З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.

Котик носика подряпав
Із прихильности до чічки,
Залишив відбиток лапи
На її пахучім личку.

Не спинить авторитетом
Грацію оцю простую.
Не журися, грізна тето,
Дай твій носик зацілую.

Лапа де пройшлась котяча,
Цей стражденний ніс–каліку,
Я із запалом юначим
Згоден го́їти довіку.

2011

Зневаги чом багато у суспільстві?
Чому неправда поглинає світ?
Чому усюди підлість і насильство?
Невже людський вироджується рід?

Ми уявляли так собі сучасність?!.
Бракує запитань і навіть слів,
бо жадібність панує та безкарність
і розбрат усіма заволодів!.

І не відмити ті родимі плями
ні в чистий, ні у будь-який четвер.
Як людство не повернеться до тями,
невдовзі пролунає – світ помер!

Натхнення — це не зовсім те,
що з'являється раптово.
Натхнення заховане в глибині,
на дні творчої душі.
І навіть якщо зараз немає того,
що могло б дати крила.
Подарувати квиток у світ,
інакший своєю реальністю.
В ньому зовсім не існує
тривоги, суму і проблем.
Там панує вир емоцій, почуттів
і жаги висловлення думок.
Без болю і образ.
Без сліз і колючих фраз.
Там кожне слово сплітається
у довгі речення.
А кожне речення створює
відображення самого серця.
Їх не перевіряють на помилки.
Не шукають сенсу
і логічного порядку слів.
Там панує свобода
й вираження щирих почуттів.
Чисте полотно,
де твориш без сумнівів.
Бо не встигаєш задумуватись
про щось не головне.
Те, що виявляється
й зовсім не важливе.

12.04.2023

Там, де стигне врожай
в українській бабусиній казці,
там, де з русла Дніпро
забігає у жилку мою,
під камінням недугів чи
в довготривалому щасті
Україну свою
я безмежно люблю.

30 березня 1997 р.

Що малюють наші діти?
Жовті та блакитні квіти,
Сонце, біленькі хмаринки,
Відбудовані будинки,
Школу, стадіон, садочок
І заквітчаний куточок.
На асфальті у містечку
Котик, Зайчик і сердечко,
Мчить додому потяг тата,
Перемоги світле свято!

І малеча має хист :
Цей малюнок — щирий лист,
Надихають любі діти
Рідний край наш боронити.

І знов прийшла красунечка весна
З дощем, теплом й пташиними піснями.
Лишень не сплюндрувала би вона
Її красу чудову й величаву.

Хай не затьмарюють дими страшних пожарищ
Ніжний вербовий й калиновий цвіт,
Ворожі щоб ракети не літали,
Лиш лебедята в небі голубім.

Лелечий клекіт над хатами чувсь
І тихо воркотіли голуби.
Люди, зупиніть війну, прошу,
Щоб кожен з нас позбувсь страху й біди.

2023 р.

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

Сходить сонце наді мною.
Сліплять очі промінці, –
Прикриваючись рукою,
Бачу золото в ріці.
Золотиться тихе плесо
І блищить яскраво рінь,
Хоч верба довготелеса
На красу роняє тінь.
Лиш вербичці духовитій,
Певно, досі невтямки,
Що не можна зупинити
Всі промінчики верткі.
Сонця блиски променисті,
Жовтуваті і руді, –
Протикаються крізь листя
Й золотіють на воді.
13.04.23

Вже й сніг розтанув непомітно…
А про дощі не тут, окремо…
Весна втече, проснеться літо.
Ну що ж нехай, як розіпнемо…

А як інакше, не без цього?
А в осінь всядемось в садочку…
І ти промовиш - ради Бога,
Давай на закусь з огірочка…

А я б не проти з поцілунка…
Він самий раз для розігріву.
Та що вже я, це ж ти чаклунка
На полі спільного посіву…
12.04.2023.

Хто я, скажи, що тут в гримасах віри
Одній тобі у вірності клянусь,
Що в погляді твоїм боюсь довіри,
А більше, щоб довірилась боюсь.
Що чуйних слів патетика нестерпна, —
Пустинний берег відданий хандрі,
В твоїх слідах шукає знак безсмертя
Самотній друг на стоптаній землі.
І змірює своїм байдужим зором,
В таблицях мір піднесену красу,
Що за гримасами приховує свій сором,
Жаліючись видушує сльозу.
Він роздивляється в заломлених зап’ястях,
В лукавстві рук і холостих очах,
І жест, і погляд їхнього нещастя,
Живу любов, що губиться в слідах.

