Порі травневій личить ковила,
Що лине до землі під шепіт вітру.
З бруньок тополь розтоплена смола –
Олійна першість зелені в палітру.
Ховаючи черешневе лице,
Травнева панна розпрямляє спину.
Та райдуга змикається в кільце
на купині небес неопалимій.

17.05.23

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

Не сняться сни,
Не снишся ти і просинь,
Що наче острів
Ставши відколись,
Складаючи із форм і рис твоїх
Оголену і випещену осінь.
Триває спринт.
Затягується небом.
Туман спадає, день
Спадає, ніч.
І на футболці в тлін затертий принт
Твого ім'я, яке складали зорі
Своїм яскравим сяйвом.
Геть біжать: в пейзаж,
Дорогу, шприхами і далі
Летять по колу циферблатних справ
Короткі стріли, пошуки невдалі,
Відкинуті холодні імена.
І правда, —
Не сняться сни,
Не снишся ти і — досить.
Туман спадає, день
Скидаєш в піч.
І легко так, і легко, і непросто
Любити не привласнюючи ніч.

22.10.2021

Місячним сяйвом осяяні очі
Сліплять мої поривання вогнем, –
Видно, до любощів жінка охоча,
Чую, що пристрасно прагне мене.
Важко позбутися чар домагання
І відступити від неї на крок,
Адже нестримна і вкрай невблаганна
Сила хотіння гарячих жінок.
Швидко звільняє себе від накидки
І, наче пташка, кружляє в танку, –
Більше нічого, крім неї, не видко,
Чутно її лиш співучо-лунку.
То наумисно грудьми доторкнеться,
То усміхнеться привітно здаля, –
Ладне з грудей уже вискочить серце
І з-попід ніг утікає земля.
Шалу душевного не вгамувати,
Чуду блаженства – немає кінця, –
Хочеться дуже продовження свята
І цілування близького лиця.
Тільки я зрадить ніколи не зможу
(Вистачить волі, сумління, терпцю)
Жінці своїй, що відвертістю схожа
На невгамовну красуню оцю…
17.05.23

Канув день вчорашній в Леті —
душогубкою* на дні.
Аличеві силуети —
міражами у вікні.
В небі місяця підкова
над фіалковим шатром —
там ворожить ніч сливова
на єгипетських таро:
виливає віск на зорі,
пророкує дощ грибний —
трощить вітер дуб під корінь,
сон-траву п'ють чаклуни,
лементують сови в лісі,
жаби у чагарниках —
і холоне чай з меліси
на тремких моїх губах.

Душогубка* — невелике судно

16.05.2023р.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Бузково, й ще нарцисово.
І шурхіт у дворі:
вітріє день, та вистоїть
цвіт яблуні в порі.
Як доторком - світлиною,
а ніжність - не спини...
В замрію травня ринули,
що в небо без війни.
2023

Буває, що з сусідом не щастить.
Оселиться опліч якась істота
і капостить, злодюжить та смутить,
постійно учиняючи підлоти.

Така собі чемненька, має хист
порядну з себе певний час вдавати.
З короною у пазусі чекіст,
що зиркає чомусь на вашу хату.

Це дивно, адже в нього добрий дім:
бебехів повно, місця вистачає.
Чи вдовольнитись важко всім отим?
Чи міри у жаданнях сих не має?

Задивишся, вже лізе крізь паркан.
І каже: «це паркан на мене лізе!
Бо той паркан – насправді хуліган,
загрозливо збудований поблизу!»

І думаєш, чи це воно дурне
чи, може, недоречно так блазнює?
А він з-за спини глечик як жбурне –
позицію свою аргументує.

Такий собі паскудненький сусід.
А здихатися його неможливо.
У другий глечик пхає динаміт
і щось про дружбу меле маячливо.

І що робити? Розмовляти? Як?
Він людської, либонь, не розуміє.
Бундючний, пустолобий маніяк,
що тішиться із ролі лиходія.

Ще й шкіриться і пропонує щось.
І каже: «ось це все роблю для тебе».
Де ж падло лицемірне це взялось?
Що наволочі цій сусідській треба?

Що ж доведеться учинити гріх
й трошки «благодетеля» прибити,
щоб навіть носа вистромить не міг
із свого незрівнянного корита!

