Жаба бажа
жала. Лажа...

2023

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Дорвалися до влади арлекіни
на тьмяній хвилі шабашу бариг.
Вже накриває словоблуддя піна,
і нудить від шахрайства та інтриг.

Врядилися паяци в однострої,
вони «герої» в нинішній війні...
Як легко научать мистецтву бою,
коли той бій гримить... удалині!

Із клешнею туди зелена жаба,
де кінське не ступало копито́.
Якщо не дати відсічі нахабам –
загубить і державу шапіто!.

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
коні гривасті галопом по ньому з заходу
вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

википить на плиту, зашкварчить молоко його,
хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
в білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
з натиском дикого стада, що ставить груди на
захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.

09.06.2020

Пам'яті В.О.
"Для чого ці пусті балачки?!" В. О.

Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
приміряло на себе задушливу тишу прощ
і прогрішень відлигу.

Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як там?

Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
бо вже неспромога.

І далеко за обрій, до кого Ви і по що
відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
Вас, напевно, любив хтось давно й чекає давно,
тож ідіть пілігримом!

05.06.2020

Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
голою глицею, спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
і по ній, і по її щоці
(ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
з ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
в краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
дівчині-китиці здасться, що Божа рука
пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла,
в краплях дощу затіяна гра в життя, –
серед гортензій заново зацвіте
для...

04.06.2020

Сонце, вколоте в Божий ріг,
витікає жовтком в таріль.
Та якби ти його вберіг –
я не знала би слова "біль".

Шкаралущею тріснув сміх,
ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти його вберіг –
колосилася б цього дня.

Вигріває Вселенну Біг,
з неї вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
то Вселенною була б я.

02.06.2020

І стане дощ. І пуп'янки півоній
підставлять лиця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
так проростав і цей розлогий дощ
з небесних товщ у випалені скроні
садів півоній.

01.06.2020

Напишу слова про слова –
соло власних сумнівів, стом,
про усіх сумних за бортом,
про синюшну глиб самоти,
про "пугу", що каже сова,
про усіх, з ким спільно на "ти",
бо для них ця пісня нова.

А опісля – сяду на лід
серед глиб зсудомлених вод,
бо не страшно в нього і під,
бо не чутно з віддалі од,
бо така важка голова
у якій слова про слова!

А ще пізніше –
розгорну на ньому тишу,
таку тонку, як лиш зможу,
таку чудову і гожу,
таку легку і плавучу,
і владну її, і могучу
воді доручу.
А слово віддам пугачу,
бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
лиш відлітати далеко від суші
має прадавній страх.

30.05.2020

Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, мов риска на папері,
і білі, як на лицях переляк.

Я хочу вити, та вагаюсь в що:
у ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як при фотозйомці,
і, мов не чули, – ти сумна пощо?

Це я тому сумую, відповім,
що відцвіли ріпак і черемшина,
що луснула на перехрестку шина,
а пішохід проґавив долі знак.

Ця відповідь смішною здасться їм,
та й не збагнуть либонь про пішохода,
така вже світу прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.

Вологі віти пізньої весни
розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з котрої річки
течуть в долоні кольорові сни?

27.05.2020

Але ж, Боже, яка нестерпність
ці години, що між чужими,
ці розмови про конкурентів,
ця задуха аромаламп!

Надто мало для рівноваги –
ці збережені в фото зими,
ці ванільні поля на сайтах,
цей щодення комфортний штамп.

Вітаміном вагітне сонце,
кругло виведене над дахом,
кличе йти осушити душу,
розділити його страхи.

Як сповіщення на смартфоні –
відкидаю єдиним змахом
все довкруж. І думки до сонця
розлітаються, мов птахи.

26.05.2020

І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Слабі слова – на душу масло,
подібні стали до смоли.

Немов підступні долі кручі –
спирають віддихи грудей,
спиняють цим слова могучі.
Чи так зневолюють людей?

Та ми промовили їх з лишком.
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
дороги стрімкість вже нова,

жадає пахощами квітів
перехопити подих наш,
людей – у долі неофітів.
Найбездоганніший демарш –

словам слова. В смолисте пекло
затягнуть новачків на дно.
Допоки на душі не смеркло –
мілким здавалося воно.

Та все ж і з дна видніють кручі –
угору, вниз, і клином клин...
Слова, слова, слова ядучі
знічев'я маслом потекли.

25.05.2020

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, якким шляхом іти до смерті?