06.06.2019

Ну, ось і ти обру́чку одягнув,
не дотягнув до сорокі́вки, синку…
Так довго довелось чекать… війну,
аби знайти свою єдину… жінку!

Тож злагода нехай завжди між вас,
кохання ні на мить не покидає,
не забариться перемоги час
і ве́сни ще порадують розма́єм!

Іще збере́мось за одним столом,
піднімем за дітей і перемогу,
а нині носиш зброю та шоло́м
і ми за тебе молимося Богу!

Розхлюпував Квітень пахощі
у яблунях білоцвіту,
висіював щедро з пригорщі
кульбаби у малахітах.

Угледіла, ніби вперше я,
як вруниться світ весняний,
коралями ген мережиться
роса на траві духмяній.

Кулоном сусальним блискає
Світило на серці неба,
та вмить пронизала блискавка
стрілою плакучі верби.

Гадала, що все розгадано
в природних дивах містерій:
Боялась, як дідько ладану,
кохання впустити в двері.

Здавалося, все побачила:
зрадливу любов до "гробу",
квапливих ночей побачення,
і пристрасті до ознобу.

Я Квітню тремтливим почерком
поеми в саду писала б,
та липню єдиним розчерком
усе віддала, що мала.

11.04.2023р.

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

Руки простягалися.
Ноги не верталися.
Очі здогадалися.
Не було – а сталося!

Сталося, що малося,
що насправді снилося,
на яву збувалося,
в очі ж не дивилося.

Може, ти осмілишся,
поки в цьому горі я:
наді мною схилишся,
й трапиться історія!

Вечір мій прові́даєш.
Вибач, рани точаться.
Більше не завидуєш?
Дай води – та́к хочеться!

Слів мені – по за́в’язку.
Сліз – по вінця ві́нцеві.
Снів – по яв без за́́хистку
й очі твої сфінксові!

Сни твої розвіються.
Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться.
Підуть і заблудяться!

9 листопада 2005 р., Богдани́

Невипадкова зустріч.
Випадково.
Торкання двох несхожих шкір.
Скажи хоч щось.
Сполучне слово.
Улесливо.
Наперекір.
Імла прийшла на теплих лапах
і охопила, оплела.
Запам’ятати хочу запах
твого нерідного тепла.
А завтра знову буде стріха
вітати танком соломин.
Мій дім отам, мене він кликав,
він йде за мною навздогін.
Залиш мене отут з собою
своїм осердям.
Природнюсь.
Моєю долею людською
з твоїм приреченням сплетусь.
Не відпускай мене у ирій!
У позолоту сонцеднів.
Ти би мене утихомирив,
я відчуваю, ти б зумів.
Не відпускай!
Мовчиш.
Стискаєш.
Я розумію. Два світи.
Затисни дужче. Аж до краю.
Й поволі відпусти…

11.04.23

Стигне ранок імлистий
Без яскравих одеж, –
Пахне квітами місто,
Після гару пожеж.
Додивляються діти
Заспокійливі сни, –
Добре жити на світі
Без боязні війни...
12.04.23

Ніколи не шкодуйте добрих слів,
назустріч кроків, дружніх поцілунків.
Не зчувся – день у вчора полетів,
у вечора сховався за лаштунки…

Обіймів не жалійте, милих фраз,
а співчуття чи участі – хоч дрібку.
І уникайте грубощів, образ –
даруйте доброзичливості скибки.

Діліться усмішкою, щирістю, теплом,
на ввічливість скупитися не варто.
На вулиці, удома, за столом –
додайте ще і людяність у кварту.

Ніколи не шкодуйте доброти,
а гарний настрій – то приємне зілля.
І будете зі щастям ви на «ти»,
від цього не трапляється похмілля!

Лоскоче вітер… сміх, тай годі.
Дзвіночки сердять, ніц зв’язку,
А справ зібралось на городі -
Висять, щоправда, на гвіздку…

Сідає сонце… Божий обрій
Ніяк не втримати… Дива
А ще святі… а ще недобрі
Журливим дріб’язком сплива…

І тягне душу на гвіздочок
А тіло знову за своє…
І поміж ними холодочок
Цікаво, що із них моє?
12.04.2023.

