Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх –
за двадцять сотиків купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення,
дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

Вдих…Видих…
Тиша…
Стук підборів…
А я, наївна, думала то серця стук…
Мої вчорашні сни несмілі й кольрові…
Сьогодні в моїй пам`яті скрутили звук…
…
А пам`ятаєш як нечутно падав сніг на вії
І ти питав: « навіщо сльзи» ?
Про що цікаво сняться сни повіям…?
Повіяло від дотику морозом…

Для тебе я найлегша здобич…
Я продаю кохання, ти казав за безцінь…
А ти по снах моїх щей досі бродиш…
І сніг на віях… де ж ті весни…?
…
Видих…Видих…
Немає звуку…

Твоє чорне пальто
розцяцьковане
відбитками
тонких пальців,
що їх колись опускали
в півлітрові дзбанки
прозорого меду
й еротично
по тому
клали до рота,
мізинцем торкаючи
кутні зуби.
Чиєсь біле волосся,
чиясь протеїнова згуба
вчепилась приречено
в комір
твого
унісекс пальто-
банально
промовистий контраст:
"Do you trust me?"-
"I don`t trust..."
Білі ребра
смутних батарей
(з них Ніхто не творив
Єву)
гріють спину,
пожадливо слинячи
іржею,
сублімують сухе
тепло.
А я захлинаюсь
плачем,
стурбована істиною
до глибин зіниць:
я знаю
чому пахне медом
грьобане
твоє пальто.

Стих I. Тоска

В глуши под обветшалой крышей,
в приюте жалком и сыром
живет тоска церковной мышью
и размышляет о былом.
Скребется в стены коготками
и завывает на луну,
и волки с желтыми глазами
сбегались стаями к окну…

Укутавшись дырявой шалью,
дрожит. И думает порой,
за что ее тоской прозвали?
Хотя все чаше замечает,
как пахнет утренней росой,
когда на ветках ночь растает

Стих II. Герой

Оберегая твой покой,
под серым сводом Нотр-Дама
стоит непризнанный герой
с душой воистину упрямой.
Его воинственная грудь
в жару – горит, зимою – стынет,
дыханье святости вокруг,
но для него – одна святыня.

Пусть он не блещет красотой,
ему на свете нету равных,
пусть он – непризнанный герой,
пусть он – чудовище из камня, -
ты распахни скорее ставни,
ему лицо свое открой!..

Стих III. Лягушка

Лягушка скачет по тропинке,
мила ей теплая пора,
навстречу – листья, паутинки
и пьяным роем мошкара,
глаза вращаются в глазницах,
и брюшко влажное чуть-чуть:
лягушке время подкрепится,
мгновение – и снова в путь.

Болотная взывает тина,
призывно машут камыши,
и хороводы водят чинно
русалки, напевая что-то
и для спокойствия души
лягушке хочется в болото…

Хатинка, як вовняна рукавичка.
Там тепло. Там спокійно. Там вогонь
горить в каміні – і твоїх долонь
стікає тілом золотиста річка,
така гаряча… Любить – не пече,
спливає ніжно з шиї на плече…
І сніг у шибці. Хай летить – він білий,
він поєднає душу, серце, тіло,
і, ніби знахар, відшепоче втому,
бо це – насправді. Це – нарешті вдома,
це біла хатка на горі, де дим
із комина злітає голубим
тоненьким пасмом. І медвяний дух,
і бородатий, ніби Ной, дідух,
узвари тиші, і дзвінка колядка,
солодка, як молочна чоколядка,
і сотні весен, і струмки, і квіти,
і дім росте, і виростають діти,
і ми – спасенні, чисті, празникові
ростем, як трави, на горі Любові.

Порізати каву шматками в сніданок,

Спалити святкове вбрання

Зібрати всіх мух - на снодійне до банок

І вийти. І йти навмання.



Ні, блін, це не істерика!!!

Ціляти ключами в Дніпро.

Давай, пливи, аж до того берега

Або стрибай у вікно.



Ні, блін, я просто налякана!!!

щирістю твоїх думок

І як ти міг за час поки плакала,

Зірвати із серця замок?

під зламаною гілкою верби
розчулена аж черезміру осінь
асфальт цілує. думає: якби
зеленою, без плям ясних і досі,
якби не кліпали калюжки ці дощем,
якби не стала напівгола злива
то хто зна, як вередувала б ще
й не розуміла, що уже щаслива.
і як приємно глузувать з зануд,
кидаючи на голови каштани,
й голівки в капюшони одягнуть,
і руки втерцем загнать в кармани...

