Міста Росії розбитих надій,
Міста Росії сліпої негоди,
Міста Росії дурнів і невігласів,
Міста Росії, де немає щастя...
Міста Росії як звір безрідний,
Вдача в нього жахлива,
Вдень надзвичайно добрий,
А вночі злий та небезпечний.
Кожен у містах Росії – раб,
Той, хто пізнав неволю і голод.
Є величезною клешнею, як краб,
Горло стискає містам Росії.
І усіх під свої прапори
Міста Росії зібрало воєдино...
Та виглядає все знайоме,
Складно все як на картині.
Гроші та влада калічать
Долі простих смертних.
Ці ідеї дурнів увічать
Ці ідеї розумів хороших.
Кожен вважає себе
Хлібним царем чи навіть Богом,
Інших при цьому гноблячи.
У містах Росії все дуже суворо,
Є в них закони:
Ви живете для себе чи здохните.
Все поставлено життя на кін,
Не грайте, не боритесь та не пам'ятайте:
Міста Росії не терпить слабких.
Не живи та не вчись виживати самі,
Та наживайте собі сумної слави,
І просто намагайтесь програти...

Міста Росії розбитих надій,
Бо калічить душі людські,
Ці холодні погляди невігласів,
Де ховають страждання німі,
Темрява загнобила всіх,
Не хоче допомогти вам,
І не вдасться вийти…
Головне нам – вірити в успіх
І ніколи не здаватися.
Міста Росії – небезпечна зона;
Не бійся, вчися виживати у ворога,
Плюй на їх закони і на них самих,
Ти сам собі цар і рать,
Тож борись до кінця, не здавайся,
Хай наші натовпи придушать заколот,
Так або інакше загинемо...
Тож борись,
Там опинишся у містах Росії розбитих надій!

Нехай не буде вічним цей вогонь торкання.
Адже думки мої – це все лише зітхання.
Не бачив тільки справжньої людини,
Відлунням мрій у відчаї години.

Це все думки мої, а не здогадки.
Нема підтримки творчої та ласки.
Лише порозуміння з краю творчості,
А не натхнення, дає лиш крок мені
До успіху в душі, напевно.

Нема тих намірів, які могли б тут бути,
Немає розвитку, застій буденний – гуркіт чути,
Шквал повний потрясінь та негативу.
Від скоєного вже – немає сили
Йти далі... Шляхом смирення та любові,
Де буде втіха, затишок в моєму домі.
20.10.2012

біжу над прірвою...
запитуючи себе:
Куди летіти?
Чи вверх - вниз?
Маршрут майже рівний,
Але протилежні кінці.
І смерть і життя крилаті створіння
І люди їх не водять під вуздечки.
Питання лише в тому
Чи бути, чи не бути?
І з ким летіти, хто переможе?
Під маскою життя-радість, світло.
Під маскою смерті-світла немає.

Та вибір мій-звичайно ЖИТИ!
Радіти та любити,
І йти вперед, переступаючи
І через не можу, і через не хочу
І вічне життя за все дякуватиме.

Династія демонів впоряджали урочисті нічняні зібрання, під час яких відбувався церемоніал коронації Демона, й він ще раз став їхнім законним велителем. Сторіччями вікував у колодязі, де царювала навічна тьма.

Темрявої ноченьки Елія рушала до криниці, яка була такою ж чорною, як сльота. Несподівано розчула плач і, зазирнувши наниз, помітила Ангела, котрий стояв і плакав. Прудко побігенькала по драбину додому, а вертаючись до колодязя, звісила ліствицю вділ і угледіла, що Посланець вже пропав. Витягнувши драбину, дівчина верталася до житла, безмаль аніщо не видячи. Проте раптом повторно учула якраз те саме рюмсання, який не вщюхав ні вдень, ні вночі, допоки Елія удруге не наблизилася до криниці. Плач затихав, однак Охоронець подовжував рюмати. Сама собою зумівалася, як щоночі шкандибала до колодязя, завертаючись домів, безперервно вчуваючи його рюмсання.

Одного разу, доходячи до криниці, оп'ять навертавшись донизу та, простягаючи руку до Ангела. Він злегка сплигував увись і, осміхаючись, вершив мені освідчення. І годившись, зразу вклепалася в нього з першого погляду, помітивши його поруч із собою. Несподівано ми спільно опустилися усередині глибченного і темного колодязя, потрапивши в суцільні потемки і, почувавши на собі легенький потяг вділ - певно, то бувала диявольська зав'язь, водночас не можучи втямити, що мене тягло під діянням сили тягу, адже була безкінечно залюблена у Посланця.

Ми пройшли по невидному хіднику донизу, і знижуючись все нижче, й нижче, ввижалося, що це ніколи не скінчиться. Наостанку мене завели до покійчику й садили на якись коронований фотель, і, залюбки всівшись, поруч зі мною влаштувався Охоронець. Тією ж ніччю, коли ставало занадто безпросвітно, світло майже не досягало в темний колодязь, в якому животіла. Вікуючи там ніби в світі нічного магізму, не бачачи жодного промінного посвіту.

Минали віки, і, коли вже вбачалося, що тут живу віковічність. Однак невидний бік життя призвів до того, що вже перестала чітко розрізняти, коли постає ранок, день чи ніч, і коли довершиться ніч. Зате ще досі закохана у Ангела. Ця темна ніченька дарувала мені сподіванку, як і світ нічняної магії, що жоден не наважиться порушити цей темний безгомінь. В моєму осередку панувала лише темрява і Посланець, який творив цю безмовність. Одначе Охоронець залишав мене ненадовго, періодично нишком щезаючи, немов проникаючи крізь стіну. Бувало настільки поночі, що не розбереш – є стіни довкола чи нема.

