Магія слова, беззвучного слова,
впала у очі не випадково.
Впала у очі, впала у серце,
там утворилось магічне озерце.
І повтікали круки і сови,
і поспадали іржаві засови,
і прилетіли лебеді білі –
життя нового світлі надії.
Світлі надії, чистії мрії
магія слова в серці посіє.

24.05.2023

Сонет дощу читають клени.
У римах крапель сум зелений.
Каштанів цвіт, як вир шалений,
Тче дощ у травня гобелени.

Цілує небо сонні квіти,-
Легеньке скерцо трав і тиші.
Бузок любов’ю ніжно світить,
І будять серце крапель вірші.

24.05.2023

Колихала ненька немовля,
Тихенько колискової співала.
Завдячуючи маминим пісням
Дитина мову рідную вивчала.

Дитя зростало, пізнавало світ,
Життєвим шляхом в серці несе гідно
Слова матусі як наказ, як заповіт:
"Знай мови різні та люби лиш рідну".

Бо ж мову українську недарма
Солов"їною у світі називають,
І джерелом видзвонює вона,
Лунає піснею від краю і до краю.

Блакить небес і золото колось,
Плекаймо Слово українське і братаймось.
Як мова є у нас - то ми народ.
То ж мови рідної ніколи не цураймось!

2012 р.

Мотавсь між Києвом і Львовом
Роками в пошуку тепла,
Допоки полум’ям любові
Я не спалив чуття до тла.
Вогнем стрічань сліпив і нищив
Себе відтоді дотепер,
Бо нині вже на попелищі
Минулих любощів завмер.
Тут, де кохались до нестями,
В полоні споминів стою, –
Своїми спраглими устами
Ти душу випила мою.
Прийшла година розставання
І забування про чуже, –
Твої капризи і бажання
Мене знесилили уже.
Анікогісінько довкола,
Але журитися не час,
Хоча у серце гострим болем
Про тебе згадка уп’ялась.
24.05.23

Ти мені кохання принесла,
Чехію, Моравію відкрила…
Відчуваю, відростають крила,
тане попереду сіра мла!

Ти мені Богемію спасла,
врятувала дику безнадію…
Я тепер уже про завтра мрію,
а учора – човен без весла!

І немає тим дивам числа,
та ховати вимушений вуха,
бо якби усе, що кажеш, слухав –
знов човном лишився б, без весла!.

ти чуєш цей дощ ?
ти чуєш цей сміх ?
ти віриш в любов ?
ти віриш в цей гріх ?
ти мій не на вік
я вільна , мов птах
ти мій не на вік
ти мій лиш в думках
шукаєш печаль
щоб зникла журба
ідеш у оману
здобуть каяття
а я за тобою
я завше як тінь
я вітер наснаги
лиха заметіль
ти бачиш цей сон ?
ти бачиш мене ?
ти чуєш - любов
вже вітер несе
ти поряд лиш будь
чекай почуття
а я власноруч
віддам каяття

2007 рік

Цей літній день облизаний емаллю
Пам’яті,
З пустим сервізом, де пустими
Чашками,
Я випив день упавши в ночі
Креденса,
Заплутавшись в його чотирикутниках.
Шукаючи по закамарках
Ніжності,
В простелених газетних
Просторах,
Намацував шрифти в тілесних
Літерах,
І літери складалися в слова,
Що в літній день облизаний емаллю
Одним ковтком я спорожнив до дна:

«СЕНСАЦІЯ! ВОНА ЙОГО НЕ ЛЮБИТЬ!»

Це все, що випив і добув з шухляд:
Прості слова, типографічний р|яд.

17.07.2019

Талановито ні про що,
але талановито.
У водоспаді слів пустих
народжується пиха.
Лиха година, б’є набат,
хтось шкірить зуби стиха.
А потім звуків снігопад
несе лихая втіха.

23.05.2023

Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?

Як я змінилась за цей рік?
І як думки мої крилаті
Злітали часто з-під повік
пекучими іскринами багаття?

Так, час спливає.
Надії відлітають
у височінь, у далечінь...
Душа чекає.
Іноді страждає
від втрачених і нездійснених мрій.
23.05.23

Недостатньо мати
сенс свого життя.
Не досить лиш приймати
в свої руки все, що приходить.

Життя настільки неоднозначне,
казкове й жалюгідно жорстоке.
Неосяжко глибоке й до болю
стримане в сумліннях.

Взявши до рук із собою речі,
позбавлені права на назву.
Забравши з собою весь Всесвіт
нічного морського бою.

Стримати б хоч день
не лиш у спогаді сумному.
Залишити його хоча б
у погляді зірок на небі нічному.

