Печаль зітхає: “Одцвіло Кохання,
І так болить…”. Та вранці солов’ї
Прокинуться і, попри біль, зітхання,
Заповнять співом парки і гаї.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.
І прийде день, що поверне надію,
Всміхнеться щиро барвами життя.
Скажіть собі – “Я світом володію”
І смутку вже не буде вороття.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Тож кожний день, як диво, зустрічайте,
І він віддячить щедро Вам за це.
Любов, Надію, Віру не втрачайте,
І посміхайтесь труднощам в лице.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Не поспішай, у метушні
Як дим зникають кращі дні...
І не барись – твори добро,
Твори – і вдома, і в метро.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.
Не поспішай кудись втекти,
Якщо не встиг себе знайти.
Не спалюй мрії і мости,
А за печалі всіх прости.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

Навчись любити кожну мить
За неба сонячну блакить,
За те, що ходиш по землі,
За хліб духмяний на столі.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

У житті трапляються
Часом неприємності.
Там сусіди лаються,
Тим бракує чемності.
Та, якщо не першими
Ви прийшли до фінішу,
Був один упертішим,
Решта йшла повільніше.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Час бездумно втрачений
Важко надолужити,
Якщо ви пиячите,
Честь свою паплюжите.
А якщо у цьому ви
Інших винуватите,
І святих не цьомайте,
Бо однак все втратите.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Кожен від народження
Богом обдарований,
Але не походженням
Шлях до мрій керований.
Тож навіщо люди нам
Зайвим перейматися?
За усе, що любимо
Мусимо змагатися.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

- he was a mad and broken man
she was despairing of.
- whatever time, whichever land?
- two lives at our Earth.

he made her gray, he stole the rose
i couldn't forgive him for.
- what purpose for the plant there was?
- she thought she might afford

to be a beauty; never mind,
he beat her to the grave.
- did she relish in his decline?
- she simply felt bereaved.

Що найстрашніше у житті? -
Спитав малий у тата, -
Можливо гангстери “круті”,
Що мешкають у Штатах?

Сам вчора бачив у кіно,
В усіх вони стріляють
І за годину в казино
Мільйони заробляють.

Так, синку, є й у нас “круті”,
Та ми дамо їм ради.
А найстрашніше у житті -
Це “вірних” друзів зрада.

Оспівуємо маму
У віршах і піснях.
Обожнюєм коханих
В розлуці та у снах.

Літа найкращі доням
Присвячуємо ми,
І зичимо їм долі
Та вічної весни.

Тому не розумію
Чому про гарну стать
Є і таке: „повія” ...
Та різна „перемать”?

Не ображайте, люди,
Шляхетних і простих,
Покинутих і любих,
Гріховних і святих.

Бо кожна жінка - доня,
Або чиясь сестра...
Якби їм щастя й долі,
Не кривди, а Добра...

Трапляється,
Що геть усі слова,
Коли потрібно,
З пам’яті зникають....

Можливо в цьому
Винна голова?
А може ті слова
Не там шукають?

У своє серце
Краще зазирніть!
Немає слів?
А чи душа бринить?

Людина, що запалює “зірки”,
Є не завжди яскравою зорею,
Але творцям комфортно біля неї.
Для Ватри теж потрібні сірники.

Та, часом, нам ніяково, коли
Сірник, що вже згорів, себе вважає
За Полум’я, ще й зорі зневажає,
Хоча давно темніший від Смоли.

За гроші купимо усе, -
Доводять “гаманці” пихаті, -
За гроші ректор сам до хати
Диплом престижний принесе.

Це дійсно так, бо “гаманці”
Спроможні стати й астронавтом,
Скупити золото і нафту,
Тримати владу у руці...

Але натхнення Божий дар
І за мільярди не купити,
Як неможливо пісню вбити,
Коли з життя іде Пісняр.

Миколі Луківу

У Вашім прагненні творити –
Бажання з вічним говорити
І словом Зло перемагати,
Якого надто ще багато...

Це Зло – нахабне і крикливе,
Амбіціозне, вередливе,
У чомусь – навіть досконале,
Бо має все – зв’язки, канали,

Імунітети і майдани,
Бо вміє правити стадами,
На бібліях давати слово,
Збрехавши раз, брехати знову...

Ви неспроможні не творити,
Не бачити, не говорити,
І Правді двері не відкрити...
А Зло? – жиріє у „корита”.

Усі ми смертні...

