Моє життя було хмільним
Від непомірної любові
До бездоганних форм і рим,
І блиску думки в кожнім слові.
Усе життя моє в рядках
На моніторі та папері, –
Для мене весь мій творчий шлях
Мірило знань і вмінь критерій.
Моє життя – поезій вир
І течія зусиль щоденних, –
І споглядання ввись і вшир
Активізації натхнення.
Моє життя в моїх словах
Росте, буяє і співає,
Хоча знедавна біль і жах
На тиху радість посягають.
03.07.23

Порозумілися - і світ засяяв кольорами,
І райдуга між нами пролягла,
А сонце вранці в небі заблищало пектораллю,
Єднаючи сердечні два крила.

Ти ніжна музика душі моєї, безперечно,
Мов ангел чарівний в моїм житті.
Смакую кожним словом твоїм дивовижно-ґречним,
Даруєш щедро щастя конфетті.

І відійшло у забуття все те, що заважало.
Панує лиш довіра і любов.
І ми пізнали радості душевної чимало,
Бо доля стелить злагоди покров.

Святі та грішні

У Святому письмі написано:

"І прийшов до грішників, які цілують ікони та моляться чужим богам Олександр Сушко, і сказав:
- Горе вам, зрадники! Будете прокляті одне одним аж до дванадцятого коліна. А солодка віра у вічне життя після смерті позбавить вас розуму".
Пророка вбили, бо казати правду у вічі натовпу фанатиків - вірна смерть. Могили Олександра Сушка не існує, оскільки його труп викинули в Дніпро і його з'їли соми та раки. Тому після нього ніхто вже не наважувався стати пророком. Але з'явилися сонмища святих та праведників. Правда, святих і праведників обирали з однієї кошари. Самі себе нагороджували такими почесними титулами. Матір - сина, батько - доньку, а сестра - брата. Все, згідно з заповіддю "Люби ближнього свого, як самого себе". А на дальніх можна махнути рукою, бо вони нам не друзі. Наче.
А православні гарно вбивають одне одного. Обкрадують, брешуть і зраджують. Ні небесні закони, ні людські не убезпечують від злодійства. Навіть священники - і ті дають інколи козі по нозі. Бо написано: "І створили боги людину згідно зі своїм образом та подобою". Тобто - зажерливими, хтивими та славолюбними. Бо яблуко від яблуні далеко не падає.
Але тут - бац! - народився я. Аж через майже дві тисячі років після вбивства отого пророка Олександра Сушка. І за незбагненним збігом обставин маю те ж ім'я та прізвище. Це вельми дивно. А за вдачею ми узагалі антиподи. Якщо перший був неписьменним і тільки лопотів язиком, то я маю університетську освіту та, в основному, шкрябаю на папері. Перший не боявся уголос кричати людям про їхні гріхи та безбожжя, а я цього остерігаюся, бо вже тричі був покусаний вірянами. Перший - давно мертвий, а я ще трохи живий. Наче.
Учора дружина каже:
- Чоловіче! Одарка учора покрала капусту на Чикилдихиному городі. Я сама, випадково, це побачила і сказала їй, аби віднесла вирвану городину сусідці та вибачилася. А вона в крик! - Піди до церкви і розкажи людям про це. Служба починається через півгодини.
- Ні, дорога моя,- одказую благовірній. - Ту капусту вона вже продала вірянам. Якщо відкрию рота - мене поб'ють знову. І можуть потягнути до суду за наклеп, бо я не свідок злочину.
- Чоловіче, невже ти боїшся сказати правду?
- Боюся. Я людина стороння. А ти свідок. Тож іди і наклепай кляузу в селищну раду. Тебе бити не будуть, бо ти жінка і людина, яку поважають в усьому селі.
- Не хочу.
- Чому?
- Я Одарці прищі виводжу з сідниць. Платить добре. Заплановано ще три сеанси. Отже, буде прибуток, не менше трьохсот доларів. Можливо, вона ту капусту вкрала, аби зі мною розрахуватися...
Ну, що тут скажеш : логіка залізна, логічна. Але я обурився з такої логіки. І поперся в церкву сказати правду.
А там служба вже скінчилася, Одарка клала капусту в багажник авто попові Онуфрію, а односельці їй допомагали.
- Онуфріє! Добрий день, святий отче!
- Тьху на тебе,- озвався панотець.- Налякав до смерті! Кажи, чого хочеш.
- Капуста крадена. Одвези Чикилдисі , а не своїм поросятам. Це буде по-божеськи
- Одарко! - гримнув піп.- Звідки капуста?
- Е-- е- -е....
- Сашко, сідай в машину і кермуй. Бо я дуже розгніваний.
Одвезли ми ту качанисту Чикилдисі. Онуфрій вибачався, червонів за свою вірянку, і сам носив плоди природи в Одарчин погріб, а я допомагав.
А потім заїхали ми в кущі, зайшли подалі від дороги, аби люди не бачили, і розпили дві пляшки коньяку, і трохи поварнякали.
- Сашко, ми з тобою десять років сиділи у школі за однією партою.
Я в тебе безбожно списував рішення з геометрії, а ти у мене інтеграли. Ну, то таке. Ми були дітьми, чогось не знали. А нащо люди крадуть у поважному віці?
- Це звичка, якої позбутися важко. Ти позбувся, я позбувся, а Одарка - ні. І хоч вона і ходить до церкви та слухає проповіді Божі, але як грішила, так і буде грішити. Тут нічого не вдієш.
- То що ж робити?
- Наливай. Давай вип'ємо і помолимося в цих лопухах за її грішну душу.
Завіз свого друга до хати лісовою дорогою, бо якби спинила поліція, то був би капець. І права б забрали, і машину, і штрафом би обіклали. Ще й би "прославили" би на всю волость, як пияків та розбишак. А ми не такі, просто інколи треба тихенько, віч-на-віч, вишептатися одне одному, як раки у торбі.
От ми і шепчемося. Думаю, що отой пророк - Олександр Сушко - теж би приєднався до нашого товариства. І не казав би, що ми чинимо негоже. Чи, усе ж таки, насварився? Як ви гадаєте?

