Не здамся, не впаду, не спинюся!
Я чашу свою осушу до кінця.
На колінах стоячи тільки Богу молюся.
Лаврового, тернового - але вінця.

Усміх твій - солодкий. З гірчинкою.
Твої слова - легкі. Із важкістю.
Очі твої- то сумні,то веселі.З іскринками.
Я до тебе прийду.Чи з печаллю, чи з радістю.
***
В очі поглянути - в зорепад потрапити.
Твій голс почути -і далі- з полегкістю.
Тебе відпустити - як себе втратити.
Частина душі - краща - зникне безвісті.
***
Твій поцілунок - один, скупий
Зігрів мене більше, ніж його - триста
Його монолог - всеодно - німий.
Погляд твій - сповідь чиста.

А знаєш, як тихо в кімнаті
Так світло згасає помалу
Самотності рими кудлаті
З підлоги умить проростають

В пухнасту грейпфрутову ніжність
Закутуюсь я неквапливо
У пам’яті трохи в борг візьму
Хвилин наших спільних сміливо

І літом тобі посміхнувшись
Ще далі загляну мрійливо
Добраніч бажаю на вушко
У тиші знайомій сонливо

город пульсирует под размеренный стук метронома,
дома без фундаментов держатся только на бревнах кондовых,
метро просыпается, рвется по трубам и, мы – словно лава в разломах
коры головного мозга – идем, натыкаясь на хер знает что:
кондомы,
хранящие в латексе демографический кризис,
валяются вместе с дерьмом, шприцами и жизнью,
и мы пробираемся сквозь, ничуть горизонт не приблизив,
в трамваях, автобусах и через пробки – пешком…
приснись мне,
родная, однажды приснись мне в хорошем и светлом,
приснись мне, родная, хоть штампом рифмованным с ветром,
пусть будет хоть сон единственным якорем в гетто,
дающим возможность не падать на землю ничком…

"У Верховній Раді депутати знову скоїли бійку..."
З преси)
* * *
Верховна Рада? - ігри мільйонерів,
Позорище, ганьба на цілий світ!
Колись в людей не витримають нерви
Й "поводирі" за все дадуть отвіт.
Бо до кінця не втямили,як видно,-
В усякого терпіння є межа,
Не можна весь народ вважати бидлом,
Безкарно обкрадати й ображать.
Усі ми на землі під Богом ходим,-
Голодні й нагодовані ущерть,
Та дехто й не замислювався з роду,
Що і на нього теж чекає смерть,
І що існує Вищий Суд,небесний...
................................
Але на краще зміниться життя,
І Україна лиш тоді воскресне,
Коли себе очистить каяттям.
2008

Хай лежать вони недострілені,
а горить душа перевтіленням.
Не в кирилиці - то латинкою
мати-й-мачуху материнкою

називатиму, щоб не гнівалась,
щоби думала - позабув колись
молоко в крові - де подіти то,
що так проситься під епітетом,

що не знає як поділитися,
перекраятись через митниці,
що як виросло - стало крицею,
безсердечною нестолицею.

Тільки роджені - а вже сироти,
ще не сказані - скажуть - іроди.
Що ж - як виросли не в кирилиці
зі словами на куцих милицях.

Що німим-німе - кров`ю виллється -
сором вижене та й на вилиці
і змиватиме з міни почесті,
наділятиме однобокістю.

Думка виросла не в кирилиці
і латинками б`ються крила ці.
А як виб`ються, то триватиме
буриме "ні-ме" - мова матина.

13 Листопада 2008

Сказав Господь Ісус Христос: Я перебуваю в єдності з ними, а Ти — в єдності зі Мною, аби вони досягли досконалої єдності, і завдяки цьому світ зрозумів, що Мене послав Ти і що Ти любиш їх так само, як Мене (від Івана 17:23)
Ліпше добре ім'я за багатство велике, і ліпша милість за срібло та золото (Біблія, Приповісті 22:1)
Оглянувшись довкола, Ісус сказав учням: «Як важко буде тим, хто має гроші, ввійти в Боже Царство!» Проте Його слова здивували учнів. Тож Він повторив: «Діти, як же важко ввійти в Боже Царство! Легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Боже Царство». Це їх ще більше здивувало, і вони запитали Його: «Чи може тоді взагалі хтось спастися?» Подивившись на них, Ісус сказав: «Для людей це неможливо, але не для Бога, бо для Бога можливо все» (Марка 10:24-27)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)

