Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Попереду ще нелегка стелиться дорога.
Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
Їде загін Залозником, степи оглядає:
Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
А таке в степу буває тепер досить часто.
Нема кому в степ далеко половців прогнати,
Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
І нещадною рукою злодіїв карати.
Нема вже перед князями у половців страху.
Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
Часто половців у поміч собі закликають.
І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
І від того ріки крові нескінчені ллються.
Попереду їде старший, літ отак під сорок.
У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
Звикли добре розглядатись вони у поході.
А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
Роззирається навколо, дивується всьому.
Задає весь час питання старшому отому.
Той спокійно отвічає йому поміж справи.
- А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
- То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
- А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
Задумався на мить старший, мов думки збирає:
- Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
Під Ратмирову діброву село наше було.
Там його уже немає. Вже й місце забули,
Змела сила половецька, як пройшла ордою.
А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
Та ще жінку молоденьку не привів додому.
Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
То зима, бува, замети скрізь понамітала,
То зі степу раптом вітри весняні подули
І усе пішло водою. Видно, того року
Половцям в степах їх диких незатишно було.
Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
Як орда прийшла зненацька з південного боку.
У такі часи ми, звісно, її не чекали.
Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
Вже череди і отари тіло нагуляли.
А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
Налетіла серед ночі, село запалила.
Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
А тут половець до двору конем залітає.
Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
Його коня за вуздечку одразу хапаю.
Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
На коня та і подався за село хутенько.
А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
Може, наших порятую, як будуть в поході.
З отакими от думками до яру подався.
Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
Усе воїнство ординське із села знялося.
Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
Отож, вони не бачили мене і не чули.
Подолали вони Сулу і Псел подолали.
Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
Туди і другі загони згодом прибували.
І полону усе більше у тім стані мали.
Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
Полонених не звільнити?! Що мене одного?
Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
Тоді б можна із ордою було розібратись.
Тож подався я на захід. З півночі постійно
Повертались половецькі загони з полоном.
У житті іще не було в мене таких гонів.
Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
Вони, ледве то почули, миттю оживились.
Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
Дуже скоро княже військо у поході стріли
Та про мене свому князю, видно, доповіли.
Вони про стан половецький і гадки не мали.
Ігор вислухав уважно усі мої речі,
Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
Хоча війська в нього було зовсім не багато.
Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
Як із половцями битись. Я з військом зостався,
Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
Води річок піднялися поміж берегами.
Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
Але князь не упустити орду сподівався.
А воно уже й сіріти стало на ту пору.
Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
Вже частина на тім боці з вежами своїми.
Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
Хто чинити брався опір, того убивали,
Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
Кого вода підхопила – уже не поверне.
Тож охочих поплавати було зовсім мало.
Захопили княжі вої полону чимало.
Полон, який залишився іще тут, звільнили.
Вежі важкі половецькі також захопили.
І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
Ще виднілись половецькі останні загони.
Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
Розуміє, що можливість має невеличку,
Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
В яке степ перетворився від дощу отого.
Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
Щоб здолати орду в полі було мало сили.
Та і так вдалось чимало добра захопити,
І худоби повернути, й полону звільнити.
Тепер уже можна було назад не спішити.
Не хотілось йому дуже теж багно місити.
Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
Важкі вежі половецькі добром набивали.
Мені коней половецьких також пару дали
І до князя на розмову одразу позвали.
Князь привітно подивився та і став питати,
Чи не хочу я в дружину до нього податись.
А чого б мені від того було відмовлятись.
Отак мені дружинником і вдалося стати.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

***

Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.

Тримайся, друже! Буде ще весна!
Блакитне небо і вершини гір...
Живи з надією! Борися! Вір!
Ми переможемо - впаде стіна!
Між нами кілометрів біль, війна.

(С)Інна Рибцова

***

За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?
Невже за горя чорного батист?
Або за нескінченну цю війну?

Котрий вже рік годує сатану
Гнилий, продажний світ-авантюрист!
За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?

Стару світлину міцно пригорну:
На ній життя, в якім був сенс і зміст.
Холодний вітер, листопада свист
Несе мене у сіру далину.
За що триматись - досі не збагну...

