Закипіла, заревіла
Лютим стогоном земля.
Небо хмарою чорніло.
Жовта, жилава рука
Обривала стиглі грона,
Бгавши черево плодів,
Розливала тінню морок
Поміж куряви ґрунтів.
Не вино текло рікою,
Не краплистая сльоза.
Не багрянистою кров’ю
Упивалася гроза.
Рідина та незбагненна,
Ще не бачена до нас,
Щось між вірою в спасенне
Та приреченням на фарс...

Пастель осіння, подихи розмиті
Тіла сплелись плющем - і під дощем,
Що нас укрив плащем, промоклим вщент,
Губами краплі ловимо, як миті…
Можливо, ми самі у цьому місті
Зосталися? Та листя золоте
Безмовністю бруківку замете…
Владарка у бурштиновім намисті
Куйовдить вітру кучері русяві
І розбишаку тулить до грудей:
"Яке нам діло до отих людей?…"
І заколише в променистім сяйві
Очей-смарагдів…Наша перша осінь
Безцінним скарбом сипле з рукава,
І ми з дощем ковтаємо слова,
Солодкі сльози в мокрому волоссі
Ховаємо.. І прудконогий час
Немов раптово уповільнив кроки…
Тремтить в руці майстерній пензель вогкий,
А дощ все ллє – на радість чи печаль…

Метелики зими запорошили снігом,

Знайомі всі стежки покрала крига,

І я іду один до свого дому,

Шукаючи нову для всіх дорогу.



Навіщо, я молився сонцю й небу.

Навіщо, я писав листи до тебе -

розвішав на деревах замість листя

Та в тебе не було для мене місця.



Я скрізь порозливаю зимну воду

Аби відображала твою вроду.

У серці відмира твоя сніжинка...

Моя любов - моя крижинка...

Зимо, зимонько, зима
Що ти дітям принесла?
Принесла я вам сніжку
В білосніжному мішку.

Принесла я дітворі
Морозець у рукаві
Привела на ваш поріг
Я веселий Новий Рік!

Ялинко - ялинко,
Зелена хустинко,
Кольорові шишки,
Цукерки, горішки.
Діти та дорослі
Кличуть тебе в гості

Сніжинко-сніжинонько,
Лети на Вкраїноньку,
Стелись полем рясно,
Щоб родило красно!

Стелися стежинами
Помежи хатинами,
Ходять гості дорогі,
Носять з щастям пироги.

Стелися порошею,
Думами хорошими.
Замітай - звеселюй
Душу і оселю!

У хвилі ввійду як у ніч, як у небо, як в хату-

Блаженний притулок, де стулочок-слів небагато,

Бо що говорити? Для чого? Навіщо і пощо?

Моя Атлантидо, моя недомолена прощо –

Моя недомовлена, та відшепочена туго...

Дрібненька перлинка на споді.Розходяться туго

Долоні у мушлі...Отак, обережно, бери –

Прийми її ніжно – а потім підкинь догори!

У небо, у хвилі, у білу любов океану,

Де чайка остання проквилить останню Осанну,

Де місячна стежка проляже до Бога німого,

І води зійдуться, як руки, а більше – нічого.

Хто зможе змалювати менІ осінь,
Чи в позолоту вбрати всі гаї?
Щоби рум'янцем вкрився кущик кожен-
Не вистачило б фарб на всій землі.

Чи є той хор, що міг би передати
Прощальний клич у небі журавля?
Тим більше, що уже й казати,
Про стоголосу пісню солов'я.

Хто зможе шелест вітру повторити,
Зорю ранкову, блиск далеких зір,
Природи загадковість зрозуміти,
Долин красу і тихий спокій гір.

Ти не збагнеш! Та є Творець Всесильний,
Творець зірок й небачених світів
Але гордиться розум примітивний,
Що вже до місяця він, бачте, долетів.

Чим чванишся, о горда ти людино,
Верни весну осінньої пори,
Час зупини, що мчить як птах невпинно...
Чи може зірку скинеш ти згори?

Багато вже відкрито є законів-
Творцем світів встановлені вони;
А ти візьми, за славою в погоні,
Хоча б один із них переміни.

Ні не тобі належить вічна слава,
А лиш Тому,Хто всіх і все створив,
Хто вмер за нас, щоби душа співала
Хвалу Тому, Хто гріх її простив.

Коли ж не бачиш ти краси в природі,
То вийди в ніч і підніми свій зір:
Кружляє всесвіт в вічнім хороводі,
То ж розпитай про Господа у зір.