Ледве-ледве відгриміла Конотопу слава
І, здавалось, відродилась козацька держава.
Москалі щурами миттю в нори поховались,
Зустрічати вже козацтво в Москві готувались.
Цар московський з переляку в Ярославль подався,
За високі його мури скоріш заховався.
Полягло під Конотопом москалів багато,
Довелося військо нове хутко їм збирати
Та із шведами миритись за будь-яку ціну
І нарощувати швидко в Кремлі його стіни.
Бо вже чутки долітали, що орда дісталась
До Московщини і землі грабувати взялась.
Ще, здавалось, зусиль трохи і зійде зі світу
Та держава, що сусідам не дає прожити.
Але, як ото буває, проклята старшина
Зруйнувала усі плани, звела Україну
Знову на поміст до ката, голову поклала,
Бо на власні інтереси сподівання мала.
А почав все герой славний та недальновидний –
Іван Сірко. По-своєму бачив усе, видно.
Замість того, щоб гетьману помочі надати,
Він ногайськії улуси кинувсь грабувати.
І орда, ледь то почула, чекати не стала,
Рятувати від грабунку аули помчала.
А без татар що Виговський міг Москві зробити?
Тепер стало не до того, щоб туди ходити.
Та і ляхи обіцяли поміч надіслати,
Обіцянками зосталось тими воювати.
А москалі ж не дрімали – наче, дикі гуни,
Знову військо величезне до кордону суне
Трубєцкой веде ту силу, козацтво здолати.
А в Виговського немає чим його стрічати.
Тож до перемовин мусив гетьман тоді вдатись,
Щоб із силами так само скоріше зібратись.
Москалі ж ідуть відкрито та і тишком-нишком
Між старшиною шукають, хто жадібний трішки,
Хто згоряє від гордині, булави бажає.
До тих на гнідій кобилі москаль й під’їжджає,
Обіцяє владу, славу, гори золотії.
І москальськії старання не пропали тії.
Першим кинувся Цицюра із Переяславу,
Захотілось бути першим на усю державу.
Булави йому схотілось, що там Україна.
Розлетілася заледве краєм та новина,
Як полковники забулись за що воювали,
Поклонитися у ноги москалям помчали.
Іще вчора цар московський від страху ховався,
Хоча б живим залишитись лишень сподівався,
Нині ж все Лівобережжя в дарунок отримав.
А Виговський булаву склав, зраджений своїми.
Знахабнілий цар від того почав вимагати,
Що Чернігівщину мають козаки віддати,
То «іконно руські зємлі». А в Переяславі
Знов зібралися колишні полковники славні,
А тепер зрадливці, щоби з москалем рядити,
Як їм саме Україну та й закабалити.
Не всі, правда зібралися, і такі бували,
Що вже голови поважні у пісок сховали,
Не схотіли з москалями про щось розмовляти,
Та не стали й Україну-неньку захищати.
Здумали: нехай, як хочуть, так там і рішають,
А вони, мовляв до того, відношень не мають.
Москалі ж тим дуже вдало тоді скористались.
Трубєцкой привіз «бумагу» для тих, що зібрались,
Сказав їм, що то є справжні «статті Березневі»,
Де Хмельницький підписався в вірності цареві.
Хоч, насправді, та «бумага» нічого не варта,
Москалі вдались, як завше, до фальсифікату.
Самі все то придумали, самі написали
І зрадливим полковникам клястись наказали.
Ті за голову вхопились та вже пізно було,
Москалі всіх їх до стійла до свого припнули.
З їх поміччю обібрали неньку Україну,
Поставили народ гордий майже на коліна.
Сподівались, що навіки. Так уже хотіли,
Малоросів з українців за віки зробили.
Але вбити дух козацький їм не удалося,
Хай віки на те народу витратить прийшлося.
І тепер москалям знову Конотоп той сниться,
Будуть кляті в своїй крові, як щурі топиться.

Можливо колись, коли природа була безкрайньою,
А мертвий метелик, не під мікроскопом,
Похіттю була земля незаймана,
А її незайманість допотопною.
Вона зберігала красу легендами,
За воротами міста, щитами і списами,
Тоді виникала плоскою з каменю,
Коли гекзаметром була написана.
І тоді вона шліфувала пристрасть,
Чуттєвість тіла в класичну грацію,
І грацію слова в калокагатію,
Тоді віддавалась усім довкола,
І на світ народжувалося міжцарів'я.
І в цьому царстві міжріччя істини,
Тримало місто в руках повії,
Злучивши потворне її й красиве,
З каяттям блудниці, з каяттям Марії.
І люди, люди, давно, як вивчені,
Давно, як метелики в лепідоптерології,
І Земля, видається тісною і звичною,
Як глобус чи м'яч на футбольному полі.
А тому і тужно тепер за безкрайністю,
Хоча і в костюмі класичного крою
В кишені якого до біса метеликів,
Мертвих, розсипаних, взятих з собою.

А тому і природі людській бракує
Міської крові в антенах тіла,
І шурхіт вулиць усе ще шліфує
Старим каблуком допотопне каміння.

13.11.2021

П'янкий нектар - слова, що сказані мені.
Я кожне милозвуччя хочу пити.
Чи, може, чарівний цей в'ється хміль вві сні,
І виграє казковий дивний вітер?

Волошки засівають щастям небеса,
Меди словесні потекли рікою.
Так слова кожного бринить земна краса,
То ж відгукнулася любов луною.

Бо сходять вже сузір'ями слова п'янкі.
Закохана сплету із них віночок.
Отак з тобою, любий, жити б всі віки,
І пити слів нектар і дні, і ночі.

Не спиться, люба? Видно, що не спиш,
і радості в очах твоїх не бачу.
Життя людське – ланцюг із бурь і тиш,
та з долею нерадісних побачень…

Блаженний той, хто світ пізнати встиг
в фатально-рокові його хвилини
і смак життя усе ж відчути зміг,
здебільшого смакуючи полином…

Скажи, кохана, хто для тебе я
і чи потрібна вся оця пригода?
У тебе хоч маленька, та сім’я –
я ж не роблю в твоїм житті погоди…

Скажи, навіщо марнувати час
на літню і чужу тобі людину?
Що здатне нині поєднати нас?
У тебе ще дороги половина!.

