Двір знайомої заріс травою,
ніби чужими смислами.
У траві водяться ледве не вовки.
Там може заблукати
все, що завгодно:
думки, надії, ідеали.
Високе бадилля стирчить,
як башти готичних замків.
Двір став покинутим,
мовби осиротіла дитина.
Він кричить від самотності.
Оточений шиферною огорожею,
двір зазнає ударів часу.
Сухі стебла нагострені в небо,
наче списи невідомих лицарів.
Цим двором гуляє безглуздя,
продираючись крізь зарості.
Воно ходить і не знаходить
жодних крихт сенсу.
Фундамент відвалюється,
ніби залишки здорового глузду.

23 липня 2022

Жовтий листок улітку -
як провісник осені.
Жовтий листок улітку -
як човен Харона.
Жовтий листок улітку -
як долоня вічності,
простягнута всім.
Жовтий листок улітку -
як ложе любові,
яке перетворилося
на ложе паралітика.
Він летить, мов комета
серед таких само
самотніх комет,
і дістанеться невідомо куди.
Це сліпа воля фатуму.
Міріади таких листків,
яких ніхто не помічає,
наближають згасання літа.

12 липня 2022

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Деміург з посмішкою шахового маестро
Палить люльку набиту листями авокадо,
Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
Коли скорботи налито по вінця,
Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
Черепа світобудови, викликаючи посмішку
Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
Що носять цеглу на будову башти мовчання,
Яку мурують до Неба вільні каменярі
(Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
З листями-пальцями, з квітами-снами,
На дошках з якого малюють сумні ікони
Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
Каплицях таємниці перехожих-годинників.
Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
Малюй м’яким пензликом***
На поверхні листя
Осокорів
Юних, як зошит
На якому ще нічого не було написано,
Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
Навіть він – деміург зеленого травня****.

Примітки:
* - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
*** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
**** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.

Утома глибоко проростає корінням
у порепану землю.
Утома стала світовою,
уселенською. Це втома
самого космосу,
самої світобудови.
Втомилися культура
і цивілізація, тріснули
витримка і воля людей.
Гілка втомилась
під ваготою плодів,
художник - під ваготою дум,
жінка втомилась чекати,
а чоловік - стояти під вікном
коханої. Ноосфера втомилися
під вагою ненависті,
яка охоплює планету.
Земля втомилися чекати миру.
Коріння проросло в землю
і засохло, стало трухою.
Дерево висохло, плоди осипались.
Космос утомився
і скидає вниз
плоди планет і сонячних систем.
Бог утомився і пішов спочивати.
Людина самотньо
закинута у Всесвіт.
Людина висить, як плід
на висохлому дереві.

7 липня 2022

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Подивитися в обличчя потворності,
в обличчя, яке розпадається,
в обличчя ентропії.
Обличчя потворності -
чи це можливо?
Ми звикли уявляти
у понятті "обличчя"
щось прекрасне.
Чи можна взагалі
це називати лицем?
Ні, скоріше, це антилице.
В обличчі потворності
хтось побачить, як у дзеркалі,
самого себе,
свою потаємну сторону,
яку він приховував,
але приховати її неможливо,
вона все одно вирине
крізь маску, яку дехто
називає лицем.
В обличчі потворності,
як у криниці,
відгукнуться страхи,
луною відізветься ницість.
Обличчя потворності
постраждало
від хімічного експерименту
і вкрите бинтами,
як білою маскою конформізму.

30 червня 2022

У цьому парку, старому садку
я мов у куполі,
який захищає від вітрів часу,
я в давньому Вавилоні,
який пронизує своїми стрілами
інші часи.
Я заходжу сюди рідко,
мов у храм.
Дорога до нього довга
і виснажлива.
На шляху до цього садка
можна зазнати втрат,
не кожен мандрівник
витримає цю подорож.
Парк бадьорить
прохолодою вічності
у ненасну спеку.
Від його старих каменів
відчуваєш подих тисячоліть.
Тут не можна смітити,
як у душу.
Слова, сказані в парку,
записуються на пергаментах.
Ти прийшов відчути
силу вічних ідей,
які набувають лише
різних форм,
а зміст, укладений у них,
незмінний.

19 червня 2022

Коли були обстріли міста,
чоловік побачив в арці
чудовисько. Воно було
як чорна діра. Чудовисько
магнетично притягувало
до себе психічну енергію,
воно всмоктувало її в себе.
Були сутінки. Чоловік бачив
вогненні червоні очі привида,
фіолетову перуку,
червоні, криваві губи
і білу пудру на обличчі.
Чи може чудовисько
забрати з собою
кров і сльози? Ні,
воно забирає тільки
радість. Чудовисько
напилося радістю,
як вампір, воно майже
лопається. Сутінки
згущаються. Чоловік
віддаляється від арки.
Він хоче втекти звідти
якомога швидше, але
ноги підкошуються,
а чудовисько вогненно
дихає в спину.

1 червня 2022

Людина може перевтілитися
у дельфіна.
Людина може перевтілитися
у ящірку, хранительку
мудрості. Людина може
перевтілитися в ніщо.
Різноманітні форми
перевтілення. Але як важко
перевтілитися в самого себе!
Як непросто зібрати себе
докупи по частинах!
Твої частини розкидані,
як деталі дитячого
конструктору, які закотилися
під шафу. І треба їх зібрати,
як каміння. І тоді
камені заговорять,
їм є що сказати.
Вигріті під палючим сонцем,
вони складуть
небачені пісні та пророцтва.
І ти зрозумієш,
що ці камені -
частини тебе,
що відкололися
і стали німими.
Але найбільша німота
породжує вічні слова.

8 червня 2022

За межами людського пізнання
стоїть башта, до якої
не можуть дійти.
Вежу огортають оруйні
чагарники. Людей, які йдуть до неї,
спіткає якась біда,
щось невідоме чинить перепони.
Мандрівник може
то зламати ногу,
то зламати розум.
Дикий плющ, який огортає
вежу, - це плющ
людського страху.
Він живиться не соками
землі, а людським страхом.
Надвечір вежа поринає
у туман, у якому
матеріалізуються
найгірші людські
фантазії. Вежа стоїть
вічним знаком питання
на пагорбі. Ніщо не може
її сколихнути. Можливо,
лише сумнів у серці
здатен породити на ній
тріщину.

