Петро всі дні по вулицях ходив.
В душі якась тривога наростала,
Усидіти в квартирі не давала.
Хоча, здавалось, Київ звично жив,
Майстерні, магазини працювали,
Як завше, свої двері відкривали.
І люд теж по квартирах не сидів,
Весь час збиралися юрби тут і там,
Хтось виступав, людей до чогось кликав,
Юрба, бува підтримувала криком
Чи розбредалась – той лишався сам.
Петро того не надто дослухавсь.
Йому всього лиш спокою хотілось.
Хай би життя само собі вертілось,
А він у стороні би залишавсь.
Недавно тільки з фронту повернувсь.
Три роки з рук не випускав гвинтівку.
Без пострілів аж почувалось дико,
Бо й досі того жаху не забувсь,
Коли снаряди луплять навкруги
Та не дають і голову підняти.
В багні у шанцях змушений лежати,
Чекаючи, що прийдуть вороги.
Війна дістала так, що сил нема.
Рішив від неї трохи відпочити.
Не хоче вже нікому він служити,
Хай влада про те думає сама.
А хто при владі? Чи більшовики?
Чи Тимчасові, чи Центральна Рада?
То йому зовсім не цікаво, правда.
Самі хай розбираються поки.
Він почека, як визначаться все ж,
Тоді вже й буде рішення приймати,
Чи отій владі можна довіряти.
Здається, більшість так же дума теж.
Щоб незалежність показати всім,
Зідрав свої кокарду і погони.
Хай усі кличуть у свої загони,
Не піде він уже служити їм.
Таких багато в Києві, як він,
Які сидять, стабільності чекають,
Хоча гвинтівки з рук не випускають,
Чекаючи біди з усіх сторін.
Він револьвер в кишені теж трима,
Про всяк випадок. Неспокійно в місті,
Про грабежі весь час приходять вісті
І настрою то теж не підніма.
З газет, з розмов на вулицях собі
Загальну він намалював картину,
Що зараз на теренах України,
Хто саме з ким зчепився в боротьбі.
У Харкові взялись більшовики,
Яким з Росії помочі прислали.
Ті Харків вже й столицею назвали,
Зібрали собі з’їзд сякий-такий
І заявили про свої права
На Україну. В поміч попросили.
Москва прислала їм багато сили,
Тож десь із ними вже війна трива.
Доходять вісті, що міста беруть.
Воно й не дивно – по містах заводи,
Робітники давно там колобродять,
Бо ж українців поміж них не чуть.
Лиш росіяни та євреї. В них
Більшовики підтримку вмить знаходять,
Тож, майже без боїв, в міста заходять.
В передчутті і Київ вже притих.
І недарма. Як вісті пронеслись,
Що вже і Бахмач, й Конотоп узяли,
На «Арсеналі» зразу ж і повстали,
Навкруг бої жорстокі почались.
Петро здалеку лише дослухавсь,
Як глухо часто гупали гармати,
І серед ночі не давали спати,
Але про те не думати старавсь.
На сьомий день все стало затихать,
По вулицях полонених погнали,
Кого на «Арсеналі» упіймали,
Щоб в Лаврі їх під охорону взять.
Мабуть, що не до суду ще було.
Бо з Дарниці гармати знов озвались.
Напевно, муравйовці наближались.
Знов гупати страшенно почало.
Казали в місті – рвались на мости –
На Ланцюговий і на Залізничний.
Із кулеметів били їм зустрічно,
Аби до міста тих не пропустить.
Та бронепоїзд все-таки прорвавсь,
За ним услід піхота потяглася.
Та оборона міста не далася,
Тож біля мосту ворог окопавсь.
Та Муравйов, казали, доповів
У той же день, що Київ захопили.
Поперед батька в пекло поспішили.
Та ж вислужитись треба у Москві.
Багато в Муравйова сил було,
А скільки проти – важко то сказати.
Хоч в Києві солдат було багато,
Та воювати більшість не пішло.
Хоч уже чули – Муравйов сказав,
Полтаву бравши: «Я віддав наказа,
Щоб вирізати без жалю одразу
Всіх, хто буржуазію захищав!»
Та думали: то, звісно, не про нас.
Ми ж сидимо, нікого не чіпаєм,
Ні тим, а ні другим не помагаєм.
Тож омине негода й на цей раз.
А Муравйов, як видно, вже затявсь.
Прорватись по мостах не удалося,
Шукати варіанти довелося.
Про то Петро пізніше вже дізнавсь,
Як на Подолі постріли знялись.
З’явились звідкись козаки червоні.
Зацокотіли по бруківці коні.
Рубати всіх при зброї узялись.
То Примаков по тонкому льоду
Під Вишгородом перевів кінноту,
Зайшов із тилу. Хто ж учинить спротив?
Промчали Куренівку й на ходу
Їх зупинили вже аж юнкери.
Шалена стрілянина почалася.
Петро до того лише прислухався
Та поглядав на вулицю згори.
Втім, стрілянина почала вщухать.
А скоро юнкери промаршували,
Позиції свої, напевно, здали.
Чого би їм, цікаво, відступать?
Аж визирнув на вулицю, спитав.
Узнав, що полк, який нейтральним звався,
Як тільки стрілянина почалася,
Був ультиматум юнкерам послав:
Як із Подолу не підуть самі,
Тоді солдати за червоних стануть.
І як було повестися останнім?
Тут бій на Ланцюговім загримів
І юнкери у той бік подались.
Із Лаври раптом кулемет озвався,
У оборонців кулями плювався.
Робітники «пов’язані» взялись
За зброю. Хто лише їх позвільняв?
Незрозуміле в місті почалося.
Утримать оборону не вдалося,
І Муравйов потроху наступав.
Взяли надвечір Ланцюговий міст.
Знов бій під «Арсеналом» розпочався.
Петро до того пильно дослухався,
Іще на фронті виробивши хист,
Щоб визначати, де ідуть бої –
І відстань, і які при тому сили.
Тож розумів – захисників тіснили,
Нелегко, мабуть опиратись їм.
А далі почалося щось страшне.
Із Дарниці гармати одізвались,
Чотири дні стрільба не припинялась.
Здавалося, нікого не мине.
По Липках били, по Хрещатику,
Обстрілювали Нову Забудову.
І падали снаряди знову й знову,
Щоб шкоду заподіяти таку
«Багатіям», як Муравйов казав.
Будинки розбивало вщент, палали
Руїни, місто у диму стояло,
І когось кожен постріл убивав.
В квартирі вікна вилетіли всі,
І стіни від тих обстрілів дрижали.
Але Петра то мало хвилювало,
Він на війні до того звикнуть вспів.
Його жорстокість дивувала та,
З якою місто московіти брали.
Вони чи залякати тим бажали?
Та ж з того лише ненависть зроста!
Печерськ на п’яте лютого взяли.
Пішли чутки, що в храми уривались,
Безчинствували всяко і знущались,
Святині грабувати почали.
Петро не вірив «вигадкам» отим,
Не можуть так вести себе солдати!
А сьомого пішли чутки про страту
Митрополита. Увірвались в дім,
Пограбували, вивели надвір
Під стіни Лаври та і розстріляли.
Від того на душі непевно стало –
Чи ж Муравйов такий безжальний звір?
Чи то без його відома творять?
Що ж то за військо? То вже якась зграя,
Яка лише вбиває й оббирає.
Та хтось же те повинен зупинять?!
За пострілами видно, що бої
Лише у центрі тільки і тривають
Та Брест-Литовське поки ще тримають,
Нема вже інтенсивності тії.
А восьмого і центр, нарешті, стих,
Вночі бійці, напевно, відступили,
Лише шосе ще поки боронили,
Той відступ прикриваючи своїх.
Надвечір, врешті, тиша залягла.
Завмерло місто – що його чекати?
Сидіти по хатах чи то тікати?
Та довгою непевність не була.
Уже вночі погроми почались,
Вривались у квартири московіти,
Щоб цінностями в них заволодіти.
Спочатку за багатих узялись.
А там пішло. Хапали всіх підряд,
Хто лише підозрілим їм здавався,
Хто вулицею йшов, чи хто ховався.
Так більшовицький починався лад.
Всіх офіцерів, де би не знайшли,
Вели до стінки, кожного вбивали,
Які шинелі офіцерські мали,
Хоч, навіть, ті вже без відзнак були.
Стріляли тих, хто десь при владі був,
Хто, їм здалося, косо подивився.
Тих, хто багатством з ними не ділився.
І просто так – бо потяг в тім відчув,
Щоб когось вбити. Ти ж суддя тепер
І кат – ти тепер милуєш й караєш.
А, коли ще і дозвіл на те маєш,
То ти вже не людина – людожер.
Петро розправи вже не став чекать.
Хоча погони заробив він чесно,
Але кому то нині інтересно?
Потрібно швидко з Києва тікать.
Тримаючи в кишені револьвер,
У сутінках на вулицю подався.
Де вже перебігав, а де скрадався.
Стискав так зброю, що долоню стер.
Лежали трупи по снігу кругом,
Ніхто їх не збирався прибирати.
Не припиняли постріли лунати.
Та він уваги не звертав….Бігом!
Вже на Шулявці думав – пронесло.
Та тут аж двоє п’яні із-за рогу.
«А, ну стояти!» Стали на дорогу,
Щоб спроби обійти їх не було.
Петро не думав довго. То війна.
Два постріли, ті і моргнуть не вспіли,
Як мертвими на землю полетіли.
Не вбереглися – то вже їх вина.
Огледівся – чи не біжать за ним.
Та люди звикли пострілів боятись.
Ніхто на те не хоче наражатись.
Пірнув скоріше в темряву за дім.
За Києвом віддихався уже,
Сів на пеньок у лісі відпочити.
Задумався, що далі мав робити,
Бо ж на душі, мов хто штрика ножем
Від того, що, нарешті зрозумів:
Відсидітися в стороні не вдасться
Від тої більшовицької напасті.
Хоч ще не знав, з ким би іти хотів.

