Побудь моїм іще хоч раз...
я обезсилена мовчанням...
у павутинні звичних фраз
ти вдариш ніжно,мов востаннє...
і я,нескорена,паду,
і спеціально б"юсь до крові...
а ти мовчиш,хоч досі тут,
і я кричу...відлуння в скронях...
ти чуть підвипивший.Люблю.
І ти це так яскраво бачиш!!!
не злю тебе. мовчу.боюсь.
А ти кричиш"чого ти плачеш??!"
Все.Досить болю.Я встаю.
асфальт облитий слізьми зночі.
Брутально розвернеш...люблю..
а ти ще раз ударить схочеш...

2010

Єдина ніч.Така затишна.
Тремтить душа при ностальгії.
Холодне тіло. Наче тиша,-
Ти ніжно розбиваєш мрії.
Я наче сталь, а ти в бажанні,
Ніяковієш згідно з віком.
Це тільки вперше і востаннє-
зустрінеш сльози грубим сміхом...
Ще рання осінь..Ти правий...
Не так безслідно йдеш додому...
Холодний ранок, біль і ти...
Моя душа впадає в кому...

2010

Ти поцілуй в останній раз
І кинь безжально фразу в очі,
Що більш не буде разом «нас»
Що ти такого більш не хочеш.
І не розбавиш тихий сум
Який не крикне, не захоче,
І в тиші серед сотні трун
Не загляне тобі у очі.
Лиш непомітною сльоза
Стече по тілу швидко-швидко,
Я зрозумію, що не та,
А ти зустрінеш сльози сміхом.
Я розвернусь і промовчу,
Ти любиш бачити слабкою,
Не закричу, зітру сльозу,
Зустрінусь поглядом з тобою.
Заплачу голосно. Здаюсь.
Не маю сили опиратись.
Безсило знову затрясусь,
Ти не навчив мене сміятись.
А потім ніжно прошепчу,
Що я тебе завжди кохала,
І побіжу у самоту,
Яка завжди мене чекала.
А ти не знайдеш навіть слів
Якими б можна описати
Ту біль, відразу почуттів,
Якими вчив мене кохати.
Я вже ніколи не вернусь
У той палац зі смутку й болю.
В якому вчилася кохать,
Не знаючи, що не з тобою...


2009

Подивишся в очі без наміру-
крига в серці не тане від слів...
Оці в очі-цей погляд...Розплавлює...
Хоч ти, певно, зігріти хотів...
Відвернешся не різко, не холодно...
Мовчки крикнеш душею "Вернись"...
А я стала чуть гордою, новою...
Не наївна, як була колись...
Візьмеш сніг ти руками тремтячими,
Зіжмеш пальцями, кинеш униз...
Я тобою була закріпачена,
Та звільнилася ріками сліз.
Поцілуєш губами холодними
І несміло ти скажеш "моя"...
Наче взимку морями безводними
Я без льоду прошепчу..."не я"...

2010

Замалюю фарбами весни
усе, що в серці гірко наболіло...
Паліту снів збираючи з роси,
підберу мимохіть...не надто сміло...
Розіб"ю тихим дзвоном вічний біль,
напишу те,що збереглось для тебе..
а ти,як завжди ,вдай, немов німий,
в руках цигарка-привикай...ростемо...
Заглушить п"яну втіху голос твій,
що не спотворить цей сценарій долі,
задушиш болем...рідний і чужий...
такий зухвалий і доволі скромний...
Тепло вмирає тінями на склі,
Банальна казка свій кінець шукає...
Ти почуття свої ховав в мені....
Проснулась...зрозуміла..Їх немає...

2010

Знов повіки ніжно опускаються...
Я не можу відірвати погляду...
Хоч одвіку ніжності цураюся,-
Я ж боюся стати не свідомою...
Хочу вірити,що вірністю не граються,
Але ти так заперечиш зрадами...
Як нема кохання,що ж лишається?
Нам прийдеться жити тільки вадами...
Більше ніжності в гудках,аніж у голосі...
Нігелізмом замалюєм репліки...
Ти б хотів від мене трохи скромності,
Та слова не можуть бути теплими...
Знов повіки ніжно опускаються,
Я насилу байдуже відвернуся!!!
Я ж довіку ніжності цураюся...
Якщо ти кохаєш...ти повернешся...


