А я мовчу… шельмує вітер
Ще мить, і я забуду хто я
В ночі ніхто, ніде, не квітне
А опік вже… здаюсь без бою

Йдемо туди, де відгоріло
І знаю, нас там не чекають
І вперше я ось так невміло
Іду, чи йду, і мовчки каюсь

Німим ніхто, ніде, ніколи
Не звав, не знав, я присягаюсь
Я тільки навсього Микола,
А вітер той таки щось знає…
24.02.2021.

Слід свідчити відверто і зада́рма.

Якщо церковний жертовник
у місті Содом –
заплі́снявілий, –
потреба на анкети відпадає,
натомість є Содом.

Хлюпки́й, неврастенічний перекладач
з содомської на ту чи іншу –
є порок (не плутати з Пророком).
Він проникає.

Його критичний,
дієтичний,
майже юрисконсультський,
сніданок
сьогодні розпочався
з підкреслення юної цноти фінляндки
(підкресленому вірити)..,
а от кінець його був –
виверженням сказу
по засмаглих стегнах
переляканої абориґенки з Вануа́ту.

До обіду
він лягає на живіт
і починає переможно блакитнішати...

Якщо так упевнено ти кажеш:
"Содом згорів",
то чому тебе не було
минулої п’ятниці
серед тих,
хто з надер могили
після званого обіду
вирив трупа
і мав з ним
щось надто віддалене
від любові?..

Про вечерю падлом і нечистю
у Содомі завжди співають,
ніби вона таємна.

Кожен, хто живе в цьому місті давно
і снує асоціативні пороки
(знову ж таки, не плутати з Пророком),
нівроку
перекладач
Біблії.

7 грудня 1993 р., Київ

На видноколі люта вічність,
секунди краплями – кап-кап…
Не за горами потойбічність,
матерії новий етап.

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

За все приходиться платити !
Якщо не зараз, то колись –
Нестерпно, страшно стане жити,
Ковтати згірклих років слизь…

В порок уляпатись не важко.
П’ючи гнилий дурман спокус –
Розі́б’єшся, блудлива пташко,
Об свій же «хитромудрий туз».

Душі сліпої одинокість,
Сум’яття духа, серця плач,
Це лиш початок… Далі – повість
Про світ усіх твоїх невдач…

Узрій же, гордовита панно,
Трагічну суть своїх діянь !
Згорають гроші полум’яно,
Ти жертвою вогню не стань.

Навіщо падаєш так низько ?
Коли душа смакує гріх –
Знай, що розплата дуже близько !
Не утечеш ! Не хватить ніг !

Бог бачить все ! Він Всюдисущий !
Не вирвешся з Його руки !
То ж чесно їж свій хліб насушний,
Приправлюй совістю смаки…

Гординя – підлий гріх, а пиха – сліпота.
Ми рвали тих дітей, мов простирадла.
Дубіли душами ущент, як золота орда
рудим розлученням наносили їм травми,
Самі труїлися образами золи.

Червінці дзвенькали услід і їхав дах.
Ми зрозуміли, що не можна все купити,
та час гаптує шлях до маминого літа,
де у лілею лагідну зросте дочка тендітна,
там синя птаха вабитиме в снах…

Вже скоро зійдуть вовняні льоди
Ти знай у неї уже два брати…

***
З мене пляшка… Віп-шампанське
З тебе - усмішка, і досить
І гулятимо по-панські
Напів ситі, напів босі…

Цілуватимось на заздрість
Тим і тим… Давно забули
- Пам’ятаєш, як у Празі?..
- Це було вторік, в Стамбулі…

Ось і Літо… Ось і Осінь
А давай майнем до Гданьська —
З тебе усміша, і досить…
З мене потяг із шампанським…
23.02.2021.

Ти потушила мої очі
страхами сумнівів своїх.
Я ж копирсатися не хочу
між дат, подій пустих і віх…

Зсушили душу фемінізми
давно розкручених цитат,
що пломеніли через призму
апокрифів твоїх утрат!

Приречено упало небо,
на брук розсипались зірки…
Уже не тягнеться до тебе
мій погляд зжурено-гіркий.

Я так любив!. Чи хто наврочив?
Але кохання не збулось.
Ти потушила мої очі…
Тобі це, люба, удалось.

Не забувай по світах,
як б’є у пристань вода
і синіє у ній
неба круг рятівний.

І чайки усе ячать,
і щогли горі тирчать,
і хмари низько летять,
ніби зграя качат.

Хай у серці тоді,
як риби у цій воді,
б’ються несамовиті
миті на самоті.

Хай чується мушель хруст
і наїжиться кущ,
і хай тобі помагає
згага гарячих уст

розуміти без слів,
чом піна морських валів
у ріні береговій
чатує гребні нові.

***

Пісні щасливої зими

Пісню щасливу зими
на пам'ять собі візьми,
щоб линули наздогін
звуки її радінь;
місцина, куди як міг
біг, не чуючи ніг,
щастю твоєму в масть
в рими щоб уляглась.

Віддих дудою губ
уберіг щоб погуб,
як від пилу збавля
оченя янголя.
А іззовні – провал
твоїх зим укривал,
тих, що після відлиг
не вибілює сніг.

Отже, íде весна.
Іч, як крівці тісна
вена: лиш полосни,
рине море весни.
До безсмерть нас нести
повінню самоти
відпливуть в двійко уст
парні рими осмут.

Пісню радінь зими
на пам'ять собі візьми.
Те, що чулось у ній,
не лунає в сумній.
В ній чистіші сльози
ожеледі лози,
де твоя, серед віть,
радість життя тремтить.