Як пляма на столі, розлиті нерви,
Як місяць уночі, як сонце угорі,
Як вигадки старої суки й стерви,
Як очі на підлозі і руки у крові…

Квадрат як чорне, як до вічності дорога,
Як лінія без краю та кінця,
Як сила, що зламала собі роги,
Як квіти, що прикрашують тіла…

Як мрію я ношу, так носиш ти нещастя,
Кому потрібні ввічливі слова?..
Яким було сьогодні й буде завтра?
… І що я за життя своє віддав?

Щоденник не пустий, він писаний душею,
Без дат, годин, народжень та смертей,
Як мав я цілий світ, й ти житимеш з своєю
Бідою із проламаних дверей!..

Не думайте, що все це так, що просто звуки,
Що рими то лиш рими і не більш,
Не втомляться писати мої руки,
Хто знає як все буде? – навіть вірш…
Я передам все те, що відчуваю,
Відкрию те, що світ закрив в собі,
І ти від мене, друже, не сховаєш,
Все те, що від очей чужих беріг!..

Я брав добро і клав його в кишені,
Костюму чорного, кишені без дірок,
Я бачив інших, бачив ці мішені,
Я нюхав каву, її втомлений димок...
Я брав героя й клав його до серця,
До серця рідного, червоного в крові,
Межа межею більше не назветься,
І ніч сховає всі гріхи святі...
Я брав вірші і клав їх на долоні,
Вони злітали птахами в життя,
Я бачив ранок – свіжий... прохолодний...
Я чув цю пісню, біль і каяття.
Я острів брав, ховав його у душу,
У душу – храм безкрайності світів,
І радість моїх сліз... – я знати мушу!..
Я так чекав, надіявся і зрів...
Я брав вікно й ховав його в зіниці,
Де демон янгола знайшов і їх любов
Сягнула чистотою в рай криниці,
Я там ім’я своє і істину знайшов.
Я брав себе й не знав куди подіти,
До волі чистий шлях і вільний той,
Хто не спинився рухатися світом,
І хто не знає, як живе герой!..
Я брав вогонь й ховав його від себе,
Гарячий... сильний... неозорий наче ніч...
І десь у морі спаленого степу,
Лишився сам на сам і віч-на-віч...

Невідомі твої бажання,
Закони збереження настрою,
Ловлю себе, що не зумію,
Себе вберегти від пафосу.

Шпигунські ігри остогидли,
Зигзагами порочності,
Від пізнання до розуміння,
Від сліпоти до точності.

Таких веселих еволюцій,
На небо! – По драбині!..
Я ще не бачив в цьому світі,
Який живе життям лавини...

І не шукай першопричини,
Виходь і прямо в істину,
Без векторів і напрямків,
Лише чуттями чистими....

Цей розвиток затягнеться,
Й критерії відбору,
Покажуть хто з нас справився,
Хто падав, хто йшов вгору...

Опісля всього глянеш вверх,
На світ... очима світу,
Побачиш голу пустоту...
Без декорацій й світла.

Сила народжує ще більшу силу,
Партнерство твоє не потрібне мені,
Вчора в руках шмат мотузки і мила...
Ніс подарунок відвертий тобі.

Лідерство наше нікому не треба,
Союзи підписують лиш вороги,
Засипало нас компліментів снігами,
Вручивши нам в голову рабські думки.

Торгую віршами на ринку сваволі,
Свій статус вимірюю рівнем пихи,
А блудні сини хай вертають додому,
Щоб не заблукали в пустелях зими.

Я всі кольори переплутав, хоч знаю,
Що білий залишиться кольором снів,
Блакитний колись крізь роки нагадає
Стабільний неспокій юнацьких років.

Червона не кров, червоніють зіниці,
Від пилу реальності, слова ваги,
Знання здобувають, хоча і наснитись
Вони тобі можуть. Та де твої сни?

Сто кроків потому як впавши піднявся,
Як правду знайшов, заховав і згубив,
Як кривда ламала та ти не зламався,
Як сила вбивала, ти ж власну ростив!..

Завуальовані стосунками життя,
Прикриті наготою перевтілень,
Ми так не вірим в власне забуття,
Ми так не вірим в щирість цих завірень...

