Що таке батьківщина?
Це мама і тато, дружина з сином,
брати і сестри, могили пращурів,
рідне обійстя, війною страчене,
з дитинства спогади, друзі, сусіди
і побратими, що поруч загинули.




01.05.2023 р.

Зажурений лелека,
З підстреленим крилом, -
Від хати недалеко
Вмостився під стовпом.
Підстерегла в дорозі
Його, на жаль, біда, -
Добратися не взмозі
Тепер птах до гнізда.
Набідкався чимало,
Мандруючи натще, -
Лелечиха пропала
Й чи з'явиться іще?
Лякає гострим дзьобом
І хоробро шипить
На тих, що пруться скопом
До нього кожну мить.
Не підпуска до себе
Нікого, як на зло, -
Лиш дивиться на небо
І пробує крило...
01.05.23

Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
Закривають, правда, очі
І своє щось там белькочуть.
Ні, не Матір бачать з Сином,
А вусатого грузина...
...Стільки вір та їх одламів
Розвелося поміж нами,
Тож не просто бузувіру
Вибрать нині собі віру.
Неофіт все ж не в одчаї,
Бо готовий він причалить
Не до віри, а до тих,
Хто прийти до влади встиг.
Новітній неофіт
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.

Коли свій сон я розкажу тобі,
тоді, боюсь, відмовишся від мене.
А ми ж з тобою, наче квітки дві,
чия любов, як літо це зелене.
Літо це зелене.

Сьогодні так тривожно на душі.
Кохані очі сонні й непривітні.
Летять з моїх обіймів – у чужі,
немов пелюстки, почуття тендітні.
Почуття тендітні.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Тоді погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна,
щоб іншим разом спалахнути знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

Я від біди тебе оберігав.
Ти ще в житті окріпнути не встигла,
а чорний сон так швидко віщим став,
ще літо грає, а любов притихла.
А любов притихла.

Я знаю, що ти зраджуєш мені.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Але, коли залишимось одні,
мов на свічу, на тебе дуну, дуну.
Дуну.

Нехай погасне тихо ця любов.
Бо ти ще зовсім юна, юна, юна.
Нехай ти прийдеш іншим разом знов
через років безмежні дюни, дюни.
Дюни.

1 вересня 1995 р., Київ

- «Йдемо на Москву виручать Владислава!-
Сказав Сагайдачний,- бо ті москалі,
Йому обіцяли, що він на чолі
Їм буде, царем стане в їхній державі.
А, бач, одурили. Хоч з тої біди
Він сам же і винен. Знайшов кому вірить!
Вони ж вмить навиворіт вивернуть шкіру
Й брехатимуть, що так і бу̓ло завжди.
Бо то ж москалі. Королевич же, бач,
Схотів справедливість у них відновити,
Подався із військом. Та мусить сидіти
Отам під Москвою. Бо в нього, хоч плач,
Сил надто замало аби Москву взяти,
Щоб трон свій законний посісти у ній.
Сил надто замало у нього на бій,
А гонор шляхетський не дасть відступати.
Тож просить у поміч. Чому б не піти?
Щоб славу здобути, і до̓бра надбати.
Ще й від короля будем дещицю мати,
Як зможемо сина із пастки спасти.
Чи згодне на те товариство?» Ураз
Злетіли шапки, загуділа вся рада.
На заклик козацтво відкликнулось радо,
Бо ще й отаман буде славний у нас.-
Степан зупинився, з багаття дістав
Цурпалок, що з боку одного димівся,
У люльці тютюн запалив, знову всівся
І лише тоді говорити почав:
- У червні то, хлопці усе й почалось.
Зібралось нас тисяч із двадцять завзятих,
Хто дуже хотів з москалем воювати.
Тож військо урешті на схід й подалось.
Я був у полку Дорошенка тоді.
Він кращим полковником був в Сагайдака,
Знав добре науку військову усяку
І добре в полку за порядком глядів.
Тож, ледве ми Лівни взяли і Єлець,
Що їх москалі так, як слід укріпили,
Спинив Сагайдачний усі наші сили,
Велів Дорошенку піти навпростець
В Рязанщину. Поки все військо стояло,
Наводило лад у полках. Ми бігцем
Пройшлися рязанським глухим путівцем,
Міста узяли, які нас не чекали.
Зненацька під саму Рязань підійшли,
Посад розорили й дощенту спалили,
Поки у кремлі москалі всі сиділи,
Дивились, бо ж що учинити могли?
Нажахані нашим раптовим наскоком,
Рішили, що сам Сагайдачний прийшов.
А в них лиш від імені стигне вже кров.
Чекали на штурм, мабуть з нашого боку.
Ми ж здобич набрали й назад подались.
Діждавсь Сагайдачний повернення наше
Та й далі пішли. Не тим шляхом, інакшим,
Під самий Михайлів скоренько пройшлись.
А в ньому і стіни високі стоять
І всі москалі поза ними засіли.
У полі стрічати нас не захотіли,
Хоч сил чималенько і мали, видать.
Бо ж Серпухів, кажуть й Калуга до них
Підмогу прислали. Було кому битись.
Але порішили вони відсидітись
За стінами. Нам же викурювать їх.
Два тижні те місто в облозі було.
Два тижні на стіни високі ми дерлись.
Але москалі, хоч нажахані, вперлись.
А часу у нас не було, як на зло
Аби їх за стінами тими дістати.
Отож, Сагайдачний урешті рішив –
Сидіти за стінами тих полишив,
Навіщо і сили, і час витрачати.
Від страху не виповзуть звідти вони.
А ми на Москву чимскоріш подалися
Поки ще московські війська не зійшлися
Над річку Ока із тії сторони.
Бо ж річку здолати нелегко тоді,
Як ворог на березі тому засяде
І спробує нам в переправі завадить.
Поляже козацтва, спливе по воді.
Поки до Зарайська все військо ішло,
Полковник загін попереду відправив,
Аби ми належно розвідали справи,
Що там на тім березі. Сонце зійшло,
Як ми вже Оку тиху ту подолали,
Зайшли у село, що лежить на шляху.
Воно, мов у вічну годину лиху –
По вікна хатки в землю аж повростали.
Солом’яні стріхи уже прогнили.
Навколо нема ні садів, ні городів.
Паркана і того побачити годі.
Селяни зі страхом до нас підійшли.
Боялись, що будем наругу вчиняти.
Та що нам із тої бідноти узять?
Давай ми у них про новини питать.
Вони ж нам багато змогли розказати.
Що військо уже до Коломни ввійшло:
Дворяни і діти боярські, із ними
Московські козаки (лиш звались такими),
Та ще астраханських татар прибуло.
Вони переправи повинні зайнять
Аби через річку нас не пропускати.
Із тими вістями і стали вертати,
Скоріш Сагайдачному те передать.
Зустріли козацький в путі авангард,
Який перед війська ішов до Зарайська.
Заграла враз кров в наших жилах козацька,
Не стали вертати до війська назад.
З вістями відправили лиш посланця,
Самі ж з товариством в Зарайськ подалися.
А там москалі так нахабно велися,
Не знали, напевно іще до кінця
Із ким мають справу. Зібралися всі
І вийшли у поле аби нас стрічати.
Ну, ми налетіли, взялися рубати,
Скупали нахаб тих в кривавій росі.
Хто трупом упав, хто назад дременув.
На їхніх плечах ми в острог залетіли.
І кремль їх одразу узяти хотіли
Та ворог до нього ворота замкнув,
Своїх на поталу полишивши нам.
Ми, звісно, невдах тих усіх порубали
Аби нам у спину ножа не встромляли.
Отож, москалі окопалися там.
А стіни високі і страх в москалів
Такий, що боялися нас гірше смерті.
Сиділи, від нас боронилися вперто.
Уже й Сагайдачний із військом приспів.
За декілька днів новий штурм почали,
Посад дерев’яний навкруг підпалили,
Щоб димом на той їхній кремль курило.
Та взяти, все рівно, його не змогли.
Тож знов Сагайдачний не став насідать.
Не хочуть здаватись – хай там зостаються.
За нами услід вони не подадуться,
Нехай у кремлі тому тихо й сидять.
Тим часом вже князь Воротинський, який
Командував військом московським, зібрався,
На лівому березі вже окопався,
Аби у ріці потопити наш стрій.
Таж гетьман не дурень, про то добре знав.
Чого б через річку у лоба кидався?
Поблизу Остра з усім військом зібрався.
Загін у Мещерські краї відіслав,
Аби наробили там шуму і гаму
Та тих москалів трохи відволікли.
У розвідку перші загони пішли,
Всього кілька сот, москалям в пащу прямо.
Ті кинулись битись. Їх більше було,
Отож козаки у кінці відступили.
Тому москалі дуже сильно зраділи,
Немовби їх військо всіх перемогло.
Князь тут же цареві бумагу послав,
Що вже переміг усе військо козацьке,
І що вирушає в похід до Зарайська…
На другий день знов Сагайдачний почав
Козацтво човнами в той бік посилати.
Човни Воротинський гарматами стрів
І дуже із того, дурненький радів,
Що зможе козацтва втопити багато.
А гетьман тим часом козацтво послав,
Щоб зліва і справа ріку подолали.
Поки москалі в річку ядра кидали,
Вже полк наш на боці на тому стояв.
Злякавшись, що можуть його оточити,
Князь з військом бігом до Коломни помчав.
Там табір його розбігатись почав,
Бо, хоч москалі, все одно хочуть жити.
Найперші московські втекли козаки,
Частину обозу вночі прихопили ,
А князю сказали, що не мають сили,
Щоб із Сагайдачним боротись поки.
Слідом астраханські татари пішли.
Іще ті вояки. Із війська зосталось
Дві сотні дворян. Та в Коломні додались
Іще дев’ятсот. Та вони злі були
На князя, тож слухать його не схотіли.
До сутичок, навіть між ними дійшло.
Дворянство вогонь із гармат повело,
Московські козаки дворян потопили.
Отож Воротинський, задерши хвоста
Подався до Гжелі, царю відписавши,
Що бився завзято й, поразки зазнавши.
Вже ризикувати всім військом не став.
Хоч що того війська? Ми, навіть, не стали
Ганятись за ним, подолали ріку
Та і подалися тоді на Москву,
Де нас Владислав і поляки чекали.

