Василь Степаненко - [
2016.11.05
07:26
]
ЕРОТОКРИТ
Віцендзос Корнарос
ЕРОТОКРИТ
Поема
З грецької переклав
Василь Степаненко
ЧАСТИНА ПЕРША
Поет
Повік невтомне колесо людської в світі долі
що вгору піднімається та скочується долі,
ночей і днів коловорот, які в своєму плині
всі поспішають до добра, як і до зла, неспинні,
і брязкіт зброї, і гризня, і тяжкість перемовин,
і витівки Еротові, і радощі любові, –
усе це змушує мене зібратися з думками
й розповісти історію, яку писав роками,
про парубка і дівчину. Обох їх поєднала
любов цнотлива і свята, що сорому на знала.
Тож, хто бажання має, час, а головне – терпіння,
нехай прийде й послухає моє благе творіння.
Йому повідаю про все і дам таку пораду:
кохання справжнє – де нема ані брехні, ні зради;
хто до мети своєї йде без хитрощів, правдиво,
тернистий в нього буде шлях, але фінал щасливий.
Отож, послухайте мене, аби всю правду знати, 17-18
і зрозумівши, що є що, щоб іншим розказати.
У ті часи, як елліни довкола панували,
ще вірили в богів старих, яких було чимало,
тоді й осяяла весь світ любов таємна, красна,
та, запаливши серденько, вже не могла погаснуть.
Пристрасть вселилася тоді в закоханих два тіла, 23-24
яка з часом міцнішала, з роками не ржавіла.
В Афінах-граді, де цвіли і щастя, і достаток,
і доброчесність славилась, й наук було багато, –
владарював могутній цар в своїй країні плідно;
й на інших землях, які мав, його вважали гідним.
Іраклій звався, і для всіх він справжній був владика:
як наймудріший між царів, і – перший між великих.
І розумом, і справами прославився повсюди,
його слова були всякчас законом усім людям.
З літ молодих боготворив свою жону кохану –
за усіма чеснотами й красою незрівнянну.
Артемі звалася й була розумною цариця,
думками з нею цар завжди міг сміло поділиться.
Обоє мудрими були, в шляхетності похожі, 37-50
у помислах жили одних, і почуттями – гожі.
Такої не знайти було закоханої пари,
лиш думка мучила обох, вона була, мов кара.
Роки минали, а дітей, подружжя і не мали,
отож, стурбовані були, що в них часу замало.
У голові весь день і ніч думки ті клекотіли,
бо без нащадків їм обом старіти не хотілось.
У неба й сонця день у день уклінно все благали,
аби хоча б на старості дитятко їм послали.
Артемі незабаром теж була вже при надії –
і цар на радощах зітхнув – здійснились їхні мрії.
Поволі наближався час, щоб їм всміхнулась доля,
аби нащадок появивсь й раділо місто вволю. 50
В них донька народилася – засяяло в палаці,
як мати вперше узяла на руки немовля це.
Отримали полегшення, і радість, і утіху
цар із царицею. Довкруж – все повнилося сміхом.
Будинки й вулиці вузькі, здавалось, усміхались, 55-56
сусіди обнімалися, немов рідніші стали.
Дочка росла, як деревце, на втіху розквітала,
гарнішала із дня у день. Вже змалечку читала.
Ласкавою родилася, чутки до всіх летіли, 59-60
що диво появилося на божий світ цей білий.
Ім’я солодке й лагідне дали їй – Аретуса,
та й удалася вродою царівна у матусю.
Подарувала радісне дитятко їм природа – 63-64
якого світ не бачив ще від Заходу до Сходу.
І вирізнялась з-поміж всіх чеснотами дівчина,
водночас ввічлива була, і ґречна, і гостинна.
Царя дитина, донечка цариці – незрівнянна,
всім в душу западала, хто на неї хоч поглянув.
І тішила своїх батьків єдина царська доня –
дурні думки розвіялись, більш не боліли скроні.
Життя буяло. При дворі царя вельможі чинні
сповна служили вірою і правдою країні.
Та лиш одного цар із них вважав для себе другом –
на ймення Пезострат, котрий чималі мав заслуги.
У нього був єдиний син, якого пестив дуже.
Кмітливий хлопець і таки за юним віком – дужий.
У вісімнадцять – розум мав такий, як у старого,
слова його були, як хліб насущний для убогих.
І звався Еротокритом хлопчина іскрометний,
мав благородство у душі, а вдачу – надшляхетну.
Принади всі, що тільки є, в його гніздились грудях,
він був щедротним на добро, чим полюбився людям.
Завжди із гідними людьми хлопчина спілкувався,
аби пізнати все в житті, навіть чого страхався.
Він зранку до палацу йшов – побачить Аретусу:
раділо серце, а в душі пекло. Терпіти мусив.
Кохання й пристрасть в голові посіли місце чільне –
здоровий глузд схитнувся й він зробився підневільний,
засвоєні колись знання у безвість змила злива,
не відрізняв од зла добро, від істини – брехливість.
Ані хорти, ні соколи, ні коник прудконогий
до Аретуси пристрасті не зменшили у нього.
Думками линув він щораз до неї ненаситно,
бо полум’я душі ніяк не здатен був згасити.
Хлюпнеш води побільш – воно пече, кипить, іскриться,
тоді на той вогненний жар не можна і дивиться.
Похнюплений ходив щодня, вдивляючись під ноги,
немов утіху там шукав, а муки лиш знаходив.
Забув про всякі справи геть, бо мав один лиш клопіт –
у серце вразила стріла. Утратив спокій хлопець.
Облишив соколів, хортів, вони лиш заважали.
Уранці до прогулянок уже не мав бажання.
І відцурався від коня. Ніщо не лікувало
хлопчину від нежданої любовної навали.
Та Еротокрит мав собі порадника і друга,
на двох ділили юнаки і радощі, і тугу.
Той друг на ім’я Полідор йому був вірним зроду,
у всьому в них завжди була і злагода, і згода.
Тож другові, що цінував його також взаємно,
він якось вранці звірив ще й свою любов таємну.
Еротокрит
На цьому світі, друже мій, несила більше жити,
бо з-за палкої голови ладен себе згубити.
В царівну закохався я – нестямно, безталанно.
Дарма тягнутися туди, бо руки не дістануть.
Дочку владики нашого у золотій коронці
і вітер не торкався ще, не бачило і сонце.
Життя вкорочуєм собі, коли встряємо в битву,
що загадав – не збудеться. Не знаю, що робити!
Замало маю сил, аби мої здійснились мрії, 143-148
щезає ввечері усе, у що за сонця вірив.
Наосліп до мети іду, бо досвіду не маю,
думки я розгубив свої, бо розуму замало.
Пораду, друже, дай якусь, щоб біль угамувати,
не думав зроду, що таке зі мною може статись.
Полідор
Від тебе не чекав таку я новину почути,
тепер я зрозумів, в якій ти опинився скруті.
Якщо не стримаєш себе – лиху біду накличеш,
твоя затія – марево. Угомонись, облиш це!
Царівна, це відомо всім, кохання ще не знала,
про нього ще не думала й переживань не мала.
Як смів наважитися, як у голову прийшло це?
Як ти дозволив дереву зрости в своєму серці?
Шкідливе листя і плоди отруйні поспівають 165
на ньому – колючки одні всі гілочки вкривають;
і цвіт його й плоди – усе смертельно небезпечні,
не прохолодний вітерець – вогонь шле безкінечний.
Хай Аретуса здумала у тебе закохатись,
але про це не смієш ти ніколи і гадати. 170
Її бажання пристрасне відкинь либонь від себе,
і звідсіля на чужину хутко втікай далебі,
а то в любові панночки заплутатися можеш,
і сам на себе горенько накличеш – на те схоже.
Не заховатись від царя, його палац окатий! 175
То ліпше вихвалять його, поклони бити кляті.
Задвірки мають вуха теж – розмови чують наші,
і навіть в мурів очі є – все чисто бачать завше.
Відмовся від думок своїх, що криються в засаді,
вогонь не смій запалювать, якщо не даси ради.
На те природою дано, щоб ми аж до краплинки
могли все зважити як слід: і помисли, і вчинки.
Особи божевільні ті, що голими руками
гілки тернового куща хапають з колючками.
Адже не доторкається ніхто до блискавиці,
ніхто не здумає шукать жарину у криниці.
Найдужче лає цар слугу, що в нього у пошані,
коли допустить часом той учинок препоганий.
Але коли слуга такий вже честь його зачепить, –
владика ні на дух тоді негідника не стерпить.
Еротокрит
Мої зусилля марні, я збагнув оце нівроку,
що замахнувсь тепереньки на певне і високе.
Відомо, як подумати, куди я поспішаю –
кінець мій наближається, життя своє втрачаю.
Заплутався, в сільце попав – не вирватися зроду,
і добре знаю, що роблю собі велику шкоду.
Я розумію, знаю те, що все залишить мушу –
потрібно погасити жар, що обпікає душу,
щоб світло в глупій темені не блиснуло неждано – 247-254
і потаємне для усіх не стало раптом явним.
Бо те, що я приховував допіру так старанно,
злітатиме із вуст людей по світу ненастанно.
Бажаю зрозуміти все – збагнути це зарання,
коли я поневолився і став рабом кохання?
І що повинен відчувать? Що маю добре знати?
З дороги збивсь, не знаю, як на неї знову втрапить.
Уже в пригоді не стає тоді і глузд здоровий,
як пристрасть появляється у спалахах любові.
Думки – як стріли, що летять у серце безперервно,
хто зможе зупинити їх і примирити ревно?
Коли жага бажання щось надумає скорити,
то жодним силам й розуму її не зупинити.
Шляхетний, вродою удавсь хлопчина голопузий,
що луком бавиться щодня й стріляє влучно дуже,
він млою загадковості нам очі нишком пудрить,
аби ніхто не розпізнав його інтриг премудрих:
пряму дорогу омине і манівцем прошкує,
отруту повсякчас для нас хлопчисько цей готує.
З нічого почалося все, що непомітне збоку,
якась дрібничка, а мені дісталася морока.
Хотів лише побачити царівну і не більше, 287-288
пройти повз неї – і всього, аби не було гірше.
Палке бажання – й не чекав – поволі полонило,
укоренилось деревцем, цвіло, буяла мило,
і пристрасть розросталася весь час у непокорі,
схопила цупко і тепер мене тримає в зморі.
Аж до сьогодні це було, коли Ерот – ні слова –
тайком підклав сухих дровець у полум’я любові.
Так пташенятко із яйця крихкенького вилазить –
манюнє, мокре і тремке, літать не здатне зразу,
пушком вкривається воно і пір’ям обростає,
і дріботить, і пурхає, і крильця випрямляє.
Із пташеняти врешті-решт зростає поступово
предужий птах, який вітрам протистоять готовий –
і так зі мною сталося в юнацькі роки, друже. 301-304
Спочатку почуття були якісь такі – не дуже, –
поволі сили набули і стали надто ревні,
заволоділи розумом – я втратив глузд напевне.
Любов весь час міцнішає і повниться в стражданнях,
і живиться зітханнями, і сититься в риданнях.
Отож, дивуються усі, проте до думки схильні,
що в попелі з’являється, ще спершу у безсиллі,
маленька іскорка, яка не гріє і не світить.
Коли розжариться вона, ніхто не знає в світі.
Поволі іскра жевріє, займається й відтоді
пече і жалить сильно так, що навіть тілу шкодить.
Не раз я від простих людей чував перестороги,
та сподівавсь: здоровий глузд не збочить із дороги.
Наразі раптом сам попавсь-таки в сільце чарівне,
яке короною блищить на голові царівни.
Мені на те, що трапилось, і скаржитись не варто –
за свої біди й муки лиш один я винуватий.
Якесь бажання незначне уяву схвилювало,
і крила виросли гінкі в думках моїх помалу.
На них я до жаги лечу у височінь незриму,
а підлітаю до вогню, що плавить мої крила.
І розбиваюся без них умить я неминуче,
лишив-бо твердь земну й злетів в небесну вись сліпучу.
Жага кохання аж ніяк не відпуска від себе.
Тож крила знов викохую і знов лечу у небо.
І вкотре той вогонь мене добряче обпікає,
із висоти небесної униз усе жбурляє.
І скільки б не летів увись, жара пече нестерпна
і крила плавляться щораз, чом гепаюсь, як смертний.
Це божевільне почуття не відстає від мене,
а крила до вогню несуть, що угорі, шалено.
Оскільки я іще живий, страждатиму, допоки
охоче сам перетворюсь у цім вогні на попіл.
Полідор
Твій розум крила сотворив, скажу тобі ув очі!
Вони не здатні донести думки, куди захочеш.
Пильнуйся, братику, чимдуж, а ліпше – схаменися,
і більше не лети увись, завчасно зупинися.
Як крила понесуть туди, де жар пашить жагучий,
ти свої крила відсічи і кинь униз рішуче.
Щоб розуму набратися, водою остудися,
шугання припини оті – негайно приземлися.
Я знаю ворогів твоїх – заклятих двох подружок:
любов і пристрасть – каверзні, разом могутні дуже.
Ти проти них обох слабкий. Відмовитися зможеш
від нездійсненного, тоді доконче переможеш.
На висоті вогонь весь час обпалює тим крила,
хто у безглуздих намірах дарма втрачає сили.
Відкинь свої дурні думки або жбурни їх з кручі,
вертайсь до соколів, хортів, – мабуть, за ними скучив.
Забудь царівну навсправжки і поспіши додому.
Із нею зустрічі тобі приносять тільки втому. 352
Еротокрит
Все те, що ти мені сказав, мій братику, помалу
дурні думки розвіяло, і, навіть, легше стало.
Дорогу до палацу я вже вирішив забути,
щоб віддалитись од жаги й не сохнути од смути.
Здолаю все, що так мене терзає дні і ночі,
не впораюсь – нехай її не бачать мої очі.
Якщо не стачить сил мені, готовий без вагання
прийняти цю достойну смерть, ніж жити у стражданнях.
Нехай батьки мій похорон кропитимуть сльозою,
ніж скажуть, що мене з тюрми звільнили із ганьбою.
Поет
Невдовзі до палацу він почав ходити знову, 371
хоч досі добре пам’ятав недавню ту розмову.
Зігнорував обіцяним – не вистачило впину,
і бідолаха схуд, тремтів, немов очеретина,
він ганив відстань без кінця, яка їх розділяла,
і болі гамував, як міг – вони ж не затихали.
Тоді, як кожен уночі лягає на спочинок
і звір шукає теж нічліг, щоб в сон й собі полинуть,
коли згасала тишина, то, маючи нагоду,
він до палацу царського із лютнею приходив.
Щоночі він завзято грав, співав, як соловейко.
У всіх, хто чув його пісні, аж тенькало серденько.
В піснях усе розповідав про пристрасне кохання,
як він заплутався у нім і в’янув од страждання.
Іскрилось кожне серденько, немов би сніг у днину, 383
своїм солодким голосом він линув до дівчини.
Ставало грізне лагідним, не чули криків вуха,
проймалися всякий жалістю, хто хлопця того слухав.
Від співу ніжного серця нестримно калатали,
і мармур навіть тріскався, і плавились кришталі.
Він клявся другу вірному, що у своїх діяннях
не хоче зла, лиш прагне сам позбутися страждання.
Еротокрит
На лютні гратиму й пісні доноситиму милій,
цим вилікую всі думки, що душу роз’ятрили.
Піснями невимовний біль, що серце в грудях крає,
я приголублю ласкою, неначе водограєм.
Поет
Повірив Полідор тоді признанням друга щирим,
що той без намірів дурних, ходив собі із миром,
перед собою ж він однак мету одну поставив, 397
підкаже другові колись залишить цю забаву.
Бо вірив, Еротокриту ніколи не завадить
від свого друга слухати бодай якісь поради.
Тож, Еротокрита рішив одного не лишати
без нагляду, як той піде до дівчини співати,
й спинити вчасно, аби той і голову втратив, 403
схмелівши, задурманившись, від ніжних ароматів.
Додому поверталися разом – ледь-ледь світало.
Царя й царицю ті пісні добряче розважали,
солодкі і п’янкі обом вони були доступні, –
ішлось у них про витівки Еротові підступні.
Для Аретуси ті пісні були, неначе знада,
бо спів пробуджував її, тривожив душу радо.
В безсонні ночі дівчина все думала без краю:
звідкіль узявся цей співець, що її серце крає?
Жадоба слухати пісні із кожним днем зростала,
тоді не знала, що Ерот всміхається зухвало. 414
А коло неї, як завжди, крутилася рабиня, 415
царівни годувальниця , що звалась Єфросиня.
В палаці шанували всі служницю, і царівні
була, як рідна матінка, турботлива і вірна;
невтомна няня й лагідна постійно научала
царівну розуму, за що повагу завше мала. 420
Із нянею дівча не раз заводила розмову
про співака, який до них приходив знов і знову.
Щоб вислухати парубка, не вистачало ночі
для Аретуси – сон не міг її зімкнути очі.
Подобалися ті пісні ¬– не ждалось, але сталось – 425
бажання пристрасне здаля до неї підкрадалось;
хоча не бачила співця, лише пісні ті чула,
в яких про дружба і любов ішлося – це відчула.
Уранці якось дівчина все розказала няні.
(Підступно закрадалися коханнячка страждання). 430
Які пісні подобались, записувала зразу,
і перечитували їх, завчала кожну фразу.
Слова пісень, солодкий спів, його п’янке звучання
царівну узяли в полон , збудивши біль кохання.
Хутенько піднімалася, коли усі ще спали,
а в голові дурні думки крутилася зухвало.
Уволю висипатися, поніжитися трішки,
як це зазвичай і було, ніжилась довго в ліжку,
все це залишила, уже думки про інше мала,
здавалося, безсонням це лиш щастя додавало.
Не знала няня , що дівча пізнає біль страждання,
який у добре серденько поселиться так рано. 442
Ось так минали ночі й дні від рання і до рання,
проводила царівна їх в тривогах і зітханнях.
Аби не вкоренилися думки у серце більше,
старалась гнати з голови, аби не стало гірше.
Якщо залишить полум’я в горнилі палахтіти,
з малої іскри вогнище здійметься понад світом.
* * *
Якось цареві закортіло дізнатися, хто біля його палацу щоночі так солодко співає про пристрасне кохання. Для цього він вирішив зібрати усіх міщан на бенкет, сподіваючись серед них побачити і загадкового співця. Еротокрит не наважився співати на людях, щоб не виказати себе. Разом із Полідором він сховався углибині саду, де й став виливати свої почуття. Так, і не побачивши співця, гості порозходилися по домівках.
Цар довго не міг заспокоїтися. Отож звелів десятьом своїм найліпшим воякам вистежити юнака й запросити до палацу. «Якщо не прийде по-доброму, то приведіть силою!» – наказав. Озброєні вояки влаштували засідку. Далеко за північ, коли вже почало світати, з'явився співець. Дивовижний спів не зупинив їх. Вони наблизилися до хлопців і спробували переконати юнака піти за ними до палацу. Але той відмовився. Тоді ті кинулися з мечами на Еротокрита і його друга Полідора. Хлопці дали їм гідний опір. У сутичці двоє вояків загинули, вісім – отримали поранення і, зганьблені, накивали п’ятами. Повернувшись до палацу, вони про все розповіли цареві, визнавши хоробрість і силу незнайомця. Аретуса з цікавістю слухала їхню розповідь і ще більше загорілася бажанням дізнатися, хто той загадковий співець.
Поет
І Аретуса чула все, про що царю казали,
немов на серці деревце розквітло, забуяло.
І пагіння росло в душі – єство заполонило,
думки роїлись в голові, аж світ їй став не милий,
хотіла знати, звідки він, якого хлопець роду,
що стільки ніжності йому дісталось в нагороду.
Тривожилася дівчина, в душі вселився смуток:
як їй звільнитися від пут, одразу все забути,
й отямитися? В голові все плуталось страшенно.
Як серце остудить? Воно пашить, мов піч вогненна.
Тому сиділа допізна вона над вишиванням,
зачитувалась книгами премудрими до рання,
і силкувалася вона як слід усе збагнути,
і біль із серця вигнати, й позбутись тої скрути.
Та ні узори вишивок, ні слів багатство миле
царівну від важких думок нітрохи не звільнили.
Читати не хотілося, та й вишивку відклала, 623
а як зарадити собі царівна геть не знала.
У голові її, на жаль, усе перемішалось.
Так завжди каламутиться вода в своєму шалі.
Пісні забути і співця вона була не в силі,
книжки відклала й вишивки – набридли й натомили.
Царівна годувальницю знайшла в її світлиці
й повідала тій про свою дівочу таємницю.
Аретуса
О, люба годувальнице, і світ мені не милий, 631
пісні і роздуми мене зненацька полонили.
В здогадках загубилася, а хочеться дізнатись:
хто ж той співець, що не дає мені спокійно спати?
Бажання пристрасне щодня несе неспокій, тугу,
як тільки згадую пісні – ледь стримую напругу.
Не бачиш зовсім, що мене воно на гріх штовхає, 637
я краще б вмерла прямо тут, ніж це терпіти маю.
Але ж бажаю чути їх, хай скільки хватить духу!
Хто ж той співець, якого я так часто хочу слухать?
Якщо судити по піснях, що линуть на всі боки –
він вартий бути гілкою на дереві високім,
бо простаки такі пісні творити не зугарні,
лише достойним легеням це вміння притаманне.
Отож, підказує мій ум, що цей хоробрий хлопець 645
з гнізда архонтів випурнув і гідним бути хоче,
те дерево, що цвіт дало, і пахне так довкола,
посаджено в плодючий грунт та ще у добру пору. 648
Єфросиня
Дитя моє, в останній час змінилася задосить 655
ти, Аретусо, ніж була недавно іще досі!
Куди поважність ділася, яку ми шанували,
чесноти й добросердність ті, які ти завше мала?
Навіщо нісенітниці такі мені говориш?
Де ти дурниць набралася, либонь, собі на горе?
Чому поранив іншого й ведеться войовниче,
й співає потім солодко? Для тебе він – величний?
Чи хто величніший бува ніж цар і ти – не знаю? 663
Чи може ось такий палац, як ваш, хто-небудь має?
Царевичів у нас катма, таких, як ви вельможних.
Крім вас немає тут таких – великих і заможних.
Усі, хто тут у нас живе й довколишніх округах
твої раби навіки вік, і вірні тобі слуги.
І ці, котрі прийшли вночі сюди, чого, не знаю,
перед палацом у саду пісні свої горланять,
безклопітні, якісь чужі, весельчаки, дитино,
такі не знають спокою, ані вночі, ні в днину.
Ніхто їх не просив, аби бозна що тут мололи
і верещали, наче хтось ті слухає промови.
Не думай навіть, що комусь збреде на думку вийти
розумному на вулицю, щоб з ними збадьоритись.
А шалапутам байдуже, де вже байдикувати,
аж поки не знайдеться хтось, щоб прочуханки дати. 678
Погане ще у зародку належить лікувати,
вогонь ще з іскорки гасить потрібно починати. 690
Від хіті ліки лиш одні: коли взялась зараза,
то мусим все робить, аби позбутись її зразу.
Щомиті, щохвилиноньки потрібно пам’ятати,
яка від честі – вигода, від доброти – розплата.
Не думай більше про пісні, відкинь страждання зараз, 695-708
в вогні своїх думок спали все, що мені казала.
Такий початок – смутку тінь – мені не до вподоби , 697
нічого для людей вона хорошого не робить,
бува людина серед дня упала – й помирає,
а інша упаде – встає , іде і виживає.
Тому її ще в зародку, як розум є, позбутись
аби не вкоренилося, що гірше від отрути.
Такі лихі початки лиш з лукавством проникають, 703
в єство людини й шкодять їй ще більше із роками.
Про те, що ти казала тут, не хочу більше чути ,
а то покінчу із життям, аби навік заснути.
Я все це знаю, панночко, не раз в житті стрічала
і скільки горя мають, стільки отрути мають 708
Забудь про все, мерщій проснись! Хай памороч минає, 709
порозважайсь з дівчатами, з якими дружбу маєш.
Хіба паняночок нема, дівчат з сімей вельможних,
що все блукаєш у лісах і не знайдеш дорогу?
Виходь нарешті з хащ оцих, хутенько вибирайся, 713
з думками препоганими прошу тебе не грайся.
Поет
Давайте ми залишимо на хвильку Аретусу,
вернімсь до Еротокрита, що був тепер не в дусі.
Коли хлопчина зрозумів, що цар захоче знати
усе про пісняра, тоді той буде клопіт мати!
Він тишком-нишком припинив оті свої походи,
лише зажуру у думках юнак тепер знаходив.
Аретуса
О, нянечко, чому співця тут більше не буває?
Чом уночі не грає він? Чому він не співає?
А я ж пісні його люблю, забути їх не можу,
так глибоко мене беруть, щораз усю тривожать.
Вночі, коли я слухала усе те, що хотіла,
полегшення і радощі охоплювали тіло.