------------------------

Найліпший прибуток на цьому світі приносить торгівля результатами чужої праці, себто барижництво. Перепродаж товарів першої необхідності, позичання грошей під проценти, споювання спраглих горілкою та затруювання тютюном - ось основа основ нашої економічної моделі господарювання. А той, хто цього не розуміє - буде з ранку до ночі кайлувати на городі та писатиме з горя вірші.
Отак як це роблю я. Зате сон маю кріпкий, погріб забитий бульбою та качанистою, а в кишені гуляє вітер. То чого печалитися?
Можна, звичайно, влаштуватися до лісництва: різати дуби та берези бензопилою, і корчувати пні під нові посадки. Але окрім убитого здоров“я, шкарубких мозолів та куцої зарплатні - нічого путнього не надбаєш. Ще й кліщі регулярно кусатимуть де треба і де не треба. А то й скажена лисиця може цапнути.
Правда, можна підторговувати “лівим” лісом. Але недовго, бо рано чи пізно дізнається начальство і витурить з праці. А то й нацькує поліцію. Хоча можна увійти в долю з начальником і возити ночами крадену деревину на приватні пилорами. Оце вже схема набагато стабільніша. Так нині чинять усі тямковиті хапки в нашому, загубленому у густих поліських нетрях хуторі.
Поліціянти, озброєні динамітними шашками, безкарно глушать рибу в глибоких річкових ямах, а їхні родичі продають убитих карасів, линів та сомів на сільських ярмарках, депутати місцевої ради цілорічно полюють на звірину, а хутра здають столичним заготівельникам, бурштинові копачі люто перекопують місцевий ліс у пошуках дорогоцінного каменю у спілці з привладним криміналітетом, а місцевий голова за гроші територіальної громади будує собі генделики, оформлені на жінку, по всьому району, а не робить дорогу до райцентру.
І все якось крутиться. Правда, все млявіше та млявіше. Бо молодь масово втікає до столиці у пошуках більш грошовитої праці, корови та кури потроху щезають з господарств старих бабів та дідів, а бібліотеку, сільський клуб та місцеву лікарню закрили у зв’язку з нестачею коштів у місцевому бюджеті.
І всі нарікають на владу, що вона погана, обманює людей, обкрадає їх та заважає нормально жити. Звичайно ж влада винна! А хто ж іще?
Микола ночами обносить Одарчин город, Степан поцупив у Степаниди залізну драбину, сусідські хлопчаки украли у Мотрі корову на лузі та продали її на м’ясо в сусідньому селі, на пилорамі регулярно зникають інструменти, а сільський голова за зарплату держслужбовця купив собі нового шестициліндрового джипа з турбонаддувом та системою закису азоту. І моторного човна, пришвартованого на причалі десь під Страхоліссям.
Минулого тижня навідалися до мене сільськогосподарські бізнесмени з пістолетами та нунчаками. Ті, які минулого року збили насмерть двох малолітніх дітей, які увечері поверталися зі школи. Суду не було,- тицьнули згорьованій жінці двадцять тисяч на похорони, а чоловікові сказали, що закопають живцем, якщо буде бунтувати. А між ними бовваніла постать сільського голови.
- Є розмова, чувак, - гукнув до мене “качок”. - Ходи сюди, побазаримо.
Вийшов до них у плетених з соломи капцях з томиком Шарля Бодлера у руці.
- Кажіть, чого треба, а то я зайнятий. Бачте - книжку серйозну читаю. Називається “Квіти зла”.
- Ось підемо - і дочитаєш. А зараз слухай сюди6 хочемо викупити у тебе гектар землі, будемо вирощувати там кукурудзу. Шестеро твоїх сусідів уже згодилися.І решту умовимо,- і відсовує полу піджака, аби я побачив застромленого там пістюля.
- Даємо мішок макухи, буде тобі приживка для риболовлі.
- Нє, не хочу. У мене корова і теличка. І коза. Їм прокорм потрібен. То цей гектар тільки і спасає.
- Купимо в тебе і корову, і кабанів. Не буде більше ніякої мороки. Даємо... ще один мішок макухи. То що,- домовилися?
- Нє, не домовилися. Он, у селищного голови купуйте,- киваю на череванистого очільника села,- він має аж десять гектарів. Хай поділиться з вами.
Перезирнулися дорогі гості між собою, посміхнулися до мене недобре, а голова й каже:
- Ну, дивися, Сашко. Час нині такий, що краще взяти небагато, аби не втратити усе.
А вночі закортіло до вітру. Вийшов тихенько з дому і чую, щось у сараї вовтузиться. А ніч глупа, безмісячна, хоч в око стрель. Але ж я господар, знаю тут усе, та й очі маю незвичайні: бачу в темряві як вовк.
І що ви думаєте? Двійко учорашніх гостей виводять на налигачах і мою корову, і мою теличку! А на вулиці “Камаз” гурчить, з пандусом, аби зручніше було тварин заводити до середини.
Того дядька, який був до мене найближче, гепнув по голові кулаком. Упав вилупок як підкошений, навіть не кавкнув. Того, що вів мою Лиску, ухопив ззаду за шию і так зчавив, що під пальцями щось затріщало і луснуло. Звантажив обох непритомних нічних татів у машину, завів двигуна їхньої вантажівки і вирушив лісовими стежками до річки.
Є у нас такий ловкий чорторий з глибочезною ямою, що туди і дев“ятиповерхівка може уміститися, не те що Камаз. Розігнав авто і спрямував з кручі в це святе місце.
Почався дощ, який поволі перейшов у нічну зливу. Тож поки дочалапав до своєї хати, то був мокрим як хлющ. Ну, то нічого, є у мене наливка з мандрагори на квашених огірках настояна. Випив гранчака та й пішов у хлів порати худобу.
А після обіду примчав сільський голова з поліціянтами, і питає:
- До тебе вчорашні відвідувачі не приходили?
- Ні, не було. А що сталося?
- Зникли десь, на зв’язок не виходять.
- Так у нас тут він погано працює, місце дике, найближча вишка “Київстару” за тридцять кілометрів, тож сигнал поганий. Ще й дощ періщив. Почекайте, може об’являться.
- А корова твоя де?
- На лузі пасеться, ось зараз їй цебро з водою зібрався однести.
Перезирнулися відвідувачі, почухали макітри, щось нехороше чвиркнули у мою сторону та й подалися шукати далі своїх друзів-бандитів.
А корівка у мене славна, дає аж двадцять літрів молока на день. Сусіди купують щодня, а те, яке продається в магазині споживають тільки випадкові блукальці, які звикли до знежирених, пастеризованих хімікатів, які нічого спільного з молоком не мають,
А це якось зайшов до селищної ради сплачувати земельний податок. Видали квитанцію, а там у мене така сума стоїть, аж в очах темно стало. Ще й пеня набігла чимала. Питаю в секретарки:
- Звідки така сума, звідки штраф? Я ж минулого року все заплатив учасно.
- Нічого не знаю. Цифри точні. Якщо є питання - ідіть до голови.
Вернувся додому, знайшов довідки про сплату земельного податку за останні десять років - і в сільраду.
- Ось, кажу Каплунові.- Все сплачено вчасно і в повному обсязі. То звідки набігло двадцять тисяч?
- А ти продай гектар сінокосу - і все буде гаразд.
- Он як! - одказую. - Добре. Пропозиція цікава, приваблива. Є трохи часу зважити всі за і проти.
- От і зваж. А потім приходь. І земельний податок одразу схудне в сто разів. Зрозумів?
Чого ж не зрозуміти? Я дядько тямковитий, вмію складувати два плюс два. І склав.
Уночі змотався на дачу сільського голови під Страхоліссям і пустив її за димом, а човна утопив посеред Дніпра. А як повернувся - тихцем викотив його джипа з двору і “припаркував” його теж у тій самі ямі, де спочивав “Камаз” рекетирів.
Уранці на поліцейському “бобіку” примчав селищний голова і одразу до мене:
- Де моя машина? Куди подів її, гаспиде?
А я якраз кабанів порав, Набрав повне цебро лайна і “бух!” дорогим гостям його під ноги. Обляпав їх по саму шию, навіть на носі цятки були!
- Не знаю ніяких машин. Пораюся зтранку до ночі по хазяйству. Це у вас у голові одні авто та гроші крутяться. А я дурницями не займаюся. І взагалі, щось мені підказує, якщо мій земельний податок різко не схудне, то пропаде не тільки авто, а й накрадені гроші, які ти тримаєш у мішках на дачі під Страхоліссям.
Побіліло обличчя сільського голови, губи затрусилися від жаху. Прожогом кинувся з мого двору і чкурнув перевіряти свої доларові запаси. Мабуть.
Наступнього дня селом ширилася новина: у селищного голови стався інфаркт, лежить у столичній клініці Стражеско, в реанімаії. А чого ні з того, ні з сього трапилося таке лихо - ніхто не знає. З виду, наче, здоровий чоловік, рожевощокий, вгодований, мов кабан - і на тобі! От біда!
За місяць з“явився в селі, худий, змарнілий, очі запали. І погляд якийсь зацькований. Мене як побачив у селищній раді, то аж відсахнувся.
- Доброго дня,- чемно вітаюся.- Хай вам здоровиться. Негоже, аби в такому молодому віці бадьорий чоловік, такий як ви, загнувся. Живіть сто років... ну то як - поменшав у мене земельний податок? Га? Лишилося всього 15 днів, а потім мені на цю суму держава почне нараховувати штрафні санкції...
- Нічого не знаю. Плати всю суму, а не подобається - судися.
- А-а-а-а! Он як! Гаразд. Слушна пропозиція. Подумаю.
І цього разу пішов з ради, спіймавши облизня. Отже, до людини не дійшло, що з людьми треба по-людськи. А як ні - буде по справедливості.
Магазин на крадені гроші у нашому селі голова збудував, але застрахувати не встиг. І горів він цієї ночі так славно, що й у сусідньому хуторі було видно. Там стільки горілляччя було наскиртовано, що можна було залити спиртом увесь район.
А уранці знову навідався до селищної ради.
- Ну то як - схуднув мій земельний податок? Чи й у сусіднє село навідатися? Там у тебе пилорама, кажуть, ловка... і генделик будується...
Податок схуднув до вечора. Сума у квитанції невеличка, все по закону. А голова склав, чомусь, достроково свої повноваження і з’їхав з села.
Може це добро перемогло зло? Чи зло утопилося в добрі? Як ви гадаєте?
А за долари, які я знайшов у мішках на дачі в селищного голови - не преживайте: як все уляглося - одвіз те добро в банк і поклав на рахунок дитбудинку. Інкогніто. Бо справжнє добро не має ані імені, ані прізвища.