О, літечко! Оаза різнотрав'я!
Смарагдово киплять город і сад.
Коли цвіте буряк - душа співає,
Бо запах ліпший, аніж у троянд.

Від квітів толку як і від поетів,
А от буряк дарує нам борщі,
Салати, куртуазні вінегрети,
Тому ідіть і сійте їх мерщій.

А хто не хоче - побіжить у "Фору",
Віддасть останні гроші на святе.
Саджайте поміж ними помідори!
Не огірки! Повірте - це не те!

Двадцяту грядку виполола жінка
Опісля праці в ліжечко "беркиць".
Від буряка від захвату печінка,
Найліпші ліки для гірких п'яниць.

30.04.2023р.

Якщо хоч якесь із цих слів
перетвориться на щось,
схоже на Коран.
І мільйони людей
будуть читати.
Будуть вірити у
небесні дива.
Якщо моя мова
стане комусь зрозуміла.
І кожен буде сприймати
її як спів пташок.
Може хтось вирішить
закласти віру у тисячі зірок.
Людська душа така ж
ядуча і тримка.
Так само ніжна
і жахливо крихка.
Зламати можна все,
що має ім'я або назву.
Усе, що може приймати
або керувати свідомістю.
В цей час як тепла кров,
пульсуюча у серці.
Гарячим подихом зігріє
тверду печаль.
Її обличчя й темну тінь
розчинить, як час товсту сталь.
Всьому приходить кінець.
Усе має свій фінал.
Не важливо який
буде його перебіг.
Яким буде здаватись
його тонкий край.
Втеча від реальності
й буденності життя.
Дорога в безкінечність
незвіданого небуття.

29.04.2023

Білі пелюстки цвіту черешневого
Усі намокли від дощу краплин.
Як же хотілося їм сонечка квітневого,
Щоби зігрітись.Дощик усе ж лив.

Рясний-рясний пустився у таночок,
По травах застрибав, листки умив
І крихітних конвалії дзвіночків
Чувся чудовий мелодійний спів.

Ну, а тюльпани різнокольорові
Голівками хитали вгору-вниз
І срібні краплі струшували знову.
Дощу лиш не боявся пан нарцис.

Стояв на грядці струнко й гордовито,
Дивився у люстерко дощове,
Пишався тим, що він найкращий з квітів.
А дощ нехай іде собі й пливе.

2023 р.

Всеношна. Бдіння. Піп, кадило, страх...
Блищать сліпучо ризи над амвоном.
Випрошує народ у бога благ
І вічного життя. Все по канону.

Лякає посполитих сатана,
Бо день і ніч заводить їх в оману.
А я працюю. Ріжу кабана,
Аби напхати кендюхи вірянам.