5 червня 2022

Цей чоловік несе з собою лихо.
Хоч би куди він прийшов,
з'являються скандали.
Він руйнує цілісність,
стає троянским конем,
яблуком розбрату,
чоловік несе ланцюгову реакцію
громадянської війни,
він створює кумулятивний ефект
ненависті, його не можна витерпіти,
чоловік підпалює тишу,
спотворює гармонію,
його не можна зупинити,
як розривну кулю,
як скаженого пацюка,
який перегризає ґрати.
Тепер він стрімко
несеться в невідомість,
здатний пробити
будь-який бетон і броню,
його ніщо не спинить,
невідомо, де він устромить
жало ненависті.
Скажений звір несеться лісом,
розсікає спіралі
часу і простору.
Світ під загрозою.

24 червня 2022

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Сонце – вухастий заєць
Малює знаки на жовтій глині,
Якої торкались руки людей,
Що вдягнені в торішні зимові сни
Замість полотняного одягу,
Що взуті в личаки лабіринтів,
Що плетені з кори хлібного дерева,
Яке посадив пастух Таргітай.
Діти глеків-клепсидр:
Їм жити серед жита та єресі,
Серед хаток без вікон і сміху,
На осонні років-метеликів,
На землі, що опалена требами,
Напоєна медовими офірами.
На безлюдному острові квітня
Зібрав знавців давнього трунку,
Друзів сивого доктора Фауста
Під знаком троянди й хреста:
Щоб не блукали в густій темряві,
Коли сам Час довершується,
Як довершують важкі кроки
На вершину високої башти,
Яку мурували (та марно),
Яка стримить за ображені хмари
(Ой, як недоречно-невчасно),
Щоб розповісти зорям-блукальцям
Про нас.
На руїнах римського ринку рабів
Цвіте оксамитом магнолія –
Квітка свідок важких почвар,
Наче гіркий постскриптум
На пергаментній сторінці
Апокрифу.

Чи може відрости
замість справжньої
фантомна нога,
фантомна рука?
Хіба що в паралельному
світі. Людину мучать
фантомні болі.
Чи може бути
фантомна любов,
фантомна ненависть?
Почуття, які відсохли,
відвалилися, як гілка.
Людина помирає
не відразу, а від неї
відвалюються гілки.
У країні любові
вона буде бігти з коханою
неіснуючими ногами,
обіймати неіснуючими
руками. А в країні
ненависті вона
всього цього позбавлена.
Фантомний розум
породить фантомні
ідеї неіснуючою сірою
речовиною. Астральний меч
встромлюється в душу,
щоб погасити назавжди.

29 травня 2022

Коли до твоєї хати потрапити прагне злодій,
На двері свої не поспішай встановити засувку,
Для злодія ключ до свого засувку підібрати,
Рівно як воду з розбитого глечика розплющити.

І в тому краю, де злодії у повазі
Де чесний і шляхетний люд не у лічінні
Від злодіїв завжди, як хочеш, двері зачиняй
Вони з твоїх багатств влаштують собі рай небес.

А в наші дні будь - який скарб лиш різниться,
І з ідеями не поспішай розлучатися,
Ідейний злодій спритніший від сталого злодія,
І плід твоїх праць він приведе, як мула з двору.

Саме злодію не в рахунок, що ти ночей не спав,
І якби ідею втілити, і їсти і пити не став,
Що від багатьох благ на якийсь час відмовився,
А навіщо ж ти зрештою обкраденим залишився.

Адже він нахабно взяв, що не належить злодію,
Інші заслуги приписав собі до свого розуму,
На мить злодій став трохи вище над натовпом,
І спритністю своєю, пишаючись, сміється над тобою.

І як же нам захистити себе від таких злодіїв,
Аби щохвилі всяк із нас до боротьби з ними готов був.
Адже на нині владою над нами вони наділені,
І злі язики їхні на тих, хто не просторіка звернений.

Старий продає мрію,
якої в нього давно немає.
Море для старого є космосом,
у якому він заблукав.
Так важливо зберігати
милосердя серед стихії
та жорстокості природи.
Хлопчик для старого
є соломинкою життя
і молодості, за яку він
хапається. Старий плаває
у фатумі, його качають
шторми лихої
непередбачуваності.
Усе можна втратити,
упасти в деменцію,
але не загубити
важливого відчуття
єдності з природою.
Чи не є старий
космічним корсаром,
який розсікає простори
людської долі?
У боротьбі зі стихією
можна стати лише
її частиною, лише
самим морем,
яке понесе вдалину.

28 травня 2022

Де воно, обличчя обличчя?
Серед безлічі масок
так важко віднайти
справжнє лице.
Маска приростає до обличчя.
Життя нагадує театр масок,
але не такий вишуканий,
як театр но і кабукі,
а грубий і примітивний.
Ось вискочив начальник
у масці страховища
і виявилося, що шерсть
росте безпосередньо
на обличчі, ніякої маски
не було. Розбилося
дзеркало, яке акумулювало
у собі безліч масок,
люди заплуталися,
яку одягнути. Обличчя
міниться, і в його
глибині таїться
справжнє, але воно
сховалося в мутній воді,
його не знайти
і не відмити, воно
майже відмерло.

27 травня 2022

Листи з минулого -
як чайки з паралельного
світу. Кому вони зараз
потрібні? Минула епоха
поблякла, вижовкла
і залишила по собі
ці листи, які втратили
свою мову, чути
тільки шепіт, мов шерех
торішнього листя.
Листи з минулого
втратили своїх адресатів,
і самі міста, куди
вони направлялися,
навряд чи залишилися
цілими. Листи з минулого
віють вітром
на іржавих ланцюгах.
До кого достукаються
листи з минулого?
Можливо, до духу часу,
який давно покинув
будинок і блукає
безхатченком у лісах.

27 травня 2022

Усе повертається
на круги своя.
Історія повторює
колишню спіраль.
Ігри в демократію
закінчились.
Хто зупинить
цю пекельну цикличність?
Історія - це і є диявол.
Вона полонить у свої
логічні та псевдологічні пута
людей і цілі цивілізації.
Ці тенета здаються
сталевими, але часом
вони насправді кам'яні
і їх можна розбити.
Пута нерідко існують
лише в нашій уяві,
а в реальності їх немає.
Історія - великий маг,
який здійснює
акт самоспалення.
Історія повторюється
фарсом, але сцена
забризкана кров'ю.

24 травня 2022

Озеро слів зовсім пересохло.
Замість нього постала долина.
Висохлий очерет нагадує
пера для ненаписаних шедеврів.
Чи було тут колись озеро?
Що нагадує про нього?
Тиха гавань для митців
стала свідченням вигасання
природи, замість риб
на дні лежать їхні скелети.
Тепер озером не буде плисти
човен, а лише відчай
безводними просторами.
Озеро може стати
океаном натхнення або калюжею
відчаю, нірваною спокою
чи зоною відчуження
після техногенної катастрофи.
Людина вільна у своєму виборі,
хоча не усвідомлює це.
Колючки на місці озера
проростають із глибин
самотності.

