Ты пришла? Ну так здравствуй.
Чёрногубая звездная ночь.
Ты с дождем? Знать напрасно,
Гнал тоску свою лютую прочь.

Прикасаясь к челу, лобызаешь,
Да слюнявишь ты ласковым сном.
Не скорбя обо мне, убегаешь.
Ну так знать есть к кому. Поделом.

Гой ты грешная, сколь уж глумишься.
Не обридло пинанье меня?
К одиноким то душам, прилипшая,
Яко страстна твоя пелена.

Знай, стервозная, сколь уж продумано,
Сколь порезано сердце моё,
Ожиданьями, да причудами,
Что на час свой надеются днём.

Не робей, зачинай куролесину,
Мысли вихрем взбивай в ураган.
Эх бы солнце добра мне отвесило,
А не горькой гранёный стакан.

В лучах солнца закатного, алого,
Грифель строки плетёт неспеша.
Украшает листы помалу он,
Серый послед карандаша.

Мыслям вторя река тихо шепчет,
В такт мой пляшет волна за волной.
И мелодия рощи вечерней
За моею играет спиной.

Благодатно листы принимают
Росчерк серый цветущей души.
Колыхаясь травинки ласкают
Босу ногу в вечерней тиши.

Песнь летит лёгким ветром над луками,
И прислушавшись к ней, соловьи
Заливаются ясными звуками
Провожая тепло до зари.

Стих закончен прямым многоточием,
Мол конца нет любви и добру,
И подарен он волнам, что в ноченьку,
Тем кто грустен его понесут…

Лишь только голос…
Одна мелодия звучала,
Что сдобрена нежнейшими словами,
Так плавно льётся чистотою чувств.
И я бегу к ней... мыслями тянусь…

Дыханье затаив…
Я весь есть слух, я упоенье.
Мой дух под трепетным волненьем
Прочь забывает все печали,
И нимбом благости венчаем… светлым...

Ресниц касается слеза…
Она сладка, как звук оркестра.
И от кулис над каждым местом,
Витает голоса божественная сладость
Солистом вложенная нежность… ощутима…

Горячий выдох сердцем…
Скажите, как способен звук,
Твой мир и мысли вмиг перевернуть
И вновь собрать всё воедино.
Да только новая картина… столь превосходна...

Распустила свои косы
В благолепиях весна.
Солнца луч холодны росы
Собирает по лугам.

Словно девица стесняясь,
Не спешит, чуть погодя,
С ожиданием играя
В ставни просится заря.

И берёзы свои ветви
В хороводах закружат.
Прочь стремглав лихие ветры,
Скажет мой вишнёвый сад.

Реки гонят крепки путы
Обнажая свою гладь.
Воздух весь в весну обутый
Надышатся им бы всласть.

Тихо плачет дом капелью
И роняет слёзы с крыш.
После зимнего похмелья
Люд с надеждой смотрит ввысь.

Помолися человече,
Что ты зиму пережил,
Да здоровайся с весною
За которой так тужил.

Солнце ласковой рукою
Кудри пышные твои
Потрепает, благословит,
Мол живи, дитя, живи…

Це мурашка. Моя спина для неї як Незалежності чи яка інша площа,
Вона дереться хребтом, неначе узвозом Андріївським – вихід шукає.
А як на мене – даремно. Бо розкидати каміння-кохання тощо,
Як і збирати – немає сенсу. Бо ні його, ані сенсу узагалі немає.

Бо залишилося мало, а проте – головне – ця загусла зелена тиша,
Бо слова, як лисички, населяю на довгу чекання шворку,
Бо кубельце останнє худенькими лапками виплітає миша,
Як бабуся половину шкарпетки, бо не встигає, бо життя вилітає корком

Чи фанерою, чи чим там іще – то не суть. Пролітає, і проростають діти,
І приростають, як дерева столітні, а я без коріння, а вони тримають
За ноги міцно – обплітають, і не дають упасти, і не дають летіти,
Та солом’яне літо, і сни полинові, а потім медвяні – іще тривають,

І мурашка, що загубилася поміж Сцилли-Харибди грудей дівочих,
Захекано озирається, розкладає палатку, робить зупинку,
І довго дивиться у небо – а раптом Господь передумає – і захоче –
І подасть їй – маленькій – свою останню тонку соломинку?

Жизнь – туфельки, несколько пар джинсов,
Такая смешная…во всём – поперёк…
Излишне сложная… не ужиться -
Ни Бог, ни чёрт её не уберёг.

В глубине глаз тоска такая...
Но всё ж - отсутствие стёртых монет.
Чуть-чуть запнётся, ему повторяя:
«всё суета…и это пройдёт»

Сплетенье тел и сплетенье судеб,
Случайность встреч, неслучайность слов...
«Спокойной ночи. Всё ещё буде…"
Золушка. Бал. 12 часов.