Куди цьогоріч ділася весна?
Де спочиває? На якому плаї?
А мо’ блукає Ліберецьким краєм?
Та неодмінно вернеться вона,
полине щедро бажане тепло,
у лісі заквітують первоцвіти,
а попереду – довгождане літо…
Ще зніме шати талії стебло!

Діждешся ти іще свою весну
і пеститиме сонце ніжне тіло,
розпустяться нарешті руки-крила –
пробудишся, я знаю, віді сну…
Відкриються і серце, і душа,
і усмішка обличчя увінчає –
поїтиме, я вірю, щастя чаєм
з Великої Ведмедиці ковша!

З липової гілочки
Вироблю сопілочку
І без слів мелодію славну заведу
Про любиму жіночку,
Що цвіте барвіночком
З юності далекої в мене на виду.
Наче перепілочка,
Заспіває жіночка,
Чуючи сопілочки кличний голосок,
І в мій бік подивиться
Чарівна вродливиця,
Роблячи назустріч власній долі крок.
Щойно усамітнимось,
Як їй дам обітницю
Вірності довічної в радості й журі, –
Розкажи сопілочко
Людям про весіллячко
Під суцвіттям липовим в прибранім дворі…
10.04.23

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій.
Я буду твій…

Я буду твій,
я буду твій.
я буду твій…


Я буду твій –
я буду твій…
Я буду твій!

28 грудня 2007 р., Київ

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний - дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Безутішно вертатись туди,
де на тебе ніхто не чекає,
де під снігом вчорашні сліди
заклювала вороняча зграя.

За каштанами люстра ятрить,
а підійдеш — умить обпечешся,
чи обдасть дощ зненацька з гори
крижаною водою з цеберця.

Я не вірю нікому й тобі
більш не вірю, утратив довіру.
То лиш очі твої голубі
дістають хризантеми із прірви.

Зиркнуть, а не дістануться дна —
Обтрусили вітри квітку білу.
Я не знаю чия в тім вина,
що завчасно душа посивіла?

Повернуся і скину зі пліч
Сіру сукню, як тугу з обличчя.
Може, все ж таки, хто віч-на-віч
на таємну вечерю покличе?

07.04.2023р.

Що міг би вдіяти поспіх,
коли в роздумах спочивали думки?
Що б вирішив один день
або одна хвилина.
Одна мить неочікуваного остраху.
Одна секунда смутку й хвилювань.
І вічність тиші,
спокою й вірних бажань.
Забуті радості сліди,
покинуті в минулому думки.
Якби не час був правителем
вимірів буття.
Якби не він був головним
серед рішень життя.
Світ поринав би в сизий обрій.
Складав би в купу спогади,
марно згаяних днів або років.
Як завжди буває в зірок,
коли одна втрачає
своє місце на небі.
Коли вона поступається ним
одній з інших,
зовсім тьмяних зірок.
Одна переміняє іншу,
як день зміняє ніч.
Світанком вкриває небо,
нічного згаслого тепла.
Як все живе стає на варту
тиші й галасу життя.
Згасає вічність,
лиш в споминах лишаючи
нескорену вірність.

08.04.2023

Так прийнято, знаю, рахуючи хвилі, тримаючи міцно штурвал,
На реях вітрила зв’язавши на бурю, зустріти дев’ятий вал.
Я чув та не бачив, як небо здригалось і зорі зривав Саваот,
Як біля лінкору мого капітана, колоною впав кашалот.
В хвості плавниками здіймаючи хвилі, ударив на вистріл гармат,
І небо над нами булатно-фатальне та сонця кривавий гранат.
І все, що сказав, я в картині побачив і в лють виринає фонтан,
Завмерли в стихії свободою волі - я, і мій капітан!


11.06.2019

-Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться -
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо подолавши сметю смерть
Христос воістину воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Розтривожений бджолами
Абрикосовий цвіт
Обертається колами,
Обсипаючись з віт.
Над хлівами й городами
Він кружляє весь день
Рясно так, що знаходимо
Цвіт у сховках кишень.
Наче сніг, висипаємо
Духовиту цвітінь,
Як шукаємо зграєю
Поза хатою тінь.
09.04.23

За мотивами реальних подій

Нічна несамовита злива
Під ранок збавила ходý.
А потім вітер галасливо
Провокував новý біду.

Накручуючи вкотре швидкість,
Рекордних досягнув висот.
Шалений, наче на підпитку,
Підкинув чергових турбот.

Дерева знищені, покрівлі.
Терпляче зносить їх земля.
Шкода, що деякі будівлі
Стихійного зазнали зла.

