Лежать троянди на пероні –
На стику зустрічі й
прощання.
Від неспроможності прощати
Хтось не сколов собі долоні.
Чи можна зважитись плекати
Ще свіжий квіт
чужого болю?
Нервово тіпається доля
В луні колісного стаккато.

*
Гаряче джерело –
Гнучкий твій стан
З моїх обіймів вихлюпнути хоче.
Дурманить моє тіло
Aромат.

Прости за бесконечное молчанье,
За то, что не сумела быть твоей,
За то, что я не слушала дыханья...
За то, что не была с тобой смелей,
За то, что я была с тобой в мечтаниях,
За то, что я была твоей лишь в сне,
За то, что бесконечное молчанье
Не отозвалось радостью в тебе.
Прости за то, что я свои улыбки
Дарила не тебе, а остальным,
За то, что до сих пор свои ошибки
Считаю чем-то святым и святым.
Прости за то, что ветер не попутный
С тобою мчится за руку, а я...
Я для тебя, как звезды – недоступна:
Ты с ветром, а я – искорка огня...
...Прости меня за то, что я любила
И отдавала страсть наедине,
За то, что это все, любя, дарила,
Но все – прости за то, что не тебе...

06.01.2003

Скажи мені тихо слово –
І відповідь буде тихою,
Зірвешся на крик – то знову
В твоєму я ритмі дихаю.

Захочеш війни – зустрінешся
У битві з самим собою,
Все зрозумієш – зупинишся,
І першим вийдеш із бою.

Або ж в нескінченній битві
Зав’язнеш на віки вічні:
Життя – дзеркала на стінах,
А люди усі ідентичні.

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

в середине июня стояла такая жара
что слипались страницы у книги и влажные пальцы
солоны были если на вкус а она – целоваться…
в середине июня стояла такая жара
открывая окно задыхался то липой то мятой
или той или этой а сердце стучало стакатто
ты не спал открывая окно не уснёшь до утра
в середине июня… как сладко в начале начал
бесконечное лето конечная тройки трамвая
и любовные письма в традициях лучших кар вая
обрывать в середине строки так как ты обрывал
а она настояла вы съехались зной лисистрата
всё как будто расплата афинский акрополь астрал
но такая жара… переплавит цитаты на сталь
ты устал от… юноны гекубы гекаты
вот завёл бы себе аксолотля геккона примата
или моль или бражника чтобы весомо молчал
человек уходя оставляет следы и стигматы
человек не вмещается в рамки привычных лекал.

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час і небуття в колонії,
Ростральної колони висота,
Ми вийшли із Єгипту й Вавилонії,
Та гнуть доземно - вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі -
То дерева, то старовинних веж, -
І ми - пізанці. Ми - у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш...
Дмитро Кремінь

Уседозволеність - ось гасло дня!
Торгуй, кради, наркотиком колися,
Жебрач, бреши, чужим богам молися,
Дурисвіт будь, такий ти нам рідня.

Забудь про совість - це усе бридня,
В реальний світ пильніше ти вдивися,
Вовки в суспільнім лісі завелися
І правлять бал. Не будь дурним ягням,

Традиції перетвори в руїну,
Позбудься вишиванок, шаровар,
В музей віддай бандури і картини

Реалістичні, з них - який навар?!
Будуй новітню "вільну" Україну,
Де продається все, де все - товар!

Зі шпарки неба стежить молодик,
Чи серденько-зоря його не згасла.
Звертає з трепетом до неї срібний лик...
Дідусь онуку:"Завтра буде ясно.
Не виллється водиця із відра.
Ходім до хати, будемо стелиться.
Бо виспатися треба, як годиться,
Щоб мати силу - завтра ж косовиця"...
А тиха ніч зійшла росою рясно,
І свічечка поволі догора.

І знову лиє дощ,
І без кінця вологи,
І холод у серцях,
А треба допомоги.
А треба трохи тиші...
І трохи розуміння...
І мудрости краплину...
Де жадане прозріння?
І знов наздоганяю
Маршрутки, час, людей,
А в голові – смітник
Безплідних дум-ідей.
Я в соціополоні.
Довкола – психів стадо.
І десь в свідомості бринить
Суцільне desperado.
Але в нічній постелі
Звільняюся від болю.
Буденність – це ніщо
Думками я з тобою...

