Кожна мить – як невидимий постріл.
Голка днів не латає рубці.
На кути натикаюся гострі,
Та тримаю страхи́ в кулаці.

А довкола ракети зловісно
Прошивають захмарену твердь.
У підвалах, благаючи кисню,
Час на вістрі судомно завмер.

Відчиняю хвіртку і заходжу
Обережно в невеликий двір,
Бо стовпи похилі огорожі
Помічає швидко гострий зір.
Не іде ніхто мене стрічати, –
Лиш уже знайомий трохи пес
Вибігає радісно з-за хати,
Маючи до гостя інтерес.
Він мене проводить до веранди,
Тулячись довірливо до ніг, –
І швиденько, наче по команді,
Животом лягає на поріг.
Заскрипіли радо сонні двері,
Упізнавши через рік мене,
Як і я облуплені шпалери,
На трюмо – зображення сумне.
Обпікає ніздрі запах цвілі
І в душі зростає тільки біль
За скарби посохлі та зотлілі,
Що несли до скрині звідусіль.
Кожну річ обмацую повільно,
Кожен клаптик пещу залюбки, –
Оживають кадрами із фільмів
Перед зором радісні роки.
Тільки цим себе не обманути
Ні тепер, ні завтра, ні щодня, –
Справжній мед різниться від отрути,
Всяка правда краща, ніж брехня.
Іще нижче до землі припала,
Від страху гіркої самоти, –
Ця оселя дуже витривала
І рідніш якої не знайти…
Даленіє, меншає, зникає
За вікном автобуса село, –
Дерезою, мохом, молочаєм
Незабутнє густо поросло.
28.04.23

Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
А другий шука постійно нагору путі,
Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
От такою і в Івана доленька була,
Через всякі перепони його провела,
Та вінба́тьківського столу так і не посів,
Все по світові мотався та князям служив.
Був Іван, іще Берладник прозивався він,
Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
Та чи то Івана пізно надто народив?
Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
У Перемишлі за князя дядько його став,
А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
А в Звенигороді тому слави де знайти?
От, коли б в велике місто княжити піти!
А, тим часом повмирали й дядькові брати,
Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
Отож воно багатіло на отих шляхах.
А Івана заздрість мучить через те, що жах.
Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
Не знайшли спільної мови боярство і князь.
Надто владний і підступний виявився він.
Не схотіли із ним жити серед одних стін.
Якось взимку полювати з міста він забравсь,
Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
Якщо шанс послала доля, як же упустить?
Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
Із князів ніхто законним того не сприйняв,
Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
Та й надії на боярство галицьке нема.
Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
Що тому протистояти він не мав і сил.
Ледь почувши про зухвалу виходку того,
Дядько прийшов покарати небожа свого.
Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
Та й чекає, поки дурість небожа мине.
Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
Де і ділась войовничість, підупав і дух.
І в очах Івана також вже вогонь потух.
Та здаватися на милість і не дума він.
Якось тихо серед ночі підніма загін.
Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
У Звенигород Івану вороття нема,
Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
Там у Берладі багато бродників гуля,
Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
Бо та вольниця за себе може постоять,
Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
Коли всьому тому люду ради не даси.
А без того, ну, який же ти у біса князь?
Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
Може й дядька переможе свого у бою.
Тож узяв свою дружину, через степ помчав
І до Всеволода в Київ він на службу став.
Не мирився князь великий Всеволод тоді
З князем галицьким. Івану дуже порадів.
От хто йому допоможе Галич подолать!
Володимирко ж не думав все так залишать.
Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
А інакше мене з військом в Києві чекай.
Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
Той розсердився ще більше, підняв свою рать
Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
Та й на галицькії землі з військом тим напав.
Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
Кілька місяців просидів… та не захопив.
Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
Що Іванові робити лишилось тепер,
Як заступника не стало? Куди йти йому,
Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
Тут за Київ колотнеча саме почалась,
Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
І тому великим князем саме він і став.
Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
Як нема свого князівства, що ж його робить?
А так можна якісь землі собі заслужить.
Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
А Іван зі своїм військом в помочі йому.
Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
Полишив під вражу руку землі всі свої.
Уникав постійно бою, все чогось чекав,
Мабуть, якось одурити сподівання мав.
Не подобалось Івану воювати так,
Йому мріялося бою та стрімких атак.
Тож покинув Святослава, хай воює сам
І подався до Смоленська послужити там.
Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
З Ізяславом він і Галич перейме колись.
Але мрії залишились мріями лишень,
Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
За два роки заробивши. Все змінилось враз.
Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
Він у Києві сидіти також захотів.
Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
В дуже тісному союзі галицький був князь.
Став би Юрій помагати Галич звоювать?
Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
Сам Іван у тих подіях участі не брав.
Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
Понад озером над Білим стріла вража рать
І змогла полкам Івана добре чосу дать.
Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
І нема куди Івану звідти утікать.
А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
Свого сина Ярослава свататись прислав
Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
Вже про Галич нема мови, голову б знести,
Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
Із дружиною в походи більше не ходив.
Сподівався, що минеться скоро та гроза.
Не минулась. Дядько жити довго наказав.
Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
Незабаром Ізяслав теж київський помер.
І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
Як же родича не вважить? Юрій повелів,
Андрій швидко на Івана кайдани й одів
Та й відправив до Києва з Суздаля його,
Аби далі уже в Галич передать того.
Та у Києві вступився був митрополит.
Та й ігумени сказали: так робить не слід.
Як не як – то Ярославич та і князь таки…
І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
По зимових по дорогах нескінчений шлях.
Вже тоді в душі Івана оселився страх,
Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
Узяли з саней Івана, кайдани зняли
І до князя Ізяслава тоді повезли.
У Чернігові той правив та ворогував
З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
Юрію ж не до Івана було у той час.
Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
І смоленський, і волинський поміч подали.
Вже на Київ із полками навесні пішли.
Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
Нема чого воювати. Отож Ізяслав
Скоро увійшов у Київ й князювати став.
Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
Він же майже незалежно в Галичі сидів.
Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
Що той ворога у руки йому не віддав.
Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
І під стіни його міста військо приведе.
Знайшов між князів підтримку і листа послав
Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
Та й надумався у поле з Києва тікать.
Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
До берладників із нею на Дунай пішов.
Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
Проти того Ярослава воювать зібравсь,
Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
Ще і половців до себе орду приєднав.
Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
Та Іван шляхи найперше перетяв туди
По яких купці товари у Галич везли.
Здобичі із караванів вдосталь здобули.
Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
І не треба підганяти, щось там говорить,
Коли жадоба у серці кожного горить.
Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
Повів військо своє швидко, до Дністра привів
Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
Коли місто грабувати їм забороняв.
А чого ж іще походом вибрались вони?
Половці за те найперші розсварились з ним.
Їм така війна не треба. У степ подались.
Та й берладники від нього слідом розійшлись.
Всі обрушились надії Галич звоювать.
Довелося до Дунаю знов йому вертать.
Та недовго сумував він. Гінці прибули -
Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
Не став він дорогоцінний витрачати час,
Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
Із боярами миритись взявся Ярослав.
Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
Та й на Київ із полками своїми подавсь.
Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
Там очухався, зібрався з силами таки,
Щоби владу повернути, зготував полки.
Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
Та й Чернігів князювати його не пускав.
Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
На Чернігівщині й там вже князювати став.
Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
Щоб берладників підняти у похід ще раз.
Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
Там багато торгували київські купці.
Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
Збагатились його люди, сам він збагатів,
У Олешші князювати, навіть, захотів.
Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
Послав лодіями військо чималеньке князь,
Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
Довелося чимскоріше місто залишить.
Подались на захід степом, думали – втечуть.
А ті кляті слідом гонять та не відстають.
І таки догнали, врешті при Дичині їх.
Порубали, покришили в полі майже всіх,
А кого не порубали – у полон взяли
І до Києва до князя свого повели.
Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
До берладників вертатись сенсу не було,
Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
Та натрапив випадково на торчеську рать,
Що на службі в Ростислава на той час були.
У бою у тому князя не уберегли.
Залишився Іван знову в світі сам-один.
І не знав куди податись міг би врешті він.
Все життя провів при комусь,все комусь служив,
Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
До Русі йому вертати тепер було зась.
Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
То для бідного Івана краще вже не жить.
А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
Там на службу імператор взяти буде рад.
Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
Він бо до життя такого зовсім і не звик.
Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
Знав, що то не подарує Ярослав йому.
Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
До останнього він бився, доки й меч зламав.
Ті накинулися разом, а він сил не мав.
Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
Прикусив він на сорочці тоді комірець,
Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
Не вдалося Ярославу його захопить.
Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
Але більше варіантів Бог йому не дав.
Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
Та сконав десь на чужині кинутий один.
Де й могила його була – то ніхто не зна.
Отак доля посміялась – бач, яка вона.

