тік-так
тік-так
вітрила підніміть
є тільки Він що ходить над водою
і є хвилина зупинити час
і є нагода зупинити зливу
по той бік сонця їде мовчки Бог
і херувими плачуть (херувими плачуть?)
піду в ліси
впаду у ніч безкрила
я вірю крила на землі дають
поразка тіла то поразка тіла
що скаже дух
я бачу дійства колесо скрипить
мій віщий страх пророчить холод
важко
перелечу
перемовчу
пройду
і зникну так як імена зникають
тік-так
тік-так
вітрила опустіть

Нас немає. Ми не маємо власної тіні.
Ми її загубили,
вибираючи довго ім’я.
- Знаєш, восени не цвітуть вишні біло.
- Знаю, тільки падають яблука глухо
не на наші сліди.
- Не у наші сади.

А до моря далеко. Забагато каміння
В долоні.
Я прошу тебе кидай на стежку.
Я молю тебе йди у сніги.
За дев’ятою явою не буває
перерви на сповідь,
За дев’ятим життям
Тільки перше життя в однині.

Ми ще будемо. І до себе прийдемо в гості,
Тільки там нас впізнають і гостинно запросять за стіл.
Серед тисячі тіней я твою неодмінно впізнаю.
Зацвітуть вишні біло
І простоять отак до зими.

Пройди повз мене і іди,
лиш не гадай що там позаду.
Пройдеш і ти, пройдуть світи,
Лиш я думкам не дам всім ладу.

Пройди повз мене і мовчи,
Нехай не буде глас прокляттям,
Хай не почуєш як кричить
моя душа в муках каяття.

Пройди повз мене і забудь,
Забудь що ти пройшов повз мене,
Бо як згадаєш як-небудь
Той спогад вже мене не верне.

Пройди повз мене – я молю,
Не знаєш що готує доля,
Не знаєш як тебе люблю,
Та й нащо тим знанням є воля.

Пройди повз мене – заклинаю,
Бо втратиш все й погубиш нас.
Повір, бо я про то вже знаю,
Відкрив на долю очі час.
3,03,07

Меня Господь благословил идти,
Брести велел, не думая о цели.
Он петь меня благословил в пути,
Чтоб спутники мои повеселели.

Иду, бреду, но не гляжу вокруг,
Чтоб не нарушить божье повеленье,
Чтоб не завыть по-волчьи вместо пенья,
Чтоб сердца стук не замер в страхе вдруг.

Я человек. А даже соловей,
Зажмурившись, поет в глуши своей.

(Евгений Шварц)


Мене Господь на путь благословив.
Брести звелів, не марячи метою.
Благословив на без печальний спів,
Щоб звеселились всі, хто йде зі мною.

Іду, не зважуся поглянути довкруг,
Щоб повеління Боже мало силу,
Щоб вовчий завив не образив співу,
Щоб не завмер від жаху серця стук.

Бо я – людина. Навіть соловей,
Співаючи, ховає блиск очей.

Сирими словами
Замазали шви поміж днями
Залиште мене
Я не з вами
Чекаю маршрутку...
На крайній випадок
Зіб'ю собі з дерева будку
І буду на всіх вас брехати
З-за брами...

Даруй поцілунок,
Нестримний, гарячий.
Такий, щоб розбити
Нетанучий лід.

Згадай на хвилину,
Ти бачиш, я бачу
Вечірньої зірки
Останній політ.

Слова і думки,
Погляд щирий до краю.
Бездонні зіниці
Говорять одне:

Кохаю, кохаю,
Нестримно кохаю.
Звершиться життя,
Та любов не мине.

* * *

Я знов відчув як пахне смерть…
Як лащиться мені до горла…
І кольоровий світ, ущерть
Став знову чорним!

Я знов відчув як пахне смерть…
Її обійми, як колючий терен…
Залишились вірші, як дерть
Від тих найкращих зерен.

