На каруселі блядь кружляє,
вона шука свою любов,
а я стою внизу й не знаю,
чого я знов сюди прийшов?

У квітні почуття прозорі,
легка і п'яна голова.
в дурацько-карусельнім хорі
змішались зразу всі слова!

А блядь кружляє і кружляє,
а блядь шука свою любов!
Чи я люблю її? Не знаю...
Але я знов сюди прийшов!

Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра!
Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра!
Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава!
Я оа жу а ау!

И о е о ее аа!
Я оа у а ау!

Під грушею цією
Мене робив мій батько -
Тепер тут песик сцить.

Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже на дворі осінь...

Задзвонив телефон
Не знімаю я трубки -
Ще півпляшки лишилось.

Ах, як співає пташка,
Ах, як вона співає!
Іще сто грам замовлю.

Учора я надравсь,
Сьогодні в дупу п'яний -
А може, це любов?

Як смішно всі внизу
голівки задирають -
З балкона я стругнув.

Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу
І ні з ким випить...

Ах, як сюркоче
Цикада у траві -
Рубля лиш не хвата.

Усе той сон страшний -
Шампанське й самогон
Плюс вермут й тепле пиво.

Ах, бульбашко легка
В шампанськім золотім...
Аристократа жизнь.

1
Своїми синіми очима
На мене не дивись, Мальвіно
Ти маєш справу не з П"єро,
Ти маєш справу з Буратіно.
Не розраховуй на любов,
Коли і було щось між нами
У першу ж ніч, як зійде місяць
Я помандрую з кажанами

2
Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону

***
Якщо я не ляжу то
не висплюсь якщо
виключу теле-
візор настане тиша
страшно якщо
включити світло
побачу
сині букви і
подумаю “чом вони сині”
немає структури
є звуки і світ
назовні мене
ледь чутний ритм божевілля і щось
що тимає аби
цілком не стати щасливим
тупим
дайте спокій
у чорному світлі я збожеволію
хочу послухати
ту сирену коли
закінчаться всі програми
невже
кінець сторінки і я
пишу по паркеті
треба пе-
ревертати...
паркет
потік розбурханих нервів і невсипущого болю
світу нема то чому
він так тисне
нащо
спати
навіки
можна-не-треба
ця думка в недію
переростає:
стає переддією “не”
зачекає...
я ще відчуваю
грань
я з нею грають допоки
можу
а перейду – перед ким
вибачатись
експеримент може?
Може закінчитись!
Може?
Може трагічно,
Ще й не почавшись...
однаковий буде...
Буде, однаково, буде!
Я ще визначаю
шлях вкупі з долею що
безумовно теж вже звихнулась
Ось боротьба вже вщухає
воля і спокій
я повертаюсь:
свідомість
відраза глибока
як було там добре…
Й о ні!
чому ж мені
чому ж тоді
тоді мені
мені чому тоді туди
туди тоді чому
не повернутись
а повертатись чому
саме мені
якщо можна “не”.
втрачаюсь? ні!
Не повертаюсь
зараз принаймні.
Світло в вікні
навпроти
не спав і тим паче я прокидаюсь
Добридень, тверезий, нормальний, щасливий громадянине!!!
Ключ
замок
перша зміна
актор я –
роль у мене людини…

Полюю на теплість незайманих місць.
Почуйте слова мої безголосі,
здійнявши долоню, я падаю вниз,
обсипаний снігом неторканим досі.
І безліч піднесених змучених фраз,
слова, що щоденно зужиті,
дарую я слідові звіра ураз,
вдихаю захоплено вольності вітер.
І сотні знервованих мідних дротів,
пульсуючи в цьому пейзажі без зміни,
знесилено виснуть повз прірви шляхів,
і сонце, ховаючись, лічить хвилини.
Боюсь не вловити бляшанку пусту,
рука підіймається майже благально.
Кінець полюванню, я бачу мету,
я вже відчуваю, як тиснуть на гальма.

Брате мій вовче, сестро калино,
От і по нас западають сніги.
Стукають в хату з неба і глини
Друзі, пройдисвіти і вороги.

Хто нас почує, хто нас покличе,
Хто поведе по останній межі?
Доти ми вільні, доки в обличчя
Світять зірки, як свячені ножі.

