Сум і самотність приходять невчасно,
і не сховатися… Та чи потрібно?
Роль відіграти, хіба ж це щастя?
Тяжко сказати напевне. Дивно:
бачиш мету, поспішаєш до неї –
очі горять і калатає в грудях…
Час розтуляє прочинені двері,
впевнено лагодить все і всюди…
Але життя вже чомусь інакше –
барви тьмяніють, минаються вірші;
дивишся в ніч і чогось шукаєш:
відповідей чи фантазій інших…
Сум і самотність завжди приходять,
часом «на трьох» ділим ніч і зливу…
Ранок дає рятівну утому –
гості ідуть у глибини сиві.
І залишається тільки спати,
міцно закутавшись теплим коцом.
Рими – загойдані… Ритм – строкатий –
Осінь.

Так мусить бути аж до білих скронь і далі...
В тобі — моя любов, в мені — твої печалі.

Та хочеться весни такої, щоб — навиліт,
і котяться в сльозі на берег часу хвилі.

Я стану безвагомо себе в тобі чекати
у відголосках стуку, в куточку серця-хати.

Ти добра господиня — тому й оселя вбрана,
тут людно — як ніколи, і тихо — до нестями.

Тут біль затамувався, а вітер з крил напився
і всі слова зрослися від клекоту на стрісі.

А брами у моїм розхристані від стуку,
за ними — сім небес і сто на кожне — круків.

За ними — до зорі збираються дороги
і кров чимдуж біжить до щастя від знемоги.

Так мусить бути аж до білих скронь і далі...
В тобі — моя любов, в мені — твої печалі.

7 Березня 2009

…і пилом з метр взаємини покрило
ті, що з років десять єднали нерозривно
та ще й прибило намертво
глухим кутом…

…і погляд наждаком проходить
стираючи останки спільних мрій
шматки минулих літніх дій


пустеля від нині між нами
без міражів…

Щаслива, щаслива, щаслива
танцюєш окрилено рок.
Пірнаєш по крильця у зливи,
тремтиш, як осінній листок.

Далека, далека, далека
від світу закритого в банці.
Горланиш колючі ти треки
і губишся в мороці станцій.

Холодна, холодна, холодна,
як риба чи мертва надія.
Ілюзій та сонць в тобі сотні
і кожне по різному гріє.

Самотня, самотня, самотня.
Так порожньо в ситому місті.
Рахуєш будинки висотні
і кроки униз, що затісні.

Щаслива, щаслива, щаслива.
Навічно прикута дорога
до тебе. Приблуда і злива -
заручниці власного бога...

Я позичу у клена
Сорочку його легеньку
І застигну на мить
Обабіч твоєї дороги.
Я стоятиму в сукні
Прозорій, ясно-зеленій,
шепотітиму щось
про твій найсолодший спогад.
Ти обнімеш мене
і мить промайне, чи вічність,
ми застигнемо разом,
ніби єдине ціле.
Ти впізнаєш, відчуєш в собі
мою ідентичність
і усе, про що я тобі
сказати не сміла.
Я позичу у клена його,
легеньку сорочку,
я тебе дочекаюсь,
на схоженій цій стежинці.
Зачарую тебе, присушу
й собі напророчу...
Не помітив дівчиська?
Навік загубишся в жінці.

...Стояли на краю зими,
Коханням зігрівали весну,
Стрічали птахів із тюрми,
Що подолали путь небесну...
***
... Прийшла весна, твоя суперниця.
І ти ревнуєш до весни.
Чекай – можливо, все повернеться,
І будуть квіти восени...
***
... В голосі, в посмішці, в імені
Музику чую – живу.
Ти не потрібна у сні мені.
Краще прийди наяву...
***
Ти пускала в синє небо листи…
Я не думаю про тебе. Прости.

Окончен бал, погасли свечи,
По парку пары разбрелись.
Глагол затмил все части речи,
Луна сияет сверху вниз.