весна 2022

Знаєш, буває так, що сказати нічого,
І без зайвої скромності та риторики –
Не просто мовчати, а промовчати,
По-справжньому, вдумливо, не тараторити.
Та й, що сказати, хіба для рими
Щось дуже простеньке і пустопорожнє,
Бо все, що важливе присутньо-незриме,
Як погляд туристки в кафе "Дорожне".
Тому не скажу, я нічого лишнього,
Взагалі нічого, що варта подиху.
Я випитав слово у Всевишнього,
І став мовчазливим, самотнім,
злодієм.

27.04.2021

тарую час , відведений для бою
відважую печаль і сльози каяття
я не люблю... та полюбить готова
твою журбу в захмарених очах
я йду у тінь , молюся до нестями
своєму ідолу Перуну й Лані-див
прошу - нехай барвінком заквітчає
нам доля шлях до істинних країв
де щастя дощ раптово нас зустріне
посеред поля диких першотрав
де сонце час завбачливо зупинить
для двох , що загубились серед мальв
нехай лиш мить триватиме блаженство
мені однаково аби з тобою йти
у нових днів нескорене шаленство
у нових зустрічей примарені світи...

2007 рік

Качиний крик лунає поруч
десь у плавнях.
Пучки проміння пробиваються
крізь ставні.
І, наче шурхіт сторінок
книжок прадавніх,
гортає вітер на горищі
жовту «Правду»*.
На грубі вицвіле зображення
жар-птиці.
Потроху точить шашель балку
у світлиці.
На стінах старі фото –
миті долі
людей несхожих і несхожих
їх історій.

16.05.2023 р.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

Ой, промчали роки-коні,
Ой, пробігли,
Мої коси й твої скроні
Побіліли.
І чоло глибокі зморшки
Поорали,
Бо пробігли коні-роки,
Ой, промчали.

Разом з нами постаріли
Оті вишні,
Що з тобою ми садили.
Квітнуть пишно
Навесні іще щороку,
Влітку родять,
Яблуні також в садочку
Плодоносять.

Хоч промчали роки-коні
Та пробігли,
Але почуття любові
Не зміліли.
Молодо серця співають
Про кохання,
Хоча роки вдаль птахами
Пролітають.

2023 р.

Загоюй кривди нещодавні
І не доводь мене до сліз, –
Всі аромати й барви травня
Тобі під вікна я приніс.
Не нарікай лише на долю,
Не вір у силу віщих снів, –
Небес причаєні приполи
Бояться подувів вітрів.
Іди з відкритою душею
Куди Господь благословля, –
Я довго жду і зву своєю
Тебе одну, любов моя.
І світлі дні, і ночі темні
Зітруть усе сумне й смішне, –
В своїй безгрішності даремно
Ти переконуєш мене.
16.05.23

З мене всі тепер сміються. Бо така вже доля.
Бо на лобі ріг з’явився. Величезна ґуля.
Пару днів я був на рибі. Стріла зла дружина.
І давай кричати, лаять. Нерви, як пружина:
- Вудку вдома ти залишив. Думав, я дурніша?
Я відразу здогадалась! Є у тебе інша!
- Звісно є. А що такого? – кажу їй, сміюся.
А вона як хрясьне здуру. Я, мов гак, зігнувся.
Прикра логіка жіноча. Часом навіть дика!
Скажеш слово, а страждає голова чи пика.
Пояснить не встиг дружині. В тім воно і штука!
Їй здалось, що інша жінка. В мене ж інша вудка!

15.05.2023

Скільки слів в тобі померло ненароджених від неї,
Скільки подихів зів’яло у блакитнім, синім небі,
Скільки раз птахи злітали у його відкрите лоно
І складалися у вірші чорним вихором. Долоні
Скільки книг читали з серця, скільки в променях спинялась
Мить коли горіло сонце, мить коли вона являлась.
І розходились ненатлі, щедрі поклики любові,
Що в’язали трепет серця до присвяти в кожнім слові,
І здималась від знемоги яви паволока димна,
І знічев’я проявлялись в переписаних картинах
Наші зустрічі любовні, парк в якому грудь колише
Театральну гру де шелест вулиць млосну драму пише.
Тільки ти шукала сцени не закоханого міста,
А блукала вільним серцем, чорним шелестінням лісу.