Скажи – тобі навіщо це усе?
Можливо і сама того не знаєш…
А зустріч ця добра не принесе,
коли насправді щиро не кохаєш…

Заграва малиновим джемом намазала вікна .
О, як полюбляє Настуня малиновий джем!
І сонечко завжди до неї лилося привітно
У західні шИбки, малюючись там вітражем.

Багато у нього роботи осінньої днини,
Та впав чомусь погляд сьогодні в засмучений сад:
На стежку обсипала ягоди пізня малина,
А яблука, соком налиті , і досі висять.

Тому й заглядає так пильно в кімнату Настуні:
Мала господиня не встигла зібрати дарів,
Якими воно вже вдесяте щоліта частує.
Ось так дивувалось, допоки і не відгорів

Останній промінчик, відбившись у тріснутій шибці.
А місяць - той бачив, не світиться в домі давно.
Він знає, Настуня далеко, й щоночі їй сниться
Малинова стежка і сад за найкращим вікном.

Як любо нам... Погожий вечір
Поволі стигне в ранній млі, -
На луг упала порожнеча
І безгомінно у селі.
Як мило вдвох... Ясніють зорі
І сріблом блискає ріка, -
І дух твоєї непокори
Не втримався в моїх руках.
Як добре тут... У небі повня
І тінь хмаринки на землі, -
І ти, красуня невгамовна,
Забути змушуєш про лінь...
02.07.23

В липні Липень мандрував,
Віти липи оглядав:
Чи усе залиповіло -
Квітом липи запашіло?
Липень трішечки стомився,
Чаєм з липи пригостився.
Липовим духмяним чаєм
Щедро липа пригощає!

Сьогодні повітря пливке, як вода,
І тінь роз'їдає бруківку вулиці
Послухай, шепочу в чуже життя,
Ти не з тих, хто живе, швидше з тих
Хто забудеться.
В цім місті в якому до біса сплетінь,
До біса міщанства, провінцій та фільмів,
Фільварки твоїх розпашілих спідниць,
Вербують для міста нових нефілімів.
Послухай цей лопіт фальшивеньких крил,
Під п'яне пихтіння нічного клубу, —
Привабив нехтивих до хтивих світил,
Всіх тих, що наосліп шукали подібність.
Свою.
І стали подібними, — тільки до сну,
До нічних і голодних, літеплих марень,
І немає, немає таких лікарень,
Щоб ти доконечно себе повернув.

05.11.2021

Торкаюсь ніжно думкою. Чи маю право?
Це все одно, що доганяти вітер,
Але квітнева сонячна душі оправа
Малює райдугу в моєму світі.

Торкаюсь думкою, немов блакиті неба.
Яке ж було б кохання поміж нами?
Вночі я бачу, бачу сни лише про тебе,
Що встелені яскравими зірками.

Чому ж всі мрії розпливаються хмаринно?
Дощем незрячим сиплються бажання.
Торкаюсь ніжно думкою - увись я лину,
Літають роєм всі мої вагання.

С.Ш.

Рука знесилена поволі опустилась,
між кволих пальців краплі потекли.
Краплини світла: уповання й милість –
бережені з останніх сил посли.

Тремтить рука, не слухаються м’язи.
У відчаї нейрони голосять.
Виштовхують, виплескують накази:
не зрадь її, не зрадь її, не зрадь!

Тримай, не випускай її, ти мусиш!
Стискай кулак, нічого, дріж мине.
Її вберігши, вбережеш і душу –
вони давно з’єдналися в одне.

Тремтячі пальці стиснуті збіліло,
воюючи з могуттям пустоти,
краплинки світла – ті, що уціліли,
попри весь розпач силячись спасти.

Рука здійметься, подолавши кволість,
розкриється назустріч, і у ній
краплини ніжності засяють, неозорі,
простягнуті душі твоїй.

28/30.06.23

і знову йду
дорогами тісними
обачливо поставивши свій крок
не до зірок
не до окрайця неба
я просто хочу йти з тобою вдвох

не бути тінню
тінь то відголосок
не бігти наперед і навпрошки
іти
і просто йти з тобою поруч
читаючи усі твої думки

мовчати
якщо буде до вподоби
або тихцем розповідати сни
свої
де бачила себе , тебе і небо
аби лишень з тобою поруч йти

маршрут дороги
то твоє бажання
погоджусь з ним
і поруч крок
свій крок
поставлю з твоїм поруч
а там як буде
тільки буде вдвох...

2013 рік

Ти поклич мене на Говерлу,
Ковдру там постели туманну,
А щоб серце моє завмерло
В золоте огорни світання.

Сплутай коси мої з промінням,
Хай від подиху залоскоче,
І повірю в любов осінню
У якої блакитні очі .

ПіднесЕмося попід хмари
Щоб торкнутись губами неба.
Але й того мені замало.
Бо, мабуть, прокидатись треба.

2022.08.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо,
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги.
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить нам сили і снаги.

2023 р.

Погляд радісний і ніжний,
Сміх веселий і дзвінкий, –
Ти – красуня дивовижна,
Попри пройдені роки.
Не змінилися геть зовсім
Найбажаніші вуста, –
Оминула рання осінь
Нагромаджені літа.
Не лякайся втоми в ніжках
І не бійся висоти, –
Ти зі мною анітрішки
По землі не будеш йти.
Я візьму тебе на руки,
Уладнавши їх, як трон, –
І сердець двох перестуки
Стануть битись в унісон.
01.07.23

Поглянь, як сяйвом вись бринить,
Моя журлива королево,
То світлоносна Божа нить
Оповиває всі дерева.

І поїть ніжністю й теплом
Після дощу схололі квіти.
У небо тягнеться зело --
Як розкоші цій не радіти?

І пісня розлилася з віт...
На хмар волокна шле відлуння.
То — музики медовий слід
На сонячних вібрує струнах.

Немовби то співаю я
Про личка вроду досконалу.
Й виблискує краса твоя
З небес ясного п’єдесталу.