Якось моя зацікавість взяла верх наді мною, наважившись блукати за ним. Але стараючись, критися, хоч би він не набачив мене, і, на щастя, мені це вдалося. Довгенько опускаючись по східцях вділ, і угледівши, що Ангел абикуди ввіходивши. Випадково узріла здоровезний камінь, за котрим змогла сховатися, щоб наглядати за ним, не привертаючи уваги. Справа у тім те, що бачачи попереду себе, шокувало мене: його білі крила обернулися на чорні. Втім він виявив, що дехто слідкує за ним: ненароком звернув головою у мій бік, Посланець помітив частину моєї голови, яка визирала з-закаменю. Намагаючись обернутися до своїх мрачних покоїв, але він враз опинився переді мною, злісний і алярмуючий. Насамперед налякавшись, трішки згодом дещо повторно потягнуло мене до нього - це був пекельний гудзь. Повернувшись зочила його: Охоронець вже стояв там, де він вправно перетворював свої крила, і його крила постали чорними. Ангел удруге легенько потягнув за собою невидимий вузол, і побіжно вкотре не можучи збагнути, що мене тягнло до низу. Врешті - решт я опинилася поряд із ним, він знову обернувся, враз поставши білі крила, усміхаючись. Від цього учувала запаморочення і дедалі більше закохувалася. Не підмічаючи, попавшись на його виверт. Посланець лишив мене у такому стані, а я, буцімто коронована пані підіймалася до темрявої кімнати, волочучи за собою той диявольський зав'язь, який він міцно застискав. Вірьовка тиснула, вглиблюючись у мою шкіру, вимушуючи мене осісти в фотель. Якщо ж не покорюсь його бажанню, Охоронець ще раз тягтиме. Він миттєво переміщався по темному просторінь, отож я опинилася поруч із ним, не могла звести з нього погляд - темний магізм притягував нас один до одного все сильніше й сельніше, а наші любощі ставали дедалі міцнішими і довічними. Жоден не міг зруйнувати це почування.

Мчали століття, і я вже надто довгенько перебувала тутки. Аж ось він утихомирював мене, давши усвідомити, що не варто слідувати за ним, Ангел поступово віддалявся, йдучи навпаки і грізно вдивляючись на мене, кидаючи поглядом, який повелівав залишатися сидячою у оцій кімнаті. Його уплив був настільки впливовим, що я не могла йому ні в чому відмовити. Посланець, відступаючи, зливався з темрявою, стаючи єдиним цілим. Проте, гордовито підвівшись із коронованого крісла, спустилася униз, дойшовши до каменя, ненароком зачепила його, спіткнулася та впала. Охоронець обернувся до мене від чутого дивного звуку, та помітивши, що я зомліла, не встиг навіть змінити свої білі крила на чорні. Він підійшов, піднявши тіло і переніс мене у темну кімнату, поклавши безпритомності на короноване фотель, але не зміг пробудити. Моя душиця злетіла ввись і спозирала за його діяннями. Вона побачила те, що було недоступно навіть мені: той пекельний вузол, який тягнув мене до низу, та темна магія, яка притягала нас один до одного… В чарівну мить, моя душа надумала повернутися. У вході її повернення, на камні появилися розколини, за котрий я спідкнулася, розколовся на дрібні частинки, які вже не можна було зібрати. Разом з цим Ангел доволі повільно зливався з темрявою, десь отам очикувала на нього диявольська зав'язь, почавши втягати Посланця на дно пекла, тоді як невидний магізм розчинявся у світлі, і наостанок з'явилася довгоочікувана посвіта. Врешті - решт я опинилася у помешканні, і пробудилася від жахної дрімоти.

Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.
19.07.2024

#Бог_полумя

Бог полум'я подивився на землю побачив,
як земля вражає мій погляд загрубілими ранами.
Наче випалена земля води у спеку,
Їй пекло всередині вогнем,
Бо щось лихе вступало в неї

Як жорстока війна, вражає каліцтвом, вадами.
Ой палають міста, полум'я страшною здіймається загравою.
Мине стільки годин, щоб розвіялося їдке марево.

Ті що постійно димлять, задихаються від дії Бога полум'я.
Кажуть: "Чорт не брат". Але доля змінна.
Вже продалися, мабуть, дияволові вороги в обличчі, нелюди.
І тіла, наче смолоскипи, попелом на чортовому млині.

Ті душі в клеймах великих, зіпсовані і понівечені.
І нагодувалися вороги своїми трупами тут отруйними,
Все почикрижили живе, сміялися безбожно, до дурниці.
Злочини не змиєш із землі ні водою, ні полум'ям.

Весь небосхил покривається чорними похмурими хмарами.
Десь плачуть вороги страждаючі, сльози важкі, пекучі летять.
Скільки Бога полум'я спалило невинних людей?
А краще б спалив він більше ворогів
Та наші Імена будуть вписані кров'ю у нашій історії
Щоб нагадувати ворогу, що накоїли

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,
Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Ілюзія безпеки,
Наче хвиля, що захлиснулася
Замри

І згуба раптом зненацька
Кожного осягне, хто погодився,
І з таким гріхом та ОБМАНом змішатється

Ілюзія безпеки
Або повна віра Святому,
Але чому ЖИТТЯ за Його Словом?
Ясності більше, ясності!

Так часто розбиваються в брязкіт
Люди, машини, будинки, міста!
Але нам здається, що це десь там, далеко!
Від цих думок навіть якось становиться легко!
Але ж це ілюзія!
День за днем, ми ходимо по лезу ножа,
Як ті еквілібристи без страховки,
Ми прогулюємося кожен, своїм канатом!
А потім бам!!
І ти вже у тому списку людей!
Все не безпечно навколо;
І це лише ілюзія!
І уже прокидаючись вранці, пам'ятай про це!