21 травня 2022

Як залишитися цілими
під уламками історії?
На тебе навалені
брили бетону і шлакоблоку,
глини, будівельного сміття,
піску, ти намагаєшся
вибратися, але марно,
тобі залишається
тільки прорости квіткою,
яка може бути спалена
під пекучим сонцем
і засохнути від посухи.
Під уламками історії
не лишилося нічого живого,
тільки розтрощені кістки,
рукописи, картини.
Їх усіх придавило часом.
Під уламками історії
не чути голосу,
навіть шепоту,
усе завалило
до нового пришестя.

12 травня 2022

Величезні ангари і сховища
зберігають мовчання.
Нескінченні простори...
Підприємства-гіганти в місті
припадають пилом віків.
На них лише крякають
ворони, передвіщаючи
майбутні потрясіння.
Звуки голосу летять
у невідосість, розчиняючись
у невизначеності, в'язнуть
у клейкій речовині,
яка поглинає все.
Ти намагаєшся обійти
велику територію,
потрапляючи
то в пастку страху,
то в засідки прострації,
то в яму безумства,
яка вільно почувається
у храмі безнадії.
Безлюдність нагадує
ситуацію після
тяжкої війни чи мору.
Це величина свобода
і водночас безмір,
до якого не можна
звернутися. Людина
залишена сама з собою.

10 травня 2022

Де знаходиться
справжня сутність людини?
На яких хвилях?
На якій глибині?
Ми ковзаємо поверхнею,
не торкаючись
глибинної магми.
Чи не злякаємося ми,
пірнувши туди?
Сутність людини невловима,
вона може проблиснути,
коли її зовсім не чекаєш,
коли її намагаються
приховати, вона вигулькне,
як риба над водою,
яку довго хотіли впіймати.
Сутність людини захована,
як голка у глиці
безкрайнього лісу.
Як відрізнити її
від решти таких само?
Від зламу такої голки
може порушитися
світовий порядок, початися
тектонічні зрушення історії.

10 травня 2022

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Настільки все перевернулося!
Я не можу впізнати
навколишню реальність.
Чорне стало білим,
а біле - чорним.
Матерія вислизає
із-під ніг. Я не можу
вхопити за хвіст
сутність речей.
Я пірнаю в море,
щоб омолодитися,
а виринаю, скутий
ланцюгами водоростей.
Відображення у дзеркалі
настільки викрмвлене,
що я не можу вибрати
із сотні своїх "я",
із багатоманітності образів,
які розпливаються.
Ти падаєш у траву,
але виявляється,
що це остаточний полон,
це пастка, твої руки і ноги
обплутані відростками.
Подорож духу закінчилася.

6 травня 2022

Я прийшов до брами,
А там самотній гідальго –
На Дон Кіхота зовсім не схожий,
Ані трошечки, ані на цяпочку,
Без коня й кіраси, але бородатий
І сивий як лунь навесні,
І старий як світ варварів,
Ключі мідні причепив до поясу:
Впізнав його ненароком –
То сновида Сан Педро.
Подивився на мене очима сумними:
Чого, мовляв, прийшов дочасно,
Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
Я меча свого в ріллю закопав,
Отут сторожую, отут ключником,
Чекаю на босоногого,
Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
Вертайся потім туди –
В місто сіре,
Де не очікують,
Нікого, а тебе особливо,
Де сови співають канцони,
Де горобці горожани
Республіки лабіринтів-доріг,
Де коти-філософи
Цитують поганських мислителів,
Особливо Сократа.
Послухав його, пожурився:
І що в словах твоїх камінного,
Окрім міста вовків.

Людиною буть можна тільки за життя,
Опісля тільки образом.
Істина, здавалося б, проста,
Та ой як часто ми її обходимо
І наділяємо живих оцінками високими:
Геній, пророк.., навіть Месія…
Забуваємо, що правом цим наділений
Тільки Всевишній.

Що значить заглибитись у питання?
Що значить заглибитись у слово?
Що значить заглибитись у смерть?
Початок перебуває там само,
де і кінець.
Заглиблення може бути
небезпечним,
як середньовічна подорож
мореплавця.
Попереду стільки невідомого!
Попереду темрява глибини.
Заглиблення небезпечне тим,
що з нього можна
не винирнути, не повернутися.
Заглиблення - як потужний наркоз
або клінічна смерть.
Чи варто йти на глибину?
Можливо, краще ковзати
поверхнею?
Проте глибина таїть у собі
і безліч подарунків,
потрібно лише набратися
терпіння.
Глибина відкриється,
як шторм,
як космічний катаклізм,
і тоді відступати
уже пізно.
Вона тебе не відпустить.

4 травня 2022

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.
P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро,
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходивсь робить ворота з міді,
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Після відвідування цвинтаря
важке відчуття,
ніби чорна хмара.
Як його позбутися?
Як поєднати пам'ять
із торжеством життя?
Важке відчуття
гне додолу, наче валун.
Крізь квіти бузку
приступають лики померлих,
як смерть крізь життя.
Ти піднімаєшся на пагорб
крізь суху траву,
щоб знайти знайомих,
які давно померли,
і не можеш їх відшукати.
Вони загубилися
у хвилях часу
і потоці вічності.
Важке відчуття
не розсіюється
навіть квітами бузку,
і ти полишаєш
це царство смерті
із чорною хмарою,
яка пливе за тобою.
Янголи на надгробках
кричать, але їхній крик
може почути не кожен.

4 травня 2022

Обгорілі торішні гілки,
гілки, які пройшли
хрещення вогнем
і зараз не розпустилися,
про що вони думають?
Чи здатні вони думати?
Можливо, вони повністю
потрапили у полон смерті.
Обгорілі торік гілки
не пройшли випробування
небезпечними ідеями.
Обгорілі гілки схожі
на німого,
який несамовито кричить
виразом обличчя
і розчепіреними пальцями,
намагаючись сказати те,
чого не висловити
жодною мовою.
Обгорілі гілки нагадують
спалену совість,
викинуту на задвірки.