2010

Рим -
ритм
століть,
рима
Рима
стоїть
скрізь
із
лунким
словом -
зломом
вуст "Рим".

Рим -
грім.
Не мир.
Око.
Окрик.
І вир.
Смерть
серць.
Латинь.
Камінь
Amen.
Амінь.

2013 р.

Кажуть, Данте боявся дантистів і блуду,
а Руссо знав напам’ять «Історію русів».
Може, так і було (я, звичайно ж, не в курсі),
а якщо не було – то напевно ще буде.

***
Зупинити набридливий відеоряд,
рвучко вийти в ефіри,
зірвавши стоп-крани пробачень.
У моїх незізнаннях –
переліки тих, хто мовчать,
у моїх неприходах –
переліки тих, хто не плаче.

* * *
Це серце знову бездомне. І твій діагноз невтішний.
Даремно в грудях судомить учора написаним віршем.
Даремно молиться мовчки у стенокардійнім угарі,
бо твій діагноз короткий: це серце тобі не до пари.

* * *
Є щось таки від сатани у неосудності афіш.
Коли ішов крізь мене в натовп, то не питав, чи ще болиш.
Коли ішов повз мене в будні міняти сонце на ліхтар,
то озирався так ганебно, немов неспійманий картяр
з тузом в кишені. Вправний шулер. Такий надійний мародер.
Безвинний злодій. Тиха кара. У кого вірити тепер?

***
У абсурду тендітні зап’ястя.
Ти приходь. Я уже не чекаю.
Просто вип’ємо м’ятного чаю
і згадаємо: вірили в щастя.

Рук пелюстки - на плечі,
Сонце очей - у серце.
Музика, ти і вечір.
Губи у такти терцій.
Ляже рука у вічність,
тепла і сильна-сильна.
Згаснуть вечірні свічі.
Доньку тобі чи сина?..
22.01.11

Мов із лона матері дитина
Довгожданна, стрімко й світлочинно
Народилася вночі весна.

Наче пташка, вирвалась на волю,
З теплим вітерцем зустрілась в полі.
Що їй вже суперниця-зима!

Задзвеніла срібними струмками,
Дощиком майнула над лісами,
Вивела річки із берегів.

Пробудила котики вербові,
Щоб розквітли з подихом любові,
Що дрімала десь серед снігів.

Я щаслива в цю весняну днину,
Довгожданна, стрімко й світлочинно
Народилася в душі весна…

2005

В ніч на Купала чароцвіт цвіте
У нетрі лісу вогником-обманом
І сяйво червіньково-золоте
То блискає, то губиться туманом.

Заманює завзятих шукачів,
Веде по лісу крізь ярки, болота,
Штовха на буреломи і корчі
Бридка Мара, драглиста і холодна.

Стіка, мов піт, невидимим дощем,
Від шереху волосся настовбурчить,
Підстеріга за здибленим кущем
Підступний ляк і душу страхом мучить.

В ніч на Купала чароцвіт цвіте,
Але до рук нікому не дається.
І сяйво червіньково-золоте,
Неначе серце шукачеве б'ється.

Сум...
Одинокий, шляхетний сум
Від глибоких, бездонних дум,
Від безсонних важких ночей,
Від байдужих людських очей.

Сум...
Ув обіймах далеких зір,
На вершинах самотніх гір.
У потоках глибинних сліз
Одинокий, дрімотний ліс.

Сум...
В техногенній пустелі дів,
На абстрактній арені слів,
У рутині буденній снів,
На долоні лукавих днів.

Сум...
Вириваюсь з його обійм,
Утікаю в країну мрій.
А він тінню услід іде,
І однако наздожене.

Одинокий, шляхетний сум
Від глибоких, бездонних дум,
Від безсонних важких ночей,
Від байдужих людських очей.

20..

Скачуть коні, степом скачуть,
Пилюга горою,
То не коні, то юначі
Роченьки стрілою.

То ціляє лучник страдно
В рихле полотнище.

Розпухають хмари градом.

Вітер журно свище.

Вітер свище, мліє мряка
На тинах похилих,
Жовкне уділ аніякий
На покатих схилах.

Не віднайдені підкови.

Здичавілі коні.

Багряніють світанкові
Жили крови повні.

Зирить сонце крізь пилюку
На степи змарнілі, -
Одинокий вершник з луком
Досягає цілі.

