А Любов не хотіла вмирати,
Хоч і знала, що Їй не жити.
Двох птахів, повінчаних Нею,
Вітер віяв у різні краї.
А Любов не спинили грати,
Не злякали вироком суду,
Пересуду, осуду і бруду.
Бо Любов та – Любов’ю була.

Два птахи – дві скалічені долі.
Два розп’яття, два серця, дві рани.
Два роковані світом вигнання,
Лиш душа – одна на обох.
А Любов не зламала страта.
Хай засуджена і розп’ята,
Вона просто не вміла вмирати,
Поки в ній не вмирала Любов.

І таки не вгледіла варта,
Як розвіялись два розп’яття –
Два птахи неземної Любові.
Й жоден постріл не трапив у ціль…
Не судіте і вас не осудять.
Не убійте і будете жити.
Возлюбіте й воздасться покоєм
Вашим душам і вашим серцям.

Два птахи неземної Любові –
Білі гості мого безсоння –
Білим дотиком дві пір’їни
Увіткнули у серце моє.
Надихни їм, Господи, сили
Долетіти в свою ікону,
А відтак відродити у світі
Первозданно сотворений світ.

2003р.

Две капли сладкого бреда
Первая - за здоровье,
Вторая - за упокой.
Я никуда не уеду
Сидя у изголовья
Останусь с тобой.
Это все сон и неправда
Просто глаза закрою,
Дрему смахнув с лица.
Буду с тобою,солнце,
Только теперь реально
Буду - и до конца!!!
Белые белые стены
Давят на мои нервы,
словно в земле живьем...
нет ничего страшнее,
чем ощущать своим сердцем,
как не стучит твое!
2008

Постскриптум. Я назавтра вмер.
Не треба сліз, образ і квітів.
Ти знала, що мені не жити
Життям в оковах нежиття.

Ти знала, що не проповзти,
Кому щоночі сняться крила.
Ти все збагнеш, бо Ти любила
Так, як любила тільки Ти.

За мною запали свічу.
За мною помолися Богу.
За мною не іди в дорогу –
Я сам до Тебе прилечу.

У сни Твої із потойбіч
Коханням начаклую весни.
Пробач за те, що не воскресну
Й розвіюсь у ранковий дим.

А хто залишиться живим
З моїм ім'ям , в моєму тілі,
Хай буде іншим, хай зуміє
Знайти себе у нежитті.

Хай навіть спробує ввійти
В святий кришталь Твоєї долі.
Та лиш йому не бути мною
Й собою з ним не будеш Ти.

А в сяйві зоряних світил.
Сузір’я нашої любові
Розквітне мною і Тобою
На небесах блакитних крил.

2002р.

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

Лиш місяць поглядом торкнеться
злегка заплющених очей -
твій сон квітками огорнеться
і співом фей. Чарівних фей...

Хай під подушку запашную
добро і щастя стелить ніч.
Напій кохання приготує
і нас залишить віч-на-віч.

Тебе хотіти і любити,
тебе жадати, мов життя!
Згоріти, зникнути, втопитись -
і розчинитись в небуття...

Торкаюсь подихом гарячим
твоїх заплющених очей -
і вабить зорями неначе
солодка ніч в пітьму ночей...

Але, застигнувши в полоні
твого замріяного сну,
я не торкнусь твоїх долоней
і фей твоїх не прожену.

Нехай у сні квітковим гаєм
ти пробіжишся, росяна,
бо за чарівним небокраєм
тебе очікує Весна...

16.06.2008р.

Не заросте ця стежка до джерел,
До них прошкують звідусюди люди.
Їх не минає птах і новосел,
І ти з них пий, то вік щасливий будеш.

Хай прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

Джерела б'ють, і сонячно в душі,
Прийди, кохана, й зачерпни руками,
Бо це для нас калина на межі -
Цвіте під голубими небесами.

Нехай завжди джерела в душах б'ють,
Нехай вони ніколи не зміліють,
Бо з них літа - снагу і силу п'ють,
Без них серця і душі заніміють.

І прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Дощ-ворожбит мандруватиме вік –
Ще дід-прадід дорогу зворожив.
Нехай тисне йому цей старий черевик,
Та вже доля така – подорожній.
Дощ-ворожбит до подяки не звик –
Не одному ворожив на сльози.
І нікому не бутиме він чоловік –
Лиш коханцем залишиться грозам.
Дощ-ворожбит забуватиме лік
Ворожінь на геть мокрих обличчях.
Тільки трішечки жаль – цей сльозливий потік
Не зітре хтось так сухо-незвично.
2009

Я не в силі читать твої думки,
Не в змозі відгадати почуттів.
Та все ж мені важливо знати
Чого ти хочеш і хотів.

Довкола нас цвіте буйне життя.
Слова кохання линуть на роздоли.
Кохаю щирим серцем я тебе,
Та про взаємність ще й немає мови.

Навіщо мучиш серденько моє -
Прийдеш, постоїш, байдуже поглянеш.
Але кохання в серці моїм є
Й про це давно ти добре знаєш.

Тому прошу - всю правду розкажи:
Чи граєш, чи по-справжньому кохаєш?
Не муч! Моє серце облегчи,
Якщо ти серце, а не камінь маєш!

2006 рік

Володарем душ був жорстокий терор,
Відроджуєм важко своє милосердя.
Червоний горить майбуття світлофор -
І ми повертаєм назад спересердя.

Давно проминули ми праведний шлях,
Блукаємо в нетрях і хащах уяви.
Чатує щоденно безжалісний крах,
Щомиті готовий прийти - на розправу.

Я вірю в крилате безсмертя душі,
Я бачу невидимих душ катастрофи.
Ми робимо знову круті віражі, -
Але чи лишилась позаду Голгофа?

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Ти, кохана, мене почекай.
Ніч простелить духмяну доріжку
під твої трохи втомлені ніжки
і розсипле зірки в небокрай.

Тільки трохи мене підожди.
Я закрию вечірні ворота,
відпускаючи день і роботу,
як, бувало, напевно, завжди…

Ти мене, золота, виглядай.
Як стрімка круговерть водограю,
наче птах, що летить понад гаєм,
я до тебе примчу - так і знай.

Не ховай ти від мене сльозу -
як росу від ранкового сонця,
як промінчик у ніжній долоньці,
як пташина дітей у грозу...

Я тобі розкажу про весну,
заквітчаю волосся зірками.
Зацілую до болю, нестями
я тебе, нагороду нічну...

29.05.09р

якби ж ти знала
що робив я цієї ночі
люба
ні не зраджував тобі
це було б занадто просто

цілу ніч довелося
грати в більярд
чужими сухими
геть знекровленими серцями

бачила б ти їх
то були маленькі сердечка немовлят
величезні крулі серця курців і товстунів
пожовклі серця ветеранів
зморщені серця вдів
пласкі - плавців та легкі янгольські серця

швидкі серця коханців
худі серця скнар
колючі серця пройдисвітів
та діряві серця жертв

одні з них лухо вдарялися
об зелені борти і так само безжиттєво
падали до луз
але й були такі що
бризкали
ні не кров"ю
з них витікало щось значно важливіше
мабуть то була любов

люба ти розумієш
я бачив її
я бачив любов справжню
саме ту яка струмує з наших сердець
і біжить по тілу разом з кров"ю
так
то була саме вона
ось чому я пишу тобі цього листа
ось чому ти маєш мені повірити
і простити

Либонь з Адамом у Раю
Все починалося з щавлю!
А то вже потім доплели
Що там дві яблуні цвіли,
Що там був змій,
Що всих хотів
І тим ганяв звідтіль чортів...

Все в цьому світі круговерть
Все перемелиться на дерть,
Але мов Бог
                     чиєсь
                              "люблю"
Все
            починається
                                    з щавлю...