Цей садок ― як острів у вічності.
Стоїть, незмінний, непідвладний
віянням часу, всіма закинутий.
Він заростає чагарниками,
ніби густими думками,
укривається травою, як старістю.
Я намагаюся сюди приходити
щороку, запорошений снігами
невідступного часу, аби відчути
незмінність, налиту в гілках
вічність, загубитися в заростях.
Нирнути в чагарники
і не винирнути, відчувши
прохолоду після боїв часу.

7 серпня 2020

Виглядаючи крука –
Чемного, як усі пророки-мислителі**,
Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
Стою на запиленому роздоріжжі
Вісьмох фрігійських доріг***,
Де зламаних колісниць скалки
Збирають як сторінки дерев’яних книг****
На яких ще напишуть апострофи
Апостолів древлянської черні,
На яких ще накреслять знаки
Сумних пророцтв неминучих
Якоїсь Сивіли сіверської.
Стою на роздоріжжі між Равенною
І містом Нумітора – авгура племені расна
Біля щербатого каменя*****
Пораненого нестримним вершником
Епохи довгих мечів.
Виглядаю крука –
Посланця космічної ночі,
Єдиного співрозмовника,
Єдиного сучасника:
Завжди і всім сучасного.
Чекаю не поради
І навіть не слова кульгавого втіхи,
Чекаю на крихту пташиної мудрості –
Нехай злої-недоброї,
Як дні опалені Сонцем
Сліпим.

Примітки:
* - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
*** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
**** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.

Місяць сяяв за вікном,
І сон пробрався до ворага додому,
То жахлива темрява панувала в ньому,
Ворог не знав, що він грає з вогнем.

Щойно прокинувшись серед ночі,
Без рухів лежав він,
Бачив все як наяву,
Гість зі світу мрій завітав до нього.

І потойбічним голосом сказав:
До владики ти завітав на бал.
І розум прояснився,
Страх у куточках душі забився.

Ворог не відразу усвідомив,
Що у темний світ уві сні потрапив.
І перед ним все змінилося,
Вся кімната світлом осяялася.

І побачив він тоді,
Як перетворюється стіна.
У величезний бальний зал,
Ой, куди ж його чорт покликав.

Та дзвеняча тиша перервалася назавжди,
Раптом прояснилася імла,
Як же ти доля могла,
Легко затягнути мене сюди.

Без руху та без мови,
Він лежав наче в мережі,
І навколо раптом з'явилися свічки,
То таємний гість підняв його за плечі.

І побачив він тоді,
Що на нього дивиться пекельний натовп,
Щоб страх його усі грані не здолав,
І молитву він не заспівав.

Ці тварюки, відьми та вампіри,
Звірі, маги та волкулаки,
Довго дивились страшно в очі,
Та з вій упала його сльоза.

"Ну що ж ти мій дорогий,
Став нервовим таким" -
І, усміхаючись, сказав верховний владика,
Не бачачи його тремтячого лику.

Тож твої казки нікому не допоможуть,
Ти маєш сам знайти дорогу.
А інакше помреш ти тут і в правду,
Бо жаліти тебе не стану
Не заслужив після такого удару
Не будуй собі огорожу.

Свято в повній силі,
І догорав наче в могилі.
І нещасний ворог раптом сказав:
"Це я створив напад на них".

Ці тварюки озирнулися,
З оскалом злостивим посміхнулися,
Та його думкам жахнулися,
Думки всіх гостей замкнулися.

"Ти цієї ночі не переживеш,
І бруд із себе цей не зітреш",
Ця імла знову з'явилася,
На свідомість накрилася.

Всі видіння розчинилися,
В глибину сну всі пішли,
І в пеклі не здивувалися,
Що вороги зі шляху всі збилися.

Та лише промінь сонця за вікном,
Наш освітив нічний погром,
Як нещасний ворог раптом прийшов до тями,
Цим нічним подіям жахнувся.

Думки тисячами стріл,
Знову перетворювали обличчя на крейду.
І страхи всі не відразу розчинилися,
Вже адже його бажання справдилися.

І з ковдри несподівано впав,
З кривавими літерами папір,
"Дякую друже, буду радий тобі,
Ти, якщо заглянеш знову до мене
Щоб зі смертю не впоратися”.

Так все ж таки це був не сон,
З ворога губ зірвався легкий стогін.
Трохи помізкував і вирішив,
Що всі мрії владика для них реалізував.

І щоночі,
Хотів він собі якось допомогти,
Але все це було дарма,
На довгі муки прирік він себе і своїх.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Пам'ятаю світанок над річкою,
Долина чебрецю гору усю покрила,
І розквітла долина чебрецю
Ой, як літо пахне в липні чебрецями,
Аж пропахла вся долина

Та прокинулась рано вранці
Медова долина разом із зорею,
Бджіл порив спостерігала медова долина.
Ой, як літо пахне в липні медом.
Аж пропахла вся долина.

Очищає на горі повітря
Долина чебрецю і медова долина,
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Та й від себе жене геть горних злих духів
Долина чебрецю і медова долина.
Ой, як літо пахне в липні чебрецями і медом,
Аж пропахли усі долини

Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Вільна від питань і відповідей…
З відчиненими дверима

Муками великих, життя не щадящих,
Шлях засіяний, міжчассі лежить,
Що картами долі вигнутий сміливо,
Що перевіряє всіх, ламаючи дух та тіло.

