житейська мудрість
це система самовиправдання
без неї сумнів
безперестанку поглиблює провину
а провина перетворює людину на сито
золотий пісок часу просіюється
неначе тане у просторі
змішуючись з сонячним світлом
на ситі ж лишається тільки сміття
яке час від часу кумедно підстрибує
коли сито тремтить

а мудрий на обруч натягує шкіру
книжок й ворогів
майструючи бубон

його мудрість гучна
переконливо-зверхня
аби судді почули

08.09.23

Проєкт «я - жива, я - людина»

На все життя візьміть собі звичку
робити те, чого боїтеся.
Якщо ви зробите те,
чого бійтеся, ваш страх напевно помре.
Я нікого не боюся! Тільки себе іноді…
Сенс не в тому, щоб стати безстрашним.
Це неможливо. Сенс в тому,
щоб навчитися контролювати свій страх
і стати вільним від нього.

головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба

я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік

символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки

05.09.23

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Літаки - винищувачі,
потрапляючи на її поле не знищуються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Бойові кораблі,
Потрапляючи на її поле не тонуть

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Ворожі ракети,
Потрапляючи на її поле не взриваються

Невидима жінка - Україна
захищає всю землю,
Вороги,
Потрапляючи на її поле вмирають

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Усі ми вчимося чекати (кам'яній...)
Кожен на щось своє (кам'яній...)
Один - на підвищення зарплати (кам'яній...)
Інша - на співчуття людське (кам'яній...)

І всяка хвилина чекання (кам'яній...)
Карбує в пам'яті зарубки (кам'яній...)
Як ластівок, що наслухають
Стумні земельні струми (кам'яній...)

Душа - каменюка на дні калюжі (кам'яній...)
Де ж цей режим самозбереження?! (кам'яній...)
І раптом: "Вчися чекати, друже..." (кам'яній...)
Підтримка і застереження (кам'яній...)

28.08.23

старість має жіноче обличчя
та статуру
тіло піддається часові
м'якшає і розтікається
округлюється і лагідніє
очі сльозяться частіше
і частіше усміхаються до світу
рухи уповільнюються
бо зникає мета
але не сенс
плечі опускаються
бо роки важчають
але не стають даремними

старість
в прозорому лоні
викохує смерть

02.09.23

вічність симетрична відносно розуму
що у ньому як в дзеркалі
відбивається час
тонке та мерехтливе майбутнє
вкриває вертикальну поверхню
райдужною плівкою
наїжаченим промінням
усібіч стримить теперішнє
а минуле псує зображення патиною

вічність росте одночасно в обидва боки
наче дерево
якому аби сягнути висот
потрібно зануритися углиб
наче перлина
яка ховає свого єдиного недоліка
під багатошаровою красою з надією
що її ніхто не наважиться зруйнувати

а розум тремтить на межі
не в змозі повірити в себе

02.09.23

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

досвід війни робить ближчим
досвід залежності
відбираючи перспективу
заземлює в тут-і-тепер краще
ніж будь-який опіат чи медитація
і нічого немає
окрім цього дня на краю літа
метелика на пучці
смаку кавуна на кінчику язика
відкласти щось означає кинути за край
відмовитися — втратити назавжди
страх увиразнює втіху настільки
що видається своєю протилежністю

той хто не вірить в майбутнє
танцює на власних кістках
а метелик вколисаний повінню ночі
западає у сплячку

31.08.23

упорядкування світу —
занадто велика спокуса
аби їй не піддатися
кубик на кубик на кубик на кубик
і думки виростають в концепції
ті — згромаджуються в доктрини
а філософія — наче орендована квартира
до якої звикаєш настільки
що робиш косметичний ремонт
і врешті викуповуєш у власника
щоб назвати її своєю
тепле кубельце
прихисток від світу
але не від часу
коли життя обшарпує одну
на заміну шукаєш іншої
бо хаос руїн не подібний
до хаосу лісу
його витримати важче
нічне небо викохує в серці свободу
але діра у даху крізь яку видно зорі
стає гніздом відчаю

земля не приймає ідей
після нашої смерті
до руїн прийде ліс

30.08.23

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,
Коли не можете написати власну,
Чи фотографію в палаці Потоцьких,
Коли не можете улаштувати свій особистий палац,
Слухати чудову музику, коли жодні ноти
Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,
Подорожей вашого серця.
Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів
Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,
Як не розумієтесь в живописі.
Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,
Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,
Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали
Солодкий нектар натхнення.
Все це ви повинні мати та робити, і щось,
Мабуть, все-таки маєте та робите.
Та буває знаходиш минулорічну чернетку
Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.
О так,
Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

Під небом крихким наче скло
Ми ловимо місячних зайчиків,
Наче вони не гризуни вухаті,
А птахи кольору Сіріуса.
Отож одягаймо тоги сенаторів –
Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
Відчиняємо брами – як очі,
Відчиняємо вікна – подиху ночі.
Стіл бенкетовий сколочено з дощок
Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
Чи біловбраного пастуха Заратустри.
Що пити нам, як не трунок,
Чим дихати нам, як не вітром –
Буревієм, що обриває квіти,
Пелюстки, якими встеляють світ.
День – це океан ніжного світла
До хвиль якого дослухаємось
Прикладаючи мушлі вічності
Тримаючи їх пошерхлими долонями
Ми – нащадки орачів-сколотів.
Під небом-тканиною озеро:
Там ловити нам рибу пророцтв –
Форель мудрості.
Доки вода в прозора.
Сім ночей як сім одкровень.
І сім вершників.

Сріблясте мовчання дзвону
Зловісне, як вечір на острові Родос:
Острові вітрильників і хрестоносців.
Персики слів: стиглі і соковиті –
Вони падають на каміння,
На колючі вапняки злої епохи
На яких ми стоїмо ногами босими
І виглядаємо вороного коня часу,
Чорного як сама пітьма,
Як порожнеча між островами зірок,
Баского коня гривастого,
Що так і не був приручений,
Що так і не був під сідлом
Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
(Бо він таки вороний – як напророчено).
Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
І срібні цвяхи недоречних хвилин –
Вже навчились робити важке залізо,
Вже мідні ножі стали реліктами
І раритетами мітів про Мінотавра.
Ми у цілому недолугому Всесвіті
Бачимо тільки пісок білий зірок,
Який засипаємо у скляні клепсидри –
Замість води холодної,
Замість вина черленого,
Замість часу невблаганного,
Якого нам обмаль.
Завжди.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Удар у спину
Овеча шкура вовка
Проявилася.