Кожна із них свій шлях в танкý цім знає
І час, і простір кожна має свій.
-А хто є я?-хай всяк себе спитає,-
Що так піднісся в гордості своїй

Ні, ти не Бог, ти лиш творіння Боже,
Та ще й до цього часу не збагнув,
Що сам собі нічим не допоможеш-
Бог розум твій на тебе повернув.

То ж не спіши світами володіти,
А краще гордий розум присмири.
Щоб хоч частково Бога зрозуміти-
Ти перед ним коліна приклони.

Хто може менí осінь повторити?
Словами віршів, чи на полотні...
Щоби без Бога Бога зрозуміти-
Ще не знайшлось розумних на землі.

Ось і св'ят-вечір прийшов на поріг,
В домі ялинка сіяє;
Хай вифлеємську зорю
Всім нам вона нагадає.

А на столі пироги і кутя,
Знову дідýх на покуті...
В серце приходить весна,
Хоч і морози скрізь люті.

Хай у св'яткові ці дні
Вщухнуть в душі буревії,
І хай збуваються всі
Наші бажання і мрії.

А Той, Хто в яслах родивсь,
Серцем твоїм володіє,
Бо лише в Ньому однім
Збудуться задуми й мрії.

Хай вифлеємська зоря
В серці горить не вгасає,
Хай сам Господь нам усім
Спóкій та мир посилає.

/Моїй донечці в день випускного вечора присв’ячую/

Пролетіли роки безтурботні,
Наче пташка у синьому небі.
Ще сьогодні ти в школі, а завтра
Стежка нова чекає на тебе.

Залишивши гніздечко тепленьке,
Полетиш щастя-долі шукати,
Але школа, як рідная ненька,
Буде вістки від тебе чекати.

Шкільні роки…Ще вчора ти мріяв:
Поскоріше б відкрилась дорога,-
А сьогодні, я знаю, не хочеш
Залишати шкільного порога.

Ще не раз ти згадаєш ту стежку,
Що вела тебе з дому до школи,
Ще не раз зайдеш в гості, та тільки
Років цих не повернеш ніколи.

Та куди б не закинула доля,
Де б тобі не прийшлось побувати -
Пам'ятай звідки шлях починав свій,
Школу ти не спіши забувати.

І коли полетиш ти далеко,
Коли будеш висоти долати -
Пам'ятай, що лелека що року
Повертає до рідної хати.

У житті може станеш відомим -
Не забудь перші букви кривенькі,
Не забудь свою вчительку першу,
Що з роками вже буде старенька.

Не проходь мимо вчителя свого -
Поклонися низенько-низенько…
Де б не був, ким б не став - не забудь же
Свою школу, Вкраїну і неньку.

/Моїй колишній вчительці
О.О.Мартишук присвя'ячую/

Не віриться, що так біжать літа,
За днями дні і роки за роками.
Минуло літо й осені пора
Прийшла до нас з холодними дощами.

Пожовкло листя, луг уже відцвів,
Летять ключі вервечками сумними,
А я лишаюсь ждати журавлів
І холодів, що вже летять за ними.

Скільки стежок, широких і вузьких,
Проклала я зеленими лугами.
Невже зима усі мої сліди
Засипле білими, глибокими снігами ?

Невже одна в холодну заметіль
З сумними позостануся думками.
Кому відкрию серця свого біль
І хто душевні залікує рани ?

Як боляче на схилі своїх днів
Себе відчути в світі сиротою.
Хто другом був - мене не зрозумів,
А темрява так низько наді мною.

Та голос чийсь так ніжно промовля:
"Не плач, дитино, Я тебе кохаю,
Я і за тебе покладав життя,
В мені однім дорога є до раю.

Я перед тебе хрест тяжкий проніс,
Тому й тобі поспівчувати можу.
Як боляче на душу давить гріх -
Лиш я зніму цю непосильну ношу.

І не сумуй, що осінь вже прийшла,
Що скоро снігом слід твій зарівняє.
На цій землі ти гостею була,
А там весна і юність не згасає".

Бігцем не ловися за світ у шпарині,
розплющуйся повно, прижмурюйся щиро,
напружуйся зором - проймися в людині,
приймаючи промінь від сонця за миро.

У пошуках світла, дорогою долі
вкладай добру пам`ять і кріпни у втраті,
займайся від віри, лети видноколом,
не спи, не дрімай у годину крилату.