24.02.2021р.

незупинна… незмовкна… цькована
да̀рмо роздана і дарована
в люди винесена
виплеснута
мова моя
на вітрѝще виспівана
на бурливу водицю вимовлена
наговорена духом
іменем
на дорогу на перехресну
в пил і в камінь
у ватру скреслу
в пущі
в гущі
в бездонність хаосу
де не дихається
не зітхається
де любов – що вмерла – рождається
де зі слова світ починається
знову…

Подивися на небо,
Сягни у його глибину,
Зачерпни голубінь
І омий із обличчя полуду,
Сенс життя зрозумій,
Якщо досі його не збагнув,
Бо ще мить
І нагоди такої
Вже більше не буде.

Чуєш?
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
людину –
хор
між суєти.

31 липня 1994 р., Київ

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

***
Є божевілля, неначе каменем…
Очиний страх, що випнуть з-під копит,
І святість проголошеного «амен» --
Не проковтнеш, потрібен апетит…

А вздовж доріг стовпи тримають небо…
Ніякого зусилля, це ж стовпи
І вечори заповнює вже «епол»
Усі ми в нім, їй-богу, як попи…

Кадило править тілом божевілля
І наче б то під назвою «прогрес»
Обручка переплавлена весільна…
І дим- димок, злетівши до небес

Повернуться слізьми до нас, напевно
Синоптики домовляться - дощі
Залишиться тобі чекати ревно
Коли все устаканеться в душі…
22.02.2021.

Ти поетів, друже, не лякай,
Бо у них і так життя не цукор.
А станцюй у пеклі гопака
І чортяці плюнь в смолисту руку.

Пожалій сатирика хоч раз -
Не бажай йому кілка у гузно.
Я колег піджовувати - пас,
Хай пасуться де завгодно музи.

Не задовбуй лірика-дідка,
І горлянку відпусти старечу.
Бо і так усіх перелякав,
Наче вовк у турмищі овечім.

Знаю, важко зважитись на це,
Мовчки витирати кров і рани.
Подаруй усміхнене лице
Читачам. Лишайся чемним паном..

Потекла неспинно – гостро, без мети,
Від посухи далі – змійка та, ропава…
То чому сміялася до мене ти
І тобі були мої пошана, слава?

Ех, невже чортята знову тут і скрізь?..
Бо чому ти похмурніла, полохлива?
Дві розгуби, два потічки щему і сліз.
Не один я знаю: нині діє диво.

Просвітло. Поряд, бачу, – тільки ти,
А навколо – голубки і змієнята.
Зажадалося не просто висоти,
А щоб гуси нам підставили крилята,

Понесли у казку, там життя глибінь,
Смерекова хата буде у пошані
І загальне горе піде до яскинь,
А мене покличуть півники бляшані.

Я господар. Певно, добре дам зерна.
І тебе покличу в давні колорити.
Там, де хата наша, рідна царина,
Віднайдімо більше воленьки і сприту!

Ти можеш ловити осяяний вітер
В червоні вітрила казкових човнів
Сонети складати із зоряних літер
Ховати у посміх образу і гнів
Ти можеш картати себе або інших
Усюди ходити шляхами надій
Зростати угору все вище і вище
Куди вабить мрію повітряний змій
Ти можеш тужити в годину негоди
У миті щасливі забути жалі
Та хлинуть потопи піднімуться води
І змиють у Лету твої кораблі
У вирі безмежжя мізерія долі
Мазок на картині вселенського дня
Життя наче ігри в бінарному колі
Де хрестики-нулики... і метушня

02.2021

Де Во́вча й Те́рса котять свої хвилі
до берегів великого Дніпра,
між нив постав у всій красі і силі
оплот надії, щастя і добра.
Нас Тро́їцька громада об‘єднала
у працьовиту і міцну сім‘ю.
Долати гори до снаги́ загалу
і разом досягти мету свою.

