Україно, ненько моя, чом ти стала із руїн?
„Щоб народ мій вольний, новий не зламався у біді”
Як сказав нам наш Шевченко:
„Любити Вкраїну, і гори, і луки,
І трави її золоті”.
Щоб жила, і жила довго мати наша,
Не забула, як то бути під чужим копитом.
Під копитом чужим, царським.
І зараз панують.
А ми люд простий, не панський.
Тому не вмієм панувати,
Як пани панують.

Зайшло за обрій сонце золоте.
У кімнаті світло згасло,
Але я ще все не сплю
І про тебе думаю:
Як ти спиш, і сниться сон,
Де мене уже не має,
Але я завжди з тобою
І у снах
і на яву.

Я тебе так сильно люблю,
Що у серці моїм палає
Незламна краплина життя,
Яку називають коханням.
Моя душа спішить
Почути ці ніжні слова,
Які так подобаються мені.
Слова, які зігрівають мою душу.
Слова, що говорять люди,
Коли вони закохані.
Слова, які я хочу тобі сказати:
„Я Люблю Тебе, Моє Сонечко”.

Вечірнє небо. Жовті ліхтарі.
Слова були гіркіші за вино.
Ми знов окремо. Знову - не одні.
Я знову плачу. Врешті - все одно.

- Привіт!
Мовчання... В погляді - слова...
Мов рукавичку швигонув до ніг...
Прошу - хай не залишиться Вона
Одна.
Заплакана.
В брудний лютневий сніг.
Як я колись...

Не можу мовчати,
боюсь кричати,
і не наважуюсь розказати,
як часто ти
приходиш в сни,
і як з тобою
я забуваю,
що крил не маю,
і що не знаю,
як то буває,
коли кидаєшся зі скали…

Та любов не живе у серці,
Там для неї місця нема.
Там живе шматочок верлібру
І співоча струна скрипаля.

Я не вмію любити легко,
Я не вмію лиш просто так.
Та любов не живе у серці,
Може тулиться десь у нирках.

Я не можу відкрити серця,
Бо то буде останній крах:
Нерозділеної любові
Не здолаю сумний тягар.

Поржавіли засуви серця,
Самій зрушити, — аж ніяк.
Я не можу відкрити дверці,
Все чекаю від тебе знак.

Куди ви пнетеся, куди
Ілюзії сини й доньки?!!
Яке з призначень не шукали,
І звідки сенс не діставали…
Ви щастя й радості зазнали,
Лиш мороку не смакували.
Та чи той морок по зубам
М’якеньким тільцям і лобам?!

Одного разу, тихо-тихо
Покличе вас Цікавість Дика.
І просто так, заради втіхи
Заманить діточок у степ.
А вам маленьким, небувалим
Захочеться переступить пороги,
Поцілувати вітер в щічку,
Топтати по стерні дороги…
Та та стерня поколе серце!
А вітер вистудить запал…

Матуся ж ваша добра жінка,
І не залишить вас вмирати
Посеред поля і без хати.
Відмиє, вибілить сорочки,
Зітре помітні чорні ріжки
І намалює вам усмішки,
І не без щирої зловтішки,
Закутає маленькі ніжки
У серпанкове полотно.

ключі заржавілі відкривають чебрецеві ворота
і випускають на волю
Звіра Темряви
спочатку поволі ступатиме Він болотяною підлогою
хутчіш лапи переставлятиме
з сосновими почорнілими шпичечками налиплими
виваляться раптом з Його горла
змії звивливі жінки блудливі
ножі об груди людські затуплені
звуки похоті зі звуками плачу перемішані

підсліпуватий Звір п’яно дивитиметься
єдиним мутно-жовтим очиськом
на низ і рахуватиме
ще живих і вже мертвих комашат
що безнадійно сіпаються в Його чорних долонях
і посміхатиметься
Богу

Я віддамся дощу, він мене огорне своїм тілом,
Цілуватиме довго, повільно і трохи невміло,
Кожна крапля відчує мене, і без жодних табу
Дощ зі мною сьогодні такий, яким ти не був,
І ніколи не станеш...Веселкою над небосхилом
Вигну спину, відпущу на волю усі кольори,
Проковтнувши небесну жагу, я народжую силу
І, як блискавка, гасну і падаю догори...