Сняты условности и маски,
Лишь нервы, страсть и крик души.
За горизонтом страх огласки,
Лишь откровения в тиши.

Любовь, вдыхая сумрак лета,
Накрыла покрывалом парк.
И пусть стараются поэты,
Они сказать не смогут так,

Как говорят сердца под небом,
Как кровь взрывает плоть и страх.
И каждый жив отнюдь не хлебом,
Когда судьба дрожит в руках.

Любовь расчёту не подвластна,
Из ничего и в никуда.
Немного грустно, но прекрасно
Для страсти разум лишь беда.

И потому, сквозь стёкла окон,
Глядят подсвечники туда,
Где летний вечер страсти полон,
Где бал любви шумит всегда.

Я тебе не втрачу — ні з росою чи сльозою,
ні з останнім подихом, що мить наворожила.
І ніяк не випущу, не зупинивши... в жилах.
Ти моя — холодна, наче камінь в річці, зброя.

На руці весну коронував тавром цигарки,
щоби серце запеколося, не тонуло в мандрах,
витинав і склеював биття, мов фільму кадри,
і тулив до уст хмільну свою коханку — чарку.

Але ти була так ясно вилита зі світла,
що дивився крізь і бачив, як вмирає тиша,
як запаморочно прірви голубінь колише,
фарби дихання забракло на чуттів палітрі.

Оголився неба шпиль, неначе шия кату,
мов хреста під "новый мир" корчовано на бані.
Я загоював тебе де міг, о світла пані,
але рани не зсихалися, мов тіні ґратів.

6 Березня 2009

Сонце все вище.
Чекаю лелек з вирію.
Твої ночі холодні.
Таки весна.

Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

Поночі поруч проросли
поет і подих...

ножиці-можиці
милом намуляти
очі
занурити
випити видихом
дихати триптихом
зніжити
ніженьки
ніж-на-зарізати
знищити
струтити
колом закутати
вийти на берег
залізти на дерево
берег із дірами
деревом
мацати
пальцями
клацати
клацати
клацати

слайди

рухливі німі фотокартки
треба поставити
сон
на зарядку
закип’ятити
вогонь і жбурляти
всесвітом
кожному в очі
казати
не спати!
не спати – не знати
забути
програти

обличчям
на ґрати

не спати

Де у берези очі по-весні?
Коли вона заходиться сльозами.
Невже оте вирішувать мені,
Пронизуючи стовбура свердлами?
Набравши досхочу її роси,
Не потрудившись очі їй закрити.
А ти, берізко, мовчки голоси,
Все ж твоє листя буде зеленіти.
Непевно озираючись, іду,
Все, ніби, тих очей сліпих, боюся.
Березу найсильнішу віднайду,
І соку в неї досхочу нап`юся.
Вона мені присниться уві сні,
І в душу сумно, крізь пітьму, загляне.
Де у берези очі по-весні,
Коли життя, ще не розквітши, в`яне?..
весна 2003р.

*
Котик
пройшов по мокрих гілках
і залишив на них
свої ботики –
сушитись.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

*
Якби серце одне –
єдине на двох!
Мало було б печалі.

В процесс увяз по уши.
Плечу крик: нушоуже?
Плечо отплечает:
а я че?
Ему приноровиться б,
Да сзади торопятся,
Маячат.

Когда ты говорила, что не знаешь, как быть,
Что не знаешь, что делать, как изменить судьбе,
Что для нас ничего нет, кроме такой судьбы,
Я молчал и не знал, что отвечать тебе.

Я молчал, хотя нужно было бы не молчать,
Но мы были разные, будто бы ночь и день,
Ты рожала плоды любви - в основном волчат,
Я топил их потом в речной ледяной воде.

А когда по весне на речке взорвался лед,
Ты нашла следы и ушла в монастырский скит,
И столетний дождь бесконечно на землю льет,
Превращая молитву в слезы, а слезы - в спирт.