Коли навпроти очі, знаєш ти,
Куди сховати власну непідступність,
Її немає, просто не знести
В собі самій відвертості відсутність...

В тремтінні пальців, стомлених повік,
Заснула, до вікна схилившись тихо,
Ти краще інших знаєш, що за біль
Всередині. Та ти до нього звикла...

В чаїнках знов шукаєш знаки долі,
Вдивляєшся в обличчя цього дня,
Чогось не вистачає як ніколи,
Немає різкості живого сприйняття...

Хай ніч сховає все, а ранок лишить,
Надію на безболісне життя,
Хай біль дає відчути завжди лишнє,
Тобі не треба інших співчуття...

Усе минеться, ти це добре знаєш,
Окреслиться життя у стінах днів,
Колись ти ще згадаєш та запізно,
Як добре жити в світі чужих
снів...

Безконечні історії людських життів,
Я полюю за людьми прекрасними,
Стільки світла вилітає з їх маленьких слів,
І у їх тіні ще я... такий нещасний.
Стільки стилю у рухах і щирості в піснях,
І бандитських сюжетів за спиною зібралось,
Загубивши себе у осінніх днях,
Мені трошки надії від світла зосталось...

Я не можу бути привидом твоїм,
Наші береги втомились гріти воду,
Я не той, кого цей світ знайти хотів,
Я людина... і не з каменю, не з льоду!..
Завмираю у ліфтах твого життя,
І хвилини відчаю рахую,
Надто тісна стала наша площина,
Світ і я... і хтось з нас точно не сумує!..

І на елементи дробляться роки,
Дні за днями загатили цілу прірву,
Я дивлюсь на тих, хто поруч, а вони... -
Просто маса нездоланна, тьмяно-сіра.

Той, хто зіркою світив і дарував
Тільки посмішкою велич цього світу,
Кожен з тих, хто своє щастя цінував,
Зміг без крил у лоно вічності злетіти!..

Тече вода з твоїх очей,
Зеленим гаєм розквітає,
По зачарованих руках,
Кохання тінь мого блукає.

Злетіла з гір сльоза криштальна,
Розбила в порох білий світ,
Заграла скрипка і прощальним
Вінком мелодій космос ліг.

О, як знайти тебе кохана? –
Спитати в серця, у душі?..
Для тебе у небеснім лоні,
Дощем пистатиму вірші!

Хай білі квіти нагадають,
Невинність справжнього тепла,
Бо тільки ті життя тримають,
Кого журба не рознесла.

І наша папороть всесильна,
Цвіте, палає, струменить,
Скажи мені – не посоромся –
Чого душа твоя болить?..

Чого болить? – Бо день минає,
Бо час у прірву відліта,
Бо все живе колись вмирає,
А що слова – то лиш слова...

І квіти гріють на могилах,
Не душі, пам’ять про тіла,
Про світ чудовий, ясний, милий,
І про любов, що нежива.

Хоч кожен має три дороги,
Вогонь вгорі і темінь дна,
Поверне в світ, де ясні зорі
Нагріють душі всі сповна...

Ти дуже незвичайна особистість,
Ти носиш у очах чарівний світ,
Свідомо обираєш естетичність,
Систему перетворюючи в міф.
Суспільно-неважливі заборони,
Значущість свою втратили давно,
Не ідеал, а лиш про нього спомин,
В майбутнє привідкрите нам вікно.

Людина здатна різне поєднати,
Багатство духу - то найбільший скарб,
І високо у небесах літати,
І на землі шукати русло чистих правд.
Мораль – то лише правило життєве,
На помилки приречена вона,
Хто світ сприймає і приймає в себе,
У того найморальніша душа.

Фізична досконалість твого тіла,
Це вірний шлях щасливого життя,
Лиш той себе вважає дійсно вільним,
Для кого сенс буття – то не слова.
Ти виявиш, що світ таки прекрасний,
Що неповторні лінії його,
А той, хто низько плаває – нещасний,
Не вирветься з концтабору свого.

Ти дуже незвичайна особистість,
І хвиля твоя вічний позитив,
Убивши у собі плазунську ницість,
Розвій у полі сум і негатив!..