І знову Миколаїв у прицілі
у нелюдів, ні – кінчених катів…
Простий народ вони беруть за цілі!
Хіба не досить вам іще «сватів»?!

Не досить ще «слов’янського братерства»,
імперського, із кров’ю, язика?
А українським соціальним верствам
не зрозуміле слово козака?

Тоді скажу відкрито і відверто:
допоки вибір свій не зробим ми –
готові будьте кожну мить померти
і засмагать од «братньої» зими!.

Оце твоя любов така,
О найдорожча мила.
Твоя уява голубка
Із мене ізробила.

Немовби плюнула в лице...
Я цим по горло ситий.
Не хочу з тебе я за це
Лесбійку ізробити.

В коханні справжнім можна все:
В Європу, секс в польоті...
Куди тебе той чорт несе?
Ти — стерва, як вколоти.

27 квітня 7531 р. (2023)

Кружляє весноцві́т, мов снігові́й,
і застеляє стежку до дале́ка!
Зросла в душі захопленій моїй –
між посмішкою й радістю – веселка!

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти...
Коханий, я збагнула справжню суть:
чому для тебе я воліла б жити!

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

Посто́яти я зможу за любов,
але ти сам ще більше вміти мусиш.
Бо ніжною рукою пестиш знов,
а іншою – тендітну квітку глумиш.

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти.
Але, коханий, хай сніги впадуть –
і ти згадаєш, як псував ці квіти.

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

27 вересня 1999 р., Богдани́

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу,
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Оздоблюють пологі береги
І запахами манять невмолимо
Кульбабами заквітчані луги,
Посинені озерцями малими.
Вляглись корови ситі на траві
Та лежачи жують ліниво жуйку,
А я повітрям повню свій живіт
І голоду не відчуваю в шлунку.
Бо так далеко в спогадах забрів,
Що вже дитинство славне воскресає, -
Обідаю неквапно між корів
Смачним харчем, що у торбинці маю.
Блищить вода і коники сюрчать,
І голова не зболена думками, -
І живлять душу мир і благодать,
І доля не тиняється світами...
27.04.23

Все минуло, пройшло… Відпускаю!
Догоріли недолі мости
і весна утонула в розмаї.
Туга серце бентежне не крає,
що мене зустрічаєш не ти…

Все спливло, пронеслось, відлетіло
постає вже світанок новий.
Свіжий вітер наповнив вітрила,
і несуть мене подумки крила
до нових, ще незвіданих, мрій!

Закінчилась у серці негода,
вже нічого, ніде не шкребе.
І упевнено ставши на сходи,
де немає ні снігу, ні льоду,
відпускаю навіки тебе.

27.04.2023

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Помню,как вчера тебе я позвонил
На том конце услышал лишь гудки
На улице проклятый дождь всё лил
Моменты счастья всегда так коротки?

Я лишь хотел услышать твой приятный голос
Порой, его так не хватает
Я не решусь задать тебе вопрос
Который так меня терзает

И я не знаю, что хотел услышать
Я лишь хотел поговорить
Поговорить о том, что видишь
Поговорить о том, как хочешь жить

-Я лишь хотел услышать твой приятный голос
-Ты не поверишь, я так соскучился за ним

30 сентября, 2022

Коли ти ще мене любив,
мій сумовитий друже,
то не боявся ані злив
і те, що занедужав.
Як лагідно мене хотів
до серця пригорнути —
у божевіллі почуттів,
гірких сльозах покути
летів крізь бурі, снігопад
за ніжністю в негоду...
Як прикро, що вернуть назад
нічого вже не можу.

26.04.2023р.