14.05.2023

я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
можливо й друг тобі , можливо й так
забуте слово - слово заповітне
я сам на сам з незгодами душі
я сам на сам з тривожними думками
чаїним криком - криком таїни
хитким містком між нашими світами
уклін минулим долям і словам
уклін земному притяжінню й волі
я кров і плоть , не лише дух забав
я ціль , мета , завдання , поклоніння
я мить , та мить одвічна і терпка
на присмак - брат гіркого цар-полину
мотив , мелодія - проста , дзвінка
людина , ціль , ідея , мрія , диво...

2007 рік

І знову поїзд. Небо і поля
Малюють прапори на мокрих вікнах.
Чиясь земля – то є чужа земля.
Я тут вже рік, але ніяк не звикну.

Стара Європа – Дрезден, Прага, Рим...
Мости, собори, опери, руїни...
І хто б мені про що не говорив,
Нема у світі краще України.

Де вітер з моря й магія Карпат,
Де ллються дзвони схилами Печерська,
І кожен, хто військовий – наче брат,
Де мова не німецька і не чеська...

Де ти працюєш, не скажу "живеш".
Яке життя, якщо ти там без мене?
І я тут не живу без тебе теж –
Бездомна, все одно, що безіменна.

Розкраєне ракетами життя.
Я не одна, хто каже – "до і після",
Хто утікав за руку із дитям,
Кому в чужій землі бракує кисню.

Ми вернемося, доньки і сини,
З чужих осель до зболеного дому,
Який вціліє в згарищі війни,
Що почалася сотні років тому.

Для мене закінчилася війна,
навіки повертаюся додому…
Не краятиме душу вже вона,
московських залпів не почую грому.

Нарешті спокій! Жаль, але такий,
уже ворожа куля не дістане…
Хоча на сході ще триває бій
і ще надовго нам роботи стане…

Там побратими, ще живі, мої
грудьми боронять Неньку-Україну.
І день, і ніч ідуть тяжкі бої,
а тут кати… допродують країну!

За гратами сидять захисники,
а «лідор» на очах всього народу,
продовжує ялозити байки
і свиті вже вручає нагороди!.

На фронті – пекло, там не до «сватів»,
та у тилу роботи теж не менше…
Бо доки не позбавимось кротів –
війну цю кляту точно не завершим!

Чи довго ще триватиме вона?
Війна – у їх кишенях й наших мізках!
Калиною не змінимо берізки –
чекає нас березова труна!

Я вибір усвідомлено зробив
і ні про що уже не пожалію,
але здійсніть ви заповітну мрію –
складіть у ту труну усіх катів!

Над столицею хмари – висóко,
а у горах – дістати рукою.
Поять весни березовим соком,
наче січень святою водою.

Арештовані кригою ріки
розливаються в травні в моря,
і вуаль з тополиного пуха
одягає зігріта земля.

У симфоніях солов’їних
потонули гаї і сади.
Все живе невгамовно радіє
черговому приходу весни.


15.05.2023 р.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Твоє красиве тіло
Привабливе таке,
Бо завжди сніжно-біле
Й пружинисто-м'яке.
Як виріб ювеліра,
І зваба для очей, -
Оця гладенька шкіра
На горбиках грудей.
А запахи дитині
Від шиї аж до п'ят, -
Вдихати щохвилини
До скону буду рад.
Лиш тільки зараз, люба,
Мене ти не розсердь, -
Дозволь упитись в губи
Розтулені ледь-ледь...
15.05.23

Причепилася ніч-смола
До стремен і мого сідла.
І до того ж кобилка чала
Норовиста була і щодуху мчала.
А чи думав кобили хвіст
Про палкий жеребиний твіст?
Мабуть, так, хоч і шерсть пекла,
Бо та ніч, як смола, по спині текла.
А чи думав я, чи гадав,
Що в коня я кобилку вкрав?
Як бретельки, тріщать загони.
Б'ється там ошалілий коник.
Та між нами і ним простяглися гони.
Буде десь мені щира дівка.
Цій кобилці стрімка мандрівка.
Танцюристу ж твісту -
Конику вороному,
Жевжику молодому ,
Хлопчику запальному -
Від бублика дірка.
Знаю я чоловічий шал,
Що несе, як дев'ятий вал.
Не піддайся, коню, злобі:
Поверну я під ранок кобилку тобі.