* * *

Стрілятися в осінньому вогні
Банально так, але чомусь так вчасно…
Щемить…
Душа…
Ще мить…
І все…
І білим снігом занесе…
Банальні всі слова мої про осінь
Як рима давнього вірша…
Проте мені…
Стрілятися в осінньому вогні
Банально так…
…але чомусь так вчасно…

Я сегодня блуждала
в лесах из бетона.
знаешь, солнце
так мерзко прожигало мои легкие,
что мне пришлось прийти сюда,
к большому телескопу
и рассматривать весь наш мир
на расстоянии.

За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.
Промайнувши крізь тінь у космічнім оркестрі,
Погасивши вогонь, полишивши борги,
Я вривався у світ на коні-палімпсесті,
Крізь руїни і сельви без краплі снаги.
Монотонно іде сонцесяйний годинник.
Замирає на мить, щоб почути мій пульс.
Моя тінь — це сестра, а мій вирок — племінник,
А все інше — мішень для невипитих куль.
Я почую тебе на узбіччі у смерті,
Я побачу твій образ крізь звук пірамід.
На шанхайськім базарі індійці уперті
Замість кави мені пропонують бромід.
Замість смерті — нудьга, заміть ружі — лілея.
Одурманений чад світової іглу.
Крижаніють мури на збруднілих алеях,
І несуть на олтар людожери хулу.
Проклинається світ без мити і спочинку,
Семафори доріг у нічні засвіти
Не показують шлях до потомлених інків,
Що усе наперед вкарбували в листи.
Не горять смітники, тільки гине пергамент,
На якому іще був розпливчастий знак.
Із-під ніг випливає лавинний фундамент,
І пливе по землі з-під небес аміак.
Хуртовина жахів, голосів трясовина.
Заїдає замок до людської душі...
Тож не треба чеснот на імперських руїнах,
І не треба води набирати в ковші.
За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.

Я піднімаю погляд у замріяне небо,
Чомусь не хочеться дивитись нижче краю.
Дивлюсь туди, куди мені не треба,
Я рвусь туди, бо я тебе кохаю.

У світлі задушевної розмови,
Мої слова надії колихають.
Я згадую тебе у кожнім слові –
Мої слова також тебе кохають.

Розтане сніг, вквітчаються дерева,
Повернуться лелеки з небокраю.
А вітер тихим, ніжно-теплим ревом
Співатиме, як я тебе кохаю.

Не будь же горда. Обернись до мене.
Невже не знаєш? Скільки пам’ятаю
Тебе? Себе! Це серце полонене...
Весь світ кричить, що я тебе кохаю.

В моєму місті не працюють світлофори
І дорогі авта кружляють нічно.
Вітрини душу полонять новим узором
і щастя "впарюють" наївним пересічним.

За моє місто чомусь зАвжди б"ються мери,
В судах доводячи свої моральні збитки,
Замками, кодами чужі закрито двері,
В музичних школах затихає голос скрипки

В моєму місті вже стосотий супермаркет,
І храмів тут стоїть − на кожну віру.
Кохатись, пити люди влітку йдуть у парки
І для добра свою складає кожен міру.

За моїм містом вже давно ніхто не плаче
Із тих, що зараз по столицях всього світу
Чужі сади глядять і, звісно, радо бачать
Нове життя, що заробили своїм дітям.

А з нього б вийшов непоганий мегаполіс
І всі б метелики на його блиск летіли.
Париж і Лондон ми б тоді таки за пояс
Запнули запросто, якби цього схотіли.

Моя віолончель втомилась грати.
Я просто знемагаю.
Я течу.
А ти мене продовжуєш кохати –
До краплі,
До останку.
До схочу.

Полопалися струни від бажання.
Від збудження запінилась блакить.
А ти не припиняєш загравання.
Ти прагнеш цілий космос охопить!

