Жага наживи – гірше за ганьбу,
яку уже і кров’ю не відмити!
Добра і зла одвічну боротьбу
нащадкам доведеться ще узріти…

Вона згубила не одне життя,
ламала мрії, імена і долі,
стирала найпалкіші почуття,
калічила і завдавала болю…

Жага наживи – то жадоби друг,
товаришка зажерлива мамони.
Та пандемія нищить все навкруг
і будоражить хтивості гормони…

Ця моровиця – пошесті сестра,
супутниця моральної облуди
і небуття липкий, суцільний страх…
Вона веде завжди лише в нікуди!

Всю ніч вовтузився й притих
Причаєно в долині, -
Немов продовжує нічліг
У світлу вже годину.
Уздрівши тільки звіддалі
Світання жар на сході, -
Припав лякливо до землі,
Затамувавши подих.
Бо за якусь миттєвість-дві
Він зникне, як полуда,
І на просохнутій траві
Його й сліду не буде.
26.03.24

Я бачив сильних і не зламних
Я бачив тонких і гнучких
Багатих бідних і розумних
Тупеньких мудрих і дурних
Я знав червоних, навіть білих
А помаранчевим сам був
Тепер блакитна зелень сірих
На демократію табу
Наклала, як в кутку собака
І ходить радісно в лайні
А той хто ржав, уже поплакав
Бо втратив ноги на війні.
Ось так живемо від Майдану
І до Майдану… номер три.
Чи ж знов порвемо ми кайдани
Чи все ж присплять нас у труні???

любов тасьмами ніжності натягнута між мною і тобою
весь цей шалений сплав ласки і пристрасті,
відокремленості і близькості,
несхожості і сумісності
і робить її такою
такою прекрасною, дивною, всепроникною,
крилатою та міцною,
такою дорослою, такою іскристою,
невдаваною,
живою.
між нами
дзвенять урагани
танцюють борвії
із хмар випадають бажання і мрії
між нами суцільно-незаймана тиша
взаємоналежність крізь неї густіша.
без тебе й з тобою
в мені не зі мною
з’єднались в одне, залишаємось двоє
між душами ніжність мандрує мостами
любов п’є тіла,
бенкетуючи нами

24-25.03.24

Ще тільки березень, а вже
Погожим надвечір’ям, –
Сусідка в гарнім негліже
Завмерла на подвір’ї.
Бентежна й ніжна, як весна
Ця молода і рання, –
Теплом втішається вона
Й своїм прозорим вбранням.
Я відвести не можу віч,
Поводячись несміло, –
Від рук, оголених до пліч,
І від колінок білих.
Не обертом йде голова
І не осліп я також, –
Дарує березень дива
Та годить усіляко...
25.03.24

Я - не жебрак! Я - біженець, панове!
Приїхав я сюди не від нудьги.
Будинок мій на вулиці Чудовій
Вже місяць, як розбили вороги.

А доля, та жорстока господиня,
Мені розбила вщент віконне скло.
Не кидайте мені монети в скриню!
Я - не жебрак! У мене все було!

Повірте, що нікому я не зичу
Життя міняти на єдину мить.
Я не ховаю душу та обличчя!
Я - чистий, і від мене не смердить.

Сусід одразу за кордон поїхав,
У нього там - неписаний закон.
Цей дядько шкаралупками з горіхів
Вже засмітив тамтешній весь район.

Сусідка теж втекла, бо має гроші.
Було у неї декілька квартир.
У неї все гаразд. Вона у Польщі
Сидить і вперто славить рускій мир.

Я - не жебрак. Я хочу працювати!
Не хочу, сидячи, казати "пас!"
Хіба я винен, що мене гармати
Примусили приїхати до вас?

Ніхто мені нічого тут не винен.
Я не прошу. Хоча б куток знайти!
Ціна за місяць - тридцять тисяч гривень.
Грошей нема? Котись під три чорти!

І покотився. Безпритульний. Знову.
Такі, як я, - небажане сміття.
Приїхав я на вулицю Чудову...
Руїни мрій. Розтрощене життя.

Хіба мені багато було треба?
Хіба я не дотримувався меж?
У нас - одне велике синє небо
І перемога спільна буде теж.

"Допомогти не треба зневажати"
Де ставити важливу кому тут?
Хто знає, як нас буде зустрічати
Великий, справедливий Божий Суд?

