Ну от і він, останній день весни
Але війна, як безкінечний лютий
Сирени уриваються у сни
Вмирають дні та йдуть у вічність люди
Де ти, Маріє? Розп'яли Азовсталь
За те, що не зігнулась до Пилата
Як праведна то жертва і свята
Чом віра й мова наша теж розп'ята?
Не вірю в Бога, що убив свого
Єдиного й улюбленого Сина
а вірю в ЗСУ і ТРО
І що воскресла наша Україна
Воскресла Україна навесні
В крові, пилюці, змучена, розп’ята
І душі наші, і пісні сумні
Та будемо веселих ще співати.

31 травня 2022р., 97 доба повномаштабної війни

Коли Ви любите, ви нічого не хочете.
Ви просто любите!
(Тамріко Шолі)

Хочу... мрію... молюся.

Чому ж моє серденько хоче,
щоб ти мене щиро кохав,
зворушливо, ніжно, пророче,
без всяких натомість підстав,

торкався палкими вустами
до родимок в лагідних снах,
як вперше і ніби востаннє
дитинно гойдав на руках.

Зізнайся відверто, що мрієш
зустрітись у мальвах дібров,
хлюпнути промінням під вії
освячену сонцем любов.

Надії плекай веселкові,
ревнуй до принадних, а я
в тобі розчинюся, любове,
як в морі жива течія.

Не треба ховати у скиті
блаженне чуття золоте!
Якщо будеш мовчки любити,
то як я дізнаюсь про те?

Хтось скаже: " молись, самолюбко,
гріховні твої словеса!"
Не власниця я, а — голубка,
що горне крильми небеса!

24.07.2023р.

***
Війна розставляє скоро
крапки над «ї»
Показує нам хто - "ворог",
а хто - "свої".
Із душ позривала шкіру,
з очей - імлу.
Все просто – тут правда щира,
там служать злу.
Війні невідомі щастя,
жаль, співчуття.
Вона забирає кращих
без вороття.
Випробує нас на змогу
давати бій,
на віру у перемогу,
на щирість мрій.
Зробила світ чорно-білим,
відтінки –геть!
Народ, що не має сили
чекає смерть!

*Юрію Кархуту*

Ідемо шляхами земними, ідемо,
Каміння збираючи, перли...
Стежками, овитими паростком теми
Із горя чи щастя... Говерли

Вершини діставшись, згадаєш, буває,
Що когось забув на узбіччі,
Чи, може, зустрів по дорозі до раю,
У торбу збираючи вічність...

Ідемо стернею, поранені ноги
Зціливши у дружньому колі,
Чи за допомогою, до перемоги,
Стискаючи зуби від болю...

...прямуючи шляхом надії невпинно,
На іншім зустрівшись із нею,
Подякуй, можливо: "спасибі, стежино,
Що перетиналась з моєю"...

Серго Сокольник 2023

Подаруй, подаруй мені вітер,
вільний вітер люблю над усе.
І не думай політ зупинити,
хай любов нашу юність несе.

Хай про нас ще нічого не знають,
зайві сумніви просто зітри.
Ще збагни, що, крім тебе, бувають
дуже злі і підступні вітри.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

Ти так любиш дивитися в очі,
прокладаючи шлях до зірок.
Під крилом ніжно серце лоскоче,
ми до вічності робимо крок.

Нам кохання одне допоможе
подолати розбіжність світів.
Є багато простих перехожих.
Мало – юних і вільних вітрів.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

У місті, що не пам’ятає тіней високих веж
Прокидаєшся в ліжку, що хвилюється в морі шумливих речень
І сплутані в міни дрейфують страшні слова,
Що прибились до мене за ніч і минулий вечір.
Тут риби такі полохливі. Чорними пащами слів
Виринають з води і пірнають на дно підлоги.
У хвилях гойдаються чорні шрифти віршів
Натхненні любов’ю, мистецтвом та власним богом.
О, скільки імен, і скільки заплутаних рим!
Чорних снів і Венер, що колишуть повіки ще сонні
Це століття щоразу возводить в руїнах Рим
І лягає травою між плитами вздовж колони.
Скільки слів! Та дарма, що хвилюють вони в рядках,
Що відсутні слова цікавіші за острів мови,
Все одно ж готтентоти влаштують собі крааль
І наповнять життям, і своїм розумінням любові.
Я радію нарешті тому, що спускається ніч,
І нарешті слова розтікаються темним двором
І здається, що всюди, слова та вірші чиїсь,
Що чекають світання застивши новим світотвором.

08.04.2023

Їм оди писали Вергілій, Овідій.
У Римі, Єгипті й Парижі цвіли.
І зір чарували троянд краєвиди.
Колючки-шипи не помітиш в імлі.

Цей захист божественна сила природи,
Мов дар королевам дає повсякчас.
Вражає бутонів незаймана врода,
Приваблює ніжність квіткова щораз.

І літо в трояндах любов'ю зігріто.
У квіточці кожній проміння тепла.
Всміхаються вранці тендітні, мов діти
Пелюстки шовкові - прикраса стебла.

У сонячній ласці купаються квіти
В моєму привітнім розкішнім саду.
Милується ними легесенький вітер,
І я залюбки у розарій іду.