А що недогледиш - то серце підкаже,
заляже, втамує, думки напророчить...
У Правди обличчя кричить макіяжем,
а ти не дивуйся - дивись просто в очі.

28 Листопада 2007

Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?

Хоч небо чисте та не те,
Хоч дні погожі та не літні...
А на порозі осінь жде
І дні холодні непривітні.

Ще зелень пишна на лугах,
Доносить вітер запах м'яти...
Як лине пісня у гаях-
Не хочем осені згадати.

Але повір: вона прийде,
Пора холодна та журлива,
Як мить одна весна пройде,
Пройдуть дні радісні,щасливі.

Що твою душу звеселить,
Як осені пора настане?
Яку згадаєш світлу мить,
Щоби розвіяти тумани?

Хто в час дощів,чи в буревій,
Для тебе вірним другом буде?
Ісус! Він вірний захист твій,
Тебе не лишить не забуде.

Тож,друже мій,ще з ранніх літ
Спіши на добру стежку стати,
Щоб в дні осінні,дощові,
Міг літо з радістю згадати.

Щоб спомин душу не гнітив,
Що не на тій трудився ниві
І марно все життя прожив,
Даремно стратив свої сили.

Коли ж настане жнив пора-
Ти плід приніс,а не полову.
Тож не лінись творить добро
І по-Господньому жить слову.

Останній лист пишу вам в цьому році,
Та згадкою зустрінуся ще з вами,
Ви в моїм серці, скрізь, на кожнім кроці,
Я кожен день лечу до вас думками.

Я знов і знов іду через "дубину",
Знакома стежка, тойже перелаз,
Сусідів "загаєм" своїх зустріну
І чим скоріш спішу, спішу до вас.

Спішу до вас про радість розказати,
Яку знайзшов у Господі Христі,
Щоб Вістку дивну й вам подарувати,
Щоб радість й ви знайшли в своїм житті.

Щоб ви прийшли знедолені, безсилі,
До джерела цілющої води,
Гріхом розбиті, в повному безсиллі...
А Він зове: "Прийди! Скоріш прийди!"

Прийди скоріш! Ти чуєш, серце стогне
Під тягарем гріховного ярма.
Любов Христа зніме з душі окови
І забуяє радості весна.

Крізь морок ночі промінь засіяє
Й невіри темінь зникне на очах;
Як пташка на свободі заспіває
Твоя, Христом відкуплена, душа.

Востаннє вам пишу я року цього,
Але по часі знову напишу;
Та ти не жди нагадування мого,
А до Христа прийди, тебе прошу.

Знову вогко і дощ не вщухає,
Серце місця собі не знаходить.
Час іде-з часом смуток минає
А воно ніяк не проходить.
А воно ніяк не зникає,
Хоч турбує все рідше і рідше.
Ніби жити мені дозволяє...
Тільки жити не так як раніше.

Цитьте, демони стоголосі!
Мені смуток, а вам забава.
Вже, боюся, не маю права
доторкнутись твого волосся.

Я не тямлячи зруйнувала -
і кохання твоє, і віру.
Я б торкнулась твоєї шкіри,
та, боюся, цього замало…

Мені справді цього замало…
Що намріялось - не збулося.
Тіштесь, демони стоголосі,
Кину серце вам на поталу.

Падав смуток сірого
кольору
заволокуючи своїми
випарами
прохожих на вулицях
Бруківка витирала
об мої ноги
свої не
навмисно
викочені сльози
Поки спали птахи
у нас був час
щоб кохатись
Поголименіноги
я віддамся тобі
назавжди.

Той стукіт з’їдає мене
я відмовляюсь
від болю
не хочу чути і бачити.
Пальці здирають час
який нам виділено
Куди я дінусь?
крізь мій мозок
продерлось сотні дротів
що несуть в собі не
інформацію а
Смерть
кожен з них прорізав мою голову
торкаючись тонкими залізними
Нігтями
моїх спогадів бажань снів
я роздираюсь бо
не хочу
виношувати в собі
штучний
скрипучий
холодний
Світ...

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

Нехай проб’є останній час,
Нехай проб’є діру у грудях,
Не загублю я віру в буднях,
Що в небі хтось чекає нас.

Вогонь у сонці ще не згас,
І доки є серця у людях -
Земні не налякають судді,
Що в небі хтось засудить нас.

Хоч світ сам у собі захряс,
І вітер віє звідусюди,
Мої слова останні будуть:
“Є в небі Бог, Він любить нас!”