Та хіба

Фізична смерть

Кінець усього?

Життя - це шлях

В ніщо з нічого,

Якщо відсутня

Боротьба

Між вищим Розумом

І злом...

Тож,

Навіть

Три десятки років

Для Генія -

У вічність кроки,

Якщо це Геній, а не “клон”

Народження й смерть…

Що між ними?

Життя,
В якому дитинство
І зрілі літа,
Миттєвості щастя
І відчаю біль,
Святковості мед
І буденності сіль…

Народження й смерть,

А між ними –

Життя,
Де кожної миті
Нема вороття,
Де кожен із нас
Залишає свій слід...

Чи буде він чистим
І теплим, як хліб?

Кий, Хорив, Щек - пливли у світ,
І Либідь, їх сестра,
Побачила калини цвіт
Над схилами Дніпра:
“Погляньте, браття, як цвіте
Цей дивовижний гай!
Хай місто Кия тут зросте..”
І Кий сказав: “Нехай...”.

На кручах Славути – Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

З’явилось місто восени,
Де Кий сказав “нехай”.
Відтоді Київ щовесни -
Квітучий диво-гай.
Відтоді для усіх слов’ян
Калина – оберіг,
Бо ще найперший князь киян
Калиноньку зберіг.

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

І як ні нищила „орда”
Наш працьовитий край,
Калина вічно молода
Відроджувала рай
І навіть той, хто сил не мав,
Поповнював ряди...
Щоб дух Свободи не зникав,
Калину посади!

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

Не слухайте брехні і не творіть
Для себе силіконових кумирів!
Соборну Україну збережіть!
Живіть, працюйте і любіть у мирі!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Шануйте Конституцію й Закон!
Емоції несіть на стадіони!
Не обирайте, друзі, силікон.
Його багато, але й нас мільйони!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Хай голос наш почують крикуни,
Коли ми оберемо мир і спокій.
Нехай звучать пісні про ясени
І про Дніпро – могутній і широкий...

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Нас дехто ще вважає “бидлом”
І має з цього певний зиск.
Відмовчуватись вже набридло.
Є у нас мова і язик.

Ще обзивають нас “рабами”
І розповсюджують брехню,
А уві сні скриплять зубами,
Бо сморід є. Нема “вогню”.

Тим “правдолюбцям” мабуть сниться
“Останній, вирішальний бій”.
Не допоможе й “заграниця”
Брехливій братії такій.

Там теж не дурні, розберуться,
Хто сіє розбрат, а хто мир.
У власні пастки попадуться
І брехуни, і їх кумир.

А ми - з’єднаймося міцніше,
І зникне розбрату “межа”.
Є у нас розум, руки… Лише
Бракує єдності, на жаль.

Вже стільки років нам ніхто
Не заважає панувати!
Крутими дачами й авто
Спроможні людство дивувати.

Та що там дачі і авто!
У нас і “гетьманів” чимало,
І партій теж давно за сто,
Які прилюдно обіцяли

Створити в Україні рай
Аби пробитися в парламент.
Але згадати рідний край
Перешкоджає їм...регламент.

Та й депутатство, чим не рай?
Коли і шахраям пузатим,
Хто гроші у держави крав,
Не сміємо про це й казати,

Бо так заведено, що їм
З тим депутатством, наче вдома.
Не “світить” і казенний дім,
Хіба що тільки за кордоном.

Тож, запитаймо, далі що?
А може наш народ ледачий
І кинув сам напризволяще
Своїх людей на звалище?

А може наші жіночки
Не є найкращими у світі?
Їх продають, неначе квіти,
Та і купують залюбки.

Наркотики, повії, СНІД,
На станціях бездомні діти...
Хіба так можна далі жити,
Неначе у кошмарнім сні

З надією лише на те,
Що може схаменуться “ситі”?
А може сенс є попросити
Згадати “ситих” про святе,

Про Божий справедливий грім?
А що вони? Крадуть і храми
Будують. Та старенькі мами
Ніколи не пробачать їм.

Бо храми ті - краплина в морі
Того, що вкрадено у них...
Не проросте Добро на горі
Й сльозах воістину святих!

Не має майбуття і слави
Тим, хто обдурює людей,
Зникають в Лету і держави,
А Кривді шлях один - у глей.

Вже стільки років... Але рух
Залежить, перш за все, від ладу
І адекватних кроків влади,
Прозорих дій і чистих рук.

