Ти спала
Оголена
Як Даная
Тиціана чи Веласкеса?
Байдуже!
Пяна?
Твереза як скло –
Оголена…
Пяно пахла
Даная Веласкеса
Байдуже…
Мріяла
Ладо бачила
Карі очі
Любила
Пропила мов сон
І пробачила
Мрії занедбані
Втрачені
Твоїм пафосом
На побаченні,
Пряно пахла
Дурманом
Замріяна…

Забуваємо ревно (даремно) дорогу в небо.
В цей такий незбагненний такий не банальний космос.
Десь на вічно-квітучому Марсі вже п’яний Хронос
Зачинає вогонь і богинь для нової треби.
Для нової планети бо наша диви конає.
Змарнували месій і за дівку спалили Трою.
І назвали життя (так буває зо п’яну) грою.
Тільки більшість із нас нікудишні актори. Знаю.

із "усе буде добре" критично зникає кисень -
в беззаконні енергозбережень спішить в нікуди.
істерую, немов заклинання, "все буде..! визнай!"

ми - заручники різних фаз у цій амплітуді

послідовники різних казок, забобонів, прелюдій
деградуємо із недомовок у зайві копання.
у пропорції "менше емоцій - то більше пудри"
забезпечуєш перше, а я інфікуюсь останнім.

із "усе буде добре" критично зникають сенси
і, невірний своїй зневірі, шукаєш привід
як схилити богиню займатись ранковим сексом
безкисневого дня у непафосній безнадії.

Сніг - безкоштовний доважок вчорашньої втрати.
Тане із присмаком оцтової есенції.
Прошу аудієнції! Мушу спитати:
Жити - то зараз модно?,які тенденції?

Я б Миколая Святого таки спантеличила!
Вивела б кров'ю листа із проханням про різки.
Ні,не для себе - для маси з пустими обличчями...
Так по-дитячому зле,по-наївному різко...

(майже гумористичне)


Коли людство до краю
знищить себе собою,
інфузорія, скинувши туфельку,
зітхне полегшено, -
“Ну нарешті можна спокійно
ділитись надвоє, і - натроє,
і ... так далі,
аж до завершення”.
Таргани зберуться у
спорожнілій кухні,
урочисто “накриють стіл”,
і під ввічливе “grazie”*
розіллють оковиту
по своїх невеличких кухлях
і пом`януть
навіки зниклу цивілізацію.
Уціліла мавпа
з ліани стрибне донизу
і, підхопивши заразу бібліофілії,
спробує на зуб сторінки
“Основ дарвінізму”,
а потім, можливо,
щось пожує із “Біблії”.


* “дякую” (іт.)

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де кожен сам для себе - шах і мат.

Та ми удвох, і що нам ця зима -
у вічності од Зоряного Шляху?
І ця земна, аби не дали маху,
із забуття збудована тюрма?
І пам’яттю не увійти сюди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Та чи для нас оті колючі терні,
коли в зіницях неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Сон пронизують гітари
голосяйними плачами.
Клапті вирвані зі хмари
моляться услід за нами,

гори голови схиляють,
стежки горнуться до тебе,
кеди наші пил збирають
з кожного закутка неба.

Я, напевно, трохи привид,
відчуваєш, морок сонця
закликає? це лиш привід
танцювати на долоньці

сивочолої планети.
Полиново-вільні душі
канули навік у Лету.
Ми пропащі, ми заблудші,

ми залегкі для тяжіння,
поринаємо у вихор.
Наша подорож нетлінна.
Оживаєм. Тихо-тихо.

