Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний...
Купались в пестощах оман.

А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що я полюбила,
Що так безжурно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки!

Нехай лишаємось на "Ви"!
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.

07.2016

Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.

Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?!
Ми на перелазі – щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.

09.07.2016

Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що стане після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.

Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі – відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.

Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі – простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.

Далі час не знайде потрібних слів,
Ми ж його не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити.

06.2016

Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.

Я відтворюю на папері твої маршрути,
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.

Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди як вперше, а все ж – щоранку
Нанометр за нанометром твої долоні!

Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!

06.2016

Загубились в пострілах надовго…
Ні тобі ні свят, ні вихідних
Але ми старієм не від того
І, по-правді, згадані не з тих
Щоб ото, як сплакавшись, журити
Чи вздіймати руки до небес!?
Все одно під осінь сіють жито…
Тут важливо хто від чого скрес
21.01.2023.

Я бачив Вас ще в час малого Сходу,
Як розводив у глеках мідну хну,
Коли дививсь мов в дзеркало у воду,
І бачив Вас, тоді коли без згоди,
Свою любов розмарену вдихнув.
Я бачив Вас, здається, поза часом,
В пливких дрижаннях сонця на воді,
І хвилювались образи невчасні,
Коли і сліз не розбереш в цій чаші,
Яку подали випити Тобі.
Я бачив Вас, і не в числі забутих,
Потоплених у пам’яті моїй,
Коли словам минулим не вернутись,
Коли без неї серцю не відбутись,
Заснувши в човнику вогких повік її.

26.11.2019

Настала зимонька-зима
і завітала не сама –
несе з собою білий сніг.
Не дрібку – цілий міх!

Зимова казка на поріг,
уже позаду Новий рік.
Мороз малює на вікні
гірлянд рясні вогні.

А сніг іде, а сніг іде…
Яке майбутнє завтра жде?
Чим одарує нині сніг,
що падає до ніг?.

Він укриває діл, і луг.
Усе світлішає навкруг
і річку крига укрива –
такі зими дива!

Одівся в біле сірий ліс,
осінніх непомітно сліз.
Усе, від липи до сосни,
заснуло до весни.

А сніг іде, а сніг іде…
Зустрінемось з тобою де?
Здивує чим чарівний сніг,
що тихо ліг до ніг?.

Напевне снюся любій — егеге!
Бо тягнеться рукою щось дістати,
Та мій горобчик літерою “ге”
Спросоння вигнувся, вже — гладіатор.

Погладить треба, щоби став прямий,
І щоб заграли радості фонтани.
Трудися, мила, ми ж удвох, самі,
Хай літерою “і” горобчик стане.

Яка ж ти молодець — душа моя!
Мов той юнак красивий і завзятий --
Усі крапки над “і” розставив я
У тебе на щоках — любові свято!

20. 01 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Якщо голову на лапки
Кіт кладе й ховає ніс, –
Одягати треба шапку,
Бо мороз, напевно, зріс.
А коли чутлива кішка
Розпушила пишно хвіст, –
Будем гратися у сніжки
На майданах сіл і міст.
Як улюблена тварина
Розляглась на животі, –
Значить гарна буде днина
І все добре у житті.
21.01.23

я літаю
понад містом
в сні
далекому
від стін
там нема
на що присісти
хто без крил
і без колін

я освоюю
парсеки
де ще світла
не було
і оте моє
далеке
в’є собі
в думках кубло

я літаю
не торкаюсь
черепиці
і шпилів
і збиваюся
у зграю
і тону
мов кораблі

в іншім сні
в якому тихо
розкладається
душа
на все те
без чого дихав
і ніяк
не поспішав