30 червня 7531р. (Від Трипілля) (2023)

Що за дощ! Ну що за дощ!
Мокро впоперек і вздовж!
Підеш прямо по дорозі-
Обійти калюжі просять,
Підеш поперек по стежці-
Там кущі намочать плечі

Як я змок під цим дощем!
Він за шию вже тече!
Та заходити до хати,
Як бабусі не прохати,
Як не кликати- не хочу!
Погуляю тут до ночі

От і цуцик, мабуть, змок-
Крутиться, як той млинок
Зігрівається, напевно
Але я його запевню,
Що гуляти будем довго,
Лиш були б сухими ноги.

А у нього з лап тече
Вкрию маминим плащем,
І запхну його у буду
Краще сам гуляти буду.

Скімлить. Випустити просить.
Ні, там дощ! Застудиш носа!

Слова любові особливо пахли
Весною, мов акацієвий цвіт.
Складались зустрічей жадані пазли,
І зачарованим здавався світ.

Слова улітку, наче пломеніли,
Як полуниця лісова на смак.
У двох серцях одна струна бриніла.
Мелодія звучала, звісно, в такт.

А восени слова любові зріли,
Мов яблука солодкі й запашні.
Хоч від плодів схилялось нижче гілля,
То ж теплими були осінні сни.

Слова узимку ніжно-філігранні.
Тепер вітри й морози не страшні.
Щасливі, хто зберіг своє кохання,
І знов їм дочекатися б весни.

Зачерпни пригоршнями холодної води,
Щоб осінніми хмарами вересня,
Остудити печаль.
Моя любове, я.... слухаю гамір площі
У богом забутих містах
Озираюсь на тих хто проходить повз мене, наче
Шукаю своє віддзеркалення, але в бронзових їхніх очах
Знаходжу руїни самотності в які задивляюсь.
А потім, допиваю холодну сієну міських вітрів,
Поетичні пейзажі, що ловлять безпечні тіні
Нічних коханців.
Здається, що в кожнім будинку, і в кожнім його вікні
Чути, як тихо тріпочуть тонкі і беззахисні крильця
Метеликів
Стихаючи на світанку
Залишаючи подих на тріснутих дзеркалах
Невпинного часу
Такого непевного,
Досі непевного
Щастя.

24.02.2023

Коли несподівано злива
Накрила потоком людей,
Вона усміхнулась щасливо,
Припавши щільніш до грудей.
Дивилась закохано в очі
І, тулячи губи до губ,
Шептала: Показуй, як хочеш,
Чи справді ти є ласолюб.
А я переводячи подих
Від серця швидкого биття,
Відчув, як до мене приходить
Забуте давно почуття.
Смакуючи радо солодкі
Вуста я недовго п’янів,
Бо зникнула злива коротка
Під натиском сильних вітрів...
30.06.23