На ковбасу підуть сальце, кишки,
На холодець - огузок ваговитий.
Молитися голодним - труд важкий,
Байдикувати треба завжди ситим.

Монашці - рило, дяку - вуха й хвіст,
Архімандриту - ратиці й півтуші.
А в кума-лютовірця - чорний піст,
Титаном був, а став, неначе вужик.

Дружину втратив. Гарну, молоду,
Забув про оковиту і папушу.
Не ремствує, водицю п'є святу
І молиться. Спасає грішну душу.

30.04.2023р.

Щоб серце билося ритмічно
І не боліла голова, –
Одну любити треба вічно
У вчинках, думах і словах.
Не злиться з витівки чи чутки,
В години болісних чекань, –
Любов – шлях радощів і смутків,
Пора потреб і піклувань.
Не стане тиск тоді надмірним
На самоті чи у юрбі,
Коли до скону будеш вірний
Тій, що довірилась тобі.
30.04.23

Скільки років од смерку й до рання
Нещасливим хворів я коханням.
Ти розраджувала, як уміла,
Ласки тихої словом несмілим.

Мене відчай стоптав і зачовгав,
Ти ж була моїм другом так довго.
Я не знав у біди під п’ятою,
Що знайду своє щастя з тобою.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Чи до скроні приставить пістоля?
Ти — життя найсправжнісінька доля.

Щонайкращі слова світлолиці
Я чужій надсилав чарівниці.
І здалось, забуття річка Лета
Погубила творіння поета.

Ти - немов для Ясона -Медея.
Із тобою воскрес я душею.
Ти — душа, ти краса незрадлива
І любові найбільше ти диво.

ПРИСПІВ:

Та хіба ти, хіба ти коханка?
Та ні з ким не було ще так п’янко.
Я душею вознісся, одужав.
Ми у небі кохання — подружжя.

29-30 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Вчитель музики питає:
- Різні є в житті предмети,
А скажіть, які хто знає
Є народні інструменти?
Бубен, кобза та сопілка.
І назвали діти скрипку.
А в кінці мала Софійка
Ще й додала сковорідку.
- Я від мами вчула вперше,
Що в житті для чоловіка
Інструмент у жінки перший –
То є добра сковорідка.
Як спечеш, насмажиш гідно,-
Буде милий смакувати.
Все життя чекати рідну,
І любити, й шанувати.
Як не встигла ж без причини
Їсти вчасно зготувати,
Від голодного мужчини
Нею добре захищатись!

29.04.2023

квітень. дуже багато курю. на гілках вже бруньки. в макітрі кудлатій заграли любовні блюзи... білет за лаштунки. довкола усі кохаються дуже ніжно. я ж полюбив медузу. мов камінь наріжний.
місто пахне кавою.
потяги - пилом.
вона
мовила,
що
читаючи
керуака
я
здаюся
їй
милим.
тане останній сніг, а із ним мої руки. звуки спадають стокато. і почуття стікають безжально. на. сірі. картаті. брюки. люди яскраві відстукують марші бруківкою в модних тренчах. не заступив поріг як прощались - просто втупився в плечі.
ввечері в душу немов насипали гору вугілля:
я згадав,
як
зображав
наше
весілля.
губи
майже дорослі -
обвітрені.
і роздерті.
- я не міг
уявити,
що
це
кохання
не
до
самої
смерті.
квітень. дуже багато курю. як інакше?
та, що робила мене щасливим, жалить, не можучи м'якше.

2.V.MMXXIIIp.

Якби ж ти знав, як я його люблю,
То не питав, чому іскряться очі,
В смарагдовому сяйві мигдалю —
Ясна зоря алмазами блискоче.
І огортає ніжністю бузку
Всевишнім подароване єднання —
Лелію, наче мрію боязку,
В колисці долі трепетне кохання.

Якби ж ти знав, як я його люблю,
То відпустив, як ластівку на волю,
Щоб щебетала лагідно в гаю
Лише для того, хто романсу вторить.
Пірнала у блакитні небеса,
Голубила крильми медовий промінь,
Аби губився світ і воскресав,
І захлинався в повені любові.

Як би ж ти знав, як я його люблю,
То не просив мене руки і серця.
Душею я належу скрипалю,
Як тільки він смичком струни торкнеться.
І розіллється музика в мені
Божественною скрипкою Вівальді.
Ті звуки неймовірно чарівні,
Обожнюю, боготворю насправді.

26.04.2023р.

Чи ревінням далеким між хмарами повняться відзвуки,
В голосінні, здається, чорнішає небо китів,
І чорнилом заправлене лоно небесної музики,
Порожньої ночі, важких океанських хвостів.
Б’ють фонтаном зі свистом повітрям наповнивши тушу,
Вигинаючи ребра-шпангоути біблійних часів,
І оббиті грозою чорним вихором стягують душу,
Звуком грому пустим від безсилих вгорі плавників.

02.06.2019

Километрами я измеряю время разлуки
Я так боюсь опоздать
С каждым шагом всё сильней мои муки
И мне остаётся лишь ждать

Ждать и надеется,что когда-то всё будет
Так, как мы с тобой мечтали
Как я целую твои губы
Как мы про звёзды рассуждали

Но километры всё растут и растут
И безжалостно рвут наши планы
Они нам всё скоро вернут
Меня отпустят все далёкие страны

-Километрами я измеряю время разлуки

21 октября, 2022

«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Як день до неба сонце прив’язав,
Так ніч в сонцях горить коли ти поруч,
Що обрій весь стискається у обруч
Палких обіймів, як поцілував

Твої вуста. І наче світ пропав
І припіднявши крилами угору
Прологом ставши до любові твору
Солодку пісню радості співав.

Так мить скипа зливаючи обох
Аби відкрити те, що явить бог
Ховаючи у дотик чи безмовність

І відкривають злучені вуста
Сади в якому полум’ям постав
Далекий спогад іншої любові.

18.03.2023

Далечінь привабливо-прозору
Огортає безпросвітний дим,
Та мене не втримати в покорі,
Бо страху нема ні перед чим.
Знову вранці фарби веселкові
Чорнота вкриває без пуття, -
Зіткані з ненависті й любові
Дні й шляхи земні мого життя.
Кожну мить нове випробування,
Сум поразок, радість перемог, -
І велике дуже сподівання,
Що полюбить Україну Бог.
29.03.23

Веселок в небі плетиво святе...
О видива п’янкі, в житті нечасті!
Сади цвітуть. Душа моя цвіте
І ніжністю щемливою і щастям.