Коли це зможемо збагнути
І руки братства подамо,
Нас жодній силі не зігнути,
А меншовартості клеймо

Та інші вади наші згинуть...
Тож будьмо чи не будьмо ми?
Чи справдяться слова із гімну?
Вже десь гримлять Весни громи

І закликають “рай земний”
Тут, в Україні, будувати,
У власнім краї панувати
Та дочекатися Весни

І “ще не вмерла...” заспівати!

Необережний шурхіт їжака
І вицвілий панич на огорожі...
Небесний дах потроху протіка,
Його ніхто полагодить не може.

Рослинних днів кінчаються свята,
Художній безлад мокрої ожини.
Вже день недобачає полатать
Зі споришу зачовгану стежину.

У комі моя країна.
А я все у дідька гостюю...
Малюю Карпати на вікнах
і фарбу сиру цілую.
Так гидко ворушаться в роті
про себе свої анекдоти.
Ми з вами, мої
Любі друзі -
інтелігентна злидота!!!

Авітаміноз, чергова депресія, творчий застій,
переломний вік - усе потроху -
дисгармонія,
дисбаланс...
дрібнонарізане й змішане вкупу
у целофановому пакеті
бовтається на шиї
як камінь.
Тяжка ноша -
усвідомлення повної самотності
у найлюднішому з місць
твого життя.
Вітрини, витрішки,
сітілайти,
акції в супермаркетах,
генетичномодифіковані наїдки,
тютюн,
трава,
дорогі авто,
аборти,
нарощені нігті...зуби, вії... -
усе не те...
інше нас губить,
трощить кістки суспільства,
людства вцілому,
кожного з нас окремо!
Жере наче міль
в дорогій шафі-купе хутро,
придбане коханцем
за бакси.
Ні,
не наслідки Чорнобиля,
не еволюція деградації,
не час,
Бо вітер змінює лише
гори пісчаних барханів,
пустеля ж лишається
незмінною...
інше нас губить...
ні. Не біржі,
банки,
акції, корпорації,
капітал,
світова криза...
А моєму коту
НАЧХАТИ,
що ми
навчилися вимовляти
увесь цей непотріб!!!
Він
годинами медитує
під змінністю хмар
на підвіконні п ятого поверху
малосімейки.
П є воду з акваріуму і
вилизує лапи.
Йому досмаку зелена трава
і
опалий квіт абрикоси.
Йому байдуже
у який колір
я
фарбую волосся
і
що одягаю зранку...
йому не цікаво,
скільки
наш сусід заробляє грошей,
і
чому його дружина
так пізно
вертає щодня
додому.
Він ніколи мені
не бреше,
він
не зраджує мене,
не дорікає,
він не снує павутиння
пліток.
Мій кіт
ЗАВЖДИ
на мене чекає..

Я йшов безмежним вільним полем,
Мені назустріч йшла вона,
Чарівносильною ходою,
Глибинне серце обійма.

Її осяйно ніжні очі
Дивились тінню диких сліз,
Твоя усмішка – теплий злочин,
Твої вуста – невдячний гріх.

Невинність в погляді твоєму,
Нерукотворність різних доль,
Троянд прекрасних злого реву
І заздрість пафосних тополь.

Твоє оздоблене волосся,
Мов сонця промені стрімкі,
У щастя погляд все возносить
І розбиває сум в імлі.

І хто створив тебе такою,
До кого серце вічно лине?
Я завжди поруч йду з тобою,
Душевнорідна, Україно.

Блукали променями років
Наскрізні вільно крилі тіні,
Вливались образом пророків,
Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко
За світом праведних світил,
Ковтали жорна вічний спокій,
Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,
Осквернена ганебним прахом –
Покинене голодним дітям
Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл
Не вартий краплі чистих сліз,
Похований в глибокій ноті,
У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,
У складності усіх склепінь,
Де біле й чорне – щастя й горе,
Де світить сонце, я байдужа тінь.

Все довольно прозаично -
Вдох и выдох по привычке.
В монотонности движений
Копим-тратим сбереженья.
Чашка кофе после ночи
Прогоняет сон досрочно.
И поездки по делам
Всех расставят по местам.
Без эмоций и веселья,
Плавно в небыль тянет время.
Жизнь плетет свои интриги
По маршруту Вена – Рига.
Цель добраться до штурвала,
Другу повод вынуть жало.
И не все так гармонично,
Вдох и выдох…Прозаично!