Назвіть ви мені пору року
Яка з них найкраща для Вас
Чи всі читачі одностайні
Чи дружно підтримають нас

Мабуть, назвете весну Ви
Вона є прекрасна для всіх
Багато на неї чекають
Бо вносить всім радість і сміх

Довго тиша зимова стояла у полі
Дрімала під снігом озимина
Під сонцем зима відступала поволі
Все ближче і ближче підходить Весна

Сонце до нас вже приходить не в гості
Воно як господар все бачить кругом
Дбайливо посвітить, погріє де схоче
Дарує природі тепло і любов

Коли оживає природа від сну
Все більш зеленіє травичка
Пташки пожвавішали вже у саду
В кущах заспівала синичка

Дерева все вище підносять шапки
До сонця звертаються боком
Вони розправляють зігнуті гілки
Бруньки наливаються соком

В саду відчуваються зміни життя
Дерева все більш оживають
Не можна забрати в природі буття
Не можна спинити її процвітання

Усе як у фільмі:
Пригоди, знайомство, любов і кохання –
Не вічні спільники життя моєго,
Але зі мною сталося дивне щось...

Усе як в романі про друзів коханих:
Спочатку друзями були,
Пізніше парою ходили,
А скоро тут же й одружились.

Усе ніби в казці:
Красиво, ніжно і тендітно...
Усе... усе... я закохалась.

Не відчуваю бігу часу.
Не чую стукоту годинника.
Не знаю більше, що таке зневага й біль.
Все тому, що я кохаю ніжно,
Кожну мить я радію, що я люблю.
Люблю так гарно і природно,
Що а ж самі дивно бачити себе такою радісною!!!

Ти так хотів. Ти знав мене любити.
Так треба: гілка падає у сон,
На вечорах настояна молитва
І на вітрилах писаний закон.

Іди собі, мій Петре, по воді,
Зрубали клен, а дубові не видно.
Зрубали гілку, а ти сам рости.
Іди собі мій Петре по воді.

Я за тобою бо самій не видно.
Ти відійдеш. Відійдуть всі сильніші .
Позаду слабші і хиткі мости. Ти так хотів,
Хіба тебе я вище? Я проминаю. Я іду в сніги.

За кроком ніч сплітає чорні коси.
Ідуть старці, маленькі їх світи.
Я гляну вниз, там два орли самотні
Мій крадуть сон і плачуть по мені.

Я не живу. Я тільки йду, щоб гаснуть,
Така собі історія проста.
Ти так хотів. Ти так творив. Ти бачив.
Ішов за мною і палив мости.

Ти знаєш - сонце не померло,
Не впав на трáви білий сніг,
Тебе із пам*яті щось стерло:
Твій голос, дотик, погляд, сміх.

Ти ніби і не існувала -
Примара, привид, не жива;
Неначе поряд пропливала,
Не залишаючи тепла.

Несправжня ти, якась химера,
Немов була, а ніби й ні;
Незвідана, таємна terra,
Що бачилась лише вві сні.

Твої листи без адресату
І фото всі твої чужі -
Лише засмічують кімнату.
...Тепер палають у вогні.

Про тебе вже не пам*ятаю,
У дзеркалі - пробач, не ти
Ім*я геть інше промовляю,
А ти лети собі... Лети.

Без тебе легко, вільно жити.
Тепло знов селиться в душі...
От тільки треба ще убити
Тобі написані вірші.

у млина
три крила
з очерету
а четверте
обдерте
з піску
лиш на мить
захрипить
на багнеті
хтось на тім
на чужім
берегу
я піду
попід снігом
із вати
я піду
над водою
як дим
млин продовжує
крила
гойдати
чорна кров
на лиці
наче грим
а на березі
тому
чужому
домовини
колотять
як слід
і крилами
гойдає
невтомно
млин з піску
й очеретяних
віт
я біжу
вздовж ріки
я і тиша
заспиртований
погляд
несу
і не бачу
як вітер
колише
і мене
і зелену
траву
і русалки
руді
й безсоромні
захлинаються
сміхом
рудим
над водою
хвости
невгамовні
наче крила
розвіюють
дим
й очеретяні
віти
мов грати
крізь які
я свій погляд
несу
млин продовжує
крила
гойдати
я біжу
я біжу
я біжу.