Наче гніздечко, займається хата,
Димом здіймаючись в інші світи.
…Ми ще літаємо, сестро і брате,
Ми ще не можемо просто піти.

1999

Подiлений на три пiтьми,
Розiп'ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Вiдлунням, кров'ю, самотою,

Бо йдеш дорогою, яку
Не маєш права залишати.
I руку стомлену й важку
Не подають тобi, як брату

Нi сiль, нi вiтер, нi трава —
Усе поховано для ока.
Та знатимеш такi слова,
Скажи — i оживуть пророки.

2000

спочатку була спроба залізти на говерлу
яка завершилась падінням з двометрової висоти
потім був стовп з якого тебе здерли
не півшляху до мети
але ти вирішила що безліч веж
тобі подолати ще треба
бо ти без неба помреш
і ти повзеш мов амеба
коли ж понад містом пролунав крик
відразу ніхто нічого не зрозумів і лиш мудрий анатом
між гортанню і шлунком угледів язик
який у польоті покрикував матом

Перемовляються громи —
Вуста терпкi, слова холоднi.
Пощо так тужиш за крильми
I заглядаєш у безоднi?

Чи ти забув, що є свiти,
Де всi побачимося, брате, —
I буде син, i буде мати,
I буду я, i будеш ти.

Не ошукай самотнiх душ,
А озирнися i побачиш,
Що наше небо завжди навстiж —
I прийде раб, i прийде муж.

Твої безмежжя, твiй полiт
I слово коло твого серця —
Яке болить, але смiється,
А закатують — промовчить.

2000

Маленьке мiсто. Вулиця сумна.
I дякуй Богу, що не довелося
На бiлий свiт iз бiлого вiкна
Отак собi дивитися, як досi.

Лузати час, дивитися кiно,
Якийсь там уряд лаяти в крамницi,
I знову задивлятись у вiкно —
Якi пiшли дiвки i молодицi.

Це, брате, нудно. Не твоя бiда,
Що десь без тебе страва охолоне.
Маленьке мiсто. Сiчень. Середа.
Вечiрнi дзвони.

2000

Провiнцiє душi, проскурiвська повiє,
Тюрмо усiх народiв, що тут перебули!
Спокусливi уста i витончена шия,
Трагiчнi шаровари i вiчнi постоли.

Пощо тобi слова, яким немає ради?
Торгуй i присягайся, не думай i не плач.
Тут є свої вiйська. Тут є свої паради.
Тут бийся чи не бийся — все гумове, як м'яч.

Нi темряви, нi дня, нi доброго, нi злого,
Хiба що Україна, затягнена в жита.
Кiмната. Два стiльцi. Нiкого i нiчого.
Провiнцiя душi. Космiчна самота.

2000

Там, де стомленi зорi гойдає трава вiкова,
Де висока дорога твоя наодинцi зi степом,
Знову тихо — самими вустами — шепочеш слова,
Знову довго — самими очима — прощаєшся з небом.

I так вiльно тобi, i у вирiй душа поверта,
— Нi любовi, нi кривди, нi туги — нiкому нiчого не винен.
I гортається книга Буття, i така висота,
Наче серце до серця сьогоднi стоїть Україна.

Хто назвав тебе сином своiм i пiшов назавжди,
Хто прикликав тебе i до ран прикладав свої рани?
Ти не вiдав, хто є, ти на всiх залишився один
— I вода, i вогонь, i дорога, i щит коло брами.

Ти вiч на вiч з пiтьмою, яку прозираєш до дна —
Десь там поруч Тараса розпечений смiх Северинiв.
Повставай у собi i молися — нiщо не мина,
Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимiв.

Ти останнiй — i мусиш iти на останнi громи,
Подолавши i простiр, i смерть, i вагання.
Бо стоїть пiд грудьми, бо волає до тебе з пiтьми
Одчайдушне повстання твоє — неминуче й останнє.

2000

Як літати — то тільки душами.
Обійматися — то крильми.
…Посідаймо отут, під грушею,
де сиділи батьки й мами.
Поговоримо і помовчимо,
заспіваєм на все село.
І по-божому, і по-вовчому,
і по-всякому нам було.
Бо не сила, а доля зрушила
потихеньку — одна на всіх.
Посідаймо собі під грушею,
пом’янімо усіх живих.
Бо й самі вже у вирій линемо,
наче ниточка сирова.
От і був хоч на мить людиною,
яка плаче, а не вбива.