Ми ще пізнаємо уповні
зачаєне комічне зло,
що вивертається назовні
як явне ще одне пуйло.
Є паралелі історичні,
але реакції нема...
рішає, нібито, величний
і не відповідає, звично,
за скоєне біля керма.
Чому немає перемоги?
А, може, не туди веде
оманське чучело двоноге?
Чому немає допомоги?
Тому... що офіс украде?
А на московії ще видно:
її лакея єрмака,
колаборацію совка...
і ошкіряється огидне
чудовище вурдулака,
тому що пізно, очевидно,
його утнути до пенька.
Але за кого... ні, не дуже
іспанський сором опече,
коли почуємо іще,
чому Америці байдуже
як тій калоші у калюжі,
що протікає і... тече.

03/24

Загубив чоловік воли.
Задрімав десь на хвильку, може,
А воли ті пішли й пішли,
Завернули до лісу, схоже.
Він по лісі пішов шукать,
Доки й зовсім уже стемніло.
Тож уклався під дубом спать,
Бо ходити не мав вже й сили.
А було то в купальську ніч,
Саме папороть зацвітала.
Спалахнула десятком свіч
І у чобіт йому упала.
Вранці кинувся чоловік,
Бачить, де воли заблукали.
Подивився у другий бік –
А там скарб колись закопали.
Чує, як сорока кричить:
«Обережно, чужий у лісі!».
Зайченят своїх заєць вчить,
Щоб з усіх боків стереглися.
Йде волів забирати він
І дивується: що ж то значить?
Звідки знає мову тварин
І скарби під землею бачить?
Коли раптом назустріч жид
Іде босий, збиває ноги
Та кривавий лишає слід.
Привітав чоловіка того
Та й питається: - Чи б не зміг
Мені чоботи ти продати,
Бо зовсім вже не чую ніг?
Золотих можу десять дати.
Чи то блиск золота пройняв,
Чи жида пожалів, одначе,
Миттю чоботи свої зняв…
Й тільки того жида і бачив.
Залишився він без чобіт,
Золоті камінцями стали
І скарбів вмить закрився світ.
І тварини не розмовляли.
А, крім того, умить забув,
Де волів йому йти, шукати.
Бо ж не жид то – чортяка був,
Щоб цвіт папороті забрати.
А він так і не зрозумів,
Що йому ті знання давало.
Та й пішов шукати волів,
Які в лісі десь заблукали.

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,
Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!
Немов би навмисно подібний намарила тон
До плаття твого, наче колір його вбирала.
Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів
Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,
Що бігала вперто довкола порожніх воріт,
Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.
Те сонце було апельсиновим соком тоді;
І липа шуміла над лавою сонно та щемно,
Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди
Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

На днях забрів до мене сват, –
такий метикуватий!
Мовляв, невдовзі – Тубішват;
як будем святкувати?..

Я ледь не вистрибнув з холош:
– Мою рятуєш мрію!
Бо я – немов Ахашверош⁷
без Тубішвата скнію...

Хто вткнув у січень Тубішват⁸ –
був явно напідпитку;
але – я вчений: апарат
підготував ще влітку.

Тож ми сушні ужили збір, –
ми спритники та хвати!
Мигдаль, чорнослив та інжир
змогли застосувати;

використовували ми
то лантухи коринки,
то тюк сушеної хурми,
то різних барв родзинки;

то фініки, то курагу, –
ти пам’ятаєш, свате?..
А він, що дивно, – ні гу-гу.
А я – не винуватий!

І де Аман та Мордехай –
на щиру радість курям
хтось інший впізнає́ нехай...
Ну, все: нарешті – Пурім!

На просторах Інтернету
Скаче Галя, мов кобила.
Звідки в неї тая сила,
Дошкуляти всім поетам?

Норовиста і скажена,
Загордилась критиканка.
Їй би чвари, навіженій,
Бо смакує, ніби манну.

Зранку скаче і до ночі:
То алюром, то галопом.
Бережися, - можеш лопнуть!
Жаба давить, сліпнуть очі,

Бо в поетів є сонети,
Акровірші, тавтограми,
А у Галі - "вінегрети",
Наче з дуба впала "дама".

Доскакалась на порталах,
Видаляють язикату,
Заборонені їй батли.
Іподром чекає Галю.

І

Едем уяви родить соловій --
Як щастя зберегти, не зруйнувати?
Візьми себе й на вірність перевір --
За прикладом співочого пташати!

Витьохкує, тоді шука в траві
Гілки дрібні -- гніздечко будувати.
Подрузі - до останнього, повір --
Так віддане створіннячко крилате.