(С)Артур Курдіновський

 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
 
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
із тим лишився сьорбати чай а я завів свій шевроле
й туди помчав узнати чия печаль у цей раз
сестри браття тато й мама у сльозах стояли
на сцені тій чувся скрізь огневий плач примарний
сам я вліз на дах авта і кричав спересердя так
мовляв ”о бейбі нащо ж дім палить свому братові?“
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла он
отам
 
хтось із натовпу ступив зростом дев’ятнадцять миль
волав із нудьги й одрази ми зачервонили небо зразу
я сказав що правда онде не спали себе притому
спробуй взнати не згорів кажу тобі
тай поїхав потім геть хоч не зміг забуть день цей
добрався до долини що відкрилася із вікон
космічний корабель моторошний всім
ген приземлився & зібрав мерців
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний леле
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла онде там
 
 
 
 
 
 
 
 

Позолототило яблук круглі боки
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.

Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі сині й білі ягідки,
Плодів під абрикосом також повно,
Ваги їх не витримують гілки.

Це літо осінь зустрічає радо
І стелить вишивані рушники.
Та натюрморт воно подарувало
Своїй сестрі-красуні отакий.

2018 р.

Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Тоді вам вертатися заново,
Щоб чути і бачити як
Наповнює колір шафрановий
Той сад, що у тиші закляк.
11.09.25

Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.

Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних зневаж і порви.
Плин моєї молитви тужливим лелечим курсивом
Там, де ранішнє сонце червоні здійма хоругвИ.

Захисти мене, Боже, у вирі нещадних приречень.
Хай Твоя допомога в нім явиться дивом із див.
Я молитву свою відсилаю курсивом лелечим
В синь осіннього неба, яке Ти за щось осудив.

Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
В моїм житті шляхів незвіданих
І маловивчених подій, –
Тому незнане переслідує,
Неначе ос кусючих рій.
10.09.25

Думи розхристались із сувою –
у дитинство хочеться, хоч плач!
Звечора укриюсь з головою,
та крізь ковдру допіка рогач…

Місяцю, рідненький – відчепися,
поперек проклятий дістає.
Йди собі купатися у… Тисі,
як розваг у висі не стає.

– Був уже там я, – відповідає,
– та мене злякав русалок сміх.
Бовтались із краю і до краю
ті в думках розхристаних твоїх!

Закриваю і фіранку, й очі,
та русалок чую голоси –
звабити мене напевне хочуть,
не завада їм нічні часи.

І зрадливо серце моє тенька,
підіймаюсь і на спів іду –
тягне ще мене на солоденьке,
та горобчик скаче лиш в саду…

І удень воно уже не краще,
кварти не утримаю в руці,
яблука летять напризволяще –
хто-куди, немовби горобці.

Та зберу до одного, помию.
Спілі! Відбиваюся від ос…
Заплести думки у світлу мрію –
може допоможе «Кальвадос»!

09.09.2025

Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
І не літати на таланту крилах".

Та я вхопив за бороду цю твар
І потягнув в донбаські вирви, ями.
- Дивися, отче! Це твоя робота? Дар,
Яким нагородив дітей своїх зіп'яну?

Ти - злий. Чужий, жорстокий, навісний!
Загрався, впився владою і кров'ю.
Мені не бачити наступної весни,
Тобі не бачити вкраїнської любові.

А хрест важкий. Несу його, несу,
У спину чую лайку та прокляття.
Стікає плечами, мов кров, журба та сум,
А наді мною плаче сива матір.

8.09.2025р.

Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
Ні? То хто в цілому світі
вас рятує од пристріття
нашої української смерті?
Удруге було.
А це вже втретє.

13 квітня 2004 р., Київ

Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, його здригалось тіло,
А в серці билась-билась ніжна сила.
Цілує місяць спомини і ніч самотню.
Не гасне давня туга, шепче осінь.
Старі сюжети тиші, дивного безсоння.
Осядуть вранці в трави суму роси.

Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!

09.09.2025р. UA

А вересневої пори
Був день спекотний, наче влітку.
Дивлюся - щось в траві " горить",
Впізнала я весняну квітку,

Яка до вересня прийшла
Із травня. Мабуть заблукала
Кульбабка - квітка весняна,
Нині вона йому всміхалась.

2025 р.

Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Ще слідів свіженьких малість
На некошеній траві,
Бо від мертвих відцурались
Їхні правнуки живі…
09.09.25

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Над обширом знівечених полів
летить фантом «Фламінго», «Паляниці»…
Уже немає зовсім журавлів,
синиць – і тих лишились одиниці!.
Тримаємося із останніх сил,
шукаємо надій на виднокрузі.
Не вистачає місця для могил
на цвинтарі розтерзаних ілюзій…

 
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
 
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
І витратив що мав у краю голод
Казав “Іду наймуся до господи
Бо треба справуватися якось”
 
Господар “Та робота є ти годуй свиней
Годуй мені свиней
Робота є годуй мені свиней”
І хлопець голову повісив леле
І це не справуватися якось
 
Казав “Вірю я вертатимусь домів
Вертатимусь домів
Я вірю я вертатимусь домів
По тій дорозі скільки можу йти
І треба справуватися якось”
 
Вже батько рік до усіх “Син вертає мій
Вертається домів”
Батько уклякає на коліна
Каже “Співайте й Господа хваліть
Хай милує”
 
Той хлопець голову звісив і заплакав
Стояв отак і плакав
Хлопець голову повісив і плакав
Казав “Чи я тобі дитина батько?”
Так-от
 
Вже батько рік “Старший сину ти забий теля
Родину клич до нас
Забий теля й родину клич до нас
Мій син згубився та вернувся бач
І треба справуватися якось”
Ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
08.09.25

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну.
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/

Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок бурхливих лебідь.
Повік звабливе спокушає нас, –
Тому захопленням у бран втрапляєм,
Коли вони, з’являючись нараз,
Усе, що хочуть, від невільних мають.
07.09.25

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.

Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Відчинить тихо двері храм дощу.

06.09.2025

Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!

06.09.2025р. UA

І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
06.09.25

Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.

Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
І вмить стає тілесний і античний.

Ніщо в мені не спинить цей політ,
Цю манну, що спадає ледь відчутно,
Ту, що дарує цей тендітний цвіт,
Який за комір потрапляє чуло.

Мене женуть списи жахних снігів,
Вони мене прохромлюють, мов тура.
І сиплеться завія із віків
На мене, як на флейту трубадура.

11 грудня 2023

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Життю радію, мов дитина,
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
Щоб в облюбованій хатині
Я мав утіху від життя,
До мене в гості йде родина
І відступає самота…
05.09.25

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що народжуються в тиші,
і тільки там вони живуть.

Для чого витрачати час
на слова,
які, як дим, розвіюються в повітрі,
бо окрім мене ніхто їх не збере,
ніхто не збереже.

Чому співає вітер,
коли для всіх він виє?
Бо я чую в його подиху мелодію,
а інші — тільки шум.
Бо я ловлю його шепіт,
а світ закриває вуха.

Чому веселка водограєм виграє,
коли для інших — просто дощ іде?
Бо для мене то — кольори душі,
струни небес, що грають разом зі мною.
А для них — лиш мокрі вулиці
та поспіх під парасолями.

Чому хурделиця і буревій?
А в серці — пломінь весняних днів…
Я ношу його тихо,
як жар у долонях,
як світло, сховане під повіками.

Це мій шлях,
мій ритм,
мій соул, що звучить усередині.

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що співають тільки в мені,
і цей спів — лише мій.
04.09.2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Карнавал понять і візій

За Супоєм - села, снива...
Розпросторився екран.
Я шукала в буднях диво -
І обходила бур'ян.

Викидалися на берег
З океану слів кити.
Віршували сизопері,
Дзявкав лис до хрипоти.

Пера сипались лелечі,
Блискотіли плавники.
Нахиляла срібний глечик,
Цебеніла кров з руки...

На піску в холодній піні
Між лускою - самота,
Я - окремо від опіній,
Поливаючи кита.

Закидає ветхі снасті,
Цмулить пепсі дідо Ох,
Плинуть рибки різномасті,
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Марнослів'я мармелад.
Я обрала ліпшу з місій
Серед руху кавалькад.

2025
оновлена авторська редакція

За вікном зима,
За вікном зима
Зі снігами.
А тебе нема,
А тебе нема,
Мій коханий.

Відцвіла весна,
Відцвіла весна,
Мов та вишня.
А тебе нема,
А тебе нема
Дні і тижні.