Люблю весну за сонце променисте
Що з-за обрію встає вдалечині,
І промінчики свої вогнисті
Пускає по ріднесенькій землі.
Люблю весну за цвіт вишневий
Немов крилаті пташечки
Осіли на деревах
І розсипали квітки.
Люблю весну за ясні зорі ,
Що блищать, он там вгорі.
Люблю весну за неповторність,
за миті ,що даруються мені.

- Чи Зеленого, спитати хочете, я знаю? –
Дід хитренько усміхнувся, - Як його не знати?
Бо ж стояли у Трипіллі поряд наші хати,
Я його іще з малого зовсім пам’ятаю.
Ілько столяром був знаним на усю округу,
Мав дітей з десяток, може, серед них Данила.
Наймолодший був із хлопців, і столяр умілий,
Та погнала його доля на дорогу другу.
Як народ проти царизму вперше збунтувався,
Опинився між есерів молодий Данило.
Через пару літ, здається, парубка зловили
Та й в Сибір аж на три роки в заслання подався.
А, коли вже повернувся, пам’ятаю добре,
То війна розпочалася, його і забрали.
Багатьох тоді з Трипілля на війну послали.
А Данило, говорили, воював хоробро.
Дослуживсь до «охвіцера», звання вже не знаю.
Кажуть, побував, неначе, німецькім полоні.
То не знаю. Та ж казати я не заборо́ню.
Може, й так. Та у житті всяко у людей буває.
Вже в сімнадцятому, наче, приїхав в Житомир
Там на прапорщика вчився, але не довчився,
Бо ж заколот більшовицький в Росії «случився».
Вже було не до навчання Зеленому тому.
Що ж я все кажу Зелений, він же був Терпило.
З діда-прадіда Терпили жили-поживали.
То його уже Зеленим есери прозвали.
Молодий же був, зелений. Так і приліпили.
Як Центральна Рада владу в Києві узяла,
Він вернувся у Трипілля владу лаштувати.
А тут скоро вже й німецькі загули гармати.
Скоропадському гетьма́ном душа забажала.
Може б ми були й не проти, так же він узявся
Землю всю колишню панську панам повертати.
Отоді Данило й взявся загін формувати,
Щоби гетьманові план той так просто не вдався.
Пам’ятаю, ходив в шапці з червоною стрічкой,
Казав, треба владу Радам в країні віддати.
Чисто тобі більшовицький який агітатор.
Потім, правда вже покинув дурну оту звичку.
Коли німці покотились в Німеччину сво́ю,
Встали всі проти гетьма́на і Данило з ними.
Бо ж стараннями, як кажуть, на той час своїми
Дві дивізії Дніпровські мав попід рукою.
В вісімнадцятому, в грудні пішов він на Київ.
Прапори тоді червоні над ним майоріли.
Видавалось, більшовицьке то військо вступило.
А вже ж Київ Муравйова забути не сміє.
Та і хлопці у Данила попали в столицю,
Їм, як вдягнений гарненько – то буржуї, наче.
Узялись бешкетувати, піднялися плачі,
Аж Петлюра наказав їм забиратись звідси.
І не просто забиратись – іти к галичанам.
Та Данило не скорився, повернув додому.
Сказав, що уже не буде коритись нікому,
А свій край від всіх «засланців» захищати стане.
Ледь провідали про теє вожді більшовицькі,
Стали тут же під’їздити «на рябій кобилі».
Стали зманювать до себе…І таки зманили.
Із петлюрівцями з ними взявся разом биться.
Та недовго була «дружба» і з більшовиками.
Ті ж так само захотіли ним покерувати.
Довелось тоді Данилу їх також послати.
Сказав: «Хай їм чорт, робити будем усе са́мі!»
Для Зеленого Трипілля, мов фортеця стала,
Кожна гопа – то склад зброї, в кожній хаті – друзі.