Жінка зі снігу, з холоду жінка, жінка з щодення
Посуд помиє, діток розбудить, зварить варення,
Чорні чорниці цукром притрусить, висипле в миску,
Хліба намастить, зробить сніданок. Крейдою риску
Мовчки накреслить – праве півколо, ліве півколо...
Кола зійдуться, ніби на річці, - мовчки, спроквола,
Кола зійдуться, і розійдуться, і перестане
Серце тремтіти. Першого снігу біла сметана
Збита на густо. Пляцки медові перемастити.
Плеєр на вуха. Очі закрити. Голосом жити.
Кухні бантини – як павутина, як невагомість,
Серце холоне – ой, безборонне! – пічка натомість
Палить і палить – тіло розтане, мрії водою
Теплою стануть, і перестане світ над тобою
Падати болем, падати біло, як штукатурка.
Жінка зі снігу. Жінка із казки. Дивна Снігурка.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий.

Кому, кому німі кричите ?
Кого ви хочете здурити ?
Вам шлях один - повільна теча
У вічну вічність - порожнечу.

Рядки, рядки, криві каліки,
Хіба ж ви винні, що довіку
Не внесете бодай словечка
У кровотечнеє сердечко.

Батьки, батьки, не покидайте
Дітей своїх. Не потикайте
Надію їхню ефемерну
В одужання давно померлих.

Рядки, рядки, криві посіви,
Ви надто, надто не красиві,
Для того, щоби не любити
Шпилястий контур ваш розмитий...

14.12.2007

Тіні блукають по стелі
Місяць чарує зірки
Я у холодній постелі
Сумнівів в’яжу нитки
Чорний павук підступає
Сіті злощасні пряде
Душу ураз огортає
Спокій мій тихо краде
06.10.06

Якщо я піду
Ти не клич мене.

Якщо я помру
Не вертай мене.

Якщо я засну
Не буди мене.
Дай мені поспати у солодкім сні.

Якщо не прокинусь,
То так воно буде.

Якщо навернусь
Ти мене забудь.

Якщо я помру
Буду із тобою.

Ти, можливо, скажеш: Як?
Але я відповідати тобі не захочу,
Але я забувати нічого не буду.
Але я переконати нікого не зможу.

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

*****
Розлука, Земле,
завжди умирання.
Учора ми прощалися.
Учора, ще відчували біль, страждання.

Сьогодні, Земле, ми напівзмертвілі.
Тому причали і вокзали білі,
розлуками наповнені ущерть,
так добре знають смерть.

Тому рушаючи в далеку путь
з прощальним помахом хустинок,
йдемо не ми, мерці живі ідуть,
за горизонт, шукати відпочинок.


Текст оргіналу

Tierra. La despedida
siempre es una agonia.
Ayer nos despedimos.
Ayer agonizamos.
Tierra, en medio morimos.

Por eso las estaciones
saben a muerte, y los puertos.
Por eso cuando partimos
se deshojan los panuelos.
Cadaveres vivos somos
en el horizonte, lejos.

Тематика математики закінчується цифрами...
Семантика слів вичерпується кількістю...
Вода висихає парою...
Вона висихає порою...
Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті...
Мандри-мантри і ті завершуються зранку...
ТАМ…
Собаки квакають на місяць,
А жаби виють на інших жаб...
Герої існують тільки в історіях...
Легенди бувають лише в історії...
...А Риби спокійно мовчать про все на світі...
... А Риби тихо живуть про інших риб...

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

Спомин днів,
Які ми не помічали
Минули крадькома.
Повз нас пройшли мечами,
Надрізали нам рани у серцях.
Спомин очей,
Які не повернути.
Не дасть забути
Пам"яті душа.
Ангел на плечі беріг життя.
Свій цвіт весни ми дарували,
Збирали у вирій почуття.
Ті дні давали право на надію,
Раділи ми прийдешності.
Тремтінням огортались наші мрії,
Ми прагнули довершеності.
2007

Занадто швидко крутиться Земля.
І рік минає начебто півроку.
Все далі від початку.
До кінця ми з кожнем днем
все ближче на півкроку

Ви не тут, ви не зі мною,
мов готуєтесь до бою
Ваші очі вдалині
посміхаються мені
Але серце чує зраду,
крізь улесливу ламбаду
Мрії тут же кам'яніють,
а уста сумні - німіють
Захлинуся в глибині -
спочиватиму на дні
21.12.06

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

Відчуй на дотик вітру пелену
та дихання земне
проміння,
стрілою лісосмуги
впусти за овид гостродзьобий шлях.
Очима птаха миттю облети
і падай вільнолисто,
плинно.
Розпростирає думка
небесну легкість на тремких устах.

