Дев’яте травня двадцять третього.
В день перемоги над фашизмом
на Київ здійснена атака
ракет, запущених рашизмом.

О шостій ранку сонне місто,
іще не чути круговерті,
і ледь ясніє небо чисте,
та тиша вибухом роздерта.

Дзвенять шибки, виють сирени,
і ранішні птахи принишкли –
снаряд з ворожої машини
укотре в Києві щось знищив.

Цинізм, достойний божевілля
в потугах знищити народ,
веде катів із днів свавілля
до шибениць близьких висот.


09.05.2023 р.

Куди не гляну – всюди благодать
У світлім царстві гарної природи, –
Вилискують на сонці, мов горять,
Наповнені щедротами городи.
Куди б не йшов і де б я не стояв –
Повсюди відчувається те саме, –
Прогріта сонцем до глибин земля
Теплом охоче ділиться з ногами.
В солодкій зморі вітер задрімав,
Заплутавшись в густому гарбузинні,
Де кріт невтомний риє крадькома
Проходи і пристанища родинні.
Близенько від кротячої нори
Вціляє прямо в душу ейфорія, –
Жовтогаряча морква догори
Нестримно пнеться та уся товстіє
За грядкою томатів – буряки
Від сонця поховалися під гичку,
А кукурудза листям говірким
Взяла собі шептатися за звичку.
Продовжую ділянкою блукать,
Бо серце відчуває осолоду, –
Куди не гляну – мирна благодать
І любе царство щедрої природи.
09.05.23

Слава путіну-герою,
Переможцю геморою.

Слава русскому народу –
Мракобєсу і уроду.

Слава армії росії –
Лиходіям і злодіям.

Марширують міліони
На забаву до кобзона.

Скоро путін і кобзон
Заспівають в унісон.

Від москви і до Уралу
Получили по хлєбалу.

Русскій натиск і одвага
Допровадять до Гааги.

Ми на горе всім буржуям
Обтрясаєм груші дружно.

Курсом «Курська» і «Москви»
Русскій корабель, пливи.

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Сміявсь з Данила цілий клас.
Особа він таки кумедна.
Спитала вчителька якраз
Його про вчення Архімеда.
- Мультфільм ви бачили хоча б,
Де той дивак сидів у ванній
І гучно «Еврика!» кричав.
І що ж знайшов? У чім питання?
- Що ж він у ванній міг знайти?
Та я забув. – зітхнув Данило.
- Чому ж зрадів? Не знаєш ти?
- То він знайшов, напевно, мило.

08.05.2023
еврика (гр.)- знайшов

А трави зелений килимочок
Квітами живими вже розшитий.
Із фіалочок й барвіночку віночок
Та кульбабок й білих маргариток.

Вишиванками лягли на землю квіти,
Виткала їх веснонька-красуня.
На них глянеш - і немає суму,
Як же серденьку цій казці не радіти?

2023 р.

Вогка хмара бризнула дощем
І гайнула далі мандрувати
Спільно з неспокійним вітерцем,
Як сестра довірлива із братом.
Тільки мокрий з голови до ніг,
Я не можу швидкості набрати, –
Від розвилки змочених доріг
Ледве-ледь чалапаю до хати.
Чвакає засмоктуюча твань
І гудуть уже від втоми ноги, –
Глип, а навстріч краплями знущань
Ще хмарки лишаються вологи…
08.05.23

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордій Говерлі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Тобі передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п"єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Смуток... Тиша... Єдина зоря...
Шмат паперу... І мрія єдина...
Непокірність... Забутість... Свіча ,
що палає віднині єдина...

І єдина душа... І надія єдина...
І забуті слова... Знову , знову і знов...
відгук щастя - єдиний. Єдина
незабутня остання любов...

І печалі світанок... Непомітно-рожевий...
І останньої мрії прощальний політ...
І останньої зустрічі усміх травневий...
І прощення твого припізнілий отвіт...

Світ єдиний... Для тебе , для тебе...
Лиш для тебе пала цей вогонь...
Та негоді весняного неба не треба -
лиш оманливий поклик... Любов...