Я кинув курити вчора вночі
Стояти там,на балконі,тепер жодних причин
Моє улюблене місце,після старенького ґанку
Не лягаючи спати, я зустрічав там світанки

Там нікого ніколи не було
Лише я у своїх думках
Самотньо вірша писав свого
А потім навіть не читав

Там народилася вся моя рима
Щоночі я сидів там під світлом свічі
Цей балкон дарував мені крила
Але я кинув курити вчора вночі

-Там нікого ніколи не було
-Лише я і мої думки

16 серпня,2022

І знов в мені до мене мною
Цвіте сім неб… волосожарі
Голубять очі сивиною….
Одне із них - моє ферарі…
Я згоден годен згоди тої
Перецвіте візьме і зникне
І знову сумніви… застої…
Та світло вже ніхто не вимкне!
11.04.2022.

Я несу тобі квіти -
Світанковий жмУток.
Весняні мрійноцвіти -
мій тобі подарУнок.

Я несу тобі сяйво,
У долонях тримАю.
І не буде вже зайвою
моя пристрасть-кохання.

Я несу тобі слово -
це таємне зізнання.
Хай воно і не нове,
але все ж не останнє.
11.04.23

Укласти мир воно готове,
не відновивши статус кво,
а пістолет – напоготові,
і знову суне кулю в ствол!

Та «міль» несе всьому народу
ідеї братнього злиття:
кайдани миру і свободи,
а ще – петлю для забуття.

Бо сіє прутень в Україні
лише біду і люту смерть.
Уже очікує скотину
болотяна мокшанська твердь!

Безпо́міч наша – у чужій руці.
Немає блага правоті́ не Вкрайни.
У нас є сила при Русі кінці́
прожити й жити вічно й файно.

Не о собі співає соловей,
як жи́то жи́ттє і своє, й совітське*…

22 липня 1989 р., Богдани́–Київ

–––––––––––––––––––––––––––––––––
* у першому варіанті автора: «радянське»

Червоними духмяними зірками
у небо задивляються тюльпани –
там сяють їхні сестри золоті.
В народі кажуть – від землі до неба,
але красі і вічності не треба
долати відстань для єднання взагалі.

10.04.2023 р.

Вечір поволі краси дивовижу
ночі на плечі одяг.
Груди наповнює маревом свіжим –
чисте повітря звитяг!

Сіються зорі у срібне свічадо,
виграючи поміж хвиль.
Тихо звисає над місячним садом
всесвіту зоревий шпиль…

Пада у воду яскрава зірниця,
наче небесний кришталь,
і діамантами купол іскриться!
Але в уяві, на жаль…

У Хундарєва Юри є Пегас.
А в мене - ловка, сатирична клізма.
І хоч у віршуванні дядя - ас,
Поставлю, бо інакше буде пізно.

У розкаряку , конику, ставай
І підніми хвоста, а то розсерджусь.
Та звідти зирить Юри голова!
Таке, панове, бачу я уперше.

Голівонька застрягла! Хай бог ми!
Коняка хоче перднуть та не може!
А мій Пегас, як пшукне, то громи
Вчуває літератор, мабуть, кожен.

Із живота коняки чути шум,
Аж хреститься під тином баба Галя.
Лозиною іззаду ворушу,
Аби скотина більше не страждала.

11.04.2023р.

Людське життя, немов потік
Стрімкий і неспокійний, -
Прямолінійно й з боку в бік
Несеться конвульсійно.
Учора чисте, як блакить,
Сьогодні - каламутне, -
Петляє, крутиться, шумить,
Або журчить ледь чутно.
Торує визначений шлях
Крізь незлічимі гатки,
А далі - губиться в світах,
Лишаючись у згадках...
11.04.23

А війна зруйнувала і села й міста
Та горять пшениці і палають ліси,
Над убитою матір"ю плаче дитя.
Подолати це горенько де взяти сил?

Гинуть не тільки люди, а звірі й птахи,
Лише чути як смаленим пір"ям смердить.
Нам накоїли лиха ці злі вороги,
Але ми переможем й позбудемсь біди.

Наші воїни мужні найкращі з усіх
"Другу" армію світу зуміють здолать.
І розквітнуть сади й заспівають птахи,
Сонце миру у небі тоді засія.

2023 р.

Жаба бажа
жала. Лажа...