Коли жалем
вкриється серце.
І ніжним мороком
огорне печаль.
Коли світло засне
у обіймах скорботи.
І вічністю стане
самотній кришталь.
Коли сонце покине
небесні вершини.
І потайки зникне
його невидимий слід.
Світ обернеться ніччю
із присмаком болю.
Він буде обертатись
довкола людей.
Покинутих в зграї
безжальних ночей.
Їх гарячі серця вірять
у теплі почуття.
Їх очі сяють, коли бачать
усміхнені обличчя.
Їх душі співають
німі серенади нічного вінця.
Світ запам'ятає кожен крок
засмучених людей.
Що думками переплітаються,
зав'язуючи почуття.
Словами докоряють,
вбиваючи віру в життя.
Чекають терпляче,
наче зовсім не бачать кінця.

25.04.2023

Як не пнися, а дійдеш до точки,
та не перелізеш перелаз
і не перший, а останній раз
у свої улюблені куточки,
де без тебе проминає час.

Де ми в цьому світі не бували,
наче перелітні журавлі,
а якщо подумати.. то мало
живемо, аби не забували
нас хоча би на своїй землі.

Живемо... і тихо, обережно,
так, аби подалі від біди
невідомо де, коли, куди,
і кудою... ідемо за межі...
сайту інтернетної мережі,
замітаючи свої сліди.

04.2023

Прип’яли Прип’ять… Розіп’яли
не лише місто – весь народ!
Чи більшовицькому кагалу
не вистачало нагород?

Ні тих страшних голодоморів,
а ні мільйонів у війну…
Втопити житницю у горі –
поклали ті таку ціну!

Тоді, нажаль, відчули всі ми,
як стронцій сіяла блакить,
а українська Хіросіма –
і до сих пір іще болить!

І нині атомом відкрито
лякає Землю терорист!
Війни минає другий квітень,
лунає бомб московських свист…

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

Пухнасті, ніби кошенята
Кульбабки у густій траві,
А їхні жовті оченята,
Неначе сонечка малі.

Ще - вони на курчаток схожі,
Що лиш з"явилися на світ.
Чаклунка-веснонька ворожить
І розсипає диво-цвіт.

2023 р.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Світає рано… Небо і земля
Виднішають упевнено потроху,
А відпочилий досить у полях
Вітрисько рвійно пробує дорогу.
Світліє далеч… Луки і гаї
Наповнюються рухами і шумом, –
Пора кінчати бити баглаї
І дати спокій погляду та думам.
Пора грядки копати під усе,
Що маю я посіяти у квітні,
Бо крім краси, ще й клопоти несе
Весняний ранок теплий і привітний.
26.04.23

Питає строго вчителька у Олі:
- Чому, мала, не була вчора в школі?
- Бо в нас удома клопотів чимало.
Свиня в обід ключицю поламала.
- Кого ж ти хочеш обдурити, кицю?
Це знають всі! Нема в свині ключиці!
- Скажу вам по секрету. – сміх в дівчати. -
Зате ключиця є у мого тата.

26.04.2023

Перед Вітчизною вам, певно що, незручно,
борги належить завше віддавати.
Та чом на сплату боргу та незрушно
і досі вимагає убивати?

Спитати хочеться, коли такі борги,
як на оплату їх життя лише дрібниця –
Навіщо ж зичили так, люди дорогі,
що журавля не вистачає, не синиці?!.

Як б’є у спину Батьківщина-мати,
що у очах аж іскри і круги –
то краще у житті не попадати
тій батьківщині-мачусі в борги!

25.04.2023

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

У засвітах мама і тато
плекають ясний верболіз.
Ой хато, моя рідна хато,
чому ж сиротою стоїш?

Пороги пилюгою вкриті,
стежки заросли споришем,
хоч сонце ряхтить у блакиті —
у грудях — негода дощем.

Паркан покосився і вицвів,
пригрів ос ядучі рої,
та в пишнім саду білі вишні
засліплюють очі мої.

Убралися яблуні в сукні,
весільні віночки, фату,
спливають роки незабутні
в небесну ясу золоту.

Клубком підступає до горла
зрадлива сльоза каяття,
а хата, мов матінка горне
до серця свого — співчуттям.

Розправили крильця нарциси,
тюльпани — фужери хмільні.
Той батьківський дім буде сниться
ще довго і довго мені.

25.04.2023р.