….А потом прощений кончится список.
И в прицел она посмотрит устало.
Всё простит тому, кто был ей так близок
Всё забудет, что так болью хлестало.

Оставайся. На ветру, под дождями –
Не согреет карих глаз позолота.
Будет только тишина, да горстями -
Одиночества лихая свобода.

Она выстоит и выстроит замок,
Где заборы и цепные собаки,
Где так нежно расцветут спозаранок
Незабудки и атласные маки.

….Захлебнётся где-то нежностью скрипка,
И предательски чуть-чуть губы дрогнут.
Но дописана о горечи книга.
И закрыта навсегда.

Круг разомкнут

дай арбалет я поцілю у сонце
виграю може бонусні ночі
проти москітів мускатне й Висоцький
спека
вікно кровоточить

здерла із себе останню сорочку
мабуть вже ту
в якій народилась
і розцяткована сонцем мовчки
кутаюсь в дим від кадила
щоб заховатись від себе нової
тої що народилася в морі
Мертвому
де безіменні герої
жертви своїх же історій
сорі за те
що гніздо одномісне
в склянці мускатне
навпіл з москітним
а зірвана роза вітрів зумисне
всупереч всім настановам квітне

Равлику заблукалий,
тягнеться довго шлях.
Що б ми іще шукали
тут, на семи вітрах?

Тут, на безгрунті сірім,
поміж колес авто —
так ненадовго цілі —
хто ми з тобою? Хто?

Легко по літній зливі
дихається щораз.
Відстані неможливі —
та добігає час...

НЕ МАЧО

Ні, ти не мачо, однозначно.
По перше, ці твої заначки…
По друге, те, що на мобільний
Якась надзвонює стабільно..
А ще немодні, аж страшенно
Ці танга у твоїй кишені!
А от дрібнички від Гальяно…
Мені в них зовсім непогано…
Що? Ти купив мені для драйву
Ще палантин М"якого сяйва?
Ну що ж, приміряю побачу,
Можливо ти і справді мачо?
………………………………….
НЕ ЛЕДІ

Послухай, люба, що за звички -
трус у кишенях чоловічих?
Я не люблю оцих комедій!
Таке не чинять справжні леді...
Та що ти за створіння вперте,
В мобільнику усе вже стерто!
Надзвонює мені у справах
Новий начальник. Має право!
Яка вона? Страшна, як Вій!
Ти ж знаєш, Пупсик, я лиш твій.
А танга – то такий сюрприз.
Купуєш хутро – маєш приз.

...сплановане співпадіння...
...зміна розвитку подій...
...прорахунки у падінні...
...безпідставність давніх мрій...
...непрошені результати...
...сумні наслідки причин...
...збої в серці автомата...
...такт контейнерних машин...
...змієвидні переходи...
...маслом змазані пази...
...знешкоджені перешкоди...
...прогнозовані низи...
...тінь хрестів окличних знаків...
...кров невинних запитань...
...ржава тупість мідних гаків...
...холод вічних коливань...
...дискомфорт дальніх польотів...
...ностальгія рідних стін...
...лінь прибоїв в тіні гротів...
...заблукалий в світлі спін...
...небажання щось бажати...
...білий прапор старих ран...
...сліз напитися і спати...
...щиро всміхнений капкан...

До зустрічі в ефірі,
Шановні шукачі!
Живіть й не будьте сірі,
Тим паче уночі!
Світіться на всі боки,
Щоб бачили й сліпі,
Що й тінь наших уроків
Священна... і собі
Наповніть повну чашу
Настоянки з зірок,
Щоб поминути сажу
Вчорашніх помилок,
І у відкритий космос
Летіть, забувши й нас,
Яким без вас так тоскно,
Та звикнемо... вже час!

як прийдуть, то нас не буде,
й не шукатиме ніхто;
як-не-як, це вже не люди...
ми – не люди, ми – ніщо!

віддамо все за дві краплі
із чортячого шприца,
й гордо станемо на граблі
в символ того, що ми – ЗА!

нам байдуже все на світі
й ненависний цей базар,
де блукаєм, наче в сіті
павутини чи-то хмар.

не чіпайте нас, не треба,
не цікавить ваш суддя;
толку з сонця, тим більш, з неба…
захлисніться своїм “я”!

йдіть, куди здається вірним,
земля пухом вам, кроти!
та питання – все ще спірне
про відносну даль мети…

Із листяних зелених речень
Змокрілих лагідних думок
Наш простір виник з заперечень
Із двох джерел поливсь струмок

У снах ловили поцілунки
Відгадуючи їхній смак
І ніжних доторків малюнки
Ми карбували на вустах

Я буду сонячний в цім світі
А ти як незбагненний вітер
В дощі у мріях всі ці миті
У краплях мокрих наших літер.

Starlets hide in the greenness.
Dimly
The fir-cones glow
Almost as greenish fireflies, only softer.
Softer still is the whisper
Of secret voices below.
These shining elusive starlets,
Someone hung them aloft.