2000

                   "…це мій лемент "
                   на людські зорі невидющі…"
                    Борис НЕЧИРДА.

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.

І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.

Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі… Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
                    І смерті немає.

2000

***
Розруха й нігілізм в країні й дома.
Пориви, лють, сарказм, кохання, втома –
Переплелось усе в квадраті сірих стін...
Для смутку не знаходячи причин

Ми сидимо, і пліснявіє чай
В забутій шклянці; кіт нявчить...
Він як і ми: навчай його, навчай –
А він ніяк не замовчить...

І ліжко незастелене – плацдарм нічних агресій
І томики книжок всіх стилів і конфесій;
Шнурівки, зошити, касети з хіт-параду
Чекають вже давно. Чекають ладу...

Ми мовчимо. Нам гидко говорити.
Немає сили затишок ліпити.
Втрачає сенс усе. Лякає пустота.
І навіть не вдається виховать кота.

І ставок, і млинок, і вишневий садок,
І земля, непідвладна нікому…
Йдеш по світу, якого — холодний ковток
Біля вічнозеленого дому.

Поривання і втрати, високі суди,
Одкровенія мляві і куці…
Звідкіля ти, навіщо і підеш куди,
Посивілий безштанько в кожусі?

За тобою безмов'я і дика вода,
Над тобою — дерева і діти,
І те жито, що досі тебе вигляда,
У якому нікого не вбито.

І світає в тобі, і скипається мур,
І покрається камінь на свято.
І не знаєш коли, але знаєш чому,
Хоч волів би нічого не знати…

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000

Повільно перейти, нічого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте…
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого. Що б не було — війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих у протяг з чорноти!
…О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести…

2000

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
                 Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
       І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

весна 2002

Переживу, усе переживу.
Під голову кладу розрив-траву
І чую, як голосить коло скронь
Відлуння віри в небо і вогонь.

Любове, ти холодна і тяжка,
Як меч в руках сліпого ватажка.
Як вихрест, що проказує слова,
Якими потім душу повбива.

Ти не сокочеш, бабо,
            ти мовчиш,
То на поріг сичить ледачий ніж,
Яким ти ріжеш свиням кропиву…
А я бодай свиней переживу.

Усе відомо. Не усе накоєно.
Ми не доцільні, сину, а живі.
По нас відлуння розійдеться колами,
Забуде комашина у траві,

Ті самі кола зїйдуться по сорому,
Той самий коник у траві засне…
            Не потурай.
Не сіяно, не орано,
А жито родить і тебе, й мене.

Переживу і Каїна, і Авеля,
І пір’я поцілую тятиву…
ой бронеку, ми досі нерозкаяні
миколо вибач віро ще живу
ой братіки не зачепився вивтікав
досяг по решти слово потоптав
І різався собі аби на витівки
не знав

Тарасе Григоровичу годі
І ти Василю помовч
Так собі йду
як посміхаюся на дай Боже
там де городчик до неба ридав
мово мамо згляньтеся
я більше не буду

весна 2002

І якщо не встигну, то не тому, що немає в мене отих Мойсеєвих
сорока років, а тому, що ліньки мені коло ледачих возитися.

Хай вже син дочекається, поки підете нарешті —і всі!— у своє
світле майбутнє, і не смердітиме у моїй хаті
під моєю ж стріхою ваша часникова душа.

Дякую Черепівці, Непедівці, Калинівці, Берегелям, дякую
долі, що поталанило ще застати на оцьому світі Степу,
яка ще є, Янусю, яка вже царствує, дядька Василя й козака
Івана — дякую, що й син мій, любі мої, застане.

Дядьку Василю, тітко Маріє, мамо Степо, усі, по кому вже й
барвінки процвітають, Надійко, що здужала церкву на плечах
піднести, усі миколи, павли, ганусі й соломки — живіте
довго.

Вам ще і за своїми правнуками дивитися, і за моїм сином, бо
мені ніколи, а воно ще молоде

Дякую долі, дякую вам, Берегелі,що дали мені народитися.Бо ж
не всім випадає двічі жити.

