Не кажи мені люстро*, що я вже не та,
на чолі зморшок риски глибокі?
Я іще добачаю, як в'януть літа —
на обличчі життя з перших кроків.

Колискових ночей солов'їні гаї,
і хвилини розчулених митей,
пустотливих метеликів білі рої
крем ніякий з подоби не витре.

Під очима мішечки від повеней сліз,
а на вилицях сітка судинна
від журливих думок, катастроф, катаклізм,
Та на смерть буде інша причина.

Заперечать мені сиві пані чудні,
що душа молода не старіє.
Помарніє й вона, на околиці днів
догорає остання надія.

Не дивитимусь в дзеркало, хай йому грець,
щоб не бачити згорблену старість!
Не на жарт розійшлась, увірвався терпець
гримувати невтішну реальність.

Не поверне свічадо минулу красу,
та розбити — погана прикмета.
На старечих плечах небеса я несу,
хоч все важче тримати на злеті.

Люстро* — дзеркало

20.02.2023р.

Швидко шириться лугами
Животворний вогнецвіт
Й ароматними вогнями
Освітляє ясно світ.
Хоч духмяний луг милує
Різнобарвністю вогнів, –
На тепло чекати всує
Від яскравих кольорів.
Бо палаючі блукальці
Вміють гарно з давніх пір
Лиш обманювати пальці
І приваблювати зір.
20.02.23

Роблю крок і знову знак –
«Дороги немає».
Дивлюся вгору – там, як завжди,
Небо безкрає.

Чому все так? Чому? Чому...
У Бога питаю.
Та Бог мовчить і що робити
Не знаю. Не знаю...

Як мені жаль, що літати, як птах,
Не вмію. Не вмію...
Вітру ривок пронісся повз
І сумнів навіяв.

Може не так? Може не там?
Чи не на часі?
У вихорі слів тонуть думки,
Віра не згасне.

14.02.2023 р.

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
жіночості
невиявлена
тьма;
"Ма, ма … ма! ма!!.
Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
по ній тече –
було-о-о!"
Це, зго́рбившися,
ти робила дзвоник
йому у ніч
за тисячі ночей
так,
ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
ніби він і є
найтонший порух,
народження твоїх переживань…
"Я понаповнивсь
натяків прозорих," –
відмовив він
і спати ліг на камінь,
на гострий камінь,
де усе сказав:
"Коли чекання –
навіть не образа,
а пограбунок
кроків
і рокі́в,
твоя самотність,
мов забита фраза,
лякає
випадкових
мужиків."

30 серпня 1993 р., Богдани́

А зранку панувало люте зло,
І рвало серце на дрібненькі клапті..
Мене у прірву знову понесло...
Та я за промінь ухопився раптом.

І він мене на світі цім тримав,
І спогадом наснажив учорашнім...
І я руками вгору обома
Так потягнувся, як за сонцем ясним.

І промінь той, як маятник, гойдавсь,
І ніс то в чорну хмару, то у небо...
Не знав, чи омине мене біда?
А промінь лився із очей у тебе.

І раптом рай відкрив кохання Бог,
Як подарунок - пестощі казкові.
Вогненний хміль пізнали ми удвох
У сяєві великої любові!

19 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023).

За новим життям поїхав із дому
Спита - звідкіля, скажу з України
Хто хоче - віддам, накопичену втому…
І розповім про суцільні руїни…
Дозволю собі, і вам не завадить
Встряхнути матрац, навкіл освіжити
Бо тільки один на світі розрадить -
Отож не цурайтесь Його возлюбити…
17.02.2023.