4 травня 2022

Вічність сідає на листя сакури.
Повітря, пропахле лихом,
стає ядучим, але воно
не може заглушити
потужну хвилю,
яка йде від листя.
Схід і Захід перетнулися
у цьому прикордонному місті,
де лихоліття обпалило
несміливі листки.
Сакура стає кордоном
між вічністю і метушнею.
День її посадки
став коштовним діамантом
на долонях космосу.
День її цвітіння
став днем відродження
загублених душ.

3 травня 2022

Пастка для фазана -
це пастка для людей,
які купилися на фальшиві ідеї.
Пастка для фазана -
це пастка для енергії
у ноосфері.
Пастка ловить ті ейдоси,
які не зміцніли
і не сформувалися.
Пастка стала капканом
для людського духу.
І ось у неї потрапляє небо,
у неї потрапляє свобода.
Вона може стати пасткою
для самого мисливця,
який опиниться
у несходимій зоні
вселенської неволі.

3 травня 2022

Тільки війна завершувалася, як починалася нова брань через декілька років. Війна за бранею, продовжуючи йти далі, не зупиняючись. Нова брань була найжорстокішою за попередню. Саме зараз йшла запекла боротьба. Борячись, чоловіка раптово захопили вороги. Як і інші полонені чоловік жив катованим життям. Чоловік довгий час перебував у полоні. Неочікуване визволення. Але коли його визволили, він повернувся до поховальної домовини.
У процесі роботи в його обов’язки входило: зашити в труп тотемної тварини й підвісити на дерево, чекаючи, коли птах унесе, або спалював труп мертвеця, переміщював у спеціальний човин, підпалюючи його штовхав з берега, підпалений човен плив по річці, або тіло мерця клав у спеціальне деревище у вигляді птахи, закопуючи у землі. Після проведення ритуалу, записатив у книгу, й кожного разу вів метричну книгу смертей. Він знав скільки, якої статі й який вік померлого. Вже не було, як раніше й не буде. Кожного дня він бачив багато невиплаканих батьківських, молодих хлопців або молодих дівчат або дитячих сліз. Кожного дня бачив понівечені тіла померлого або померлої: якийсь покійний лежав у домовині без голови, якась покійна лежала всередині деревища з обгорілим вщент тілом. Перед похованням, він інколи ходив до сім’ї покійного чи покійної сповістити: «ваш син помер, ваша донька змертвіла, ваш батько помер, або ваша мати змертвіла. Тіло було розпізнано слідчими. Проводіть в останній шлях».
Одного разу пізно ввечері? він повертався додому, у його пам’яті відбивалися всі ці страшні образи. Навіть відображались й уві сні, й наяву, прокидаючись стояли перед очима мертвиці. Закриваючи очі, й знову відкриваючи, всеодно перед очима мертвиці. Потроху божеволячи. Настав жахливий момент, коли він вирішив покінчити з життям. Не витримавши випробування. Надто важко було на душі, навіть тіло боліло. Уявляв, як він занурується повністю з головою у свою роботу й виходить з неї. Але йому, тільки здавалося, що він вийшов з жаху. Жахи не полишали його в спокою. Турбували постійно. Навіть коли він просто заходив у печеру, й сидів там декілька місяців. Щоб повернутися до своє справи. Сидячи довго в темряві, дати собі ради він вже не міг. Руки опускалися. Люди кликали його, не знаючи до кого звернутися. Виходячи з печери по почутому проханню людей, він змушений був кожного дня йти до поховальної домовини, й повертатися з жахливим настроем до печери. Він вже не відчував причин жити в цьому світі, де ніхто не розуміє його почуття. Низьким було поділитися.
Після ритуального поховання, повертаючись додому він звернув у іншу сторону. Його тіло тремтіло, коли він йшов прямісінько до вулканічної лави. Він був повністю втрачений у своїх емоціях, навіть забув, що не можна підходити близько до вулкана, особливо тоді, коли він вивергається, і він робить крок, його нога вступає у коктель із лави, газу й попілу. Цей котел тік з гори униз. Обпікшись не відчував болі. Поставив ногу
назад. Він піднявся, й вже стояв на найвищій частині вулканічної гори, ходив по неї, наче її не існувало, зробивши декілька ходів, залишивши собі один крок, дивлячись вниз. Вже готовий летіти вниз. Вигляд звідти потряс його зсередини. Його серце билося в тисячу разів швидше. Йому залишилося зробити крок, й він впаде вниз з найвищої точки вулкану. Перед ним зявилася жінка без голови, лежача у незашитій тотемні тварини. Вона відкрила очі й потягла руку до чоловіка. Він теж потягнув руку до померлої. Але померла не встихла схопити його за руку. У цю мить він раптово втратив свідомість і забув, чому вирішив померти. Тепер його розум був повністю сповнений страху. СТРАХ СМЕРТІ!!!! У гостях у смерті, він нічого не бачив, існувала лише темрява й пустота. Темрява кудись вела, вказуючи куди йти, утворивши чорну рідинну дорогу, просто слідував їй, йшовши кудись далі. Думаючи, коли ж я вийду з пітьми. Вдалечині він побачив вогонь. Дійшовши до вогню, він побачив той самий вулкан. Він вивергнувся, й коктель тік вниз, зжарюючи все, що зачепить лавиною. Від жаху закрив очі, водночас відкрив їх, вийшовши з пітьми.
Він ще лежав, й відчув, що десь пече, не міг зрозуміти, бо стоіть спека. Ледь піднявшись, він підійшов до текучої лавини. Вже стояв біля найвищої точці вулкана, він раптом зрозумів, що не хоче вже помирати. Краще покинути поховальну домовину, боючись, що він повернеться до жаху, й буде гірше ніж було. Не хочачи знову переживати найжахливіші мити, знаючи, що очікує на нього. Він вирішив зайти у печеру, й не виходити з неї, допоки не знайде сенс до життя.

Після зимової сплячки
розпускається листя на осокорі
боязко, нерішуче, несміливо.
Дерево промовляє до нас
зеленими язиками
різними мовами,
але ми не в силі
їх зрозуміти. Словників
цих мов немає.
Як перекласти з мови
зеленої тиші?
Залишається тільки
увійти до цієї тиші,
мов до іншого
незайманого простору,
із якого не захочеться
повернутися. Писати
листи в один кінець,
до самої таємниці
без сподівання на відповідь.
Розпускання листя
знаменує перемогу поезії
над зимовою прозою.
Ти ледве чуєш
послання листя,
які повисають у повітрі,
не доходячи до адресата.