Зима, мороз, колючі хуртовини
і яблуня у кризі за вікном.
Плоди червоні у таку годину
уже опасти мусили давно…
Але висять, вчепилися у гілля
і кумачем вітають небосхил.
Усупереч агресії свавіллю
триматися їм вистачає сил.

Отак і ми невтомні – попри грози
тримаємося міцно за життя.
Нас не страшать ні зими, ні морози,
і гріє віра в світле майбуття.
Ще добавляє стійкості надія,
що маяком у темряві зорить.
Нас не зламати, не убити мрії,
ми кріпнемо у битві кожну мить!

Нема кому жалітися на втрати
і витирати сльози крадькома...
не обнадіюють нові пенати,
коли печалі юності нема.

Немає тих, кого мені згадати
не заважає поночі пітьма,
аби й мої далекі адресати
не уникали азбуки письма.

Чекаю пошту у моє сучасне
з минулого... хоча не знаю, де
у цьому світі. Може, і ніде...

Війна палає і надія гасне,
а Ніка очевидно та не ясно
показує, до чого все іде.

12.2022

***
Іноді,
десь у моєму сні,
ходить боса Душа по воді,
співає пісні.

Злітає,
парить над водою,
коли місяць яскраво сяє
над головою.

У нічну годину,
ще бува,
сяде на краєчку хмарини,
римує слова

до ранку.
Навіть не хотіла б,
у розсвіт чекають на бранку,
вертають у тіло.