2009

* * *
Давно я бачу біль в твоїх очах,
І скроні дуже рано посивілі,
Горить моє кохання як свіча,
БО твої руки досі мені милі.

Я в цьому не зізнаюся тобі,
Цвітеш для нього ти, немов жоржина.
А я побачу очі голубі -
І мучать душу згадані провини.

Із першою - дороги розійшлись,
Це плата за розтоптані надії,
Що я любов'ю знехтував колись,
У серце не впустивши твою мрію.

І досі ти живеш сама таки,
Вже старість причаїлась за плечима,
І довгі, невеселі ці роки
Печеш мене блакитними очима.

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

http://www.youtube.com/watch?v=DvapjabRQvo - можна послухати і подивитися.

В багаттях літо догорить багряним цвітом,
у небо димом полетить, у сиву даль.
Сезон відкритий для прощання з теплим літом,
хоча мені його тепла чомусь не жаль….

Клубами дим нехай вітри несуть по світу.
Суха трава іще потріскує, горить.
А жар багаття, ніби реквієм по літу,
що нас покинуло так швидко, ніби в мить.

Холодні ранки і настирливі тумани,
сезонні зміни і очікування стан.
Осінні квіти засинають під тинами -
їх заколихують дощі, густий туман.

Летять заплутані канати-павутини.
Це літо бабине - останній мій каприз.
Художник жовтим розмальовує картини.
Останній штрих - і листя падає униз...
14.09.2009р.

Ні,
милий,
не життя минає. Ми минаємо неминуче –
як водогін зіпсований – спершу крапає, а потім – цівочкою тече,
і спинити хочеш, і руки мочиш, і серце мучиш,
А Бог – вічний сантехнік – усміхається через твоє плече –

як (Homo)
ти метушишся, міняєш клапани, сальники, інші прокладки долі,
як (Sapiens)
розвідним ключем проводиш якісь життєво важливі штуки,
а вода тікає,
вода стікає
у Стікст поволі –
а потім –
воля –
і захлинаєшся…
і Бог піднімає тебе на руки:
вологий пісок
непрямий масаж серця
дихання «рот в рот» -
а потім усе з початку –
з пустого в порожнє
і знову квити…
кругообіг води
чи життів-смертей хоровод –
переходів
приходів
з метою:
навчитись
усіх Любити.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Вона була весела і красива,
Напрочуд ніжна, свіжа хризантема!..
Тепер – сумна, заплакана і сива.
Жалоба – ось її єдина тема.

Щодня стоїть на скелі непорушно.
Думки і погляд в далечінь сягнули
І обіймає розпач спраглу душу –
Як повернути „ золоте минуле”?

Вона б забула всі свої образи,
Ночей бездонних болісні тортури,
Аби лиш Він промовив тихо фразу –
Ту, що шепочуть пустуни-Амури.

Німа самотність – кара для людини:
ЇЇ отрута, підриває сили,
Немов іржа – з’їдає з середини
І як сухота – віднімає крила.

Серед думок болючих і нестерпних,
Що ріжуть серце просто до нестями,
Вона різьбила кінчиками нервів
Невтішну повість ніжними листами.

А ті листи – кораблики з паперу –
Пливли щодня, не знаючи адреси,
Щоб донести Йому, або померти,
Палкі слова – кохання поетеси.

Мінливі хвилі і буремне море.
ЇЇ Любов розноситься по світу
І безутішно схлипують Амури,
Бо Він не Їй
Несе любов і квіти.
17.09.09р.

Люблю?, не знаю, може бути ні,
Любов приходить в різному вбрані,
А я тобі одне сказати можу
Ти скрізь, вві сні, в вогні, в негожі,
В мовчанні, в шумі, в радості, крізь біль,
В віршах, в надії, в зірці будь-якій,
Завжди! У всьому! Скрізь і Звідусіль!
На пам'ять серцем мОїм завчений давно
Й нічого вже забути не дано.
Ти розумієш? Я тебе боюся,
Та прагну марно порятунку, втечі,
Адже ти сон, повітря, божий знак...
Бажаю прихилитися на плечі
Люблю?, не знаю, більш нема ознак!