"Робить ніхто не хоче вилами!"- волає наш завфермою.
Комп`ютера купили ми, поставили під фермою,
Супутника піймали ми, "порнухи" надивилися,
Доярку заламали ми, ой, що тоді зробилося!
Гуртом у бані милися, бо в вуха повно силосу,
Набилось- наліпилося, надої скоротилися.
Бо, щось не тих доїли... Тут, як назло, ще тіло,
Свербіло- зачесалося - на раду ми зібралися.
Подумали вже, чим змогли - у хлів комп`ютера внесли,
Та всіх корів зігнали - їм фільм демонстрували.
А далі вийшов анекдот: іще небачених висот,
Надої в нас сягнули! Корови ж не дурніші нас - миттєво все збагнули!
А головний наш "драйвєр", що він же і "провайдєр",
Раніше він був дояр - коровам крикнув "фойєр"!
Та розкачав "вінчестер", та закурив він "Честер",
Знайшов такі програми, що не було й у мами...
...І тут нас "розкусили" - нам світло відключили!
А, в принципі, нам "по- фіг", бо в нас "безперебойнік"!
Спитаєш: що за "птиця"? То, наче той, п`яниця:
Його ти заливаєш, а він все п`є, та п`є,
І, заразом, співає, концерти видає.
Ще працював з годину, а потім здох, скотина.
Ревуть корови: дайте, іще, хоч кілобайта!
А ми кричим: біда - накрилася "вінда"!
Та духом ми не впали - враз вила похапали,
Та, щоби не бісилися, насипали їм силосу.
Бо, знаєм ще зі школи - видовища ніколи,
Ще хліб не замінили... Японці не придумали
комп`ютера такого, щоб замінив нам вила...
Так отож,о: недарма ж батько з матір`ю, нас
поночі робили...
12 - 13.03.06р
(віршик теж написано поночі, під впливом компутіра)

Отзеркалился, стал выставлять напоказ
Неприкрытую душу, без страха и боли,
Не боясь ни дурного взгляда на сглаз,
Ни стрельбы в открытую спину. Но роли
И так все заказаны, кастинг пройден,
Эту роль мне играть - как бы ни было тяжко -
Растекаться по вам стихотворным дождем,
Понимая, что отвечать надо дважды,
А точнее, не дважды, а многократ-
Но болеть, эта роль для меня - вдвое спроса -
Это минимум, это такая игра,
Где ответ дан до постановки вопроса.
Я привыкну к тому, что так часто трясет,
Научусь жить хотя бы с собою непьяно:
Кто без фильтров рожден - тот не будет спасен,
И не сможет ходить вертикально и прямо...

Но привыкнуть возможно, ведь это мой дом -
Сумрак мира, в котором лишь мне все понятно,
Мне не страшно теперь знать, что будет потом,
Все что есть - это роль, только роль для меня... Но
Не рвите живое, бывает крюки
Слишком больно дерут мой хребет или ребра,
Лишь на миг я могу показаться другим,
Только в этот миг я на части разобран,
На молекулы, атомы, на пустоту,
И собраться так сложно. Но вертит планету
Лишь тот, кто живет и ползет на звезду,
Не боясь быть на том свете, падая в этот...

Скидають ясени листи,
Стають зажурено-однакові,
Щоби в скорботне зодягти
За ніч обмерзлий брук Личакова.

Голосять в розпачі вітри,
І тінню на коліна впаду я,
Ти відлетів у тридцять три,
І це Когось мені нагадує...

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

Як хочеться інколи просто не бути,
Як хочеться часто все просто забути,
Особливо тих, перед ким ми винні,
Щоб спинити докори сумління невпинні.

Як хочеться часто звинуватити долю,
Аби уникнути гострого болю
За справи свої лиховісно-жорстокі,
Підступні, як наші доброчинства короткі.

Як хочеться вчинок здійснити свавільний,
Весело й гордо крикнуть: «Я – вільний!»
Я вільний від всього, що Святе Слово велить,
Бо ж наша совість все дужче спить!

Як хочеться…

Як хочеться, щоб душі наші трохи змінились,
Як треба, щоб наші каяття не спізнились,
Як необхідно мати високу мету,
Щоб не перетворитись на чорну золу.

Це проходить отак - міжсезоння міжребер'я
Це проходить тому що повинне пройти
Крізь торговище морф обезлюднілу темряву
Крізь химерного дерева тонкі гілки
Крізь тріски що летять чи пускаються берега
Поки лід цього ставу не надто крихкий

Чи ж найкраще оте що береться на кпини
Переляк або віск як його перейти
Це зминання речей і знаходження винних
Тих що потім тебе ані в тих ані в цих
Так одежу скидають хто ще досі не вимер
Так говорять що свято - яке ж без цитрин?