Слова його пісень прості, їх слухати бажаю,
такі стрічаю у книжках і, плачучи, читаю.
Та деяких не чула ще, вони якісь натхненні.
Я відчуваю – ці пісні написані для мене.
Найліпше, що в людини є – слова, що завше ладні
принести в кожне серденько утіху, спокій, радість;
коли слова ті мовляться із толком, ще й серйозно,
тоді з’являються в очах людей щасливі сльози.
Єфросиня
Прошу, відкинь сумні думки, що розум твій тривожать,
і не шукай примарного, царівні це негоже.
Якщо появиться Ерот хоч в царственій подобі
сказати, що закоханий і не розлюбить зроду,
ти маєш опиратися, бо вже померти краще,
аніж згубити власну честь, як дівчина пропаща.
Бо ти через оті пісні і лютні звуки любі
заплутаєшся, дівчинко, і молодість загубиш.
Аретуса
Ой, няню люба, коли спів почула й звуки лютні,
не вірила, не думала, що стане мені скрутно.
Признаюся тобі одній, чому така дурепа
враз ошукалася і от потрапила в халепу.
Я недосвідчена була й попалася у пастку.
Мисливець вірить: у сильце напевне, без опаски,
до нього птах потрапить враз, небачений ще досі,
що співом заливається. Мисливець має досвід.
Отож, із нього вибратись щосили намагаюсь,
однак, чи вирвуся колись, допіру я не знаю.
Чи вдень, вночі, коли не сплю, як сон лаштує чари,
співця вичікую щораз, його піснями марю.
Поет
Що витворяє лиш Ерот, як серце завоює,
воно ж не знає, що робить, бо він над ним панує.
Що хоче, те і робить з ним підступний переможець.
Над нами насміхається, глузує так, як може,
говорячи, що благодать там, де однак негоже.
Хто зможе опір учинить, коли він має намір
озброїтися брехнями у боротьбі із нами?
Він не шкодує молодих, не омине і старших,
щасливий той, хто утече, підступність розгадавши!
Хто, запримітивши його, робився безпорадним,
той самовільно потрапляв між молот і ковадло.
Очам далеко не дано побачити, зате все
може розгледіть здалеку людина своїм серцем.
У думки тисяча очей, що день і ніч чатують,
у серці стільки ж, навіть більш, розплющених існує.
Далеко Еротокрит був весь час від Аретуси,
тож зором серця він її лиш уявляти мусив.
Полідор
Дорога, що ти вибирав, дісталася терниста,
зверни із неї і піди тією, яка чиста.
Проснись, зміни свої думки, хай памороч проходить,
зберися з силами, борись – собі у нагороду.
Проймайся менше клопотом, переживать не варто,
від всього, що тебе гнітить, старайсь оберігатись.
Еротокрит
Ерот, майстерний ткач, плете підступно і натхненно
міцні тенета, у яких і я став полоненим.
Мене він ошукав та ще й, мов над малим, кепкує.
Від кого допомоги ждать, і хто мене врятує?
Мене загнав у кут глухий і за раба тримає.
Ерота підневільним став, коли звільнюсь, не знаю.
Як віддаляюсь од вогню, пече вогонь сильніше,
бо пристрасть – навіть від меча карає нас страшніше.
Кохання зблизька ранить, та – на відстані вбиває,
тікаю з відчаю – мене на крилах доганяє.
* * *
Полідор, бачачи, як страждає друг, радить йому поїхати з країни, на Схід чи на Захід, пізнати інших людей, розвіяти тугу, залікувати душевну рану. Еротокрит погоджується і запрошує Полідора поїхати з ним. Залишаючи домівку, Еротокрит віддає матері ключ від свого будинку і просить нікому його не давати.
Аретуса більше не чує загадкового співця і від переживань, безсоння марніє на очах. Цар, щоб розвіяти доньчину журбу, обіцяє їй влаштувати турнір вершників зі списами. Царівна радіє, сподіваючись серед вершників угадати свого співця.
У цей час тяжко захворів Пезострат, батько Еротокрита. Цариця разом із дочкою завітали провідати його. Мати Еротокрита, щоб розважити царівну, вирішила показати їй чудовий сад, де та побачила дивовижної краси будинок. Аретуса зажадала оглянути його зсередини. Мати забула про синів наказ нікому не давати ключ і впустила царівну в будинок. У спальні Еротокрита дівчина з цікавості відкрила скриньку. На першому ж аркуші, що потрапив до її рук, прочитала слова пісень, що тривожили її безсонними ночами. Вдома вона розповіла про це няні.
Аретуса
Те, що шукала я, повір, не віднайшла б ніколи,
якби не випадок, який сьогодні ставсь зі мною.
Отож знайшла оті пісні, що не давали спати,
в яких юнак сповідує – мене за жінку взяти.
Всі сумніви розвіялись, закінчилися муки,
хоч досі уявляла я, що не стерплю розлуки.
Поет
І няня враз заплакала і каже Аретусі...
ЄФРОСИНЯ
Яка ще нісенітниця застряла в моїм вусі?
Навіщо ти знайшла пісні з словами про кохання,
якими не натішишся із вечора до рання?
Візьми й на місце поклади, адже чужі це речі,
не слід цього робить, у цім не смій мені перечить.
Поет
Промовчала царівна. Все ж вернулася до скрині
в надії там знайти іще собі якийсь гостинець.
Коли відкрила скриньку, то знайшла там подарунок,
коштовну річ, яку лише Ерот міг їй підсунуть.
Знайшла малюнок, на якім побачила щось рідне,
ця річ царівні додала хоробрості погідно.
То був портрет – написаний на славу, дуже вміло,
на себе схожою була царівна, зрозуміло.
Згорнула хутко аркуш той, неначе справжній злодій,
здавалося, щось трапилось на Заході чи Сході.
Враз очі загорілися – мов блискавки, пашіли,
немов була глуха й німа – стояла остовпіло.
І п’ятами, постоявши, царівна накивала –
до няні подалась чимдуж – і тільки таку й знали.
Аретуса
О няню, хочеш я тобі щось покажу цікаве?
Наосліп йшла, але тепер я усе чисто знаю.
Те, що було заховане, сьогодні відшукала,
я досі хвилювань таких іще не відчувала.
Ця річ – підтвердження тому, що угадала певно
того, хто так по-справжньому закоханий у мене.
Тож, Єфросине, казочки сама собі вигадуй,
сьогодні ж виклади мені – тепер саму лиш правду.
Юнак готовий згинути заради мене в горі,
я бачила, як мучиться, і чула, що говорить.
Поглянь, як змалював мене, ти оцінити зможеш,
ти тільки гарно придивись – на себе дуже схожа?
Поет
Немов сліпець, що не знайде ніяк собі дороги,
кульгає, спотикається, калічить свої ноги
і прагне світла повсякчас, бо в темноті нудьгує,
адже незрячі муки лиш весь час його дратують,
та раптом зупиняється на цім шляху жорстокім.
Майнуло світло ув очах – й сліпець прозрів нівроку.
Відтоді він усміхнений по світові мандрує
і славить сонце, бо воно йому життя дарує.
Такою почувалася тоді царівна мила,
бо у її очах сумних тепер світлінь з’явилась.
Те, що бажала, віднайшла, вже не шукала більше,
все зрозуміла врешті-решт й задумалась про інше.
Єфросиня
Царівно, моя донечко, як придивлюся гарно,
затуркала ти вкрай себе, хоча усе це марно.
Погане просто робиться, його будь-хто учинить,
ним гідність раниться щораз від всякої причини.
Якщо не встигнуть іскорку вогневу погасити,
та спалить села і поля, ліси може спалити.
Чому ти день і ніч уся від радощів сіяєш?
Портрет свій нащо в юнака взяла і розглядаєш?
Навіщо в скрині віднайшла палких пісень сувої,
чи гідний Еротокрит цей побратися з тобою?
Зміни, дитя, свої думки, вже досить настраждалась,
якщо не хочеш, щоб про це все місто пліткувало.
Поет
І Аретуса слухала, що няня їй говорить,
хоч пристрасть нишком все одно у грудях брала гору.
Мов доня, а не панночка, до няні притулялась,
і так – щокою до щоки – що думала, казала.
Аретуса
Ой люба моя нянечко, за помилки картаюсь!
Рабою стала легкома. Тепер я інша, знаю.
Я й уявити не могла, яка це буде скрута,
що те кохання – біль тяжкий, а пристрасть – завше смута.
Якби я, нянечко моя, про все дізналась вчасно,
то не впустила би його у серденько нещасне.
Попалася, мов пташечка, сил вирватись не маю,
з тобою зараз говорю, сама ж про нього марю.
Ти досі думаєш, що я мала іще дитина,
яка ось опинилася в міцних зубах звіриних?
Я зараз поміж двох вогнів, що надто допікають,
щоб якось їх приборкати, із сил усіх стараюсь.
З одного боку батечко наводить страх на мене,
а з другого – пекельний біль, любов моя шалена.
Ерот показує мені свою разючу зброю –
вогнем, який в його руках, махає наді мною.
То страх і пристрасть у мені воюють без упину,
не можу примирити їх, у цьому я безсила.
Лиш батькові наважуюсь розповісти всю правду,
Ерот лютує, думає, що цим його я зраджу.
Чатує він мене весь час і не спускає ока,
лякає зброєю – вогнем, погрожує жорстоко,
над вухом брязкотить мечем, стрілою промовляє
і упокорити мене настирливо бажає.
Якщо кохаємося ми обоє полум’яно,
батьки у виборі моїм перечити не стануть,
за Еротокрита піду і все буду робити,
щоб у подружжі назавжди повагу заслужити.
Поет
Так ніч минула, а вони очей і не зімкнули, 1671
діждалися, як світло вже світанку увімкнулось.
І світлий день прийшов, вони ж сиділи у задумі,
похнюплені, згорьовані, розбиті геть від суму. 1674
Сліпі, глухі і мовчанні – так схожі між собою
царівна з нянею були в думках тяжких обоє. 1676
Єфросиня
Про себе думала: «Якщо царю все розказати, 1681
він вб’є царівну, я ж її не зможу врятувати.
Якщо цареві не скажу й від нього приховаю,
й далеко все зайде, тоді, що станеться – не знаю,
довідається з часом і, це може стати, звісно, 1685
Владика царський дасть наказ тоді мене повісить.
Поет
Так няня думала собі і про своє – дівчина, 1711
плела щось в голові вона, своє – і Єфросиня.
Закоханій хотілося в хвилину цю дізнатись,
де Еротокрит зупинивсь, чи вісточку чекати? 1714
А Еротокриту в цей час повідав подорожній, 1741
що його батько захворів й померти скоро може.
Юнак відразу ж вирішив в Афіни повернутись,
щоб не лишити матінку саму в хвилину скрути.
Він повідомив другові одразу про причину
свого від’їзду наглого на рідну батьківщину.
Передусім не до батьків поквапився страждалець –
до Аретуси помисли його мерщій штовхали,
бо поки він на чужині старався животіти, 1749
незмірний біль, який проймав, не міг його терпіти.
Тож, Еротокрит зважив все й зібрався у дорогу – 1751
і поспішив до хворого мерщій на допомогу.
Та хлопець заспокоївся удома дуже скоро,
оскільки виявив тоді, що батько вже не хворий.
Раділи хлопцеві усі, але найдужче мати,
приїзд синочка з чужини – для неї справжнє свято.
Все місто сколихнула вість ураз цієї днини,
що Еротокрит повернувсь із чужини в Афіни.
Вітрець неждану новину приніс до Аретуси,
і та вже не могла втекти – і знов ввійшла в спокусу.
Найперше, що зробив юнак, як тільки повернувся,
від дому він ключі забрав і від усіх замкнувся,
щоб біль, що мучить, вилити у пісню солов’їну,
підкинуть трісок у вогонь й вуглинок до каміну.
Шухляду висунув, щоб взять звідтіль своє творіння
і милуватись образом прекрасної царівни.
Портрета не знайшовши, він страшенно розтривоживсь,
змінився раптом на лиці, на себе став не схожий.
Йому здавалося, що він в цей час заснув, одначе,
коли проснеться, в шафі знов її портрет побачить!
Еротокрит
Хто аркуші з шухляди взяв, куди могли подітись?
Тож ті папери – не птахи, – щоб в вирій полетіти!
Можливо, що до мене в дім заліз звичайний злодій,
шукаючи передусім усюди срібло-злото.
А чи іще дорожче щось. Папери ж мої, мамо,
їм не потрібні й поготів – скажу тобі я прямо.
Мати
Клянуся, сину, що ключів нікому не давала,
коли ти був на чужині, їх добре зберігала,
не довіряла людям їх, з собою все носила, 1815-1816
аби у дім зайти ніхто не міг крім тебе, сину.
Якось цариця з донькою прийшли до нас раптово,
дізнавшись, що твій батечко був дуже нездоровий.
Царева донька у цей час схотіла влаштувати
прогулянку в саду. На це я мусила пристати.
Ми всю садибу обійшли, зробили ще й зупинку
біля твого великого ошатного будинку.
Якраз тоді ж мені здалось, напевно, що дівча це
хоче його оздоблення зсередини побачить.
Вони зайшли в будиночок, поводилися чемно
і розглядали там усе прискіпливо і ревно.
Лише на хвильку на одну царівна враз нагально
від гурту відійшла й сама заглянула у спальню.
Але нічого не взяла і там не зволікала,
якщо і брала щось до рук, то знов на місце клала.
Пропало щось, а чи знайти? Не переймайся, сину,
твої ключі я при собі носила без упину.
Поет
Все Еротокрит вислухав, про що казала мати,
знов зароїлися думки, хотілось розібратись.
Що до кінця не зрозумів, тримати мав у тайні.
Еротокрит
Що я приховував, палац те знає вже, звичайно.
Якщо ж царівна бачила мої пісні й читала,
то зрозуміла, що то їх опівночі чувала.
Побачивши малюнок мій, вона переконалась,
що я одну, одну її так пристрасно кохаю.
Гадаю, їй хотілося мене тоді ганьбити, 1843-1846
бо як посмів якийсь слуга таке собі зробити,
намалювати панночку й портрет той заховати,
а вечорами у піснях всю душу виливати.
Та й батьку показала все, те, що знайшла, напевно,
то ж він співця, що так шукав, вже знає достеменно.
І ясно, як у гожий день, чого мені чекати, 1849-1852
оскільки аркуші вона не хоче викидати, –
більш схоже – для поганих справ взяла з моєї скрині,
а не для того, щоб, як я, складать пісенні рими.
Таємне в явне перейде. Тож стануть ворогами
ті, що захоплювались так моїми-бо піснями.
Хай перемелеться усе, навіть ота година,
коли послухався порад втекти із батьківщини.
Поет
Тоді задумався юнак, як вийти з тої скрути,
аби зарадити собі і лихо перебути.
Коли гукне його в палац владика, зрозуміло,
давать пояснення про те, що чорне стало білим. 1860
Та винного, крім нього, тут і нічого шукати –
ніхто не сміє світло дня за темінь ночі мати.
Щоб не накликати біди, юнак лишився вдома,
тим більше зовсім не хотів сповідатись нікому.
Лиш Полідору, другові, усе міг розказати –
те, що від нього приховав, тепер той мусив знати.
Еротокрит
Мій друже, тільки ти мені зарадиш, якщо схочеш.
Палац відвідати сходи й віддай владиці почесть.
Водночас пильно придивись, як цар наш походжає,
як почувається, а ще який він настрій має. 1890
Чи чемно говоритиме й, мене згадавши словом,
чи буде роздратований із поглядом суворим?
Тоді хутенько повертайсь і розкажи негайно,
щоб я устиг зібратися чимшвидше у вигнання.
Поет
І до палацу Полідор мерщій подався з миром. 1907
Цар був у настрої якраз, розпитувався щиро
про край далекий, де були, які новини чули,
і руку дружньо простягнув, яку усі цілують.
Із Полідором жартував, у приязній розмові
про Еротокрита спитав, чи він живий-здоровий.
Царівна нагодилася і чула їх розмову,
сама ж не мовила вона ні слова, ні півслова.
Вернувсь до Еротокрита і каже:
Полідор
Цар не знає 1947
біди, яка попереду на тебе ще чекає.
Про тебе він розпитував багато і свідомо,
як ми жили в чужих краях, вернулись як додому. 1950
І Аретусу бачив я – похмуру і сердиту,
що намагалася свій гнів в собі від мене скрити.
Коли ж твоє ім’я вона почула, то ворожість
її зросла й на себе вже вона була не схожа.
Відтак тремтіли вустонька, неначе від отрути,
шептала щось собі під ніс, я не зумів почути.
За поведінкою збагнув, що їй вчинив хтось шкоду,
немов би хоче вигукнуть: «Де мій подівся злодій?»
Вуста були промовисті, хоч цього не казали,
на власні очі бачив все, хоч вуха не чували. 1960
Порадив би тобі вогонь душевний погасити
й до царського палацу більш ніколи не ходити.
* * *
Еротокрит після розмови з другом почувався розгубленим. Хоч він і тішився, що цар нічого кепського не знає про нього, та хлопця мучив розпач, що став ворогом Аретуси. Еротокрит вирішив вдати із себе хворого, одсиджуватися вдома й не показуватися нікому на очі.
Аретуса, дізнавшись про недугу Еротокрита, передала хлопцеві через його матір четверо яблук.
Еротокрит спантеличився, він не міг збагнути, чому дівчина, яка його ненавидить за завдані страждання, передала для нього гостинець і побажала одужання. По тривалих роздумах Еротокрит зібрався до палацу. Із гнітючими думками, які безпорадно клубочилися в голові, він таки подався в царські хороми. Зайшовши до тронної зали, ґречно привітався з царем і краєм ока глянув на Аретусу, яка стояла поруч із батьком. Вона намагалася стримати свої почуття, але раптом зблідла й знітилася. З нестримним бажанням і радістю вона зиркала на того, кого кохала. Відтоді Еротокрит намагався якомога частіше бувати в палаці.
Поет
Тож Еротокрит зачастив до царської господи,
про давнє він не згадував, ходив собі та й годі.
З царівною стрічався він і заглядав ув очі,
хотів вгадати настрій і що та сказати хоче.
Чи досі сердиться, чи гнів стоїть в них на заваді,
тож почувався з острахом, не міг собі зарадить.
Та нерішучий крок зробив, потому – другий, третій,
нарешті ближче підійшов, відчув дівочий трепет.
Він їй у вічі зазирав – розчулена дівчина
на нього подивилася вже іншими очима.
Хоч Аретуса, як могла, жаги таїла рани,
Ерот підступний викривав усі її старання.
Адже лукавством увесь світ він нишком огортає,
страждання всіх показує, кохання розкриває.
Закохані отримують велику насолоду,
коли в них світяться в очах палка любов і згода:
вони радіють від душі, ясним сміються зором,
що трапиться – ці почуття залишать їх нескоро.
Так склалося з царівною і хлопцем серцю милим –
одне із одного очей не зводили щасливих.
Не переймайся сильно так і не дивуйся дуже,
так відбувається в саду житейському, мій друже.
Багато є таких речей, яких не зна людина,
урешті-решт пізнає все – прийде й на це година.
Маля, яке про їжу ще не має навіть тями,
вже від народження свого шукає груди мами.
Іще в утробі матері природа научає:
щоб жити – ссати молоко воно постійно має.
Як молоко у матері хоч трохи гіркувате,
у ротик суне пальчики, аби їх посмоктати.
Воно таке малюсіньке, таке воно гарненьке,
так любо, так зворушливо випрошує смачненьке…
Тож досвід набувається у юнака і юнки,
які кохати учаться за перших поцілунків!
ЧАСТИНА ДРУГА
Поет
Настав той час, коли радів у цій країні всякий –
на конях прибули сюди ізвідусіль вояки,
аби на списах битися заради нагороди:
звитяжцям славу дарувать, а боягузам – подив.
Довідавсь Еротокрит теж про радісну подію,
він забажав змагатися і мав також надію –
у тім турнірі доблеснім не тільки участь взяти,
а показати людям всім відвагу і завзятість.
Юнак повідав другові свої думки відкрито,
щоб Полідор сказав йому, чи варто це робити.
Полідор
Послухай, яку раду дасть найліпший твій товариш:
не влазь в турнір із списами, яким ти дуже мариш.
Якщо складеться доля так, що ти в нім переможеш
і мужністю прославитись як вершник в ньому зможеш,
зміркує мудрий цар собі, що на турнірі битись
зміг і співець, котрого він хотів колись схопити.
Таких відважних, як це ти, в нас не було подавно.
Цим вчинком видаси себе – забуте стане явним.
І Аретуса на свій страх приховує всю правду,
аби твоїй біді хоч чимсь в майбутньому зарадить,
а ти своєю дурістю силкуєшся розкрити
все те, що можна приховать чи глибоко зарити.
Мій брате, знаю лише я, що маєш добру силу,
яку весь час утаював, мов у глухій могилі.
Отож розпитують усі, блукають у здогадках,
хто охоронців двох убив, а вісім – дали задки.
Побачать люди, що вінець виборюєш завзято,
казатимуть, що згиблих двох – ти саме винуватець.
Перед царем, країною вони тебе огудять
і віддадуть тебе мерщій у руки правосуддя.
Тоді на тебе зваляться і біди, і погрози –
і перетворяться пісні та помисли на сльози.
Послухай, братику, мене, я дам таку пораду –
облиш негайно цей турнір і будь від того радий.
По смерті вбитих родичі миритися не згодні,
оплакують ще досі їх і носять чорний одяг.
Еротокрит
О, Полідоре, друже мій, я чую, що ти мовиш,
ціню й цінитиму твої поради й настанови.
Не забував ніколи їх, щоденно пам’ятаю,
та нинішні повчання геть тепер я відкидаю.
Для мене цей турнір такий, висловлююся прямо,
що навіть сто смертей, повір, не перемінять намір!
Все те, що ти сказав тепер, мені не до вподоби, 59-60
ні цар не знатиме – ніхто, що я ота особа.
Облиш повчання, доки ми ще друзі із тобою,
бо хитрощі твої, на жаль, не знають супокою.
Здогадуюсь, про що мені ти хочеш нагадати,
хай буде так, як є, часу не треба гайнувати.
Скажи, як в поєдинкові мені всміхнеться доля
і вибороти цей вінець знайдеться в мене воля,
що може краще бути ще від радощів гордині,
як приз отримати, який зробила господиня?
Чи можна більше тішитись і мати насолоду, –
як знати – золото вона вплела у нагороду? 70
Або ж, коли радітиму вінцю і дні, і ночі, 71-74
не відвертаючи й на мить від того блиску очі?
Чи як, здобувши той вінець, зможу сказать відверто:
з собою пронесу його аж до самої смерті?
Аби за жінку взять її – замало сили маю, 75
підтвердить може кожен, я також це добре знаю.
Якщо не доторкнуся я високості звичайно, 77-80
тоді уявою її чи тінню приласкаю,
Кого б в палаці не зустрів, вельможу чи солдата,
готовий я, твоїм рабам, всім радість подарувати.
Якщо вінець отой мені таки призначить доля, 81
жага утихомириться й не спалахне ніколи.
Поет
Коли побачив Полідор – зусилля марно тратить,
що для свого він друга вже поганий вихователь,
тож перестав його повчать із вечора до рання
(сильніші за його слова, звичайно, у кохання).
Хоч Полідор відмовився від свого докучання,
та друга він не залишав самого в тому стані.
Він піклувався про вбрання, про витязеві шати,
щоб серед супротивників найліпший вигляд мати.
Із срібла й золота його пошили дуже вчасно,
гарнішого вбрання не мав ані один учасник.
Сам Еротокрит готувавсь, аби не мати рівних,
хтів переможцем стать й вінець отримать од царівни.
Прийшов той довгожданий час, змагань пора настала,
жага із кожним днем все більш його у бій штовхала.
Цар просто неба наказав поміст зручний зробити,
там, де зберуться вершники й списами будуть битись.
Його із дощок і колод облаштували швидко
на площі, як і цар бажав, щоб добре було видко.
Суціль у сріблі й золоті там щедро і чарівно
сіяли трони і царя, цариці і царівни.
І ось прекрасний час настав, що з нетерпінням ждали,
аби звершали подвиги хоробрі і зухвалі.
І звуки сурм почулися, лиш сонце засвітилось; 105
всі, крім малих і немічних, сюди уже прибились.
Відклали справи й клопоти, закрили і крамниці, 109
на площу сунулися всі, щоб дійство подивиться.
А як розвиднилося вже, то почали щосили
скликати вершників, якраз і сурми засурмили.
Найпершими з’явилися царевичі гарячі,
обличчя прикриваючи, аби ніхто не бачив,
чий спадкоємець він, яке його ім’я і звідки,
лиш блиску срібла й золота були невільні свідки.
Цар підійнявся на поміст, усівсь на троні владно 117
і знак подав, щоб вершники з’явились невідкладно.
Присутніми були також цариця й Аретуса,
і годувальниця, котра із нею бути мусить,
й за руку держачи її, повинна слідкувати, 121-122
аби в присутності людей не сміла пустувати.