Україно, краю рідний,
Богом дана нам земля,
На події ти небідний.
Ти - історії рілля.
Сіячів було багато,
Та не всі вони твої.
Сіяв свій життя зерня тут,
Ворог - плевели руїн.
Небо сходи напувало
Оживляючим дощем,
Підлих недругів навала
Випивала кров ущент.
Де свої, а де чужі є?
Де пшениця? Де бур’ян?
Тож нехай врожай дозріє,
Не ганьбімо Божий план.
Бо Земля у нас єдина,
Бог – єдиний наш Отець.
Україно! Україно!
Будь добром для всіх сердець!


Потрiбно золото? Берiть!

Потрібно золото?
Беріть!
Його ж бо в осені багато!
Червоне золото, не мідь,
У кронах кленів... То завдаток
Нам за збереження краси
Такого ніжного довкілля,
Що, мов та крапелька роси,
Тремтить усе на листі зілля.
Тремтить від стебля коливань,
Всихає від лихої спеки...
Невже є місце для вагань
Щодо збереження безпеки
Життя?..
Потрібно золото?
Беріть!

И не осталось ничего,
И повседневность душу края,
Грызет последнее звено,
А я хожу на осень злая.

И если б нежность не свело,
И пустота не знает края,
Бывает же, не повезло…
Рисую, грустью не внимая.

Подставил гнев свое плече,
Все обязательства снимая,
А рыдаю над огнем
То ли сердясь, то ли страдая.

И осень думаю свою,
С неосторожностью мечтая,
И больно утро разорву,
Хотя считала его раем.

We lived our little drama, we kissed in the field of white,
And stars fell on Alabama that night
“Stars fell on Alabama”, Louis Armstrong & Ella Fitzgerald

Ми плели свої маленькі драми.
Танули у вогнищі поліна.
Я язик тримала за зубами.
Він тримав долоні на колінах.

В голові туманилось від джазу,
Обертом йшло небо від циклонів.
Я його доводила до сказу.
Він лише сильніш стискав долоні.

Било серце молотком по вухах,
Вимагали репліки продовжень,
Та ніхто нікого вже не слухав,
Бо й сказати нічого було вже.

Падали зірки на Алабаму.
Він мені розбещував коліна.
Я язик тримала за зубами –
За його, звичайно, не своїми.

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Она ушла, но это,
Не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.

Версия 2

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Мечтаю о другой,
И это не чего не значит.

Версия 3

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что! – ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Сегодня о другой, мечтаю,
Но это не чего не значит.

Вийти - і ясно,
і ні на кого
тінню не впасти,
ставши за Богом.
Дертись до неба
деревом роду.
Словом до себе -
каменем - воду,
піснею - люду,
серцем - дружині
битись у грудях,
совістю - сину.
Гріти надії,
мерзти до тями.
Що заподіяв -
треба часами,
не поза очі,
бо перед ними
впасти не хочу.
Скласти би рими -
долю за море,
гроші на вітер,
бачення хворе,
сенс поміж літер,
полем для зору
стати у битві
за непокору,
щирість молитви.
Випасти думу
на пасовищі -
в місячних рунах,
нотами вище.
Глибою глибше,
крихтою більше
час перекладено
мовою вірша.

12 Листопада 2008

...в падении не видно дна...
и обнажённая душа
бредёт в потёмках острой боли,
и обезумевшие тролли
ей злобно шепчут: ты одна...

а то, чем жизнь полна и дом,
и то, что грезится потом -
не больше, чем попытка в маске
рассказывать всем прочим сказку,
что всё в порядке, в норме всё...

жизнь превратилась невзначай
в давно остывший в кружке чай -
постылый. Морщась от глотка,
ты подливаешь кипятка
на десять тысяч лет вперёд...
...
и снова одурачен свет:
и виртуозный свой балет
ты лучше всех танцуешь в зале...
и в маске белой не узнали
ту, чьей души на свете нет...