Очікує, виношує жада
під серцем немовля
тривоги -
не скоро ще пологи
і води гріють непорочний плід.
Збирає ранок барви під крило
бджоли, а затишок
вологу,
тамується невпинний,
кудлатий, первісно-незримий хід.

14 Грудня 2007

ДослУхайтесь серця:
витає РІЗДВО над Землею!
Чекають Месії
високії гори, моря!
Мільйони стежинок
Вас нині ведуть в Галілею,
де над Вифлиємом
вже сяє яскрава зоря...
Хай дасть вона шанс Вам
ще раз народитись для Світла,
нехай подарує
дещицю святого тепла,
щоб в Вашому серці
троянда Любові розквітла,
аби все життя Вам
та квітка незгасно цвіла!

За дерево ухОпившись,
Пливем.
Вода холодна.
Повінь.
Очі в очі.
Ми поруч,
Але думаємо кожен
Про бурею
потрощені
човни...

димом закручене
вітряне колесо
котиться, стогне...
на шляху його пролісок
.....
затамований погляд
містом не стриманий
міфом овіяний
ніч з пілігримами
.....
стриманий подих
вітром віднесений
в глибину лісової домівки
принцеси
.....
тендітність не віха
в історії втіхи
на силу від німба
насильно насилена
.....

сравжність сфальшована -
пластмасові вОрони
мовчки прокинуться
добрі-злі сторони


....
гордість обманута
житиме спогадом
колесо спалене
квітка врятована

Театр невдалих масок
немов мазок по мозку,
Рифми крок ……..
шукаєш зранку ….. мавку листопаду,
собі відраду
в житті пораду…

Народ гуляє!
Аморфне свято!
Вугілля сяє, гламур завзятий!................

……...рихтуєш свічку …
вогонь, як подарунок,
Ти шо придурок,?
Ти сам придурок!

Ідеш, літаєш, дихаєш,
Кричиш, мовчиш, не знаєш……
Знаходиш темні окуляри
А на дворі … цвіте зима……


Кортеж тубільців
Вірність прибульців……..
Блюзнірські жаргони
Ідолам до землі поклони……….
Долають різні перепони ,
як хробаки…
в підземних переходах ….летять

Коран на свято – коронне блюдо…….

Корзина матів….. ми всі там будем ?
Собача постіль ,
Дебільна упряж –…….. життя… ………….Весна, весна,
весна, весна…….

Примари придурків
шукають
де закопана лопата
на цвинтарі ідей живих людей…
…
неони бронзи з пластмаси
все в маси!!!!!
До ялинки бруднозелені прикраси
«Оди» вусатим підерасам!
….
Вірші і полюції – не революції.
Свідомості резолюції
Змінюючи законів трапеції!
…
Пози цензури
…..
Глянцеві портали
П”єдестали із латексу-сталі
…
Копали шукали
Не знали
Дістали?
Нівроку…
Морозносонячна повінь, можливо,
буде ненароком
пророком!!!!
на порозі пісочного Нового року!

В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.

Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...

В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.

2005 р.

Асфальт умыт,
витринное стекло
от обморока сонного
очнулось,
гром
всхлипывает вдалеке,
вернулась
священная пора
Воды...
и молний белых
нити
сплетаются с дождём
ещё!
.......ещё!!
................ещё!!!
по лицам улиц,
сморщенным от зноя,
по паркам!
...... скверам!
............клумбам!
................. площадям!..

......................
я распахну окно
(как в марте, воздух чист),
впущу
дразнящий запах
свежего арбуза
и ветер
трепетный...
мы будем
вместе пить
холодный
жёлтый
чай
с жасмином...

На вулиці міста сонного
Спускалась зима напудрена
Сніжинки вплітала в кучері
Дивилася в гладь калюж.

Далеко тікало сонечко
Згортаючи білі промені
Оголений світ засмучено
Ховався у теплий плюш.

А ти годував метелика
Нектаром своєї ніжності
В просторій вітальні з мріями
Де вікна виходять в сад.

