Ми з тобою – дві краплі в безодні солоного моря.
Наші світло і морок межують, мов голуба крила.
Тут симфонія хвиль і каміння в одвічнім мінорі,
І лоскочуть вітри кораблів білосніжні вітрила.

Ми з тобою – дві краплі у рівному плині Гольфстріму,
І, зігрівши півсвіту, схололі пливемо додому.
Зграя чайок у небі, мов душі святі пілігримів.
Я втомилась від штилю, я хочу нестримного шторму.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

«…а надвечір випав сніг,
який убив її блакитну душу».
(Гнат Михайличенко
«Блакитний роман»)


То всі наші драми, то всі наші сльози,
Усі наші принципи – бісовій мамі,
Нехай вона кожного вмостить на воза:
В сорочці чи, може, в казенній піжамі.
Наш віз, наш ковчег – ні вітрил, ані весел,
Сидиш, у лайно, мов у золото, вбраний,
І тихо риплять дерев'яні колеса,
Втішаються піснею божії тварі.

То всі наші сльози, то всі наші драми –
Оті, що несеш за лаштунки щоночі,
Цілуєш троянди гіркими вустами,
Розмазуєш грим і мерзотно регочеш.
А потім мордуєш чужі простирадла,
На ранок намацуєш капці під ліжком,
Стенаєш плечима, мовчиш безпорадно,
Одна ненароком не знищена кішка.

Ти вмреш під стакато чиєїсь присяги,
А я буду поряд, не можу не бути.
Всі пнутимуть руки – до раю! до раю!
А в нас із тобою – розітнуті груди.
Шукати блакитні єгипетські душі
У срібних горлянках ґотичних соборів…
Нам, серденько, заздрять ці пики і туші,
Що знають межу поміж щастям і горем.

А смерті нема, є лиш зміна маршруту,
А десь, певно, дім, де чекають й на тебе,
Та слухай: колеса риплять – і це круто,
А більшого нам не дадуть і не треба!

Ти – кішка, я – бастард, якого топили
У водах Міссурі, Дунаю і Нілу.
Я – чесність злодійська, ти – велич в лахмітті.
Блакитні єгипетські душі, блакитні…

А ты молчи…
молчи, пока молчится,
пока секунда продолжает год,
пока слова, готовые излиться,
не обозначат точками исход
с неоскорблённой чистоты
страницы…

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.

Тільки так, бо інакше не буде,
На інакше бракує доріг,
І сьогодні на нас звідусюди
Валить, сиплеться, падає сніг.

Тільки зараз, бо завтра не пройде
Ключ гнилий у іржавий замок,
Ця зима, ніби вулична хвойда,
Безсоромно цілує взасмок.

Бо супротиву жодних ознак,
Я стою, опиратись не здужу,
Нахилюсь, щоб не впасти навзнак,
І, не стримавшись, виблюю душу.

Я просто сиджу і слухаю,
Просто іноді треба сісти і послухати,
Іноді варто знайти сірникову коробку вільного часу,
Щоби не втратити почуття простору,
Щоб вкінець не оглухнути
Від стогонів розчавлених комарів
І криків заспиртованих жаб.
Якщо прислухатися, можна почути,
Як на мостах шепочуться душі тих,
Хто наважився стрибнути,
Вони пильно вдивляються у воду,
Намагаючись побачити своє відображення,
Принаймні тоді вони доведуть, що існують;
Як у темряві перегукуються відлуння атомних вибухів,
Як переливається у судинах серце,
Як думка перетворюється на хворобу.

