НЕ ЖУРИСЯ

Не журися, що ти іще в ранішні дні
Заблукала у долі й пішла не туди,
Що зв’язалися якось вузли заскладні
Не із тим. Й не заквітли на серці сади.

Іще будуть зацвіття в майбутній весні,
Що запліднять тремтливо-солодкі плоди
У душі, що не знала чуттів, й враз чудні́
Ворожбливо зійдуть і змайнуть холоди.

Все мине, як примара з світанком у сні
І розвіються з часом й, повір, назавжди
Блуд-тягар від брехні та гріхи мовчазні.
Сплину й я і мої́ у тобі́ нещасливі сліди.

Павло Гай-Нижник
17 серпня 2021 р.

Взяв помаду у матусі,
Намастив кицюні вуса,
І тепер кицюня –
Писана красуня.

Взяв плаката у бабуні,
Почепив його у клуні.
І тепер у клуні
Мешкає Джордж Клуні.

Взяв рушницю я у тата,
Пробудив в собі вар’ята,
Нині на районі
Я пацан в законі.

Згоріли всі - і грішні, і безгрішні,
Собаки, вівці, кури і коти.
Прирік на смерть усе живе Всевишній,
Лишився, випадково, я один.

Лежав у бодні з пивом, нетверезий,
Пірнув на дно, затамувавши вдих.
А от дочка трирічна - не воскресне
Й вагітна жінка..
А жалітись - гріх.

Є Божа заповідь: "За око вирви око!".
Та я цього ніколи не робив.
За це і маю: із небес потоком
Котилась сірка, як морський прибій.

За ніч одну волосся в сивий іній
Перетворилось. В голові туман...
Перебираю кістяки горілі,
Добро шукаю...а його нема.

17.08.2021 р.

Цветы растут для восхищения,
Взгляд радуют и настроение,
Как много видов и сортов,
Знать всё нельзя, хоть и готов.
Их красота неповторима,
И цвет и форма неделимая,
Их всем природа наделила ,
На свет, на цвет благословила…2009 Швец Т.В.

Цветы – прекрасны все!
Ароматы – тонкие, изысканные, нежные !
Растут, цветут, вдохновляют, радуют людей!
Легенды, сказки, стихи, песни о них сложены!
Фото и картины созданы! 16.08.21

Квіти - гарні всі!
Аромати - тонкі, вишукані, ніжні!
Ростуть, цвітуть, надихають, радують людей!
Легенди, казки, вірші, пісні про них складені!
Фото та картини створені! 16.08.21

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся…
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То, что пользы в нём не счесть,
Значит им, такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа ! 2009 Швец Т.В.

Пчелки собрали с цветов нектар –
целебный дар для нас готов! 17.08.21

Пчілки зібрали з квітів нектар -
цілющий дар для нас готовий! 17.08.21

Час біжить і множить звуки
Жартів, сварок – всіх подій, –
Тане ранок, ніби цукор
У коричневій воді.
Менше часу, наче кави
В чашці з фарфору на дні, –
Тільки шириться тіснява
І багато метушні.
Час виштовхує з квартири
І підштовхує чимдуж,
Без уваги на ранжири, -
Безліч вічно сонних душ.
Стуки, грюки, перегуки,
Штовханина, біготня, –
Час біжить і множить звуки
Наростаючого дня.
17.08.21

Простішими бути хотіли.
Погорда виходила з моди.
Забули себе, а ще – тіло,
І мали одне – насолоду.

Солодке текло аж по п’ятах.
Густіло в оспалім волоссі.
Ти не захотіла літати,
І я смакував суголосся.

Могли ми скорити і гори –
Ніхто про вершини не думав.
Любив я картини-двовзори,
Тебе ж – ув освітленні суму.

Були ми взаємно сердечні.
Терпіння своє шанували.
І так утомилися врешті,
Що стало і духу замало.

Любили людей, а для себе
Любові-кохання не мали.
І спільне понижчало небо,
Де наш починається Малин.

Те небо постало покровом
І свідчило: все, відбулося!
Ми дякували гонорово
Й не чули свого безголосся.

Оглядаю золоту країну.
Уві сні, у маренні чи дійсно.
У медові далі я полину,
згине сіре, як забута пісня.

Наяву, а чи мені наснилося.
Є чудова дівчина зі мною.
Розумію: по небесній милості
опинився у раю земному.

У любові там, де я, у подиві
поряд із коханою ітиму
яблунями, що у Вікіпедії
названі "Ендеміки Едему".

16.08.2021

Вони зустрілися у ліжку.
Все починалося, мов сон,
Із дурнуватої усмІшки,
Хмільної, наче самогон.

Були забави аж до рання,
Було бабло, було бухло,
Але не трафилось кохання,
Бо не до того їм було.

Став приходити сусіда,
Навіть часом двічі – тричі.
Скористатись в час обіду,
Пилотяг йому позичить.