Цар грамоту тримав в руках, в якій про те ішлося,
що в поєдинках на списах, хто стане переможцем,
довівши всьому зібранню і силу свою й вправність,
той приз отримає й себе на світ увесь прославить.
Цариця квіти не прості в руці усе тримала, 127-128
здається, щойно на кущі ту гілку обламала.
Вона збиралася квітки комусь таки вручити 135-138
в цей день святковий: радісний і дещо урочистий –
багатому, хороброму, що горду мав поставу,
котрий списом своїм турнір й себе також прославить.
Стояли всі: старі й малі, й чекали з нетерпінням,
коли почують брязкання списів і тупіт кінний.
* * *
У супроводі вельмож першим прибув на сірому коні у темно-синьому вбранні, розшитому золотими зірочками, вродливий син панича із Мітиліні*. Він був мужній і вправний воїн. Темно-сині шати прикривали його обладунок. На шоломі сяяв девіз: «Пожалійте страждальця. Я у муках досяг висоти. Тепер страждаю від ран».
Невдовзі з’явився двадцятирічний Андромах, царевич з міста Анапліо*, у помаранчевому одязі із срібними оздобами. А на шоломі напис: «Краса тієї, що мене поранила і мучить, затьмарила і сонце».
Гордо в червоному позолоченому вбранні на високому червоному коні під’їхав до афінського царя правитель міста Метоні*, на ім’я Філарет. Він також, як і перші вершники, відкинув забрало шолома, шанобливо вклоняючись цареві. Напис на шоломі повідомляв: «Це серце вогнем гартоване, на ковадлі розковане, і Ерот його стрілою ранить».
У зелених шатах із золотими орлами на грудях прибув багач, якого звали Іраклій. Він володів селами і містами в окрузі Егріпу*. На шоломі мав напис: «Дивлюся на струмок, він не дає мені попити, щоб я засох».
За ним з’явився вродливий юнак – володар Македонії, якому сповнився двадцять один рік, на ім’я Нікострат. Він був не за віком дужий, життєрадісний, але справжній ловелас. Одежу, зшиту із золотих ниток, розцяцькували сердечками. Він був завзятий птахолов, про що промовляв і напис на шоломі: «Багато птахів вполював, то й звуть мене Петрит*, нарешті надурив себе, потрапив сам у сітку».
Здалеку долинув гамір: трубили роги і сурмили сурми. Присутні обернулися у той бік – дізнатися, хто до них наближається. На чорно-сірому великому коні їхав красень-вершник Дракомах, племінник володаря Короні*. Шат на ньому не було, а лише – золотий обладунок. На його шоломі виблискував девіз: «Чим ближче до вогню – пече, омолоджує і зцілює».
Раптом, наче з хмар на землю, спустився правитель Склавонії* Тріполем. Він також не мав шат, на ньому виблискували лати. Завжди на людях був сердитий і пихатий, демонстрував твердість і свою неперевершеність. «Переляк і острах, лють і буря не можуть справжній дружбі сприяти». Такий напис був на його шоломі.
Сюди дістався і мужній володар Аксії* на ім’я Глікарет, який у численних походах уславився хоробрістю і силою. Білявий, вродливий, він дуже вирізнявся серед інших. Кінь з білим крупом, червоними грудьми, чорним животом, сірими ногами, сірою шиєю і бронзовим хвостом ішов плавно, наче біг олень. Його шолом прикрашав девіз: «При повному місяці не садять дерева – засохнуть. Зеленіє лише дерево кохання, пускає коріння»
Караманітис
Мов звір розлючений, примчав на герць караманітис* 320
який вороже ставився до всіх, хто був із Криту.
Владикою могутнім був, до всього ще й багатий,
такого леґеня, як він, попробуй пошукати.
Він вірив своєму мечу – йому лиш поклонявся,
весь час знаходив ворогів – у битвах розважався.
Характер кепський в нього був, тому ні з ким не ладив,
як сердився – увесь сіяв, в коханні бачив зраду.
Спітольйонд до царя явивсь і привітавсь негнівно,
щось пробурчавши, бо панич не був багатослівний.
Його усміхненим іще не бачили ніколи,
повільно говорив, при цім підвищуючи голос.
Всім виглядом своїм лякав людей простих, нещасних.
А ззаду на його плече звисало довге пасмо.
Прибув на дикому коні, лихім і норовливім,
юрба шарахнулася враз у зляканім пориві.
В Спітольйонда був сірий кінь, лиш цяти мерехтіли –
червоні, чорні й бронзові, по всьому його тілі.
Назвав панич своє ім’я, коня свого пришпорив
і місце поспішив знайти, де більш було просторо.
Куди б не сунувся, не міг він вибрать місце гарне,
то тут, то там його шукав, конем крутився марно.
Він шкуру лева поверх лат носив для хизування,
якого особисто вбив колись на полюванні.
Здавалось, виглядом своїм мав чванитись запекло,
а схожим був на демона, який з’явився з пекла.
Смерть із серпом на шоломі, нижче – слова гласили,
неначе кров’ю писані, а не простим чорнилом:
«Якщо мене пізнав, тремти: настане час розплати,
бо від мого меча ніхто не міг ще врятуватись».
Царевич Візантії
У царських шатах золотих, дорожчих, аніж в інших, 365
з великою чванливістю, шляхетний, багатіший
з’явився вершник на коні, немов орел, красунчик,
син візантійського царя. Він був його пестунчик.
З ним двадцять вершників було, і піших – двадцять також –
ще здалеку помітили озброєних вояків.
Піші попереду – герби в них на одежі білій,
тримаючи в руках мечі, що хижо блискотіли.
За ними – кінні вершники у дорогій одежі
довкруж господаря були, мов оборонні вежі.
Попереду усіх ішли без зброї на осонні 375
вродливих вісім юнаків, і кожен – царський конюх.
Вони, як на підбір, були за віком і за зростом:
стрункі й високі парубки – усі злотоволосі.
Ті крокували вміло, в такт, неначе на параді,
появі всіх цих юнаків присутні були раді.
А біля кожного ступав найкращий в світі коник,
таких лиш цар мав, більш ніхто не матиме ніколи –
три чорних, і червоних три, і сірий прездоровий,
і кінь, що в бронзі, так здалось, був скупаний чудово.
Іще на конях гуцали такі ж в передній лаві
чотири славні сурмачі, майстри своєї справи;
манливі звуки їхніх сурм відлунювались в горах,
а тут здавалось, що пташки одним співають хором.
Скакав царевич на коні, якого світ не бачив,
всі бачили, що жеребець занадто вже гарячий,
й не по землі він біг – летів в повітрі стрімко й хижо, 391
в цей день для всіх кінь панича явився дивовижний,
він високо підскакував, земельки не торкався,
фицався, фиркав та іржав, немов звірюка скаливсь,
а відірвавшись від землі, кінь юнака грайливо
в повітрі розпускав свою густу красиву гриву.
Це все царевич витворяв, бо добре знав секрети,
щоб коник слухався його, хай навіть міг буть впертий.
Царевич стримував його, немов ягня щохвилі, 399
засвідчуючи, що над ним він має дужчу силу.
І натовп, бачачи все те, не вірив до останку –
з’явився леґінь сонячний, немов промінчик ранку!
З усього було видно, що з’явився справжній леґінь, 403-406
якби його хтось і не знав – все ж неодмінно б ствердив,
що він із роду царського, нащадок, верховода,
оскільки вершники його і піші супроводять.
Гість до царя наблизився, статечно привітався,
вклонившись поскромніш йому без жодних викрутасів,
з любов’ю і повагою, бо той же – повелитель,
тож до величності його не просто підступитись.
Пістофор звали юнака, і, як казали люди,
царевича-пестунчика в його країні люблять.
Він серце, як в дракона мав, і левову природу, 413-420
ні пішого, ні вершника він не страхався зроду.
Наряд такий на ньому був, що мало хто міг знати
із чого зшитий – і ніхто й слівця не міг сказати –
вилискував на сонці так, що меркло все навколо,
навіть краса того вбрання від блиску захолола;
всякий боявсь наблизитись – загроза існувала,
що блиск одежі лицаря міг засліпить зухвалість.
І цар у від повідь кивнув привітно зразу тому,
хоч не робив подібного в цей день іще нікому.
Люб’язно привітався цар і усміхнувся мило
царевичу взаємно так, що іншим і не снилось.
Із золотого трону цар підвівся принагідно,
аби засвідчити усім, що він шанує гідність.
Царівну мрів звоювать – і серце відчинити, 427-434
і труднощі царевича не зможуть зупинити.
Щасливий міркував юнак, що є така нагода –
бажання вибороть своє, здолавши перешкоди. 430
Девіз на шоломі плекав царевичу надію,
що з виноградної лози зірве плоди незрілі.
Рядки гласили: «Час прийде, солодко-кислуваті
їстиму ягоди, тепер не можу й скоштувати».
Всі погляди людей у бік царевича звертались, 435
вже ні на кого більш вони дивитись не бажали.
Лиш Аретуса серед них все ж іншу думку мала,
хоч нянечка її в цей час нітрохи не вгавала.
Єфросиня
Царівні годувальниця на вухо все торочить:
Хіба такого красеня твої не бачать очі?
Ти придивися, знов і знов, і спереду, і ззаду –
узрієш джерело краси й багатство свого саду.
Прошу тебе – це твій талан, це доленьки ухвала,
вона царевича тобі у женихи послала.
Одружишся й оціниш це, що він для тебе пара,
хай Еротокрит здалеку про тебе лише марить.
Смердючі трави і квітки отруйні враз забудеш, 447-448
й троянду запашну собі на все життя здобудеш.
Поет
Все, що довкола діялось, її не зачіпало,
здавалося, що холодно чомусь царівні стало.
І навіть сонце, що пекло нестерпно ще ізрання, 450
не зігрівало, в помислах вона була в коханні.
Володар Патри
У натовпі побачили, як знову хтось прибився –
з лиця поганий, наче лев, ричав і надто злився.
З’явивсь без супроводу він, озброєний був люто,
від п’ят своїх до голови – увесь в залізо кутий.
У латах преважких старих, що навіть поржавіли,
лице насуплене було, як хмара, чорно-сіре.
Коня прудкого мав панич – і вітру не догнати,
хоч бій ще не розпочинавсь, а він вже був на чатах.
Броня була доречною у цю складну годину.
Колись давно він закохавсь у дівчину вродливу –
і намагавсь не раз, не два тоді свого добитись –
умовити ту дівчину із ним у парі жити.
Але жених лиш викликав у дівчини відразу,
бо з виду некрасивий був, та ще й дурів від сказу.
Гість, як належить, підійшов, цареві поклонився
із шанобливістю, але, як завше, сильно злився.
Ім’я носив він Дракокард, бо схожий на дракона,
на людях був весь час сумний, та не сміявсь і вдома.
Батьки померли, лиш його поклали у колиску,
отож дитячого як слід вони не чули писку.
У Патрах народивсь панич і жив там без опаски,
людей ніколи не любив, сам не пізнавши ласки.
Лиш до Спітольйонда ступив відверто і відкрито,
підвівши брови високо, і подививсь сердито,
лиш встигли привітатися, як звірі заричали –
цих вершників у натовпі боялись і мовчали.
Царевич із Кіпру
В цю мить почулись голоси і тупіт з далечіні,
і зброї брязкання гучне, удари, торохтіння.
То яструба сюди несло – царевича із Кіпру,
немов схід сонця засіяв у вранішнім повітрі.
Наблизився він до царя, назвав ім’я наразі
і списа попросив, аби дали йому відразу.
Найважчого узяв юнак, метнув увись охоче,
а потім упіймав той спис, мов зірваний листочок.
Кіпрідим звавсь. Його ім’я було відоме людям,
бо про таланти юнака казали ледь не всюди.
Тоненька шаль поверху лат його броню ховала,
була розшита золотом – дерева обнімались.
Майстерно вишиті на ній струмок, а вище – птахи,
що не хотілося очей від того відвертати.
На шоломі виднілася яскрава колісниця,
позаду неї зв’язаний Ерот тягнувся ницьма.
Сріблясті букви унизу слова складали гожі,
що той засліплений Ерот його не переможе, –
«Я переможця, молодця, який не раз прославивсь,
за колісницею тягну, така вже його слава!»
Еротокрит
Людей тьма-тьмуща звідусіль зібралась на майдані.
Ось Еротокрит появивсь у преспокійнім стані.
На чорному коні, який одну мав ногу білу,
сам верхи в білому вбранні, мов зірка мерехтів він.
Налюбуватись люд не міг статурою міцною
оцього вершника, який також міг стать героєм.
Одежу сріблом-золотом для нього вишивали,
щоб обладунок воїна поверху прикривала.
На шоломі малюнок був: на полум’я без страху
летів, немов чиясь душа, метелик-бідолаха.
Довкруж у золотій каймі сріблилось кожне слово,
розказуючи про печаль, що сталась од любові.
«Мені сподобавсь блиск вогню, дививсь на нього грізно,
наблизився, опікся весь, втекти було вже пізно».
І Еротокрит до царя наблизився обачно,
відкрив забрало, аби той лице його побачив,
назвав ім’я і поглядом спинився на коханій;
вона відчула – випурхнуть серденько намагалось.
Тремтіли юнка і юнак, між ними стався спалах,
але жарину в попелі вони удвох сховали.
Як птах задубне угорі та спуститься на землю
і сонце, запримітивши його, зустріне чемно,
відразу ж пурхне між гілок і там сидіти буде,
розправить крила і почне співать на повні груди,
пізніше в небо полетить, щоб знову покружляти,
щоб свою радість світові усьому показати.
Тож і вона на радощах подумати посміла
тоді про сонце лагідне, яке б її зігріло.
Створила радо красеня на втіху всім природа,
такого більше не знайти від Заходу до Сходу.
Поганим може й був колись, але у ту годину,
коли про нього думала, він був для неї милим.
Про нього завше мріяла і марила зі страхом,
бо їй здавалось, що колись він відлетить, як птаха.
Як мореплавець в буревій, в сльоту, в густих туманах,
хоч як би страшно не було, пливе усю ніч справно –
для нього зірка у путі горить дороговказом,
і він, на неї дивлячись, править стерном щоразу.
Й вона теж опинилася в тумановому плині,
у сутінках бажань юнак для неї був єдиний,
бо Еротокрит їй світив тоді, мов зірка ясна,
яка для неї на весь вік вже не могла погаснуть.
Супокій тіло оповив і свіжість доторкнулась,
у тому, що ризикував, знайшла свій порятунок.
І придивлялася вона до хлопця молодого,
уваги не звертала більш царівна ні на кого.
Всі інші не цікавили ні зовні, ні у силі,
усі були, як ніч, а їй світився Місяць, милий!
Хай буде грець Еротові, він знає свою справу,
махлює й насміхається над мудрістю лукаво.
Людей збиває із пуття, за вчинки незугарні
суддю заплутає – і той враз робиться безтямним.
О, скільки паничів сюди наїхало вродливих!
Та тільки Еротокрит їй здавався справжнім дивом.
Багатим не цікавилась, їй бідний до вподоби,
серпанком прикривала тут допитливий свій погляд.
Панич із Криту
Хотіли люди вже зімкнуть шеренгу на майдані, 581
та несподівано сурми почувся звук нежданий.
Побачили, як з пилюги клубочилася хмара,
та вершник разом з почтом тут з’явився, мов примара –
і чорний кінь, і чорний спис, і чорні в нього лати,
до всього ще у вершника були і чорні шати.
На вигляд сильним, доблесним здававсь цей повелитель,
який родивсь і виростав на острові, на Криті.
У місті всім відомому і древньому – Гортині*
він гарним був господарем, де править і понині.
Та сталася біда, тому він був увесь в печалі. 591
(Його товариші також подібний вигляд мали).
Ерот підступний, що йому підставив першим ніжку,
за ним-бо ходить вічно Смерть – і завжди без усмішки.
Тож знайте: царська кров текла у паничевих жилах,
і батька дужого він мав, якого всі страшились.
Помер той, коли синові три сповнилося роки,
при матері синок зростав, без батькових уроків.
Але в любові грамоти військової навчався,
царевичем усюди він достойно величався.
Всі юнакові радили женитись і радіти, –
а він чомусь ще змалечку старався самотіти.
Хоча і добре розумів, що діється, та схибив,
заплутався й попався сам у невід, наче риба.
Якось уранці він уздрів замріяну дівчину,
немов троянду у росі, мов ангелятко миле.
Вона сиділа при вікні і на мадаполамі
щось вишивала трепетно шовковими нитками.
Вуста, мов пелюстки троянд і очі, як сапфіри – 609-614
її красиве личечко світилося без міри.
Лишень побачив дівчину – підступно полетіли
кохання потаємного у його серце стріли.
Перемінився враз юнак, забув про світ немилий,
раптово розум юнака та врода полонила.
В той час нікого не було в царевича удома,
самотньо жив, батьки давно померли, як відомо.
Ніхто не міг поспівчувать, ніхто не міг порадить,
аби полегшити життя і власний біль загладить.
Але щораз юнак почав до неї заглядати,
оскільки покохав її – не міг спокійно спати.
Вона не знатною була, грошей не мала дуже.
Хоча здебільшого до них любовна хіть байдужа.
І ґав тут не ловив Ерот – він видався за свата,
охоче незабаром став він шкоду затівати,
тож скоро закохалися обоє до нестями.
Ерот підступний завсіди робив ці справи прямо.
Все добре склалося у них, невдовзі одружились –
такої пари в світі цім знайти було несила.
Вони були весь час разом – не знали зовсім горя, 629- 646
гуляли лісом, горами, відвідували море.
Та переважно весь свій час проводили на Іді*,
найкращім місті на землі, де і жили безбідно.
Рівнини й гори тут були, ліси, яри й долини,
буяли трави з квітами, річки текли без впину,
сади плодили, квітнули незміряні левади
і пасли пастухи довкруж тут незлічені стада.
У тій місцевості, на жаль, між пастухів, на диво,
одна пастушка лиш була по-справжньому вродлива.
Отару гнуло пастися дівчатко босоноге
і досить часто з юнаком стрічались на дорозі,
котрий на полювання йшов із луком у цю пору,
і звір ніколи не тікав від хлопцевого зору.
Носив усяку дичину: козуль, зайців додому
на Криті кращих не було мисливців – всім відомо.
І де б не стрічалися, якої тільки днини,
не пробігала почуттів іскорка поміж ними.
У нього й думки не було на когось задивлятись,
бо рідну жінку парубок хотів лише кохати.
Але буває – ревнощі закрадуться єхидні,
думками непотрібними людські мізки загидять.
І стануть переслідувать, і завдавати рани,
терзатимуть здоровий глузд і серденька дістануть.
Дівчина запідозрила, що милий закохався
в пастушку, на яку було частенько задивлявся.
Огидна думка з голови уже не вилізала,
тож ревність зародилася – велика і зухвала.
Фантазія не знала меж, уже здавали нерви, 657-658
все думала про дівчину-пастушку безперервно.
Вона схотіла крадькома про все як слід дізнатись:
можливо, це здогадки лиш, то нащо убиватись?
Якось пішло до джерела подружжя по обіді
і біля нього прилягло, щоб сон солодкий звідать.
Далеко вдалині від них лунали смішки й жарти –
бо друзі вирішили, що їм заважать не варто.
Харідим, як і завше, лук носив обов’язково –
а раптом звіра вполювать удасться випадково.
До дерева він прихилив його, а сам вже слухав, 667-670
як тихо дзюркотить вода – крізь сон все чули вуха.
Тож лук той зовсім поруч був й завжди напоготові –
мисливцем був справжнісіньким Харідим гоноровий.
І дивовижний спів пташок, що поруч щебетали,
і дзюркотання джерела Харідима приспали.
Його вродливу жіночку зненацька осінило:
«Як поведеться після сну наразі її милий?»
Неподалік від джерела пастушка на леваді
пасла одна-однісінька чуже овече стадо.
До себе мовила вона: «Сховаюсь за гілками, 677-680
коли проснеться чоловік, що він робити стане.
Мовчатиму – ні пари з вуст, аби не знав, що поруч
за ним спостерігаю я, утікши з його зору.
Вона пішла у чагарник, ніхто того не бачив, 681-682
тож, жінка – на умі собі, сховалася добряче.
Стояла у чеканні та, і серце трепетало, 683-684
чи справдяться плітки людей, котрі її повчали.
Харідиму почулося, що тупає зухвало
під вухом лев, і серденько ураз закалатало.
Відчув, що холодом його, як снігом, обсипає,
і груди лапами той звір нещадно розриває.
Проснувсь панич наляканий, немов од поторочі,
не догукався вірної, на зброю втупив очі.
Підбіг до дерева й схопив швиденько свого лука,
не знаючи, що день оцей несе йому розпуку.
Дружини не знайшовши, він розхвилювався дуже,
але подумав, що вона пішла у дім подружній,
тому і вирішив гайнуть до лісу пошукати
якогось звіра, щоб його для дому вполювати.
Аж тут помітив, що гілки хитаються у хащі,
й подумав, може, олень там сховавсь йому на щастя,
тож влучно з лука вистрілив, але не стало дива.
(Який злощасний випадок, яка несправедливість!) 700
Це трапилося миттю. Він стрілу пустив, де бачив,
як хилиталися гілки. Хтось ворушив їх наче.
Неподалік сховалася Харідима дружина,
мов не могла собі знайти вже ліпшої місцини.
Стріла потрапила у ціль, влучила в груди прямо,
зойк вирвався умить, але не чулось за кущами.
Здається, що красуня та, не зойкнувши, померла. 707-710
(До біса і думки її, і ревнощі, що жерли!)
Він відчував, що у руках його здобичі жертва,
що від стріли шаленої вона зробилась мертва.
Панич хутчій пустився в ліс, аби ж тієї миті
підстреленого звіра там вже голіруч схопити.
А те знайшов, що не шукав, що не хотів – побачив,
з-за полювання до життя утратив хіть одначе.
Кохану він свою знайшов бліду в потьоках крові. 715-724
Та встигла ще йому сказать, що все це від любові,
і смерть цю прийняла тому, що він її навічно.
Сказала це й померла так, зімкнувши свої вічки.
Побачивши таке юнак у горі був готовий
в годину цю покінчити тут прямо із собою.
І гіркота і смуток враз його заполонили,
і світ, який він так любив вже став йому не милий.
Все те, що трапилось, його тягло на душогубство,
Харідим вирішив тоді вчинити самогубство.
Тут друзі повернулися й знайшли його в печалі, 725
він щиро розповів про те, яка пригода сталась, –
розпачливо, і голосно, і гірко всі ридали,
щоб гореньку зарадити, мисливця утішали,
з усього було видно, що вини його немає, 729-734
тож утішали, як могли, хлопчину відмовляли
від самогубства аби він не думав все ж про гірше,
і в безнадійності такій, так не вчинив, як інші.
Від слів хороших, що почув отямивсь в ту хвилину,
розсудок повернувся знов, як всякої людини.
Він вирішив усе життя коханій присвятити,
хоробрими учинками свою любов скріпити.
Весь час невтомно мандрував з країни до країни,
ставав учасником усіх, які були, турнірів.
І ті вінці, які йому за доблесть скрізь вручали,
він на надгробок милої вивішував в печалі.
Для нього перемоги ці були як справжні ліки,
вони щораз приносили утіху чоловіку.
Коли ж дізнався про турнір, що буде у Афінах,
радів тому, що участь в нім він візьме неодмінно,
увесь у чорному вбранні на списах битись зможе
за господиню серденька і, звісно, переможе.
Отримавши і цей вінець, йому хотілось лише747-748
знов на могилу віднести і там його залишить.
Він запізнився на турнір через важкі дороги,
але, як тільки дали знак, помчав без застороги.
Харідим в поєдинках був затятим і удалим,
де б він не бився, грім гримів і блискавки шугали.
Іскрилась зброя, кров текла, як лютував вояка, 753-754
мов бурі, що ламає все, його лякавсь усякий.
На шоломі зображена була свіча погасла,
її ж бо вітер потушив сердитий і злощасний.
Гірка печаль, нестерпний біль, що душу допікали,
внизу під нею у девіз словами виливались:
«Вогонь, який мені світив, уже давно не світить,
тепер блукаю в темені – його згасив злий вітер».
Напрочуд знали його всі – і вершники, і піші,
казали: «Лев з’являється із Криту найгрізніший!
Харідим, що колись було утратив свою любу,
тепер самотній чоловік, нікого більш не любить.
Якщо сто років житиме, не зміниться ніколи,
його випробуватиме за гріх постійно доля».
Коли Спітольйонд те ім’я почув, скипів одразу –
почав несамовито весь трястись, немов од сказу.
Аж сипав іскрами вогонь з його очей неспинно,
всі миттю розступилися, звільняючи місцину.
І головою не кивнув, царю не поклонився,
і говорити в нього він собі не попросився,
утупився в прибулого, показуючи пальцем,
готовий вже був битися з критянином зухвалець.
Караманітис
О, царю, я дізнавсь, що ти гостинний і поважний,
тому й прийняв запрошення твоє цілком розважно.
