Повз мене, як вихор лихий прокотилася Мазда.
Не встиг і помітити, може то був БМВ.
Уверх підстрибнув, як від пострілу зебра смугаста,
І ледве не вцілив я лобом у скло лобове.

Одвічні проблеми: поети, дороги і дурні.
О, як дивовижно сьогодні зустрілись вони.
Я чув, на дорозі трапляються мавпи із джунглів.
А мавпи на трасі страшні, як скажені слони.

Замріявся трохи, і мавпу в салоні не бачив.
(А вдома на мене чекає з галушками борщ)
До того ж у змові із ним були сили чортячі,
Вони за годину до цього накликали дощ.

Усім вам відома чудова дренажна система
Та інші принади усі вітчизняних доріг.
Нагода яка – за кермом почуватися Немо,
Вести на колесах морями залізний свій бриг!

Розплескавши воду, промчався цей Немо, як вершник,
Швидкий, безголовий, на дикім булатнім коні.
І вираз народний про курку змокрілу я вперше
Відчув на собі, витираючи краплі брудні.

І зразу згадав я романи письменника Верна.
Такої пригоди не вигадав навіть сам Жуль.
Заради такого чорти-гумористи, напевне,
Вручили примату посвідчення, мозок і руль.

Багато ще буде в житті непроторенних вражень
Випадків, визнань, невизнань і життєвих тенет…
А поки стою на узбіччі облитий, ображений,
Та кимсь вже помічений, визнаний кимось поет.

2009

Звикаючи до слів, як до темниці,
зворушений, мов попіл у горнилі,
мій спомин огортає плащаниця
паперу білого. Думки в чорнилі.

Вони розлізлися у повитицях,
в рядках лягли, мов шкіра на копиллі.
І може серцю вже відсиротиться,
коли зайти сулиці стане в силі.

Скидають небу гамівну свитину
та голос виривається знайомий.
І ним я приголублений аж ситий

стікаю неспинимо у сльозинах,
розгублено мов бісер, невагомо.
Думки, немов коліна, перебито.

17 Червня 2009

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Трикутна доля.Я трикутна.
Тривога.Тризна.
Три плюс три.
Таїть нюанси гра кубічна
В системі кратних величин.
Веде у безмір чисел разка
Й обчислень вимір неземний,
Душком відгонить знаків пастка
Первинних значень і причин.
Круговоротить, колобродить
Моїх думок туманний вир
І ненароком знов заводить
У кут, в безвихідь, в простір рим.
І броджу я по тих кутах
У зашморзі страшного горя:
По колу ходжу, по віршах,
По траєкторіях прозорих.

Мій друг вважався гарним музикантом
Допоки злий, безжалісний інсульт
В єдину мить не взяв його таланти,
Та й половину тіла відімкнув.

Його раніше люди поважали,
А на гулянках – просто нарозхват, –
Та непомітно, з-під тишка, помалу
Він пити звик щоденно і без свят.

Сім’я і діти, друзі та знайомі
Йому казали:” Досить, схаменись!”
Він обіцяв, та знову йшов додому
Чи напідпитку, чи то рачки ліз.

Та, якось в осінь, сил йому не стало:
Він не дійшов, упавши під кущем,
Безжальна ніч його замордувала
Холодним вітром, зрадницьким дощем.

Його знайшли під ранок, ледь живого.
Ми з ним були в дитинстві, як брати,
Та кожен з нас обрав свою дорогу
І відкривав незвідані світи.

Його душа про щось там белькотіла,
Та я нічого геть не розумів,
Лиш обіймав знайоме здавна тіло,
А сльози мовчки падали без слів...

Ми попрощались – час було рушати,
Дивився гірко друг мені услід:
Він ще хотів зробити так багато –
Талановитий, нині – інвалід.

Час повернути – вже немає змоги,
Де ми удвох, як названі брати:
Як жаль, що наші розійшлись дороги
І друга я не зміг уберегти.

Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.



Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
- Ми минаємо, мила.
- Ми – вічні.
Ідеш?
Іди.

У цього лютого застуди-місяця –
Колючі вилиці, холодні вулиці…
Все перемелеться, все переміситься
І до щоки твоєї хтось притулиться…
Нашепче стишено сльозинку-вісницю,
Що запізнилася весна-облудниця,
І залишилися застуді-місяцю -
Колючі вилиці, холодні вулиці…

І хай не нами писано лібрето
Світання на фарбованій стіні...
Блукатимуть по київському гетто
Мої сумні застуджені пісні...

У цього лютого заброди-місяця
Ми - напророчені, навік приречені...
У срібних сутінках так легко мріється
І тиша-звідниця огорне плечі нам...
І по-дитячому в майбутнє віриться,
А по-дорослому - усе забудеться.
І залишаються заброді-місяцю
Колючі вилиці, холодні вулиці...

Ты не палач,
Скорей - самоубийца,
Спокойствия убийца своего.
А что же серце?
Серце будет биться,
Ему не месяц биться и не год
Еще осталось -
Ровно, сколько скажет,
Скрипя, полуистертая скрижаль.
Записан каждый вдох и выдох каждый.
Но почему тебе совсем не жаль
Себя...
Одну себя
В сорочке тонкой
Что укрывает, как обман, до пят,
На старте этой сумашедшей гонки.
Ведь это старт - не финиш,
как твердят.
Начало новой эры -
полной страха.
Воспоминаний призрачный эскорт.

А может, лучше роза вместо праха?
а может, ты не сделаешь...

Прийди до мене уночі, поетко,
У хтивій паранджі на голе тіло...
Мов Клавдійова висохла конфетка
Моя душа тебе пришепотіла..

Притаврувала і приговорила
До страти в ніч настоєну в любистку...
Твої тремтливі, худорляві крила
Кладу на плаху з ніжного батисту.

Щоб знову меч спокути скрикнув дзвінко,
Двоспинний звір метнувся по перині...
Щоб на моїм плечі дрімала Жінка
Із ледь помітним шрамиком на спині...

Я опускаюсь на коліна,
вдихаю запах трав сухих.
Вдихаю запах літа й сіна,
покинув безліч справ своїх.
Легенький дотик, шарудіння
і аромат бере в полон.
Асоціація осіння.
Вже на поріг - новий сезон.
Пройшла остання косовиця
і скоро осінь, листопад.
Нагряне швидко жовтолиця,
затарабанить невпопад
дощами в скло. І листя жовте
у зливах втратить швидко блиск,
з дерев спаде, важке і мокре.
Холодним стане сонця диск.
15.06.2009р.

Потонули вiки у глибинах Днiпра,
Залишились, як спогади, скелi.
Що спiвають вони на холодних вiтрах
Цi вкарбованi в синь менестрелi?
I злiтають у небо, прозорi й стрiмкi,
Iх пiснi, що вiками не стертi.
Хилитається тiнь, божеволiє Кий,
Б’ється дух, що не вiдає смертi.
Колобродять навкруг почорнiлi човни,
Зойк козацький, солдатськi прокльони.
Скiльки їх, потонулих – мiльйони,
I ряхтять на водi таємничi вогнi.
I вигойдують в Летi хлюпавi жалi,
Щоб у синiх ночах остудить самоболi,
Та пiдняти у небо на збитiм крилi
Золотаву пташину жар-волi.
Опускаю на воду натомлений квiт,
Хай несе його хвиля надiї,
Хай дзвенить над Днiпром
Думних скель заповiт
I Покрова свята благодiє!

*
Ні з чим
Жіноче тіло не зрівняти,
Коли воно
У променях тріпоче
Світанку, надвечір’я або ночі.

Нічна тополя так шумить,
Та ви не знаєте ці звуки,
А я ловлю щасливу мить
І нещасливу мить розлуки.