Вчула Тома: - Звісно, маєм.
Я би й наче рада дати,
Муж кричить, не дозволяє
Жодну річ виносить з хати.

Що нам довго мудрувати.
Вихід є! – всміхнулась Тома.
Можна ним користуватись
Врешті зараз в нас удома.

Безсоння випарює мізки,
до ранку, неначе до Марсу.
Як би ж то налляла ніч віскі,
чи склянку холодного квасу.
Гуде вентилятор - столиця,
руйнують дороги автівки.
Недопалками попільниця
наповнилася до верхівки.
Думки не знаходять притулку,
шукають зірки за балконом.
Ковтаю рожеву пігулку -
гірчить на губах естрагоном*.
А небо, таке зорепадне,
здається, що рай в ньому видко.
Сотає клубок Аріадна -
не рветься посріблена нитка.
За стінкою стогне сусідка -
здогадуюся не від болю.
Щаслива, напевно, лебідка,
як я, коли поряд з тобою.

Естрагон* - полин

15.08.2021р.

Люби вітчизну друзів мимохідь,
на станціях купуючи батони,
жалі свої жалій і далі їдь,
щокою до вікна, заледь притомний.

Той самий вальс в провінції луна,
летить, летить в колони білі й ціпне.
Весна у друзів нині мовчазна,
хіба білявкам всміхнена привітно.

Рушає потяг в даль, і поготів –
летять у забуття несосвітенні
річниці самовідданих трудів,
нічим, утім, навзаєм не натхненні.

Що те життя! З перестуком коліс,
у роздумі печаль снує свій здогад,
що сумніви нові, як і колись,
її не лишать відстані на розсуд.

Тож їдь, не зволікай. У добру путь.
Кажи собі: поневіряння гойні.
Дивись у даль і про себе забудь.
Жалій вітчизни далечі чужої.



***

Романс

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
неподалік від олива ріки.
О, усміхнись в полишених домах,
я упізнаю здалеку твій змах.
Неподалік від олива ріки,
де стекла вікон чулі і тремкі,
і полуднями гріються мости,
і квітів де не купиш більше ти.

О, усміхнись в полишених домах,
де ти існуєш в кипищах бумаг
і в’ялих квітів, й годі поготів
мені знайти хоч декілька слідів.
Я упізнаю здалеку твій змах,
як добре у полишених домах
кохати инших і шукати їх,
зі мешкань облюбованих твоїх,
зі пристановищ згаслих почуттів
поквапцем, задихаючись, іти.

О, усміхнись, о, усміхнись услід під змах руки,
коли німують люди і міста
й вилунює до олива ріки
дедалі оддалік твоя хода.
Ступи на мосту вигрітий настил,
зрони букет кромішній пустоті,
де течія блискучої ріки,
всю ніч несе в Голландію квітки.



***

---------------------------------------

Благословляю літо
За безтурботні дні
І квітами повиті
Усі шляхи земні.
Благословляю літо
За теплі вітерці
І сонечка відбиток
Постійний на ріці.
Благословляю літо
За невичерпну дань
І швидкоплинні миті
Далеких мандрувань.
Благословляю літо
За жита кожен грам
І обрії розкриті
Допитливим очам.
Благословляю літо
За незабутній спів
І за бажання жити
Без втоми і без снів.
За душі обігріті
І їхній щирий сміх, –
Благословляю літо
За себе і за всіх.
16.08.21

Духмяно-паморочний ранок,
Буяння сальвіі відчайне.
У вишиванці літо гарне,
Під ним гарцює коник чалий.

У вишиванці літо гарне.
Палітра стигла, гуснуть барви.
Високе небонько безхмарне, -
У щебеті пернатих бардів,

Яснять хліби, синіють далі, -
Аж серце од напруги терпне...
Прощально літо заглядає
В соняшникові очі серпня.

13 серпня 2021

Негода розгулялася в саду,
обсипались незрілі сливи градом.
Чужу біду руками розведу,
своїй ніяк не можу дати ради.

Плоди збираю в пелену свою
і розсипаю знову на бруківці.
Імбир терпкий до чаю додаю,
тобі солодку м'яту наодинці.

Небесна твердь жене на водопій
ботей* овець за горизонт червлений.
Не вирватись з грудей сльозі скупій -
іще не одягли багрянці клени.

Сусальним золотом блищать довкруж:
жоржини, чорнобривці, пишні айстри.
Дивися в синє небо, зір не мруж,
Господь фарбує хмари алебастром.

А що ті сливи? Кислі, несмачні,
оскома, на губах - гірка отрута.
Ти, любий, не куштуй, скажи мені -
як нам надалі із тобою бути?