А то й тричі.

весна 2002

Зимня осінь. Вітряно і кволо.
Дві вікні, дві стулі, дві сльози.
Голоси, що гріються навколо
Свисту, що мовчить у батозі.

Ся збуває, ся не обзиває,
Пужално за горло стереже
Ой, хіба то коник за Дунаєм,
Ой, хіба то з пісні заірже.

І ота, яка за козаками,
Що підпалять сосну та підуть,
Коси покладе між батогами.
Розведе очима каламуть.

весна 2002

Тарасе Григоровичу,
годі мене муштрувати.
Водити рядками із небуття в навмання.
Ну добре, не сталося долі, повіялась хата —
Є на щодня.

Кульгатиму в слові.
Усе, що моє, відпозичу.
Із прірви у небо відпущу свої голуби.
Пусте і воляче терпіння, і пиха індича.
— Роби! —

весна 2002

Рідна пустка. Цямрина. Цеберце.
Півень, що питає куд-куди.
Ось тобі цигарка натщесерце.
Ось тобі криниченька води.

Ніколи. Ніколи. На Миколи.
Правда, є олійка до крупи, —
То по колу, корбочко, по колу
День у день рипи собі й рипи.

Ані безнадії, ані страху,
Ані того щастя чи біди.
Небо, наче жовта грудомаха,
Тютюнець до зимної води.

весна 2002

Не казано ні вголос, ані потайки.
Прокинувся — і добре, що болить.
Обридли і народження, і поминки,
І стежка чорно-біла з світу в світ.

Там хлів небесний.
Вгноєне летовище,
Де голуби сідають за столи.
Барвінки, і видіння, і видовища,
І самота до чарочки смоли.

Без тями. Попід руки. З санітарами.
Навпомацки, навпоповзки…
Бува.
Ти називалась Ївгою чи Сарою?
Слова, слова, слова, слова, слова…

весна 2002

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, —
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло стріхи і прірви, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота — є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, —
Нехай політає у снах і по снах політа.

жовтень 2002

1
Серце землі — безголоса трава.
Серце трави — небувалі слова.
Серце тих слів, як би ти не хотіла, —
Моє земляне, перегноєне тіло.
Народи тих тіл — безземельних сердець —
Віки скандували: "Кохання і плоду!"
Дарма. Хоч тілам і нема переводу,
Та тільки народам приходить кінець.

2
Коли опадають листки і птахи,
Бентежні поети складають стихи,
Як в цім опаданні і тиші довкола
Трамвай проповзає криваво і кволо.
Для мене він — довга весела труна;
В ній мокрі тіла. А ворони і листя…
Поети напишуть: осіннє намисто,
Я мислю: кружляє печаль земляна.

3
Приходить кінець найскладніших кінців —
Тих, до яких доторкнутись не смів, —
Лише за туманами спогадів чарка
І плаче від реготу хмарка-батярка,
Її родоводи померли у сні,
В житті земляного повільного вітру.
А в чарці — кохання неміряні літри!
І бульбашки смерті блукають по дні.

4
Печаль земляна обернулась на ліс,
У ньому лишайник проріс і обліз,
І мох під сосною сивіє і знову,
Як вицвілий пан, молодиться нервово.
Стоїть між деревами запах перук,
Звисають гілки, як волосся, додолу,
Над ними не сонце — відро пергідролю,
Що падає, падає небові з рук.

5
Блукають по дні розмаїтих озер
Розгублені риби. В озерах тепер
Між хвилями білих пісків каравани
Розвозять листи від рабів до коханих;
І де не пройде земляний караван,
Лишаючи стоси луски і паперу,
З піску виринають булькаті озера
Сліпими очима незавданих ран.

6
.............................
.............................

1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.

Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.

Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...

* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...

О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!

І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.

2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.

І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...

* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?

Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.

Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.

На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.

Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.

Нашелести мені, сніжистий волхве,
на вулиці, що вмерла навесні,
у місті, що бубнявіє і вогко
цілує п'яти й вилиці мені.

Старий стигматик прагне алкоголю:
марудна річ - роздряпування ран,
коли і люди, і дерева голі
стоять по горло у ріці Йордан.

Смерть вулиці та міста набрякання -
химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
нема кому обрати у святі.