Колоскова колискова.
КленОва колиска...
Пахла тиша вечорова
чебрецем, любистком.
Пісня неньки. Біла хата.
І росли потрошки
не "перекотиполята",
а - Котигорошки.
Споришів меридіани.
Хмарок паралелі.
Підростали отамАни
в батьковій оселі.
Виростали з козачат
Довбуші сміливі.
Та настала Поттер-чад
ера галаслива.
"Чари-мари", "тари-бари"...
Ось вам і розв'язка -
в ріднім домі, як примара,
сива добра казка.
Хазяйнують у світлицях
"фентезі" і містика.
І байдужістю ятриться
в серці казки істина -
та, де тиша вечорова
в пахощах любистку.
Колоскова колискова.
КленОва колиска...

2010

Під ключем до вирію зустрілися...
Жовтих вулиць вишуканий дим,
Граючись, ховав твоє обличчя
В сяйво згадок. В золото. Один


Я стояв у натовпі строкатому,
Слухав шурхіт підошов і шин,
Дивлячись,
як мрії листям сиплються
Під колеса буднів і машин.


Ці думки і настрої непрошені...
Я тебе усе життя шукав!
Серце повернуло вже до осені,
А в думках купається весна.


200?

Здесь все - неправда. Люди могут верить,
Фантомы истин подобрав (в снегу)…
А я могу, переступая через
Рассветы тех, кого не сберегу?..

Могу дышать, пережимая вены,
Любовь (ответно) подготовив (в срок)…
На подоконнике (с немой драценой)
Молчать о том, что каждый - одинок…

...И мне ли знать, как жить, чтоб стало легче...
Примерзнув лбом к отчаянью окна,
Смотреть на небо, проклиная вечность,
И ждать, чтобы оттаяла весна…
2011 год

Скільки іще тих боїв попереду ?
Скільки важких, неприступних фортець ?
Боже, чи буде війні тій кінець ?
Доле, чи вділиш хоч крапельку меду ?

Бачу, знов друзі в атаку ідуть,
З ними душа моя трепетно лине,
Безліч разів оживає і гине,
Кане в земну каламуть.

Сонце, ти сходиш завжди не для всіх,
Завтра твій промінь й мене не застане.
Буде ридати світання туманне,
Буде...
Та буде і сміх !

Буде життя, бо життя незнищенне,
Вічне – у Світі, безсмертне – в Душі.
Кличуть високі його віражі
Вихрами мчать у Багаття Священне.

Тишина... тишина... тишина...
Шелест аркушів,
мов шелест листя.

Імена... імена... імена...
Час над ними
в жалобі схилився.

Скільки їх! Скільки їх! Скільки їх!
Ні страждань, ані сліз -
не злічити.

Чи це гріх? Чи це гріх? Чи це гріх? -
рідну землю
всім серцем любити?

Сторінки... сторінки... сторінки...
І рядків
поминальна молитва.

Крізь віки... крізь віки... крізь віки
в'ється "вервиця",
кров'ю обмита.

Далина... далина... далина
до нащадків
луною озветься.

Все мина... все мина... все мина...
Тільки пам'ять людська -
зостається.

2010

Нема що робити...
Рахую зорі.
Мов сонна дитина,
Слухняний весь.
І лід борисфенський такий прозорий,
Що видно на дні:
Хто втонув, живе...

Он блиснула рибка, чи шабля давня...
Загадуй бажання:
А мо’, здійснить?..
Чи вовк, а чи вітер гуля у плавнях?
Реальність усе це, чи давні сни?

Здається, що п’ю я вино із рога
І люльку палю,
І грішу, й пишу
Калиновим соком
Листи до Бога,
Але не за ту межу...

Мені ще й отута хоч тяжко, – світло.
Я в білій сорочці.
Кохана... друг...
Бабуся прислала сільське повидло.
Битву я виграв, програвши гру.

Одні зреклися, нові з’явились...
Шляхетні друзі,
Такі – мов кров.
Цвіте коріння.
Складаю крила
І – воскресаю знов...

21 січ. 11.

Семимиллионный город не станет меньше,
если один человек из него уехал.
Но вот один человек из него уехал,
и город огромный вымер и опустел.

И вот я иду по этой пустой пустыне,
куда я иду, зачем я иду, не знаю,
который уж день вокруг никого не вижу,
и только песок скрипит на моих зубах.

Прости, о семимиллионный великий город,
о семь миллионов добрых моих сограждан,
но я не могу без этого человека,
и мне никого не надо, кроме него.

