Згасло сонце, лечу в безодню,
Серце шкрябають сотні котів:
Я сьогодні тАк не хотіла,
Ти сьогодні тАк не хотів..

Дивно, ніби й невинна зовсім,
Та собі би дала стусанів:
Я тобі пояснити не вміла,
Ти ж - повірити не зумів.

Але, знаєш, то тільки крапля
У озерці життєвих сліз:
Впала дзвінко на тихе плесо -
Вітер хвильки малі поніс...

Енеї не знали, куди вирушає їх човен.
Енеї пливли в самоту, боячись припливти.
Енеї дивились в минуле. Дивились. І кожен
Боявся спитати: навіщо їм треба пливти.

Навіщо іти в цю безодню, в це море безкрає?
Навіщо цей холод пітьми, як немає кінця?
Навіщо «навіщо»? Навіщо? Нічого не знає
Ні Бог, ні вогонь, ні душа кам’яного ченця…

Гойдалась гойдалка. «Ги» — гуси ґелґотали.
І Вавилон стояв, мов зілля снів.
А чорні круки з сонця вилітали.
— Полів!

Кудись ріка текла сивоборода.
І випинались пагорби й лани.
В ґерданів квіт вквітчалась майська врода.
— Весни!

Хтось помирав і вилітав у вирій.
І все село вривало рівчаки.
І білі хмари руки мили в миррі.
— Ріки!

А за селом — неходжена стежина.
Кульга тварина. Звати Фабіан.
Так цілий вік — повторювана днина.
— Пеан!

І, що було, що завше, віки-вічні,
Зникало в мар-
му-
рову каламуть.
І тільки взимку, 6-го, у січні...
— Пливуть!

Лишенько цап один всю правду знає.
Але його не випустить кільце.
За душу цапа ключ впаде до раю.
— Яйце…

Сіра мряка окутала світ,
Наїжачились в парку дерева,
І трава проростає, мов дріт.
Туга горло затисла сталево...
Під деревами купи сміття
І розлючені пси за кущами...

В паралельному ж світі життя
Пишним цвітом веснує з хрущами...

Повернімося ж у світ, де буяє весна!

* * *
Дорога звивається
Змія Я лечу кудись
не сама Дзвуками
розслабляюся і тремчу
Заплету думки свої
і засну...

* * *
Бачу сон
Він пестить моє волосся
Губи обпікають мені чоло
Я незрушна
Вій моїх колосся
Лиш тремтить в очікуванні чогось...
Я в обіймах
Пригортає мужньо рукою
Горнусь я Пробігає по тілі струм
Але враз прокидаюсь кішкою п’яною
на його плечі під автівки шум...

Піти туди, де долі ще не було…
І там завмерти,... стоячи....
Як слон -
Маленький хлопчик загубив верблюда
Та не зумів забуть тепла його
І думав, думав…

Пустеля марить недитячим чудом
Їй сниться цей непереборний сон…

А хтось комусь – дощем спаде на груди
І знов дівча від сну жирафу збудить,
Щоб пальми цілувать в задуму скронь…..

Та вовк поранений це вислухав байдуже,
Пішов, і не лизнув моїх долонь…
Лиш в очі з віч
Вовчий
Вічний як відчай
Палючий
Вогонь!

Співаю спів розлук:
Дві тіні йдуть,
Два сонця плинуть
Серед хмар
Назустріч
Одне однОму…
І печальний згук
Безживних губ,
І лише помах рук
Безсилих, безтілесних
Безсоромних
Майнуть між тінями….
І знову безустий сум
Їм спів дарує свій
На сотні
сотень
років…

Маленькі ролі великі люди
Натхненно грають до кінця
Велика гра маленьких людей
Неймовірно тішить Творця :)

Лунко вершками збиваються хвилі
У свіжість поглядів і відчуттів
Гарно складаю на березі крила
І віддаюсь на поталу воді

Напиваюся нею досхочу
Кожною фіброю кожною складкою
Я й надалі ходитиму боса
Розпечений камінь стане печаткою

Кину все, відпущу собі хобота,
Заговорю мовою слонів,
І піду поміж Росій
До тропіків
По задумі лісів…
Розтривожу пісні
І залишиться
Так далеко
Зачепившись між горами
Мій людинячий і такий
По-дитячому неупокорений
Спів…

Зачиняє вікно
Протяг,
Завмира на півсло
Посміх,
Простягаються повз
Руки –
Щоб торкнуть
Дивне скло
Смутку…

Відчай –
Останній зблиск,
Холодний ніби промінь,
Моєї зброї проти вічності,
Проти байдужості…

Змахну коротким лезом
І випущу на волю
Сонячного зайця свого серця
Вам – лиш тінь на стіні
Від помаху крил його
Краплі сміху колись такого рідного….