Навколо почалось буяння трав...
Ген китиці черемхи розпашілі!
Це — медоносна настає пора,
І хмелем розливається у тілі.

“Фюіть, фюіть!” - неначе гімн життя --
Від піаніссімо до чотирьох аж форте!
Не вб’ють любов -- зажерливе гниття,
Й людці гидкі стонадцятого сорту.

Пташине соло стане знов рости,
Гряде очищення могутня ера.
Й не будуть викидатися кити
У розпачі задушливім на берег.

І музики величної орган --
Мостом він веселковим поєднає
Повітряний і водний океан,
Як піснеспів оновленого раю.

Рожевоцвіт — магнолія ясна --
Мов ясновидиця та досконала.
Майбутня людства цілого весна
В мою уяву буйну завітала!

28 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На місці вікон хижо зяють діри.
На серці ще хижішая діра.
Ракета у будинок прилетіла.
І вбила. Бо для вбивства і була.

Далеко десь, в краю високих нравів
і величі, що сягне давнини,
хтось галочку, вдоволено, поставив
й вмостився додивлятись скрепні сни.
І не печуть у цього когось очі,
пульс рівний і спокійний сонний вдих,
лиш щось у глибині його шкребоче,
та він це шкрябання ігнорувати звик.
Хропе, пускає слину на подушку,
пречує, як уранці командир
його звитяжну героїчну тушку
звелить упхати в вихідний мундир.

Передчуває шану і подяку.
А може й зірочку нову. На мідний лоб.
Не знає, що отримає гілляку.
Бо виродок. Мерзота. Й довбо**б.
Бо входить у юрбу дегенератів,
які живуть без мізків і сердець
в ядучих трунках власних постулатів
піклуючись лише про гаманець,
плодячи зло і роздаючи горе,
жадаюче усе, що є чужим…
Вони усі невиліковно хворі
величчям неіснуючим своїм.

Замість під’їзду – пустка і уламки.
Частина дому зникла в нікуди.
В які б ви, с**и, не упхались бганки,
вас знайдуть ваші люблячі «брати».


28.04.23

Напиши мені кілька рядків
прямо на жовтому місяці
(бо листя кленове давно перейшло в іржу,
а вітер слова Твої десь розгубив дорогою)…
Ці ночі січневі такі кришталево-прозорі,
що я роздивлюся усе, до найменшої літери:
і порух нервовий зважнілих Твоїх повік
над теплою хмаркою подиху,
й метелики пальців – середнього і вказівного –
на чорному тлі тактичних Твоїх рукавиць
(такі мерехкі й органічні,
неначе ніколи й не знали ні струн, ані клавішів).
І, навіть, відчую пульсацію серця…Воно
владне зрушить арктичні льоди,
може зливу пройти поміж краплями,
вміє вірити так, що вода на вино,
а сміття на бурштин перетвориться,
здатне Юду пробачити, перш ніж убити –
таке бо затяте і любляче…
Я бачити мала його би наскрізь,
Читати, мов вірш, мною писаний…
Натомість воно і для мене - якась дивовижа
(ні злегковажити, ні упіймати, ні осягти…),
що за виграшки втне писати розлогі листи
Просто на жовтому місяці.
2023р.

Нісенітниця голову точить,
зафарбовує думи ясні,
сивиною замулені очі,
тугу топлять у глейкім багні.

Як на фронті воюю з собою,
кожен постріл — гірка печія.
Поки доля готує набої
вкотре сліпає ця ніч і я.

Посадила б і сливу й горіха,
щоб смачні дарувати плоди,
доки скрапує травень зі стріхи —
квітне день із роси та води.

Підкорила б небесну вершину,
щоб від зла небокрай не змалів,
якби деспот в сутужну годину
у ярмо не запріг журавлів.

28.04.2023р.

Вона у ніч у неземній красі
іде Землею під зористим небом,
ввібравши світло Всесвіту у себе,
дарує посмішку окрилено усім!
Та щось у ній таке – лише для тебе,
як іскорки у польовій росі…

А у пшеничних локонах її
відтінок дня барвистий, за спиною,
обпалений кривавою війною,
на зелені розстріляних гаїв.
На жаль не обминули стороною
жахіття наші людяні краї…

З пітьми вона рішуче постає,
у новий день вертаючи із ночі,
і пломеніють зоряниці-очі,
несе чоло упевнено своє!
Та хто б і що мадонні не пророчив –
у неї віра і надія є!

Ти Україні, друже, поможи –
свободу їй і волю збережи!

Місяць-молодик влігся на хмарині.
Ваблять небеса мене і з місяцем, і без.
Десь там в небесах - моя мама нині,
І вона на мене, знаю, дивиться з небес.

Як летять роки! Та не в тому драма,
бо й надалі до життя я маю інтерес.
Але ж в небесах - нині моя мама,
І вона на мене, знаю, дивиться з небес.

Щось бува не так і чогось недосить,
всім, на жаль, не вистача від Господа чудес.
Та за мене мама Господа попросить,
і відчую ласку Божу я тоді з небес.
І зійде тоді на мене благодать з небес.

2023

Черешня квітне, зацвітає вишня
І яблуню серпанок огорта.
Хай не порушать вибухи цю тишу
Та не змарнується від них така краса.

Тюльпани відкривають оченята,
Вдивляються в небесну далечінь.
Ворожим "Градам" щоб не прилітати,
А чути лише соловейка спів.

Хай стелиться барвіночок хрещатий,
Бузок ось-ось розквітне край воріт.
Миру й добру у світі панувати,
Жорстокості не бути на землі.

2023 р.

Кожна мить – як невидимий постріл.
Голка днів не латає рубці.
На кути натикаюся гострі,
Та тримаю страхи́ в кулаці.

А довкола ракети зловісно
Прошивають захмарену твердь.
У підвалах, благаючи кисню,
Час на вістрі судомно завмер.