Любимая, мой ребенок, моя невеста,
мой праздник, мое мученье, мой грешный ангел,
молю тебя, как о милости, - возвращайся,
я больше ни дня не вынесу без тебя!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит, Господи, сделать так!)

И вот я стою один посреди пустыни,
стотысячный раз повторяя, как заклинанье,
то имя, которое сам я тебе придумал,
единственное, известное только мне.

Дитя мое, моя мука, мое спасенье,
мой вымысел, наважденье, фата-моргана,
синичка в бездонном небе моей пустыни,
молю тебя, как о милости, - возвратись!
(О Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
о Господи, сделай так, чтоб она вернулась,
ну, что тебе стоит. Господи, сделать так!)

И вот на песке стою, преклонив колена,
стотысячный раз повторяя свою молитву,
и чувствую -
мой рассудок уже мутится,
и речь моя все невнятнее и темней.

Любимая, мой ребенок, моя невеста
(но я не могу без этого человека),
мой праздник, мое мученье,
мой грешный ангел
(но мне никого не надо, кроме него),
мой вымысел, наважденье, фата-моргана
(о Господи, сделай так, чтоб она вернулась),
синичка в бездонном небе моей пустыни
(ну что тебе стоит, Господи, сделать так)!

До бабусі їде Ліза,
Все поклала до валізи:
Ведмежа, чотири Барбі,
Олівці, альбом і фарби,
М’яч, три книжки і візок
Для улюблених ляльок,
Іграшок не рахувала,
Бо не буде їх замало,
Тільки думає усе:
«Хто ж валізу понесе?»

Сміється світ. Сміється він над нами...
Мовчать в зажурі темні небеса.
Щодень у нас трагедії і драми,
Що крок вперед - відразу два назад.

Зневірою знівечено на шмаття
Нам душу, донедавна ще живу.
У розбраті згораючи багатті,
Щомить лаштуєм нову тятиву.

Чомусь найперші промені світання
Нам серце не бентежать вже давно.
У вічнім до мети недосяганні
Ми каменем зриваємось на дно.

Подібно тіням, бродим напівсонні,
Немов поклав мовчання хтось печать.
Не маєм сили вирватись з полону
Від власноручно зведених розп'ять.

Давно не родить нива незорАна,
Чи кров'ю надто зрошена й слізьми?
Земля батьків - неначе рвана рана,
Благає нас - "У руки плуг візьми!".

Давно вогонь у грудях загасили,
Байдужий люд до власних навіть доль.
Одні - напівголодні, в інших - вілли...
О, Господи, прозріти нам дозволь!

Сміється світ. А, може, й Бог сміється,
Неначе нас зреклися в небесах.
Коли терпець нарешті наш урветься?
Коли ми подолаєм власний страх?

Настане час зірвати з віч полуду
І дух свій волелюбний воскрешать!
Та поки що - сміється світ, бо люди
Спішать до власно зведених розп'ять...
22.01.2011р.

...Но вот зима,
и чтобы ясно было,
что происходит действие зимой,
я покажу,
как женщина купила
на рынке елку
и несет домой,
и вздрагивает елочкино тело
у женщины над худеньким плечом.
Но женщина тут, впрочем,
ни при чем.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело.
Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданье близких перемен.
Затем я покажу ее в один
из вечеров
рождественской недели,
всю в блеске мишуры и канители,
как бы в полете всю,
и при свечах.
И наконец,
я покажу вам двор,
где мы увидим елочку лежащей
среди метели,
медленно кружащей
в глухом прямоугольнике двора.
Безлюдный двор
и елка на снегу
точней, чем календарь нам обозначат,
что минул год,
что следующий начат.
Что за нелепой разной кутерьмой,
ах, Боже мой,
как время пролетело.
Что день хоть и длинней,
да холодней.
Что женщина...
Но речь тут не о ней.
Здесь речь о елке.
В ней-то все и дело

От ми наблизились до вічності ще на крок.
І знов прогрес у шибу заглядає.
Ми так, потроху, йдемо до зірок,
Допоки нас ніхто не зупиняє.

А це цікаво - ти стоїш на грані:
Позаду - все, попереду - туман...
Занадто пізно, чи занадто рано
Життям засіяв чийсь одвічний лан.