Кому по дорозі – давай покатаємось!
Чи впізнаєте коня мого?
Колись – він був верблюдом…
А раніш?
- Драконом…

Ти будеш знов сама,
Напруга струсить тіло:
Це хтось відчує те, що ти хотіла,
Це хтось ущерть заповниться бажанням;
Не знає хтось, що ти іще неспіла...

І буде сон:
Два дерева сплелися,
Два запахи в новім зійшлись парфумі.
Тепер вже час: ти віть її торкнися -
Два тіла струсоне бажання в сумі.

***
Що найпростіше
Тобі я волію сказати?

- Скинь з себе полум’я -
Сорому одяг пекучий,
Гола ступи на знічев’я
Піску,
Що безлюдним півостровом зветься
Злийся із ним,
Обійми
Ніби хвиля
Його перевтомлені груди,
Скорено він приведе тебе
В дивну країну – Там
Я на тебе чекатиму…

Що найпростіше?
Все те,
Що незмінним буває…

***
Мушля – віддано доторкається
До вух і долонь дівчинки:
Казкою на ім’я любов
Співає про спрагу Японія
Під шум солоного моря…

Художник емоцій... Натхненно і чисто
Я різнобарвно малюю життя.
Творіння моє – яскрава жар-птиця,
Яку випускає на волю душа.

Обожнюю: порухи серця найменші
Малюють картини моїх почуттів.
А я не ховаюсь, і не боюся,
Бо галереї мої – не пусті.

Запрошень сюди не чекайте, друзі,
Але, якщо вже дуже кортить,
Можу і вам яскраву жар-птицю
В душі розбудити – нехай летить...

Вони такі тривожні...
Вони такі правдиві,
навіть, коли брехливі.
Вони, зазвичай, карі,
глибокі й безмежно гарні,
виразні і таємничі,
дикі і симпатичні.
В них слабкість і сила водночас,
в них “хочу” і “не хочу”,
в них “я від тебе шалію”,
в них “просто не розумію”,
в них “хто ти” знаком питання,
в них паростки кохання...
В них дзеркало скляне,
І я там бачу себе...

Наче учора було ще малятко,
Мамине з татком маленьке хлоп’ятко,
А вже розправляє парубок плечі...
Ой, як же швидко зростає малеча.
Ох ти, розумнику, впертий юначе,
На лобі написано – батькова вдача.
Сину, синочку, моя ти дитино,
Я тебе прошу – щасливим будь, сину.

Зачервоніли черебці й черемхи,
Черешні й вишні червень зчервонив,
Червінцями багріють оберемки
Червцю і золота пшеничних нив.

У чагарях зелених і черпатих
І спів і чиргіт, посвисти, і хруст -
Черлене сонце в хусточці дівчати
Чарує спраглим амарантом уст.

21 Червня 1974

Червневий день в іржі черленій
і луки черленню взялись.
Зозуля нам кує на клені.
Усе, кохана, як колись:

Чебрець, васильки - і цілунком
Осотує пахуча нить -
і дзвонить день червневий лунко
і червень серце червленить.

1938

Учора мов – хлопчиною замурзаним
Я рвався з долею у жмурки гратись.
Стругав і коней, і вірші – і з музами
Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубило сурмою.
Все менше чару, захвату і скрику –
і вривану мелодію зажур мою
Виводить вечір під осінню скрипку.

7 березня 1973

Догнав голуб сивую голубку
на калиновій вітці.
Із пісень, зібраних Грінченком

Рясним вогнем в Купальному багатті
горіли коси русі й зорі віч –
і вабила снажна липнева ніч
в хрещатому барвінку зорювати.