Так знаходять чужі ненароджені сірі.
А носій любомудр що стилет і язик
У холодному жирі вині й формаліні
Двоєгубить. незнаний тобі златоуст
як кравецьке начиння ховається в сіні
чи у оці де б-же не зможеш знайти.

Коли все місто спить уже давно,
І навіть вітер, ніби задрімав на мить,
Лиш неба темно-синє полотно
Зірками блимає їм мимохіть.
І Всесвіт став малим уже для них,
Вони удвох - це щось невимірне, святе.
Тому що з усіх цінностей людських
Здобули найціннішу за усе.

Реанімоване серце, глухоніма тиша пульсує в жилах
Реквієм. Я - Твій синонім на зламаних правдою крилах.

Тікати від коди в замурований регенерований спокій,
Спіймавши завтрашній день, рахувати вчорашні кроки...

Серпантинно-спіральна вічність телепортує у спомини
Запилені обіцянки, загоєні рани, ночі, чеканням втомлені.

Загублений шлях, роздоріжжя, істин прихисток передвічний
По краплині випитий час, поруч мій подорожній егоальтруїстичний.

(02.02.2009)

Цей світ без тебе, Гердо, не оживе:
вона взяла його від мене і милостиво
дала мені мереживо неживе –
уяви спорожнілої сонне диво.

Десь близько дні – живі, гомінкі, багаті…
а я закутий в óбрази безгомінні:
як сяє лід на шибках у порожній хаті,
як мертве сонце пасеться в сухім камінні.

IX.2008

Під весну угледів - хитаюсь за вітром.
За стіни аптеки хапаюсь, бо там "Кальцій-вітрум"!
Приймаючи - не запиваю, аж щелепи зводить...
Та все не збагну - як він жертви знаходить:
Авітаміноз! Білолиций,безгемоглобіновий...
Здоров`я вистукує:"SOS!!! Дайте скарб аскорбіновий!"
Ой, лікарю, прОшу - не пхайте свій ніс буратіновий!
Кажіть вже мені діагнОз, хабаро-гривнотіньовий...
З`їж, каже, цибулі, петрушки, селери,
капусти, та ще там якоїсь холери...
Та свіжого сала відріж.
Та якнайхутчіш його з`їж!
І будеш ти знову - козак!
Сало - то афродизіак!
... Буває - думки нападають, під весну:
впаду собі на тротуарі,
як в сплячку тварини впадають,
помру собі, та й...не воскресну...
Ото ж! Щоб таке не спіткало
- трощіть ви з цибулею
сало!

Замальовані вікна рожевим – спотворена дійсність
З неба падає ржавий і зовсім забруднений сніг
Що то робиться в нашім давно вже забутому світі
Чи надто чудовий чи зовсім зіпсутий навік?
Заболочені скельця нових окулярів в оправі суспільства
Ти сто раз пожалів, що змінив своє бачення яви
І вже в соте ти бачиш огидне і збочене дійство
Що вкрадається дуже в твою без відхилень уяву.
Обережно кидаєш нові окуляри на землю
І жорстоко з усім почуттям затанцюєш на них
І розтопчеш оте, що в очах тобі робить все темно
І зобачиш яким то насправді є “ праведний “ світ!

Яка нестерпна мряка і сльота!
Холодний дощ спинитися не хоче.
Десь небо зникло. Замість нього клоччя
Брудний туман на очі наверта.

Як хочеться, щоб сірий дощ ущух,
і недоречність ця в житті минула,
Бо все одно тебе я не прощу,
образу я так швидко не забула.,

Та ось моя рука в руці твоїй.
Зустрілись очі під благанням вій
І в глибині бездонній потонули.

І дощ тепер вже, як вода жива,
І тулиться туман до рукава...
Хоч би життя ніколи не минуло!

Знов впала ніч на мертву землю,
І впали ми в гріховності своїй.
Мовчить душа, а нам би вмерти,
Щоб гріх не мучив почуття сліпі.