я літаю
і питаю
не зозуль
а ґав
і сов
скільки
сонця ще
до раю
що у місячнім
ласо

де поділися
дороги
що крутилися
в’юном
я пір’їна
без нічого
мов без істини
вино

я літаю
і не бачу
гострозубих
кольорів
все моє
не Аппалачі
а долоня
для зорі

я літаю
і не дбаю
де торкнутися
межі
бо тебе
у сні немає
тільки
колом віражі

13 Вересня. 2019

світло правди
у всьому…

де нема гіркоти
пахне хлібом
і домом
не стоять
холоди

на долоні
проміння
пережитого дня
а у серці
насіння
небувалого я

трохи сліз
для плаксивих
і розради
для втіх
для уквітчення співом –
перехрестя доріг

трохи сили
вітрилам
і наснаги
думкам
віку
стати похилим
а пізнанням –
рокам

обіймемося
доле
скільки того
ану ж
неокреслені кола
пастки тиші довкруж

у чутливому танці
при щоці
до щоки
нам
щасливим коханцям
не спадають
думки
не звертаються
віхи
хоч збігає
життя
наша музика
втіха
зграя нот
каяття

23 Серпня, 2019

що мені лишається
те вже не твоє
серце-каїн
кається
серце-камінь
п’є

словом
напивається
відчаєм пливе
бо за страх
чіпляється
дзеркало
криве

гріх
на себе глянути
знаю
то чуже
що петлю
затягнуту
з кляпом стереже

що давно вже
виростив
та дитина
ще
забагато милості
і любов
дощем

потребує
спокою
злагоди
і жнив
бо ціна
високою
стане
для вини

пальці
розтискаються
хай собі летить
що мені лишається
вбрід не перейти

23 Серпня, 2019

І
Етапи еволюцій неперервні...
ця теза історично не нова,
тому ще мають на землі права
на існування вірування древні,
релігії і явні, і таємні,
і зайві...
................. як нечувані слова
богині Геї, поки на арені
нового світу все іще жива
і поки повертаються наївні
язичники на капища чужі
та й досі залишаються на рівні
свідомості первісної душі.

ІІ
Гуртуються фальшиві патріоти
чужої віри і своєї тьми
та іноді – корисні ідіоти,
зоїли музи, самохвали, боти,
що затесали ся межи людьми...
.....................................................
Не знаю, чим угодні на закланні
Перуну, Зевсу явні барани,
ягнята... адже душі окаянні
не відають, що́ жертвують вони,
коли і їх ошукують лукаві
і любі друзі, і єлейні пави,
і їхній гуру на одній нозі,
пакуючи у голови діряві,
які духовні ідоли русі.

ІІІ
Вони віками бігали по лісу –
наяди за панами й навпаки...
і що то інше, якщо це не біси
сучасної московії? Гульвіси,
що нап’яли на себе клобуки,
тепер – попи... гундяєвоголосі,
що наші храми й лаври зайняли,
усі дволикі, хижі – як орли
і безголові як великороси,
песиголовці, нелюди, барбоси,
нечиста сила чорної імли.

01.2023

Що своєю сутністю людина,
вдавати ладна з дня на день?
Іти вперед без зазіхань
на чужі трофеї знань.
Ладна грати свою роль мізерну
у суспільстві хижих, злих людей.
Вона змогла б удати,
що танок із згаснутих зірок
усе ще сяє.
Що небесні горизонти
вкривають невагомі хмари.
Людина мала б змогу
жити, мріяти й літати
високо в своїх думках.
Чого б іще тоді не вистачало,
аби смолою вкриту темряву,
освітити яскравими зірками?
Як здати зброю у нерівному бою,
нізащо не вийде у людини.
Як віддати душу у пітьму,
ніколи не віддасть людина.
Марні лиш дні ішли б ще довше.
Все більше смутку і журби
вкривали б її думки.

20.01.2023

Я Вас покликала на чай,
Самотню душу словом гріти.
А Ви в словах моїх відчай
Змогли відразу зрозуміти.

Я Вас не кликала в життя
Своє, що зіткане із болю.
А Ви без слів і співчуття
Зі мною розділили долю.

На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.

Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Горить свіча у вечорі шовковім.
Пливуть осінні сутінки сумні.
З тобою ми на поминах любові
Удвох. Удвох? І бачиться мені –

Ось поряд ми. Іще ми разом. Разом.
Заплющу очі, та згадаю знов,
Як ми стрічались і тоді відразу
Сплітались руки, стугоніла кров.

Чому ж прийшла до нас пора безкрилля?
Серця замовкли, в тім чия вина?
Кохання наше – спалене бадилля,
І зраду, як вино, я п’ю одна.

Коли охоплює азарт
Чи тяготить одноманіття, –
Вони вилизують асфальт
І масажуюють вправно віття.
Нема в них буднів, ані свят,
Якщо завжди хвилюють простір, –
Вітри годинами ячать
І пахнуть чаром високості.
Щодня мандруючи, вітри,
Бува, спиняються від втоми, –
І сумно виснуть прапори,
І зріє тиша невагома…
20.01.23

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,

І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,

Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,

І збагнути комусь несила
Мою правду, й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,

І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою* не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна –
Перед ворогом не схилюсь,

Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!

Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!

Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.

06.2016

*Біблійна особа. Одна з дружин Давида. "Була ж це жінка з добрим розумом" I книга Самуїла

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

Мені нудно. Мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
Та мені здається, що ми з ними квити.

Тож мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та щоб ти наважився покинути мене назавжди –
Повинні пройти сторіччя.

А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.

Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже.
І що найгірше – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.

22.06.2016

- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…

Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»

Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося.

Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Не знаю я, як ви воюєте в окопах.
Та знаю про жорстокості боїв.
Я пам'ятаю двадцять чотринадцять,
і Краматорськ... Як вистояв в борні.

Сьогодні теж війна... Важка й злиденна.
І Краматорськ тримається незламно.
А я далеко... Хоча й згадую щоденно
Про тих, хто місто захищає справно.

Щоденно вранці о дев'ятій,
У ту хвилину тиху, що єднає,
Я плачу разом з матерями
За тими, хто в серцях не помирає.

Героям слава! Слава Україні!
І Краматорськ мій витрима, я знаю.
І ті, що виїхали зараз, неодмінно
Повернуться, бо місто їх чекає.
18.01.23

Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.

04.2016

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо чую дзеркальність і дзвони.
Я бачу: ось анґели й люди.

За нами спливла
атлантида.
Ось крила скажені згоріли.
Ви, мабуть, мене зрозуміли?
Не завжди там стидно, де видно!

15 грудня 2007 р., Київ

Сьогодні небо в білих цепелінах,
І звір сиренить, бивні догори
Піднявши, наче вирвавшись з фантастик
Дотичних, паралельних нам світів.

Немов іде на пензлях Сальвадора,
Химерний сон і в плавнях очерет
Записує буколіки на водах
І все упереміш кудись тече.

І губить хтось стару, як світ дискету,
І як тоді, на підвіконні день
З'являється, коли зникає світло,
Те відчуття, що страх уже минув.

Заціпеніли білі цепеліни,
Гроза, ще трохи вирветься вогнем,
І загориться тьма нечистим полум'ям,
Дискети попелу скидаючи униз.

3.05.2022

Напевно

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, – 
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, – 
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”
( Віктор Кучерук)

Як би ж його побачила

Напевно, снюся любій уночі,
Бо мацає мого "буйка" рукою
І млосно стогне на моїм плечі
Мене позбувши сну і супокою.

А він блищить здоров'ям молодим,
Хоч нещодавно був, напевно, кволий.
Як би ж його побачила, між тим,
Таким, яким не бачила ніколи?

А у пікантних любощів момент,
Як пахли коси пахощами м'яти?
Подумала, напевно, — імпотент,
І не дозволила себе кохати.

(Тетяна Левицька)

Пахощами талої землі
Споєне уранішнє повітря, –
Зовсім розчинилася в імлі
Чорно-білих кольорів палітра.
Капає за комір і лице
Умивають радісно краплини, –
Лиш калюжі блискають свинцем
І душі тривожно щохвилини…
19.01.23

Епоха ціла одійшла у вічність…
Іде на небо сотенний УПА
у сотню років. Дійсно символічно,
сльоза додолу падає скупа.