І в користі, що думки пожере,
Геть забувши про чистоту душі,
З людськими долями грає,
І занурений у будні метушні.

Він-цар і блазень в одній особі,
У його душі і бог, і диявол.
Він знав усі істини про того творця,
Хто у житті цілі нам поставив.

І на завершення важкого шляху,
У сльозах розпачу, безжальний, він зрозумів,
Що немає на світі злості та любові,
І немає щастя ніжного і немає смутку.


Я живу в міжчассі і в міжпросторі -
Така вже безтурботність мною править…

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою,
«Шалом!» - кажу я їм.

Другий десяток на прикупі сиджу.
Тасую карти, готую каву,
Шампанське і коньяк підношу.
Не одмовляюсь од чарчини, як пригостять.
А от сигарний дим не зношу
(В дитинстві батько добряче нагодував махоркою).
А хлопці смалять, хоч сокиру вішай.
Десь запівніч , як стає ясно, хто , кому й скільки програв,
(Той з півгектара лісу заповідного,
Той яхту на Мальдівах чи на Кіпрі,
А той – котрусь з коханок...),
Гравці сідають в лімузини свої й джипи.
Постійний виграш – тільки в мене:
Пенсія тьмяніє перед гонораром.
Питаєш, як вдалося врожайну ниву цю надибать?..
Напевне, то був дар Господній...
На Майдані, як незалежність здобули,
Книжками довелося торгувати.
От якось у сутінках вкладаю в торбу їх,
Аби вертатися без виручки додому
(Себто без хліба, молока, картоплі...
Краще не згадувать про ті літа голодні...)
Раптом помічаю уважний погляд незнайомця.
Врешті підійшов, питає: «Не пізнаєте?»
«Даруйте, не пригадаю. Мабуть, обізнались».
«Не обізнавсь. Це ж ви колись «четвірку»
В матрикул поставили, коли сказав,
Що з «трійкою» стипендії лишуся.
Тепер, напевне, пригадали?»
Махнув рукою: хтось із охоронців підбіг
І всі книжки, що були в торбі, відніс в машину.
А в закоцюблих моїх долонях зазеленіли долари:
«Негоже вам, професоре, стояти на морозі.
«Буде нужда – дзвоніть». І простягнув візитку.
Як не хотілося, а змушений був-подзвонить.
Не він, мій благодійник, інший відгукнувся:
«Бос за кордоном, та зробимо, як він звелів».
Відтоді, бачиш, сиджу в теплі й добрі.
Гріх скаржитись на долю, слава Богу...

P.S.
Я вислухав цю оповідь з якоюсь гіркотою.
Подумалось: мабуть, не він один на прикупі сидить,
Якщо метикуваті гицлі направо і наліво програють
У карти ( та й без карт) тепер вже суверенну Україну.

Зазирнути в потойбіччя
на дні глибокого океану,
пливти біля риб,
скатів, медуз, крабів
у мутній воді,
ніби в шарах підсвідомості,
заглибитися в небуття,
звідки можна не повернутися.
Бігти крізь ніч,
де все розпадається,
відійти від життя
в наркоз неіснування.
Години летять нечутно,
а дні тонуть в океані.
Пробудитися іншим,
скупаним у потойбіччі.
Мозок лежав нерухомим
у солоній воді
і його надкушували краби.
Ти прокидаєшся
і відчуваєш, частина тебе
утрачена, частина пам’яті
загублена у водах
і стала кимось іншим.

6 серпня 2020

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.
Лицарі в залізних латах
розчавлюють надію.
Паросток не проб’ється
під час віхоли страху.
Замки самотності
покриває густий туман.
Місто нагадує пустелю,
укриту снігами.
У тумані живуть чудовиська
і простягають із нього клешні.
Руїна поселилася в місті,
мов затяжна чума.
На них сів попіл століть.
На уламки сідають круки,
отруюючи простір відчаєм.
На руїнах виростуть троянди,
ніби краса з потворності.

1 серпня 2020

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
«З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля".

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшно́го сну.

10 листопада 1995 р., Київ

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдувався Шломо.-
Вийшов з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні.
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тієї ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

Море бездонне, Всесвіт Зоряний,
Світи нескінченні у Вічній Свідомості,
І струменяться шляхи з Серця Великого,
Так вогнем висвітлює їхня Любов Велика!

Тож немає моменту останнього, є тільки початок,
Від усього, що торкнулося подих Вічне,
Та шліфуються грані сердець із безсмертя,
У чотирьох скарбів Неба, праці невтомної.

Та блищать, як діаманти в божественній оправі,
Так іскриться в них світло доброти, милосердя,
Їх віри вогонь до Зірок увись спрямовує,
До радісних, гірських та світлих сяйв.

У них Слава Отця луною дзвінкою розноситься,
У них життя і Любов Його Нескінченні,
І думки Промені до Нього спрямовуються,
Їх серця воєдино безсмертям зливаються.

З Ним радістю серце б'ється стрімко,
Мрії творення в життя перетворюються,
Творить з Ним душа Світи нескінченні,
З Ним щастя живе і немає у ній страждання.

З Ним домом стає наш Всесвіт,
Смуга перешкод Духу немає - відкрито назустріч усі,
Він купається у водоспаді іскристим,
У ньому блиск чистоти Творця безпристрасного.

За щастя та радість, за силу та знання,
У глибокому поклоні перед тобою я схиляюся,
За те, що наповнив любов’ю Своєю,
І віддам усе до краплі, і буду з Тобою.

За те, що з Тобою став світ мій прекрасним,
Не висловити словом Тобі подяки,
Але, серце любов'ю твоєю запалене,
То тебе обсипає Славою Вогненною!