1 травня 2022

Не дивилась в дзеркало давно,
а оце сьогодні подивилась.
Скільки б не минуло, все одно,
як була колись струнка й красива,
так і залишилася тепер.
Не даремно голова сільради
залицявся, шкода, що помер,
не пізнавши всі мої принади.
Під очима сонечка ясні —
не велике горе, а маленьке.
Добре, що ще зуби є вставні,
в спадщину дісталися від неньки.
А перук розкішних навіть дві,
ще бабуся їх носила, мила.
З кінського волосся — голубі...
міль побила... здохла й та кобила..
А, ось ніжки в мене досхочу,
як в моделі, чи у балерини.
Зараз «Фастум гелем» намащу
і піду знайомитись з блондином.
Зморшки на обличчі не біда,
ще нічого спереду і збоку.
У сто років звабна, молода!
Вийду в люди, скажуть ще нівроку!

06.04.2025р.

У симфонії космосу, де світила пірують і галактики вальсують у тихій величності, самотня комета на ім’я Астра прагнула не лише свого небесного вальсу. На відміну від своїх родичів, задоволених своїми передбачуваними орбітами, Астра жадала невідомого, шепіт далеких сузір'їв лунав її крижане серце. Однієї фатальної ночі небесна аномалія розірвала тканину простору-часу, сльоза попелу викинула порошинки, піднімаючи попіл пилу вітром. Вона хутко втягнула Астру непереборною силою, зануривши хвостату зірку у розлом, залишивши комету позаду звичний комфорт своєї сонячної системи і перенесла у незнайомий Всесвіт.
Астра опинилася всередині космосу, не схожому на жоден з тих, які вона знала раніше. Галактики оберталися в неможливих геометріях, туманності мерехтіли забороненими кольорами, а чорні діри співали жалобну пісню про забутий час. Страх змішувався з піднесенням у серці Астри, коли вона досліджувала цей незвіданий космос, кожна космічна зустріч стикалася з самою суттю існування космічного попелу пилу.
Хвостата зірниця подружилася з пустотливим кварком на ім’я Зіггі, який танцював між реальностями, як грайливий сонячний промінець, випромінюючи летючий попіл з розірваного простору часу. Зіггі навчав її, відкриваючи таємниці квантового царства, де реальність була гнучким полотном, а час танцював за примхами ймовірності.
Вона зустріла стародавні цивілізації, їхню мудрість, вкарбовану в тканину нейтронних зірок, яка перешіптувала історії про всесвіти, що народжувалися та відроджувалися у вічному танці творення та руйнування.
Вона стала свідком народження наднової зірниці, колосальної зорі, яка вибухнула в симфонії світла та енергії, створюючи нові елементи у своїй вогняній передсмертній муці, засіюючи космос крихітними пилинками, водночас розсіюючи частинками попелу візерунку на небесному полотні. Бачачи небесне сукно у реальності, з кожною зустріччю розуміння Всесвіту Астрою розквітало. Вона дізналася, що космос — це не холодна, байдужа порожнеча, а яскравий гобелен, зітканий із любові, хаосу та невмирущої волі до існування. Вона бачила зв’язки, які пов’язували все, танець енергії, що пульсувала крізь найменший кварк і найбільшу галактику.
Але з новими знаннями прийшла важка ноша – відповідальність. Хвостата зоря зрозуміла, що попіл аномалії, в яку вона потрапила, була раною в тканині простору-часу, розривом, який загрожував порушити тонку рівновагу космосу.
Астра дізналася про еліксир загоєння рани, після вибухового явища зіркою, підживлюючою любов’ю до всесвіту та істот, які називають його домом. Врешті – решт комета вирушила в небезпечний пошук. Керуючись шепотом стародавніх зірок і грайливими підштовхуваннями Зіггі, вона боролася з космічними пиловими бурями, перехитрила пустотливі чорні діри та проклала шлях через лабіринтове серце попелу аномалії. Нарешті вона загоїла уразу.
Чудовим спалахом світла, вимережавши розрив, полагодивши тканину космосу. Хвостата зірниця зникла, залишивши по собі сузір’я новонароджених зірок, кожна з яких є свідченням її жертовності.
Виснажена, але тріумфальна, Астра дрейфувала крізь залагоджений космос, змінену комету. Вона несла в собі мудрість невідомого, шрами своїх битв і безмежну любов до всесвіту, яка горіла яскравіше будь-якої зорі. Вона знала, що її подорож далека від завершення, але вона також знала, що вона не сама. Поруч із нею був Зіггі, шепіт космосу направляв її шлях, а відгомін її дій лунав у вічній симфонії існування.
Комета рішуче наважилася вийти за межі відомого, водночас полагодивши найменшою іскрою найвеличніший гобелен, повергнувши мужністю і любов'ю над найбільшими випробуваннями, вражаючи Всесвіт, нині він у всій своїй неосяжності та таємниці, містить потенціал для нескінченного дива та трансформації.

Колишнє життя, як Атлантида,
потонуло на дні океану.
Чи існувало воно насправді?
Чи не було воно маренням?
Колишнє життя стало
материком, який пішов
під воду чи розчинився
у кислоті забуття.
Добрим воно було чи поганим,
але ми в ньому жили.
А тепер ми вихоплюємо
камінці на березі океану
як згадки про нього.
Камінці - це лише частинки
від величезної цивілізації,
яка занепала і розвалилася.
Ми можемо впізнавати її
за ледве вловимими слідами,
натяками, символами,
магічними знаками,
які мимохідь з'являються
на нашому шляху. Торкнешся їх -
і вони розтануть,
ніби їх і не було.
Вони розчиняються,
як привиди, варто до них
наблизитися. Їхні
астральні тіла відходять
за овид безпам'ятства.
Ми залишаємося
останніми свідками
чи останніми чатовими
цих знаків.

30 квітня 2022

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Ця синиця вміщає в собі
цілий Всесвіт.
Синиця вміщає в собі
голку Кощія.
Так велике ховається
у малому.
Зруйнуєш малий Всесвіт,
розвалиться великий.
У ньому відбудеться
епохальний катаклізм.
Ти порушиш
щось важливе у світі,
ти порушиш рівновагу
між великим і малим.
У синиці міститься
атомна бомба
і перший день творення.
Так малий Всесвіт
розлетиться на друзки,
зруйнувавши твій макрокосм.

