Падай-падай, Сонцю!
А любов Моя живе
на видноколі Сну Мого.
А Ти така вся… вдягнута в нове,
але Щастя ніц нема.
Океан Емоцій
у музиці, яка не є –
опісля Почуття Твого…
А Ти така вся
вдягнута в нове…
Та попереду зима.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Вийдеш-вийдеш, Сонцю –
і Бажання оживе
на видноколі Сну Твого.
А Ти така вся…
вдягнута в старе,
наче поцілунків тьма.
За Твоїм віконцем
хтось до рук ножа бере
і ріже Небо Сну Твого.

Не продавайся!
Без вікон і дверей
замкни в тюрму того!

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

Бо з нами за́вжди Бог!
Бо ми, як Анґели небесні,
завжди вдвох.
Не спокушайся –
бо є лише одне Життя…
Вороття у Буття.

Кожному Своя Потреба.
Кожному Своя Потреба!
Кожному Своя Потреба!!!
Та й не знай, Що Мені треба!

20 листопада 2004 р.

Це просто неквапна розмова з твоїм відображенням –
В моїй пам’яті. Ти стоятимеш там, де навпроти химерне трюмо
І в кожному дзеркалі ти постанеш кришталевою вазою:
З яскравим букетом, зів’ялими квітами, і вазою з потрісканим склом.
Я залишу тобі на прощання на кожному дзеркалі,
На теплому подиху підпис: ця перша – це чиста любов,
Та друга, що хмуро стоїть посередині – пошуки істини,
А третя – це я, що нічого у ній не знайшов.

20.09.2023

Кувікає у сажі порося,
А є політик, плямкає щоденно.
На виборах за нього люди "За",
Потрібен він країні? Ой, не певен.

Бо спадок у очільника ще той...
Але табу на критику та гавкіт.
Бо вилилося на війну АТО...
Це факт гнітючий, не злостивий закид.

Хто винен - неважливо, всі в біді,
А старість поруч, клацає зубами.
Та страшно те, що гинуть молоді,
Ростуть малі без тата, і без мами...

Приклад АК вмостивсь біля щоки,
Не хочу воювати! Але мушу!
Я жив для миру. Нині - навпаки.
Плює вогнем орда у світлу душу.

26.09.2023р.

Сива-сива далина,
У диму уся вона,
Там спалахують пожежі
І в будинках, і на вежі.
Бо пускає залізяччя
Смертоносне дика раша,
Хоче знищити вкраїнців,
Та не вийде у ординців

Люд вкраїнський погубить,
Будемо і далі жить
Ми щасливо та заможно,
Ворогів лиш переможем.
Ненависті зла отрута
Покладе рашистів лютих
Незабаром до могили,
Щоб всі ми щасливо жили.

2023 р.

Чаєчки безголосі
Вервицями на пляжі.
Нишком підкралась осінь
В берцях і камуфляжі.
На деревце-сирітку
Сіру, тонку ряднинку -
Вдягнуто павутинку,
Мов маскувальну сітку.
Спалені городища
Вітер баский розвіє.
Тліють на попелищах
Марні чиїсь надії.
Десь, на крихкому денці
Розпачу і скорботи
Гріє змарніле серце
Сонячна позолота.

Вересень 2023 р.

Щодоби не може тато
Галю вчасно вкласти спати, –
То вона до себе в ліжко
Цілий вечір кличе кішку
Й перепитує раз двісті,
Чи не хочеться тій їсти.
То за мамою голосить
Так, що пружиться волосся, –
То їй хочеться співати
Колискову пісню тату, –
Засинає неохоче,
Як не знає більш, що хоче.
26.09.23

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
...Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він?
Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

подивися на свої руки
а тепер мені в очі
це відбувається з нами
з нами крихкими
з нами небездоганними
з тими що вийшли з землі
омилися любов'ю
та знову вкрилися порохом
з тими що співають
надламаними голосами
пишуть перебитими пальцями
цілують надщербленими губами
досконале гостює у наших тілах
та відлітає
лишаючи тугу і сором
і пустка по ньому пече сумнівом
і пустка по ньому ніколи не гоїться

випалює тіло неначе горня
за подобою серця
бездонне та щедре

25.09.23

Я - ніхто. І звуть мене - ніяк.
Сатиричний і глевкий вареник.
Як віршую, то хапає зляк
Дітлахів, і стигне кров у венах.

От Юрко - маестро-віртуоз!
Від писання - плачуть чорноброві!
Кожен твір твердий, немов кокос,
На Парнасі їх жують корови.

