Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

А горіховий Спас
Забира літо від нас,
Закликає осінь,
Що ось-ось вже прийде,
Всюди бурштином сипне
І холодні роси,

Ніби перли оті
Засрібляться в траві
Й на зелен-отавах.
А калини вогні
Замигтять вдалині,
Наче серця спалах.

2023 р.

Хоч холодна зготована їжа -
До стола не пускаєш мене, -
Б'єш словами, а поглядом ріжеш,
І руками у шию женеш.
Кілька раз намагався даремно
Пояснити відсутність отим,
Що, як стало на вулиці темно,
Я злякався додому іти.
І всю ніч на освітленій лаві
Просидів зголоднілий без сну,
А ти чиниш над мною розправу
І за скоєне валиш вину.
Докоряєш без доказу в зраді,
Ні поїсти, ні спать не даєш,
А мене пробирає досада
І бажання поснідать, авжеж...
26.08.23

ІВиходячи із досвіду чужого
і власного на площі десять ар,
схиляюся до висновку такого –
поети є від чорта і від Бога...
а от у землероба – інший дар.

ІІЗважаючи на заповіти Стуса,
працюємо усі біля землі,
аби була законною спокуса
скородити «хороших москалів».

Інакше неможливо із ордою.
Перо поета – хлопавка для мух,
якщо не надихає нас до бою,
і не гартує войовничий дух.

Заслужені паяци при бандурі
не наближають праведні роки.
Ми кобзарі, мольфари по натурі,
бо наші предки – характерники.

За кров пролиту і за кожне горе
скарає небо мафію кремля...
...........................
заллє смолою їхні пащі море
і вдавить каменюкою земля.

ІІІНе помагають заповіді Божі,
не чує розбишака, – не убий,
не укради, не зазіхай... і, може,
коли немає алібі, – якби,
то ми би... правда переможе,
винищуючи зайве і вороже,
виконуємо заповідь, – люби...
і захищай... а Гея допоможе
іти і не боятись боротьби.

08.2023

любов виховує у будь-якому віці
тож тепер мене дратує надмірна турбота
увага незнайомців видається штучною та підозрілою
а мовні стереотипи викликають блювотний рефлекс
я стала грубою
так мені кажуть
схожою на черевика
з побитим носом та порепаною підошвою
а що насправді черевикові до ноги
яка його взуває
і що йому до своєї пари
яка простує так близько
тією ж дорогою
проте не з тим самим камінням вітається
ані шнурки
ані однаковість фасону
не гарантують визначеності
у світі людських стосунків

любов це зіткнення
а ти камінь
що його не подужала зрушити з місця

25.08.23

Знову вперіщили дощі.
Похнюпились бузку кущі –
і їм жовтнево на душі
і згадують про літо.

Дощі ідуть вже котрий день.
Не чути горобців пісень.
І ціле місто кожен день
дощами рясно вмито.

Дощі ідуть і там і тут.
В горшечках кактуси цвітуть.
І кішка на вікні сидить,
неначе у гіпнозі.

По колу стрілки, ночі, дні.
Під домом світять ліхтарі,
тьмяно присвічуючи тим,
хто ще в дорозі.

19.10.2022

Спека шалена панує у місті,
Сохне на схилах поникла трава.
Тільки вночі прохолода речиста
Так ненадовго вступає в права.

Сонця тарілка у небі звисає,
Хмари деінде ліниво пливуть.
М'якне від жару панно магістралі.
Вітру обійми, гарячая суть.

Під берегами хлюпочеться річка.
Лагідно миє пісок у країв.
Не поспішає, потужна, велична,
Теплими хвилями пестить ефір.

Літо згасає. Жара та не вічна.
Вересень спеки закінчить ходу.
Скоро ключі журавлів закурличуть,
Роси холодні на землю впадуть.

Джмелі мохнаті в конюшині
Гудуть невтомно дотемна, -
Пилком запліднюють рослини,
Нектаром втішившись сповна.
Сприяють гарним урожаям
Оцих густих пахучих трав,
Які квітуючи зростають
Там, де я поле знов зорав...
25.08.23

Із О.А.Галича

Умовляє партбюро: «Ти ж все маєш:
преміальні, в санаторій відправку...»
Ну, а я́ їм: «А мене не зламаєш!
Я ж борюсь не за цяцьки́, а за правду!

В нас у кожного подяк – цілий штабель!
Так відзначте цех цілко́м, повноцінно!
Ми ж працюємо на весь наш соцтабір,
і продукція уся – на “відмінно”!

Це який, – питаю, – вигадав Чехов,
і з якого, міль пардон, переляку,
щоб такому винятковому цеху
не давати цю почесну відзнаку?!»

    А з мене – іржуть,
    навіть друзі іржуть,
    (і Фрол, і Гнатюк, і Славина):
    «Вояко! – іржуть. –
    Вгамуйся, – іржуть, –
    тут все ж таки є обставина...»

        А я говорю, – баском говорю:
        «Піду, – говорю, – в обком!» – говорю.