- Дідусю, розкажи про Конотоп! –
Онук старого смикає за поли
І хитро озирається навколо,
Бо ж знає бісенятко мале – щоб
Дідусь щось цікавеньке розповів,
Потрібно його гарно попросити,
Бо буде, як дундук старий сидіти,
Думки якісь ганяти в голові.
Не любить він багато говорить,
Але, як його добре попросити,
То може довго й гарно говорити
Так, що боїшся й слово пропустить.
От і тепер, уздрівши дідуся
На лавці, онучок не розгубився,
Одразу ж із питанням причепився
І приступом-таки старого взяв.
- Про Конотоп? Кхе-кхе. Ну, а чого ж?!
Сідай онучку та послухай добре
Про те, як наші билися хоробро
Та про пихатих москалів-вельмож.
Було то так. Як батько Хмель помер,
То гетьманом Виговського обрали.
Він був при батьку писарем чимало,
Тож краще всіх міг вправитись тепер.
Він і вправлявся. Намагавсь весь час
Між москалями й ляхами крутитись,
З татарами скоріше помиритись.
Ще ж недругів було і поміж нас.
Старшина невдоволена була,
Як щось робили, в неї не питали.
І Запоріжжя зуб великий мало.
Отож війна супроти всіх ішла.
А москалі і користались тим,
Під’юджували, зводили, купляли
І успіхи у тому певні мали.
Виговський мусив поступатись їм.
Але, чим більше сили набирав,
Тим більше з москалями загризався,
На ляхів усе більше озирався.
Нарешті у союз із ними став.
Немирич Юрій так угоду склав,
Що ми на рівні з ляхами ставали,
На те і ляхи свою згоду дали.
Та кожен свій резон у тому мав.
То москалів обурило зовсім,
Вони ще більш під’юджувати стали
Усіх, що інші інтереси мали,
В Полтаві й на Січі передовсім.
Мартин Пушкар і Яків Барабаш
Рішили спротив гетьману вчинити
І тим Москві добряче догодити.
В Москві від того пораділи аж.
Та гетьман сили зміг собі зібрать,
Татар закликав і пішов походом.
Полтава облилася кров’ю згодом.
Пушкар загинув, Барабаш втікать
Під захист москалів негайно мусив.
Так брат на брата руку підійняв,
Москаль же тим здалека керував,
Але від злості ледь, було не луснув,
Коли дізнавсь – Виговський переміг
Й тепер немає ким покерувати,
Щоб Україні шкоди більш завдати.
Тож довелося москалям своїх
Послати військ, узятися відкрито
Здолати тих, хто з ними не бажав
В союзі бути. Вже ж надії мав
Міцніше Україну прихопити.
Зі шведами закінчивши війну,
Війська ті москалі не розпускали,
На Україну чимскоріш послали,
Виговському поставивши в вину,
Що той, мовляв, порушив договір,
Від заповітів відійшов Богдана…
Весна стояла, пам’ятаю, рання,
Як вони військом впхалися у двір.
Вів ту орду боярин Трубєцкой.
З ним були Ромодановський, Пожарський.
Очолили війська найкращі царські
І хлинули широкою рікой.
Біля Путивля межі перейшли.
До них тут ще Безпалий доєднався
І козаки, хто ще живий зостався
Із тих, що разом з Пушкарем були.
Повзло повільно військо, мов змія.
Тож ніжинський полковник Гуляницький
Зумів і з їх обозу поживиться,
І добре їх пошарпати в боях.
А потім перед носом в москалів
Сів в Конотопі та і зачинився,
Віддати місто їм не зголосився,
Хоч мав лиш кілька тисяч козаків.
Той Конотоп, хоч кріпостю вважавсь,
Мав лише вал і палісад із ровом.
Хоч москалі і перли знову й знову
Та Гуляницький їм не піддававсь.
А навкруг міста ще ж і болота
Так, що нелегко москалям далося,
Розставити гармати довелося,
Щоби вогнем хоч козаків дістать.
Та ще взялися засипати рів,
Аби за нього легше перебратись.
Але даремно їм було старатись,
Бо тим не обдурили козаків.
Вони вночі із рову землю брали
Та іще вище підсипали вал,
Аж Трубєцкой впадав від того в шал.
А козаки ще й спати не давали,
Робили часті вилазки вночі.
Тож довелося табір перенести
І здалеку облогу міста вести.
А час же не стоїть на місці, мчить.
Два місяці товклися москалі
Під містом. Козакам нелегко було.
Харчі кінчались, голодом дихнуло.
Але ж боролись на своїй землі!
А москалі втрачали дарма час,
Бо, поки попід містом тим сиділи,
Збирав Виговський навкруг себе сили.
І козаків зібралося якраз.
І ляхи, небагато хай, прийшли,
І найманців вдалось йому найняти,
Хоча і тих теж, звісно, не багато
А головне – татари прибули
Із самим ханом. Можна дати бій.
Зібрались та і рушили поволі
На Бога сподіваючись і долю,
Готові в будь-який момент до дій.
Під Шаповалівкою стріли москалів,
Сторожовий загін аж де забрався.
Він там, насправді, майже весь зостався,
Але «язик» багато розповів:
Де москалі стоять. Що нас не ждуть.
Тож можна сміло справу починати.
Виговський повелів нам далі стати,
Щоб москалям про нас не було чуть.
Маленька річка недалік текла –
Соснівка, з москалями розділяла.
Ми табором від річки далі стали.
Місцевість болотистою була,
Нам добре б розвернутись не дала,
Тож повелів Виговський відступити
І на сухому табір городити.
Орда кудись в лісочок відійшла.
А сам Виговський козаків узяв
Й до Конотопу через міст подався,
Раптово там на москалів напався,
Коли москальський табір іще спав.
Табун великий коней захопив
Та в степ погнав. Проснулись москалі,
На козаків напали, відігнали.
Вони ж дурні того тоді не знали,
Що поміж тих сам гетьман на чолі.
На другий день надумав Трубєцкой
Пожарського вслід козакам послати,
Щоби знайти, розбити, розігнати
І спокій забезпечити так о.
Отож Пожарський річку перейшов
Й отаборився на другому боці,
Ще поки нас не маючи на оці.
А наш загін тихцем у тил зайшов,
Міст захопив і зруйнував його,
А річку загатив. І та розли́лась,
Низина вся болотом поробилась.
Здавалося, вода стоїть кругом.
На другий ранок знов Виговський взяв
Загін і на Пожарського наскочив,
Щоб москалям потрапити на очі.
А потім розвернувсь, тікати став.
А москалі тоді слідом за ним.
Пожарський з криком: «Подавай ханішку!
Давай калгу сюда і нуреддішку!
Всєх порубаєм іх і полонім!»
Як москалі подалі відійшли
Від табору – три постріли з гармати,
Три вогняні стріли – давали знати,
Щоби татари наступ почали.
Одразу й ми в атаку подались.
І москалі спинились, зрозуміли
В яку вони халепу улетіли.
Назад тікати в табір узялись.
Та тут на них наскочила орда.
Вони один нас стрілити і встигли,
Як стріли їх накрили і надбігли
Татарські коні. Отака біда.
Москальське військо грузло у болота́х
Й гармати не спроможне розвернути.
І нікуди сховатись чи чкурнути.
Орда ж рубає всіх і не пита.
До вечора та різанина йшла,
Бо ж москалів було-таки багато.
Всіх воєвод в полон вдалося взяти,
Їх доля невеселою була.
Пожарський гонористо себе вів,
Поставши перед ханом, матюкався
І у обличчя ханові плювався.
Тож хан відтяти голову велів
І Трубєцкому в табір відіслав.
Сам Трубєцкой, лише про бій дізнався,
З-під Конотопу в одну мить зібрався
І на Путивль відступати став.
А Гуляницький вдарив з-за валів,
Побив багато, захопив гармати.
Сам Трубєцкой ледве життя не втратив
Та кинув все – знамена полишив,
Свою скарбницю, майже весь обоз.
Поспішно табір спорудив й подався.
Московії дістатись сподівався,
Щоб тут навік зостатись не прийшлось.
Виговський, звісно, слідом полетів
З козацтвом і татарами. Одначе,
Розбити табір – нелегка задача.
Громили московітів по путі.
Раз розірвати табір удалось,
Ввірвалися… та рано пораділи,
Бо москалі усе ж зібрали сили
І відступити з боєм довелось.
Виговський був поранений в бою,
Казали, що заледве не загинув
Та його до останку не покинув.
А москалі, хоч їх добряче б’ють,
Все ж до кордону свого дотягли
Та у Путивлі у своїм сховались.
Татари ще за здобиччю зостались,
А ми назад у Гадяч потягли.
Отак от виліз боком Конотоп
Тим москалям, що хваляться постійно,
Мов виграють із ким завгодно війни.
А тут їм, бач, дали добряче в лоб.

І
Я не умію ні за що хвалити,
нізащо не іду на рандеву
та селфі самозваної еліти...
і друзями нікого не назву
із тих, кому живі – дереворити.
Не відкидаю за ніщо копита,
тому до перемоги доживу.

Не вороги... але як сіль на рану
всілякі «різновіри» і погани,
що обожають ідолів пітьми
у час, коли улус батия-хана
і нехристи скаженого тирана
толочать наше жито чобітьми,
вишукуючи здобичі для пана.