Відчиняю хвіртку і заходжу
Обережно в невеликий двір,
Бо стовпи похилі огорожі
Помічає швидко гострий зір.
Не іде ніхто мене стрічати, –
Лиш уже знайомий трохи пес
Вибігає радісно з-за хати,
Маючи до гостя інтерес.
Він мене проводить до веранди,
Тулячись довірливо до ніг, –
І швиденько, наче по команді,
Животом лягає на поріг.
Заскрипіли радо сонні двері,
Упізнавши через рік мене,
Як і я облуплені шпалери,
На трюмо – зображення сумне.
Обпікає ніздрі запах цвілі
І в душі зростає тільки біль
За скарби посохлі та зотлілі,
Що несли до скрині звідусіль.
Кожну річ обмацую повільно,
Кожен клаптик пещу залюбки, –
Оживають кадрами із фільмів
Перед зором радісні роки.
Тільки цим себе не обманути
Ні тепер, ні завтра, ні щодня, –
Справжній мед різниться від отрути,
Всяка правда краща, ніж брехня.
Іще нижче до землі припала,
Від страху гіркої самоти, –
Ця оселя дуже витривала
І рідніш якої не знайти…
Даленіє, меншає, зникає
За вікном автобуса село, –
Дерезою, мохом, молочаєм
Незабутнє густо поросло.
28.04.23