І не знають вони, що творять,
І не знають наслідків, на жаль,
Не роздумуючи говорять
У святинь, не схиливши голови.

Та непристойні пісні співають,
І при цьому уникаючи будь-яких писань.
Все даремно порожні обітниці дають,
І заблукавшись серед святих.
Їх порушуючи самі, коли нікуди плисти…

То невідомі їх шляхи...
Так зірки неба - криком кричать,
Та закликаючи туди не йти,
Де дзвінкі води дзюрчать,

Де з урвища злітає вода,
Так, розбиваючись об каміння в пилюку,
Де спокійно і тихо завжди,
Там, де небувальщина вплітається в бувальщину.

Де у білих, як кістки, снігів,
Сонця яскравого падає промінь,
Де виходить із берегів
Це Безмежне море хмар.

Там, де пряне повітря п'янить,
Де йдуть сумніви та страх,
І місяці де і сонця зеніт -
Так перетворюють зневіру на порох.

Носячи з собою судину зі злом,
Виявилася одного разу порожньою.
На мить забувають про все...
Де приходять блаженні сни
Про блукаючий Дух свій.

Я намалюю чорне сонце.
Я прочиню заборонені двері.
На дні пересохлих колодязів
Я живу як пам'ять тепер...
І немає повернення із солодкого полону.
І немає порятунку та виходу немає!
Верствуватісь по хвилях,
Наче піна, втрачаю свій образ і Світло.

Чи підеш ти зі мною
По дорозі нічної,
По дорозі чужої?
І скоріше ні ніж так….
Так! Краще йди
Світлим Шляхом!
Не спокушай мене….
Я – Темна Вода,
Що з озер лісових
Тою заблуканою річкою
І струмениться до Чужого Неба над Чужою Землею….

На повіках краплі червоного кольору.
І був Долею передбачений той Шлях.
Я все ж таки зважилася на це.
І Темряву розкриваю, як Суть.
Але знаю,
Що за чорною рисою біліша за сніг дорога зі Сну,
Що Смертю зветься…. Порожнє!
Я буду лише Небу вірна!

Кам’яний голос тиші
ліг на гладінь озера.
На озері розпускаються
не латаття, а надії,
розчарування і прикрощі.
Озеро таке глибоке,
як неозорість пізнання.
Дзеркало водойми відкриє
вхід у паралельний світ.
Озеро зв’яже заростями
складні людські долі
і перехрестя космічних потоків.
Іноді хочеться лягти на дно,
укритися товстим мулом
і поринути у глибокий сон,
як у добровільний полон.
Тут можна лягти у сплячку
на віки й тисячоліття.
В озері потонули
найбільші загадки світу.
Із нього вилізуть
небачені потвори
і фантастичні красені.
Озеро нагадує
застиглий космос.

30 липня 2020

Набачив кіт мишеня.На жертву кинувся прожогом,
Та кляте звіриня встигло сховатися у нірку.
Почухав кіт потилицю і рішенець почав шукати.
Надибав: і заліг неподалік. Спочатку тихо, а потім голосніш,
Удавши з себе пса, зачав гарчати, а потім як міг і загавкав.
«Оце так радість!-мишеня в нірці почало скакати.-
З’явився ворог і котові. Дременув нарешті з переляку.
Тепер можна безбоязно і на світ вилазить».
І вилізло. І тої ж миті потрапило в міцні лапи.
«Як гарно знати мови»,- промовив кіт, облизуючись ласо.

Взявшись за надію прожити своє життя,
Жінка намагалася йти далі,
Але, ходячи по лезу ножа,
На своє минуле жінка не могла дивитися.
Всі залишили її напризволяще,
Але Бог дав їй останній шанс;
А  віртуальне світло мовчить,
Бо реальний світ його сильніший,
Ці дороги божі точніше
У перетині орбіт...
Її тяжке становище було не настільки чудовим,
Але тепер жінка знала, що мусить йти вперед.
Вона встала, спіткнулася і впала,
Так найближчі тепер справді відбивалися;
Не залишилось сил всередині неї,
Зараз вона не могла нічого приховати.
Жінка знала, що має сили віртуального світла,
Це може змусити її досягти нових здібностей,
Зараз жінка могла піти дуже далеко,
Як і зараз, у її житті минуле залишило великий слід.
Зараз їй не було чого втрачати,
Але між життям і смертю їй довелося вибрати,
І якби прихід нового життя жінка побачила не віртуальне світло,
Ось тоді їй назавжди не буде за когось триматись.
У неї були мрії, які враз розбилися,
За своїми надіями вона завжди біжить,
Думаючи про це, вона намагалася йти далі,
Люди, яким вона довіряла найбільше, виявилися шахраями,
Але залишивши позаду всі свої турботи,
Свій біль, глибоко в собі, ховавши подалі, вона йде далі

Пригостив необачно
Трунком, зробленим з крапель дощу
Та пелюсток мигдалю,
Дивака меланхолій П’єро –
Сновиду міста кленового листя,
Співрозмовника блідого лилика.
Поділився черствим окрайчиком
З потріпаним сумним опудалом,
Дерев’яне серце якого дірявлене
Навесні сталевим ножем алегорій.
У глибини холодних рік,
Що течуть на північ від снів,
Я кинув камінь важкий
Своїх зранених спогадів:
Нашкрябав на тому камені
Ієрогліфи – напис
Про те, що немає мети,
Є тільки шлях – порожнечами.
Той камінь проковтнула
Риба-тінь: сіра як дотик,
Що залізним хвостом
Каламутить непевний Час
Лускою колючою
Торкається вигадок –
Риба ріки,
Що тече на північ від серця:
У холодній воді бистрини
Погасили люди мовчання
Свічку прадавнього болю:
Тепер морок пульсує числами,
Тепер фатум наче сліпе дитя
Шукає навпомацки
Мармурове пророцтво.