Я п'ю вино із келиха розлуки,
Ти п'єш вино із келиха життя.
Ти дав мені спасенну свою руку,
Щоб врятуватись також я змогла.

Та нащо так?Хіба ж я заслужила?
Хіба ж ти віриш у мою любов?
І невідома мені досі сила,
Зробила так, щоб були ми разом.

А я не вірю, я не вірю досі,
Що ця розлука вже давно померла.
Ти взяв мене як кішку на дорозі,
І витяг з лап розбещеного пекла.

Мідний грош всім моїм сподіванням -
Втома тягне на дно нескінченно.
Лиш відбитки очей в чаюванні,
а маленька чаїнка ж померла.

Всі мої диво-квіти на стелях,
Всі мої розрахунки - до біса!
Відчуваю, що світ як пустеля,
що плутаю в червоних завісах

Знову ці загримовані фрази,
Відтонованими устами,
Ці періоди, стадії, фази
Як я втомлююсь поруч iз вами.

Десь за баштанами
Зливами п’яними
Плачуть вітри,
Носяться просяться
Там, де колоситься
Жито й степи –
Серце вже проситься
Мила – не спи.

Серце вже носиться
Там де вітри
Зливами п’яними
Плачуть з імли.

Зіпсуте серце… Теревені
Люблю, кохаю і тужу́...
Навіщо надривать легені
Як в серці дощ із полину́.

Коти кохалися в підїзді
Вони нявчали і ревли
Ти мовчки лила сльози срібні
На тлі мирської суєти.

Любов, Лямур. Ці теревені…
Коханням ситі всі коти,
Навіщо ж надривать легені
На тлі земної марноти.

Електроверсія душі,
То репродукція з Ван-Гога
Я відшукав, знайшов ключі
Які замкнули в Раю Бога.

Мені стелилася роса –
Холодна, сонна, кришталева
Горіла полум’ям коса
І мовчки плакали дерева.

Електромаса у душі
Критична в тілі. Я на грані…
Які метафори смішні,
Які ці руки теплі і зухвалі.

Електроверсія душі,
Як репродукція з Ван-Гога,
Ти забери свої ключі
І відпусти із Раю Бога.

Несемось Чумацьким Шляхом.
Вже крила й чоботи стерті.
Солодке майбутнє врочать
Веселі обличчя мертвих.

А Всесвіт – таки сльозинка.
А ми в нім такі солоні.
На диханні неба – вітрі –
Тремтять, та не дзвонять, дзвони.

Випадок – псевдо Бога –
Нас кидає під трамваї.

А далі, а далі, далі...
Ніхто ж не вернувсь…
Не знаєм.

Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни.

Моргають до душ козацьких
Розп’яті Христом Перуни.

Вигин нервовий тоненьких кутастих крил,
Пір`я - почорнене срібло і біла емаль.
Ти - дивовижна оздоба, хоча й, на жаль,
Така недоречна на тлі із камінних брил.

Озеро біля заводу - великий смітник.
Місто - гидкий ерзац нездійснених мрій...
Тих, пам`ятаєш, про хвилі і буревій,
Сонячний диск, що далеко за обрієм зник...

Хмар оксамит і лазурі небес атлас.
Бальне природи вбрання і підвісок - ти -
З перлів добірних. То нащо ти тут?Лети!
В місті життя не прикрасиш. Нікому із нас...

Сягнула верховинно Свято-блискавка
і забагнилась каламуть в низовину.
Я від провалля в цю негоду близько-близько йду,
аж небезпекою майбутнє осягнув…

І мертвим, і живим, і не народженим…
Вдихнув Господь у душу кріпака
таку любов… що мовив: «Отже, правда з ним,
ідіть, не бійтесь – хто б чим не лякав…

Живіть Святим Письмом і я віддам усе…,
Та спершу розпитайте в Куліша…»
Вчитаймося в пророцтво Нострадамуса,
«…дають комахам Триста відкоша…

…людина їсть людину разом з падаллю…
…червоне душу вириває з язиком…
…церкви згорають, а погруддя падають…»
Впав з бані хрест, мов відірвався тромб…

Передчуття стискають душу праведну…
А на Петрівці букініст мені казав:
«Купіть у мене книжечку бодай одну:
за гривню є новесенький «Кобзар»…»

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Ця історія дивна. Ці люди давно пропащі.
Все змішалось-загусло, жується, неначе гума.
Він додому прийде і залізе в словесні хащі.
А дружина його завтра купить такі ж парфуми.
Хоч не любить солодкі. А жити усе гіркіше,
Бо не вилізти з брехень, немов із рибальських сіток.
І вона не спитає... Так легше, і так мудріше -
Удавати байдужість до вічних його лоліток.