Прогуркотів трамвай, я йду додому.
Хоча й невпевнений – чи справді я іду?
Наче усі навкруг живуть вже по-новому,
А я один – старим життям живу;

А я один – не дихаю, як треба,
Незграбно гойдаючи зябра на боках;
Й мені одному наче звичне небо
Здається перевернутим. Мій страх

Можливо й безпідставний. Так буває,
Ви скажете, що мертве серце б’є,
І, що на мертвому обличчі всмішка грає,
І що саме обличчя мов желе.

І що саме життя мов згусток болю,
Простого, трохи вільного, як ніж
Близ горла: він-бо знає мою долю
Уже давно. Хоч краще це, аніж

Як завжди бути впевненим, що люди –
Усі без винятку – ідуть як крізь мене.
Хай краще лезо розітне унавпіл груди –
Не можу більше відчувати це!

Не можу. Все спеклося. Все обридло.
Втомився очі підіймати од землі.
Втомився перетравлювати їдло
Десятків лиць у натовпі. Мені

Нестерпно жалить серце (хоч і мертво)
Коли тебе стрічаю близ помийних ям.
Що так на мене вилупилось, стерво?
Чи може краще називать тебе – життям??!.

*
і стався вибух. Хвилями жорстоко
прокочується в стислій голові.
І хочу вирвати од болю ліве око, -
Нащо воно тепер здалось мені?..

Нащо тепер усе, коли мені все рівно
Стискає душу шкіряний ремень!

Але вспливає щось – до сліз, до сміху рідне,
Кладе успокій на чоло поблідле,
Я засинаю. Завтра – новий день.

Я хочу посміхнутися тобі,
І тая посмішка мов цвіль вкриває губи
мої,
і трохи нудить
од звістки, що тримаєш у руці.

Ти простягаєш лист, а скрізь безодня,
Й мені начхати на усе, що є
Сьогодні.
А нутро і рве й пече.
Хапають пальці лист: чужі, холодні.

Ти повертаєшся, ідеш, мов і не було,
Мов вибачаєшся мовчазно, ти ідеш
Зсутуло,
Й комусь ще несеш
Болючу звістку, лист, а може – кулю...

Зупинись, постій серед вертепу,
Потім знову рвучко побіжи,
Наче ти один лиш серед степу
І густа трава – мов ті ножі.

Ось ти впав, безсилий: твої ноги
Всі порізані, тече багряна кров,
А в очах і смуток і тривога,
Й ненависть! Вставай, мій друже, знов!

Знов біжи! Ти – не один із стада!
Ти достоєн бути більше ніж вівця!
Тож лягай скоріше на ковадло –
Хай із тебе викують меча!

Бо у цьому світі треба бути
Щонайменше: гострим і швидким.
Треба вміти пити мов отруту
Світ, і залишатися живим.

Тож не сподівайся вже на диво.
Краще будь готовим до війни.
Весь усесвіт перетворюється в лігво
Звіра, що у твоїй голові.

Він гарчить, вибльовує зневіру
І розмахує зазубреним мечем.
В цьому світі треба бути звірем,
Щоб не бути за життя – мерцем!

Поезія
це наче магія
буває добра
світла
біла
а буває чорна
Поет нагадує мені дивака
у конусоподібній шапчині
кольору його поезії
який повсякчас нацуплює
завеликі окуляри на носа
а вони
неслухняно з’їжджають
і не дають змоги
нормально вчитатися
у стару
запорошену пилом
книгу з рецептами приготування
тих чи інших віршів
У кожному рецепті
перший рядок однаковий
Спочатку було Слово
а от яке
це вже на смак поета
далі додати
оберемок емоцій
пригоршню ерудиції
образності рівно стільки
щоб вірш
не був перенасиченим
і на кінчику ножа
сарказму
Усе це поставити
на вогонь власної критики
але до кипіння
не доводити
усе зайве випарується
згодом
І якщо ваша поезія
перемагає буденну реальність
вітаю вас
ви справжній Чарівник
і я знімаю перед вами
свою конусоподібну шапчину
кольору
моєї поезії

Вже вечір.
Збираю квіти.
До моря тобі несу...
На дальньому пірсі –
Вітер.
На дальньому пірсі –
Сум...

цикл "жіночі портрети"

Ти п’єш вино в Батумі,
На берегах із пальмами
Вичитуєш в очах портових шльондр
Бажання нестримної ночі і ласки.

Ти розправляєш крила-вітрила
Чайки – корабля,
Через камбуз мотають хвилі
Незримі мотузки води.