Весь наш пошарпаний простір
Легко втиснеться в межі кімнати,
Той, хто жив у гуртожитку, зрозуміє.
З першого разу мені ніколи не відчиняють,
Доводиться сидіти під дверима на холодних сходах
І рахувати небесних кур’єрів, що пробігають повз мене
У пошуках претендентів на Вічність.
Добре, що мене поки що не помітили,
Чорт забирай, і досі не помітили!
Ці захекані клерки, що живуть у приймальнях
якоїсь Валгали,
Ці захоплені солідарним поривом романтики,
Дихають своїм наскрізь прокуреним повітрям
Нової епохи,
Ховаючи у задніх кишенях джинсів протигази.
Підлога засипана битим склом,
І тільки розрізавши обидві ноги,
Я розумію, що дійти до тебе вдасться
Лише кільком привидам,
Що ховалися у різних кутках кімнати,
Тримаючи у долонях квитки
На концерт пам’яті жертв сентиментальності.
Зате хоч повітря
Вистачить на всіх.

Сосни кронями,мов долонями
Небеса п'янкі обіймають,
Промінь падає,вітром зморений,
І багряну кров проливає.
Знов шепоче ліс про свою печаль
І затягує у німі пастки.
Місто близиться і гуде...На жаль
В нім розчиняться чарівні світи.
Бо чимдалі в шум,тим ясніш одне:
Там попереду камінь скрізь проріс.
Промінь сонячний хутко промайне
І прощальний лист кине в ліс...

Хвалько — весняний вітерець
Ганяв по небу пухкі хмари.
Хмарини вимотав він геть
Так, що тим місця було мало.

— Гей, хто мене наздожене?!
Чи, може, в піжмурки зіграєм?
Ховайтесь, вмить всіх вас знайду!..
— Ніяк бешкетник не вгаває.

Не знають хмарки, куди дітись,
Всі вуха вже їм просвистів
Малий нахаба-розбишака.
От взяв його би хто й провчив.

А вітер носиться, гасає,
То хмарки вкупу всі зжене,
То знов по небу розкидає,
Та все кричить, регоче все!

Озвалась тут одна хмарина:
— Давай у піжмурки лише
Удвох з тобою ми зіграєм,
Побачим, що ти за цабе.

Сміється вітер, аж трясуться
Листочки у погожий день.
— Ти, люба хмарко, гладка надто,
Тебе угледить й старий пень.

— Що ж, тоді гайда до дуба,
Залізиш там в старе дупло,
Рахуй до ста, а далі Сонце
Побачить, хто із нас хвалько.

Зробили, як сказала хмарка,
Заліз вітрище у дупло,
А як прийшов час і він виліз…
Хмарини в небі не було.

Круть, верть, шасть, глип, зирк
— що за диво: ніде хмариночки нема?
Вже й зводить інші хмари, й розганя,
То шарить по землі, то в небо знов зліта…

Та схованки знайти не взмозі.
Похнюпивсь неборак, піджав
Хвоста й гука встидливо: Здаюсь.
Таку кмітливість не очікував.

А хмарка вже не скоро буде
З сестричками гуляти виссю.
Сміються тисячі зерняток,
Дрібних краплин, хмаринам знизу.

— То де ж поділась наша хмарка?
Хтось, може, друзі, здогадався?
Як так, то вітру — ані слова,
Щоб знов пустун не вихвалявся.

Стояла хатка край села з малим обшарпаним віконцем,
А навкруги цвіла весна, співало птаство оди Сонцю…
Мов острівець в зеленім морі, посеред тисячі галявин
Старенька хата дерев’яна, поросла дикими мохами.
Низький поріг, рипливі двері, піч на ослін дивилась скоса,
В кутку згорнувся кіт клубком, щось муркотів собі під носа.
В віконну шибку муха вперта ритмічно билась головою,
Тепло весни у двір манило: «Лети, погрієшся тут вволю»…
Життя кипіло, одним словом, біг з-за гори кудись струмок,
Вовтузилась бджола на квітці, і вітер дмухав на листок.