А у кого вже зубів нема,
Той їх ссе потроху замість пива.
В голові опісля цього тьма,
Там, де розум був - бездонна прірва.

Видно всім: із Юри буде толк,
Лантух видає за ніч поезій.
Вимучив і я один рядок
Й мало не зомлів, брати, від стресу.

25.09.2023р.

Ти ніколи не знатимеш справжнього Сонця,
Не осідлаєш верхи гігантський метеорит,
І не знатимеш ніколи любові іншого серця,
Бо ти у ньому, напевно загинеш, згориш.
Нам потрібно любити усе на відстані,
Як оте сонце, що далебі від нас,
Комети,
Метеорити,
Зорі
На безпечнім відрізку від лави, слова та істини,
І навіть пірнаючи в море,
Не тривожити його глибин.
Нам потрібно
Відступити назад, щоб роздивитися картину,
Писати листи, повідомлення, будувати пристані для човнів,
Вся біда лиш у тому, на яких ми тримаємо відстанях,
Від любові серця і вщент спопеляючих слів.

25.09.2023

Цю комашку наша Галя
За забарвленням впізнала, -
Жовтувата, з цяточками
Та кудись повзла по рамі,
А коли знялась з віконця -
Стало більше в світі сонця.
25.09.23

Ми люди і часто робим помилки
Які ми борим та стелим з них дорогу
Не боги ми, а тільки їх ляльки
Браковані створіння людського роду

Кажуть, що ми з'являємось навмисно
Десь там в капусті чи лелека принесе
Обдурили знов, та щей з дитинства
Не турбуйся, все проходить і це пройде

Пройде дитинство, слід за ним і юність
Все стане чорним наче топлена смола
Я шукаючи тебе, втратив свою мудрість
Ні каплі болю, в мені живе лише вода

Бо залишилось від мене аж нічо святого
І душі моєї води тиною поросли давно
Полум'я загасло,чому ж не твої долоні?
Я тебе забув, так чому сумую у вікно?

Вчора, ще ніби то щасливі засинали
Але замісь будильників, людей підняли крики
Котрі чули всі, бо так земля рідна кричала
А знею разом наші сім'ї, матері та діти

На жаль, чуєм як Україна валає і досі
Голосніше сирен, та навіть цих клятих ворожих снарядів
За її мовчки полеглих, козацької крові синів
Та подихом першим,життям,вона з брудних заплаче підвалів

Це як вважати за заповіді: ні честі, ні слова, ні вірі?
Де релігія імперії, тільки безбожні у рясах чорти
Абсурд, це як взагалі, суки, за "мир" можна вбити?
На віки, нехай в пеклі тепер вас катують ваші ж Боги...

Патологічне невміння щасливим бути...
Один казав божевільний
Так навіщо ж бути тоді?
Щоб звітси тихо піти, усіма позабутий?

Можливо тому й боїмось темноти
Або хто просто у ній, залишаються самі
Кохати боїмось ми без відповіді
Залишаючи замість серця чужого - камінь.

Божеволію по волі Божій.
Не то від істин, не то від тебе,
Загубився я в словах порожніх
Та очей, повних чужих надій, як схоже.

Десь між прийняттям і тривогою,
Нависла над головою, прозора вуаль.
Почуття як люди, наділені долею,
Які глибоко в собі, мовчки топлять печаль.

Я ж стану кісткою в горлі.
Що всім поперек стала, і ніяк не пройде
Душі темні провулки, їхнє містичне амбре:
Ума палата, Могила, тримай моє резюме.

Дураку, шо? Голова нужна, шоб таскать фуражку
Может, тут кто-то ещё не заметил подвох?
Хуй там, под ноги судьба нам бросит бумажку
Чёрным по белому, где будет написано: "ЛОХ!".

Ибо в жизни этой нет проигравших
Так же, как и не существует случайных людей
Дарим свой опыт, будущее строим для младших
Деньги в карман, и Я снова потрачу их на блядей

Війну перетворили на ток-шоу,
Жартуємо в мережі,немов Бернард Шоу.
Ухилянтів розплодилось, як собак,
Населенню у військкоматах все не так!
-"ВІЙСЬКОВИМ ПЛАТЯТЬ СОТКУ, А Я - ЖЕБРАК!",
-Так підіть, позаробляйте на війні!
- Краще най солдати, а я - ні!"....
Як це все набридло, аж за край!
Хочеться поїхати за небограй,
Щоб це все не бачити, аж ніяк
Й тих всіх ухилянтів, яким все не так...