Мене катували десь під Гостомелем,
Мене розірвало десь під Бахмутом,
Мене убили втопивши в крові:
За мову, за спротив, за Маріуполь.
Мене розчавили в підвалах театру,
В панельних будинках і навіть нефи
Храму упали мені на плечі
Створивши із мертвих страшні барельєфи, —
Присипавши попелом та камінням
Відтявши руки й розбивши голову,
Мене відкопали за руки зв’язаного
Вбитого, страченого, закатованого.
Я був на вокзалі у Краматорську
І був прошитий осколком в окопі
Мені стріляла у спину наволоч:
За Маріуполь, за мову, за опір.
Я був розстріляним в автомобілі,
Дитиною вбитою і ненародженою,
Я був убитим, але нескореним,
І скоро постану новим Відродженням.
Постану з крові, з меморіалу,
Звитяг військових героїв, воїнів,
І буде співати хоробре серце,
Пісню народу великої Волі

25.04.2023

Звично вітаюся тихо,
Вздрівши тебе звіддаля
Тут, де знедавна від лиха
Дибиться чуйна земля.
Біля могили барвінок
Килим прискорено тче, -
Цвіт голубий, як відтінок
Пам'ятних вічно очей.
Клякну в безмежному горі,
Не ворухнусь ні на мить, -
Серце лиш тільки говорить
І від безсилля щемить.
Згадки збираються в зграю
І не лишають мене, -
Влади сльозам вже немає,
Докір - до тебе жене...
25.04.23

Повільно дрейфують слова
По душах в розломах речень.
Серце － півострів гарячих течій,
Розкололось на острови.
На одному із островів
Мис Любові заходить в море,
Де в глибинах його прозорих
Кладовище старих кораблів.
Там покрита іржою корма,
Там канати － завиті коси,
Там бодлерові альбатроси,
Тягнуть мертві, на крилах, слова.

14.08.2020

Перелечу, перелетим?
А потім в небі мерехтим,
моя ти зіронька - без змін,
Нікому більше не освідчусь, крім...

Не танцювали ми з тобою,
не обіймались уві сні,
не бігли вдвох назустріч долі,
де невідомість і вітри.

Твій ніжний стан біля вікна,
глибокі очі й погляд в мене,
бентежили завжди щодня,
настільки сильний образ память
жене...

Усмішка розрізає навпіл,
устами зшито все назад,
і від колись невдалих жартів
мене і досі мучить жар.

2023

Сперечались автоледі:
Брак мужчин і грошей.
Мій хлопака то для мене,
Як авто хороше.
Бо мужчина, як машина.
Часом навіть краще.
Хлоп – то річ складна і сильна.
Керувати ж важче.
Транспорт добрий по – любому
З нього вийде гідно.
Лиш по правилах на ньому
Їздити потрібно.
Чи новенький, чи старенький,–
Треба шанувати.
Щоб служив тобі рідненький,
Сильно не ганяти.
Треба зчеплення відчути,
Стартера жаліти.
Не крутити, не тиснути,
Механізм змастити.
Бо керма нема в мужчини.
І слабенькі гальма.
Може часом без причини
Брикнуть, наче карма.
Не зарядиш батарею,
Не доллєш оливи,-
Шини дай нові та ремінь,
Буде ж нервів злива!
Як мужчина норовливий,
То двигун добрячий.
У руках тримай сміливо,
Бо, мов кінь, поскаче.
Передок у них слабенький.
Це якраз важливо.
Бо, бува, хильне легенько,
Й занесе наліво.
Ще як бак залитий повний,
То мужик, як в приймах.
Тягне він, як сотня коней,
Тільки треба втримать!

24. 04. 2023

Часу стрімка течія,
пам’ять – в напрузі:
Батько. І гуси. І я
з батьком у лузі.
Ми пасемо з ним гусей
їх не злічити...

Хочеться знову усей
шлях той прожити.
Поки вогонь не загас,
струтивши втому,
підтюпцем бігти крізь час
з лугу додому.
Гусоньки, гуси, гиля!
Нумо в загату!..

Батько гукає здаля.
Де ти є, тату?
Спогад у далеч летить
гучно і швидко.
В небі прозора блакить,
батька не видко.
Лускає пам’ять часи,
спльовує миті...
Як ти там, тату, єси
в тихій блакиті?...

12.04.23

Коли усміхається жінка,
То сонце виходить з-за хмари
І б"є в золотії литаври,
Коли усміхається жінка.

Як в жінки сльоза на обличчі
Й душа її плаче від горя -
Навколо все сіре й порожнє,
Як в жінки сльоза на обличчі.