А в обкомі – все те са́ме: «Не треба!
Терміново припиняй це бубніння!
Ти ж партійний ніби член, а не ребе,
і повинен мати все ж розуміння!

Бо з єхидством їхня преса сприймає
все, що в нас відбувається в хаті;
а гадаєш, Пентагон той дрімає?
Не дрімає, сучий син, він на варті!»

Аж здригнувсь я від такого уроку:
«Хай подавляться своїм словоблуддям!
Ми ж в рахунок дев’яностого року
даємо уже продукцію людям!»

    На мене гарчать:
    «Ти чого́ тут, – гарчать, –
    немовби пастух на випасі?!
    Замовкни, – гарчать, –
    нарешті, – гарчать, –
    сиди, он, – гарчать, – й не рипайся!»

        А я́ на слова ці криві – говорю:
        «Продовжимо спір у Москві!» – говорю.

...Ну, верчуся у Москві, як собака.
Кабінети миготять, референти...
І торочать, як один, дуже м’яко:
«Недоречно це на цьому моменті!

А якщо ви в ювілейному році¹
раптом станете на ленінську вахту?
Уяви, в якій жахливій обробці
дасть оцінку Бі-Бі-Сі цьому факту!»

Ну, і знов – про ордени, житлоплощу...
«Ви працюєте, – гово́рять, – сумлінно,
і, якби не їхнє радіо, тощо, –
ми б звання вам надали́ неодмінно!

    В ціло́му – авжеж,
    ти тут пра́вий; але ж –
    поводитись маємо гнучко ми:
    адже ваш продукт –
    не вельвет і не фрукт,
    а табірний дріт із колючками...»

        «Ну що ж, – говорю. – Відбій! – говорю.
        Піду, – говорю, – в запій!» – говорю.

Узяв – і запив.

(2023)

Сидять діди на лавці у неділю,
Про щось поміж собою гомонять.
Коли то чують, щось гуде. Глядять,
Аж суне комарів велика сила.
Один і каже: - Мабуть, знов чорти
На болотах весілля святкували,
Що комарів всіх звідти розігнали.
Діди пороззявляли аж роти.
- Ти звідки взяв, - один його пита,-
Що то чорти? -Ну, знаю та і знаю.
Другий із боку іншого питає:
- А чи багато в світі є чорта́?
- До біса його світом розвелось.
- А чому так? – А ви, хіба не чули?
То у часи ще найдавніші було,
Як Богу світ створити удалось.
- Не чули, - один каже, - розкажи.
Прокашлявсь дід та і почав казати:
- Шість днів прийшлося Богу працювати,
Аж доки світ з’явився і ожив.
Та ж треба світ іще й перехрестить.
А, як то все зробити, він не знає.
Тож у Петра Святого і питає:
- Не знаєш, як би нам таке зробить?
Петро ж хитрющий був, хоч і святий:
- Чому ж не знаю?! – Богу отвічає.
- Ну, коли так, тоді роби, як знаєш.
Петро закликав чорта. Той, як стій,
З’явився вмить: - Чого тобі? – пита.
- Звези мене он до води отої,
Що бачиш, чорте, ти перед собою.
- А що за те від тебе б я дістав?
- Зроблю, що схочеш? – Добре, - відповів, -
Але за те помічників бажаю,
Бо сам один у світі не встигаю.
Петро пообіцяв, на чорта сів
І той помчав його на самий край
Землі – аж там води зовсім немає.
Вода з другого боку проглядає,
Звідкіль вони приїхали. Давай
Чорт завертати та іти назад.
Дійшли кінця – і там води немає.
Вона по правий бік десь проглядає.
Чорт через те, що взявся, вже й не рад.
Та мусить йти. Прийшли на правий край.
Та й тут води немає. Щось навпроти
Біліє, як вода. Чорт без охоти
Брести у тому напрямі давай.
Дійшли кінця, чорт змучився зовсім.
Петро ж йому: - Ну, досить вже ходити.
Нам удалося світ перехрестити.
Тож, чорте й розпрощаємося з тим.
- А обіцянка? – аж підскочив чорт.
На радощах, що світ перехрестили,
Петро зовсім забув, з ким має діло
Та й розказав секрет чортові: - От,
Як хочеш ти помічників собі,
То встань в суботу, ще зоря у небі,
Візьми води та й бризкай позад себе
І кожна бризка буде чорт тобі.
Чорт так і робить, бо з тії пори
Чортів все тільки більшає по світу…
Хтось із дідів: - А міг би й одурити.
Хіба ж то гріх, як чорта одурив?

У твоєму житті я був гостем незваним.
Ти чекала когось. Не мене.
Защеміло в душі, а чому — я не знаю
І не знатиму вже.

У безодні очей віддзеркалення неба...
Може, радість? Та ні, швидше біль.
Задивлявся у них, остовпівши смиренно
Й говорити не міг.

Час тягнувся змією нестерпно повільно,
Споглядав я цей світ, наче сон,
Де не бачив людей, лиш якісь механізми,
Що снували кругом.

Все змінилось не раз з того часу в природі.
Будували і нищили міст.
То чому ще болить — зрозуміти не можу.
Я — непроханий гість?..