Квітує у селах верба і калина,
буяють навколо жита́ й пшениці́ –
це наша чарівна мала батьківщина
в садів вишиванці й волошок вінці!

У полі дозрівають паляниці,
під сонцем рум‘яні́є коровай
і со́нях зазирає у світлицю –
наш павлоградський благодатний край.
Свій хліборобський рід ми пам‘ятаєм,
його ведем із глибини віків
у Богом данім січеславськім краї,
нащадки запорозьких козаків!

Жита́ колосяться і квітне калина,
стіною у полі стоять пшениці́.
Це наша земля і ми всі – Україна,
і маки горять на ланів рушниці́!

Коли народжується день за обріями світу,
то ми питаємо себе, – кого він має гріти,
якою гамою тонів, якими кольорами
він розфарбує майбуття над синіми морями?
І дізнаємося тоді, що спокою немає,
і справедливість на землі не скрізь перемагає.
Де розвидняється, там день висвітлює причини
фатальності, що зріє ще і точить серцевину.
Ми є нащадками дідів, що розірвали пута
неволі, рабства і тому народ не обманути.
Я темношкіра, в мене є лиш одинока мати,
яка виховує мене. І я прийшла сказати
що відчуваю цього дня напруженість моменту
і довіряю наш девіз моєму президенту –
якщо з юрбою віч-на-віч не зводити рахунку,
то досягаємо мети найвищого ґатунку.
Ми об’єдналися давно у неподільні штати,
тому нікому не дано союз цей роз’єднати.
Нехай в нас різні кольори, характери, культура,
але між різними людьми у нас не буде мурів.
Ми не зважаємо на всі відмінності між нами,
бо уповаємо на те, що є над голова́ми,
бо маємо вперед іти до миру і порядку
і не допустимо ніде ні розбрату, ні сварки.
Не треба зброї і біди. Беремося за руки,
аби гармонія була і жодної розлуки,
заради щастя й майбуття дітей земної кулі,
а всі тривоги і жалі ідуть в часи минулі,
коли нам боляче було і соромно за себе,
та сподівалися на те, що нас єднає небо,
що ми пов’язані у цій напруженій толоці,
та цю дорогу не легку́ долають переможці
і не тому, що ми ніде не знаємо поразки,
але тому, що ми себе не ділимо на частки.
Святе писання праотців усім нам обіцяє
від виноградної лози плоди земного раю.
Коли закопані мечі, то вистачає часу
побудувати всі мости, аби одного разу
побачити стрімке плато́ на пагорбі крутому,
і не боятися іти по цій стезі додому.
Ми успадковуємо день, який сьогодні вранці
нам сили духу додає, бо ми – американці.
Це із минулого путі в сучасне і грядуще –
надійні засоби мети, щоб відновити суще.
У нас є розум, і снага, і сили вистачає,
що радше націю знесе, ніж знову роз’єднає.
Без демократії чекай руїну та розруху
і маячню та суєту, що заважають руху.
Ще є періоди, коли ми сходимо з орбіти,
та демократії ходу не можна зупинити.
На те й історія, яка розподіляє ролі.
Народи дивляться на нас як на гаранта волі.
Новітня ера настає, в якій немає броду,
та є у руслі течія до правди і свободи.
Ще не готова до висот уся моя країна,
але радіємо, – мине і ця лиха година.
Коли питають: « Чи могло дійти до катастрофи?»
Відповідаємо: « А ми – господарі епохи».
Від катаклізмів на землі немає панацеї,
та управляємо самі фортуною своєю.
Ми не вертаємось назад, а ідемо до того,
що на скрижалях житія начертане від Бога.
Держава сильна на віки, а нація єдина –
сувора з ворогом, зате непереможна й вільна.
Нас не лякає ні вогонь, ні із небес каміння.
Цю естафету понесуть майбутні покоління,
аби інерція зусиль і непосильні речі
не осідали тягарем на їхні юні плечі.
Де милосердя і знання являють силу права,
там буде правда, і добро, і цілісна держава.
Ото ж, давайте, ради них відновимо країну
сильнішу й кращу, ніж була в історії донині.
Могутнім подихом грудей, що бронзою окуті,
ми зцілюємо світ ідей на кожному розпутті.
Підні́мемося до висот дорогою відваги,
де наші предки підняли революційні стяги,
де наша слава майорить від заходу до сходу,
де вітер віє як озон північний для народу.
Підні́мемося із озер вологою до півдня
гарячого, де на віки – і чорні, й білі – рівні.
У кожній гавані надій, у кожному куточку
ми відбудуємо свій дім, як щит Свободи – зодчі.
І являться у всій красі талановиті люди,
яких історія ніде й ніколи не забуде.
І запалає день новий картиною ясною,
і сонце вийде із тіні зорею весняно́ю.
Лише б це світло на землі ми не могли забути,
якби ми тільки-но змогли цим світлом людям бути.

01.2021

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
З глузду звів та з проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

Життя театр, точніше фарс.
Сміється публіка з Мальвіни
і не рятує Буратіно.
На сцену вийшов Карабас
і папа Карло нас не спас,
а у печі – одні жарини.

Театр абсурду. Зняті маски.
Ні співчуття тобі, ні ласки...
Усім відомо ху-із-ху
у цю годиноньку лиху,
тому вертаємось у казку
і поживемо на даху.

02/21

Чоловіку потрібна дружина
У сумну і веселу годину, –
Щоби ніжність і сміх, і ридання
Серце збуджували безнастанно.
Чоловіку потрібна дружина,
Мов тепло охололій людині, –
Адже тонус судин і тиск крові
Вберігає наявність любові.
Чоловіку потрібна дружина,
Наче сонце й волога зернині, –
І на добре обробленій ниві
Визріватиме колос щасливо.
Чоловіку потрібна дружина
Непомітна, як в оці піщина,
Чи така, мов осяйна перлина,
Має бути довічно дружина.
23.02.21

Він сидів, розбитий сонцем,
з синім оком, біля столу,
відганяв офіціантів,
ніби мух неакуратних,
ляпав лапами важкими
їх по заду і по спині
і мовчав, і пив з бокалу
білу піну без упину.

Дві красуні говорили,
лінь у затінку сховавши,
про сучасний стан у моді,
у стосунках з кобелями,
з голубими і самцями –
і крізь довгі соломи́нки
білу піну без упину
споживали, споживали.

"Він на тебе подивився
так, мов зовсім не напився.
На собі такий я погляд
не спіймала, не спіймала…"
Її подруга, скривившись,
тільки подумки сказала:
"Най тобі не тільки погляд, –
а й бджолу на кінчик жала!"