Як світлої радості хвиля
Жіноче єство огортає
То серденько ніжно співає
І щастя з"являються крила.

Хай завжди всміхається жінка,
Кохає і буде кохана,
Бо й справді вона - незрівнянна,
Коли усміхається жінка.

2019 р.

Вздовж узбіччя, попід муром,
Що оточує село, –
Дивовижні кучугури
Вітром з яблунь намело.
Чудернацтво цих заметів,
З дивуванням на лиці, –
То змальовують поети,
То подібні їм митці.
Лиш ботаніки байдуже
Між собою гомонять:
Цвіту стало зимно й чужо,
Зникла тепла благодать.
Позбуваються зарано
Нині яблуні цвітінь, –
Це побачить навіть п’яний,
Як і всі, кому не лінь.
24.04.23

Я себе ніяк не заспокою,
Хоч єство черствіє, мов жорства.
Випливають кров’ю голубою
Із душі поранені слова.

Щонайвища сповниться потреба,
Запалає сяйво самохіть,
І на тлі незайманого неба
Незнайома зірка пролетить.

Весняний дощ
зовсім не схожий
на тишу і холод осені.
Він зовсім інший.
Зовсім не такий,
як дзвін душі.
Здається він навіть
помилковим.
По-своєму дивним
і водночас чарівним.
Він не стримує подих
і не криє легкість.
Він не забирає втому
і не створює силу.
Він не читає думки
і не шукає помилки.
Весняний дощ
такий, як кожна
його крапля особлива.
Такі ж його кільця
на вигині земляних трав.
Його сонливість
і спокій пробиває пітьму.
Вкриває серце
квітчастим маревом.
Такий тихий, вільний.
Він не може минути,
не може втекти.
Він залишиться ще
хоч на трохи.
Він буде тут,
поки горять зірки.

22.04.2023

Накривала мама кошик
Рушничком барвистим:
Для бажань, як цвіт хороших,
Як світанок чистих.

Промінь сонечка Господній
З раю заясніє -
Мамин кошик великодній
Освятить надія.

Заквітчаються дрібненько
Світлом бісерини,
Та із Божого люстерка
Писанкою зринуть.

Вишивала мама славень
Богові і днині -
Рушничок з узором давнім
Слави Україні!

2023

Дідусь мій вже давно спочив –
душа знайшла свій спокій
і не приходить уночі
до рідних в снах глибоких.
Але у пам’яті моїй
він наче ще донині
живий. Усміхнено й неквапно
заходить до хатини.
Бере великого бриля
із сітчастим забралом
і йде до бджіл. Або зрання
в майстерні грюкає металом.
Ще квіти мій дідусь любив.
Півонії й тюльпани
завжди під хатою росли,
а у дворі – каштани.
Мабуть утримує земля
відбиток від любові діда,
бо на могилі в нього розцвіла
півонія казковим квітом.
А може квіти кожен рік,
на спогад про минуле,
людині платять за любов,
яку колись відчули.

23.04.2023 р.

Змішалось все в безформній вазі сну,
І запах гіацинтів й форми лілій,
Мов світ дзеркал створив свою весну,
З троянд – уста, пелюстки слів з камеї,
Зібгавши всю квіткову таїну,
В повабний стан м’яких, округлих ліній.
Де теплий віддих макових полів,
Напнутий дух в розлитій бані сонця,
Ромашки там вмолились до богів
І кардинал серпом стина волошки,
Їх голови для більш пустих голів, -
Вінок прикрас на спущене волосся.

13.06.2019

Для мене тільки ти — існуєш в цьому світі,
Для мене — тільки ти — печаль моя й любов.
Як літом зелен-гай красою оповитий,
Од висі голубої й до самих основ.

І стеляться до ніг нам хвилечки шовкові,
Всі входи відкриваючи в сяйний Едем:
І співи солов’їв, і подихи медові
Од леготу війнуть на стежечку, де йдем.

І озера довгастого ясна лагуна,
І блискітки води дарує сонцеграй.
А з ним і Велес-Бог на золотавих струнах
Вітає наш прихід у цей блаженства рай.

Із моху оксамитового ніжне ложе -
Його нам сам Ярило у затишку стелив.
О дякуєм тобі, наш сонцеликий Боже!
Як гарно нам отут, що аж бракує слів.