Нарешті на місто спустилася ніч.
Став табір ворожий стихати.
Все рідше ромейська доносилась річ,
Напевно, вкладалися спати.
Тож можна і воям було відпочить,
Поїсти та погомоніти.
Бо у животах вже із ранку бурчить.
Життя в Доростолі не сите.
Усілися вої навколо багать,
Поїли, чого удалося.
Хоч втомлені, але не хочеться спать.
Отож, молоді старших просять
Про славні бої щось їм розповісти,
Про князя свого Святослава.
А тим до вподоби розмови вести,
Себе у очах їх прославить.
І от, біля вогнища воїн старий,
Пригладивши сиві вже вуса,
Почав молодим говорити про бій,
Що зовсім недавно відбувся.
Вони тільки з князем прийшли із Русі,
Тож того нічого не знали.
І зовсім затих гомін їх голосів,
Як перші слова пролунали.
- То був уже другий похід наш сюди.
Дунай вільно ми подолали.
Князь цими шляхами вже військо водив,
Тож провідників не шукали.
Пішли до Преслава – то стольний їх град,
Царі там болгарські сиділи.
Борис явно був Святославу не рад,
Ворота Преслава закрили,
Аби не пустить Святослава туди.
Князь, звісно, на те розізлився.
Борису сказав: «Що у місті сидиш?
Від мене чого затаївся?
Як не боягуз – то у поле виходь
І тут ми поміряєм сили!
Зумій моє військо у полі збороть
Аби ми назад відступили!»
І вийшов Борис, попід стінами став
І січа між нас почалася.
Кривавий був бій, меч спочинку не мав
І кров ручаями лилася.
Ми бились, як леви, але і вони
У силі нам не уступали.
Та ж, звісно, Борис стольний град боронив
І то сили їм надавало.
Вже й стали тіснити потомлених нас,
Вже гору, здавалося, брати.
Отут Святослав і звернувся якраз:
«Невже нам отут помирати?!
Візьмемося мужньо і міцно, брати!
Здолаємо силу ворожу!»
І силу, неначе, вселив у нас тим.
Невже ми, і справді, не зможем?!
Вже й сонце на захід спочити пішло,
Як ми їх, таки подолали.
Їх військо у місто втікать почало,
А ми вслід за ними помчали.
Вони і ворота не встигли закрить,
Як ми вже туди увірвались.
Хотіли, як завше, рубати й палить.
Болгари іще опирались,
Спинити у вулицях прагли тісних.
Та ж нам то хіба перепона?!
Неначе капусту, рубали ми їх
Розсіяні містом загони.
Але грабувати князь заборонив
Та мирних людей убивати
В Болгарії він панувати хотів,
Навіщо народ озлобляти.
Й Бориса, і брата в полон узяли…
За опір карати не стали.
Царями лишилися, як і були,
Скарбницю і ту не чіпали.
Лишив Святослав у Преславі загін
І Сфенкела, щоб придивлявся
За тими царями гарнесенько він.
А князь з військом далі подався.
Вогнем і мечем ми країну пройшли.
Міста, які опір чинили,
Зруйновані нами дощенту були.
Нікого ми там не жаліли.
Як сажка палаюча полем отим
Прокотиться й все запалає.
Так нам довелось по Болгарії йти
І дим піднімався над краєм.
А вже Філіппопіль коли узяли,
Де опір нам дуже чинили,
То й княжі слова нас спинить не могли,
Ми різали всіх і палили,
Щоб жодного в місті живим не лишить,
Другим аби була наука.
Ще й досі оте перед очі стоїть,
Хоч сам теж приклав свою руку.
Воно і не стільки чинили то ми,
Як угри та ще печеніги.
Союз заключив князь з вождями тими,
Схилив їх до нас для набігу.
Ми ж піші б’ємося, вони всі – кінні,
У битві нам гарна підмога.
Та жа́лю не знають вони на війні,
Отож не щадили нікого.
За декілька тижнів Болгарія вже
До ніг Святослава упала.
Пройшовся він нею, як масло ножем.
І вже на кордонах ми стали
Ромейського царства. Тут стріли послів,
Яких імператор направив.
Злякався, напевно та дуже хотів,
Щоб ми не закінчили справи
Та плату забрали за перший похід
Й до Києва знов повертались.
Але Святослав відповів їм, як слід:
«Ми тут не даремно старались.
Я звідси додому піду лиш тоді,
Як сплатите і за походи,
І викуп за землі, що заволодів,
За всіх полоне́них. Не згодні?
Тоді забирайтесь звідси бігом
Й на мир годі вам сподіватись!»
Почувши слова оті гнівні його,
Ті стали в Царград повертатись.
Як відповідь ту імператор узнав,
То, наче, говорять, сказився.
І нове послання до князя послав,
В якому уже і грозився.
Про батьків невдалий похід нагадав,
Як флот його греки спалили.
А потім, в кінці іще також додав,
Що скоро збере свої сили
І прийде, щоб звідси нас вигнати геть,
Якщо ми добром не захочем.
Тож нас попереду чекатиме смерть,
Бо він вже меча свого точить.
На те Святослав йому теж відповів:
«Не треба і сил витрачати,
Бо я уже скоро поставлю шатрів
Під стіни Царграда. Стрічайте!
Іду я на вас, щоб ваш град захопить!»
Ромеям уже не до сміху.
Бо ж князь на кордоні із військом стоїть
І скоро впаде на них лихо.
І князь на Царград наше військо повів.
Ніхто нас не в силах спинити.
Сторожу по кожнім шляху розпустив,
Щоб ворога не пропустити.
А ворога того нема і нема,
Вже й Адріанопіль минули.
Аж раптом гонець пилюгу підніма,
Шляхом мчить. «Нарешті!» - відчули.
Він вістку привіз, що великий загін
Ромейського війська дістався
У Аркадіопіль. Зайшов туди він
Й за мурами там заховався.
Ну, що ж – ворог, врешті, з’явився до нас.
Тепер уже вирішить битва,
Хто із перемогою буде цей раз.
Кому – помирать, кому - жити.
Забачивши мури міські вдалині,
Ми посеред поля спинились.
Попереду – шлях, навкруг хащі одні.
Ромеї у місті закрились.
Ми табором стали, взялися чекать,
Бо ж мури занадто високі.
Наліво від нас печеніги стоять,
А угри із правого боку.
Пройшло кілька днів, вождь ромеїв ніяк
На битву не міг зголоситись.
Чи ж довго прийдеться стояти отак?
Чи вдасться у полі нам битись,
Чи стіни оті доведеться долать?
Аж тут на шляху появилась
Кіннота ромейська, давай нападать
На стан печенізький. Озлились
Ті миттю й ордою напали на них.
Ромеї взялись відступати.
Женуть печеніги розгублених їх,
Взялися шаблями рубати.
Уже попід хащами точиться бій.
Аж тут звідти скопом ромеї.
Орді прямо в спину ударили тій,
Вчинили розправу над нею.
Рубали мечами, збивали з коней.
Встелили їх трупом долину.
І вже у орди на умі лиш одне:
Тікати, підставивши спину.
Та не багатьом утекти удалось.
Поки ми у стрій лаштувались,
Усе, що лишилось, у степ понеслось.
Ромеї ж «стіною» зібрались
І рушили супроти нас. Угри тут
В атаку на них полетіли.
Здавалось, «стіну» ту ордою зімнуть,
Та, мов на стіну налетіли.
Зустріли списами ромеї орду,
Лягло перед строєм багато.
Аж бачим, ромеї по трупах ідуть,
Щоб нас тепер атакувати.
Розбіглися угри, назад подались.
Тепер наша черга настала.
Ми з греками посеред поля зійшлись
Й по-справжньому битву поча́ли.
Зіткнулися з гуркотом раті ураз.
Списи і мечі у роботу.
То, спершу вони стали тиснути нас.
Аж очі сліпило від поту,
Так ми працювали мечами тоді
Аби оту силу спинити.
Сам Хорс на нас пильно із неба глядів,
То як нам було відступити?!
Натисли і ми, ворог став відступать,
Встеляючи трупом дорогу.
Хоч руки втомились мечами махать
Та князя ми бачили свого,
Що бився також із мечем у руці.
Як можна було утомитись?
В ромеїв теж втома уже на лиці,
Їм теж нема сил уже битись.
Все швидше і швидше ромей відступа,
Таки ми його подолаєм!..
Недарма ж говорять, що доля сліпа.
Зненацька із правого краю
Із хащі напав нас ромейський загін,
Ударив і збоку, і в спину.
Ряди наших воїв зім’яв ураз він.
Багато хто з них і загинув.
Вже дехто й злякався, втікати зібравсь,
Бо ж годі дарма боронитись.
І тут закричав до нас голосно князь:
«Уже нам нікуди не дітись,
А волей-неволею мусимо стать
Супроти. Тож не осоромим
Ми Руськую землю. Якщо помирать –
Кістьми ляжем в полі оцьому!
Бо ж мертвий лиш сорому не зазнає́.
Коли ж побіжим –сором, люди!
Тож не втечемо, але кріпко стаєм,
І я перед вас іти буду!
А вже, коли ляже моя голова,
То вам свою долю рішати!»
Той голос у нас у серцях одізвавсь
І стали в отвіт ми кричати:
«Де, княже, поляже твоя голова,
Там ми свої голови зложим!»
І сила, неначе з’явилась нова,
Бо всі зрозуміли, що зможем.
Ромеї уже і раділи, мабуть,
Що рать вони нашу здолали.
Та наших мечів довелося відчуть
Їм знов гостроту. Не чекали
Такого вони. У страху відійшли.
А в нас не було уже сили
Іти проти них. Тисячі полягли.
Смерть гарно косою косила.
Нас ніч по своїх таборах розвела.
А вдень ми загиблих ховали.
Печальною тризна над ними була,
Бо ж їх полягло тут чимало.
Але і ромеям було що робить.
Бо добре ми попрацювали,
Щоб трохи пиху з імператора збить.
Тут до Святослава примчали
Його посланці, стали миру просить
Та купу грошей обіцяли.
Й рішив Святослав мир отой заключить,
Бо ж сил далі йти ми не мали.
Та, бачите, підлий ромей обдурив
І мир той закінчився скоро.
Тепер в Доростолі нас всіх обложив,
Прийшов і по суші, й по морю.
Та з нами наш князь, з нами слава русі,
Ми справимось з тою бідою.
І тут молоді підхопили усі:
- Ми з князем готові до бою!