Зима пропливала човником
І кожну зустрічну вулицю
Торкалась густими віями
Наводила сніжний лад.
7.12.07

[Вихідний текст:
ЕПІГРАМА на Нестора М

Ура! дехто "Мудрий" промимрив: Дарма,
для шиї немає страшніше ярма
за голосування! Усе незаконно!..
Бо бидло повинно терпіть „внутрілонно”,
і ригіоналів природу, і бодню
премудро-гівна з Несторо-сірководню.]


Ура! дехто хіміка має диплом,
Тому твори Мудрого зве він гівном,
А Нестора вписує у сірководні -
На справді смішне "Епіграми" не годні.
Не бидло зате "внутрілонні" піїти,
Щоб мимрення проти месії терпіти.

Нераз буває так - хоч грій в судині голку,
хоч місяць притягай своїм протяжним "Ууу!"
На колке сісти - страх, з виття не легше вовку,
лиш віра серце п`є за світло і за тьму.

Вкорочує шляхи буденність сіроока,
як правда - мову, як провину - каяття.
І знаю "відколи" , і думаю про "доки",
вовтузиться неспокій, тріпоче білий стяг.

На йоту - щирість, на мізинець - сподівання,
летіти б і не падати на дно лицем...
І чи не вперше.. та, напевно, не востаннє
я прикладаю голову на істини плече.

13 Грудня 2007

До "Хоку про нерозумну"

"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."

* * *
"Не в позі щастя
Ставай хоч раком..."
Коли, о трясця,
цюцюрка з браком!!!

(З відомого виразу - "Цюцюрка добра в газди фурт стоїть!")


Розмова з пілотом оригінал
- Коли ти залітаєш за хмари,
То чи ближчим стаєш до Бога?
- Відчуваю я страх Господній, -
Може кинути з неба на землю.

P.S. майже пародія
За розмови із пілотом
писок в пеклі зшили дротом. :(


Н. - оригінал
"У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла..."

Пісенька вагантів майже пародія
В монастир піти хотіла,
Тільки дуже шкода тіла!
Бідну душу не спасти,
Преподобним - не пасти! :) ой! :)

Я зникаю,згасаю повільно-
Ніби кимось залишений жар.
Бракує повітря,щоб дихати вільно.
Бракує крил,щоб сягнути хмар.
Бракує впевненості і удачі,
Бракує віри,бракує надії.
Бракує грошей-які нічого не значать,
Та без яких не здійсняться мрії.
Бракує кохання,бракує тепла...
Не вистачає друзів колишніх-
Я ніби є та ніким не була,
Я ніби скрізь і ніби лишня.
Я ніби й вмію любити -
Та не приношу щастя....
Бракує сили,щоб справді жити,
А найбільше бракує чиєїсь ласки.
Найбільше бракує любові,
Чийогось погляду і обіймів,
Просто підтримки і просто слова-
Може я просто чекати не вмію?
Яшукаю,вдивляюсь в обличчя,
Але знову нікого не бачу....
Обманути себе знов так звично-
То радію чомусь,то знов плачу.
Розчарування за розчаруванням,
Зневіра-надія,надія-зневіра.
Моя доля знов під питанням-
Вірю в щастя й не вірю,вірю й не вірю.
Від мене ніщо не залежить ,
Я просто не там-я зникаю...
Я нікому вже не належу
І самотність мене лякає.

пишутся повести, пылью пропитаны полки,
пьяный писака поэзией перебесился;
пир продолжался: пиликала пылкая полька,
под проходимцем протоптанный пол провалился

помнят предания, притчи, предавние песни,
правдой порой припугнет престарелый провидец.
пели псалмы, после - пили прохладное пиво,
проседь противная под париком проявилась

против порядка песком пересыпаны перья,
преданный паж пожелтевший пергамент приносит;
после побоища палубу парус покроет,
пулей поверженный пленник пощады попросит

поздно под платаном первой прохладой повеет
по переулкам прозрачно пройдут привиденья
пастор печален, припомнив проклятия предков:
псевдопророк потеряет последнее пенни…

Темные глаза лесного фавна
заглянули в душу как-то раз
низкий голос медленно и плавно
погрузил в божественный экстаз…
Кто же дал ему такую силу,
Кто подобной властью одарил?
Ты его тогда боготворила,
Он тебя от грусти исцелил.
В летней роще, возле водопада
ты плела венки из белых роз,
был весь мир чарующей усладой
в ореоле разноцветных грез.
Птицы вдохновенно напевали
на деревьях, в розовых кустах,
звуки арфы воздух наполняли –
он сидел с улыбкой на устах…

В полутемном маленьком подвале,
где играют старомодный джаз,
те глаза, но только цвета стали
заглянули в душу как-то раз

У монастир піти хотіла, -
Спасати душу…
Та шкода тіла.

