Хронометр життя
відбиває ритм,
диктує ритм,
нав'язує ритм:
– Так-то, так-то! -
А я - ніяк
не встигаю за ним,
збиваюся,
пропускаю такти!
- Як то? Як то? -
монотонно дивується він.

2001

Куди тобі ще напиватись? Мала і дурна.
Ходімо, я краще зі стріхи дістану планету...
Так ніжно на вушко шепоче вчорашня весна...
Я - менше ніж пінг на теренах твого Інтернету.

Куди тобі ще напиватись? Ти ж ледве жива...
Хай смерть твоя буде уявно-глобально-астральна.
На місці, де ми зустрічались, пожухла трава;
тепер вистачає лиш фрази: ходімо до спальні...

Куди тобі ще напиватись? Вино - то понти.
Ти й зовні не дуже, і в серці - звичайна кобіта.
А ти - це ж не я, і, без сумніву, я - це ж не ти...
І хай нас фігачить об стіну сьогоднішнє літо.

Куди тобі ще напиватись? Ти ж п'яна, як чіп.
Іди, та проспись, а я збігаю до магазину,
бо й пси не з'їдять твій торішній і пліснявий хліб,
а просто стоятимуть поряд, ковтаючи слину.

Куди тобі ще напиватись? Вина вже нема...
З очей твоїх біси покрали замріяну просинь.
Ти знаєш, мала, вже два дні, як настала зима,
а ти задовбала чекати на завтрашню осінь...

Ти знаєш, дитино, а я вже давно не боюсь
твої непутьові рамси власноруч розкладати...
Чого тобі ще наливати? Пробач, я здаюсь.
Бувай, я не буду ковтати твої хімікати.

13.01.2011

Итак, опять увиделся я с вами,
Места немилые, хоть и родные,
Где мыслил я и чувствовал впервые –
И где теперь туманными очами,
При свете вечереющего дня,
Мой детский возраст смотрит на меня.
Ф. Тютчев

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Na taką miłość nas skazali
Taką przebodli nas ojczyzną .
Zbigniew Herbert

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Посадив хто і насіяв
Зелен-диво Голосіїв?
Хто круті насипав гірки,
Аби лижі мчали стрімко?
Хто протоптував стежки?
Наскликав хто птаства стільки?
Хто навчив лякливу білку
Їжу брати із руки?
Я не знаю достеменно,
Та для тебе і для мене,
І для тих, хто ще не зріс,
Покоління з поколінням
Посплітав тугим корінням
Голосіїв ліс.
***
У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Чому люди не люблять обіцяти?
Як гуси полохливі!Так тільки клекотати,
розмовну демагогію вести.

Про те як зробиться вже все можливе,
І нереального вустам не відніма:
"Я абещяю ! Іскарєню жахліве!",-
То поАзаровщина ,мова ця німа.

Коли там зверху ,то хоча б мовчали,
Так дивно викладаючи,свою гусячу суть,
Це геть не українська !Їх в школах не навчали.
"Шкода тебе ,Миколо. Чому всі з тебе ржуть?

Коли на те пішло у люд не висувайся!
Стидити мову рідну-національний гріх.
Така тобі порада:"Ти вчи ,дурко,старайся!"
Щоб не складалось враження ,що голова-горіх!

Найпрекрасніша пісня - сумна,
найпрекрасніше слово - печальне.
Бо немає у радості тайни -
лиш в печалі живе таїна...

2007

Сумую без тебе, сумую,
самотньо літую, зимую,
крокую в безликій юрбі.
Все жду, а від тебе - ні слова,
і дні, як торішня солома,
відлюдно горять на горбі.

За тебе таємно молюся,
страждаю, хвилююсь...
Боюся
хоча б натякнуть про любов.
А ти в незігрітому світі
несеш свої помисли світлі,
щоб гарно було нам обом.

Пластами полум'я співає тіло.
Рука пливе як лінія води
– й не гасить...