Літо відійшло,
Літо відпливло,
Відбуяло.
Рук твоїх тепло,
Губ твоїх тепло
Пам"ятаю.

Хризантеми цвіт.
Хризантеми цвіт
Кличе в осінь.
А я стільки літ,
Жду я стільки літ
Тебе й досі.

2025 р.

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки».
А про Сибір не варто й говорить.
Вона ж бо конкурентів там не мала,
Отож усе хапала і хапала
В надії хоч колись перетравить.
А руки загребущі вже тяглись
За море далі. Берінг постарався,
Уже і до Америки дістався.
Слідом авантюристи подались.
Займалися тим самим, що в Сибіру:
Місцевий люд взялися обдирать,
Аби примусити на себе працювать
Та хутряного полювали звіра.
То тільки у москальських казочках,
Яка у них історією зветься,
Аборигенам гарно так живеться
При «благородних», «щедрих» москалях.
Вони ж бо не англійці, не французи,
Не німці і колоній в них нема.
І «марку» та Московія трима:
Приходять москалі туди, як «друзі».
Насправді ж, на Алясці москалі
Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
Ті неодноразово повставали,
Через нахабний той грабунок злі.
Та москалі нікого не жаліли,
Стріляли непокірних, бо ж у них
Були гвинтівки проти луків тих.
Не знати скільки й тисяч перебили.
Із алеутами, тлінкітами вони
Велися так, як із народами Сибіру –
Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
Вбивали, навіть не питаючи вини.
А ще й хвороб з собою різних привезли.
Від них в туземців не було імунітету.
Десятки тисяч з того канули у Лету.
Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
Їх не цікавило міста побудувать,
Вони дороги не збирались прокладати.
Їм би хутро знайти, каланів вполювати
І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
Тож на Алясці збудували кілька міст
Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
А розвивати край їм було не охота.
Не, як господар москаль вівся, а як гість.
Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
Ні господарства, а ні міст не розвивали,
То у іспанців часом хліба купували
У Каліфорнії. Схотілось їм землі
Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
Тут обробляти вони землю планували.
Та ж москалі не люблять на землі робить.
Іспанці скоса позирали лиш на те,
Адже ці землі вони власними вважали,
Та з москалями загризатись не бажали.
А в москалів хліб поганенько щось росте.
Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
Аби на тому гарні гроші заробити,
Та не змогли й свою роботу окупити
За увесь час, що спромоглися там стирчать.
Та і Аляска при «господарях» таких
Прибутку зовсім москалям тим не давала.
Туди Московія лиш грошики вкладала,
Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
Там москалів не так багато і було.
Бо кріпаків туди московських не пускали,
Дворяни лише по Європах гарували.
То звідки б там оте населення росло?
Отож, Аляска, як валіза їм була
Без ручки – жаль і кинути, неначе.
Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
З людей розумних. Та ж Московія жила
Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
«Валізу», очі витріщаючи, тягли.
Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
Згноїли б, та не поступилися нікому.
Та ж час іде і та Московія росте.
Уже Центральну взялись Азію скоряти,
Щоб аж під Індію землі собі набрати.
А тут з Китаєм зачепились, як на те.
Обмахлювали і примусили Китай
Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
Вони і тут не устигають грабувати,
Куди тягтися ще й у той заморський край?!
А тут із Англією зовсім на ножах.
Захоче, клята, зможе легко відібрати.
А хто спроможеться ті землі захищати?
Тож ситуація така, що просто жах.
Розумні люди царям радили тоді,
Що ту Аляску треба би комусь продати,
Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
Але царі москальські впертими були:
Збирали предки, а ми маєм роздавати?
Поки живий, ніколи тому не бувати!
Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
Чого за свою власність мають ще й платити?
Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
А москалі у Форті вже рахують дні.
Усе ж швейцарцю землю всучили оту
За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
Та чи оддав – про новину не знаю ту.
А скоро Кримська розгорілася війна.
Москалі думали Туреччину здолати
І всі Балкани із протоками забрати.
Та повернулась по інакшому вона.
Нахабство москалів вже всіх дістало,
Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
Англійці разом із французами напали
На москалів. І зрозуміло стало всім,
Що та Московія лиш силою хвалилась,
Бо після перших же ударів повалилась.
Війна прийшла тепер до москалів у дім.
Про Севастополь скрізь горлають москалі,
Як героїчно вони місто боронили.
Та ж у Криму весь флот і армію згубили
Із адміралами своїми на чолі.
А ще ж англійці під Архангельськом були
І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
А то би запросто всю захопить змогли.
Микола Палкін від новин тих дуба дав.
А Александр був доволі тямковитий
І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
Отож реформи він проводити почав.
Велів між іншим і Аляску ту продать.
Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
Взялись англійцям спершу те пропонувати.
Та тим свойому б «господарству» раду дать.
Тож до Америки звернулися тоді.
Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
І дочекався. Як закінчилась війна,
То до питання того повернулись знову.
Тепер уже була Америка «готова».
Зуміла грошей накопичити вона.
Поторгувались та й зійшлися у ціні.
За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
Того не знаю. На Алясці москалі
Про то не знали. Тому дуже здивувались,
Коли про те, що вони продані, дізнались.
Але кому вони потрібні взагалі?!
Москві Америка всі гроші віддала,
Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
Тож говорили поміж люди, наче
Та шхуна, що ті грошики везла,
Десь затонула. Й грошики тю-тю.
Мені здається, що їх просто розікрали,
Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
Бо вони геть всі казнокради по життю.
Що ще цікаво. Коли москалі
Форт Росс продали, через кілька років
Там золота знайшли за кілька кроків.
І «лихоманка золота» на цій землі
Розпочалася. Та від того москалям
Лише оскома через такі втрати.
Могли би бути в золоті, багаті.
А мусили дивитись звіддаля.
А далі – гірше. Москалі пішли
З Аляски – не змогли її пожерти,
П‘ять доларів за кожен кілометр
Вони з американців узяли.
Не встиг москальський вивітритись дух,
Як на Алясці золото знайшлося.
І знову москалям тим довелося,
Роззявивши роти, ловити мух.
Здається, Доля насміхалась з них.
Чи вона, може просто не хотіла,
Щоб москалями ще і там смерділо.
Тож копняками й виштовхала їх.
Аляска, бач і нині процвіта
У піку теж багатому Сибіру,
Що з москалями зубожів допіру.
Багатим із багатством тим не став.