Він до мене завжди о сьомій. Аби на звуки
Дика пристрасть палка розірвала шалено голос...

А дружина змовчить, поцілує з любов"ю руки,
Що троянди несли лоліті, і покололись...

А якщо я – не прокинусь завтра..?
Чи запахне світанок кавою?
Чи залишиться ніч яскравою
І чи тьмяними стануть ранки...?

Чи вдихнеш ти самотність Всесвіту,
І цей зоряний пил тривоги?
Як все далі лунатимуть кроки
І у тиші зникатимуть з легкістю...?

Чи готовий віч-на-віч зустрітися
З самотою під знаком вічності?
У пустельній країні неприязні
Назавжди…сам-один…лишитися..?

Якщо я зістрибну у нікуди,
Завари філіжанку еспрессо,
У думках я на мить воскресну,
Під шопенові вальс та етюди…

Засвіти чорну ніч зорею,
І назви моїм її іменем,
Я благаю, колись прости мене,
Що не стала навіки твоєю…

27.01.2008

Залишайся зі мною. Ніч.
Барельєфи твоїх гардин.
Барабани осінніх злив.
Недосказані крихти слів.
Недороблені стоси справ.
Міліарди відмов-причин.
Залишайся зі мною в ніч.
Триста двадцять п’янких хвилин.
Вісім кроків до забуття.
Міріади дрібних зірок.
Білі щоки сліпих свічок.
Тепла тиша твоїх картин.
Залишайся зі мною.
Ніч…
30.01.09

Шукати сумнів ув очах
немає сенсу,
бо прагне висоти мов птах,
гаряче серце.
Якщо спрямуєш свій політ
любові ради -
розтане лід, минеться світ,
а ти - не впадеш.

Гітара замовкне...
І схилиться голова,
де пісня - як золото хвиль,
що не знає покори.

(Дивися - а небо прозоре)

Осиплються квіти в гаях
помаранчів.Слова
сплетуться із травами,
ріки тектимуть прямо.

(Дивися - пісок багряний)

Каміння забуде...
Забудуть жасминні руки
про ночі циганські,
про пестощі ніжно-незрячі.

(Дивися - і зорі плачуть)

Пригадую
Цілунки,
Дощем падали
Низько,
Нижче
Низесенько,
Доки ти не розквітла
Трояндою
Червоною
Пригадую…
Як падали ми
На постіль,
Як хвилі
Нас вкрили
Ковдрою
Пригадую…

Зорепадом завершилось літо.
Дощ осінній змиває фарби.
У минуле здуває вітер
все, за чим шкодувати не варто.

Шкодувати, повір, не варто…
Те, що вже відлетіло, ніколи
не повернеться. Вічна варта —
час пильнує за рухом по колу.

Все — по колу — здобутки і втрати,
перша зелень і лист золотавий,
сміх і смуток, і світ картатий:
то стрімкий, то нестерпно млявий.

То про що шкодувати? Зорі
не шкодують ні світла, ні мрії,
не застигли у мертвій покорі, —
крізь часи і віки пломеніють.

Краще світло в собі відродити.
Хай там що — не керуйся докором,
легко йди, а навчишся світити —
у спіраль перейде твоє коло.

Краще сіяти радості ниву,
щоб засяяли усмішки всюди,
славословити вітер і зливу…
Все в свій час неодмінно буде.

Краще мрію свою згадати,
день наповнити світлом і сонцем,
то нічого, що хмари-ґрати
не пускають проміння в віконце.