Повсюди знають про мої надмірні апетити,
бо я навчився, як ніхто, свій меч в крові святити.
Відкинув сумніви й прибув тобі віддати шану,
про нашу зустріч залишить всім пам'ять бездоганну.
Але не думав, не гадав критянина зустріти;
образа давня поміж нас, відома в білім світі.
Налаштувавсь він утекти, коли мене побачив,
та не вдалось; ще не знаття, хто матиме удачу...
Давним-давно це діялось. Його підступний тато
меча, якого має той, забрав злодійкувато.
Тоді, коли я був малим і говорив погано,
то він мою сім’ю увів в небачену оману.
У Склавунії* мій батько раз на джерело натрапив
з студеною водицею, приліг там спочивати.
І батько тільки-но приліг, упав у сон глибокий,
свого меча повісивши на дерево високе.
Спав міцно й довго батечко, неначе янголятко,
проснувся, а меча нема – критянина вкрав татко.
Тож, царю, розсуди скоріш, таки цей кепський вчинок,
нехай віддасть мені меча, бо від мого загине.
Вже про турнір не думаю, за ним лиш буду стежить,
допоки не верну меча, що батькові належав.
Критянин
Караманітисе, казки усім нам тут торочиш,
за правду хитрощі свої ти видавати хочеш.
Усім розказуєш, що меч тобі належить зроду,
мовляв, вас батько обікрав, брехню таку городиш.
І батько твій такий, як ти, аби людей лякати.
З твоїм зустрівся мій, коли став подорожувати.
Шукав причину твій щодня для сварок, щохвилини,
те, що шукав він, те знайшов, те, що просив, отримав.
Коли не стало сил терпіть ці вибрики невдячні,
вони за зброю узялись; народ все чисто бачив.
Мій батько справний був боєць, не варто й говорити,867
твоєму добре показав, як сваряться на Криті.
Твоєму батьку руку мій поранив, також ногу, 869-872
твій начувався від мого, дісталося дня того.
І випустивши з рук меча, взнаки давалась рана –
по-правді втратив він його, а не якимсь обманом.
Коли твій батько зрозумів – перемогти не зможе, –
бій припинив, свого меча залишив переможцю.
Найбільше, що цінується у мужньому хлопчині,
аби не піддавався він на брехні і на кпини.
Бо кажуть страх йде від брехні, хоч вірить їй не всякий,
вона вишукує собі здебільше задаваку.
Брехня мов їжа для людей. І ситяться безглуздо
брехнею – скрізь таких знайдеш – хвальки і боягузи.
У тім, що ти найліпший тут – і сильний, і хоробрий,
ти можеш помилятися, про це я знаю добре.
Поет
Забігали довкола них учасники турніру, 911-918
щоб зблизька роздивитися розгніваних допіру.
Образи від Спітольйонда всі чули безперечно,
і як критянин сперечавсь, відповідав не ґречно.
Нарешті цар утрутився – почав їм говорити, 915
щоб хлопці заспокоїлись, хотів їх примирити.
Із намірами добрими від серця мудро мовив
Спітольйонду, виважував цар кожне своє слово.
Цар
Не думав, що сьогодні я, в турнірний день від тебе 919-938
почую з вуст твоїх слова, яких казать не треба. 920
Якщо і наболіло щось, залиш це, іншим разом,
мені про все, без поспіху, в подробицях розкажеш,
щоб день такий незгодою не зіпсувать громаді,
нехай вона в святковий час не стане на заваді.
На цім великім зібранні,, щоб радість всі відчули, 925
я шанобливо ставлюся до кожного з прибулих,
якби мою дитину хтось надумався убити,
у дні святкові, як оцей не смів би я помститись.
Я не хотів би зараз тут для помсти мить шукати,
куди царевичів здаля наїхало багато,
де стільки паничів, гостей приїхало у місто, 930
але хотів би, щоб вони гуляли, веселились.
А ти підняв тут шум і гам, було б за що вже злитись,
якийсь там меч, який до рук критянина потрапив
і зіпсувати хочеш день, вчиняючи розплату?
Залиште суперечки ці, щоб не зайти далеко,
коли турнір закінчиться, а з ним скінчиться спека,
у вас ще буде час на все, і віднайдете місце,
аби порозумітися, а зараз припиніть це.
* * *
Намагання царя запобігти злу, були марними. Коли він зрозумів, що затятих ворогів не стримати, дав дозвіл на бій.
Давня сімейна ворожнеча штовхала царевичів на смерть. За наказом царя визначили місце смертельного поєдинку, схвильовані і перелякані люди оточили їх з усіх боків, щоб краще бачити. Усім дуже подобався Харідим, і вони проймалися жалем до нього. Кожен леґінь тримав у руках щит і меч. Наче два голодні леви в лісі, готові до стрибка, вп’ялися поглядами один до одного. У їхніх очах кипіла лють і клекотіло нетерпіння. Люди дивилися на двох хоробрих воїнів, які кружляли один навколо одного, вимахуючи мечами і вправно прикриваючись щитами. І страх переповнював глядачів: з натовпу долинали зойки, плач і квиління. Коли дужий караманітис намагався перемогти силою й натиском, критянин, вправніший від нього, майстерно відбивався і в слушну мить поранив суперника мечем у стегно, а потім – у груди. Поранений Спітольйонд розлютився ще дужче і спробував поцілити Харідиму в голову, але той захистився щитом. Щит розколовся навпіл, а критянин отримав легке поранення руки. Царевичеві з Криту стало важче утримувати суперника на відстані, тому він почав частіше атакувати і напосідати на нього. Удав, що хоче вдарити Спітольйонда по ногах, і той прикрив їх щитом. Цієї ж миті критянин смертельно поранив караманітиса в шию.
Поет
На землю впав Харідимів давно заклятий ворог;
ніхто не сподівавсь на те, що все скінчиться скоро.
Той тричі люто заволав, став наче очамрілий –
і небо захиталося, й земля задвиготіла.
Щосили він кричав, тоді почав, мов звір, ричати,
з грудей він дику лють не хтів на той світ відпускати.
В цю мить він був такий страшний, що всі пополотніли,
сьогодні вперше пролилась кров із людського тіла.
Тепер навік убитого покинули химери,
готовий був зустрітися з Хароном* у печерах.
Та раптом сталась дивина в годину цю велику –
хазяїна Спітольйонда за шкіру кінь все смикав.
Коли той бився, кінь весь час водив за ним очима,
хотів хазяїну в цю мить допомогти хоч чимось.
А як покинула цей світ його душа мовчазно,
упав на землю кінь й помер – пішов за ним відразу.
Здавалося, що час настав робити людям свято,
та не хотілося царю турнір розпочинати.
Смеркалось. Не влягалося велике хвилювання,
відтоді, як Спітольйонд впав на землю бездиханно.
Його несправедливість всі засуджували строго,
цар шкодував убитого, пройнявсь жалем до нього.
Насправді, що присутні тут – чи не усі миряни
хотіли, щоби переміг у всіх боях критянин.
Волали і старі, й малі – і гул висів неспинно,
висловлюючи радість так в переднічну годину.
Цар наказав, аби народ утихомиривсь зразу
і завтра на турнір прийшов із ним дивитись разом.
Сум промайнув – цар знехтував, чого хотіли люди,
для них ця ніч, мов тисяча, тепер тягнутись буде.
У Аретуси серденько тихенько защеміло,
тривога появилася у ньому, зрозуміло,
бо Еротокрита вона вже не побачить – пізно,
він піде готуватися на завтра – битву грізну.
З душевним болем, що вона уміло прикривала,
наблизилась до батечка і душечкою стала.
Ще й руку повелителя донька поцілувала,
признавшись, що вона, на жаль, сьогодні у печалі,
бо зіпсувався цілий день із-за страшного лиха.
Таке йому повідала, зійшла з помосту тихо,
пішла разом з царицею додому спочивати,
доньці за подругу була її рідненька мати.
Печальним Еротокрит був також у ці хвилини,
бо несподівано бої на списах припинили,
отож не зможе показать всю спритність і хоробрість,
але критянину таки він заздрив лиш по-добрім,
що в поєдинку той здобув звитягу незрівнянну;
все утішав себе, що час його іще настане –
покаже вправність воїна, щоб знали цілковито,
кого потрібно славити, кого треба хвалити.
З думками цими він пішов також відпочивати
і біля ложа примостив списа й залізні лати,
аби зустріти ранок свій і вдітися, як воїн,
він буде ліпшим, ніж усі, – суперником достойним.
Настала тиша. Гусла ніч, пішли всі спочивати,
і кожному хотілося солодкий сон побачить.
Та Аретуса не могла ніяк собі заснути,
ходила із кутка в куток, не знала, як їй бути.
Зітхнула няня, підійшла і бідолашній каже:
Єфросиня
Тепер ти бачиш, як життя закінчують відважні?
Вони на бійню сміло йдуть, вмирають з повним правом,
вельможі споглядають лиш, замовивши виставу.
Ти зрозуміла, що кажу? Настав до мене вуха –
тобі відкрилась я, як є, а ти уважно слухай.
ПОЕТ
Царівна лиш у відповідь все думала-гадала, –
коли розвидниться, жага сама прийде жадана.
Світанок втіху повсякчас приносить невеличку
і виглядає з темряви, показуючи личко,
пташки низенько пурхають, радіють цьому світу,
і паморозь на крильця їм росу несе з привітом,
вони сідають на гілки, летять до гір, до лісу,
і кожна з них витьохкує свою найкращу пісню,
і дзвінко просять сонечко проснутись неодмінно
і щиро бризнути на них своїм ясним промінням.
Схопилась Аретуса враз, віконце відчинила,
і радісно вдивлялася у той світанок милий.
А потім одягнулася і почала чекати,
коли їй скажуть, що пора покинути кімнату.
І Еротокрит пробудивсь, як почало світати,
до рук схопив свого списа, вдягнув залізні лати.
Сів на могутнього коня, з’явився на майдані,
щоб ждати інших вершників у сизому світанні.
Але ще сонце не зійшло, примчали і прибулі.
Вже сходилися глядачі веселі, мов на гулі.
Діставсь на площу зранку цар, із ним прийшла рідня вся,
з найближчими придворними, – і на поміст піднявся.
Він вершникам всім наказав поближче під’їжджати,
щоб тут же кожному із них свій вибір визначати.
Для бою вибрав лише трьох, – всім іншим – окрай стати
і звідтіля спостерігать бої і черги ждати.
Мав бути першим кіпріот, наступним був критянин,
а Еротокрит третім став – красою незрівнянний.
Вони по черзі з іншими змагатися повинні,
щоб подарунок вибороть у поєдинках нині.
Наразі всіх їх записав цар власною рукою,
аби шахрайства не було й помилочки якої.
Харідиму трьох вершників він визначив завзятих:
і Дракокарда юного, й такого ж – Нікострата,
і Тріполема дужого, з Склавонії владику,
котрий страху не знав і смерть лише на себе кликав.
Тож після цього кожен знав, з ким буде поєдинок,
показуючи глядачам всю міць свою невпинно.
Із нетерпінням радісним усі чекали знаку,
щоб цар дозволив вже турнір розпочинать воякам.
І двадцять п’ять фанфар і сурм тут грянули довкола –
від звуків цих поміст двигтів й шарахалися коні.
У головах людей одне крутилося допіру:
хто з вершників вінець собі здобуде на турнірі.
Хотілось грому і дощу, щоб налетіли хмари,
в цей час, як сонце з висоти усіх нестерпно смалить,
бо всохнуть квіти і трава, усі-усі рослини.
Коли ж сюди рясні дощі із висоти нахлинуть –
на радощах старі й малі будуть пісні співати,
бо все посохле на очах почне знов оживати.
І Еротокрит теж бажав, щоб це нарешті сталось –
замовкли труби і настав для воїнів день слави.
Ще дуже він чекав, коли сурмитимуть удруге,
аби пошвидше списа взять і підтягнуть попруги.
І Аретуса у цей час супокою не знала
і, обернувши голову до няні, запитала:
Аретуса
Чи скажеш, Єфросине, хто із парубків найліпший,
гнучкіший, жвавіший, хто із них усіх мужніший,
рухливіший, спритніший, хто озброєний надміру,
із панською поставою, хто кращий на турнірі?
І хто тримається в сідлі – справжнісінький вельможа?
Я знаю – в тебе гарний смак, ти оцінити можеш.
Поет
Тож няня, глянувши тоді, що при оцій нагод,
царівна з хлопця в білому очей своїх не зводить,
все зрозуміла: пристрасть вже укоренилась сильно, –
пишалась Еротокритом, вдивлялась в нього пильно.
Щоб якось вплинути, вона сказала:
Єфросиня
Люба доню,
поглянь і ти, що бачу я – усе мов на долоні,
ті, що з’явились тільки-но, мені не до вподоби,
я схильна до царевича небаченої вроди,
що в супроводі паничів прибув, мов сонце ясне.
Не намилуюся ніяк, на мене – він прекрасний.
Аретуса
О, люба нянечко моя, ти добрий досвід маєш,
але, хто кращий серед них, ти до пуття й не знаєш.
Між тих, хто у червоному й зеленому приїхав,
найкращий – в білому юнак. Для мене він – утіха.
Єфросиня
Я чула і тобі скажу, найліпша господине:
вінець, який робила ти, потрапить на чужину.
* * *
Знов засурмили сурми. Це означало, що бої триватимуть і далі.
Стрункі юнаки, міцні тілом і сповнені трепетним жаданням у серці перемогти й отримати з рук красуні Аретуси золотий вінець, уже вишикувалися.
Вершники повинні були двічі здійснити заїзди у двобої на списах. Якщо старійшини-судді визначать переможця після другого заїзду, третій бій не проводитиметься. Якщо хтось із вершників впаде з коня, вважатиметься, що він програв. Якщо після бою обидва вершники знову опиняться на своїх позиціях, старійшини-судді приймуть остаточне рішення, з яким мусять рахуватися учасники турніру.
Першим виступив Еротокрит проти Філарета з міста Метоні, вродливого юнака. У другому заїзді Філарет не втримався в сідлі й упав з коня. Наступним суперником Еротокрита був Іраклій. Після двох запеклих боїв обидва залишилися в сідлі, але третього заїзду не дозволили судді, бо визначили, що переміг Еротокрит.
Третім проти Еротокрита мав виступити Дракокард, панич із Патри. У першому заїзді суперники лише доторкнулися один до одного списами. Наступного разу герць був такий стрімкий, мов бурхлива гірська річка, яка, клекочучи, затягує необережних у вир. Спис Дракокарда зачепив Еротокрита нижче шиї і ледь не збив його з коня, але цієї миті блиснув на сонці Еротокритів спис і, поціливши в забрало шолома, тріснув. Суперник звалився на землю.
Настала черга битися Кіпрідиму з чотирма іншими юнаками. У бій з ним вступив Димофан із міста Мітиліні. Перше протистояння не визначило переможця. У другому заїзді двобій був дуже напруженим. Від сильного удару списа у Димофана запаморочилася голова, і він гепнувся додолу.
Іншим суперником Кіпрідима був син царя Анапліо Андромах. Удари списів уже в першому зіткненні були такими сильними, аж юнакам здалося, що їм обом прийшов кінець. Навіть коні впали на передні ноги. Визначальним став другий бій. Андромах був збитий з коня потужним ударом списа.
Третім проти Кіпрідима виступив Глікарет із Аксії. Перші удари в лати обох були такими сильними, що серця леґенів ледь не вискакували з грудей. Але долю другого двобою вирішило падіння коня, який потягнув за собою Глікарета.
Кіпрідим знов озброївся, і сурми нагадали, що починається наступний бій. То викликали Пістофора, сина візантійського царя. Багато хто саме йому пророкував перемогу на турнірі. Двоє вершників на конях скидалися на птахів, ладних летіти до своєї перемоги. Зустрічні удари списів були такі потужні, що в обох паморочилося в голові й дзвеніло у вухах. У другій сутичці обоє промахнулися й з опущеними списами повернулись на висхідну позицію і продовжили бій. Пістофор поцілив у ліву щелепу суперника. Кіпрідим вискочив із сідла, але втримався за шию коня й так ударив візантійського царевича, аж в очах потемніло, і він, не встигнувши збагнути, що сталося, звалився на землю.
По цих подіях глядачі з нетерпінням чекали на сина правителя Криту Харідима та трьох його суперників, яких доля звела у змаганні.
Перший на бій виїхав Дракомах, правитель міста Короні. Він наблизився до Харідима й оголосив: «Те, що було вчора, вже історія. Запам’ятай – воїна визначає спис. Сьогодні ти побачиш, що таке насправді бій на списах». Харідим спалахнув, мов сірник, і відповів: «Ну, тоді покажи – бій нас розсудить». Гнів і ненависть воїна в чорному вихлюпувалася через край. Він міцно стиснув у руках свого списа і вже був готовий нанести перший удар супротивнику. Дракомах з усієї сили поцілив хороброго критянина в лоб так, що зірки засвітилися в очах. Але той, маючи велику силу волі й мужність, відповів ще сильнішим, смертельним ударом – і Дракомах вилетів із сідла.
Другим супротивником критянина був Нікострат, владика Македонії. Вони виявили люб’язність один до одного. Харідим, зважаючи на молоді роки вродливого суперника, порадив йому відмовитися від поєдинку. Юний македонець відхилив пораду, мовивши, що його тоді засудять люди. Зрештою вони погодилися, що після битви на списах залишаться друзями. Вже перші удари списів у груди хоробрих юнаків виявилися такими сильними, що здалося, наче задвигтіла земля. Вони роз’їхалися і знову кинулися один проти одного. Коли коні порівнялися, їхні списи одночасно вцілили один одного в рамена, і хлопці знову роз’їхалися, бо цього разу судді не визнали переможця.
Третій двобій затьмарив небо пилюгою.
Точний удар списа критянина закінчився фатально.
Тепер настав час критянину змагатися з Тріполемом. Битва була найжорстокішою. Суперники закрили забрала, стиснули міцно списи, коні стали до бою. Тріполем влучив Харідиму в голову, аж посипалися іскри від списа, а кінь упав на передні ноги.
Харідим у відповідь завдав іще потужнішого удару, і кінь звалився з вершником додолу.
Поет
Фанфари й сурми – всі разом гармидер тут зчинили,
і всі Афіни звуками своїми начинили.
Турнір скінчивсь, зібрались на врочистому фіналі
хоробрі вершники, вони всі сонячно сіяли.
З’явився з Еротокритом Харідим, і Кіпрідим, 2170-2174
аби послухати, що цар захоче їм повідать.
Всі троє виграли бої, тепер лише чекали,
кого він кращим визнає й назве в своїй ухвалі.
У Еротокрита чомусь тривожилося серце,
неспокій був – хто з них вінець отримає тепер цей.
Він поглядав на вершників, яких було з ним двоє,
і кожного із них вважав справжнісіньким героєм.
Еротокит
Подумав: як можливо це – хай цар віддасть пошану 2177-2180
тому, кому вважаю я,
Він нас поставив порізно в один рядочок щойно
тому що знає, хто із трьох вінця цього достойний.
Чекали з нетерпінням всі, що скаже цар народу,
і рішенням своїм, кому віддасть він нагороду.
Покликала Пістофора цариця до трибуни,
щоб квітку дати красеню, який був дуже юний.
Цариця
Ти виділявся з-поміж всіх, – цариця говорила, –
твоє уміння битися мене заворожило.
Дарую квітку з радістю достойному по праву,
на батьківщину повертайсь при честі й добрій славі.
Поет
Царевич ґречно дякував, схилившись до землиці,
гукали схвально в натовпі на рішення цариці.
Та Аретусі дійство це було не до вподоби,
через царевича її взяла велика злоба.
Адже вважала у душі, що квіти чарівливі
лиш Еротокриту її належать справедливо,
не думала царівна, що у цю ячну годину 2195-2198
її любима матінка зробила гарний вчинок,
яку усі підтримали і їй аплодували,
Вона була засліплена коханням, що вбивало.
Та й Еротокрит вчинок цей прийняв собі за кривду:
знітився і збентежився, хоч не подав і виду.
Стерпіти заздрощі тепер йому було несила,
як уявив, що іншому належатиме мила.
Вона, крім вроди, мала ще велику силу волі,
але того ніхто не знав, дивились завше долі.
Не піднімали голови, коли її вітали,
її красу розгледіти покірність заважала.
Таких очей, як в неї, більш ніхто не мав на світі,
свій погляд відвертав усяк, хто хтів її узріти.
Якщо і удалось кому до неї придивитись,
її вся внутрішня краса для них була закрита.
Царівни врода від усіх мала лише похвали,
та не замислювавсь ніхто, чом так її назвали.
Оскільки юнаки усі не вірили в удачу,
тому й обходилися тим – аби її побачить.
Цієї миті грізний клич злетів, мов богорівний,
з помосту, де сиділи цар, цариця і царівна:
«Харідим, Еротокрит та із ними ще й Кіпрідим,
відважні юні вершники, сьогодні слави гідні,
нехай під’їдуть до царя, щоб ще раз привітатись
й почути рішення його. А іншим час вертатись!»
Під’їхали покликачі, всі красені собою.
«Вінець, – цар каже, – в нас один, а вас героїв – троє.
Якщо бажає хтось із вас, щоб одному належав,
нехай виборює його, а інші – будуть стежить!»
І з іменами паничів хлопчак поклав до чаші
три жереби й вигукував, аж чули навіть сплячі.
По цьому вирішили так, що визначені двоє
поміряються силою, а іншому герою
не буде права надано зустрітись з переможцем,
і далі у турнірі він змагатися не зможе.
Бо так було б неправильно, усім дивам на диво, 2231-2232
щоб переможець з третім бивсь – не зовсім справедливо.
І тільки двоє вершників достойних, цар вважає,
з’ясують в боротьбі, кому вінець належать має.
І кожному нехай щастить, нехай всміхнеться доля 2225-2226
тому, хто мріє більш за все, щоб стати тут героєм.
І стоячи перед царем, благали долю кожен –
і вірили, своє ім’я почути першим зможе.
І ставились з повагою, до того, що цар каже, 2239-2240
бо він у рішеннях своїх: що скаже, як зав’яже.
Тремтіла Аретуса вся, дивилась, хвилювалась –
і, страхом переповнена, тихенько ображалась.
Аретуса
Хотілося б у мить таку, щоб якесь диво сталось,
і Еротокрита ім’я у чаші залишалось.
Хай іншому комусь вінець дістанеться в надії,
цілком мала йому ціна при цих страшних подіях.
І та рука, що у вінець вплітала всі прикраси, 2243-2250
і досі справна, і йому сплете вінок ще кращий.
Якщо знов доля, що мене терзає без потреби,
все зробить, щоб його ім’я попало в перший жереб,
за ним, щоб не критянин був , хтось інший бути мусить,
боюсь за Еротокрита – його погубить душу.
Хай кіпріота жеребок по черзі другим буде,
боюся менш, що може він нести з собою згубу.
Поет
І перший жереб витягли з ім’ям, яке всі знали, –
тож Еротокрит стрепенувсь, а двоє ще чекали.
А кіпріоту – другому всміхнулася фортуна,
і він бажанням загорівсь отримать подарунок.
Ім’я критянина на дні лишилося лежати.
Він навіть не сказав слівця, одне – хотів кричати,
на долю гнівався в душі, її лише він гудив,
яка його ім’я на дні залишила при людях.
Ні з ким не попрощавшись, він з коня свого не злазив,
не взявши навіть дозволу в царя через образу,
наближеним своїм кивнув критянин і, при цьому,
із ними усіма помчав, мов з осліпу, додому.
І розпач, і печаль його штовхали в усі боки 2267-2278
в цей час, як утішалися Кіпрідим й Еротокрит.
Звичайно двоє знали теж, що будуть теж страждати,
хтось хоче з них перемогти, хтось може з них програти.
Хоч кожен думає, що він і стане переможцем,
когось прославить доля, а когось убити може.
Тож, гідні все чекали. Ви ж, хто матиме бажання,
теж уявити зможете, як відбулось змагання.
Все перевірили: сідло, вуздечка і стремена,
і лати теж оглянули уважно, достеменно.
У силі і хоробрості не сумнівались зроду,
і кожен розраховував, як виграть нагороду.
Міцніше стиснувши списи, свою надійну зброю,
вмостились зручно воїни у сідлах перед боєм.
А Еротокрит перед тим, як рушить, обернувся,
поглянув на поміст, де вздрів кохану Аретусу.
Хоч сам собі не признававсь, як мучиться від болю,
в його очах написані були слова любові.
Вона як тільки глянула – їх зразу прочитала,
так ніби наперед уже про це все чисто знала.
Почервоніла мимохіть, а згодом дуже зблідла,
немов вогонь, що спалахне – і пропаде безслідно.
Як тільки хлопці рушили, враз побіліла – змерзла,
бій на списах тепер її неначе отверезив.
А коні стрепенулися, пашіли в своїх рухах,
приготувалися на бій, нашорошили вуха.