Turn off the light and breathe in
The warm remoteness.
Don't afear twinkies
While they dance their fill.
Fancy them being real
Heavenly bodies,
New Year constellations
That never should go still.

They are some wonders, aren't they.
Green little starlets.
They don't have dreams or joys,
Banns or knells.
But there's something in there
You can't place a finger at, really:
When one of a thousand goes out,
The rest go out as well.

чому із зорями ти сяєш уночі?
чому світанком прокидаєшся у серці?
чому з дощем твоє ім’я звучить?
чому проміння так, як ти сміється?

навіщо ти крадеш у мене сон?
навіщо поселилась у думках?
навіщо сонцем піднялась на горизонт?
навіщо хвилями шепочеш у струмках?

Чому про тебе місяць гомонить?
Чому про тебе з небом розмовляю ?
Чому весь ліс про тебе шелестить?
Чому поля про тебе стільки знають?

Навіщо стала першою із муз?
Навіщо пару крил подарувала?
Навіщо я в очах твоїх топлюсь?
Навіщо так мене зачарувала?

Коли я загублю в собі тебе?
Де взяти сил хоч трохи відпочити?
Забути б все, що душу так шкребе...
Та як, скажи, мені без тебе жити?

О, кто эта леди, кто ветренным утром
выходит писать натюрморты о небе?
О, кто эта дама, кто горькие слезы
способна сменить озорным хохотаньем?

О, как ее руки нежны бесподобно.
Остаться бы - не расставаться до смерти.
Ах, как ее песня легка-безмятежна,
и птицы, забывшись, как солнцу, ей вторят.

Кто смел заглянуть ей в глаза неземные?
И в небе, увы, не найдется им равных.
Кто скажет, что в сердце невинном хранится?
...Печали и верности два океана.

24.11.04

Разбросанная по миру.
Я молнией на части
Разбросанная. Кумиром
считаю я несчастье.

Отчаянная, по-
терянная,
Несусь я за ветром.
Разбросанная метелями
Русскими
По конвертам.

Творити красу світів -
Щоденна птахів є гра.
До Сонця летіли ті,
Що прагнули серебра

І золота від богів,
І юності від вина.
А шлях знають лиш птахи,
А юність лише одна-

Самісінька. Віднайди
Її між пер*їн крила
(Солодка, як мед води
Із сонцевого чола).

На мить світ людей полиш.
Птахів загадковий сум
Ти, може, збагнеш тоді,
І матимеш їх красу.

Дівчиною молодою
В колгоспі робила
Бригадира молодого
Вона полюбила.

Призначив її бригадир
Старшою у ланці,
Будить вона на роботу
Робітниць у в ранці.

Добри вміла говорити
Грамоти не знала.
Через рік ланкова
Героїнею стала.

Прийшла з верха директива,
Треба відповідь дати,
Треба когось із колгоспу
вибрати в депутати.

Зібрали у клубі
Колгоспне зібрання
-Хто в нас трудиться у ланці
-Із рання до рання?

Запитав голова,
Щоб відповідь дати
Закричав бригадир
-Ліпку в депутати!

- Що там буде робити
Дозвольте спитати?
-в залі буде там сидіти
Руку піднімати!

Назначили вибори.
Заграли музики.
Проголосували за ланкову
Проценти великі.

Поїхала у Москву
В оту депутацію,
З відти привезла
Партійну агітацію.

Зібрала колгоспників
У сільському клубі
-Я зустрічалася з Хрущовим
Люди мої любі!

Просив він мене
Щоб вам передати
З великим ентузіастом
Треба працювати.

- Що ти там робила?-
Запитала баба.
- Я, як усі депутати,
руку піднімала.

Мені наснився вечір голубий,
В ставку лілеї,заколисані водою,
І ти стоїш на березі сумний,
Немов прийшов прощатися зі мною.

Вдягнулось плесо в димчату вуаль,
Скупався тихо місяць у воді,
Ти знову йдеш-мені лишив печаль,
І згасли зорі в небі, як в житті.

Мені наснився вечір голубий,
Розлука ж зранку розвела мости.
І тільки спомин, як полин гіркий,
Манить крізь роки, як у згадках ти.

В міжсезонні
хмари сонні
сіють тишу
крізь долоні.
Час залишив
мить на троні
в міжсезонні.

В жарі літа
мед розлитий.
в нім зав’язли
трави й квіти.
Вітер згаслий
ліг спочити
в жарі літа.

Спрагла днина
неупинно
ловить душі
в павутину.
Мрії душить,
мов гудина,
спрагла днина.

Ген з-за гаю-
небокраю
довгождана
ніч зринає –
їй осанна!
Линь же в маю
ген з-за гаю!