Гарна дівчина Маруся – найгарніша у селі,
Чорноброва, кароока та й розумниця нівроку.
Хлопці бігають за нею і великі, і малі.
Та вона лише сміється, що аж ямочки на що́ках.
А сміється, бо ті хлопці час лиш да́рма витрачають.
В неї парубок Іван є – перший хлопець на селі.
Вони разом вже півроку зорі вранішні стрічають…
Він для неї найгарніший, наймиліший на землі.
Восени, Бог дасть, весілля на усе село зіграють.
Будуть жити та ростити із десяток дітвори.
Тої осені, як щастя довгожданого чекає,
А вона ж ще так далеко, лише червень надворі.
Та той червень в селі люди довго будуть пам’ятати,
Бо негадано, неждано налетіла враз орда.
Зорі тільки потьмяніли, запалали крайні хати,
Люди стали вибігати, зрозуміли, що біда.
Чоловіки хто за вила, хто за шаблі ухопились,
Жінки з дітьми на городи, щоб сховатися в ліску.
А вже перші з татарвою на околицях зчепились.
І вже кров заструменіла по холодному піску.
Загалайкали татари, засвистіли їхні стріли,
Шаблі їх замиготіли, щоби опір подолать.
За жінками і за дітьми їх аркани полетіли.
Більше буде їм прибутку, як ясиру більше взять.
А Маруся із Іваном понад річкою сиділи,
Соловейко гарну пісню ще із ночі їм співав.
Ще б сиділи і сиділи, розлучатись не хотіли,
Коли крик спів солов’їний й нічну тишу обірвав.
- Знов орда! – Іван схопився, - до села потрібно мчати.
Там же мама! Там же тато! Треба бігти рятувать!
- Я з тобою! – і Маруся підхопилась поряд стати.
- Ні, сховайся в очеретах, щоб біду перечекать!
- Я з тобою! І не думай мене, навіть, відмовляти!
Шаблю вмію я тримати. Батько ж мій козакував.
- Де ж та шабля? Враз спинилась. Очі долу: - Вона…в хаті.
А твоя де? Із ордою чим би зараз воював?
- Я й дубця схопити можу. На татарина згодиться!
А вже в нього собі шаблю, коли треба, відберу.
Так, що хутко в очерети поспішай краса-дівиця.
Як усе скінчиться добре, прилечу і заберу.
Та й побіг. Але Маруся і не думала ховатись.
Подалась за ним назирці. Може чим би помогла?!
Над селом уже заграва стала в небо підніматись,
Уже крики долітають із середини села.
Іван вибіг з верболозів, десь дрючка вхопив міцного.
Тут татарин на дорозі, мабуть того не чекав.
Від удару полетів він стрімголов із коня свого,
А за мить Іван вже й шаблю у руках його тримав.
Тут татари його вздріли і юрбою налетіли.
Миготить татарська шабля у його руці міцній.
І від неї полетіло не одне татарське тіло.
Він встигав іще й завзяте клич вигукувати свій.
Та татар було багато, з усіх боків обступили.
Як не бився, не старався, сил побити всіх не мав,
Зі спини тихцем підкрались, потім груди прохромили.
І упав Іван на землю та руками обійняв.
Назбігалися татари, щоб на хлопця поглядіти,
Який круг себе десяток кращих воїнів поклав.
Нахилились, гелготіли щось по-своєму, мов діти
Та, як кажуть у народі – упіймали разом гав.
Бо Маруся як уздріла, що коханий її гине,
Геть забула небезпеку, кинулась між ворогів.
Чиюсь шаблю підхопила та комусь встромила в спину.
Била, навіть не дивилась, бо сліпив їй очі гнів.
Розлетілися татари від страху у різні боки.
«Шайтан! Шайтан!» - загорлали. Роздивились – то ж дівча.
Та ще ж гарне. Й для султана може бути гарна пара.
І татарськії аркани у повітрі вже хурчать.
Та козацьку доньку важко загнуздати у аркани,
Обрубала, наче зміїв ті мотузки. Гнів пала.
Бо ж лежить в ногах коханий і кривавлять його рани.
І не зна – живий чи мертвий?! І того ще більше зла.
Може б, рани роздивилась, кров коханому спинила.
Але товпляться ординці, підступають звідусіль.
Тож міцніше шаблю стисла, звідки і взялося сили.
Відбивала вражі шаблі легко, майже без зусиль.
Вже й озлилися татари, що не в змозі ради дати.
Вже й не раді, що зв’язались – скільки їхніх полягло.
Тож іздалеку із луків заходилися стріляти.
Кілька стріл у її серце, болем зранене, ввійшло.
Шабля випала на землю, впала дівчина на тіло
Свого любого Івана. І з’єдналась їхня кров.
Потекла вона на землю, її щедро окропила…
І зросла на тому місці квітка – пам’ять про любов.
Як козаки налетіли та орду вщент порубали,
Молодих знайшли у полі, вдвох і поховали їх.
Квіти ж ті «Іван-й-Марія» так відтоді й називали.
В них про те кохання пам’ять на віки народ зберіг.