 

То дощить, то снігом сипле,
То вкриває все туман,
Як мала дитина хлипа
Той вітрисько-хуліган.

Ось такий в нас місяць грудень
І морозів ще нема.
Заметілі іще будуть,
Розгуляється зима.

Віхоли та хуртовини
Все навколо заметуть
І морози прийдуть сильні,
Ще зимі холодній буть.

2022 р.

Пітьма густішає потроху
І холоднішою стає, –
Ще й безгомінням наполохав
Зимовий смерк життя моє.
На стелі тільки синь плафона
Тьмяніє з’явою біди, –
Неначе ворог узаконив
Уже пітьму і холоди.
Лиш виглядає утопічним
Все те, на що він сподівавсь,
Адже не може бути вічним
Його діянь зловісних час.
22.12.22

Верби, то, верби-красуні…
З нотного стану зійшли
І не біда що манюні -
Тут головне що коли…
День Миколая Святого!!!
В ніч забаганочок-мрій…
Хто освіжився із того -
Буде… Хай буде. Амінь.
21.12.2022.



...Увімкнули світло
Вогник мій притих
Заблукали світом
Кольором чужих
Стогін роздоріжжя
Згублених потреб
А до Запоріжжя
Степ і степ і степ…
Подумки прямуєм
Радощам в обхід
Не сумуй, сумує
Паралельний світ…
З холодом погодив
І пересилив…
Ні щоб електродом
Ради перспектив…
Обійдемось. Вкотре
В нас достатньо сил…
Божий на те й спротив
Скресне із могил…
Вогники з вогнища…
Нумо, хлопці, в стрій
Споглядайте вище -
Правнукам сувій…
Ось і ще пів роти
Звіре, чуй… тремти
І так буде… Доти
Не повернем Крим…
21.12.2022.

Тебе немає, друже, ти загинув,
так просто зник, упавши з висоти.
Ти тільки й встиг, що душі наші вийняв
на огляд Бога з антинімоти.

Ти нанівець розбився – і розсипав
чимало мрій, сяйни́х сердець, погрудь.
Мов пташеня з гнізда, додому випав –
на смертний одр у невимо́вну путь!

Безповоротно згорблено прикуто
усіх обабіч чорної труни.
Комусь ти – смерть, комусь – тяжка покута,
а винен випадок без жодної вини!

10 серпня 2002 р., Богдани́

(пісня)

неба блакить
сонячна мить
та що ми зберегли
доле моя
де ти де я
в серці кружляє лист

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

а за вікном все замело
так ніби й світу не було
стежок не видно в ті сади
де море ласк і теплоти

де ми немов дощі сліпі
не залишаєм по собі
в тиші окрилену розлукою печаль

у самоті
з тіні у тінь
переливаються
дні золоті
і заметіль
серця тримається

в казці обійм
віру в собі
танець малює наш
є тільки ми в цей час
поки жива струна

в казці обійм

18 Грудня, 2018

тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
веснував
і літував
осенився
зимував
просто жив
відлюдно
та настав той день
не судний
а проґавлений
для ґав
ще хитріший
за лисицю
і страшніший
ведмедиці
із кумедним
ведмежам
де проходила
межа
де деравам
вже занизько
появилося
людисько
замість крил
дві лапи ще
що несли
із болем
щем
і розрив нутра
й загладу
не дожив
до листопаду
той
з легенями в гіллі
вже ні радості
ні сліз
тільки вишмагане
поле
що від наготи
аж коле
видих душ
із димаря
що потріскують
горять
дим поплівся
небокраєм
праліс відійшов
до раю

11 Грудня, 2018

я тобі наспівую
хочеш
то послухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

Господом ділилися
і пайком останнім
як іти на ворога
ставити хрести
тим що відмолилися
і пішли в незнане
де занадто дорого
щось комусь нести

світлом поверталися
частували залпом
ой важке повітрячко
від свинцю і душ
як вам болю малося
хрестиком на мапі
чи гінцем для вісточок
що у щем ведуть

ми платили за наказ
душами
й бідою
отака то
круговерть
білий день
такий
була добра лава нас
залишились двоє
з тою
що не спинить смерть
без оков чеки

ой збирайтесь
дітоньки
я вас не залишу
пальці вже розтиснуті
небо вільне
теж
скільки того світонька
вибухне
і тиша
і не встигне свиснути
куля
із ТеТе

чи тобі наспівую
але хочеш
слухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

глянь на небо чистеє
і пшеницю вільну
що від вітру хилиться
сонце колос п’є
у волошці вистояв
той хто духом сильний
той за ким зболілося
серденько моє

5 Грудня, 2018

***
А десь на тридев'ятій паралелі,
у тридесятій філії совка
є пустомелі
і на каруселі
їм обирають лоха – вояка!

***
А кацапні хорошої нема,
бо є і клепто-мафія – хороша,
і без ума
від неї ми... сама
у офісі собі пиляє гроші.

***
А ми уже літаємо у штати
і це нам сили духу додає,
у нашого ґаранта
комерсанта
що-що, а нюх на долари ще є.

***
А як узулись шухричі і бойки!
Героїв більших як вони нема...
а ось і добкін –
український чонкін
у шоломі актора кінема.

***
А нас уже ніхто не переможе,
та, Боже, поможи тягнути плуг.
Європа, може,
нам і допоможе,
але тоді, коли не буде слуг.

***
А ми із усіма брати по крові,
за кого надриваємо живіт,
а нумо знову...
будемо готові,
що націю очолить неофіт.

Доза оптимізму
А наш девіз ясніший сонця,
а кредо – золота блакить!
У кожнім кроці
ми на боці
добра, що віру освятить.

12/22

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев? І немічні, й не вічні.

***
Ми різні, бо різні поради у кожного серця.
У кожного правила власні, з своїми не лізу.
Коли на порозі Біда хтось збирає валізу,
а хтось кинув фліску в рюкзак, зашнуровує берці.

