...Бо ще не знала. Бо усе було
Непевне, і нездержне, і пророче,
І човник морем човгав неохоче,
Чужинське тіло і чужинські очі...
А я варила зілля. І зело


У казані казилося, і вило,
І змії лізли крізь медвяний сон.
І дзвоником дзвеніло в унісон:
Він тут.
Він твій.
І золотий Ясон
Ступив на берег, увійшовши в тіло.

І ця любов, ця пошесть, ця навала,
Цей тихий безум, це шаленство голе...
Як він орав биками мертве поле,
А смерть вставала, як недремний Голем,
А я кричала...Як же я кричала!

Важкі пологи, і пологий схил,
І шкура Овна, і смертельна втома...
І я – чужа серед чужих – удома,
Солодка відьма, знахарка відома...
Та все зникоме, як байдужий пил

Твого мовчання...І нечулі руки,
Що пестять іншу, гіршу, не мене!
Це чорне божевілля не мине,
А хвилею накотиться – і не
Отямишся на ранок від розпуки

Над попелом коханої! Синів
Не упізнаєш...Місиво криваве!
Яка ж любові золота заграва!
Не загравала, вбила нелукаво –
Не луком, а руками. І згорів

Твій світ, Ясоне!
...Сонне Сонце...
Де я?
У прірві неба, де дракона паща,
Кудись лечу – проклята і пропаща,
Як кинута рукою Бога праща –
Медова кара.
Дівчинка.
Медея.

спробуй на сіль
туман
у якому полощеш п’яти
і вимальовуєш райдугу чорно-білу
певно
лячно
хитатись над осінню
бо навіть
листя зараз
без внутрішньої
рівноваги

ти не важиш
навіть стільки
як журавлиний ключ
вони зараз
усі на експорт

ти не будеш
заплітати коси
до неба
бо нема таких
ангелів які б
драбини не боялися

то не кажи
Господи
поки не навчишся
молитву човником складати

не клич
мамо
поки за пазухою
сповідь не виносиш

гончар завжди
має бути
чоловіком
бо тільки його пальці
у глину проростають
до раю ближче

гончар має бути
Мойсеєм
бо в обох
навіть сни
про грунт обіцяний

гончар
воду приказками
освячує
і ходить тільки
до ополонки
ніч решетом виносити

він знайомий
тільки із повним місяцем
бо на ньому
хаос миром помазаний

гончар має
бути тобою
ти жінку
із меду виліпив

Чистий аркуш в руках. І знову
Вони чудернацько лягають,
Рівненько і кострубато...
Поволі мене відпускають...
І я звільняю свій мозок,
Розпружую тіло тонке,
Рядок за рядком сполучаю
Реальність і мрії в одне...
І рима запалює розум,
Емоції б’ють через край,
Висновую думи шовкові,
Вистелюю їх, наче плай...
Замислено, м’яко і ніжно,
Шалено, розхристано я,
Стежиною тою ідучи,
Сягаю краю вірша.

Ца-ца! Я цар, сиджу собі на дроті
Ловлю комах, що пролітають мимо
Парижу бачу вежу і Дакоту
І гострі скелі втомленого Криму

Цінь-цінь, я синь небесну осягаю
Я гуру зимувальних птахоскопищ
Коли зимі кінця немає краю
То тут, то там щось жерти перехопиш

Цві-цві, я дві хвилини ще посиджу
І полечу шукати собі пару
Далеко звідси femme із Парижу
Я згідний вже на Люду чи Тамару

Цвих-цвих, я тих жінок не розумію
Я непримітний? Хто ж тоді примітний?
Я мав колись і Анну, і Марію
Хоч був я далебі не перелітний

Цить-цить! Я вмить поправлю собі пір’я
Я бачу ціль, я цар і повелитель
Вона така ж як я, та що там, сіра!
Дозвольте, мем, вас чимось пригостити...