ІІ
Немає Василя на упиря...
і поки воля нації не вмерла,
пора би заарканити царя...
..........................................
Дивуюся, чого його поперло,
туди, де знає – не його земля.
Усе одно не забере у пекло
накрадене у бункери кремля.
Але панує нице і ніяке
і буде панувати, позаяк
поменшає у нації вояк,
а це... Європі – немічі ознаки.
І першими очуняли поляки,
бо, – цо то є? Лише манюнє пу,
у школі неотесане, плюгаве,
балда народу, затичка попу,
гузно у пір’ї півнячої слави,
ганьба усіх народів і часів,
але усюди пхає підле рило
і не бере його нечиста сила...
.................................................
Он Зе і той уже йому довів,
що не рятує ані сан кумів,
ані шамани, ані дим кадила.

ІІІ
Від нечисті очистимо поля,
із пам’яті зітремо москаля,
а заодно – паяців утопізму,
які смішили нас до отупізму,
і може, ще побачимо здаля
кілок у... спині бестії рашизму.

Звільняємо від ворога своє,
та нелюдів не меншає... одначе
Отець із ними горщики поб’є,
очумається чаполоч ледача,
зійде вода, яку ніхто не п’є,
коваль війни усе перекує
на літаки із купи залізяччя.

Московію чекає Божий суд
і поки український Робін Ґуд
винищує лукаве і несите,
аж поки буде rusia kaput,
зростає мотивація дожити,
аби іще побачити салют.

06.2023

ти наново мене перешиваєш
нитками чорними
на біле полотно
яскраве ні
табу на колір-барву
бо не бажається
любити кольори
лиш чорно-білі
настрій
думка
барва
слова і вчинки
теж як антипод
відтінкам зась
напівтонам - тим паче
на кольори
немає антидот
тому зникають
жовті
сині
файні
зеленоокі барви із життя
зникають півтони
і найдрібніші
як міні-колір
крапочки дощу
і що ж мені робити
мій коханий
душа не прагне змін
перешиття
зректись любові ?
зрадити кохання ?
бо після змін
то буду вже не я...

2013 рік

Із О.П.Охріменка

Жи́в-був великий письменник –
Лев Миколаїч Толстой,
із м’ясом не тріскав вареник
та босий ходив, як отой.

Вродився він досить удало –
в одній із фамільних місцин;
й пізніше усіх дивувало,
що графського племені він.

В маєтку, у Я́сній Поляні,
приймав усіляких бідах,
його навіщали слов’яни
і негри в похилих літах.

А Соф’я Андрівна, подружжя,
була не така, ані-ні!
Рукопис гортаючи мужа,
вареники їла м’ясні.

Так, Соф’я Андрівна Толстая
була доброчесна жона,
і боса, немов неохая,
ніде не ходила вона.

Ще та́ була штучка графиня,
й письменник таке́ переніс!
І ро́ман його «Воскресіння»
читати не можна без сліз...

Він мав з боку влади догану,
хоч склав собі славу гучну,
створивши «Кареніну Анну»,
так само, як «Мир і війну».

Наскучили графу візити,
він викликав свій екіпаж
і, щоб від душі відпочити,
відбув у далекий вояж.

В дорозі, на жаль, застудився
(купе було надто сире),
на станції з дітьми простився
і промислом Божим помре.

Це приклад нам, хлопці-співбрати,
розумні і навіть дурні,
що шлюб нерозважливо брати,
коли ще не певний в жоні.

Не варт до вінця́ чи у загс поспішати,
бо наслідки будуть сумні!

(Квітень 2023)

Гарячий берег ніжно гладять хвилі-
Тече в обіймах річка синьоока,
Здіймає літо зелень на вітрилі
Несе спекотне сонце на флагштоку.

Для того спеки і чекало тіло -
Гарячий подих, губи і долоні ,
За присмаком п'янким плодів дозрілих
Пірнути можна в почуття бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо .
Для них ще не написано сюїту.
..
А я свою прослухала натхненно,
Бо ти її зіграв лише для мене.

2022.07.

Море безмежне, шумить вічне соло.
Сумно. Бентежне чує війну.
Димні простори, скоцюрблена воля.
Вибух! Зірвало міну одну.

Риби налякані, душі тріпочуть.
Хвилі сльозливі і каламуть.
Ворог підступний ракетою хоче
Знищити швидко спалахом люд.

Божі зусилля - й уламки заліза
Впали миттєво темні на дно.
Море, тримайся! Туди їхня віза.
Ось і рашистське тоне судно.

Море журливе, дельфін на поверхні
Зовсім холодний, хвилі несуть.
Во́ди в печалі, напружені нерви.
Котиться море, неначе ртуть.

Вже друге літо у боях масштабних,
Десяте в Україні у війні.
Та Збройні Сили все ж перемагають
Рашистів клятих, що до нас прийшли.

Хоча загинуло уже багато діток,
Літніх людей та воїнів-бійців,
Палає у вогні вкраїнське літо
Та ми загасимо його, здобудем мир.

Народ наш український не здолати,
Запам"ятають це хай вороги,
Звільнить всі землі українські наші
Ще вистачить і сили. і снаги.

2023 р.

Зазвучала мелодія вальсу
В цей пригожий для близькості час, –
Поспішаю мрійливо до вас я
І запрошую вперше на вальс.
Усміхаєтесь мовчки й велично,
Не відводячи з мене очей, –
Розхвильоване серце незвично
Виривається гучно з грудей.
Все навколо неначе в тумані,
Чи якомусь оманливім сні, –
Незнайома приваблива пані
Довіряється в танці мені.
Неквапливо, упевнено, плавно
Ми вальсуємо в залі тісній, –
Я нашіптую згадки забавні,
Ви – лише анекдоти смішні.
Наближається танець до краю,
Відчувається музики брак, –
Що іще вам сказати – не знаю,
Коли ясно обом усе й так…
29.06.23

Суцільна дощова стіна взяла в полон,
Але пульсують контури розмиті.
У венах стрімко сунеться якийсь циклон,
Нагадує про світлі дні щомиті.

Тепер лише кохання солод уві сні:
І очі зі стрілою Купідона,
І поцілунки губ яскравістю рясні,
А у вухах слова від Цицерона.

Журливо, темно... дощу висить завіса,
Краплин води нейронова чечітка.
В краях далеких десь заблукав гульвіса.
Попало серце зжате в мокру сітку.