То тільки лев, той волохатий цар --
Султан звірячий, прайд* узяв для себе,
Бо сильному, мабуть замало пар...

У мене серце, всі пісні -- про тебе.
Любові п'ємо золотий нектар...
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
_______________________________
*Прайд - свого роду лев'ячий гарем, куди входить кілька левиць.

ІІ

Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Тікає геть розпука і жура...
Приходить радість, як вода до стебел,
Проміниться, мов сонячний Бог Ра.

Ясніє весь життя мого перебіг,
Неначе золота прийшла пора --
Вже труться шийками лебідка й лебідь,
То починається любовна гра.

Із темряви чигають чорні круки,
Підстерігають змії у норі,
Або розбійники-башибузуки...

Не діжде чорт, щоб руки тут нагрів!
Вербові котики так пестять руки --
Утілилась моя найкраща з мрій...


ІІІ

Утілилась моя найкраща з мрій...
Це -- щастя неймовірне у коханні --
Всю дарувати насолоду їй...
Взаємні мати ніжності неждані.

Мов огортає вітер-ласковій,
Шле пахощі пестливі чарування...
Ти відчуттям навіки тим здобрій...
Зігріє хай миттєвості останні.

Дай сили, доле, уникать спокус --
Є найдорожче зберегти потреба.
Щоранку вищим силам помолюсь --

За цю красуню, наче юну Гебу --
Усе милуюся, не надивлюсь --
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо!..

ІV

Я вдячний Вам, Боги мої, о небо
За всі роки кохання золоті,
Даруй же витримку -- на плечі -- кебу*,
Стосунки найдорожчі зберегти.

Хай ніжно-трепетний пташиний щебіт
Звучить, як райська музика в житті,
Щоб вишукані звуки лютні Феба**
Будили знову почуття святі.

А щастя десь у нетрях заблукало --
Навколо дикі урвища й рови.
Сичить з-під каменя зміїне жало...

Яриле, висвітли шлях польовий,
Яви небачений любові спалах,
Ці узи доленосні не порви!
__________________________
*Кебу - голову.
Феб - у римськиій міфології -- синонім грецького Аполлона.

V

Ці узи доленосні не порви --
Вони вузлом Гордієвим сплелися.
Супроти гостряка важких провин
Волокна подолають вістря списа.

Обурений той погляд з-під брови --
Хай кане в Лету, краще усміхнися,
Кохана, спалах ніжності яви,
Благословляє нас Ярило з висі.

Наваляться ще прояви хандри,
Сховатися від неї краще де би?
Втекти із середовища Мари...

Я злості позбуваюсь і ганеби,
Прийди, любове, світ новий створи,
Бо стану бранцем темного Ереба*,
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)

VІ

Бо стану бранцем темного Ереба* --
Він у тенета майже був затяг.
Аїде, ось тобі новий служебник,
Тож піднімай, кістлява, чорний стяг.

З коханою сваритись випав жереб,
Від горя потихеньку їхав дах.
Життя усе тоді пішло шкерЕберть,
Страждаючи, ридав, потроху чах.

Допомогло уникнуть небо лиха --
Всесильна ця любов -- при булаві --
Який би гріх в потилицю не дихав,

Ярило завше світлим шляхом вів...
Коли буття залишить миті-крихти --
Впаду на квіти щастя неживі...
____________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)



VІІ

Впаду на квіти щастя неживі --
Який це біль, словами не сказати --
Стікає кровію сонетний вірш,
Згасає світ, як мрево сірувате --

Тьмянішають видіння зорові,
Стискають безнадійності лещата,
Неначе хто весь кисень перекрив,
І тіло починає відмирати...

Раптово світло сяє із небес --
Бог-лікар застосовує плацебо*,
Несе з Олімпу добру вість Гермес** --

Мов сльози радості прорвали греблю --
Мене кохає мила -- я воскрес!
Дай вижить, доле, пригорни до себе.
______________________________
*Плацебо -- лікування методом навіювання.
**Гермес - Бог, посланець олімпійських Богів у грецькій міфології.

VІІІ

Дай вижить, доле, пригорни до себе,
Хоч трішки щастя ти мені хлюпни.
Тікати в Краків чи Аддіс-Абебу
Не довелося щоби від війни.

Хтось інший вирушає за поребрик,
Мене -- до рідної землі припни.
Безбатченки, безхатьки сухоребрі
Блукають, наче привиди вони.