Я ТАНЦЮВАТИ ХО
Я ТАНЦЮВАТИ ХО
Я ТАНЦЮВАТИ ХО
ти хо ти ти хо ти хо хо ти
хо
ло
дильник
забув застібнути
ти головою
забився об бублик
я танцювати хотіла з тобою?
з тобою не світить мені ні дієта
ні мінідискета мені не підходить
додому до мене запізно доходить
що негр у вівторок таки переміг
і гамериканським республіканцям
дісталася дуля а не пиріг

я танцювати хо...хо-хо-хо-хо
хо
лодно буде зимою санчатам
хлопці не дайте дрімати дівчатам
бо доведеться їх зігрівати
я танцювати хо
я танцювати!!!!!
хтось танцювати зі мною хо-хо?

В ожидании ветра уснули мои паруса,
В ожидании солнца утих переменчивый ветер...
От бессонницы вечной опять покраснели глаза...
За картонными стенами празднуют что-то соседи.

Переполненный звуками, глохнет мой маленький мир,
В недописанных строчках теряются прошлые даты.
Растекается память - по теплой тарелке пломбир,-
Размываются лица, любимые мною когда-то.

В перепутанном мире еще далеко до утра,
А к концу октября снова осень становится горше...
И по ветру летят, словно списки грядущих утрат,
Из блокнотов моих ярко-желтых листочков пригоршни.

В ожидании дня переменчивый ветер утих,
Обустроились в сердце привычные толпы сомнений.
На последнем листочке ответ на вопрос: сколько их
Мне осталось прожить, вот таких дней рожденья осенних?

Дощ накрапає, хвиль золотих
Море гаряче гойдає.
Тепле повітря марудить всіх тих,
Хто непомітно згасає.

Квітка думок поверта пелюстки
В сторону наших ілюзій.
Серця пісок забиває рядки,
Долі тримає обузу.

Хтось кришталевий із неба впаде.
Літрами питимуть соки.
Більше сховатись не буде і де.
Чую “великого” кроки.

Вутле суденце – кораблик з кори,
в трюмі – олива і цина...
Хвилі – над небо, і Бог догори
дівку підкине, як м’ячик: «Лови!»
А не зловив – не підводь голови…
Я – у воді. До води говори:
Перша.
Остання.
Єдина.


Єдинокровна, яка не одна:
Біле лице, океанна стіна,
Ані кровиночки, ані…
Пальці замерзлі намацують плоть…
– Ти, моє серце?
…Сміється Господь:
– Це все апокрифи, Аню…

Єдиновірна, а віри катма,
Сумнів у серці – як довга зима:
Як перебути останню?
Північ. І грюкіт у двері…
– Заходь.
Ти, моє щастя?
…Сміється Господь:
– Це все поезія, Аню.


Єдиносуща, бо сутність – то кров.
Що я шукала і що ти знайшов?
Безмір води чи намули?
Ніжна долоня – золочена лодь…
– Здрастуй, Любове…
…І мудрий Господь
Душу до Тіла притулить…

Ти замовкаєш, бо звук тут persona non grata.
Ти не шукаєш, а отже, тепер я одна.
Надто свята, серед цього розпусного свята,
Надто висока між нас виростає стіна.
Хочеться вітру, бо протяг – ручний і без тями
Я відкриваю вікно і ступаю кудись…
Небо, мов кров. Бо солоне й гаряче так само.
І так само тече по долонях. Дивись…

Гуашшю розмальовуєш всі грані мого серця,
Пелюстками отруйними розбавлюєш абсент.
Молекули розбіглися – перчинки твого перця,
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі хотілось солодко, а я могла лиш гірко.
Розбилась в кухні люстра, не вдався твій портрет.
Весна ще не настала і краще перевір, бо
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі ще мало мого шлунку?
Бери, не бійся, їж його!
У мене він найвищого ґатунку,
І буде гарна пара для твого.

Ще може дати серця під томатом?
Куштуй, воно наповнене людьми,
Тобі буде ситніше, їх багато,
Не будеш відчувати самоти...