Усе життя він посвятив звитязі,
домівкою йому був рідний ліс.
Десятки літ ще потім у «гулазі»
скитався українець Кривоніс!

Незламність і свобода для героя –
не звук пустий, не просто сірий дим.
За Україну він стояв горою
і назавжди зали́шився таким!

Скільки іще нам чекати, як яблука вродять
Скільки ще ранків неясних й задимлених днів
Вірю, що землю мою заскородять й удобрять
Воїни гноєм безславно спочилих катів.

Спека холодна за пазуху льодом стікає
Світлий світанок за обрієм десь спочива
Щастя і долю повіки віків не спіткає
Тих, хто на землю вкраїнську мою зазіха.

Яблука вродять і будуть рясніти на Спаса
Хто із мечем до нас лізе від нього й помре
Ми переможемо зброєю, словом і спасом*
Зірка Вкраїни на небі яскраво зійде!

*спас - українське бойове мистецтво.

Це на перехресті путана,
а ти його жінка кохана —
чутлива в брунатних веснянках,
хоч кажуть сторонні — коханка.
Із цим тобі жити прийдеться,
далеко та близько до серця.
З півслова його розумієш —
між вами: лавандові мрії,
повітряні замки і башти,
ліричні сюжети на шпальтах,
душевне єднання, тяжіння,
в очах зоряниць мерехтіння
і серцебиття перегуки
від ніжності і до розпуки.
Та серед жаливи чи квітне
кохання твоє зорелітне?
Чи завше в ладу ти з собою,
коли навіть поряд з тобою
Любов, що тобі не належить?
Дивись, не зірвися із вежі!

16.01.2023р.

Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,

Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,

Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,

Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?

03.2016

Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже і пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.

Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли!..
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.

Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.

Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.

02.2016

Сонячний новий ранок,
Січневий ще один день.
Ми знову рахуємо втрати
Стільки горя, а ще й не четвер

Люди перетворились на цифри,
Трагедії - на будень
Горе визначає статистика,
Навіть дитина тепер - мішень.

18.01.2023

Буває, що світ минає.
Буває – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.

12.2015

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Та лиш у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами лиш в снах блукати.
Та лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити,
Земля не зійшла з орбіти.
Та лиш ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.

12.2015

Стоячи на порозі свого смеркання,
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно, на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради,
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша і травневу віру,
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша з всіх присутніх!

12.2015

Сміливі завжди мають щастя.
Кмітливі п'ють лиш чисту воду.
А я смакую насолоду
Свого щоденного ненастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти.
А я – ще мить і буду тліти
З цього огненного причастя.

А я складаю заповіти.
Не мій мою пильнує вроду.
Не нам долати цього броду,
Бо в нас буде своє пропастя.

12.2015

І скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених притулок,
Як кожен кут і закавулок,
І пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!

12.2015

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе,
Ти в дорозі молишся йому.

11.2015

***
А деякі трагедії однакові,
коли подія, наче, чорна ніч.
Вона є знакова
і для Авакова:
багато знати – небезпечна річ.

***
А ми уже доїхали до броду,
де мали утопити всю орду,
та у народу
мало є свободи,
коли іде у слуг на поводу.

***
А куди ідуть колаборанти –
невідомо. Але я навчу, –
хто за окупанта
умирати
мав охоту – має досхочу.

***
А на кремлі зупинені куранти,
бо це є економія, таки,
і... окупанти
мають пакувати
себе у целофанові мішки.

***
А русофілія чекає миру,
допоки діє ще воєнний стан.
Її кумири
захотіли сиру
у мишоловці з назвою Оман.

***
А Європа має гарний тин
на межі із відбувайлом-цапом.
Дуже хоче, блін,
діяти один
на один у бійці із кацапом.

Опінія
А поки йде війна, минає час.
і перемога дістає ознаки:
у нас –
це когнітивний дисонанс,
у Раді – імітація гарячки.