Забаглось хаті з місця зрушить, набридло стільки тут стоять:
— На небі Сонце таке гарне, наблизитись туди хоча б на п’ядь…
Колоди напряглись щосили, тріснула шибка: «Раз, два… п’ять», —
Про себе рахувала хата, збираючись у вись з фундамента злинать.
Однак від тих її потуг надмірних димар лише від сажі почав чхати,
Та мрійниця напружилася знову — бах!.. І дах зачав з’їхати трохи в хати…
І хоч усе: фундамент, стіни, двері — на місці непорушно залишилось,
Проміння влізло крізь шпарини даху, й горище темне в хати прояснилось!
Стоїть тепер вдоволена небога та свою стріху прогріває мирно,
А крізь вікно, потугами розбите, туди-сюди літають мухи вільно…

Миша вилізла з нори,
Бачить — чарівні скарби:
Лісові горіхи три!
Велетенські, ніби зорі —
Краща знахідка у полі.
Звідки ж узялись вони?
Може, білка загубила
Чи ворона, як летіла,
Ненароком упустила?..

Словом, впали просто з неба.
— Щось робити з ними треба,
— Промайнуло враз на думці
У істоти в сірій шубці.
Тож мишей-братів позвала,
Й квапом закипіла справа:
Покотилися горіхи
Попід кущик, попри гілку
Прямо в мишачу комірку.

Вольний вітер із-за горів
Циганом вліз в хату,
Скинув з гвіздка на лежанку
Козакову шапку.


Мати плаче, діти плачуть,
Жінка не пускає...
Тілько коник у стодолі
Стремена зриває.

Гов-агу-у! — гукає Гук,
— Я у лісі кращий звук!
Заблукав хто — помагаю,
Розбишак-злодюг — лякаю!
Я у горах поводир,
Стукам-грюкам командир.

Обізвався Шелест з хащів:
— Ображаєш ти нас защо?
Як між скель весь день ганяєш —
Хмиз та листя хто змітає,
Зі стежинок прибирає?..

Грізний Грім й собі озвався:
— Чим би то я хизувався?
Вже як я кого злякаю —
Вітер вуха затуляє
Та Луна літа над гаєм.

Взяв струмок лежачу гілку
І зробив собі сопілку.
Полилася пісня лісом:
Гук і Дзюркіт, й Шелест з Тріском
Понеслись в танкові вкупі
Під чарівні срібні звуки!

Кімната.
За вікном бджола бренить,
А Петро французьку вчить.
Сонце писок прогріває…
На це хлопець не зважає.
Під ніс
Усе слова нові бормоче,
Вимовлять навчиться хоче
Їх так, як каже Жан Рено
В новомодному кіно.
Знає:
Як буде сумлінним —
Стане швидко самостійним.
Прагне жити вільним він,
Втіху й радість бачить в тім.
Утім,
Спрагле горло прагне пива.
Хитра усмішка зрадлива
Сповзла з пики та улізла,
Полокати Петру мізки.
Радить:
— Облиш трохи цеє діло,
Змочи горло, візьми пиво.
Вчив же ж хвилин цілих п’ять,
Треба всьому міру знать.
Зрештою,
Хоч вимова ще невдала,
Пиво мові не завада,
Язик змокне, може, й пройде
Артикуляційна вада.

Над старим болотом
Зоря почорніла.
Темна ніч-ворожка
Козака згубила.

Чути гіркий стогін,
Хтось в пітьмі голосить —
Молода дівчина
Обрубала коси.

Плаче в очереті
За своїм коханим:
В полі не загинув —
Тут її зоставив.

Сльози-роси ронить
На тумани сиві,
Із них проростають
Лотоси цнотливі.

Зажурились трави,
Верба похилилась…
Козакова слава
У бою злишилась.

Сьогодні в церкві дзвонять в дзвони!
На службу люди йдуть святково вбрані.
Неділя. Ранок. Небо все в тумані…
Бавляться діти коло брами,
Батьків чекають з писанками.