Соромишся очей мене доїсти?
Та їх давно уже нема,
Хотіла я змісити твоє тісто,
Тепер ти тут, а я одна.

А мою кров давно вже випив,
Тоді, до піцци. Вже згадав?
Моїми ребрами порипав
І гарно так посмакував.

Моє кохання з ніжним егоїстом
Дає про себе знати привселюдно:
Я почала від стресу більше їсти,
І через це усе ніяк не схудну.

Усі пориви інтелектуальні
Пригнічені голодною журбою.
О, скільки часу нищу я в їдальні,
Надіючись на зустріч із тобою!

Розтягую сніданок до обіду,
У сандвічах шукаючи спасіння.
Мораль: незастосоване лібідо
Призводить врешті-решт до ожиріння.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Заходь і забери усе, що маю:
Усі ті почуття, в яких живу,
Запал вогню в мені, ключі від раю,
І радощів, візьми, моїх журбу.

Усе даю, бери собі що ближче,
Лише душі не треба, не чіпай.
Нащо вона тобі, скажи у вічі?
Вона не є твоя, і ти це знай.

Надії загаси останній промінь,
Лиши по-собі попіл сподівань.
І хай моє життя зазнає повінь,
Коли потоне корабель бажань,

Для мене це не є найгірша втрата,
Бо все, колись, повернеться ще знов.
Усе оце - душі моїй не варто,
Бо це - не на секунду, не любов...

Всі тіні показують мене,
Годиники повернуті стрілково,
Загостреними кутиками б’єш
І дивишся на мене так казково.

Ново
Вагаюся до нових відчуттів,
Залишився один лише світанок.
Поринь в глибинність сутінків моїх
І не лякайся сірості фіранок.

Останок
Останок мого запаху тобі,
Ортодоксальну бачу перспективу:
Чим більше буде сухості в мені,
Тим краще цінуватимеш ти зливу!

Думок сірих драговиння затягло у глибину,
Вперлась лобом підсвідомо у якусь глуху стіну.
Серед різних барвів світу сіру хмару я знайшла
І сама начарувала, щоб зима скоріш прийшла.

Приспів:
А ти, зіронько, лети, це твоя орбіта,
Не завжди відомо нам, чия карта бита.
Сірі думи, хай їм грець, зможу подолати,
Маю я до біса сил, я ж дружина й мати.

Є у світі чорні діри, є пилюка від зірок,
І приховують тенета сірі сутінки думок.
Десь у всесвіті блукає моя зіронька мала,
Аби навіть захотіла, я б її там не знайшла.

Приспів:
А ти, зіронько, світи, що твоєї сили,
Бо з тобою не усі справи ми зробили.
Не лякайся чорних дір, не страшна пилюка –
Сірі хмари від зірок, коли зірка злюка.

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

На суміш вітрів вона плаче, як плаче осіннє листя,
по вікнах тектиме жаль і спонтанна дешева проза,
вона вип'є кави, ловитиме квіти із снігу. Й хтóзна,
куди подалась, точніше, куди вони вдвох подалися -
вона і її мовчання - шматок корабля і розбита щогла.

Ця епідемія виру самотності начебто оніміла, наче...
...раптом тиша ключем здійнялась у тепле повітря,
у неї терпіння, як меду солодкого, жовта палітра,
вона розмовляє із морем та пристанню. Бачиш
її білосніжний фільм у сумі зриває останню квітку.

Від того, що наболіло, зриває приталі крила із льоду,
вона - порцеляна сьогодні, а завтра, як річ із вати,
м'яка та білява, обличчя - розмінна монета, карта,
розпач тримає в лялькових холодних руках. І згодом
зорі розсипле у чайну ложку -
хвилину втрати.

Але на суміш вітрів вона плаче, згубивши рядки життя
чи те що ховалось між ними, як вирок душі й метушні,
накладено вето на сльози, хоч як без них біль уві сні
стікатиме краплею смутку. Ніжною стане її щока.
Вона ще раз заплаче й топитиме серце із снігу
у теплій воді...

Не вір, коли всі кажуть: ти слаба,

Не вір, коли всі кажуть: ти богиня.

Бо першим ти потрібна як раба,

А іншим просто сумно без обіймів...