Осені жовтаві письмена
вже природа пише - як графіті.
Стане зрозумілою ціна
слів і почуттів, що не розкриті.

Дощ сигналить крапками-тире...
Сірий ранок, схований в тумані,
знову ніч безсонну забере,
епілог не скінчивши в романі.

Хмарами закутана блакить -
як душа зимовими снігами.
А кохання наше полетить
в край далекий - щоб не бути з нами.

Щоб журби не знати і образ,
слів важких і поглядів недбалих,
болю недовимовлених фраз
і ночей - холодних і зів’ялих.

Щоб весною з вирію-раю
знов до нас востаннє повернути,
чи у благодатному краю
нас з тобою назавжди забути...

02.09.09.

Десь стежками, що там, в смерекових лісах
і вітрами овіяних плаях,
я до Тебе прийду, як, бувало, у снах -
щоб сказати, як щиро кохаю.

Я вустами Твій подих зустріти хочу,
у бездонні поринути очі.
Я з Тобою у вирій, як птах, полечу
і всі дні проміняю на ночі.

День існує лише, щоб для Тебе я встиг
едельвейс відшукати на скелі
і пелюсток троянд запашних, золотих
принести до Твоєї постелі.

Я зберу воєдино премудрість віків,
у столітніх дерев запитаю,
бо хочу зрозуміти, чому полюбив
і за що я Тебе так кохаю!

18.03.09р.

а зранку раптом випав сніг
птахи здивовано дивились
як босоніж ти вийшла в сад
і на стару зчорнілу годівничку
ти кришиш свіжий хлібчик
щедрота рук твоїх
сміх каркітливий
сміх та й годі

Ганні

І кава вистигла,
Давно гірчить вино...
Краса твоя, по п'янім небосхилі,
Скотилася в долоні, темні хвилі
Транслюють з пам*яті німе старе кіно.

Дощі стрімкі, обдерті площі міста,
Шмат неба розп'ятого в плетиві дротів
Мозаїка із посмішок барвиста
Під листопадом із минулих днів.
За сірим муром янголи у профіль
Стоять на варті наших давніх снів.
І мряка з неба тиху колискову
Дрібними капками вплетає вітру в спів.
Неначе ось, в юрбі, твоє обличчя,
Блакитні очі в золоті весни
Та все минуло, облетіло листя
І ти скотилася в долоні крижані.

Померло літо, вільні кінотеатри,
Дощі по вікнах носять подих гір.
Старі часи, де ніч була чорніша,
В нас ще живі всім дням наперекір.
середа, 1 квітня 2009 р.

Розкида перлини світла
Воїн Неба - Синій птах
Степові вітри й бескиди
кожен день у моїх снах

Сто життів за подих неба
Вічність смертному потреба?
Хто покличе голос з неба?
Не ти, чи я?

Давні духи мого роду
Шлях малюють на руках
Кожен здійснить свою волю
Поки віра й сила буде в нас


Сто життів за подих неба
Вічність смертному потреба?
Хто покличе голос з неба?
Не ти, чи я?

2007 рік

Хай буде дощ. Хай буде стигла осінь.
Я не прокинусь рано, як завжди.
Хочу у сні з Тобою – там, де роси,
де літня рань - спускатись до води...

Ввійти у річку щирими, мов діти,
і бавитись у гру ранкових хвиль.
Щоб випадковим дотикам радіти
і спілкуватись легко, без зусиль.

Тебе смішну і мокру я виносив
на берег для кохання знов і знов.
І тихо нам дзвеніли літні роси...
І ніжно квітла сонячна Любов...

04.02.09

Хтось інеєм закрив високе небо
і ніч наслав – холодну і пусту...
Я серце заховав туди, де треба.
І я це місце снігом замету.