...Лише тобою я чаруюся, хмелію,
Лише тобою мить кожнісіньку живу.
Дарую цю красу — мою Поета Мрію,
Здійсниться хай вона, нарешті, наяву!

23 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Ще безпері листки виглядають із брунькових гнізд.
Знаттєлюбні носи зацікавлено нюхають простір.
Довгожданий такий і такий визначний переїзд.
Тільки й часу лишилось заправити лишену постіль.

Перший вихід у світ, у безмежжя мінливих вітрів,
в дощовий перестук, в світанкові сіяючі шати.
Розгортають малі нетерпляче свої букварі
і квапливо, пожадливо, їх починають читати.

Оченятка у захваті всмоктують всі кольори,
закохалися вже в розмаїття відкритого світу.
Перший дотик з життям листяних голубин дітвори,
перша спроба із ним в унісон шелестіти.

23.04.23

Скаче кінь з невидимкою у сідлі,
нарочитий чудними командами,
через яр, через море – і знов по землі
курс тримає путями безладними.

І ні разу не впав, і копита не збив,
для стороннього щастя підків не губив.
Хто в сідлі? Хто той кінь? Ти не бачив його?
Завжди мимо промчить – круги тебе кругом!

Зупинився б хоч раз біля ясел моїх,
повних сіна, вівса і самотності.
Видно, вершник ніяк не втече од усіх.
Кінь привчився до безповоротності…

З невиди́мою волею ми несемось,
осідлавши відразу любов’ю когось.
Ми минуле минаємо з ґрацією,
світ шокуючи демонстрацією.

7 березня 1995 р., Київ

Про самодурство, що аж випира
В правителів Московії багато
Усякого вдається почитати.
От ще одна історія стара.
Як Катерина правила була,
Схотілось їй по півдню покататись,
До України здумалось припхатись.
Три місяці у Києві жила.
Якраз весна застала там її,
Дніпро тоді був напрочуд сердитий,
Розлився берегами. Було змито
Багато хат. Стрімкої течії
Не стримали дніпрові береги.
Найбільш тоді Подолові дісталось.
Там від будівель мало що зосталось.
Немов, пройшлися люті вороги.
В Почайні гавань змило, де колись,
Князь Володимир Русь хрестив, говорять,
Звідкіль збирались лодії у море,
В походи дальні. Тож Дніпро озливсь,
Можливо й на царицин той приїзд,
Тож вирішив свій норов показати.
А та його не в силах покарати,
Але на кому ж їй зігнати злість?
Вона, на диво, рішення знайшла,
Веліла весь Поділ знести до біса
Та, щоби люд подільський оселився
На горах. Те й указом провела.
Відверта дурість, бо ж народ віки
Селився на Подолі, звик до того,
Як норова Дніпро покаже свого,
Але не мав «претензій» до ріки.
Бо ж то Дніпро, то годувальник їх,
Що має норов – вже призвичаїлись.
І будувались, без страху селились
Вони віками на низинах тих.
І тут указ – Поділ ліквідувать,
А жителів всіх вище розселяти.
Уже й взялися плани малювати,
Як, де і що прийдеться будувать.
Цариця вже поїхала давно,
А ті усе працюють, все малюють,
Роки державні грошики марнують.
Чи ж може бути втілене воно?
Хотілось запитати, поміж тим,
У тої ж Катерини – а як бути
Із Петербургом, коли Нева люта
Ледь не щороку гралася із ним,
Затоплюючи. Теж знести до біса?
Чомусь їй те на розум не прийшло.
Бо ж там тоді поріддя все жило
Москальське. Ото було б з того виску.
На щастя, то в Московії було,
Де люблять гарно грошики ділити,
Але при тім нічого не робити.
З указу того десять літ пройшло.
Уже й забулась, мабуть, Катерина,
Про той свій самодурственний указ.
А скоро закінчився її час,
Зійшла тоді на трон друга людина –
Павло. Хоч самодур добрячий теж,
Та розуму, усе ж, йому достало
І той указ, нарешті, скасували.
Поділ царицю пережив. Еге ж!

Я відпускаю слово – хай бринить,
Хай заколисує, леліє та пророчить,
Воно таке до ласощів охоче,
Не посидюче навіть ні на мить.