Нічна тополя так бринить,
І сльози падають на листя,
Кохана в пальцях затремтить,
Як у руках моїх намисто.

Вночі тополя – дивина,
Вона шепоче тихі звуки,
Така прекрасна і сумна,

Як і кохана в мить розлуки,
Коли приходять осені жнива,
Тополі листя падає на руки.

Машиніст простого дизеля
Наливає собі двісті
Бере закуску приготовлену турботливою дружиною

Його руки брудні від роботи
Він їде вже обридливим маршутом

Коростень-Житомир

У одному з вагонів я
Лежу підклавши під голову пакет

Біля мене на сусідній лавці Патлай
Він роззувся
І думає
Напевно на його напала легка меланхолія
То буває в потягах коли їдеш вечором
Сиве світло

Встає і іде курити у шкарпетках в тамбур
Каже це по домашньому

Я банально згадую тебе і твої поцілунки
Кличе каже що ми вже під’їжджаємо
Я виходжу в тамбур

Мій піджак за п’ять хвилин пахне димом
Проте з нього так і не зник запах твоє посмішки
Твого поцілунку

Щось рветься до тебе...
Душа моя наче шалена,що з нею сталося-незнаю
Ще наче все гаразд у мене,та щось помалу умирає.
Щось рветься,рветься з серця-неначе я це "щось" тримаю
Та це неправда-я впускаю,а воно рве й неполишає.
Можливо скажеш-що це? Можливо знаєш-звідки?
Я хочу знати...хочу-що з серця рве як з клітки?
Із мого серця йде до твого,проходить струмом
І несеться як ангели до Бога

В чаті Ти зі мною гралась,
на російській спілкувалась.
Я ж непросто захопивсь Тобою,
В інтернет поринув з головою.
Так поповнивши запас російських слів,
знову в чат-знесилений побрів.
Після довгих ночей неспокою,
вирішив зустрітися з Тобою.
Краще б я не вчив Твоєї мови,
бо й без неї добре лихословив.
Думав,сам під землю провалюся,
як узнав, що Ти-стара бабуся.

Сонце світить на землю з неба
Зігріває її,мов мама
А мені більшого й не треба
Я лишень на хвилинку встану
Втану й гляну йому у очі
Хоч пече-це не дуже приємно...
Мені тепло, тому я хочу
Щоб усім було лиш взаємно
Сонце світить, а я радію
Бо неможу уже інакше
Я лиш трішки погрітись смію
Лиш теплу завдяки-не плачу
Його тепло-це моя розрада
Доброта-це спасіння люду
Тому сонцю завжди я рада
Добрим людям вік вдячна буду!

Готуй рискал-ідем на бараболю
і не забудь з собою кошик взяти.
Я ще нераз згадаю свою долю,
коли будем з Тобою ми копати.
Ти незважай-мене краще не слухай,
я злюсь лишень, що я не житель міста.
Не закривай,прошу,Ти свої вуха!
Я ж слухаю коли Ти місиш тісто!
Чого мовчиш і дивишся так косо?
Сказала б підбадьорливі слова...
В наступнім році там посієм просо,
щоб не боліла зранку голова.

Традиційно-квіти і вино,
їй на іменини дарували.
Так граційно-падали на дно
й розбивались мрії об бокали.
Осипались з часом пелюстки,
хаотично пада на підлогу.
А здавалось-молоді роки,
непривично канули під ноги.
І можливо далі б так було,
кожен рік дарунки традиційні.
Цього разу щось не так пішло,
принесли їй квіти та мартіні.

Люблю дивитися на небо,
На зорі, що мерехтять у чорній глибині.
Яскраве світло йде від них до мене,
Красою манить, зачаровує,
Думки народжує у голові...

Думки про світ вселенський,
Плеяди де, сузір*я та чумацький шлях,
І сили концентрація, енергії...
Та розуму всевишнього обхват -
То мудрість є об*ємна...