Дістала всіх одна Пліткарка Жаба,
Усюди пхала свій цікавий ніс.
Казала: «Білка вже як дирижабль,
Куницю теж новітній корм розніс!
А от Вужиха підповзала близько,
То ледве я впізнала цей скелет…
Що за дієта? Кажуть, що Кремлівська:
Рахує бали і не їсть котлет.
Сорока носить одяг «секонд хенду»
А Лиска поміняла «боя френда…»
Усім кістки вона перемивала,
Та доля з нею жарт зіграла злий:
У Жаби раптом апетит прорвало,
Дебела стала, мов Горинич Змій!
ЇЇ, незграбу, чоловік покинув,
До першої дружини він утік,
І Жаба навернулася з драбини,
Потрапивши до списку Жаб – калік,
З Болота, за постійні зловживання,
Її за місяць вигнали, таки,
І заніміли всі від здивування,
Бо припинились Жабині плітки .
……………………………………..
В чужій білизні порпатися годі,
Бо ж у самого сороміцький одяг.

Цей мокрий асфальт від дощу...
По ньому - до тебе - на мить,
Або назавжди, досхочу!
Здавалося, Всесвіт тремтить...
А потім - колись все мине,
Так холодно... Казці кінець.
Здається, в мені не одне,
А сотні розбитих сердець.

Бачиш, жінка іде?
- Я бачу валізи.
- Вірно. Ці валізи моя жінка несе.

...Бути чистим – то нетрудно,
коли жити серед свят.
Бути чистим там, де брудно, –
то падлюки не простять.
Із жалів, із тремтів ніжних
прорізається удар.
Б’ють не слабших. Б’ють сильніших.
Всі удари – від нездар.
Б’є мізерія. І тупість.
заздрість. Жадібність. І страх.
Нині любить – завтра лупить
з медом правди на вустах.
І зберуться добрі хлопці:
ми ж і справді не святі,
то вже ліпше десь по стопці,
лиш не битись на смітті.
Серце губимо потроху,
волю зводимо до слів,
і старіємо до строку,
і дрімаємо без снів.
Зло й добро – вони довічні,
та не вічні добрі й злі...
Ми живі. а ті живіші,
що не змовкли і в землі.
і в щоденній штовханині
я почую їхній крик:
уступив ти острів нині –
уступив і материк.
І причин шукати годі
у тяжкій людській судьбі,
у народі, у природі, –
ти їх викрий у собі.
..............
Вір, що ти від себе дужчий,
що свобода – в боротьбі,
і не стане день грядущий
скритим ворогом тобі.
і до тебе світ приникне:
ти ж у нього захисник,
встав за матір, материнку,
материзну, материк.
........

Вот лето: самолётик, стрекоза
И что ещё прочтут твои глаза
С божественной распахнутой ладони?..
Кораблик в луже, лужа – в облаках,
А лодка подсознания легка,
Пока не остановится река
Она плывёт, качается, не тонет
И говорит: воруются слова
И в пальцах - слива, а во рту халва
Горит от поцелуев, но молва
Страшней ТТ, безжалостней погони.
Вот мы: всё невесомей, босикомей,
Касательнее плоскости искомой.
А небо там синее да иконней,
Где только сердце сдало на права.

Четвертий тиждень жовтня збiг
Євген з Оленою пирiг
Гостям розкраяли весiльний,
Мiж них Iван носився хмiльний.
Наташу вiн колись кохав,
Якщо цим словом хтось назвав
Завидну хiть, сп'янiння сите
Й бажання, заздрiстю навите.
Нiхто не бачив, в час доби,
Як згусли кольори журби
Вже мiсяць вiльний вiд спокою
З далекоглядною метою
Двигун попортив, просто так
Душевний хлопець й справ мастак.
За управлiння стиль не косний
Червоний орден граф колгоспний
Пiд дату Жовтня примiряв,
Бомонд районний з ним гуляв.
Прощай розбiжностi, провали,
Забутi коми, iнтервали,
Яких я часто мiж подiй
Наставив в повiстi своїй.
I повторявся я багато,
Менi б всмiхатись винувато
Пред тим, хто держить цей листок
За сором мовних помилок,
А я в них (не бiжу вiд правди)
Привабливiсть вбачаю завжди.

Вмить посталий в кімнаті звір
копирсне дичину малечі.
Упітьмах нестьм'янілі дві
покотились жарини з печі.

В занедужалих крилах - сказ
псів безодні. Пекельні лови.
Шкаралупа від душ - луска
на довершеній дії слова.

Доки день, то не гай пори,
мисли вголос хвалу та докір.
Виллє ніч чорну кров згори -
пильний зір у два білі ока.

Ніби порох шурхоче тлінь
через вирву в чоло набою.
Уяви, на якому тлі
постаєм у імлі. Обоє.

____________________________________________
Стихотворение - оригинал:

искры

Сергей Чернышов

возникающий в комнате зверь,
спит в кроватках сырое мясо,
и качаются искры две
в темноте - золотых, опасных.