***
Біда у хату
Вибухи на світанку
Нечесна війна.

***
Велике горе
Україна у вогні
Роки скорботи.

***
У тяжких боях
Ми боронимо наше
Україно, будь!

***
Віра у краще
Допомагає жити
До перемоги!

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,
Непевне, просіяне перламутровою димкою,
І так хочеться спотикнутися, перечепитися
Язиком за дзвінку літеру любові
А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод
До крові розбивши його, тільки б відчути,
Як стугонить вона у моїх венах-ріках
І хлюпає шумовинням почуттів.
Тільки б відчути,
Променистий вибух
Власного серця
Коли ти оселяєшся в ньому,
Довічною панною
Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,
Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Я навмисно повинен промовчати, щоб ти
Зібрала ці три краплі і почала жонглювати ними…
Здається, так далеко відплили від берега,
Що слова розтріскались на літери і ми
Тепер ведемо безкінечні діалоги що немають доріг.
Махаємо веслами, б’ємо по воді, глушимо рибу
І шкіримося, регочимо.
Час від часу хтось помирає і ми прив’язуємо до нього
Камені жалю і опускаємо на дно...
Поглянь, кохана:
Місто, чекає на нас теплим каменем ратуші,
Сонцем протоптаних стежок, що никнуть за димкою пагорбів,
Де вони непомітно потягуються із сонливою знемогою хмар.
Кохана,
Ми лежатимемо на березі скуйовдженої постелі
Де на екрані неба, веб-камери недільної тиші
Транслюватимуть місто нашої мрії.

27.05.2023

я народилася наприкінці лютого
вже дорослою
вже вагітною
своїх батьків я ніколи не бачила
свого чоловіка я бачу зазвичай зі спини
скоцюрбленого перед монітором комп'ютера
на якому миготить стрічка новин
ми були купили квитки до Львова
та не наважилися вийти з квартири
квитків не повертали
хтось поїхав на наших місцях безкоштовно
хтось четверо хтось п'ятеро чи шестеро
тепер коли чоловік вряди-годи виходить на закупи
я молюся за нього і заклеюю вікна ізоляційною стрічкою
а сонце малює чорні сніжинки на наших стінах
ще я печу млинці бо масляна
ми снідаємо млинцями обідаємо млинцями
вечеряємо млинцями
робимо на ніч чай в термосі
тримаємо при собі у кімнаті
бо не знаємо чи буде на ранок газ
чи буде вода
чи буде ще кухня на ранок
я вже місяць не виходила надвір
боюся побачити яким стало місто
з блокпостами шанцями
загородженими лісами та парками
людей я теж боюся побачити
ще читаю багато книжок про славну минувщину
щоб нічого не знати
а вдома тепер добре
вдома найкраще
десь поділися галасливі сусіди
тож коли немає обстрілів
стіни бринять від тиші
я ще не знаю
що коли звільнять Бучу
і дозволять продавати алкоголь
їхні п'янки поновляться

коли ж тіло подужало зігнути дугою
сталевий стрижень напруги
коли в продажу з'явилися ліки та яблука
коли весняне небо затріпотіло весело наче стяг
я вперше усміхнулася

і розпочала життя з чистої
але чорної сторінки

24.08.23

з віком все більше розумію котів
що йдуть з дому аби померти
очевидно і їм відоме почуття гідності
бо помирати соромно
ба більше
помирати серед живих непристойно
живі відводять очі
щоб не бачити свого майбутнього
і відвівши
умить забувають
а забувши
зашпортуються знов
вмирущий стає каменем спотикання
його спокій лякає та непокоїть

тож краще піти
заснути з солодкою думкою
що цього не побачить ніхто

22.08.23

Дні коротшають
Листя падає тихо
Літо згасає.

***
Кроки осені
Умиротворення.
Дихається легко.

***
Мрія матері -
Щастя її дитини.
Тепло на душі.

***
Віє холодом
Скоро настане зима
У світі, що змерз.

Людські бажання інколи мене дивують, а то й викликають дрижаки.
Сусідка хоче мільйон. Питаю:
- На що витратиш?
- Потрібно купити новий комп'ютер, кавомолку, круту машину. А вона якраз і коштує майже мільйон.
- А, може, варто купити трактора з плугом та косилкою? У тебе ж три гектара землі. Чоловікові буде легше її обробляти.
- Нє! Хочу "Феррарі"!
А інший сусід хоче... вічного життя! Не менше і не більше!!
Питаю:
- Нащо тобі вічне життя, якщо ти і земного толком прожити не взмозі? Город забур'янений, у хаті, окрім сивухи, нічого немає.
- Хочу жити вічно. Щоб ніде не працював, а їсти було вдосталь. І чекушечка щоденно на столі б стояла.
І ось оці прохачі вічного блаженства оточують мене з усіх сторін, бурмочучи про вічне царство Спасителя. Ще й Біблію під носа підсовують, аби переконався, що Бог так і задумав: всіх нагородити вічним життям. І не тільки живих, але й мертвих...
"І устануть з гробів...".
Коли я таке уявляю, то жахаюся. Не хочу дожити до того часу, аби трупи покійників швендяли вулицями Києва. А Ви цього хочете? А, може, не варто мріяти про таке страхіття?
Жінка питає:
- Чоловіче! Чому переважна більшість фізиків, хіміків, інженерів, істориків та лікарів до храмів не бігають і у богів не вірять? А гуманітарії, люди з низьким рівнем інтелекту та торговці - навпаки?
- Питання складне. Але і просте водночас. Перші звикли працювати з точними науками, кожну свою дію чи думку перевіряють. Другі - вірять. І куму, і свату, і брату. На слово. А перевіряти не хочуть, бо це дуже важко. Який притомний вірянин кинеться вивчати першоджерела чи первісні мови, якими були написані святі письмена? Та ніхто!
З християнами узагалі все запущено. Яке відношення до істини має символ? Символічне, звісно. Але у вірян - це істина. Тобто, форма підміняє зміст. Стає єдиноправильною.
А дружина не вгаває, допитується знову:
- Прийшов піп з дуже болісним чиряком на філейній частині. Каже:
- Лєчі мєня, раба божья. Тебе на том свєтє зачтьотса.
- А що "зачтьотса" - не второпала.
- Розумієш, божа людина вірить у загробне життя. Там уже гробів не буде, звісно, але буде суддя, який визначатиме за кількістю та якістю земних вчинків, що тобі присудити. І священник вірить, що навіть тобі - казковій істоті - берегині, буде прощення за гріх невіри, якщо твої земні вчинки будуть корисними для рабів божих.
А лікування священника списує одразу десять грішків: скотоложство, брехню, крадіжку, зґвалтування тощо. Тому жартувати не варто. Лікуй добре, чародійські мазі накладай густим шаром, не жлобися..
- А гроші за витратні матеріали та працю брати?
- В жодному разі! Уся робота піде свині під хвіст!
А це минулого тижня прийшли, здається, Свідки Єгови. Запрошували на збори їхнього шановного товариства. Жінка поривалася, але я не пустив. Сказав:
- Ти непідготовлена до битви з титанами віри. Знань та відповідного досвіду немає.
- - То що ж робити?
- Піду я.
І пішов. Взяв з собою ножиці коновала,, одягнув вишиванку, на голову насунув ярмулку, на шию повісив хрестика. В лівій руці затиснув Біблію, а в правиці Коран..
- Чоловіче! А священникам щеплення від сказу роблять?
- Ні.
- Чому?
- Бо щеплення роблять працівникам лісгоспів, оскільки ризик бути інфікованим цією 'хворобою - надто високий. І процедура ця неприємна та відносно довга. Он, скажена лисиця вкусила за сідницю Петра, коли той присів за нуждою. Він на це не звернув уваги. Помазав місце укусу йодом і все. А за місяць околів. А попів віряни, як правило, не кусають. Тільки дають десятину. І моляться, звісно.
Жінка ходила до вечора зажуреною, сумною. Мабуть, я її чимось образив чи зачепив, знічев'я. Бо мої убогі прострорікування про віру доводять до сказу навіть свідків Єгови. А жінка - надто чутлива істота. Гірше свідків.
Щось не так - одразу мене кусає. Тому моє праве плече - суцільне поле бою. Кров не висихає ніколи. Але в ліжку.....
Прости мене, Господи, грішного!
21.08.2023р.

Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Так і не закотившись ядром зіниць у глибини пам’яті.
Чимраз дужче хочеться обрости тишею старих портьєр,
Багряним спокоєм на якому гойдається задумливий погляд
Малюючи віями повік марево стиглої натури
Жінки,
Фруктовницю з помаранчевою спілістю абрикосів,
І нарешті фортепіано, струшує її погляд у моє серце
Зернятами яблук де їх пригортає рука вічності.

15.07.2023

поети не вигадують метафор
вони знаходять їх на березі розуму
вже відшліфованими до блиску
колективним несвідомим
бракує тільки гідного обрамлення
з вічнозелених слів
мені ж метафори малює сонце
своїми відбитками на споді повік
яскраві наче ліхтарі навпроти вікон
вони проганяють сон
сліпі немов кроти
вони проривають світлові тунелі
і темрява розсунувшися на їхньому шляху
видається твердішою за ґрунт
реальнішою за світло
масивною та прохолодною

покладаю на неї надії
спираюся спиною
щоб відпочити

21.08.23

час безтурботний мов хмара
вільний нічийний
плине самохіть змінюючи форму
що її прагне скорити уява
кажучи
ця хмаринка схожа на котика
а ця на слона
ця на хвилину
а ця на вічність

прагне скорити уява
та насправді підкорює біль
що залізними пальцями
пряде з часу цівку дощу
замикає в обмеженому просторі
натягує мов нескінченну струну
від підлоги до стелі
від стіни до стіни
заплітає одвірки й віконниці
як це робить павук
в покинутому будинку
тепер кожен часовий проміжок
під певним світловим кутом
оприявнюється
звучить
і здається що то комар
заблукав у вусі
тепер кожен часовий проміжок
липне до тіла
від найменшого поруху
лоскоче
та від цього не смішно
а страшно
і душно і гидко

біль суне небом
я тепер — час

20.08.23

I

Я повинна написати тобі листа,
Довгого, темного на смак, як попіл,
Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо
І пишуть повільно без зопалу. І тому
Коли опускаються руки —
слід сідати за власний літопис.
Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,
Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,
І тікає з-під ніг небесами прозора земля,
А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь
І щоб не загубитись у цьому світі,
Серед дикості образів я повертаюсь до
Зав’язаних вузликів власної пам’яті.
Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води
У порцелянову вазу залишив букет на столі.
А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,
І арабська в’язь почерком насталік.
Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,
І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,
І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,
І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,
Що так мені подобалось в кінці кожного речення,
Залишаючи можливість, на іншу можливість,
Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.
Ти пам’ятаєш, як пожартував?
Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,
Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,
Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула
Із уст пророка. А я посміхнулась:
- То значить — я горда?
І ти закивав головою: - Горда.


Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок
Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,
Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,
Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.
Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.
А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,
Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.
Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.
Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,
Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,
У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.
А головне — ти-ша. Ти.
Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.
За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала
Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,
А навпроти сидів, здається, римо-католик —
Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.
Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я
За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.
І матрац просідає, наче тягне мене в свою,
Пружиною розпорпану кролячу діру
Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:
Плаття з безголових вішалок, кружляють
Пружини і ніжки постелі, що вдягають
Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,
Лиця коханців покриті і потом, і смертю,
Шумить піаніно партитурами в круговерті
І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.
А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,
Гойдає ніжками в молочних гольфах,
На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро
Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.
Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!
І мої бездріжджові круасани куди кращі
За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.
Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.


ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,
Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,
Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —
Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;
Наче полюси слів раптом втратили вісь
І злетіли, як колеса старого велосипеда.
Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.
Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.
Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —
Залишається тільки аналіз.
Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар
м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.
Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,
гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.
Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я
Читаючи якось в саду, кольору осені,
Кольору плаття в якому сиділа тоді
І волосся моє колихалось послушно за вітром.
І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,
Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу
Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,
Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,
Що змальовує мене в саду за тією книгою.
Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,
Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.
Можливо, виною тому спів сусідки
З її захаращеного виноградом саду,
Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.
І я оторопіла.
Я думала про головний убір тієї панянки,
І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,
І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,
У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.
Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?
Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,
Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!
Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки
І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:
- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:
- Бо немає нікого вдома.
От, що прибило мене на берег роздумів тоді.
Я так і не змогла прочитати книгу.
Немає нікого.
Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,
Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.
Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок
З чудернацькими вікнами, дверима
Іноді без дверей, без даху, фундаменту,
Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.
Він написав вірша, якого я переклала.
І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі
І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:
Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що
під кінець століття розплітають волосся автора
вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.
Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що
Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,
Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,
Як та актриса в кафе.
Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.
Тому дозволь спитати:
Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,
Що перестала перекладати і марити поезією,
Де безліч дверей можливих світів,
В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.
Усмири мене, приборкай, припни,
Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,
Про які я не дочитала і яких так боюсь.
Твої правила гри фатальні.
Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,
А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,
Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.
Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,
Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,
Тепер я більше вірю і менше хочу знати.
Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,
І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!
Я хочу мати можливість сказати:
- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

Якщо хочеш дізнатися істину
про себе,
шукай її у ворогів —
вони тобі скажуть.

Наші вороги в судженнях
про нас набагато ближчі до істини,
ніж ми самі.

Не зводьте з істини ока.
Не переставайте з нею йти.
Якщо застилає погляд сльозу,
Не сходіть з правильного шляху.

Не зводьте з істини ока.
Безліч підмін запропонує ворог.
Їм увагу приділяти не можна.
На шляху нам дорогий кожен крок.

Стривай! Не вбивай ворога - словами,
Зупинися, не бий його - руками,
Не варто, не вбивати - зброєю,
Примусь, коритися поглядом.

Не зводьте з істини ока,
Погляд тримайте, як на маяку!
Щоб наш скромний шлях
Не зникла десь далеко.

Ах, світ жорстокий і сповнений зла,
і болю,
Фальшивої гордості, зарозумілості,
Але ти не бий, навіщо вся ця кров,
О, прояви та подаруй, своє - кохання!