В травні шістдесят восьмого
нам було по десять — дванадцять років.
Як прагнули в той травень,
як сумували за ним,
коли було нам двадцять,
І на останніх сторінках конспектів
писали слово Liberte...
Тепер вже тридцять...
Обвалюється простір, час —
болючі перетворення надії
в дію.

Вже ніч пройшла.
і знову треба жити,
І вежу Вавілонську будувать.

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

Урешті я пручатись кину,
Мовчатиму, ні пари з вуст,
Коли життя, немов провину,
На ложе покладе Прокруст.
І, мов покірлива небога,
Довірливо йому віддам
Безболісно відтяти ноги
Моїм набіганим літам.
І леза вигнута крижинка
Розріже почуттів покров,
І пеститиме волю жінки
Наточена у смерть любов.
І стане солодко і гірко,
І так печально, далебі,
О ложа – споконвічна мірка –
Хула тобі, хвала тобі!
Та щось Прокрусту заважає
Розрізати мене навпіл –
Чи здогадка, що я душа є,
А чи її фантомний біль?..

Розмова точиться роками
і дивиться ягням любов.
Який гарячий серця камінь,
вуглина біла під руками.
Тримай, не опечися знов.

Як не вмовкає злив литавра
гнів-блискавицям навздогін,
думки купаються у лаврах,
в них замість крил плавці та зябра,
їм глибоко, їм – до колін.

Ти не моя, ти мов Почаїв,
причаєна та мовчазна.
Уста, дві пристані печалі,
на прив`язі слова гойдають,
як чайками квилить весна.

24 Квітня 2009

Харків – моє рідне місто.
Я так багато про тебе не знаю.
Так мало, що хочеться влізти
До твого безглуздого раю.

Я бачу історії безліч.
В твоїх вже не вічних спорудах,
І мене охоплює розпач,
Через те, що в них вже я не буду.

Ми блукаємо стежками міста,
Не зважаючи на перешкоди.
Ми шукаємо де нам присісти,
Не важлива нам харківська мода.

Харків до нас промовляє,
Тим, що в інших ти не побачиш.
І сльозами він нас омиває,
Я щаслива, що ти вже не плачеш.

Старовинні споруди, театри,.
Їх ніхто вже не памятає,
Семінари, музеї, контракти.
І багато чого ще не знає.

Тиша вечірня спадає.
Думки мої бешкетують.
Я ще багато не знаю
Що нам це місто дарує.

23.04.09

Мій рідний сонях вибитий ущент,
Я – вилущене зерно з насінини.
Хто бив мене – нехай поб’є іще,
Допоки збиті лікті і коліна
І літня кров олією тече,
І пахне свіжо золотавим полем...
Кладе руду голівку на плече
Мій рідний сонях.
І немає болю.

Зелене листя у прозорому повітрі…
Яскраве світло у пустій кімнаті…
І білі пасма західного вітру
відносять все, що мала пам’ятати!

І чорний стіл - на жовтому паркеті…
Безпечна думка - у гарячій голові…
Та квіти у завмерлому букеті
Все просяться змінитись на живі!


2001

Мені приснився сон страшний!
Там ти помер, тебе ховали…
А я, хоч був мені близький,
Нічого геть не відчувала.

Багато сліз… Багато слів
У сні я чула ніби збоку.
Здається, навіть, хтось зомлів,
У когось плуталися кроки.

А я спішила все кудись.
(Мабуть, не йняла тому віри)
Та хтось сказав: «Ти подивись!
У неї замість серця, діри!»

І я прокинулася вмить,
Зітхнула: це я спала доти.
Та все ж у серці десь болить,
Коли дивлюсь на твоє фото…

2001

Я із ранку свої
поробила діла –
Застелила хмарки,
журавлів провела.
Нанизала калину.
З легкої руки
Павутинок розплутала
срібні нитки.
Розпрямила травинку.
На краплі води
Залишила свої
непомітні сліди.
Так надворі волого,
аж і думці – вода.
Це тому, що мій дощ
Цілу ніч набридав.

Я раптом прокинувся, бо у ві сні
Мене ти кохала
І гупало серце у груди мені,
І ребра ламало:
„Чому ви не разом, чому не удвох
Лягаєте спати
І постіль без неї холодна, як льох,
А з нею – як мати?”