При першій грізній сутичці такий удар почувся,
неначе стався землетрус – навіть поміст хитнувся.
Міцні списи, мов скло тонке, ламались при ударі,
і тисячі осколочків здіймалися під хмари.
Узяті на замін списи... Було всім добре видко,
що другий остаточний бій завершиться вже швидко.
Царівна затремтіла враз. Не ворушились губи,
здавалося, що ті списи вражали їй у груди.
Якби вона тоді могла, згорьована без тями,
все, що таїла у душі, та вимовить словами,
вона б просила всім єством – їй дарувати радість,
нехай припиниться цей бій, коханнячку завада.
Як кіпріота вибрали, раділа до нестями,
на щастя, залишив турнір розлючений критянин.
Його боялася, бо мав-таки велику силу.
«Тепер боюсь Кіпрідима!» – до себе говорила.
Цей страх вселився в дівчину. Була іще морока –
лунали вигуки, коли б узнать, з чийого рота?
Хтось вихваляв у цім бою чужинця-кіпріота.
(І я не знаю, хто кричав, залишу це на потім).
Народу, що перелякавсь, дізнатися кортіло,
чи звалиться колись з коня Кіпрідим озвірілий.
А Єфросиня тішилась і тайкома молилась,
аби Кіпрідим переміг, хай бог дасть міць і силу.
Удруге коні ринули у поєдинок знову,
іржуть, а вершники на них вмирать уже готові.
Царевич цілився, аби попасти прямо в очі,
та раптом зупинився кінь, бо далі йти не хоче.
Тож Еротокрит зрозумів, чом сталося заминка,
смикнув вуздечку – його кінь також зробив зупинку.
Він зрозумів, що битися із вершником навпроти,
якого кінь наляканий, то не його робота.
Еротокрит
Здається, пане, що твій кінь і сам збагнув швиденько,
що ти для поєдинку ще занадто молоденький.
Він відчуває, що цей бій програєш, тож спинися,
на жаль, у тебе мало сил, аби подужче битись.
Як бачиш, вірний тобі кінь ходу свою притишив,
щоб добровільно ти вінець мені таки залишив.
Поет
Коли почув такі слова, царевича взяв подив:
Кіпрідим
«Побачиш скоро, хто із нас вінець отримать годен!»
Поет
Свого коня він поміняв на іншого відразу,
і полетів немов орел, щоб мстити за образу .
На Еротокрита кричав із виглядом сердитим,
аж іскри сипались з очей, якими міг спалити.
Кіпрідим
Якщо злякався кінь колись, тут вершник ні при чому,
ти за свої слова мені відповіси одному.
Збирайся з силами, коли їх, парубче, ще маєш,
навчатиму тебе, як слід, слова казати гарні.
Поет
Старі й малі страхалися, але при цім одначе
бажали Еротокриту звитяжної удачі.
Ворожість поміж вершників уже межі не мала,
неначе налетіла враз страшенна чорна хмара,
готова блискавки жбурлять, закрити сонця сферу, 2345-2352
отари заходилися ховатися в печери,
господарі з полів біжать, і вівчарі за ними,
і кожен хоче щось знайти, бодай якусь місцину,
гримить у горах і ярах, тремтять дерева в лісі,
шукають всі пристанище – потребу в хатній стрісі, –
коли ударили списи у їхні груди вдруге,
здавалося, що неба грім звучав у вухах люду.
Як скеля непіддатлива повіку бурелому
спиняє мужньо блискавки і не страшиться грому,
так нездоланні вершники – оба, що бились зараз,
не поступалися нічим – була достойна пара.
Хто ліпший і славніший з них на званому турнірі,
чи знайдеться у цім бою для них пристойна міра?
Не випускали з рук списів, взнаки давалась втома,
бо навіть на коліна вже присаджувались коні.
Цар зажадав спинити бій між вершниками зразу,
пославши їм глашатая з твердим своїм наказом,
аби притримали свій гнів принаймні на сьогодні
й були до ранку приязні й на відпочинок згодні.
А за ніч втома відійде, набравшись сил, потому
уранці вирішать, хто з них вінець візьме додому.
Вони ж не зупинялися – не встиг дійти глашатай,
цареву звістку вершники не стали дожидатись.
І підганяли в бій коней розлючені вояки,
а натовп в захваті своїм ще більш набрався ляку.
Зітхнула Аретуса враз в нечуваній зажурі!
Для її серця то були справжнісінькі тортури,
Все непокоїлася ним вона в своїй любові:
чи завтра сонечко йому всміхатиметься знову?
Бо знала, бій присвячено для неї неодмінно,
та й хтіла, щоб її вінець залишився в Афінах.
Тож тишком-нишком мріяла, душею вся ридала,
і невдоволення своє, і біль від всіх ховала.
Зійшлися двоє у бою з сталевими серцями,
були готові битися на списах до нестями.
Тяжезний кіпріотів спис дістався аж до цілі –
у душу Еротокрита – в метелика – поцілив.
Метелик, свічка і вогонь, і букви в позолоті
із шолома пропали враз. Подія незворотна.
Весь світ перевернувсь йому, такий удар був дужий,
і Еротокрит нахиливсь коню до гриви дуже.
Аж потемніло в голові, в очах зірки сяйнули,
але йому знов доленька привітно усміхнулась.
Чотири рази він хитнувсь, увесь подався низько,
тож Аретуса плакала й печалилася нишком.
А він утримавсь у сідлі. Коли ж прийшов до тями,
і поглядом палким стрельнув у бік своєї пані.
Більш, як од жару – з сорому царівна вся пашіла,
аж раптом бліднуть почала – мов смерть, зробилась біла,
коли побачила вона, як від удару милий,
на голову коневі враз посунувся безсило.
Але продовжим розповідь про те, як на турнірі
він золотий вінець здобув, бо добре у це вірив.
Царевича зустрівши, він своїм списом безжальним
у лоб поцілив, і настав для того день печальний.
Стремена зникли із-під ніг і випустив вуздечку,
змахнув руками, із сідла сам пурхнув, як з гніздечка.
Хто б розказати зміг про це, що сталося спроквола,
про гамір, безлад у юрбі, який учинивсь довкола?
Сурмили сурми, з усіх сил сурмили і фанфари,
знак подавали, що настав час припиняти чвари.
Раділи, що скінчивсь турнір, усі, хто на помості:
цариця й цар, придворні теж, найближчі їхні гості.
І Аретуса серед них була у цю годину,
нестримно тішилась сама, немов мала дитина.
І заспокоївшись, вона чарівнішою стала,
ураз пропали страхи десь, що серцем відчувала.
І знову звуки сурм, фанфар на площі залунали,
цим Еротокрита вони на людях прославляли.
Той спішився перед царем, став на одне коліно,
щоб цар на голову вінець поклав – дарунок цінний.
Але вінець той узяла царівна в свої руки,
і ним того прикрасила, кого любила в муках.
У грамоті писалося: вітать героя буде
й вручати золотий вінець дочка царева люба.
Її краса на личеньку, здавалось, захолола,
старалась в голові своїй знайти потрібне слово,
якому всі повірили б тоді, цієї миті,
аби приховані думки з одвертістю відкрити.
Подавши Еротокриту свою тендітну руку,
здоров’я зичила, яке усьому запорука.
Не знав юнак, де дітися, мов хмара налетіла,
дурманилось у голові, і серденько щеміло.
Зненацька розгубився так, що страхом переповнивсь, –
тож відчував не раз не два, що може знепритомніть.
Гаразд ніхто не чув, коли у нього серце билось,
як його руку узяла в свою царівна мила.
Торжествувало місто все – здобув цю нагороду
прекрасний леґінь із Афін, із їхніх славних, родом.
А Пезострат, його татусь, радів, немов дитина,
пишався дуже вершником, своїм єдиним сином,
бо, справді, він того хотів, і це нарешті сталось – 2447-2448
багато подарунків тут синочкові давали.
Коли юнак нарешті став цього вінця держатель,
дозволив цар йому коня свого знов осідлати.
Придворні привітали всі, по царському велінню
його взялися проводжать додому неодмінно.
Як проїжджав повз вершників, вони також вітали,
хвалили на усі лади, сердечно уславляли.
Тим часом цар з родиною у свій палац подався,
де обговорювали день, який на славу вдався,
і вроду вершників усіх, і мужність, і відвагу,
і те, як їм народ воздав хвалу та ще й повагу.
Найдужче ж Еротокрита придворні вихваляли
перед царівною, яку страшенно поважали.
Чим вихваляли юнака вони усе частіше,
тим її серце билося від хіті ще гучніше.
Стражданням переповнилась, не просто заховати
вогонь кохання, хоч йому хотіла все сказати.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПОЕТ
Царівна стала схожою на хворого невдаху,
котрого кидає у жар й спрага наводить страху.
Приносять воду, а йому стає все гірше й гірше,
і прямо на очах у всіх нездужає все більше:
горить всередині, пече нутро безперестану,
він просить ліків принести, натомість п’є оману.
Допоки в роті є вода, здається, все минає –
ковток зробивши, знов вода жагу йому вертає.
Коли на Еротокрита дивилася царівна,
на серці спокій панував і радість душу гріла.
Вона жадала бачити вродливого хлопчину, 7-8
раділа й утішалася, немов мала дитина.
Коли ж лишалася сама, а він ішов додому,
тоді печаль обкутував дівчину невідомий.
Здружившись з Еротокритом, у нього закохалась,
й лише своїм думкам вона постійно віддавалась.
За хлопцем сохла дівчина, і страх її брав часто,
боялась, щоб через любов не сталося нещастя.
Допоки бачила, що він не зводить з неї очі, 19-22
страждання і думки кудись дівалися дівочі.
Коли ж вона втрачала знов його із поля зору,
все починалось заново, її душила змора.
Похмурі проминали дні і ночі безталанні,
тривожні вечори, такі ж засмучені світання.
Батьки царівни любої тривожились неспинно,
оскільки добре бачили, як мучиться дитина,
у неї апетит і сон пропали одночасно,
немов тримала на душі якийсь тягар злощасний.
Розпитували донечку, чому вона слабує,
хотіли лікаря позвать, а та усе жартує.
Із усмішкою дівчина батькам відповідала,
що все гаразд, вона себе прекрасно почуває.
Та хитрість часом навпаки вилазить тобі боком, 33-36
ніхто не знає, яка з ним ще станеться морока.
Ніхто не знав про пристрасть ту, на серці, що тримає,
всі думали нездужає – й поганий вигляд має.
Частенько годувальниця з царівною сиділа,
і нарікання дівчини вислухувати вміла.
Втішала няня, як могла, мовляв, усе минеться –
ось пристрасть угамується, остудиться і серце.
Та няня помилилася, не сталось, як гадалось,
жага царівни все росла незмірно і зухвало.
Аретуса
О, нянечко ріднесенька, вже світ мені не милий,
убила в голову собі, що ляжу у могилу.
Хай Еротокрит врешті-решт почує мої муки,
колись мої вуста про це розкажуть без принуки,
та краще, аби він не знав, що я на серці маю,
як від кохання мучуся, від пристрасті страждаю.
До чого, бачиш, дожила? Весь час бурчу і плачу,
хоч що роблю – лише його перед собою бачу.
Поет
Із нею годувальниця весь час була незмінно, 51-54
і бачила, як біль проймав закохану царівну,
що та дозріла вже і без пересторог бажає
поговорити, без стида, як сильно закохалась.
Єфросиня
Не крийся, люба, розкажи, яка тому причина,
що хтивість у тобі росте і їй нема зупину?
Чи не тому, що любчика на конику уздріла,
який розмахує списом у поєдинку сміло?
Чи не тому, що раз йому всміхнулася фортуна
перемогти суперника й отримать подарунок?
То хлопцю пощастило так, то не в геройстві справа,
бо й інші вершники могли собі зажити слави.
Пригадую, пустила ти сльозу, злякавшись, власне, 63-66
коли він обхопив коня за шию, щоб не впасти
в двобої з кіпріотом, бо поцілив той добряче,
ми бачили, як він злякавсь, і затремтів неначе.
Якби зійшовся у бою з критянином затятим,
той не дозволив би йому вінець завоювати.
То доля усміхнулася йому, твоє ж бо тіло 69-72
від страху, видала себе, раптово затремтіло.
Хіба не хочу гарного й відважного хлопчину,
щоб гідний пані був, яку візьме собі в дружини?
Ти обміркуй усе собі, хай навіть у жадобі,
чи варто яблуко давать садівнику на пробу.
Він власні руки аж ніяк не сміє простягати
до дерева, щоб яблуком хоч раз посмакувати,
і хай не помишляє він звабливий плід украсти,
адже його, хоч би й хотів, перетравить не вдасться,
бо відригне – не ковтне – до черева не дійде, 79-82
подавиться, тож, їжу цю йому повік не звідать.
Як повертається язик, як очі таке бачать?
Моя хороша, чи на все мені розсудку стачить?
Вслухаюся в твої слова, учинені на нервах,
й дивуюся сама собі, що досі не померла?
Ти царська донька, і народ тобі служити радий,
життя і милість кожного в твоїй, звичайно, владі.
Так само і моє життя тобі належить, доню,
сказати б, ти і виросла у мене на долонях.
Смоктала молоко з грудей, хоч сердься хоч не сердься, 89-92
але відтоді ти живеш одна в моєму серці.
Люблю тебе, немов дочку, моя любима пані,
три роки цілих молоко ти ссала, як у мами.
Ночей безсонних скільки я тобі подарувала,
проснувшись, в потемках іще вже молоко шукала!
Чимало за всі роки ті няні твоїй дісталось, 93-94
від пустощів твоїх мене лиш ліки рятували.
Я, коли бачила, що ти, моя маленька, плачеш,
старалась з усіх сил, щоб ти утішилась одначе.
Й щоразу біль гіркий, коли ти ніжку забивала,
я усім серцем, донечко, як мати відчувала.
Коли твій батько відмовляв потішитись дитині, 101-102
я блідла і тремтіла вся, немов очеретина.
Ти мої очі в світі цім і світло в нім довіку,
для мене ти була і є найліпший завжди лікар.
Плекала донечку царя у муках і осмутах,
чи вмру чи житиму, цих слів хочу навік позбутись.
В хоромах царських у таких, як я, життя оманне,
пізнавши радість, укінці лиш каяття настане.
Я знаю цих людей, в яких ані двора, ні хати,
макітряться в них голови серед людей багатих.
Плекала й годувала я тебе, передбачавши,
бо вірила, що у житті ти будеш мудра завше.
А зараз бачу – грім гримить, літають блискавиці,
насупилося небо враз, аби зі мною биться.
Надії десь розвіялись, як листя на деревах,
а в хаті треба піч топить, бо сніг спадає ревне.
Якби це стосувалося лише мене, байдуже,
волію, доню, щоб тебе не зачепило дуже.
Та серцем відчуваю вже, що насуває горе,
допоки, донечко моя, себе ти не побореш.
Будуєш дім свій на снігу, отож працюєш марно,
бо він із помислів легких, мов пір’ячко захмарне.
Коли на сонці стане сніг, то рухне та будова,
чи вітер сильний все змете й розвіє, як полову.
Все, що сьогодні робиш ти, – для тебе ціла знада,
та завтра здійснене, дивись, тобі – лише завада.
Природа нам заздалегідь готує всякі муки,
та часто істини узнать не можна без принуки.
Всі люблять брехні молотить та їх аби дурили,
ніхто не хоче правди чуть, яку б не говорили.
І осуд друзів, родичів вони не стануть слухать,
слова всі їхні вітерцем летітимуть повз вуха.
Друг ворогом тоді стає, чужинцем – близький родич,
коли ті начеб радять щось, а в тім лиш брехні точать.
Байдужий чоловік свою помилку не сприймає,
її засуджувати теж ніколи не бажає,
а вихваляє, що зробив, вряди-годи кепкує,
брехню за правду видає і сам того не чує.
Трапляються серед людей такі, що не збагнути,
на язиці в них лестощі, а у руках – отрута.
Щоб їх вважали гідними, до всього ще й любили,
брехню ту перекручують, стараючись над силу,
надмірно лестять, що завжди подобається людям,
усе погане і лихе оправдувати будуть.
Що я, нещасна, говорю, коли сама в загрозі;
усе, що ти сказала тут, чи схвалювать я в змозі?
Із того, як це почалось, і як тепер триває –
кінець ганебний і лихий для тебе назріває.
Ой леле, якби в сні змогла набачитися вволю, 149-152
яку розруху й прірву теж приготувала доля,
найкраще, щоб злякалася кохання, і проснулась,
й затію, що розпочала, нарешті вже забула.
Якщо збагнеш, куди ідеш і що собі шукаєш,
в яке бурхливе море ти невдовзі вирушаєш,
то мусиш сили віднайти й сама собі зарадить –
забудь про Еротокрита, щоби знайти відраду.
Аретуса
Мене повчаєш, нянечко, аби була слухняна,
та учениця я, на жаль, у тебе препогана.
В одне влітає вухо все, а другим вилітає,
бо думка розтривожена вже спокою не знає.
Людина, щось надумавши, до цілі йде завзято,
нав’язливий порадник тут свій час даремно тратить.
Здається, що із батечком я у війну вступаю.
Кмітливі ж люди в нашому краю прекрасно знають,
що рано чи пізніш кінець війні настане всякій.
Коли заходить вже на мир – це злагоди ознака.
Війна несе полегшення і витрусить ворожість.
Тож розбрат наш із батечком на неї дуже схожий.
Єфросиня
Ти, доню, помиляєшся, коли таке говориш,
не маєш логіки, слова твої всі без підпори.
Все те, що знають мудреці, суцільна завжди правда,
але в словах кмітливих тих лише одна розрада.
Вони говорять про царів, які вступають в війни,
щоб землі і міста чужі загарбувать постійно.
Минає час – і знов царі поміж собою ладять,
вертає той, що звоював, усе другому радо.
Шкодують за полеглими царі все ж неодмінно, 177-178
утрати, втома все ж минуть – благо прийде незмінно.
Ти, моя пані, вибрала для себе шлях негожий,
постійно війни в голові і помисли ворожі.
Ти свою честь, дитя моє, добряче запаскудиш,
і ваш не закінчиться бій, допоки жити будеш.
Якщо, вмираючи, думки з собою взяти згодна,
твій батько не відступиться повік на світі жоднім.
Є помилки, які повік, з’явившись, не зникають,
зате ворожість з кожним днем ще більшу викликають.
Якщо помилка честь чиюсь зачепить чи поранить,
смерть не простить цього повік, бо має добру пам’ять.
Якщо не передумаєш цю битву затівати,
погано все закінчиться. О, зглянься, рідна мати!
* * *
Аретуса, вислухавши Єфросиню, стала виправдовуватися, що вона сама підкидає дрова у вогонь кохання, бо у неї не вистачає сил боротися з Еротом, вона не здатна контролювати свої помисли і дії. Усвідомлюючи свою помилку, все ж переконана, що в кожної людини – своя доля. Вона, на жаль, підвладна страхові за честь, страхові перед батьком та страхові перед Еротом, який постійно її переслідує. Царівна признається, що спочатку бажання було маленьким і зухвалим. Дівчина навіть не підозрювала, що те бажання переросте у прихильність, а потім у пристрасне кохання до Еротокрита, котрий хоч і не має крил таких, як в Ерота, але глибоко проник у її серце.
Кожне слово Аретуси глибоко западало в серце Єфросині. Але та не потурає дівчині. Няня настійно радить їй відмовитися від своїх помислів, щоб потім не жалкувати, бо донька царя повинна колись стати царицею.
Аретуса все розуміє, але вона беззахисна і не має більше сил боротися з Еротом, у руках якого лук і стріли.
Еротокриту теж не легше. Його душу роздирає біль, адже завдяки перемогам на турнірі він сподівався, що одружиться з царівною. Та все марно. Часом він дивився на вінець, у який уплітала золото Аретуса, в надії полегшити страждання. Та цей трофей ще дужче ятрив його серце.
Царівна шукає приводу зустрітися з Еротокритом, щоб повідати йому про свої муки і розвіяти їх, довідавшись правду про свій портрет, який знайшла у спальні Еротокрита.
Але де і як зустрітися з ним? Ці думки постійно мучили дівчину. Зрештою, вона вирішила, що спуститься в задню частину першого поверху, де мала ще одну ошатну кімнату з невеличким заґратованим вікном, яке виходило на терасу. Тераса слугувала дахом комори, де зберігалося зерно. Туди зміг би забратися Еротокрит і розмовляти з нею через вікно, коли в палаці всі полягають спати.
Вона розуміла, що передусім про це треба розказати Єфросині, оскільки без неї нічого не вийде. При нагоді царівна відкривається їй.
Годувальниця, дізнавшись про намір царівни, не знала, куди подітися від горя, що насувалося. Вона впадає у розпач, плаче, побивається і не знає, як відмовити Аретусу від задуму. Розуміючи, що її слова можуть не допомогти, все ж вирішує зробити ще одну спробу вблагати дівчину відмовитися від затіяного. Няня розказує царівні про пекельний вогонь, різні жахи потойбічного світу, соромить її, як може.
Поет
На всі повчання нянині царівна сильно злилась, 501-502
в своїх зітханнях дівчина була не дуже мила.
Аретуса
Ой нянечко, ні трішечки мій сум не затихає, -503-524
від того, що говориш ти, все ж користі немає.
Немає логіки в словах – знайшли у неба згоду,
згоріли їхні крила там, я втратила свобода.
До мене повернутися вони уже не в силі,
у небі похоронені, і там вони безсилі.
У вишині мої думки – у голові пустоти,
у рабстві мук тепер живу – од них лише морока.
А пристрасть більшає моя, не меншає ні трохи,
бо в нерозумній голові думок нема, лиш блохи.
Не маю більше сил, бо ті повіялись у блуд десь
такою, як була колись, уже повік не буду.
Твої порадоньки німі, повчання теж не світять,
слова, які говориш ти, летять кудись на вітер.
Вуглини, що уже пашать, хто потушити зможе,
холодна лиш вода тоді хіба що допоможе?
Вогонь в моєму серці теж хочу залить водою,
її знайду в його вустах, при першій же розмові.
У бесіді із ним лише і без обіймів певне,
здається, потушу свій біль, що мучить достеменно.
Від нього більш нічого я не хочу, лиш спитати,
достатньо буде , щоб той біль таки залікувати.
Поет
Постійно годувальниця царівну научала,
а та її не слухала, здоровий глузд втрачала.
Коли ж їй радила, аби залишила хлопчину,
для гніву не знаходилось вже кращої причини.
Царівна злилася щосил, ледь не до рук вдавалась,
аби закрити няні рот. Та зразу замовкала.
І більше хвилювать її не пробувала няня,
боялась не нашкодити, бува, своїм повчанням.
Тому погодилась вона із рішенням царівни –
на відстані поговорить із хлопцем неодмінно.
Хоч няня і надіялась, що якось все минеться,
царівна заспокоїться й за розум свій візьметься.
Призначила побачення заздалегідь, звичайно,
тож Еротокрит вирішив іти вночі – негайно.
У пізнім вечорі, коли в палаці усі спали,
у Аретуси в голові одні думки витали:
Як скаже хлопцю про свої і муки, і печалі?
Боялася чогось вона і з нетерпінням ждала.
В палаці тиша. А вона одягнена сиділа
в своїй кімнатці унизу, і не жила, а мліла,
чекала Еротокрита, щоб з ним поговорити,
бажання слухати його було несамовите.
Та й памороч у голові від сорому стояла,
бо як поводитися їй, вона таки не знала.
Зібралась з духом, переляк прогнала і в чеканні
усе гадала, як йому сказати про кохання.
Лише крізь ґрати, що в вікні, коли його відчинить,
удасться розказать про біль і рани незлічимі.
Тепер обоє говорить могли, він із тераси 553-562
вона з кімнати, що внизу, неподалік припасів,
так сталось несподівано, не вірилося зрання –
що слізьми говоритимуть, не граючись в кохання.
Уредна, Єфросине, нам скажи, з яким ти серцем
стрічаєш того, що давно не любиш і не терпиш?
Чому не втрутишся, мовчиш? Щоб гіршого не сталось,
з малого може визріти поганого чимало.
Мовчала, не вагалася в розмову устрявати,
боялись з глузду з’їхати і розум свій утратить.
Настав той час, щоб почуття нарешті говорили,
щоб серцем чути любого – ховатись вже несила.
Стояла й ждала у вікні царівна і тремтіла,
та не боялась темноти і спати не хотіла.
Камін не запалила, щоб було все непомітно,
не блимнуло бодай на мить в її кімнаті світло.
А няня змушена була царівну там залишить
на самоті. Вслухалася у безголосу тишу.
Дістався Еротокрит ось до царської комори,
і запримітив нижчу там будівлю, що знадвору.
Хоча і незручний підйом для хлопця був, одначе
він легко подолав його, завзято і терпляче.
Звичайна справа для таких, що закохавсь над силу,
тоді небачено ростуть, як у птахів, в них крила.
Добрався до вікна і там уважно придивився,
щось запримітивши в вікні, до нього прихилився.