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щоразу чую голос.
В історії анальфабета повний,
Мовчу. І борсаюсь в тісняві днів.
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю Божий день молитвами.
... Одними й тими ж...

У школі вечір випускний,
Усі дівчата гарно вбрані,
Весела музика звучить,
Танцюють пари вальс прощальний.

В чорних костюмах й білих сукнях,
Ще вчора була дітвора.
Нині ж кохання в серце стука,
Приходить юності пора.

2017 р.

Ще донині
В небі синім
Журавлиний
Спів не лине.
Гожа осінь
Ноги босі
Миє досі
В теплих росах.
Понад гаєм
Сонце сяє
Й зігріває
Даль безкраю.
24.09.23

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Ряхтить листочками рудими
Над ставом стишеним верба,-
І переповнює незримо
Мене за літечком журба.
Майнуло радістю, як юність,
А навзамін лишило щем
Отут, де вчора захлинулись
Верба, ставок і я дощем...
23.09.23

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в штормі прибій?
Кривда ж, пасивно
веселі пастелі
глипають подивом з вій?

Неба земля я
і скеля найближча
Богом повтілених скель.
Я розмовляю
навпо́мовчки – й нищу
каменем вас, пустомель!

22 лютого 2006 р., Київ

Рву, складаючи в букетик,
Тільки квіти запашні,
Хоч змайстровані тенета
Нині також при мені.
Перед мною літо стеле
Маргаритки лугові
Там, де злякано метелик
Зачаївся у траві.
Мов боїться, що побачу
Й буде болісно йому,
Як до квітів на додачу
Жовтокрилого візьму.
22.09.23

Посіяла співаночку,
А виросла пісня,
Звучить вона ще зраночку
Та у вечір пізній.

День погожий теж піснями
Забринів, мов бджілка,
Понесла їх над полями
І зоряна нічка.

Тугу й радість виливають
Нею завжди, звісно.
Пісня поруч йде із нами
Гарна українська.

2021 р.

Обрій.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.

Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
За пітьмою поки навіть обрисів тьмяних не видно.
Щось вродитися має, щось гідне та сильне, проте
зволікати з народженням задля поживи – негідно.

Чи попереду тьми залишились хоча б півтони?
Чи лишилися світла, хоч бляклого, деякі плями?
Поможи йому, чуєш, або у пітьми потони!
Бо пітьму у тобі я ненавиджу всіма чуттями!

Перед обрієм я розливаюсь.
Бери.
Вимивай всю гидоту, що мороком кублиться в тілі.
Чистий дотик повітря. Прозорість. Тепло.
Кольори.
Різнобарвні. Стійкі. І усі недоторканно білі.

21.09.23

Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано

Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Лишає полум'я сердечне.

А з ним, і пам'яті ошмаття,
Де миті тої насолоди,
Зоставили п'янке багаття,
Що, як і спомин, не проходить.

Неначе танці на вугіллі...
У вирі часу жало болю.
Сльоза, в якій вода із сіллю,
Омиє тугу за любов'ю.


Розлука вплетена у долю,
Усе іще турбує снами,
І виривається на волю
Безмежжя, збурене між вами.
‌
‌
‌

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.

Стала дужою Світланка,
Бо куштує гарно манку, -
І почне хворіти Саша,
Як відмовиться від каші.
Сумуватиме родина,
Що нема здоров'я в сина, -
Тож бери слухняно ложку
І смачну смакуй потрошку.
21.09.23

І скільки б не тікав, вона наздоганяє.
І як тут утечеш, якщо вона – в тобі?
Випалює пусте. Без осуду картає.
Звертається щораз у пристрасній мольбі.

Щоб їй закрити рот, ти затуляєш душу.
Замотуєш її в непроникні шари.
Неначе мертву вже, остиглу дотла тушу,
кидаючи життя в домоклове умри.

