TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

переможена вісімка
спить нескінченністю -
зв'язує петлями
наші агонії,
нами доведені
від протилежності
просто з нудьги -
не з любові.

паразитуємо
на недосказаних,
на недотраханих
(вибачте) любощах,
ніби світ клином
зійшовся на дражненні:
хто кого вжалить
дужче..

перезакопано
скарб співприсутності...

(варто одразу писати
"знищено",
тільки бракує
і клепки, і мужності)

...на крок чи на два
б л и ж ч е.

Мерзнуть у вітринах манекени…
Пише осінь цілий день листи:
Мне, жбурляє в ноги то зелені,
То строкаті, жовто-золоті…
Все не те! Знов вітру на поталу
Кинула чергову жменю слів.
Вітер перестрибнувши октаву
Над листом тонесенько завив
У шибках будиночку старого
Де тепер модерний магазин.
Де вчепившись поглядом в дорогу
Мерзнуть манекени вздовж вітрин

Колись жив ліс дубовий за селом,
Де стрічку-річку випростали в рів.
Куди тепер податись за грибом?
Дуби давно скосили до грибів…

Між тих дубів розстріляний мій дід,
За них бабуня шила куфайкú,
Ламаючи в сибірський сірий лід
Заґратних днів хвоїнки, як голки…
Серця дубові динаміт дістав.
Наруги ж не пробачила земля:
Не прийняла ні жита, ані трав,
Лише бур'ян засіяла в поля.
Про це чомусь не згадує село,
Мовчить, ховає очі у садки
І віспини бур'яном затягло,
Що залишили видерті пеньки.

Аби ніхто не оскверняв могил
Повиростав ожин колючий дріт
Між бур'янами й досі стогне пил
Гіркий викашлюючи динаміт.

Мандряк бездомский забендюхал в трюльку,
Закурломыдрал: « Аньте! Брабындыс!!!»
Кардикли грухали иё: « Ужурла – с грульку!».
Ворбасы керились ирком в аптикудриз.
Барзеба тудрая отжубила краволы
От парандо, от вёрлых забалюх,
От жмужных гроиков, продрюманых и вдолых,
До ужужурланых кардяков… Без прикола!
Бундюкать на окне проклятых мух!

(Перевод. Склюзивно для "ондо линде":-)

Магія чорна троянд у букеті - тобі.
Оксамитовий вечір, ревнивець, потрапив у пастку,
Подиху п'яну губи сповідують казку,
Золотом присмерку свічка зорить ворожбі.
Осінь як осінь… Ти - не така як завжди.
Дике ненавчене в небо нявчить кошеня.
Порух долоні грайливий, і мов навмання,
Стер на піску останніх освідчень сліди.

Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.

Поезія зростає в порожнечі -
Чим далі в обшир, де сумує птаство,
Фантазії й кларнети. Сич - схоластик
Навчає менестрелів, вбивця - вечір
Самотнім псом простерся у дворі
І річище сухе ховає тінь,
Що кинула у душі поколінь
Поеза романтизму. На зорі
Рівненьких верб шевченкових та яблук
Химерно крутять реверанси дню
І смаженину чує дідчий нюх,
І в небі ще не видно дерижаблів.
Величний спів, скуйовджені знамена.
Удари в бубон животять у лігво,
І Кайзерлінг дав світові епіграф,
І зрушила фльотилії Єлена
У строфи епосу. І світ не мав би шарму
Без чар її і яблука розбрату
(надкушене вкраїнцем). Герострату
наснився вже в Аїді білий мармур
у маєві пожежі, слави. Ніч
рудиментальні ніжить сподівання
і скіф із луком десь на Березані
До предків - звірів молиться облич .

На сході - Сварга. Зорі і вогонь -
На заході. Боги - ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім”м, Наталю !..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек - мудрець свою сандалю…

Я - скіф. Я - звір. Я - воїн Аргімпаси.
Син Дия Ночі. Внук - Змії-на-пів.
Я - крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я - спів.

Я - дух, я - цар, я - лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина - я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.

Я - муж, я - жах, я - жрець вогню на сході.
Дорога в Герри ** і легенда ер.
Я - сон забутих внуками мелодій.
Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.