Тремтячим голосом тоді озвалася царівна –
заледве чулось, не збагнув він того шепотіння.
Нарешті одне одного побачили, зітхнули,
і так стояли, як німі, язик мов проковтнули.
Від хвилювань спирало дух в обох по різні боки,
ніхто з них не здогадувавсь, мовчатимуть допоки.
Година так пройшла, вони стояли – ані звуку, 585-586
здавалося, втрачався час й настане знов розлука.
Ніхто з них не наважувавсь заговорити першим,
не знали, почуття чиї геройства ці завершать.
Немов широкий глек з’явивсь раптово під стіною, 589-596
з вузькою шийкою, ущерть наповнений водою.
і хто б не пробував її із нього вилить скоро,
усяк його перехиляв, дном задирав угору,
вода ж всередині була, трималася допіру,
чим дужче глек перевертав, втрачав ще більше віру –
так само з ними – пристрастю наповнені до краю,
признатись намагалися – відваги бракувало.
Набралося, що їм сказать, та й слова не зронили,
вуста обох були німі, серця лиш говорили.
Царівна все ж наважилась порушити мовчанку,
слова виважуючи всі до самого останку,
а виливалися вони, немовби тихий докір.
Аретуса
Чому намалював мене не в кращі юні роки,
у скриньку від чужих очей сховав мою подобу
разом з піснями, що мені, насправді, до вподоби?
І що навіяло тобі такі пісні писати
й мені під лютню їх вночі так солодко співати?
Якою йдеш дорогою і що в житті шукаєш,
до чого я тут, що мене піснями мучить маєш?
Поет
Те, що сказала хлопцеві у потаємній хвилі,
достатньо буде на цей раз – так дівчина рішила.
Упевнено про почуття повідав Еротокрит –
сльозу змахнула тайкома, собі ж таки на докір.
Безперестану говорив. Той, хто за цим пильнує,
як це насправді все було, уявить, зметикує.
І щоб не витрачати час на різні теревені,
те, що в уяві вигулькне, почуйте і від мене.
До ранку Еротокрит все сповідувавсь в коханні,
до ґрат вустами припадав в гарячім пориванні.
І Аретуса слухала його і співчувала,
зітхаючи у відповідь, але сама мовчала.
Єдине, що вона в кінці сказала:
Аретуса
Вже світає,
тобі пора додому йти, більше часу немає.
А завтра знов приходь сюди, чекатиму на тебе,
чужих очей одначе нам остерігатись треба.
Щоночі будемо удвох з тобою воркувати,
але благаю, аби ти не смів мене чіпати.
Поет
Коли вони прощалися у вранішню годину,
то витирали з щік тайком гіркі-гіркі сльозини.
Пішов додому він, вона ж у спальню піднялася,
де нянечку свою знайшла, що вся в страху тряслася.
Немов була глуха й німа, та ще й сліпа в придачу, –
не говорила дівчині, яке майбутнє бачить.
Хитала головою лиш, зітхала і ридала,
чим все скінчиться для обох, вона зарання знала.
Лягла царівна спочивать, та тішилась сердечно,
що в голові крутилися коханого словечка.
Не раз не два до слів п’янких царівна поверталась, 637-644
що Еротокрит говорив, коли вони прощались,
і кожне слово у душі було, немов перлина,
їй спати не хотілося і жодної хвилини.
Причиною її страждань тепер був Еротокрит,
коли на думку йшли слова любовного потоку.
І він старався дать словам царівни якусь раду,
і кожне слово зважував, шукаючи в них правду.
Тож Аретусу сон не брав, не відав сну й коханий,
обоє мучились в думках стражденних і незнаних.
Настав погожий день, і всі проснулися, як завше,
не спали лиш вони всю ніч, бо не хотілось майже.
Як легко спати уляглись, так легко вони й встали,
єдине, що якусь печаль на серці відчували.
Цей день закінчиться колись, час зустрічі настане,
чекали зустрічі весь день, усе в думках страждали.
Вони діждатись не могли, коли почне смеркати,
для них день мукою ставав, спокуси справжня плата.
Стемніло врешті, і вони зустрілися там само
щасливі, бо здійснивсь-таки жаданий їхній намір.
Вся ніч для них обох була по-справжньому хороша.
На цей раз дівчина взяла на себе більшу ношу,
здавалось, Еротокрит тут немов її окрилив –
про почуття палкі вона постійно говорила.
Свій біль гіркий вони вночі віконцю відкривали,
хоча й мовчали іноді і в німоті ридали.
Їм ніч була осяйною, а день здавався темним,
віконце ж втіхою було для молодят недремно.
Коли вони всі почуття назовні виливали,
обом здавалося тоді, що в небо відлітали.
Якщо якогось дня вони у чомусь сумнівались,
то ніби перед ними смерть неждано появлялась.
Домовились вони тримать ці зустрічі у тайні,
і щоб з візитами сюди він не частив принаймні.
І тільки ніч сприяла їм в стосунках цих одначе,
підслухать їх ніхто не міг, ніхто не міг побачить,
щоб не відкрилося усе, що добре так ховали,
і галас не зчиняло те, що дотепер мовчало.
І час минав, здавалося, що в них усе йде ладом,
бажанням пристрасним удвох лиш не давали раду.
І якось він наважився у неї запитати,
аби дозволила йому її за руку взяти.
Аретуса
Не говори і не проси, про це можеш забути,
не думай навіть до руки моєї дотягнутись.
Ні до руки, ні до щоки торкатися не смієш,
аж поки не настане час солодкої надії,
як доля усміхнеться нам і батько згоден буде,
інакше – ні, якби цього навіть схотіли люди.
Надіюся – прийде цей час, тут нічого базікать,
я хочу, щоб моїм ти став коханим чоловіком.
Якби весь світ перемінивсь, не буду з іншим в парі.
Тож із рукою підожди. Якщо не хочем кари.
Хай батько до царя піде і з ним усе погодить
про наше сватання, тоді – дістане нагороду.
Його цар любить, і тебе вважає дуже милим,
про тебе ми не раз удвох із батьком говорили.
Тож згоди, думаю, батьки досягнуть обопільно,
бо чула, хвалить тебе цар серед людей привільно.
Йому сподобались тоді твій розум, твоя вдача,
коли в палаці вперше він між всіх тебе побачив.
Ти батьку розкажи про все, у нього, певно, вийде,
коли зустрінеться з царем, – і день весілля прийде.
Поет
Такого висновку могли дійти лиш хіть і хтивість, –
буває біле чорним і – кипить холодна злива.
На жаль, не розрізняли ще багато що й не знали,
що будь-який слуга – малий проти своєї пані.
Тож Еротокрит вирішив про пристрасне бажання
повідать батьку, бо тоді лиш часу марнування,
царівну висватать собі і відгулять весілля,
щоб те, що так таїлося, враз вилізло з запілля.
Він вибрав місце й час зручний, все зважив, як годиться,
аби відкритись батькові й думками поділиться.
У перший слушний час йому юнак у одкровенні
як на духу переповів про плани достеменні.
А батько бачив вже давно, що син його в зажурі,
немов розгублений якийсь, змарнілий та похмурий,
бо він боявсь, що в марноті синок утратить вроду,
такого, щоб не їв, не пив – цього не було зроду.
Наваживсь Пезострат сказать:
Пезострат
Моя кровинко, сину,
я бачу, як страждаєш ти і мучишся невпинно.
Які думки тебе гризуть, ти зовсім безпорадний,
марнієш, бачу, з кожним днем, у тебе щось неладне?
Якщо женитись хочеться, справим гучне весілля,
благословлю, кого б не взяв, мій сину, хлібом-сіллю.
Поет
По цьому більше син не міг ховати тайну в серці,
і батькові одверто він тут розказав про все це.
І каже:
Еротокрит
Рідний батечку, якщо мене не згудиш,
допоможи, послухавши, а ні – тоді погубиш.
Я одружитись вирішив на тій, що до вподоби,
бо моє серце з кожним днем терзає її врода.
Піди й засватай дівчину, ти вмієш це чудово,
із мертвих воскреси мене, аби ожив я знову.
Поет
Уважно слухав Пезострат, про що благав синочок,
радів його словам і ним він тішився охоче.
а потім лагідно сказав:
Пезострат
Мій сину, найгарніший,
все те, що ти сказав мені сьогодні, мене тішить.
Що моїм вухам так давно хотілося почути,
тепер почули, можу я з полегшенням зітхнути.
Отож скажи, до кого йти, кого потрібно сватать,
щоб на весілля я людей негайно міг вже звати.
Поет
Не став чекати іншого часу зручного хлопець,
усе, як є, переповів своєму батьку скопом.
Та не усе розказував, що зна віконце тьмяне –
про їхню пломінку любов, яка їм гоїть рани.
Пезострат
Не думав навіть, не гадав, що син мій розумаха
такі дурниці розповість, можна здуріть од страху.
Ростив тебе, виховував, хотів дорослим бачить,
але, як видно, помилявсь, обманювався, значить.
Проситиму у доленьки, нехай тобі зарадить,
аби ні в кого не було до всього цього знади.
Якщо твої слова дійдуть до вух царя, то треба
великих неприємностей чекати нам для себе.
Забудь, синочку, що казав, прошу тебе, без тями,
а чи візьми і вбий мене своїми ж бо руками,
щоб не діждатись того дня, коли прийде розплата,
все викинь з голови, забудь, аби не шкодувати.
Не побажай, щоб мучився на старості одначе,
й не запроторили в тюрму, тоді свободу втрачу.
В кого повернеться язик, аби таке сказати?
І як повідати царю, щоб клопоту не мати?
Своїй дитині він бажа, своїй дочці єдиній,
царевича багатого за вірную дружину.
А тут слуга надумався царівні скласти пару…
Не знаю, яку цар тоді замислить може кару.
Благаю вкотре, зупинись, покинь пусті розваги,
свої бажання пристрасні сховай собі ж на благо,
полиш думки, які тебе невдовзі можуть згризти,
хлюпни води на жар, щоб піч назавше погасити,
щоб не довідався наш цар – всім буде мало місця,
коли поширяться плітки погані в нашім місті.
За справу честі ти змагавсь, що викликала подив,
за добру справу, що мені принесла насолоду,
бо не знайдеться, хто б сказав, що маєш якісь вади,
ти змалку шкоди не робив, любив у всім порядок.
Як вийшло, що ти спокусивсь в думках таке тримати,
з дороги вірної звернув і гіршу став топтати?
Якщо кохаєш панночку, якій ти все ж не пара,
від цього швидко втомишся, доб’ють тебе примари.
Поет
Тож Еротокрит батька чув, мовчав, немов рибина,
із поглядом утомленим мав вигляд надто винний.
Коли ж збагнув, що батько вже скінчив мораль читати,
ураз ударився до сліз, став глибоко зітхати –
пояснювати пошепки щось без кінця усяке –
про те, що він на серці мав, словами наче плакав.
Еротокрит
Мій батьку, біль мій вислухай, ввійди у мою скруту,
якщо ще віриш, що твій син щасливим може бути.
Чому на старості в людей бажання угасають,
і сили десь діваються, і страхи наростають?
Холоднокровніші стають, мов кров у них ріденька,
те, що колись було легким, тепер уже – важкеньке.
Немає в них сміливості, і світло їхнє меркне,
запал життя зникає враз, він видається мертвим.
Усе стає безрадісним, в життя приходить криза,
до нього смак втрачається, все котиться донизу.
Якщо цьому противишся – на це ти маєш право,
як завжди вчинки молодих не розуміє старість.
Якщо образив я тебе відвертими словами,
забудь про них, аби вони не стали поміж нами.
Тож вислухай мене і дай напутнє слово рідне,
бо можеш не вважать мене своїм синочком гідним.
Я виїду в чужі краї, мабуть, так буде краще,
і вісточки не жди, нехай – ось так, а не інакше.
А наостанок я тебе прошу з великим болем,
аби, мій батечку, мене не згадував ніколи.
Колись почуєш, що твій син помер десь на чужині,
тамтешні, знай, мене тоді оплачуть в домовині.
Дай на доріженьку мені, дорослому, скоріше
коня, меча й мого списа, щоб був він найгострішим.
Коней і зброю всю тобі, що маю, достеменно
лишу, щоб згадував мене, їх бачачи щоденно.
Якщо повідаєш царю про синове бажання,
не спалить гнівом нас обох в своєму покаранні,
подумає, що батьківську любов мені невпинно
ти віддаєш, мов усмішку, як він своїй дитині.
Якщо ж повідане в царя все ж викличе незгоду, –
побачиш, перебіситься і гнів розтане згодом.
Тоді думки, які мене терзають, ти б розвіяв,
якби я знав, що ти старавсь, та не здійснились мрії.
Зберись з думками й зметикуй, як ліпше це зробити,
щоб із царівною мене нарешті одружити.
Коли ж розгнівається цар, нічого не поробиш,
та, зрештою, обов’язок свій виконати зможеш.
Якщо не скажеш те царю, не погасивши спроби,
лише повчатимеш мене – накличеш сам жалобу:
мене утратиш назавжди, по смерть подамся світом,
тобі ж залишиться – з царем про мене гомоніти.
Благословення твого ждав, тож дай його скоріше.
А ні, то камінь залиши на серці – так найліпше.
Ти матінці не говори, не треба їй це знати,
що від’їжджаю назавжди. Не буду більш страждати.
Прошу тебе, мій батечку, якщо я помиляюсь,
прости мене за те, що я незмірне горе маю.
Адже це не мої слова, бо то керує мною
той, хто поранив серденько підступною стрілою.
Поет
Тож Пезострату син тоді усі думки заплутав,
і став метикувати він, як вийти йому з скрути.
Щоб не подавсь на чужину його синок єдиний,
той добре обмізковував, як врятувати сина.
Все ж вирішив сказать царю, чи любо, чи не любо,
бо ж сина нерішучістю своєю він погубить.
І каже:
Пезострат
Бачу, що думки сумні тебе терзають
і юну голову твою ніяк не покидають.
Заради тебе я піду на все, бодай на згубу,
тож стану посередником нерівного ж бо шлюбу.
Хай навіть цар розсердиться на мене, зрозуміло,
боятись нічого мені, людині пристарілій.
Поет
Коли ж почув обіцянку, що виголосив тато,
син тішився, радів, немов одразу став крилатим.
Безмежно дякував, слізьми від щастя умивався,
про чужину уже мовчав, навіть не заїкався.
Він на коліна, мов дитя, упав чи опустився,
доземно, як повинно буть, сердечно поклонився.
* * *
Наступного дня батько Еротокрита вирішив іти до палацу, щоб стати перед царем і вчинити так, як благав його син: просити дозволу одружитися з царівною Аретусою.
Найліпший радник царя Пезострат, який мав особливі привілеї, виступив перед владикою, як і належить слузі, і з особливою обережністю, і з тонким розумінням делікатності справи заходився вести перемовини про заручини і весілля двох закоханих дітей. Він навіть обмовився про давню практику одруження знатної дівчини із бідним, коли той прославився завдяки хоробрості і нічим не поступався перед обраницею: ні розумом, ані вродою. Він вважав, що Еротокрит складе достойну пару Аретусі.
Слова улюбленого радника так розлютили царя, що він не знаходив собі місця. Він наказав Пезострату покинути службу при дворі, а його синові Еротокриту за чотири дні забратися геть з країни.
Повертаючись із палацу, наляканий Пезострат важко дихав. У нього паморочилося в голові, підкошувалися ноги. Вдома він розказав синові страшну новину, а сам не знав, куди подітися від сорому.
Еротокрит стривожено слухав уривчастий батьків голос, боячись, щоб той часом не помер. Від надмірного хвилювання Пезострат зблід, весь тремтів, очі згасли, а серце ледь не зупинялося. Хлопець ніколи б не подумав, що почує такі гіркі слова від батька. Як люблячий син, він намагався заспокоїти його. У цю ж мить йому стало страшно за царівну.
Тим часом радісна Аретуса навідалася до любого батька і, заставши його похмурим і стурбованим, узялася розпитувати, що сталося.
Цар, розчулений доньчиними словами, переказав розмову з батьком Еротокрита. Він розповів про божевільного безсоромного Пезострата, який наважився поріднитися з царем, і за це зухвальство його вигнано з царського двору, а сина вислано з країни. Батько пообіцяв Аретусі видати її заміж за візантійського царевича уже наступного дня.
Аретуса була у розпачі. Її серце виривалося з грудей. Знайшовши слушну хвилину, вона пішла шукати втіхи в обіймах няні. Переповідаючи їй усе тремтячим голосом і слізно схлипуючи, Аретуса просить поради.
Досвідчена годувальниця в душі зраділа такому повороту подій. Вона подумки схвалювала рішення царя, яким той полегшить долю царівни.
Аретуса
Жаль, не чорнилами листи у нашім пишуть серці,
тож не стирається повік, хіба що, після смерті.
Сьогодні з Еротокритом вночі ще до світання
заручимось, бо він лиш мій, єдиний і коханий.
І клятву вірності дамо, обоє присягнемось,
що наші світлі почуття до смерті пронесемо.
І батькові про це скажу, що зможе поєднати
мене із Еротокритом – ми гідні молодята.
Я вже призналась хлопцеві, що хочу бути разом,
і скільки років не мине, своїй душі не зраджу.
Нехай в чужих краях йому належить поселиться,
він буде мій, а я його, це вже не таємниця.
Не думаю, що батечко байдужістю пройнятий,
щоб заміж проти воленьки дитину віддавати.
Якщо надумається він вчинити так зі мною,
навіки повінчаюся з холодною труною.
Поет
Такі болючі і гіркі слова, але й вагомі,
великим впали тягарем на нянину утому.
Весь блиск в її очах пропав, мов кров заледеніла,
і смерті паморозь лягла на личеньку змарнілім.
І сили майже втративши, тремтіла ще і гнівно
не знала, як позбутися переживань царівни.
І мовила:
Єфросиня
Що кажеш ти, мов іншою вже стала?
Де тільки ти змогла знайти небачену зухвалість,
щоб не комусь там, а царю повідати про все це?
Як повертається язик, відважується серце?
Куди пристойність ділася, чи не боїшся страму,
що зараз у душі твоїй цвіт чемності пов’янув?
Коли ти дізнавалася, що горе йде від хіті,
то червоніла на лиці, пашіла, наче піч та.
Ерот – заклятий ворог твій, до того ж – небезпечний,
а тут перемогли тебе прості, банальні речі.
Не хочу словом я своїм встрявать до справи тої,
слуга принизить честь царя, ввірвавшись у покої.
Наш мудрий цар, все зваживши, порадить, що робити,
чи Еротокрит на тобі достойний одружитись.
Як смію я втручатися, слуга, не в свої справи,
та ще й нашкодити тобі. Це ж, доню, не забава!
Із батьком настраждаєшся, дитя, іще доволі,
коли тебе на вчинки ці штурляти буде доля.
Найперше, що повинна знать, це те, що цар скарає
його разом із батечком, якщо тут побуває,
добро нажите пропаде й будинок спорожніє,
якщо своєму батечку перечити посмієш,
куди б той не утік, за ним пошле погоні хмару,
щоб Еротокрит твій поніс жорстоку царську кару.
Забудь про нього, донечко, благаю, бо інакше
я буду змушена звідсіль поїхати назавше.
Не хочу, аби хтось сказав коли-небудь про мене,
що я була причетною до всього достеменно.
Поганий час якийсь настав, не знаєш, що чекати!
Скільки випробувань тобі ще треба подолати,
аби страждання, клопоти й незгоди всі пропали,
аби з мізками зладила і розумніша стала?
Облиш-но Еротокрита, не думай більш про нього,
моя дитино, схаменись, уважна будь до всього.
Дивись, щоб сподівання ці не завели в оману,
бо осоромишся навік. Нехай тобі таланить!
Розумні кажуть, що жінок постійно лаять треба
за те, що лиховісне й зле вишукують для себе.
Таких жінок пропащими, бездумними вважають,
бо ті лиш вибирають зло, все добре забувають.
Я бачу, може статися таке з тобою скоро –
ти відкидаєш благодать і обираєш сором.
Бо те, що наче тінь, або як цвіт, що опадає,
як вітер, що слабішає, як хмари, що зникають,
тобі подобається більш, за ним йдеш несвідомо,
а все постійне, думаю, для тебе менш вагоме.
Так, лише сором принесеш у царство безпомильно,
який не відмивається навіть водою з милом.
Аретуса
Поділася десь доброта, і пестощів не стало,
і виховання лагідне кудись твоє пропало.
Ти бачила мене щодня, як сплю, як прокидалась,
тепер ти кажеш, що мене назавжди покидаєш.
Чом віриш, що любила я, як інші – всі привітні,
розумніші, достойніші і вже достатньо літні?
Вважаєш, що із хтивістю не впоратись вельможі,
що розум в неї помутнів і мислить більш не може,
і начебто над нею хтось безмежну має владу,
аби перемогла вона і хіть свою, і знаду?
Тобі я завжди вірила, на тебе сподівалась,
що зіллячко якесь знайдеш залікувати рану,
а ти зібралась гоїти розпеченим залізом, –
роз’ятриш більше, тож дивись, щоб не було запізно.
Бо плоть моя жива, якщо воно торкнеться тіла,
помру нещасна, як усі, на цьому світі білім.
О, як мені позбутися кохання, щоб зцілитись?
Слабка людина поготів не здатна щось зробити.
Кохання, що в мені сидить – отрута, а не ліки,
ти лиш скажи – і я його позбудуся навіки.
Чомусь боїшся ти мене і навіть в цій часині,
адже зі смертю можеш ти зустрітися і нині.
Мої найліпші почуття тебе злякали, няню,
подумала, що втратила я гідне виховання,
усе, чому навчала ти, розвіялось, як хмара,
і мрії, до яких вела, я розгубила зараз.
Якщо зі мною будеш ти, незгоди разом стерпим,
і смерть зустрінувши, удвох потрапимо у пекло.
Боятись нічого мені, хоч молода ще зовсім,
нехай наступить сто смертей, від мрії не відмовлюсь.
Ти, Єфросине, вже стара, свойого часу жертва.
Мабуть, боїшся і тремтиш, бо боязко померти,
щоб не довідавсь тільки цар – сваритиме ж одначе?
Хай один раз чи два поб’є, тоді усе пробачить.
Коли не стане вже мене, то правди ції ради
признаєшся: всьому вина – були твої поради,
що загубила дівчину, доньку одну-єдину
через поради і свій гнів, що принесла в родину.
І співчуватимеш не раз, зітхатимеш за мною,
моя жарина в серденьку не дасть тобі спокою.
З твоїх очей, які були спокійні, без печалі,
які світилися весь час, коли мене стрічали,
струмком тектимуть слізоньки, і серце затерзаєш,
що горенько нечуване на старості ти маєш.
Чи витримаєш, нянечко, чи стачить тобі сили,
щоб любе відпустить дитя, навік в сиру могилу?
А ти пораду дай мені, і просвітли мій розум,
щоб легше обійшлись тобі всі батьківські погрози.
Якщо за мене все-таки погане щось нагряне,
ти все повинна витерпіть, як моя добра няня.
Чи є у світі хоч один, хто не кохав ніколи,
хто цього почуття не знав, не звідав його солод?
Не тільки люди, що з лиця, але й красиві серцем,
аби любові плід вкусить, шукають те деревце.
У мене ж, не як у людей – усе догори дриґом,
тепер відкрилася мені нова природи книга.
Єфросиня
Час виліковує усіх – і жінку й чоловіка,
і травам смерть не відвернуть, і не зарадить лікар.
Невиліковна лише смерть, життя біжить по колу,
ніколи мрець, що у труні, не дасть пораду хворим.
Все часто змінюється, так і легшають незгоди,
але, коли приходить смерть, тоді змовка природа.
Поет
І мовивши таке, услід надумалася няня
якось утішити свою царівну незрівнянну.
Єфросиня
Не хочу відмовлять тебе, допомогти бажаю,
ти просто розкажи мені, одне лишень благаю:
як думаєш вчинити це, якщо вже неминуче,
чи хочеш заручитися, каблучку йому вручиш?
Не здумай двері відчинить швиденько перед милим,
як впустиш, нянечка твоя тоді буде безсила.
Не хочу, аби сталось це, хоч вбий мене, послухай,
нехай знадвору каже все, що хочуть твої вуха.
День буде, й долі колесо – прекрасне, тільки ваше
закрутиться, і щастя вже до вас прийде. Назавше.
Поет
Тож Аретуса радощів таких іще не знала,
таких солодких слів вона ізмалу не чувала.
За мить до няні кинулась і стала обіймати,
не намагалась щастя сліз від неї приховати.
Аретуса
Не думай про дурне, облиш губитися в догадках,
я не впущу в середину хлопчину без оглядки.
Хай навіть і не думає, нема на те причини,
лиш про заручини слова від нас почуєш нині.
Зі мною будеш і сама – почуєш неминуче,
і станеш свідком-матір’ю наших нічних заручин.
Поет
Царівні так хотілося, щоб швидше день проскочив
й таємно заручитися з коханим тої ж ночі.