Колись так було, і так саме лишилося нині.
Ми різні, я, навіть, не думав, що різні настільки.
Коли на порозі Біда каже хтось - світ великий.
А хтось - Україна мій дім, я потрібний країні.


15.12.22

гляну в небо чисте
синьо-синьо
ніг
і рук
і тіла вже нема
а душа
летить у серце
клином
мов на тризну осені
зима
і вона
себе там забуває
як вітри
наповнення вітрил
в тому туркотінні
вічних таїн
у переліку
земних мірил
там планетий пил
у грудці солі
а мовчання зір
на дні бажань
там висять вірші
мов дроти голі
і притихло їнь
в долоні ян
і мене
на кожен подих
досить
а тобою
кожна мить
цвіте
гляну в небо чисте
і попрошу
спрагу уст
і те
що ще святе
час настане
ніжністю ділитись
нас не стане
не біда
а сів
грудки солі
крізь небесне сито
із нічого
в щось
де бути
всім

4 Грудня, 2018

зійшлося небо
хрестиком в прицілі
шукає виходу
по болю
з голови
я бачу
як душа скидає тіло
себе видушує
у видих
за рови

за вигорілу
лінію довіри
де пролягає
зціпеніння сердець
в яких
не ототожнюється
міра
а крик
ура
в запеклий бій веде

за маків цвіт
я їхніх три гвоздики
до перших сутінок
на полі покладу
отих
яких сюди
ніхто не кликав
які несли
в похміллі дикому
біду

відтяг затвор
і гільза покотилась
а запах пороху
повзе вужем в бліндаж
комусь
в минулу ніч
кохання снилось
а зранку чвиркала
під берцями вода

а тут
забракло
подиху
і світла
усі дороги
поховалися у тьму
у грудях
квітка відчаю
розквітла
її
з собою
на останній суд
візьму

і голоситиму
ось відчай
Боже
я пес-приблуда
що у реп'яхах провин
моя душа
на вістря в рані
схожа
а замість серця
шрами
ями
і рови

мене до скону
оминала тиша
та тіней кошених
не назбирав курган
лишень отих
від хрестика
що дише
за маків цвіт
за те
святе
но пасаран

4 Грудня, 2018

листи зимові
а конверт осінній
одні з любові
а ті інші
з тіні
з отих радіють
а з отеньких
сльози
отам
надія
але тут
морози
мені би
хвилю
перехожу віри
де ти
не квилиш
небеса
не сірі
поза дахами
розцвіли прибоєм
зі слів коханих
поміж тиші
злої
де ми
багаті
на те все
що трішки
а сни
патлаті
і до щастя
пішки
де сонця стільки
що воно навиліт
не ходять
стрілки
сновигають
милі
і серце чути
притуливши мушлю
і все забуте
ще таке
неслушне
і не згадати
де початок
снігу
а де вже дати
перейшли
до бігу
листи зимові
а весни
мотиви
вони з любові
з перших уст
і зливи

3 Грудня, 2018

– Лягай негайно спати! –
крикне мати,
шкарпетки стягне з тебе
й пі́де прати,
і шум води
із ванної кімнати
уже несе тебе понад усе,
і ти вже бродиш снами,
снами, снами
досліджуєш на сонці
чорні плями,
чи в Амазонії у джунглях
зводиш храми,
чи десь долаєш швидкісне шосе…

14 грудня 1996 р., Київ

Побажайте мені перемоги!
Не добробуту, щастя чи чар.
Вогнегасника у допомогу –
потушити в країні пожар.

Ще мітлу із колючого терну,
аби сміття із двору мести.
Як багато допоки ми терпим,
що мішає іти до мети!.

Подаруйте мені ту надію,
що Вкраїну стражденну спасе.
Я про це лише марю і мрію.
Мир в наш дім тільки це принесе!

Побажайте мені перемоги
й міркувати, нарешті, почнем!

Ти спиш уже, моя кохана,
А я іду до тебе в сни...
Хай оповиє нас нірвана
Солодким трепетом весни.

Сніги зійдуть. Шовкові трави
Укриють землю навкруги.
І зійде сонце величаве,
Осяє поле, ліс, луги.

Озветься птаства стоголосся,
Небесну втішить висоту,
Чарівну квітку у волосся
Тобі я, люба, уплету.

І потім - пестощі безкраї,
О вітре, ласкою війни.
Втекли ми хоч на мить до раю
Від жаху клятої війни.

20 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Дивлюсь на світлину, яка ж осяйна
у мальвах рожевих надій.
Як грім серед неба триклята війна!
Ховайся... між стінами стій!

Пояснюй дитині, що дідько з Москви
ракетами всіх спопеля.
Будинки палають, собори, церкви,
горить благодатна земля.

Скажена потвора, розлючений пес
у серце вбиває цвяхи!
Хоч кожен свій хрест на Голгофу несе,
щоб кров'ю омити гріхи.

Від жаху шукаю по хаті кути,
виснажує горе ущерть.
Невже, щоб воскреснути треба пройти
крізь болісні муки і смерть?

11.12.2022р.

Нічною темрявою вкритий смуток,
жадав поринути в печаль.
Під сяйвом крихітних зірок,
вдягнути сітчасту вуаль.
Він слідував за мною
до річки неземної течії.
Він бачив відображення пітьми
у погляді холодної води.
Йому не варто було йти зі мною
без глузду в голові.
Не слід було дивитися в мої
чаруючі зіниці,
що вкрили всі його думки.
Ті оксамитово-брунатні очі
з'являлися в його химерних снах.
Переслідували повсякчас
його вигаданий страх.
Він марив темною рікою,
покритою солодкою журбою.
Він йшов за мною,
крізь ліси і гори.
Куди б не йшла я,
йшов і він.
Той вірний смуток,
наче рідний дім.