2023

ІНе нарікаю я на долю.
Хоча досягнення малі,
та не поламані щаблі
драбини в небо із юдолі.
У кого щастя не було –
йому нещастя помогло...
.........................................
Воно і досі на престолі,
а біля хати москалі.

ІІНе зобов’язаний нікому,
але виконую оброк –
аби навіки не замовк
мій тихий голос... і по тому,
як на віки піду додому,
ще зачитають до дірок
мої поезії, а нині
нехай би хоч одна зі ста
лягає на чиїсь уста,
ще не затяті у гордині,
і подивує читача
прозорий стиль, а не полова
і з шанувальником розмова
плугатаря і сіяча.

ІІІІти у засвіти зарано.
Моя душа – це мій грааль,
не удостоєний пошани,
та це вже не моя печаль,
що озолочують цигани
мою духовну пектораль.
Допоки ще на світі маюсь,
поетом бути – не порок,
«караюсь, мучусь і не каюсь»,
бо як умру, то як дізнаюсь,
чи в Україні є пророк.

04.2024

Дорвалися до влади арлекіни
на тьмяній хвилі шабашу бариг.
Вже накриває словоблуддя піна,
і нудить від шахрайства та інтриг.

Врядилися паяци в однострої,
вони «герої» в нинішній війні...
Як легко научать мистецтву бою,
коли той бій гримить... удалині!

Із клешнею туди зелена жаба,
де кінське не ступало копито́.
Якщо не дати відсічі нахабам –
загубить і державу шапіто!.

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, якким шляхом іти до смерті?

Куди цьогоріч ділася весна?
Де спочиває? На якому плаї?
А мо’ блукає Ліберецьким краєм?
Та неодмінно вернеться вона,
полине щедро бажане тепло,
у лісі заквітують первоцвіти,
а попереду – довгождане літо…
Ще зніме шати талії стебло!

Діждешся ти іще свою весну
і пеститиме сонце ніжне тіло,
розпустяться нарешті руки-крила –
пробудишся, я знаю, віді сну…
Відкриються і серце, і душа,
і усмішка обличчя увінчає –
поїтиме, я вірю, щастя чаєм
з Великої Ведмедиці ковша!

З липової гілочки
Вироблю сопілочку
І без слів мелодію славну заведу
Про любиму жіночку,
Що цвіте барвіночком
З юності далекої в мене на виду.
Наче перепілочка,
Заспіває жіночка,
Чуючи сопілочки кличний голосок,
І в мій бік подивиться
Чарівна вродливиця,
Роблячи назустріч власній долі крок.
Щойно усамітнимось,
Як їй дам обітницю
Вірності довічної в радості й журі, –
Розкажи сопілочко
Людям про весіллячко
Під суцвіттям липовим в прибранім дворі…
10.04.23

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

- Агов, прокидайся, тривога. Бо ти так проспиш роками,
а потім отямишся сивим і зовсім пустим.
- Мені сняться Анди, парують активні вулкани.
- Це в ТЕЦ прилетіло і валить чорнющий дим.

- Чуєш, аби пізніше радіти цвіту, купила квіти.
Та ще до лютого лютий капець у тому,
що більше не маю того підвіконня й дому,
Де мала їх поливати й ростити, щоб цибулини квітли у квітні.

- Мала, дай номер тієї пані, що возить броніки й каски.
Треба підрозділу знову просити її допомоги та ласки.
- Вона зробить збір і замовить усе, що найдорожче втрачене.
- Тоді воскресіння своїх. Решта не має такого значення.

- Знаєш, сусід наш ватник і гопник тепер в ЗСУ.
Прикинь, так і каже: "Я українець і службу несу".
- Так Вася із антимайдану також із ним.
Хто би подумав, що спільне пекло зробить нас врешті світлом одним.

- Малі в окупації вчили "Червону калину".
- А інші з колаборантами в купі здавали наших.
- Що з ними буде?
- То вже, як Боженька скаже.
- Хай змінить спічрайтера: не розберу, що з вуст Його лине.

- Як сниться мертва р.усн@, тоді я на ранок спокійна.
- Наснилось, що вже перемога, а я з хвилювання помер, бо серце стало.
- То оптимізм в час війни. Як казали? Розвиток сталий?
- Сусідка б загнула на це, та, на жаль, вже покійна.