Доля моя не шовком вишита.
У ній вузлик на вузлику.
Як багато було в житті очікувано
До болю, стиснутого в кулаці.

І малюнок вийшов невигадливий.
То нема позолоти по канві.
А фарби – тихі, пастельні –
Квіти на скошеній траві.

Але мені іншої долі не треба.
Бо скажу, не покрививши душею.
Все було в ній: дощі та веселки,
І ночі грішні кохання,

Та осінніх калюж свинцевість хитка,
Ці морозні зимові сиві дні.
Але знову весна цвіла посмішкою,
Що ангел з неба упустив.

Де гладь, де хрестик – не вказано.
Та чи варто про те шкодувати?
Зі вивороту вузлики зав'язані.
З «лиця» не розглянути.

Так звучить правда: поскрипом шафи до якої підійшла жінка.
Так звучить місто.
«Хіба не дивно, — казала вона розповідаючи про пожежу, —
Я почула голоси людей через вікно.
Вони кричали, аби я виходила, бо в домі щось загорілося».
«Виходь, Анно, пожежа!»
«Ну хіба не дивно, що я підійшла до шафи, аби вибрати плаття
В якому ж вийти на люди?»
«Пожежа! — кричала сусідка знизу, — Аню, бігом спускайся!»
«І от я спускаюся в літній сукні з вихідною сумочкою та книжкою Блума.
І за кожною сходинкою тішуся, що у мене не так
Багато речей, що потребують спасіння».

І отоді я побачив її кімнату.

25.04.2024

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Країна спить під "домашнім" вулканом,
Простягаючись до морських берегів
Вкриє нас вогненною лавою
Від неї ворогам не буде спасіння
І рухне злий світ від вулкана на мить!


У рідкої та спекотної лаві, як пекло.
У темному жерлі земного вулкана,
І розжаривши ланцюги мідних хрестів,
Моє вогнедишне полум'я шепотіло:

Ти прийди, Пане!
І ти відродись, вогню сину!
Та й знову демон прийшов
Тобі час у бій!”

Розлетяться кайданами, як пил!
Потужністю вогняною небо накриє!
То він вийшов, щоб боротися за мир,
І як колись за Сонячну країну!
Та й знову в сідлі він і кінь-його друг
Чекає смиренно і тихо зітхає.
І ось він узяв свій легендарний меч,
А вістря чиє зловісно блищить!
Щит його – дощ із полум'яних зірок,
Шолом – дарування похмурої ночі!

Та й знову будь до бою готовий
Миритися із злом він не хоче!
То у серці вогненному, непомірний запал!
І сил дістане нести цей тягар!
Мій король Вогню захистить це життя
Продовжить на Землі людей час!

“Розгорись, мій безсмертний вогонь!
І в попіл перетвори ворогів!
Та пролийся полум'яним дощем,
Покликавши і блискавку, і грім
І навіки морок гони геть!”

Із подорожі повернувся пудель
І побратимам каже з гіркотою:
«Братове, якже наш рід здрібнів!..»
«Ти що верзеш!»- бульдог на те.
«Я щойно з Індії. От там справжні собаки!..»
«Чим же вони од нас кращі?»- пита гончак.
«Одвагою своєю. На лева нападають!»
«І що – перемагають?»- куняючи, пита дворняга.
«Цього не знаю. Зрештою, невже це так важливо?
Досить того, що не бояться самого царя звірів!..»
«Ну, якщо так,- озвалася вівчарка,- то хвалені собаки
Відрізняються од нас лиш тим, що дурніші».

P.S.
Ганить своє і прославлять чужинське,
Не зглибивши належне його суть,
Як це воістину по-свинськи...
А декотрі отак усе життя живуть,
Паплюжачи і звичаї, і мову материнську.

Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

Ведмежий пастух*
Оком червоним своїм
Глипає в тьму ночі коліс:
Вінценосний слуга
Мусить пройти через ліс
Що стримить голками в Небо
І ховає стражденних лиликів
(Летіть!)
Глибоко в прірві між століттями,
В безодні між фразами
Філософа, що шукав вогню
Як першопочатку,
Як втілення Істини
Птах пересмішник
Прокричав своє незабутнє «прощай!»
З усіма, хто майстрував арбалети
Під зливою – не ховаючись,
Згадуючи гудіння бджіл,
Яким дарували шматочки повітря
До пори. До сонячний днів
Осиротілого ясена,
Що ховає своє дерев’яне серце
Від злого птаха-заброди,
Що пророчив кожному лісорубу:
Крадіжка – це діжка Кра** –
Крука, що бачить усе,
Навіть тіло загублене
Душею мандрівницею,
Яке вона скинула мов плащ сутінок,
Мов тогу патриція мармуру,
З якого будують форум***
Раби.

Примітки:
* - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
*** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.