Ботей* - отара

- Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
Подай, онучку, тубу із аптечки.
Змащу бальзамом я коліна й плечі…
Ти що, її іще не відшукав?
Та ж «Шабельник» написано на ній.
Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
От дякую тобі, онучку любий.
- А що воно за шабельник такий?
Я про таке раніше і не знав.
Чому то дивно так його назвали?
- Ну, де б у місті ви його стрічали,
Як він лиш на болотах виростав.
Тому болотним ще його і звуть.
А звідки назва? Чув від свого діда,
А тому, певно, дід його повідав.
Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
Але було то в час, коли боги́
Спускалися на землю поміж люди.
На очі напускаючи полуду,
Розвіятись хотіли від нудьги,
Бо що ж робити там на небесах,
Де їх – богів по пальцях зрахувати.
Спускалися пригод собі шукати,
Блукаючи степами й по лісах.
Отак спустився Чорнобог якось
В надії поміж себе люд стравити.
Бо щось занадто мирно стало в світі.
Хоча, можливо, то йому здалось,
Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
Завжди за віщось світом воювали,
Безжально один одного вбивали.
Та він, напевно, більшого хотів.
Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
Що мирно жив серед степів широких.
Орав і сіяв. Над річок глибоких
Звів свої села і не відав бід.
Ворожих орд тоді ще не було
Аби їм мирно жити заважали.
Самі ж вони достатньо всього мали,
Щоб то до ворожнечі призвело.
Отож підступний Чорнобог рішив
Спуститися і люд той посварити.
Адже достатньо першу кров пролити
І вже б війну ніхто не зупинив.
Став він ходити селами і скрізь
Підбурити, стравити намагався.
Але дарма, як підлий не старався,
Як зі своїми кривдами не ліз,
Ніхто його і слухати не став.
Де мовчки із села випроводжали,
Де й штурхана добряче в спину дали,
Аби він язика не розпускав.
Озлився врешті Чорнобог на них
І весь їх рід надумав покарати.
Якщо іти не хочуть воювати,
То приведе війну їм на поріг.
Вернувсь на небо, добре роздививсь.
Знайшов в степах голодні орди дикі,
Що ладні крові проливати ріки.
До їх вождів озлоблених явивсь
І шлях вказав, де мирний рід той жив,
Мовляв, для них там знайдеться пожива.
А ті зібрали свої юрти живо
Й помчали степом. А за кілька днів
Земель багатих, врешті досягли
І, наче коршун, на ті села впали.
Ті люди вже давно не воювали,
Тож відсічі їм дати не змогли.
Покинули обжитий уже край
Й на північ стали у ліси тікати,
Аби своє життя порятувати.
А Чорнобог втішається: «Чекай!
Ще більші біди я нашлю на вас,
Щоб знали, як не слухатися бога!
Не пожалію поміж вас нікого.
Моєї помсти іще прийде час».
Тікали люди вже багато днів.
Орда безжальна по слідах летіла.
Бо ж відібрати і життя хотіла,
Так Чорнобог вождям їх повелів.
Уже й ліси – орда не відстає.
Загнала в хащі – й там нема спасіння.
Уже загнали їх у трясовини,
У мочарі де, лиш нога стає,
Провалюється і не чути дна.
Лише тоді орда від них відстала.
І люди в болота́х тих жити стали,
Де лиш багнюка навкруги одна.
А Чорнобог тумани напустив,
Які і сонце від людей сховали.
Важкі недуги на усіх напали
Аби зі світу чимскоріш звести.
У розпачі богам молився рід
Аби вони хоч люд порятували.
А ті чи сили в землях тих не мали,
Чи втратили свого народу слід,
Але на поміч так і не прийшли.
Одно лишалось – в мочарах вмирати.
З боліт хотіли виходу шукати,
Але знайти, одначе, не змогли.
Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
Що жив на острівці у халабуді.
Звернулися до нього в поміч люди,
Хай би, як знає, показав прохід
Із тих боліт. Той лише похитав
У відповідь печально головою.
«То ви спізнались, певно, сили злої.
Якиїсь бог на вас образу мав!»
«Та ж ми просили помочі в богів!»
«В цих болотах вони не мають сили.
Звертайтеся у поміч до Ярила.
Лиш він здолає злого бога гнів».
І увесь рід у відчаї звернувсь
До, їм тоді не знаного ще, бога.
Просити стали помочі у нього,
Аби він до життя їх повернув.
І Чорнобог почув ті молитви,
Спустивсь на землю у густім тумані,
Щоб власноруч прикінчити останніх,
Які ще залишалися в живих.
Та ледве він на мочарі ступив,
Як перед ним із шаблею Ярило.
Весь сяючий спустився, повний сили.
І бій між ними лютий закипів.
І день, і два змагалися бійці.
Адже богам і не таке під силу.
Нарешті вдарив шаблею Ярило
І та ураз зламалася в руці,
Шматочки розлетілися кругом,
У мочарі попадали й пропали.
У відчаї всі люди закричали.
Ярило ж раптом ворога свого
Вхопив руками, високо підняв
І з силою пожбурив в трясовину,
Де той, напевно, на віки і згинув.
А сам тієї ж миті і пропав.
Тумани пропадати почали
Що людям на очах, немов полуда.
Й побачили вони тоді, що всюди,
Якісь бордові квіти розцвіли.
І дивно, що з’явились в болотах,
Де шабля розлетілася Ярила.
І в квітах тих була велика сила,
Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
Тож і назвали шабельник її.
І користались силою тією.
Завжди вони зверталися до неї
Аби недуги злікувать свої.
Де ж Чорнобог впав у болото був,
З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
Але про квітку дивну не забув.
Отож і до сьогодні пам’ята
І для здоров’я користає сили,
Які прийшли до квітки від Ярила.
Така от, бачиш, квітка не проста.