“І кожен фініш – це, по суті, старт»
Ліна Костенко

Дозволь мені торкнутися, дозволь
до волі обережної причетності
у всесвіті, де нитки наших доль
змережують долоню всепланетну. Ті
не тіла, ті тіні, ті тони,
тонеми тем, нестями темний безум…
м’яке й беззубе безталання лезо
гризе і просить – прози! Обітни
обітниць крила. Геть той трему стрим,
ту музику німу, той погляд наскрізь…
До щогли прив’яжіть! Бетонність м’язів
води… Веди… Нуртує той Гольфстрім,
що поділив на тут, на до і поза…
Краплини Всесвіту на струнах заморозив,
і ноти льодом «Люди, лю!» дзвенять…
О любий, лету літ не перепиниш.
Сміється фініш. Одіссею, фініш!
Гомер сміється: це, по суті, старт…

...не тоскуй, не болей, не живи, не дыши моим домом...
...ты услышь и пойми: ты сегодня пследний в нем раз...
...я уже не из тех, кто отдаст свою нежность другому...
...я хочу отдохнуть от улыбок, обьятий и ласк...

...я уже не из тех, кто всегда и навеки прощает...
...я устала от слез, глупых ссор и оборваных фраз...
...я уже не люблю поцелуи с отдышкой печали...
...я хочу потерятся навек в пустоте своих глаз...

...не ищи, не зови, не держи за запястье до дрожи...
...я могу умереть, не услышав секунд в голове...
...посмотри, небосвод - это все, что мне жизни дороже...
...ты уходишь в рассвет? подожди... а с тобой можно мне?...

Стократне «ні» і обриси порожні,
Твій силует нагадує виставу,
Примарний світ спіткнувся на порозі;
В душі не те що би… А літо не настало.

Крохмалю тінь холодними руками,
Тебе ж не можна. Ти сьогодні інший.
Скидаю втому в скриню із думками
І там же серце я мабуть залишу.

Будь проклят світ,
що дав його труні,
будь проклят день,
коли його не стало...
Не граймо, браття, на сумній струні,
над мужністю ридати не пристало.
Йому один раз жити, як усім...
Та час по сто літ не шкодує дурням,
а в генія – з якихось сорок сім
забрав третину, перепродав тюрмам.
Смерть ліпшою не стане від прикрас,
якщо вона і генієва навіть.
А люди кажуть: вічний наш Тарас!
Я теж кажу,
і серце не лукавить.
І серце вірить,
що Тарас живе,
ішло із смертю щось від неї дужче,
ішло, мабуть, народження нове,
коли відпало все чуже, минуще.
Коли хльоскі міщанські язики
не посмакують долею поета –
що їв,
що пив,
і скільки пив,
і з ким,
чи не бував крім музи хтось іще там;
коли над ним не скиглить самота,
коли недуга не підкосить ноги,
коли поет народним гнівом став,
і вже народ немислимий без нього.
коли не може цар ані закон
над ним вчинити доблесну розправу;
коли не може п’яний солдафон
крізь стрій прогнати українську славу...
1963

Мы потерялись в предсказаниях –
Ты верил в чудо, я – в тебя,
Но что-то крохи расставания
Оставят слово за себя.

Ты верил в чудо, я в мечтание,
Но на разбросанных слогах
Я вижу только обещание,
Но как же больно в этот раз.

Ти веришь в чудо, я – не знаю…
Не говори мне больше фраз.
С тобой я верю лишь в прощание,
И это чудо не для нас.

...Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона живе у смутку і надії,
вона ридає в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
Все найрідніше в неї перейму:
і мисль Тараса, й голос непокори...
Якщо планету вище підійму –
Вкраїна стане точкою опори...