Він лежав біля калюжі
і мутнів здоровим оком:
два роти у білій піні,
дві роздерті навпіл сукні,
дві хутрові хуртовини
викрили, які то суки.
Аж хвости мелькали довго.
Аж у пса короткі руки.

18 липня 1995 р., Київ

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

…Звертаюся до Віри і до Мови:
- Заходьте в дім, живіть в нім досхочу
Усе для Вас… і ковдра, грубка, дрова
І навіть на… наварено борщу…

Ви, мабуть, трохи… друзі зголодніли?
І вибачте, я дійсно, від душі …
І поділюсь усім, що наболіло
І натяку на славу й бариші…

Живем тепер без поділу обістя…
Не тужим ми, а просто живемо…
У виходні у трьох йдемо до міста
Не до громадського, а Божого…
22.02.2021.

Ого, яка у тебе хватка.
З тобою можна і без шаблі
іти у бойову атаку
на чистоплюїв типу швалі.
Усе ще повзають «герої»
і комуняки-пацифісти –
своєї нації ізгої,
аби із рук Пуйла поїсти.
Не пам’ятає тупороге*,
що наші кров’ю умивались,
коли кацапи «йшли у ногу»
до нерушимого порогу...
і що нізя* лякати свого,
аби чужі тебе боялись.

* – чужі неологізми:)

02/21

У мене є жіночі клони...
я і Бандера, і Петлюра,
бо не прощаю моветону
на сайті мови і культури.
Від брехунів нема відбою,
а кавалери десь далеко...
Лишаюся сама собою,
мені запитувати легко, –
чому це роззявляє рота
проти поета-патріота
або влаштовує кориду
оця поношена калоша?
Бо це не так російська воша,
як наша українська гнида.

Візьми мене навіки в найми…
Прислужник я, і вимкни «інстаграм»…
Візьми, ти чуєш, ні? - негайно
Я буду артистично, як туман

Стелитиму весь світ під ноги
Солодощем і прянощем вимог,
Таке могли хіба єдинороги…
А я і є… хіба єдинорог

Візьми мене, одінь вуздечку
І обійми це тіло із вітрів…
Я тут, ще тут… я не-далеч-ко!!!
З якогось сну, а може й різних снів…
21.02.2021.

Мені нелегко стало жити,
Ще й ти не радуєш нічим, –
Узори тчеш на оксамиті,
Немов кладеш на щоки грим.
Невже ти хочеш обманути
Оцим уважного мене,
Коли з очей померхлих смуток
Ніяк сльозу не прожене?
Отож скажи мені сьогодні
Про те, що коїться сама, –
Щоб лезом гострим і холодним
Біль довго душу не проймав…
22.02.21

Думку пряду на кужіль,
після в'яжу з руна свити.
Час не вигоює біль -
просто звикаєш з ним жити.

Згадую очі ясні,
мамине миле обличчя.
Бачу в оманливім сні
янгола із потойбіччя.

Крила розправить й мене
в ніжних обіймах затисне.
Мов у саду сколихне
небо заквітчані вишні.

Щемно на серці в цю мить.
Пам'ять голубить минуле.
Дощ за вікном цебенить -
душу ховаю у вулик.

19. 02.2021р.

Ось іржавого серця останні гудки
мене залізного.
Ось байдужа сльоза й допотопні плітки
тебе первісного.

Ти в сухій халабуді, а тут під дощем
уже не в змозі я…
Це докупи не стулиш ніяким ключем,
бо це – корозія.

Хоч зліпив і не ти мій чудни́й механізм
комусь для користі,
але ж мчав на душі на моїй в комунізм
і жив без совісті.

Це напруження вище, ще більший тягар –
тобі коритися.
Краще бути авто́ без коліс і без фар
й іржею вкритися!

Я – людина, і серце зове, мов сурма,
коня залізного.
Я – машина, й нічого в людині нема,
окрім перві́сного.

Ти даремно мене в голубе фарбував
і барсом звав іще.
Просто так ти на цвинтар себе готував,
а я – на звалище.

2 січня 1998 р., Київ

В усіх моїх друзів коти як коти: нормальні, притомні, покладисті та невередливі. У Миколи, як і личить усім нявкунам, обидві його кицьки - Бздюха та Попердюха – їдять мариновані гриби, дині та кавуни. Степановий Кокус налягає на варений горох. І тільки мій вусатий гевал не такий як усі: любить виключно посольську шинку та відварну телятинку. Ну, і рибку, звісно. Але не всяку: як підсуну йоршика або окуня - може дати пахучу цівку, сома понюхає і відійде, а от плотвичку чи густірку облизує і нявчить, знаки подає:
«Господарю! Сиру їсти не буду! Почисть від луски, викинь кишки, зябра та очі, відвари, ну а тоді вже давай, згамаю».
Хоч у кота мозок вагою 37 грамів, але харцизяці цього достатньо, аби примусити люблячій душі коритися його волі. Але це ще півбіди. А справжня біда у тому, що мій кіт розмовляє, знає відмінно українську мову та допомагає моїй берегині чаклувати та лікувати людей, які до нас приходять. А я стою ні в сих, ні в тих. Жінка екзорцизмами пацієнтів напучує, кіт реве не своїм голосом, аж дибки волосся стає, а я тіко варю борщі, товчу у ступі мандрагору, пережовую жень-шень на мольфарські приправи і тихенько ковтаю оковиту з-під поли.
Учора з кумом добряче наковталися, бо у жінки прийом був довгим, складним. Спочатку приїхав якийсь Зеленський. У цього дяді, невеличкого зросту, пейса були заправлені в ширінку, а ярмулку накривав крислатий, плетений непорочною дівицею з Борщагівки , бриль з тринь-трави. А це вже велика рідкість. Нині, в Україні, такі брилі ніхто не виготовляє, окрім мене, звісно. Тут не тільки сноровка потрібна,- тут потрібна тяма! І розуміння, що на голову дешеве лайно розумна людина ніколи не вдягне.
Уплітаю житній колос, поміж конопляного стовбурця і примовляю:
- Хай голова твоя ніколи не болить! Хай жінки від тебе до самої смерті не відходять! Хай твоя мужицька сила не скисає! Свят, свят, свят! Тьху, тьху, тьху!
І віником, умоченим у свячену воду , по лобі «хрясь!».
І що ви думаєте? Паралітик, якого привезли на каталці - ожив! Чувак устав, тремтячими руками дотягнувся до жінки і ухопив її цупко за шию, аби подякувати. Я ледь розімкнув його пальці «вдячності». Ще б хвилина - і дружина б задихнулася. А от якби на прийомі був присутній кіт Жоржик - до такого не дійшло би. А це моя вина: перегодував звечора. Спочатку дав вареного сома, потім сосисочку, уночі підсунув кавалок посольської шинки та заполірував царську вечерю мого улюбленця келишком молочка.
Ну, то таке. Офіційна медицина йде своїми стежками, а народна - своїми. Колись мені бабуся казала: « Онуче, запам’ятай: скільки хвороб - стільки й рослин”.
Водила мене щодня до лісу, у вільні хвилини - луками, показувала кожну травинку і розказувала, що це , як можна використовувати і вживати. А я слухав, правда не усе. Але бабуся моє вухо не відпускала зі своїх пальців ніколи. І правильно робила, бо я був шкодливіший за кота.
- Онуче! Ти будеш - рано чи пізно - лікувати людей.
- Травами? Замовляннями? Я вже скоро отими копицями з травою, які ми збираємо, пахнути буду, як мінімум, рік…
- Не знаю, Сашуню. Але…бачу… може травами, може…словом…
Помилилася бабуся. Не лікую я людей Словом, а роз’ятрюю рани, насипаю у них солі, кажу правду…
Ось, котик на моїх руках сидить. Сірий, хвіст зламаний, і глухий. Міна, випущена росіянами, влучила в будинок господарів. Чоловіка вбило, жінку забрали українські солдати, а кіт прибився до мене…
Кров з його вух витирав потихеньку: проведу серветкою - і дивлюся на його реакцію. Якщо нявчить - отже болісно. Якщо мовчить - нормально.
Нині все гаразд, котик ситий та доглянутий. І дуже мене виручає: за десять хвилин до мінометного обстрілу нявчить не своїм голосом. І тікає за поворот окопу. Але його голос я розумію…
Летить міна…