Світ без початку і без краю,
І ми цеглинка, та ні краплинка,
У світі неосяжному, без кінця і краю.
І розумом своїм я світ сприймаю,
Думками в нього поринаю...

Цей світ бажаю я пізнати,
Картину всесвіту намалювати,
І зрозуміти, які процеси там проходять,
Які зірки народжуються, які з орбіти сходять...
Яке велике щастя,цей світ обняти!

А руки? Пусть так же скучают.
Пускай мои губы твои вспоминают...
...Пускай, -
Я выдержу, плакать не буду.
А муки? Пускай поглощают.
Но лишь об одном я прошу, умоляю:
Ты НЕ отпускай,
Я в следующей жизни забуду.
Пускай мелкой дрожью побьет мои руки,
А я буду жить от безудержной скуки...
...Прощаю...
Мне б только держать твои слабые руки,
Чтоб после в глубокой, назначенной муке
Кричать "Я тебя отпускаю!"
А сердце? Пускай оно бьется,
пусть это все сном для него обернется...
...Мне больно...
Последний наш вдох обоюдный,
А после без мира, без солнца
Во мне пустота на века остается.
...Спокойно,
То ТАК без тебя неуютно!
Я память твою не посмею предать
И рук твоих холод всю жизнь вспоминать
Я буду.
...А слез я сдержать не сумела.
И ты их любя начал мне вытирать...
...Вовек не забуду,
Как кровь в моих жилах немела!
Ведь я так старалась не плакать тогда,
Но слезы текли, словно с неба вода...
Я помню, как кинулась я умолять
"Живи хоть бы час! Хоть бы миг! Для меня!
Я НЕ отпускаю-ты слышишь?!-тебя!
... С любовью
... Я в следующей жизни тебя буду ждать.
И пусть не способна я буду забыть
Как это - любить.
Вот - главная в жизни награда.
А большего мне и не надо...

Стих, посвященный отцу... Хоть он и был написан за долго до его смерти

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)

Пусті балачки відсутня розмова,
в сторону мою жодного слова
лиш тиша одна цей звук просто вбиває,
поблизу нікого нікого не має.

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Нікого нема не може і бути,
не можу і я тебе не забути ,
а тільки згадати нашу розмову,
розмову в якій жодного слова

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Слова твої це павутина,
чогось хорошого я став частина
і тими ніжними духами
твоїми став я думками...

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Доволі досить, хватить мовчати
мені потрібно все розказати,
без тебе не їсти не вмерти, не спати
Тебе лиш одну можливо кохати

*
Давно тобою
Я уже не марю.
Чомусь уранці
Все ж дивлюсь на схід
І ввечері когось там виглядаю.

Птахи засіли на сараї…
Опудала вже не бояться,
але найбільше їх лякає,
як короп скинеться зненацька.

А жовтяки і гарбузиння
сплелися у Гордіїв вузол.
Немов теля, що смокче вим’я,
гілля верби ставок вовтузить.

Над картоплинням в кінці серпня
гарячі грона винограду,
немов над Ріо-де-Жанейро
стоїть Христос на Корковадо.

Прекрасна ця пора достоту!
Врожай і одночасно згуба…
Льох задивився на Природу,
як на Андрія Тарас Бульба…

а після всього - ти прийдеш
у всю мою страшну розруху
де телевізор з Бангладеш
вино і нігтів срібна креш
завершують холодні рухи

війнеш волоссям номер п’ять
шанеллю подихом шовками
шепнеш портретам що висять
моїм
де я страшний як тать
(що – правда кажучи між нами)

Цей твій до ниточки прихід
Твій вік бальзаківський за тридцять
Ледь-ледь…
І цей вгорі москіт
Що спати нам не дасть як слід
Якщо захочеш залишиться