ми час проціджуємо
крізь пальці
залишаючи у жменях
лиш потрібні кнопки
клавіші
слова

а як важко повернутись
під стіл
чи зняти крила із цвяшка
і повісити їх на те місце
де зараз муляють шрами
взятись за руки
і разом
вистрибнути з часу
без парашутів
і протигазів
без анти всяких
і протизаплідних

так страшно
а ще ж зовсім
не високо
ще ж навіть видно
якого кольору „колготки
що вічно сповзали ”

і зовсім це не боляче
бо ж ми усі нанизані на пуповину
пришиті нею
мов ниткою до землі

Я ще живу і думаю по-літньому.
Це все іще якось не по мені:
і небеса з птахами перелітними,
і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,
де кожен шелест сповнений сум'ять,
де з ночі паморозь, як та голубка сива,
сіда на палім листі воркувать
об тім, що осінь вже іде по глиці —
несе мені, невірному, кислиці.
(Щось і солодке, може б, принесла,
якби зумів їй вчасно догодити!)
А я усе про літо та й про літо,
як та між айстр заблукана бджола...

Молоде вино весело грає,
Старе не хоче, але закисає.
Фейєрверк бульбашок випускає -
Гіркотою, свою марку набуває.

Хмелем в голову вдаряє молоде.
Думати нас заставляє старе.
Не все солодке та хмільне хороше,
Кисле та гірке - то таке пікантне...

Життя- буття, як те вино -
І хороше, і бридке воно.
То у гору піднімає, лаври надіває,
Раптом кине,радість відбирає.

Як на хвилі нас гойдає,
Вверх і вниз безжалісно кидає.
Бо воно, як те вино.- грає, грає,
Смак - кислоту, солодкість - має.

Blessed be
The time of your sleep…
No more weeping,
No more words,
No more falling into deep...
No more mourners,
No more weeds -
Let the time erase the past…
Let it come
With a sleep
Let it heal the wounds of loss…

Blessed be
The time of your sleep…
I shall come
Every night
And your slumber I shall keep…
Not a single sound you’ll hear,
Not a single star shall shine,
Not a single tear shall fall
On the ground, on the moonlit
Burial
Mound…

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

Обережно торкається вітру руками,
Цвіт вишневий кидає йому під ноги,
А очі дивляться в сонце прямо
І зовсім не боляче їм від того.

Без поглядів очі.
Весняно-лукаві.
Осінньо-похмурі.
Весело-літні.
Наче за муром,
десь за роками
Погляди бродять
воєнним літом.

...Пішли тоді погляди
і не знали, що встане він!
І очі довго рукавом протиратиме.
І навпомацки в житі
останню
Буде шукати
гранату.
Пішли тоді погляди і не знали,
що він по землі ще ходить,
Що сниться йому щоночі
пом'яте жито в крові...
О, де ви —
пропалі безвісти погляди?
Верніться,
якщо ви живі.
Між вітрами шукають вас очі
напружено.
Очі невидячі.
Очі сині.
їм хочеться дуже
замружитись
І сонце крізь вії вбирать
по краплині.

При тій сосні мені
сказала «не люблю»
й побігла геть,
в мурашник уступивши...

Чом по роках ти знову тут?
Чому ж тепер з плачем
кладеш в отой мурашник
грудку цукру?!

...але ти також радість
і з часом
стаєш схожою на рожеву
льодяну бурульку тонку у формі жінки
тебе щовечора можна відламувати
по шматочку і класти собі під язик
щоб відчути приємну прохолоду
як від м'ятних цукерок в дитинстві

закаты
сонаты
караты
магнаты
трактаты
солдаты
бушлаты
фанаты
север Италии, запах охоты...
Кто Ты?

котлеты
газеты
бюджеты
клозеты
фуршеты
обеты
поэты
куплеты
изысканной скромности "Кабриолеты"...
Где Ты?