Тихою пелюсткою на біле –
ніжність...
Ти.

"Кафешка" стиха гомонить...
- Чого бажаєте?
- Будь ласка, чашку кави!
Самотні столики на двох...
Слова - розсипаний горох...
- Когось чекаєте?
- Пробачте, в мене справи!

"Кафешка" стиха гомонить...
Вона одна...
Холодна кава...
Їй ніколи було любить...
І мов стіна,
- Пробачте, в мене справи!

Годиться все робити з ранку.
Тому Господь ще до сніданку
Перо й чорнило готував
І пильно щось там нотував.

І тут,ну зовсім недоречно!
У двері хтось постукав гречно.
Господь на двері поглядає...
й божественне перо...впускає!!!

Летить перо,аж вітер свище!
І падає все нижче...нижче!
Святий Петро,як не старався,
Пера Господня не дістався!

В цей час жінки щось святкували,
Столи гарненько накривали.
І раптом...гуркіт на весь край!
Чи стій,чи десь біжи-втікай!

І гепнувши з семи небес,
Перо створило...поетес!
Макітри й глечики розбились!
То муки творчості родились!

Очунявши від того стресу,
Жінки створили нову пресу.
Поеми й вІрші,дні і ночі
Писали,аж набрякли очі!

Побачивши таку програму,
Петро шле Богу телеграму:
"Чоловіки від суму плачуть,
А діти всі по хаті скачуть,

Стоїть пшениця на полях,
Реве худоба у хлівах!
Перо божественне знайшов!
Рятуй,бо людству край прийшов!

До тебе шлю з землі посла.
Такі от,Господи,діла!"
Господь потилицю почухав,
Посла поважного послухав,

І рішення прийняв на раз:
"Перо доставити до нас!
Чоловікам Пегаса в руки!
Дружин віддати на поруки!

Нехай тепер у парі мріють,
І жито в полі разом сіють!"
Щоб рід людський не занепав,
Бог поетес порозганяв!

Всього потрібно мати в міру!
І кусень хліба,й творчу ліру!
До речі...в небо поглядай!
Якщо гуркоче,не зівай!

В Мишенятка – іменини!
Вже зібрались на гостину
Мама, тато, дід, бабуся
І мала сестричка Муся,
Два кузени, три кузини
Теж прийшли на іменини,
Дядько Миш і тітка Мися,
Інші родичі зійшлися,
Ще й сусіди зазирнули –
Про малого не забули.
Кожен цьомкнув носик лунко
І приніс по подарунку.

Можна вже й за стіл сідати,
Та нема десь Мишеняти.
Де подівся іменинник?
Всі – на пошуки дитини!

Зазирали в кожен кутик...
Ох, не так усе це просто, –
Бо із купи подарунків
Було видно тільки.. хвостик!

2011

Т. Ш…

Красива дуже жіночка
Мої бентежить сни
Ледь видимим відтіночком
В очах голубизни.
Тримаюся на відстані
Від неї наяву,
А в снах своїх до пристані
Її давно пливу.
Між дійсністю і мрією
Весь час незрима нить
Солодкою надією
В закоханім бринить.
Душею бунтівливою
Підбурюю літа, -
І долею щасливою
Здається самота…

15.03.11.

Я серця свогО
не чула давно.
То, може, воно
відлетіло у вирій?
Може...
Але - Боже!-
до кого ж пристати
йому дорогою?
Воно ж не схоже
на птаха жодного!
Його ж не приймУть
ні зграя, ні ключ -
заклюють!
................................................
-Тихо...
Не дихай...
До грудей
притули руку,
і - ні звуку...
Чуєш? Стукає -
обережно,
як гілка в вікно...
ВпізнаЄш? -
Це воно...

1997

В гарячому морі
розтопленого світла
підводний човен
замріяною квіткою;
стулені пелюстки,
однісіньке віконце-
цей ілюмінатор
тут назвали Сонцем.