Накочується хвиля божевільна.
Ще мить,
Іще секунда – й полечу…
Так легко, непомітно і покірно
Я зникну.
Я зірвуся.
Я втечу.
11.11.03

Відчуй мене, ніч темна, та нещира,
Тремтіння моїх побілілих рук,
Зима бажання серця всі розбила,
В дарунок лиш дала мільйони мук.
Зірки – твої зрадливі, жовті очі,
А місяць – серце, біле від страждань,
Мене лякають... Я тремчу щоночі,
Ховаюсь в світі неземних бажань.
Приходить ранок. Серце оживає,
Сміється сонце, радісно мені,
Жах ночі ненадовго відпускає
Думки нестримно дикі, та живі...

Ще розумію, світе вічний,
де ліве й праве, хто тут крайній.
Кричить погода істерично,
свобода є в моєму крані.
Ти, наче стовп, у межилюдді,
і є межа і за межею.
Вдихни у груди більше люті,
уста від істини рожеві.
Співати, битися.
А зверху
все видно – не ховай обличчя.
Пришестя, кажуть.
Стань у чергу.
А, втім – не треба...
Всіх покличуть!

Ступала паморозь на поріг
ще нерішуча, не знала ролі.
І хата тепла, немов пиріг,
мороз відчула, судому в горлі.
Тебе немає, ти – просто збіг
обставин, місця, гри тьми і світла.
Слова, якими збивало з ніг,
тепер минають.
Порожні відра.
І дощ не стукав, бо не хотів,
не знав до кого спішити в гості,
коли прощались оці й оті,
кому прощатися і досі.
А босим в паморозь не ходи,
бо дика груша туман надиха.
Мороз сприймаєм вряди-годи.
Душа старіша...
І стане тихо.

Прийшла по твою душу – відчини!
Оббила в кров дороги і пороги.
Червона повня – символом вини,
І чорні зорі – символом тривоги.

Яке холодне скло – в очах – вікні!
Впусти мене, Непрошену-на-ґанку.
Вузли доріг рубаю на світанку,
А твої двері - знову прохідні.

*
Солоний день впаде на збиті ноги.
Дверей – без ліку, а печаль – без краю.
Застигле сонце – символ епілогу.
І чую стукіт. І не відчиняю.

Сьогодні свято в тебе, милий,
Як добре, що закінчилась зима,
Ми позбираєм все, що розгубили,
Ми створим те, чого іще нема.
Я можу все, коли це «все» для тебе,
Я згадую із Біблії слова:
«Бог є любов», тому любити треба,
Коли кохаєш – здатен на дива.
Життя – це поле: квіти і калюжі,
Це пагорби, каміння, колоски,
Хай поруч будуть люди небайдужі,
Хай вірою осяяні ідуть твої роки.

порожні вени схлипують порожнім
гарячий відлік п'ятами хвилин
шукає компас вічний подорожній
на мапах тонкошкірих спин

миттєвий спалах у лице окропом
як аромат розріджених доріг
колючий зойк підстреленим польотом
в підніжжя недосяжних ніг

ховає лампа очі в абажурі
весняних хвиль проникливий потік
вдавився компас у квітучій бурі
і пальці дзвоном місяця обпік

збирає миті теплий подорожній
напівпритомно гаснуть ліхтарі
повзуть хвилини як завжди тотожні
і він
чужий
на відстані зорі

Високий замок.
І, наче доля, -
хитка спіраль.
Вершина сонця.
Вершина болю.
Туманна даль.
Розтанув обрій в завісі сірій,
Лиш поїзди
Кричать протяжно і очманіло,
Як в час біди.
Не видно сонця,
Не видно світу,
Лиш цей туман…
Колись між нами
Буяло літо –
То був обман…

А ми зустрінемося в снах,
Так ненароком – випадково,
Я потону в твоїх очах,
А ти не вимовиш ні слова.
А, може, й добре, що вві сні –
Хоч будемо самі собою,
Ні друзі, ні сусіди, ні…
Ніхто не знатиме про нас з тобою.
А, може, й добре що, у снах –
На все у них лиш наша воля,
Я потону в твоїх очах,
В котрих написано: ЦЕ ДОЛЯ…

Розтопилися дроти замерзлих колись телефонів,
Розтеклись по асфальті поломані криги слів...
Під дощем залишилася лавка на далекім пероні
І розгорнута книга – тлумачником денних снів...
На сторінці відкрита де все вже здійснилось.
Решта - злиті чорнилом і не прочитати рядка.
Тільки шепіт незмінний – Тобі це не снилось...
І рядками наступними пишеться тепла ріка.