почерневший воздух глотай,
искры, шерсть, чешуя и холод,
водяная вязкая темнота,
совершенствующиеся глаголы.

при фанатиках - думай вслух,
и желательно в такт, а ночью
наблюдай, как случайный дух
наполняет пустые очи,

как они начинают тлеть -
слышишь шепот в пустой коробке
головы? так светло во тьме.
а потом вы встаете - оба.

Конники мчатся из Нокнареи
Через могилу Жрицы в Бару
Ниам ревет "Вперед!", и реют
Волосы Каолта на ветру.

Хлесткие пряди острей ножа.
Равно охрипли всадник и конь.
Словно опавший лист кружа
Ветер сметает смертный сон.

Бледные, мчатся вперед, вперед,
Быстрее мечты о милой моей!
Кто захотел бы ударить влет -
Был ослеплен бы огнем очей.

Ясная честь будет им хоругвь,
Дни напролет они скачут вослед.
...Ниама клич "Вперед!", и свет
прядей Каолтовых на ветру.

***

The host is riding from Knocknarea
And over the grave of Clooth-na-Bare;
Caoilte tossing his burning hair,
And Niamh calling Away, come away:
Empty your heart of its mortal dream.
The winds awaken, the leaves whirl round,
Our cheeks are pale, our hair is unbound,
Our breasts are heaving our eyes are agleam,
Our arms are waving our lips are apart;
And if any gaze on our rushing band,
We come between him and the deed of his hand,
We come between him and the hope of his heart.
The host is rushing 'twixt night and day,
And where is there hope or deed as fair?
Caoilte tossing his burning hair,
And Niamh calling Away, come away.

Меда горшки и Хлеб у меня
хранятся теперь на складе воли.
Молю замки продержаться до дня
когда из пекла вернусь. (Доколе?..)
Я голоден, а вокруг твердят
"э, постой!" - разбитого жаль добра...
Но к тусклому свету прикован взгляд.
Но адской обиды опивки добрав, -
хоть сердца и ног не достанет мне! -
я выкручусь. Вспомню. Смогу. Вернусь.
Если только вести меня будет вкус
Чистоты и Любви моих прежних дней.

***

I hold my honey and I store my bread
In little jars and cabinets of my will.
I label clearly, and each latch and lid
I bid, Be firm till I return from hell.
I am very hungry. I am incomplete.
And none can give me any word but Wait,
The puny light. I keep my eyes pointed in;
Hoping that, when the devil days of my hurt
Drag out to their last dregs and I resume
On such legs as are left me, in such heart
As I can manage, remember to go home,
My taste will not have turned insensitive
To honey and bread old purity could love.

Калюжі, чорні, мов залежність, всміхались світлом бога Ра,
Чистим й прозорим, чесним й світлим... казково полонила гра.
Якщо у тебе є ще зброя, в аптечці – спирт і ЛСД,
Кайф смакуватимеш поволі й душевний біль цілком пройде.
Відкриє доля з-під завіси люмени щастя – почуття...
Ти – дикий звір, істота з лісу! Король чекає каяття.
На суд закличе вовчу раду лев (у відставці командир),
За урбанізм – верховну зраду – ворона конфіскує сир.
Це круг прокислої сметани, ядро начала – молока;
І так усім добра не стане, на гріх підніметься рука.
З розмаху вдарить ножем в спину агресор вулканічних бомб
Й на іменини дауну-сину почесно вручить згуслий тромб.
Він буде тішитись дебілом, іржатиме, мов хворий кінь,
Доки не кинуть голим в білу, щоб силуетна була тінь.
Посеред друзів-імбецилів – галюцинацій на стіні –
Сибір побачить і бацили цей доброволець на війні.
Холодність гратів у палаті навіює осінній сум,
А він, несхожий на приматів, все мислить, живиться із дум,
Які у денних процедурах буденними ти не назвеш,
Хоч ти також в тюремних мурах задумався про щільність меж.
Десь там є небо, десь є небо! Там десь є щось, щось цінне це.
Мабуть, вб’ємось... може, й не треба... дзеркало з’їсть моє лице.
В плаксивий тиждень листопаду щось написав би, та не зміг;
Хтось залишив губну помаду на не засмаглій шкірі ніг.
А так хотілося ще літа, побільше спеки і води...
А що тепер, альпійські квіти? Десь траур... ховайтесь хто-куди!!!
Не розпускайтеся на свята (як вас знайдуть, то враз зірвуть),
Олігофренові дитята вас продадуть, вас проклянуть.
За мідну кочову копійку куплять в кіоску протектив
Й захочуть ще, затіють бійку за жуйку і презерватив.
Брелок-ліхтарик й батарейка... А де є світло? Де Ключі?
Для рівноваги стальна рейка... лише сліпці пройдуть вночі.