То нічого… Ти ж любиш осінь,
її стриману чуйну силу…
Гаснуть пристрасті… Неба просинь
все складає у чашу миру…

Настає не останній ранок,
спокій сходить на трон осінній.
Глянь, — розлився густий серпанок
по долині туманно-пінній…

День новий роздає смарагди,
стиглим златом вбирає коси,
одягає в розкішні плахти —
зустрічайте красуню Осінь.

Цей осінній смарагд ясний
оберегом для тебе стане.
Тож натхненно працюй до весни.
До тепла. А воно настане.

Шарм диванної ночі, проведеної наодинці,
Тане сріблом у хижій пащі небес фіолету.
У роздягнуту душу знов ліхтарі-чужинці
Зазирають із відчаєм, наче померлі - у Лету.

Із вікна - як із клітки, і все це давно не ново.
Ніч диванна задушить, напевно, своїм простиралом.
Сніг вишіптує шибкам свою монотонну розмову.
Ми - диванні каліки. Таких і убити - мало...

Чутно шепіт лаванди вночі,
Монотонно поїзд гуркоче,
Сиве небо сльози ллючи,
Твої плечі пестити хоче.

В твої очі нестямно закоханий
Ніжно торкнуся щоки, -
Тільки дощ, наче гість непроханий,
Знов цілунком впаде до руки.

Чутно шепіт лаванди вночі…
Моє серце занурене в звуки,
Мов лелеки, в одному ключі,

Полетім, втечемо від розлуки.
Одинокий лиш дощ уночі
Буде пестити в’янучі луки.

Ти поцілуй мої уста
І не дивись у темні очі,
Бо може темрява моя
Тебе до смерті залоскоче.

Бо мо́ї очі – то душа
Забутої хронічної хвороби.
Чудова молодість – весна,
Коханої тобою вроди.

А ти цілуй, жадай уста
Жадай мене безумно й безупинно
Пиши фривольного листа,

Невинна будь, немов дитина
І хоч серйозна, хоч пуста,
Жадай мене завжди нестримно.

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Я малював тебе такою,
Якою ти була і не була, –
Трояндою тендітною, ламкою, –
Нестримною як грозова весна.

Легко́ю, мелодійною, мов пісня,
Як дзвін кришта́лю в тишині,
Я зрозумів лише опісля,
Що ти була такою й ні.

З волоссям, схожим на осіннє листя
Ти йшла й несла в собі любов,
В руках тремтіла, мов намисто,

Ти змусила кипіти кров,
Кохання в глибині затишшя
Ти розбудила знов.

У будинку зі скла
Замість тюлю повішені кимось
Стерильні бинти.
Під дверима лягли
Щілини для тих, хто захоче
лежачи - йти.
Крізь тумани видінь,
Заколиханих фарбою й пензлем,
Ти також йди, любий.
Упади, де ростуть
З-під землі, як надгробні плити -
джазові труби.
Щоб акордом падінь
Розбудити химери снів -
Без імен і числа.
Може б, ніч відпустила
До тебе сплячу красуню
З будинку зі скла...

У тій крамниці купувалося арахіс,
Хотів-у капцях чи розтягнутому светрі,
Перебігав дорогу, не зважав на знаки
В передчутті розкішного десерту.

Завжди удома, свій, до крові-кості рідний,
Захищений від орд багатоповерхівок,
Посмажені сонця він розділяв між дітьми,
Які втішалися з його хрипких наспівів.

За стільки літ і місто зняло капелюха,
Присіло поруч з ним, замислено зітхнуло—
Це ж треба—мешканець, вкорінений по вуха,
Це ж треба, жив нон стоп, без енок і прогулів.

Шукати кращих місць—непевна аксіома,
Зректись арахісу і загубити спокій,
Бо шосте відчуття зароджується вдома,
А з ним і друге дихання,
і третє око...