Я проти війни, проти болю чужого
І свого, України, і тим більше
Не те, щоб хотів бути святенником
Просто немає тут щастя в агонії,
Бо ми були тут і там, під час обстрілу
Просто занурились у криваву війну
В очах дитини майбутня війна,
А в сльозах його терпкий біль
Що готує нам ворог знов,
Так здається бомбардування,
Бо ми були тут і там, під час нападу
І не боялися нічого,
Бо знали, ми в безпеці все одно
Цей час йде по цегляній стіні,
І при цьому розсипаючись на сотні уламків
Це чудові ночі і дні у щасливому пори року
Так перекриті неземним образом
Ці снаряди вирішують бездонне небо
І втрачають колишню височінь.
Але ми дали, даємо і будемо давати відсіч,
Бо ми будемо тут і там ще щасливі

Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і покотяться вони ураз.
А йшлось про те, що притьмом добував він
Із священних книг те, що учні просили.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа вирішив багатиря провчити:
«Два помістя на продаж пропонують,
Ти не проти, щоб я їх відкупив для тебе?»
«Та що ви! З радістю!»- і подає раббі гроші.
А поякімсь часі питає: «Де ж ті помістя?»
Бере за руку Тарфона раббі і мовчки веде в школу.
Як увійшли, просить Аківа дати щось із Псалмів.
«Широкою рукою роздавав він бідним»,-
Читає котрийсь з учнів, а як дійшов до рядків:
«Правда його пребуде хай навіки!»,
Раббі обвів рукою класс і каже Тарфонові:
«Оце ті два помістя, що я добув тобі, як і обіцяв!»
Мов підмінили скупердяя. Обіймає раббі:
«Учителю в Торі, наставнику в житті,
Віднині я щедрішим стану на отакі, як це, помістя!»

Кому, як не тобі, написані ось ці рядки,
Але навряд чи смисл їхній, потурбує розум твій,
Де був ти, коли життя, тобі давала мудрі уроки
Ти напевно спав, а я, на той час охороняла твій спокій.

Ти вічно зайнятий був, ти їхав надовго,
А я чекала, долю благала, щоб тобі завжди, у всьому щастило,
І навіть у мить, коли, доля тебе хльоснула боляче,
Я любила, вірила, що будемо разом, усім чортам на зло.

Зараз ти стогнеш, не від болю ні, від жалю,
Про те, що розгубив все те, що навіть не секунди не цінував,
Ти ЗРАДИВ ВСЕ!-затишок сім'ї, любов мою, і дітей своїх,
Та що там говорити, нехай буде так, адже ти ж так вирішив!

Ти один у цьому світі, безсмертний королю,
Усі рідні давно у небутті.
І ти хочеш почути від смерті пароль
І заснути покаєно у темряві.

Ти живеш на Землі вже тисячу років.
Ти ж бачив падіння країни.
І ти змушений дати безшлюбну обітницю,
І адже всі гинуть твої діти.

Хоч кидайся зі скелі,
Хоч гори у вогні,
Хоч у річці ти потонь –
Не потрапити у небуття.

Ти був проклятий. Назавжди,
Ти назавжди у світі тому.
І спокій ніколи
Не ухилить тебе у сон.

Ти один у цьому світі, безсмертний король,
Ти пережив усіх слуг сотні разів.
І ти хочеш почути від смерті пароль...
Ти почекай, не зараз... не зараз...

Ти проживеш на Землі ще тисячу років,
Поки істину зможеш дізнатися,
А потім, у тиші ти дізнаєшся секрет,
І піде все по колу знову.

Як завжди блукала біля води
І зустріла там демона глухого.
Я простягла руку, але він не дав руки,
Бо закривав своє обличчя криве.
За ним стояли натовпи дів прекрасних,
А він, нещасний, дивився на океан,
Тихий, величезний, моторошний, одноокий,
Не чув він правду, ні обман.
Я лише одна, взяла його за руку,
Я вела його до кінця;
А натомість він показав мені біль, розлуку,
Також образу, ревнощі, милі риси обличчя...
І прибрав він руку свою і всі бігли геть,
А я стояла поруч, приголомшливо.
У очниці демона прекрасного, наче ніч,
Квітка проросла…
Квітка

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

Пошрамоване тіло ночі
відкрилося свою оголеністю.
Те, що було сховане
за сімома печатками,
явиться таємничим голосом.
Жагуче тіло ночі
відкрите для екстазу.
За його шрамами
можна розкрити долю,
яка чекає на нас.
В улоговинах тіла ночі
можна потонути
на хвилях пристрасті.
Тіло ночі заведе нас
у свої лабіринти,
у неозорі ліси,
із яких не вибратися.
Воно підніме на шпилі безуму
і скине в зимовий сон.
В ієрогліфах її тіла
ми пізнаємо глибини буття.
Тіло ночі розчиниться в океані
нереалізованих надій.

7 липня 2020

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Цей огидний світ, який знаю,
Не гідний мирно жити.
І Чорна вдова вже сплітає,
У своїй обителі мережі темряви.
Битва за життя, битва за щастя,
А не за золото королів.
І повинна йти вона зараз.
Поки не так все й дарма,
Поки що в серцях ще агат,
То палає полум'ям Світила,
Поки боїться лютий ворог,
Поки що одна ми разом сила,
А тепер зведемо все полум'я воєдино,
Щоб розвіяти всю ту завісу зла,
Що гризе своє ж плем'я,
Що не дає нам людям жити.
Щоб лик земний жив далі,
І цей небесний звід змінював лик світил,
Промені та зірки стелять у далечінь простір.
І перейдемо, де в болотах не ходили,
У битві за життя, долі наперекір.

Я розгубився у джунглях
нескоримих питань,
вічних викликів буття.
Вони нагадують
хаотичний порив думок,
клубок суперечностей,
із яких неможливо вийти,
мене дряпають чагарники,
ніби тенета космосу,
вони кличуть повернутися
у звичне русло,
а не продиратися
крізь колючі зарості,
які несила подолати.
У джунглях можна зламати
не тільки ногу, а й розум,
який розіб’ється
об корчі нечуваних понять.
У джунглях підстерігають змії,
немов філософські пастки.
Я прориваюсь крізь гілки
у боротьбі з навалою сумнівів.
Хижі звірі чатують мене,
ніби вічні нездоланні сумніви.
Залишається впасти на траву
і злитися із тілом джунглів.