Та й таке ж в селі у кожнім по усій окрузі,
Його, наче свого батька всі люди приймали.
Хоч був він ще молоденький, іще нежонатий.
Та із виду такий гарний – дівчата любили.
Невисокий та кремезний, у руках мав силу.
Як потисне, бува руку – хоч «пробі» кричати…
А тут за більшовиками прийшли продзагони,
Бо їм, бачите, голоту нічим годувати.
Стали шнирити по селах та хліб відбирати,
Та сказав тоді Данило : «То не по закону!»
Знов підняв усе Трипілля та усі околи,
Розігнали продзагони та усі ревкоми.
Побували (ненадовго) в Києві самому.
Не пішов хліб український до їхнього столу.
Розсердились більшовицькі вожді, розізлились,
Бо ж із Києва боялись, навіть, виїздити.
Об’явили отамана злодієм й бандитом.
Та війська супроти нього збирать заходились.
Не тисячу, не дві – двадцять тисяч надіслали,
Ще й по Дніпру кораблями заходились бити.
Щоби хлопців своїх дарма в боях не губити,
Розпустив свої загони, щоб часу чекали.
А сам з Ангелом ( то ще був отаман) подався
За Дніпро на лівий берег, де і зачаїлись.
Що козаки порубали – чутки розлетілись,
А він сидів, пив горілку та над тим сміявся.
І місяця не минуло, як знов повернувся,
Знов червоних розігнали, зібралися хлопці.
В дев’ятнадцятому було то вже, мабуть,році.
В липні місяці, здається, коли не забувся,
В Переяславі Данило зібрав люду купу
І при всіх Переяславську скасував угоду,
Ще підписану Хмельницьким. З неї одна шкода,
Через неї з України москаль шкури лупить.
Вже зібралося в Данило з тридцять тисяч люду.
То вже, вважай, ціле військо мав він під рукою.
Міг змагатися на рівних з самою Москвою.
Хоча гнали більшовицькі армії зусюди.
Й Директорія взялася, й Денікін із півдня.
Скоро вжеДенікін Київ зумів захопити.
Довелося із Данилом Петлюру мирити,
Бо без помочі такої перемог не видно.
Сам Петлюра з Денікіним не воює, наче,
А ті взялись в селян землю знову відбирати.
Як Данилові із ними та й не воювати,
Він наругу над народом панам не пробачить.
Усю осінь того року денікінців били,
Не давали їм і кроку з Києва ступити.
Тут ще й військо більшовицьке взялось їх тіснити.
І в Данила росло військо, набиралось сили.
Хто зна, як би воно далі із Данилом сталось.
Але ж долю не обскачеш на коні нія́кім.
Пішли Канів здобувати, де були вояки,
Що, хоч, наче, українці – денікінці звались.
І було їх там під сотню, й не такі затяті,
Але сплутали Данила із більшовиками.
В перестрілці і попали в отамана прямо.
Довелось його козакам з міста відступати.
Узяли вони Данила ще живого, наче,
Думали, що до Трипілля довезуть такого.
Не довезли. Закінчилась в Стрітівці дорога.
І здригнулись козаченьки від гіркого плачу.
Із тим плачем і привезли тіло у Трипілля,
Поховали так, щоб менше хто могилу бачив.
Бо прийдуть чи ті, чи другі – йому не пробачать,
Відкопають, понівечать, навіть, мертве тіло.
Прожив, як Христос, на світі тридцять і три роки.
Любив неньку-Україну, за неї змагався
Може, в чомусь був неправий, десь і помилявся.
Та згадують його люди лиш з гарного боку.
Дід на тім перехрестився та і мовив строго:
- Бува, що людину брудом довго поливають.
Та до неї бруд не липне, сльозами змиває.
І народ добром, все рівно, згадає про нього.