Зима поглине райдужні світанки,
в самотню душу сумнів заповзе.
Так хочу сонця, хочу світла зранку!...
Але темрява знов мене гризе.

Не знаю, що здобув, а що вже втратив.
Не бачу, як вперед, а де - назад.
Вгорі - неначе небо через грати,
але моїх начеб не видно грат!

Я – мов самотнє напнуте вітрило
в безумстві хвиль розбурханих морів.
Де та спокійна бухта, щоб зігріла,
де мій надійний захист від вітрів?

Я мрію віднайти свою Основу,
хочу творить картини і пісні,
а дітям сина - тихі колискові,
щоб рідно усміхались уві сні...

Розсипаний пісок вже не зібрати.
Роки пливуть і не жаліють нас!
І знову, перепилюючи грати,
торкнутись неба хочу повсякчас...

26.01.2009

Кожнісінькій жінці, повірте,
Свідомо, а може, і ні,
Щоб серце її обігріти,
Потрібні любові вогні.
У силі своїй безборонна –
Колега, знайома, жона,
Ще досі така невідома –
Живе у чеканні вона.
В чеканні півпогляду, слова,
Ледьдотику серця чи вуст.
Весь світ обійняти готова,
Як тільки повірить комусь.
Як тільки повірить, що Жінка
З великої букви вона –
Займається в ній та іскринка,
Яка спопеляє дотла –
Дотла у бажанні любити
Й відчути в собі цілий світ.

Тож жінці давайте Жінкою жити,
Усі, хто спроможний її зрозуміть!
21.09.09

Доле моя заплутана,
Коню життя без упряжі,
Пісне душі незвідана,
Птахо моя сумна,
Чом так нестерпно боляче
Од білоцвіття зниклого?
Ватрою спеки гожої
Спалюється весна.

Спомин полонить віяло
Дивних творінь минулого.
Та білосніжне марево
Час перетяв крилом.
Правда говорить голосом
Смутку, гіркого відчаю.
Подих кохання справжнього
Став лиш п’янким вином.

Вже й листовії осені
Вітер оздобив кригою.
Те ж білосніжне марево,
А в білоцвітті – сніг.
Змерзлий напій самотності,
Та сподіванням бавиться
Пісня моя обвітрена,
Птаха моїх доріг.

1995р.

Z xmaročosiv do Boha blyžče
Dotjahtysja rukamy,
Čerez sklo rozdyvytys’ nebo
I drotamy počuty.
Ziročky nam zvizdar nezrymyj
Vysypa iz miška, j my
V pidnebessja jix rado lipym:
Ty Brut, ja Brut, my – bruty…

Til’ky časom v jakijs’ krajini
V trydevjatomu carstvi
Z trydevjatoho razu vyjde
Pobalakaty z Bohom.
I naviščo todi vves’ klopit,
Vsi na sviti mytarstva,
Koly v sviti, jak stane jasno,
Okrim Boha – ničoho?

А чи минули ті часи,
Медами-брехнями налиті?
До правди, наче до роси,
Ти припадаєш в рясноцвітті?

Багато є в тобі щедрот,
Моя Вкраїно чорноброва.
І все ж - народ тоді народ, -
Як є у нього - рідна мова...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Я лежу, мое сердце разбито,
Я лежу, а в рассудке туманно -
Лишь отрывки белых халатов,
Только яркий свет лампы...лампы...

Я не слышу ни слов, ни движений,
Может я никому и не нужен?
Я не вижу удачи в спасеньи,
Только в верхнем углу - свою душу...

Я лежу, мое сердце разбито,
Где хранитель мой, счастья ангел?
За окном - только взмах его крыльев...
Улетел. да и ладно, ладно...