Та інколи
загрозлива пробоїна з"являється,
вона непередбачена, і всі її лякаються,
і моляться, і лаються,
коли зі страху бісяться,
а дехто її все-таки
називає Місяцем

Не сумуй стара вербичко,
Водою умийся.
Не явором, не ясенем,
Гордістю прикрийся.

Бо, як була молодою,
Віття розпускала,
Хто проходив, притулився,
Від спеки ховала,

Нехай собі пропливають,
Роки за водою.
Посіяла ти зернятка,
Стала молодою.

Виростатимуть зернятка,
Та й вербою стануть,
Будуть іншим помагати,
Поки й не зів'януть.

От таке то в нашім світі-
Старе помирає,
Молоде росте угору,
Й так життя триває.

Не питай, що тобі дарувала країна,
Запитайся себе, що ти їй дарував?
Чом ти пафосно лаєш столітню руїну,
А в будову її сам нічого не вклав.

Не прокльони й насмішки потрібні країні,
Їй потрібна твоя молодеча рука,
Своїм мозком працюй, щоби зникла вже нині,
Ця біда і терзання, відвічна тоска.

Подивись навкруги, все чекає посіву
Молодого зерна, щоб засіять лани,
Напинай свій вітрильник! Готуйсь до відпливу!
Бери в руки кермо, і свій край борони.

...Ночные тени скользят неслышно по всей земле,
и кто им нужен, а кто здесь лишний – решать не мне.
Скупают души, да за бесценок – за полгроша.
Во тьме ж прохладно, согрейся, инок. Едва дыша,
тихонько-тихо спою сквозь ветер про два крыла,
и нежность сердце растопит светом, и ночь – бела...
2011

Хвиля хвилю доганяє
І цілує й обіймає,
Та не може всю схопити,
Щоби біг її спинити.

Перша з поспіхом несеться,
Та й об беріг розіб'ється,
А за нею хвиля друга,
В солiдарности подруга.

Та бувають дні спокійні,
Синьоокі і надійні,
Тоді плезо на воді
Відбиває сонця дні.

Тоді хвилі спочивають
І не плачуть не ридають,
Так буває і в житті,
То ясні ,то темні дні.

Где-то Питер,- влажен, неприступен.
Ветер в арках ускоряет бег.
Холодно, на дьявольском распутье
КрУжит запоздалый первый снег.

Занавешен взгляд приморским бризом,
Финский берег прячется во мгле.
Нам с тобой подобные круизы
Истинно чреваты по судьбе.

И, вобрав в себя до львиной дрожи
Мрамора, корунда, бирюзы,
Мечется затерянный прохожий
Берегом взлохмаченной Невы.

Прості форми світ заполонили...
Це здалось на перший погляд тільки
Просто - тиша. Просто - чорне й біле,
Тони звуку, кольору відтінки.
Ну і молодці - брати Люм"єри -
Монохромна дійсність у повторі...
Це ознака гарної манери:
Доля - в такті. Сі бемоль - в мажорі.
Може й правда, що земля плеската,
Може й смішно, як в обличчя - тортом?
А у грудях гупає стаккато
І дзвенить у вухах меццофорте.
Ми ховаєм душі в теплі пальта,
В мізках - каша, руки й ноги - з вати...
Я не знаю, що таке контральто
І не впевнена, що мушу знати.
У раю, зруйнованім дощенту,
Лиш ворота клацають залізно.
Я пізнала, що таке крещендо,
Та боюсь - дізналася запізно.

Ти мені давно вже відгримів
В той далекий травень затуманний.
Вже немає слів і почуттів,
І останній спогад в серці тане.