19.12.2022

за гору з пліч
дорога повела
до краю
рідне серце
сколесила
як позмивалася
подій зола
тобою миті
світ
зазеленили
ти розквітаєш густо
чебрецем
метелики віршів
твій стан втішають
то й матимуть
від тебе рай
за це
мені би
знати
де душа
витає
твоя
до болю звикла
і близька
наповнена
молитвами
і криком
що мов солоне небо
на щоках
таке безкриле
і уже недике
немає шиби
битися птахам
нема стіни
між дійсністю
і снами
злітається
немов на тишу
гам
усе оте
що розійшлось
між нами

19 Листопада, 2018

із себе вийду
і розтану
у тім
чого мій жаль хотів
неначе камінь в річку
кану
у згасле небо
почуттів

за серця птахою
в розлуку
за глибиною простоти
за тим
чого не вкрали круки
і не настояли
кути

і вже поділений
на стани
омани
храми
і гріхи
я вимальовувати
стану
душі своєї береги

вона розквітне
маяками
розгорне
світла прапори
появляться у серці
грами
у сонце вбраної
пори

зустрінуться
дороги вічні
на місці
вільному від війн
від застережень
потойбічних
без поділу
вона
і він

і яблуко
Господніх Таїн
нехай саме
впаде до ніг
і ми поділимося
раєм
і буде солодко
мені

вбирати світ
у непочате
без мідних труб
вогоню
й води
хай все
що вірою
багате
не в снах чаклує
не чудить

хай прилітає
призабуте
і гнізда в’є
у голові
я хочу
сам себе
відчути
як вітер
ласку
у траві

я мав би
висотати
з втіхи
натхнення
полюбити світ
в якому
не пасеться
лихо
і не існує
переліт

16 Листопада, 2018

все небесно
люба весно
йдуть планети на парад
в день чудесний
води скреснуть
і воскресне знову сад

це розквітле
воскресіння
білі янголи хрущів
хай до світла
струться тіні
а до сині
край дощів

хай долоня
у долоні
а душа
легені лю
хай осоння
жне кордони
насту
холоду
й жалю

і у кожній
у росині
хай народжується світ
в подорожній
у торбині
зір загублених стоцвіт

там для мене
є зелене
зеленішого нема
пагін клена
мить свячена
у якїй вже незима

11 Листопада, 2018

Помолімося нині за всіх українців,
Що не повернулись з воєнних доріг,
Вже не буде їм від Миколая гостинців,
Не ступити ніколи на рідний поріг.

Усіх сердечно я вітаю,
хто носить ім’я Миколая,
У кого батько Миколай
і дід, і прадід!. То не край:
хто має сина чи онука,
але і то не запорука,
аби зібратися гуртом
і святкувати за столом
у бліндажі чи у окопі,
у Україні чи Європі…
Усім, хто щире серце має,
всього найліпшого бажаю!
А особливо нашим хлопцям,
що у війни страшній толоці
боронять нас і цілий світ!
Дай Боже щастя їм, без бід
здобути славну перемогу,
а ще – до отчого порогу
вернутися усім живими!
Аби ніякі люті зими
не дошкуляли їм тепер,
а той недомірок помер!
Ой, вибачайте, що у свято
бажаю ланцю смерті свято,
нехай пробачить мені Бог!
Ні, не помер, а просто… здох.

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

Чорні ночі, сонні очі...
Вдалині світанок спить
Де ти ходиш, що ти хочеш
В цю неясну мить...

Той світанок чи настане
Темно вже давно
Серед кривди і обману
Відшукай зерно.

Хто є хто, часи розставлять
На свої місця
Судять тільки переможці
Тільки чи це я?

Де ти ходиш? Що ти хочеш?
Рак з гори свистить...
Час спиливає, сонце тане
Півень чуйно спить.

Не пробуджуй передчасно
Най дрімає птах.
Все неясне стане ясним
Темне - світлим. Пізнє - вчасним...
По воді ступай уважно,
Десь бездумно, десь уважно -
Ціль - не ціль, а шлях.
06.02.22

Коли вимкнулося світло
Та зникає інтернет, –
Подивись, як зорі квітнуть
І продовжують свій лет.
Мов ознаки добровісні,
Ти сприйми їх у цей час, –
І заводь таку лиш пісню,
Що міцніш згуртує нас.
Не вбивайся, друже, горем
І не сій журу ніде, –
Нині нам сіяють зорі, –
Далі – сонечко зійде.
19.12.22

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Чому ти не відкриваєш у клітинку в ромашках, білих свій, потертий блокнот?
Він важить мільярди тон, він містить мільйони іонів солдатських нот!
Ну, подумаєш, якийсь ідіот сказав, що писати про війну, коли вона йде — то моветон.
Ти маєш у запасі слово, а ми лише «Стугни-П», автомат на плечі і короткий сон.
Розкажи, як там живуть твої крилаті поети і голублять весняний ряст?
Досить уже водити пальцем по півлітровій банці безбарвним поглядом, а хочеш, то пиши про нас!
Я кажу їм:

— Братики, я була в Києві. Ліки, броники, все таке…
Мої ребра зараз затягнуті, наче нога пораненого в тугий турнікет.
Там, у серці столиці, коли затарювалася вашими однаковими сигаретами,
повз мою багатоверхівку я бачила, як ППО розмашатало дві рашисткі, крилаті ракети.
Третій прильот… Голосіння, плач … Влучили в київську шосту ТЕЦ…
Світло — відсутнє, води — не має, відігрів здобувається із найгарячіших народних сердець.
Та, звичайно, що лагодять хутко, а душі людей терплячіші за найсильніший мороз,
але в кожній лишився слід пішохідної зебри, чорно-рудий, кривавий « москв…!