23 квітня 2022

В засохлій землі утворилися глибокі розколини, нагадуючи невидимо - золотисті стіни колонії. Вони тягнулися аж до чорного неба, охоплюючи всю пустелю. З нього сонце виходило й зоряло вогняне пекло, сиплячи пильні мікрочастинки піску на землю. Буревій піском вимальовує плями деінде, приховуючи під собою останки попелу її покоїв. Потім літаючий Дух заганяє вітри, прискорюючи швидкість вітрища, спрямовуючи його всередину брами. Скрипить червоною піщугою пустеля, одночасно випустивши свої звуки, виманюючи поживу. Вона відчуває наближення поживи. Ще трохи, тільки йди по моїх слідах, залишених мною. Улюблене місце недалеко, чекає на тебе. В цю мить вже відчинені ворота до пустелі сонячної брами, опинившися жертві. Але вона ще не перетнула поріг. Пустеля, продовжуючи старанно дивувати оманливою красою поживи. І ось, як тільки повелася, відразу попленталася очікувана пожива пожирачу. Вона наївно дивилася на красу, створену пустелею, ніби довгоочікувана ілюзія жила. Завмираючи від побаченого: блимали якісь кульки менше, навіть ніж зірка в небі. Вони видимі тільки коли рухалися, малюючи вогняного духа. Враз оживши, відразу ж жбурнув багряне світло на жертву. Миттєво перетворювалася на попелище. Ці огняні кулі спалювали так швидко, як і творили тіні згарища. Досі палає тіло та безупинно горить. А він сміється, видихнувши хмару диму. Його затія зливою ллється вогняним дощем з потойбіччя, покриваючи тонким шаром пороху землю. Ось і настав цей день, зникли останки водограєм вогняних іскор. Зжарилось все. Почали зникати огняні кулі. Побачивши зникнення поживи, спокійно загодячи у чорне небо. Стихло. Сон прийшов. Ніч огорнута пітьмою, тільки виходили рухливі тіні у запелюженому грунті під попілом, танцюючи таємний танець на згарищі. Коли хотіли, розсипалися як піщюга, тільки червоні очиці запалювались їх й горіли на ньому. Від їхнього спалаху завирувала картина якогось пожару у вогняному колі, і там мерехтіли їх.

Ожило мертве місце смертоносного вогню у пітьмі. Це місце, здавалося, іскровим простіром, якийсь час мерехтіли очі відтінків, немов скинуті з неба зорі вогні, бовваніють вони на попелищі. Згустки темряви стали ще чорніші за саму ніч. Поступово гаснуть одблиски вогнів на хмарах. Ось і світло замаргало, змінюючись пітьмою. Прийде час, а тоді вернеться знов смертоносний вогонь. А зараз вітерець здуває попіл. Він змішується з піском, старанно розповсюджуючи й покриваючи місцеву землю.
Прогулюючись місцевістю, ненароком хлопчик побачив чорні вугільні кульки, змішані з піском. Взявши жменьку в руку, водночас розкривши її схоже було на копіт. Піднявши голову подивився в далечінь, розгледівши якусь вогняну бусину, водночас йому здалося привабливою вона. Спостерігаючи за нею, вона почала розмножуватися. Вони грали між собою, чепляючи крилами, створюючи гарну ілюзію для спостерігача. Манячи його підійти ближче. Він пошкадибав до вогняної краси, як магнітом хтось притягував, шаленою швидкістю наближуючись до них. Охоче зайшовши всередину покоїв. Ніби пустиня давно чекала на нього. А тим часом кульки продовжували гаснути й знову горіти, і навпаки. Біломир бродив по піщугі між приском. Він був покритим холодним піском й не було там жодного вугляного копіту. Біломир самотньо крокував по простором незвіданої місцевості. Огонь сонця відчувало хтось ходить. Якось незвично було для пустині, жертва гуляє всередині неї. Швидко прокинулося сонце, й як завжди захотіла зжарити жертву за допомогою духа. Побачивши Біломира невидимі стіни колонії заговорили з ним:

«хто тут?».

"Біломир, хочу дізнатися причину смерті здобичі».

«у цих покоях не має смерті, тільки життя».

«але ж я бачу під піском груди згарища».

«то тобі здалося».

«подивись уважніше ось».

Вітер піднявся й зникла груда. Промені світла відразу ж посвітили на хлопця, коли воно ще раз розгледіло, хто знаходиться у її покоях: перелякавшись, світло сонця хутко рушило в протилежний бік, ведучи широку стежку пустелі, присипаючи піском попіл надвечірної пилової бурі, пішовши в глибші тіні. Зникли стіни колонії. Тільки легенький вітерець дув, замітаючи останки жертви. Намагаючись злиняти від хопця. Біломир пішов за нею, не даючи можливості втікти, але вітер подув сильніше, та й ще на мене. Моє тіло трохи пошатнулося, й я впав убік. Я був здивований, коли мене позбавили смерті. Зрозумівши, що мені дали другий шанс на життя. Розколини в землі відновилися. Дерева розквітли, навіть трава з’явилася. Підійшовши до дерева, хутко зробивши з листочків дерев невеличку коробочку. Розповідаючи все, що бачив. Водночас, розпаливши багаття, спаливши все погане, щоб хороше воскреснуло з попілу.

Мій голос пересох від посухи,
мій голос нагадує
жерло вулкану.
Моє серце стало
попелищем битви.
Її кордони пролягають
нашими душами.
Мої думки схожі
на густий ліс.
Сухий хмиз може підпалити
іскра провокативної ідеї.
Мій світогляд нагадує
мінне поле,
на якому може підірватися
самотній подорожній.
Мій голос стане
пороховою бочкою для мовчання.
На мінному полі
виросте пшениця.

12 квітня 2022

Віктор Кучерук

* * *

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,
Що видатків тре без ліку
На купальники, туніки,
Туфлі, блузки і спідниці
Та на послуги служниці
Для блискучої жар-птиці.

Як жагу не переборе,
Буде мати дуже скоро
Тільки збитки, лише горе, – 
Щоб у дім носили клунки
Повсякденно подарунків,
Краще мати їй стосунки,
Бо вона уміє дбати
Про сім’ю і про достаток,
А не сни афішувати…
02.04.25


Тетяна Левицька
(пародія)

Забаганка

Чоловік дружині зранку
Розказав про забаганку.
Хочу завести коханку.
Щоб вона була вродлива,
Темпераментна, кмітлива.
Сексуальна, не ревнива.

Рідна донька генерала
Камасутру добре знала
І у ліжку догоджала.
Витворяла речі дивні,
Мала груди, наче дині
І фігуру, як в богині.

Жінка слуха свого психа:
«Узяла б тебе бешиха!
Щоб не бу́ло в хаті лиха,
Теж знайду собі коханця —
Хоч в'єтнамця, чи китайця,
Аби мав великі трясця!
Завдяки тій забаганці
Будуть в тебе роги вранці,
А у мене щастя й гроші,
Бо я жіночка хороша!»