Я руки піднімаю, щоб злетіти,
Але не пташка, і тому не можу.
Чому ж мене бездонне верховіття
Щораз бентежить, манить і тривожить?

Хоча би зачепитися за хмари
Немов рукою поглядом, і линуть...
І так не зможу, завше бо тримали
Причеплену корінням бадилину:

Молитва, місце зліва по наОсу,
Біля вікна, де в сонячні потоки,
Простягує розлога абрикоса
То цвіт, то плід, то гілля, голе поки;

Любов тримає тепла і безмежна,
Турботи і бажання, обіцянки,
До батьківських дверей тримає стежка,
Дзвінки, яких щодня чекаю зранку.

Тому і птахи на старезних вербах
Радіють, що вернулись щебетати,
Й наспівують - мені нема потреби
У висі тій, вона для них, крилатих.
2023.04.


 

І ніч як ніч, а сну немає
І вже не буде, далебі,
Якщо горять на небокраї
Повсюди зорі голубі.
І сум як сум, а не минає,
Хоч відійти його молю, –
Даремно в далечі безкраїй
Шукаю зіроньку свою.
І жаль як жаль, але донині
Іще такого не було,
Щоб ніч як ніч, і зорі сині,
І від думок – одне тепло.
24.07.23

Урок історії вже добігав кінця.
Про племена слов’янські говорили,
Що схід Європи були заселили,
Жили в лісах без краю і кінця.
Про Київ, про полян і про древлян,
Про кривичів, радимичів, хорватів.
Всіх так одразу й не запам’ятати,
Хто ці простори здавна населяв.
Максимові ж спокою не дає
Одне питання, тож він руку тягне,
У вчителя про те спитатись прагне.
Помітив, врешті, той: - Питання є?
- Так-так! – Максим одразу підхопивсь,-
А звідки місто наше узялося?
Чому Житомир зватись почалося?
На клас учитель пильно подививсь:
- Чи всім цікаво буде знати те?
- Цікаво! Звісно! – загули у класі.
- Що ж, час у нас, як бачите, зостався.
Хоча питання, звісно, не просте.
Бо ж криється все в сивій давнині,
Коли й писати люди ще не вміли,
В лісах дрімучих і безкраїх жили.
А тут якраз, у нашій стороні
Жили древлян прадавніх племена.
Древлянами тому, напевно, звались,
Що в давній час деревам поклонялись.
Багато про що мовлять імена…
Від Прип’яті на південь, в болота̓х.
Від Горині на заході по са̓мий
Дніпро, поміж дрімучими лісами.
У селах переважно та в містах
Роди древлянські обживали край.
В лісах галяви цілі вирубали,
Сохою землю гарно обробляли,
Щоби зібрати щедрий урожай.
Та сіяли ячмінь чи жито там,
У небеса возносили молитви,
Просили гарно сіяне полити.
Несли пожертви щедрії богам.
Над Тетерев, що в тих лісах біжить,
Жив рід древлянський – житичами звався.
Нічим він від других не вирізнявся.
Хіба що жита більше міг ростить.
Тому то, власне, житичами й звавсь.
Древляни в ту тепер далеку пору
Все ратились з полянами, которі
Їх землі зайняли і їхній князь,
Що Києм звавсь, град новий заснував
Понад Дніпром, на горах на високих.
Відтоді не минало, мабуть й року,
Щоб хтось з древлян полян не воював.
Примучували той приблудний рід
Поки поляни й роси не з’єднались.
Тепер вже ролі зовсім помінялись.
Ходили ті частенько у похід
В древлянські землі. Мстилися отак
Та змушували данину платити.
Отож, якось в одне спекотне літо
Князь київський й дружина зарізяк
На житичів наскочили. Пішло
Вогнем усе, що зводилось роками.
Везли все награбоване возами.
Ще й полонених військо узяло.
Чоловіки понурі і жінки
Ішли в тій валці, що поляни гнали.
Надії повернутися не мали,
В чужині мали провести роки.
Між ними й хлопчик невеликий брів.
То син вождя був, що Житомир звався.
Не встиг сховатись і до рук попався
Находникам...Сказати слід, рабів
Слов’янський край у ті часи не знав.
Ходили в слугах, порались в господі.
Хто гарно працював, той мав нагоду
Звільнитися. Додому повертав
Чи вільним залишався далі жить.
А знатні полонені, як були,
При князевому теремі жили
І мусили при князеві служить.
Хто ключником, а хто й кормильцем став.
Малий Житомир мав років ще мало.
Тож працювати змушувать не стали.
А в князя Діра син Аскольд зростав.
Років так само, як Житомир мав.
Тож хлопчика й приставили до сина.
Так разом й виростали дві дитини.
Аскольд гарячий, в бійки устрявав,
Ліз на рожен. Житомир був розважний.
Аскольда втихомирював весь час,
Та виручав з халепи раз по раз.
Той слухався, якщо товариш каже.
Отак удвох і виросли вони.
Князь Дір помер, Аскольд став князювати.
Житомир був при ньому замість тата,
Давав поради. Не боявсь – винив,
Коли Аскольд якусь дурню робив.
Але був завжди поруч. І без нього,
Аскольд, напевно, б не робив нічого.
Та ж кров гаряча. І потроху гнів
Став проявляти. Князь же, як не як.
Все менше до порад тих дослухався.
То на Царград з дружиною попхався,
Ледве живим звідтіль вернувсь, однак.
То віру там чужинську перейняв
Та в Києві її став насаждати.
Житомир, було, став йому казати
Аби богів старих він не чіпав
І не злив во̓лхвів. Та затявся князь.
А помста божа і не забарилась.
Три роки з неба й краплі не пролилось,
Страшенний голод в Києві почавсь.
Єдиний син Аскольда у бою
З болгарами у дикім полі згинув.
І все ото за князеву провину.
Але Аскольд гнув лінію свою,
Житомира і чути не хотів,
Коли той щось порадить намагався.
І, врешті, як говориться, догрався.
Бояри та і люди всі прості
Задумались – чи треба такий князь,
Що край від зла ніяк не захищає,
Проти богів могутніх виступає?
Не обійшлось на вічі без образ.
Аскольдові сказали: «Геть іди!
Собі знайдемо ми другого князя!»
Аскольда присуд той у серце вразив.
Та мусив йти, щоб не було біди.
Відправився в Угорське, де із ним
Прихильників зосталось не багато.
Житомир князя не схотів кидати,
Був поряд. І от якось днем одним
В Угорське два посланці прибули
Олегові, що, буцімто, зібрався
Й плив до Царграду. Він тепер звертався,
Щоби з Аскольдом стрітися могли.
Житомир князя палко відмовляв.
А той і сам, напевно, добре бачив,
Що пастка то була йому. Одначе
Пішов та там і смерть свою прийняв.
У Києві за князя Ігор став,
Хоча, Олег, насправді усім правив.
Житомир не схотів з ним мати справу,
Прихильників Аскольдових зібрав
Та і подавсь на захід у ліси.
До краю своїх предків повертався.
До Тетерева врешті-решт дістався.
Аж замлоїлось від тії краси,
Яку побачив: скрізь дрімучий ліс,
Вода у річці чиста і прозора,
Купаються у ній щоночі зорі,
Трава - у пояс. Птиці, звіра скрізь!
Там на високій скелі при злитті
Вод Кам’янки і Тетерева звів він
Міцного замку дерев’яні стіни.
І вже цей край кидати не схотів.
А місто, що навколо розрослось,
Житомиром відтоді і назвали.
Чи правда то, чи люди прибрехали,
Але таке повір’я збереглось.