Комусь все іде у руки, а для когось – зась.
Незалежно, простолюдин ти чи, може, князь.
Вже, як доля повернеться, так воно й бува.
І на то чиєсь бажання зовсім не вплива.
Хтось з тим мириться, засівши у глухім куті,
А другий шука постійно нагору путі,
Аби тільки учепитись хоч на мить за край,
А тоді, хоч лети в прірву і там помирай.
От такою і в Івана доленька була,
Через всякі перепони його провела,
Та вінба́тьківського столу так і не посів,
Все по світові мотався та князям служив.
Був Іван, іще Берладник прозивався він,
Того князя Ростислава чи ж єдиний син,
Що в Перемишлі за князя у свій час сидів.
Та чи то Івана пізно надто народив?
Чи пішов занадто рано з цього світу князь,
Та Івану стіл батьківський так і не діставсь.
У Перемишлі за князя дядько його став,
А Іванові ж Звенигород (де сам сидів) віддав.
А в Звенигороді тому слави де знайти?
От, коли б в велике місто княжити піти!
А, тим часом повмирали й дядькові брати,
Теребовля й Галич мали дядьку перейти.
Він у Галич перебрався, стольний град зробив,
Бо ж багато через місто хто торгівлю вів,
Отож воно багатіло на отих шляхах.
А Івана заздрість мучить через те, що жах.
Його – заздрість, когось – жадність. В Галичі якраз
Не знайшли спільної мови боярство і князь.
Надто владний і підступний виявився він.
Не схотіли із ним жити серед одних стін.
Якось взимку полювати з міста він забравсь,
Вони хутко до Івана: «Йди із нами, князь!
Будеш в Галичі за князя!» Той подумав мить,
Якщо шанс послала доля, як же упустить?
Взяв дружину й урочисто під церковний дзвін,
В’їхав в Галич. Чи ж надовго? Не подумав він.
Чи ж його мала дружина дядьковій рівня́?
Із князів ніхто законним того не сприйняв,
Тож на поміч сподіватись когось з них – дарма.
Та й надії на боярство галицьке нема.
Але ж так хотілось сісти на великий стіл,
Що тому протистояти він не мав і сил.
Ледь почувши про зухвалу виходку того,
Дядько прийшов покарати небожа свого.
Обложив зусюди Галич, миша не шмигне
Та й чекає, поки дурість небожа мине.
Простояв отак три тижні. В місті вже біда,
Уже голод ледь не в кожну хату загляда.
Де і ділась войовничість, підупав і дух.
І в очах Івана також вже вогонь потух.
Та здаватися на милість і не дума він.
Якось тихо серед ночі підніма загін.
Відчинилися ворота, вилетіли в ніч,
Крізь полки пробились сонні та й помчали пріч.
У Звенигород Івану вороття нема,
Тож на південь, до Дунаю він свій шлях трима.
Там у Берладі багато бродників гуля,
Дядьку, звісно ж, не дістати його звідтіля.
Бо та вольниця за себе може постоять,
Жоден князь туди не сміє носа свого пхать.
Заховався, а що далі? Що ж за князь, єси,
Коли всьому тому люду ради не даси.
А без того, ну, який же ти у біса князь?
Але хай, то все пізніше, не у цей ще раз.
Ще в Русі він, може, долю спробує свою,
Може й дядька переможе свого у бою.
Тож узяв свою дружину, через степ помчав
І до Всеволода в Київ він на службу став.
Не мирився князь великий Всеволод тоді
З князем галицьким. Івану дуже порадів.
От хто йому допоможе Галич подолать!
Володимирко ж не думав все так залишать.
Послав грамоту у Київ: небожа віддай,
А інакше мене з військом в Києві чекай.
Всеволод лиш посміявся: не грози, мовляв!
Зрозуміло, що Івана йому не віддав.
Той розсердився ще більше, підняв свою рать
Та й київське порубіжжя взявся руйнувать.
Тепер Всеволод озлився, ще князів позвав
Та й на галицькії землі з військом тим напав.
Взяв Звенигород в облогу, шляхи перекрив,
Кілька місяців просидів… та не захопив.
Почалась весна… Розкисли шляхи від води.
Ні харчів тобі підвезти, ні фураж туди.
Тож невдача до невдачі. Ще і захворів.
Рішив – вернеться улітку. В Київ поспішив.
Не так сталось, як гадалось – скоро і помер.
Що Іванові робити лишилось тепер,
Як заступника не стало? Куди йти йому,
Щоб не втрапить дядьку в руки мстивому тому?
Мусив Ольговичів далі все ж триматись він,
Бо ж не зможе опиратись дядькові один.
Тут за Київ колотнеча саме почалась,
Кожен мріяв, щоб він саме був великий князь.
Ольговичі зачепились і Мситиславичі,
Хто отримає, нарешті, Києва ключі.
Ізяслав Мстиславич, врешті гору таки взяв
І тому великим князем саме він і став.
Мусив Київ полишити та на схід подавсь,
З Ольговичів Святославу служити зібравсь.
Той на Сіверщині правив в Новімгороді.
Тож Іван аж у тих землях опинивсь тоді.
Вже відомий забіяка, і дружина з ним,
Вирішив, що заробляти можна гроші тим.
Як нема свого князівства, що ж його робить?
А так можна якісь землі собі заслужить.
Святослав же неспокійний, усе рветься в бій,
Бо ж у Києві у стольним хтось сидить другий.
Кинув виклик Ізяславу, сил собі зібрав
Та й за Київ з Ізяславом воювати став.
А Іван зі своїм військом в помочі йому.
Тільки ж вийшло Святославу важко одному,
Бо й Чернігів проти нього з Ізяславом став.
Отакого Святослав, бач, зовсім не чекав.
Став поволі відступати в в’ятицькі краї,
Полишив під вражу руку землі всі свої.
Уникав постійно бою, все чогось чекав,
Мабуть, якось одурити сподівання мав.
Не подобалось Івану воювати так,
Йому мріялося бою та стрімких атак.
Тож покинув Святослава, хай воює сам
І подався до Смоленська послужити там.
Ростислав смоленський, звісно теж його прийняв
Та платити сріблом, златом за те обіцяв.
Ростислав із Ізяславом Київським дружив,
Тож, на службі тій прощення, може б заслужив.
Галич й Київ не мирились, тож, отак, дивись,
З Ізяславом він і Галич перейме колись.
Але мрії залишились мріями лишень,
Ото гроші й зміг покласти до своїх кишень,
За два роки заробивши. Все змінилось враз.
Ізяслав не втримав Київ, прогнав його князь,
Званий Юрій Довгорукий із Мстиславичів.
Він у Києві сидіти також захотів.
Іван здуру теж до нього в службу перейшов,
Більш дурного варіанту, мабуть, не знайшов.
Хотів Галич звоювати. З Юрієм якраз
В дуже тісному союзі галицький був князь.
Став би Юрій помагати Галич звоювать?
Тут хоча би Ізяславу якось раду дать.
Сам Іван у тих подіях участі не брав.
Юрій його аж у Суздаль у свій відіслав.
Йти велів збирать дани́ну на чолі полків
В Новгород. Та він і того зробить не зумів.
Понад озером над Білим стріла вража рать
І змогла полкам Івана добре чосу дать.
Тим лиш Юрія розгнівав. То ще не біда.
Гнів минути може з часом. Тож Іван і ждав.
Чи то князь, чи полоняник, за яким глядять
І нема куди Івану звідти утікать.
А біда прийшла вже скоро. Дядько його взяв,
Свого сина Ярослава свататись прислав
Аж у Суздаль. Дочка князя в невістки пішла.
Тим ще більше тоді Суздаль з Галичем звела.
Вже про Галич нема мови, голову б знести,
Тож зовсім себе тихенько довелось вести.
Час спливав, дрібні завдання князеві робив,
Із дружиною в походи більше не ходив.
Сподівався, що минеться скоро та гроза.
Не минулась. Дядько жити довго наказав.
Ярослав на стіл на отній в Галич сів тепер.
Незабаром Ізяслав теж київський помер.
І, нарешті, Долгорукий в Києві засів
Князювати. Та Івана в Суздалі лишив.
Андрій, званий Боголюбським за ними приглядав,
Аби часом Іван драла з Суздаля не дав.
А вже скоро Ярослав став Юрія прохать
Свого ворога в кайданах в Галича прислать.
Як же родича не вважить? Юрій повелів,
Андрій швидко на Івана кайдани й одів
Та й відправив до Києва з Суздаля його,
Аби далі уже в Галич передать того.
Та у Києві вступився був митрополит.
Та й ігумени сказали: так робить не слід.
Як не як – то Ярославич та і князь таки…
І до Суздаля в кайданах знову шлях гіркий.
По зимових по дорогах нескінчений шлях.
Вже тоді в душі Івана оселився страх,
Що закінчилась кар’єра та й саме життя,
А він ще зробить нічого не встиг до пуття.
Тяжкі роздуми зненацька тупіт обірвав,
Бо якийсь загін із лісу на обоз напав.
Узяли з саней Івана, кайдани зняли
І до князя Ізяслава тоді повезли.
У Чернігові той правив та ворогував
З Долгоруким. Отож тільки про Івана взнав,
Що везтимуть мимо нього – та й велів відбить.
Знов Івану посміхнулась доля – будем жить!
Юрію ж не до Івана було у той час.
Зібрав князів проти нього чернігівський князь.
І смоленський, і волинський поміч подали.
Вже на Київ із полками навесні пішли.
Та не встигли. Помер Юрій, побенкетував,
Говорили, на бенкеті хтось отруту дав.
Нема чого воювати. Отож Ізяслав
Скоро увійшов у Київ й князювати став.
Ярослав від того, звісно, зовсім не зрадів.
Він же майже незалежно в Галичі сидів.
Стане Ізяслав сильнішим, воювать почне,
Зрозуміло, що і Галич тоді не мине.
Та і зуб на Ізяслава за Івана мав,
Що той ворога у руки йому не віддав.
Тож не став чекати, доки Ізяслав прийде
І під стіни його міста військо приведе.
Знайшов між князів підтримку і листа послав
Ізяславу, щоб Івана той йому віддав.
Ізяслав у тім відмовив, твердість проявив.
Та ж Іван уже був битий, добре розумів,
Що мінливе слово княже. Завтра що чекать?
Та й надумався у поле з Києва тікать.
Пішов в поле, половецьку там орду знайшов,
До берладників із нею на Дунай пішов.
Там уже він розвернувся, наче справжній князь,
Проти того Ярослава воювать зібравсь,
Скликав всіх людей охочих, кілька тисяч мав
Ще і половців до себе орду приєднав.
Вже у нього справжнє військо, хоч в похід іди.
Та Іван шляхи найперше перетяв туди
По яких купці товари у Галич везли.
Здобичі із караванів вдосталь здобули.
Збагатились «вільні люди», жадоба взяла,
Тож година йти на Галич, накінець прийшла.
І не треба підганяти, щось там говорить,
Коли жадоба у серці кожного горить.
Сам Іван вже собі планів різних наскладав,
Наче в Галичі вже всівся й князювати став.
Повів військо своє швидко, до Дністра привів
Й місто Ушицю кордонне сходу захопив.
Та ж забув, що під рукою не дружину мав,
Коли місто грабувати їм забороняв.
А чого ж іще походом вибрались вони?
Половці за те найперші розсварились з ним.
Їм така війна не треба. У степ подались.
Та й берладники від нього слідом розійшлись.
Всі обрушились надії Галич звоювать.
Довелося до Дунаю знов йому вертать.
Та недовго сумував він. Гінці прибули -
Ізяслав йому у Київ поспішать велить.
Каже - галицькі бояри збунтувались знов.
Хочуть, щоб Іван у місто князювати йшов,
Бо не хочуть Ярослава. Та ж то новий шанс.
Не став він дорогоцінний витрачати час,
Помчав в Київ. Ізяслав вже там зібрав полки
Та не йшов іще походом, бо чекав, поки
Прийдуть родичі у поміч…Поки князь чекав
Із боярами миритись взявся Ярослав.
Замирився, ще з волинським князем об’єднавсь
Та й на Київ із полками своїми подавсь.
Попід Білгородом в грудні і зійшлись полки.
Кров збігала ручаями до Ірпінь-ріки.
Бились довго та не втримавсь, врешті Ізяслав
Та втікати аж у землі в’ятицькі почав.
Там очухався, зібрався з силами таки,
Щоби владу повернути, зготував полки.
Хоча, звісно, повертатись в Київ вже не став,
Та й Чернігів князювати його не пускав.
Отож він, повоювавши, кілька міст зайняв
На Чернігівщині й там вже князювати став.
Бачачи, що він даремно час лиш витрача,
Що на Київ в Ізяслава сил не вистача,
Кинув тоді Іван службу, на Дунай подавсь,
Щоб берладників підняти у похід ще раз.
Ростислав Мстиславич всівся в Києві тоді,
Він, як князь, іще й Олеським портом володів,
Що стояв ген біля моря на Дніпрі-ріці.
Там багато торгували київські купці.
Щоб не надто почувався вільно Ростислав,
Іван знову на Дунаї «вільний люд» підняв.
Зманив здобиччю легкою, на Дніпро повів
Та й Олешшям тим багатим був заволодів.
Збагатились його люди, сам він збагатів,
У Олешші князювати, навіть, захотів.
Та прийшли тривожні вістки з Києва якраз:
Послав лодіями військо чималеньке князь,
Щоб берладників скарати, Олешшя звільнить.
Довелося чимскоріше місто залишить.
Подались на захід степом, думали – втечуть.
А ті кляті слідом гонять та не відстають.
І таки догнали, врешті при Дичині їх.
Порубали, покришили в полі майже всіх,
А кого не порубали – у полон взяли
І до Києва до князя свого повели.
Мало хто урятувався. Та Іван прорвавсь,
Завдяки коню своєму все ж порятувавсь.
До берладників вертатись сенсу не було,
Бо ж вони уже на нього затаїли зло.
Повернувсь до Ізяслава знов йому служить,
Допоміг йому і Київ, врешті-решт звільнить.
Правда, зовсім не надовго. Білгород обліг,
Куди Ростислав Мстиславич від нього забіг.
Ізяслав зрадів, що зможе ворога здолать
Та натрапив випадково на торчеську рать,
Що на службі в Ростислава на той час були.
У бою у тому князя не уберегли.
Залишився Іван знову в світі сам-один.
І не знав куди податись міг би врешті він.
Все життя провів при комусь,все комусь служив,
Ні князівства, а ні двору собі не нажив.
До Русі йому вертати тепер було зась.
Бо ж був ворогом для нього ледь не кожен князь.
Будь-хто схопить та і видасть в Галич. Ярослав,
Може б, в кращому випадку, просто зарубав.
А то візьме у кайдани й в порубі згноїть.
То для бідного Івана краще вже не жить.
А тут хтось подав ідею їхати в Царград,
Там на службу імператор взяти буде рад.
Не степами ж колотитись, бо ж не кочовик,
Він бо до життя такого зовсім і не звик.
Отож за Дунай подався, шлях в Царград тримав,
Хоч постійну небезпеку серцем відчував.
Знав, що то не подарує Ярослав йому.
Сподівався, що, хоча би живим не візьмуть.
Вже в Солуні наздогнали все-таки його,
В тісній вуличці затисли п’ять на одного.
До останнього він бився, доки й меч зламав.
Ті накинулися разом, а він сил не мав.
Стали вже гуртом в’язати. Бачить, що кінець.
Прикусив він на сорочці тоді комірець,
Де зашив давно отруту. Та й сконав умить.
Не вдалося Ярославу його захопить.
Виграв бій із Ярославом та смерті програв,
Але більше варіантів Бог йому не дав.
Все життя на стіл у Галич мріяв сісти він,
Та сконав десь на чужині кинутий один.
Де й могила його була – то ніхто не зна.
Отак доля посміялась – бач, яка вона.