Залишити самотнє серце
у височині гірських вершин.
Полишити свої поневіряння
й довіритись небесній силі.
Так щиро вірити у те,
що буде краще.
Колись точно буде краще.
Навіть якщо не сьогодні,
не завтра і не рік потому.
Колись освітить сонце
глибоку темряву.
Колись вічна ніч зміниться
коротким днем.
Один із безлічі інших днів
змінить усе.
Він змусить вірити в дива.
Сміятись голосно
і плакати від щастя.
Не знати про усі турботи,
полишити їх десь вгорі.
Десь на безлюдній гірській вершині,
покинутій сторіччям кривд.
Вона крихка, як прозорий кришталь.
Ніжна, як біла конвалія.
Та духом сильна, як морозний вітер.
Вона стримає в собі усе,
що забирає радість у тебе.
Вона допоможе тобі,
навіть якщо завдасть шкоди собі.

19.02.2023

Я був на виставці картин. В одному залі
Ікони із Середньовіччя виставляли.
На них – краса і таємниця несвідома,
Під ними напис: «Автор невідомий».

А зовсім поруч, у сусідньому приміщенні,
Сучасників висіли дітища.
На більшості картин – якась мазня,
А в нижньому кутку стоїть ім'я.

18.02.2023 р.

Я від рівня партеру
Аж до лож ледве зріс,
Бо робив у тій сфері,
Що не ціниться скрізь.
Там горбатяться тільки
І подяки не ждуть,
А маленька копійка -
Свят і бід атрибут.
Об мистецтво й науку
Там не вразиться слух, -
Ні найменшого звуку
Про високості дух.
Шурхотіння паперу
І пера рух навскіс, -
Не шануються в сфері,
Де не кличуть на біс...
19.02.23

Гірко плакала калина
За синами України,
Які згинули в бою
За Вітчизну за свою.

А ягідки червоненькі
Падали на сніг біленький
Й застигали на морозі,
Наче ті прозорі сльози.

Простягала руки-віти,
Ніби прагла захистити
Всіх живих та взять в обійми
Ніжні й теплі материнські.

Їм залікувати рани
Та пишатися синами
Й донечками України.
Хай сміхається калина.

2023 р.

У нас сніги передають
І ти сказав мені вострити лижі
Це означати може: нас вже ждуть
І в Римі, і в Марселі, і в Парижі.

Та поки не лечу ще я в Париж
Нельотна в Україні щось погода
Вже рік... А щодо гострих лиж -
То не завадить зустрічі негода.