Цю панораму войовничу
Зупинить Всесвіту рука.
Зігріє зморені обличчя.
Дісталась днина їм тяжка.

11.03 – 12.03.2023

Стоять і манять тенета,
це теж стежина, та не та.
В останні хоч живеш літа,
але Життя твоя мета.

Відчуй в собі Єрусалим,
щасливим можеш бути з Ним,
твоя ж бо місія проста –
зустрінь в душі, прийми Христа.

08.04.2023р.

Ми знову помилилися, їй-Богу!
Укотре віддали стерно лайну,
а те ліпити кинулось дороги,
що у країну привели війну…

Усе ми ореол йому тулили
(і навіть ті, хто не голосував),
приписували якості та сили,
яких ніколи у житті не мав…

Йому «до бєні» Основні засади,
знущався із закону, як хотів –
попризначав на ключові посади
московських нелюстрованих кротів!

Воно таке обмежено-злостиве,
що жаль даремно марнувати слів,
але не забувайте, хто те диво,
на «трон» руками нашими привів!

Не забуваймо, щирі українці, –
зненацька не мине притуги час,
ніхто не подарує нам гостинця
і Україну не спасе за нас!

"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..." Е.А. По

Всю ніч грала скрипка у мене в руках
сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
мені промовляв: не вір!

У ніч проникали крізь тіло дверей,
крізь товщу бузкових стін
предивні мотиви благальних пісень –
від мар відвернути тлін.

Рукою моєю невидимий хтось,
як власною, управляв,
і струни примушував плакати в такт
словам, яких не промовляв.

Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
п'ятипелюстковим бузком,
і колір, котрий – меланхолії стяг,
проявиться вищим зразком.

Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
дивилась на все це здаля,
і вгору мій дух підійнявся аж так,
що вгледілась всенька Земля.

Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
мене тепер спробуй спини!

Смикнув ляльковод за мотузку руки,
що довга, як трап до небес,
аж я почала раптом падати вниз –
прогнав мене з неба Зевес.

Я падала й падала, різала тьму,
ковтала зірки на путі.
В правиці стиснувши смичок, наче меч,
кресала вогні золоті.

Ось хмари минула, хвости літаків,
промоклі зелені дахи,
й тоді під одним приземлилася з них,
як попросинались птахи.

І безперестанку оказію цю
вів супровід скривджених нот,
а стіни бузкові понурість свою
приписували до чеснот.

Уже я стомилася з тої жури,
стомилися й лиця примар,
що так проявлялись на стінах, як бог
явився там – посеред хмар.

А скрипка все грала благальний мотив,
і вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
у руку, немов черв'ячок,

і ось вже на струнах – тремтіння псалмів:
від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
вчепившись її колін.

Ох, це було вчора, а може, торік,
ота нескінченна гра,
в якій ні для кого з усіх нас гравців
не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
мелодію цю чудну,
я стиха молю за примар у богів:
врятуйте бодай одну!

25.05.2020

Ці слова – розколоті горіхи,
марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи.
Хмари здвинуті.
Припікає. Тінь твоєго листя
геть розвилиста.
Серце крає
шкаралуща слів.

23.05.2020

Потрібно хоч щось сказати,
Сьогодні, незважаючи ні на що.
Якого числа, серед липня ця сіра п’ятниця,
Я подумав, допустимо, а якщо,
Все те ж саме з античної давності,
Чи ще гірше з Лаодікії,
Гарячі скупавши обійми
В холодній твоїй непричетності,
Безнадійно зачовгають п’ятниці,
Теплим відчаєм із молоком,
І незчуєшся, як надвечір’ями,
Чи навмисно, безсоння цикадами,
Коли розумієш, що п’ятниця
Розливається зорями бляклими
Та схололе повітря собаками,
Незважаючи ні на що,
Повернутись назад до гарячості,
Підігрівши своє призвичаєне,
А чи краще зійти до холодності
До безодні, з тобою прощаючись,
За умови, коли, звичайно
Є можливість, теоретично,
Розпалившись назад повертатися
І в холодні обійми не здавшись,
Полюбити свою приреченість
Та писати тобі присвячення
Залишаючись вірною датою
З вихідних до останньої п’ятниці.

07.07.2019

____________________Жура______________________
____________понура, неприкаяна______________
____шириться, розтікається, всеохоплює____
__раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
_______звузиться, зблисне, сточиться________
____________виключна, приурочена___________
__________________веселість____________________

20.05.2020

Я сумую за часом, коли скрипалі,
обступивши довкруж мою душу,
все трощили смички об плачі та жалі,
доки з місця було не зрушу.