Останні стебла загадкової трави
Ростуть самі собі незрозумілі,
Над ними хмари пролітають білі,
Написано на хмарах: “Йду на Ви”!

Під ними люди на уламках скла
Танцюють сумовито сарабанду
Забули всю й одразу пропаганду,
Здобувши промінь вічного тепла.

А час, мов дощ, нікого не питав
Чиї серця дощенту ним розбиті
Куди, коли і як йому ходити
Чий попіл він у вічність вимітав.

У тиші, серед загадкових трав,
Лежить кісток маловиразна купка
Без черепа (він став для когось кубком)...

В холодному місті хочеться тепла,
На білому простирадлі гарячого тіла.
Питання не в тому, чи ти б змогла,
Питання в тому, чи ти б захотіла

По-вчорашньому пахнуть губи
З присмаком мрій твоїх.
Ми для себе вчинили згубу,
Затаївши у пам'яті гріх.

Ще одна партія в карти -
Червоний туз і пікова дама.
Почуття нічого не варті,
Це лише еротична драма.

Між нами був секс і ніжність
Зранку, вдень і вночі.
У цілунках тонула вічність,
У замку заржавіли ключі.

Ті дні пролітали без тями
Крок за кроком міняли пору,
А ми об'єднавшись тілами
Догравали дорослу гру...

БУВ СІРИЙ ДЕНЬ…

Був сірий день, і мжичив дощ.
Процесія жалобна
проспект широкий зайняла.
І розтягнувся люд
на цілі два квартали вздовж.
І тУга непідробна
від перших до останніх лав
була відчутна тут.

ВисІв дощ бісером дрібним,
збирався у краплини,
що по щоках текли униз.
Оркестр у формі йшов.
І, переважно, вслід за ним
ішли самі мужчини.
А на чолі лафет котивсь.
Й не чулося розмов…

То за своїм товаришем
пожарні йшли. І плащ лиш
на кожнім. Жодного зонта
там не знайшов би й Бог! –
ховали сльози під дощем…
Ти, лейтенанте, плачеш?
Чи дощ за тебе плаче так?
Скоріше, ви удвох…

Йшли рівно, до руки рука,
пожежники – людська ріка
на довгі два квартали вздовж…
Був сірий день, і мжичив дощ.

Кволими рухами в темряві
Тулиться тінь до подушки
Стигне матрас на дереві
Діляться сни на смужки

Важкість повіки вдавлює
Струмом лоскоче нерви
Мозок думки перетравлює
Вариво снів – консерви

Вже і не спиться – лупиться
Місяця око в шибу
Ранок за ніч заступиться
День закладе на дибу...

На фотографії, де ти,
Немає більше вже мети.
Чекаю відчаю від себе,
Але навіщо? – Вже не треба.
Сховала серце між рядки –
І знову ти, і знову ти…
І хтось усміхнено веселий,
На фотографії, де ми.

Сховай свої зуби,
Не для них моє серце,
Смішні твої губи
Здаються без перцю.

І досить тривоги
У цьому повітрі,
Поховані змоги
В тобі, серед вітру.

Слова Н. Некрасова Переклад Григорія Лютого

Ой, до дна сповна шкатулонька —
Є і ситець, і парча,
Пожалій, моя зозуленько,
Молодецького плеча!
У жита виходь високії,
Там до нічки підожду.
Як побачу чорноокую,
Всі товари розкладу!
Заплатив за все я дорого,
Не торгуйся, не скупись.
Дай уста свої медовії,
Ближче, зіронько, горнись.
Ось лягла і ніч з туманами,
Зачекався молодець.
Чує, йде його коханая,
Продає товар купець.
Катя бережно торгується,
Все боїться передать.
Палко парубок цілується,
Просить ціни набавлять.
Те, що зна лиш ніч глибокая,
Ви нікому не скажіть.
Встаньте, гей, жита високії,
Тайну свято збережіть!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Що так серце, що так серце розтривожено? —
Наче вітром збуджену струну...
Про любов людьми пісень намножено,
Я своєю твоє серце пригорну...
Там, де нам було даровано зустрітися,
Я брожу стежиною небес.
Навіть сонце світить — не насвітиться
З тої миті, як побачив я тебе...
Перешкоди всі пройти знайду хоробрості,
Відшукаю тисячі доріг,
Укажи-признач лише на глобусі
Місце нашого побачення скоріш...
Зможу гори небозоряні підкорювать,
Піднімусь на крилах в синяву,
Все віднині вічне, мною створене,
Світлим іменем твоїм я назову...
Посажу я на землі сади для радості,
Зашумлять вони весіннім днем...
А коли цвітінням світ освятиться,
Хай вони тобі нагадують мене!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Як же всю ніч соловей нам насвистував!
Київ мовчав, загасивши вогні.
Грона акації білої, чистої
З розуму зводили, як в дурмані.
Сад весь умитий весінніми зливами,
В темних канавах не спалось воді!
Боже, якими ж були ми наївними!
Світе, які ж ми були молоді!
Весни промчались, зробили нас сивими,
Де чистота цих галузок живих?
Віхола скрізь, де були ми щасливими,
Знову співає сьогодні про них.
В час, коли вітер на дасі безтямніє,
З новою силою згадую я
Білі акації грона духмянії,
Що не розквітнуть, як юність моя...