Нехай сніги стежинку замітуть
Нехай у тьмі блищить єдиний вогник
На снігокат я сяду - і у путь:
До милого ведуть усі дороги!

***
А декому не зайва сіль на цукор
від ейфорії і любовних ран...
ПееМ – це рупор...
буде й екзекутор,
якщо еРеМ афера і обман.

***
А чиясь поезія давно
є афіша для реклами тіла.
І у кімоно...
може, заодно
піде із редакції на мило.

***
А йому до неї недалеко
в сенсі – я тобі, а ти мені...
це не легко
мати десь лелеку
і не мати щось у пелені.

***
А на цьому сайті є кіно
і якесь видовище... і диво,
що уже давно
пробиває дно
якісно ніяке і фальшиве.

***
А всюди проникаюча дівиця
симпатизує явно не усім...
і при оцінці
лиш цибата птиця
у неї заслуговує на сім.

***
А що кому до того, що одна
й та сама леді якісна, і пишна,
коли іде війна?
Лише вона
цвіте як у маю рожева вишня.

Панацея
А муза ще існує і не проти
виконувати місії свої,
але тяжка робота
із болота
витягувати іноді її.

02/23

Вірші – частинки душі поета.
Чи можна їх продавати?
Чи можна пісні оцінити у гривнях
І у копійках – цитати?

Хто скаже про вартість рядків поетичних:
Часом міфічних, часом трагічних,
По-янгольськи легких чи драматичних,
Дитячих, жіночих і чоловічих.

Почому струни в душі поета –
Ніхто не знає ні тут, ні де-то.

16.02.2023

***
А рейтинги малюють аферисти,
аби летіти в небо голубе,
але на воду чисту
ці артисти
нового жанру вивели себе.

***
А є чого імітувати втому,
коли лікує пасія сама
і дорогому
від його синдрому
невиліковних – лікаря нема.

***
А у майстерні не одні погани,
хіба що... як обоє – сатана
і є пошана...
і по барабану,
що списує й не списує війна.

***
А де-не-де корупція ще є
і навіть у поезії не проти
заслужений месьє
радіти, що кує
йому зозуля у його болоті.

***
А йому не застує ніхто
бути гуру на своїй сторінці
цього шапіто,
де одне на сто
має за куму свою лисицю.

***
А це одне... ображене на клони,
хоча давно клоноване само
і як ікона
ідола мамони
пасує музі як орлу більмо.

Кореляція
А мене хорошому навчали –
не іти супроти совісти.
Файно римувати – це не мало,
але ніж боротися за бали,
важливіше вчитись думати.

Люди, наче, рівні... а рівніші
виросли як дощові гриби
у зеленій ніші
для афіші
слави, марнослів’я і ганьби.

Карли обіймають п'єдестали,
їхні шкапи зайняли суди...
щук піймали,
трохи налякали
і... сухими вийшли із води.

Алібі засвідчила лисиця –
є така посада у ОПе...
для годиться
навіть і тупиця
зовні не таке уже й тупе.

Не біда, що трохи ще зелені
і не можуть обійти пуйла,
на арені
файні теревені –
вища гладіатору хвала.

Показові не одні реформи,
всьому є прописана ціна:
яйця в нормі,
вояки у формі,
що украли, списує війна.

Спливав невпинно час, мінялися обличчя.
Не раз розтанув сніг, троянди відцвіли.
Життя ішло собі - ні праведне, ні грішне,
Де був я - і герой, і зовсім навпаки...

Мінялося усе в шаленій круговерті.
Не завжди розрізняв де ворог, а де друг.
В добра і зла чомусь кордони часто стерті.
Напевно, "правил гри" ніхто ще не збагнув.

Та годі балачок про праведність-гріховність,
Як роздумів на кшталт "а що було б, якби".
В кінці поневірянь, відкинувши десь гордість,
Зберіг свій дивний світ, бо знав, що в ньому ти.


18.02.2023

Скільки віршів,
овва, скільки віршів!
Скільки Всесвітів
зречень і драм!
А в малій хризантемі торішній
сивим болем падкує туман.
Попідтинню,
безпросвітку, косо -
нерозбірливий
почерк-гірчак;
досі в'яже у віники просо,
щоб підмести думки чи то шлях,
де молочні кавують завії...
Тепла осінь ще сіє гриби...
Білі вірші
римуются в зрілі,
затамовані
в серці журби.

2022

Або не так я в світі жив
І проявляв нещирість,
Що незнайомим і чужим
Тону в людському вирі.
Ця самота гірка колись
Не знала шлях до хати,
Та цінувати не навчивсь
Того, що мав багато.
Стосунків давнішній настил
Ослабнув цілковито,
Але немає часу й сил
Минуле поновити.
Життя нестримна течія
Несе мене й жбурляє
Убік від тих без кого я
Себе не уявляю...
18.02.23

Звертаючись прямо до Бога
я кличу себе звідусіль
навколо лунає тривога,
характер твердий – це та сіль.
Від себе прийшов визволяти
сусід, бо в себе він ніхто,
а ладні на нім заробляти,
бодай хоч на смерті, і хто?
Чому йому треба померти
в далекім від дому краю?
Чому він готовий до смерті,
залишивши стежку свою?
Стрічають його дуже вперті,
що виросли змалку в краю
і з болем дають йому вмерти,
закривши родину свою.
За правду і відданість Богу,
за все, що від Нього в нас є
плекаймо в душі перемогу
і твердо стоїм за своє!