11.06.2014

Ось і осінь стала на порозі,
ніжне літо хутко відцвіло –
павутину бганок у обозі
на чоло в дарунок принесло…

Відгриміли теплі літні грози,
віддзвеніли трелі у гаях,
та тріскучі ген іще морози,
чути ще відлуння солов’я.

У дорогу закликають мрії
і пізнати є чого в житті.
Ще не вмерла потайна надія,
що кохання стріну в майбутті!

Бо кохання – почуття нетлінне.
Так, любов – то почуття святе.
Хоч життя і надто швидкоплинне,
та воно в безмежжя нас веде!
08.08.2017

Вже осінь посила свої привіти
У вигляді листочків золотих,
Які кружляє у таночку вітер,
Вона ось-ось прийде, ти її жди.

І принесе хай мир на нашу землю,
Добром хай повняться й теплом прийдешні дні,
Блакить небесна й сонечко над нею,
Радісно буде на душі тобі й мені.

2022 р.

Сьогодні ти рятуєш Україну
Зі зброєю чи, може, волонтер?
У себе прихистив людей гостинно?
Зі співчуттям рясну сльозу обтер?

За врожаї нові старанно дбаєш?
Спускаєшся в завали по людей?
Пожежі гасиш у звитяжнім краї?
Завод рятуєш, як земля гуде?

Ти возиш день і ніч вантаж нужденним?
Воюєш словом? Дякую тобі!
Щоб зупинити люте і скажене,
Всі засоби доцільні в боротьбі.

У нас здавен чужого не чіпали,
Не для меча була міцна рука.
Беззбройні, скородили землю ралом —
Ніхто війни до себе не чекав.

…Якщо засуджуєш жорстокі звірства,
Немарні кроки для людей твої:
З підтримкою село розбите й місто
Загоять рани, встануть із руїн.

Ти з України? Франції? Канади?
Американець? Німець? Чи поляк?
Страшній війні, агресії завадив?
Вклоняється тобі моя земля.
Спасибі, що рятуєш Україну!

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Коли ж нарешті без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна суверенною стане де-факто.

Гайну в село на вихідні
З оцих бетонних хащів
І з допомогою рідні
Свій раціон покращу.
Щоб показати щедру суть
Селян міському гостю, -
В печі індика запечуть,
М'ясним борщем пригостять.
А де мені і хліб, і сіль,
І превелика шана, -
На сковорідці карасів
Укриє шар сметани.
Ще смакуватиму млинці
Политі ласим медом,
А потім буду в гаманці
Гойдатися під небом...
23.08.23

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

На дримбі дощу
Виграє навіжений музика,
У мареві слів
Заблукав бунтівничий поет.
Розбурхала світ
Феєрична мелодія дика.
У павоті рим
Зависає увесь інтернет.

Усе доокіл
Стрепенулося, мов перед герцем.
Злітає без крил
Одкровення від серця до серця.

Наїлися ми братньої любові
лукавої, лихої кацапні
і напилися горя на війні.
Скажений ворог нації і мови
не відпускає дійної корови
у лоно європейської рідні.

Майбутньому нема альтернативи,
та поки не палає вся земля,
нема чого дивитися здаля,
а треба гнати гадину паршиву
сьогодні разом і у хвіст, і в гриву
від Балтії до самого кремля.

Оновлюємо Україну-матір...
хай захищає наші рубежі...
із тризубом стаємо на межі
добра і зла і кожен цьому автор
і неофіт, і профі, і аматор –
литаври української душі.

Поширюємо кращу із традицій
у колі друзів, а не ворогів,
чаруємо і музикою слів,
і піснею... гуртом і наодинці...
чим більше люди чують українців,
тим більше ненавидять москалів.

08.2023

Сусідський кіт уже не кіт,
хоча іще не кішка.
Тепер він злякано сидить,
таращиться з-під ліжка.

За операцію оту
три тищі заплатили.
Наразі вірять хазяї,
що буде котик милим.


22.08.2023

Блукаючи у ночах навмання,
Втікаючи щосил від свого я,
Ти все ж відчуєш погляд на спині
І викрикнеш "Відстань!" в пітьму, мені.

Не підпускатимеш до себе -
Попутників тобі не треба.
Та не втікай, бо друг твій я,
Бо берегти - це місія моя.

Коли дійдеш до вістря забуття,
Звідкіль уже немає вороття,
І понад прірвою почуєш вітровій -
Це я кричу тобі щодуху: "Cтій!"

2023-08-22

Коли б я міг
Воскресити твій майже забутий голос
У провінційній квартирі,
Яку обживають давно як, чужі голоси,
Через стільки часу, віддаленості від нього,
Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.
Наче музика для обивателя в партитурах,
Яку не спроможний зіграти по нотах, але
За назвою в пам'яті звуки її віднаходить
І слухає спогад мелодії, спогад краси.
Твій голос десь там, десь під тонною інших, у стосах
Літописів сонця, світанків, любові та зим,
Його зберігає схолола відлуннями тиша...
Послухай, я воскресити його б не зміг.
Від краси, що привласнює мить залишається тільки
Вага від нещасної ляльки, лахміття та пил,
На якому самотність виводить своє прокляття
І зважує слово та пір'я обскубаних крил.