Не вір, коли всміхається туман,

Не вір, коли замріялась безодня.

Бо перше - це прихований обман,

А друге також пройде тижнів зо два...


Не вір, коли дістало все навкруг,

Не вір, коли радієш щиро світу.

Бо перше - це лиш сварка між подруг,

А друге - це лише букетик квітів...

Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо
І нічка прокрадеться шкодливим кошеням,
З календаря вкраде листок собі для втіхи
Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам.

У цей безмовний час, розмірно й величаво
Крильми розтявши неба зачорнену блакить,
Утомленим птахом із поглядом лукавим
На філіжанку кави мій ангел прилетить.

Хустинкою зітре пилюку з підвіконня,
Щоби не забруднити сліпуче-білих шат,
Присяде і візьме горнятко у долоні,
Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат.

Отак посидимо, вслухаючись у тишу
І в те, як неквапливо годинник час кує.
Вогнями ліхтарів картини місто пише.
Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє.

Мої думки про все незроблене сьогодні,
Що на добу грядущу ліниво я відклав;
Його ж – як вберегти мене від зла безодні,
Від кроків небезпечних і нерозумних справ.

Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги.
Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях.
Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом
Остиглу чорну каву й розтане в небесах.

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Ти питаєш мене: ну навіщо тобі це кохання?!
Я – не я, суть не в тому, - ти й так усе маєш,
І роботу, і сина, і куди повернутись додому?
Ну чого тобі ще, моя невгамовно- невтомна,
Ну який тобі я? І зрештою, чи надовго?...
Обіймаєш, цілуєш, але питаєш...
І я марю ночами і брешу тобі у вічі,
Все, що хочеш почути чи банальні якісь дурниці,
Бо ніякі слова не донесуть тобі мій відчай,
Що життя – безліч днів! – без тебе минало й минає...
І руками – за стіни, і поглядом – у підлогу...
Й промайне... І у серці – криця,
Вічний лютий і протяг, і тхне полином.
Дім – всміхнутись! Повтор! Фальшиво...
І троянди – чужі, і соромно перед сином…
Прокидатись щоранку... Ну і як тобі, зрозуміло?
Яких тобі ще пояснень, зізнань, дефініцій?
Чого тобі ще? Я просто тебе кохаю...

І ми – як ми, бо ближче до зими –
І ти – не я, і жереб крутить світом:
Мені наліво – в учні до Хоми,
Тобі направо – жити, жити, жити!

І хай болить, і хай пече… Дарма –
Однаково, як їжачкам в тумані.
Ця осінь – видиво, усе, чого нема.
Ці сльози – вигадка, а ми – такі жадані.

Бо виросли, як з розміру нога –
Я, певно, ліва, ти, напевно, права.
Ми так багато наловили ґав,
Що не збагнули, осінь – переправа.

І десь на тому березі ріки,
Де два шляхи зійдуться знов докупи,
Ми доторкнемось Божої щоки,
Нас Бог знайде і, мов нектар, пригубить.



І ми – то ми, вже близько до зими.

В думках ловила я повітря,
З’єднала я свій подих з вітром.
Ходила боса по голках
І колисалась в його снах.

Моя парабола обвисла.
Мій код – це найпростіші числа.
І більш не маю я ікса,
А серце покрива роса.

Кулькові фарби на обличчі,
Тобі це дуже навіть личить.
Це пластиліновий омлет,
Тож заспівай мені сонет.

Пройдися пальцями по струнах,
Додай новітній символ в рунах,
Полоскочи мої суниці,
Зустрінь давно забуті лиця.

Тобі лише здалось, що сльози на сітківці,
Тобі лише здалось, що знов чекаю я.
Твоя
В моїй долоні лід, погласкай по голівці,
А в серці розлилась глибока течія.

Зішкрябуєш емаль моєї невагомості.
Крейдисто вимальовуєш на небі дві зорі.
Твої
Даєш письмову згоду, для ордеру свідомості,
І пишеш безіменні, два твори прозорі.