17.02.2023 четвертий страннік

Дме легенький вітерець
Настрій впору, по погоді
Краще йтимо навпростець
Занесло було… відтоді
Допис: кожному - своє
Зайве звати й обзиватись
Тут таке, що є, то є -
Не відняти й не додати…
Ну а що як навпростець
А тим більше, по погоді?
Якщо тільки ти не мрець
Й бур’яном не цвів в городі…
17.02.2023.

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Хочу у люльку - Божу долоньку:
Хай колисає стомлену соньку.
Хочу у люльці заснути калачиком,
Далі прокинутись сонячним м'ячиком.
Хочу рожевих і місячних снів,
І чарівник щоби радо зустрів.
Маю до нього прохання єдине:
Хай переможе в війні Україна,
Нехай додому повернеться татко
І приголубить своє зайченятко.

Розбрелися в небі хмари,
Як в долині гуси
Або ще овець отари,
Що собі пасуться.

Одна хмарка кучерява
Круглобока біла
Над ставочком собі стала,
Бачити хотіла

Як плавають качки дикі,
Гуси й лебедята.
Ті маленькі, ті великі
Та їх привітати.

Ті ж крилятами мазхали
Навзаєм хмаринці
І крякали й гелготали
Голосно ті птиці.

Хмарка слухала мотив той,
Сподобалось звісно,
Розчулилась, просльозилась
Дощиком від пісні.

2022 р.

Голосом любові
Кожна буква слова
Дихає, сіяє і звучить, –
Почуття безкрає
Душу зігріває
І не віддаляється й на мить.
Кожна буква слова
Настроєм святковим
Збуджує захоплення моє
Вродою квітучою,
Аж до сліз сліпучою,
Що завжди натхнення додає.
В кожній букві свіжість
І тривала ніжність –
Поєднання радості й жалю, –
Бо тебе такою
Дійсністю важкою
Я щодня шануючи люблю.
17.02.23

І
Історія описує минуле...
питається, – навіщо той поет,
якого і не слухали, й не чули,
дивились і не бачили, забули,
написаний на всі віки сюжет
ісходу із імперії народу
на Іордан через пустелю й води,
на горішній Сіон, а далі... злет
не ірода, а племені і роду
пророка і очільника свободи,
якого... не приймає Назарет.

ІІЯзичнику пасує інша віра...
на капищі їх цілий пантеон –
і дерев’яні ідоли, і звірі,
і на кущі палаючий вогонь.
Але не покладаємо надію
на їхнього розп’ятого месію,
що не рятує землю від ракет
і не вчиняє суд і протидію
дияволу зі свастикою zet.
У нас є вибір... маємо свободу
по задуму єдиного Творця,
тому нікому не прощається
зневага до великого народу –
улюбленого витвору Отця.

ІІІМосковія плює на всі закони.
На них не накладає заборони
ані Єгова, ані Саваот...
........................................
апокрифи далеко не канони,
якщо їх не сповідує народ.
І, може, не ходили би ніколи
оці німі по роковому колу,
якби навчали їх учителі,
а не інакомовні балаболи
орди на поневоленій землі
совкової історії і школи.