Поміж людей визбирує думки,
У вузлики зав’язує на пам’ять,
Спостерігає, як світанки в’януть,
У любощах купається п’янких.

Нарозкошується у повені чуттів,
Повернеться на хвильку, щоб спочити,
Приляже на папір, мов сніг на віти,
Що манною із неба прилетів.

А у душі відверті теж
Є свої дні , є свої ночі
Не має спокій рівних меж
Бурхливий рухом у потоці

Клекоче шелестом Дібров
Гримить у переливах неба
Турбота в омутах розмов
До всього є завжди потреба

Ми обираємо завжди
Своїм історіям відтінки
І не важливо хто , куди ?
За все віддячать тільки вчинки.

Ще тихо і темно надворі,
Але уже більше не сплю,
Бо миша шкребеться в коморі
І гілка ялозить по склу.
Неначе в густому тумані
Лежу і пригадую сон,
І мрію про все спозарана,
Цій згадці одній в унісон.
Допоки затемнене небо
І братись за справи не строк, -
Міркую про денні потреби
І зважую кожен свій крок.
Не видно навколо нічого,
Окрім однотонної мли,
Тому і рядочки убогі
Спросоння на аркуш лягли.
23.04.23

Гіркої ніжності сльоза
В очах твоїх потоку хвиля
Не має сну твоя душа
Блукає , мов осіння злива

Ти розплітала свій вінок
Брела холодною росою
Стелився по землі мов шовк
Твій слід , що крився пелиною

Гіркої ніжності сльоза
Бринить у грудях криком серця
Не має сну його душа
До тебе лине - громом неба.

Повітря свіжого нектар
Пташиних співів мелодійність
Так романтично чарував
Цей ранок - світанкову ніжність

Мене огорнуть почуття
Полинуть в спогади минулі
Де шаленіли відчуття
На смак солодкі , і щасливі

Любові першої весна
Бузковий аромат снодійний
Така солона , і гірка
Сльоза - що наш лілеє спокій.

https://m.facebook.com/groups/255425469158429/permalink/816730713027899/

із сотень тих, кого цікавить вічність
знайти хоча б одного на хвилину.
та так, щоб не порушить канонічність:

не назавжди, але одна - єдина.

з десятків тих, хто бачить мару
скрізь темні ночі сновидінь,
знайти хоча б одну жадану,
хоч й після восьмисот падінь.

із тисячі в обіймах часу,
біжить пісок крізь уйми володінь.
мені би з нею на терасу,
мені би з ним у височінь.

мільйони тих, кому так просто жити.
мільярди тих, кому не жаль.
мені би одного/одну любити.
мені б Ісусову скрижаль.

крізь цифри й час, роки і дати
нам не уникнути гріхів.
аби лише до тої страти,
замок без тисяч ста ключів.

2020

Ти не хвилюйся, вона тобі напише
І в ту секунду ти відповіси
І потім знову тиждень тиші
Не для розмов у вас часи

І знов її чекати будеш
Ти будеш мріяти уві сні
Ти знаєш,її ти любиш
Закриєш очі ти свої сумні

Тепер ти знаєш
Усі вірші писав для неї
Одного Бога ти благаєш
Хай зробить він твоєю

-вірш адресований від мене мені
-я спілкуюся сам з собою

18 червня,2022

І день, як день – пташи́на весняна
Не відає про свари та насилля.
Я теж хотіла бути, як вона –
Така щасливо-безумовно-вільна,

Та не вдається впасти в забуття.
Навпіл життя на «до» війни і «після».
І я сама давно уже не та...
Клубком у горлі солов’їна пісня.

Важкою скорботою тиша
стоїть на погості широкім,
шугає крук в яре узвишшя
крилом розтинаючи спокій,
жалобу розвіює вітер
в барвінках просяклих полином,
за темними ґратами цвинтар
чатує нові домовини.
Хрести випробовують вічність —
(забуті буття підкосило),
сльозами накрапують свічі
допоки не впали могили,
не стерла минуле байдужість,
мов дощ полинялі світлини;
найдужче на поминках ружі
за рідними плачуть донині.
Ніяк не збагнути їм всує
скрижалей небесної тверді,
і що воскресіння існує
опісля тілесної смерті.

21.04.2023р.