Поглянь, як жадібно вартує час,
збираючи до купи свій слід.
Як боляче він жалить нас,
збираючи по клаптиках свій дім.

22.05.2023

Отут на дошках і жердинах,
В химернім плетиві гілля, -
Зчорнілі ягоди ожини
Щорік приваблюють малят.
Хоч кущ лякає колючками
І ними жалить малюків, -
Вони опухлими руками
Тягнуться вперто до плодів.
А потім ситими од пуза
Лежать і згадують про те,
Де й що іще смачне в окрузі
У літній час для них росте.
23.05.23

1.
Кривоногий місько
Через ліс бреде,
Він збирає шишки,
До кишень кладе.
Як трафляє шишка
Міськові в чоло,
Репетує місько:
«Путін то-ло-ло».

2.
Ой цвіте калина
Побіля струмка
Втюрилась дівчина
В хлопця-пияка.
З того пиячиська
Толку ніц нема.
Ох, любов російська,
Гірша, як тюрма.

3.
Я пам’ятаю файну хвилю,
Як з бодуна явилась ти
І я тікав аж цілу милю,
Мов гналися за мнов чорти.

Намалюю тобі червоного птаха.
Напишу на крилі – "Yamacha".
Щоб од страху не іржа́віли крила,
треба, щоб ти птаха обдурила.
Щоб одразу не гладила і не годувала,
щоб з паперу прозорого пастель не опала.
І щоб не показувала усім
під музично-розважальний грім.
Бо ці мальовані птахи такі хитрі –
уміють крила розправляти у вихрі,
уміють справжніх птахів копіювати,
люблять сидіти супроти кватирки
і про горе твоє співати…

7 червня 1994 р., Київ

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво, не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Знаєш, немає жодного толку,
шукати гарячий погляд,
чи слухати теплий подих, тих,
хто шукає гігантську голку,
щоб загнати верблюдів в продух.

Можеш дихати, так, як завжди,
рівномірно, ритмічним ямбом,
незворушно сидіти поруч, ком
до горла підступить правди
Караваном, словами, ядом.

Нам не вистачить слів з амвону,
дня і ночі, що курять ладан,
щоб заквітнути пишним садом, сад
зотлів, і нудьгою втома,
теплим зліва, і теплим справа.

15.08.2020

Коли з неба зіка пада,
Загадай мерщій бажання.
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.

Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Підставляв тобі коханий.

Щоб земля родила щедро,
Солов"ї в садах співали
І над нами мирне небо
Й Україна процвітала.

2016 р.

За хмарою хмара витає і пнеться
Нестримно за обрію дальню межу, –
Збудовані ними фігури трапецій
Спадають в провалля того рубежу.
Хмаринки біляві, перисті й прозорі
Пливуть наді мною безмежжям небес, –
Пручаючись вітру – здіймаються вгору,
А потім утомлено стеляться десь
На зелень високу далекого лісу,
Чи смуги золочених сонцем полів, –
І вже заслоняє від зору завіса
Усе, що розгледіти я не зумів.
Хмаринок ватаги, рвучкі та німотні,
Заслали півнеба, ввібрали тепло, –
І множаться радо, і тануть скорботно
Так швидко, що знов не зрахую число.
Ополудні зручно улігся на спину
І зводжу докупи поспішні думки,
Що лізуть у голову кожну хвилину,
А потім зникають звідтіль, як хмарки.
22.05.23

Заявила жінка Віта
Чоловіку сміло:
- Хочу схуднути до літа.
Мати гарне тіло.
Мінуснуть кіло із десять.
Або ж вісім поки.
Буду в тебе, як принцеса.
Поможи лиш трохи.
Якби ти платив сто баксів
За кіло, що скину.
Я би схудла швидко в часі.
Був би класний стимул!
Чоловік одразу в нерви.
Зчервонів бідака.
Вмить зірвавсь, як грім травневий.
Очі, як у рака!
- Май же совість! – каже Віті.
Це мене дістало!
Та нема ніде у світі
Цін таких на сало!