Я хочу разом зі своїм народом
Полум'яніть од визвольних змагань,
Пронести прапор України гордо...

Веди, любове, у сяйливу рань
Мій шляху, сповнись величчю акордів,
Хай небезпеками випробувань.
_____________________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.

ІХ

Хай небезпеками випробувань*
Насичена, здається, кожна днина,
Та витончену душу не порань
Об гострого цинізму шабелину.

Отруєною може бути грань,
Коли проникне в серце на хвилину.
Тоді раптово дихать перестань,
І виштовхни нечисте, бо загинеш.

У досконале, дивовижне вір,
Згадай мелодію красиву наю,
Кохання, що дарує щастя, мир!

Тим янголом-захисником витає...
Хоч іноді, немов лавина з гір, --
Життя, бува, виводить нас із раю,
_______________________________
*ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


Х

Життя, бува, виводить нас із раю,
Зло вимальовує принадний гріх,
Розбещений комфортом, потрапляєш
У пекло вседозволених утіх.

Крадеш чужих жінок од Менелаїв*,
Їм роги наставляєш, як на сміх,
Ще й коньяку цистерну випиваєш,
О де та міра крайнощів твоїх?!

А потім боже маєш покарання --
Митарства по лікарнях, буйна "п'янь",
Втрачаєш друзів і своє кохання...

Хоч зеком, самовбивцею не стань --
Оце тобі межа буття остання --
В дугу згина його могутня длань.
____________________________
*Троянський царевич Паріс викрав у спартанського царя Менелая його дружину прекрасну Єлену, через що почалася Троянська війна, що призвела до загибелі Трої, про це розповідає нам "Іліада" Гомера.

ХІ

В дугу згина його могутня длань,
Життя застерігає: будь обачним,
Живемо раз, отож собі шамань,
Аби не уподібнитися мачо

Заради пустоцвітних раювань...
Як долю ти знайшов свою, козаче,
Єднай лише із нею Інь і Янь --
Нехай вона від щастя тільки плаче.

Ще буде провокацій ого-го,
За вірним всі жінки "поумирають" --
Щоб силу чару спробувать свого...

Ставай стійким, дотримуйся звичаю.
Буття тобі спокуси шле кругом,
Але дарує витримку безкраю.

ХІІ

Але дарує витримку безкраю,
Нарешті, на владику схожим став --
Той, хто собою володіє, знає --
Країни тим скоряються, міста...

Їм доля випадає незвичайна --
Простелиться дорога золота,
В палацах, замках жити випадає,
Ще й королівські цілувать вуста.

Усе те, звісно, жде свойого часу --
Напої пить провінції Шампань,
До чого так аристократи ласі --

Не будуть, бо прийде крамарська рвань*,
Хай сила волі ці напасті гасить
І міць, коли стискає біль страждань.
_______________________________________
*Крамарська рвань - мається на увазі французька революція 1793-го року, коли до влади прийшли Робесп'єри, Марати -- крамарі, швондери, буржуа, які повалили клас аристократів.

ХІІІ

І міць, коли стискає біль страждань,
Здригається земля від канонади...
Так хочеться весни благоухань,
Відчути щастя пестощі й принади.

Отих кохання пристрасних торкань --
Як уві сні -- од любої наяди.
Ну зовсім протилежних почувань,
Полегкості шляхетної розради.

Життя контрасти -- без одноманіть --
Неначе торт родзинками вкривають --
Або в пустелі -- рай земний зустріть --

Вустами спраги -- струмінь водограю.
А потім знов -- ненависть кожну мить --
Вогнем пекельним спротив наростає.

ХІV

Вогнем пекельним спротив наростає,
Як стоголовий змій -- московський гад,
Від Дону до прекрасного Дунаю --
Рубають шиї вістря канонад.

І скільки не стинай - все відростають
Ці мамби, кобри, ефи - змієград,
Дістануться гірського навіть плаю
Цинічні орди орківських солдат.

Та наші перемелюють невпинно --
Безстрашні гайдамаки гайові --
Знаходять в найтаємніших шпаринах...

Любов'ю світлі душі онови,
Яриле, хай пощезне слід вужиний,
Едем уяви родить соловій.


МАГІСТРАЛ

Едем уяви родить соловій
Кохана, ти зі мною, що ще треба?!
Утілилась моя найкраща з мрій...
Я вдячний Вам, Боги мої, о небо

Ці узи доленосні не порви --
Бо стану бранцем темного Ереба*,
Впаду на квіти щастя неживі...
Дай вижить, доле, пригорни до себе.