З вікна старенька мати визирає,
Би син приніс свяченого їй з церкви,
А ще… новини розповів би:
Як піп співав, чи файна була служба,
Людей зібралося багато чи не дуже…

Сидить на лаві згорблена в задумі,
На плечах усе хустку нову поправляє
Та запітнілу шибку довгим рукавом
Поволеньки раз по раз протирає.
А за вікном уже ся розвидняє…

Десь на самім високім дубі
Посеред семи боліт
Є дупло, а в ньому скриня,
Там химерний сич сидить.

Кожен вечір він злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

А в старій дірявій торбі
Чорний цап тримає зорі.
Небо-поле засіває,
Громом блеє понад гаєм.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Місяць випив денне світло —
Тіні снів від нього впали
Й до Землі поприлипали,
Казки людям вповідали…

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Вітер сумно виє вовком;
Ніч гадюкою крізь шпари
В кожну хату заповзає
Та під божником лягає.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Повний місяць утопився в хмарі сірій пінній.
В старій хаті на болоті вилізла на стіни
Із печі лиха Нічниця, і стала літати
Попід стелю та в комору
Шаснула з кімнати.
Там під лавкою
Сховалась,
Би дітей
Лякати.
Б-р-р!

Що за гамір не стихає?
То Юрко город сапає.
Сапу, наче меч здіймає —
Бур’янам життя немає!
Грядки підгорта завзято,
На городі справжнє свято.

Посміхаються морквини,
Огірочки й цибулини:
Почне сонце щедро гріти,
Юрко буде нас глядіти,
Ковшом з діжки поливати —
Врожай гарний буде мати!

Чим пахнуть кущики малини?
Медовим цвітом навесні,
Крилатим вітром, небом синім,
Гірською стежкою в росі.

Слідами ласуна-ведмедя,
Бджолиним гулом в ясні дні,
Струмком холодним, густим мохом,
Що виріс на трухлявім пні.

Смереками, старим могутнім лісом,
Ранковим дощиком, веселкою вгорі,
Заразливим дитячим сміхом,
Захованим мурашником в траві…

Зайці пролітали над полем зеленим,
На узліссі росли калачі у траві,
Своїм ароматом манили зайців тих:
— Спустіться, скуштуйте…
Та бояться зайці.

Бо в траві отій поміж паски-калачі
Заховали берези пастки на зайців.
Попади куцохвостий в тенета —
Крила враз покрадуть їжаки —
Лісові хижаки…

Заховають пухнасті ті крильця у нори,
Їжачихи наб’ють з них перини до свят,
Будуть теплими й гожими їхні комори…
Та зайці уже ввись до небес не злетять.

Краще ж небом їм вільно летіти,
З вітром грати, співати байки,
Хмари білим хвостом зачіпати
Та збивати вухами зірки-ягідки!..

Тебе позбутись? Годі жартувати!
В усьому світі сил таких нема,
що спромоглись би в мене задарма
якусь твою частинку звоювати!

Та бач... Ти все вирішуєш сама,
рахуючи на здобутки та втрати.
Як розумом таке опанувати,
що неможливе навіть жартома?!

Призначені тобі любов і мрії
жере — не сточить сумнівів іржа...
Мов обрій одсувається межа
та кубляться ночами думи-змії.
Жевринкою померлої надії
іще чадить спустошена душа.

Не знайду я чоловіка,
Той – п’є, той – гуляє,
Той, в палаці, крутить носом
Та не помічає.
А той бідний, безталанний –
Ні грошей, ні хати,
Їде в найми до поляків
Землю обробляти
Чи до німців у Європу
Нишком від’їжджає,
Сиву неньку, край свій рідний
Навік залишає.
А до нас китайці й турки,
Африканці бідні,
Наче медом хто намазав –
Їдуть в наші злидні.
Ні орда, а ні поляки,
Ні царі з панами
Так не нищили Вкраїну,
Як тепер ми з вами.
Ми глухі й сліпі, й байдужі
Заливаєм очі –
Пропиваєм Україну
Зранку і до ночі.