Домашні тапки-черепахи –
Повільноходи для душі.
Шнури... прищепки... мокрі лахи...
Романс складаю про дощі,
Про пусті пляшки на балконі,
Про попільничку жерстяну,
Про ліхтарі – вогні безсонні...
Ще з півгодини постою.
Халат з драконами і сонцем –
Червоним й грізним, наче герб.
Невже, це я? Скажи, дощ, хто це.
Мій самурайський меч – це нерв –
Холодна флегматична частка,
Без неї я лиш вінегрет...
Мантри в мансарді – підла пастка,
В якій застряг скупий сонет.
Скутий та скромний, ще й без назви,
Незрозумілий і мені...
Цей мегаполіс – не оаза,
У ньому мертві навіть дні.
Тут мертві всі, і дзвін на церкві
Не б’є години... тиха ніч,
Засіяна зубами негрів,
Мов небо й зорі... дивна річ.
Вони в плащах, довгих і чорних,
В дощовиках, мов руберойд...
Ну все! Йду спати, й думок жодних,
Лиш сюрреалії “Pink Floyd”.

Мої маневри – твої нерви, мої пробачення – твій жах.
Я люблю день і ніч (перерву), а також, ранок (її крах).
Люблю години і хвилини, люблю секунди і момент,
Не клей “Момент” – він сильно липне... люблю нестриманість комет.
Люблю зірки на небі й в морі, люблю тебе і гори теж.
Я – романтично-трохи-хворий, але ж любов... вона без меж!
Вона – союз, вона – розлука, вона – нірвана, вона ж – біль.
Стріла вже вирвалась із лука, щоб знайти в серці свою ціль.
Мішень, розграфлена для тиру, благає й б’ється, наче птах;
Але ворона не з’їсть сиру, штовхне її в безодню дах.
М’яка смола, теплі антени, на місто повний краєвид –
Все у минулому... й проблеми, й цей Урбанізму Сталактит.
Тінь-монумент – мурашник з цегли, що перекладена піском;
Їх сотні тут, та вони вмерли – й фундамент тріснув від оском.
Осколки рамок фотодруку... шматки розірваних бажань...
Подай мені тремтячу руку! Я все зроблю – лиш забажай!
Довгі неділі... повтор “Мрії”… програма задом наперед...
Наскільки ж зайві наші дії!.. Місто аж чорне від карет.
Стукіт копит і свист нагайок, шкіряний холод батогів
Серед гвинтів й нашийних гайок, серед машин у грі богів.
Свій протигаз... чужий намордник... спільна ідея боротьби
З жилавим глуздом й хіттю гордих (“все було б так, якщо б..., якби...”)
Загнані коні іподрому, згаяні гроші й суїцид.
Як повернутися додому? Хто ще подасть мій вірний щит?
Моя прихованість, мій сором, моя невпевненість в собі...
Я – мандрівник з поганим зором, та з неба зірку зб’ю тобі.
Я когось вб’ю – як ти попросиш, чи полюблю... скажи лиш “Фас!”
Піду по склу і цвяхах босим, аби лиш зблизило це нас.
Я вже втомився від трамваїв, де, як завжди, тебе нема.
Скажи, де ти! Невже, в тій зграї чорних ворон?... біла зима.
Зламаний світ, несправне сонце, безформний простір, як і час.
А де є я? Де ти? І хто це: якщо не я й не ти?... каркас?
Домкрат, драбина, пара милиць й чиясь підтримка “все мине!”…
І ми згадаєм, як бісились, як цілувались, але не ...
Неважно вже, вже неважливо; все буде ще (хоч вже, хоч тут),
Хмари пройдуть й затихне злива, раз сльози змили із снів бруд.

Лобур-нащадок
засмутив мене знову.
Оцет, син вина.

Білі сніжинки танцюють
Білі вальси свої
Ніжно тебе поцілую
В ніжні вуста твої

Білі сніжинки розтануть
Бо тепло у нас в серцях
Злегка торкаюсь вустами
Чую тепло на устах

Беру твої лагідні руки
І подихом грію своїм
У тиші зимових звуків
Ми чуєм сердечний грім

Надворі зимова казка
В обіймах щастя моє
Щось інше помітити тяжко
Коли все що треба є

Jan/febr 1999

Потяг мчить
По рейкам історії,
Проїзжає границі
Минає території.

Позаду минуле
Кудись то зникає,
Світле майбутнє
В тумані блимає.

Мчиться без зупинку
Зупиннім історію,
Хоч би на хвилинку.

Погляньмо навколо
На сучасний світ
Чогось то він в’яне,
Як яблуневий цвіт.

В нутрі роз’їдає
Спід, радіація,
Може терміново
Потрібна операція.

Суспільство від прогресу
Потрібно лікувати,
Щоб навчитись зло сучасне,
Вчасно ліквідувати

Сучасний всвіт засмітив
Економічний прогрес.
Нас травить, нас душить
Екологічний процес.