Ти мені давно вже… Промовчу…
Доля дивна. Доля – по спіралі.
Приміряю в сотий раз парчу
І оті червонії коралі…

Ти мені давно… А я тобі?
Як живеш? Які лелієш мрії?
Ти вже іншій снишся, далебі
І несеш в долонях їй лелії…

Ти мені… Як дивно. Хто ти є?
У судьбі звичайний пересічний.
Я гадала, грім усе уб’є…
Але чую гуркіт ще й у січні…

Які ж в тебе гарні брови...
(Сука.
Дивитись на тебе мука.)
А ти все зникаєш...
( межі своєї жорстокості
видно,не знаєш...
й коли засинаєш,
видно ,не знаєш -
я вже на краю згуби...)
Я б твої ніжні губи...
(...зкусала до крові )
Я б щоки твої ружові...
(так дряпала б ніжно
і довго )
Я б очі твої зелені...
( повиривала б,
щоб вічно дивились на мене )
Я б тіло твоє
Закутала в теплі пелени
( якщо б не вдалося
із серця мого
видерти твоє знамено.)

Я надламую вечір тобі, як надламують хліб для причастя.
Не дозволь цьому слову упасти, наче гріш, у колодязь блукань:
я не хочу сюди повертатись. Цю нестерпно оголену грань
поміж нас вже ніхто не боронить. Оце є те загадане щастя.
Дріб, дрібніший дрібної ряски, - день, розкришений птахам в долоні.
Я боротись не вмію з безсонням і палити не вмію мости.
Відпускаю безпечно – лети, шлях угору безмежно простий.
Стелить сутінь чорнильні сліди по шовково тонкому осонню.
Там, де тільки відлуння громів, де скрутились доріг ембріони,
пише хтось неминуче-червоні ієрогліфи всіх молитов.
Ти хіба не туди завжди йшов? До цієї основи основ,
до мембрани усіх голосів, що течуть у німі мегафони?
Тож мовчи, причащайся – й мовчи. Просто всотуй це тепле минання,
ці краплини на денці прощальні у горнятку тремкої руки.
Світ давно вже живе навпаки, він такий неминуче стрімкий,
мов прокинувся вранці востаннє.

Мальви - твої руки
Вітер - твої коси ,
Що мій ум широкий
В даль глуху відносить.

Ти зіткана з світла,
Що ясніш за зорі.
У танок осінній
Ти зайшла поволі,

Ніби в теплу воду.
І не озирнулась...
Весни йдуть зі сходу,
Весни сяють світлом.
Вітер вже не грає
Мальви диким цвітом.

( ті вітри батистові
в теплий край тебе несуть
разом з моїми мислями,
що зачепилися шпилькою
за твою красу )

...Вона лиш тільки посміхнулась,
А я вже з пензлем на блакить
Багряним серцем доторкнулась,
То смутку полум"ям горить.

Я не такий фартовий, щоб ловити шанси,
Як на кінець- "Початок" і сто сторІнок вглиб,
Лиш пам"ять ,спогади,ті два рядочки вальсу,
Та вже станцьовані...тоді ще ми могли б.

Але ж ти думкою яскравою залишся,
Та фарби ще подумають:"Чи варто,чи не слід?"
завше свободі ти весняній підкоришся,
Бо то вже досвід пережитих бід.

Землі на втіху
Весна ввірвалась -
Сніги зі стріхи
Порозлітались.

Із теплих далей
Летять лелеки,
Зими печалі
Тепер далеко.

Небесне птаство
Защебетало -
Я вже у власті
Весни начала.

Тепло у грудях
Аж розпирає,
Шукаю в людях
Для себе раю.

Душа причастям
Себе напоїть,
І всі напасті
Минуть з зимою...

СердЕнько, бийся,
Спивай любови,
В небесних висях
Одна лиш мова!
весна 2010р.

Ще тріпоче ніч
на плечі, як шовк
шаликом душі.
Соловей замовк.
Поміж нами ще
не загас вогонь
втомлених очей,
подихів, долонь.
Травень у бузках.
Ранок на вікні…
Як шкода, що день.
Добре – що одні…

В краю, де трелі солов’їні
Проймають більше, ніж солодкий сон
П'ю чай небесної глибіні, -
Заварка – зорі, молодик – лимон.