Ти в боротьбі лютуєш
За дерев’яну любов,
Щоб не розлетілась шматована,
Не прикрасила палуба дно.

Чи я не є шльондрою,
Що увінчує твій вічний порт?
Чи надарма моя фотографія
Просолонено проходжує світ?

Пробачити? Зуміть? Збагнути,
Ким є для мене ти в житті?
Чи голос розуму почути? Чимдуж летіти в самоті
Туди, де стримують образи, нівечать біль, катують лють?
Так в’їдливо і ледь відразно у хвору душу вина ллють?
Щоб не згоріть у відчутті…
А може вчасно схаменутись?
Бо все, що трапилось з тобою
Колись було… Десь… З кимсь… Чомусь…
Пірнути в себе з головою? Роздарувати всім любов? –
Свою-чужу, німу-співучу, сліпу, скалічену немов
Навік запродану комусь…
Тільки б в собі не захлинутись…

У сонці – Ти,
У зорях – Ти,
Та не втекти
Від самоти.
У серці рана,
Ми вже не пара,
Не змогли щастя вберегти.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Дощ з неба – я,
Сіль в морі – я,
Така чужа
Моя журба.
У серці рана,
Ні, ми не пара,
Ледь тліє вже любов твоя.

Піду від тебе і до тебе,
Дійду до НАС через світи,
Мені слів лагідних не треба,
Дай лиш вогонь твій віднайти!

Твій погляд – МИ,
Мій подих – МИ,
Дві різні долі,
Два світи.
Ти спалахнеш, я – занімію,
Ти геть підеш, я – не зумію…

Хто розриває кайдани, що стримують серця політ?
Хто розвіває образи, що тліють в душі з року в рік?
Хто зазирне тобі в очі, коли з них проллється біда?
Хто буде молитись щоночі за тебе, за нас?…
Ні, не та…

Збирай мене по всіх усюдах,
Огорни ніжністю, добром,
Віддай мене на радість людям,
Та не дивись услід зі злом…

Фантазії дивні
наївні
сумлінні
Мені, як намисто, вдягаєш на груди
Соломкою стелиш пастельні етюди
І сієш крізь сито блискучі слова.

А завтра, як сон, я усе це забуду
Поїду в метро із тяжким дипломатом
Піду монотонно, як всі, працювати,
Поклавши в кишеню вчорашні дива.

Ти будеш невтомно на мене чекати
Гірлянди з фантазій розвісиш на стелі –
І стане святковою наша оселя,
В якій буде мрія
І казка нова.
29.05.07

Калюжі по асфальту розповзлися
Своїм жовтневим темно-сизим оком,
Вбирають хмари сльозогінний спокій,
Гойдається в екстазі мокре листя,

Туман розлігся в екзотичній позі,
Здається, з того краю цього літа,
І осінь сива дивиться невмито
Мені у вічі, наче світла просить,

Велике місто спить, і тільки ранок
Блукає у вологому тумані.
Холодні поцілунки на прощання,
Осінній подих ночі наостанок.

Тепер я вже знаю, на що вона схожа найбільше.
На паску.
Жінки казали: вона украй необхідна,
потрібна, без неї – ну просто ніяк!
Кожна мала власний рецепт, - як замісити,
спекти, – щоб не впала тощо.
…А коли все відбулося –
коли у мене вийшла симпатична галіційська паска,
присмачена цинамоном, родзинками і кокосовою стружкою –
все у найкращих національних традиціях –
свята закінчилися –
упс!


…Моя любов засихає із дня у день,
із ночі в ніч…
Вона вже перетворилася на зацвилий муміфікований окраєць…
…Ритуальний хліб,
приречений на повільне вмирання
у хлібниці-саркофазі.
Викинути? Гріх!
Доїсти? Не хочу!
……………….
-Гулі-гулі!….

Ти ночами
викрадаєш мої сни
і на ранок
мені їх розповідаєш
я дивуюсь -
які вони веселкові
хоч і знаю що це мої
та й навіщо мені сни
якщо у мене є
ти

Так вибухає космос -
Енергія руйнації
Вивільнює енергію
Творіння.
Мільярди океанів
Сповільнюють свій рух,
Зливаються воєдино -
Цунамі.
Кожна людина
Сама по собі - ніхто, мізер.
Двоє
Стають богами.