21.05.2023

Було то в далекі тепер вже роки.
По Криму усьому плели павутину
Купці генуезькі, немов павуки.
Лишили далеку свою батьківщину,
Шукаючи світом поживу легку.
А тут, у Криму їм роздолля велике.
Бо ж був він якраз на торговім шляху,
Європу єднаючи й Азію дику.
Мов гнізда осині, дивилися в світ
Солдайя і Кафа, Воспоро й Чембало
І множились, свій залишаючи слід,
Все нові колонії скрізь виникали.
Звичайно, й до того там люди жили
І теж працювали, і теж торгували.
Але генуезці тут гору взяли
Й тепер, як господарі всім керували,
Збирали вершки із досягнень чужих
І тим багатіли. А їх батьківщина
Далека міцніла на грошах отих.
Отак і снувалася та павутина.
То час нестійкий був якраз у Орді,
Мінялись, як наче осіння погода,
Монгольські правителі. Саме тоді
У Хаджі-Гірея з’явилась нагода
Вернутися в Крим, звідки його прогнав
Улу-Мухаммед. Усього на два роки.
Хоча він тоді того ще і не знав,
Тож владу свою почав зміцнювать поки.
Окрім генуезців в Криму ще було
Князівство Мангуп, або ще Феодоро.
Затиснуте в горах у Кримських, жило
Доволі сутужно воно на ту пору.
Тож Хаджі-Гірей і надумав якраз
Мангуп й генуезців до бою стравити,
Умовивши князя Мангупа, що час
Чембало йому в генуезців відбити.
Щоб вийти до моря з князівства могли.
Чембало, хоча генуезьким вважалось,
Та греки у нім, в основному, жили
І на генуезців все більш ображались,
Бо їхні порядки обмежили всі
Їм промисли рибні, що греки з них жи́ли .
Тож, ледь князь із військом на місто насів,
То всі генуезці звідтіль відступили.
Та гонор спокійно їм спати не дав.
Писали до Генуї, слізно просили,
Щоб звідти правитель їм військо прислав
Й вони не лише Феодоро скорили,
А й Кримського хана. Престиж над усе.
І гроші знайшлися, й охочих багато.
І ось уже море ескадру несе,
Щоб винних у «злочині» тому скарати.
Іще тільки літо вступало в права,
Як флот генуезький дістався Чембало.
Про те, що нависла загроза нова,
Тоді іще в місті нічого не знали.
Отож генуезці наскочили вмить,
Побили сторожу, ланцюг розрубали
І ось уже в бухту ескадра спішить,
На берег зійшли та і штурм розпоча́ли.
Багато людей в тім бою полягло,
Але не вдалося фортецю узяти.
Щоб легше ті стіни узяти було,
Прийшлося із суден спустити гармати.
Гарматами геть розвалили стіну,
А потім зламали ворота, ввірвались,
Вчинили усім різанину страшну,
Від рук генуезців не порятувались
Ні військо мангупське, ні мирний народ,
Бо місто віддали на розграбування.
А далі подався вздовж берега флот,
Дійшов Каламіти, що часом останнім
Був портом мангупським. Всі люди втекли,
Забравши майно своє, високо в гори.
Отож генуезці геть місто знесли,
Лиш стіни тяглися закопчені вгору.
Пройшовши по селах вогнем і мечем,
До Кафи, нарешті вони подалися.
У планах таємних їх малося ще,
Щоб хан кримський Генуї також скорився.
Отож, зготували таємно війська,
Десь аж вісім тисяч під стяги зібрали.
Вважали – прогулянка буде легка,
Бо ж опору зовсім вони не чекали.
Впадуть, наче коршуни на той Солхат,
Ще й хана захоплять – ото здобич буде.
Весь Крим стане їхнім і їхній солдат
Устромить татарам списа прямо в груди.
Забули, щоправда, що Кафа-таки
Татарська й татари у ній проживають.
Надумались тільки, а звідти вістки́
Уже і до ханових вух досягають.
Отож, в понеділок, спекотного дня
З воріт Кафи військо велике з’явилось.
Між них полководець правує коня.
Він сам наказав, щоби не утомились,
Всю зброю покласти свою на вози.
Тож військо ішло по дорозі без зброї.
Ніщо не віщує, здається грози
І люди спокійно простують юрмою.
Уже дві третини дороги пройшли,
Дісталися десь під обід Карагозу.
Уже для обіду і місце знайшли,
Аж раптом п’ять вершників їм на дорозі
Татарських. На пагорбі стали на мить
Та й зникли, неначе їх зовсім не було.
Спинились передні – що далі робить.
Та часу зовсім не багато минуло,
Як десять з’явилося там верхових
І стріли взялись в генуезців пускати.
Ті кинулись хутко тікати від них,
Аби хоч життя своє порятувати.
А військо, що далі дорогою йшло,
Побачивши, що їх передні втікають,
Налякане, адже без зброї було,
Подумало - ворога тьма насідає.
Забувши про зброю, що десь на возах,
Взялося тікати, аби врятуватись.
Умить генуезців охоплює страх,
Їм геть не до того, аби захищатись.
Татари ж на конях услід їм летять,
І стрілами б’ють, і шабля́ми рубають.
Мов знищити всіх до одного хотять,
Пощади вони ні до кого не мають.
Тікають вояки, рятують життя,
Один перед одного в Кафу сховатись.
А в спини їм стріли невпинно летять,
Не всім удається від них врятуватись.
Хтось хутко біжить, хтось між трупів ляга,
Прикинувшись мертвим - діждатися ночі,
Щоб в темряві правди шукати в ногах.
Хоча і бояться, що коні потопчуть.
Татари ж, хоч менше в них війська було,
За утікачами, як кара летіли,
Ніщо їх спинити уже не могло,
Крім ночі. Як сутінки землю укрили,
Вернулись вдоволені у свій Солхат.
А ті, що прикинулись мертвими, встали
Та й стали у темряві в Кафу втікать
І там лиш життя своє порятували.
Хоча серед них було мало таких,
Хто б рани не мав він стріли чи від списа…
Схилилася Генуя хану до ніг,
Не та, не заморська, а кримськая, звісно.
І стали платити йому данину,
Немов свого пана повсюди приймали…
Як гонор бува підніма на війну,
Хотілось, щоб приклад ви цей пригадали.