Хай небезпеками випробувань**
Життя, бува, виводить нас із раю,
В дугу згина його могутня длань,

Але дарує витримку безкраю,
І міць, коли стискає біль страждань,
Вогнем пекельним спротив наростає.
______________________________
*Ереб - Підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд (гр.)
**ВипробувАнь - авторський поетичний наголос, значно кращий, ніж словниковий нелогічний наголос.


23 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Часи такі – ведуть сліпців безумці,
а шлях лежить крізь лихо і пітьму.
Іде війна, одне лише на думці –
Чекає що юрбу глухоніму?

Сумні часи негадано настали,
ми розучились думати самі
і віддали майбутнє на поталу…
Невже воно розтане у пітьмі?.

Але іще не вмерла Україна,
з води черпає сили і роси…
Дітей спасати треба і країну,
аби здолати ці сумні часи!

Виплакала мати
Свої ясні очі,
Пішов захищати
Вкраїну синочок.
Та й від зайд проклятих,
Які зазіхають
На її простори,
На її багатства.

День у день матуся
Молиться за сина,
Щоб його ворожа
Куля не скосила,
Щоб живий-здоровий
Був її рідненький
Й повернувся скоро
До сім"ї й до неньки.

Захищає сина
Від усіх напастей
Мамина молитва -
Оберіг найкращий.

2015 р.

Березневої днини
Озираюсь кругом, –
Ген ключі журавлині
Поміж хмар над Дніпром.
Як вогні світанкові,
Появились з імли
Ці птахи й празниково
Зазвучало: Курли!..
Наче радості викид,
Після довгих шляхів, –
Линуть співи і крики
Голосних журавлів.
Їхній спів довгожданий
Не стихає весь день, –
І душі більш весняно
Від утішних пісень.
24.03.24

Полущилось небо хмарами,
І важко чадИть туман.
У передранкове марево
Розлився світанку жбан.

Зірки, що недавно блимали,
Згубилися між лушпин.
Зарожевіло за спинами
Засмучених тополин.

Дорога до сходу котиться,
Не стихла й на мить за ніч.
І променів перші дотики
Фарбують вершки обіч.

Як хвилями, поле скибами,
Малює розмітку тінь.
І котиться гравій з вибоїн
Облущеної путі.

В гіллЯ, як у коси чесані
Накинула чад журба.
І третьою сходить вЕсною
Червоного сонця жбан.

А пісня пташина гулові
Почулася лиш на мить,
Про те, як селом обвугленим
Із півдня весна спішить.

Подякувати хочу… «дякунам».
О, як ви, «любі друзі» вже задрали...
Zеухилянт генштаб розніс у «хлам»!
А що ж мовчать самі ті генерали?

У них сталева воля, мізки є,
і досвіду атож не позичати.
Ні пари з вуст, а ви все за своє!
І так п’ять років – лиш би посичати…

Поляки десь розсипали зерно,
своїх бариг там також вистачає,
і знову – ґвалт, бо їм не все одно!
Мовчить лише зерна того хазяїн!.

А зрушень – нуль, а толку – ні на грам!
Упевнено країна суне в прірву…
Фейсбучні патріоти, стид і страм,
уста закрив, а чи язик хто б вирвав!.

І доки ще кивати на народ,
на ті відсотки, що до урн дістались?
Чому козла пустили у город,
ви зрозуміти якось намагались?

І основне – учора не вернуть,
а жити треба зараз і сьогодні,
до конструктиву варто повернуть.
Очуняйте, ми – на краю безодні!

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Світ чорнішає від туги
І спинились раптом дні, –
Поховав учора друга,
А убивць його – ще ні.
Бронетанкові колони
На полях і між дворів, –
Влаштували перегони,
Наче зграї хижаків.
Заплямованих смертями
На дорогах клятих війн, –
Друг знешкодити мав намір
І до рук взяв карабін.
Але прокляті ординці,
Без вагань та каяття, –
Відібрали в українця
Повне сил і мрій життя.
Присягнув я на могилі
Кару праведну здійснить
Над отими, що убили
Друга кращого умить.
Доки буде оку видно
Їх на рідній нам землі, –
Буду бити непохибно
Кровожерних москалів.
23.03.24

Весна... Блакить...
Трави зітхання чисте.
Пташиний світ цівкоче догори.
Війна... Болить...
Хоч свято, хоч пречисто.
Жалі, жалі - хоронять знай двори.
Небесний сонм -
Герої прудкокрилі...
Туркочуть хмар зсивілі голуби.
Цей жах мине.
І тьма, що сонце вкрила.
Яка ж велика жертва, Господи!..