На листочок вірш лягає,
В небі місяць позіхає.
Засинай синочку милий,
хай насняться тобі крила.

Білим птахом в небо синє
Хай душа до сонця лине.
Із веселки там барвисте,
Нанизай собі намисто.

Зранку мамі подаруєш,
Встанеш тишком поцілуєш.
Одягнеш красиве диво,
Мама, гарна і щаслива,
Пригорне тебе ніжненько
І назве “моє серденько”.

Ну а зараз треба спати,
між хмаринок політати.
Щоб, зіскочивши на ніжки,
Ти підріс іще на трішки.
Засинай же, мій маленький,
Моє щастя золотеньке.

Як добре прокинутись вранці від подиху вітру
І враз зрозуміти, що в місто приходить весна
І бачити - тануть спотворені залишки снігу
І ніч поглинає прозорих небес глибина
Як добре впіймати грозу у великі калюжі
Побачити в небі своїх, не чужих журавлів
Йти поряд із тими, що вірять, які не байдужі
І не марнувати життя своє поміж років
Як добре тримати весь світ у маленькій долоні
До мрії своєї нові будувати мости
І сонцю радіти, і бути у щастя в полоні
І знати, що наша весна розцвіла назавжди

Я сумую за тобою, мою зоре мила,
За очами, за росою, що на них блистіла.
За руками, що неначе з крилами у парі,
За устами, що дарують поцілунків чари.

Я сумую за тобою, моя наймиліша,
Не діли печаль із болем, повертай скоріше.
Степ духмяний – диво-килим, ляже тобі в ноги.
Жду тебе на прасвітанку нашої дороги,

Підем разом рука в руку, по життю, по цвіту,
Що лише для нас з тобою квітне в цьому світі.
А десь років через ісім заплетем віночок,
заспіває пташка в лісі й з’явиться синочок.

красками выбеленными
рисовать
по холстам
чужих лиц.
превращаться в лис
красть у людей улицы
чтобы им не повадно
плеваться.
метаться по своим приватным подворотням
по часовням, болотам
завывать в никуда
будить колокола
растревоживать
брать за уши
тревоги
замораживать
привораживать.

Я нанизую дощ намистинами
На повіки й на тебе дивлюся я
Зрозуміти таки не зуміли ми
Хто з нас справжній, а хто – ілюзія
Хто для кого із нас є створений
І чи можна повірити в чудо?
Як, розсіяні світу просторами
Можуть жити й знайтися
Між сотень і тисяч
Споріднені духом
Люди?...

-2-

Це місце ніби створено для втечі...
Від справ буденних, бо вони тут недоречні.
Хребтами гори тут впираються у Вічність,
І відчуття всі – майже потойбічні.

Це місце створено для осягання суті.
Тут із минулого росте майбутнє.
Тут предків тіні Верховину хмарять,
Коли гуцули на життя мольфарять.

Це місце створено – прощати й відпускати.
Щоб вісь землі відчути й відшукати.
І усвідомити, вдихнувши неба...
Мій любий...
Вже мені тебе не треба...