Це все – із хронік
З давніх днів:
Цитата-пауза-цитата
Це я зліпив їх як зумів
Це я придумав я спалив
Мені тепер це все читати

Тут пахне ладаном ефір
І заказухою моцáрта
Але якщо прийшла – повір
Любов не має меж і мір
І жити –
Хай без мене –
варто

обличчя твоє яке ввечері білим було
зранку іще біліше
що ми і власне кому завинили тепло
плечі і вірші

ліктів сліди і ще часом колін
на простирадлах нічних
вуст без розмови
двоє загублених поглядів майже уже нічиїх
одяг зимовий

осуд сусідів і двох контролерів метро
протягу там же
ось доказалася казка шальвари шатро
фініки замші

снігу нічного холодний лишайник і мох
вітру наділи...
що б ми робили якби залишились удвох...
...що ми зробили...

Сосни, наче стріли, пущені до хмар,
Пахне хвої килим під ногами.
Із дубів столітній календар
Виплекав химерні монограми.

Там, в піщаних чистих берегах
Спить сльоза джерельна у колисці,
І в рожевих світанкових снах
Стеляться тумани золотисті.

Сонце сходить, геть туман жене,
І зринає плесо непорочне.
Мов алмаз прозоро-чарівне,
Ніжна казка - озеро Пісочне.

Ти на нього так гордо глянула
Із високих своїх палат,
І прозорим небом у гранулах
Потонула в кутках кімнат.

Блиснув ніж блиснув у півсвітлі тьмяному
І – гранатово-чорний струм…
У своєму ковтку останньому
Він зоставив безкрайній сум.

Хрест постав над його пристанищем –
Залишились ви віч-на-віч.
Але ти не повіриш: він встане ще,
Оживе, тільки ти поклич!

Ні, тепло твоє – синя темрява,
Не покличеш його – німа?!
Не знайдеш в небі свого берега
І блукатимеш ввік сама.

Вже ніколи не буде первісно –
Не звершився ваш діалог…
Все ж, всміхнеться колись із безвісти
Тихим променем в твій чертог.

Нагадає, як повним місяцем
Стала ти на його путях,
І розкаже, як серце кришиться
В найостанніший день життя.

Напевно, Ангелом моїм
Тебе зробив Всвишній.
Хотів, можливо на землі-
та щось не вийшло...
Цікаво,як воно Тобі-
в небесній тиші?
Можливо й добре,
що в житті усе так вийшло.
Таких людей, як Ти-
тут на землі майже немає.
Таких ми не умієм берегти,
а Бог до себе забирає.
Ну що ж...допомагай добру,
Ти справишся-я знаю.
І може коли я помру,
зустрінемось в воротах раю.
Бо Ангел Ти і я це точно знаю.

ти хто рибу ловив для смерти
а потому людей – для життя
ні не книжник не вірник впертий
вже до страху нема вороття

вищих символів мова… темна? –
не для тебе – ти вивірив Ним
силу віри і міцність верви –
Ним Єдиним – навік Живим

Він сказав – ти Мене мій Петре
тричі зрадиш – і це збагнеш
ледве півень запіє втретє…
страшно Господи – не бентеж!

думав – Кіфа – твердий мов криця
вірив – витримаєш усе
та спокутуєш власну ницість –
страх зізнання – мов щур гризе

Він пробачить тебе бо любиш
і підтвердиш любов каяттям
на хресті не заради згуби –
для життя

"И лишь пройдя полностью по своему Пути,
мы вновь превратимся в Свет,
оставляя на Земле лишь след
от пламени своей души."
Иванова Анна



Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри меня.

Сверкая лучами, сжигаются > даже при свете дня.

Огонь Любви не кончается > он светит днём и в ночи.

Любовь вокруг излучается > и Музыкой всем звучит.

Весь Мир от Любви ускоряется > вибрирует и поёт.

И Люди с Людьми встречаются > и каждый свой Свет отдаёт.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > Звёзды внутри всех нас.