Люблю тебе. Зорею впала в серце
Мені твоя чарівна і проста,
Мов квіт ромену, посмішка. Тепер це
Найперша ніч із вимріяних ста

Молитв за тебе Богові. І днина
Не зникне вже, як інші, в безвість снів.
Рука вінчань святого Валентина
Торкнеться наших схилених голів !

Життя. Поезія. Язичник. Холоднеча.
Гріховна сила розуму. Музей
Фігур самотніх і скляних дверей
Із фотоелементами. І глечик.
Старий, з Мезоамерики. Його
Ще Одіссей привіз у дар циклопу,
Де навіть в снах не бачили Європу
Верхи на Бико-Зевсі, а “Арго”
У протилежний бік помандрувало…
Ловися, рибко, у танета світу.
Тут на арені маршами капітул
На Картагену клятви Ганнібала
Рушають дні провінції. А Місто ?
В пожежі віртуальній. І Нерон
Узяв собі ім”я “ілюзіон”
І молоде вино запік у тісто.

Ми знову без Еспанії. Adieu !
Рушаймо, Золотого полку діти !
Ми ж так усі хотіли світ любити,
А нас чекає герцю простір дюн,

Пустелі, океану, гір… А може,
В законах біосу є виняток для нас ?
Та б'є у бубон невмолимо час
І тільки в небо нам зітхати : “Боже !”

Так ніч. Так сон. Усміхнене буття.
Серпнева повінь. Ніжність губ. Троянди.
Орфей і Еврідіка. Сходи. Данте
Без Беатріче. Ангел. Крила. Стяг.

Німа печать. У роздумах плин Лети.
Човен Харона. Мідяки в руці.
Між пальцями - у течію. Зайці
(ті, не врятовані) влаштовують бешкети,

розраджують, втішають: “Геть печаль,
любили ви, хоч не любили вас !..”
Жене на небо звірів Волопас,
На пашу в рай, де літній запах мальв.

Душа твоя з моєю заручена давно…
Адам Міцкевич, “До Лаури”

Моя Лауро, смутку мій і болю !
Я кожен вечір все молюсь до Бога,
Щоб була в нас завжди одна дорога:
Прочанин - я, ти ж - сонце в небі. Долю
Не вибирають. Хай собі. Ми - є !
Нас вічний Дух введе в любов і храм,
Де розпачу смертей, дрібних буденних драм
Не буде. Тільки - Ти, і зірка , й Віфлієм…

... усе святе,усе неовториме…
Ліна Костенко

Відродження до слова - таїна.
“Я вас кохаю”, - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
“зломили меч”, “розтрощена волторна”…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський - спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.

Поетів ніколи не був мільйон…
Ліна Костенко

Поетів не мільйони, а мільярди.
І кожен крок - священний на землі.
Під небом всі ми ходимо. Чи марно,
Не просто ж так молитва - душам лік ?
Не просто в цьому світі все? Та ні,
Вся неповторність - в дим в Еклезіасті.
Загине світ, минуть трильйони днів,
Розтане в небі тінь арійських свастик.
А чи буддиських ?.. Перше слово - “ма”.
“Я маю”, - тобто. Сперш з'явився власник.
А до “Я є” ще кроків - сила, тьма
Блукання, мов з пітьми Єгипту, насліп.

Ще слів нема…
Ліна Костенко

Ніч розчиняє слово. День -
Його каталізатор.
Блукає предок (без пісень) -
Німий homo viator.
Серед буття, в четвертий крок
В свідомості щось зблисне…
І - знов пітьма, в душі - звірок
Лякливий, беззахисний.

Не втішайся над рядком, Поете !
Не чванися й не кажи “Це - я !”
Що тобі до Гегеля естетик ?
Був - помер. І книжку їсть хробак.


Це брехня, що не горить рукопис.
Та ще й як ! (Згадай Олександрію).
І майбутнє Неба Книгу в попіл
Перетворить в битві з Древнім Змієм.

На перехресті вічності й вівторка
Ліна Костенко

Все, кажеш, заримовано ? Авжеж,
“думкам просторо, а словам затісно”.
Немає Дух Святий, направду, меж
Та все ж від двох обмежень
в душах - іскра!..