Всі ми дуже любим літо,
Бо воно теплом налите,
Можна цілий день гуляти,
На прогулянці поспати,
Їсти яблука й суниці,
Груші, сливи, полуницю,
Й морозивом блаженно
Ласувати нескінченно*.
(*стосовно кількості поїдання морозива треба спитати батьків).

Чому ще ми любим літо?
Воно морем гомоніти
Ще у червні починає,
У мандрівку зазиває
Будувать казкові вежі
На пісочному безмежжі,
Мушлі горами збирати
У валізу їх напхати*.
(*стосовно пхання мушель у валізу теж треба спитати батьків).

Ну а ще які у літі
Є сповиті щастям миті?
Друзів гомін по подвір’ї,
Ніжний шепіт надвечір’я,
Дощичка наскоки дужі,
Тупотіння по калюжі*,
Гойдалки та каруселі,
В парку забавки веселі.
(*так-так, перед зануренням у калюжу обов’язково треба спитати батьків).

Літо – то пора чудова.
Веселково-кольорова.
Кожен день – осяйне свято.
Й днів у літа так багато!
Тож мерщій на двір гуляти,
Грати з вітром, з сонцем грати!
З світом радісно дружити,
Як уміють тільки діти.

13.08.21

ІКазочки веселі і сумні
всіх часів і деяких народів
на екрані нині не у моді.
Ми і наяву – як уві сні.

А дивами радують лукаві
лицедії, клоуни й шути...
живемо із ними у державі,
із якої мріємо втекти.

А куди? У видуману казку,
до Аліси у її палац...
ще існує... коли ваша ласка,
цей культури нашої ерзац...
тільки на хіба ці шоу-маски,
що усім показує паяц?

ІІНа сумне не вистачає часу,
на веселе досить і пісень,
умираємо одного разу,
а життя триває кожен день.

І хоча далеко до завіси,
а воно, усе-таки, веде
нас усіх зі сцени за куліси,
де у яму кожне упаде,
то аби устояти, інде
треба бігти...
             і біжу...
                        на місці.

ІІІЯ у цій країні новосел
і не заперечую на разі –
те, що не побачив Оруел,
ми опереджаємо у часі.

Та вертаю на круги свої
і усе ще бігаю по колу...
дякуючи зайцеві Керолла,
оминаю болісні краї,
поки сни забудуться мої,
а казки,
             усе-таки,
                        ніколи.

08.2021

Душно й парко було,
І дрімали вітри,
А тепер потекло
Та подуло згори.
Без спочину на мить
Вранці, вдень чи смерком, –
Буде довго ще лить,
Люди кажуть, кругом.
Дріботить щодоби
Без натхнень, як на зло, –
Певно, будуть гриби,
Як не зникне тепло?
Може, я відісплюсь,
Потім вірш напишу
Й буде користь комусь
Від струміння дощу.
Тужний плюскіт калюж,
Вітру шастання скрізь, –
Дощ хлюпоче чимдуж
Довго, прямо, навкіс…
15.08.21

«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий .
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

В бермудському трикутнику тону,
чіпляючись єством за гребінь хвилі.
Провалля тягне плоть на глибину,
у піднебессі альбатроси квилять.

Клекоче урвища сталевий чан,
буруниться і піниться безодня.
Кричить пораненим дельфіном океан,
косаткою на дні глибоководнім.

Як вибратись з кута, себе знайти
посеред безладу, відламків світу?
Втопити чорний сплін*, під три чорти,
душевний біль у прірві безпросвітній.

Чи я забула скільки весен й зим
вже канули у мороку осіннім?
Чи загубила зорі у імлі,
планиду срібну, наче голку в сіні?

На вітрі чуле серце тріпотить,
бентежно б'є у корабельну ринду.
Спурхну нестримним птахом у блакить,
щоб відшукати зниклу Атлантиду.

Подужаю тяжіння, висоту
вдихну грудьми, приборкавши осмуту,
щоб у любові плахту** золоту
свою кирпату душу огорнути.

Сплін* - нудьга
Плахта**- декоративна тканина

13.08.2021р.

Ми зустрінемось о п’ятій,
Там, де завжди диво див.
З осоки та із латаття
Сонця зойки золоті.

Відійти не зможу далі.
Будьмо краще мовчкома.
Ти з яких отут русалій?
Не кажи і будь німа.