Два серця доля розлучила.
Далекий пруг, мов спогади чужі.
Та вірю – ти чифіриш, мила,
Як я всю ніч - і від, і для душі.

Імлу розсіє сонячне проміння, .
Осушить роси вітровію фен.
Спасибі, рідна, за порозуміння,
Приходь іще у пам’яті кафе.


15.03.11.

1.
Мамо,
горе робить мене німою
перед тобою...
Мамо,
щастя робить мене німою
перед тобою...
Двоє -
тільки двоє нас,
я дізналась про це
пізно.
Двоє -
загубились колись, так рано,
знайшлися -
пізно.
Тільки встигла ти
все на світі мені розказати
своїми піснями,
мамо,
встигла ти
цілий світ мені напоїти
своєю любов'ю,
мамо...
А тоді -
так тужили в розлуці,
чи німо, чи криком -
не дні, а рОки.
І тоді,
як знайшлися - здалося,
минуло у згубі
стонадцять рОків.
А тепер
знов, як здАвна -
щастя
робить мене німою,
горе
робить мене німою
перед тобою,
мамо...

2.
Але ж мамо, мамо, зачекай!
Не втікай - то в Київ, то в Варшаву.
Пам'ятаєш донечку ласкаву?
У мені хоч раз її впізнай!

Ще лишись. Ще пісню заспівай,
хай твій голос тут побуде з нами.
Як дитина ревно просить маму,
так і я - аж сльози через край!

Заспівай тихенько, як колись,
ту, колишню, про коня й дівчину,
ту прекрасну, що за нею гину -
голосом до мене прихились.

Не лишай мене, не покидай
Отаку - слабку і нездужаву.
Не втікай - то в Київ, то в Варшаву -
в старості на мене зачекай...

2001

Коли згасає днина,
Коли світає ніч,
Ти спиш, моя дитино,
Ти з Богом віч-на-віч.
І бавишся зірками,
І пацаєш хмарки.
Ми старші за роками…
Які ж ми малюки!
В очах твоїх веселка,
В душі твоїй весна –
Божественного дзеркало,
Одвічного струна.
Дитиночко любима,
Ти промінець Творця.
Мудріша ти, дитино,
За матір і отця:
Ходити вчишся ніжками,
Літаючи в світах.
А щастя – це усмІшка
У тебе на вустах.
Ось грудь, моя дитино,
Рости на молоці:
Любов моя – перлина
У тебе на щоці.


10.03.11

Скарай мене, Поезіє, дорогою,
Я стільки не добрав на ній думок...
Дорогою і людською тривогою
Карай, карай, щоб голос мій не мовк!

***
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?
***

Цього літа не випало буть на Десні.
Мою давню відраду заступила лікарня.
Тільки в снах медоносив луг,
Тільки в снах чорногузом верба клекотіла.
І хотілось добути із білого всі кольори,
І на стрекіт і висвист розбити тишу...
Цього літа не випало буть на Десні,
Та Десною я думав і дихав.
***

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.
P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

***

Каштан засмаглий, двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття дуба.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Прокинусь.
Протру очі
І проснусь.
На сонній шибці витру місяць сонний.
Лиш сон із пам’яті про тебе не зітру.

берези слухали стояли тонкострунні
чекали на розхристаних орфеїв
сміялись фавни шепотіли феї
і легшав лід залежаний трофейний
на бурому і мокрому безрунні

у первоцвіті танула зірниця
коли земля зітхала повногрудо
проходив лось повз тишу і остуду
і лущив мох і рогом сонце кудлав
і пух лишав на вигрітій сільниці

Прислухайтесь: акорд цей - чарівний!
Проснувсь у нім весни бузковий вітер,
Перегук птаства, ніжний трепет віття,
Прозорий дощ, веселий, мандрівний...
Прислухайтесь: акорд цей - чарівний!