С неба падает звезда,
Загадай желание.
Жизнь у нас одна,
Приложи старание,
Чтоб сбылось на яву,
Все то, что я хочу -
Чтоб душа запела,
Нежно зазвенела.

И звезда упала,
А душа моя,ярко,
Засверкала, засеяла.
Нежным, звонким,
Переливом зазвучала.
Светом заиграла.
Растворилась в море ласки,
В небесах летала.

Песня льется из души,
Вырываясь, ввысь летит,
И на крыльях чувств,
Со звездою говорит:
-Ты любовь мне подарила,
Лаской нежною накрыла,
В танце вальса закружила,
Жизни, счастье подарила.

Дивні ритми життя
Зрозумілі не всім
Дивно б’ються серця
То іде вона й він

Дивні дотики рук
Невідчутні й міцні
Скільки щастя і мук
В дивній цій дивині

Хтось промовить люблю
І відразу ж – луна
Чи то може я сплю?
Все така дивина…

Дивні-дивні думки
Дивні ці почуття
Ти і я диваки
В диві цього життя

August 1998

Скільки неба у мене?
Скільки в душі висоти?
Каюся! Nota bene.
Мріє моя, лети.
Скільки у мене моря?
Скільки рік у душі?
Каюся! ad honores?
Чи для польоту вірші…
Скільки вершин узято
Нині, вчора, давно…
Каюся! desiderata…
За небокраєм воно.
В сон поринаю від втоми,
каюся сотні раз.
Господи! Ecce homo.
Ранок мудріший за нас!


*аd honores - заради шани (лат.)
*desiderata – бажане (лат.)
*еcce homo – от людина! (лат.)

Кіт на хату розлютився:
- Задавака в стрісі!
В тигра щоб перетворився...
Позабула б висі.
Там не сядь, там не лягай!
Скрізь одні накази.
Ліжка, коте, не займай!
Не хлебтай-но з вази!
Не нагострюй об тахту
Кігтики та зубки!
Не дозволено коту
Їсти з м'ясорубки!
Лапи геть від окунця!
Не торкайся їжі!
Стань я тигром, хата б ця
Знишкла, наче миші.

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

Так бракує тебе… Як ніч розбиває шибку,
Як самотня свіча захлинається воском… Ти…
Все мовчиш і біла мовчанка твоя, лебідко,
Розпинає мене, мов кригою на хресті.

Ув очах догорає страх і сміється тіло,
Безголосі думки, як обдерті шпалери стін,
Де від смутку у мене донька – моє світило,
Де від болю у мене жоржини, маленький син.

Так бракує тебе… Душа у сухих мозолях,
По руках і ногах зав’язався німий полон.
Не мовчи, розкажи, лебідко, про вільну волю,
І візьми-но мене, як Телесика, на крило.

Ковтаю темряву великими шматками,
Однак безсоння знову не здолати.
По шибці дощ снує тоненькими рядками,
Дописує безмісячну сонату.
По склу діези і бемолі пропливають,
Заплутані в потоки срібні ноти…
Чому в вікон завжди така коротка пам'ять:
До рання ані нот ані скорботи.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

Кілометрами
Краяні миті
Розіллються в порожні бокали.
Випиваю до дна, щоб залити
Смак самотності й терпкої кави.

Далі метрами
Міряю совість,
Все шукаю в собі пофігізму.
Та зривається спокій натомість,
Весь пропалений сонцем крізь призму.

Сантиметрами
Свіжі потоки
Прориваються часом в задуху.
Так і буде лиш протяг, аж доки
Відчинитися вистачить духу.

І буває як розпач приходить
Все закутую щастя у светри.
Хоча відстань між нами проходить
В міліметри...

Як без зiрок слов'янськi ночi
Вуста без усмiшки дiвочi
Душi завжди не чарiвнi,
Як гiлки яблунь навеснi
Без бiлих хвиль рясного цвiту,
Як поцiлунок без привiту,
Так без щасливого кiнця
Знайдуть роман усi серця,
Хто дочитав до цих сторiнок.
Ганебний чи достойний вчинок
Здiйснив достойний голова
Судити вам, та вже глава
Остання в творi без Миколи:
Закон i влада побороли
Супротив долi назавжди
I мiй герой змiцнив ряди
Полкiв пiвденних, при загравi
Там швидко вчились ратнiй справi.

Підозріло гармонійно вимальовувався штрих
Між безпечним й ненадійним, мов шептання до глухих,
Мов туман серед незрячих, що наосліп ловлять сни,
І безслізно тихо плачуть, як злітають догори
На своїх дитячих мріях – нереальних і дурних...
Мов роса брехні на віях, акварельний блідий штрих;
Він лоскоче наші нерви, він щось хоче, бо шипить,
Мов гадюка, без перерви, мов нестерпна вічна мить.