Ти легкодоступний,
Підступний! Підступний!
Торкаєшся ступнів,
І можеш багато.
Хіба ж це не свято?

Знов граєшся в хмари,
Примари! Примари!
Не бійся довариш
Свої дивні рухи.
Ти думаєш глухо?

Денсуєш у трансі,
Живеш в преферансі,
Прокинешся вранці.
Зів’яли ці квіти...
А ти не помітив?

Моя кохана, миле пташеня,
Моя чарівна, неповторна панно,
Я восьме березня відмітив ще зрання…
Ну, звісно – вийшов і купив тюльпани.
А потім з друзями зібрались на совіт,
Посиділи по-людськи, як годиться –
Погомоніли... про футбол, про світ…
Ні словом не обмовилися, кицю!
Все про жінок – про ніжних, чарівних,
І що вам, наші милі, дарувати,
А потім порозвозило усіх…
Таксі по магазинах і до хати.
Спитаєш, де ж грязюку я набрів,
І чом з кишені визирає риба? –
Так то ж бо я півсвіту обходив,
Аби для тебе подарунок здибать!

Пробігаєм щодня
повз дерева і квіти,
не бачим ні неба,
ні сонця над нами.
Занурені в себе,
далекі від світу,
шукаємо щастя роками.
І кожної днини
у поспіху, в русі
жадаємо хліба
і прагнемо слави.
Щастя у землю
міцно й назавжди
втопчем своїми ногами.
А люди навколо
сміються і плачуть
у вирі скаженого часу.
На відстані кроку
їм дивимось в очі
і в душах копаємось ласо.
І спраглі
любови вони ще чекають,
а ми їм не можем -
не хочемо дати.
Заблукані в світі
забули про літо -
нам бігти, іти, поспішати!
Бо завтра уранці
нас знову чекають
дороги, тривоги,
летіти, горіти...
Як завжди для щастя
півсвіту замало,
а цілий – не подолати!

Босі дерева - я не одна.
Сік серцевинний стікає додолу.
Боже, як гірко від трав-переситу...
Я не одна, бо й дерева голі.
Чавим серця крізь іржаве сито,
На зрубаній рані гусне слина.

На дереві ротом хапаю сузір'я,
Гойдаюсь в обіймах його ледь скрипучих,
Шепочу з ним, мрію, мовчу і зітхаю.
Від променів сонця ховаюсь разючих.
Я сміло кликала дерево раєм,
А птахи на крила скидали нам пір'я.

Цілую кору, здираючи шкіру,
Розетка гілок у сплетінні пальців,
Тонке розгалуження листя/система.
Я стала деревом прокинувшись вранці:
До неба руки. У землю вени.
А в бруньках - пульсуючий страх до сокири.

Вже так було. І чорно і туманно.
І погляд в небо, як у дошку цвях.
Скляніли очі. Колір йшов з лиця.
Вже так було. Старі боліли рани.

Тремтіли цигарки в долонях білих.
Тремтіло скло і розбивалось вщент.
Вмирало літо. Дарувало щем.
Неначе спадок серпнів догорілих.

***

Вже так було. І чорно і туманно.
Але щораз, коли погано дуже.
З’являвся ти, зеленоокий друже.
Лизав долоні. Гоїлися рани.

І знову невчасно
тебе потягло на відвертість,
і знову дошкульно
впечеш незагоєну рану
нудним булькотінням пояснень,
немовби наганом
черкаєш повинну на тілі
для судмедекспертів.

Навіщо вертаєш?
віддавна в моєму будинку
заведено правило—
не відчиняти ворота
тому, хто колись осквернив
їх крихку позолоту,
покинув забутими,
ніби стерню на обжинки.

До чого ти прагнеш?
(там, зліва, у сумці—хустинка,
будь добрий, утри із обличчя
невинну гримасу).
на старість горнятко води
або спільні фінанси,
розміреність і
одночасну серцеву зупинку?