Матері, матері, матері,
Ми життям вам завдячуєм, рідні.
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.

Все про діточок дбаєте ви,
Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.

То ж матусенькам рідним усім
Вдячність наша безмежна-безмежна,
Берегиням усіх-всіх родин
Щиросердний уклін наш доземний!

2019 р.

Ховаючись за ясністю причин,
з відкритістю і щирістю доводжу,
що в самоті є сенс, що я один,
що це над вами досліди проводжу.

Як сяє в одинокості свіча,
то це омана, їй повітря – спільник.
Це знає той, хто з вогником в очах,
для кого світло – не лише світильник.

Я концентруюся, і мій секретний центр
працює сильно і на пульсі часу.
Моя любов – одна – на кілометр,
де я збираю всю критичну масу.

5 серпня 1995 р., Київ

мені не боляче ввійти до світу ночі
мені не боляче забути назавжди
пекельно-сірі , з голубінню неба очі
гріховно-тяжкі , гіркі молитви
я все пізнала на шляху до воскресіння
я все пізнала в сяєві лампад
прости мені щасливу мить падіння
в ласкавий , ніжний , істинний дурман
я вкрала серце , скроєне з любові
з любові до життя , до світу , до небес
я присяглася в вірності на крові
та тільки тілом... дух же не воскрес
не одізвався на закличний відгук плоті
не полетів в гріховну , темну даль
він на землі лишився забобоном
щоби любов не викрала печаль
та що з того ? ти не повірив долі
ти не повірив пристрасним словам
дух залишився духом , плоть же плоттю
котрій з ненавистю сказали - не права
мені не боляче , нехай стікають сльози
пройде цей час - і спогад лиш вони
але на серці залишиться слід погрози
любові плоті... жаль , що не душі...

2007 рік

На криницю сіра киця
сіла і сидить.
У криниці видно хмари
і неба блакить.
До криниці веде стежка,
далі – осока.
За криницею черемха
біла зацвіта.
Та не зможете напитись
води із криниці,
бо ланцюг з відром украли
місцеві п’яниці.
Здадуть метал за копійку
на металобрухт
і горілки на копійку
їм за це наллють.

14.05.2023 р.

Я не розумію твоїх слів
Твоїх поглядів, твоїх голосів
Твоїх ніжних торкань і смішків
Я не розумію тебе як би я не хотів

Що ти маєш під словом «кохаю»
Що це «кохання» і що воно означає
Саме для тебе, в твоїх душі
Давай наші поняття зустрінуться на межі

Поясни мені як тебе кохати
Як дивитись на тебе, як тебе обіймати
Чи може, для тебе це зовсім інше
Щось нове, щось набагато більше

Щось що не поміститься в одне слово
Чи навіть в життя, чи в усе покоління
Щось неосяжне божим творінням

Таке велике, але я бачу це в твоїх очах
В моєму светрі на твоїх плечах
В кожному листі що ти мені писала
І в кожній посмішці що ти мені дарувала

Я досі не знаю що означає «кохання»
І не дізнаюсь до кінця існування
Але я точно знаю що воно в тобі є
Кохання в тобі, кохання живе

10 квітня, 2023

мені інколи хочеться переселити тебе від себе на далеку відстань
в якесь містечко маловідоме,
яке ти так тепло і любляче називатимеш домом,
з яким не буде прямого сполучення й рідко їздитиме транспорт до мого міста.
мені, їй-бо, інколи дуже хочеться, щоб ти не був досяжним ні фізично, ні телефонно,
щоби було купа справ і не можливо було достукатися
до халупки твоєї особистості без дверей, вікон, ручок,
щоб направду помежи нами були реальні доконано досконалі й видимі, а не вигадані перепони.
мені, часом, до сверблячки у п'ятах прагнеться вже й негайно
твоєї абсолютної відсутності,
щоб в ній якомога довше бути, побути, набутися,
не заходячи на терикони, спільно сотворені, не дотикаючи спільних кордонів ні їх окраїн.
мені, буває, бажається стерти наші спогади, наче вони фальшиві, цілком притомно,
отак вивести значення твого імені, як тату невдале,
наче зроблене воно по юності/дурості, ну, бо клепки мало,
наче проявилося скрізь усередині стигматами, хоча зроблене зовні.
і ті проекції і потенції чаять ризики стати нав'язливими станами,
ідеєю фікс, мрією Маска освоїти космос,
в певні моменти мені навіть шкода нас з тобою дорослих,
тих, що попри усе, стали одне для одного бездоганними.




17.04.2023

Навряд чи колись пострічаєш колишній світ,
у, здається, подібному вимірі вулиць та схожості
дверей, за якими зникають знайомі тобі
лиш модою ледь видозмінені образи й постаті.
Здалеку
все видається незмінним. Чи навпаки,
зблизька:
вікно, що тримає у пам'яті давню зустріч,
відділило тебе від кімнати спаданням ріки,
мінливістю серця із часом яке не злучиш.
І в цьому весь фокус. Як книга, яку давним-
давно прочитав, повертаючись знову і знову;
як вигук нещасного Джері, який все одно
не може повірити у неможливість любові.
Тікай! Забирайся! Стій, книгу свою забери!
Прокляття. Прокляття! Скрадається.
Забирає.
Тікай! І тікає, біжить через струмінь ріки
невпинного часу, що смертю в тобі минає.