Так спроквола надходить
Найтемніша на світі ніч
І заступає
Одним єдине моє вікно
І заступає зеленими очима
Червону потоптану траву
Що здавалась мені
Птахом підстреленим
А той той птах
Ні як злетіти не міг
Ніч заступає
Руками всохле дерево
Ніч заступає
Палюче сонце
І заступає
Розважливими словами
Якусь дуже сумну мелодію
Я вже нічого
Крім тої ночі не бачу
Та тільки чую
Як десь далеко далеко
Поза іі руками
Поза її вустами
Поза її очима
Раптом залопоче крилами
Червона трава
Довго літає над нами

Не спиняйте її
Бо вона пам'ятає про цвинтар
І про жито високе вона пам'ятає
Вона засвічує місяць собою
І губами засвічує звуки
Над колискою вашою
Бачу її з плачем
Над домовиною вашою
Бачу її зі сміхом
Лишень тоді
Коли ви засинаєте
Вона від усіх вас щасливіша
На вологім піску танцює
І сьогодні вона відходить від вас танцюючи
І не каже вам прощавайте

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім домі сонце
І всім казало що не сонце воно
А жовта кульбаба

І тільки-но сонце промовляло це як
Сиве птаство облітало його звідусіль
Називаючи його кульбабиними дітьми
Але варто було вітрові
Хоча б тихесенько повіяти
І сиве птаство відлітало геть
І вже не поверталося ніколи

На воді, навіть кола по чистій воді
Скороминущі зелені кола
Навіть тоді, навіть тоді,
Як нікого, ніде, ніколи, ніколи…
А що, як і справді раптом ніде,
А що, як і справді раптом нікого,
А що, як і справді раптом ніколи,
І тільки ми, нарочито видимі,
Тільки ми, нарочито існуючі,
Більше всього на світі перелякані
Свого власного небуття
Віримо, що все-таки десь
Віримо, що все-таки хтось
І наше тіло, і наші душі
І дай же нам дне
Бачите, то причинилися двері,
Котрі насправді є.
То прийшов хтось із нас і каже,
Що він бачив сьогодні речі
За видимістю речей,
І що зараз він бачить тіло,
За видимістю нашого тіла,
І, що ми дуже дотепно граємося в живих.
Але стіна, грає в стіну
Іще дотепніше ніж ми.
І тисяча видимих тигрів
Нас менше лякає
Ніж одна невидима зоря,
Хоча саме її нам невистачає далеко попереду,
Щоб до неї дійти.
Хоча саме її нам невистачає далеко позаду,
Щоб до неї повертати.

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

Вечер. Никогда нестихающий ветер…
Цвет этого неба подобен чаю
с пенициллином в сыром буфете
портового города N. Чаек
сдувает в крен; а с изнанки
рвется в сырую душу море…
Застигло врасплох… Медно склянки
бьют: значит, дело к отбою…
День не окончен – оборванец -
на стрелках часов… и, обрюзглый,
с надеждой в глазах, седой иностранец
ищет гостиницу, говорит по-русски
плохо, его не понимают,
но, в целом, жизнь – она, как доллар –
вечнозеленая; в этом крае
это вполне естественный колор…
Поэтому быстро находят койку,
а к ней - стада ручных тараканов.
И вечером, сидя у барной стойки,
он пьет виски, пьянеет, странно
выпячивает свой мизинец,
когда стакан наклоняет; тут, как
в любой из портовых гостиниц,
есть с кем поболтать… И проститутка,
почти молодая, становится милой…
Предвосхищая свою истому,
он – джентльмен, разливает текилу
ей и себе, а дальше – в номер…

Утро, так ничего и не изменило,
чайки, как раньше - скандальная свора,
небо по-прежнему - с пенициллином,
день, наступив, исчезает скоро,
вечер приходит все также быстро,
сумерки вновь обещают пьянку.
В городе N...
к вечеру в мыслях
вновь слышится медный голос склянок…

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

Вмирати Літо заповзає
Під жовту ковдру Осені,
Щодня собі вкорочує
Життя на п’ять хвилин.