05.07.2023

Присвячується сусідці Катерині Михайлівні

Визирне з фіранки
Лісовий масив,
Вже о шостій ранку
Хтось ввімкнув полив.
Катька, Катерина,
— кажуть всі підряд.
А вона людина,
За вісімдесят.
Скрізь не суне носа,
А наводить лад.
Сивину у косах,
Наче снігопад,
Зафарбує хною,
Губи підведе,
Спішною ходою
Нам назустріч йде.
Усмішка — розмаєм
Ще гука здаля
— Гроші я збираю! —
(Часом дошкуля.) —
З сьомої квартири
В Толі рецидив.
П'ятдесят чотири,
Майже, що не жив.
Дайте скільки в змозі,
Добрий він, авжеж? —
Стане на порозі
Й милосерддя жде.
Очі, наче вишні,
Долею з-під вій,
Розженуть колишні
Хмари дощові.
Розмовляє дзвінко,
Чути на весь двір.
Справедлива жінка,
Ти мені повір.
Робить все з розмахом
В домі без кінця,
Лікарка за фахом —
Зцілює серця.
І стосовно ліфта
Дзвонить в КМДА,
Доглядає квіти,
Хоч немолода.
Ремонтує сходи,
Знає все про всіх,
Людям щиро годить —
Спільний оберіг.
І таке буває,
Що латає дах,
Бо її тримає
Небо на руках.

21.08.2023р.

А сонячні промінчики
Стрибали по калюжах
І цілували личенько
Тобі, мій юний друже.

Й ти мірятимеш глибину
Калюж тих зними знову,
Подивишся чи не втонув
Кораблик паперовий,

Якого з друзями пускав
Після дощу раненько.
А зайчик сонячний стриба
І зігріва серденько.

2023 р.

Із О.А.Галича

...Отже, суддя Бідо, який, до речі, чудово про­водить сьо­годнішню зустріч, просто чу­до­во, зро­бив догану англійському гравцю, – і матч триває. І зно­ву, дорогі товариші вбо­лівальники, дорогі наші те­ле­гля­да­чі, ви бачите на ваших екранах, як всту­пають у дво­бій цен­траль­ний нападаючий англійської збір­ної, про­фе­сі­о­нал із клубу «Стар» Бобі Лей­тон та наш чу­до­вий майстер шкіряного м’яча, аспірант Мос­ков­сько­го пе­да­го­гіч­но­го інституту Володимир Ля­лін – ка­пі­тан та улюб­ле­нець нашої збірної! У цьо­му єди­но­бор­стві (до речі, зверніть увагу, цікавий іг­ро­вий момент), от­же, у цьому єди­но­бор­стві су­пер­ни­ки змагаються не тільки в техніці во­лодіння м’я­чем, а й у розумінні само́ї, так би мовити, при­ро­ди гри, в умінні пе­ред­ба­чи­ти та випередити най­тон­ші стратегічні та тактичні задуми суперника...

– Він мені по яйцях цілиться,
рижий Бобі в ролі генія,
він за те у них і ціниться,
кожний гол – окрема премія!

А я́ йому – на мигах, рижому:
як не крути фінтами свіжими,
поці́лиш в мене – я, бля, виживу,
а я́ поцілю – ти, бля, виживи!

    Ти гадаєш, бля: зустрівся з дикунцем, –
    ну, а я зроблю культурно і тихцем.
    Я, бля, вда́рю – вже не встанеш із землі,
    а свистун цей – не помітить взагалі!

        ...Кривить фізію усміхнену –
        от осел! –
        й мимрить відповідь по-їхньому:
        «Very well...»

...Суддя Бідо фіксує положення поза грою – чудово про­во­дить матч цей арбітр із Фран­ції, чудово, по-справжньому спор­тив­но, суворо, по-справ­жньо­му ар­бітр між­на­род­ної кваліфікації. Отже, вільний удар від на­ших воріт, м’яч рикошетом знову по­трап­ляє до Бо­бі Лейтона, який в оточенні інших грав­ців по цен­тру просувається до нашого штраф­но­го май­дан­чика. І знову перед ним по­стає Володимир Ля­лін. Во­ло­дя! Во­ло­деч­ка! Його не обдурив фінт ан­глій­ця – він пе­регороджує йому дорогу до наших во­ріт...

– Можеш бігати хоч милями –
я зловлю тебе, куркулику!
А фінти із фіглі-міглями –
це́ все, рижий, гра на публіку!

Не вважай мене за зайчика, –
вже траплялись нападаючі!
Що́ я, бля, не бачив м’ячика?
Буду бігати світ за очі?!

    Я стою, а цей тутешній фаворит
    знову рветься лівим краєм до воріт!
    Я – на поміч, певна річ, воротарю;
    рижий – з ніг, і я так чемно говорю:

        «Ладив гол, по-товариському?! –
        Пий крюшон!»
        Він – з газону по-англійському:
        «Danke schön...»