А якщо дурного, не зможеш навчити,
Не варто руки, репутацію бруднити,
А краще дурість, мудрістю покрити,
Вчися, ворога лише поглядом – вбивати.

Не зводьте з істини ока.
Хто б проти істини не встав -
Голосуйте сміливо лише «ЗА».
ЗА Святе Слово. ЗА Христа!

Не зводьте з істини ока.
Потрібно погляд на істині тримати!
І коли страждань смуга
І важче Бога розуміти,

Не злість править – милосердя!
Друг - важливий, але корисніше - ворог.
пристрасть обпалює, гріє - ніжність...
світло відкриває, ховає морок!

Вчись у собі спалювати образи,
але їхній образ - запам'ятай...
і відрізняй "долі флюїди"
від каркання воронячих зграй!

Просувайтесь через біль, друзі!
Та не завадить вона нам!
Не зводьте з істини ока.
Все це окупиться сповна.

Будь сміливий, мій онук, але обережний;
слова, як кулі, бережи...
і меч не виймай з піхов,
поки не вийняли вороги!

І знай, рідний, що сила - у правді,
але, правда - в оточення брехні...
ти Розум не зберігай у ломбарді,
ти при собі його тримай!

продаю себе вроздріб —
так вигідніше
впевненість віддаю тому
хто вміє хвалити
спокій тому
на кого можна покластися
розум тому
хто може оцінити
час тому
хто йому тішиться
наче дитина

яка я багата
стільки спродала

та буває що мій покупець
ще не знає що він покупець
і просто радіє дарунку

скоро йому
бідоласі
доведеться за все заплатити

18.08.23

Війна, страх прірви,
залишила в морі,
Реальність життя на війні,
Тих двух світів,
що назавжди сперечаються
Народжують істину в вині ...

І життя зараз пливе безстрашно,
Реальність знесе в пух і порох.
І лише в руках порожня чаша
Нагадає істину і страх

І бачить світ несправедливість ту,
Але мовчить і навіть не зітхає.
Та ж зрозумійте істину просту,
Росія клята плани певні має.
Вона на нервах людських заграє,
Щоб власну перевагу показати.
Не має розуму, та зброя в неї є,
Щоб вибухами землю всю зорати…
Та знищити націю з лиця землі

не маю нічого окрім слів
прямокутних дощок
різнодовгих різнотовстих
з них я будую хату
а виходить щось схоже на сарай
чи сільський туалет
замість фундаменту —
зелена поросль мого часу
на землі що здригається від вибухів та трамваїв
краї дощок наїжачені перетятими волокнами
вкриті брунатними плямами моєї крові
з неї на цвях добуваю залізо
за методом Рауля
та поки маю лиш вістря
подібне до жала бджоли

воно сяє незмигно
на дошці що вкопана сторч

17.08.23

Істину серед тіней шукала,
і ось, ти знаєш, всі вирішили за тебе вже,
давно, на темному примарному небі:
істина не в тому, що пишуть тіні
А У світінні ночей і днів стародавніх,
Пусті значення їх переплетень,
А істина у темряві самих тіней.
А тінь повсякденно ходить за тобою
І образ минулий танучий з днями,
Розсік твій розум і серце розламав.
Але не зрозумілими віршами,
кличе він знову не до свого дому.
У будинок, де все давно чуже.
Що ж ховатися від усіх,
Ті, веселки, що були у хмарах,
ніколи не лежали в твоїх руках,
а дзвони слів були обманом,
обманом часу тіней.
Тієї темної тіні,
живою істиною здававшись,
Обманом у накресленні тих днів.
Настане світлий день, але не уві сні.
І новий рахунок почнеться знову,
не відлякавши її початку,
свій образ, що стигнув на склі.

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту
Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу
І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла
І падаєш від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,
Немов принцеса на горошині
У сотні нагромаджених покривал епох.
Наче занурюєш голову у блакить басейну
З гулом басистого ритму, а винурюєш
Серед протяжного смичка віолончелі
Барочного клавесину,
І вітр’яного помаху велетенського віяла
Галантної дами грудь якої клекоче вогнем
Та розливає памороки туману
Якими пробираєшся намацуючи п’єдестали пам’ятників,
Родинні гробниці, лякаючи пустотливих купідонів,
Що шурхотять крильми гублячи пір’я,
Просвітки храмів, черепиць, голубів, цоколів, колон,
Чіпляючись за них і охоплюючи вінком коліна твоєї любові.
Підводиш голову до розкоші прісноводних форм,
Як чорні тіні, дзьоби, опускаються на землю, викльовують тебе
І несуть в пащі своїй над старим замком біля якогось озера з очеретом
Та випускають на площу спокути
Що розростається у пусту залу бібліотеки
Твоїх очей, твоїх грудей які вдихають примари
У замрію спудея, що лежить серед мотлоху цивілізації
Оглядаючи сонце твого сходу над пагорком,
У диких заростях якого потопає палац із Зеленої Порцеляни.
І вона шепотіла мені у вухо моєї ванної голови:
Ну, куди ж ти розігнався у цьому
Безкровному вірші?
І встромила у себе ніж заходу.

26.01.2023

Крапелька за крапелькою
Втекла вся вода з неба,
а час випаровується над полум'ям свічки.
Вогонь жорстокий
І сутінки розтікаються, по кімнаті вночі.

Поллється з неба вода
Нас понесе з собою вона
Ми не повернемося сюди ніколи
нас роз'єднала вода
понесла по різних напрямках.
тепер ти самотній
Ні чипати, ні торкнутися, ні відчути
Не зможеш ти
цей вогник...
І пам'ять ховається за прозорою вуалью
Твої риси...
змиваючи все на своєму шляху
Під марш дощу з собою звуть,
щоб все повернути
знай
Ми не повернемося сюди ніколи

Світ світобудови
Хтось померає, а хтось народжується
Життя землі дає вода
А рано вранці випаровується
Вигин руки не повторить чарівності
Колишніх ночей
І в шумі вітру чується розпач:
«Нічого… Нічого…»

Поллється з неба вода
Нас понесе з собою вона
Ми не повернемося сюди ніколи
нас роз'єднала вода
понесла по різних напрямках.
тепер ти самотній
Ні чипати, ні торкнутися, ні відчути
Не зможеш ти
цей вогник...
І пам'ять ховається за прозорою вуалью
Твої риси...
змиваючи все на своєму шляху
Під марш дощу з собою звуть,
щоб все повернути
знай
Ми не повернемося сюди ніколи

Гріхи не змиє вода! Ні! Не обманюй
в цю світлу днину!
Лиш кров пречиста Господа свята.
Очистить від гріха і зла людину.