2024

В дівчат є тенденції квітнути, в'янути,
П'яними танути серед зловтіх,
Днями найгіршими жити у пам'яті,
Тихо сміятись, кохати не тих.

В дівчатах помітна тільки околиця,
Схований нетрями внутрішній шовк,
Та часто у мандрах марно їм хочеться,
Щоб у кущах чатував на них вовк.

Ледве вмолиме дівоче кохання
Лишає назавжди безболісний слід.
Серця віддають свої на зберігання,
Їм повертають обшарпаний лід.

Пустопорожні розмови в повітрі
Дівчат обвивають мереживом слів:
"Закони життя — підступні та хитрі,
Вальсом кружляйте поміж граблів,

Не витрачайте себе на подробиці,
Дороги кохання в безвихідь ведуть,
Давно кимось іншим розбиті дороги ці,
Хтось вже ганьбив вами обрану путь".

2016

Пливе за обріями ирій
і як не тішитись, коли
у надвечір’ї чую щирі,
сумні і жалісні, – курли.

Весна вертається до мене,
заходить сонце у вікні
і теплі крила ойкумени
мене обіймуть уві сні.

А небеса засіють зорі
і поки місяць угорі
осяє ниви неозорі,
Ярило зійде на зорі.

І заквітує та калина,
що не зів’яла на війні,
і буде жити Україна,
щоб не журитися мені.

Ключами долі однієї
летять до хати на селі
у рідні гнізда журавлі
і я вертаюся до неї
осколками душі моєї,
розвіяними по землі.

03.2024

У ступорі. Косиці рву з розпуки!
Сусідка в мене "Ух!"! Не комиза!
Беззубий дід посватався до юнки,
А та й не проти. Каже: - Тільки "за".

За посаг - неміч і вставна щелепа,
Ставок, діброва, стогектарний луг.
Дівиця мудра. Геть не пришелепа.
Дарує діду посмішку до вух.

А той розкис, розчулився, аж плаче,
Бо "полюбила" діва трухлий пень.
Вона ж - вояк! Із племені апачі!
Ссе грошенята з мужа день у день.

А уночі мордує до нестями,
Аби скоріше гигнув благовір.
Уранці у супруга вави, шрами!
В коханні жінка - знавіснілий звір.

За тиждень тризна, отченаш і "Амен",
Скінчивсь логічно сексуальний треш.
Дід у гробу. Звела любов у яму.
Хоча цю смерть лихою не назвеш.

21.03.2024р.

Страшна тінь
А це лиш твоє відображення
Хоч і лінь
Концентруй своє врівноваження
Подивись
Загляни у пітьму, глибОко
Доторкнись
Нутра і росплющ третє око,
Відвʼяжи
Минулого навʼязливих привидів
Осягни
Що для тебе багато є привидів
Існувати
З собою віч-на-віч сміливо
Проживати
Не тікати від себе гидливо.
Просто бути
Без обмежень. Очікуваннь. Балів
Просто чути
Бажаннь тихеньких сигналів
Обнулитись
Бо тінь пропадає опівдні
Попуститись
Ідеальні завжди божевільні.

Розповідаю Словом поетичним
Про те, що думаю і мрію, чим живу,
Прагне прекрасного душа моя лірична
У сонячну погоду й дощову.

Багато літ зі мною оте Слово,
Ніколи ж бо воно не покида.
Ним я веду з природою розмову,
З людьми та Богом.І коли біда

Та в радісні хвилини й часи смутку
Захоплення ним виливаю й біль.
Для мене є найкращим подарунком,
Коли вірші читає хтось мої.

2024 р.

Врочисто сонце коронує
На царювання вже весну, –
Блищать струмки, неначе збруя,
Й земля добріє після сну.
В саду пташки збудили тишу
І в серці радість ожила, –
Струмує з синього узвишшя
Потік нестримного тепла.
22.03.24

Здавалось - літо... Ні! Ще досі лютий -
Єдиний звук безрадісних сонат.
Хтось безпорадно дивиться назад,
До спогадів з минулого прикутий.