Моя ти зоре світанкова,
тендітна квітко чарівна,
джерело настрою і слова
зі смаком доброго вина!

Натхнення чистого криниця,
емоцій невичерпний вир!.
Невже мені це тільки сниться?
Уява лише, мерхіт зір!.

Не може бути – ти існуєш,
даруєш сяйво із небес
і світ мій барвами малюєш!
Я завдяки тобі воскрес!

Ти не напишеш долю як романи.
Як повісті, де лінія одна,
не виведеш її пером старанно,
коли шаленством повниться війна.
Бо вже й у тобі люті вогневиці,
а світ тьмяніє в тобі, як папір.
І хай немовби серце, слово б'ється,
йому ракетний рев наперекір.
Його вогнем обпалює щоденно
ворожий наступ і черлений зір,
воно твого не порятує ймення,
хоч розпочнеш ним сокровенний твір...
Але пізніше… Все бува пізніше
на цій планеті, в синіх небесах –
ти будеш вічним полум'ям і віршем,
ти просто будеш – тайна і яса*…

*Гучний сигнал

***
А поки йде війна, життя триває
і сіячі ціною душ і тіл
оберігають
поле урожаю,
де половіють пирії й кукіль.

***
А критика не утинає крила,
а навпаки – доточує чужі,
аби летіли...
з усієї сили
оволодіти мовою душі.

***
А от сатира діє не усюди,
та допікає іноді на мить
і вірять люди
у велике чудо,
яке лікує лікар Айболить.

***
А є іще потреба авторам,
ораторам етеру і дебатів
не по губам,
а по губах, затям,
уроки логопедії давати.

***
А як узяти рота на замок,
то у поета репне голова,
та на зубок
освоїмо урок –
нема думок, то зайві і слова.

***
А знакова поезія ще є,
але немає ні великих літер,
ні ком... усе своє
у кутюр’є –
полова моди, кинута на вітер.

Післямова
А декому із бомбою дійшло,
що їхня віра їх перемагає.
Язик – це помело,
йому на зло
культура мови землю засіває.

05/23

Сил нема пережити
Непоправну біду, –
Став я злим і сердитим
На безжальну орду.
За криваві розправи,
Що вчиняє вона, –
Маю волю та право
Нищить орків щодня.
Хай ридають від болю
І скавчать, наче пси,
Тут, куди їх ніколи
Аніхто не просив.
21.05.23

1.
Ти вчора, орку, вбив дитину,
На роздоріжжі розстріляв.
Кров українська, як калина.
За мить маля – вже янголя.
Воно тебе зустріло, може,
як гостя, бо наївне ще,
а ти, кіріловскій безбожник,
убив і світові пече.
Та не тобі, ординцю лютий.
Бровою навіть не ведеш,
бо наказав садюга путін:
“стрєляй хохлов, і жгі, і рєж”.

2.
А десь далеко в сатанії,
яку ми знаєм як росію,
твоє дитя, ще не зіпсуте,
не може казки оминути
і просить маму розказати,
а та з дитини робить “вату”,
бо чує розповідь малеча
про царську міць, про дужі плечі,
про меч, який усіх рубає.
І так до звичних баю-баю.

3.
Заснув синок твій геть тривожно,
бо страшно змалечку – різня,
бо й заховатися не можна
у казку без меча й коня,
без ворогів, що наче б всюди.
Гримлять, спалахують казки.
Так доки в сатанії буде? –
питають лячно малюки.