Англієць мовою пишається своєю,
Французьку змалечку обожнює француз,
І рідну мову, як вродливу фею,
Ведуть вони з пошаною між Муз.
Палкий іспанець під балконом серенади
Іспанською співає всі віки,
А мовою відважної Еллади
У Греції дзвенять гірські струмки.
Петрарки мовою Італія зустріне,
І в пам’ятках святих старовини
Співуча італійська мова лине
Мелодією ніжної весни.
І тільки ти, покинута синами,
Підмінена, забута, не дзвениш,
Не йдеш та не співаєш поміж нами,
З Дніпром привітно вже не гомониш.
Не в шані ти в містах великих нині,
Не модна, не потрібна більше річ…
Російська мова йде по Україні,
Ще з тих часів, як зруйнували Січ.
Та вірю я, і час такий настане –
Відродиться Вкраїна знов моя,
І рідна мова поміж нас засяє,
І задзвенить в серцях піснями солов’я.

За гроші не купиш веселку яскраву
Чи погляд коханий, палкий,
Не купиш ні долю, ні волю, ні славу,
Який би не був ти крутий.

За гроші не купиш повагу та шану,
Ранкового неба блакить,
Не купиш красу світанкову весняну,
Хмаринку, що небом летить.

Є речі, які неможливо купити
За всі найцінніші скарби, –
Без честі та совісті можна прожити,
Та буде дорожче собі.

Іде на захід помирати
Молох,
на грудях грудам вируділа старість.
Пітьма, мов наречена богомола,
із вечором зійдуться скоро в парі.

В парі програла птаха вітру
крила,
вікно - моє каре, а світ - кіннота.
Мене сьогодні радість недопила
і списом не дістало Дон Кіхота.

Спить істина, де стук. Я - погріб
винний,
у сні бродити часу не зостало.
Тепло спадає спогадами плинно,
на викладені понад серцем шпали.

Нічна Нічлава - колія для
плину -
не вибитись нікому, лишнє - сльози,
безцінні - руки на плечах дитинні,
не втриманий за соломину - розум.

8 Червня 2008

*Нічлава - річка на Тернопільщині

Враження, ніби самотній…
Ранку шукаю в небі.
В правій руці цигарка,
в лівій – загнаний пульс.
Літня нічна прохолода
стишує міста скрегіт.
Місяць у небі грає
свій срібнорогий блюз…

Мабуть, і Ти чекаєш
неба відтінку індиго,
чіпси або помаранчу
лагодиш заздалегідь.
Радіо вимикаєш…
І календарик – в книгу…
Чуєш-бо звуки банджо –
в небі лунає хіт.

З першим промінням сонця
дивна мелодія зникне,
завершиться без овацій
цей open-air для двох.
Звично спадають роси…
Але ніяк не звикнем
бачити, як між пальців
час просіває Бог.
2008

вечір, ніч, холодний ранок,
сірий день і знову ніч.
в’язень власних обіцянок,
ти, немов бездушна річ,
не живеш і не існуєш –
ти вичікуєш момент.
ти ламаєш, ти руйнуєш
на дрібні шматки, ущент.
ти забув, що ти – ЛЮДИНА,
що не маєш більше спроб.
пройде мить, пройде година,
рік, десяток років... стоп!
зупинись, подумай нащо
час повз тебе пролетів,
чи не було б значно краще
без твоїх брудних гріхів.

Коли б ти спитав:
«Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні?
Леся Українка

Як шипшина – кущиста,
Дика – лісу ковток,
До троянди подібна,
Найнещаснішої з квіток,

Так цей коктейль зі сміху,
Близькості і питань,
До кохання подібний,
Найболючішого з бажань.

Але, коли запитають
Тебе в зоряній височині, –
Чи це було кохання? –
Ти зможеш сказати: «Ні»?