«…і стануть обоє вони одним тілом.

Сьогодні ви у радісному шлюбі
Єднаєте навік свої серця,
Щоб шлях життя і радісно, і любо,
Пройти пліч-о-пліч в парі до кінця.

Сьогодні ви щасливі як ніколи,
Тож хай цей день не піде в забуття.
Пройде весілля, тільки в парі
прийдеться вам іти усе життя.

Тож будьте вірні ви одне одному,
Любов і злагода хай будуть поміж вас.
Дітей бажаю вам зростити
І хай Господь благословляє вас.

Слова Є. Долматовсъкого, Переклад Григорія Лютого

Ніч — як ріка. Хмарка легка.
І лежить на долоні у мене
Незнайома дівоча рука.
Після доріг, мов оберіг,
Я почув цю мелодію вальсу
І сюди не заглянуть не зміг...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми - мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять, рідно співать,
Танцювати я геть розучився,
І прошу Вас образ не тримать.
Викличе схід знову в похід,
Залишаючи Ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми —мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...

Поміж дітей, що граються в дворі,
Вона — смішне, звичайне жабенятко.
Заправлене в труси благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на чолі
Розтріпані, рот довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам її,
Батьки купили по велосипеду,
І хлопчаків не догукатись — вредні
Ганяють увесь день, забувши знов її.
Вона за ними бігає без тями,
Хлоп'яча радість більше, ніж своя,
Томить її і геть із серця рветься,
І дівчинка заливчасто сміється,
Вселенською щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного
Істота ця з народження не зна,
Їй все на світі так безмежно ново,
Так живить все, що інших поглина...
І я не хочу думати ні трішки,
Що прийде час, дівча прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що поміж красунь
Вона всього лиш бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на неправдивий суд!
Так вірить хочеться, налюблене віками,
Те, що у глибині її горить,
Весь Божий біль в собі переболить
І перетопить найстрашніший камінь.
І хай ці риси гострі, як ножі,
І нічим полонити їй уяву,
Палка, дитинна грація душі
Вже струменить, як марево по травах...
А раз це так, то що ж є красота
Й чому її обожнюють так люди?
Вона — лиш лампа, хай і золота,
Чи той вогонь, що тріпається в грудях?

Блаженний той муж, що не йде він на раду брехливу,
Й на дорогу неправди не зводять його силачі,
Лиш в законі Господнім шукає й знаходить він силу,
І про Божий закон він роздумує вдень, та вночі.

І він буде немов деревина,
Що над водним потоком стоїть,
Що приносить свій плід своєчасно -
Листя з віток її не злетить.

І все, що він чинить, щаститься,
Бог на нього зіллє благодать.
Він лиш в Бозі завжди веселиться,
Його радість Творця прославлять.

Не так ті безбожні - вони як полова,
Що вітер розвіє її.
Полова в вогні зотліває,
Зерно ж сходи дає по весні.

Ось тому-то не встоять безбожні в суді,
Як Архангела голос полине,
Бо дорогу дітей своїх знає Господь,
А дорога безбожних загине.

Боже мій! Як багато моїх ворогів!
Кожен злого для мене шукає!
І багато хто каже про душу мою:
-Йому в Бога спасіння немає!

Але, Господи,- щит Ти для мене
І Ти, Господи, слава моя,
Мою голову Ти піднімаєш,
Не боятимусь більше вже я!

Своїм голосом кликав до Бога
Й Він озвався до мене з Своєї гори.
Коли сплю, чи зі сну пробуджуся-
Скрізь опора, Господь, моя Ти.