Вона ж, ненатла щастям примхуватим,
далеких, нових спрагнена облич,
варила завжди любчики й тирлич
і чаром чарувала сни багаті.

І він з’явився, воїн буревійний,
і сад стоптав їй, поламав калину,
що злотом шовку хтіла заплести.

Зотліло літо й одгриміли війни –
і тче їй осінь пісню журавлину
про юні дні й калинові мости.

1974

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.

Промають маєм дні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим прозелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

1974

Да не ущитятся щити своими,
и да посечени будут мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів Геллади не зряджай, Язоне,
за руном золотим! У тій даліні

тебе обмарять ночі солов’їні,
данням любовним зможуть гожі жони,
і шлях заступить плем’я необорне
залізним проростом зубів зміїних.

Ти, може, й цілий вернешся в Гелладу,
здолавши чарами догонь чужинну,
і грім, і зудар зловорожих скель.

Та замість руна привезеш ти зраду:
вродлива бранка вб’є дітей, дружину,
тебе ж розчавить власний корабель.

1951

І тугу, й гострий біль, тривожних днів неспокій
розводив гоже ти в майстерності високій
сонетів різьблених, станких олександрин,
стоявши, наче жрець – між варварів один,
при олтарі Камен, сатрапами проклятих.
І вирік захват твій, що долю поділяти
з Насоном-вигнанцем приречено й тобі:
тож ти «нікчемних од» не вмів плести юрбі!
Тож навіть – в’язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
закинутий у сніг, у вихор Біломоря,
ти в тиші зморених тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів.

1951

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний Рільке,
і Рильський, і Зеров, олександрійський вірш
переманив мене, подобався найбільш,
немов солодкий лад колядки чи гагілки,
біль серце заторкне: а що, як ці листи
прийдеться знов мені розвіять, розмести
із вітром із чужим, по несвоєму полі?!.
І не діждатися, не бачити ніколи
Признання любого, найкращої із слав,
щоб співанку мою хтось за крисаню клав.

1951

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шавлії трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну –
і нині гірчавінь на серці безустану...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб, нюхавши його колись, мої сини
знайшли додому шлях далекий та ясний.

1951

Кривавим листом котить падолист –
І серце прагне знов далеких візій.
Щоб понад нами знову пронеслись
Бої одважні і залізні!

Щоби дзвеніли списи і шаблі
І жах вогню будив до дня оселі,
Щоб ісходило сонце на землі
В вінку шрапнелів.

Щоб місто знов під чоботи ватаг
Коври стелило і стяги шовкові.
Щоб в синім небі стрічка золота
Благословила нашій крові.

1927

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померхів у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени, й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти...

1951

Відбатувати бритвою Оккама
Слова і снива, дотики і плечі,
Всі візерунки долі недоречні,
Бо знову камінь падає на глечик,
А потім глечик падає на камінь,

Вовік віків. І тріщинки-стигмати
Навзаводи біжать від дна нагору –
І ллється горлом перегіркле горе,
- Моя маленька , - пошепки говориш, -
Ти звикла вже щоразу помирати?


І звично клеїш душу у долонях,
Стираєш наждаком все наболіле,
Твій бідний глечик знову – вкотре – білий...
Та знову навпіл розлетілось тіло:
Цей черепочок – син. А другий – доня.

Не серце - а землі відкриті щиро пори,
впустила глибоко любов своє коріння.
І пагони припіднятого правом зору,
немов благання, підіймають стрімко вгору
розраду, вдячність і терпке від слів терпіння.

Бучна від пристрасті кагорта сталих стуків
відлунює кантатами у сонця зливі.
Так заникають в краплях болі та розлуки,
вмивається посвятою надій порукa -
хвилину щастя на устах гойда тремтливо.

О, сонця зливо,
пройми
бажанням
божевільним
бути...

4 Березня 2008

Чи є безсмертя на Землі?
На перший погляд ні, немає,
Як умирали королі,
Так і диктатори вмирають.

Давно поснули диваки,
Що потонули у любові,
Та не відійдуть у віки
Палкі історії казкові.