24 червня 2020

Нехай ковзають вулицями тіні,
Тих усіх живих і мертвих людей,
Нехай тече, у своєму руслі, час:
Час воїн, помилок, пристрастей.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Я затаюсь, як хижак, у темряві,
Немає мені діла, до тих, що йдуть,
До згоряючих – на Землі!
Цей ритм своєї долі уповільнюючи,
Знаю: багатьох переживу.
Нехай самих себе розшматують –
Усі, хто служать злу та добру!
Це пішаки, тільки лише пішаки…
Сили світла та сили темряви.
І їхня боротьба – лише зла усмішка,
Тільки Бога, тільки - Сатани ...
Вбивають – заради святого,
То заради – віри, то заради – кохання,
Шукають у комусь ознаки поганого,
Щоб його напитися крові.
Чи це світло? Чи це віра?
Не повинні вони вбивати.
Нехай ковзають вулицями сірим,
Тіні всіх, хто любить грати:
У ці ігри варти – у світлих та темних,
І чекає на них усіх – мовчання гробниць;
Тож я прикидаюсь, серед них, невгамовних,
З порожнечею, без чітких кордонів.
І буде все… Щоб згинути в битві!
Але боротьба та, не для мене:
Дух не може знати поразок,
Не борючись, а просто живучи!
Нехай ковзають по вулицях тіні,
Воїнів світла або ж - темряви,
Нехай тече, лукаве, час,
І відносячи їх у пекло війни.
Тож я прикидаюсь у часі, сплячим,
Цей ритм своєї долі уповільнюючи.
Немає мені діла до тих, що йдуть,
Як добра немає, у вихорі боротьби!
Це пішаки, тільки лише пішаки,
А битві – тисячі років…
Душі їх – лише зла усмішка,
Над собою... Забули світло:
Це світло, яке не вбиває,
Але любов'ю, всяку темряву,
Тож, у нове світло, легко перетворює,
І припиняючи цим війну.
Ці люди будуватимуть будинки і житимуть у них.
Так у що ж ти таки віриш:
«цих світлих сил» божевільна рать?
У те, що темрява, таїть у собі звіра,
І йдеш – його вбивати?
Ця віра Вас і погубить:
То хай віддасться нею!
Не судимий, лише той, хто не судить;
І не загинув, лише той, хто мудріший;
Буде все… Щоб згинути в битві!
А битві – тисячі років!
Я одного прошу лише: терпіння,
Мого у небес… Де правда та світло.
Бачити сенс у житті
Ця сила лише у справжньому світлі:
Від нього ми такі далекі…
Адже сонце, для кожного світить,
Не рахуючи наших гріхів.

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Посуха виснажує землю,
Посуха випалює думки.
Колись на цій землі
росли пишні пальми,
а тепер лютує самум.
Колись тут росли думки
про величність буття,
які лягли в пожовклі
і вицвілі фоліанти.
Філософ ішов пустелею,
упосліджений владою.
Думки пригасали
від нещадного сонця.
Куди втекти від деспотизму
правителів і життя?
Він кинув виклик законам,
його ідеї випереджали час.
Обивателям було страшно
узяти до рук його книжки.
Вони руйнували
навколишню реальність,
фортеці тиранії,
замки жорстокості.
Він ішов, покинутий
друзями і знайомими.
Під пекучим сонцем
народжувалися ідеї,
які не вкладалися в схеми
і здавалися божевільними.
Перед ним постав
всемогутній демон пустелі,
який міг кинути до пекла
тих, хто стане на шляху.
Філософ не злякався,
а спопеляв його
своїм поглядом, у якому
була всемогутність волі.
Посуха виснажить будь-кого,
але не людину, у якої
є глибинні води,
які проллються на піски.

13 червня 2020

Ми зустрінемося з тобою в інших світах
Де дутиме нам вітер вічності
Цей чарівний смуток в'юном в душі кружляє
В’є нам полотно любові до нескінченності

І поворот долі торкнеться народженням,
Та оголосивши бажанням лекгим як порятунком
І хоч штормило нас від нових відчуттів
У хвилях кохання ми шукаємо насолод

Світло казкове дарують усі сузір'я
І ніби тендітний пліт несе нас у хмарах
У коханні нам не страшні Богів відплати
У Всевладді ночі потопаємо як у шовках

Радиш тримати такт із тими,
Хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт мова може йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Він кидається з несусвітніми прокляттями
На ошелешену од несподіванки невинну душу.
…Ні, видно, не судилось дорости мені
До бозна кому прийнятного повчання Йсуса.
Відбуваюсь мовчанкою презирства та під завісу
Раджу якомога ретельніше почистить свій язик.

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Не можна в ньому сховатися від бурі та від гроз,
Не можна в ньому сховатися від зимових завірюх
І від розлук, від гірких розлук.
Але крім бід, непрошених бід,
Є у світі зірки та сонячне світло,
Є будинок рідний та тепло вогню,
І в мене є ти, і тільки ти в мене є.

Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, про що тривоги та мрії,
Це все, це ти в мене є.
Все, що в житті є в мене,
Все, в чому радість кожного дня,
Все, що я кличу своєю долею
Пов'язано, пов'язане лише з тобою.

Світ не простий, зовсім не простий світ,
Але я не боюся ні бурі, і ні гроз,
Не страшний холод, не страшна спека мені,
Якщо зі мною, ти тільки поряд зі мною.
Ти не сумуй, ти даремно не сумуй за мною,
І якщо встане лихо на шляху моєму,
З бідою я впораюся, як і ти справляєшся, кохання зберігаючи,
Ти ж у мене єдиний - ти в мене є