Я питиму вина у колі близьких,
а не воду,
носитиму плаття короткі
в поважному віці,
а ти як і був—так залишишся
десь на узбіччі,
в моєму житті
нетривким як міраж епізодом.

Пісок між пальці
роєм бджіл просочується.
Вказівний палець до виска,
безглузда ідея народжується.
З маминим молоком,
увібрав у себе стерильну кашу терпіння.
Затверд....
Можна кидати камінням.

А ми зустрінемось очима
На ескалаторах метро.
Впізнається душа причинна
Без гороскопу і таро.

З тунелю свіжістю повіє –
Дивись, вітри не відпусти.
І, як співається в Марії,
Сяйне гірська криштальна мрія,
Така, якої не знайти.

Природньо розпочнем розмову,
І, може статись, – назавжди.
– А як пройти на Контрактову?
Всміхнутися: я теж туди.

Краса мине,
Пройдуть роки,
та залишаться на віки,
твої слова,
вірніше слово,
що ти сказала.
Ось раптово, я знов згадав,
згадав і вечір, і Дніпро,
ту осінь дивну,
все одно,
я не почую більш від тебе,
того, що чув тоді, колись,
Коли стояли, і лились,
чарівні звуки,
Звуки ночі.

Ти думала підкореним я став,
Бо лиш тебе все підіймав,
на той примарний п"єдестал,
Що ти коханням називала.
Так це було, та я не раб,
і не збираюся ним бути,
Мені не тяжко все забути,
і зруйнувати п"єдестал,
який насправді лиш стояв,
в твоїй уяві нездоровій.
На цьому все, пока, прощай.

Ще немає пташок в молодому весняному небі.
Ще дерева тоненькі і голі, неначе хрести.
Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

Хоч-не-хоч – а цвіти...
Світ простенький – мов щастя пташине:
Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
Над стволами трембіт і сопілок,
Шипіннями шинними,
Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

Перший дощик росте до трави –
Мов сестри молодої.

Рукотворні вогні
І задуманий танець бджоли.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

На хрестах і березах нарізано:
«Ми тут були...»

Наверно я не патриот.
Но сердце рвётся если слышу,
Про Украину, что цветет
Но я цветения не вижу.

Я вижу щедрые поля,
И где бурьян как море всюду,
Где плодородная земля,
Вопит:" Засей, я щедрой буду".

Где как в пустыне Кара-Кум,
( Она была когда-то нашей)
Нет стад коров, лишь пьяный кум
Гнёт спину над обильной пашей.

Где словно в фильме про войну
Стоят от ферм одни лишь стены.
И я , признаться не смекну,
Что это всё за перемены?

Где делся буковый запас,
Карпат и гордость и окраса?
Одни лишь ели тешат глаз,
Да домики из плексигласа.

Мы закатали чернозём
Асфальтом, тротуарной плиткой.
Его пока не продаем,
Доход пониже, чем убытки.

Что люди пьют, то нам не новь,
Пьем с горя, радуемся редко.
Мы алкоголь вгоняем в кровь
И дети с рюмкою не редки.

Но нам твердят, что всё путём,
Что скоро солнце сдвинет тучи.
И тут же счет: что? где? почём?
И каждому, на всякий случай.

И мы втыкаемся в подол,
Родная ненька -Украина.
Где совершили мы пркол...
Такая грустная картина.

Умирають ліси.
Не вмирає лиш вітер... поети...
Мавка тілом гнучким
Мені душу свою розповість.

Вона зв’яже із трав,
З того вітру смарагдовий светр
І мені подарує,
Хоч я в її лісі лиш гість.

Мавка з кленом кохалась,
Допоки мені не зустрілась.
Знала зір голоси
І коріння підводних рослин.
Синій терен проріс,
Де мисливські встромилися стріли
Ще тоді, коли мавка
Була однією з людин.