Дощить, а парасолька лиш одна в юрбі,
Стікають краплі по душі печалі,
І хоч пульсують контури лиця в журбі,
Вівальді чути - скрипку пасторалі.

Во...
Духмяна ніч, барвистих трав,
Лиш подихи несмілі...
Серпневий місяць гордо став,
І сяють зорі білі.

А ми стежиною ідем,-
Мою тримаєш руку.
І огортає щастя щем...
На втіху чи на муку?

В полон твоїх сумних очей,
Обійм, таких ласкавих.
І щиро-лагідних ночей
Я безоглядно впала.

Несила говорить мені,
Про те, що відчуваю...
Душа від радості бринить,
Від ніжності співає!

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Хитнув козацьким чубом червень швидко,
У бубен сонця гримнув криком: «Грай!».
Вітри скакать гопак рвонули дико,
І хмарки несли щедро водограй.

Веселе небо в бистрім танці літа.
Цимбали ранку струнами полів.
Маля сміялось щиро в юних квітах.
Ми йшли у щастя музиці без слів.

28.06.2023

Сонце, нехай монета,
А місяць, як срібна таця,
Пиши на столі поете
З химерною інкрустацією.
Про повню в нічнім антрациті,
Чи присмерк старого міста, -
Що барви його не спиті,
А світанки його розхристані.
Що слово, як зілля зварене,
Зі змовами та приворотами;
Усе, що тобі намариться,
Відбудеться безповоротно.

10.09.2021

Розвіє вітер дим, осяде пил,
Бетонний рашпіль постирає пУчки,
І вибитої рами звук рипучий
Вмішається у шурхотіння хвиль.

Що бачила ріка ця у віках,
Щодня оновлена судИнами притоків?
Здималась кіптява із берегів високих,
Солоним дощ до річища стікав .

Земля страждальна і того святА!
О, скільки раз чужинець прагнув згУби!
Зціляли води ран глибокі стрУпи
І над тобою новий день світав.

Коріння вирване, що ворог загубив,
Коли вже стане проти нього гаттю?
Земля ціну за волю кревну платить.
..
ЗавИхрили над містом голуби...
2023.01.17.

Тихне вітер і німіють трави,
І чорніють швидко стовбури, -
Полиски далекої заграви
Більш не пнуться вшир і догори.
Звично переходить літній вечір
У години пристрастей п'янких, -
Вже тополя про любов лепече
Ясену, хоч той не говіркий.
Рівний і високий - справжній красень,
Поміж побратимами всіма, -
До сусідки, бачу, він не ласий, -
Схожості на мене геть нема.
Щось моя відрада забарилась,
Хоч вже спати вклалося село, -
І за що мені така немилість,
Наче, як годиться все було?..
Звівся місяць високо над гаєм
І, повитий хмарами, завмер, -
Сновигають тіні і лягають,
Мов думки солодкі, між дерев.
28.06.23

Якщо існує можливість
відчувати радість — не тікай.

Не забирай у себе момент
щасливий і яскравий.

Дай відпочити своєму серцю
і подаруй спокій душі.

Хай за твоєю усмішкою
більше не ховається біль.

Хай замість нього тепер
там буде жити натхнення.

Бажання творити, писати
і все напрочуд дивне відчувати.

Хай не боїться твоє серце
поганих почуттів і образ.

Якщо ти захочеш забути все,
що приносить біль і страх.

Якщо ти знищиш спогади
і зітреш їх з пам'яті навіки.

Якщо твої думки більше ніколи
не повернуться до кошмарів.

Ти відчуєш тепло сонця
і його палючого проміння.

Ти зможеш знайти себе
у маренні життя.

Ти навчишся приймати зло
і перетворювати його на добро.

Відшукай себе там,
де відпочиває душа.

26.06.2023

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова гірчать,
коли язик – запріснявіла паперть,
не буду на папір чорнилом крапать,
а з кров’ю виплюну усе, що мав мовчать,
тепер, коли мої слова гірчать.

О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.
Навіщо тільки я тебе пізнав,
піддаючись земному похотінню,
піддаючись земному похотінню,

Нащо любив одну і не одну,
покірний і безсовісний неначе?
Скажи мені, прожитий мій юначе,
ти ж колисав не груди, а труну,
о, колисав не груди, а труну.

Ти ж сни свої верстав не наяву,
так звідки ж в тебе винайшлось уяви
під оплески вмирати і під браво
і рани заривати у рову,
а рани заривати у рову.

Якби ти знав, який тобі кінець,
якби цей біль тоді тебе дірявив,
ти б, може, падаючи, зачепивсь за хмари
і був на небі Божий одинець,
якби ти знав, який тобі кінець…

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
обсипались уламками дзеркал…

19 червня 1993 р., Київ

Хлопчик грається в бульбашки –
красиві райдужні мильні бульбашки
і захоплено дивиться, чи далеко летять.
Справа дуже приємна,
і час наче йде не даремно,
процес знає він достеменно.
Хлопчику вже шістдесят.


27.06.2023

Китайці у підвалі
пошили Adidas,
а боти на чужому
зробили майстер-клас.
Оскільки серед ботів
не водяться Ейнштейни,
вони з віршів поетів
створили Франкенштейнів.
Сльозами крокодила
бот плаче на ПМ,
і дехто йому вірить,
підтримує плечем.
Він балами керує,
як фокусник у цирку, ‒
сам собі робить рейтинг
і створює підтримку.

Не рий іншому яму –
сам в неї попадеш.
Фальшиве рифмування
у серце не запхнеш.
Любов не вполювати
з рушницею й ножем,
а вкрадені цитати
не вийдуть тиражем.


06.2023 р.

Ллє сонце розради
Надію на голови міст,
На церкви, каплиці, собори...
У пошуку правди
До їхніх святинь прихились,
Згаси затамоване горе,
Бо десь догорає
Війною обпалений лист,
Кружляючи птахом злітає
Душею до Раю,
Бо в мовленім Слові колись
Загиблих Петро зустрічає.
То ж буть чи не буть? Не-
бокраєм солдати прийшли
Прослухати Слово привітне:
- У Світле майбутнє,
Що жертвами ви здобули,
Повернетесь сонячним світлом.