Я серцю невиразно щось бурмотів,
Мовляв: ”Зупинися!
Насправді, можливо не все у житті
Із того, що сниться.
Ти знаєш, я спроби робив і не раз,
Та бачу – все марно,
І доля, здається, не спільна у нас,
А мрії примарні”.

Та серце змиритись ніяк не могло,
Чи то – не хотіло,
І нервів гуділо пекельний кубло –
Здригалося тіло.
Мені пред’явила повстала юрба
Простий ультиматум,
Мовляв: „ Твоє горе – це спільна біда,
То ж досить лежати!

Бо наше терпіння уже на межі:
Намучились – досить!
Збирайся і швидко до неї біжи
По вранішніх росах.
Не гай ні хвилини, лише зазирни
У „рідне” віконце,
В таємні дівочі закохані сни,
Як лагідне сонце.

Легким вітерцем у кватирку лети,
Як пісня пташина,
Співай про кохання чарівні світи –
Хай музика лине.
Будь поряд із нею і вдень, і вночі –
Здолай перешкоди,
Розвіявши сумніви їй шепочи
Про ніжність і вроду.

Ніколи не плач, не моли, не проси –
Будь гордим і сильним.
Хай знає: для тебе вона із усіх –
Найкраща, єдина!
І серце дівоче розтане, повір –
Бо лід – то не камінь.
Любов, наче дикий, не ляканий звір –
Зализує рани.

Віддавшись спокусам бажань і краси,
Не знаючи міри,
Взаємного щастя вогонь не згаси
Дощем недовіри,
Бо зради отрута, неначе змія,
Вбиває кохання,
Натомість лишаючи нам каяття
Довічне питання.

…Ну, що, чоловіче, задуму Божого витвір,
Ти знов повернувся до посту, згадав про молитву?
Невже завершив ти свою, найкривавішу битву,
На ребрах пілонів й склепінь Калинового мосту?..

Кого ж переміг ти? Своєї душі задзеркалля,
Яке тебе звало на дно і тримало, мов якір…
Одначе рідіють тумани над сірим проваллям,
Працює свідомість, стають все чіткішими знаки…

Дивись, як всміхається щиро, обличчям японця,
У вікнах твоїх Око Всесвіту, пращур твій – Сонце…
Воно заспокоїть тебе і зцілить твої рани,
Послухай: птахи гомонять, розгоряється ранок…

Стає все світліше, стираються грані та межі,
Коротшають тіні в твоїй упокоєній хаті…
Тонесенький промінь Любові прямує в безмежжя –
Обличчям до сходу… Siddhasana… Kapalabhati…

Siddhasana: поза мудреця – йогівська вправа;

Kapalabhati: імпульсне дихання – йогівська вправа.

Кумпала Вір,
23.04.09 м. Хмельницький

Як небо не хоче, то хоч би й у море. Зі скелі.
Бо небо таких не приймає: калік недобитих.
Та ж ні, то не кров, то заграва тече аквареллю.
І падають зорі, мов хліба пшеничного крихти.

І я розсипаюсь. Назавжди. На попіл. На листя.
І вплетена туго у вітер лечу в межичасся.
Не треба зізнань. Вони більше нагадують вистріл.
Бо ж ранять не менше. І чорним малюють зап’ястя.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Созвездие Южный крест висит над тобой распятьем,
густой и жаркий воздух, как после дождя суглинок,
на спинке стула в нелепой позе страдает платье,
и день, прожитый в нем, в той же позе висит на спинке.
Ты спишь, неровно вздыхаешь и выдыхаешь жаром.
А где-то, с неба, моргая, глядят Стожары.

Над миром ночь - это время тайны и сновидений,
тебе сегодня приснится небо над Оболонью,
и над затокой Днепра ты будешь метаться тенью,
и, догоняя звезды, ловить их угли в ладони.
Но только звезды теперь висят над тобой другие.
И это - Африка, это, увы, не Киев…

Вологі губки… Блиск в очах…
Гаряча кров пульсує в жилах…
Приємний хаос у думках…
Його обійми полонили!
Торкнувся ніжно до щоки,
Пролоскотав на вушко слово
Й, не відпускаючи руки,
Повів у світ, де все їй нове!
У світ кохання? Мабуть ні!
В країну щастя? Також мало!
Таке не снилось їй у сні!
Думки пливли, вона літала!!!
Пекучий смак солодких мук
Вони відчули у тандемі.
І кожен дотик, кожен рух
Їх підіймав високо в небо!
З’явились сльози на очах…
Повіки легко затремтіли…
Був цілий світ у них в руках:
Вони його знайти зуміли…
ВОНА у нього, в неї – ВІН –
Це незабутнє почування!
Не треба див, не варто змін!
ХАЙ БУДЕ ВІЧНИМ ЦЕ КОХАННЯ!