У Зелені свята - празник Трійці Святої
Татар-зілля, чебрець, і любисток у хатах
Молитви у церквах і хори псалми співають
Ладан і свічки у вогнях, радість і щастя у очах.
Люди Духа вітають - свято зелені і квітів
Нероздільної Трійці - Спаса Бога-Христа
Гілка липи пахуча оселю украшає
Образи у квітках, мило і тихо у хатках.
У Зелені Свята люди Духа вітають
Посланця із небес від самого Христа.

Як сигарета, життя тліє,
І кожен щось своє сам мріє.
А дим від неї візерунком...
Тікає звідси... І німіє.

З'єднання втрачено.
Напевне, все давно пробачено.
А хтось навмисно рве з'єднання
Через страждання, біль, ко...
Та хто у тому винуватий ?
Ніхто не знає...
А як знає,
Не хоче це, просто, казати.
Більш хоче голосно кричати.

Як сигарета життя тліє,
А дим від неї йде в "кудись"
Він ніби просить і благає:
"Тримай з'єднання. Подивись..."
А той курець... Він невідомий.
Він просто дивиться на нас...
Рахує дні. Мабуть, свідомий.
"Раз.............."

- Я тут...Та ось, відносно недалеко!
Лише три вулиці між нами, можна пішки!
Поговорити б, та стою на місці.
І ти мені назустріч не летиш.
Я тут. Та ось. Й мені не відболіло,
Через три вулиці й роки, забув чи трішки...?
ПОГОВОРИТИ Б... Але я не буду.
І ти ці "зайві" спогади облиш.

(З С.Маршака)
Ходили під хатами
Муркота і Дрімота.
Муркота забігала
У хвіртку і ворота.
У вікна заглядала,
Дивилась крізь гардини
І ніжно муркотала
До кожної дитини.

Дрімота ж їм казала:
Хто перший в ліжко ляже,
Дрімота «на добраніч»
Йому на вушко скаже.
Тому ж, хто не захоче
У ліжечко лягати,
Муркота і Дрімота
Накажуть позіхати!
01.12.2007

Людей міліарди-скажені потоки...
Стою перед світом чужим.
Все тіло зсудомлене смутком жорстоким
Моїм...
Я часом тікаю від себе самої
У себе ж...Зімкнулись краї,
Згортає реальність затерті сувої
Мої...
Самотність палкі розкриває обійми-
Сиджу і ридаю мов псих.
В душі-ще небачені сумнівів війни
Моїх...

що день то знову бачу
я сонце на твоїх устах
від радості мов хлопчик скачу
цілую їх у своїх снах
я там з тобою і разом ми
літаєм над дахами міст
нам добре радісно й щасливо
цілуємось і живимо
і голосно ми кричимо
що аж по небу йде луна
ми разом тут і це важливо
що ж буде там це новизна.

Я так давно нічого не творила,
Аж дивно інколи стає.
Раніше я була "на крилах",
Коли писала. Та про те,
Час у життя краде хвилини
Й не помітно все так плине,
І розумієш, що усе - вже надто пізно,
Та про те, забути все?
Це не можливо!
Я ж це робила, я ж творила,
Хіба не я вже це?
В душі - я та сама людина,
Яка слова перетворила
У сльози, радість та печаль...
Я ж Словом душі зігрівала,
Сміття із душ я вимітала,
тим самим Словом!

Я знала, що повернеться знов.
Це бумеранг. Й той час прийшов,
Коли воскресло СЛОВО.

Опалий лист звіща про осінь.
Звіщають і поля сумні,
ще на яких здавалось й досі,
Шуміли колоски важкі.
Ключ журавлів високо в небі
Про осінь нам змахнув крилом.
Сюди їм повернутись треба,
Та смерть зітре когось жалом.
Чомусь ввесь світ сумним здається,
І серце в осінь перейшло
Стара верба до долу гнеться.
Сивіє шлях. Життя пройшло...

Ти вбив мене, навіщо?
Навіщо знищив душу,
Яка коханням ніжним тебе любила!
Чи може я занадто полонила
У тебе краєць серця?