4.
Допоки, орку? Знов не чуєш…
А знаєш, вбите те дитя
прийде до твого геть не всує –
усе у Бога до пуття.
Візьме за руку янголятко
твого нащадка і повір –
відчує він, що рідний татко – звір,
уже довіку, до загину,
до спопеляючих вогнів,
що і його віддав, дитину,
в безглузду жертву сатані.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиськом із Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє з Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Поезія збентежена…
Тяжка воєнна проза
Внесла перевантаження,
(Надмірна, мабуть, доза)
Змінити щось – не змога.

Пручається, вагається,
Бо сумніви й напруга.
Знесилена в емоціях,
Втрачає відгук друга.
Тож депресивна смуга

Підкреслює побачене
В переліку обставин.
Захоче – звинувачує,
Щоб на підсудну лаву
Покласти різні справи.

Поезія збентежена
Від вибухів в довкіллі.
Ось так без попередження
В душі змінилась, в тілі.
Вже вкотре овдовіла.

Збентежена, знесилена,
Їй не сягнути й дáху.
З надірваними крилами.
Не скажеш, що невдаха.
На лікуванні птáха…

26.03.2023

Ворожить пишним цвітом неба сум.
І плачуть вишні в білім танці травня.
Ще вишиває сонце їх красу.
У них - любов, як добра казка давня.

Малює білий янгол сни весни.
І щастям світять юні вишні щиро.
Крадуть із серця дні журби вони.
Сміється цвітом світ весняним виром.

19.05.2023

Сьогодні безглуздо про тебе думати.
Колір вечірнього неба наче,
Колір ікони –
Ніколи не змішаний з іншим, щоправда,
Сонце між хмари завжди проглядує,
Промінням, що хвилі згинає в меандр,
Краєм туніки.
Краєм. Зрештою,
Та колонада давно зруйнована.
Навряд чи згодяться руїни для прикладу.
Так, пригадалось з нічогонероблення,
Крім того поети до них привикли.
Вірніше знаходять між ними бісер
Слів, що стрекоче по мармуру. Знаєш,
Мені все простіше тебе забути,
Як коннелюри надщерблені варвару.
Єдине, про що, я писати, можу,
В ритмі задушного декадансу –
Це про домірну залежність надії
Від сонця, оскільки епічні станси
Любові лежать на поверхні місяця.
Гірше. Нажаль, вже немає правил.
Немає ні кольору, ні естетики.
Все на єдиній картині записано –
В рамі без серця та в рамі правди,
Що пропорційна в сльозах до вірності,
У вічних пошуках та скитаннях.

11.10.2020

Міль гніздечко звиває у шубі,
А опеньки ростуть на пеньках...
Згуртувалися тьоті у групі
Та забанили Сашу Сушка.

Він як цвях у сідниці чи шпичка,
Коле правдою. Некомільфо!
Їхня ж творчість - "солодка водичка",
Трута це для Сушка, дихлофос.

От і шкірять зубиська на Сясю,
Скарги шлють в піднебесний фейсбук.
- Від Сушкідзе немає нам спасу!
Від сердечник позбавте нас мук!

Наша творчість невільна! У путах!
І таланту згубилась стезя...
Навалилися зграєю люто,
Наче блохи на мирного пса.

Українська поезія - плаха,
Непідйомний вантаж ішаку...
Нову кляузу строчить невдаха,
Нову підлість готує Сушку.

20.05.2023р.

(до кінця червня Автора за намовою доброзичливців забанено в групі. Читати його твори можна лише на його сторінці. Ура!)

Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.

Вітер гойда високі полини
Там. де колись рум"янились суниці,
Юності птах давно змахнув крильми.
Пора чудова та і досі сниться.

2016 р.

Тупцяють нетверді ноженята –
вирішили, що пора іти.
Руки вже розкриті обійняти.
Відпусти, рідненька, відпусти.

Я пройду. Подужаю. Я зможу.
Навіть, якщо гепнусь, не біда.
Встану сам. Я встану сам! Негоже
розтуляти в рюмсанні вуста.

Сонце сновигає огородом,
ходить по землі липневий жар,
возик котиться своїм тріскучим ходом
у краї картопляних стожар.

Ходить все – обабіч і довкола.
І нарешті я свій перший крок
зроблю зараз, хитко і спроквола,
із подвір’я зразу до зірок.

Я піду назустріч цьому світу.
Його весь я хочу обійти
по ніким не лишеному сліду.
Відпусти, рідненька, відпусти.