03.03.2007

По дорозі додому
я зірвав тендітну квітку - лиш для того,
щоб знову відчути тебе,
і випивши пляшечку "Божоле" я спустився у колодязь
де танцював свій примарний танок місячний ведмідь,
А ось, поглянь-но на мене, у золотистому присмерку
лампи я скидаю шкіру,
я ж точно знаю яким одиноким
може бути це переповнене людьми місто.
Ти пробачиш мені цю істерію,
цей хиткий баланс між втечами щура
і жалем засинаючого,
коли дізнаєшся: як холодно тут,
і як дощові краплі скочуються в моє горнятко кави,
і що при сяйві напів-мертвого місяця сирість оплітає своїми
лапками мої речі і висмоктує з них тебе.
Дотогож я хочу щоб ти знала:
я не можу не думати про тебе,
я ніби сліпа машина, ніби хворий на лихоманку,
ніби волоцюга,
що його єдина рідна душа - біла голубка
в його застигаючих пальцях.
Я вірю, що ти відчуваєш теж саме,
так само як я відчував тебе так далеко,
і коли ти поверталася у своє місто,
то хотіла зірвати туж саму квітку
можливо для гербарію,
а можливо тому що це так важливо для нас,
те що мо тепер не одинокі,
ми тепер одне ціле - легка пелюстка,
що летить за вітром.

...Позолочене сонце шукало за обрієм правди,
Босі ноги, умиті, в саду цілували траву.
І, закоханий в спокій, ходою сповільнений, равлик
Нагадав: я не просто шляхами простую – живу...

Ця, запилена словом і ділом, нелегка дорога –
Монумент для душі із суворим найменням „життя”.
Ця дорога – від Бога крізь себе і знову до Бога –
Перевтілений потяг призначенням в пункт вибуття.

І зійти – не зійти, ні до чого тут внутрішня сила –
Все, що має здійснитись, написано нам наперед.
Тільки сповідь душевна, пізнавши ногою могилу,
На терезах сумління покару собі обере...

... Позолочене сонце шукало за обрієм віру,
Аби німб послужив для простої душі за вінець.
Дай же, Господи, в час, що мені Ти роками відміряв,
Як не зрушити гору, то хоч би малий камінець.

______________________________
Лиш на мить зупинитись..,
А пізнати себе
(Ненароджені діти
Усміхнулись з небес).
Заколихана правда
Заховалась на дні,
Хто б знав де – відшукав би
І додому приніс.
Лиш на мить оглянутись,
Та відчути – живий! –
Розірвати всі пута
У складній голові.
Зрозуміти, що віра –
То розплата за час...
...Сонцем дотик на шкірі
І сльоза на очах...

так буває
я бачила
гора стає не горою
по шпалах
на осліп
знову починають вештатись люди
хто їх знає
чи знають вони
переведено стрілки без відома
марно брати квиток
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
мій маленький фантом віддаляється
мій суфлер замовкає
я шукаю тебе
на пероні зникаючих колій
я тримаю твій голос
мій недовгий рінктон
я не Я
Ти не я
Я немає
Тільки рупор вокзальний кричить
Хто забув попрощатись - простіть
На кордоні дощі
Ти мовчиш
Ти впізнав мої сльози
На декілька весен
Поміняє твій Юда
жовтої панни косу
є зупинка відправлень
та немає зупинки стрічання
зарахує мені Боже за гріх його сліпоту

...твоя дитина просить води
у мене є жалощі сиві і давні
так звично падати в тенета сатани
і плутатись
і зникнуть на світанні
короткий день
дзвонар вже долі зводить
у всіх своя
у тебе дві в одній
душа німа
душа н-і-і-м-м-а
а тінь іще говорить
твоїй дитині що вже сліз нема

тільки клаптик неба
тільки всоте розговілись
небеса та осінь
за розлукою розлука
за душею
ангел сірий
острів чорний
крихти болю
я до тебе
я з тобою
а на північ відлітає
знову чайка гріти крила

Сьогодні у книгарні людно.
Переглядаю чисті сторінки,
З небес прибуває вода.
Черга зменшується – вже нас троє:
Той, хто купив,
Я
І той, хто читає через моє плече.
І всі ми знаємо:
Скоро у двірника не буде роботи.
Він втече за місто,
Але кожного ранку
Прокидатиметься о шостій.