- Покійні давно - це на жаль чи на їхнє щастя?
Що б з ними було цьогоріч чи року минулого?
- Залежить, з якого то тіста люди були, якої масті:
на жаль, коли встояли би, чи на щастя, якщо зігнулись би.

- День обіймів. Кажуть телерадіомовники.
- То дай обійму, навіщо оці умовності?
- Отам в мене шрами, то складно і обійматися.
Про шрами душевні складніше комусь зізнатися.
- Почнімо з найбільших, що сильно вже наболіли.
- Нерозуміння людей. Бо дуже життя різниться.
- Маєте й спільне: все ж ви усі уціліли,
знаєте, чий Крим і в чому дійсно завжди є важлива різниця.

- Повіриш, чомусь зараз знову багато мрію.
Можливо це нерви і спосіб втекти в нереальне?
А може - майбутнє нове, в яке дуже вже міцно вірю.
Про дві стіни не лише у хрущівській ванній.

- Забула думки та дзвінки. Я забуваю маршрути.
Штормить в голові, від інформації мутить.
Пам'ять вже зрадила, плута на ймення трьох псів, двох синів, чоловіка.
Та про війну пам'ятає новини в подробицях, їх збереже довіку.
Щоб не іти вже укотре в ту саму ріку.

📝 27.01.2023

На тихій вулиці сумній
Зламались раптом
ці веселі кроки
і ти стоятимеш у тиші
доки –
я буду твій…
Я буду твій.
Я буду твій…

Я буду твій,
я буду твій.
я буду твій…


Я буду твій –
я буду твій…
Я буду твій!

28 грудня 2007 р., Київ

Жив народ вільний в степах широких,
Де було море з одного боку,
З другого боку – ліси і гори.
Усе було то в далеку пору.
Ще в степу орди не кочували,
Місцевих жител не розоряли.
Тож можна було спокійно жити,
Землю орати, хліба ростити.
Пасти худобу на буйних травах.
Допомагав їм у мирних справах
Їх бог Ярило – батько небесний,
Який приходив до них щовесни.
Щовесни люди його стрічали,
Бо ж цілу зиму його чекали.
Несли пожертви до бога свого,
Щоб показати любов до нього.
Жерці великий вогонь палили,
Щоби дійшло все то до Ярила.
Був бог Ярило Перуна сином
Та народився в лиху годину,
Бо Перун й Велес ворогували,
Велеса слуги Ярила вкрали,
Віднесли його у царство мертвих
Аби принести Велесу в жертву.
Та Велес того не став робити,
Рішив Ярила усиновити.
У божім світі час швидко плине.
В степах минули лише години,
В підземнім царстві роки минули.
Його украли – зима ще була,
Остання в лютім минала днина.
В підземнім царстві зросла дитина
І вже юнак він у повній силі –
Живий,веселий, дівчатам милий.
Ледь сонце встало наступну днину,
Похмуре царство Ярило кинув,
На коні білім у світ з’явився
І світ на весну поворотився.
Все забуяло, усе заквітло,
А людям радість від того світла.
Стрічати вийшли вони Ярила
Та поклонитись тій його силі,
Що відродила життя природи,
Що пролила їм небесні води,
Які посіви в полях споїли
І ті на осінь гарно вродили.
Ярило ж небом конем гуляє,
На землю з неба він поглядає,
На те, як люди працюють в полі,
Радіють миру, радіють волі.
Щодень він їздив конем по небу
І, то, напевно, так було треба,
Що стрів дівчину гарну нівроку
Та й закохався, не знавши поки,
Що та дівчина – сестра Марена.
І закрутилась любов вогненна.
Про неї думав, її лиш бачив,
Бо кров заграла в ньому юнача.
Вона Ярила теж полюбила.
Вже на Купала їх оженили.
Там і Перун був, і Велес разом,
На час забули свої образи.
І в людей також то було свято,
Все обіцяло мир і достаток.
Тож святкували і меди пили,
Благословляли той шлюб Ярила.
Недовго, правда, любов тривала.
Хоча Марена його й кохала,
Та кров гаряча в нім нуртувала.
Йому Марени вже було мало,
Хотілось нових утіх пізнати,
Бо ж дівчат гарних навкруг багато.
Марена ж злиться і часом плаче
І брати рідні усе то бачать.
Тож зговорились проти Ярила,
Прийшли до нього та і убили,
Та на шматочки геть порубали.
Марена сльози лиш проливала,
Не заступилась, не пожаліла.
Зібрала потім шматочки тіла,
Новий будинок зліпила з нього.
Але не мала спокою з того.
Була красуня – потворна стала,
Стара, як баба вже виглядала.
Зробилась, врешті, богиня смерті,
Щоб в кінці року так і померти.
А що ж Ярило? Як убивали,
То краплі крові на землю впали
І проросли враз із землі хмелем,
Завжди нестримним, завжди веселим,
Що в’ється буйно та силу має
Та на погоду він не зважає.
Степовим людям хміль полюбився,
Бо на усякі речі згодився.
Щоб шлюб міцним був між молодими
Хміль розсипали рясно над ними.
З його настоєм весну стрічали,
Неначе знову його вінчали.
А, вже як прийдуть хмелеві ночі,
Як Яр-Хміль ходить, то всі охочі,
Всі молодії всю ніч співають,
У хороводах зорю стрічають.
А Яр-Хміль ходить та себе хвалить,
Що має сили в собі чимало,
Що найгарніший, найвеселіший,
Всіх розіграє, усіх потішить.
На кого гляне – кохання збудить
І вже від того шаліють люди.
По хатах пройде та по світлицях,
Де парубки сплять і сплять дівиці.
Золотий колос хлопця торкає
І кров у ньому умить заграє.
Червона квітка торкне дівчину
І вона серцем до хлопця лине.
Вже їм не спиться і не лежиться.
Уже б скоріше їм одружиться.
Як дні найдовші вінчають літо,
Дівки пускають вінки із квітів,
Аби Ярило привів скоріше
До того, хто їй серденько втішить.
А рік на зиму вже повертає.
День, як Ярила брати вбивають,
Теж не забули степові люди,
Та поминають його усюди.
Звісно, із хмелем. А як без нього?
То ж краплі крові Ярила-бога.
Вже, як збирали врожай у полі
Та все лежало вже у стодолі
В садах плоди всі пообривали,
Тоді Ярила знов всі вітали.
Варили з хмелю міцні напої,
Збирались разом понад рікою.
Несли пожертви своєму богу,
Що дав цей рік їм в достатку всього.
І віншували, пісні співали
Та чаші повнії наливали.
Чекали зиму – нехай минеться
І бог Ярило до них вернеться.
І буде їстись, і буде питись,
І хміль родючий знов буде витись.
Знов забуяє життя навколо…
Воно ж, як завше, іде по колу.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний - дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Безутішно вертатись туди,
де на тебе ніхто не чекає,
де під снігом вчорашні сліди
заклювала вороняча зграя.