Як вижити? Чи можна повернути
Той затишок простих рожевих свят?
Війна гортає книгу чорних страт
І пише закривавлені статути.

Лунає скрізь лише одне питання:
Невже до пекла ближче, ніж до раю?
Та зараз осінь ближче, ніж весна...

Хвилинка синіх мрій - немов остання.
І крізь зелений серпень проступає
Лютнева мертво-біла сивина.

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

На вільну тему вірш?..
Для на́с це не проблема.
Я сів – пишу. Ти – спиш.
Кохання вільна тема.

10 липня 2007 р., Богдани́

Поэт.
Поэт мелодию сердца и души на бумаге излагает !
Откровения, действительность чувствует, понимает !
Экскурсия в мир мечты, вдохновение !
Творчество - сокровище, дар Небес, исцеляет !
21.03.24 Швец Тамара.
Поет.
Поет мелодію серця та душі на папері викладає!
Одкровення, дійсність відчуває, розуміє!
Екскурсія у світ мрії, натхнення!
Творчість - скарб, дар Небес, зцілює!
21.03.24 Швець Тамара.

А там на горі
Сидять кобзарі,
Співають пісні,
Радіють весні.
Стомились йдучи
І вдень, і вночі.
Та стріли весну
І їм не до сну.

Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.

Поезії загострене перо
Байдужою людину не залишить,
Якщо у ньому сенс, добра зерно,
По-справжньому керує правди дишель.

Поезії загострене перо
Не потребує почестей і слави.
Знаходять в слові стержень і ядро
Поети, що ідуть у перших лавах.

Поезії загострене перо
Лише на благо квіту України.
На гак спроможне зачепить ребро
Всіх тих, хто зазіхає на країну.

Поезії загострене перо!

Одні пишаються віршами,
дипломи іншим гріють душу,
у третіх – гроші у пошані…
Моя ж вершина Гіндукушу,
що та віршована стихія,
зрідні стрілі в своєму леті –
всього життя завітна мрія,
спресована в однім куплеті!
Думками образи снуються,
немовби опанча із плюшу…
Рядки поезією звуться,
які торкають людям душу!

Річки течуть із джерела до моря,
як і життя – з початку до кінця.
Це очевидно, мов у небі зорі,
але бракує красного слівця…

Метафори, гіперболи, пейзажі,
епітети і врешті… піїтет.
Та нині в нас криваві антуражі,
проснись урешті, якщо ти поет!

Реалії не варто утрачати,
маститі ви уже чи молоді,
і зорі в небі, що стоять на чатах,
не плутати з відбитками в воді!.

Про що сьогодні пишете, поети,
Втішаючи надіями людей, -
Уважно студіюючи предмети
Життєвих явищ, висновків, ідей?
Про що сьогодні пишете, поети,
І чи змінився ритм серцебиття,
Коли зі сходу пущені ракети
Позбавили нас мирного життя?
Про що сьогодні пишете, поети,
Парнаса вередливого раби, -
Коли немає коштів у бюджеті,
А боронитись треба щодоби?
Про що сьогодні пишете, поети,
Єднаючи натхнення і думки,-
Коли війною злякана планета
За нас тримає тільки кулаки?
Про що сьогодні пишете, поети, -
Чи не бракує об'єктивних слів
Для змалювання цільного портрета
Підступних і безжальних ворогів?
Про що сьогодні пишете, поети?..
21.03.24

Тони у світла ті що й у зими
Плетуться хвилі озером мов павутинки
Крикливі чайки залітають в сни
На крилах несучи дощу краплинки

А далі буде щира ранку радість
І ластівок щасливе щебетання
Твій сон одна темна миттєвість
Вічне - життям зачудування
2023

Ідуть до храму люди православні.
Вони ідуть освячувати воду.
Бо справжня віра крізь сторіччя давні
Долає злість, нещирість і негоду.

Прийшли до храму православні люди,
Не заважають холоди січневі.
Коли є віра - все в них добре буде!
Живе у серці впевненість сталева.

Ідуть до джерела, що біля храму.
У джерелі тече свята водиця.
Минає все: комедії і драми,
Але зневіра - це вже не годиться!

Тут зайняті всі добрими думками,
Не кидаються гнівом і камінням.
Готові розставатися з гріхами,
Пускати в душу світ порозуміння.

А відчуття - як знову народились!
Хода їх - тиха, радісна і плавна.
Всі помолились і перехрестились
І швидко стали в чергу православну.