Дорога доріг. Колісниця вже втрете не їде,
Впрягається голос. Ридають коні незрячі.
Ти знав що так буде. Нам треба вертатися старче,
Ми вгрузли по плечі у сніг.
Подай мені руку. Хоч подумки дай мені руку
Ця стрічка задовга. Так дихає важко планета.
Мій ранений ворон сяде тобі на плечі.
„Ти дійдеш?” – питаю. Ти кажеш:„Повіриш дійду”.

...і всі ці безкоштовні газети біля метро,
російською мовою,
мільйонам киян, від кого це?
Журналісти вже пишуть безкоштовно?
І лише російською?
І ці бляді як завжди нічого не бачать.
Кують уїв для Євробачення.
Майже каламбур вийшов.
Пророки медового спасу.
Вершники транзиту і трешу.
І скільки там вже років твому сину?
Вже і він дорослий?
Не знає хто такий Джон Ленон?
Не знає програми партії влади?
Не бачить влади? Не хоче до школи?
Як це схоже на цикли прірви,
на голови-дупи,
на чарівника у блакитному гвинтокрилі,
що безкоштовно впарить газету,
радіо ностальжі,
кіно
і німців

Слова, слова -
пустопорожня злива
дурної мови і доречних слів.

Огидні всі
коли душа зрадлива
співає іншому догідливі пісні.

Черпнувши щедро
підлощів натхнення,
у вірші впершись диким табуном...

Копитом - вщент
траву степів буремних,
де сіє вітер - правду - полином.

Гіркого зілля
ні не вам пожати:
оскома ріже, і верне з душі...

А гідний, хто?!
Лише - хто бачив грати,
і хто даремно словом не грішив!

Та чи знайти
можливо ще такого,
що коням гіркий випас влюбував?

І сам грішу
словами перед Богом,
а Він - усіх - мовчанням вшанував.

Зів'ялим пелюстком троянди
Душа летіла в далечінь,
Їй так хотілося літати...
Лети, душа моя... поринь
У нескінченний вир свободи,
Простих, розбещених думок,
Людської втіхи, насолоди,
Візьми свій шанс, зроби цей крок.
Відкинь самотність на хвилину,
Відчуй: ти в світі не одна,
Тебе кохаю, як дитину,
Не забувай... твоя Весна...

* * *

… я всіх акторів впізнаю і в гримі…
Але в театрі завдання моє -
Побачити у храмах велич Риму,
Владик сучасних голими й смішними -
Плебеями розваленого Риму…

А час сьогоднішній вже іншим постає!!!

течія по коридорах
бурхливо і вимушено
змиває людей
я плачу бо мені самотньо без них
і ці мої сльози змивають
все що від них ще лишилось
та ще одну важливу річ
мою пам*ять.

Contra spem...
(услід за Лесею)

(По Україні пройшла низка актів вандалізму, одним з яких стало зариття у землю пам’ятника героям УПА у Харкові)

І вогник не гасне — а все-таки знов — лихоліття.
Коли вже ті весни? Багнюку набридло — убрід...
І залишки снігу — чернеток розкидане сміття,
і листя торішнє — румовище сонячних літ...

І наші святині орда зариває у землю,
і наша еліта — чи вмерла, чи нишкне, німа.
А чи ж таки здійме ту праведну повінь буремну,
коли вона скресне — оця споконвічна зима?

І хто його знає, чи зійдуть насаджені квіти —
та знову їх сієш, аж руки судомно звело,
любов’ю та подихом їх намагаючись гріти...
І згадуєш раптом: було вже...
І це вже було...

Ви ще знайдете очевидців
довгих буднів, обрáз і бід.
Розуміння в такому віці –
крок до щастя?
Скоріше від.
Не питайте: чому тверезий,
з ким сьогодні, коли і як?
Балеринами йдуть берези
через натовп ламких гілляк.
Будеш кимось, коли згадаєш
шелестіння хвилин і хвиль.
Відпускали тебе все далі,
невідомо лише звідкіль?

я беру в руку яблуко,
воно жмуриться зморшками в’ялими,
гниє і розповзається черв’яками,
тож я беру в руку камінь ...