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Думки мої, наче леза,
ріжуть тонку уяву.
Скажеш, я не твереза?...
Вибач, я маю право!
Я так тобою впилась –
досі не тверезію…
Ножиці, серце, крила –
я вирізаю мрію…
Сни розлетілись роєм –
тамують світанком спрагу.
Будеш моїм героєм!?
… тепер додамо уваги,
невдачі усі - в минуле,
усмішки – у майбутнє –
це те, що я осягнула,
інакше не може бути.
Трішечки оптимізму,
пелюстка надії, казки,
через любові призму
я витинаю щастя.
Я зупиняю подих,
серце моє гаряче –
чекаю твоєї згоди…
Не потерплю невдачі!
…музика, зірка, небо –
майже усе готово.
Скільки для щастя треба,
іноді лиш півслова…
Ріжу свою уяву –
змінюю все на світі .
Воля моя і право –
хай буде всюди світло!

Загостреним кінчиком
Місяць торкнувся
Моєї душі -
Дірку зробив.
Через дірку
виглядає
дике єство
моє.
Хто мене
вчив
бачити небо,
ловити зорі?
Добре, що
ти
Є...

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

дізнався про своє життя
а саме про те що воно реальне
зовсім випадково підслухавши
розмову старого волоцюги
з його старим псом

той невдаха розповідав своєму
сонному другові якісь байки з
його старого еміґрантського життя
хоч вони й були не надто
цікавими але пес все-таки
не дозволяв собі закрити повік
і повністю заснути

мабуть тварини знають про
толерантність, тільки як
її можна виразити до тих
хто тебе завжди називає
скотиною - ось про що
думав волоцюга загортаючи
мертвого пса у стару ковдру
щоб йти і йти далі в інші міста/місця

я прийшов...
ось тобі моя карма
тепер можеш розітути її
наче віварного пса
просто вздовж худого хребта
певен, тебе вразить несиметричність
отих кривавих плес
де ще кволо тріпотітиметься
худа рибина мого воскресіння
не жалій її
зачепи нагостреним гаком
та лупцюй з усіх сторін
вона ж у відповідь буде жадібно
бо востанє
хапати залишки повітря
не бреши що ти того не хотіла
розтягуй бажання
нанизуй мою душу
на сталеві леза свого гніву
немов маслини
мов вчорашні сновидіння
закрий усі порти і портали
якими до мене приходить життя
зачини усі вікна
не дай мені нагоди вдихнути
коли-небудь вранішнього диму
злий усі залишки моїх небес
до шумної каналізації наших протиріч
нашого небачення і незнання
того що нашим коханням
колись захоплюватимуться інші

Мої Сонечка втомились
І усміхнено вже сплять
Зірка з неба прикотилась –
Моїх діток колисать.
Зірка-зіронька яскрава
Взяла хмари в лантухи,
Поки діток колисала –
Плела небу кожухи.
Кожухи пухнасті були,
Гріли небо уночі.
Навіть зіроньки поснули,
До світанку ідучи.

20.09.09

Твой город -- нездешний, забудет что мойры
тебе накурлычат в июль,
садившийся в лодку к нездешнему Ною
плывущий под землю к нему

в ладони зовущие лунного гипса
чужим и чумным -- посмотри
все стены твои на восток от Египта
желты и в пшеничной пыли

оцепленый стражей от терций до вигиль
и мрамор его некрушим
от детства когда потерялись все игры
до выросших будто витрин

лишь скажешь ему что пришел ты и сразу
как влага фонтана и льва
его черепичные кровли и астры
все будут смотреть на тебя

как лето и дождь сквозь отдушины грома
им больше другими не стать
на твердь тротуарную выйдешь из дома
следы лишь свои терять

VII 09

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер десь свою звичну ласку забув,
Вечори зреклися затишку пряного,
Навіть чашка випитої кави біля губ,
Знову швидко стає порцеляною.
А була ж моїм прихистком досі...
На дорогах пахне листям і булками,
Ми, перЕсічні громадяни країни під назвою Осінь,
Все ще бігаємо босі провулками.
Дощ почнеться - надовго прощатися з крилами.
На землі після неба здаються всі надто кволими,
Розуміючи,- вижити доведеться своїми силами -
Стає холодно...
19.09.09