Не злякаюся я ворогів,
Скільки б їх не ішло проти мене,
Бо Ти , Господи, захистом будеш моїм
І притулком надійним для мене.

Тож хіба подолають мене вороги?
Яка сила мене налякає?
Я спасіння від Господа жду!
Він в усьому мені помагає.

Коли кличу до Тебе - озвися,
Боже правди, на Тебе лиш я
Покладаю свої сподівання,
Бо безмежна є милісь Твоя.

Сини людські, чому насміхаєтесь з мене?
Й за неправдою гонитесь ви?
Віддїлив Бог св'ятого для Себе,
Він почує мої молитви.

Не грішіть ви у гніві своєму,
Розмишляйте в серцях, тай мовчіть,
Жертви правди приносьте Св'ятому,
Гідний плід покаяння чиніть.

Не кажіть:"Хто добро нам покаже?".
Підійми на нас, Боже, обличчя Своє.
Хай про радість мою моє серце розкаже,
Про ту радість, що Бог подає.

Я багатший за тих, в кого повні засіки,
А в підвалах вино молоде.
Я щасливіший всіз- моя радість навіки,
Бо нетлінне багатство моє.

Я безпечно лягаю і сон мій спокійний,
Де є той, хто мене настрашить?
Ти притулок і щит мій надійний,
Ти поможеш все зло побідить.

Як до Тебе молитися буду -
Мою мову, мій плач зрозумій,
Хай в любові Твоїй я прибуду,
Боже правди, о Царю Ти мій.

Ти голос дітей Твоїх чуєш,
Бо на милість твою вони ждуть.
Ти той Бог, що всім милість даруєш,
Та невірні в твій дім не ввійдуть.

Перед зором Твоїм нечестиві не встоять
І злочинців ненавидиш Ти,
Ти погубиш усіх, що неправду говорать,
А підступні не зможуть у царство ввійти.

Я ж, по милості, Боже, Твоїй,
В дім ввійду Твій, у страсі Твоєму.
Ти у вічність провадиш мене,
Щоб не впав я в безсиллі своєму.

Бачиш Ти, що мої вороги
Проти мене неправду говорать-
Горло їх-то відкриті гроби,
Та й вони проти Тебе не встоять.

Задум їх проти них поверни,
Бо їх задуми злі, та злочинні.
То ж відкинуті будуть вони,
Бо заплату понести повинні.

А всяк той, хто надію на Тебе кладе,
Тобі буде подяку складати,
Їхня радість повік не пройде,
Гімн хвали вони будуть співати.

Бо Ти щедрий до тих, хто Тебе полюбив,
Свою милість до них проявляєш.
Від нападків лихих Ти нас всіх захистив,
Щитом віри й надії вкриваєш.

/Моїй донечці Наді на день
випускного вечора присв'ячую/

Пролетіли роки безтурботні,
Наче пташка у синьому небі.
Ще сьогодні ти в школі, а завтра
Стежка нова чекає на тебе.

Залишивши гніздечко тепленьке,
Полетиш щастя-долі шукати,
Але школа, як рідная ненька,
Буде вістки від тебе чекати.

Шкільні роки…Ще вчора ти мріяв:
Поскоріше б відкрилась дорога,-
А сьогодні, я знаю, не хочеш
Залишати шкільного порога.

Ще не раз ти згадаєш ту стежку,
Що вела тебе з дому до школи,
Ще не раз зайдеш в гості, та тільки
Років цих не повернеш ніколи.

Та куди б не закинула доля,
Де б тобі не прийшлось побувати -
Пам'ятай звідки шлях починав свій,
Школу ти не спіши забувати.

І коли полетиш ти далеко,
Коли будеш висоти долати -
Пам'ятай, що лелека що року
Повертає до рідної хати.

У житті може станеш відомим -
Не забудь перші букви кривенькі,
Не забудь свою вчительку першу,
Що з роками вже буде старенька.

Не проходь мимо вчителя свого -
Поклонися низенько-низенько…
Де б не був, ким б не став - не забудь же
Свою школу, Вкраїну і неньку.

Мені так часто сниться рідний край,
Домівка рідна, де не був давненько;
Лиш там для мене музика звучить
І пісня та, яку співала ненька.

Частенько мене спогади несуть
В квітучий сад, у край між Стиром й Бугом,
Лиш там почую пісню солов'я
На гілці калиновій, ген за лугом.

Де ще всміхнеться сонечко як там,
Де місяць й зорі так до мене близько?
Лише у ріднім батьківськім краю,
Бо там родився, там моя колиска.