Наружу их Свет вырывается > из наших сердец и глаз.

И Жизнь > как Душа > продолжается > стремясь каждый миг к Небесам.

И Мир от грехов очищается > от тех, что выдумал сам.

И Песня Твоя не кончается > Великая Песня Небес.

Сжигаются Звёзды, сжигаются > чтоб стали счастливей мы здесь.

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

Хай все не так, хай все не те,
Хай січень третій день мете.
На кленах паморозь цвіте
І зорі, наче мак...
А хтось розвів на молоці
Лапаті сніжні пластівці...
Та добра чарка у руці,
Як афродизіак...

Зимовий вечір сп`яну вліз
У "Запорожець" без коліс,
У закоцюблий темний ліс
Його попхаєм, хлопці, пліз..
А попід лісом, вздовж ріки
Сторожать тишу лісники
Там зупиняються роки,
Тож пхаєм, хлопці, в дві руки...

Ти скажеш так - життя таке
Горілка тепла, як саке
І сало жовте і тонке
І десь не спить вона...
Тебе ж зманили манівці
По снігу, наче по ріці...
Сніжинка тане на щоці
Солона і сумна...

А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.

Остання...Перша вже не жила...
Їх було дві одні на цілий світ...

Стікала слиною на подушку мара,
І бідна мати у дверях кровосльозится.
Твое ще юне згублене буття
-Ох, може, сину, щастя хоть насниться...
Примариться...

Надія... Першу вже ось рік як поховали...
Лише на Бога ще одна жива...

Спаде враз тиша,
найтиxіша з тиш
як одкровення, змушене лукавити
і щось верзти тоді,
як ти стирчиш
на карку ночі
брилою обпаленою;

Спресує простір,
витіснить биття
із серця, скронь,
притишуючи біль твій.
І в німоті, почувши власні «я»,
відродишся.
Якби ж то так, якби ж то.

Ти в тенетах солодких злуди...
Усвідомлення прийде потім,
Коли хижі тумани згуби
Заволочать безсонні ночі.

В золотім падолисті долі,
Віщуна - вощаний пергамент
Наспіває сумні дуолі,
Білий вірш у фаті омани,

Залишивши на скронях дотик,
На місточку, у рай шаленства,
Там зостався рожевий котик
Убережений ниці ремства.

У бурчанні Прута, форелі,
Всупереч течії нестримній
Викидають життя фортелі
На долонях мінливих ліній.

Хай хмарніє в печалі місяць,
Я в тобі... самосвітній, ніччю,
Прошепочу оспалим листям,
Ліній пруг повернувши стрічі.

"Зайчик-вередунчик"

У Вікусі зайчик є
Він чомусь не їсть, не п"є
Зайчик в мене вередує
Його Віка нагодує
Лиш вона його хазяйка
Тому слуха її зайка.

"Мамина обіцянка"

Ми в магазині побували,
мама ляльку купувала.
Я б ще іграшок придбала
Мама дозволу не дала
Я було-вередувала
Але мама обіцяла
Що придбає їх немало
Тільки щоб зарплату дали

Десять пальців, немов пілігрими,
що бредуть до святої землі,
Вимальовують кроки незримі
на вустах, на плечах, на крилі…

Наша клітка здіймається вгору
і розхитує втомлений сад.
Ти прийшов так поважно і гордо,
але вже не вернешся назад…

Я про тебе ні словом, ні рухом
не обмовлюсь, якби хто питав.
Лоскотатимуть крила і руки
від старих нерозгаданих тайн.

В моїм світі лиш співи і блискіт,
що не є ані добрим, ні злим.
Доторкнись і вдихни нашу близькість:
Я – твій храм,
я твій Єрусалим!