21.02.2021р.

Сталість, власне, є еволюція принципу приміщення
у напрямку думки. Продовження квадрата або
паралелепіпеда засобом, як казав би
той же Клаузевіц, голосу або звивин.
О, розміром зо клітину
мозку кімната зі абажуром,
шафа "егей, слов’яни", чвірка стільців,
канапка, ліжко, туалетний столик
із ліками, розставленими як вежі
кремля або, поточнімо, нью-йорка.
Вмерти, кинути сім’ю, поїхати,
змінити півкулю, дати вписати
инші овали в чотирикутник
– тим гучніш запилене мешкання
наполягає на факті існування,
жадає щоденних жертв від нової
місцини, меблів, від силуету в жовтій
сукні; зрештою – від самого себе.
Павукові – сама утіха заштриховувати п’ятий кут.
Еволюція – не пристосування виду
до середовища, але перемога спогадів
над дійсністю. Заздрість іхтіозавра
амебі. Розхлябаний хребет
потягу, що гуготить у млі
мимо щільно зціплених на ніч стулок
дерев’яних мушель з їх безхребетним, вологим,
перлину обволікаючим вмістом.
1988



--------------------------------

Долаючи то хащі, то болота,
Все далі простував полянський рід.
Далеко залишивши рідний світ.
У страху озиралися, бо вслід
Йшли дикою ордою хижі готи.
Чи просто так співпали їх шляхи,
Чи ті за ними справді полювали.
Але й на мить спинитись не давали,
Хоча, здавалось, сили вже не мали
Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
Спинились аж на березі ріки,
Що широко їм шлях перепинила.
Її здолати вже не мали сили,
На пагорб піднялися, відпочили,
Вслухаючись: чи не луна важкий
Та хижий тупіт готської орди.
Але навколо панувала тиша.
Пташиний спів та рев тваринний лише
Та вітер листя на дубах колише.
А, може,загубили їх сліди?
Минуло у спокої кілька днів.
Огледіли поляни свої втрати,
Не було часу досі рахувати.
І зрозуміли – втратили багато,
Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
А уся мудрість лишилася там,
В густих лісах і в болотах безкраїх.
Хоч сиві є, але старих немає,
Тих, хто покони давні пам’ятає.
Лишився рід в чужому краї сам.
Та треба жити, годувати рід.
Спустилися мисливці в хащі дикі.
Хоча здобутки були невеликі
Та дичина – найкращі в голод ліки.
І вже інакше дивишся на світ.
Потроху обживатись почали,
Такі-сякі хатки побудували,
Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
В лісах у навколишніх полювали,
Де звірі ще не лякані були.
А далі що? Того ніхто не знав.
Своїх богів у поміч закликали,
Бо ж імена їх добре пам’ятали.
Та молитви, мабуть, не долітали
Чи божий рід тут інший панував?
Якось мисливці чагарями йшли,
Щоб здобичі для роду вполювати
І раптом вздріли на галяві хату.
Людей тут не доводилось стрічати,
Отож вони здивовані були.
Наблизились тихенько – хто там зна,
Які їх несподіванки чекають.
Можливо, там розбійники чигають.
Тож зброю наготовлену тримають.
Хвилина у напруженні мина
І раптом двері рипнули й надвір
Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
Не здивувався, подивився лише
І його голос пролунав у тиші:
- Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
Мисливці зброю опустили вмить,
Бо ж сивину привчились поважати.
- Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
Як важко вам тут місце обживати…
- Так хоч порадою допоможіть?!
- Допоможу, навчу, пораду дам.
Я жив багато, тож багато знаю…
- А як вас звати, діду? – хтось питає.
- Мене дід Велес, синку, прозивають
І я чекав, щоб бути в поміч вам.
- Ви знали, що ми прийдемо сюди?
- Я, синку, так багато чого знаю.
І що було, що потім вас чекає.
Для мене в світі таємниць немає…
- А чому ви тут живете один?
- Тому, що рід мій весь на небесах,
Мене давно до себе вже чекає.
Та я тут справи доробити маю,
Отож до них поки не поспішаю.
Живу самотньо у оцих лісах.
- А як ту річку широченну звуть,
Що ми її не годні подолати?
- Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
Вам з нею поряд жити-існувати.
Вам її води славу принесуть.
- То теж Дніпро?- показує один
На тихі води далі поза хату.
- Ні, синку, річку ту Печальна звати…
Вона теж буде значити багато
У долі роду вашого. - І він
Замовк, немов задумався на мить.
А далі мовив: - Прийде час колись,
Коли ви у цю річку увійде́те
І тим усіх богів своїх уб’є́те.
Мисливці усміхнулися: «Та де там?
Як люди бога вбити б спромоглись?»
Чи то мисливці не дочули так,
Чи то пізніше вже перекрутили.
«Почайна» на ту річку говорили.
Та пам’ятали і дітей учили:
В тій річці не купатися, однак.
Та то пізніше, а дідусь поки
Знов перевів розмову на сьогодні:
- Я добре знаю, дітки – ви голодні.
Але за річку там на оболоні
Мої бички пасуться й корівки.
Беріть собі та доглядайте їх.
Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
Потроху накопичите запаси,
А там розбагатієте із часом.
Мені ж багато і не треба з них.
Чи кухоль молока принесете,
Чи м’яса шмат – мені і досить того…
Пішли мисливці радісні від нього.
На оболонь розвідали дорогу,
Знайшли на луках гарне стадо те.
На другий день навідали його,
Дарунки принесли йому у хату,
Просили землеробству їх навчати,
Адже до м’яса треба й хліба мати,
Хоча й не мали сіяти чого.
Але дідусь і не питав про те.
Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
Аж до Дніпра самого діставався,
Велів, щоб кожен за сокиру брався
Й рубав усе, що навкруги росте.
Сказав по тому пні покорчувати,
Пройти з сохою поле все велів.
Надвоє його потім поділив.
Свою комору врешті-решт відкрив
Аби зерна їм для посіву дати.
Вони одне засіяли з полів,
А друге залишили спочивати
Та сили для посіву набирати…
Поділом місце стали називати,
Питалися: чи на Поділ ходив?
Багато чого Велес їх навчив,
Багато чого стали вони знати:
Гончарити, знаряддя майструвати,
Ростити хліб і хати будувати.
А якось у один з осінніх днів
Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
На небі рід уже давно чекає.
Вас вже не втікачами залишаю –
Господарями цього всього краю.
Вони стояли, слухали сумні
З сльозами його мовчки проводжали
Дивились, як туман його сховав,
Вслухалися, як човен відпливав,
Аж доки звук і зовсім не пропав.
Та вірити поляни не бажали,
Що він полишив рід їх назавжди.
Щодня ходили до його хатини,
Несли хто молока, а хто хлібину,
Хто дичину впольовану, рибину.
Просили поміч у часи біди.
Хатинка та розсипалася згодом,
То на тім місці требище звели,
Волхви постійно службу там несли,
Розмову з богом Велесом вели,
Слова його передавали роду.
На тих завітах піднімався рід,
Міста на горах й над рікою зводив.
Князь Кий з братами заснували згодом
І місто Київ, де й осіли з родом,
Закінчивши в Ромейщину похід.
В Почайну – річку, навіть, не ступали.
Хоч плавали, звичайно, у човні,
Але, щоби купатися – ні-ні.
Волхви казали людям, що по ній
У царство мертвих душі відпливали.
Отак було в полян до того часу,
Як Володимир князювати став.
Він віри все по світові шукав.
А якось до Почайни всіх зігнав.
Прийшли якісь попи у чорних рясах
І князь велів зайти у воду всім.
Дружинники у тім допомагали,
Вони списами гострими шпигали
Тих, хто старі завіти пам’ятали.
Та щось змінити не вдалося їм.
Князь всіх велів насильно охрестить,
А ідолів і требища зламати.
Тоді полянам довелось згадати,
Як Велес брався їх попереджати,
Що всіх богів купання може вбить.
І справдились оті його слова –
Старих богів Почайни води змили.
Хоч люди ще таємно їх молили,
В дрімучих хащах требища робили
Та стала віра на Русі нова.
А Велес десь із неба поглядав,
Не маючи можливості змінити,
Дивився, як страждають його діти.
Але старе повинно відступити.
І він про це ще від початку знав.