Сині коні,
Напоєні заходом сонця,
Вже зникають за видноколом.
Топчуть лукаво трави руді
Та розбризкують срібне щастя
З-під незагублених зоряних підков.
Сині коні...
Мені ж залишаються коники -
Зелений тремтливий оркестр.
Мої скрипалі,яких лихоманить
Щоночі.
Мені ж залишаються волошки,
Що гарцюють,пещені вітром,
В моєму волоссі
кольору стиглого жита.
Мені ж залишається сплетений
Тобою німб -
І замість сяйва у ньому
Сині коні...

Чи в дорозі я, чи в тривозі,
Все ти знаєш, люба, про мене,
Хоч у сні, а стоїш на порозі,
Люба мамо, невтомна нене.

У твоєму маленькому серці
Цілий всесвіт любові й тривоги,
І здається, лихо здринеться,
Та й піде з моєї дороги.

Скільки раз тобі говорили:
Бережи своє серце, мила,
Та не вміє воно берегтися...

А неспокій твій і невтома,
Кличе нас до рідного дому,
Щоб ніколи його не зректися.

Прозова тиша. Епіка мовчання.
Цукрово в каві тане ніч,
Заплутане між пальцями бажання
торкається сполоханих облич.
Що диво - що не диво: проза шкіри
така ж цупка, немов сирцевий льон,
ковтаючи вогонь пожадливо факіри,
гарячий дим замішуюють в густий прокльон...
Мені твої торкання поза змістом,
Не в такт, не в риму, марне, абияк.
Сердитий шелест зірваного листу-
скрадливим крокам лиховісний знак.
Я озирнусь на рухів прісний епос,
зірву сторінку марних сподівань,
розлючений на себе юний Ерос
розрюмсався на стадії зітхань.

Неприродньо вигнута позиція.
Чомусь завше обирала пасивні ролі
із запропонованого списку.
Три графи, четверта - за вибором-
підтвердження свого волевиявлення
перед самим собою. Вами вам,
Тобі тобою і т.п. Байдуже:
тугі поштовхи зсередини
нададуть очікуваної рівноваги,
а батута (соломи, перини,etc -
залежно од ментальності)
вже не буде.

Я поєднаю різні кольори олії
Фарба сама намалює портрет
Я не художник, я тільки роблю вигляд...
А соціум починає довіряти мені.
                   Я намалюю засніжені гори
                   А вам здається, що справжні вони.
                   Я розмалюю різні народи
                   І ви розіпнете мене в полотні
Лиш хтось побачить?..
Почує?..
Торкнеться?..
Хтось зрозуміє що все лиш фантом!
Невисохла фарба на руках зостається,
А на полотні розмазаний трон.
                   Так я боюся! Та не вигнання!
                   Боюсь, що ніхто не побачить обман
                   Мої руки тремтять, та малюю я далі
                   Я продовжую з вічністю вдалий
                                                                       роман?/!

Коли наші прабатьки –
Адам і Єва в раю жили,
У вірності Господу Богу
Не витримали вони.

Сплямовані всі людські душі
Первородним гріхом були,
І замкнули вступ до неба
Всьому людському роду вони.

Бог у превеликій любові до людей
Пообіцяв Спасителя післати,
Щоб людський рід
Від вічної погибелі врятувати.

Велика та сердечна туга
За обіцяним Месією була,
Тому що ніхто не був у силі
Заслужити собі вічне життя.

Дочка ізраїльського народу,
Що походила з роду Давида царя,
На Матір обіцяного Спасителя
Богом вибрина була.

Марія, на ім’я Вона, –
Дочка праведних Якима та Ганни,
Що від третього року свого життя
При єрусалимській святині жила.

Віддалена від людей Марія
Своєю безгрішністю була
Й надзвичайною святістю
До Бога все більше наближалася Вона.

Всім своїм непорочним серцем
Бога любила Вона.
Богу була віддана з душею й тілом
У кожній хвилині свого життя.

Благала зіслання Спасителя,
Щоб знівечив діло сатани,
І щоб люди до Бога
Навернені були.

“Радуйся, благодатна, Господь з тобою”, –
Ангел сказав їй такі слова,
Бо Ласку в Бога
Вона знайшла.

Сина-Бога породити
Дала згоду Вона,
Щоб людство відкупити
Від первородного гріха.