Квіти в саду засихають
Не розквітаючи знов
Липень надто жаркий
Де вона, Божа любов?

Флора благає:"Пити!"
Люди у спеку страждають
Де нам нещастя це діти
Мабуть усі гріхи мають

Дехто у світі давно вже
Легко керує небом
Треба - так дощик подовше
Або не ітиме, як треба

Де ж вона - наша наука?
Спить вона досі, може
Не бачить вона, яка мука
Людей без дощу тривожить

Незалежність - вона у всьому
Також і від погоди
Це всім давно відомо
Люди ж розумніш негоди

Кібуц дощу не має
Має крапельне зрошення
Засух у них не буває
Літо завжди хорошеє

Квіти в саду засихають
Не розквітаючи
Липень надто жаркий
Сонце у небі палаючи
Сушить наш мозок людський

Бачимо всюди навколо
Як наповзає біда
Тісно змикається коло
Де ж вона з неба вода?

Як її довго не буде
То перевернеться світ
Знову вмиратимуть люди
Так як колись много літ

Проведи рукою по склі
Залиши хоч якісь сліди
Чи ділянку в котромусь селі
Буряковими засади.

Будеш мати зразок мети –
Позбирати весь урожай…
Потім можеш продати все
І купити квиточок в рай.

Епітелій, на сонці розпечений
Задихаються вулиці
Вечір.
Сонцезахист від Gucci,
За п’ятдесятку куплений
Заломлює погляд
На звичні для ока речі…

Діагноз

Я випробувала вже усі методики,
Ти – безнадійний

***
По коліна у воду –
Глибоко для того, хто любить свою несвободу
На поверхні плаває кілька кривих зображень…

- Wait! Somebody’s looking for you
Someone’s hand is writing another leter…
- Its not new
And it would be better to burn
All this words with your pen…
(Colonel, you can try again with the princess Q…)

А ніч не влізає в якісь візуальні рамки
Засмалюєш знов запальничкою кінчик цигарки
Що ж, це теж непогано у певному роді
Якщо вже запалення серця тепер не в моді…

Тонкі сигарети і натуральна кава
Холодний ранковий душ
Заряджає тебе до бою
Ти боротися будеш своїми ж руками
І тільки з собою
І одного дня тобі стане вже нецікаво…

А довкола вмирають сотні яскравих квітів
В руках ненаситних дівчаток з мажорних клубів
А довкола таке невгамовно-печальне літо,
Що легко повірити, ніби хтось справді любить…

Ти чула мою душу?
Я чув твою!
Троянди – плакали...

Інеєм покрилося моє серце:
„ гра слів, гра почуттів,
омріяних бажань і насолоди,
ривок думок в глибину безнадії”

Я знаю це звучить зрадливо, але

Любов завжди така!
„ю” - найкраще, що може бути зі мною,
блаженний світ спокою, який
лагідно і тендітно огортає мене.
„ю” – це цілий світ кохання.

Такий красивий і незнаний, що
емоційний стан мого серця
брязкотить під закликом душі.
емоції – це все, що позабулось, я лиш хочу сказати...

Банькате небо нахилилось
І задивилось в саму душу,
А можна я хоч трошки вкушу
Від райських яблук? Находилась

Земля круг сонця. Сил немає.
І тисячі холодних днів
Ти стати ангелом хотів,
А крила мохом обростають.

Йду мокрим лісом, наче небом,
І пріє зморщена душа,
А ти коли-небудь лежав
На хмарі? Що тобі ще треба?

Всі зайві кроки утекли.
Торкаюся спокуси ніжно,
А яблука лишились грішні,
Якщо їх перед цим спекли?

O my Luve's like a red, red rose,
That's newly sprung in June:
O my Luve's like the melodie,
That's sweetly play'd in tune.

As fair art thou, my bonie lass,
So deep in luve am I;
And I will luve thee still, my dear,
Till a' the seas gang dry.

Till a' the seas gang dry, my dear,
And the rocks melt wi' the sun;
And I will luve thee still, my dear,
While the sands o' life shall run.

And fare-thee-weel, my only Luve!
And fare-thee-weel, a while!
And I will come again, my Luve,
Tho' 'twere ten thousand mile!