Але ж вона жива, її не можна вбити.
Хоч ріж, топи, души, розшарпай на шматки.
Поламаний, слабкий, понівечений цвіте,
а під розруєм цим, дивись, нові ростки.

Крізь хащі сторчголов у відчайдушній втечі.
Від чого і куди? І нащо ти біжиш?
Чи щезла в цих бігах у тобі порожнеча?
В середині тепер світліше чи смурніш?

Спинися і вертай. І подивись їй в очі.
І знайдеш в тих очах незлічені дива.
Ти ж кожне з тих чудес прожити з нею хочеш.
Чого ж тобі свербить ця втеча чергова?

вересень 2023

вбирати світло
допоки лик душі
не стане ликом серця

шур шур
шур шур
як в пошерхлому роті
качається берегом рінь
і один з камінців
золотий і прозорий
ніби цятка небесних медів
ніби мить насолоди
застигла у вічності солі
ніби крапля на віті
розкидистих течій
у цій краплі мов мушка
зав'язло призахідне сонце
зав'язалося плодом
і впало у водорість раю
цього плоду нам їсти не зась

сердоликова ніжність
не примха й не хіть
вона ода життю
та минувщина
що озивається в зараз
дзеркальним хоралом
і голосом тисяч облич
величає тебе

20.09.23

Твої ґудзики нагадують юферси корабля,
Що, здається, невидимі ванти до мене тягнуть,
І сковують. Надимились груди, що наче вітрила, і я —
До тебе прагну.
Тону і тану в тобі, тону,
Углиб жагою в тобі зникаю,
І зірвані юферси корабля
Тріщать по палубі, всю ніч кружляють.

10.03.2022

За віконцем дощ гугняво
Лебедіти розпочав,-
Мов немає більше справи
Осінь крім таких забав.
Сіє осінь, мов крізь сито,
Крапелиночки дрібні
І не хоче відпочити
Від цієї маятні.
20.09.23

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

Намистиночки-фіаки
У травичці заховались,
Лише вітерець розносить диво-аромат.
Лиш би сонечко світило
І над нами небо мирне,
Не плюндрує рідну землю московит-солдат.

Рясно-рясно їй родити
І пшениченьку, і жито,
В пісню жайвора вслухатись літнім ранком теж.
І цвісти диво-розмаєм,
Пригощати короваєм.
Кращої від тебе, земле в світі не знайдеш.

2022 р.

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники! Покинули домівку!
Осінь - не пора, а стан душі,
Люблять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

Світлій пам'яті Володі Б...

Видалити з пам'яті не вдасться
Навіть у глухому забутті
Близькості й довіри довге щастя,
Що нас супроводило в житті.
Боляче і тоскно розуміти,
І думкам зарадить, далебі,
Що ти більше не побачиш світу,
Що тепер байдуже все тобі.
Незабутній друже мій, не можу
В голові знаходити слова
Задля горя людського підхожі,
Крім одного тільки: Прощавай...
19.09.23

ВОНА ВАРИТЬ КАВУ (Дівчина-бариста)

Горнятко вулиць вечір сутінками сповнив.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна...
Кава грає відтінками смаку столикими.
Бариста за фахом,
Художниця за покликанням..

Й було відчуття, що диво ось-ось і станеться,
І тіні вечірні з'являлись, мов привид Станіса...
- Чекайте хвилинку, кава ще трошки й звариться...
У ній уся суть, у ній уся мудрість Варіса...

Кава - це вірші поетів у стані рідкому,
Кава - це в почуттях замість крапки - кома,
Людина без кави, мов Курт Кобейн без конверсів..
Кава - це магія,
Кав'ярні - маленькі Гоґвортси..

Ти входиш до неї смиренно, мов грішник до храму,
Просиш, як покаяння, міцного, мов сталь, еспрессо
І дудлиш його до останнього міліграма,
Замість молитви - чорна ранкова месса..

Замість молитви - очі, лагідні і знайомі,
Замість кадила - чашка, замість свічок - цукерки,
Замість хрестів - кориця, турка - замість ікони,
Запах її парфюмів - ніжно-солодко-терпкий..

І висне над головами спокуса, мов меч Дамоклів,
І висне свідомість, наче старий процесор,
І зорі спостерігають нас крізь біноклі,
Вони усе знають ліпше, ніж Ванга та Мессінг..