Тайну світлість отого,
що зветься душею одвіку,
Не згубила вона –
Як не згубить береза гніздо.
Що ж змінилося тут,
Що мені віддалась, чоловіку,
Який тільки й уміє –
Вірші писать, як ніхто?

Її трепетна плоть
Журавлиним прощанням стогнала,
Мов хотіла порадувать Бога –
Що файно створив.
Їй здавалось:
Мене вона в цілого світу украла.
А мені не здавалось:
Я свято її любив.

...Після того минуло уже
Дев’ять років і місяць.
Я давно був у лісі.
Все більше в метро, в НЛО...

А як час перелітний крізь кров мою
Гірко пронісся –
Сумне вербенятко
Над серцем моїм розцвіло.

*
Хотів квітучу гілку відламати
Своїй коханій.
Та згадав, що сніг
не пахне зовсім,
якщо навіть хочеш.

*
Двоє в кав’ярні.
Попільничка між ними
повна попелу зради.

*
Нерви чи струни
обснували обох.
Павутиння страждань.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…

Я запитаю…
як це бути Месією.
Як це щодня лікувати чуму, проказу?
Як це любити усіх? Не відчути відрази?
Хоч розумію, питати таке не смію я.

Як це… бути алхіміком першим в світі.
Як це?
З води мадеру. Із пір’я птаху.
Мовчки скасовуєш дибу, сокиру, плаху.
Вчиш оминати шовкові пекельні сіті.

Все, я здаюся.
І більше не хочу Богом.
Він посміхнеться. Дістане блокнот Месії.
Ось почитай. Це не складно. Ти також вмієш.
І посміхнувшись піде у свою дорогу.

Загубилась у небі кряка, маленька кряка,
І забула, як ще недавно кволою була.
І тремтіли навколо листя, чорніли зорі,
Намагалися їй сказати, що скоро тиша,
А вона так хотіла неба, гадала це дяка.
Є надія, та все таки сили світу залишать...

Обгоріла від чиїсь любові чи може опіки,
І прогнози невтішні із люттю ламали гіпнози,
А до сонця так низько і дує у спину вітер,
Лише спогади чисті дитячі тримали душу.
Так ковтала людські почуття неначе ліки,
І в останнє промовила небу: “ жити мушу...”

Чи залишилася ще десь проста, звичайна щирість?
А може то красива вигадка була?
Але тоді б земля родить стомилась,
Нас годувати хлібом не змогла.
Та зовсім щирість - то не спадкоємиця достатку,
Мовляв, бери, у нас ще є, прибуде нам!
Ні, це щось звище, дане нам на згадку,
Від саду, де у Бога жив Адам.
Вона нас, модних і сучасних, не на жарт дивує,
І, зазвичай, черству образу віддаєм.
А як біду над головою вчуєм,
Уваги й... щирості від інших, ждем...
2001р.

Не цю ти жінку ніжно пестив,
Не цю так жадібно кохав,
А ту, що варта сотні бестій,
З якою стільки бідував.

І марив, мріяв ти нещадно
Удосконалити мене,
Аби вогонь палав без чаду,
І вірив – лихо обмине.

Ну що ж, радій! Я вже тихіша,
Вже линуть лагідні слова...
Але хіба таку? Ні – іншу
Ти відчайдушно цілував.

Повзе у вечір львівська електричка,
заспані вікна просяться у даль.
Ти тихий сум заплутуєш у звичку
і відлітаєш вслід за Нахтігаль.

Втікаєш з доми, втоми і дилеми,
холодне місто губиться в слідах.
Тебе засмоктує суха система
мій одинокий, віршокрилий птах.

Дороги завжди заростають зіллям,
приречено замруть в роках польоти.
Ми вміємо лиш зараз бути вільні,
ми лише поки...

Повзе у вечір львіська електричка,
весна шалено дихає у скроні,
ми гратися не вміємо у звичку,
такі далекі і щасливо-сонні.