Хмаркою бузковою накрила
Цілий світ потайливая ніч,
Чорним шовком небо простелила,
В тінях заховала кожну річ.
Сплячою красунею природу
Сяйво місяця зробило вмить,
Зорі уквітчали її вроду,
Чуйне серце солодко щемить!..

Ніжний дотик аромату феї,
Поцілунки та обійми снів...
Розквітають в озері лілеї
Край молочно-білих берегів.
І барвінком в'ється світла мрія,
Лазуровим ореолом хвиль,
В груди повертається надія,
Що відступить поступово біль...

Зупиняється раптово стрілка,
Застигає з нею час швидкий -
Ні, то не годинника помилка,
То вітає радо ангел мій,
Ніби казка, сповнена любові,
Лагідна, принадна, чарівна,
Кришталева пісня у діброві,
Що у вирій тихо порина.

Тихий плескіт ріки...
То сміються і бавляться мавки.
А над ними зірки...
А на березі дух Франца Кафки!

Неспокійний, сумний,
Все забути не може він Прагу,
Все клянеться у вірності їй,
Мов коханій складає присягу.

Все жадає чогось.
Сновигає вночі біля Влтави,
Мов шукає когось...
А за ним - тільки відгомін слави...

Ось вона, мить, так довго чекана!
Блиснули перші сльозинки фонтана!

Ринули дощиком струни рясні,
З ними - мелодії ніжно-ясні!

Почали води закоханих вальс -
Вихором бризок здійнялись ураз!

Факели світла дарує неон -
Іскрами сипле, танцює вогонь.

Течії мов обійнялись, стрімкі,-
Струмені сяйва й потоки ріки.

З ними акорди останні злились,
Виром музики стихій пронеслись!

Змиває дощ малюнки на асфальті.
Там синє небо ллється в жовте жито.
І білий парус в синяві розтікся.
Недовго ще, і дощ захопить місто,
І перетворить у суцільне море,
Зітерши грань між мокрим і сухим.
І не врятує свято парасольок,
Що бубонять під пальцями дощу.
Вже під водою зебра переходу,
Мов з глибини страховисько морське,
Просвічується ребрами й боками.
З-за рогу йде тролейбус батискафом.
І я у нім – дослідниця дощу.

Легким контрастом
Літньої ночі
Гітарні акорди
Твого сміху

Напівпорожні пляшки портвейну
Рятувальними боєприпасами навколо
Нас

Споглядати
Перехожих котрі забираючи
Музику своїх кроків
Швидко зникають у темній пащі вулиць
Яка блищить гнилими зубами баготоповерхівок

Цигаркове світло ліхтарів
Вказує дорогу
Додому
Або ще кудись
Де нас чекають

Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.

Думки, немов коліна, перебито
і дух у сонячнім сплетінні в`язне.
Усі дороги болю перекриті,
а між бровами розгубилась ясність.

Де тая святість, щоби окропитись,
напитись досхочу і доки гасну?
Благословенно відлітають миті
у щось первинне, та не власне.

Парад планетний переходить в оці,
а сходини у душу – до любові,
до вкраєного світла і до себе.

Я мічений, бо пташка в лівім боці.
Час вибиратися на сушу в слові,
сонет забити у підошву неба.

18 Червня 2009

Гнучкою Бєрковою
Розкинулась асфальтом
Трамвайна лінія

Дощова погода
Дощове місто

Під дощем
Охололи почуття і вареники

Не наздогнав
Але намагався
Про це свідчать порепані п'ятки

Квартира виглядає порожньою
Багаточисленні мітинги пацюків

Холодильник заповнений серіалами
Голова заповнена…

До речі
Я всього навсього схуд
На три грами

Душа болит и сердце ноет.
Отравлен горем и тоскою
Я, словно выжатый лимон,
Разбит, унижен, истреблён.
Ни зелень молодого мая,
Ни говорливых птичек стая,
Ни женщин прелесть молодая
Меня теперь не согревает.
И дней унылых, не считая,
Бикфордовым шнуром сжигаю:
Уходят месяцы, года,
Как в тёмный омут, навсегда,
Стирая память на лету –
На сердце раны зарастут
И отпечатают рубцами
Всё то, что пережито нами...