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

В душі зима, хоча, насправді, літо,
Воркочуть звично дикі голуби...
Я не живу. Ця яв - ефемерида.
Війна убила все, що я любив.

Війна спалила ненавистю хату,
Втоптала в бруд кохання світлий дар.
Байдужі сплять. А я учусь стріляти
І наяву, і в снах, а це - біда.

Був світлим, чистим,. Нині - гірше біса.
В думках не рай, не спокій, а тартар.
Відстріляна, іще гаряча гільза,
Правиці пальці палить , наче жар.

Вже не поет. А чорна смерть з косою!
Одна лиш тінь від нього, а не я...
А обрій пахне миром і росою,
І тоне світ у тьохах солов'я..

23.08.2023р.

/алфавітний вірш/
А я і є клубок із протиріч,
Без фальші (що сьогодні неможливо!)
Ворона, яка любить темну ніч,
Гордячка, фантазерка, особлива…

Ґатунок поведінки – стиль дивацтв:
Для білої ворони зграя – підступ.
Енергія та світла голова –
Є все… та не приймає «Іншу» місто…

Життя-вигнання… одинокість мрій…
Замо́к душі з нена́вистю оточень.
Ич, обступили… оглашенний рій –
І заклювати, білу пташку хочуть!

Їх стадне гасло – «Бути, як усі!»
Ймовірно, звикли до стереотипів!
Клеймо несхожості – складний носій,
Любов шаблонів не для смолоскипу.

Мій білий колір – їх несприйняття,
Нормальний стан для чорних рис пернатих.
От тільки творчість – фарбами в життя –
Поезія дає мені літати!

Розкрию віршем різнобарвний світ,
Стихійність серця, враження малюнків.
Тому мистецтво – крил моїх політ,
У ньому бачу чистоту стосунків.

Формальність зневажаю та шаблон:
Характер мій не вписується в рамки,
Цнотливо-чудернацький стиль ворон –
Чиєсь життя… мозаїка уламків.

Штовхають, злі… палає серце-хмиз,
Щоразу біль нестерпний зводить тіло.
Юнацький пил, понищений людьми…
Я ж – не загроза, люди, просто б і л а!

І
Долаємо історії етапи...
нас об’єднали у бою... кацапи,
колаборанти і бойовики.
Триває окупація, таки,
допоки мають волохаті лапи
у офісах тугарини-вовки.

ІІ
Ерефія до всього має діло,
така уже натурою вдалась,
та як би їй у пеклі не кортіло
головувати – хай живуть дебіли
на болотах, а в Україну – зась.