Рояль на батуті…
Ноти в повітрі…
Якщо вже по суті —
Після півлітри.

Радості зморені.
Ой гучномовце…
Власне, як ворони…
Знаєте, що це?

Ми тут палітрою
Вашим сюжетам…
Хто за півлітрою,
Друзі - поети?
21.02.2021.

Зустрілись якось з осінню весна
на середи́ні сонячного літа
у зимню пору… Зустріч та сумна
мені теплом у снах донині світить.

Не говори «кохаю» чи «люблю»,
скажи лише, що я тобі потрібен.
Зрідні те слово дзвону кришталю́,
хоч я уже й не зовсім Мартін Іден…

Ти раптом в серце увійшла моє
на теплих берегах чужого моря.
Уява феєрверком виграє,
а унизу ще безліч ям і зворів…

Та вірю, Рут попереду іще,
чекають нас моря і океани…
Проллється втіха весняним дощем,
розсіє літо осені тумани!

Прогіркли ро́ки трутами, полинами,
Час у виски набатом ударя.
Болить земля кровавими краплинами…
А крапель цих уже цілі моря.

Війна… А серцю просто жити хочеться,
Біда… А в щастя вірує душа.
В нутрі та зовні вічна битва точиться,
Прокльони б’ють мов кулі з ППШа.

Сивіє юнь згодована страхіттями,
Забувши неба мирну височінь,
Бо не дощі… З них падає жахіттями –
Вогненний шквал пекельних сотворінь.

Тамує подих ранок переплужений
Тяжкими підрахунками утрат.
А попереду знову бій напружений,
На бойовому зводі автомат.

Та ще би дня одного захід бачити,
Та ще б одній всміхнутися зорі.
До рідного порогу шлях означити
У мирній, славній, радісній порі.

І обійняти милу, розчинитися
У глибині її щасливих віч…
Але війна…Потрібно далі битися,
Йти переможно ворогу навстріч.

Москаль – це не образа, позаяк
і клони є, і я їх нагадаю, –
Олена – це, напевне, Залізняк,
а Музичук – це поетеса Майя.

Людей на світі розділяють час
і відстані до пам'ятного місця,
де кожен народився і хрестився,
і відкіля колись останній раз
у всі кінці дороги розійшлися.

Уже давно і терен мій усох,
і хазяї дерева позрізали,
на місці хати – чагарі і мох,
у кропиві угадується льох
і яма, де минуле поховали.

Немає ні калини, ні беріз,
які ми посадили для годиться,
окаменіли дерев’яні східці,
якими я до хати воду ніс...
левадою... по кладці... із криниці.

Буває, ще вертаюся за тим,
аби пройтися пішки між хатами,
вітатися через тини з дідами...
а нині то уже й немає з ким
обмовитись двома-трьома словами.

Моя оаза – ліс та верболіз,
і мурава та осока у мулі...
поміж корчами – пень на караулі
і ручаї, які несуть під міст
мої печалі і часи минулі.

Чіпляється за корені асфальт
дороги, що вела колись у люди
із кожної старої халабуди...
І де ж вона – ота країна-сад?
А може і журитися не варт?
Усе минає і уже не буде.