...Так, дивно, дивно, просто незрозуміле рішення – суд­дя Бідо приймає звичайний силовий прийом за по­ру­шен­ня правил і призначає оди­над­ця­ти­мет­ро­вий удар у наші ворота. Це неприємно, це не­при­єм­но, несправедливо і... а... ось тут мені під­ка­зу­ють – ви­яв­ля­єть­ся, цей суддя Бідо просто чудово ві­до­мий на­шим журналістам, як один із най­про­даж­ні­ших по­лі­ти­ка­нів від спорту, який у роки окупації Фран­ції спів­пра­цю­вав із гітлерівською розвідкою. Ну, отже, м’яч встановлений на оди­над­ця­ти­ме­тро­вій поз­нач­ці, хто ж би­ти­ме, а, ну, той самий Бобі Лей­тон, він про­сто симулював травму, ось він роз­бі­га­єть­ся, удар!.. Так, прикрий та несправедливий гол, до речі, єди­ний гол за всю цю зу­стріч, єди­ний гол за пів­хви­ли­ни до закінчення мат­чу, єдиний і не­спра­вед­ли­вий, при­крий гол, забитий у наші ворота.

– Так, заслуги наші півнячі:
гру просрали, попри заходи...
Добре б, це було на Півночі,
тільки – ні, це, бля, на Заході!

От тепер і слухай скривджено
Федерації нотації:
«Як же не зробив ти рижого,
де ж твоя кваліфікація?!

    Вас, засранців, опікаєш та ростиш –
    ви, тимчасом, підриваєте престиж!
    Ти ж – радянський, ти ж міцний, як феросплав!
    Як почав – так і роби вже, щоб не встав!»

        І засіданню спортивному
        на бюро
        відповім я по-партійному:
        «Буде зро!..»

(2023)

Як тільки у спогади юність
З’явилася врешті сама, –
Здалося – світанок насунувсь
І зникла тривала пітьма.
Розвиднилось швидко й принадно
Мені усміхається світ
Довічний, яскравий, доладний
І пряний, як липовий цвіт.
Вслухаюсь, вдивляюсь, милуюсь
Безмежно красивим життям
Тоді, як з’являється юність,
Тоді, як бажаю це сам…
22.08.23

На атоми я розберу любов,
молекулами питиму кохання.
Не пожалію у багаття дров,
аби палала ватра до світання!

І по краплині питиму тебе,
як спраглий подорожник у пустелі,
до вечора, що заведе в едем,
на мить не покидаючи постелі!

А ніч нам справжнє диво принесе
і, захмелівши в чарівнім польоті,
про те кохання напишу есе,
смакуючи твоїм нектаром плоті!

Наче небо прорвало –
дощ стіною і град.
Та цього було мало –
вітер кинув десант.

Закрутило акації,
зав'язало вузлом.
Від струнких тополь грації
залишивсь бурелом.

Тільки як по команді
все ущухло за мить.
Може котрийсь архангел
враз Іллю насварив.

21.08.2023

Нетерпеливиться рокам – спішать у вирій,
Туди, де сонце день утомлений скидав.
Та вабить душу до села в куточки щирі,
де у криниці незамулена вода.

Несе коромисло дівча у вишиванці –
а спокій ранок через неї загубив.
Вона – як мальва, що розквітла рано-вранці,
милує око тут… у затінку верби.

Почуте в юності – в картині роздивлюся,
бо підсвідомо край у соняхах люблю.
Оте дівча – моя улюблена бабуся,
на їхній хаті – із соломи капелюх.

Вже оповідки десь у пам’яті розмиті,
а від криниці – світлі спогади й печаль….
Нетерпеливиться рокам… спливають миті –
і знов із сонцем день утомлений промчав.

Ніжився у гамаку мармеладовім
ягідний вечір під кронами слив,
яблучка райські в отавах смарагдових —
ніби рубіни тут хтось розгубив.

Тиха розмова на лавочці кованій
про незабутні минулі роки,
спогад бентежив і ти зачаровано
потай торкався моєї руки.

Пазли не склалися, рейки не сходяться —
пізно лишатись і рано піти.
В липні обсипалась чорна шовковиця,
не відшукати і до сліпоти.

Здмухував куряву легітко віялом,
пестив губами терпку череду.*
Та твої чари на мене не діяли,
хоч феромонами пахло в саду.

Череда* — рослина

20.08.2023р.

Сиджу, неначе перед смертю,
Бездумно дивлячись на світ, –
Життя змогло нарешті стерти
Безповоротно в давнє слід.
І мрій позбавити вдалося
Мене нещадному йому,
Бо я сиджу й дивлюся скоса
На щастя прагнучу юрму.
Хтось за минулим днями тужить,
Хтось шле майбутньому привіт, –
А я сьогодні вже байдуже
Сприймаю все, чим повен світ.
21.08.23

У мого дерева від пращурів коріння,
Проросле в ґрунті ріднім благодатнім.
Зі стовбуром міцним приходить завжди вміння,
Життя іде від батьківської хати.