Втрутись, будь ласка, милий Боже
В мою нікчемну долю хвору
На невезіння більше схожу
Що не дає іти угору

Заради правди. Йде униз
Життя моє, а я стою
Я ж не благаю дати приз
Хай цінять фаховість мою

Хай в справедливості воздасться
Мені за тяжкії труди
Додай моїй фортуні щастя
Повірю в Тебе я тоді

Я ж не грішив, Тебе не хаяв
Людей я хворих лікував
Не ліз по трупах і не лаяв
Колег своїх не підставляв

Куди не кинусь я у справі
Я зустрічаю лиш обман
Мої пртнери є неправі
Неправий був минулий клан

Тож дай мені відчути себе
Господарем свого життя
Ну а тоді бери на небо
Як нема іншого буття

Дозволь зануритись в науку
Подумай про моїх дітей
О Боже милий, дай нам руку
Здійснити дай сундук ідей

Нехай пройде ця чорна смуга
Хай зміниться на смугу білу
Хай буде це Твоя заслуга
Хай закріпиться Божа сила

Ти захищав мене, бувало
Не дав загинути мені
В мене сумління не пропало
Горю я в творчому вогні

Та творчості мені замало
Я й так багато натворив
А треба щоби людям стало
Полегше жить ніж я прожив

Всевишній, я Тебе благаю
Впровадити мої надбання
Людським здоров’ям заклинаю
Здійсни, здійсни мої бажання

Звірі в лісі зашуміли:
Треба, кажуть, щось мінять
Ось на тижні когось з’їли
Іншим звірам що чекать

Всі зібрались на поляні
Головує цар звірів
Він тверезий, всі не п’яні
Отже лев нараду вів:

“Слабкий звір нехай загине
Це ж умова виживання!”
Всі кричать: “Так то ж дитина!
А ти з’їв і без вагання”

“Як дитина, то де мати?
Чом її не захистила,
Як дитя хотіла мати?
Чом себе так запустила?

Ну а я повинен гинуть
Без чого-небудь м’ясного
Мої м’язи тоді сплинуть,
Коли їстиму пісного

Добре вам щипати травку
І на вас гріха не буде
А мене тоді на звалку?
Ну а що нам скажуть люди?

Вони ж вроді демократи
Як нам бути у цій справі
Як по праву поступати
У лісній нашій державі?”

Від людей на цій нараді
Був потомствений мисливець
І старий при всім параді
Та ще дужий “молодивець”

Старець вегетаріанець
Каже: “Звірі, їжте травку.
Хто ж дітей їв – той злочинець
Його треба у відставку”

А мисливець: “В чім проблема?
Хто із вас попав на мушку
Тому смерть, нема дилеми
Що ж іще робити мушу?”

Тоді лев подумав, каже:
“Мабуть вихід є, звірята,
Бог за це нас не накаже
Їмо те, що мама й тато

Споконвіку до нас їли
І нікого не питали
Ні за кого не боліли
І природу не міняли”.

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Отруєна кров.
Потрощені ночі
Моїм голосінням.
І ти не прийшла
Врятувати спасінням.
І я в самоті
Свій натиснув курок.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Осінній орнамент
На вичахлім склі.
Крізь вікна і рами
Влітають діези.
Я чую самотність і смерть
У вогнях Марсельєзи.
Я бачу себе у вікні,
Сном набитий ущерть.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Ти врешті прийшла.
Не моя хоч жона.
У чорнім сукні,
Перев’язанім ніччю.
Акорди і свічка.
Ліхтар на узбіччі.
І місячне сяйво,
Мов туга тяжка.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Прощай, Болгария, прощай
Хотел того иль не хотел
Но полюбил я этот край
Я в этом крае попотел

И перед ним не виноват
Я утонул в глазах надежды
Тех, кто не хочет в рай иль ад
Наверно не хотел и прежде

Прощай, Болгария, а жаль
Я не хотел с тобой расстаться
И будет грызть меня печаль
По тем, с кем довелось брататься

Кто видел опустевший взгляд
Людей, кто гость на этом свете
Тот и минуте жизни рад
На ласковой земной планете

Прощай, Болгария, я твой
Поклонник, друг и почитатель
Я прожил чудный год с тобой
Как гость, как житель, врачеватель

Мне повезло увидеть свет
Который раньше не изведал
Я дал Болгарии обет
И я обет этот не предал

Но разошлись наши дороги
Я возвращаюсь в город Киев
Где правила скупы и строги
И где надежды не такие.