20..

*
Про дощ і сонце, вітер і любов
Поліна в грубі довго гомоніли.
Я на городі попіл розтрусив,
Як тільки їхні душі
Відлетіли.

У пригорщі – черешні.
Не ягоди – літа.
Черленим ранком креше
Солодка гіркота.
Агатові прикраси
Дитячого лиця.
Найкращий клаптик часу
Рішучого кравця.
Час дикої черешні –
Мого дитинства знак.
В жовтогарячім червні
Гіркосолодкий смак.

Узор вручну, широка планка,
легенький запах ковели.
Моя сорочка вишиванка
вся ніби сплетена з трави.
Дніпра потоки, степ, простор
по лівій, правій стороні.
Червоно-чорні всі узори,
мережив ряд на полотні,
традицій пласт, легенди роду,
духовний символ, оберіг,
калини кущ, дівочу вроду -
на полотні все хтось зберіг.
Прості орнаменти народні,
тягучі, як пісні степів...
Все актуально і сьогодні,
хоча й прийшли з далеких днів.

Я хочу,
чтобы день начинался с дыхания
Твоего над моей головой,
с поцелуя сладкого,
раннего,
с тела - в экстазе дугой.
с тепла горячего чая,
с позывных глобальных
новостей,
что торжественно
и громко сообщают
о новом в мире положении вещей:
террорист…
отпустил заложников,
митинги свернула…
оппозиция,
инфляция напрасно потревожила,
уважает и не бьет
милиция.
По горячим точкам
стихли стоны,
Буш с бен Ладеном
надумал целоваться,
даже вовремя воздвигли…
стадионы
к нашему…
две тысячи двенадцать!
Сомалийские пираты…
поутихли,
России все долги за газ
уплачены!!!
даже в Лиге чемпионов наши…
лихо
выгрызли победу…
в каждом матче.
……………
Лишь когда растрезвонят об этом
все земные эфиры ранние,
словно чудо, рожденное светом,
день начнется …
с Твоего дыхания!

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

В сусідськім саді квітне алича,
У небо тягне пелюсток долоні,
Радіє дням погожим на осонні,
У плаття біле вбравшись, мов дівча.

Блаженно тоне у полоні мрій,
Цілункам сонця вірить до нестями
І водночас фліртує з вітерцями,
Які грайливо пестять стан гнучкий…

Пора безхмарна промине мов сон
І цвіт невинний вітер позриває;
На зміну сонцю – злі дощі безкраї
Прийдуть, заглушать мантри тихі крон.

Та все це – завтра. В мимолітну мить
Цвіти, радій, люби, надійся, смійся!
Нехай ця мить наповниться по вінця –
Тоді її і вічність не вмістить!..

Задекларуй свої вечірні губи
на столику у мене …
на щоці.
Невпинно час плив за спокоєм,
розхристаного вітром вітражів…
ми не змогли…
За посмішками декольте
блукають в пачці сигарет
зів’ялі рухи з кам’яним обличчям…
час настав
згрібаю зморшки
зачерствілих посмішок за гріх
тебе він вкрав…

Я не знаю, чем ты живешь.
Ты не видишь, как я взрослею,
Ты не помнишь, чем я болею.
Но может, ты ждешь.
Мне, кажется, верю.
Я не знаю, кто ТАМ идеал.
Ты не знаешь моих покаяний,
Ты не примешь моих подаяний.
И если кто-то орал,
Он погибнет под массой восстаний.
Я не верю в возможность науки.
Ты не веришь в возможность встречи.
Где прошлое радостью сердце калечит.
Где мне решать, кто друзья, а кто***
Не верю, что живы, те, прошлые дети.
Жизнь чистый лист дает утром.
Она чьи-то мечты украла.
Кто крепостные, а кто генералы.
Под конвоем строятся чутко
Холопы ее и вассалы.
Меня, вытолкнув по профнепригодности.
Я не гожусь в людоблизы.
Я не гожусь в жополизы.
Убить легко, но не в ее возможностях.
У меня есть защитные линзы.