18.09.2021

Якби можна було
обирати свою роль в житті.
Я б обрала бути птахом
у безмежному небі.

Що могло б бути краще
за високий політ?
Що могло б стати гірше,
ніж безвихідь людських бід?

Коли птахи здіймать крила,
вони відривають свою душу.
Наповнють легким повітрям
свої крихітні легені.

Птахи можуть зробити те,
про що лиш може мріяти людина.
Люди не здатні бачити цей світ
настільки яскраво, як бачить птаха.

З простягнутими крилами,
злітаючи у вирій.
Якби люди вміли літати,
вони б знищили небо.

Забрали б хмари
і нічні зорі.
Зібрали б дощ
в свої великі чани.

Люди не здатні любити небо
так сильно, як люблять птахи.
Люди люблять світ,
що обертається довкола них.

13.05.2023

ти мій листок , мій чистий папірець
в мені написані рядки чекання
я одинак... а ти душі знавець
ти моя мрія , істина , зізнання
ми сам на сам... а нивою життя
крокують наші душі непомітно
я твоя книга... правдонька твоя
що розквітає весною привітно
цілющий промінь твого почуття
вкарбований словами у століття
а я все йду... все далі... навмання...
бо твоя книга - то моє життя
навіщо , запитаєш , кожен раз
один сюжет відтворюєш недбало
я відповім - настав мій час
мене , нарешті , щастя відшукало
і кожна книга то чиєсь життя
з якого черпаєм своє уміння
і не журись , що йду я навмання
ти лише мить , а книга - покоління...

2007 рік

Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

Місто в ночі виглядало скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії
Захлинаючись застояними водами романтизму
Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.
Оглянься. Цей світ, що застиг
Обростає коростою розпанаханого сонця.
Непомітно відлітають книги вдаючи птахів
Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок
В бібліотеках.
Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся
Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:
Арками, галереями, контрфорсами;
Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів
І бронзовіла поетами.
А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,
Що поріс мохом у глибоких розколинах.
Рука, ще тягнеться до небес
Силкуючись зловитись за бахрому хмар
Знесилено падає до Чорного лісу —
В лоно старих австрійських полігонів.
Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;
І це не тополі, а її коліно зігнуте,
Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!
Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками
Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Пробіг вже пів дороги травень,
Весна завершує свій шлях.
Хай буде літечко ласкавим
Й теплим, без пострілів гармат.

Нехай цвітуть ромашки в полі
Та колосяться пшениці,
Щоб було хліба в нас доволі,
Благословився миром світ.

Запаморочливо квітують
Старезні липи край доріг.
А землю-матінку святую
Вкраїнську щоб Господь беріг.

2023 р.

Хоч вологу з огірочків
Вранці вітер обтрусив, –
На стеблинці під листочком
Крапелиночка роси.
Ця краплиночка везуча
І чистенька, мов блакить, –
На огудині повзучій,
Як прив’язана, тремтить.
І дрімає у затишку
В нетривалім пізнім сні,
Бо вчепилась міцно нишком
За стеблинку в метушні…
12.05.23

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

а хто ж то я ? і де моя дорога ?
для чого народилася на світ ?
і ти , і я - ми доленьки небоги
як таємничий папороті цвіт
ти віриш в тінь , а я в безодню неба
мандрую манівцями в майбуття
ти мов негода . А мені не треба
твого смертельно-палкого чуття
я йду в нове , не боючись тривоги
я посміхаюсь вдячному дощу
переді мною - світлії дороги
і промінь цей навік не відпущу
я знаю - ти завжди зі мною
мій янгол щастя і моя любов
ти не залишиш мене самотою
і обереш для мене долю знов
я як і ти - молю у світла блага
я як і ти - бажаю лиш добра
але як ти - нещастя і омана
я вирішальний крок зроблю сама

2006 рік.

Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
І згуба з губ, і серце безсердечних,
І в лобизаннях шаткий небосхил,
І плотський шал, що гріх на двох сполечний.
Поневаж юність виглухла до слів,
То лєцтий шум забав наспіх посполу,
Як оказалость висадить на стіл,
А силу інших двигне геть зі столу.