І муки більшої немає,
Ніж в травах недокошених
Дивитись як відкочує
Кудись лелечий клин.

Природа - як бродячий цирк,
Згортає все, щоб рушити
В краї, що звуться Вирієм,
Де Осені нема,

Там, де буяє Літа вир,
Де Сонця не подужати,
Де брешуть бузьки щось про сніг,
І що таке зима...

З гірчинкою твій вермут “Пий до Дна”
Ми навхильці п’ємо, і пляшка кволо
Удруге-втретє-вп’яте робить коло,
І нас гойдає ніжна баркарола,
А ніч – бездонна, бо лише одна

У мене, нерішучий гондольєре.
Коханих рук отруйна беладона...
А ти шепочеш: “Mia bella donna”,
Веслом забивши на дурні закони,
Весло поклавши на дурні манери.

Наш вутлий човник зі смішними нами
Накриють хвилі буднів з головою...
Та водорості сивою травою
Зростають під водою, мій герою,
Як сад садів чи пісня над піснями.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Як довго Любов убивала людей,
Аж поки Гроші не взяли
І вбили її, тобто тепер
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Учора я бачив Правду,
Вона відкрила очі мені.
Ніколи цього не знав би,
Що ж, знаю тепер, чи хочу чи ні
Вона мені розказала,
Яка трагедія сталась недавно,
Заздрість убила Щастя,
Щастя немає. Це правда. Це правда!
Воно мертве,
Його нема,
Щастя нема.

Учора я бачив Правду
Були з нею дві у чорному діви
сказала Правда: знай же,
Дурненьку оцю звати Віра,
А інша, Правда сказала,
Сліпенька, ім’я їй Надія.
Обидві глухі і ридали,
Бо злочин вчинили Гроші
Убили Любов, і отже
Немає на світі Любові.
Любов мертва,
Її нема,
Любов мертва.

Життя іде своїм шляхом,
І важко щось змінити,
Це не якийсь собі фантом,
Що легко уявити.

Життя – кошмар, що змушує
Вночі здригатись в ліжку,
Та знай, у тобі сила є
Зростити нову квітку.

Хто каже, що життя легке, -
Нічого не досягне,
Не знає, що таке гірке,
І кращого не прагне.

Щасливим будь, що ти живеш,
І плач від щастя й горя,
І все у світі здоженеш:
У цьому твоя доля.

Щасливим будь, що здатен ти
Кохати до безтями:
Не кожному дано пройти
Цей шлях без епіграми.

Живи, твори та виправляй
Свої малі помилки,
Іди та з радістю гортай
Життя складні сторінки.

Капають сльози
На сторінки,
А в серці грози,
Душать думки.

Голос знайомий
Зникне в пітьмі,
І цвіт терновий
Квітне на дні.

Плач і ридання
Вирвуться вмить,
Та біль страждання
Не впокоїть.

Cиницею б’ються
Краплини в вікно.
Застелене небо
В чорне рядно.

Вітер шаліє,
Гуляє по даху.
Поховалися птиці
Набралися страху.

Голуб змочений
В болото упав,
Крильцями збивався
На поміч благав.

Заніс у хату,
висушив небога.
Хмари розійшлися
Випустив до бога.

Крилами змахну,
Покрутився в висоті,
Прощальний танець
Станцював мені.

Прямую по житті без незгод
І співаю веселі пісні,
Нехай горе мене обминає,
Не горе хай сниться в вісні.

Життя - книжка розкрита
Не прочитана до кінця.
Дай боже пройти без турбот
Аж до престольного вінця.

Хай рядом лиш друзі
І шаліють недруги злі.
Сяду на травку у лузі
Пісню заспівають джмелі.

Минають літа
століття складають віки.
Підкочу штани до колін
Доганятиму молоді роки.

Не догоню роки свої.
Їх унесли лелеки
Не повернуться ніколи,
Ті літа далекі .