18.05.23

Темним покровом обгорнутий вечір
Стелиться тінями сонних дерев, –
Тихне поволі людська товкотнеча,
Мовкне моторів протяжливий рев.
Тануть приглушені тишею звуки,
Никнуть у темряві риси рослин, –
Місяць не може позбутись перуки
Щільної зграї повзучих хмарин.
Вулиць безлюдних німа порожнеча
Впевнено моститься далі узбіч, –
Наче пітьмою просмолений, вечір
Швидко і тихо вливається в ніч…
20.05.23

Не стукай у двері, іди по вулиці,
Не дивись на прохожих, не читай афіш.
За дверима, що манять тебе спідницями
Кімната порожня і ти стоїш
Один, як колос обростаючи тінями,
Шумом листя з пустого, що ніч, вікна.
І тільки лінії, лінії, лінії,
І тиша до жаху тобі голосна.

18.01.2020

Посадили тую – зеленіє
та й у тому місці безнадії,
де людськії мрії закопали,
де героїв України поховали.

Зеленіє туя і барвінок,
тільки душі не знайшли спочинок:
ворог лихом землю засіває –
душам вбитих спокою немає.

Лиш тоді воскреснуть вбиті мрії,
оживуть розстріляні надії,
коли кат останній в землю ляже.
Начувайся тепер, лютий враже.

19.05.2023 р.

Немов митець на полотні
Створив уміло та старанно
Колючих руж рясні вогні,
Вздовж дерев'яного паркана.
Але вони живі і тут,
На гарно прибранім подвір'ї, -
Дурманять голову й цвітуть,
І роблять довшим надвечір'я.
Бо багрянистий квіт троянд,
На тлі брунатнім небокраю, -
Вогнями сплетених гірлянд
Усе подвір'я освітлює.
19.05.23

- Що, онучку, знов тече із носа?
Десь, напевно, нежить підхопив?!
Той тупцює, ноженята босі
Чорні - у багнюку десь вступив.
Оченята опускає долу,
Шморга носом, наче винен в тім.
Хоч вона й не лаяла ніколи,
Була завжди лагідною з ним,
Але він побоювався трішки,
Бо ж бабуся строгою була.
Попадало часом на горішки
Старшим його братикам. Могла
І лозину добру в руки взяти.
Тож стояв із острахом в очах.
- І куди ото дивилась мати?!
Видно, все в ділах та у ділах!
Хто там за дитиною слідкує?!
А ходи, онучку-но сюди
Я тебе гарненько полікую.
Та не бійсь, маленький мій, ходи!
Сама якесь листячко зірвала
Із рослини, що в садку росла.
Придавила, кілька крапель впало,
Хлопцеві до носа потекла
Рідина із того листя й, наче
Зразу легше стало, ніс «пробивсь».
- Та посидь іще! Чого ти скачеш?!-
Бо ж онучок швидко підхопивсь,-
Давай сяду я побіля тебе,
Щось цікаве розкажу поки.
«Лікам» ще попрацювати треба.
Хочеш знати про оці квітки̓,
Що тебе від нежиті рятують?
Каланхое цю рослину звуть.
Десь вона із Африки, пліткують.
То, цілком, онучку, може буть.
Десь колись історію читала,
Наче, на одному кораблі
Лихоманка моряка дістала
В морі. До великої землі
Ще було дістатися не просто.
Щоб команду всю не заразить
Вирішили хворого на острів
Помирати, врешті залишить.
Через місяць, як назад вертали,
Мимо, все одно їм пропливать,
Знов до того острова пристали
Аби хоч останки поховать.
Як усі вони подивувались,
Що живим побачили його
З лихоманки й сліду не зосталось.
Аж пашів здоров’ям. А чого?
Бо оцим от листям лікувався
І свою хворобу переміг.
Він з собою тих рослин набрався
І привіз на батьківщину їх.
З того часу триста літ промчало,
Прийнялась рослина, розросла.
Скільки вже життів порятувала,
Скільки вже хвороб перемогла.
Помовчала якусь мить бабуся:
- Говорила з дідом із одним...
Набрехати, звісно, не боюся,
Що почула – те й переповім.
Так мені він ще й таке повідав –
Ця рослина не з чужих країв.
Хоч чужа у неї назва, видно,
Але має корені свої
В наших землях. І було то, наче,
Кілька сотень, може, літ тому.
Проживала жінка-одиначка
У селі, говорять одному.
Ще з малого мріяла небога
Вийти заміж, діток народить.
Не, як нині, звісно - не одного,
А з десяток. Милувать, ростить.
Мріяла ще людям помагати,
Як бабуся, що в селі жила –
Травами хвороби лікувати…
Мріяла… Одначе, не змогла.
Доля її склалася невдало.
То якось наскочила орда
І дівчину у ясир погнала.
Там татарин у Буджак продав.
До паші в гарем. Але дівчина
Утекла…Хотіла утекти.
Упіймали та за її вчинок
Повелів паша її сікти.
Били довго, викололи очі,
Щоб вона дороги не знайшла
Та й пустили. Хай іде, де хоче.
Не пропала. В рідний край прийшла.
Молода, але сліпа, каліка.
Хто ж на ній одружиться? Жила
Все життя одна, без чоловіка.
Діточок теж мати не могла.
З лікуванням в неї теж не вийшло.
Як сліпій їй трави розрізнить?
Тож ночами плакала невтішно,
Бо нічого не могла змінить.
В Бога лише одного прохала,
Щоби не даремно хоч жила.
Врешті, спати вклалась і не встала.
Поховали на краю села.
Як прийшли небавом на могилу,
Здивувались, бо на ній зросла
Квітка, а на ній листочків сила
На великих на листках була.
Наче, начепились малі діти
До своєї матері. Взяли,
Спробували вдома посадити…
Диво ті листочки проросли.
Згодом люди також зрозуміли,
Що рослина зовсім не проста,
Бо хвороби лікувать уміла
І здоров’я людям поверта.
Мабуть, що омріяне збулося,
Бог таки почув її слова…
Що, уже не капає із носа?
Ну, біжи вже, шибеник, давай!