04.09.2021

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

Завдяки грамотній рекламі
вдягають у штани з дірками,
канцерогенами годують
з десятками шкідливих Е.
Формують смак і стиль, і долю
тих олухів, що сАмі до стодоли
приходять обміняти волю
на розцяцьковане ярмо.


11.05.2023 р.

Всміхається просвітленим умам
мінлива доля… Дійсно, чи не диво?
І у житті дивнішого нема,
аніж планида, діва вередлива.

Вона до змін готова кожну мить,
талан і успіх – явища несталі!
А час минає, променем летить,
попереду лише безмежжя далі…

Вже хати тієї сьогодні нема,
Де я народився і виріс, -
Подвір'я наповнює тиша німа,
Від цегли побитої - сирість.
Спотворені вибухом залишки стін
Оточують комин без грубки, -
Від хати лишилась лежать її тінь
І мотлоху різного купка.
Розноситься гар від руїн наяву
І стелиться в далечі безкраю, -
Здається мені, що я теж не живу,
Побачене смертю лякає...
11.05.23

Ми говоримо про різні з тобою речі:
про зустрічі, музику, — особливо про музику.
Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,
про течії красивих мелодій без звучання голосу, —
особливо без голосу.
Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.
Слідкуєш, як скручують нитку в клубок, щоб не сплутати
і не додати до нього початок майбутнього
з’єднавши з минулим занадто тісною спокутою.
Трагедія в тому, що ти відкриваєш двері
з такою безпечною легкістю, сміхом, радістю
неначе шукаєш у новому гріх життєствердності
з одного лабіринту до іншого перебігаючи.
Прокляття у тому, що я сотворив мінотавра, міф,
а ти намагаєшся вбити, скрутивши нитку,
і тільки для того щоб інший, чим швидше зміг, завтра,
для тебе відправити блискучу, нову відкритку.

Ми говоримо про різні з тобою речі.
Як і ти так і я помиляємось, зрештою, в крайностях
віри. Я шукаю у темряві двері для нашої втечі, —
Ти вогонь сірника, для нашої, спільної радості...
у потертій кишені старого, як світ піджака.

25.09.2020

чому
я знову вірю у світання
отих воскреслих у мені надій
не забуваю. Марне намагання
закреслити минулий хід подій

за що
розтерзана душа голосить
а серце знов ошукане в ніщо
за що
до мене знов приходить осінь
коли ще літо ясне не пішло

чому
я не здолаю небуденність
хоча бажання все ще тут , в мені
чому
я замість сили маю неміч
а замість зірки - нічку несвяту

коли ж
ці муки муками не будуть
а лиш безцінним даром талану
коли ж
зірву я маску велелюдну
коли ж
надію свою покажу

2006 рік

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

А в голові одне: «чому саме вона?»
Чому саме ці очі притягують до себе
Невже в усьому світі лише одна
Немов то народилася на небі

Дивлюся.. завмерає серце
Тай наче світ потроху завмерає
Вона дивиться на мене- тай серце знову б’ється
І знову світ поволі оживає

Клянусь, не знаю чому саме вона
Чому ці коси та милозвучний сміх
Але я знаю, вона- моя одна
Не треба, тай не хочу я чужих

-о другій ночі, під зорею
-я точно знаю вона стане моєю

9 травня, 2023

Такі жахливі докори сумління
в думках невмілого митця.
Через якесь просте невміння
згасає зірка в серці, повільно зника.

Якщо мене чують зорі
і їхні небесні тіла.
Може, все ще можна змінити
і вічність зовсім не одна.

Вона не може бути самотньою,
якщо я думаю про неї завжди.
Кожну хвилину кожного дня,
відчуваючи її прохолоду.

Якщо вона сама десь серед тиші,
я хочу бачити її сумні очі.
Хочу їй переказати всі милі,
що я пройшла марячи нею.

Може, вона — спокій і вона — темрява.
Може, все стає на свої місця,
нагадуючи про плинність всього.

Вічність розчиняє журбу,
змінюючи її на час.
Швидкоплинний і такий жаданий час.

Якщо все існує без думки про нього,
значить це звичний докір сумління
через просте невміння бачити його.

10.05.2023