Нам комарики набриднуть,
І до хати утечем.
В телевізорі – корида
І любов чужа нікчем.

Ой! Меліси дай горнятко
І наблизь до мене сон.
Будь покірна, як телятко,
Стану я – немов Ясон.

Золоте руно далеко.
То за ним я і піду.
З волинян – ось так! -- у греки,
Через окрики, біду.

Головне – мене чекай-но.
Це класичний серця біль.
Я відчую в серці тайну.
Ти – соромся очесяйно.
Ех, меди мої і сіль!

Ну щоб, здавалось, за дива:
І ще одне минає літо,--
А я вже трішечки нова,
Ласкавим сонцем відігріта.
Дурманить пахощами ліс,
Дарує свіжу прохолоду,
І проситься на бистру воду
Рядків надійний первоміст.
Пройдуся ним – гойдає кладка.
День на семи вітрах гряде…
Минає літо, як відгадка –
І диво твориться просте!..

Розбуджені вітром тополі
Стривожено листям шумлять, –
І клени шурхочуть навколо,
Мінливим тополям під стать.
І пишна калина шепоче,
І шемрає жовкла трава,
Та вітер безжальний не хоче
Віддати сваволі права.
Закручує вихри пилюки
І віє в лице жартома,
Бажаючи весело злуки
Та ігрищ швидких з усіма…
14.08.21

Коли нацмени зневажають мову
Держави, що їм прихисток дала,
Коли плюють в криницю знову й знову,
Беруть найкраще з міста і села.

Колись ми їм дозволили удома
Хазяйнувати в серці і в душі –
То вийде ніби приказка відома –
Дружину – дядьку, сам – у торгаші.

Своє віддав і никаєш по світу,
А зайди в хаті хазяйнують вже,
Випилюють ліси і топчуть квіти.
То хто твоє, прадавнє, збереже?

Онук, що вже націлився в Європу?
Заробітчанам зроблено безвіз,
Щоби втікали не заради шопу –
Від безробіття, безгрошів'я, сліз.

Нацмени оком на оцю земельку
Накинули давно. Голодомор
Створили тут. Собі напхали пельку,
А нам усім зробили форс-мажор.

І як із того всього вибиратись,
Куди народу в темряві іти?
Усім вернутись до своєї хати,
Своє забрати, мову зберегти!

І хай тоді лунає колискова,
Над кожним дорогим для нас малям.
Не до душі нацменам наше слово –
У кожного з них є своя земля.

***
Минулися Петрові батоги...
тепер жуємо пряники і видно
тупому і сліпому береги,
де Україну ліплять не боги,
та юдофілам поки-що не стидно.

***
Коли у головах пітьма,
всі від канабісу залежні –
кварталу наче і нема,
а лисий все ще на манежі.

***
Як чортики із табакерки
такі уявно зелененькі
у боротьбі за Русь і Дон
вискакують із конопельки
то Аристович, то Гордон.

***
Колись на Щорса вилитий, усе
ще бігає між крапель за зелені
Макарович, який телят пасе,
але тримає дулю у кишені.

***
У слуг усяке чмо велике
і Яник, і Кучма, і Пукач,
і на ТіВі являє пику
велика сука пані Лукаш.

***
Велике зло іще маленьке,
коли не напилось крові
і стало Пу чи Лукашенко...
і кондуїт цей не усенький,
є ще багато візаві.

08/21

У кутку, в гостинній хатці
проживає песик Гавчик.
Чемний песик, тямковитий,
анітрохи не сердитий.

Будочки немає в нього.
Як привезли ще малого
У куточку поселили,
Кістку дали, сік налили.

Так, не знали баба з дідом,
Що Гавчуні за обідом
Сік не треба куштувати,
Бо захоче він співати.

Як почав наш песик співи,
Позбігались всі сусіди.
Що за гвалт? Чи то сирена
Десь ввімкнулась навіжена?

Ні, то Гавчик наш співає,
Соку просить, вимагає.
Бо сподобалось собаці
Частування в новій хаті.

Ледь його угомонили
І вмовляли, і годили –
Кістку дали чималеньку,
Ковдру видали м’якеньку.

Змовк, поснув, сопе щасливо
Баба з дідом полохливо
Скачуть, як чаплі цубаті,
Щось збирають по всій хаті.

Сік по всіх кутках шукають,
Всіх охочих пригощають,
Доки Гавч не пробудився,
І концерт не поновився.

Бо собака він нівроку,
(не давайте йому соку!!)
І слухняний, і грайливий.
Але надто вже співливий.