Повернення зі сну і забуття
Приносить втіху. Чи надовго ?
Німа петля, державний стяг,
Гранчак - все ті ж. У вухах - довбиш.

Все повертається? Цейтнот.
Кумедний кіт, брат дневі, сірий.
Мене не любиш ? Ніч - пустот
Володарка у серці. Віриш.

За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: “Тут ви - зокрема !”

Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.

Мій пане, хоч майже я крук, далебі,
Мені рідна неня - сонце на Сході.
Закінчить воно за день колобіг -
І Захід - мій татко з Хрестом Господнім!

Сягають верхів'я дерев горобці,
Вужі (наймудріші !) плазують корінням ...
Останній твій погляд на герб. А прецінь,
Я - лев і орел, а ти - прах і тління!

Нехай хоругви кидатимуть тінь,
Нехай блиск мечів для когось - осанна.
Я ж залишуся завжди на щиті,
Ти ж під щитом лицар - останній.

Ні, не лечу, твоя панна давно
Із іншим ключа знайшла - і відкрилась.
Мій пане, ти чуєш: у надрах гном
Лупає там, де золота жила !

Так, це осінь…
Фр. Ніцше

Не Кафка, не Кравчук, не Фарадей.
Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…
Нормальний урбанізм, з десяток кросів.
На свято з чаркою - повільний марш ідей.

Це - світ… Це наш. Останній Колізей.
На ньому шлях - до левів і до раю.
Люби - невірну. Там, за небокраєм, -
Сілезький Ангел, Мандельштам, Мойсей.

Гадаємо ми всі: що буде з нами…
Яка там доля (як це там) «гряде»?
І між двома безмежними світами,
За кроком – крок, до вічності бредем.

І живемо, як до початку світу…
Наївні діти щастя і тривог…
І мріємо, що вічним буде літо…
І в мріях тих живе наш вічний Бог.

Мабуть по – іншому не буде… Та й не треба,
Бо сенс не характерний взагалі
Безмежно – нереальним дітям неба,
Які лишають серце на Землі.

осінні крила лоскочуть п"яти
стежки зв"язали у снопи
і знову змушують чекати
відпустки волі
зараз спи

заручники роботи
в"язні правил
рахуйте дні до сонця і зарплати
навчайте босомріїх жити далі
вербуйте подих у робочі грати

клаустрофобія у ваших рамках
тісні знайомі
туфлі
рими
я буду вільна доостанку
тому і лишимось чужими

осінні крила лоскочуть п"яти
розпластались дороги
ти хотів
на вістрі спокою тримати
я побрела на заклик вітряків

Лід не розтане. Зима не мине. Не мене
Намалює мороз на холодному склі трамваю.
Не здурію – домрію. А там уже навіть не
Побоюся сказати, що я тебе відпускаю,
Ніби пташку, чи змія з паперу (або змію).
І рука не тремтітиме, зціпивши міцно зуби,
Розірву павутинку. Ти вільний, шукай свою
(Чи чужу, чи яку вже захочеш) інакшу згубу.
І якщо серед хмар, серед прянощів злив п’янких,
Ти згадаєш мене, як примару (або пригоду),
Зрозумієш, що в небі немає давно таких,
Це і буде для мене найбільша винагорода.

Вечірнє місто запалало світлом ліхтарів,
І гул розмов вже стих біля будинків.
А ти летиш, не забуваючи ні на хвилинку:
«З тобою бути він не захотів».
Зачинені вітрини магазинів нагадують,
Що час також летить.
І вітер прошепоче в цю хвилину
«Ну зупинись ти, хоч на мить.
Куди ти так летиш?
Кого ти хочеш наздогнати?
Чого мовчиш?
Що, соромно сказати?»
Та ти летиш..
Не бачиш вже нічого,
Летиш крізь безліч звуків,
Безліч вчинків.
Між спогадами, оминаєш почуття,
Летиш у мрії, без препочинку..
Летиш... летиш у небуття..

Де москаль,
той сучий син?
Де отрута –
діоксин?

Доотруїти
вже рад
брехуна
електорат.

*тетрахлордібензапародіоксин

Зошит «Дитячі віршики»

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.