ІІІ
Богемі помагає мімікрія,
язичнику – отесані боги,
поету муза додає снаги
дискутувати... це його стихія,
але... навіщо зайві вороги?

ІV
Навіщо емісари і ґаранти,
коли освіта і наука... на-
магаються культуру рятувати,
а мафія не вміє пам’ятати,
де і куди дівається казна?

V
Московія фільтрує Україну,
благонадійність міряє дебіл
із лугандону... і немає міни,
якою би поміряти скотину,
коли у яму ляже русофіл.

VI
Ми ідемо... і, може, як раніше
опустимо агресора на дно.
Еліта розраховує на більше,
але... на це кебети не дано.
Красиво грати ролі – це одно,
а бути поза грою трохи інше.

Резюме
Кар’єру не будують на крові.
І по порядку це ще не єдине,
що лідеру нагадує провину...
але погоду роблять візаві
і рейтинги у буйній голові
паяца в ролі чесної людини.

07.2023

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Своє минуле торочу по нитці,
Немов картате ткане полотно:
Щось заніміло, щось і досі тисне,
А щось і досі бродить, як вино

І довгими мотаю вечорами
Клубочки дум із різних торочок.
О, з'їла міль! Чи то сердечна рана?
Та все ж міцна та тканка. Поки що .

Де сонячне і світле- то дитинство.
М'які ниткИ, як мамина рука.
А далі- чорне. Зрада досі тисне,
Забута майже, а чомусь щемка.

Червоне- то любов, немов у пісні.
Змотала, а вона ще пломенить.
Всього було в житті, клубки ті різні.
А вечори все довші восени.

Біла-біла конюшина
Килимочком простелилась
Там. де стежечка вузька
Усе змійкою звивалась
Та в долину поспішала
До маленького ставка.

А ще квіти конюшини
Є червоні, є і сині,
Візерунками лягли
На той рушничок чудовий,
Який виткала природа
Й вишивала залюбки.

2023 р.

Повен болю і страждання,
Захлинаючись од сліз, –
Я на щастя сподівання
В сьогодення вам приніс.
Дух одвічний непокори
Не розвіявся з душі,
Хоч свої морили горем
І калічили чужі.
Та вмовляння і тортури
Гнів потроювали мій,
Бо крізь грати й через мури
Я вертався знову в бій.
Проявляв завжди рішучість
У майбутнє світле йти, –
Досягнути неминуче
Заповітної мети.
Бути вільним і щасливим
На землі своїй, авжеж,
Бо лише на власній ниві
Найбагатшим ти стаєш.
До останнього зітхання
В правду вірить треба скрізь,
Щоб не зникло сподівання
Те, що я терпляче ніс.
23.07.23

В океані штиль.
Затихає біль
від старих образ,
від колючих фраз,
від падінь і втрат,
за добро розплат.
Океан життя
поглинає біль.
Час незгод мина.
В океані штиль.

22.07.2023

Забери у мене її ребро,
Коли я спатиму на хвилях твого волосся;
Забирай срібносонну колючу сльозу
І дощі, що видовжують безголосся.
Забирай не вагаючись сонце, а значить і край,
Забирай краєвид, теплий голос, що мовить казку,
І сліди поцілунків, сонети, сонати, рай –
Забирай,
Забирай,
Я, готовий признати поразку.
Стільки чорних дерев,
Стільки чорного грому землі,
Що мережить міста, гамір вулиць й холодні мури.
І здається мені, і насправді здається мені –
На картині тепер зазміїлися кракелюри.
І збивається дух, і слова проростають у ніч.
Колихаються зорі готуючись впасти в долоні.
І гойдається човен одвічних твоїх протиріч,
І спустошений врешті тоне.

15.02.2023

Весна квітчасто-кольорова непорочна
Для нас дарована, лиш придивись навкруг.
Ось сонця тепла ласка зазирає в очі,
І руки ніжні тягнуться до твоїх рук.

Весна-співачка голосиста, легкокрила.
Для нас - пташині довгі арії звучать.
Прислухайся, - це пісня із любові, мрія.
Душа цвіте, як в білосніжнім квітті сад.

Безхмарне небо весняне в шифоні синім,
І рідні, любі очі, чисті, чарівні.
Мелодія кохання - звуки клавесину,
Це спомин добрий з юності тобі й мені.

Щось втратила, яскравий звично штрих
Дощем розмило й висушило вітром,
І спалах райдуги з пейзажу зник,
Залишився відбиток непомітний.

Малюю вечір, а по ньому- ніч.
Не бачу, як пробуджуються бруньки ,
З чохлів зимових лізуть навсебіч.
Весни немає на моїх малюнках.

В густу щетину із тоненьких трав,
У золото розквітлого кизилу,
У білих лебедів, у синій став-
У все налито чорного акрилу.

Між тубами шукаю кольорів,
Знайти б хоч невеликого зі сріблом,
Щоб місяць, як уповні, заяскрів,
А від зірОк і чорне небо зблідло,

ЗасИніло по краю, й потекли б
З його палітри фарби невеселі,
Відкрили сяйво теплої охри,
Де в плетеному з променів фотелі
Гойднеться ранок в залишках жури.