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова,
Произнесённых сгоряча:
Прости, но я люблю другого.
Всего хорошего.
Прощай!”.

Неумолимо,
Сухо,
Быстро,
Как передёрнутый затвор,
Как приговор, точнее выстрел –
Не целясь,
Не щадя,
В упор,
Навылет,
Наповал,
Картечью,
А дочка, платьицем шурша,
Шептала: ”Принесите свечи.
Я больше не могу дышать”.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Любимой, брошены устами,
Легли на сердце, словно камень,
Вонзая лезвие ножа...
Незащищённая душа
Безвольно руки опустила,
На дочери большие крылья,
Что в ранах истекали кровью.
А звали мы её Любовью.

Как больно, страшно и жестоко
Не мочь дитя своё спасти,
Когда потеряна дорога,
Утрачен смысл и цель пути,
Не отличая день от ночи,
Блуждать, брести куда-нибудь,
Когда уже и жить не хочешь,
Понять: былого не вернуть,
Забыть, уйти навстречу ветру,
Где нет вопросов и ответов.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Лишь время – лекарь всех времён,
Вернёт мне и покой и сон
И я наивно стану вновь
Искать взаимную любовь.

Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
Бо я записався, прогавивши чайника…
А десь зі ствола одночасно – і куля, і пакля...

Сльоза на обличчі повторює почерк зорі,
Дорога до себе – оту переламану щоглу.
А що ми зловили на чорні гачки якорів?..
Епоха, як риба, без кисню солоного здохла.

Мов напис на шаблі, зостанеться вірш молодий,
Мов пам’ять красива народу, який вимирає.
Нечасано. Чудно. Горілку женемо з біди –
Мов раю немає.

Лиш тиша набожна і сіно, й парне молоко...
І пес одинокий, отруєний радістю, бреше.
Стовпа електричного ідол поганський, райком...
І хлопчик циганський гадає:
«Орел – а чи решка».

А хрен його знає, що краще: орел, а чи реш…?
Ось-ось вже, здається, безсмертя...
Воно мені треба?..

Та сходить над Місяцем Сонце бездомне, старе
З підземного неба.

Я вже потойбічний...
Ні смаку, ні сенсу, ні дна.

Годинник висить під іконою.
Плаче зозуля.

На кухні моїй, ще радянській,
Лиш вИна й винА.

А серце – мов куля...

 
Напевне він не прийде, корабель
Даремно ти півроку обіцяв
Лукаве дітям, золоте сліпцям
Напевне він не прийде, корабель

На роздоріжжі пропадає хата
І хміль, і джміль, і навіть журавель
Продалися в шинок або бордель
На роздоріжжі пропадає хата

Скажи навіщо, буду я твоя ~
До чумака кошлата ніч благала
Курив чумак і міркував, як так
Скажи навіщо буду я ~ твоя

На варті міри задрімав солдат
Його вівсянку з’їли звір і птиця
А осінь заіржавіла рушницю
На варті міри задрімав солдат

Так мудрий Миколай заповідав
Як любиш пити, не залізь в пивницю
Помри святий п’яниця на дзвіниці
Так мудрий Миколай заповідав

Напевне він не прийде, корабель
У хаті перекинули сільницю
Все спить солдат & Миколай не сниться
Напевне він не прийде, корабель




 

Я жива, не омертвіла,
Черговий раз, можливо, помудріла
І на життєвому спіральному шляху
Я, постарівши, спекалась страху.

Я не боюсь того, від чого так втікала
Зла доля все одно мене спіткала
Вже не боюсь я пристрасті вогню
Колись, а може нині, догорю.

І помираючи, я крикну:” Я – жила!”
Свідомо серцю волю я дала
І не шукала сильної спини –
Ішла сама, й не знайдеш тут вини.

Із свічкою людину я шукала
Та в пошуках себе лишень втрачала
І хоч як било ти мене, життя,
Непереможена я піду в небуття.

Я вернулась з війни...
Хто не знав ще біди
І у пристрасті не горів,
Той, насправді іще не жив.

Я вернулась з війни жива.
Я вернулась у дім одна
І нікого поруч нема
Кровью, серцем пройшла війна.