Ледь двері прочинив у таїну,
А вже зумів навік приворожити.
Летиш у вись з ним, падаєш у жито,
Пливеш, як хмарка, в срібну далину.
Ледь двері прочинив у таїну...

Йому підвладні порухи душі,
А заборони людські - невідомі.
У кожнім з нас, немов у власнім домі,
Царює, наче сонце в черемші...
Йому підвладні порухи душі.

І вже несила відігнать, забуть,
І ти вже інший сам перед собою -
Стурбований сторонньою журбою,
Схвильований, пізнавши дива суть.
І вже несила відігнать, забуть
Акорд чарівний...

У будь-якій ідеї
сльози - вічні,
але блукання й промахи
стирають нанівець
думки дотичні
і пальці скуті
дивними судомами
тож краще йти сміливо
навпростець

А почуття
Бог розділив крапками й комами.
на всіх шосе столичних
фонить у рудаментах
біль содомами
засвідчивши
твою дволичність

У пізнанні
не варто йти навпомацки:
від цього забагато ран та вивихів.
нова невдача відгудить,
але хронічні коменти
пищать на дні,
а ми ж не вічні ..

Я у чорному - не відучора,
і лицем і поставою - чорна,
як стара потемніла фреска,
ніби це крига часу скресла
наді мною,
як над рікою,
вже, здавалося, й неживою
після такої зими...
...Господи, сохрани
дні мої - по всенощних горя...

1997

Ні, це не образа - просто біль ,
ні, це не байдужість - просто втома.
Сонце нам не освітило дому,
місяць ночі нам не освятив.

Це не божевілля - просто сон:
він мені багато напророчив,
пам'ять мою правдою наврочив,
спомином безбожних молитов.

Це вже не брутальність, а біда,
це вже не жорстокість, а розпука -
піднеси свої гарячі руки,
остуди до білого вікна!

Тужить вітер. Барви губить світ.
Крона неба опадає снігом.
Привид ночі виринув з-під криги
білих рік - і вечір почорнів...

Вже образ немає - біль лишивсь,
вже нема байдужості - лиш втома.
Вже мій шлях в тумані золотому
десь на віки-вічні загубивсь...

1997

Її потрібно було відпустити,
Язик розбив їй серце вщент.
Полуду на очах вдалось лишити,
Любов же вмерла у тіні легенд.

Її потрібно було відпустити.
Як в небо птаха. Небо збереже.
А я не зміг... Вандали топчуть квіти.
Нерон загрався з дивом Фаберже.

Її потрібно було відпустити,
Не для Хуана те сомбреро було.
Не буду скиглити, не стану я радіти.
Запам’ятаю. Все одно любити буду.


05.10.2010.

Сонячний зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син,
Має веселу
допитливу вдачу –
Це непосида
з усіх непосид.

Зранку він чуба
лоскоче ялині
І перелічує
шишки на ній.
Потім, послухавши
співи пташині,
Сам повідає,
що бачив у сні.

Далі біжить
привітатись до річки,
Грати із хвильками
в довгу лозу,
Ще – погойдатись
на вітах вербички
І помогти їй
чесати косу.

Зайчик не має
спокійної миті –
Стільки на світі
Цікавих є справ.
Як ви гадаєте –
носики дітям
Хто це веснянками
поцяткував?

Хто не дає
зранку бути ледачим,
В торбу яскраву
збираючи сни?
Вірно! Це – зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син.

2011

Два Пути идут на Запад, и Два на Восток
Два Пути стреляют карму у разбитых дорог
Они смеются в спину нищим и в лицо богачам
Два Пути сойдутся в танце по горящим углям

Два Пути ведут на Север, вгоняя в прах умы
Они сойдутся на закате в свастике Кайлас-горы
Они восстанут в доме Солнца прорезая красоту
Два Пути войдут петлей в нирвану-пустоту

Пр.
Как наша жизнь - рождение и смерть
Два Пути сомкнутся в точке на нуле
Беспечно-вечно прорезая красоту
Два Пути идут...