І хоч давно покинув я гніздо,
За океаном, в чужині літаю -
Про тебе, Україно, мої сни,
Пісні свої про тебе лиш співаю.

Спадають таємниці,
як одяг на підлогу.
У стрілках перевести
ще дрібку насолоди -
веде стрімка дорога
невтомо та розлого,
напитися, сп`яніти
від любощів...
та й годі.

Розсіяне проміння -
тепло вросло у шкіру.
Бажання притамуєм
та повінь передбачим,
із рук сплетемо ніжність,
забудемо про міру -
тут ми та неба подих,
затриманий
неначе.

Ніяк зніяковіти -
бо струменіє "хочу",
бо тілом промовляють
благання меценати.
А пальці розтеклися
та світ, мов потороча.
Народжувати рухи -
у пристрасті
вмирати.

Уста розшаленілі
та серце розпростерте,
себе роздарувати,
щоб ночі стало мало...
Ціною не скупитись
за таїни відвертість
та думати щомиті,
що миті -
крила шалу.

27 Листопада 2007

На пляжі цьому, що за сотні миль
Від світу, де усе колись збулося,
Знайти себе... Не попіл на волоссі –
Це океану білопінна сіль
Кришталиками стала.... І кришталь
Душі прозорий. Легко, Боже, чисто
Піском ступати...З мушельок намисто
Що ти зробив, носити...Ні печаль,
Ні докори не ляжуть на чоло,
Ні слів не буде, ані сліз не буде.
Що загубила – хай шукають люди,
Його туманом сивим віднесло,
Як і весло, і човен, і сніги –
Є тільки пляж, і води невагомі...
І чуєш – чайок нетутешній гомін,
І бачиш – краб торкається ноги
Клешнею обережно. Берег. Дим.
І ми. І світ. І більше вже нікого,
І по воді простелена дорога -
Так дорога останнім Дорогим.

«Бо зо слів своїх будеш виправданий
і зо слів своїх будеш засуджений.»
/Мт.12:37./

"Ну що б здавалося слова,
Слова тай годі, більш нічого..."
/І.Я.Франко/

Слова, слова... О скільки в світі слів
Сплітаються у речення і фрази.
Не всі слова я зразу зрозумів
І розібрався в них я не від разу.

Я не від разу зрозумів добро
Й від ніжних слів душевну насолоду;
Вони як в землю кинуте зерно,
На схилі літ приносять нагороду.

Не сам навчивсь я цих чудових слів,
А в Книзі Правди й Вічної Любови.
Слова, що дав мені Творець світів,
Сьогодні всім звіщати я готовий.

Коли навчишся й ти творить добро
І важить слово на вазі сумління,
То пам'ятай звідкіль воно прийшло,
Тому не жди від світу розуміння.

Жорстокий світ не силі зрозуміть
Правдивих слів Христової любови.
Хоч в повний голос Слово це звучить,
Та світ його прийняти не готовий.

Та ти іди, іди і знову сій
Слова спасіння й Божої любови.
Нехай мільйонам будеш ти чужий -
Один можливо слухати готовий.

Лащиться туман, немов собака,
Мокрим язиком до рук, до щік,
Так чогось паскудно на душі,
Стриматися? Або ні – заплакать?

Сльози – то вода, лише з лиману,
Не шкідлива для сухої шкіри.
Виплакатись і не мати віри
Осені, яка тобою стане.

Падаю в туман - несправні крила,
Хоч і на гарантії ще досі…
Лащиться до мене суча осінь,
Я ж бо вже її давно простила…

Коли весна дзвенить пташиним співом,
В розкішному вбранні квітує гай,
Тоді як клич проноситься над світом:
Співай, душе відкуплена, співай!

Співай! Прослав Творця піснями!
Співай, душе, ніколи не змовкай!
Хай буревій проноситься над нами,
А ти співай, душе моя. співай!

Хіба не бачиш, що поміж туманом
Видніються вітчизни береги.
Тому, на перекір всім ураганам,
Ти підніми свій парус догори.

Хай лине спів твій величаво, дзвінко,
Хай знає ворог - ти, душе, живеш,
Надією і вірою зігріта,
В оселі вічні радісно ідеш.

А там весна повік не перестане,
Наповнена нечуваних пісень...
Співай, душе, хай пісня свідком стане,
Що недалеко вже жаданний день.