Дрімає палестинський алкоголік
у натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.

Зійдуть ангeли – зорі у дзьобах, –
Повстромлюють пір’їни в капелюшки,
І над усе доречним буде Бах,
Органний Бах у найдорожчім вушку.

Не треба з неба до землі, бо вже
Зближаються, що простягнути руку –
І зрозуміло: справді стереже
Мембрану світла, намистину звуку!..

То все «попса» – принесені дари,
Обмиті ноги, недопиті чаші, –
Зійдуть ангeли, не доконче три,
Щоб крашанки покуштувати наші.

Моя печінкова кав'ярне,
куди я вчащаю з друзями,
твій інтер'єр - незугарний,
гості твої - напружені,
вивіску над дверима
здерто, а двері - вибито,
юрoдивим пілігримам
ти пропонуєш видиво:
чорні кудлаті яйця,
білі червиві яблука,
чай "розчеши китайця",
каву "Чумна арабіка".

Друзі, понурі друзі
на інвалідних возиках
котяться по виднокрузі,
плямкаючи морозивом,
припалюють папіроси,
хочуть бути такими ласкавими -
власник кав'ярні просить
юрoдивих на поправини:
серце старої мавки,
ракові геніталії,
з піни морської канапки,
смажена скрипка з Італії.

У мій печінковий заклад
вчащають самі апостоли -
щовечора чути fuck you,
щоночі лунають постріли,
щоранку парують квіти,
ополудні - кличуть Господа,
не бігають голі діти,
не видно процесів розпаду:
принаймні на скло і каву,
на друзів і їх прогалини,
на воду і переправу,
і на сорокату гадину.

Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.

Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"

Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак і прізвища.
Париж, як і Рим – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж голодний згорнувся в рондо:
Не здатний, роззява, прийняти рішення.
Колись проголошу таку промову,
Здобувши чесно почесну пенсію:
Учіться літати! Життя умовне!
(Ковтніть і сплюньте мою сентенцію).

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.

Коли Втома приходить до мене,
то солодко так пригортає,
вона очі змащує медом,
колискову ласкаву співає...

І колише – колише на вітах,
і трояндами ліжко встеляє.
І здається – лежу я у квітах,
колискову Втома співає...

Укриває вона так ніжно
покривалом пухким з зірками.
Так би в неї й гостила вічно,
й прокидалась і спала б з казками...

Але Втому повинна я гнати –
буде час ще із нею гостити.
Треба ранок новий зустрічати,
і летіти – спішити жити...

Лишитись тут і далі вже не йти.
Все зрозуміло, не потрібно марних слів.
Лиш відчуття минулого, що не знайти
І не забути у безпам’яті років.

Лиш світла музика, розтерзана навік
І забуття, жадане і п’янке.
Минає час, летить за роком рік,
А пам’ять схлипує; життя мов манекен.

Та розірветься пам’яті струна,
Життя засне, минуле відлетить
І не впаде сльозинка ні одна
З очей у тих, кого вже не любить.

І потім скажуть: „він життя прожив,
Не зачіпнувши жодної із доль”

...
Туман мрійливо землю оповив,
Поснуло гілля вартових тополь.

Повідпадали в безнадії крила,
І кожен звук вже вкотре спопелів...
Я Вас любила. Боже, як любила!
Напевно, так ніхто ще не любив...

Як вбитий птах, я падаю додолу.
І не роса, а сльози поміж нас.
Любов свою не віддарую знову,
Її вогонь від сліз моїх загас...

Я Вас любила... Боже, як любила!
І досі в чарах спогадів не сплю.
Я Вам усі нездогадки простила.
Пробачте й Ви. За те, що я люблю...

Золоте мерехтіння снігу
Заспокоюється під ногами.
Своє світло вечірні зорі
Залишають на шурхіт сніжинок.

Твоїм поглядом спить серце,
Моїм подихом чутно тишу.
Ти назавжди залишишся з літом,
А я зиму люблю не дуже.

Тихий ритм пульсування сонця
Пробивається крізь зіниці.
Голос Неба в повітрі холоднім
Зігріває знедолені мрії.

Сивий вітер гуляє по полю
І зимово тебе цілує.
А мені він сумно співає
Про свої почуття до весни.

13.02.2006 00:36