Черные дни не запомнят мои следы –
если прорвусь – не бывать тому никогда,
как верилось мне, что паззлы собрались встык,
но в черноте я не смог различить цвета.

Белые ночи, каких не знал Петербург
(может ли белым быть то, что давно в золе?),
мой Демиург расплакался на судьбу –
на черноте не любое пятно белей.

Я же остался плюмажиком на полу,
после всего, увы, как я еще могу? -
наискось, вдоль, поперек, от угла к углу
прыгаю в бешеном вальсе по потолку.

И промежутками тянутся вечера,
долгие, будто бы наш високосный год,
литры разделятся ровною сотней грамм,
чтобы не знать, сколько их было сот.

А серце тремтить без надії,
Без віри в кохання твоє,
Тож тугу хай вітер розвіє
Намить... але біль не мине...

прокинься благаю дитино міста
півнів напевно марно чекати
хіба лише сила якась нечиста
тобі пролоскоче п’яти
о п’ятій

зупинки будинки вибиті вікна
в яких птахи шукають нічлігу
відкрий-но повіки
у склянці холоне
кава зі снігом

під під’їздом стоїть не твоє БМВ
чи твоє БМВ не стоїть під під’їздом
в наш час не цитують уривки із Вед
випускаючи дим кальяну
крізь ніздрі

на тобі не скінчиться епоха модерну
і сонце має контракт на майбутнє
тебе упізнають на малюнках печерних
смійся на кутні

дитино міста
з Пізанської вежі уже не злізти

візьми з собою хліба окраєць
туди де від голоду духи свищуть
сьогодні не ти а на тебе чекає
автобус до кладовища

ми сьогодні зайві – роздано всі ролі,
ідеали залишились в рок-н-ролі,
а тепер бездухі танці бандерлогів -
бандеролями летять привіти в блоґи,
і поживні, і практичні, і дешеві,
навіть те-не-знаю-що – уже в кишені,
а у кейсі, хоч літаю першим класом,
відривні талони на тепло і ласку.
віртуальні авалони-ерагони
на щиті – як зайва зірка на погони,
відсилаю на e-mail: «моя любове…» -
ніс піноккіо росте із кожним словом,
під сідлом ковбоя мережеве ласо -
що, як дике серце - лиш на справжнє ласе?

заримуй мені на згадку буґі з вуґі,
щоб судини аж потріскали з напруги

Пески кругом, желтеющие дюны,
и сразу полдень, не бывает утра.
Сбивая лапы в кровь, шел пес угрюмый,
не ведая песчаного маршрута,
в загадочные дали. Круговертью
сверкали миражи, как приведенья.

И каждый был подобен его смерти.
И каждый был подобен его тени.

На ночь пронзалось тело мелкой дрожью,
бросалось навзничь перекати-полем,
а дни летели, как один похожи,
и отличались только силой боли,
с которой кровоточащею слизью
рвались суставы выбитых запястий.

И каждый был подобен его жизни.
И каждый был подобен его счастью.

А память воскрешала части света,
пытаясь отделить зерно от плевел,
но он был слаб, одна лишь мысль об этом
уже не различала юг и север.
С последним хрипом пустота повисла,
остановилось все, что было против.

Песок остался вечным его смыслом.
Песок остался вечной его плотью.

Пізньої ночі,
Йдучи по дорозі,
Освітленій повним Місяцем,
Я ріс до зірок,
Щоб зрівнятися з Небом,
Плечем розриваючи хмари.
І раптом помітив
Внизу під ногами,
Як борсається в калюжі,
Шипить і обламує промінці
Скинута з неба Зірка.

Можливо - це я,
Хмеліючи з величі,
Збив її головою.
А може й сама
Скінчити життя,
Розбившись об землю, хотіла?
Впіймаю її
І поверну сузір’ям,
Що злякано зупинились
Й в страху мерехтять,
Беззвучно голосячи,
Як пташка за втраченим чадом.