Я сумую за світлом, з яким світлячки
за наказом жорстокої феї,
на льоту розбивались в нагрудні значки
босоногої долі моєї.

Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
крижаними хапаючись пальцями
за колоди моїх вільнохідних плотів,
як невведені за бувальцями.

Я за небом зірчастим, за смаком води,
як вночі за вербою русалки,
заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
Із душі витягатиму скалки.

Не під скрипок ридання засну –
під стихаючу травнем весну.

20.05.2020

А ти уранці не така
Бадьора й енергійна,
Бо вчора втримати в руках
Ледь-ледь вдавалось рвійну.
Гаряча, ніжна і легка,
Містила витривалість, -
Шуміла дзвінко, мов ріка,
Як блискавка металась.
А нині втомлено лежиш
Переді мною зримо
І треш руками ранній бриж
Над синіми очима...
08.04.23

Ховаючи хвилини в мушлю часу,
рахуючи години і роки,
данину повертаю я Парнасу,
з Пегасом деручись крізь будяки…

Моя ти конячино вередлива,
уже з тобою стільки літ ідем –
побачили удвох доволі дива,
але не відшукали ще Едем…

Яка мета? Ніхто оте не знає!
Тернистий шлях дає не лише Бог…
Та ми його упевнено долаєм
і сонце зустрічаємо удвох!

Вінок, могила і труна,
Стоять сумні довкола люди...
Колись закінчиться війна
І москальні уже не буде.

Не буде сліз удів, дітей,
Руїни заростуть садами.
А нині віхола мете,
Вояки в бій ідуть рядами.

Десь серед них моя душа,
Печальна й дуже одинока.
Таким і мусить буть вожак,
Плекати зло - ще та морока.

Повісив мрію голубу,
З любові й дружби вирвав жили.
Жаліти гриднів - це табу,
Інакше всіх зведу в могили.

Кровиця крапає з коси
У смерті. В бій кидаю друга...
Я знаю: виживуть не всі,
У цім моя Вина...й заслуга.

08.04.2023р.

50 років тому, 8 квітня 1973 року, відійшов
у вічність геніальний іспанський художник
Пабло Пікассо.
У Львові є чудовий пам‘ятник митцю
(автор - талановитий український скульптор
Володимир Цісарик).
Художника зображено з голим торсом, у
шортах та босоніж. Він стоїть і курить -
абсолютно вільний, яким і був за життя…


Я малював те, про що думав,
а не те, що бачив…
Пікассо


Справді фантасмагорична казка:
не холодні трикутники й куби,
а промовисті очі та губи…
Унікальний об‘єктив -
ПікАссо.

Справді фантасмагорична казка…
Шалені гроші?
Жінки?
Овації?
Божий дар плюс каторжна праця -
до болю,
до муки,
до сказу.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Уже й неділя вербна
і ще надія є,
що житіє не зебра –
копитами не б’є,
а наближає літо,
і сонце, і зірки
і можемо зігріти
усі свої боки,
дивитися у небо
і на далекий ліс...
питаюся у себе, –
чого повісив ніс?
Нема чого тужити,
аби у цім краю
відкинути копита
й почити у раю.
Ще є і тут удача
і ліки від журби,
але... чекає дача
і котики верби,
і де-не-де погани,
і чорні клобуки...
католики-миряни
запалюють свічки,
квітує рута-м'ята,
і пущі, і кущі...
іде весна гуляти
по площі у плащі...
...................
очунює палата:
іуди, паничі...
але немає свята –
душа моя розп’ята
пілатами вночі.

04/23

На Воду хтось бомагу в суд подав,
що буцім то вона такеє виробляє
що у ріці ніхто життя не мав -
то яму вириє, то виром закружляє,
то рибок до півсмерті поганяє,
то раптом течію свою́ зупинить;
а одним словом, всім і всюди свинить...

За прокурора тут була́ Лисичка,
що за парфумами не видно було личка.
- Водичка ж її плавати навчила
і з її роду ще нікого не втопила...
Сказала Лисонька таку промову:
- Я Воду добре знаю, чесне слово!
І б"є себе хвостом у груди:
- Чи довго ще таке чинитись буде!?
Я пропоную кляту засудить
і після суду в річці утопить!

Та головний суддя Ведмідь
сказав:- Е ні!
Кидай, Кумасю, тут мені крутить
і голову морочити мені!
Я пропоную також засудить
і стратити на лЕгкому вогні...