Я вернулась з війни:
Погорілі сади, попелище трави
Не горять вже, - нема вогню
Я із плугом полем піду.

Переорю ниви душі,
Поховаю вуглинки всі
Нехай виросте польова,
Не елітна – жива трава.

То бавлянка сенсів, то бовтанка слів і значень,

Цезура мовчання – як подих пере-

ведеш,

Біжиш навпрошки по сторінці А3, неначе

Життя і сторінка – обидва не мають меж.



Німують, за тим – кам’яніють (немає ради)

Глухе безголосся і блідо-бентежний без,

Бо листо- і сніго- , бо інші сезонні -пади

Летять безголово на голову із небес.



А тиша – навшпиньках. Така шалапутка-миша.

Хвостом – і розбилось. І плач і не плач – одне.

Миліше – немовлене слово – всю ніч колишеш

Як мертве полінце (Телесика).

Ранок не


Буде інакшим. Не виймеш душі із тіла,

Намарно шукати води, що жива, яка…

……………………………

…Та слово «кохаю» злетіло як ангел – біле

Униз головою із кінчика язика.

Час ніде не спішить
Втім його ніде й не чекають
Всі лиш наздоганяють,
Або поспішають втекти
А йому може просто
Кортить випити чаю
З кимось поговорити
Розповісти останні плітки

Він би, може, відкрив
Одразу і всі таємниці
Розказав би про те,
Що насправді у кожного з нас
Є мільйони моментів
Сотні вічностей щоб бути щасливим
Як не тут то де-інде
Головне пам’ятати
Що всьому свій час.

Та для того, щоб слухать
Треба трішечки зупинитись
А хто ж собі дозволить
Отак витрачати час
Тож й надалі кудись
Ми мчимо крізь віки і століття
А Час мовчки проходить
Непоміченим тихо крізь нас.

Твій погляд - літо. Дотик твій - зима.
(два полюси злились в тобі одному).
Подивишся - і лід з душі скреса,
Плеча торкнешся - холодом судомить.
А у мені - тепла на нас обох,
Воно живе завжди у серця глеку.
Є ти і я. Над нами - ВІЧНИЙ БОГ
понад життям - у дощ, у холод, спеку.
Залишся тут. На мить. Не йди. Постій!
Своїм теплом твої зігрію руки,
щоб ти не змерз у лютий сніговій
своєї запізнілої розлуки.

*
Небо бездонне
і річка без дна,
діамантові краплі
на лебединій шиї сонця
ряхтять.

Все традиційно - квіти і вино
І кави філіжанка пахне терпко.
І вечір зазирає у вікно...
(А ми у нього, наче у люстерко).

Я подихом торкну твоє плече,
Ти ніжно обійми мене рукою,
І дикий мед по тілу потече
бурхливою, бентежною рікою.

І ще вина ромашковість така
в твоїх очах, що хочеться мовчати.
Помовчимо. Ця тиша теж п"янка,
вона уміє в душу зазирати.

І бачити усе, що відцвіло,
І те, про що нікому більш не знати.
Все традиційно - квіти і вино,
і серця два, замріяні літати.

Повз мене, як вихор лихий прокотилася Мазда.
Не встиг і помітити, може то був БМВ.
Уверх підстрибнув, як від пострілу зебра смугаста,
І ледве не вцілив я лобом у скло лобове.

Одвічні проблеми: поети, дороги і дурні.
О, як дивовижно сьогодні зустрілись вони.
Я чув, на дорозі трапляються мавпи із джунглів.
А мавпи на трасі страшні, як скажені слони.

Замріявся трохи, і мавпу в салоні не бачив.
(А вдома на мене чекає з галушками борщ)
До того ж у змові із ним були сили чортячі,
Вони за годину до цього накликали дощ.

Усім вам відома чудова дренажна система
Та інші принади усі вітчизняних доріг.
Нагода яка – за кермом почуватися Немо,
Вести на колесах морями залізний свій бриг!

Розплескавши воду, промчався цей Немо, як вершник,
Швидкий, безголовий, на дикім булатнім коні.
І вираз народний про курку змокрілу я вперше
Відчув на собі, витираючи краплі брудні.