2006 рік.

Проводжу поглядом прощальним
Тебе, бо йти немає сил, -
Позаду схлипують печально,
Б'ючись об рінь, набіги хвиль.
Вода хлюпоче й розмиває
Відбитки свіжі бистрих ніг,
І тихне в далечі безкраїй
Твій невимовно довгий сміх.
Хоч я божився й клявся щиро,
Що душу всю тобі віддам, -
Ти ухвалила легко вирок:
Не треба бути разом нам!..
07.05.23

Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
Холодний місяць в потемках кімнати.
Чи так скидає яблуня плоди,
Як день в тобі скидає ніч захланну,
Схиливши зорі віттям до води,
Ти в мреві тому, жодну не дістанеш.
Не пропадеш та звикнувши до сну,
Життя віддаш, як речі коридорним,
Що люблять тих кого у ніч ведуть,
В готель химер і хмар, що тут за ковдру.

10.11.2020

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Я не вірю в бога. Це - погано.
Вірю в Україну. От і все.
Уважаю, що молитись марно,
Бо Ісус від бомби не спасе.

Не спасе від кулі і снаряда,
Родичів шматки горять в огні...
Кацапура знищив рідну хату
І зарізав доньок та синів.

Ти ж молися. Я не заважаю.
Отченаш - серйозна річ, не пшик.
Авеля убив за землю Каїн
І тягар упав з його душі.

В церкві піп розводить шури-мури,
Я ж точу із воріженьок крів.
Бо під голос народивсь бандури
І під щебетання солов'їв.

Неважливо, а чи я загину
Й долучусь до сонмища мерців,-
Вірю лиш у неньку-Україну
І в ножа в утомленій руці.

06.05.2023р.

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю, сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Коли почуття ми свої збережем.

2014 р.

Христос воскрес! А рідний син в гробу,
А разом з ним і брат, племінник, тато...
Ти - віруй в бога, мрію голубу,
А я лежу в обнімку з автоматом

Жону в полоні мацає кацап,
Привчає до горілки без закуски.
Мадонною була вона з лиця,
Та з неї поглумився п'яний "руській".

Богиня оніміла від біди,
Не знає - нащо жити, і для кого...
Невже до скону скніти їй в орді
І бачити довкіл кремлівську погань?

О, як же я жахливо завинив,
Що не убив учасно людоловів!
Тепер у млі закінчення війни,
Куди не кину оком - ріки крові...


Не час для віршів та розумних дум,
Голів стинати - ой як ще багато...
Дружино, дочекайся, я прийду
І з пекла поверну у рідну хату.

06.05.2023р.

Немов плотва срібляста, зорі
Кудись поділися – нема, –
Лиш місяць звечора в дозорі
Тихцем обстежує лиман.
Він розкриває всі секрети,
Що зачаїлись навкруги,
Хоч тином лоз і очеретів
Обгородились береги.
Ген качка в теплому гніздечку,
Лиш поночіло в акурат, -
Сховала звично під крилечком
Своїх лякливих каченят.
Розкриті чашечки латаття
Вода ще більше розпрямля,
Щоб всі піщані перекати
Чіткіше бачились здаля.
А тут, де берег рясту повен
І швидко множиться луска, –
Гойдають хвилі мокрий човен
Та тінь химерну рибака.
Усе і всіх обводить зором,
Нема від нього таїни, –
Безсонний місяць у дозорі
Стоїть незмінно з давнини.
06.05.23

Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Примари тих хто був,
Хто затаївшись в закамарках саду,
Приткнувся в ніч, сховався і заснув,
Від сонця не чекаючи розради.
Коли вогонь над садом загорить,
Сто тисяч зір відібраних у ночі
Прикрасять крони спогадів моїх,
Замерехтять в саду, замироточить,
Любов моя, любов усіх хто вмить
Прокинувся і виспавшись досхочу,
Відкинуть тінь позаду, і в сльозах
Відважаться віддати погляд сонцю.