У них там зараз такий самий театр і мета, як і в приземлених нас,
По ТБ крутять про ЗСУ реклами. Дивлячись їх можна плакати на день, принаймні, по десять раз.
І народ тепер молиться не старим, а новим богам. Коротше, хлопці, люди молються Вам.
І хтось із них, зціплюючи від люті зуби, приносить мій, у ромашку, пом’ятий, білий блокнот.
— На, сестро, — каже, — напиши їм іще й про таких незразкових нас,
бо ми тут стоїмо за всіх, хоч інколи гнемо мати, смішкам вмикаємо фарс, відкриваємо на «жисть» оцю рот!

І я пошепки , в повній тиші, починаю збирати рими, сплітаючи у вінок, і брати на борт.
А їм читаю про інше: до сказу сексуальне і не про цю дурнувату війну.
Я їм читаю про кохання всі сім своїх срібних нот і так само маю замало сну.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Юлія Івченко. 18. 12. 2022.

Життєві і творчі шляхи Михайля Семенка і Володимира Вакуленка надихнули мене на такий вірш.

Не видавай мене, мій Друже, не видавай
Святого янгола із німбом ти не вдавай...
Там, чуєш, нагорі, сміються півні.
О, дивні люди. Дивні люди... Дивні.

На що готовий ти, на що готовий? Це перевірка.
Там десь у небі вже... Там сходить зірка.
Вона укаже шлях тобі додому
А я у Всесвіті, а я у світі, я всюди вдома.

Та ні, нехай як є: співають півні...
Нове життя віщують. Та ми не винні.
У нас свої світи, свої дороги
А що чекає нас десь тут, за рогом?

Не видавай мене, не видавай: я доспіваю
Зерно від плевел я тепер не відділяю.
Це марна трата сил: я засіваю...
Я перемогу нам передбачаю!

я - людина, що осягла безкрай.
знаєте,
часто буває блаженний спокій,
і у думках
темна ніч і птахів безліч зграй.
погляд ваш
на фіранку ляга
одинокий.

часто буває таке відчуття,
погодьтеся,
безліч картин, парк, світлі пуфи,
музей.
ряд експозицій по пам'яті
не згадаєте,
але очі
з картин
невідомих людей

ви не забули.
погодьтеся,
пам'ятаєте.
відчуття відоме:
три срібляка у кишені
і нуль цигарок
і повітря холодне на вулиці
пригадається -
ви не вдома.
в день той тужливий
ви виграли в безвість крок.

ви пам'ятаєте,
ми із вами знайомі, -
ні, не в обличча
і не крізь дзвінок,
ні, ми ніколи разом не пили чай
я п'ю лише пиво
- так, тільки від втоми.
пейзажі однакові відчуттями,
- я ж лиш людина, що осягла безкрай.
тут мала стояти крапка,
але стоятиме кома,

11.XII.MMXXIIp.

Господи Боже ,дай мені хліба!
Молиться мама щодня"Отче наш".
Вчора казала:треба лиш віра,
Ти помагав у біді,і не раз.

Нашого тата ще літом не стало.
Збирати пішов колоски уночі.
Бачили люди, як розстріляли...
Вмирати - це боляче?Скажи,не мовчи.

Божечку милий!Так хочеться їсти!
Хоч би сухарик чи жменьку зерна.
Сьогодні Різдво Твого ,Господи,Сина...
Мама не спала, встала зрання.

Піч розтопила,лягла відпочити.
Втомилася дуже,довго так спить.
Мені самому важко ходити ,
Тіло все ниє,пече і болить.

Нашого тата Ти бачив на небі?
Йому і справді там краще ,в раю?
Якщо це так ,то візьми нас до Себе,
Мене й матусю рідну мою.

Довго молився сирітка той,хлопець.
Піч охолола та згасло життя.
Сутінки вкрили згорьоване сонце,
Хлопчику - десять.Невинне дитя...

Витерши сльози,Ангели сиві
Від хати до хати .Босоніж селом...
В чорній хустині моя Україна...
Рік 33.Святвечір.Різдво.
01.12.2022.

Послухав анекдот від Зеленського про війну Росії з НАТО і пригадалася давня історія, як вміють імперські армії воювати.

Горілка не доводить до добра.
Про це не раз вже люди говорили.
Ви чули, як австрійці бій пропили?
І це, пробачте, не словесна гра.
Було то так. Зібралися якось
Із турками австрійці воювати.
А Австрія тоді (ви б мали знати) –
Імперія іще була. Так ось,
Багато проживало в ній людей,
Народів різних і, таке бувало,
Що й мови один одного не знали.
І ось оте австрійське військо йде
Супроти турків. Попереду всіх
Летять гусари, ворога шукають.
Аж тут циганський табір зустрічають.
Коней спиняють стомлених своїх
І, щоби якось дух свій піднести,
В циган тих діжку шнапсу закупили.
Ну, сіли, звісно, тут же і розпили.
Тут треба ж ще й піхоті підійти!
І зажадали дати трохи їм.
Гусарам же самим здалося мало,
Вони піхоті дулю показали.
А то нахабством видалося тим.
Зчинилась бійка. Квасили носи,
Трощили зуби, билися затято.
Нові загони стали прибувати.
Хоч перші розібратись ще могли,
Що «наші» кінні тузять «наших» піших .
Ті за одних встрявали, ті за інших.
Так само кулаками «бій» вели.
Ті, що пізніше стали прибувати,
Рішили, що то «наші» турок б’ють.
А вже на турок накипіла лють,
Отож взялись у ту юрму стріляти.
Одна з сторін усе ж перемогла,
Побитого «противника» погнала.
Австрійські офіцери закричали:
«Хальт! Хальт!» - та для солдат була
У метушні чи ж мова зрозуміла.
Їм видалось, кричать: «Алла!Алла!»
Тож стрілянина більшою пішла.
А тут іще й гармати підкотили.
І бити стали ядрами в юрму.
До того ж, звідкись вирвалися коні.
Здалося, що турецька то погоня.
Таке тут почалось. В огні, в диму
Метались люди. Військо геть усе
У ту епічну «битву» вже вступило.
Само себе стріляло і лупило.
Здалося – турки мчать , земля трясе.
Всі кинулися через міст тікать,
Бо вже здалося – турки беруть гору.
Не витримавши, міст звалився скоро.
Тож людям довелося потопать.
Сам імператор Йосип теж гадав,
Що з турками прийшлося воювати,
Хотів був трохи тим покерувати,
А кінь його із ляку задки дав
Та й імператор в річку полетів.
Ото тим тільки й зміг порятуватись…
Прийшлося туркам довго дивуватись,
Коли прийшли сюди за кілька днів.
Навколо гори трупів, купи зброї.
Хто і кого на полі тім побив?
Ще перемога в жодному з боїв
Такою не була для них легкою.