03.04.2025р.

Звідки ця енергія руйнування?
Із яких потаємних глибин
виповзає вона?
Чому серед оази творення
раптом спалахує кривава пляма?
Спокійне плесо розуму
охоплює ураган безуму.
Горить столітній ліс,
який являв собою
зразок мудрості.
Стрункі ряди формул
перетворюються на ніщо.
Де знайти порядок
у цьому вищирі хаосу?

10 квітня 2022

Нещодавно ми оселилися сімейний дім, де колись жила моя пробабуся. Моя пробабуся лікувала людей цілющими травами у князівському домі, інколи розповідала людям, що на них може очікувати: чи лихо якесь, чи щастя. Очікуване могло тягнутися з минулого й вприлати на теперешнє й майбутне. Повертаючись додому, вона заглядала в око підвіски, яке носила завжди на своїй шиї, бачачи духів у неї. Духи всесвіту направляли її, як допомогти той чи іншій людині. Наш дім стояв біля тихоі річки. Позаду будинку ліс. Вважалося священним домом. Залишиним від прабабосі. Дім дійсно був священним, вітав дух її у ньому, й пахло завжди свіжістю: запах стояв цілющих трав, який ходив за нею слідом. Ми в ньому живемо дуже щасливо. Взагалі щаслива полоса долі живе всередині неба, торкаючись нас: тепла погода супроводжувала наш щасливий шлях. Вночі зірки яскраво сяяли, радіючи щасливій долі. Але щось трапилося, він покинув мене. Зміни відбулися миттєво, навіть не встигла оговтатися. Залишившись на самоті. Вирішила, прогулюватися удень. Тиша гуляла деінде. Вона знала, що річка бунтує, коли щось станеться, ніби відчувала щось відбудеться. Гуляючи біля річки. Саме сьогодні Амага закохалася в цю денну тишу. Вона шепотіла: «давай просто мовчати». Інколи знаходилася біля річки до пізної ночі. Вже дома прокидаючись разом із сонцем. Сонячний день був світлим як ніколи. Виходячи на свіже повітря, водночас насолоджуючись світом тиші. Зненацька хмари перетворилися на тучі. Піднявся шумний вітер, полив пролевний дощ, змінюючись на град. Мені довелося покинути вже буйне місце. Зайшовши у будинок. Амага зачинила двері, загорнулася у тепле покривало, сівши на диван. Мацаючи кулон, якого не було на моїй шиї. Амулет мені наділа пробабуся, коли народилася. Її теж батьки назвали Амага. Рятівний підвісок до мого минулого зник. Через нього мені була відкрила гравітація. Розгубившись: не вже я загубила його, коли поверталася додому, подумала про себе я. Заспокоївшись Амага поважала, що це знак. Через мить хтось стукає в мої двері.
Спочатку мене злякало невідоме мені стуканея за дверима, оскільки я не очікувала жодної компанії після того, як пішов від мене мій коханий чоловік – вона повільно попрямувала до фортепіано. Сівши за рояль, заграла тиха мелодія моїми пальцями. Ця мелодія лікувала будь - яку душу. Тихих звуків чутно не було раптово прерервалися - пролунав ще один стукіт голосніший і сильніший, ніж раніше. Вона перестала грати на фортепіано, невитримавши, Амага підійшла до вікна. Розглядаючи, що відбувається за межами дому, неподалік від берега, хоча важко було розгледіти когось в суцільній темряві, вперто дивлячись заради того, щоб знайти того, хто стукає у двері:
«Хто б це міг бути? Хто це?», - Амага запитувала сама себе подумки.
За дверима ні душу. Вона підійшла до каміна. Він жив у гостьовій кімнаті всередині домашнього вогнища. Теплий вогонь теж має силу заспокоїти.
Раптом я почула голос. Він вразив мене, вразивши кожен нерв, коли блискавка пробігла по всьому моєму тілу. Цей відвідувач викликав тиху бурю. Підійшовши до ванної кімнати, тремтячись від страху. Амага відкрила двері ванної кімнати, набравши воду у умивальник, побачивши її мої вагання опанувалися в мені. Почувши, що невідомий гучніше щось сказав, я вийшла з ванної й підійшла до вхідних дверей. Я вже поставила руку на дверну ручку, в цей момень хутко грім прокотився по тілу, як мурахи з’являються по всьому тілу, коли він постукав ще раз, я насмілилася відчинити двері незнайомцю. Він вперто продовжував стукати. Натиснувши на дверну ручку. Ще не встигла відчинити почувши: «Я кохаю тебе, я просто подумав, що ти повиненна знати... Я не міг просто подзвонити тобі... мені захотілося висловитися зараз. Саме таким способом, подумавши, що ти зрозумієш мене».
Відчинивши двері, почувшому знайомому голосу, заради того, щоб побачити коханого чоловіка. Його присутність неочікуваний подарунок для мене, його любов до мене приз. Цей тихий шторм, який стався, був чудовим сюрпризом. Впустивши його до своєї оселі. Напоїла гарячим чаєм та пригостила їжею. Коли Магамір зігрівся, ми цілу ніч розмовляли. Обговорювали щасливі моменти, які поступово змінилися на похмурі дні. Ми вирішили жити знову разом. Цього разу щасливих днів було занадто мало, поступово перетворилися на скандали й сварки. Він мені став просто нецікавою й відчуженою людиною. Більше часу проводила сама на природі. Навіть не хотілося повертатися до Амагиного дому. Поки він не полишить мене, як колись. Одного вечора Амага повернулася додому, а Магаміра не було. Зрозумівши, що він знову мене покинув. Та й це накраще було для нас обох. В постійних сварках й скандалах не можливо було просто існувати. Довго розмовляючи зі спокійною річкою. Постійно хотіла почути правду від неї, що сталося зі щасливою парою. Де кулон загублений мною лежить. Натомість річка мовчала й повторювала одне й те саме: «давай просто мовчати». Навіть не мала уявлення, що це значить: «давай просто мовчати». У відповідь чула: «чого ти мене питаєш. Ти себе спитай. Зрозумієш, коли відбудеться якась ситуація. Тоді й підвісок знайдеться».