02.2021

Галузка зойкне - гуска закричить.
Пощо той крик і ця марудна осінь,
Пощо ти просиш і про що мовчиш?
Все непрощенне вже не перепросиш,
А для прощення досить і свічі…

А сосни стогнуть . Я живу у них.
На курячій нозі зітхає хатка.
Тут час застиг і тисячі святих
Встигають все розгублене зібрати,
Що непотрібно за ребро нести…

Це місто - повінь . Ми чужі у нім,
Хапнеш повітря,та уже запізно.
На шахівниці долі - сизий дим,
І селезень згадав останню пісню,
Де несумісні - мертві очі риб.

І глід на гільці …Що лишив – залиш,
Бо зшиє час колишнє в піктограми.
Уста притихнуть – зашумить комиш…
Моя любове – ти біжиш до мами…
Моє кохання – заворожить вірш..

Моя любове - ти на смак терпка,
Моє кохання впало з літака
До міліграма…

Те, що треба тобі, пережди, перейди – і живи,
Подивися на сонце, на схилені хмари і місяць.
І не варто вклонятися водам і слухати болі трави
З отого, не прикритого тінню, космічного місця.

На світанні останнім – побачиш, як пам'ять зійшла,
Просторіки навколо, відьмачка освяти воліє.
А тобі наймиліша пекуча, сльозава імла,
І провиддя підступить до тебе, свого водолія.

Озоветься неждано прадавнє розчулення губ,
Упаде аж під ноги, у листя печалі зелене.
Сам собі отоді нагадаєш останку нагу,
Повернешся назавжди назад, та одначе – до мене.

І ніщо не болітиме, знати не буде ніхто,
Що далеко, до біса, зайти – із нас кожен уміє,
І по тому назад поглядати травою, листом,
Не дощу дочекатися, а з давнини водолія.

Розплетуться-сплетуться часи і новини рясні,
З висоти шамотітиме дощ ошалілий і млосний…
І тоді зрозумієш остиглі у домі пісні
І своє до світлин доторкання завчасне, наосліп.

В безсилій люті поетична вата
включає свого матюґальника,
аби із жіночками воювати
в традиції лайливого совка.

Питається, – чого воно лютує?
Прозорості не може досягти
аматора поезії і всує
плюється зі своєї висоти.

Така уже порода гонорова:
бики, тупоголові бугаї
поза-літературної полови
показують амбіції свої...
і ратицею гупає корова**,
аби усі помітили її.

Серебрятся волосы,
Летят года.
Детки выросли.
Живут в других домах.
Внучата подрастают.
Звонков от них все ждешь
А жизнь течет,
А жизнь течет.
Уметь ценить,
Уметь ценить
Каждый час,
Каждый миг.
Дарить любовь, тепло, добро
Не так легко,
Не так легко,
Но только так,
Но только так,
Открыть возможно
Дверь добра, успеха, благ …
21.02.21 7.26
Мое фото родного края.

Я приверну тебе оце до себе
самим червінцем чи одним притулом,
скую з любові, ле́беде, для тебе
зручну й простору клітку золотую.

Твій білий стан вустами розмалюю,
в губів гарячім спаренні дводзьобім
так само лебедем себе не уявлю я,
бо чорний ко́ршак я з вогнем в утробі.

Я прагну забуття твого і млості,
що шквалом ґраду б’ють усе довкола.
Зі спо́кою – в стихію, в жертву – з гостя
з-під кігтів вирвешся, моя любове квола.

Добудеш пастки ти в таких обіймах,
старчиху-смерть дівицею застанеш,
труною попливеш в російських зимах, –
бо я купив тебе, і ти це знаєш.

20 вересня 1995 р., Богдани́

Щоб не роз’ятрювати ран,
Ходжу я зрідка на Майдан,
Який негадано приніс
Свободи краплю й море сліз.
Рве серце туга, а печаль
Круг неї множиться, на жаль,
І мучить згадками мене
Про недаремне та страшне
Надій злиття й розчарувань, –
Це все Майдан, це – наш Майдан…
21.02.21

Коли Завтра під знаком питання,
Коли Вчора від втрат знеможене,
А Сьогодні можливо востаннє,
Проявляється сутність кожного.

Погляд чистий, спадає полуда,
Проступають крізь маски цінності –
Видно зрадницькі душі Іуди,
Видно світлі, сповнені гідності.

Хтось для інших живе і вмирає,
Хтось із інших здирає три шкури,
Хтось байдуже з хатини, що скраю,
Приглядається до кон’юнктури.

У момент історичного зламу,
Коли доля країни під обстрілом,
Кожен вчинок – маленький екзамен,
Ким ми є в цьому часі-просторі.

2014 р.

Пусть каждый день всё взгляд слабее
И неразборчив речи слог --
Смирись, дружище, будь умнее
Ты - человечек, а не Бог.
20.02.2021.

Я не пишу присвят, бо це дурне,-
Хвала не липне до схололих дланей.
Ковтайте, ліпше, тихо, "самжене"
І закусіть опеньками в сметані.

Чи епігон, чи лютий опонент -
Яка різниця? Ми ж не ідіоти!
Гризіть митця! До біса пієтет!
Сатирика нацькуйте, гірше чорта.

Хай вилущиться геній із хвали,
Бо як помре, то лікувати пізно.
На тризні - ні кав'яр, ані балик
Не додають ваги піїтам слізним.

А огризнеться, ще не труп, - і що?
Злякають вас на смерть поета крики?
Уважно придивіться: що є що,
І хто є хто... І випийте горілки.

Скінчилось безкінечне бу-бу-бу,
Скопитився. Колеги вкрали мешти.
В житті мене ще бачили в гробу,
А як заснув, то світ зітхнув нарешті.

20.02.2021р.

От і все. Мого друга нема.
В засвіти він пішов так раптово.
Лиш лютує холодна зима,
І болить недописане слово.

От і все. Сподіватись дарма,
Що зустрітись утілиться мрія.
Навкруги порожнеча сама,
І голосить надривно завія.

Ти так рано туди поспішив...
Що у цьому житті не тримало?
Ну чому такій щедрій душі
Ви, Боги, так відміряли мало?!

Скільки доброго людям зробив -
Не просив, а давав, і ділився.
Воркували тобі голуби,
Й стрекотіли лелеченьки-птиці.

І стискається серце мені,
І судомить згорьоване тіло.
Недоспівані плачуть пісні,
Вірші й проза вже осиротіли.

Романтичний твій відеоряд,
Він у пам’яті нашій — навіки.
Зберігає ранкова зоря
Твоє серце — прекрасне й велике.

Ти ішов крізь років часоплин,
Не спиняв ані холод, ні терен.
Україні ти вірний був син,
Сіячем був духовності зерен.

...Похилюсь у безмовній журбі,
І непрохані сльози змахнувши,
Я скажу: вічна пам’ять тобі,
Дорогий, незабутній наш ДРУЖЕ!


20 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)