Позаростали бур'янами
Притихлі вулиці села,
Де тиша бігала за нами
І наздогнати не могла.
Сміялись, плакали, кричали,
Не зупиняючись на мить, -
І відступала втома далі,
І радість спонукала жить.
І не боліли зовсім ноги,
І розпрямлялися тіла,-
Коли лиш пил вкривав дороги
Тоді обжитого села.
22.07.23

На позиції "ісконні"
Завітали ми на дроні -
На гостини мов.
І про наш візит на згадку
Відпустили вниз гранатку,
Щоб вернутись знов.

Ми б до вас і не літали,
Але ви наполягали
Випити стограм.
Споряджали ваші Гради
І запрошення-снаряди
Слали й слали нам.

З нами будуть друзі милі,
Інші дрони легкокрилі -
Як тут не радіть.
Вас чекають подарунки -
Вибухівки й мін пакунки,
Скоро будем, ждіть!

2023

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається,
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

14 липня 1993 р., Богдани́

Мені сусід набив, пробачте, пику
(я нащось в очі зазирнув йому),
у льосі зіпсував діжницю шпику
та потрощив у гірці хохлому.

    А я культурно так відповідаю:
    «Я патріот, між іншим, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

Коли, дивлюсь, – летять ворожі дрони;
не можу зрозуміти: звідкіля?..
Та в мене – є кіно для оборони!
Хоча від них – горить уже земля...

    І я потужно так відповідаю:
    «Культура – це важливо, вашу мать!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять.

І раптом – люди, люди, всі сердиті...
Але – це, певно, боти та тролі.
На мітинги ж не можна їм ходити, –
так само, як і тим, що на «нулі».

    І я культурно всім відповідаю:
    «Я ж – уряд ваш, забули, вашу мать?!»
    І дуже імпозантно виглядаю,
    ще й українські титри миготять...

20.07.2023

Приходить страх. Він, опівнічний морок,
Обкутує відлуннями новин,
Стає заціпенінням восковИм.
Та де найти вогню, щоб засвітити?
А за вікном і ранок ще нескоро,
Безсоння у думки застиглі влито,
І проступає там війни потвора .

На стелі тінь, із тіней найсіріша,
Набридлива й небажана, як цвіль.
Незрозуміла, бо взялась звідкіль?
Запалюю свічу Стретенську, гнітом
Вона до мене затріщить у тиші,
Озветься, обіцяючи горіти,
Й нарешті теплим світлом заколише.

Від слів твоїх хотілося мені літати,
Бо оживали барви візерунків.
Мов мавка, я пила любові трунок,
Лилась для нас симфонія життя строката.

Але ж безжальна осінь холодом війнула,
Пірнули у буденність круговерті,
І розчинилась у дощах відвертість,
Відшелестіла листям, канула в минуле.

Хоча не відпускаєш досі, а тримаєш,
Мене мовчання вже шматує навпіл.
Мені б у ліс, була колись я мавка,
А в тебе справ зібралося тепер чимало.

Літечко в зеніті,
Липня середина,
Радує нас цвітом
Мальва. мов пташина.

Виросла під тином
Висока-висока,
Ягідки малини
Солодкі-солодкі.

Сиплеться в торбину
Цвіт духмяний з липи.
Липня середина,
Літечко в зеніті.

2018 р.

Пригадалося, як проводжали
На світанні ранкову зорю, –
Як мовчазність зростала помалу,
Навіваючи в душі журу.
Як востаннє узявшись за руки,
Ми задумливо йшли до села,
Відчуваючи близькість розлуки
І далекість любові тепла.
Обпалившись пекучим коханням,
Ми не скніли тоді без пуття, –
Розійшлися без сліз й обнімання,
І без натяку на каяття.
Ніч коротка вкладалася спати,
Довіряючись птиць голосам,
Що повсюди лунали стаккато:
Пора й вам… Пора й вам… Пора й вам…
21.07.23