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

Це кара за наші гріхи,
Чи просто-смертний вирок люду?
Це наче щастя навпаки
Яке довіку памятати будуть

Це було наче грім із неба
Кому.скажіть,такого треба?
Вогненна куля запалала
І в Україну смерть наслала

У квітні сталось оце горе
Розлилось лиха ціле море
Здавалося, що всі прокляті,
Приймали лихо в свої хаті

Це вибухнула й зайнялась
Чорнобильська атомна станція
І по сусідах перейшлась
Страшна хвильова радіація

Це пам"ятатимуть усі
Кого торкнулось цеє лихо
А на Чорнобильській землі
Назавжди буде тихо-тихо...

Колись жили тут добрі люди
А лихо сталось і повиїжджали
Не уявляю, що надалі буде
Але під серцем наче оса жалить

Колись росли тут ягоди й гриби
Усе цвіло, і люди цим пишались
Тепер лишень на цвинтарі гроби
І ті будинки що пусті зостались

Невже так завжди буде тут,
Не заспіває соловейко пісні?
І під ногами реактивний бруд
В повітря тисне...

Місяць у повні
В зоряній повені
Світить лампадою.
Я в нього падаю.
Оком совиним
Мовить: „Ти винна
Кожною вадою”.
Дужка молодика –
Скинута гойдалка,
Щезне,
і нишком
З’явиться низько
Вербині віти
Позолотити
Гребенем скіфським.

Обійми мене, моя печаль ясна,
Сльози висохли - нема назад дороги,
Не питай, чому розплетена коса,
Не журись, що збиті білі ноги.
Я сама собі і поміч, і слуга,
Я сама собі барвінку настелила,
Я сама...
Хіба ж в цьому біда,
Що тепер я вільна і щаслива?
А любов? Вона пройде, як сон
Мимо пам"яті, мимо вікна, і може,
Я колись торкнусь твоїх долонь,
Й повернутися до тебе зможу.

У ритмі, у ритмі, у ритмі,
У поступі сьогодення:
В проектах, кредитах, молитві,
В змаганнях, вагонах, натхненні.

У темпі, у темпі, у темпі,
Як по секундній стрілці:
У кризах, похміллях, штампі
В полеміках, стресах, горілці.

Згораємо….


От зараз піщинкою б стати
В безмежній лаві пустелі,
Яка свої древні шати
Верблюдам під ноги стелить.

Згубитись в одвічнім пейзажі…
Згоріть, переплавитись в спокій…
І в тій безіменній сажі
Знайти сенс буття високий.

І потім Маленького Принца
Зустріти над небесами,
Сміється, в волоссі сонце:
«А море людське – не те ж саме?»


Згоріть, перетліти на вічність….

Я проходив коло будівництва,
Де люди зводять свої термітники.
Я побачив будівельного крана,
І згадалась мені довга шия жирафа,
І згадалась мені савана.
Щось кричали будівельники,
І здалось мені, що кричали “twiga!”
Стає на коліна, щоб напитися, twiga,
Опускає довгу шию до води twiga,
Різко підіймає горду голову twiga…
Інше слово кричали будівельники,
А почулось мені “twiga”.












*Twiga – жираф (суагілі)

Зігрію я вашу довіру,
Тепло розливаючи палко.
Я світло дарую щиро –
Беріть же, мені не жалко.

О, так, я не сонце, звичайно,
Та темряву все ж розганяю.
Мене про життя спитай-но,
Я справді багато знаю.

Та є досконалості межі:
Аби я не стовбичив скуто,
До світла й добра мережі
Хтось має мене ввімкнути.

За закатом-рассвет...
За рассветом-закат...
Так прошло много лет
Не вернуть все назад.
Детство мимо прошло,
Даже не попрощалось.
Все с собой унесло
Ничего не осталось.
Как будто сразу стала взрослой,
Не та девчонка что вчера
Исчезли детские вопросы,
Длиннее стали вечера.
Все очень быстро поменялось,
Куклы-песок на туш, крем,краски.
И только в памяти остались,
Любимые ночные сказки.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.