І що там, далі, що там, у тумані?
Ти віриш в Щастя, чи підеш назад? -
Назад неможна - ти стоїш на грані...
І вже не чуєш нічиїх порад...

Діти прогресу - вперед руками, як сліпі...
Діти любові. Навіжені. - Просто в вічність!
О Боже, скільки безвісті в собі!..
Коли ти сам - Ніхто - для тебе теж гість.

І ти одна в малесенькій хатинці,
Що вміщувала б цілий світ!
А що так збоку висить на ялинці? -
То це, щоб звідти - зразу ж у політ.

Та більш того - ніхто ж там не дістане:
Ні цілий світ, ані отой прогрес.
Тут сумувати серце перестане? -
Моє життя, як стежка до ЧАЕС.

Тут дощик срібен стука у віконце...
Сумує стиха місяць - щастя - вповні.
Мені ялинку хай погасить сонце,
Бо я той птах, що заспіває в терні!

19:26 грудень 2010

Мій котику, що ніжками "туп-туп"-
тупоче по холодному паркету,
тихіше, серце! Не буди поетку,
фігово їй. Бодун. Поетка- труп...

Не цілувати ніжні вже вуста,
не пити вже підступного мартіні,
синці лягли під очі темно-сині...
вона лежить... Маленька, золота,

така вся хвора, втомлена, недужа…
моє кохання, мій солодкий друже!
…тобі до серця всі стежки відомі...
…чекаю о дванадцятій...
з "Боржомі"...

Всё труднее прощаться, но легче прощать,
собирать по углам прошлогодние мысли,
украшать ими пол, потолок и кровать
или ёлку – гирляндами чтобы не висли.

Всё труднее влюбиться, но легче любить,
смаковать на рассвете шашлык сумасбродства
и при выборе лучшего: «быть» или «слыть»
с У. Шекспиром, шутя, обнаруживать сходство.

Всё трудней вдохновиться, но легче вдыхать
на окраине лета осеннюю прелость
незапятнанных слов, и опять, и опять
умолкать – для того, чтоб когда-нибудь спелось.

2010

В моїй не гостинній холодній країні
Де заздрість квітує й гудуть солов’ї
Я плакав не раз та сміюся однині
Бо плакати більше несила мені

Червоне та жовте по синьому шиті
Гаптує коричневим тверда рука
А я б як колись розпластався у житі
Де жайвір сміявся та я собі спав

Похилена долі моя Україно
Можливо веселою будеш сама
Коли на чужині я грішний загину
Що зроду веселих пісень не співав?

Співав бо інакше: в журбу журавлину
Не каменем сам журавлем я летів…
Та день як спинається зараз над тином
Сміюся бо плакати щиро хотів

Сонячні крапельки −
Очка блискучії,
Дівчино, серденько
Дай мені рученьку.
Підійми личенько
Біле, вродливеє,
Глянь же ласкаво,
Ти ж моя милая.
Погляд твій ніжний −
Свята принада,
Брівоньки-ластівки,
Як я їм радий.
Усміх чарівний,
Солодкі губоньки,
Дівчино, любая,
Ти ж моя згубонька.
1989

ІІ

Сидить Марічка,
Як красна чічка
Над потічком.
Вплітає руту
В чорняву косу
Із барвінком.
Де ти, Іванку,
Любку-обранку,
Чому не йдеш?
Забув Марічку
І темні нічки,
Старост не шлеш.
Пасу я вівці,
Жену в кошари –
Про тебе думаю.
Складаю ватру,
Беру трембіту –
Баную я.
Як прийде осінь -
Ляжуть покоси,
Зійду з верхів.
Вже на весілля,
Моє ти зілля,
Приймеш сватів.
Ідуть музики –
Дзвенять цимбали,
А бас гуде,
Голос трембіти
Розносить вітер,
Їде княгиня
Із своїм князем. –
Весілля є.
200?

ІІІ

Причаївся за скалами Довбуш,
Такий молодий, як сонце,
Він скарбу стороже гожого,
Він ділить його укотре.
За пралісом місяць сходить,
За пралісом горе ховається,
За хатою зрадник ходить,
В хатиночці серце крається.
Не було любити любку,
Не було ганьбити мужа,
Вже дзвони голосять лунко,
Вже Дзвінка пращає душу.
Вже гори зчорніли горем,
Вже плаче нарІд і маржина
Отамане, батьку гордий,
Нещасна сьогодні днина.
О, як то тужили трембіти,
О, як то лилися вина,
За скалами скарб розбитий,
За скалами трем полонини.
Ватаги пішли лісами
І нікому більше пімститись.