Нехай же кров у жилах б’є
Від стріл Амурових влучання,
Безсмертя все ж на світі є,
Як на Землі живе кохання!



31.03.2008

Ти знаєш, що ти соняшник?
І не знатимеш – я тобі не скажу....
Насіння твоїх жартів
Часом в темній шкаралупі,
Але сутність завше світла.....

Пелюстки твоєї уваги....
Лапате листя думок....
Прагнення висоти....
Ти досі не віриш, що ти соняшник?

А хто ж тоді?

П’яному зятю
Теща їсти подає,
"Ви не подавайте
В мене жінка є"!

На те я женився,
Щоб жінка служила.
На Стіл подавала
Коли вже зварила.

Дочку теща позвала
« годуй чоловіка»!

Жінка його в потилицю
«можеш взяти сам
Ти же не каліка»

Он полонок,
Он тарілка,
Їда в рот полізе-
Це же не горілка.

Чоловік знітився,
Миску в руки взяв.
З черпаком до горшків
Сам пошкандибав.

Більше героя з себе
Він не видає.
З миски все змітає,
що теща дає.

Я швидка і завжди поспішаю,
Зупинилась на мить - і вперед!
Пролітаю крізь ночі, встигаю;
Бачу сотні хвостатих комет;
Та об тебе чіпляюся - б*юся,
Через тебе збиваюся з ніг,
Через тебе палають і гнуться
Гострі леза моїх ковзанів...
Але ти не помітив аварії
І пішов, де троянди і фрезії,
А мені залишив тільки мариво,
Мозку струс і пекучу магнезію.

покликала нічку
у свій куток
кавувати
тільки щоб із власним
варенням
я знаєте
не люблю солоного

будемо лузати
насіння по небу
під яким
кожна комаха
бажає собі
шпарку
у крилах ангелів
щоб не холодно
під ранок
і гойдалку із бабиної осені

докавуємо
а після третього кукуріку
піду замітати метеорити
що не встигли здійснитись

Смак кави в порцеляні...
Стигне вечір,
У зорянім тумані
Тануть речі.
На споді філіжанки
Трохи млості,
Хвилюються фіранки -
Місяць в гості...
Ворожимося в трунку,
Млієм, Бігме...
Цей присмак поцілунку...
Кава стигне.

Все безсмертне в світі
Доки сонце гріє.
Досягнуть вершини
Кожен в житті мріє.

Галопом, мов коні,
Пробігають роки.
міняються покоління,
міняются віки.


Гени батьківські
В клітинах дітей,
Діти виконавці
Батьківських ідей.

Життя безкінечне,
Безкінечний світ.
Гине покоління –
Це є родовід.

Батьки за життя
Багато не вспіли.
Може не змогли,
Може не зуміли.

Урожай збирають
Пізно в восени.
Їх діла продовжать
Дочки і сини.

спішу
шукаю
тінь крила
отого, що вкриває
болі
а серце - ніч
і ледь жива
блукає доля,
хвора доля...
лезом ножа
по відчуттях
і криця біла
по тривозі,
для всіх вона -
язик вужа,
але для когось,
при дорозі,
вона - єдиний хисток
слів,
отих забутих,
хатньо-рідних...
їх хтось у вузлик
вміло сплів,
і кинув
в пам’ять
як п’ять мідних
монет минулих...
проста така
як день проста
мовляв, хтось скаже,
не щаслива...
та, головне,
її дуща
така красива!..

Вуста Наташинi - корали,
До болю стиснутi мовчали,
Проте вогонь її очей
Зрiвнявся з зорями ночей.
Не хоче йти, стоять не смiє,
Так страшно - тiло кам'янiє,
Заб'ється серце, стихне знов,
Порiдшає загусла кров,
Дихання рiвне як молитва
Невидна в нiм емоцiй битва,
Постiйна тiльки без кiнця
Вродлива чистота лиця.
- Скажи чи можна в пору пiзню
Провести жiнку вже замiжню?
Я не ображусь якщо нi
Я проведу тебе у снi.
Тебе не зупиняю далi
Рахуюсь з почуттям моралi.
- Микола! Зараз зупинись,
Серця обманутi колись
Пристойностей скидають маски
Вони не можуть жить без ласки.
Кохаєш мене? Так цiлуй,
В своїх обiймах швидше скуй,
Я хочу, дуже хочу чути
Потоки нiжних слiв, не рути.
Яка б гордлива не була
Вразлива жiнка без тепла.