Та крихта мала
Протікає крізь пальці,
Обпалює жаром долоні,
Не хоче назад
Повертатися вгору
В страху материнського гніву.
Втрачаю терпіння
І, враз зачерпнувши
У жмені геть цілу калюжу,
Щосили змету її
Разом із зіркою
На галактичну красу.

Облитого Неба
Склепіння нічне
Моргнувши мені на прощання,
Кудись повело
По Чумацькім Шляху
Врятовану мною загубу

****

В ту ніч
Я від вдячного Неба отримав
Божественно-щедрий дарунок:
Украдені в Часу
Ключі до безсмертя
І зірки тієї цілунок...

За вікном надходить ніч,
претендуючи на віч-
ність, рождаючи нові
чорні діри – дві за вік...

Іней шибу посріблив:
чи ж можливо, чи ж можли-
во – аж сколене все не-
бо у плетиві тіней.

Й над усім моїм життям
прапор сутені звитя-
жно на вітрі б’ється на-
че вже програна війна!

Де страху вже ніц не бу-
де, про ніч усі забу-
дуть, де світом править десь,
я прокинувся би десь...

Ет, не знаю, де той ра-
нок, чи є така пора
взагалі? Чи буде сон-
це, чи дійсно буде сон?..

6 кв’ 08 р.

А ми висікали на небі свої імена
І зорі тулились до рук, і світили несміло.
Скупе їхнє сяйво чомусь не пекло і не гріло.
Ми падали вниз, де велика холодна стіна
Той світ поділила так просто – на чорне і біле.

І нас поділила. І ми вже не ми. Відтепер
Вино – тільки оцет, багатство – предтеча чуми.
Ця осінь не в радість, вона – лиш початок зими.
І час схаменувся, піском захлинувшись, завмер.
А вічність втомилась і більше не править людьми.

Любов тільки осад у чаші людського страждання.
І ми, ніби риби – пливемо безкарно у ній.
Ніхто не завважить, не скаже стурбовано: „Стій”
Бо це - тільки гра, у якій не буває вагання.
Доба негероїв, доба ненароджених мрій.

Закрита церква
На осілому горбку.
Зелений дзвін
Спочив в зеленій тиші.
Давно до смерті
Зашкреблись голодні миші.
Замок на дверях.
Двері на замку .

Не мають сили
Відкидати тіні
Старі хрести
На цибулинах бань.
В долині-
Марноти глибока твань,
У церкві -
Образи у павутинні.

Заради ж кого
У Христа кривавлять рани?
Не кличе грішників
На службу мертвий дзвін.
Нехай же нехтують
Невпинний часу плин:
У Бога щодо них
Інакші плани...

Я подумки злітаю в небеса,
Проходжу полем і милуюсь житом,
Стерню змочила вранішня роса,
Туман на березі і сонця злиток.

Ще мить і розправляє крила птах -
Він вільний перед волею і небом,
Не зв'язаний кайданами в думках
Повільно піднімається над степом.

Ступаю полохливо серед трав,
Не мій це світ - я в ньому лиш людина...
І знову прокидаюся у снах -
У мареннях побачила Країну.

Щодня одноманітна суєта.
Кудись спішу, роблю і не стигаю
А ввечері тремтять від сліз вуста
І серце камінь смутку притискає...

Думки щораз додому враз несуть,
Де народився, щоб без усталі страждати,
Ці почуття наснаги додають
Любові до Країни,що не вмів кохати.

Тихо лежу в теплій воді,
Вона закриває мої очі,
Пестить, ніби долоні -
Хоче змінити тебе серед ночі...

Я чекаю на тебе ранком,
Коли місто бурхливе ще спить,
Ти прийдеш, але на світанку,
Щоб ніхто не побачив таємну мить...

Я чекаю тебе, коли ти мене
Ненавидиш, губиш, але цілуєш,
Я плачу, коли тобі боляче,
Але чому-чому мене ти дратуєш...