У дерева гілля таке розлоге,
Рідні в нім чиста кров тече завзято.
Бруньок нових зародження від Бога,
Пишалися б і батько й рідна мати.

Цілюща сила від дітей, онуків,
Віддячує плодами роду древо.
Піклуються про нього вмілі руки,
І обіймають душі променево.

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила "Ватри"
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурнус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я – Стус.

У пальті старої моди жінка,
мов в деревах древніх тротуар.
От така твоя моя сторінка,
от такий тобі мені кошмар.

Цирк та й годі у твоїх зіницях,
не перебродило ще вино.
Ти найкраща в світі молодиця,
перехрестя: "він", "вона", "воно".

Триєдина, тризна і тризуба,
не боїшся жодних потрясінь,
лиш одне питання ставиш руба:
де ти є сама, а де є – тінь;

а те, де дзвонитимеш завтра…
(ет, я вже сам не свій).
Який з мене буде автор,
коли не співатиму їй?!

2–13 квітня 1992 р., Київ

Один колір, одна якість,
хоч обгортки різні.
Не сховати гріха шило
навіть у харизмі.
***
Чужих людей життю
увагу приділяє
той, хто свого життя
щасливого не має.
***
У намаганні іншого
поставить на коліна
сам можеш залишитися
без ніг.
А старість може плакати
сльозами крокодила
за тим, що у юнацтві
не беріг.

20.08.2023

«Народ скаже – як зав’яже!» Прізвисько, буває,
Краще всіх характеристик когось представляє.
На Січі отак новеньких завжди прозивали,
Головне щось у людині добре підмічали.
І приклеїться, і ходить людина по світу
Із тим прізвиськом – не треба й паперів носити.
Чомусь Криса той на пам’ять прийшовся одразу.
Хай потомки не сприймають все то за образу.
Але ж прожив чоловік той життя, слід зоставив.
І найкраще про людину кажуть його справи.
Сам він родом із Крилова, із шляхти дрібної.
Був розумним, вельми хитрим, удатним до бою.
Хутко міг пристосуватись, стати на бік сили.
Ледве но Річ Посполита була захмеліла,
Як він став на бік козацтва. Вже на Жовтих Водах
Зумів себе проявити, коли мав нагоду.
Коли ляхи захотіли вже було здаватись,
То заручниками треба було обмінятись.
Від козацтва зголосились Кривоніс та Криса.
В атлас, кармазин і панцир багатий вдяглися,
Щоб статечно виглядати й подались до ляхів.
А ті уже на ту пору аж тряслись від страху.
Бо сірома насідала, наказів не чула.
Вже аж під сам ляський табір на ту пору була.
Криса зорієнтувався та і упросився,
Коня взяти і нагайку в ляхів зголосився,
Щоб сірому розігнати. Ті в розпачі були,
Дали згоду. Та по тому тільки його й чули.
Кривоніс той самий фортель встругнув слідом ляхам.
Ну, а битва закінчилась для них повним крахом.
Піднялася зоря Криси високо відтоді,
Зробив його полковником Богдан при нагоді.
Врахував, що той проноза, завжди знайде вихід
Та, напевно, возвеличив козакам на лихо.
Бо на полі берестецькім той і проявився.
Поки іще Богдан вдало із ляхами бився,
Криса з полком був у гущі та шаблю кривавив.
Але скоро у Богдана врознос пішли справи.
Кримський хан покинув поле та у Крим подався.
Богдан слідом - повернути того сподівався.
А козацтво відступило та і окопалось.
На повернення Богдана іще сподівалось.
Оточили табір валом, ляхам не здалися.
Іще десять днів по тому табір з ляхом бився.
Хоч надії ніякої козаки мали,
Але всі атаки ляхів вперто відбивали.
Заодно до перемовин з ляхами вдалися,
І полковники до ляхів в табір подалися.
Серед них впросився й Криса. А чого ж не взяти?
Він зуміє знайти вихід, військо врятувати.
Але Криса не для того тоді зголосився,
Він надумав здати ляхам все козацьке військо,
Бо ж побачив, що тут ляхи можуть взяти гору,
Все прикинув – помирати не бажав так скоро.
Тож опісля перемовин назад не вернувся,
І на ворога козацтва умить обернувся.
Розказав усе, як ляхам козаків здолати,
Де які в козаків сили, які мають втрати.
Розповів усі секрети, не ховав нічого,
За що король простив вини й помилував його.
І тепер уже той Криса ляхам вірно служить,
Аби усі свої втрати швидко надолужить.
Набира таких же самих, щоб ляхам служили
Та старається для ляхів з усієї сили.
То він козаків збирає, то татар приводить,
Завдаючи Україні чималої шкоди.
Як Юрась Хмельницький кинув москалям служити,
Криса тут же опинився серед фаворитів.
В Переяслав полковником той його призначив…
Та в Сибіру опинився полковник козачий.
Москалі усіх невгодних туди засилали,
Які їм живими в руки раптом попадали.
У далекім Єнісейську провів він два роки,
Хоча зрадництва добряче засвоїв уроки.
Служив Хмелю, служив ляхам, москалям, одначе,
Не погодився служити. Усе ж, честь козача
Взяла гору, було гидко москалям служити,
Краще уже у Сибіру весь свій вік дожити.
Москалям же нетерплячка – охрестить схотіли,
Бо, мовляв, не по обряду козаків хрестили.
Але Криса з козаками вперлися добряче
І сказали, що в них справжнє хрещення козаче.
Тож москалі й відступились. Кілька літ минуло
І козаків-полонених назад повернули.
Обміняли на таких же москалів. І Криса
Повернувся, щоб служити далі ляхам, звісно.
Тож, його також руками творилась Руїна
І стікали ріки крові з неньки-України.