Страхи вбивають нас
глибоко зсередини.
Те, що найбільше нас лякає,
обов'язково стає реальністю.

Повільно, як перший дощ навесні
знищує радісні спогади й миті.
Страх перед самим собою
й усіма найближчими людьми.

Здається, всі твої дії оманливі,
бо чорною марою постає страх.
Найпростіше забути про нього.
Проте, чи вдасться це надовго?

Страх повернеться знову
й знову буде огортати пітьмою.
Його не здолати, не спинити.
Він сильніший за холодний вітер.

Страх зламати все, що було до нас
і те, що створюємо ми.
Він переслідує крок за кроком,
дихаючи в спину.

Ти чуєш його дихання суворе
і вмить в очах вбачаєш ніч.
Страх забирає з собою життя,
яке боїться пустого каяття.

17.05.2023

Полонезом Огінського
зачарований –
Батьківщині він був
подарований.
Все найкраще найближчому
подарує душа.
У кружлянні ритмічному
ефемерному
білі дами із чорними
кавалерами.
Ця казкова мелодія
у майбутнє руша.

16.05.2023 р.

А без вишиванок яка ж Україна?
Ними квітує вона з давніх пір.
І сорочки, подушки й скатертини
Вишиті гарно руками майстрів.

Жорстока війна нехай їх не затьмарить,
Цвітуть чорнобривці та маки на них,
А чорні вогненнії темнії хмари
Не закривають красу цю повік.

Барвіночок стелиться диво-віночком
На рушниках, де лежить коровай
І наливаються на ньому соком
Калинові ягідки для молодят.

Є вишита блуза у тебе й у мене,
Як скарб зберігаєм бабусин рушник,
Бо звикли вважати в житті оберегом
Оті вишиванки вкраїнці усі.

2023 р.

Тоненькою стеблинкою,
В порослій гущині, –
Вечірньою годинкою
Згадалась ти мені.
Хоча, з налитим соками
Стеблом, сьогодні ти
Зробилася високою
Й продовжуєш рости.
А я, дивак закінчений,
Донині спроквола
Вбачаю далі дівчину
В красуні, що зросла…
18.05.23

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

12 січня 1996 р., Київ

скажи мені де мешкає любов
де відшукати шлях до диво-раю
які слова у безлічі розмов
тобі й мені присвячені... благаю
зустрінь мене коли насамоті
іду у світ шукати сон-забаву
зійди як сонце в єретик-житті
і серед ночі зла знайди неправду
скажи мені для чого біль і сум
я теж людина що жадає щастя
шукай мене... у веселкових дум
ти запитай дорогу до розп'яття
знайди загублену серед безмежжя "я"
врятуй мене від прірви-невідоми
там де розквітне папороть-краса
зустріне нас пророк свято-любові
я в тебе вірю , не згуби цього
серед безмежних пошуків розгаю
я поряд... там , де жевріє любов
я поряд... там , де подих диво-раю...

2007 рік.