Моя ж душа як скельце
прозорою була.
Тепер померла...
і навіки стерла
прекрасні почуття до тебе,
І вже не треба марного каяття.

Душа воскресла інша -
Самотня, чорна й грішна,
то зламана душа.
Вона жалю не знає,
Не любить й не страждає,
це зраджена душа.
Блукає й заглядає,
Немовби знов шукає
ті вбивчі очі...
Й сама собі шепоче: "Лиш тільки б не знайти"...

Зоряні ночі,
Місячні вогні.
До самого ранку
Не спиться мені.

По ночам ловлю
В долоні зорі.
Прив'язую місяць
У своєму дворі.

Він в кімнату світить
Прозорим світилом
Обмотав подвір'я,
Немов, мотовилом.

Опустивсь в криницю
По купавсь в водиці,
Над обрієм встали
Кучеряві зірниці.

Поступово подвір'я
Почав покидати,
За обрій синій
Пішов спочивати.

Уже посвітліло
Біля мої хати,
Вийду я на вулицю
Сонце зустрічати.

Сонце засвітило,
Сховались зірниці
Все навколо ожило,
Заспівали птиці.









.

усі крадуть
у цій країні
хто більше
а хто менше
від тих часів крадуть
і нині
теж не востаннє
як не вперше.
один вкраде добра в півгривні
а інший
на мільярд вкраде
обидва перед Богом винні
та де ж той Бог
та віра де
а може нам свою країну
продати жидо-москалю
хай з’їсть країну
цю дитину
та й із хохлами
без жалю
о Боже
дай же нам не красти
не руйнувати спільний дім
себе звільнити від напасти
та об’єднатися...
а в тім…
?

6 червня 2008 року

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
На цвинтарі мовчки стояли.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Ми ховали кохання…
На віко його домовини
встигли кинуть уже,
як годиться, по жмені землі.
Ми ховали кохання,
яке залишилось віднині
назавжди молодим,
як портрет на письмовім столі.

Ми ховали кохання…
Напевно, були ми не варті
подарунку того,
що дається людині з небес.
Ми ховали кохання,
яке провтикали на старті.
Не воскресне воно.
Не буває на світі чудес.

Ми ховали кохання…
Ми наше кохання ховали.
Майже згаслий вогонь
ледь у серці золу ворушив.
Ми ховали кохання.
Ми просто стояли й мовчали.
І легкий вітерець
милосердно нам очі сушив.

Іду вигулювати дощ під вечір,
а він - тепло ковтає просто з рук,
пускає з вітром вікнам водотечу
та ловить у калюжах кроків звук.

Гримить, паде - коліна неба збиті,
та повні світла - очі ліхтарів.
Чолом-в-чоло мене стрічають миті
і, наче ринвами, стікають з брів.

Волосся вигнулось, мов рибні хащі,
ні ниточки сухої, ані слів...
А тіло - плащ, воно - у ночі пащі.
Та холодно душі - десь плаче Львів,

бо тінь повзе, йому сльози не втерши.
У гривах кам`яних та у хрестах
він став для мене неповторним, першим.
Та доля - птах, а Батьківщина - дах.

6 Червня 2008

Ми не встигли.
Посварилися вітер із лісом,
небо хмари до ставу притисло
і посипались краплі достиглі
прямовисно.
Ми сховали
між вербовими косами пісню,
бо у грудях їй було затісно.
Блискавицями небо палало
понад містом.

А гітара:
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."
Залишилась нездійсненим чудом
наша юність в долонях гарячих.
Все намарно.

Закрутили
безпритульні вітри по дорогах,
зневажаючи перестороги,
між широтами напорошили
перелоги.
Відкарали
ці дороги чужими краями,
стрічку фінішну ми перетяли
на підмостках життєвої драми
манівцями.