вірш не транслює моралі
він лиш випадковий уламок дійсності
живий якщо прозорий
живильний якщо гострий

дійсність
розбита думкою
не засвоюється легше
зате має більше точок дотику

дотики світу болять
так світ стає домом —
місцем де не самотньо з собою

16.08.23

На дворі ясна ніч, на небі повний місяць по всьому місту увімкнені ліхтарі,
по вулиці майже нікого немає, нічого не передбачувало біди.
Я їхала по вулиці на своєму мотоциклі. вночі я любила трохи
провітритись по місту, очистити свої думки та насолодитись дорогою.
Але цього разу зі мною щось було не так, не могла зрозуміти
що зі мною, та все-таки я сіла за руль, та це обійшлось мені дорого.
Їхавши знайомою мені вулицею в якій я не раз бувала,
збільшивши швидкість, тому що нікого не було на дорозі.
Раптом я побачила яскраве світло, я різко звернула ліворуч.
трохи зходом,
Побачивши білу стіну у мене перед очима промайнуло все життя
я ще стільки всього не зробила, та у мене відчуття наче від мене
ховали якусь таємницю, і її треба відкрити. я тільки пам’ятаю яскраве світло.
через тиждень я відкрила очі, побачивши що я знаходжусь у медичній палаті,
розглядаючи її я бачила як тіні людей відбиваються через стіну.
зрозумівши, що я в лікарні і що я не померла.
потім я побачила медсестру яка сповістила,
що сестра близнючка померла, розчарувавши мене
мені захотілося трохи поспати.
Так ось мені приходили сни,
що густий яскравий пучок світла розсіювався згори та падаючи на мене
та на мою сестру,
захоплював в полон свого сяйва, відчуваючи неймовірне піднесення
та шалений прилив енергії й сил, що аж розпирали мене всередині.
А коли прокинулась я зрозуміла, що сестра жива
і при цому було присутне якесь дивне відчуття,
ніби збирається дивна сила в єдиний шар,
вростаючи в моє тіло в районі сонячного сплетіння, а вже звідти
тоненькими цупкими нитками, тягнучи до контурів мого тіла,
розходиться кожною клітиною, яка стає пружною від того енергетичного наповнення,
наче надута кулька, готуючись вибухнути від найменшого дотику зовні.
Через деякий час знов снилось, що Навкруги стало темно,
я наче падала, але дна не бачила, потім я побачила як падаю повільніше,
в низу я побачила велике дзеркало, я думала що впаду в це дзеркало
та мене щось зупинило за кілька сантиметрів від нього.
Проглянувши по блище до дзеркала я побачила себе,
я сама себе невпізнала, я бачила образ сестри.
Я торкнулася рукою дзеркала і враз дзеркало стало водою,
мене поглинула хвиля і все знову стало темним.
Прокинувшись до мене прийшов батько,
розповівши що мені снилося
раптом на обличчі батька намалювалася гримаса з нестерпним болем
та розчарування, в очах почало темніти і затягнула пітьма,
коли я приклала руку до його рани обличчя посвітліло,
а погляд став ледь затуманеним майже ясним.
батько сказав, що я маю світлу силу, як і моя сестра близнючка -
мого віддзеркалення, яка допоможе мені побороти темну силу демонів.
по розповіді батька я зрозуміла скільки часу я жила в невіданні,
а він носив собі цю таємницю про сестру і про причину її смерті.
я спитала про сестру та батько сказав, що ми сестри близнюки
і дуже схожі як дві каплі води наче відзеркалення одна одної.
Батько навмисно дав нам дзеркальні імена Еві та Іве,
та сказав, що нас розлучили ще в дитинстві,
щоб демон не дізнався про сестеру та нагадав,
що тільки ми його дочки віддзеркалення можемо допомогти,
бо за словами батька мою сестру і мене можуть забрати демони і вбити.
заснувши знову до мене прийшов сон, що сестра розмовляє зі мною
та погодившись на авантюру сестри - мого відзеркалення,
сестра близнючка запропонувала мені спосіб потрапити до порталу,
бо за допомогою магічного порталу викликає в уяві жахливих демонів.
Щира злість відображалась на моєму обличчі.
і направляючись до сімейного портрету, що висів на стані,
який слугував порталом для переміщення.
я почала сперичатись довго з сестрою, яку я уявила,
аж раптом ми опинилися в лігво демонів.
І помічником мені стала сестра - моє віддзеркалення, Про яку демон не знає.
Таким чином ми подолаємо демона зруйнуємо його могутність.
Тільки ми володіли і могли вбити дракона при цьому маючи своє віддзеркалення
та ми запустили подвійну силу, віддзеркалення в демонів.
так ми побороли темну силу.
Та на цей раз її чекають зловісні привиди минулого
при цьому шле хтось їй загадкові імейли з підказками,
і в цих імейлах вона завжди знаходить чергову заховану сторінку із щоденника її сестри.
І ці сторінки, одна за одною, повертають дівчинку назад у минуле
в заДзеркальну країну, де ховається правда.
повернулась вона у старий, похмурий та таємничий кам'яний будинок,
з вузькими звивистими коридорами та темними нішами.
Живе у будинку заДзеркальної країни - яскравий уявний світ,
яка надійно сховалася серед стін.
Я і сестра йшли на запах моря, доки ряди багатоповерхівок не злилися.
в один величезний похмурий будинок, де мешкали вбивці дітей.
відпустивши руку сестри вона раптом зникла і більше її ніхто не бачив
і знайти її ніхто не міг крім мене, бо у мене було Дивне відчуття:
наче все знайоме і водночас інше.
відчувши, що за мною хтось спостерігають.
Дивлюся на червоний дім а звідти відголосок:
«Це заДзеркальний дім. Зовсім як ти зі мною. Зовсім як «заДзеркальна країна».
Штурхаю двері,
входжу до будинку, бачу у середині малиново-червоні стіни.
Заплющую очі і утворився Спалах чорної темряви.
знов чую відголосок:
«Біжи!»
Злякано оглядаюсь, але двері відкриті, і із неї ллється тепле сонячне світло.
Повертаю бронзову ручку других дверей,
ловлю в ній свій відбиток переляканої особи і опиняюся власне у холі;
вдалині маячить згинається тінь сходів.
Сонце проникає крізь фрамугу над дверима,
і я виразно бачу себе в дитинстві: сиджу в плямі світла на килимі.
подумавши що моя сестра не просто зникла -
вона пішла на яхті у море та пришвартована у гавані.
Раптом перед очима встає картинка з минулого:
Спальня номер три і Біля матово-чорних дверей виявляю,
що міцно обхопила себе руками, боячись торкнутися стін.
Взявшись за дверну ручку, чую крик Іве:
«Не входь! Нам туди не можна!»
Всеодно захожу і бачу, що все виглядає таким справжнім, як і колись.