І зразу згадав я романи письменника Верна.
Такої пригоди не вигадав навіть сам Жуль.
Заради такого чорти-гумористи, напевне,
Вручили примату посвідчення, мозок і руль.

Багато ще буде в житті непроторенних вражень
Випадків, визнань, невизнань і життєвих тенет…
А поки стою на узбіччі облитий, ображений,
Та кимсь вже помічений, визнаний кимось поет.

2009

Звикаючи до слів, як до темниці,
зворушений, мов попіл у горнилі,
мій спомин огортає плащаниця
паперу білого. Думки в чорнилі.

Вони розлізлися у повитицях,
в рядках лягли, мов шкіра на копиллі.
І може серцю вже відсиротиться,
коли зайти сулиці стане в силі.

Скидають небу гамівну свитину
та голос виривається знайомий.
І ним я приголублений аж ситий

стікаю неспинимо у сльозинах,
розгублено мов бісер, невагомо.
Думки, немов коліна, перебито.

17 Червня 2009

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Трикутна доля.Я трикутна.
Тривога.Тризна.
Три плюс три.
Таїть нюанси гра кубічна
В системі кратних величин.
Веде у безмір чисел разка
Й обчислень вимір неземний,
Душком відгонить знаків пастка
Первинних значень і причин.
Круговоротить, колобродить
Моїх думок туманний вир
І ненароком знов заводить
У кут, в безвихідь, в простір рим.
І броджу я по тих кутах
У зашморзі страшного горя:
По колу ходжу, по віршах,
По траєкторіях прозорих.

Мій друг вважався гарним музикантом
Допоки злий, безжалісний інсульт
В єдину мить не взяв його таланти,
Та й половину тіла відімкнув.

Його раніше люди поважали,
А на гулянках – просто нарозхват, –
Та непомітно, з-під тишка, помалу
Він пити звик щоденно і без свят.

Сім’я і діти, друзі та знайомі
Йому казали:” Досить, схаменись!”
Він обіцяв, та знову йшов додому
Чи напідпитку, чи то рачки ліз.

Та, якось в осінь, сил йому не стало:
Він не дійшов, упавши під кущем,
Безжальна ніч його замордувала
Холодним вітром, зрадницьким дощем.

Його знайшли під ранок, ледь живого.
Ми з ним були в дитинстві, як брати,
Та кожен з нас обрав свою дорогу
І відкривав незвідані світи.

Його душа про щось там белькотіла,
Та я нічого геть не розумів,
Лиш обіймав знайоме здавна тіло,
А сльози мовчки падали без слів...

Ми попрощались – час було рушати,
Дивився гірко друг мені услід:
Він ще хотів зробити так багато –
Талановитий, нині – інвалід.

Час повернути – вже немає змоги,
Де ми удвох, як названі брати:
Як жаль, що наші розійшлись дороги
І друга я не зміг уберегти.

Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.



Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
- Ми минаємо, мила.
- Ми – вічні.
Ідеш?
Іди.

У цього лютого застуди-місяця –
Колючі вилиці, холодні вулиці…
Все перемелеться, все переміситься
І до щоки твоєї хтось притулиться…
Нашепче стишено сльозинку-вісницю,
Що запізнилася весна-облудниця,
І залишилися застуді-місяцю -
Колючі вилиці, холодні вулиці…

І хай не нами писано лібрето
Світання на фарбованій стіні...
Блукатимуть по київському гетто
Мої сумні застуджені пісні...

У цього лютого заброди-місяця
Ми - напророчені, навік приречені...
У срібних сутінках так легко мріється
І тиша-звідниця огорне плечі нам...
І по-дитячому в майбутнє віриться,
А по-дорослому - усе забудеться.
І залишаються заброді-місяцю
Колючі вилиці, холодні вулиці...

Ты не палач,
Скорей - самоубийца,
Спокойствия убийца своего.
А что же серце?
Серце будет биться,
Ему не месяц биться и не год
Еще осталось -
Ровно, сколько скажет,
Скрипя, полуистертая скрижаль.
Записан каждый вдох и выдох каждый.
Но почему тебе совсем не жаль
Себя...
Одну себя
В сорочке тонкой
Что укрывает, как обман, до пят,
На старте этой сумашедшей гонки.
Ведь это старт - не финиш,
как твердят.
Начало новой эры -
полной страха.
Воспоминаний призрачный эскорт.