Ти мій лицар. І що із того,
що ні біцепсів, ні гроша?
Є своя, хай вузька, дорога,
повна сонця і мрій душа.
Ти мій юний і сивий-сивий,
Дон Кіхот, трубадур, піїт.
Де знаходиш велику силу
ув обіймах тримати світ,
і мене обіймати словом,
і вітрам городити шлях?
Я люблю тебе... ти ж ізнову
з вітряками... в чужих полях...
21.01.11

ОГО!
Я хочу з тобою пофліртув-а-
ти
хочеш здається чогось більш-
ого!
скільки ти хочеш всього!

Я хочу з тебе поцілув-а-
ти
хочеш здається чогось інш-
ого!
скільки ти хочеш всього!

Я хочу з тебе поко-
ха-
ти
хочеш мене обкрути-
ти
хочеш мене обдури-
ти
хочеш мене відши-
ти
справді хочеш цього?
Ого!

Останнім часом я живу, як робот –
Встаю і шукаю зв’язок з Інтернетом,
Генерую думки, скрипти і коди,
Доки не сяде моя батарея.

Тоді заряджаюсь чашкою чаю
І першим, що тільки потрапить під руку.
Собі 220 не підключаю:
Процесор псується від змінного струму.

Часом буває, що я зависаю,
Нічого не роблю, дивлюсь в одну точку,
І ctrl+alt+del не помагає –
Треба змінити програму поточну.

Я налаштовую гов-протоколи,
Встановлюю драйвер до телефону,
Клієнт-сервер-схема працює по колу,
Доки оперативку всю не заповню.

Тоді я файл підкачки збільшую
І обробляю всю інформацію:
Непотрібне – стираю, потрібне – записую
І проводжу верифікацію.

Деколи в мене пролазять «трояни» –
Тоді інсталюю грипекс і стрепсілс,
Валяюсь в ліжку цілими днями
І відключаю зайві процеси.

Потім знову вмикаю комп’ютер
І інфою обмінююсь з ним.
Знову п’ю чай, з’їдаю бутер
І переходжу в сплячий режим.

Я люблю бути на грані,

Ще більше грати на грані,

Загравати з грайливою пані,

Поки ми такі недоторканні,

Милуватись на дуже гарні,

Грайливо-гранато рум'яні,

Слухати нереальні,

Зізнання у некоханні.

Люблю коли в спілкуванні

Ми абсолютно спонтанні.

Хай кажуть, що пан і пані

Гуляли вдвох - окаянні.

Хай пліткують про нас погані.

Ми ж знаємо, що це гра. Ні?

До мене летіла му-
за мною ходила лу-
на голову впали ді-
в-ки-ше-ні світили дір-
ки-дати не можна смі-
я-ти-сь-огодні ми па-
ра-зом можна навіть ді-
ти дуже любила Мак-
сим-паті-я – цього ма-
ло-ви-ти мене як пта-
ха! – кажеш поки що ра-
но-сити тебе на руках…

Втрачаю надії.
Шукаю роботу.
Розгляну усі пропозиції.

Працювати готовий.
Вночі і в суботу.
Не буду писати петиції.

Потрібні гроші.
Здійснити плани.
Вчитись. Тримати слово.

Працювати готовий.
На вас і з вами.
Знаю польську й англійську мови.

Я програмую.
Перекладаю.
Пишу вірші і добре готую.

Я не підробка.
Я не з Китаю.
Не підставлю і не надую.

Шукаю роботу.
Потрібні гроші.
Готую запаси на зиму.

Дзвоніть на мобільний.
Пишіть на пошту.
Розгляну все, крім інтиму.

Я хочу бути з тобою –
Вести тебе за собою
Вже по втоптаній стежці.

Я хочу з тобою ділитись
Сльозами і сміхом. Добитись
Твого кохання нарешті!

Я хочу з тобою долати
Усі перешкоди й напасті –
І вмерти з тобою від щастя.

Але коли я біля тебе,
Хоч знаю, що дуже треба –
Нічого не можу сказати,

Бо соромно, що забувся,
А перепитати боюся:
– Як тебе звати?

Виключи день -
Я хочу прокинутись пізно,
Коли вже сенсу додому іти не буде.
Виключи час -
Хай нас не розводить нарізно.
Я з тобою забуду про світ і хай світ забуде.