І знову Миколаїв у прицілі
у нелюдів, ні – кінчених катів…
Простий народ вони беруть за цілі!
Хіба не досить вам іще «сватів»?!

Не досить ще «слов’янського братерства»,
імперського, із кров’ю, язика?
А українським соціальним верствам
не зрозуміле слово козака?

Тоді скажу відкрито і відверто:
допоки вибір свій не зробим ми –
готові будьте кожну мить померти
і засмагать од «братньої» зими!.

Оце твоя любов така,
О найдорожча мила.
Твоя уява голубка
Із мене ізробила.

Немовби плюнула в лице...
Я цим по горло ситий.
Не хочу з тебе я за це
Лесбійку ізробити.

В коханні справжнім можна все:
В Європу, секс в польоті...
Куди тебе той чорт несе?
Ти — стерва, як вколоти.

27 квітня 7531 р. (2023)

Кружляє весноцві́т, мов снігові́й,
і застеляє стежку до дале́ка!
Зросла в душі захопленій моїй –
між посмішкою й радістю – веселка!

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти...
Коханий, я збагнула справжню суть:
чому для тебе я воліла б жити!

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

Посто́яти я зможу за любов,
але ти сам ще більше вміти мусиш.
Бо ніжною рукою пестиш знов,
а іншою – тендітну квітку глумиш.

Несамовито яблуні цвітуть.
Дощем умите сонце шле привіти.
Але, коханий, хай сніги впадуть –
і ти згадаєш, як псував ці квіти.

Яблунева весна.
Яблунева весна
з першим проблиском дня
білим квітом ясна́!
Хоч не вірила я –
перевірила я,
що любов навісна́.
Ой, любов – навісна́!

Яблунева весна.
Яблунева весна
познайомила нас
і чутки рознесла́.
Хоч не вірила я –
перевірила я:
всюди винна одна
яблунева весна!

27 вересня 1999 р., Богдани́

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу,
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Оздоблюють пологі береги
І запахами манять невмолимо
Кульбабами заквітчані луги,
Посинені озерцями малими.
Вляглись корови ситі на траві
Та лежачи жують ліниво жуйку,
А я повітрям повню свій живіт
І голоду не відчуваю в шлунку.
Бо так далеко в спогадах забрів,
Що вже дитинство славне воскресає, -
Обідаю неквапно між корів
Смачним харчем, що у торбинці маю.
Блищить вода і коники сюрчать,
І голова не зболена думками, -
І живлять душу мир і благодать,
І доля не тиняється світами...
27.04.23

Все минуло, пройшло… Відпускаю!
Догоріли недолі мости
і весна утонула в розмаї.
Туга серце бентежне не крає,
що мене зустрічаєш не ти…

Все спливло, пронеслось, відлетіло
постає вже світанок новий.
Свіжий вітер наповнив вітрила,
і несуть мене подумки крила
до нових, ще незвіданих, мрій!