Я устала читать твои гороскопы.
Сдувать пыль с наших отношений,
А мне хочется тепла и солнца
И избавится от глупых лишений.
Мне хочется твоей нежности.
Твоей улыбкой мир скованный.
Я знаю: у тебя нет времени.
И я снова иду не целованной.
Я знаю, ты занят важными
Делами мирового значения.
А я уже успела избавиться
От простого слепого влечения

Пахнет свежая кровь, вытираю нож об колено.
Все ваши глупости про боль,
Все ваши низости о проблемах…
Зеркало, в нем свет от свечей,
Я в черном платье, улыбка из недр души. Украшения из золота, каблуки, длинный серебряный нож, играют в нем света блики…
Я не верю вам, вы просто безлики. И уже вас не боюсь, вы просто придумка!
Бред лихорадочного мозга, открытая сумка, в ней чьи-то телефонные номера, таблетки, духи, помада.
Не вспомнишь, ну да ладно. Бог с тобой…
Что-то нужное пытаюсь вспомнить. Без толку. Просто шизоид…
Чьи-то цветы, тяжелые шторы, что еще необходимо помнить?
Брррррр! Ледяной пол, сквозняк. Что за фотография, какой-то дурак…
Перестала дышать, помнить. Марио Бенедетти, «Мисс Забвение», роли перепутаны, обрывки сценариев, поступки, о которых жалеешь…
Глупая и больная.
Силуэты, тени… мелодии, ноты…
Ненужные деньги, высыпать на пол.
Журнальный столик, письма…газеты…черные крючки…это буквы?
Конфеты…
Просто разучилась жить. Вначале мечтать и верить. Или, наоборот?
Плевать. Сквозняк захлопнул двери.
Причина отчаяния ясна.
Предельно просто –
«Логічне завершення персонажу». Кстати, ваша фраза!
Дошла до точки. Или грани.
Жаль сигареты остались в куртке, в кармане.
Серебряные ногти, созданные, чтобы рвать сонные артерии. Ровные зубы, отбеленные. Шелковые волосы – моя гордость.
Нервная новость.
Давно устарела. Не актуально.
Два пробела…
На шее, на цепочке, золотая пуля. Так на всякий случай, чтобы не вернули. Меня.
Даже приблизительно не догадываюсь, что потом может случиться…
Шкаф. Платья. Чья одежда? Что значит «прежде»? брежу…
Статья в журнале? Расстались… парень… драка в баре… события, дни, что?
Замедлите съемку, не успеваю. На паузу можно поставить? Нет, рано.
Не моя остановка.
Подождите, постойте! Нет реакции.
Пьяный бред, пьяный базар.
Головокружение, чужой вокзал.
Если ошиблась и нет возможности повернуть назад?
Чьи-то умоляющие глаза…
Пахнет свежая кровь. В бокал налить. Как пиво.
Кому-то кого-то жаль?
А я… просто себя убила…

Ми з тобою напрочуд різні –
Я із Марса, а ти – з Венери:
Я твоїх не збагну капризів,
Ти мої випробуєш нерви.

Ти замріяна в море, пляжі,
Ресторани, театр, готелі,
А для мене, відверто, краще
Підкоряти річки і скелі.

Ти читаєш романи слізні,
Еротичне, гаряче чтиво,
Ну, а я про бійців „залізних”
І фантастику, детективи.

Твій мобільний мовчать не звичний:
Купа подруг, знайомих, справи...
Мій за місяць озвався тричі,
Не стерпів – подзвонила мама.

Полюбляєш чорняву каву
З шоколадом або вершками.
Я до чаю цілющі трави
Додавати вже звик роками.

Ми з тобою такі далекі,
Так, що нарізно, може краще?
Та не згідні, здається, предки.
Я не знаю чому, хіба що:

Ми насправді завжди хотіли,
Ніби дві половинки разом,
Об’єднатись в єдине ціле,
Щоби стало нас троє з часом.

Виявляється, краще – спільно,
Як єдина, міцна команда:
Ти мою прикриваєш спину,
Я тебе захищаю вправно.

Я - рішучість, а ти – надія.
На тобі господарство, діти.
Я працюю і землю рию,
Щоби завше тривало літо.

Ти зігрієш і приголубиш,
Залікуєш синці і рани.
Я бентежні цілую губи.
Чародійними вечорами.

Ти навчила потроху, з часом,
Розуміти оті капризи.
Ми щасливі з тобою разом,
Хоч насправді - напрочуд різні!