між гірлянд, цукерок і фруктів,
протиснуті щупальця спрута,
повсюдно дзенять і звисають нізвідки,
гойдаючи терпке повітря.

суцвіття нашіптує аромат,
мов причин для підозри нема,
і сонна свідомість кришиться ...
але ж квіти бувають хижими !
а надто, якщо не колють і не ріжуть...

«нізвідки» насправді приховане,
поховавши мене в розцяцькованість,
пижиться жиром під жилами;
пузатим і в фрак начиненим,
вульгарно пахнучим тілом є,
де пузо без одягу – вим’я...

у спрута асортимент безмежний,
але я хам підсвідомо і за собою не стежу –
хапаю той плід,
який би брати не слід...

тож коли в руці моїй яблуко
зіжмурилось зморшками в’ялими,
згнило й розповзлось черв’яками –
я взяв в руку камінь...

Впусти у серце сонце,
теплий вітер!
Світ зміниться,
бо світ – ЛИШ У ТОБІ.
Там восени
стоять дерева в цвіті,
А в хуртовину – далі голубі...
Весь світ – в тобі!
Повір!
Не ти у світі!
А я молюсь
за твій чарівний світ,
Що манить моє
серце дивним світлом,
Запрошуючи душу у політ...

Усе ще буде?
Все уже було?
Настирно вітер
Плутається в полах...
Чи треба йти?
Чи далі йти, назло?
Чи вже ніколи.
Більше вже ніколи...
І монотонний
Кніксен ліхтарів...
Без вулиці, без назви
Без причини...
І дощ холодний
Біль її пригрів...
Зустрілися:
Самотність і Людина.

От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.

У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!

Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!

Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!

На дворі зорі,
В серці - море
Спомин тіка
Про птаху хвору:
"Болить мені,
Дайте померти!"
Та щось трима
її відверто
і пахнуть зорі,
Співає море
Те щось кричить
тобі прозоро:
"Любити вмій
за переваги,
Любити вмій
За неповагу,
Любити вмій,
коли погано
І не отримаєш
Догани...
Тій птасі треба
Одна зоря,
Частинка слова
І подих моря
В яйці сидить
Частинка твоя:
Розбий його!
і буде море...
Повір,вона чекає
Твої зорі
Лиш не втікай ти
від недолі -
Її немає
Є твоє море,
де ти побачиш
мої зорі.

Я дорОгою твоєю стану чистою,
І до мрії проведу тебе крізь ніч.
І перед ворожим військом вистою,
Й всім, хто проти Неї, дам відсІч.
І натхненно знову пензлями чарівними
ЇЇ очі малюватиму й вуста.
По щоках струмками литись рівними
Рахувати перед сном до ста −
все за тебе буду!!! аби тішився.
Ось тільки хвилинку постою
Та із посмішкою виливати віршами
Піду тости… за любов твою.

Ти знов знайшло мене у сні
Й зовеш у дні вогне ясні,
Але стомилась я йти за тобою
В щасливі далі вкриті млою.
Твого багаття дивні чари
Страшніші будь-якої кари,
Та все ж, наказ твій не порушу:
Мене зовеш - іти я мушу.
Кохання - поводир підступний,
Останнім стане крок наступний.
Немає в минуле мені вороття -
Душу затопили хвилі почуття...

Я зову, зову тебе, та ти мене не чуєш,
Я горю, горю в огні, а ти - не рятуєш.
Твоїх очей небесна синь моїх не освітила,
І темрява порожніх снів душу вполонила.
Твоя ж душа, як вільний птах, так високо літає,
Що крик, з палаючих грудей, туди не долинає.
Якби ж то я могла б злетіть, туди - у височінь,
Та я - то вже не я, а лиш тремтлива тінь...
Із висоти свого польоту не помічаєш мене ти,
Тож серце спутують моє зневірення тенета.
На попіл, поступово, душа моя згорає
Та, всеодно, що ти озвешся, надій не полишає,
Й продовжує до тебе ввись, прохаючи, взивати,
А ти летиш все далі геть, тебе не наздогнати.