Закінчилась у серці негода,
вже нічого, ніде не шкребе.
І упевнено ставши на сходи,
де немає ні снігу, ні льоду,
відпускаю навіки тебе.

27.04.2023

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Помню,как вчера тебе я позвонил
На том конце услышал лишь гудки
На улице проклятый дождь всё лил
Моменты счастья всегда так коротки?

Я лишь хотел услышать твой приятный голос
Порой, его так не хватает
Я не решусь задать тебе вопрос
Который так меня терзает

И я не знаю, что хотел услышать
Я лишь хотел поговорить
Поговорить о том, что видишь
Поговорить о том, как хочешь жить

-Я лишь хотел услышать твой приятный голос
-Ты не поверишь, я так соскучился за ним

30 сентября, 2022

Коли ти ще мене любив,
мій сумовитий друже,
то не боявся ані злив
і те, що занедужав.
Як лагідно мене хотів
до серця пригорнути —
у божевіллі почуттів,
гірких сльозах покути
летів крізь бурі, снігопад
за ніжністю в негоду...
Як прикро, що вернуть назад
нічого вже не можу.

26.04.2023р.

Коли жалем
вкриється серце.
І ніжним мороком
огорне печаль.
Коли світло засне
у обіймах скорботи.
І вічністю стане
самотній кришталь.
Коли сонце покине
небесні вершини.
І потайки зникне
його невидимий слід.
Світ обернеться ніччю
із присмаком болю.
Він буде обертатись
довкола людей.
Покинутих в зграї
безжальних ночей.
Їх гарячі серця вірять
у теплі почуття.
Їх очі сяють, коли бачать
усміхнені обличчя.
Їх душі співають
німі серенади нічного вінця.
Світ запам'ятає кожен крок
засмучених людей.
Що думками переплітаються,
зав'язуючи почуття.
Словами докоряють,
вбиваючи віру в життя.
Чекають терпляче,
наче зовсім не бачать кінця.

25.04.2023

Як не пнися, а дійдеш до точки,
та не перелізеш перелаз
і не перший, а останній раз
у свої улюблені куточки,
де без тебе проминає час.

Де ми в цьому світі не бували,
наче перелітні журавлі,
а якщо подумати.. то мало
живемо, аби не забували
нас хоча би на своїй землі.

Живемо... і тихо, обережно,
так, аби подалі від біди
невідомо де, коли, куди,
і кудою... ідемо за межі...
сайту інтернетної мережі,
замітаючи свої сліди.

04.2023

Прип’яли Прип’ять… Розіп’яли
не лише місто – весь народ!
Чи більшовицькому кагалу
не вистачало нагород?

Ні тих страшних голодоморів,
а ні мільйонів у війну…
Втопити житницю у горі –
поклали ті таку ціну!

Тоді, нажаль, відчули всі ми,
як стронцій сіяла блакить,
а українська Хіросіма –
і до сих пір іще болить!

І нині атомом відкрито
лякає Землю терорист!
Війни минає другий квітень,
лунає бомб московських свист…

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

Пухнасті, ніби кошенята
Кульбабки у густій траві,
А їхні жовті оченята,
Неначе сонечка малі.

Ще - вони на курчаток схожі,
Що лиш з"явилися на світ.
Чаклунка-веснонька ворожить
І розсипає диво-цвіт.

2023 р.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Світає рано… Небо і земля
Виднішають упевнено потроху,
А відпочилий досить у полях
Вітрисько рвійно пробує дорогу.
Світліє далеч… Луки і гаї
Наповнюються рухами і шумом, –
Пора кінчати бити баглаї
І дати спокій погляду та думам.
Пора грядки копати під усе,
Що маю я посіяти у квітні,
Бо крім краси, ще й клопоти несе
Весняний ранок теплий і привітний.
26.04.23

Питає строго вчителька у Олі:
- Чому, мала, не була вчора в школі?
- Бо в нас удома клопотів чимало.
Свиня в обід ключицю поламала.
- Кого ж ти хочеш обдурити, кицю?
Це знають всі! Нема в свині ключиці!
- Скажу вам по секрету. – сміх в дівчати. -
Зате ключиця є у мого тата.

26.04.2023

Перед Вітчизною вам, певно що, незручно,
борги належить завше віддавати.
Та чом на сплату боргу та незрушно
і досі вимагає убивати?

Спитати хочеться, коли такі борги,
як на оплату їх життя лише дрібниця –
Навіщо ж зичили так, люди дорогі,
що журавля не вистачає, не синиці?!.

Як б’є у спину Батьківщина-мати,
що у очах аж іскри і круги –
то краще у житті не попадати
тій батьківщині-мачусі в борги!

25.04.2023

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

У засвітах мама і тато
плекають ясний верболіз.
Ой хато, моя рідна хато,
чому ж сиротою стоїш?

Пороги пилюгою вкриті,
стежки заросли споришем,
хоч сонце ряхтить у блакиті —
у грудях — негода дощем.

Паркан покосився і вицвів,
пригрів ос ядучі рої,
та в пишнім саду білі вишні
засліплюють очі мої.

Убралися яблуні в сукні,
весільні віночки, фату,
спливають роки незабутні
в небесну ясу золоту.

Клубком підступає до горла
зрадлива сльоза каяття,
а хата, мов матінка горне
до серця свого — співчуттям.

Розправили крильця нарциси,
тюльпани — фужери хмільні.
Той батьківський дім буде сниться
ще довго і довго мені.

25.04.2023р.

Мене катували десь під Гостомелем,
Мене розірвало десь під Бахмутом,
Мене убили втопивши в крові:
За мову, за спротив, за Маріуполь.
Мене розчавили в підвалах театру,
В панельних будинках і навіть нефи
Храму упали мені на плечі
Створивши із мертвих страшні барельєфи, —
Присипавши попелом та камінням
Відтявши руки й розбивши голову,
Мене відкопали за руки зв’язаного
Вбитого, страченого, закатованого.
Я був на вокзалі у Краматорську
І був прошитий осколком в окопі
Мені стріляла у спину наволоч:
За Маріуполь, за мову, за опір.
Я був розстріляним в автомобілі,
Дитиною вбитою і ненародженою,
Я був убитим, але нескореним,
І скоро постану новим Відродженням.
Постану з крові, з меморіалу,
Звитяг військових героїв, воїнів,
І буде співати хоробре серце,
Пісню народу великої Волі

25.04.2023