А может, лучше роза вместо праха?
а может, ты не сделаешь...

Прийди до мене уночі, поетко,
У хтивій паранджі на голе тіло...
Мов Клавдійова висохла конфетка
Моя душа тебе пришепотіла..

Притаврувала і приговорила
До страти в ніч настоєну в любистку...
Твої тремтливі, худорляві крила
Кладу на плаху з ніжного батисту.

Щоб знову меч спокути скрикнув дзвінко,
Двоспинний звір метнувся по перині...
Щоб на моїм плечі дрімала Жінка
Із ледь помітним шрамиком на спині...

Я опускаюсь на коліна,
вдихаю запах трав сухих.
Вдихаю запах літа й сіна,
покинув безліч справ своїх.
Легенький дотик, шарудіння
і аромат бере в полон.
Асоціація осіння.
Вже на поріг - новий сезон.
Пройшла остання косовиця
і скоро осінь, листопад.
Нагряне швидко жовтолиця,
затарабанить невпопад
дощами в скло. І листя жовте
у зливах втратить швидко блиск,
з дерев спаде, важке і мокре.
Холодним стане сонця диск.
15.06.2009р.

Потонули вiки у глибинах Днiпра,
Залишились, як спогади, скелi.
Що спiвають вони на холодних вiтрах
Цi вкарбованi в синь менестрелi?
I злiтають у небо, прозорi й стрiмкi,
Iх пiснi, що вiками не стертi.
Хилитається тiнь, божеволiє Кий,
Б’ється дух, що не вiдає смертi.
Колобродять навкруг почорнiлi човни,
Зойк козацький, солдатськi прокльони.
Скiльки їх, потонулих – мiльйони,
I ряхтять на водi таємничi вогнi.
I вигойдують в Летi хлюпавi жалi,
Щоб у синiх ночах остудить самоболi,
Та пiдняти у небо на збитiм крилi
Золотаву пташину жар-волi.
Опускаю на воду натомлений квiт,
Хай несе його хвиля надiї,
Хай дзвенить над Днiпром
Думних скель заповiт
I Покрова свята благодiє!

*
Ні з чим
Жіноче тіло не зрівняти,
Коли воно
У променях тріпоче
Світанку, надвечір’я або ночі.

Нічна тополя так шумить,
Та ви не знаєте ці звуки,
А я ловлю щасливу мить
І нещасливу мить розлуки.

Нічна тополя так бринить,
І сльози падають на листя,
Кохана в пальцях затремтить,
Як у руках моїх намисто.

Вночі тополя – дивина,
Вона шепоче тихі звуки,
Така прекрасна і сумна,

Як і кохана в мить розлуки,
Коли приходять осені жнива,
Тополі листя падає на руки.

Машиніст простого дизеля
Наливає собі двісті
Бере закуску приготовлену турботливою дружиною

Його руки брудні від роботи
Він їде вже обридливим маршутом

Коростень-Житомир

У одному з вагонів я
Лежу підклавши під голову пакет

Біля мене на сусідній лавці Патлай
Він роззувся
І думає
Напевно на його напала легка меланхолія
То буває в потягах коли їдеш вечором
Сиве світло

Встає і іде курити у шкарпетках в тамбур
Каже це по домашньому

Я банально згадую тебе і твої поцілунки
Кличе каже що ми вже під’їжджаємо
Я виходжу в тамбур

Мій піджак за п’ять хвилин пахне димом
Проте з нього так і не зник запах твоє посмішки
Твого поцілунку

Щось рветься до тебе...
Душа моя наче шалена,що з нею сталося-незнаю
Ще наче все гаразд у мене,та щось помалу умирає.
Щось рветься,рветься з серця-неначе я це "щось" тримаю
Та це неправда-я впускаю,а воно рве й неполишає.
Можливо скажеш-що це? Можливо знаєш-звідки?
Я хочу знати...хочу-що з серця рве як з клітки?
Із мого серця йде до твого,проходить струмом
І несеться як ангели до Бога

В чаті Ти зі мною гралась,
на російській спілкувалась.
Я ж непросто захопивсь Тобою,
В інтернет поринув з головою.
Так поповнивши запас російських слів,
знову в чат-знесилений побрів.
Після довгих ночей неспокою,
вирішив зустрітися з Тобою.
Краще б я не вчив Твоєї мови,
бо й без неї добре лихословив.
Думав,сам під землю провалюся,
як узнав, що Ти-стара бабуся.