Порі травневій личить ковила,
Що лине до землі під шепіт вітру.
З бруньок тополь розтоплена смола –
Олійна першість зелені в палітру.
Ховаючи черешневе лице,
Травнева панна розпрямляє спину.
Та райдуга змикається в кільце
на купині небес неопалимій.

17.05.23

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.
2010

Не сняться сни,
Не снишся ти і просинь,
Що наче острів
Ставши відколись,
Складаючи із форм і рис твоїх
Оголену і випещену осінь.
Триває спринт.
Затягується небом.
Туман спадає, день
Спадає, ніч.
І на футболці в тлін затертий принт
Твого ім'я, яке складали зорі
Своїм яскравим сяйвом.
Геть біжать: в пейзаж,
Дорогу, шприхами і далі
Летять по колу циферблатних справ
Короткі стріли, пошуки невдалі,
Відкинуті холодні імена.
І правда, —
Не сняться сни,
Не снишся ти і — досить.
Туман спадає, день
Скидаєш в піч.
І легко так, і легко, і непросто
Любити не привласнюючи ніч.

22.10.2021

Місячним сяйвом осяяні очі
Сліплять мої поривання вогнем, –
Видно, до любощів жінка охоча,
Чую, що пристрасно прагне мене.
Важко позбутися чар домагання
І відступити від неї на крок,
Адже нестримна і вкрай невблаганна
Сила хотіння гарячих жінок.
Швидко звільняє себе від накидки
І, наче пташка, кружляє в танку, –
Більше нічого, крім неї, не видко,
Чутно її лиш співучо-лунку.
То наумисно грудьми доторкнеться,
То усміхнеться привітно здаля, –
Ладне з грудей уже вискочить серце
І з-попід ніг утікає земля.
Шалу душевного не вгамувати,
Чуду блаженства – немає кінця, –
Хочеться дуже продовження свята
І цілування близького лиця.
Тільки я зрадить ніколи не зможу
(Вистачить волі, сумління, терпцю)
Жінці своїй, що відвертістю схожа
На невгамовну красуню оцю…
17.05.23

Канув день вчорашній в Леті —
душогубкою* на дні.
Аличеві силуети —
міражами у вікні.
В небі місяця підкова
над фіалковим шатром —
там ворожить ніч сливова
на єгипетських таро:
виливає віск на зорі,
пророкує дощ грибний —
трощить вітер дуб під корінь,
сон-траву п'ють чаклуни,
лементують сови в лісі,
жаби у чагарниках —
і холоне чай з меліси
на тремких моїх губах.

Душогубка* — невелике судно

16.05.2023р.

Вітер коси кульбабі розпушить
У годину оцю нелегку.
Відпочинь, відпочинь, моя душе,
Там, де грона розкішні бузку.

Там, де саду гостинного пуща
Ароматом п’янить звідусіль,
Де повітря жагучо-цілюще,
Розливає нам пахощів хміль.

Де буяє травнева навала
Ніби втоплює в марево снів.
І в екстазі розквітлого шалу
Уклоняється зрілій весні!

15 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Бузково, й ще нарцисово.
І шурхіт у дворі:
вітріє день, та вистоїть
цвіт яблуні в порі.
Як доторком - світлиною,
а ніжність - не спини...
В замрію травня ринули,
що в небо без війни.
2023

Буває, що з сусідом не щастить.
Оселиться опліч якась істота
і капостить, злодюжить та смутить,
постійно учиняючи підлоти.

Така собі чемненька, має хист
порядну з себе певний час вдавати.
З короною у пазусі чекіст,
що зиркає чомусь на вашу хату.

Це дивно, адже в нього добрий дім:
бебехів повно, місця вистачає.
Чи вдовольнитись важко всім отим?
Чи міри у жаданнях сих не має?

Задивишся, вже лізе крізь паркан.
І каже: «це паркан на мене лізе!
Бо той паркан – насправді хуліган,
загрозливо збудований поблизу!»

І думаєш, чи це воно дурне
чи, може, недоречно так блазнює?
А він з-за спини глечик як жбурне –
позицію свою аргументує.

Такий собі паскудненький сусід.
А здихатися його неможливо.
У другий глечик пхає динаміт
і щось про дружбу меле маячливо.

І що робити? Розмовляти? Як?
Він людської, либонь, не розуміє.
Бундючний, пустолобий маніяк,
що тішиться із ролі лиходія.

Ще й шкіриться і пропонує щось.
І каже: «ось це все роблю для тебе».
Де ж падло лицемірне це взялось?
Що наволочі цій сусідській треба?

Що ж доведеться учинити гріх
й трошки «благодетеля» прибити,
щоб навіть носа вистромить не міг
із свого незрівнянного корита!

весна 2022