01/23

Віктор Кучерук
поезія "Напевно"

“Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”

Пародія

(Олександр Сушко)

Напевно, снюся любій уночі,
А вдень під піч ховається від мене.
Бо маю в сексі генеральський чин,
Вона ж - зольдат. Дитя у цім зелене.

А вилізе - мовчить. Хрести кладе,
Сахається від мене, мов від чорта.
А от сусідка любить. Тет--а-тет,
Бо я - найліпший учень у Ерота.

Та що сусідка! Гурій є обком!
І кожна хвалить за "труди" амурні.
Працюю вранці, вдень, вночі, смерком,
Все якісно! Але в дружини нюні!

Жона в печалі, в схимі, на межі,
А я хлебчу із глечика сметану...
Панянки! Розтолкуйте! Підкажіть!
Ну як мені утішити кохану?

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Але у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.

На колінах зустріли твою домовину
Благала мати:" Синочку, вставай"
Забрала війна молодого хлопчину
Кричали рідні і друзі :"Прощавай"

Не обіймеш,ти,ніжно матусю свою
Сльози пролила вона над холодним тілом твоїм
Загинув,ти,воїн,в кривавім бою!
Загинув,ти,в полі безкраїм!

Твій рідний дім та рідний поріг
Заночуєш ти тут вже востаннє
Молились ми та Бог не застеріг
Вшануєм ми пам'ять твою на Хвилині мовчання.

Він озирався на схили Акрополя,
І бачив політ куріпки Талоса,
Тримаючи циркуль старий у долонях
Він кроки міряв загубленим голосом
Знаючи Афіни йому не пробачать
Вбивство меншого, слабшого, кращого.
«Та зрештою, що це я, — себе заспокоював, —
Хіба не історія рухає часом?
Хіба не фатальні видіння оракула
Завжди цікавіші для світу, як глас
Великого міфу, бунту, спротиву.
Чому ж я противився?
Піддався страху? Генію серця ще зовсім юного.
Ось, тіні його мов вчепились в сандалі
Наче Еринії в'ються за мною.
Тікати. На Кріт, на острів Міноса.
Там спокій для совісті, там історія,
Там шурхіт хітону, мов хвиль, Пасіфаї —
Мене заспокоїть, вона світлозора
Водою оточить, і сонцем напоїть».
Очі — моря, повіки — вітрила
І теплий берег зійшов до ніг,
Слухай Дедале, як море Егейське
Сходить піною шумними припливами.
Чи чуєш, як чайки викрикують — Талос,
Талос,
Талос
Йдучи за тобою на острів Кріт.
І от вона — твоя історія,
Твоя Пасіфая, цариця твоя
Твоя інженерія вабить для неї
Священного білого, міцного бика
Посейдона.
Похіть стає на коліна у лоно
Корови із дерева обтягнута шкірою
Вона — Пасіфая — стискає в долонях
Священний трепет мінойської віри.
Тепер ти побачив свого Мінотавра,
Якого твій розум приводить у світ,
Що далі Дедале? А далі лиш далі
Ще одна видумка — твій Лабіринт.
А потім Тезей, Аріадна, вбивство
Звіра.
Крила із воску — Ікар твій летить
До сонця, падіння, відлуннями: — Сину
Ікаре! — розходиться небом.
А син мовчить.

04.03.2022

Не обманюй, що любиш мене
І повірить на слово не змушуй, –
Наша близькість, як сон, промайне,
Тільки згадки зостануться в душах.
Не кажи більш ніколи мені
Про все те, що створила в уяві, –
Оповідки ці дуже смішні,
Коли осені бачиться з’ява.
Не вигадуй того, що уже
Повторити узавтра не вдасться, –
Ти – яскраве майбутнє чуже
І нічим не обмежене щастя.
Твої щоки рум’янцем зайшлись,
А мої – жовтизною покриті, –
Я шурхочу, немов падолист,
Юна ти - повна соку і цвіту…
18.01.23