А Еротокрит сподівавсь, що в ніч цю без вагання
він розповість їй про від’їзд у змушене вигнання.
Він наміру її не знав, тож серце калатало,
був нерішучий і боявсь, аби чого не сталось.
Гадав, що як поїде геть й не буде її бачить,
вона хлюпне на полум’я водою – і погасить.
Зазвичай всі закохані бувають забобонні,
бо знають, що вряди-годи і почуття холонуть.
Кому кохання трепетне пошле раптово доля, 1345-1346
той все боятиметься, щоб не причинило болю.
З приходом сутінків серця тремтіли у чеканні,
надіялись біля вікна повідать про страждання.
Опівночі у той же час закохані охоче
зійшлися там, куди вони приходили щоночі.
Мабуть з годину плакали слова слізьми вкривали, 1351-1352
зітхаючи отямились – про почуття казали.
І каже Еротокрит їй:
Еротокрит
Ти чула вже новини,
що відправляє цар мене з палацу на чужину?
Йому здалося, що у всім лише моя провина,
коли дізнавсь про сватання від батька. В ту хвилину
на нього гримав, батько мій не знав, чи гнів той стерпить,
і я боявсь, що може він від горя враз померти.
Цар виділив мені лише чотири дні на збори,
щоб з дому я відправився у край чужий суворий.
Як можу залишить тебе й, не маючи спокою,
як житиму у вигнанні, в розлуці із тобою?
Я знаю, час той настає, то ж знай же моя пані, 1363-1364
мене зашлють у край чужий і там кістки сховаю.
Часу не гаятиме цар, одружить безсумнівно
тебе з царевичем якимсь, щоб був для тебе рівня.
Не може суперечити і тату й мамі доня,
твоє майбутнє бачать, в них воно, як на долоні.
Коли я буду бачити щасливою царівну,
лише тоді із радістю я смерть свою зустріну.
Коли ти руку подаси своєму женихові
у сукні нареченої, сльозу пустивши, мовиш:
«Мій бідний Еротокрите, не повернуть минуле,
те, що хотів ти, вже нема, обітницю забула».
Як іншому ти віддаси комусь свою свободу,
господар забере, як дань, тебе – як нагороду,
і цілуватиме тебе, тримаючи в обіймах,
згадай того, що так хотів за тебе вмерти бігма.
І пригадаєш, втрапив я тоді в смертельну скруту,
коли ти не дозволила до себе доторкнутись.
Щомісяця сидітимеш сама в своїй кімнаті,
згадаєш все, що я зробив, і будеш теж страждати.
Портрет залиш собі, який знайшла у мене вдома,
пісні солодкі і п’янкі, які тобі знайомі,
їх перечитуй і мене пригадуй з повним правом,
що через тебе цар мене на чужину відправив.
Коли почуєш, що помер, то варт сльозу пустити,
пісні, які тобі складав, краще тоді спалити,
аби причини не було більш ворушить минуле,
не згадувати те, що вже давним-давно забулось.
Прошу, запам’ятай усе, що тут тобі говорю,
бо звідси я подамся геть, тебе залишу скоро.
Хай доля познущалася, що я не із тобою, 1393-1394
свіча, яку тримав в руках, погасла із журбою.
Куди б ця доленька мене не занесла, клянуся,
у бік чужий не подивлюсь, на іншій не женюся.
З тобою ліпше смерть пізнать, ніж жити із другою,
я народивсь на білий світ, щоб бути лиш з тобою.
Твоя краса із голови у мене не виходить,
на це, здається, матиму і від Ерота згоду.
і де б не опинився я, на що б не подивився,
переді мною образ твій я хочу, щоб явився.
Якщо ж і справді я колись на той світ віддалюся,
пошли мені вітаннячко – я до життя вернуся.
Поет
Більш Аретуса не могла від нього все це чути, 1405-1408
стурбованість, пригніченість наводили їй смуток.
Просила більш не допікать, таке було прохання,
пораненої дівчини стрілою від кохання.
Аретуса
У тому, що мені сказав, ловлю слова отрути,
не ждала, Еротокрите, від тебе їх почути.
І що таке придумав ще, як треба це сприймати,
чи в тебе повертається язик таке казати?
Насправді серце, що тебе із радістю впустило,
всередину всього, як є, навіки поселило,
де вкоріняєшся й ростеш, стаєш-таки помітним,
і кров’ю орошаєшся, буяєш, радо квітнеш,
тебе замкнуло назавжди, щоб не утік одначе,
і загубило ключ, тебе навряд якась побачить.
Як може інше дерево цвісти в моєму серці,
адже ключа утрачено, хоч сердься, хоч не сердься?
Твою подобу в пам’яті своїй ношу уроче,
крім тебе, іншого когось і бачити не хочу.
Знайдеться тисячу майстрів, які таки захочуть
перенести на полотно твої вуста і очі,
як бачать, так писатимуть портрет твій, але марно,
та тільки добре знаю я, як це зробити гарно.
Я малювала твій портрет з великою любов’ю,
писала образ твій щодня лише своєю кров’ю.
Чи є та дівчина, яка напише так картину 1429-1432
з чудовим образом, який не вицвіте – не згине?
Завжди такий портрет живий – нетлінний, бездоганний!
Хто краще створить образ твій ніж я, скажи, коханий?
Мій розум, серце й очі теж, а головне бажання –
мов фарби, поєднала їх – і образ твій писала.
Мені від тебе не втекти, бо не дозволить, милий,
те серце, що поклав в вогонь любовного горнила,
узяв його й перекував, змінив його природу,
мій образ не нагадує, взяло твою подобу.
Не переймайся сильно так, живи життям щоденним,
тебе я не зречусь ніяк, якщо й підеш од мене.
Коли мій батечко усе ж захоче видать заміж,
жорстоко здійснюючи так свій ненависний намір,
я забажаю сто смертей у цю страшну хвилину,
коли хтось інший здумає мене взять за дружину.
Щоб болісні думки твої розвіялись повсюди
й надія оселилася навік у наших грудях,
побач, що станеться в цю мить. Нам, звісно, не до сміху,
однак подія принесе тобі велику втіху.
Поет
Гукнула няню, принести просила лампу скоро
і няню, наче матінку, поставила праворуч
і каже:
Аретуса
Слухай нянечко, засвідчи, де зумієш,
усе, що бачиш, чуєш тут, приховувать не смієш.
Назавше Еротокрит став для мене чоловіком,
квітучий зараз і тоді, як постаріє з віком.
Я перед місяцем клянусь і сонечком, і небом,
за нього вийду заміж я, а іншого не треба.
Поет
Не дозволяючи колись і до руки торкнуться 1457- 1462
у цю хвилину зжалилась, аби скоріш вдихнути
весілля бажаного мить, щоб мав надію любий,
йому крізь грати подала її, щоб приголубив.
Аретуса
«Нехай торкнеться, – думала, – раніше не посмів би,
за руки взявшись ми разом підемо в свою мрію».
Поет
Каблучку дорогу зняла із пальця і вручила,
зітхнувши, Еротокриту і ледь сльозу пустила.
Аретуса
Візьми каблучку й одягни собі на руку праву,
це означатиме, що ти мені достойна пара.
Ніколи не знімай її, допоки будеш жити,
і згадуй ту, котра тобі дала її носити.
А якщо батечко мене зживе із цього світу,
щоб не могла прекрасному його дочка радіти,
ти ж нашу збережи любов і залишайсь собою,
аби каблучка по життю була навік з тобою.
Весілля справимо ось тут, і нам не буде страшно,
і скріпимо каблучкою слова про вірність нашу.
Якщо ж нас доля омине й любов нашу не стерпить,
тоді душа твоя мене нехай знайде у пеклі.
Тебе чекатиму весь час, бодай сама загину,
кохання вірне не помре, як буду в домовині.
Прошу тебе, ти не зважай на батькову опіку,
ніхто, крім тебе, вже моїм не стане чоловіком.
Поет
Трималися за руки так, допоки говорили, 1481-1488
і сльози радощів в очах закоханих бриніли.
Тож страхи Еротокрита, страждання, муки лихі
у ніжних їхніх потисках і схлипуваннях тихих
зникали, із надією він впевнювався більше,
що лиш його бажає взять собі за чоловіка.
І руку стискуючи, він все зазирав у вічі,
зітхав розчулено – й сльозу не раз пускав й не двічі.
Еротокрит
Тендітна рученька, яку в руках тримаю зараз,
дала надію, що тобі складу достойну пару.
Про що я мріяв і бажав, уже нарешті сталось –1491-1492
і потяг до життя тепер незмірно виростає.
Це рученятко мовчазне дає мені надію,
про що, тремтячи, подумки я міг допіру мріять.
Рука, яка знайшла ключа у темені безкрилій,
відкрила двері просто в рай, у небо відчинила.
Поет
Хто у любові знається і потерпав од неї, 1497-1506
нехай уявить, що могли казати на взаємин.
Нехай збагне, чи спробує із досвіду узяти,
яке могло прощання буть у двох цю голуб’яток,
і як прощалися вони у ніч отруйну, томну,
де і слова, і сльози – все змішалися в одному,
й побачить, як в серцях звучать тремтіння і зітхання,
розчарування, а також солодощі кохання.
Із болями і ласками, риданнями, плачами,
мов матері з синами вже померлими прощалась.
Освідчувалися вони зі слізьми аж до рання
і виливали почуття свої тут без вагання.
Коли вже почало світать і сонце уставало, 1509-1516
і тайну їхню враз могло розкрити всім зухвало,
Царівну, хоч і не хотів, таки залишить мусив
щоб у наступну ніч прийти, прохала Аретуса,
сюди, щоб знов вони могли освідчитись коханні, –
а ці слова він говорив в схвильованому стані.
Три ночі у підряд ходив до неї Еротокрит
втішали одне одного засмучені укотре.
В наступну ніч, коли уже настав час розставатись,
мав Еротокрит розказать, що мусив від’їжджати
на чужину, аби себе у пам’яті всіх стерти, 1519-1520
й пофарбувати кольором терпіння своє серце.
Еротокрит
Моя вельможо, панночко, я знаю достеменно,
час поспішати, бо зірки і небо проти мене.
Не відчуваю рук і ніг, було б найкраще вмерти, 1523-1524
найбільше побиваюся, як муки перетерпиш.
Чи радоньку собі даси, як будуть умовляти,
коли тебе за іншого зберуться видавати?
Я візантійського царя добряче, мила, знаю, 1527-1530
і певний, що царевичу весілля гарне справить.
Як тільки витримаєш все? Що буде із тобою?
Чи вистояти зможеш ти із батьком у двобої?
Прошу, кохана, тільки май на все пересторогу:
якою стежкою підеш, яку дібрать дорогу,
аби з тобою цар чогось поганого не скоїв,
тоді не житиму, себе замучу аж до скону.
Аби здолати труднощі, зарадь собі кохана,
ти маєш думку поза всяк свою і бездоганну.
Аретуса
Відкинь дурниці з голови, які давно тримаєш,
і не розпитуй знов про те, про що вже добре знаєш,
те, що надумалась, зроблю собі, як в нагороду,
не вб’ють мене, якщо не дам я на весілля згоду.
Поет
По черзі говорили вдвох, хоча по різні боки,
обоє ж від страждань своїх мали одну мороку.
У них часу не стало вже про почуття казати,
у глупу ніч цю їм пора було вже розставатись.
На Сході блиснуло і грім на Заході озвався,
коли вуста свої відкрив, як з нею розставався.
Палац, здавалось, затремтів, почувши їхні болі,
вони не відпускали рук – прощалися обоє.
І хто наважиться сказать, які були хвилини,
що відчувала дівчина, як почувавсь хлопчина?
Їхні вуста були німі, язик мов проковтнули, –
очі того не бачили, вуха того не чули.
Час плинув невгамовано, світанок в двері стукав,
вони ж не відпускали рук із відчуттям розпуки.
Велике диво повнилось в віконці, без упину,
здавалось, плакало усе в засмучену годину, –
краплинки з каменю і ґрат, що капали додолу,
нагадували дівчині червоні краплі крові.
Тож Еротокрит мав іти, побачення минуло,
зітхнув печально так юнак, що місто сколихнулось.
Царівна з Євфросинею лишилися в кімнаті,
хвилини ці для дівчини були важкі і кляті.
Тож знепритомніла вона, до ніг упавши няні,
здавалося – жива.. Чи ні? Усе було в тумані.
Ви ж не засуджуйте її, згорьоване дівча це, –
їй не доводилося ще із горем зустрічатись,
всього лиш на-всього – дівча, не бите зовсім лихом,
Ерот вже майже переміг, та зник кудись зі сміхом.
Запаморочилась вона й питає Єфросиню.
Аретуса
Скажи, чи Еротокрит вже покинув господиню?
Чи може на терасі він і досі? Як дізнатись?
Поет
Щось намагалась нянечка знеможено казати,
аби до тями повернуть царівну безталанну,
її єдину донечку, дитину незрівнянну.
І каже:
Єфросиня
Донечко, прошу, молю тебе, не плач вже,
тепер ти, як ніколи ще, повинна буть терпляча.
Всі негаразди ти забудь, всього зречись, що мучить,
невдовзі – з кожним так бува – переживеш розлуку.
Поволі й батьків гнів мине, з душі відляже камінь,
за кого скажеш, поготів він видасть тебе заміж.
Хай чередою йдуть собі і місяці, і роки,
у ліс, де звірі є, також колись приходить спокій.
Із часом труднощі минуть, і пристрасть, і хвороби –
все залікується, й прийде терпінню нагорода.
З часом розбурхані вітри і гамори стихають,
гаряче час остуджує, лід з часом закипає.
Тумани, хмари повсякчас тікають заповзято,
бажання пристрасні колись стають, на жаль, прокляттям…
Думки свої не відкривай, живи собі, та й годі,
побачиш, батько зміниться на сонячну погоду.
Та не чини, що батькові примножує тривоги,
аби отримати свої із часом перемоги.
Як Еротокрит десь піде й вернеться знов до тебе,
тоді сьогоднішня печаль для тебе стане медом.
Поет
Такі поради няня їй давала й утішала,
робила, що могла, аби царівні легше стало,
аби думки свої вона розвіяла по вітру.
Коли в людини розум є – то радість є, повірте!
* * *
Тим часом Еротокрит добрався додому.
Знеможений, виснажений розлукою з коханою, приліг відпочити, але не міг заснути. У ці тяжкі хвилини хлопцеві хотілося, аби поруч був його друг Полідор. Коли той навідався, Еротокрит розказав усе, що було в нього на душі, чекаючи співчуття і підтримки. Полідор запропонував йому їхати разом, одначе Еротокрит одмовив його, попросив залишитися в місті та іноді писати йому новини про Аретусу й допомагати батькам.
На світанку Еротокрит зі своїм слугою почав готуватися в дорогу. Його збирали мовчазні, засмучені й заплакані батько й мати. Впавши на коліна, вони цілували землю, гірко плакали, звівши голови до неба. Їхнім стражданням не було меж.
Еротокрит розумів, що втішити батьків йому нічим, тому, востаннє поглянувши у бік палацу, пришпорив коня і кинувся геть. Подумки, прощаючись із рідним містом, він усім серцем линув до Аретуси.
Мовчки, наосліп мчав горами, лісами і долинами. Його роз’ятрене серце пекло нестерпно, його біль не могло остудити прохолодне ранкове повітря.
(Він думав лише про Аретусу.) зняти
Поет
З собою хлопець говорив, і своє серце слухав, 1729-1740
й думками линув повсякчас туди, де Аретуса.
Запам’яталась кожна мить – думкам був підневільний
самотній, наче перст блукав, немов би божевільний.
Усі зітхання й подихи переплелись в клубочку,
частенько дощик накрапав, а часом лив, як з бочки.
Від рідних місць, де народивсь, де виріс іменитим,
старавсь подалі утекти і жити там лишитись,
аби поволі день за днем в житті ставали зміни,
й забулося його ім’я, й ніхто не знав, хто він є.
Тож, лиш про горе і про жаль, які були у нього,
міг Еротокрит говорить, долаючи дорогу.
До Пезострата вернемось, що попрощався з сином, –
померкло світло ув очах, втрачав останні сили.
Всі двері він позамикав, позабивав і вікна,
всіх друзів відцуравсь і слуг порозпускав навіки,
продав коней і соколів всіх відпустив на волю,
неначе сина поховав, марнів сам мимоволі.
В глухій кімнаті вирішив він жити, як в темниці,
відмовивсь їсти, не хотів і крапельки водиці.
З будинку не виходив вже, і це було найгірше,
бо сина вигнання сприйняв, як смерть, а то й страшніше.
Коли це сталося із ним, лиш можна уявити,
що мати Еротокрита могла тепер робити?!
Частина ЧЕТВЕРТА
ПОЕТ
Тож цар опісля всіх подій одним постійно марив,
аби швиденько підібрать доньці достойну пару.
Якось зібрався ввечері поговорить з Артемі
про те, як далі бути їм, про донечку, зокрема.
Заходили іздалеку, та не прийшли до згоди,–
події так заплутались, бо дуже були схожі.
Найперше, що згадалося – нахабність Пезострата,
який наважився сказать про сватання в палаці.
Цар
Не міг таке придумать сам, прийти сюди й сказати
мені, що хоче він синка за мою доньку сватать,
причина всьому його син, не треба і гадати, 11-22
таке нахабство тільки він міг батьку нав’язати.
Дочка була розгублена, похнюплена, безсила,
коли про щось дочку питав, слова її брехливі
я слухав й добре розумів, вона усіх нас дурить,
і марить Еротокритом вона в своїй зажурі.
Її зітхання з дня у день й недосипання часті,
що доброго нам принесуть? Хіба одні нещастя.
Перед люстерком крутиться дочка твоя, Артемі,
це до добра не приведе. Тікає глузд від мене.
Вбрання красиве юнака, що підбирав старанно,
зачарували донечку і завели в оману.
Що ж, Еротокрит – хоч куди, вродливий хлопець з виду,
дівчата на таких, як він, клюють, неначе риби.
Наживки трохи і вони свій утрачають розум,
і зовсім не підозрюють, яка у тім загроза.
Гадаю, що це він сюди в ті ночі незабутні
приходив, – цього і боюсь, – співав і грав на лютні.
Якщо вже нам сподобались його пісні без міри,
то що казати про дівча, без досвіду допіру?
Чи я правий, чи може ні, хоча б не помилитись, 31-40
я рішення прийняв, аби він не приніс нам лиха.
Не хочу більше вже чекать, поки він на чужині
й плітки про Аретусу теж не розповзались нині,
весілля треба справить їй. При першій же нагоді,
щоб мордувань позбутися, погоджуся, та й годі.
А ми, щоб Аретусу вже принаймні не бісити,
із нею маємо всяк час люб’язно говорити,
аж поки я не підберу для неї гарну пару
бо хтозна, з часом ще яка чекає нас запара?
Поет
Усю ніч говорили ті й не бачили фіналу,
про Еротокрита також, лиш доньку не чіпали,
передусім про те, що той слугою був покірним,
і він, і батечко його царю служили вірно.
Тепер не знали, як їм буть, що думати й гадати,
що з цього вийде, їм обом хотілося побачить.
Поспати трохи удалось батькам тієї ночі,
від балачок втомилися, уже злипались очі.
До ранку про заручини обоє говорили,
якраз царівні у цю ніч страшні кошмари снились.
Явилась хмара грозова вві сні, не забарились
за нею грім і блискавка – і почалася злива.
Явилось море, і вона на кораблі самотня
тримала міцно у руках кермо безповоротно.
Старалась втримать на плаву його в страшному зморі,
і бачила у сні, як він тонув у злому морі.
Здавалось їй, що море враз в потік перетворилось,
який дерева й валуни з собою ніс щосили.
Її накрило хвилею, а потім знов з’явилась,
як випірнула із води, – таке царівні снилось.
І судно потонуло враз, що мить було навпроти,
залишило її саму з стихією боротись.
А як стемніло, вже вона, куди пливти, не знала
і, плачучи, просилася, аби урятували.
В ту мить вона побачила на березі потоку
яскравий вогник. Чоловік тримав його високо,
кричав: «Не бійся!» А коли наблизився, за руку
схопив її і потягнув до себе, з тої скрути
на мілину відвів і там саму її залишив,
а потім зник, немовби тінь, – настала люба тиша.
Коли тут опинилася, вода була по груди,
а зараз бачила, що менш ніж по коліна буде.
Здавалося, як вкопана, отак вона стояла,
і пам’ять втратила на мить, куди іти не знала,
аби на глибину не йти, де знову небезпека, 75-76
і мучиться у сні, немов дурманитись у спеку.
На поміч кликала вві сні, бо їй хотілось жити,
боялася, щоб той потік не встиг її втопити.
Проснулась нянечка її від того крику зразу, 79-90
і чула стогін від страждань, що дуже її вразив.
До Аретуси нянечка пішла, в її кімнату
і говорила шепотом, і лагідно, як мати,
щоб дівчину не налякать, і не вчинити струсу.
Будь проклята година ця, коли страждати мусять!
Тремтячи вся, проснулася, десь рвалась, що є моці,
а потім сумно мовила: «Топилася в потоці!»
Так серце калатало, що вимотувало душу,
і бурмотала щось під ніс у час не дуже слушний.
Подушка вся промочена була у цю хвилину
від страху, коли плакала царівна в сні невпинно.
І няня заспокоїти царівну намагалась,
немовби свою донечку до себе притискала,
питала, що приснилося, але та досі спала
й тремтіла так, що серденько ледь-ледь не вилітало.
Єфросиня
Дитя моє, це лише сон, боятися не треба,
це все несправжнє, що тобі наснилося, далебі.
Ти розкажи мені свій сон, прокинься вже нарешті.
Багато очі бачили, і вуха чули дещо –
у всьому розбираюся й тобі все розтлумачу;
хто вірить сліпо в сни свої, того за дурня бачу.
Поет
Царівна опритомніла й розказувала няні,
вся тремтячи, про дивний сон, який приснився зрання.
Аретуса
Поганий сон мені приснивсь сьогодні, Єфросине, –
десь Еротокрит між чужих, мабуть, у рабстві гине.
Шаленство вітру й глибина бурхливого потоку
були для мене муками – страждання і морока.
Це був не сон, я бачила, як на яву усе це,
моє кохання в мороці – в страшенній небезпеці.
За дві години, як світать збиралося надворі , 109-120
розпочалися ці дива , що й досі держать в зморі.
Якраз частіше у цей час сни справджуватись можуть,
бо ж болі головні уже не мучать світлий розум,
і пара гніву вийшла десь, що заважала спати,
ще не проснулись відчуття, аби нас турбувати,
над ранок чиста голова вже думати готова,
і в животі згоріло все – до ранку зникла втома,
все це людині в поміч йде, щоб визначиться зрання
чи на добро, а чи на зло, на радість, чи страждання.
І це незмінне відчуття несе людині радість,
вона ж бо краща від багатств буває переважно.
Як часто, просинаючись, ждемо, аби відразу
здійснився сон. Тепер цього – страхаюсь, мов прокази.
Це був не сон, я впевнена, якийсь видіння спалах,
я знаю, станеться біда, якщо іще не сталась.
За те, що має статися, найбільш переживаю,
бо після сну із багатьма частенько так буває.
Коли під ранок враз жахи присняться випадково,
прокинувшись, страдатимуть, бо цього хоче доля.
Видіння ж, поки здійсниться, так закатує душу, 129-130
що матиму страшний кінець – і швидко прийде дуже.
Євфросиня
Це сон, царівно, вранішній завів тебе в оману?
Я в юності набачилась й на старості чимало!
Безладдя різні бачила, загиблих і потоки,
куди твоєму, що приснивсь, не набирайсь мороки,
усяке снилося мені, найбільше – препогане, 135-136
та часто все йшло навпаки – і день проходив гарно.
Якби усе, що снилося, велику силу мало,
людина б чи не все життя своє корегувала?
Так тілом, що в людини є, керує лиш людина;
чи добре чи погано вже – пророцтво тут не винне.
Пророцтва ні до чого тут, і сни не можуть також
нести людині бідоньки, страждання й муки всякі.
Як стеле ліжко хтось собі, щоб врешті відпочити, 139-
його за дурня всі чомусь вважають нарочито.
Забудь усе, що заважа, не забивай тим баки,
видіння, я прошу тебе, не пробуй викликати.
Ті речі, що ми бачимо, проснувшись, не взнаємо,
і ти насправді віриш в те, що уночі приснилось?
Я хочу розказати тобі про сон, який приснився,
все збудеться, що бачила у ньому
Ми часто помиляємось навіть в ясну годину,
а ти насправді віриш в те, що далебі приснилось?
Як потонув той корабель тоді перед тобою, –
це значить, донечко моя, твої минають болі.
Якщо ти бачила у сні, що судно затонуло,
зустрінешся із тим, кого давно уже не чула.
Закінчуються труднощі, жорстоке стане ніжним,
все втихомириться колись, на все свій час, повір же.
І той вогонь, що палахтів та зник, як день, раптово,
це значить в серці зацвіте твоя надія знову.