Серго Сокольник 2023

Із О.П.Охріменка

Венеціянський мавр Отелло
в один будиночок ходив...
Про це почув Шекспір веселий –
й узяв, нашкрябав детектив.

Дівицю звали Дездемона,
собою – просто чарівна.
Від генеральського погона
була у захваті вона.

А тато, дож венеціянський, –
він був гурман та гастроном,
і запивати сир голландський
волів масандрівським вином.

Співати міг романс циганський
або який завгодно спів,
але – як дож венеціянський,
проклятих маврів не любив.

У нього був із ними нелад,
бо мавр – чорний, наче чорт!
Йому те сватання Отелли –
аж зовсім не вершковий торт.

Але Отелло впевнив дожа,
що він, авжеж, не Асмодей;
і згоду дав на шлюб вельможа,
і стало все, як у людей...

В Отелли був денщик законний,
так званий Яшка-лейтенант.
Він був, на горе Дездемони,
украй підступний інтригант.

Щоб врешті-решт почати драму,
у жінки вкрали носовик.
І удавив Отелло даму,
а потім сам зі сцени зник...

Що крикнути – «ганьба!» чи «браво!» –
судити вам, пани-брати;
а мавр – свою закінчив справу,
тож може геть нарешті йти.

А ви, дівки, обачність майте,
візьміть, дівки, собі втямки:
нікому ви не довіряйте
оті свої носовички!

(Квітень 2023)

в обійми твої
ніжні та п'янкі
я падаю безжально
та безбожно
відхрещуючись
від утіх старих
забувши їх
так по земному просто

я все минуле
так і назову
бо то епоха
що була до тебе
минулася вона
і відцвіла навік
тепер є плід
кохання ціле небо

кохання море
річка й океан
кохання хмарка
і роса з грозою
земля
повітря
вітер
водограй
тепер є все
для мене
і для тебе

для нас обох
для нас удвох й вцілому
весь світ земний
допоки ми живі

а далі буде небо
кохання небо буде
бажається
щоб теж для нас обох...

2013 рік

Ми у човні: зеленому, жовтому, білому;
З кормою далеких гір, з рибами у ставку та фазанами,
І зміями, що інколи доповзають до міста повільного,
І нашому човну не байдуже, що буде з нами.
Ми не на кораблі. Щоб бути на кораблі,
Потрібно мати історію корабельні
І кораблетрощ, стояти погойдуючись
На каравелах, караках, галерах,
Мати обвітрену шкіру, віспу, цингу,
Врешті-решт — кінетоз,
І по світах розносити сифіліс та холеру.
Слава богу є чайки, сосни, мов щогли, тютюн,
Картопля, помідор, кукурудза, зрештою,
Під кожним деревом чи закапелком у нас — гальюн,
І зрізаємо шлях по газону новою стежкою.
Ми теж — матроси, юнги, пірати лихі,
Щоправда в човні та співчуваємо індіянцям ми,
Крім того на нашій посудині правлять жінки,
Що змушені були відростити мужичі яйця.
Отак і пливемо, під дубом старим, і під ним,
Голосимо пісню, бідкаємось та роздивляємось,
Пароплави на небі і тішимось хмарам морським, —
Бо мабуть усе, що потрібно, для плавання — маємо.

03.11.2021

І де ти? Де? З'явився в дощ - і вже немає.
Плакучі верби розрослись нівроку.
Якби ти знав тоді, як я тебе кохаю,
Але, на жаль, лиш віддалялись кроки.

Самотність лезом гострим - і ятрять порізи.
Орошені солоною сльозою.
То ж від дощу майбутнього стрімкі ескізи.
Не відкривали очі тихі зорі.

Здається, я була у непролазнім лісі,
А сонце одягалось в світлу ризу.
Я терла листя медоносної меліси
І прикладала, де душі порізи.

Мені приснився вірш- тобі зізнання,
Мені- прозріння. Бігли джерелом
Його рядки, губились в часі раннім.
Наснила я сама собі кохання,
І то воно, мабуть, моє останнє ,
Все сіяне весною - відцвіло,
А все придумане- розсипалось, як скло,
Розбите безнадією чекання.

Проснулась, і розбіглися слова,
Заплутались рядки, як в травах вітер ,
Та присмак сну і досі зігрівав,
І ще натягнута бажання тятива,
Бо ти мене, напевно, цілував
У тому сні, який безжально витер
Червневий ранок.
Залишками літер
З того вірша пишу : " зачарував".

Сиджу на канапі
У батьківській хаті,
До лісу - рукою подать.
В малесеньку шибку
Пташина так дзвінко
Постукала, щоб привітать.

Мабуть здивувалась
Звідкіль я узялась,
Вона ж господиня отут,
А ще руда білка
Із гілки на гілку
Не втомиться швидко стрибать.

Раз пораз на вишні
Порушує тишу
Зозуля - рахує літа.
В зелених обіймах
Трави все подвір"я,
Півонія там розквіта

Щоліта і досі,
Купається в росах
І ронить пелюстки-вуста.
Душа защеміла,
Спомин-ностальгія -
Дитинства пора золота.

2019 р.

Сходить сонце понад полем.
Золотиться край землі.
Світ купається навколо
У ранковому теплі.
І красива, і багата
Найпрекрасніша земля,
Скрізь дарує барви свята
Й чуйну душу звеселя.
Половіє стигле жито
І хлюпочеться в блакить, –
Все живе бажає жити
І зростати кожну мить.
Жита шум і сонця бризки
Угорі та унизу, –
І до щастя зовсім близько,
Раз вже радість поблизу.
Радо йду назустріч світлу
І наспівую пісні
Про пахучі та привітні
Швидкоплинні літні дні.
27.06.23

Коли залишився один,
шматок картини, що розтрощена вітрами
війни. Існуєш між подіями і снами
З німим плачем за днями і ділами
Коли..

Коли залишився один,
і твій собака не подає несміло свою лапу
Всі близькі десь по світу розбрелися
З нерідними містами поріднився
Залишився..

Коли залишився один,
Лиш промінь, той, що морок розрізає
Свіча за друзями у церкві догорає
Шанс на спасіння у вигнанця з раю
Один..

2023