У степу не самотній лише вітер гуляє.
Там пасуться без ліку диких турів стада.
Табуни диких коней там спокійно блукають.
А орел з піднебесся здобичі вигляда.
От він зайця побачив, що присів на осонні,
Втратив пильність. Орел став падати з висоти.
Буде чим ласувати йому, мабуть сьогодні.
Уже випустив кігті він і хвіст розпустив…
Але заєць зненацька щось такого злякався
І шугнув у кущі вмить. Орел коло зробив,
Потім ще одне, ще, вище вгору піднявся
І весь степ навколишній з висоти оглядів.
Он воно – те, що здобич його так налякало –
Степом суне орда зла, також здобич шука.
З її тупоту, певно аж земля задрижала
І той тупіт далекий сірого й налякав.
Орел вище піднявся, бо ж частенько бувало,
Коли він над ордою дуже низько літав,
То вони в нього стріли з своїх луків пускали.
Отож ризикувати він тепер вже не став.
Йшла орда ота степом, наче стрімким потоком.
Пил здіймала угору та топтала траву.
Звірина розбігалася звідти на усі боки,
Бо відчула для себе небезпеку нову.
Йшла орда. Що могло би стати їй на заваді?
Що могло зупинити той стрімкий її біг?
Уже скоро вони всі гелготітимуть радо,
Бо стрімкий і нежданий їх зі степу набіг
В землі руські дасть здобичі дуже багато.
І зерно, і худоба ще й купа рабів –
Все у селах й містах можна вдосталь узяти.
Аби лише їх князь з військом не перестрів.
Та ж не знає ніхто ще, що орда степом суне,
Хан і час такий вибрав, та і шлях, аби їх
Не чекали в Русі тій. А там злато і куни…
Тож орда приострожує бистрих коней своїх.
Скоро брід, а за ним же будуть землі багаті,
Клуні повні зерна там і вгодований скот.
Не з пустими руками їм назад повертати.
Тільки річку здолати оцим бродом. Та от,
Біля самої річки враз орда зупинилась.
На тім боці білів вже свіжозроблений зруб,
Гостряками міцними стіна в небо дивилась.
Окрики здивування враз зірвалися з губ.
Коли ж русичі встигли заруб той збудувати?
То усе Володимир – новий князь на Русі.
Здумав по прикордонню такі заруби мати,
Тож і набудували, не жаліли лісів.
Та ж назад не вертати? Стали річку долати,
А навстріч довгі стріли полетіли зі стін.
Стали тіла ординські, як голки прошивати.
Хоч вода і доходить коням лиш до колін,
Та, коли кров із тебе цебенить, як із діжки,
То і в тому втопитись запросто, далебі.
Та вже перші здолали майже річку, ще трішки
І ті кляті відчують гнів орди на собі.
Але коні з розгону на кілки налетіли,
Що утиканий ними дуже густо був брід.
З несподіванки вої сторчголов полетіли
На те кілля, кривавий залишаючи слід.
А все стріли дзижчали і знаходили жертви,
Бо ж орда ішла тісно, щоб скоріш перейти.
Тож у ній багатьом ще довелося померти,
Перш ніж берега того, вже близького дійти.
Перші в річці тупцюють, задні все напирають.
У тій купі стрілою промахнутись ніяк.
І той посвист щомиті так ординців лякає,
Бо ж вони повернути вже не можуть, однак.
Врешті, перші здолали із кілків перешкоду,
На слизькому камінні спотикається кінь,
А їх теж накидали, щоб ординцям зашкодить.
Тут з-за стін іще кінний появився загін
Та накинувсь на перших, що брід подолали,
Порубали умить, скинули у ріку.
Як з’явилися, так вони раптом й пропали.
Правда, стріли пустили іще раз на скаку.
Врешті, військо ординське вже на боці другому.
Обійшли перепони, можна далі іти.
Адже дертись на стіни не охота нікому.
Та і здобичі, мабуть в зарубі не знайти.
Хоч і страшно лишати той загін позад себе.
Але ж часу втрачати хто ж захоче дарма.
А на пагорбі дим став підніматись у небо
І тривогу в окрузі всій, мабуть, піднімав.
Коли так, то даремно буде здобич шукати.
Хто в лісах схорониться, хто за стінами міст.
Доведеться з набігу без добутку вертати.
І від того у хана розгоряється злість.
Повелів своїх коней він до стін повертати,
Наказав зруйнувати та спалити усе.
Щоб не сміли ординцям на дорозі стояти.
Тих за стінами, клятих вже ніщо не спасе.
І подерлись ординці на загострені палі,
Мотузки стали кидать, щоб забратись скоріш.
А згори у них з луків без упину стріляли
І кривавив їм груди чи то меч, чи то ніж.
Аж до самої ночі орда лізла на стіни.
Били з луків здалека та паліччя несли,
Щоб усе підпалити. Хоч багато їх гине,
Та й за стінами тими теж убиті були.
А ординців багато, тих, за стінами – мало.
Скоро вже і не стало кому стін боронить.
Лише двоє останніх разом спинами стали,
Щоб не дати ординцям клятим їх полонить.
Відбивались мечами доки й стачило сили.
Обступили ординці із усіх їх боків,
Поки, врешті ,вдалося шаблями прохромити.
Тоді заруб спалити хан ординцям велів…
Коли князь і дружина підоспіли до броду,
Вже орди тої й сліду у степу не було
І від крові ріка вже свої вимила води.
Вороння лиш нахабно себе тут вже вело.
Від зарубу одні лиш головешки зостались.
Поміж них відшукали всіх загиблих, знесли
До могили одної. Та, що братською звалась.
А всі вої загиблі молоді ж геть були.
Їм би жити та жити, а вони мертві впали.
Хоч життя і недарма, все ж своє віддали –
Від набігу ординців землю порятували.
Так зробити герої лише справжні могли.
Тож, як богатирів їх тут всіх і поховали.
Мов героям великим - юним честь віддали.
Довго понад рікою та могила стояла
В пам’ять, що тут герої у бою полягли.

І
Я не знаю досі це було, чи ні...
Пригадався вечір в вересневі дні:
Вітерець над ставом, тремтілА вода,
І бузкові очі і твоя вродА.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІ
Зустрічав нас вечір, проводжала ніч.
Слухав з хвилюванням твою милу річ.
Зорі дарували сяйво золоте,
І мені здавалось, що одна впаде.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІІ
Промайнула осінь, і прийшла зима.
Знов я біля ставу, а тебе нема.
Повернусь думками в вересневі дні.
А бузкові очі снились знов мені.