За каштанами люстра ятрить,
а підійдеш — умить обпечешся,
чи обдасть дощ зненацька з гори
крижаною водою з цеберця.

Я не вірю нікому й тобі
більш не вірю, утратив довіру.
То лиш очі твої голубі
дістають хризантеми із прірви.

Зиркнуть, а не дістануться дна —
Обтрусили вітри квітку білу.
Я не знаю чия в тім вина,
що завчасно душа посивіла?

Повернуся і скину зі пліч
Сіру сукню, як тугу з обличчя.
Може, все ж таки, хто віч-на-віч
на таємну вечерю покличе?

07.04.2023р.

Що міг би вдіяти поспіх,
коли в роздумах спочивали думки?
Що б вирішив один день
або одна хвилина.
Одна мить неочікуваного остраху.
Одна секунда смутку й хвилювань.
І вічність тиші,
спокою й вірних бажань.
Забуті радості сліди,
покинуті в минулому думки.
Якби не час був правителем
вимірів буття.
Якби не він був головним
серед рішень життя.
Світ поринав би в сизий обрій.
Складав би в купу спогади,
марно згаяних днів або років.
Як завжди буває в зірок,
коли одна втрачає
своє місце на небі.
Коли вона поступається ним
одній з інших,
зовсім тьмяних зірок.
Одна переміняє іншу,
як день зміняє ніч.
Світанком вкриває небо,
нічного згаслого тепла.
Як все живе стає на варту
тиші й галасу життя.
Згасає вічність,
лиш в споминах лишаючи
нескорену вірність.