10.08.21

Несподіваних зустрічей миті
І години домовлених стріч
Поєднали серця розповиті,
Попри гори усіх протиріч.
Та і що нам сьогодні від того,
Що десь любимося крадькома, –
Що ні грішного, ані святого
В почуттях запізнілих нема.
Вже червоні вогні семафорів
Обидвох не лякають чогось, –
Приїзди!.. – попросила учора.
– Я приїду... Придумаю щось…
І тобі незрівнянній на втіху,
Я чкурнув із домівки чимдуж,
Бо хотілося дуже приїхать
На побачення зріднених душ.
Розмовляємо довго і раді
Розуміти і бачити, як
Розлучитися хтось уже ладен,
Але інший лякливо закляк.
І багато говорить розумно
Про незмінне, щоденне, своє,
Хоч йому неприємно і сумно
Від найкращих пояснень стає.
Дні далекі та дати приблизні
Намагається виважить він,
Мов по-людськи вже виразно визнав,
Що не хоче стрясання і змін.
Тішать душі щораз теревені
І скипає стривожено кров, –
Так стрічалися Крупська і Ленін,
Славословлячи вічну любов.
13.08.21

Раніше ухилявся випадкових, непотрібних кроків,
Переплетіння доль не за велінням сердця,
І заздрив перелітним птахам, - їхній спокій
доріг далеких не порушить перехрестя...

Так-так, тепер я тут,
Без сумнівів щомиті!
Серед квіток, неначе в оксамиті.

Та не з тобою серед інших:
Холоднокровність - дивна звичка,
Коли так потрібна усмішка.

Чекав чогось за покликом душі,
Поривів струн безмежними стрибками,
А поруч хтось теплом очей вночі
Нагадував тебе - мов рана.

Випадкові зустрічі самотніх сердець -
Тільки іскри летять напростець,
А дощами прозорими розмиє все час,
І хмаринки зненацька вкриють ковдрами нас...

2021

А закохаюсь я у тебе,
Так тихо, наче в перший раз.
Хоча в душі - політ до неба,
бентежно подивитися щораз.

Серця, обпалені коханням,
Від спогадів, від втрат...
І знов не спати до світання,
Все повертаючись назад.

Розплавлена душа стече кудись,
У по́лум'я червоно-білий крик.
І день, і ніч зливаються в потік,
Крил помахами віддаляємось щомить.

Перетнуто в коханні чергову межу -
Холодна арифметика років,
Та не від неї я дрижу, -
Щемить і досі від болючих слів...

2021

Щастя озвучу – і радістю, й вірою.
Хай випливає на заздрість у вулицю.
Губи рум’яні покривляться, стуляться,
Ніби тебе проводили до вирію.

Тільки розгуби це бачать у мареві.
Тільки святоші – мене, злото з німбами.
Ой, ти, кузинко, забула, що ніби ми
Десь ще і досі за багнами, хмарами.

Не перервалися здавнені спомини.
Я відчуваю, що стали воскреслими,
Котяться з подивом, як би експресами,
І залишають покару – оскомину.

Дива немає і часто зловтіху ти
Бачиш у нібито нашому просторі,
Де, видавалося, людяно, просто -- і
Так неможливі ускладнення дихати.

Вищого хочеться – мацай під зорями.
Етноузори -- заливані винами.
Важко святим, то побудьмо невинними.
Шлях торувати на часі курсорами.

Можна сплакнути, чекаючи вересня!
Ей, ти, кузинко, в дивацтві та морі я.
Бо укладаю чуття, мов історію…
Те, що сказав, я зап’ю ще і хересом.

- Іди, онучку, випити чайку!
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.

Пусть дым рассеется на этом поле боя,
И мы увидим за кого нам умирать.
Но знай, что смерть не поворачивает вспять,
И нет у победителя покоя.

Любовь- бесспорно это дар.
Но есть ведь милосердие, сердечность.
В конце концов за кроткими ведь вечность.
Или ты хочешь, чтобы все таки пожар?

Ты хочешь, чтобы только ты один?
Коснись меня куском холодной стали.
Сбрось паутину тонкую вуали.
И ты познаешь глубину глубин.

Но что же дальше?Скажешь-что с того?
Как встретишь утро как в ночи уснёшь устало?
Кто вытянет отточенное жало
Из ледяного сердца твоего?

Їду вдень на возі
Лугом навманці, –
Вудять верболози
Спокій у ріці.
Пахне конюшина
І райграс цвіте, –
Припікає спину
Сонце золоте.
Знов на небосхилі
Зовсім хмар нема, –
Вітер легкокрилий
Там десь не дріма.
Хоч було замало
Зранку в нього сил, –
Дмухав нетривало,
Поки я косив.
Трави прибережні,
Скупані в росі, –
Запахом бентежним
Пахнули усі.
Очі як заплющу, –
Знов у себе ллю
Запахів цілющих
Винну течію.
І хмільним на возі
Їду навпрошки
В тіні верболозів,
Ближче до ріки.
Там коня помию
І скупаюсь сам, –
Втома неабияк
Морить тілеса.
Ось і прохолода
Тіней і води, –
Ждана нагорода
За мої труди.
12.08.21

Минуло тридцять зболених років,
Як відновили ми свою державу,
Оту, що тут була впродовж віків,
Історію велику мала, славу.