07.09.2021

Лишень тому, що більшає в мені
Злиденний світ і скиглить край притулку
Твого, в розтоптаній походами землі
Не знатимеш спокою й порятунку.
Не ллється в бронзі мить твого тепла,
Як дотик губ не стигне в формі з часу,
Що й звук, - примхливе розкішшю ім'я,
Не розіллє любов безсмертну в чашу.
Не втримає й ніяк не збереже
Прозорий дух невпинний чорний голод.
Гарячий пломінь віддає тепло,
А вицвівши верта назад у холод.

09.11.2020

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

Зацвів і пахне неймовірно
Своєю свіжістю бузок, -
Витає запах чудодійний
Від біло-синіх пелюсток.
Ясніють китиці зірчасті
Весною в рідному краю
І повнять душу світлим щастям,
І серцю сили додають.
05.05.23

От зустрілись дві знайомих.
Сіли кавувати:
- Вже не бачились давно ми.
Час поспілкуватись.
Жартували і жалілись.
Складно жити стало.
Більш раніше веселились.
І пригод чимало.
- В мене стільки хлопців було.
А тепер саменька.
Час пройшов. Як вітром здуло.
Жду, як та смерека.
- Ну, а я за двох тримаюсь.
Вибрати не можу.
Чи обох таки кохаю?
Чи щось краще хочу.
Каже кожен, що чекає.
Як воно ж насправді?
Може, й щиро, може, й грає.
Правда чи неправда?
- Ну, а пристрасть в них шалена?
Не дають проходу?
- Перший корчить супермена.
Інший, наче бовдур.
- Значить, щастя твоє – другий.
Супермен – то ширма.
Бачиш, втюкався, мов дурень.
Отже любить щиро!

04/05/2023

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.

Ми будемо кохатися щодня,
Але не зараз, а за сто годоччків,
А нині в сажі верещить свиня
І сіяти потрібно огірочки.

А ледацюги в ліжечку "цьом-цьом",
Городи в бур'янах, у стрісі дірка.
А дзигарі невпиннко цок та цок,
Амур із мняса перейшов на кільку.

Гектар сапали зранку буряків,
Увечері жуків збирали з бульби.
У мозолях грубезних п'ястуки,
Скрегочуть від натуги кутні зуби.

Не сексом, друзі, зайняті уми,
А тим, що буде їсти псу і курам.
Венера-трудівниця до зими
Чекатиме на моцного Амура.

04.05.2023р.

На видноколі сходу
сон п’є студену воду
і цілий ранок монотонний дощ пливе.
Давно моє безсоння
громами б’є по скронях.
Але покійна мрія вже не оживе!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

По небесах минулих,
по чудесах поснулих
літає біла мрія чорним журавлем.
Ти у чужім покрові
вмираєш без любові.
А зовсім поруч квітне зоряний Едем!

Як непомітно ти мене відчуєш!?
Твій тихий подих заблукає у мені.
Як непомітно ти про все забудеш,
усе, що в мене ту́т – для тебе – уві сні.

Як непомітно ти мене відчуєш.
Як непомітно ти мене відчуєш у собі.
Тремтливим подихом любов розчулиш –
і пролетять між нами сльози голубі.

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Святий Георгій. він же й побідоносець
Покровитель землеробів-трударів
Силу та наснагу їм приносить
Плекати нові щедрі врожаї.

І на працю всіх благословляє,
Витира з чола солоний піт.
Щоби в Україні в кожній хаті
Завжди був Його Величність Хліб.

2015 р.

Сумовито згасаючі ниви
Охолодять потроху вітри
І ми будемо жити щасливо,
Опісля вогняної пори.
Лиш розвіється дим над полями -
Зникнуть танків глибокі сліди, –
Ждане щастя зустрінеться з нами
І забудуться жахи біди.
Зарубцюються рани пекучі,
Зарябіє під плугом рілля, -
І нарешті в наряди квітучі
Одягнеться страждальна земля.
Буде тиша і спокій у світі,
Мир і радість прийдуть до людей, –
І на полі, що кров’ю залите,
Як раніше, пшениця зійде.
Врожаями багатими знову
Утішатися станем сповна,
Бо до поту робити готові
На землі від зорі дотемна.
Тільки треба боротися нині,
Щоб не в мріях, а вже наяву
Золотіла зерном Україна
І раділа старань торжеству.
04.05.23

Кожен раз, коли каву міцну
Я готую собі на сніданок
Після тихого мирного сну,
Я радію, що в мене є ранок...