І світло дарують, далекі такі й молочні...
Шкода, що не можна їх замість вершків у мокко..
А може і можна, якби ми були молодші,
Якби час не вкрив наші душі буденності мохом..

Якби був не Київ, а був би, наприклад, Гоґсмід,
Якби все було, мов у казці дитячій, просто..
Якби я був Гаррі, а ти, ну приміром, Джині,
Якби ми знайшли лампадку з чарівним джином,
Якби всі проблеми зникали велінням щуки,
Якби враз всі війни і катаклізми вщухли...
Ще сотні ''якби'', що серце шрамують лезом...
Бариста за фахом,
У душі поетеса..

Туман-чародій затягнув щільно небо димкою,
Злива дурна вкрила місто плащем-невидимкою,
Один помах палички — день перевтілився в спомин.
Вона варить каву, осіння, стомлена, сонна..

Паша Броський
2015

ІВ поезії як у глухому лісі
немає уторованих доріг
ліричному герою до своїх:
котові до казкової Аліси,
до Пенелопи – грекові Улісу,
а то, буває іноді, на сміх
даються ролі іншому гульвісі
Енею... на пораду до Анхіза,
де не посій, герой один за всіх.
Йому би і пора уже додому
від пасії до феї... у сезам,
і якось уживаються в одному
то, ніби, лицар, то, неначе, хам.
Захекались паяци-пілігрими.
Але чого блукати біля Риму,
Ітаки, Трої? Є багато сіл,
де є герої...
            та лягає
в риму
на острові
                        Зміїному
                       Ахілл.

ІІІще існують гідри недобиті,
засушені геракли, королі...
і ненажери є у цьому світі,
і людоїди є на цій землі
і то не де-не-де у Сомалі,
а он де, між ученої еліти –
накачані ковбої без освіти
усі в одному – урки у кремлі.

І в Україні цього вистачає
усупереч, а може й завдяки
одному... і не знають вояки,
що їх одноосібно заміняє
той, що довіри
            повної
           
            не має.
І не дає Європа літаки,
бо на потоки...
            ніби, не сідає
одноосібно...
                        є ще – єрмаки.

ІІІУсе в одному, хто не в’яже лика,
і маємо – чи то воно совок,
чи може, не одна єхидна пика,
а неуки, яким дали урок,
що ми брати із орками навіки,
тому що на всю голову каліки...
......................................................
і платимо за це тяжкий оброк,
хоча у лісі не одна осика
і є на все
            осиковий
                        кілок.

09.2023

Усьому час і місце
є в нашому житті.
Є час за парту сісти
і час любов знайти,
час діток народити,
онуків доглядати
і навіть мемуари
товстезні написати.
І є пора вмирати,
іти у небуття,
щоб квітнути,
зростати
могло
нове
життя.

18.09.2023

йди, могутарю! ступивши, йди.
ти вже виступаєш! ти, як можежа. можеж.
могуне, змагуне! мож! я можію.

моглянине, я можу! мож та можій, як я.
можій, можійся, я! вміливо, сміливо!
могатий, ти ж ― могач! ти ба! ти побач!
насправді ж-бо мої моганські очі
припомагають всьому, на що вони впадуть.

ступайте, мої моги, переступайте
через мене самого, через мою можу.
рушай, можум'яко! де твої руки?
руки, руки! а де твій можний лик?
о, лику-могутлику, що могатенно,
можественно можливий для моглебнів!

можедущі очі, де багато-магато
могатих дум, мов можини телят!
напружте ваші мужні чорні брови,
проголосіть моглебень моготи.
округлися, обличчя могди-хана!
тепер ти можеш можити орду.
а ви, о руки! з чим вас порівняти?
могунні, могарні, чавунні! чавіть
могесно могиву можадібну мож.

могатурствуй, монголичний лику.
многоможте, моголясті м'яти множини.
це ж-бо ви так маєте, коси-могікани,
змащені щедро мощем та руками малих моженят.
а в тих моженятах вже зможніли можі,
схожі на тебе могутенці,
ніби зелений мох.
з них одне моженя виступає спороможно
наперед неможливого, й можиться, що може змогти.
зможе, авжеж, бо я могутарно
лиш подумав про це, та й забув. ти диви!
в дзьобі воду несе, захлинається!
то ― ворон, мій джура-можура.
може, я кваплю події, коли поспішаю назустріч
і розмежовую натовп мужливих спроможнюків ―
я оможливлюю світ множини, як ромашка, ожин,
бо мені примоглося, що можу лиш я один:
цим згарищем-марищем, де могутіла можежа,
ступаю могою могути,
могозваний могута могутнів,
вельможнів, магнатів та змагачів:
магатії, не бійтеся, мої спроможниченки!
пожинайте можаву, примножуйте славу
моїх багатьох-магатьох перемог!