2008

Берези вдягнули зелені хустини,
Хміліють левади в ясній далині.
І бачу я літа червоні жарини,
Що нас розлучили в жорсткокій борні.

Тебе я любив, і були ми щасливі,
Але почуття розчинились, мов дим.
Нехай збережуть солов'ї незрадливі
Кохання слова у гаю запашнім.

Замріяні клени в сорочках яскравих,
У синьому небі летять журавлі.
І чується все на солодких отавах
Напоєне дихання неньки-землі.

Ранковий туман огорта сонні луки,
Вогнем одцвіли всі зірки за селом.
І плаче той птах, що у хвилях розлуки
Розбив наше щастя холодним крилом.

2000-2008

Робиш послугу –
Не без спротиву.
Ніби спробу
Мого осягнення.
Небезпечно-свавільне
Прагнення –
Зупинити
Циклічність змін.

В рафіновану тишу
Пробую
Недодати
Краплину правила.
Повертаю тебе
Неправильним –
Гіршим чином
Твоїх сторін.
11.09.08

всё так, как есть: живи века -
не сыщешь на себя управу,
убудешь от того вершка,
который сам себе прибавил,
вернувшись к тореной судьбе
сквозь тернии чужих обочин
с не своего, с не по себе,
с наискосок и c так короче,
высокий разведи огонь,
мир запрокинь и, веки смежив,
сними с души себя, того,
кто был тебе так неизбежен.

Скажіть люди , що то далі буде?
Як замінять розум
Компюторні файли,
А ми у програмі
будимо зайди?
Розумом керувати буде монітор
А в живі голові
буде затор.
розумом і ділом компютор керує,
кажуть, у прогрес
людство крокує.
Який то біс прогрес ,
Якщо без роботи
Атрофірується прес.
Розум сам не працює
Не читає
Із компютора користає.
Покоління підросте
Атрофірованим буде.

Хто ТИ?
Та, що згубилася у часі...
Блукаєш поміж бути і не бути
Шукаєш чи то віру, чи то щастя...
Навіщо вигнала себе із Раю
Сліди свої присипала печаллю
Як пасербиця неба ти землею клячеш
Вгадати пробуєш, що мантра долі значить

Хто ТИ?
Той, що є завше їй супроти...
Що зрікся розуміння суті болю
Жбурнувши в прірву забуття імення своє...
Втекти бажаєш від своєї тіні
Закривши очі кажеш ти на чорне – біле
І вперто обираєш глухий кут зневіри
З байдужості у собі зводиш стіни

І на краю свідомості стоять чужими
Два наслідка єдиної причини
Вона йому кричить
- Це звична серця чулість...
А він у відповідь
- Є божевільна ця нормальність.

***

А хто є він? -
Десь шепотів пустельний суховій...
А хто вона? -
Вторила джерела вода...

***

Душа тікаючи, блукала в безвісті,
А розум од своїх думок п’янів тверезості

2008

Я сделаю шаг к восходу -
Горячему сердцу дня,
В вечности дни храня,
То сердце нам дарит свободу.

Я с утренней зорькой порхну
Навстречу новым рассветам,
И стану Твоим поэтом,
Кому-то свободу верну...

Горячие чары зари
Окатят боготвореньем
И кто-то уже без сомнений
"Люблю" поутру говорит.

Вiдiмкнути мобiльний,
розiрвати листи,
xто iз нас в чoму винний,
хто збудує мости?

Хто заплатить за сльози?
Відключити життя
Твоє щастя в дорозі
Де нема вороття...

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Ведь так было всегда,
и пусть докажут люди -
Уходят поезда,
Так было, есть и будет...
Ведь так было всегда-
уйду, а ты не спросишь,
В беспамятстве страдать,
А, может, даже просто...
Ведь так было всегда-
в кромешной тьме мы ищем
Кому б любовь отдать,
А ход часов всё тише...
Ведь так было всегда-
За нами бесконечность,
Так просто - жить и ждать,
когда проходит вечность...

некольорового картону
кутів уявна глухота
зірве три сімки, дах і горло:
я все скажу! тільки питай!..

небезпідстАвний мораторій
завуалюю в підставнИй:
піймаю й задушу на слові,
хоч трохи схожому на "ні"..