Хрін та редька - страви розумак,
Бевзі - уподобують ковбаси.
Ось тому у нас усе не так
Як потрібно. Згодні, віршомази?

Інтелект засмічує сальце,
Холодець потьмарює уяву.
Бальзамує жир писак живцем,
Геній нині - черевань-роззява.

Я ж бо хрін жую і день, і ніч,
А гірчицю запиваю оцтом.
Хекну - сонетяр бігцем під піч,
Чхну - ліричне утіка дівоцтво.


Кажуть, я - сатирик-кісткогриз?
Тьху! Не. вірте! Я до ласки чулий...
Зріє куртуазний маньєризм,
Поміж грядок часничку й цибулі.

19.22.2022р.

***
А у двобої настає пора,
яка укриє небо янголами...
релігія стара
не без добра,
але погани окупують храми.

***
А наша віра гине у ясі,
коли і хижаки, і вівці ситі.
Юродиві усі
чини русі:
владики, ієрархи, посполиті.

***
А найтемніший на землі народ –
зомбовані дебіли і повії...
не знає бот,
що він є ідіот,
бо цього ідіот не розуміє.

***
А кривослав’я спокушає біс
і гей-попи позадирали ризи...
А із-під риз
ударило у ніс
і то таке, що падає донизу.

***
А на амвоні визначна подія –
побачили кощія і ягу...
поставили злодії
до події
і Богу свічку, й бісу кочергу.

***
А у філіалі ефесбе
оновили парадигму правил
як себе
освячує цабе,
нині іменоване – диявол.

Алілуя
А декому, то ідола давай,
то літургію біса із амвона,
то... Боже, помагай
іти у рай
апологетам їхнього закону.

12.2022

У серпанку безмежної ніжності
Я втрачала і розум, і страх.
Никли сумніви всі та розбіжності
В Його ласк незрівнянних шовках.

Може хтось би від цього відмовився,
В кого риб’яча кров, чи сім’я,
В кого кодекс табу і умовностей,
Та не я! Вибач, світе, не я!

Дивна казка повік не забудеться –
Ще таку не надійся знайти…
Як не мрій, але більше не збудеться –
Це трапляється раз у житті!

05.11.2022

Запитав сусід хлопчину,
Лиш но стрів одразу:
- Чи твій батько з бурячини
Самогонку варить?

Той хитнув лиш головою:
- Ми таке не чули.
Але він її сирою,
Неварену дудлить.

18.12.2022

Так буває в житті… Так буває –
щось пішло не туди чи не так.
Не співає душа, не співає,
і зібгалося серце в кулак…

Стиснув зуби, човпеш манівцями,
зльодяніло усе навкруги…
Лише думи снують горобцями
і укутують душу сніги.

Десь поблискує тьмяно свічадо,
пробиваючись через імлу…
Полюбляю писати ночами,
у планиди сховавшись в тилу.

Але буде весна, я це знаю,
і проміння розтопить сніги.
Коли серце шалено кохає,
це йому, зазвичай, до снаги!

Так буває…

Чи розплакатися знову,
Чи радіти, що живий, –
Бо лежить в калюжі крові
Мій товариш бойовий?
І його відкриті очі
Далі дивляться в мої,
Мов не відають про спочин
Від нечуваних боїв.
Смерть зненацька обірвала
Молоде життя його
І за мить гайнула далі,
Вражим кулям удогонь.
Дим, вогонь і гуркіт бою
Метушаться в стороні, –
Побратим лежить зі мною
Й в очі дивиться мені.
Мов довідатись воліє,
Щоб повідати комусь, –
Чи наляканий радію,
Чи розгублений журюсь?..
18.12.22

Крізь місто мертвих я тужливо йшла,
Сховавши біль, сховавши вир ненастя
І раптом розійшлася та імла
І я відчула тихе, щемне щастя.
- Святий Пилипе, - я заговорила, -
Величний склеп, віддалена могила.
Я знаю, чуєш, Друже, ти живих,
Багато бачив путників таких.
Багато ще таких, як я, побачиш,
Почуєш їх прохання про удачу.
Та я до тебе не за тим прийшла.
Кажу, як є: я просто загубилась.
Шукала шлях від мертвих до живих...
Святий Пилипе, ти не бачив їх?
І тихий голос десь заговорив :
-Живих шукати діло не просте.
Поглянь у себе, може, і у тебе
В душі ще й досі щось живе живе?
- Пилипе, любий! Дяка за совіт.
За тихий шепіт вітру у імлі,
Що міст камінний тихо так гойдає...
За вільне щастя дякую тобі...
Прощай, пробач... І передай привіт
Моєму несвятому Миколаю...