02.2023

Ой, не просто в товаристві отаманом стати,
Треба в голові кебети і немало мати.
Треба себе показати, що ти, справді, годен
Верховодити у війську в далеких походах.
Ой, нелегко в товаристві отаманом бути,
Треба ворога у полі ще здалека чути,
Треба каторги ворожі здалека пізнати
Та рішитись – чи то бити, чи то оминати.
Тож, мабуть, зумів Кулага себе показати,
Раз взялись на кошового його обирати.
Провели все чин по чину, тричі запитали,
Поки, врешті його згоду отаманить мали.
Посипали оселедця рідною землею,
Щоб не здумав торгувати з ворогами нею.
Вибрали на отамана, він одразу взявся,
Щоби жоден козак Січчю просто не тинявся,
«Чайки» гуртом будувати, щоб в море ходити.
Не пристало голим пузом козаку світити.
То ж не ляське військо, котре держава вдягає,
Котре зброю й харчі собі від держави має.
Козаки усе, що мають – в бою здобувають.
Не здобудуть, то голодні і спати лягають,
І обідранцями ходять, нічого вдягнути.
Тож і треба йти походом, аби те здобути.
Заодно й татарам, туркам знову нагадати,
Що не можна безборонно на край нападати,
Та звільнити братів також, що в полон попали
І на каторгах чи вдома в татар працювали.
Наробило товариство «чайок» для походу
Та й флотилію спустили на дніпрові води.
Підняли вітрила білі та і подалися
Вниз Дніпром. Хоча і тихо, начебто велися.
Та вже в морі флот турецький під берегом грає,
Наче, про похід козацький вже зарані знає.
То й не дивно. Бо ж козацтво ще минулим роком
Зазирнуло до Козлова якось ненароком.
Спустошили від Козлова аж до Перекопу.
Аж султанові від того був великий клопіт.
Кричав, кажуть, він на хана, що таке дозволив.
Обіцяв хан, що не буде того вже ніколи.
Тож у поміч від султана каторги прислали,
Аби вони на козацтво в морі пантрували.
Каторги високі, в морі видно їх здалека,
А от «чайки» над водою побачить нелегко.
Помітили козаченьки турецьку армаду,
Зупинилися, тримати зібралися раду.
На тій раді й порішили – уночі напасти,
На ті каторги зненацька шуліками впасти.
Сплять турецькі капітани, сни солодкі сняться,
А козацькі «чайки» стали до них підкрадаться.
Оточили ті галери та й разом напали.
Турки, звісно, отакого зовсім не чекали.
Поки в тому розібрались, поки похопились,
А козаки на галерах уже й опинились.
Перебили усіх турок після абордажу,
Пішла рибу годувати уся сила вража.
Позвільняли усіх бранців, що на веслах були.
Ті вже й думати про волю, напевно забули.
Що із каторгами тими козакам робити?
Щоби ними управлятись – то потрібно вміти.
Тож забрали всі гармати, цінне прихопили,
А ті каторги великі всі на дно пустили.
А уранці до Козлова тихо підібрались
Та й на берег на татарський вибиратись взялись.
Розігнали загін татар, що спинить хотіли,
Гамірливою юрмою до міста влетіли.
А там саме базарюють, на вулицях тісно.
І товару на прилавках чималенько, звісно.
Кинулись татари врозтіч, товар покидали,
Тож козаки все, що краще вибирати мали.
Сам Захар з кількадесятком козаків чекає
Біля «чайок», від татарських рук оберігає.
Дав наказ пройтися містом, залогу побити,
А тоді уже татарське добро потрусити.
Та козаки давно, видно, не були в поході.
Обносились, захотілось добра при нагоді
Найціннішого набрати. А тут добра того –
Бери, греби, набирайся – не лишай нічого.
Розбіглися по вулицях, по кривих завулках.
Беруть все, що очі бачать, зв’язують у клунках.
Геть забули, що Кулага наказав робити,
Не взялися на початку гарнізон розбити.
А Феті-Гірей, що в місті був за коменданта,
Швидко зляканим татарам зумів раду дати,
Бо ж походив із самого із ханського роду,
Отож мав і вплив великий він поміж народу.
Зібрав всіх навколо себе та й став нападати
На козаків, що взялися товар набирати.
Коли б разом, то нічого він би їм не вдіяв.
А тут кожен сам за себе, багатству радіє
Полетіли на бруківку голови козачі,
Напосілися татари, рубають добряче.
Вже десятками козаки голови зложили
І життя своє згубили, й добра не нажили.
Та задумав Феті-Гірей «чайки» попалити,
Щоб увесь загін козацький в Криму зачинити.
Щоб усі тут залишились ясиром чи трупом.
Бачить Захар раптом з міста вилетіла купа
Татар, що летять до «чайок». Треба зупинити
І не дати отим клятим «чайки» захопити.
Стали козаки стіною з отаманом своїм,
Зготувалися одразу до смертного бою.
Хоч татар в десятки більше – ті не відступають,
Лише шаблі козацькії в повітрі мелькають.
Та татари насідають, ллється кров козацька.
Отаману шабля в серце вразила зненацька.
Упав Захар попід ноги. Скривавлене тіло.
Козаки, що залишились, його обступили,
Щоб не дати на наругу отамана свого.
Аж тут з міста крізь ворота прибула підмога.
Як почули козаченьки – татари помчали
Їхні «чайки» попалити, добро покидали
Та й побігли до причалу, де «чайки» стояли.
На татар із боку міста юрмою напали.
Відступилися татари. А козаки сіли
В свої «чайки» й від Козлова у море відплили.
Отак жадібність зіграла з ними жарта злого.
Мало того, що із міста не взяли нічого,
Ще й поклали товариства в Козлові до біса
Та й самого отамана загубили, звісно.
Поверталися похмурі козаки до Січі.
Тепер перед товариством виправдатись нічим.
Нема здобичі з походу, людей положили.
Та найбільш за отаманом за своїм жаліли.

Сонцем розбуджений ранок
На мальовничість легкий, -
Сунеться з лугу серпанок
Прямо на плесо ріки.
Ніби хмаринка, нечутно
Ліг він посеред води
І проглядатися мутно
Стали світання сліди...
16.02.23

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

Один, п'ять, вісім,
І ще декілька мільярдів проблем
На моїх малих плечах,
Які залишають подряпини на  руках.

Як же тут не здатися?
Тупішого запитання не чула здається,
З посмішкою на обличчі,
Відповім що не легко.

Прокидатися кожного дня,
І зовсім не бачити сенсу буття.
Лагідно посміхатися знайомим,
Потайки бажаючи смерті всім.

Але кожного разу робити це знову,
Повторювати мить за миттю.
Лицемірно посміхаючись, брехати,
Совісті не відчуваючи.

Де хто запитає тихо:
Чи тобі не соромно?
З милою посмішкою відповім, що ні,
Адже давно не бачу сенсу в бутті.

2022

Не пропонуйте власну правду
тому, хто має вже свою:
світлини, фільми і естраду
чи стукіт серця… у бою.

Її уже не замінити,
не поєднати у одну…
Ми кров’ю сплачуємо мито,
аби закінчити війну!

І неодмінно перемога!
Кому потрібен інший мир?
Своя нас виведе дорога
і свій по духу командир!

Не пропонуйте рідну мову
тому, хто вам уже не брат,
бо там – далеке щире слово,
де у душі живе… Пілат.

Не довіряйте лицеміру –
душі у нього не знайти.
Не просувайте рідну віру,
де сяють нетрі темноти!