І вклоняюсь в думках ЗСУ!

(2023)

ДО-бавили хлопчину в світ напівсердитий…
РЕ-спект його батькам і Господу респект
МІ-рилом у той час були буряк і жито…
ФА-нфари весняні - життя боєкомплект…

СОль вивітрив в собі, бо сіль була рідніша…
ЛЯ скошене у слід… на згадку, це не жарт
СІ-тром як запивав, у сні писались вірші
до РЕ, до МІ, до ФА - чіплявсь як бонапарт…
04.05.2023.

Зорі повисли на небі, а небо – висне,
В системі старого заліза не тягне проц,
Лагає картинка і сиплеться відео висі
І в чорну безодню провалюється монітор.
Ні байту твого цифрового зображення. Інфо-
Причина забута в інфопотоках, і ти
Усе ще вдивляєшся в чорний екранний фон, і
З якого надієшся вирватись та піти –
Далі –
З'являється небо і сонце магнітного диску;
Вантажиться день, вантажиться гра і сейв,
І ти починаєш із місця в якому зависнув
Пейзаж, що назавжди без неї, без неї, без...

26.10.2021

Волосся її,
Мов хвилями,
А хвилі –
Холодними милями,
Гойдають
Пустими вітрилами,
За русалками
Взявши галс.
Так серце –
Словами милими,
Простими
Прозорими крилами,
У воду зриваються
Брилами,
Щоб зупинити
Час.
І волосся її
Билинами,
І очі небес
За схилами,
Постійно ведуть
За милими,
Серцями голодними
Нас.

14.07.2019

І бачив він, як лежав в гамаку, між горіхом і тендітною сливою,
Як червень топився в суцвітті застиглого дня,
І небо промінням, здавалось, покощене ярою зливою,
Як нудьгою солодкою зрима відсутність твоя.
І струшував павітер з листя горіха на аркуш комах, —
Метушливі тире, личинками сонечка та мурахами,
Розтікались шафранові крапки від слів по руках,
Живими й нарешті щасливими, вільними знаками.
Він більше не думав про розмір та виміри слів,
Живою палітрою сонця втішалися роздуми,
Тобою – відтінками, неба блакитного спів…
І окутував сон теплим голосом червня…
Сон обважнілого розуму.

17.06.2019

Найскладніше стати тими,
на кого дивляться дитячі очі
й мріють вирости схожими.
Найпростіше скопіювати їх поставу,
одяг, їхній стиль і риси зовнішності.
Так легко забрати чиюсь індивідуальність
і перетворити її на свою особистість.
Ми часто беремо приклад з когось,
проте не помічаємо, як втрачаємо себе.
Ми плутаємося в думках, поринаючи
в глибокі роздуми про сенс життя.
Може, немає нічого дивного в тому,
що люди стають схожими?
Може, так краще, коли всі, ніби зграя
тварин зі схожими очима й голосами.
Навіщо ж все було створене особливим,
настільки дивовижним, аби сприймати
все як дарунок невідомості.
Тоді весь світ обертається навколо
пустого людського життя,
що не відчуває порожнечі небуття.
Якщо ми змінюємо себе, значить ми
змінюємо своє оточення і все,
що було вигадане до нас і без наших думок.
Під впливом чого ми починаємо думати,
гадати про крадіжку чиєїсь душі.
Навіщо нам той, хто має все, але не те,
що маємо ми в своїх серцях.
Наші погляди різняться, наші зіниці
зовсім по-іншому сприймають світло.
Ми мріємо стати тими, хто бачить
дрібні деталі на до того бездоганному.
Навіщо псуємо те, що маємо в
своїх серцях, ламаючи невидимий страх?