Ми тут жили з отих тисячоліть,
Де плакала, співала рідна мова.
Де кривда скрізь над правдою стоїть
І не знімає з долі злі окови.

Довірливий і працелюбний люд
Мовчить, як віл, а правлять скрізь чужинці.
За всі віки набралося приблуд,
Які плюють нам в очі, українці.

У нашій хаті їм усе не так –
І ми не ті, земля і вишиванки.
В чужинських владців сто на нас атак,
Вбивають нас удома, рвуть горлянки.

За рузький мір, за Крим і за Донбас,
Що начебто завжди були в Росії.
Тому й пішов війною він на нас,
Лишивши Україну в безнадії.

Тепер країна сповнена біди,
Смертями рідних з Заходу до Сходу.
І від цієї горе-ворожди
Болить душа в нещасного народу.

Куди іти і де жаданий мир,
Коли до краю прийде перемога?
Та в душах українців нині вир,
Не знають де спасіння і підмога.

Заціпило Європі і мовчить,
Хоч сто разів втрачала землі й право.
А в українців залишилась мить,
Щоб зберегти себе й свою державу.

Тепер надія тільки на синів,
Отих, що на фронтах ідуть під кулі.
А ті, на кого наш нестерпний гнів,
Сидять по ресторанах у розгулі.

І скільки сиріт, скільки юних вдів,
Сльозами заливають Україну.
Нам тридцять років. Стогін, а не спів,
Пройшов по краю щастю на заміну.

Паради будуть, танці і пісні,
Та все одно над нами кача плине.
Як хочеться війні сказати – ні!
В моїй стражденній рідній Україні.
09.08.21

Вінками плесо заснує
як у садах Семіраміди
усе, що спати не дає
і не пускає до аїду,
аїду, раю – все одно,
аби алеями парнасу
іти дивитися кіно
як це було одного разу,
одного разу ми, таки,
ходили полем і тернами
поза Березину, Ярки,
поміж волошками, житами...
житами цього світу в той,
де опановує науку
казати, – аз... а далі, – буки...
і не очікувати, – ой!..
коли веде мене за руку
літературний мій герой.

Вирує у живій воді
ріка життя, не сохне гирло
її відтоді і тоді,
коли мені іще світило,
світило десь у далині
пливти одною течією,
як уявлялося мені,
з одною зіркою моєю,
моєю світлою як та,
що не міняється нітрошки,
яку водив я у жита
шукати маки і волошки,
волошки ті, що відцвіли,
коли гадалося ночами,
що ми щасливими були...
але не відали, коли
у вирі тому із роками
усі потонемо вінками.

08/21

Ох, как природа хороша!
Как поёт моя душа!
Лес, речка, поле и луна!
Вокруг такая тишина.
Богатство это, всем дано.
Не предъявляет счёт оно.
Им можно наслаждаться всласть,
Душой своей как в рай попасть.
Вот только следует беречь,
Чтобы не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт,
И никогда уж не придёт.
Природа не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает…2009

Мир прекрасен!
Природа вдохновляет!
Плоды и травы исцеляют!
Жизнь любить!
Всевышнего благодарить!
11.08.21 Швец Т.В.

Отут, де некошене жито
Поривчастий вітер скубе, –
Приречений палко любити,
Цілую без ліку тебе.
Хоч серця прискорений стукіт
У грудях розгойданих зріс, –
Безтямно занурюю руки
У хвилі розбурханих кіс.
Спітніла, тремка, білолиця
Вгадала бажання моє, –
Оголене тіло ясниться
І сили ще більш додає.
Покусує втішено плечі
І дряпає спину мені, –
Шаліє, пала й не перечить
Пуститися в скік на коні.
Нехай аж до скону несеться
Поклажею на животі
Отут, де гартується серце
Та зріють жита золоті!..
11.08.21

—Щось ведмедик мій не в дусі!
Приголуб його, бабусю,
розкажи про про Білосніжку
та пограй із ним у сніжки!

Ще звари для нього кашку,
нагодуєш бідолашку!
А я скоро повернуся,—
каже Любочка бабусі.

—А то, як без мене ствердне?
Хто тепло вночі поверне?
Заспівай йому, бабусю!
Сон хай кублиться у вусі!

І малесеньке дитятко,
і пухнасте ведмежатко
хоче маминої ласки,
хоче золотої казки.

Обійми його, будь ласка!

Лишь постучалась старость в двери -
Пришлось припрятать то, что нажил.
Ведь заодно себя проверил
И старость нехотя уважил.
10.08.2021.

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражденних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо –
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
І забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.

Вона з тобою завжди поряд, жінка,
Дружина, друг твій вірний, зокрема.
Ім’я у неї вічне – українка,
Такої, як вона, в світах нема.

Вона з тобою тут не ради слави –
Заради щастя і твого, й дітей.
Тримається на ній уся держава,
Вона є оберегом цих людей.