Все життя й усю вічність
Ми дякуємо Богові й Маріє Тобі.
То сталося для нашого вічного щастя,
Ти наступила на голову змії.

“Пресвята Діво Маріє, –
Просимо ми, –
Ти нашу Україну-неньку
Під свій Покров візьми.”

На Україні, біля Львова,
Така навкруги природа чудова.
А особливо в одному селі,
Що називається Мервичі.

В цьому селі, як мені казали,
Пани з Німеччини проживали.
Село це Візінбергом називали
І гарну церкву там збудували.

Була Друга світова війна,
Жорстока була же вона.
І бомби падали сюди,
Що дах із церкви вони знесли.

А потім після війни
Прийшли інші “пани”.
Церкву взяли та й закрили. –
З неї комору зробили.

Ера нова наша прийшла.
Влада дозвіл нам дала,
Що можна церкви будувати,
А також зруйновані відновляти.

Зібрались люди із села
Біля церковці-мати.
Давайте будемо і ми
Цю церкву відновляти.

Знайшли вони людей,
Що колись тут жили.
І дозволу на відбудову
У них попросили.

І день, і ніч тут люди працювали,
Рук не покладали.
Якщо б ми трудились так завжди,
Ми б у світі першими були.

До року часу
Всередині, майже, як нова.
Церква до відкриття
Була готова.

Церкву відкрили
На Зелені свята.
Була Літургія торжественна
І людей багато.

Дні за днями проходили.
В селі сталась новина,
Що Пречиста Діва-Мати
На церкві з’явилась.

З усіх кутків України
Люди туди поспішали,
Щоб Мати Божу
Вони привітали.

Одного недільного дня
У Мервичі завітала і я,
Бо хотіла знати,
Як з’являється Божа Мати.

На дворі темніє,
З неба зірка ясно сіяє –
Це вона дорогу
Для Матері Божої простеляє.

Немов на півдороги
Мати Божа появилась.
Вона склала Руки
І до Бога молилась.

А потім Мати Божа
Таку появу мала:
Маленького Ісуса
За Руку тримала.

Остання поява
Була же така,
Що Мати Божа
Руки до нас простягла.

А з Рук проміння сіяло
У всі кутки,
Немов же закликала:
“Приходьте діточки!”

До церкви зайшла я,
І здивована була,
Що вся вишивка зеленим
Кольором була.

Цілу ніч відправлялась
Літургія свята,
І велика радість
На серці була.

Радість розділити
Мервичі хотять.
Лист писати до Німеччини
Вони спішать.

Ми не знаємо пани
Яка є причина,
Що Пречиста Діва-Мати
У нас з’явилась.

Відповідь прийшла,
Що причина є така:
Ікона Божої Матері
Під стіною церкви є закопана.

Відкопайте же її,
Вона в зеленому вбранні.
Ось чому у церкві уся
Вишивка зеленим кольором була.

Над Вифлеємом-містом
Ясна зоря сіяє,
І своє проміння
На Україну посилає.

У карпатському місті
Сталася новина:
Пречиста Діва Мати
Дітям об’явилась.

В білосніжний одяг вбрана,
На хмаринці плила,
І блакитним поясом
Підперезана була.

З дітьми розмовляла,
І просила Вона,
Щоб на цьому місці
Церква збудована була.

З усіх кутків України
Люди у Джублик ідуть,
І свої молитви щирі
Пресвятій Діві несуть.

Мати всіх християн, –
Так вона себе назвала
І бажає, щоби всі об’єднались,
А ненависть навіки пропала.

Дівчина Оленка
Божою Ласкою обдарована була,
Розмовляла з Пречистою
І бачила чудні Діла.

Цариця Небесна
Так Україну полюбила,
Що на Літургію Божу
Всю Святу Родину запросила.

З неба світло ясно сіяє,
Свята Родина на землю йде,
Ісус Христос Літургію відправляє.
Україно! Це великий Дар для Тебе є.

Мати наша Єдина
Щиро в Бога просила,
Щоби Ласка Божа
Україну оповила.

Наш Український край
Ти процвітатимеш як рай,
Бо на твоїй землі
Літургію служать святі.