ХХХ

Пiвночних сил хитрющi чари
Ще не розводили базари
А хати нової порiг
Наташиних торкнувся нiг.
Немов заповненi журбою
Закрились дверi за спиною,
Пробив годинник на стiнi
Мотиви звичнi i сумнi.
Наташа не зверне увагу
На чоловiкову розвагу.
Нехай п'янiє в пiзнiй час
Серед жiночих зваб-прикрас
Пройдешнiх днiв герой романа,
Вже не болить ночами рана.
Солодко спить її король,
Красунi сам вiдвiв вiн роль
Достойну, ситу, чуть зрадливу,
Почесну, зрештою щасливу.
Йому байдуже, що не та
Його для неї теплота.
Доповнить звичку, знайде збоку,
Не ласку, а любов глибоку,
Але, щоб долi власнiй в лад
Верталась кожний раз назад.

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

Легионерам кланов
или
шабашникам «пид прапорамы»

Стоять на жизнь, легионеры!
За день – не менее полста.
Пенсионеры, пионеры
с брехней пахана на устах.

Над головой заплещет тряпка –
знак опознания – чей клан.
И запах кухни – для порядка,
и запах денег. Пуст карман.

Не так щедры миллионеры:
пора копеечку беречь.
А за одно – беречь и нервы:
покушать – сытно, мягко – лечь.

Леді Осінь...
Бо ти ж не чекав і певно що втратив надію,
І сипле не пристрастю Вересень – сірістю сліз
Скупих чоловічих, гірких бо найперших. Біліє
Волосся на скронях. І дощ перекреслив навскіс

Останні надії. Нитками клубочків строкатих
Ти серце зшиваєш. Нерівний, скривавлений шов.
І блюз – відголоском із втрачених шестидесятих,
Довірливо-хрипло співає: остання любов...

Я так жіночки боюсь,
З нею зовсім не сварюсь,
Вдень мовчу, мовчу вночі -
Сплю тихенько на печі.

Зранку жіночка зникає,
Каже гроші заробляє,
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

А вона і у суботу
поспішає на роботу.
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

Вдень я хату прибираю,
Огірочки поливаю,
Наварю борщу смачного,
Та такого запашного.

Жінка каже: Не такий,
Борщ у тебе не смачний!
І картопля не смачна,
І горілка не хмільна!

Нас так вчора частували -
Повні чарки наливали,
Цілували й обнімали,
Дуже добре погуляли!

Завтра теж піду гуляти,
В тітки буду ночувати,
Ти на мене не чекай,
Двері добре зачиняй.

Домовчався, що й казати,
Не ночує жінка в хаті.
Та нехай гуляє мила,
Аби мене не сварила.

В туманній тиші дня нового
У барвах легких, чарівних,
У сяйві неба золотого,
В проміннях сонця осяйних
Прийшов світанок синьоокий
На схили сивого Дніпра
І пробудився Дніпр широкий -
У хвилях вже горить зоря.
Блакитний схід горить, палає,
В червоних барвах небеса,
В проміннях сонця Лавра сяє,
На схилах - тиша та краса.
Листочки клена затремтіли,
Заграли гуслі чарівні,
Зійшдо, всміхнулося Ярило,
І вже дзвенять пташок пісні.
Вже день новий іде, весняний,
І жайвір лине у блакить,
І спів натхненний та жаданий
З небес піднесених летить.

Всихаємо...Замало нам поживи,
Щоб рясно-буйно квітнути-рости.
Не вистачає сонця, ґрунту, зливи;
Бракує радості, сміливості й мети.

Снаги немає розчахнути груди,
Вдихнувши вихор чотирьох вітрів.
У норах звірами стають колишні люди:
Аборт для серця, ампутація для снів.

У Волю вкоренитись - брак відваги:
А раптом хтось із сапою прийде
Щоб виполоти пагіння наснаги
І вискубати зілля молоде?