у часі два десятиліття та чую знов відголосок сестри, припини!
Це лише привиди.
мама сама нам завжди читала та вигадувала казки про персонажів –
про піратів та чудовиськ – страшні, захоплюючі,
повчальні історії для дурних, наївних та боягузливих,
та водночас приходили спогади, мамині поради:
«Ви завжди повинні триматися один за одного. -
Вона стискає пальці. - Покладайтеся тільки на себе. Не довіряйте нікому.
Окрім один одного, у вас ніколи й нікого не буде».
Нікуди я не піду!
Підходжу до пофарбованої білою фарбою шафи,
де мама зберігала наші книги, відчиняю дверцята.
Прямо на мене дивляться блакитні очі Іве, і я відхиляюсь до стіни.
Обличчя бліде, землісте. Навколо очей і рота зморшки, зовсім як у
мене.
Фарба густа, мазки недбалі. На задньому плані – велике дзеркало,
відображення всередині відбиття, темне втомлене обличчя стає все менше,
і так до безкінечності. Занадто багато Іве. Звичайно,
дивитися на сестру завжди було однаково
що заглядати у дзеркало.
Ненавиджу! Катись звідси подалі! - гаркає Іве з торжеством у погляді. -
Знати тебе не бажаю!
Зачиняю дверцята шафи, втомлено притуляюсь до неї пульсуючої від болю голови.
і раптом хтось шепоче мені прямо в вухо:
«У цьому будинку живе чудовисько!»
Тому що вона завжди так робить.
Я так ніколи не роблю. Ми з нею дуже різні і ніколи не були однаковими.
Іве - моя повна протилежність, моє відображення,
мій задзеркальний близнюк...
і намагаюся
не зважати на звуки старого будинку. Іве і я годинами таїлися
в наших фортецях і замках, прислухаючись, як він стогне і здригається,
і вона гаряче шепотіла мені на вухо:
«У домі повно привидів!»
Ми обидві вірили в це.
Однак привиди лякали нас набагато менше потвор.
Ми просто вдавали, що не чуємо їх.
і раптом помічаю
«НЕ РОЗКАЗУЙ НІКОМУ».
з'являються два слова:
"ВІН ЗНАЄ".
Опускаю погляд на підвіконня і бачу штук п'ять цвяхів,
убитих у раму, як у кафе "Клоун".
Проводжу ними пальцями знову і знову, до болю.
Вас тут не повинно бути!
Кому знадобилося забивати рами? Спійманий у пастку скла
тепле сонячне світло нітрохи не зігріває, мої зуби стукають,
по шкірі біжать мурашки.
Усього одна пропозиція.
«ПІДКАЗКА 1. ТАМ, ДЕ ЗАВЖДИ ПОЧИНАЛАСЯ НАШЕ ПОЛЮВАННЯ ЗА Скарбами».
стоючи нагорі сходів, що ведуть на заднє подвір'я, і бачу свою Іве,
яка марширує по периметру, штовхаючи сріблясті та сірі камінці,
намагаючись не послизатись на кутах,
спустившись сходами далі, де починалося наше полювання за скарбами.
там сестра ховала підказки, шовши за ними. Розгорнувши і побачивши те,
що вирізано на папірі.
"КОПАЙ".
копавши яму та побачивши глибоку дірку, Торкнувшись чогось твердого,
виймачи дивну коробку та знімаю кришку, побачивши порожню пляшку.
усередині пляшки посміхаються пірати із шаблею в руці,
поставивши ноги на барило.
нагадуючи, що Синя Барада та Чорна Барада – брати.
Синя Барода живе на суші а Чорна Барада – у морі.
Ночами в нашому будинку блукає чудовисько.
У пірата синя барада воно таке страшне і потворне,
що всім леді слід від нього негайно ховатися і не водити з ним компанію.
Синя Барада набагато небезпечніша але я більше боюся Чорної Баради,
тому що він пірат.
заплющити очі, і я бачу слова, виведені кров'ю на папері:
ВІН ЗНАЄ
з гори відблискувала іскра, те місячне світло.
Зриваюсь і біжу вгору сходами повертаюсь назад від страху.
раптом на стині виникло слово иди до маминої Спальні –
кімната Синьої Бороди. Вночі синя борода нишпорить коридорами,
заглядає в кімнати і шукає нових жертв.
змусило згадати, що я з Іве ховалися від привидів і потвор,
що мешкали в нашому будинку, від Синьої Бороди –
лише у заДзеркальній країні.
Згадавши, що мама показала нам потаємні двері і це секретне місце.
Відразу заходжу в мамину спальню підійшовши до шафи
усередині шафи виявляю подерті шпалери
Знайшла! Переді мною двері в заДзеркальну країну.
ми жили на Острові. там була Нерівні берегової лінії скелі і пляжі,
всередині ліс і рівнина. Тропічний рай замість засніженої країни чудес –
заДзеркальна країна стала для нас рідним домом,
відчиняючи нам двері.
Раніше на внутрішній стороні дверей висіла карта скарбів.
Чорні дороги та зелені простори, синя вода, вулкан.
спускаюся в темряву, вийти з цього будинку і потрапити до іншого світу.
Покидаю шафу і будинок, зробивши крок на першу сходинку.
я з Іве пробиралися тут у темряві, залишили свої привиди сліди на стінах
і перилах, від місячних променів танцюював відсвіт, наш приглушений
сміх і шепіт – луна голосів.
місяць висвітлював шаля у темряві. Від потворного білого світла
тіні розбігаються.
побачивши чорний прохід роблячи крок до проходу
і ступаючи на підлогу таке враження, що Тут більше влади й у темряві,
й у спогадів.
Ось я й у заДзеркальній країні!
почувши відголосок
Іве, припини! Ти всього лише в проході між будинками.
прохід знаходиться перед будинком на заході
та пральним будинком на сході.
Крізь щілини в дерев'яному даху проникає ранкове сонце,
пронизуючи повітря яскраві промені. Мені ніяк не вдається повірити,
що час тут зовсім не зупинився, і все, що я бачу і відчуваю, –
лише старі привиди, луна мене колишньої, луна моєї сестри...
І чарівної країни.
насправді прохід є чорним ходом, приміщення у проході порожне.
з одного Більше заДзеркальної частини
З іншого боку, знаходиться ще один довгий прохід,
ще один схожий на похмуру печеру.
Прохід звужується біля великої замкненої шафи у маниній спальні,
на дверях шафи вбито
"Срібний хрест".
Двері шафи не зачинені, її ніколи не замикались.
шафа в спальні була найважливішою частиною ЗаДзеркальної країни.
Відчиняю шафні двері, ступаю на старі пильні дошки.
Вони стогнуть і небезпечно прогинаються.
опиняюся у приміщенні, яке освітлюється світлом, що ллється зі дзеркала.
чую відголосок
- Боже мій!
здалося, що Голос віддається луною, слабким і хрипким.
оглядаю стіни приміщення. Синє небо та бірюзовий океан,
білі хмарки та піна хвиль. Шепчу назви частин корабля, проходячи ними.
Верхня палуба та батарейна палуба, чорні каракулі Іве:
«Запаси води та рому – тут! Пороховий льох – тут!»
Рухаюся від одного кінця пральні до іншого:
крізь який струмило місячне світло, і ми вели свій корабель,
орієнтуючись по зіркам.
стіни просвічувалися масивним кораблем Чорної Бороди.
аж страх перехоплював коли бачила це картинка приміщення виглядала
так, ніби ми з сестрою пішли звідси тільки вчора:
зі сміхом вибралися на сушу, місяць освітлює нам шлях у темряві.
Повільно йду назад лініями, що позначають головну палубу.
Раптово усвідомлюю, що вперше за багато днів усміхаюся. Корабель –
найперше, що ми збудували у заДзеркальній країні.
Корабель був душею заДзеркальної країни. Ми жили і дихали його магією,
грілися як біля вогню і спалахували як від гніт,
а потім кидалися назустріч пригодам.
Іве стоїть біля штурвала, вигукуючи команди:
«До повороту! Легти у дрейф! Свистати всіх нагору!».
історичні персонажі у нас в честі - залітні ковбої, або індіанці з Бумтауна,
або клоуни.
Постійних членів команди було лише троє. Енні, другий помічник
і головний штурман.
В інші ночі ми просто плавали - шукали Острів
і намагалися хоч трохи випередити корабель Чорної Бороди.
В інші ночі кидали якір, щоб зробити набіг або пошукати заховані скарби.
В інші ночі намагалися придушити бунт команди та вигадували різні
покарання.
в інші ночі боролися зі штормом та чужими кораблями:
військовими та торговими та іншими піратськими кораблями.
вигукуючи
«Вперед, сини пожирачі печінки! Не щадити нікого! Ні видобутку – ні
грошей!»
Чорна Борода завжди сидів у нас на хвості. щоб ми могли побороти чорну
бороду ми таємний шифр вигадали.
Хоча він і став невід'ємною частиною заДзеркальної країни,
ця картка не схожа на старі листи. Вона нова.
і чулися тільки відголоски
"Він знає".
раптово гасне, я відхиляюся від стіни і чую знайомий голос,
що несамовито репетує:
«Біжи!»
І я біжу. Темний і застиглий коридор за спиною наздоганяє мене
немов чудовисько та біжала на мене ревуча хвиля.
Сходи були надто круті. та я руками схопилася за них.
забралася на верх і Біля самого верху оступаюся.
І ось я вже знову в шафі; захлопую за собою двері в заДзеркальну країну.
я рада що моя Іве - жива. якщо вона листи ховає в коробки
і залишає зашифровані попередження. і чую її відголоски.
Ворушить наше минуле і назавжди, грає у свої чортові ігри...
Я знаю, що вона задумала. Вічно одне й те саме!
Це – полювання за скарбами. Карта у сестри, і мені нічого не залишається, окрім як чекати наступної підказки.
ми знали що нікому не можна довіряти. Ми маємо врятувати себе самі.
відмикаючи двері.
залишивши будинок, ми залишили позаду майже все,
що нас об'єднувало та змушувало бути однаковими
у кімнаті зі шпалерами у вигляді тропічного лісу,
що зберігала луну наших ігор перед сном, де ми були відважними
дослідниками.
Різко обертаюсь і бачу силует людини,
що спостерігає за мною з протилежного кута вулиці. Стоїть і дивиться.
Чоловік у темному одязі і маска на обличчі. Мертві вогні,
горіли в очах піратів у темряві. А ще мертві вогні – це очі тих,
хто нишпорить у ночі. Хто прийшов за тобою...
Насилу переводжу дихання і все ж таки роблю крок уперед.
Ледве чути гукаю незнайомця, потім кричу голосніше, але він зникає.
повернення у задзеркальну країну. Я знала,
що після стільки років доведеться нелегко, але не настільки ж!
Намагайся бачити у всьому хороше, а не лише погане»
і чую знову відголосок
Він знає
І раптом з’явилося повідомлення:
«Підказка 2. Там, де помер моя сестра».
над кораблем на стині був вираз:
"на будь-якому судні знайдеться свій поганець, і якщо його немає,
то поганець – ти».
знаходжу у шафі корабля біля задньої стінки крихітну чорну пляму,
то пляма-Дияволова западина. моя Іве любила псувати шафки
на кораблі, влаштовуючи в них схованки та ховаючи підсказки.
знаходжу підкаску і розгортаючи читаю
раптом хтось шипить мені прямо у вухо:
«Ах ти, бридка паршивка!»
злісний голос все ще дзвенить у вухах.
І десь далеко під світлом місяця виринає образ мами - відьми.
яка завжди казала:
«Не журись, дівчинка, ніхто в нас поки не помер!»
Повертаюся до шафки, дивлюся
ночами Синя Барада нишпорить у пошуках нової дружини
щоб замкнути її і повісити на гак коли розсердиться.
Синя Барада – боягуз.
Вона каже, що коли ми плаваємо на кораблі, то повинні бути пильними
та коли ми зупиняємося на острові, то не повинні бути обережними
залишаючись там і не сваритися інакше Чорна Барада за нами прийде.
Він хитрий і підлий тільки й знає, що бреше. Він хоче зловити нас
обдурити і кинути на поїдання акулам. Але в нього нічого не виходить.
Нам довелося захищати місто і самих себе самим
особливо коли привид вилазить із нашої заДЗЕРКАЛЬНОЇ КРАЇНИ
Серед білого дня ми заходили до заДзеркальної країни
зверху на стелі кімнати відчиняли вікно-люк і зістрибали у заДзеркальну
країну.
У заДзеркальній країні наші фантазії ставали неприборканими та
нещадними, а персонажі видумані нами перетворювалися на демонів
відчуваючи що хтось за мною ходить я питаю
"Хто ти? Моя сестра зникла безвісти. Якщо не скажеш, хто ти,
я піду скаржитися на тебе»
Відповідь приходить так швидко.
"Не ходи"
На цей раз я відповідаю без вагань.
"Чого ти хочеш?"
«Я знаю те, що ти змусила себе забути
Він не хоче, щоб ти це згадала
Не кажи нікому.
Ти в небезпеці
Я можу тобі допомогти"
«Та пішла ти, Іве!. Я знаю, що це ти.
Припини! Ти маєш повернутися.
Досить!
Повертайся».
Вона не відповідає.
І раптом у коридорі лунає шум. Встаю, повільно йду до дверей
і відчиняю, немов на порозі хтось причаївся і ладен на мене накинутися.
У коридорі пусто. Будинок почав стогнути, стіни рівномірно вдихають
та видихають. Ловлю своє відображення у дзеркалі над шафою -
скло в плямах від крові.
Обличчя у мене біле, як у клоуна, і розкреслено потворними тінями.
Знову лунає шум, і я завмираю.
Крадусь до дверей Повертаю ручку, відчиняю двері. Вона несамовито
скрипить,
При цьому почуття було глибинне, застаріле, дуже давнє.
Все одно, що виявити двері в заДзеркальну країну...
Єдине, чого я хочу, щоб воно пішло!
«Я дещо знаю. Він не хоче, щоб ти це згадала».
Кого ж Іве мала на увазі.
Хтось залазив через вікно-люк і стрибав у наш світ.
ВІН ЗНАЄ
ПІДКАЗКА 3. шукач шифру
Я почала підбирати шифри та згодом чорна борода покинула нас.
ми перемогли