02.05.2023

Горобці цвірінькають на сонце,
Влаштувавшись зручно на гіллі, -
Тче павук тоненькі волоконця
І квітки запилюють джмелі.
Зозуляста квочка на подвір'я
З-під кущів виманює курчат, -
І стовбурчить гнівно на них пір'я,
Кожну мить лякаючись утрат.
На доріжці кішка простяглася
І дрімає тихо горілиць, -
Тягне з хати кислуватим квасом,
А від грядки - запахи суниць.
Довгий час живлюся з благодаті
Під обіднім сонцем золотим, -
Потім йду до поту працювати,
Білий світ побачивши таким...
03.05.23

Щось в мені таке
Велике самотнє ідентичне
Прокинулось, склалося
В складне - метафоричне

Блювалось сніданками
Плакалось, лилося водами-грозами
Знайшло іпостась
Складалося буквами- прозами

Щось в мені таке
Що наче вже мало померти
Прокинулось раптом
Голодне і хоче запити-зажерти

Рушійний вогонь чи то холод
Відчути поки неможливо
Я більше не можу
Але трансформація требує сили


Щось в мені таке…

Дата під його словами продовжує поезію і зупиняє час.
Наче тільки тоді – знаючи про смерть поета, – ще одну дату
Вірш покривається воском зупинених фраз
Де завтра для нього ще завтра,
Для тебе лиш дата.
А тому, залишаються відстані в літерах, образах, іменах
Його біографії, в хворобах прихованих небесами, снами
І вечір над містом немов електронна стара плата
Згорає, де він все ще там, десь там
Та більше не з нами.
Де за решіткою слів лиш уявні сліди життя
Теплі проміжки днів, циферблату, птахів, любові
Тіней, що вигоряють зникаючи в забуття
З буденності та залишають відлуння мови,
Присмак календаря.
Ніжність, колір його годин.
Невідворотність майбутнього, сонце, відлуння, втрати.
І в цю мить він дописує свій рядок
І ставить в пониззі дату.

13.02.2023

Чи хочеться мені для тебе щось зробити?
Чи хочеться мені для тебе бути тим, хто стане барвами всіма на цьому світі?
Хто замалює фарбами твій гнів.
Я міг би сонцем в день для тебе бути.
Я міг би місяцем вночі твій шлях світить.
Для мене - ти пахучі квіти.
Для тебе - я як майстер-садівник.
І ради тебе я готовий рахувати зірки, і ти для мене будеш однією з них.
Коли не хочеш бути однією з них, тоді для тебе стану навпаки.
Якщо відмовишся від цього, то навіки відмовлюсь я від того ж що і ти.
Чи хочу я для тебе щось зробити?
Не знаю, а чи хочеш цього ти?
17.04.2023

Що може бути простіше,
ніж просто бути
чесним
перед собою і перед іншими.
Не пишно, не гордо, не самовіддано,
а дуже просто, спокійно, тихо.

Що може бути легше,
ніж просто сказати
найголовніше
без надриву і пафосу
саме тому, хто це має почути.
Просто чесно сказати.
Так просто.

02.05.2023 р.

Узяв в обійми Травень Весну-красну,
Рожеві й білі сипав пелюски
У коси їй, в любові зізнавався
І золоті запалював зірки.

Аж засоромилась вона, мов та дівчина
І щічки зарум"янились її
Пелютсками тюльпанів.На калині
Співали про кохання солов"ї.

2019 р.

Перед блакитним дзеркалом води
Причепурилася верба похила,
Неначе знала, що зійду сюди
До неї по положистому схилу.
Вона зблизенька зовсім не така,
Якою щойно здалека здалася, –
На ній зелена суконька тонка,
З квіток сережки жовті для окраси.
Мені на вухо ніжно шепотить
І на обличчя зрідка ронить сльози, –
Є в ній іще до зросту ненасить,
Лиш бути більш самотньою не взмозі.
Мене хвилюють прикрості верби,
Бо сам, один-однісінький душею, –
Нікуди не подінусь від журби
Самотності гнітючої своєї.
02.05.23

Вже віє сумом від жорниць…
Ніхто про них і не питає,
Зів’яла стежка вечорниць,
У снах хіба що докучає…
Усе не так… спішиш колись
В ті, незабутні вечорниці,
Де один одному клялись
За поцілунок молодиці…
А вдосвіт з чергою у ліс -
Пасеш одну, і три корівці,
А ту, зашморгану (як ніс)
Встрічаєш знов на фотоплівці…
Вона - зв’язок… у кілька діб
У прірву тягне крок за кроком
А барабанний вчасний дріб
На сушу випне ненароком…

Штовхне у бік чиєсь "ого…"
Так є, було, та вже не буде.
…Висить вузда із батогом
І віє сумом з відусюди…
01.05.2023.