посимулюю виліковність
талановитих симуляцій
до невиття на місяць повний
і до несхрещування пальців..

...й небезпідставно кольорова
вдавлюсь хвилинним болем глухо,
не вчувши бажаного слова...
...чогось подібного до "слухай.."

Перегортаю старий альбом
Читаю пожовклі роками листи.
Боже чи довго у світ
Тягар цей буду нести?
З молоду скали довбав гранітні,
Слова на пір складав.
Такі вони різноманітні
Читаю тепер, я їх не впізнав.
Лежать на папері мовчазні ази
Позабуті, покриті роками.
Віддаль далека, глибока
Пролягла поміж нами.
Лежать тягарем у душі
не дописані вірші.
Повертаюсь я до них,
Не догнати у старості,
Що у молодості не встиг.
Перегорнув старий альбом
Із нього молодість палає
Не допишу з молодості вірші
Старість
в молодість не повертає.

Над землею опустилися
Грізні, чорні хмари.
Можновладці гризуться
Не бояться кари.
Чортополох на городі
Ґазди виривають,
Можновладці між собою
Його засівають.
Звідки то взялося
О таке насіння?
Розпущені ними корні
Вростуть в покоління.
Як ослика,міняти хочуть,
Вони конституцію,
Щоби їм служила,
Була проституцію.
Ще в добавку їм потрібно
Парламентаризму,
Щоб не знали ми порядку,
Жили би в юдизму.
Ми бажаємо,щоб щасливо
Виростали діти
Щоб спокійно працювати
Домом володіти.
На престол їх поклали,
Звідки було знати?
Що вони між собою
Шкуру будуть драти.




Драти - дерти

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008

Де сонце сміялось, за хмари ховалось.
Там небо вмивалось, сльозами вмивалось.

Де сонце сіяло, раділо, палало.
Там небо ридало, невпинно ридало.

Де сонце з калюжі всміхалось до тебе,
Там впало й розбилося дзеркало-небо.

Може щось на небі сталось, може доля... Я не знаю.
На зупинці ви чекали на останнього трамвая.
Незнайомка таємнича, з тих, загублених світів...
Може я, а може вітер тихо вам прошепотів:


“Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Колисав жовтневий вечір на Дніпрі холодну воду.
Ваші руки, ваші плечі осявала дивна врода...
І осіння ніч казкова поманила в забуття...
Ніби знову, ніби знову почалось моє життя.

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Ви стояли і мовчали на межі нової ночі,
Посміхались загадково і дивились просто в очі...
Дивний погляд, зорі ранні, листя жовтого печаль...
І без нас трамвай останній від”їжджав у тиху даль...

Пані Осінь, пані Осінь
Нам прощатись ще не час.
Пані Осінь, пані Осінь,
Листя крутить жовтий вальс.
Пані Осінь, пані Осінь...
Досить смутку і жалю!
Я люблю вас, пані Осінь,
Я люблю вас, я люблю...

Задивитися б угору і забутись,
Так, щоб вічність непомітно пролетіла…
Відокремитись, від тіла відштовхнутись
І гайда туди, куди хотіло тіло.

Полетіти в синє небо , розігнати
Запізнілих мрій своїх пташині зграї,
Понад містом рідним стрімко покружляти,
Смачно плюнути донизу… Мо* згадають?!

«Забуритись на моря» по самі вінця,
«Відтягнутись»! Так, як роблять «білі» люди.
Задрімати, головою на колінцях
Тої «кралі», яка носить пишні груди.

А на вечір, в ресторані погуляти,
Розкидать «бабло», кричати: «Їжте, тварі!»,
Музикантів, як братів розцілувати
І за пісню їм полишити «Феррарі».

А на ранок вже нічого не хотіти,
Наплювати і на гроші, і на славу,
І до Генпрокуратури полетіти,
І на всіх «козлів» одну завести справу…

Щось надовго відірвався я від тіла,
Мабуть думає воно: де мене носить…
От незграба! (Моє тіло полетіло
До асфальту і собі розбило носа).

Це, напевно, попередження від Бога,
Щоб так високо свій ніс не задирало,
І дивилося б уважніше під ноги,
І душі, щоб до пори не відпускало.