Снопами мрій розтоплюємо пічку.
Навіщо лізти з льоху на тепло?
Зміняти Сонце на кіптяву свічку,
Щоби в очах полуду не спекло!

Ось так всихаємо, сховавшись від дощу.
Нащадки Велетів, Землі та Сонця діти.
Вклонімся ж прадідів іржавому мечу!
Щоб відродитись - треба й власну кров пролити.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

- Не піду до школи!
Не піду ніколи!
Там примушують писати,
Додавати, віднімати…
А я хочу гратись,
Хочу розважатись!
Нявкнув котик: - Не ходи,
Я не бачу тут біди.
І я обов’язок забуду
І мишей ловить не буду.
Усміхнулася матуся:
- І я вдома залишуся.
Краще вже відпочивати,
Аніж гроші заробляти.
Не буду я їсти варити,
Нічого не буду робити.
А тато зітхнув і сказав:
- Я й в думці ніколи не мав,
Що обов’язок можна забути,
Від усього вільним бути.
За підказку дякую, сину!
Оце тепер я відпочину!
Давно вже час зробити так.
Ходімо, мамо, в зоопарк!
Я кричу: - Мене візьміть!
Тато глянув лиш на мить:
- Піклуватись про дитину -
Це обов’язок, сину.
Нам же любо розважатись,
А не про тебе піклуватись.
Тепер обов’язків нема.
Не просися ти дарма.
І вони собі пішли,
Мене з собою не взяли.
А я думаю – гадаю:
Що про обов’язки я знаю?

Мені нікуди світу дівати,
серце - двері відчинені настіж.
Тиші голос почутий -
за свято,
спраглий погляд відчутий -
за щастя.

Мені нікому ніч дарувати -
спопелилась вона в попільниці.
Розосінене листя -
за злато,
розгординена думка -
за ницість.

І нізащо мене не дістати
та не зморить самотність-облога.
Недоказане слово -
за ката,
а вино недопите
за Бога.

І ніяко - вдивлятися в очі,
де ні сонця, ні вітру, ні зливи.
Не всідається дотик -
за хочу,
а роки у ваганні -
за мливо.

Тож нізвідки чекати покори,
бо за неї - ні кроку, ні мита.
Я молитву ціную
за горе,
а Вітчизну -
за кров, що пролито...

3 Березня 2008

Востаннє я бачила Зорі,
Коли сходив місяць і ти, заблуканий,
Розпочинав нову сторінку
Свого порожнього життя.
А моє – забуте і закрилене –
Гойдалося на двох щаблях
Пережитих терезів…
І марилися Афродіти,
Талановиті Афіни і Меркурії,
І небо гойдалося під, наді і у мені.
І від того коливання
Надривалися нові квіти,
Цвіт напіввідбутого, напівзірваного,
І падали додолу.
Я дивилася на прозорість у формі сліз,
яка блищала докором, але у тому блиску
Запліснявіло справжне і намріяне,
Павутинне і зотліле…
І лише пісня чорного вовка
Лунала у передчассі,
Зливаючись з білизною простору,
Простору прозорості сліз –
І боліла-горіла-пересерджувала
Любов, заприявлена в Нелюбові…
І горіли Затьмарення невиліковними ночами,
І пленталися вечори
Окремішньо від лісу…
І в тому вчувалося передчасся перевтілення,
Коли сльози стануть серпантином,
А небо обернеться немовлят-к-ом,
А печера пустощів – пестощів пелюстищем
Відзабутою Новою Літерою.
Адже лише на Перехресті Світів
Пізнається Таїна.

Я прошу, забудь про все невідбутне,
Закрий у Душі Нечуттєвість сну,
Ти мрієш про Травень, а сходить Грудень
Забутий навсебіч, пливеш за межу.

Ти просиш забутися, але не жертовно, –
І плаче твоя неосмислена Мить!
І не повертається Червоний у Чорному!
Шляхи перекриті. Час попіл гасить.

Твої лабіринти, що є - невізіями,
Загублені Богом осердя листи…
Це любе непрощення, осмислення пізнєє –
Що Ми-не є Я і Все-не-є-Ти...