ІЄ такі в історії моменти,
що не гірше за армагеддон
діють із війною в унісон,
наближаючи кінець планети.

А планета діє навпаки...
.........................................
На парад готується агресор
і хоча скасовані полки
невмирущі, на чолі процесу
за свої щурячі інтереси
виступають інші мудаки.

ІІНа арені явна параноя...
мацає московію Китай,
симбіоз рептилії й ізгоя
(зайві тварі у ковчезі Ноя)
вирішили будувати рай.

Ну, а де? Звичайно, на руїні.
А за що? Оказія була –
обирати жертвою козла
і за те, що нині в Україні
нація висміює пуйла.

Гуманоїд цей у мавзолеї
має місце... наче, фараон...
мумія його займає трон...
мітить кров’ю володіння Геї
як усі помішані пігмеї
і його двійник Наполеон.

ІІІУкраїнофобія не казка.
Дурнику закони не указ
і воно не визнає поразки.
Перемога не рятує нас...
бестія за згодою Європи
буде воювати до потопу
в чорний день...
але у той же час
є надія на Ілона Маска,
що усе вирішує за раз...
може, побудує зорельоти
і невиліковні ідіоти
полетять освоювати Марс.

05/23

Виє, виє...
Вітер віє...
Смертний вибух...
Скресла мить!..

«Може, там іще живі є,
де румовище димить?..
Може, там ще чутно згуки?..» –
хтось бурмоче шукачу...

З-під уламків видно руки,
і ні зойку, ні плачу́...

01.05.23

– Слухай, Мунько, що́ було!
Не потрібне й еНеЛО́!
Позавчора, у четвер,
я застала калагер.

Мамка знає: я у школі,
потім ще на баскетболі –
(десь до п’ятої години),
далі – хор і піаніно.
А на сьому – йду в театр
на виставу «Брат плюс брат».
Ну, спектаклик, так, – фуфло:
про сільське добро і зло.
Ті – погані, ці – хороші..,
марно викинуті гроші.
Краще б я пішла до Вови
чи до свідків Ієґови.
Ти ж – дурна, що не схотіла:
ми в буфеті та́к гуділи!
Від антракту – до метро
пива випили відро!
А Телесик все проспав –
тільки уві сні ридав.
Ледве встигли ми, сестричко,
на останню електричку.

Приїжджаю я додому –
потрапляю до Содому!
Мамка – в центрі, за столом,
на столі – мужик з веслом,
через голову й плече
зараз, точно,.. упече!
Мабуть, тої миті я
вберегла чиєсь життя,
бо забігла до кімнати
на добраніч мамці дати.
А у неї – нині гості,
п’яні сало, м’ясо й кості –
скрізь лежать самі дядьки́
і порожні тарілки́.

Озирається той тип,
«глип» – очима, носом – «хлип»
і не знає, що сказати…
«Познайомся. Це твій тато», –
через мить знайшлася мама,
спантеличена так само.
«Він – рибалка і моряк,
бо до мандрів має смак.
Був колись до нас заплив
і тебе мені зробив.
А тепер – пенсіонер.
Де йому плисти тепер?
От і вирішив він, доню,
притулити сиву скроню –
від тюрми і від суми́ –
до таких дурних, як ми»…