Вимкни мобільний,
Щоб не задзвонив будильник
Чи може хтось інший не подзвонив невчасно.
Виключи світло -
Хай стане світ чорно-білим,
Щоб тільки очі твої було видно виразно

Виключи звук,
Щоб я міг закричати від щастя,
Чи може, щоб ти могла закричати від мене.
Виключи біль.
Щоб щосили тебе обняти,
Притулити до серця, взяти в свої рамена

Вимкни маршрутки,
Щоб я не поїхав до хати,
І не пускай посеред ночі пішки.
Місяць залиш,
Щоб я бачив кожен твій натяк
І цілу ніч милувався тобою в ліжку.

Хочеш зробити паузу
В мому житті і в свому -
Спинитись на трохи, подумати,
Хочеш поставити кому?

А потім продовжити речення,
Побігти за серця покликом,
Підсилити всі емоції,
Поставити знаки оклику.

Не хочеш мені довіритись.
Говориш, що все впорядку.
Хоча я й сам розумію,
Що означають три крапки.

Але, коли я щось пояснюю
І знаків ти не розумієш
Будь уважна не помилися
Де я ставлю тире, де мінус.

( гумореска )
Вчора вечір справді вдався, навіть сам початок:
Ми з Ігорком « зачепили » в барі трьох дівчаток.
Відпочили « перша кляса»! Випили добряче!
Веселились всі на повну, вже як друзі наче.
Встав я ледве під обід. Відразу до Ігорка.
- Як здоров’я, апетит, вдома обстановка?
Ігор нині сам не свій. Чогось блідий … і нервний.
Може, раптом захворів? Чи закохався, певно?..
Щось плете собі під ніс: - Забава так забава.
Та й повторює, як робот: - Третя була зайва.
А мені ж цікаво стало: про яку ж то мова? -
Він до всіх чіплявся вчора, наче Казанова.
- Та котра ж: руда, чорненька чи ота русява?
Як заведений торочить: - Третя була зайва.
- Ти давай кажи конкретно: Галя чи Наташка?
- Та ти шо? При чім тут Галя? Зайва третя пляшка!..
21.01.2011

Хай ніч розмахує плащем
І в небі зорі в зборі, -
Ти поцілуй мене іще,
Не дивлячись на пору.
Хоч вітер тихий охолов,
Земля налита трунком.
Зігрій мене, кохана, знов
Гарячим поцілунком.
Уста вустами обпечи,
Як щойно, до тепер це.
Засни на лівому плечі
Поближче біля серця…

Не змінилась ти ні крапельки:
Десять років – ніби рік.
Не сховаєшся у затінку –
В тебе світло з-під повік.
І така ж коса до пояса,
Тільки схована у шафі.
Аромат п’янкого голосу
Шлейфом літ.
Від білих птахів
Ти навчилася літати
Понад землю, понад обрії –
Бог тебе хотів би мати
Біля себе…
Дикі оргії
Переплутаних бажань
І знеболеної мудрості:
Упіймала «інь» і «янь»
І сховалася від старості.
Притлумила у собі
Біль і сльози.
І приниження.
Ти така ж як і тоді:
Недоступна і наближена…
Не змінилася. Лише
Очі витерла хустинкою,
Стала кращою іще
Загадковою блондинкою.


2011

Так неприховано-картинні
Свічки, фіранки і Мартіні,
Накладені на відчай тіні
В бажанні подолати страх.

Із болю вичавлені сльози,
Випробувань граничні дози,
Шматки поезії і прози –
На сайт: зневіра-крапка-ру.

Минуле зболене – невже? –
Серед проблем і вічних меж,
У колі пристрасних пожеж
Вагомість надає словам:

Всього по вінця – щастя жінці,
Всього по краплі – щастя нам?


2010

Вони яскраві – стиглий пломінь,
Гарячий, з подихів вогнистих.
Вони терпкі, мов муки втоми,
Мов ягід диких колір чистий.
Вони й солодкі, і медові,
Замішані уміло в тісто,
Густі неначе розчин крові,
Немов кисіль туману в місті.
Вони жадані в сонмі ночі,
Містеріально-магнетичні,
І еротичні, і пророчі,
Живі і трохи синтетичні.
Вони розталі в поцілунках,
Холодні в гніві, наче сніг.
Із губ твоїх нап’юся трунку
І вражений впаду до ніг.