Сонце світить на землю з неба
Зігріває її,мов мама
А мені більшого й не треба
Я лишень на хвилинку встану
Втану й гляну йому у очі
Хоч пече-це не дуже приємно...
Мені тепло, тому я хочу
Щоб усім було лиш взаємно
Сонце світить, а я радію
Бо неможу уже інакше
Я лиш трішки погрітись смію
Лиш теплу завдяки-не плачу
Його тепло-це моя розрада
Доброта-це спасіння люду
Тому сонцю завжди я рада
Добрим людям вік вдячна буду!

Готуй рискал-ідем на бараболю
і не забудь з собою кошик взяти.
Я ще нераз згадаю свою долю,
коли будем з Тобою ми копати.
Ти незважай-мене краще не слухай,
я злюсь лишень, що я не житель міста.
Не закривай,прошу,Ти свої вуха!
Я ж слухаю коли Ти місиш тісто!
Чого мовчиш і дивишся так косо?
Сказала б підбадьорливі слова...
В наступнім році там посієм просо,
щоб не боліла зранку голова.

Традиційно-квіти і вино,
їй на іменини дарували.
Так граційно-падали на дно
й розбивались мрії об бокали.
Осипались з часом пелюстки,
хаотично пада на підлогу.
А здавалось-молоді роки,
непривично канули під ноги.
І можливо далі б так було,
кожен рік дарунки традиційні.
Цього разу щось не так пішло,
принесли їй квіти та мартіні.

Люблю дивитися на небо,
На зорі, що мерехтять у чорній глибині.
Яскраве світло йде від них до мене,
Красою манить, зачаровує,
Думки народжує у голові...

Думки про світ вселенський,
Плеяди де, сузір*я та чумацький шлях,
І сили концентрація, енергії...
Та розуму всевишнього обхват -
То мудрість є об*ємна...

Світ без початку і без краю,
І ми цеглинка, та ні краплинка,
У світі неосяжному, без кінця і краю.
І розумом своїм я світ сприймаю,
Думками в нього поринаю...

Цей світ бажаю я пізнати,
Картину всесвіту намалювати,
І зрозуміти, які процеси там проходять,
Які зірки народжуються, які з орбіти сходять...
Яке велике щастя,цей світ обняти!

А руки? Пусть так же скучают.
Пускай мои губы твои вспоминают...
...Пускай, -
Я выдержу, плакать не буду.
А муки? Пускай поглощают.
Но лишь об одном я прошу, умоляю:
Ты НЕ отпускай,
Я в следующей жизни забуду.
Пускай мелкой дрожью побьет мои руки,
А я буду жить от безудержной скуки...
...Прощаю...
Мне б только держать твои слабые руки,
Чтоб после в глубокой, назначенной муке
Кричать "Я тебя отпускаю!"
А сердце? Пускай оно бьется,
пусть это все сном для него обернется...
...Мне больно...
Последний наш вдох обоюдный,
А после без мира, без солнца
Во мне пустота на века остается.
...Спокойно,
То ТАК без тебя неуютно!
Я память твою не посмею предать
И рук твоих холод всю жизнь вспоминать
Я буду.
...А слез я сдержать не сумела.
И ты их любя начал мне вытирать...
...Вовек не забуду,
Как кровь в моих жилах немела!
Ведь я так старалась не плакать тогда,
Но слезы текли, словно с неба вода...
Я помню, как кинулась я умолять
"Живи хоть бы час! Хоть бы миг! Для меня!
Я НЕ отпускаю-ты слышишь?!-тебя!
... С любовью
... Я в следующей жизни тебя буду ждать.
И пусть не способна я буду забыть
Как это - любить.
Вот - главная в жизни награда.
А большего мне и не надо...

Стих, посвященный отцу... Хоть он и был написан за долго до его смерти

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)