Наша лава -
наче зморшки, облуплена фарба,
щось вона нам нагадує звабно,
і пір"їна на скроні сріблява,
безпорадна.
Все минає.
Очі різні у наших онуків.
Рук твоїх мені вже не торкнути,
ти ніколи мене не впізнаєш...
Час спокути.

Вечоровість мій спогад остудить,
проведу його поглядом вдячним.
"Я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу."

маленькі долоньки притулиш тихцем до вікна -
між татом і мамою вічна холодна війна,
на мінному полі ти між таборами - одна,

і цілять без промаху леза та кулі – слова,
між зуби проціджені – краплі нескінчених чвар;
мов крейда із дошки, стирається віра в дива,

і дротом колючим зашила вуста німота,
та краще б гриміло-стріляло, та краще би, та…
мов кішку вошиву, тягали б тебе за хвоста;

лиш …надцять минуло - це ж точиться сотнями літ,
податися геть: самокат? пароплав? зореліт?
поволі течуть кольори з олівців на столі,

дешевий частунок чи цяцька - як підлий хабар -
в нотатник товстий переможно запишеться бал…
хай краще… на вулиці топче ногами юрба.

і гнутись тобі, як вербі, доки хтось не зламав;
утрьох веслували в човні – а сьогодні сама;
так мало хотілося,
мало хотілося,
ма…

Рясненько букви точаться з душі.
Такі живі й стобарвно кольорові.
На білі, мертві клапті паперові
лягають, обернувшись на вірші.

А в серце жалять гостряки тернові:
чи все по-правді? Бо ж тоді чужі,
над шиєю здійняті бердиші
опустяться за ґандж в єдинім слові.

Із камінця коштовний діамант,
що міниться із кожним поворотом,
лише тоді народиться, як пóтом
зросить йому гранильник кожну грань.
І ювелір, уклавши свій талант,
оправою обійме щирим злотом.

кохання - вогник в темряві нічній,
що манить й тихо кличе за собою.
Це світло мрій у гавані надій,
душевний рай при зустрічі з тобою.

Кохання - серед холоду весна,
іскринка, що у серці не згасає,
солодка мука й чарівна струна,
потік стрімкий, що розум забирає.

Приходить в душу,як п’янкий дурман,
не просить в серця дозволу чи згоди,
веселий пише чи сумний роман,-
взаємності чекає в нагороду...

Немов косою по траві,
Слізьми, мов росами, неначе
Скрегоче пащею і плаче
Вовчиця-Доля на зорі.

Стеблом упала до землі
Косою ранена тварина,
Як та знедолена людина…
О, Боже, діти ще ж малі!

Коктейлем дивним, чарівним,
Роса змішалася із кров’ю,
Додавши сил її здоров’ю
Під першим променем ясним.

Згасла остання вже зоря
І сонце з вітром, мов водою,
Злизали з рани рештки болю.
Доля пустилася в моря…

Надій-вітрила, весла-зла,
У перемішку із косою,
В бою, що тягнеться грозою, -
На все це схожа Долі гра…

Є на Кавказі притча про овець,
яких баран приводить до обори.
Сумний на них чекає там кінець,
а ватажок живий виходить скоро,
в довіру входить до нових сердець,
щоби початком став для них кінець,
зростає знов до сильного покора
і поспішає свіже м’ясо до обори...
Але чи притча тільки про овець?

Заслонила небо тучка
и закапал мелкий дождь.
Скоморошит, как Сердючка,
грозный цитрусовый вождь.

Бело-синие нардепы
развернули балаган.
В нем лапшу на уши лепит
их «шестерка», зиц-пахан.

Ставит наш премьер задачу:
"До ста гривень колбасу!"
Ей бы саван от Версаче
да еще одну косу.

«Ква-ква-ква!» — как жабы с кочки.
Ложь на лжи, куда ни глянь…
Из одной и той же бочки
Разливали эту ср@нь.


Вибачаюсь за різкість висловлювань, але "маємо те, що маємо..." (С) Л.Кравчук