зникають зорі в небесах,
зникають тіні на землі,
зникає ніч, зникає страх,
зникають радості й жалі.

до мене в гості день іде
і що несе мені, не знаю,
що я знайду, що день вкраде,
ніхто не знає. ніч зникає.

зникає ніби ненароком,
іде, як завжди, в забуття,
а я повільним тихим кроком
мандрую стежкою життя.

і знову я собі брешу,
даю нещиру обіцянку,
що біль позаду залишу,
що буду жити після ранку.

безглузді бажання, думки і слова,
заглушені звуки, важка голова,
невчасні події, обличчя людей,
складний лабіринт нелогічних ідей,
душевна тривога, огида і страх,
спустошення, війни, руїни і прах,
знайомі предмети і рідні місця,
непевність без краю, без меж, без кінця,
димок сигаретний, далекі зірки,
заплутані вулиці, дивні стежки,
міська суєта, хаотичність її,
холодне повітря і ... очі твої.

Примарне місто охопив туман.
накрила ніч його своїм покровом.
не видно неба і землі-лиш місяць й зорі.
Заховані у сутінках дуби ледь-ледь поскрипують від вітру.
Бредуть народи і віки над темним лісом.
Ховається у нім, немов дитя від злих очей,
Моє життя.
Кривавий соколиний крик доноситься із вітром.
Тікаю, та не зна куди, подалі з цього міста.
Все далі в ліс, все більше дров.
Чим більш боюсь, тим більш блукаю.
Все!Досить!Осточортіло!
Для чого це сама не знаю.
Заплющу очі- не прокинусь.
Подивлюсь- зовсім не засну.
В своїх думках до тебе лину, чекаю знов дощу.

Хочеш, я намалюю тобі квітку?
Квітку, яка так приємно пахне нічим.
Просту білу квітку, що схилила свою голівку.
Не хочеш?
Тоді я намалюю вогнище.
Вогнище, чиї білі язики полумя
не здатні зігріти навіть те, що вже тепле.
Ні?
Гаразд, намалюю я людину без духа та душі.
Людину, котра просто дивиться через аркуш паперу.
Дивиться й нічого не бачить і не розуміє. ЇЇ очі порожні.
Що знову ні?
Вже не питаючи тебе, малюю я себе.
Себе з букетом свіжих квітів і вогником в душі.
В моїх очах мої думки, якими пахнуть квіти.
Вдихаєш їхній аромат, і знов мовчиш-тепер ти знаєш все.
Ну що мені робити?...

Світить ясне сонечко
Настала весна
Солов'ї в садах співають,
А в хаті я одна.

Приспів:
Солов'ї-солов'ї...
Брати рідні ви мої
Співайте веселі пісні,
Розвеселіть серце мені.

Ой весно, весно!
Яка чарівна ти,
Почаруй моє серце
І зі сну розбуди.

Ти не прагла на роль коханки,
Ми звірялися тільки снам,
І пили з однієї склянки,
І цього було досить нам.

Ти мене розуміла одразу,
Ми так ніжно тримали бар’єр –
Не промовивши зайву фразу,
Не сполохавши те, що є.

Але нині ти там за стіною,
У світах висоти й самоти,
І тепер говорити зі мною
Тільки тиша могла б так, як ти.

Ми пили з однієї склянки,
І кохання було зі скла…
Ти не прагла на роль коханки,
Ти зіграти життя могла.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

Уночі до бабусиних вікон
Ще приходить самотня груша.
А медяників пряних – без ліку.
Хочеш рви, а хочеш обтрушуй.
Та вона у запаску плаче,
Вогко схлипує аж до ранку...
І ніхто вже цього не бачить
Крізь похнюплену тінь фіранки.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Пілястри кришталеві знову в моді.
Бурульки
камертонами висять.
На них іскряться краплі –
звуки сонця.