***
Комусь –
Ядро й цитоплазму,
А комусь –
Руки і ноги.
Нажаль…

***
Чому ж я не клітина?
Я б тоді – навпіл ядро.
Одну половину – тобі,
І володій сміливо.
Вчися: у променів сонця –
Відповідати за ніч,
А у води – за пустелю
І водночас за зливу.

Вийду – як навесні –
Цитоплазмою з берегів
І проросту у тебе
Аж до самих легень.
Глибоко не вдихай,
Глибоко не кохай,
Мрій не катуй і не вір
Чарівникам з легенд.

Жодні чарівні слова
Змінитись не допоможуть.
Залишишся назавжди –
Напів-злом і напів-добром.
Ти – тільки ти. І крапка.
Я – тільки я. І ніколи
Не володіти мені
Навіть напівядром.

***
Одним –
Ядро й цитоплазму.
А іншим –
Серце і мозок.
Несправедливо…

"...а хто питиме воду, що Я йому дам,
прагнуть не буде повік... /Ів.4:14/

Я теж блукав у світі марноти,
У царстві зла шукав душі спокою,
Та не знайшов, бо радість без Христа
Завжди кінчається журбою.

Я прагнув світла, та навколо ніч,
Шукав любов, об ненависть спіткнувся...
І зрозумів:без Бога ми ніщо,
Та до Христа знедолений звернувся.

Лиш в Ньому я спокій душі знайшов,
До світла Він вказав мені дорогу,
Він радість дав, любити научив
І в серці мому погасив тривогу.

О, спраглий духом, зупинись!
Ти так стомивсь в нерівному двобої.
Ісусові довір життя своє,
Він пити дасть тобі води живої.

"Багато осель у домі Мого Отця..." /Ів. 14:2/

Флоріда, Каліфорнія, Гаваї...
Багато місць красивих на землі,
Але ні з чим земним не порівняти
Той вічний край, що Ти даєш мені.

Хоч в боротьбі я змучений, безсилий,
Душею лину я в Вітцівський дім.
Вчуй плач душі моєї, Боже милий
І не остав, будь захистом моїм.

Душа моя до Тебе, Отче, лине,
Та слабне дух в життєвій боротьбі.
Душа моя-поранена пташина,
Тому й прошу: допоможи мені.

Бо бачу: знову ворог насідає,
А сил нема противитися злу.
Та чую голос:"Дух твій знемагає?
Кріпись, Я сам на поміч тобі йду!"

Натхненний Словом праведним Твоїм
І військо не страшне мені вороже.
Господь зі мною, я безпечний з Ним,
Ніхто тепер мене не переможе.

І неба синь тепер переді мною,
Попереду прозоро-світла даль...
О, брате мій, замучений журбою,
Перед Творцем відкрий свою печаль.

І серце знов наповниться любов'ю,
І гімн хвали співатимуть уста.
Душа живе-коли Господь з тобою,
Коли ти духом линеш до Христа.

Флоріда, Каліфорнія, Гаваї...
Але не там хотів би бути я!
Є кращий край обіцяний Тобою,
Зігріє там мене любов Твоя.

Я вибрав шлях до вічної любові,
О мій Ісуе, сили підкріпи,
Щоб не спіткнутись у важкім двобої,
О милий Боже, Сам мене веди

Я вибрав шлях, а він не легким буде,
Та без вагань по ньому я піду,
Я немічний, безсилий, але вірю -
Ти піднімеш як стомлений впаду

Ти бач, Ісусе, як до себе манить
Мільйонами спокус гріховний світ,
В гріхах, в роспусті потопає молодь,
Без світла правди гине пишний цвіт.

Всесильний Боже, як любити мушу
Тебе за це, що відкупив мене,
Що потопаючу в гріхах спас мою душу,
За все це вічно буду славити Тебе.

Ти бачиш? Там, за вікном
Темніє бузкове небо...
Ти чуєш тонесенький скрип?
Це серце благає: не треба!
Ти пишеш... маленькі значки,
Що мало кому зрозумілі...
Ти мрієш, й ховаєш в кутки
Думки, що занадто вже смілі...
Питаєш: скажи, а чому
Не жовте небо, а синє?
І що там ховає в пітьму
Тягучо-цупка ніч осіння?
Ти пишеш... навіщо й кому?
І хто захоче читати?
Ти бачиш крізь мідну пітьму,
Що хмарки літні із вати...
Ти знаєш, що не лише туман
завадить побачити правду?
А пам'ятаєш, що твій талісман -
Яскравозелені смарагди?