Багрянцем гарячим і золотом
Кружляє та падає лист.
І я зупинюся здивовано,
Хоч знаю вже осені хист.

Вона знов чаклує над фарбами,
Малює чудовий пейзаж,
Червоними сяє коралями
Калинонька котрий вже раз.

Вітрець повіва прохолодою
І бабине літо пливе,
Прикрашене перлами-росами.
Це осінь у гості зове.

2016 р.

Обстріли ворожі
Не страшні йому,
Хоч від них і схоже
Світло на пітьму.
У сирім підвалі,
Де він другий рік, –
Куля не ужалить
В голову, чи в бік.
Та і поруч мати
Прагне залюбки
Синові читати
Про добро казки.
В пам’яті потрошку
Вже закарбував,
Чим Котигорошко
Змія подолав.
Скарги для дорослих
Геть не по літах:
Чом не має досі
Булави в руках?
Щоб чуму злодійську
Нищити щомить, –
Щоби українську
Землю захистить.
18.09.23

Я кохаю не тебе, а поезію про тебе
Твої думки, емоції, життя
Мені комфортно, коли ти біля мене
І мені не так ненависне буття

Я люблю тебе лишень, коли дивлюсь на тебе
І слухаю лише, коли мовчиш
Тобі не подзвоню я без потреби
Ти цікавіша в моменти, коли спиш

Хто ти для мене?
І головніше, яка ти в глибині?
Міраж? Моє життя липневе?
Що ти знайшла в мені?

Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…

6 березня 1989 р., Київ

немає любові яка витримала б усе
немає людини якій можна усе сказати
бо є вага слова і є слабкий хребет
що в якийсь момент скаже
досить!
і прощення нічого не змінить
адже звільняє від тягаря
серце не винуватця
а ображеного
ставить навколо нього
щораз вищу загорожу
перескочити яку зась

отак ти мене навчив
тепер заплющуючи очі
бачу як відганяєш від себе палицею
щойно розтуляю рота
як закидаєш камінням
бо загрозливо відкриваюся
очима та тілом
як стаєш убивцею
хоч і зарікся
не мати жодної ролі
в моєму житті

ти дав мені небо
куди я кричала
дослухаючися до відлунь
тепер воно впало на мене
громами та градом