Ось жіночка, що вірить в ідеали...
Але у черзі їй чекати важко!
Сусідку відштовхнула і спитала:
"Куди ти, падло, ставиш свою пляшку?"

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Запеклася сльоза на обличчі у матері-неньки,
Посивілої враз, як синочок загинув її.
Захищав Україну, своїм тілом закрив нас рідненький,
Не повернеться більше до хати, батьків та сім"ї.

Але ні, він живий і житиме й житиме завжди
У серцях та у пам"яті тих, хто його знав.
Ти ж, матусю не плач, а молися і сином пишайся,
Не померкне і подвиг його у віках.

2022 р.

Я на неї не чатую
Терпеливо повсякдень, –
Наче в шибку гілка туї,
Муза в душу – “дзень!” та “дзень!”
Думам вказує дорогу
Й мотивує до натхнень, –
І не зраджує, їй Богу,
Утомляючи лишень
Сильним запахом чорнила
Й рябизною букв, і плям, –
Муза серце полонила
Найсвітлішим почуттям.
20.03.24

Небо квилить клином журавлиним,
хмарами укрившись де-не-де,
молода приваблива феміна
берегом замріяно іде…

Легіт ніжно пестить її коси,
хвиля легко котиться до ніг,
та весну уже змінила осінь,
ледве літо гулькнуло за ріг…

Стелиться по тихій гладі моря
невагомий вересневий бриз,
супроводом чарівній «love story»
лине оксамитовий каприс.

Надвечір’я магії картину
сповнює руладами цикад,
ночі кароокої куртину
осипає зорями Плеяд.*

Украла віра чужоземна все:.
Зелене свято - нині це вже Трійця.
А Коляда - Різдво. А Пасха ссе
Ярила, наче кровосис Жар-прицю.

У Дідуха обскубли колоски
І доточили до чужих традицій.
Купайло став...Іваном! Роде, згинь!
Єгова - пан! Дажбог сидить у клітці.

О, Ладо! Мати сущого! Ти де?
Вінки пливуть у вир дніпровим плесом...
Святій Марії зайвий ваш тандем,
Русяву косу - геть! Шануймо пейса!

Хитнулися до зради терези,
Хреститися не хочу, але мушу.
Лякають дзвони в річці карасів
І лізе чорт у кожну світлу душу.

19.03.2024р

Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.

Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння зайнялось, спинитися не в змозі.
Веснуню, відчиняй скоріш, чекати не примушуй.
Життя гостиною потіш, впусти його спокусу.

Потоки лащяться до стін, пестливо обіймають.
Щирує дощ впродовж годин – бажання не вщухає.
Та не вдирається у дім, відкритий на шпарину,
спиняє край свій спраглий плин, хоч як до неї лине.

18.03.24

На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.

Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Думки про націю і мову.

Духовний нащадок Шевченка,
Поет всесвітнього масштабу -
Нескорена Ліна Костенко,
Противник системи і зваби.

До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.

На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Але я знаю точно: справедливо!

Мені шкода зім'ятої трави.
Свої не заберуть - собі дорожче!
Геть! Нижню половину - до вдови,
А верхню - у мішку на красну площу.

Зустрінемо ворожий батальйон!
Навіщо майструвати домовини?
Для добрива згодиться хоч мільйон!
Але щоб кожного - по половині.

Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
19.03.24

Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

Не для війни я ростила синів,
А для любові плекала я дочок.
Але плюндрувать мою землю посмів
Підлий сусід, який знищити хоче
Все, що я маю: і села й міста
Та найжахливіше - діток рідненьких,
Кровинок моїх, я ж без них сирота,
Не може прожити без діточок ненька.

Вони захищають мене й бережуть,
За них я молюся Богу уклінно,
Щоби повертались туди, де їх ждуть
Із Перемогою всі неодмінно.
А я, їхня мати зустріну дітей,
Знаменом огорну всіх жовто-синім.
Покотяться радості сльози з очей,
Як миру діждуся я - УКРАЇНА.

2024 р.

Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Мовчки прислухаюся до звуків,
У руці тримаючи ключі, -
Вуху чутно тільки серця стукіт
І дружини зойки та плачі.
Намагаюсь марно зрозуміти
Логіку безжальних москалів,
Тільки розум не приймає звіти,
Складені із нецензурних слів.
Ще не скоро стане час одбою,
Лихо це терпіти довго нам, -
Вистачило б вправності і зброї,
Щоб давати відсіч москалям.
18.03.24