Прощай, прощай, страна чудес
Страна планин и гор со снегом
Ясного солнца и небес
Мы к своему вернемся брегу

Мы здесь оставили свой след
Быть может нас запомнят люди
Мы шлем Болгарии привет
Пусть пациенты живы будут

Мы холили их как детей
Мы так нужны им в их финале
За них боролись столько дней
Мы им дни жизни прибавляли

К тому ж, уменьшили их муки
Создали внутренний комфорт
Им развязали ум и руки
Болезни снизили напор

Но оставаться здесь навечно
Не можем мы, ведь жизнь идет
И мы прощаемся сердечно
Встречая жизни поворот

Що то за бізнес в Україні
Коли усе так ненадійне
Не довіряй партнеру нині
Бо постраждаєш, як не дивно

Арендодавець живе й бачить
Як ще тебе уконтрапупить
У конурі його собачій
Зробиш ремонт, а він поцупить

І зразу ж вижене надвір
То ти подумаєш надалі
Чи вір такому, чи не вір
Краще “сплести собі сандалі”

А інспекційні служби різні?
З ними не можна домовлятись
Хабар не платиш – вони грізні
А заплатив – вони як мати

Пізніше сядеш підрахуєш
Уже залишився в накладі
І зразу ж впевнено відчуєш
Що тобі в сім’ї не раді

Ти копирсаєшся в болоті
І чим активніш твої рухи
Тим менш життєві твої квоти
То може краще скласти руки?

Та я не можу руки скласти
Я не віддав ще все, що знаю
Я хочу просіку прокласти
Ще у житті, а не у раї

Я ж можу всім допомогти
Додать здоров’я, відпочити
То що ж робить? Куди іти?
Коли в кишенях віє вітер.

Візьму Вашу дивну ручку
Доторкнуся до паперу
Й те, що роблять мої пучки
Забуваю дотеперу

Подивлюсь, що воно вийшло
З-під чарівного пера
Своїм друзям теє вишлю
Вони скажуть: “Вже пора”

Тобі братись за поеми
За байки, а то й романи
В тебе теми – не проблеми
Можна вже й замовить драми

От що значать Ваші вірші
От що значить Ваша ручка
Інші ручки значно гірші
Ваша ж ручка – запоручка

З побажаннями добра
Та збуваннями надії
Що стікає від пера
Викликає нові мрії

Доведіть добродії мені
Що без рими вірші будуть кращі
Без мелодики ще кращії вони
Я ж гадаю: цей поет - ледаще

Бо так важко риму підібрати
І при цьому дати пісню віршу
Ця робота може набридати
Набагато легше вірші гірші

Намагайтесь, любі, не втрачати
Те, що з віршів викинуть не можна
Тоді ж треба прозою писати
Прозою людина пише кожна

Не так аж лячно вовка стріти,
Як заблудити в глупу ніч,
Бо вовк бодай очима світить,
А більш страшний надутий сич.

Бо вовка легко обминути,
Пристрелить можна у путі,
А сич пихатий, бурий, лютий
Сидить відлюдком в темноті,

І не освітить, не потішить
Похмурим зором темний бір...
Про що сич думає у тиші,
Не здогадатися тобі.

Глухів – слава всіх гетьманів
Глухів – матір всіх послів
Він столиця партизанів
Він жадає кращих слів

Глухів - скромне поселення
30 тисяч живе в нім
Усього населення
Є свій герб і є свій гімн

Дуже давно засноване
Більш ніж за 1000 літ
Добре організоване
І освіти має світ

Унікальне цеє місто
Має університет
Намистина у намисті
України це портрет

Із сивої давнини
Глухів жив серед лісів
Місце збору данини
Був для тамошніх князів

Народив він Терещенків
У ньому вчився Довженко
Було кращим за Київ
Жив, писав в нім Шевченко

Композитор Бортнянський
Композитор Шапорін
Місто трохи селянське
Може містом буде скоро

Пестило місто хорошу актрису
Ада Роговцева там жила
Вона пам’ятає там кожну рису
У всіх закуточках його була

Глухів мав сімнадцять церков
Три із них дерев’яні
Ним і моя напоїлася кров
Приїду у Глухів - ходжу як п’яний

Усе в нім маленьке таке
Невеличкі усюди будівлі
Скоропадське озерце мілке
Річка Есмань тече від Путивля