Не зраджувала і не зрадить зроду
Своє кохання і великий рід.
І до матусі шана у народу,
Бо знає, як уберегти від бід.

Повстане з чоловіком за свободу,
Коханому підставить скрізь плече.
Гостей запросить у свою господу,
Де рідна пісня тихо потече.
Ні перед ким навколішки не стане,
Триматиме свій дім за три кути.
А чоловік один тримає, в шані
І жінку, й дім зуміє вберегти.

Тримати кут четвертий вірно буде.
Коли вже він знесилиться, вона
Весь цей тягар складе собі на груди
І вистоїть. За нею далина.

Ні перед ким навколішки не стане,
Триматиме свій дім за три кути.
А чоловік один тримає, в шані
І жінку, й дім зуміє вберегти.

Тримати кут четвертий вірно буде.
Коли вже він знесилиться, вона
Весь цей тягар складе собі на груди
І вистоїть. За нею далина.
10.08.21

Ми родом із «Дикого поля»
і предки у нас козаки.
Наш прапор – свобода і воля.
Було так і буде віки!

Ми діти Великого лугу,
ми Чорного моря нарід.
Терпіти не буде наругу
козацький прославлений рід.

Із ризиком браття по крові
ми, лицарі вільних степів.
У полі наш дім і діброві,
а небу не треба стовпів.

На поясі вірна домаха,
а ще – запорукою честь.
Од гетьмана до сіромахи –
завада ворожих нашесть.

Опора, надія країни –
ми, доньки її і сини.
Не даймо свою Україну
згубить у горнилі війни!

Ти нестерпно бажав
пити серпня бальзам.
І цілющий прибіг:
за усмішкою – сміх,
за сюрпризом – сюрприз.
Сядь зручніше і мчись
містом рідним, і млій
від мелодій і мрій.

2021

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Серпень – місяць літа особливий…
Я іду по скошених житах.
Перепілки падають на ниву,
На стерню, не відають про страх.

Я іду між небом і землею,
Простягаю зір у синяву.
Цю пташину слухаю хорею
І малу обходжу мурашву.

Я щаслива, жодної травинки
Не зімну, тим паче не зірву.
Бо петрів батіг уздовж стежинки
Войовничо держить булаву.

Обнялись горошок із роменом,
А сокирки синьо вдалину
Поглядають, ніби з авансцени,
На серпневу теплу яснину…

Перепілки падають на ниву,
На стерню, не відають про страх.
Йду по серпню, бачу перспективу
У майбутніх дорогих роках.

Серпень – місяць літа особливий…
Я іду по скошених житах.
09.08.21

Пора надійшла – і небесний видніється луг.
Не бачив подібного я ще ніколи.
І Свєтка-сусідка завважує: падає пух
Тополі, яку підпирає Микола.

Вони це робили не раз і плелися у степ,
Немовби шукали собі порятунку.
У світі усяке буває, але скажи де б
Знайти одиноким щасливу чарунку.

Як добре дізнатися давнє і те, що отут
Ще хоче піднятися в небо високе!
Цікаво у долі спитати забутий маршрут,
Який гарантує осяяння, спокій.

Пора підійшла, і небесний видніється луг.
Ведеш павучка -- ось-ось! -- зором угору.
Дідусь, як побачив би -- мову завів би про плуг,
Яким негаразди пригорне, пригоре.

Пора щось важливе, про небо… А я – в далину...
Побачу дружину, себе – як примару.
Подужчаю трохи, а потім шукатиму сну.
Він вельми удалий, якщо ми у парі.

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Я запросила, любий мій, тебе востаннє
у передпокій до свойого сну.

Давно не чула я признань таких солодких
і в поцілунках довгих не була.
Невже я сплю на глибині ночей коротких,
а десь любов зорею пропливла?

Приспів:

Серпневі сни –
мого бажання цвіт.
Серпневі сни –
бездумний наш політ.

Ще сплять вони,
а я весь час люблю.
Серпневі сни,
продовжте ніч мою!

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Ти зрозумій, коханий мій, моє прохання,
а я всі почуття твої збагну.

Приспів.

Я стану вірною, щоб завтра впасти з неба
у зорепаді до твоїх долонь.
Я стану вічною, якщо тобі це треба –
і сни серпнево допливуть аж до безсонь.

Приспів.

13 вересня 1999 р., Богдани́

На чорнім світла рисочка
загравою мигтить.
Тонка ще в'ється ниточка,
та обірветься вмить.

Не раз ступала повністю
на ті ж самі граблі,
та не міняла совісті
на долари й рублі.

Стулила нічка віченьки,
розставила пастки.
Та я доросла дівчинка
й не вірю у казки.

Своєї долі власниця,
не ходжу в паранджі,
а вовчик сподівається
купити* на стежі.

Обманює, не кається.
Чи на душі шкребе?
Що, світе, відбувається? -
Ошукуєм себе.

Купити* - обманути, ошукати

08.08.2021р.