коли дописана книга
стає цвинтарем для думок
а клінічно-хворі вислови
розбираються на цитати
я себе запитую
із якої трави
крізь ніздрі ішов димок
до яких висот
піднесені стелі
у побліднілих палатах

хто мене записував
у чати безмовних ченців
і вигулював тишу
у відсвіжених фарбою
чорних квадратах
хто би то добре вигострив
болю затуплені олівці
і зайшовся на серці
прозорі вікна
навмання малювати

на усе
є пригальмована відповідь
і невисохлий час
треба тільки видихом
хрестиком вдих залатати
вже зготовані рамки
вготована участь
для нас
все збігається в точку
неповернення
"нате"

все виношує
згублені відстані
розхитані стани
і вітрогін
вже вагітний
цим спілим
і прілим повітрям відради
що даватиме раду
гарячим словам наздогін
і труситиме світлом душі
до упаду

все таке неістотне
як та осінь
по комин в снігу
і та крапля тепла
що в нікуди пішла
від лампади
лиш невпинне
бажання приспати до світу
на подих жагу
що вигоює сенс
мов пронизана криком звитяга
баладу

13 Листопада, 2018

слова гарячі
і ти заплачеш
слова холодні
і вже безодня
вони не винні
що біль і зимно
пливуть думками
на серці камінь
хитають човен
натхнення повен
і затихають
мов круків зграя
за тиші краєм
що душу крає
за щастя морем
тобою хворим

слова незрячі
мов сон дитячий
слова тривожні
раниме кожне
кому на радість
і до упаду
кому на горе
для вітру шпорів
коли вібрують
у алілуя
віршем згорають
жагу вбирають
її розносять
по безголоссю
від них німіють
за них сивіють

слова тремтячі
тонкі на вдачу
слова словами
пісочні храми
хто їх будує
себе не чує
по колу ходить
ллє чисту воду
римує небо
протертим треба
а є такі що
за себе вищі
вони руйнують
загладу злую
у кожнім сяйво
а інше
зайве

9 Листопада, 2018

нічні поснули бари
і повії
налито сутінь
в чашу міста
по краї
усе чого не мав
а тільки мріяв
чіплялося
за добрі наміри
мої
лежало небо
мокре ще
від істин
вину проспорене
найбільшим із невдах
лежало небо
та хотіло сісти
на грубо-зморщений
від черепиці
дах
воно шукало місця
для розсади
що сни заквітчує
і проростає
в тінь
для лету
для пташиного
принади
а ще
збирало мито
для глухих кутів
а ще
воно чекало
на прозорість
на ту найглибшу
що сягає райське дно
де ніч ховає
до вечері зорі
де бродить істина
і не п’янить вино

9 Листопада, 2018

З Новим роком, моя Коломиє!
А знедавна уже не моя…
Як любив і жадав тебе, мріяв –
ну нарешті, родина, сім’я!

Та не зладилось… Хто у тім винен?
Може я, може ти, а чи хтось…
Не вартує шукати провину,
як за маревом все женемось…

На подобу полюємо, образ,
на уяву чи зоряний пил,
але доля дарує у бонус
чарівне мерехтіння світил…

З новим щастям, новими думками!
Час на місці іще не стоїть,
але істинна дружба з роками
лиш міцніє, і свято – за мить!

З Новим роком, моя Коломиє!
Залишайся такою, як є.
Хай здійсняться несправджені мрії
і зігріється серце моє!

Стало ліньки сумувати
За отим, що вже було, -
Давнє літом теплуватим
Відбуяло, відцвіло.
Залишився сум і подив
У пригніченій душі, -
Більш губив і менш знаходив
На вибоїстій соші.
Вже затоптані нехитрі
Відпечатки босих ніг,
І летить услід за вітром
Все, що вимріяти зміг.
Та не варто куштувати
Довго присмак гіркоти, -
Ще попереду багато
Можна різного знайти.
17.12.22

Знов батько на фронт відсилає посилку.
Військові шоломи і бронежилет.
Взуття, тепловізор єдиному сину,
Бо гради поб'ють і міцний кулемет.

Матуся відправила, хрестик натільний,
Маленького янгола, образ святий.
Молитву до Бога, щоб згинули війни,
А син повернувся додому живий.

Сітки маскувальні послала дружина,
А діти малюнки, де сонця розмай.
Нехай захищає велику родину,
Усіх українців і батьківський край.

Дідусь, що пройшов і моря й океани.
Поклав сигарети, вина і харчі.
А ще написав, — бережися, Степане,
Але не продай московитам душі.

А бабця ще в'яже шкарпетки донині,
Хоч гірко на серці, порвалася нить.
Не знає ніхто, що Герой України
З простреленим серцем у полі лежить.

Але не зламався, країні не зрадив,
Загинув Героєм в запеклім бою!
За волю народу, рясні зорепади,
Ясне майбуття і за правду свою!

15.12.2022р.

***
А на мордорі знищили свободу,
тому ніде немає на землі
ані народу,
ні такого роду,
як усіма прокляті москалі.

***
А на концерті у кобзона
сто тисяч мобіків-вояк,
та по закону
моветону
про них – нічого і ніяк.

***
А якщо дивитися у лупу,
то помітні іноді: щурі,
курощупи,
виродки із дупи,
брехуни, тупиці, упирі.

***
А вже пора у шию окупанта
дубасити і гнати у тайгу...
ну, і за ґрати
є кого саджати:
убивцю, урку, чахлика, ягу,
дурну коняку, чучело вусате,
попів і хуженєтича шойгу.

***
А на чуді намічена границя,
де упаде батиєвий улус
і освятиться
переможна криця,
якою володіла древня Русь.

***
А ми перекували на орала
свої мечі, забрала і щити,
та не чекали,
що іде навала...
йдемо на ви, бо мусимо іти.

Антитеза
А на планеті не перемагає
ані добро людей, ні люте зло,
тому немає
ні кінця, ні краю
усьому тому, що віки було.

12/22