В  зимовій  пустелі  між  брил  та  заметів,
Де  небо  –   суцільна  густа  пелена,
Де  криків  не  чути, лиш подихи смерті,
Блукала  чиясь  сиротлива душа.
Так  холодно  й  страшно…  Безкрайні  простори
Мороз  у  кайдани  навіки  скував.
Лишилися  в  пам’яті  теплі  розмови
І спогади літніх вечірніх забав.
Не  відчай  глибокий,  не  сум  і  розпука,
Не  серце  розбите  ятрило  її -
Байдужість  та  черствість  і  те,  що  забута
Всіма,  кому  вірила в цьому житті.
Самотньо,  нестерпно  в  безкрайній  неволі.
Віддатись  дияволу  сили  нема,
А  з  Богом  миритися  теж  не  виходить…
Пропала надія… Та й віри нема.
А  далі... Що далі? Голодні  шакали,
Можливо, напали  на  теплий  ще  слід
І зовсім невдовзі яскраво-багряним
Зручним  покривалом  укриється  лід…

(другий  аркуш  загубився)*



березень  2010р.

Загублене так важко віднайти.
Серед тисячі схожих ликів
відшукати один.
Саме на нього полювала
зграя диких звірів.
Саме його переслідували
блискавка і грім.
Жалючі дотики природи
й тихий дзвін.
Цей лик нічим не схожий
на один із тих,
що плутаються в темряві.
Він так по-особливому
засмучується,
ховаючи кришталеві очі.
Такий він лиш один
серед безлічі інших.
Його очі сяють червоним,
а усмішка нагадує крик.
Десь глибоко в собі
його роздирає біль.
Поглинає самотність,
линуча з чужих осель.
Вони щасливі,
він знає точно.
Та як йому, на все самому
відкрити очі?
Він вже так близько,
майже поруч.
В затьмареній тишею тіні
він кличе небо,
на землі безсилій.

14.02.2023

Без тебе важко і з тобою тяжко,
Хоч розіпни себе поміж беріз.
Чи в небеса злітай, неначе пташка,
Чи кинься потягу напереріз.

Лічила байдуже сузір'я тихі,
Блукала магістралями журби,
Не знаючи на радість, чи на лихо
Тебе зустріну посеред юрби.

Моя любове — райдуга над степом,
Цнотлива діва, пісня чарівна.
Окрилення уславлене поетом,
Уквітчана смарагдами весна.

Ревнива власниця, сердечна ніжність,
Коріння древа, невичерпний біль,
Мінливих почуттів безмежна вічність,
Жагуча пристрасть і бентежний хміль.

Хурделиця, гірка сльоза на віях,
Нестерпна мука, мрія золота,
Світанків бурштинова ностальгія,
Жертовна кров — спасителя Христа.

Блаженна, незбагненна, незрадлива,
Свята вода живого джерела,
А чи без тебе я могла б щасливо
На світі жити?
— Певно, не змогла!

15.02.2023р.

Послухай-но, як б’ється серце ночі,
із молотом ковадло йдуть у тан.
Коротку тишу неупинно точить
струмками крові, що тече із ран…

Із ран-зіниць знекровленого міста.
Руїни укриває чорна мла,
але чекай на вибухів намисто –
між хмарами ховається «Орлан»…

Послухай-но, як б’ється серце ночі,
що місто приголубила на мить…
Лише склепив боєць червоні очі –
нехай герой ще трішечки поспить.

Хоч здоров"я слабке, душа добра і щедра,
Нерозтрачена ніжність у серці твоїм.
Покохай мене палко, я стану твоєю
І любитиму щиро тебе навзаєм.

Насолоджуймось щастям усупереч долі,
Не страшні ні плітки, ні людський поговір.
То ж радіймо життю удвох із тобою.
Свято буде на вулиці нашій, повір.

2014 р.

Припікає знову
Сонце пурпурове
Й оживають мрії, і зникають сни,
А від ейфорії
Голова чманіє
І душа радіє проявам весни.
Сонцем підігрітий,
Дме ласкаво вітер
І очам відкрито місто наяву, –
Вітерцем помалу
Всі сніги злизало
Та звело угору злежану траву.
Тільки неслухняні
Дні ці не весняні, –
То жаріє сонце, то гугнявить дощ, –
То сумую в хаті,
То іду шукати
Прояви весняні на бруківках площ.
15.02.23

Замовчали  вітри,  що  раніше  навіяли  смуток,
Осінь  разом  з  дощами полинула за небокрай.
І  не  жаль.
Моє серце  прийми  —  найдорожчий  у  світі  дарунок!
Подивись  навкруги,  може,   справді  потрапили  в  рай?..

Ми  з  тобою  так довго  ходили по краю, на  грані
Між  любов’ю  й  байдужістю,  темною  ніччю  та  днем.
Лиш  вогнем
Обпікали  години  безсонних  ночей  на  світанні
І не вірили вже, що існує дорога в Едем.

А тепер  тільки  ми  і надворі зима, наче  диво.
Ні, не  холодно  нам. Зникли смуток, печаль,  пустота...
А весна,
Від якої чекав я тепла з нетерпінням наївно,
Для природи - не більше, ніж просто чергова пора.



Грудень 2012р.

Я мрійниця, закохана у тебе.
У той прекрасний неокраїй світ
сяйного сонця, дмухів вітру, танку неба,
який я бачу, дивлячись на тебе,
який в твоїх очах мене живить.

Я тії мрії у собі ховаю.
Тобі їх непомітно віддаю.
На їхніх крилах в височінь злітаю,
у тій височині квітки збираю.
Тобі. Тобі шепочучи «люблю».

Я мрійниця, ну що ж, нехай так буде.
Ті мрії, мов метелики легкі,
наповнюють тремтінням палким груди,
в душі малюють радісні етюди,
блищать доріжкою росинок на щоці.