20.01.2011.

No questions more, no phrases & no sounds...
Your beauty overwhelmingly surrounds
Me. Yes, I feel it & I can it drink.
Is there a thing which I can dream or think
In this exciting momentary joy?
Your gracious body now I do enjoy -
Your cheeks & lips & such a playful laugh((:))
You're just a rose. For me - that is enough.

на подвір’ї церкви Хрест височіє
уквітчаний рушниками
що вітрами випрані
обступлений травою
що не витоптана

і на ньому Тебе нема

отже
у нас є час
я сподіваюсь
ми вже маємо трохи сили
і встигнемо зарадити собі
і більше не змусимо Тебе
нас рятувати і брати
наші гріхи на Себе
я сподіваюсь
*

Прісні води рік несуть до моря
Нашу долю на засіл вікам.
Хай там що історики говорять, -
Правди скарб не на землі, а там.

Тут він зогниє, а чи звітріє
Мов старий папірусу сувій,
Чи дослідник на догоду мрії
Дасть йому нюанс омани свій.

Сивий Дніпр поповнить море Чорне,
Злуда сяде мертвою в намул,
Істину глибінь морська огорне,-
Не страшне їй зло земних акул.

Прісні води рік несуть до моря
Нашу долю на засіл вікам.
Ми йдемо на дно, та дуже скоро
Правди скарб об’явить море нам.

Потім, як у Пушкіна бояна
З моря вийдуть душ проводирі,
І можливо стане світу явна
Русь зі стольним градом на Дніпрі.

finita la commedia

«Где ж начало этой песни?
Ну, не пишется, хоть тресни!»
Долго мучился поэт –
Есть бумага, мыслей нет.

Крылья слиплись за спиной,
Только рифмы – ни одной.
Выпил рюмочку чайка,
Глядь – уверенней рука
Начала водить пером.
Стал поэт писать о том,
что всё плохо в этом мире,
как в общественном сортире.

Посмотрел поэт в окошко,
написал еще немножко:
о погоде, о народе,
о делах на огороде,
о сухом насущном хлебе,
о высоком зорком небе,
о своей любви к порядку –
всё занёс в свою тетрадку.

И пошёл, собой любимый,
Пух отлёживать перинный.
………………………………….
Завтра будет, вашу мать,
Он опять стехи песать.

Коли душа ридає я сміюся,
Щоб менше люди знали що болить.
Та іноді буває не здержуся,
Так хочеться хоч крапельку пролить,
Сльози гіркішої від полину.
І потайки полинуть в далину,
Де тільки двох, не плачуть , а сміються.
Повір мені, як важко в час розлуки
Сказать ось те про що душа кричить.
О, краще б винести найгірші муки,
Ніж покохавши знову розлюбить.
Сивий дощ мочить душу мов стріху.
Ти смієшся, мені ж не до сміху,
Я не вмію для втіхи любить.

27.07.1990

Так добре – учора не вмерти. Найкраще з моїх воскресінь.
На днів надтонку волосінь нанизую спогад про літо.
Твоїм сторожким сателітом збирала би мушлі і рінь
на березі річки, що часу не владна, бо ми в цьому світі
всього лиш чужі сталактити на стелі одної з печер.
Сніг білий, мов чистий четвер, на всіх моніторах зими.
Так добре – не знати про дні, поділені навпіл триванням.
І дихати, наче востаннє. І бачити райдужні сни –
обруччя земні їм тісні. Дороги, такі нездоланні,
мов пуп’янки, в даль розпов’ються. Закриєш від ночі грудьми
цю тайну між навом і явом. Не відає болю струна,
напнута до зойку стегна, бо іншої долі не знає.
Під сподом твого небокраю довічно в долонях човна
шукати б глибокого дна у вічності, що не спитає,
чи довго ще буду твоя. Занадто швидка течія –
крізь пальці в ніщо витікає.

Так губиться світ у тінях. Даремно стікає в ноги.
І галас уперше гасить даремний і дикий крик.
А я ще спроможна, доле, не впасти, хоча би трохи?
І вийти на інший рівень чужої дурної гри?
І скільки життів у мене? Усі віддаю за диво –
лишити мене собою, без рангів і нагород.
Лякають мене не кнопки і правила – перспектива
забути пароль у душу і згодом секретний код.