Туман попелястий улігся на простір земельний,
І коник його - пелена.
Мишасто-химерно проникли мазки акварелі,
І пили світанок до дна.

І десь у тумані блукали надії прим*яті,
І втоми змарніле лице.
Крізь морок ледь-ледь пробивалися струмені м*ятні
З невидимим світла різцем.

Туман ненадовго, нас кличе до волі дорога,
Розсіється сизість думок.
Хоч вип*єм за правду життя ми гарячого грогу,
Лиш віра рятує у строк.

Сяє сріблом серпневий серпанок,
Ронить роси прозорі ранок,
Кожна квітка ковтне краплинку,
Пелюстками пригубить перлинку.

Того трунку торкнуться й трави,
Зачерпнути захоче у збанок
Світлий-світлий свій сонце-сонях
Та всміхнеться й всміхнеться й відступить втома.

2023 р.

Сяє сріблом серпневий серпанок,
Ронить роси прозорі ранок,
Кожна квітка ковтне краплинку,
Пелюстками пригубить перлинку.

Того трунку торкнуться й трави,
Зачерпнути захоче у збанок
Світлий-світлий свій сонце-сонях
Та всміхнеться й всміхнеться й відступить втома.

2023 р.

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки,
бо змалечку завчив: «Не суди і будеш не судимий!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».

P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі цьому і не жив.

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
змарнотратили час коли була вона ще відносно мала
вже дебела гігантська м’язиста і злобою хвора
невситимо нестримно смакуюче зла

їй у радість встромляти в живе свої ікла
драти в шмаття життям обдаровану плоть
вона дужа почвара та ще й до безкарності звикла
збіса важко цю сучу мерзоту збороть

ось у тій стороні проживають славетні звитяжці
що колись зголосились боронити світ від потвор
бо вони чільні лицарі ті що підхожі найкраще
позбуватись почвар припиняти почварів терор

та чомусь не ідуть хоча вислали добрий топірчик
обіцяють за місяць прислати іще
це ж неважко отій кровожерній потворі
тим топірчиком трохи подряпать лице

це її вгомонить це заставить її припинити
може навіть домовитись з нею удасться хто зна
почекаємо є на звитяжність ліміти
на комфорту шкалі за геройство в наш час зависока ціна

ось у тій стороні проживає страшенна потвора
а у тій стороні ті хто здатен спинити її
як же трапилось так що сьогодні іще одне горе
принесла ця гидота зболілій вкраїнській землі

***
Ногою однією ми у НАТО,
а другою... не вистачає сил
узяти й зафутболити за ґрати
реципієнта шостої палати,
аби угомонився русофіл.

***
Відомо де, для чого і чого
засмічували мізки комуністи,
що українська нація – нацисти,
та невідомо нащо і кого
виховують сьогодні пацифісти.

***
У декого і тачки, і хороми,
і хитрі не такі уже й дурні,
і не одні, напевне, воєнкоми
у голові яких не всі удома,
а хобі – багатіти на війні.

***
Оратори – хороша креатура
народу, влади, армії... але
якщо це увертюра диктатури,
то краще за водою по Амуру
нехай собі іде за кораблем.

***
Десь і людей рятують ескулапи,
і ворога, який іде у рай...
о, воїне, собаку оминай,
а у бою скаженого кацапа
жалій, не рань, а зразу убивай.

***
І тіло, й ноги наші не із глини,
кров не водиця, але воля – криця
і тільки меч рятує Україну...
а от на щит із тризубом віднині
до сходу сонця гавкає лисиця.

Резюме
Попереду і грози, і морози,
та буде перемога ще і... сльози
і радості, і горя довгий вік,
аж поки зарубають малороси
у пам’яті, на лобі і на носі,
що їм дає і дав чужий язик.

08.2023

Як чудово на свято
видзвонюють дзвони.
І душа за тим звуком
полинула ввись.
Запах яблук і меду
і квітів бутони -
от і Спас завітав.
За бійців помолись.

19.08.2023

Серед нічних зірок є зірка,
яка зовсім не схожа на інші.
Цілком і повністю інакша
за кольором сяйва і плином думок.

Вона не повторює слова
мільйонів своїх друзів і ворогів.
Навіть коли змагається з ними,
вимірюючи яскравість їхніх пелюсток.

Авжеж, її сяйво найяскравіше з усіх.
Жодна інша зірка не здатна
здіймати бурю почуттів.
Лиш крихітка «сяйво» спіймає їх всіх.