Не буду більше сперечатись,
що для кохання важить час.
Про те хай думають дівчата
і хлопці… Але кожен раз
я відкриваю таємницю
у тих стосунків течії:
любов – палаючі зіниці.
Її зіниці і твої!

Тато сина обіймав,
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
Жде тебе безліч шляхів,
Та вертайся до батьків,
До Вкраїни, де родився,
І ходити справно вчився,
Де сказав вперше: "Матуся",
Я за це, синок, молюся..."

І ясніли оченята
Як горнувся син до тата.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Солом'яне золото

Я б не сказала, що холодно,
швидше — осінній гештальт.
Синь і солом'яне золото,
шерх кукурудзяних шпальт.

Проситься літо за Кибинці,
джмеликів сипле — на гріш,
плутає літери, китиці
легіт левад, роздоріж.

Хочеш — лишайся на пасіці,
смажить картоплю дід Ох.
Сонячні кролики ластяться,
глечик на ґанку — «торрох!».

Вірю в закони ймовірності,
чакри очищені, плин
понад ножами і ніжністю
тигрових лілій, жоржин.

Згадую плахти, мережива,
мандри у Лохвицю, степ.
Стисли умовності межами,
осінь відкрила вертеп.

2025
оновлена авторська редакція

Не забарилась панна, то ж прийшла
у чудернацькій сукні вересневій.
Через плече химерна сумка-клатч.
Одежа, ніби знята з манекена.
А туфлі модні з жовтим ланцюжком,
і цокають легкі підбори вправно.
Злетілись серпокрильці табуном,
але у вирій їм ще, мабуть, рано.
Сполохані від панської краси
кружляють навсебіч у неба висі
і досхочу купаються в ясі,
для вирію набратись їм би сили.
Радіє осінь володінню знов,
Допомагає вересень завзято,
не має часу для пустих розмов.
То ж осінь теплотою поки платить.

Сьорбнула я біди чимало,
не віриться — «зурочив хтось.»
Що мало статися, те сталось,
що мало бути те збулось.