Якби знати, хто художник – цей дволикий футурист,
Цей зневірений безбожник, що у тьмі пізнав свій хист,
І тепер на тлі мольберту щедро виливає лють
На живих за те, що мертвий, на життя – за його суть.
Гірка помста і без спецій, помста – страва ”гостра гра”,
Глузд здоровий в небезпеці... Впади, дощ, уже пора!
Розчини обман гармоній, цю утопію зітри!
Підозріло в сірім тоні штрих формується із них:

Крихти кристалічних ґраток конденсованих світил
Розсипаються під ранок, вночі вкриють небосхил,
Помахають на прощання й, заховаючись десь там,
Загадають небажання й повернуться по слідам
Свого сходження на небо, що лазурне, мов неон...
Задаватися не треба! Ця картина – хворий сон,
Бо не міг він бути іншим в ненормального митця,
Який марив стати вічним, мов портретний сум лиця.

Підозріло, та уміло маг показував нам щось...
Що це було? Мабуть, тіло, може й, обриси когось,
Хто був схожий на прибульця сірим тоном покриття...
Паперові легко мнуться й надчутливі до бриття
Через те, що промокають в ацетоні й кип’ятку,
Й у воді вони вмирають... що просили у рядку,
Що вважався заповітом для істот цих неземних,
Що всміхалися, мов діти, і тоді кривився штрих...

Якщо вам приснилося, що ви спите
і бачите себе уві сні сплячим,
прокиньтесь скоріше й забудьте про те,
і будьте реальності вдячні.

Якщо ви спите і не в силі проснутись,
розслабтесь!.. спокійно!.. це сон.
Лише в сновидіннях нам можна забутись...
не бійтесь! Туман – лиш фантом.

Якщо в вас безсоння від пересипання,
а совість мордує за те,
ковтнути снодійне – останнє завдання...
Уяви заповнять пусте.

Якщо вам здається, що все – не насправді,
що це – фантастичне кіно...
згадайте про залишки правди у жарті
й допийте кріплене вино.

Для мене музика – наркотик й, відповідно, навпаки.
Солодка гіркота на дотик, та світ тереном терпкий.
Він знущається із фанів, що обожнюють його;
Світ – жорстокий, світ – поганий... Буде битва: хто – кого
Переможе, може й, знищить і забуде назавжди?
Й тим покаже: а) хто є вищий, а хто слабший до нужди;
(б) Хто ще кинеться в криницю, у якій є тільки дно;
(в) Хто сховається в темниці й замурує в тінь вікно.

Для когось Сонце – просто лампа, трохи більша, ніж 100 Ватт,
А ніч – тюремна стіна й дамба... цвіте за нею райський сад.
В ньому арфи і арфеї, ще й Венера на траві,
Яку звуть не то німфея, чи морфея у труні.
Я невпевнений у виді, а, тим більше, це латинь,
Головне, що всі там ситі! Їм набридло твоє б-р-и-н-ь
І твоя стара гітара із фанери з ялівцю,
Що згубився серед хмари і туманних волоцюг.

Психодурманні віртуози разом з тими, які з ним
й тим, яким потрібно дози... (світ здається навіть злим).
Віртуальні Дісней Землі, декорації на склі,
Електрички і підземні всюдиходи /ще малі/.
Хто це: я чи підсвідомість? Несвідомість це чи я?
Я знов зник, але натомість заслужив лиш ніху . . .
Як знайти у темній скрині в темну пору темний слід?
Чи поможе в цьому скринінг? Чи дістати бензин й лід?

Лабораторія у центрі ядра землі й наших думок,
Які попали в чашку Петрі і знов халат їхній намок.
А вони з хвилину тому ледве вибрались із сну...
Лом здолає тільки лома!.. тільки з ломом йдуть по дну;
Тільки з каменем на серці входять люди у запій,
Дехто – просто (ти не сердься); якщо-щось кажи: “Відбій!”
І я піду неслухняно, без бажання і мети,
У туман, де п’яна мама каже кішці: “Підмети!”.

Для мене гіркота на дотик є солодша за щербет,
За халву і за наркотик разом взятих у сонет
В співвідношенні такому, щоб давало тільки кайф,
А не кидало по комах, які підло ставить life.
Життя повне звуків й глюків, що вібрують саме нам...
На проспектах вкрали люки й світлофор, який був сам;
Лиш вночі до нього в гості прилітав рій світлячків,
Та тоді він їм зі злості збільшив ватти в сто разів.

Замикання... іскри... сяйво... із сапфіру тарілки...
Раз поява, раз щезання... страх вирубує кілки...
Для труни, так-так, для гробу... в груди встромить кельтський хрест...
В морзі знімуть якусь пробу... щоб не здох з голоду пес.
Як прокинутись без поту? Як забути страшний сон?
Надоїло все до рвоти! Табуретка – вірний трон.
Лампа-Сонце і мотузка замалюють в тінь вікно...
Й нерозчинна густа пустка – намальоване кіно.