Два Пути в начале, и Два Пути в конце
Один Путь - печаль, Он же - смирение дней
Он - естество воды и власть застывших часов
В нем сотни тысяч частей, но он пуст как бог

Два Пути - это бремя, Два Пути - засов
Два Пути это хаос в наборе истерзанных слов
Два Пути сольются в устье вневременной реки
Один лишь миг единства, до того как разойтись

Пр.

2011

Однажды, на Заре Цивилизаций,
Восстанет Камень против своего Творца
Поднимется Асфальт над головой,
Бетон раздробит кости

Настанет Эра Камня,
Тишина Веков и Вечный Хлад
Безумства проблеск, порожденный Тьмой
Что породил Начало, породит Конец

2011

Це життя хронічно хворе
нескінченним дежавю.
Сум, тривогу, радість, горе
проживу і доживу
дублем номер ікс у кубі
чи квадраті. І коли
знов на глобус пальці грубі
лиха вкажуть – вже були
біль і сльози, гнів безсилий
від нових цейтнотних «див».
Ми у світі – кратність цілей
для дамоклових мечів.

Юрій Лоза співає пісню про тридцять років –
Час, коли жити добре, час, коли мріяти час.
Нині мені за тридцять. Сорок і трохи більше.
Більше, але ще трохи – буде аж п’ятдесят.
Що за роки? Мов коні – спалахом по стежині…
І пролітають хмари… Де ж то отой рушник,
Що під ногами в церкві білим теплом розлився?
Зник. Затоптали коні. Чи забруднився? Втік
Час, ніби голка в море. Мов паперовий човник –
Білою плямою… Ми…
Хто в цьому світі ми?
Завтра підемо звідси. Завтра вже буде пізно
Мріяти і чекати… Не доживе до ста
Жоден із нас. Лиш пісня, пісня про тридцять років
Нам нагадає знову… Знову розчулить нас...


2011

Місячним рогаликом
смакувала нічка.
Зоряна стежина
милувала річку.
Чепуряться зорі-
сукні сяйво свята.
Трепетно цілує
гілка верби м"яту.
Неба темний атлас.
Тихий щем у серці.
Зачаївся смуток
в шовковім озерці.
І упали крихти
зорями із неба:
папороті квіти
майорять для тебе...

Я до тебе
не просто приходжу -
я щоразу до тебе вертаю
з того світу, із того краю,
де сама себе не знаходжу

Як додому з війни солдати,
як невинні з тюрми на волю -
до притомності
з дикого болю -
так я мушу до тебе вертати.

Залишивши життя за собою,
я іду, мовчазна і окрема...
Подаруй мене мені знову.
Зустрічай -
я вертаю до тебе!

1996

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011

Сияй во сне усопшего Посла
Сияй во мне, сияй во мне

Лети сквозь двери мира, Тишина
Лети со мной, лети ко мне

Я отпущу свои грехи, моя Душа
Пока с тобой, пока в тебе

Гори в моей ладони Ясный Свет
Гори сильней, гори сильней

Я хочу тебя к себе, моя Звезда
Иди по Тьме, иди ко мне...

2011

Між нами -
і далеке, і близьке:
уже удвох,
але іще не пара.
Тремтить в долонці
щастя боязке.
А, може, то й не щастя,
а примара?

Голубонько,
не віднімай руки,
дай шанс чуттям,
що роблять перші кроки.
Вони сьогодні,
наче малюки,
цікаві й полохливі,
мов сороки.

Вони в сум'ятті
(з ними теж і ми),
їм хороше
і трішечки бентежно,
бо день весни
вродивсь серед зими,
і любиш ти,
і я люблю безмежно.

Між нами -
і далеке, і близьке...

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.