08.04.2023

Так прийнято, знаю, рахуючи хвилі, тримаючи міцно штурвал,
На реях вітрила зв’язавши на бурю, зустріти дев’ятий вал.
Я чув та не бачив, як небо здригалось і зорі зривав Саваот,
Як біля лінкору мого капітана, колоною впав кашалот.
В хвості плавниками здіймаючи хвилі, ударив на вистріл гармат,
І небо над нами булатно-фатальне та сонця кривавий гранат.
І все, що сказав, я в картині побачив і в лють виринає фонтан,
Завмерли в стихії свободою волі - я, і мій капітан!


11.06.2019

-Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться -
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо подолавши сметю смерть
Христос воістину воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Розтривожений бджолами
Абрикосовий цвіт
Обертається колами,
Обсипаючись з віт.
Над хлівами й городами
Він кружляє весь день
Рясно так, що знаходимо
Цвіт у сховках кишень.
Наче сніг, висипаємо
Духовиту цвітінь,
Як шукаємо зграєю
Поза хатою тінь.
09.04.23

За мотивами реальних подій

Нічна несамовита злива
Під ранок збавила ходý.
А потім вітер галасливо
Провокував новý біду.

Накручуючи вкотре швидкість,
Рекордних досягнув висот.
Шалений, наче на підпитку,
Підкинув чергових турбот.

Дерева знищені, покрівлі.
Терпляче зносить їх земля.
Шкода, що деякі будівлі
Стихійного зазнали зла.

Цю панораму войовничу
Зупинить Всесвіту рука.
Зігріє зморені обличчя.
Дісталась днина їм тяжка.

11.03 – 12.03.2023

Стоять і манять тенета,
це теж стежина, та не та.
В останні хоч живеш літа,
але Життя твоя мета.

Відчуй в собі Єрусалим,
щасливим можеш бути з Ним,
твоя ж бо місія проста –
зустрінь в душі, прийми Христа.

08.04.2023р.

Ми знову помилилися, їй-Богу!
Укотре віддали стерно лайну,
а те ліпити кинулось дороги,
що у країну привели війну…

Усе ми ореол йому тулили
(і навіть ті, хто не голосував),
приписували якості та сили,
яких ніколи у житті не мав…

Йому «до бєні» Основні засади,
знущався із закону, як хотів –
попризначав на ключові посади
московських нелюстрованих кротів!

Воно таке обмежено-злостиве,
що жаль даремно марнувати слів,
але не забувайте, хто те диво,
на «трон» руками нашими привів!

Не забуваймо, щирі українці, –
зненацька не мине притуги час,
ніхто не подарує нам гостинця
і Україну не спасе за нас!

Потрібно хоч щось сказати,
Сьогодні, незважаючи ні на що.
Якого числа, серед липня ця сіра п’ятниця,
Я подумав, допустимо, а якщо,
Все те ж саме з античної давності,
Чи ще гірше з Лаодікії,
Гарячі скупавши обійми
В холодній твоїй непричетності,
Безнадійно зачовгають п’ятниці,
Теплим відчаєм із молоком,
І незчуєшся, як надвечір’ями,
Чи навмисно, безсоння цикадами,
Коли розумієш, що п’ятниця
Розливається зорями бляклими
Та схололе повітря собаками,
Незважаючи ні на що,
Повернутись назад до гарячості,
Підігрівши своє призвичаєне,
А чи краще зійти до холодності
До безодні, з тобою прощаючись,
За умови, коли, звичайно
Є можливість, теоретично,
Розпалившись назад повертатися
І в холодні обійми не здавшись,
Полюбити свою приреченість
Та писати тобі присвячення
Залишаючись вірною датою
З вихідних до останньої п’ятниці.

07.07.2019

А ти уранці не така
Бадьора й енергійна,
Бо вчора втримати в руках
Ледь-ледь вдавалось рвійну.
Гаряча, ніжна і легка,
Містила витривалість, -
Шуміла дзвінко, мов ріка,
Як блискавка металась.
А нині втомлено лежиш
Переді мною зримо
І треш руками ранній бриж
Над синіми очима...
08.04.23

Ховаючи хвилини в мушлю часу,
рахуючи години і роки,
данину повертаю я Парнасу,
з Пегасом деручись крізь будяки…

Моя ти конячино вередлива,
уже з тобою стільки літ ідем –
побачили удвох доволі дива,
але не відшукали ще Едем…

Яка мета? Ніхто оте не знає!
Тернистий шлях дає не лише Бог…
Та ми його упевнено долаєм
і сонце зустрічаємо удвох!