В собі копатися не буду,
шукати винних не берусь.
Невже зробили ляльку-вуду
голками втикану комусь

лише за те, що особлива
і не така, як дехто хтів?
Пісні народжуються з дива,
вінки сонетів з ревних слів.

Любов'ю грішною, святою,
освітлюю негожі дні,
ховаю сльози за стіною,
як непереливки мені.

І вірю в те, що все минеться,
мов чорна хмара промайне.
Пригорне Бог до свого серця,
незламну долею мене.

Пройдуть печалі люті зливи
в душі згорьованій моїй,
і блисне сонце прозорливе
на кінчиках вологих вій.

І буде все, як я захочу —
фата весільна й білий вальс,
медових снів сливові ночі
благословенні повсякчас.

03.09.2025р.

Притулюся до твого живота вухом,
щоб розчути далекі звуки,
як божественну музику, буду слухати
грядущого серця стукіт…

2025 рік

Завжди чогось не вистачає
І перебір завжди чогось, -
То в небі птиць усяких зграї,
То в перельоті крук, чи дрозд.
Уже давно нема балансу
В художній творчості моїй,
Бо щодоби пишу романси,
А п'єсам - зась у їхній стрій.
Летять у світ ліричні твори
Отак, я знаю, недарма, -
Коли чогось безмежне море,
То краплі іншого нема...
04.09.25

Стілець вибвають з-під ніг
Та так, що ти ледве встигаєш
Ступить на небесний поріг.
Луна пронесеться над гаєм.

І як же писати, творить,
Коли навіть столу немає?
Така зачарована мить
У вічність загляне безкраю.

Стоїш серед степу один,
Шукаєш стілець, як рятунок.
І хтось принесе із годин
На небі настояний трунок.

Ти вип'єш його аж до дна
Й сп'янієш навік, як заклятий.
І скосить невинна вина,
Повівши нечутно на страту.

8 грудня 2023

Нестерпно, Всевишній, нудьгую
за радістю дихати щастям,
за тим, кого згадую всує
на сповіді перед причастям.

За світло розкішними днями,
що небо стелили під п'яти,
спливали у даль журавлями
від рідних дерев пелехатих.

Сумую за піснею мами,
що душу виймала назовні,
і за кольоровими снами,
блаватами місяця в повні,

що срібним серпанковим глеєм
загоює всесвіту рани,
а ще за твоєю душею
страшенно сумую, коханий.

І згадую, як було гречно
плекати надії духмяні —
безсоннями беззаперечно
розбурхую спогади давні.

17.08.2025р.

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року
Україномовна версія

Співана поезія відео

 
атож-бо день руйнує ніч
ночі ділять день
чи ховайся чи біжи
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік ей
 
шукаємо радощі
риємо ще скарби
не відкликати минулий біль
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
 
всякий любить мою бейбі
всякий любить мою бейбі
їй се
їй се
їй се
їй се в кайф, ей
 
найду я острів у обіймах
берег у очах
ланцюг обійм очей невіра
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся о
ей ей-єй
 
утримуй сцену щотижнево
день у день і щогодини
уперед ушир углиб
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся проривайся
проривайся
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 9 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.


Пензликом рудавим
фарбувала Осінь
павільйони, лави,
чайники безносі,
зупиняла кішку —
невимовно чорну,
розсипала фішки,
слухала валторну,
листям прикрашала
зонт і каруселі,
майталала шалі
на фотомоделі.

Стомлена, голодна,
втислася в автобус.
В лісі — хата, бодні,
містечковий глобус.
Дочки дрібнозубі
не чекали мами,
вішали на дубі
грибників панами.
Насушили глоду,
стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
вузько, прісно, мілко.
Старша хоче в Суми,
менша — на Хрещатик.
Обступили — думай,
як нас вдовольняти.

Розіслала Осінь
давні адамашки.
Середульша просить
светрик, як у Дашки.
На осонні сіла,
думала з годину:
чи продати діло,
позолоть, хатину.
Їжачиха чмиха:
— Ти не плач, не варто,
он у мене лихо —
загубилась Марта.

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу,
візьме під відсоток
всі багатства ґави.
На кущах — вологі
сіті-павутини.
В осені для йоги —
зранку ні хвилини.

2025
оновлена авторська редакція