Мамка вивільнила миску
ще у двох дядьків з-під писку –
і продовжила пото́му:
«Пам’ятаєш дядю Рому?
Він для нас зробив багато.
Нас хотіли виселяти.
Ти була ще немовлям.
Він – твій батько теж, затям».
Мамка сіла поруч кума:
«Потім, – каже, – стала ду́ма,
я́к би доню охрестити,
щоб під Богом їй ходити.
Він – це твій хрещений батько…
До́нько, хто цей кожен дядько?
Ну, згадай, як я навчила?»
Я й усіх перелічила:
«Цей, на ліжку, дядя Влас,
він возив на море нас.
Біля нього – дядя Гліб,
завжди нам приносить хліб.
Дядя Гена – на підлозі,
він знайшовся по дорозі:
ми у лісі заблукали,
він нас вивів – ми б пропали.
Цей, праворуч, дядя Ігор,
грав зі мною в кілька ігор,
як була маленька – грав,
кожен день на руки брав.
А тепер…», – і я замовкла, –
бо від стра́ху вся аж змокла –
і сказала так, як є:
«… а тепер він пристає!
Дядько Валентин – альфонс!
Дядько Стас – пародонтоз!
Той – на милицях – Мирон
продає нам самогон!
А двом рилам в олів’є
мамка за відмазку є:
розважаються собі,
бо обойко голубі!
Так що, всі оці дядьки –
без брехні – мої татки!!!»

Розказала – і присіла,
ніжку Буша з хріном з’їла,
губи втерла і спитала,
бо мені здалося мало:
«А коли прийшов наш тато –
вже гостей було багато?
Щось не бачу дяді Вови?
Він у нас такий здоровий!
Любить мамку за горбушу,
як свою боксерську грушу…
Просто, він багато п’є –
і як завжди – морди б’є…»

А мужик увесь цей час
на столі стояв між нас.
Підвелася я, Марусьо,
й на весло його дивлюся:
«Наші гості – це десант!
Наша мама – екскурсант
і влаштовувач дозвілля!
Там, де мамка, – скрізь весілля!..»
Просто з рук беру весло –
та й усім смертям на зло,
як угрію ним у груди –
той і впав на стіл, як блюдо!

Стало потім якось лячно.
Після слів «Спасибі, смачно»
я поглянула на мамку,
як на де́що, як на самку,..
вийшла в двір – а недалеко
дві підпільні дискотеки…
Там я подружку знайшла –
зранку в школу не пішла…

Слухай, Муньо, просто – жах,
видно, в мене їде дах.
Знай, оце лежу в траві –
калаге́р у голові.
Тільки очі я заплющу,
мов пірну в п’янющу гущу, –
бачу мамку між дядькі́в,
бачу банку огірків,
що розлазяться, гидкі,
остогидлі і бридкі,
осоружні й примітивні,..
хлопці всі мені противні!

1 вересня 2003 р., Богдани́

А були дні, о-го, веселі дні…
Із виду наче майже непригодні
Хтось простелив їх поруч, на рядні
Уродинам моїм напередодні…
Дев’яте травня… та-да… та- да… та-да…
У юність добиралися плацкартом.
А після літа - осінь… томада…
Ось тут би зупинитися вже варто.

А були дні, о-го, дай пам’ять їм…
Із виду наче майже неприглядні.
Їх, як гостей, запрошували в дім,
І сіялись питаннячка мільярдні:
Куди і з ким - на Захід чи на Схід?
Дев’яте не уродини, а сумнів?
На шаховій (та-да) Природи хід
Поміж світил з любов’ячку до дурнів…

А були дні, о-го, не віднайти.
У снах їх навіть краще не чіпати.
Якщо можливо, краще обійти -
Згадаймо що! нашіптували мати…
01. 05.2023.

Лиш фото тих, хто відлетів у небо,
не ступить більше з фронту на поріг,
ніколи не повернеться до тебе
з війною пошматованих доріг…
В очах одних читається задума,
у інших усміх грає на вустах,
але мене не полишає дума –
на їх обличчях непідробний страх,
побоювання, домішки скорботи,
десятки, сотні сонячних ідей…
Не переляк, а батьківська турбота
за Україну, рідних і дітей!.
Не сплутаєш оте з паяців грою,
заявами міністрів чи ГУРМО…
І лише завдяки таким героям
ми до сих пір живем і стоїмо!