Засмутившись, більше не ходила до річки. Даремно питаю у річки, вона не може знати. Дійсно я загубила амулет, мені й знайти його треба. Від мене пішов Магамір, а не від когось. В цей раз залишившись дома. Повернулася до фортепіано. Мої пальці ходили по клавішам крок за кроком, переносячи звуки річки. Пальці запам’ятали голос її. Мелодія шепотіла за неї: «мовчання - золотий скарб, подумай». Просто річка не хотіла, щоб я перестала слухати чарівну тишу її. Зненацька почувши десь: «тисячі вуст голосів заговорять на захист вашого кохання. ось побачиш, якщо мовчатимеш». Пришвидшуючи відворення мелодії, шукаючи далекий голос, запросивший мене, швидко заглиблює у свій світ, всередину мелодійних звуків та й хутко з’єднавши мене її гравітацією, у просторах всесвіту, чула ту саму мелодію, яка посилювала звуки голосів із тисячі вуст, які тихо - тихо шептали, граючи моїми руками:
– В чому річ? Ти що, не розумієш, що ми говоримо про вас?
- розумію, тільки дуже голосно. А мені річка мовляла: «мовчати, а чому про нас?».
- заздрить дівчина тобі якась. Магамір до неї ходить. Розповідає їй про ваші стосунки. Як було насправді. Та й переносить живе кохання у інший дім. Тепер у них такі ж самі стосунки, які у вас були.
Від почутого пальці перестали грати, обірвавши з’єднання із всесвітом.
Побігши до теплого вогну, замислилася: «не вже Магаміру, який нещодавно зізнався мені у коханні. Розповідає про наше кохання чужій дівчині. І вони разом створюють власний світ кохання. Не вже йому не соромно, жити в стосунках, де ми були щасливі.
Вогонь розгорівся, але мовчав. Мені стало погано. Побігши до річки, виплюснувши все зло на неї. А вона заговорила зі мною устами тисячі голосів: «ти при надії».
Спокійно повернулася додому, зайшла до ванної кімнати, набрала воду, показавши їй свій живіт, дійсно я при надії. Радіючи неземному щастю. Вода знову заговорила: «бачиш підвісок на своїй шиї. Готуйся Магамір прийде до тебе знов. Неочікувано для мене, знайшовся Амаги амулет. Мені не хотілося більше бачити його. Вода знову звернулася до мене: «Амага, треба, якщо хочеш бути з ним. Адже ти його кохаєш досі, як і він тебе». Промайнули місяці, народився хлопчик. Назвавши його батьківським ім’ям Магамір. Через три місяці прийшов Магамір. Постукав у двері. По мені вже не пробігала блискавка й тихої бури не було викликано ним. Грім не прокочувався по тілу, як раніше було. А це значить, що кохання загинуло. Впустивши його до дому. Він був у поганому настрої.
«щось сталося?», - спитала я.
«ні, просто сумував за тобою, хотів відновити стосунки».
Ще не встигла відреагувати на його слова, як ми почули плач дитини.
«чого дитина плачить?», - спитав він.
«Магамір». Підбігла до нього, Магамір слідом за мною. Взявши на руки трьохрічного сина, усміхаючись йому.
«ти з іншим? Малого звуть, як і мене Магамір?».
«що ти від нас хочиш? У тебе є інша дівчина, йди до неї».
«хто тобі сказав. Не має в мене нікого».
Зробивши вигляд, що помилилася, відразу ж опустила малого на ігрову підлогу. Магамір пішов від нас мовчки.
Продовжуючи займатися з Магаміром: постійні прогулянки біля тихої річки. Як завжди все тихо й спокійно. Раптом почула знайомий чоловічий голос, обернувшись до нього, побачила знову прийшов до нас Магамір. Кулона око дивилося на сонце. Магамір впав на коліна, й довго вибачався, вимолюючи ожити кохання. Помічаючи світло, яке блимало й відбивалося в моїх очах. Як і в його очах. Подивившись на око амулета. Помітила,що в ньому відобразилася моя прабабуся, тихо - тихо промовила: «доню, вибач йому. Це твоє щастя. Він кинув люту зависницю. Більше до неї не повернеться. Якщо ні, будеш мати більше злих зависниць. Вона розповсюдить швидко, й всі будуть відтворювати ваше кохання. Просто порвуть його на частини. А ти страждатимеш, й не втечеш від зли очей їх, очі глядітимуть на тебе постійно, чекаючи на нового. Ти так і не знайдеш своє особисте щастя".
Промовчавши кивнула й промовила Амагатеним голосом: «я тебе кохаю й досі. Це твій син. Я йому дала твоє ім’я Магамір».
«кохана моя, я теж тебе безмежно кохаю. Я дуже радий, що в нас є малюк. Ми повноцінна сім’я. Давай берегти наше палке кохання мовчанням золотим». Кохання відродилося почутими небесами. Між нами й всередині нашого тіла пробігла блискавка, викликаючи тиху бурю. Грім прокотився зсередини нашого тіла й між нами. Вони утворювали безкінечність, яка взлітала, виходячи з наших тіл, й летіла до гравітації. Торкаючись її, вона відтворювала музику щастя, шепочачи тисячами вуст голосів: «хай кохання живе вічно». Тепла погода наразі супроводжує наш щасливий шлях. Вночі зорі яскраво сяють, радіючи щасливій долі. Тисячі вуст голосів виходили з неба, розмовляючи хмарами: «Ви, шукали шторм щастя й знайшли його, тому що ваша душа не була тихим берегом».
Тиха річка текла мовчки, продовжуючи шукати пари, заражати й заряджати їх вогником мовчазного кохання, щоб огорнути на вічно молодих пар щастям.

Вірш, написаний уві сні,
проглядає крізь пелени туману.
Вірш, написаний уві сні,
став діамантом,
який потонув
на дні болота.
Він виблискував
коштовними гранями.
Я забув слова з нього,
але вони були
такими неповторними.
Можливо, це був
найкращий вірш,
написаний мною.
Вірш, написаний уві сні,
був архіпелагом,
який потонув
у магмі забуття.
Можливо, він був
написаний літерами,
яких не існує,
і тепер я пишу
неіснуючими знаками
у намаганні
відродити його.

29 березня 2022

Перш ніж зійти на гору Моріа
й оглянуть омріяний край молока і меду,
куди Всевишнім не велено мені ввійти,
заради чого стільки незгод
перенесли ми з тобою і народом,
(не подивуй, що стримать сліз не можу…)
Так-от ввіряю тобі тих,
хто ще лишивсь після Єгипту,
не як козлищ , а як козенят,
як ягнят, а не як вівців.
Знаю, що нелегко буде з ними,
але ти не сам, а під наглядом Господнім
і, як не стачить сил твоїх, Він на поміч прийде.
Навіть щоб ніч перетворить на кілька днів…
А тепер прощай і пам’ятай, що я також з тобою.