Запросив тебе – астролога та алхіміка
Втомленого манускриптами та мінералами
На полювання на синіх мамонтів,
Що затоптали всі квіти вересу,
Взяв крем’яну рушницю дідівську,
Якій ще не придумав ім’я,
Хоч воно і було записане
Пером сріблястим зоряним
У безодні порожнього Неба
Ще до створення світу вусатих метеликів.
(А Небо – воно теж пергамент –
Шкіра навіженого козлотура)
Але замість довгозубів-великоногів
Почали полювати на троглодитів –
Дикунів з цегляних печер.
Знову вигадую гончарне колесо,
Бо без нього в долині квітів порожньо,
Знову глину замішую наче тісто
І бачу в ньому людину ще ненароджену.
Одягав ніч як чужу сорочку
Заплямовану ягодами аґрусу,
Що бояться достигнути:
Бо надто голосно стукає бубон –
Серце старого лісу:
Сьогодні вівторок зітхань,
День шаманів та лебедів,
День несподіваного одкровення
Посеред червоної спеки,
Яку годі сховати в торбу.

Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Заповнюючи голосом, занурюючись
У хтонічне царство першопричини.
Все, що вона робить –
Це подає зализаний початок нитки.
Але найбільша її цінність – стати міфом,
Фантомною вигадкою, натхненницею,
Що витає в мороці прозорим духом вібрації.
І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,
Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,
Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

наша ділянка не обнесена парканом
це називається інтегральним простором
або ж безгрошів'ям
її вільно перетинають коти їжаки та вітри
хоча й загорожа не вадила б їм
прямувати у справах
перехожі дивляться на наш город
як на колективну власність
а особливо на шовковицю
чиї плідні віти схиляються аж до землі
довірливо та привітно
та якби її воля
вона сама пішла б на люди
й сипала ягоди
до пригорщ усіх хто в потребі
наше добре щедре дерево

наша добра щедра земля
наше добре щедре небо
руйнують паркани
в моїй голові

13.08.23

люди беруть дітей на руки
і спускаються у підвал

кутають їх у коци
розповідають казки
на випередження
загортають у шепіт
раптові звуки

аби не прокинулися
бо

діти
прокинувшися
доростають розуму
запитання
прокинувшися
шукають відповіді
ідеї
прокинувшися
стають реальністю

будинки
прокинувшися
хочуть постати

а нікого нема

12.08.23

дерева обирають рух вгору
на зміну смиренності насінини
приходить смиренність пагона
єдине бажання якого
бачити сонце
галуззя сферично шириться
доокіл стовбура
оплітаючи собою проміння
яке стає стрижнем
і дороговказом

дерева долають себе
туго скручують у серцевині минуле
піддаються вітрам теперішнього
не зазирають у майбутнє

дерева мають одну перевагу
смерть не турбує їх
за життя

символ — слово з кишенькою
часом прикро порожньою
порпаєшся в такій перед вітриною
і сподіваєшся
знайти щось окрім крихт
і тканинного пилу в кутках
відчуваєш ребристість монетки
але не її ребро
намацуєш номінал
але не можеш обміняти цього дотику
на щось поживніше
а часом
кишенька сповнена див
як дитяча шкарпетка
різдвяного ранку
солодощі тішать не тільки живіт
а ще й очі — блискітом
вуха — шурхотом
серце — летом
барвистого метелика
серед зими

якщо не помре
наступного дня —
не помре вже ніколи

10.08.23

Розкажу про людину,
Що була бозна-де
І бачила равликів
У прозорих мушлях,
Що мислили
Про остаточне завершення
Гіпербореї порожніх слів.
Розкажу про ковалика,
Що підковував зелених коників
І слухав, як плаче поїзд,
Що привіз сторожа квітів липи,
Які сняться тільки на каторзі
Читачам книги без літер.
Розкажу про людину,
Що міряла Місяць апострофами
І пророкує нині облуду блискавки,
І розмовляє по дерев’яному телефону
З орачами-сколотами
Ненароком. А може навмисно.
Розкажу про приблуду,
Що черевики геть стоптав
Шукаючи старість
(А знайшов айстри)
І стояв на березі Вічності,
Кидаючи в цю річку каміння
Округлі, наче годинники
Архімеда.

Нікому сказати, зовсім нікому,
Що Небо поранено в скроню,
Що Всеслав досі сидить в порубі:
Колоди пахнуть живицею,
Наче їх щойно витесали,
А не тисячу літ по тому,
Як цвяхи клепали на горі Черепище,
По тому.
Чимало людей сідає до потяга,
Але всі синьоокі і зачаровані
Королем збіговиська – Сонцем.
Нікому сказати, нікому,
Що птах біловолий пронурок
Видзьобав усі зорі-зерна
(Бо Галактика – то ріка),
І тепер чорнота нагадує крик,
Що лунав на хиткому мосту
Понад річкою Стікс. Вчора.
Крик, що замерз торішнім снігом
І розтанув сливовим цвітом,
А тепер падає на голови німих днів
Липневим дощем тамплієрів:
Таке ремесло – малювати
На криці хрест білий – там де серце,
Вирушати до берега солі
Під вітрилом тороченим домотканим,
А потім копати криниці глибокі
Після війни, після румовища.

писати вірші — добра навичка
майже така сама добра
як навичка пришити ґудзика
нехитре
проте комбіноване вміння
маєш вчасно помітити згубу
обрати з домашньої колекції
найбільш пригожий
на заміну оригінальному
зробити точні стібки
міцно зав'язати кілька вузликів
насамкінець
не пам'ятаю
чи навчали цього у дитинстві
зате пам'ятаю бляшане пуделко
з ґудзиками і не тільки
якого я не могла не відкрити
не розсипавши вмісту
а розсипавши
не могла винайти цікавішої гри
аніж скласти назад

у дитинстві я не губила нічого
навіть ґудзиків
та все ж звідкись взялося уміння
пришивати на місце утрати
слова

09.08.23

мої висновки смішні
як коник-стрибунець
що його я тримала на повідку
обв'язавши ниткою лапку
з неприродно вигнутим колінцем
мої висновки сумні
як коник-стрибунець
що втік від мене
накульгуючи
мої висновки мертві
як лапка
що досі смикається
на припоні

я гралася
правдилася
я просто гралася словами

08.08.23

місто кличе мене
запрошує рости лишайником
на астматичному дереві
бути гіпсовою бурулькою
на стелі метро
летіти іскрою
з-під трамвайних коліс
запрошує грати у своїй масовці
попри відсутність
акторських даних
а може саме через це

місто щодня надсилає мені листи
лестячи винятковості
пестячи марнославство
втішаючи самотність
звертається "докторе"
завершує "з повагою"

місто викохує мої потреби
і надає можливості
для їхнього втамування

місто кличе мене наполегливо
не називаючи на ім'я

07.08.23

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».