Чом ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг?
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

7 лютого 1992 року.

Не ті слова сказав. Чи є її провина?
І жниво...спрага... У душі - кипить.
Його вже профіль ледь-ледь димно виринає,
Свою розлука тягне тихо нить.

Ще й літо додає гарячого напою.
Спекотний день у роздумах січе.
Химерною стернею ноги коле поле,
Але ж від себе, звісно, не втечеш.

У різних вимірах? На власних попелищах.
Димить іще у снах його ім'я.
Блукає він і щось шукає на узвишші.
Внизу - шипить дорога, мов змія.

Мені коханець дивиться у вікна,
Як тільки-но я світло вимикаю.
Сьогодні- повноликий і привітний
Залив мене сріблястим водограєм.

Я так люблю його обійми ніжні!
Легка рука заплуталась у коси.
Мене із ним чекає дивна нічка.
Який він красень! Хоч і безголосий.

А то, буває, жмуриться ревниво,
І виглядає зовсім непомітно.
У ніч таку для мене зірок зливу
КидАє до шибОк блакитним світлом.

Та сердиться недовго, тішить знову
По нОвому, і так щоночі різний.
Нехай і не зігріє теплим словом,
Бринить в мені його срібляста пісня.

Постійний мій коханець- місяць ясний.
ЗрадлИвий, знаю, хоч бува й рогатий.
Але мені таку дарує казку,
Що я за неї ладна все прощати.

"Куди б я не йшов, я створюю світ
Любові, Спокою, Радості".
Так стверджую нині, спасаючись від
Своєї хвилинної слабкості.

І крок не ступив ще, а вже - дивина,
Як швидко сходить насіння:
Та жінка - мені посміхнулась вона
В подяку за світу творіння.

Зранене війною кровоточить,
Воскресає, зводиться, живе, –
І радіють несказанно очі,
Щастя споглядаючи нове.
Чад руїн Вкраїну не покинув,
Ще війна собі шукає жертв, –
Тільки жито пнеться щогодини,
Вкотре попираючи на смерть.
Я також чимало недомріяв
І жінок не всіх перелюбив,
Тож не хочу хоронить надії
І марніти сумно щодоби.
Хоч присутнє відчуття тривоги –
Більшає бажання далі жить,
Бо сіяє сонце Перемоги
І на душу сіється блакить.
20.07.23

Мене убивали за п'ять колосків
В гулагах, в кенгірах, в уранових руднях,
І гасло зірок, як в пустелі пісків
У небі північнім, у зболених грудях.
Гнобили в уралах, зжинали серпом,
Аби не зросло і насіння вкраїнське,
Забравши поживу з найменшим снопом,
Плекаючи злобу в серцях сатанинських.

І вили вовки у казахських степах,
Як з товарняків викидали померлих,
І сльози текли по запалих щоках,
Скупі, наче цвіт у затінених тернах.
Мене називали "бандєровскій край",
"Окраїна" їхніх мокшанських імперій -
Я ж в дітях жила. Мій розтерзаний рай
Світив із сердець, пульсував із артерій.

Мене убивають за те, що я є,
Злі покручі лютим вогнем і водою.
У душах дітей моїх сонце встає.
Цього не спинити мечем і ордою.
Вишиване серце осяє пітьму,
І сила зела, що ясні небозводи
Тримає, розбудить народи від сну,
Збудує любов'ю світ миру і згоди.
19.07.23р.

А літній дощ прийшов, як легінь юний.
Присів на лавці поруч між дерев.
Мелодій рій згадали диво – струни
Дзвінким краплинням щедрим «до-мі-ре».

І будить вікна сонцем недоспілі
Легенький дощик щирий, нерясний.
І вже танцюють з ним каштанів хвилі,
І сяють липи серед барв ясних.

Скрипаль дощу тихенько грає польку,
І ранок між калюж біжить стрімкий.
Плете верба зелений сміх нівроку.
А клен кружляє з небом залюбки.

17.07.2023

Угрузла стежка, вимощена батьком,
Земля її укрила споришем,
Беззахистна під вітром і дощем
Лускою фарбу осипає хатка.

Старезних яблунь витяглося гІлля,
Шкребе лишайник, що заліз на дах,
Трутовиками затінок пропах,
І стовбури кошлатяться струпінням.

Чорніють мітлами кущі, колись медОві,
І ранять ноги дотики сухі,
Поріг встелився ковдрою мохів,
Сумує дім дитинства і любові

Вікониці розсохлі цідять світло,
Здається, груба вичахла лишень,
Табак прянИть із батькових кишень,
І вишивки над образами квітнуть.

На діл хододний боса хочу стати
Прощення попросити в білих стін
За морок, пил і неминучий тлін.
Та з покуті взирає Божа Мати.

Між маків дивних осяває ніжність-
Пробився в шибку промінець тонкий
На Нього, хто припав Її руки,
І обіцяє, як завжди , утішить.