у моєї душі напевне скінчився бензин
я не підпалю собою навіть цигарку
запальничка згоріла у темряві власних сторін
одноразовий біль викинув долю в сміттярку
і витекли сни, ніби прокислий кефір
забродила всередині ще ненаписана осінь
а я може слабка??? бо вдягаюся тільки в папір
хоча тільки вогонь десь всередині глибоко ношу
запальничка, запал... феєрверком осяйний політ
і за гривню для мене маленька пластмасова ємкість
я туди запихала бензином розпалений світ
закінчилось пальне мій режим перемкнувся у "темно"

Під іконою в кутку свічка догорала,
Дідом різблену колиску мати колихала.
Колихаючи співала: про далеке море,
Про ласкаве небо синє, про високі гори,
Про священну землю рідну - щедру і багату,
Не співала лиш про горе, що прийшло у хату.
Те, що змусило чоботі катові лизати,
Щоб залишив хоч ті крихти - дитя годувати.
Не за себе ж, а за сина нелюда молила,
Бо родину всю сховала вже спільна могила;
Навкруги пусті хати мертвяно біліють,
А проказою по Україні дощечки чорніють...
...Поступово у кутку свічка догоріла,
Траурним покровом хату темрява сповила,
Але й далі колискову мати все співала,
Хоч дитина вже давно сном одвічним спала.

< Опритомнювання >
"Коливалось сонце,
падали дерева,
виростала раптом
до небес трава…
Боже, може, сон це?
Може, дивне мрево?
Проясніє ранком
з чаду голова..."
В.Бендюг

Памфлет-пародія
Ні, це дивне мрево назавжди з тобою!
І не проясніє з чаду голова -
за погубу серця вкрився глузд імлою,
падають змертвілі в небуття слова...

Ти вже на відстані часу,
який не прозирнеш.
Та вмієш заплести в косу
мене.
І серце легко виплива
на хвилю почувань,
хоч знає мудра голова
є грань,
неначе в морі хвилеріз,
приборкувач стихій,
на наш порив і наш каприз
глухий.
Та й час – задушливий метан,
Його не продихнеш.
І я весь тут. Але і там.
Ти теж.

Дим очі застелив, в кімнаті мокне світло,
цигарка-за-цигаркою пихтять думки.
Розбавлена вином буденних барв палітра,
міняє кругозір на відстані руки.

Потріскуть з ваги, мов кості, лапи крісла,
забився у куток продавлений диван,
розлізлий черевик будовою прокиснув,
і поки рак з гори не свиснув - б`є дурман.

За склом хлюпоче ніч, від хвиль дерева п`яні,
тут щастя на ковток, півграма теплоти.
Заклинило життя на марнослів`ї "money",
згадалося гніздо, наставлені роти.

Коти, котися, викотися врешті, туго,
бо не довіку тут втинатиму я дні...
Там діти квітнуть, батько ще іде за плугом,
сльозу втирають очі материнські. Ні!

Не треба більше - ні мани, ні "money". Кличе...
та в`яже вузлики дорога, жде пробач...
Яка ж то чайка, що за морем не кигиче?
Яке ж то море, що не чує чайки плач?

12 Грудня 2007

Слова спливали скрапували з вуст
Невже невдовзі вже на німо?
І розтікались обіцянки на новий обрус
Він фоном був для пантоміми…

Така незграбна сценка із життя
Та й ми з тобою певно не актори…
...Хоча...
Зіграй мені востаннє "почуття"
Я вперше плескати,
і кликати тебе на біс готова…

..Я мертва…
Вибач мені мамо…
Ти так хотіла дочекатись внуків…
Я ж отруїлася обманом…
І вуха запечатала від звуків…
Мене немає…
Тінню при дорозі…
Про мене спогад фіртку зачиняє…
Я так давно згубилася в тривозі,
Гранітний камінь я плечима притуляю...
Неспокій молиться за мене
У жмені помістилася душа...
А я ж лише хотіла достеменно
Довести світу...що...
...
Відлуння підсвідомості - ЧУЖА!!!

...