Вони в мені зорять одним бажанням
щасливу посмішку побачити твою.
Ті мрії, ті сердешні сподівання
душі найнеосяжніше жадання –
моє тобі розмріяне «люблю».

28.08.21

Іду. Дивлюсь… Підняв, читаю:
"Не лізь поперед батька в пекло..."
Невже? А як же щодо Раю?…
Який там рай, дивись, он смеркло…
Візьми буквар, почни спочатку
І не звертай на те уваги…
Не все так просто у десятку,
Коли в очах архіпелаги…
Іду. Зустрів. Прошу ночлігу…
Цілком… частково непридатний…
І знов зима… чомусь без снігу
І перший крок в свою кімнату…
Приліг і мрію, щоб наснити?
Погодив. Вимостивсь в калачик…
Нема чого цей світ дразнити -
Один біжить, а інший скаче…
14.02.2023.

За туманами сивого ранку
і за мрякою сірого дня
заглядаю за білу фіранку,
де чекає на мене рідня,
ще буває... і я вечорами
прилітаю побачити їх,
постою і собі біля мами
і зійду на високий поріг,
і почую, – перекотиполе,
де ти нині блукаєш один
як чужий неприкаяний син?
Ой, не буде такого ніколи...
то не я запізнився зі школи
і нема перелазу за тин.

02.2023

Мистецтво - це моє страждання,
це муки і водоворот подій,
я пишу щосили и старанно,
але думок нескінченний потік.
Сталін каже, що я націоналіст,
що мої твори - ворог,
але навіть якщо ви будете Богом,
то не образите мене цим словом.
Те, що я пишу, то є чиста правда,
про Україну, про нещастя людей.
Але краще ж заборонити твори,
та тримати їх під контролем.
Проходять місяці, проходять роки,
а мені все гірше,
нескінченний потік думок
губить мене все більше.
Але я не здамся і буду писати,
для себе і для людей.
Може, колись в моїх строках
всі побачать реальність подій.

Безпілотник кружля. Безпілотник...
Відблиск погляду ока грози
Безнадійнозастиглохолодний.
Бойова квінтесенція зим...

Неспівчутний стражданню та болю.
Втаємничення зоряних див
Відслідковує зламаність волі.
Все побачив... Почув... Відлетів...

Тихий CHANAL зв"язку... Стогне вітер.
Як у “Гамлеті”- буть? Чи... не буть?
Чи... Таки не доклав? Не помітив?..
Тихо світом... Пробачив? Мабуть...

© Copyright: Серго Сокольник, 2023

Руйнує місто землетрус,
Складаються будинки.
Остання фраза спраглих вуст:
"Тримайсь, моя дитинко!"

У бабці зламані хребці,
немає більше татка,
волосся мами в кулаці
стискає немовлятко.

І стогін, крик із-під руїн
розноситься повсюди.
Хтось сподівається, між стін
затиснутий, на чудо.

Смерть косить душі без вагань,
квадратні очі в неба,
Та не дочутися благань:
"Допоможіть хто-небудь!"

Зривають поштовхи шосе,
вціліти неможливо...
А янгол спить і пальчик ссе
п'ять діб, усім на диво.

13.02.2023р.

На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Поруділі віти
Почали весніти
Посеред зимової краси, –
Котики вербові
Посідали знову
На безлисті пагони лози.
На гілках тремтливих
Мружаться сонливо
У обіймах теплих промінців, –
Зиркають байдуже
На пиття з калюжі
Та у ній купання горобців.
Котиків курносих
Не цікавлять зовсім
Горобців безпечних табуни,
Бо вони радіють
Радіусу дії
Прояву наближення весни.
14.02.23

Невдовзі презентація… ескізу, –
художник початківець заявив.
Лунатимуть сонети і репризи,
доволі перлів із музичних нив.

Шедевр одіну у багату раму,
підрамник пофарбую в золотий –
не пожалію сили я і краму,
аби престиж не підірвати свій!

Останнім часом творча катастрофа
мене спіткала неабияка…
Пишу полотна, як поети строфи –
вже завтра презентація… мазка!

Ти мене знаєш…
Я тебе - ні
Знову літаєш…
Я у вікні
Небо студене…
Зорі пісень
Знову без мене
Дмухали вгень
Я ж не іначе…
Вибач, авжеш
Боже, хтось плаче
З радощів все ж…
12.02.2023.

Не отруюй мене більше болиголовом —
я і так на цім світі живу без вітрил.
Можна вбити безжально одним лише словом,
а підняти на крилах не вистачить сил.

До весни недалеко, та що нам до неї?
Відцвіли наші проліски, і, як на гріх,
на варцабі* зів'яли червоні камеї,
облетіло пелюстя з галузок усіх.

Краще сніжні думки повизбируй довкола,
по кишенях не нишпор, неначе — шахрай.
Бачиш, голкою гострою серце вколола —
залиши мене в спокою, і не чіпай.

Все тобі віддала до останньої гривні,
хоч і шкіру здирай більш немає... нема!
Ні сльози, ні любові, ні дров у каміні.
За холодним вікном виє вовком зима.

Варцаб* — підвіконня

13.02.2023р.

Я вас не знав, допоки випадково
Ваш мелодійний голос не почув,
Коли ви з другом завели розмову
Про те, що в світі щастя досхочу.
Я вас не знав, допоки краєм хустки
Не витерли косметики сліди,
Які я мав колись, мов перепустку
На вхід у серце ваше назавжди.
Я вас не знав, допоки не побачив
І далі снити вами не почав,
Адже давно вже поглядом незрячим
Впираєтеся в мене й при свічах…
13.02.23