Що мені лишається в умовах консервації?
Крім перцю з баклажанами
І нової вакації
Окрім рахунку в банку
І знижок на надбавки
І сексу, як дотації
Від нової відставки
То що ж мені лишається?
Ще трошки сподівання?
Обама Галамага?
Бюджети проїдання?
Газети безкоштовні?
З новинами-калюжами
Коли вже, курва, криза
І їх уже придушить!?
Невже не буде виборів?
А як там моя фракція?
Без тєліка не вижити
В умовах деградації
Ніхто не дасть гарантії
Що в новім муві Стоуна
Галадрієль і хоббіти
Знешкодять Саурона
А що ж тоді лишається?
Яке з усіх Євангелів?
Невже не розуміє він
Що час почути ангелів
Хоча б одного Гілмора
Не менше ніж Мадонну
Що люди всіх конфесій
Чекають дива знову
Благають вбити кризу
Впустити в серце голос
Вези, давай скоріше
Хоча би Ролінг Стоунз

Ти мене палиш, я з небес зникаю,
Я кричу тобі звідтіля.
Я з тобою лиш, непомітно граю
Нотний стан, найкраща – це Ля.

Зорепадом днів ти спускаєш ночі,
Не говориш більше "моя".
Розсипаю пил, закриваю очі
І лечу туди, де є я.

Замало повітря
Забракнуло часу.
Забруднений колір
Заповнює масу.
Згоріле листя,
Замкнутий круг,
Залишиш сліди
Зависоких напруг.
Затиснеш зуби,
Заб’є джерело,
Знайдеться все те, що
Забутим було..
Загостреним лезом
Зализуєш рани.
Зажерливі лиця
Закрутять всі крани.

Літати, в піжмурки пограти.
Літа ті сплавити за грати.
Ламати, в тиші закричати.
Томати, в серці промовчав ти.

Кришити сірі клапті літа,
Зашити нігті з – під перліта.
Задумки в папку поскладати.
У сумки мрії, не літати...

Синій потяг, колихаючись на рейках,
Лине птахом крізь глуху жовтневу ніч.
Ти сумуєш край вікна - близька й далека,
І не йде проклятий сон тобі до віч.

Поза склом пливуть осінні оксамити,
Срібний місяць на тополях виграє.
Ти мовчиш і все не можеш зрозуміти,
Де кохання загубилося твоє.

Неприховано вдивляєшся у темінь,
За хвилинами години, як вода.
Чорний дуб, немов міцний карпатський легінь,
На ходу у твої очі загляда.

Сумно тягнеться пожовкле верховіття,
Потім поле. Знову ліс. І комиші.
Заблищать вогні - то вже різноманіття,
Вже така-сяка розрада для душі.

Де ти, милий? Стільки літ тебе чекаю.
Забарився, а чи може запізнивсь?
Все віддам, щоби у сутінках розмаю
Наші руки і серця переплелись.

Не зімкнути вже очей мені до ранку...
Де ти є, моє кохання золоте?
На умитому дощами полустанку
Жду тебе. Люблю тебе. Твоя Є. Т.

2008

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

1.

Колекціонер першого досвіду
старанно збирає враження
від своїх нових почуттів
Занотовує словами
закодовує у стримані символи
кожне окреме "вперше"

Накопичує кипу товстих нотатників
та складає їх на полицю в надії
що можливо у старості зможе забути
все що відбулось із ним за життя
Тоді відкриє ці архіви
та сп'яніє від них знову - вперше


2.

Д'Обсервер причаївся в моїй голові
ніби камера відеоспостереження
Споглядає на моє життя
старанно запам'ятовує обличчя та події
Маршрути, погоду та архітектуру
настрій, думки - кожну дрібницю

Чи варто намагатись розібратись в собі? -
Хто із нас двох - справжній я?
За день нам майже вдається дійти єдиної тями
але коли ввечері опускаю вії
д'Обсервер повторює свою нудну процедуру -
нагадує мені кожну допущену сьогодні дурницю


3.