Я мрію стати твоєю тінню,
Дарую квіти твоїм коханкам,
Я ніби мелик у павутинні,
Який помирає сонячним ранком,
Я хочу бути поряд,
Щоб ти побачив мої очі..
Ти все ще віриш в свою єдиність...

Тільки я тебе більше, більше не хочу...

Знову лежу в теплій воді,
Вона обіймає мене до схочу,
Пестить, ніби долоні -
Тільки я тебе більше-більше не хочу...

Теплий погляд, яскраві дарунки
Сині очі, мов неба блакить,
І твої полум'яні цілунки
Перетворюють в щастя цю мить.

За вікном не вщухається злива,
Все біжить, поспіша, не встига,
І нехай ця вода бурхітлива
Келих наший наповнить сповна...

Як я хочу тебе обіймати,
Коли бачу посеред людей.
І не соромно - годі картати,
Адже в інших немає очей.

Бо всі люди, немов поніміли,
І засліпли, не бачать красу,
Не кохають нікого, бо встиги
Почуття запродати на сум.

Ну що з того - не будемо разом,
Випадково не стрітимся знов,
Та в душі - я так вірю - назавжди
Буде жити до тебе любов!

1
До дев`ять лічені по тридцять -
то у весни пологи.
Зачата в перших променях
на любо-ложі літа,
коли по стегнах-пелюстках
до лона дів та квітів
заходить соковите щастя
та й на свої пороги.

2
Коли у серці пристрасна любов
душі та тіла
і бути третім
півням перепало насторожі,
у домислах прояснення,
немов плоди, дозріло
і привело
у спільному знаменнику
бездонне,
- Боже...

3
По серцю пізнаю
величність у людини,
а глупоту читаю
я по її устах.
Від сліпоти зайшла
у тяготу причина...
і наслідки виходять,
вниз головою -
в страх.

4
У спазмах небовид,
а хмари - лона,
а з них народжується в громах
злива.
Розплющує налив
дитя циклону
у переспілих в насолоді
сливах.

5
Запну весну на погляд
згаслим первоцвітом,
по краю неба клекоти лелек
знесу пером -
у кардіовірші мені
ураз тремтіти,
мов серця два,
одне в утробі,
інше - під ребром.

6
Іди...
Хай на ніколи
вагітне коло...
А в колі коле,
бо за колом - ТИ.

21 Квітня 2008

Коли вона здирає з мене
Осоружну гамівну сорочку,
Я вже чую
Початок тієї пісні…

Нестор Німцов

Цариці, дівки - у пітьмі
служниці Еро,
супутниці, коханки, хіть,
стрункі гетери!

Фламенко жвавих пальців (ом-м-м!),
зухвалий сміх і –
скуштуй гримучий раціон:
лимон-горіхи.

Відпустить денний параліч –
бажань офорти –
на простирадла хлине Ніч,
як кров з аорти…

Вже все цвіте -
Душа, сади, луги.
Весняні дні в'ють гнізда на тополях.
Камінчик в річку -
Кола на воді.
Послання світу вписане у зорях.
Ранковість неба і дитинність трав.
І вогкість ніг
І краплі рос весняних,
І загадковість марев та заграв
На сцені світу витканістаранно.
Вже все цвіте! У груші на щоці
Цілунок вітру безтурботно-ніжний.
А у черешні - квіти у руці -
Це так природа людям пише вірші.

Буденністю буття заплямувавши зір,
Конечності речей подивувавшись стиха,
Сягнімо найтеплішої з довір –
Дитячих вуст медової потіхи.
Збагнім єдиний сенс всього, що є,
І що гряде, і що вже призабули.
Місточком із майбутнього в минуле
Маленьке рученятко подає
Дитинство і дитя. Єдиний сенс
Виборсування з бруду повсякденності,
Єдина запорука нескінченності,
Що нас від нас у вічність понесе!