Вона шукає добро там,
де злом понівечені блакиті.
Вона вбачає людей
лише за їхнім поглядом.

Одна ця зірка на нічному небі
шукає схожих зір на себе.
Та знову й знову забуває,
що нізащо їх не знайде.

02.08.2023

Цього́річ рясно яблука вродили,
звисає до землі важке гілля́!
Старався, певно, з усієї сили
з вологою пророк, святий Ілля…

Лягає у валки потужний колос,
аби на стіл дістатись колобком,
і трави у лугах стоять у пояс,
несуть корови з паші молоко…

У со́ти меду наносили бджоли,
а в глеку дозріває житній квас…
Вплітається у споконвічне коло
в гарячім серпні яблуневий Спас!

Стоїть, немовби хлопці-оборонці,
уздовж дороги соняшників стрій.
Досушує жарке південне сонце
отави, літом скручені в сувій…

На зсуві літ, на переломі долі,
не тільки Україна – цілий світ.
Чи допоможе у кривавім полі
укотре нам старий Новий завіт?.

Ворожі гради сіють смерті стро́нцій
несу́чи світу, як завжди, своє…
Та незбориме українське сонце
з-за обрію нестримно постає!

Роки злітають, як пожухле листя.
Оголеність душі осінньою порою
Мінор стискає, вітер рве намисто
Калини, що схилилась низько над водою.

Вуаль фотографічна поглинає,
Туманом прикриває золота сусальність.
Здається інколи: дійшов до краю,
Але веде осіння мудрість у реальність.

І серце довіряєш тільки Богу,
Тебе не зрадить, не розтрощить вітром сильним.
І по життєвій ти ідеш дорозі,
І не зважаєш на осінні заметілі.

Колись був соняшник конем,
А я не знав про втому, -
Гасав щоліта день за днем
По вулицях на ньому.
Здіймалась курява увись,
Коли летів прожогом, -
І шлях привітливо стеливсь
Щасливому під ноги.
Тікали кури й горобці
Від нас, коли згарячки
Шмагав лозинкою в руці
Упрілу вкрай конячку.
Я лиш тоді кричав: Ура!..
Повсюди безтурботно,-
Дитинства радісна пора,
На жаль, безповоротна...
19.08.23

Стікає день по шибці сумовито,
Дощить, хоча не сильно, та давно...
Намокле листя обриває вітер,
Кидає у заплакане вікно.

Зажурене знадвору заглядає,
А там, у книзі трепетні рядки,
Що сповнені тужливої печалі,
Та пам'яті про доторки палкі.

Усе пройшло, зійшло, обіч снігами,
Туманами укутало роки.
Ту порожнечу, що лягла між вами,
Нові заполонили сторінки.

У різні боки розвели дороги
У бігу літ заховано сліди,
Ви, як підранки, що були не в змозі,
Одне на двох кохання вберегти.

Холодний дощ своє Andante стишив,
Насипав розмаїття пелюсток.
А ти ізнов, свої складаєш вірші,
І тулиться до скла рудий листок.

13-18 серпня 2023 року

Сідає сонце за дерева,
І прохолоди благодать
Тебе наповнює хвилево,
Немов цілюща та вода.

Жовтавий відсвіт залишає
Світило денне у гіллі,
Готуючи смарагди гаю
Вже до осінніх барв і слів.

А вітер у пориві шалу
Всі хмари пестить навмання --
За те, що геть позакривали
Від нього люту спеку дня.

18 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Довіряла щиро, як недивно,
Таїну і друзям й ворогам.
Краще б ти пішла, моя дитино,
Сповідатися у Божий храм.

Не дарма говорять мудрі люди:
"Гірше від крадіжки — простота."
За один лиш поцілунок Юди
Розіп'яли на хресті Христа.

Відтепер сховаєшся у мушлі,
Щоб не дорікали без підстав,
Не пускала би нікого в душу,
То туди ніхто б і не плював.

14.08.2023р.

Ти можеш шукати у потемках ночі
Слова, що запалюють мертві плафони
Блукати відлунням в старім коридорі
І слухати холод січневих вітрів;
Вдивлятись у потемки середньовіччя
В зруйнованім серці чийомусь, щоб зважити
Власну облуду з безмовною радістю
Впевнившись в кращості читаних книг.
Молитися в храмі ресентименту
Із чорного требника месу справляючи
В голос під купол моралі читаючи
Попіл написаних-спалених слів.
Якщо ви не звідси – покиньте приміщення,
Шукайте мазками дорогу до Хоппера
Відкинутих крісел, до сонцепоклонників
Подалі від люстри і штучних світил.
Любуйтесь рядками нової релігії,
При свічці де тіні здаються голодними
Хижими звірами, що підкрадаються
Пащею мороку, важкістю лап.
Бійтеся класики, пийте з надщерблених
Келихів чорну стривожену звуками
Ніч, що готує коктейлі туманами
Ніч, що жарини роздмухує фар.
Пийте, впивайтеся власною юністю,
Сонячним вибухом радості, вічності
Поки безсмертя в тобі не закінчиться,
Поки ти сам не загинеш в собі.

14.01.2023