***
-Чи ми з тобою одне ціле?, -
запитало Душу колись Тіло.
І відповіла Душа :
-Юначе,
у нас з тобою спільні задачі.
Я з тобою щодня у русі подій,
але думки свої маю, і голос свій.
Коли ти кажеш про друге «Я» -
це про мене, про мої поради щодня.
Буває допомогаю, як перекладач,
коли звертаєшся до Бога у миті невдач.
Те, що ми одне ціле – фікція!
Ти для виконання, я - для думок та інтуїції.
Я не даю зачерствіти твоєму серцю,
збільшуючи його коливання герці.
Не даю спати тобі по ночах,
якщо відносишся байдуже до життя.

Таких, як ти, на світі обмаль:
Глибоких, світлих, загадкових.
Як прикро, що тобі не вдосталь
Співаю арії любові.

А сповивала безупинно
Душею у шовкову ніжність,
Ділила біль наполовину,
У золотому передмісті.

Купала в росах на світанку,
В ромашці, запашнім любистку,
І потурала забаганкам,
Аби тулив до серця близько.

Літали б в сонячнім безмежжі,
Розпочали усе спочатку.
Не став на тім необережно,
Мій волелюбний, жирну крапку.

18.07.2023р.

С.Ш.

Привіт тобі жовтневому з двітисячідев’ятнадцятого.
І березневому тобі із двітисячідвадцятого також привіт.
До тих днів знов збивається з курсу моя чергова медитація
і пороги часу відчайдушно долає убрід.

Що лишилося там у прозорих пластах непрожитого,
що не гоїться досі і так незагойно болить?
У ковточку життя легковажно й недбало неспитому
недопущена зустріч мутиться й сльозою тремтить.

Не питаю чому, не розмінюю болю на докори,
небеса не корю за спустошені, болісні дні.
Долі ходять навкруг незбагненно незв’язними кроками,
на відбитках сухих закладають сади навесні.

Тож привіт через червень двітисячідвадцятьтретього
крізь заломи часові думок й почуттів кришталю.
Ти поранив мене дуже глибоко – буду відвертою.
Я простила тобі. Бо люблю.

10/13.06.23

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Коли б могла промовити слова,
З яких у ніч спадають вниз окови,
То їх моря несли б твого човна
Між зорями до берега любові

Так легко як, так просто як птахів
Трима в польоті вільнопері крила,
Почула б тихе шумовиння слів
В якому б власне серце розчинила

І віддалась. Та давні береги
Давно, мабуть, на рифи перемиті
Та й човен той потоплений давно.

На дні лежать покривджені боги
І їх листи в пляшках об риф розбиті
Лягають досі на холодне дно.

30.13.2022

Волошками розквітло небо влітку,
А синь небес окутала поля,
Згубилась в пшеницях волошка-квітка
Ї жайвір піснею її розвеселя.

Який у просторі безмежному тріпоче
Та сипле вниз пісенне попурі
І слухає його мала волошка,
Бо це для неї спів о цій порі.

Блакитноока квітонька-волошка -
Небес краплиночка маленька між хлібів,
А синій-синій той небесний простір,
То віддзеркалення волошок-васильків.

2020 р.

Гарячим сонцем дуже обігрітий,
Пропахлий пилом звіданих доріг, –
Втомився далі мандрувати вітер
І десь удень причаєно приліг.
Тож від задухи неможливо дихать
І рухатися важко кожну мить, –
Від мук земля забулася теж тихо
Та німотою сповнена лежить.
А як принадно починалось літо
І як приємно ніжило тепло,
Коли щодня гойдаючись на вітах
На них і зеленіло, і цвіло.
Засмагле літо струменіє садом.
Сонливо вкрай од спеки і думок.
Отінену листками винограду
Альтанку освіжає холодок.
19.07.23

Ти хотіла бути морем його до останнього вдиху і видиху?
Моя дівчинко, не вигадуй, облиш (то, може він сам тебе вигадав?).
«Бути морем для когось, певно, важливо?» (боже, яке безглузде питання).
Там, де він, немає ні Бога, ні Диявола. І кожен день як останній.

Там не ходить сонце німе навшпиньки понад сонними узбережжями.
Там і час застиг. Він говорить: «Будь же, моя дівчинко, обережною.
Знаю: очі твої, як смарагдове море (уявляє тебе такою).
Тут життя, мала, не вартує навіть смерті і краплини води морської.

Якщо є десь Бог над морями й нами, день у день над живими й мертвими
топче небо, певно, блакитне своїми брудними важкими берцями,
начищає зброю, розкладає пасьянси, пише вірші, багато палить,
розмовляє з тими, які ніколи не прийдуть, як би їх десь не чекали".
2023 рік

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Я тягнулась до тебе душею,
Ніби бризом легеньким торкалась.
Та хіба в шумі чути мій шепіт,
Коли людськості, мабуть, замало.

Я ковтнула твоєї печалі,
І скотилась сльозина у море.
Самота пролягла на причалі,
Десь у темряві жевріли зорі.

Після ночі наступить світанок,
Чайки крила розправлять в польоті,
А журби незагоєна рана
У морському залишиться лоні.

- Море, море, ти волі безкрайність,
Розчиняєш водою журливість,
І виспівуєш сонячну дайну.
Я, мов чайка, крилато полину.

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».