Я і ще двоє що можуть вміститися,
якщо захотіти, на кінчиках пальців
або у вушній раковині
чи навіть у свербінні спини
Ми непогано влаштувались всі троє
в одному тілі і розумі

Нам вдається по черзі ділитися
ефірним часом думок удень
та - що найцікавіше - нічними сновидіннями
Коли ми разом нас не спиниш
ми три прилади єдиної системи
аналізування та глибокого роздуму

прокидаюсь від твого цілунку в шию
що відбувся лише в моєму сні
і так протягом дня по клаптиках збираю і шию
собі торбу з провúдіннь рясних
складаю в неї фото незмінних міст

от наприклад спускаюсь в метро
і пахне мені там чомусь церквою
Ленін та Сталін на стінах ніби Павло та Петро
безлюдні вечірні платформи з духами мертвими
вони нишпорять в моїй сумці вивідуючи її вміст

не знають грішні що нічого не коштують ті світлини
навіть якщо міста на них нарешті зміняться
піддадуться часу швидкому плину
головним для мене залишиться зовсім не це
а той цілунок і ціла торба картин з майбутнього

я не знаю тебе ніколи ще не зустрічав у житті
але коли твій образ впивається в мій розум
усвідомлюю що наразі мені потрібно віднайти
по-перше себе потім тебе а далі вже нас разом
і якщо пощастить то потім мабуть Його

мені здається що колись в процесі сивіння
я розгортатиму ці провидíння
замотані в поліетилен старечої пам'яті
і дивуватимусь їм - часом пом'ятим -
тепер вже минулим а не майбутнім

І Кіровоград
Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земля Шевченкова й Франкова! –
це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Як же дожились ми, сестро й брате,
до такого підлого добра? –
ходить безпритульна наша мати,
від Карпат блукає до Дніпра.
Відсміяв своє ти чи відплакав,
мій народе, сонної пори?
Може, й не мовчав ти, а балакав.
Не балакай більше. Говори!

ІІ Село під Ужгородом
Не жди в приймальні, мово, у чинуші
і не хились перед лакейським збродом,
що поміняв на сите пійло душу
і величає сам себе народом.
Хай матері соромляться своєї
пристосуванці, наймити, пролази, –
ще нашу пісню держать над землею
такі от села, як Великі Лази.
Це ними сильна рідна мова наша,
і їй у завтра путь не перетято
ще доки є в нас мама, не мамаша,
ще доки є в нас не папаша – тато.
У цій фальшивій, холеній Європці
не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
ще поки є не чуваки, а хлопці.
ще поки є дівчата, не чувихи.
В машинний час, який навчив балдіти
і не сумління слухався – наказів,
там Україна, де співають діти.
І йду по неї до Великих Лазів.
1988

«…нема тепер нічого…
ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять…»

Тарас Шевченко,
«Якось-то йдучи у ночі…»

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги.
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ,
змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже,
старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами.
Не Богом.
Та і не людьми…

І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна думка серце коле
і кличе на останній бій.

2007-12-02 – 2008-11-17

Моя религия тебя не признает,
И сердце мечет искры и гнетет,
И ты не можешь преданно остыть,
Хотя просила я всего, простить.
Но небо не горит теперь огнем,
И месяц не пускает свои грезы,
И мне не жалко даже тех времен,
Когда считала каждый вечер слезы.
А ноты дальше потеряли смысл,
И ветер вдруг упал на землю первый,
Никто из нас не выиграл главный приз,
А стал душою и седым и серым.
Но как-то все же в жизни повелось,
Мечты рассыпались на отблески презрения,
И с крыльями от чуда унеслось,
Сквозь щелочки печального прозрения.

Я давно здогадалась: насправді тебе звать Жуаном.
Ти так само, як я, любиш власну робити погоду.
Ми говорим крізь сон і постійно цілуємось сп’яну,
І вдаємо крутих, і все граємось в біль і свободу.

Ми давно були б разом, та вперто відстоюєм принцип,
Бо криві наших доль малювались під різні лекала.
Ти прийшов без коня. Ти до біса не схожий на принца,
Може, саме тому я так довго тебе не чекала.

дощі бувають довгі
і не дуже
намотані на пальчики гілля
розмотують потрохи інь і янь

а чорні іні
вкриті сивим інеєм
чекають на розпеченого янка
аби перетворив дощі
чи довгі чи не дуже
на круглозліплені калюжі
і влігся білим місяцем
на чорну рибу
і тихо так мовчав
щокою в дощ