14.09.23

Дідусь з онуком у Древлянськім парку
Гуляли у спекотний літній день.
Палило сонце з неба,було парко,
Здавалося, що скоро дощ піде.
Та поки в небі хмарок було мало,
Від річки прохолодою несе,
Вони собі спокійненько гуляли
Й уважно роздивлялися усе.
Й від річки віє легка прохолода
І тінь дерев приємно холодить.
Уж між каміння котить свої води
Й по-своєму щось тихо жебонить.
Пройшлися парком, на місточку стали.
Дідусь онуку каже : - Подивись!
Он велетні котли позалишали,
Як тут востаннє снідали колись.
І, справді, із червоного граніту
В воді великі камені лежать.
Вода їх гарно встигла обробити,
Віки й віки старалась шліфувать.
На справжні казани-то і не схожі,
Але цікаво… - А он там, поглянь,
«Баранячі лоби» побачить зможеш.
Дві монолітні скелі. Тут от стань!
Тут краще видно. Між дерев он, бачиш.
- І, справді, мов баранячі лоби!
Й каміння купи хтось накидав, наче.
А хто, дідусю, те усе зробив?
- Історія та вже стара, їй Богу.
Як хочеш про те знати – розповім.
Щось притомились уже мої ноги.
Он, у альтанці сядемо, ходім.
З альтанки вид чудовий їм відкрився
На парк, на річку, що внизу біжить.
- А ти , я бачу, також утомився?!
Ну, що ж, отут і зможем відпочить.
Дідусь помовчав трохи, ще раз глянув
Униз на річку та і розпочав:
- Було то, як Земля була ще рання
І рід людський ще землю не топтав.
Були боги, що на Олімпі всілись,
Над ними Зевс найголовніший був.
А по Землі титани розплодились –
Народ такий прадавній, може чув.
Були вони великі і могутні
Та, як на мене, трішечки дурні,
Бо прагли на Землі богами бути,
З небесними стояти на рівні.
Дурної сили аж надміру мали,
Лоби здорові, як у баранів,
Та мізків в їхніх головах замало,
Щоби вершити справи їм земні.
Та ж гонор. Раз боги не захотіли
Їх визнавати рівними – то в них
Каміння на Олімп їх полетіло,
Аби богів тих перебити всіх.
Та що добра з тії дурної сили?
Проти богів поперлися дарма,
Бо скоро ті їх майже всіх побили,
Хіба що хто втекти можливість мав.
Та недалеко. Зевс бо розізлився,
Вистежував їх всюди і вбивав,
Щоб рід титанів зовсім припинився.
І ось, нарешті, час такий настав,
Що із усіх лиш двоє і зосталось.
Вони хитріші виявились всіх,
Адже на північ у ліси пода́лись,
Де важко було вистежити їх.
Між вікових беріз, дубів і сосен,
Під кронами неходжених лісів,
Сховатися титанам було просто.
У хащах тих їх Зевс не углядів.
Та от вони над річкою спинились,
Що у тих хащах без кінця петля.
Присіли відпочити, бо стомились
Та й голод вже добряче дошкуляв.
Напились з річки, пригорщами брали.
Набрали чисту в казани води
Та і сніданок готувати стали.
Піднявся над багаттям вгору дим
І Зевс його ще здалека помітив.
Хто ж палить, як людей іще нема?
Запряг у колісницю буйні вітри,
Спис вогняний в одній руці трима,
Другою колісницю направляє…
Наїлися титани та й сидять,
А казани їм річка вимиває,
Поклали аби сил не витрачать.
Аж чують гуркіт. Зразу зрозуміли –
То Зевс летить. Схопилися мерщій,
Зі скель ламати узялися брили,
Щоб Зевсові належно дати бій.
Накидали навколо себе купу,
Стоять, крізь хащі в небеса глядять.
Хай тільки-но хто спробує, підсту́пить,
Одразу брили кинуться кидать.
Зевс покружляв над ними в колісниці.
Не став спускатись, лячно все ж було.
Хоча оті титани і тупиці
Та ж брилою дістануть все одно.
Став Геї – своїй матері жалітись,
Просити, щоб вона допомогла.
А тій за сина, як же не вступитись?
Тож вона тишком-нишком почала
Під їх ногами землю розмивати.
А ті дурні із брилами стоять,
Готові їх по Зевсові жбурляти,
Злі та сердиті, ладні воювать
Із усіма небесними богами ,
В нестямі не помітили того,
Що в них земля зникає під ногами,
Бо ж бачать лише ворога свого.
Коли уже по пояс провалились,
Відчули небезпеку лиш тоді.
Але занадто пізно похопились.
Уже і попід руки у воді.
Каміння в воду, борсатися стали
До скель руками довгими тяглись.
Та скелі перед ними відступали,
Щоб їх порятувати – не дались.
І от лоби одні лиш залишились
З них на поверхні посеред ріки.
Зевс спис метнув і кам’яні зробились.
Такими і стоять віки й віки.

Він подумки схопився за голос теплий.
Навпроти вечірнього сонця початку осені,
За його плечима розсіювалась мала циферблатна стрілка,
Без хвилинної стрілки.
З її ходою,
А точніше, з її відходом виникали питання,
На які не знаходиш жодних пристойних відповідей. Наприклад,
Той теплий голос, потрохи ставав холодним,
Минуле зникало з мови, відмираючи осінню,
Немов тіло скуте недугою чи якоюсь хворобою,
З часом одужало, зміцніло і все забулося.
Залишалась поезія, залишалась музика струнних,
Натхненних альтів, цілий оркестр, що грає твою симфонію.
Чуєш?
Голос буває фальшивить в сердечних деках,
А музика, музика, музика, мабуть ніколи.
Вона розливається із невідомості,
Виникає з сонця, що розсіює тіні,
Вона виникає в твоєму тілі,
Спочатку, як теплий,
Літеплий голос.

15.09.2023

І чому ж ти не зводиш очей?
Не люблю похітливих усмішок,
Пліткувань і токсичних людей,
Злих собак і подряпини кішок.

Не терплю голосінь без жалю,
Й тих, хто лізе у дупу без мила,
На сосні смертоносну петлю
І пташині обпалені крила.

Спокушати не треба мене
На розпутті долин межиріччя!
Недоречне зізнання чудне —
мокрим снігом періщить в обличчя.


16,09,2023р.