На цей раз не послухались Лисички
і Воду вкинули до пічки...

Ще більш незрозуміла ситуація –
Забув суд відмінити конденсацію.

1978

Сатиронька танцює голяка,
Хоч я казав: - Тут Гундарєв! Не треба!
Бо в мене лоб плескатий, а в Юрка -
Високочолий, мрійний, aж до неба.

А, отже, він - титан думок! Поет
Такий талановитий, що аж страшно.
Я проти нього тугодумець-шкет,
Бо їм ізмалку сатиричну кашу.

В Юрасика тверда як сталь рука,
Щоденно обриває музі дійки...
Але біда! Корона у Сушка!
В щоденнику ж колеги - тільки двійки.

То що ж робити? Плаче візаві!
І хоче теж хоч зубчика з корони!
Бери, Юрко, я добрий чоловік,
Дарую! В мене іграшок цих повно!

07.04.2023р.

М'яко:

Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем.
Лице в лице глядиш на мене ти,
коли з землі шукаєш висоти.

Твердо:

Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові.
В своїх руках вбивав мене не раз,
коли у гнів ховався від образ.

Грізно:

Я – плесо!
Я – пломінь!
Як не втоплю – спалю!
Я – слів обух!
Я – предків дух!
Один на всіх!

Сміх!

13.05.2020

Любов як вірш – читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ – як естетична нить
Поезії, а душі – їй умова.

Любов як примха – вибравши об'єкт,
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.

Любов як сіті у ріці з людьми –
Захопить повно, в смак світобудові,
Та лиш окремі, злато-кольорові
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.

Й коли не стрінеш більшої, – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!

12.05.2020

Синього заходу чайка лягає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш,

йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання

тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це

мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш

того тепла, що залишиться від цілунку?
Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
заходе-друже!

11.05.2020

Зліва плескала арфа,
а справа гуділа туба,
летіли між ними хмари,
чорні-чорні, як ноти туга.
Тягнулись роялем тучі,
і скидала опівніч - фалди,
І сміялась півгола відьма,
коли на банкетку падала.
Зорі, зорі складались в сузір'я,
Ліри. Ліра мовчала згубою.
Ніч тривожить забутим іменем.
Знову. Між арфою й тубою.

12.10.2020

-Ніколи не відпущу
-А я завжди буду тебе кохати
Говорили вони один одному щоночі
І не було причин брехати

2023

Оленятку білочка
Дарувала зірочки.
Квіточки жовтенькі -
Де росли опеньки,
Де цвіли сніжинки,
Де мурашкам жити.
Запашні даруночки
На весняні клумбочки.
Оленятко білочці
Дарувало гілочку,
А на ній - муркотики:
Ох, вербові котики!

2023

Ти не плач, що набридло жити,
Каяттям очищати душу!
Молодий ти, а чи зужитий
Духів предків несеш покуту.
Ти страждання іще не бачив,
Не відчув, як болить облуда.
За добро не пече гарячий
На щоці поцілунок Юди.
Не лукав, що ти хочеш вмерти,
Хто хотів — шугонув з балкона!
Як Всевишній воліє жертви
Кровоточать ікони вдома.

07.04.2023р.

Якби я міг надихатись тобою,
напитися твоєї чистоти!.
Паперу б стоси я списав, сувої,
і там була лиш ти, одна лиш ти!

Одна-єдина, бажана, кохана!
Таких ніде й ніколи не було…
А я б од щастя почувався п’яним,
твоїм довіку сповнений теплом!

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що чуєм одне одного без слів…

Але чомусь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли не можна все перемінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

По стежці у спекотний день
повільно лізе головач*.
А я вмостився на той пень,
що якнайдалі від всіх дач.

Старанно трудиться жучок,
я тільки споглядаю:
от зрізав він один листок,
несе до стежки краю.

Поруч із стежкою – нора,
туди прямує кравчик.
В норі наївся б він сповна,
якби не той красавчик.

Його раптово перестрів
іще один жучара –
листка чужого захотів
і сунеться, як хмара.

Вхопились оба за обід,
до себе кожен тягне,
я лиш дивуюся з їх бід:
один чужого прагне,

обидва інших за траву
готові розірвати, –
а навкруги, як у раю,
що хочеш можна взяти.

Гаї, дубрави і ліси,
поля, яри і гори –
і забажай, то не з’їси.
...Жуків спіткало горе.


* Кравчик-головач, головач, кравчик – назва жука, який харчується рослинами.

06.04.2023 р.