В цьому озері якось тонув
Плигнув у воду з надутою кулею
Куля випорснула – я вже до дну
“Це кінець” – в голові промайнуло

Став я борсатись в товщі води
Та зненацька для себе я виплив
Рідня би моя набралася біди
Хтось мене підхопив і воду вилив

А ліси і яруги навколо
Хвоя, ясен, береза і в’яз
Зайдеш до лісу і ходиш колом
Не знаєш дороги – в болоті ув’яз

Полянки накриті на 2 травня
Холодна земля та багато їди
Сон-трава, ліс буяє травами
Сонечко гріє туди і сюди

Глухів – куточки Веригін та Усівка
Школа російська, а перша – своя
Бувша столиця – бурштинова бусинка
Сховалась в лісах бувша доля моя

Там є музей - цей музей унікальний
В нім експонати – не бачив і світ
Вулиця Інтернаціональна
Нею до школи ходив десять літ

Глухів прославився коноплею
Та, що не містить в собі наркоти
Мріє весь світ володіти нею
Глухів тепер з коноплею "на ти"

На паску, бувало, сидим біля церкви
Палимо фосфор, кидаємо вгору
Сонце ганяємо через люстерки
В церкву зайдем і послухаєм хору

Ну а вночі – легенди страшні
Правда й фантазія змішані густо
Смішно коли анекдоти смішні
Смішно про те, як знайтись у капусті

Глухів давно стоїть під Росією
Знає прекрасно, що він не вона
Зерно українське у землю засіяне
Не буде в Росії він хоч би війна

Суржиком глухівці теревенять
Російську і нашу там знають усі
Люди там кажуть не “віник”, а “веник”
Російськеє “всє” заміняють на “всі”

Місто моє – ти не можеш старіти
Глухів новий молодітиме знов
В ньому нові підростатимуть діти
З гербом і гімнами отчих основ.

Без вас погано, але з вами гірше,
Бо ви не друзі, а лихі дядьки.
Живу надійно між рядками віршів,
Хоча не всі порядні є рядки.

Без вас нудьгую, але з вами мучусь,
Бо ваше слово - це липка брехня.
І я з брехнею легко не розлучусь,
Живе в омані вся моя рідня.

Бо довго я томився серед бруду,
Затьмарив там надії чистий світ.
Я аж тоді ясніш сіяти буду,
Коли зберу докупи родовід.

Поети юні України
На кого кинули ви вірші
Ті, що не можуть жить без рими,
Змінив поезію на інше

Куди прямують ті поети
Що забувають вже про рими,
Що відійшли від етикету,
Їх вірші є невиносимі

Та гірші за погану прозу
І в прозі є свої закони
Чи це є мода, а чи поза
Або в думках є перепони

Куди це дивляться журі
У поетичних наших рингів
Біжать вони немов щури
Із корабля минулих примхів

І ви підтримуєте збірки
Поетів тих що з авангардів
Що прийняли сучасні мірки
Що непридатні і для бардів

З таких віршів навряд чи буде
Утворена одна хоч пісня
Читач їх швидко позабуде
Та і поета ненавмисно

Отож поети, схаменіться
І вірші також мають межі
До вайтворду ви придивіться
Бо вірш не так писать належить

Коли нема у ньому рими
І в нім мелодики немає
То може справами другими
Отой “поет” зайнятись має

Залицявся раз до мене
Чудо-хлопець чи мужик
Кози їсть він. Боже! Нене!
До цього з дитинства звик

Він хустиночок не носить
Соплі капають із носа
Та моєї руки просить
Зажимається без просу

З нього сиплеться лупа
Шепелявить він слиною
Чуб неначе у попа
Він ще заграє зі мною

Лівим оком ще він косить
Куди дивиться – не знаю
А руки настирно просить
Життя райське обіцяє

З нього тхне як з унітазу
А дихне – то можна впасти
Може містить він заразу
Час його в лікарню класти

Він розчіски і не бачив
Віковий колтун на ньому
Мився одколи рибачив
І потрапив в річці в омут

П’ять разів уже приходив
Я кажу: «Подумаю»
У нього нема доходів
Каже: «Щось придумаю»

Може я його відмию
Причешу та приголублю
Одягну як тільки вмію
Та й такого вже полюблю

Хто б сказав би, добрі люди
Чи відмовити такому
Мабуть це сімейка буде
Що тікатимеш із дому.