А той, хто витягнув тебе із глибини морської
й на мілину перемістив, аби змогла устоять, –
то знак твого одруження, яке розвіє зовсім
думки, що вбила в голову – і мучать тебе досі.
Якби ще пальців ніг своїх на мілині не вздріла,
це значило б, що милий твій тобі таки не рівня.
Ти не печалься, схаменись, про сон цей і не думай,
щоб перестало серце нить – не треба більше суму.
Поет
Так говорила няня їй, старалася утішить,
сама боялась блискавок у темноті ще більше,
і каламутної води на глибині потоку,
адже вона показує лиш муки і мороку.
Царівні нянині слова навіювали спокій,
бо чула про таке давно не раз від інших збоку,
аби не вірили у сни за будь-яких обставин,
й прокинувшись, до них уже ніколи не вертались.
Кепкують мудрі з снів, на них уваги не звертають,
в них вірять дурні лиш, котрі нічого геть не знають.
Так, розмовляючи у сні, день зустрічала новий,
устала й одягнулася – спокійна і здорова.
А вже під вечір принесли таку цареві звістку,
що в Аретуси враз чомусь перемішались мізки...
Із Візантії посланців в Афіни відрядили, 195-196
перед палацом спішились, послабивши вудила.
В палац зайшли і все царю, як є, сказали прямо,
ось так і так, мовляв, прийшли, бо їхній цар бажає
породичатись сім’ями, щоб діток поженити,
й просив, щоб з відповіддю той не дуже став баритись.
А цар зрадів цій новині й сказав сватам-посланцям,
що відповідь отримають лише узавтра вранці.
Коли з’явилися вони, задумалась царівна,
лише здогадувалася, що від царя хотіли.
І важко стало на душі, вона сльозами вмилась,
здалося їй, що посланці із сватанням з’явились.
Вона гукнула нянечку й сказала про посильних.
Аретуса
Здається, що пов’язані всі речі дуже сильно:
ці посланці, які у дім приносять різні вісті,
заради мене, бідної, прийшли з чужого міста.
Я краще вмру, з собою щось негарне заподію, 211-218
якщо не здійсниться тепер моя завітна мрія.
Проклятий сон, що бачила здійсниться вже допіру,
потік бурхливий, шторм страшний, що викликав зневіру.
Сьогодні доля знов і знов мене перемагає.
На щастя я сама-одна – хай тіло забирає!
Я можу муки витримать і бідувати біди,
натомість, щоб ні крихти зла коханий мій не звідав.
Єфросиня
До батечка вони прийшли у зовсім інших справах,
не задля того, що в твоїй вже крутиться уяві.
Ти думаєш, для сватання прийшли сюди посланці?
Ти схожа на людей, котрі, як бачать сни уранці,
вважають, що вони удень здійсняться неодмінно.
Ти краще б не базікала, прошу тебе уклінно.
Поет
Тим часом цар з царицею про сватання пеклися,
щоб свата мати гарного в своєму товаристві.
Переказали, щоб прийшла донька до них негайно,
аби сказати їй про це, як мислять вони файно.
Коли їй повідомили, що кличуть батько й мати,
печально мовила:
Аретуса
Прошу, о Земле, поховати
мене до того, поки ще на світі цім зістарюсь,
бо утомилась од смертей, що день і ніч витають.
Поет
І перед тим, як до батьків іти, щоб їх послухать,
враз знепритомніла вона, бо занепала духом.
Тремтіли ноги, й памороч приходила неждано,
царівну ледве довела вже до палацу няня.
Дійшовши до палацу, та задумалась раптово,
що має їм сказать іще до їхньої розмови.
І вдаючи, що все гаразд, вона зайшла до зали
усміхнена. І радісно теж до батьків пристала.
Цар
Дитя моє, з тих пір, як ти на світ цей народилась,
мене гризуть думки весь час, які терпіть несила.
Про тебе, донечко, завжди мені хотілось дбати,
щоб гарно заміж видати і спадкоємців мати.
Ми, Аретусо, з матір’ю бажаємо обоє,
аби тобі всміхнулася щаслива, добра доля.
Оскільки візантійський цар враз виявив бажання,
щоб сватом я для нього став, зроблю це без вагання.
Будь ласка, з нами радуйся за всю нашу родину,
я відповідь царю пошлю негайно – в цю ж хвилину.
Поет
В цю мить, коли батьки її із нею говорили,
царівна зблідла на лиці, усю її трусило.
Здавалося, що серденько стиска рука холодна,
допоки батько говорив про шлюб безперешкодно.
Та обдурити мудрого було не просто зблизька,
про себе він відзначив щось задумало дівчисько!»
Коли скінчили говорить, та на коліна впала,
з повагою й смиренністю батьків своїх благала.
Аретуса
Я вся від плоті вашої, батьки мої рідненькі,
кровинка ваша до кісток, мій тату, рідна ненько.
Ви, тату й мамо, пестите мене надміру – шкода,
я ж хочу зранку бачити щодня, як сонце сходить,
щоразу обнімати вас і бути поруч з вами,
і помагати завжди вам і зараз, і на старість.
Хіба так тяжко зрозуміть: можу я хотіти
залишити свою сім’ю й світ за очі летіти!
Я хочу бути біля вас, як взимку, так і влітку,
не хочеться в чужі краї від вас навік летіти.
Якщо надумав ти мене сьогодні одружити
із матір’ю обговорив заручини скріпити,
на все це не скажу вам: «так»! Я краще вже загину,
царицею не хочу буть усього світу нині.
Отож, цареві відповідь пошліть, щоб добре знав він,
що пропозиції такі для доньки нецікаві.
вона не хоче заміж йти, бо молода нівроку.
Достатньо буде і цих слів – позбудетесь мороки.
Поет
Робила Аретуса все, щоб батька задобрити,
аби узяти хитрістю й до нього підступитись.
Неначе на вугіллі жар хтось тихо роздуває,
і знизу дмухає всякчас, і язички здіймає,
щоб полум’я було весь час і не могло присісти,
не спочивало унизу тоді, як варять їсти.
Так і цареве серденько було, мов у горнилі,
коли хитренька донечка до нього говорила.
Не дав доньці договорить, бо серце розривалось.
Піднявся з трону і пішов до неї без похвали.
За руку зопалу схопив і стиснув у долоні,
а потім мовив:
Цар
Що таке мені говориш, доню?
Чому ти стільки ніжних слів мені даруєш й мамі?
Може, це брехеньки твої, дівчатко неслухняне?
Я визначаю, бо я цар, коли весіллю стати,
якого жениха знайти, аби жили в достатку.
Весіллю бути, так і знай. Якщо ти цього проти,
помилку зробиш – у житті лиш знатимеш гіркоти.
Поет
Тож Аретуса з усіх сил благала батька довго.
Не тямлячись і плачучи, йому упала в ноги.
Зі зброєю жалю вона на нього йшла затято,
а тіло від смиренності тремтіло перед татом.
З повагою дивилася на батька без опаски,
та з поглядом зажуреним така була нещасна...
Аретуса
Мій батечку, ніколи я у помислах не мала
чогось такого, щоб тебе могла тим опечалить.
Не забувала і про честь, мій батечку, спрокволу
дівчиськом, може, і була, дурепою ж – ніколи.
Твої безжалісні слова, що моє серце ранять,
збивають мене з розуму і заведуть в оману.
У мене нарікання є, щоб знав ти, наш владико,
на те, що ти мені сказав, – у цьому гріх великий.
Не висохло ще на губах і молоко у мене,
моє заміжжя поки що нітрохи не здійсненне.
Я ще ведуся, як дівча, що можна з мене взять?
І на колінах бавлюся з ляльками теж завзято.
Мій батечку, скажи тепер, чому тобі не мила?
Завжди слухняною була і шкоди не робила.
Ти без причини сердишся, постійно мене лаєш,
своє дитя, немов рабу, у своїй владі маєш.
Зі мною можеш все зробить, що серце забажає –
життя і смерть мою завжди в своїх руках тримаєш.
Одне лише не в силах ти зробити, рідний отче,
примусити сказати: «так». Душа цього не хоче.
Від тебе, батьку, все прийму – і смерть, і муки, й горе,
але весіллю не бувать проти моєї волі.
Поет
Та вислуховувать дочку цар зовсім був не ладен,
хоч знав, що криється в словах одна суцільна правда.
Він вже терпіння утрачав сидіть і слухать марно,
розсердившись, штовхнув її додолу ще й ударив.
Цар
Дитя підступне й каверзне, хитрюще донезмоги,
прислухайся до слів моїх, сьогодні хай і строгих.
Відмовся від думок своїх, інакше не ручаюсь
за себе, і таки тебе безжально покараю.
Ти маєш в розпорядженні лиш день, аби прийняти
вимогу батьківську, свого повинна відцуратись.
Коли посидиш так сама і зважиш – «за» і «проти»,
і розумом всього дійдеш – пізнаєш все достоту.
Відмовся від дурниць, повір, за них вмирать негоже,
і знай, як стане все на лад – усім нам допоможеш.
Якщо поганий сон приснивсь, забудь, бо то примара,
інакше згубиш молодість, перш ніж пізнаєш старість.
Аретуса
Багато передумала, все зважила добряче –
найкраще буде, якщо я життя таке утрачу,
ніж відрікатися від вас й лишать вас наодинці,
ніж слухати про сватання щораз чомусь чужинське.
Ой леле, чи можливо, щоб ви біль не відчували,
мабуть, забули, що він є, його лише я маю?
Скажіть по-правді, хочете від мене відцуратись,
все бачачи, у вас терпець не може увірватись?
Подумавши, скажу таке, хоч плакатиму ревно,
та не зверну з путі, який я вибрала напевне.
Поет
Аретуса
Мене в темницю, де сидять завжди злочинні люди,
відправ, хоч там і навіть вдень панує темінь згубна.
Бо ні темниця з ґратами, ні сто смертей із мене
не допоможуть виховать покірну наречену.
Готова я до покарань, готова і до страти,
тоді заприсягнусь при всіх, що не твоя я, тату.
Чи може хтось таке зробить, аби своїй дитині,
яка потрапила в біду, не виділить хвилини?
Скотинки безсловесні й ті безхитрісні тварини,
напевно, знають, що болить у рідної дитини,
і не шкодуючи життя, спішать на допомогу,
готові вмерти ради них вони без застороги.
А звірі, що в лісах живуть, як правило, безжальні,
не знають, що таке любов, бездушні, невблагальні.
Вполюють звіра іншого, слабкішого за себе,
до смерті загризуть його, з’їдять, немов так треба.
А ти, що також маєш плоть, пробач за цю крамолу,
зжираєш сам себе. Хіба свого не чуєш болю?
Поет
Цар не хотів і слухати, що донька йому каже,
уже за рідну не вважав, і їй не співчував вже.
А Єфросиня ридма все царя свого вмовляла,
аби в темницю не садив царівну незрівнянну.
Єфросиня
Якщо благання в світі цім хоч трішечки цінують,
якщо царі простих людей хоч трішечки ще чують,
поспівчувай, прислухайся, мій царю, до рабині,
яка служила правдою тобі й твоїй дитині.
На свої роки дівчина розумна аж занадто,
природа дарувала їй усіх чеснот багато.
Я бачила, володарю, як ти в великім гніві
себе картаєш повсякчас через свою царівну.
Цар
Замовкни і ні пари з вуст, підете вдвох в темницю,
поки не увірвавсь терпець на вас обох дивиться.
Хутчій за нею йди і ти, моя тобі порада,
тепер розділите разом в’язниці всі принади.
Обидві брехні точите, я знаю достеменно,
тож не обдурите мене, бо ж вами і навчений.
Поет
Цар наказав, щоб принесли йому у ту ж хвилину
поношену уже стару царівни одежину,
обрізав сукню до колін, яка була до п’ят їй,
щоб Аретусу більш ніхто не зміг би упізнати.
Матрац із грубого сукна соломою набили,
колючками і галькою – така собі перина.
Ні підголівника, ані простого простирала.
Відправив цар з царівною і няню на поталу.
В темницю запроторив їх, мабуть, що найтемнішу,
де на підлозі був лиш глей із брудом вперемішку.
Сторожа зовні стерегла царівну надто вперту,
води і хліба лиш дали, щоб з голоду не вмерти.
Як Аретуса глянула на це добро... «Зарані, –
подумала, – лихий кінець для мене тут настане».
Обнявши няню, схлипнула і повела про біди.
Аретуса
Хто про роки минулі нам може тепер повідать,
коли своєю донькою пишались мама й тато,
коли я зацілована могла в обіймах спати,
коли учили повсякчас, як правильно ковтати,
яку водичку варто пить, яке вино вживати?
Від сонця – хоч би не спеклась! – мене оберігали,
обоє, щоб не змерзла я, усе переживали,
дивилися, коли засну, коли проснуся знову.
Прокляття, доля по п’ятах іде весь час за мною!
Хто жадний по життю і все наїстися не може,
й не знає, що на цім шляху він просто перехожий,
у панство лізе і своїм хизується дозвіллям,
такого я не визнаю, вважаю божевільним.
І квіти, й на деревах цвіт із часом пропадають,
як тільки холод настає, вони в минуле кануть.
Багатства й привілеї всі кудись пропали кревні,
кінець печальний у тюрмі тепер зустріну певно.
І тільки залишилася велика втіха з того,
що я потрапила сюди через героя свого.
Єфросиня
Дитя моє, терпіння все ж – найкращий в світі лікар,
і зілля кращого, ніж це, ти не знайдеш довіку.
Тоді й біда вже не така, й терпіти можна горе,
і саме цим, дитинонько, лікуються всі хворі.
Аретуса
О, доле, моя доленько, не знаєш відпочинку,
як божевільна, бігаєш, вершиш усякі вчинки.
Коли здіймаєш нас увись – й вертаємось низенько,
тоді нам солодко стає і на душі легенько.
З твоєї волі мала я колись владарювати,
такої доленьки собі не хтіла б побажати.
Якби біднячкою була й такого ж покохала,
тоді була б щасливою і горенька не знала.
Біднячка б закохалася у бідного хлопчину,
із злиднів вилізли б, прийшла б коханнячка година,
жили б собі у злагоді, купалися б в любові,
і для каміну почуттів не треба були б дрова.
Навіщо я на світ оцей царівною з’явилась?
Страждаю день і ніч тепер – життя мені не миле.
* * *
Не менше від Аретуси страждав у вигнанні Еротокрит. Хоч би де йому доводилось бувати, він думав лише про свою кохану.
Еротокрит мешкав в Егрипосі. З допомогою вірного слуги на ім’я Пістенд йому вдалося налагодити листування зі своїм другом Полідором.
Перше, що Еротокрит дізнався від Полідора, це була звістка про гірку долю Аретуси. Сум, розпука робили життя юнака нестерпним, і тільки думка, що Аретуса досі його кохає, вгамовувала біль. Печаль залишала свій відбиток у душі. Та й зовні він змінювався. Борода, довге волосся, яке відпустив, недоїдання і безсоння робили його непізнаваним.
...З тих пір минуло три роки, пішов четвертий, як Аретуса опинилася у в'язниці, а Еротокрит – на чужині. Але, хоч вони були далеко одне від одного, їхні почуття не охололи... Тим часом насувалися нові грізні події.
Поет
Минали дні, ішли роки своєю чередою...
Якось валахський цар напав, прийшов сюди ордою.
Країни двох царів тоді різнилися чимало,
а ворогами стали враз, чому, ніхто не знає.
Валахському царю чомусь на місці не сиділось,
він військо немале зібрав і рушив на Афіни.
На мури налітав не раз, країну всю трусило,
і піші, й вершники товклись по землях що є сили.
Палили села і ліси, в полон народ весь брали,
знаходили погибель тут, і страх повсюди слали.
Ця звістка долетіла і до Еротокрита. Він, не роздумуючи, вирішив їхати на допомогу афінському цареві. Мав намір непомітно проникнути в табір захисників і розчинитися серед афінських воїнів.
Але спочатку Еротокрит надумав змінити свою зовнішність. В Егрипосі, казали, жила відьма, яка мала чар-зілля, завдяки якому можна було з білого стати чорним. Тож Еротокрит подався до неї.
Ворожка за добру винагороду дала парубкові один флакон з фіолетово-чорною рідиною, а ще один – із прозорою, якою можна змити першу і стати знову таким, як раніше.
Еротокрит дістався Афін і став неподалік табору. Він дивився на місто, і сльози самі наверталися на очі, адже там у в’язниці – його суджена.
Еротокрит
Якби у пташку я зумів негайно обернутись,
я б через мур перелетів, щоб в місті зараз бути.
В’язниці б двері віднайшов, тихесенько б постукав,
бо мрію голос милої хоча б на мить почути.
Поет
Подумав він тоді таке і повторив про себе,
пригадуючи, як вони клялися перед небом.
Спинився він під деревом, аби перепочити,
із себе обладунок зняв і встиг перекусити.
Щоранку хлопець піднімавсь з надією почути
призиви сурми голосні і рога дужі звуки.
Немов орел, летів вперед, долаючи дорогу –
устиг на бій якраз юнак, лиш вдарили тривогу.
Неначе вихор, шум і гам він учиняв великий,
допомагав то тут, то там – і за собою кликав.
Всім воїнам, з обох сторін, хотілося дізнатись,
хто той вояк, що мов дракон, у бій летів затято
щоранку, а надвечір знов кудись зникав раптово
без супроводу, і ніхто не чув від нього й слова.
Воєначальники царю доповідали радо
про невідомого, котрий за них померти ладен.
Цар перебрав у пам’яті усіх без застороги,
крім Еротокрита, який для нього був як ворог.
І Полідор не міг впізнать його у цім хлопчині,
бо цей юнак був схожий геть тобі на сарацина*.
Цар Владистрат, довідавшись також про парубійка,
надумався перемогти, зібравши більше військо.
Він бачив сам, як вояків той заганяв в могилу,
була у нього на той час якась звіряча сила.
Було б доречно в ранній час, як міцно будуть спати
у таборі чужинському, тоді на них напасти;
і галас, зброї брязкання взяли б усіх на сполох,
від переляку – хто куди – розбігся б його ворог.
Владистрат
З маленьким військом воювать не варто й починати,
ніколи перемоги нам над звіром цим не знати.
Якщо зібрати весь народ, усіх, хто здатний битись,
здолати ворога тоді ми зможемо відкрито.
Хіба хтось сам перемогти велике військо зможе?
Велике – ні! Маленьке – так, напевне, переможе.
Поет
Так міркував і так зробив, ще ранок не зайнявся,
з великим військом Владистрат до табору підкрався.
А потім засурмили враз і зброєю гатили –
так сильно, що вони вояк афінських розбудили.
Іще до битви воїни украй перелякались,
готові звідти всі були у цей час дати драла.
І звуки сурм, і вигуки, і зброї грізні шуми
чув Еротокрит, бо не спав – про Аретусу думав.
Тож Еротокрит похопивсь й подався на рівнину,
де афіняни драпали від смерті безупинно,
немов голодний лев, який шукає свою здобич,
що чує здалеку її, полюючи в жадобі.
Мов лютий звір, який почув, що сталось щось неладне,
він напролом урізався в вороже військо стадне.
Кому прийшлося б у житті хоч раз побачить повінь,
якій під силу потопить усе живе раптово,
коли бурлять річки – усі жахаються довкола –
і небо блискавки згори мета на суходоли.
Тремтіли б від такого всі, в очах усе померкло б,
від страху збожеволіли б спочатку, перш ніж вмерти...
Так само Еротокрит вмить нагнав чимало страху.
Великий став переполох в рядах вояк-валахів.
Як вовк з отарою вчиня, коли стає голодним,
ганяє за овечками і ловить їх по одній, –
аби перемогти, вчиняв те саме Еротокрит.
Валахи вівцями були, а він – звичайним вовком.
Меч випадав з руки, із рук вуздечки випадали
у тих, які ще здалеку на нього поглядали.
У афінян з’явився дух і сили наростали –
тож воїни згуртовані на бій свій поспішали.
Обличчя їхні ожили, розправилися плечі, –
не залишали ворогам доріженьки до втечі.
Було б за благо кожному прийняти смерть раптову,
від перших ран загинути, не вимовивши слова.
Бій розгорався не на жарт, напруга наростала,
то та, то інша сторона в бою перемагала –
мов хвилі, що їх збурюють постійно буреломи
і вітер гонить їх весь час до берега невтомно,
запінені вони спішать, щоб доторкнутись суші,
а потім знов від берега котиться в море мусять.
Ось так і воїни, які розгнівані до краю,
то відступають стомлені, то знову наступають.
Кров проливалась, гинули вояки неминуче...
Іраклій кожен день тремтів, бо страх його домучив,
боявся військо втратити, боліло страшно серце,
боявсь потрапити в полон й на чужині померти.
Не міг устигнути герой повсюди. Еротокрит
там де з’являвся, смерть стрічав усякий, хто супроти.
Життя свого не шкодував, бо грала кров юнацька,
побачив, що воює цар його, – з’явивсь зненацька.
Валахи всі валилися на землю бездиханно –
він поле бою трупами засіював старанно.
Тоді у хаосі подій аж двадцять два вояки
таємне мали завдання валаха Владистрата:
афінського царя знайти, із ним у бій вступити,
якщо не вдасться взять живим, то неодмінно вбити.
Із ними був валахський цар, разом вони напали,
Іраклія підстерегли, немовби ті шакали.
Неподалік був Полідор у царському загоні,
він здійснював із іншими цареві охорону.
Цар Владистрат, неначе лев, метнувсь царю назустріч,
пришпоривши свого коня, наблизився рішуче.
Позаду нього двадцять два вояки, мов дракони, –
всі на Іраклія гуртом накинулись з розгону.
Упав Іраклій із коня в запаморочнім стані,
він розпростерся на землі увесь в крові багряній.
Враз спішивсь Полідор й побіг царя оберігати,
аби ніхто із ворогів не зміг його забрати.
Прийшов до тями раптом цар, схопився був на ноги,
і Полідору наказав, щоб битись донезмоги.
Несамовито у бою мечами відбивались,
живими в руки ворогам здаватись не збирались.
Та стільки ворогів було, котрі їх оточили,
що вже не вірили вони у порятунку силу...
Владика із помічником були на грані смерті,
коли почули голос чийсь проникливий, відвертий.
Із криками і брязканням поміж рядів ворожих
сам Еротокрит вже летів сюди на допомогу,
бо ж бачив друга і царя в смертельній небезпеці,
отож, не зволікаючи, зчепитись мав у герці.
Немов орел, який кружля над озером, щоб сісти,
де птахів зграя на воді зібралась попоїсти,
розлючений і хижий він шугає понад ними
і очі вирячив, й крильми махає безупинно,
а потім падає на них. Налякані злітають,
аби кудись сховатися, і безвісти зникають;
а інші, теж налякані, пірнають, випірнають,
щоб врятуватися; вони теж швидко відлітають;
тікають якнайдалі всі із переляку птахи,
орел залишився і знов буде на них чекати.
Так сталося й з валахами – розбіглися невдахи,
злякавшись сильної руки, не вмерли ледь від страху.
Валахський цар, все бачачи, лиш показав був спину,
утік також, бо зрозумів, що тут він і загине.
Як звечоріло, звуки сурм воякам сповістили,
щоб зупинилися вбивать і набирались сили.
І кожне військо в таборі своїм відпочивало,
а воїни озброєні усю ніч чатували.
Покликав Еротокрита до себе на розмову
цар, витерши сльозу гірку, розчулено промовив:
Цар
Мене від смерті врятував, – не мав я вже надії, –
подарував мені життя, якому я радію.
Усе, що ти мені зробив, за всім я добре стежив,
я хочу царство поділить, яке мені належить,
аби зі мною поруч був, коли цей світ покину,
мене заміниш, царювать в Афінах будеш, сину.
Поет
Потому Еротокрит став поштиво на коліна
й царю розсудливо сказав і мудро неодмінно:
Еротокрит
Владико, царство не помре, якщо й тебе не стане,
переді мною боргу ти ніякого не маєш.
Прийшов за тебе битися і за твою державу,
і нагород не жду, бо я борюсь за діло праве.
Коли я був іще малим і списа взяв у руки,
то справедливість полюбив, як правди запоруку.
Валахський цар збирається загарбати країну,
я ж захищатиму її, навіть якщо загину.
***
Цар, розчулений словами чужинця, кинувся його обіймати. Він хотів дізнатися, чому цей хоробрий парубок допоміг йому у скрутний час.
День передишки був пройнятий сумом, оскільки повсюди – в горах і на рівнинах – були розкидані тіла поранених і загиблих воїнів. Обидві сторони зазнали однаково великих втрат. Афінський і валахський царі домовились на дванадцять днів оголосити перемир'я, щоб хоч трохи перепочили воїни і можна було забрати з поля бою поранених і поховати загиблих.
Ще до завершення перемир'я в таборі валахів засурмили сурми. Там зустрічали племінника Владистрата, із франків, котрий прибув допомагати дядькові; звали його Арист.
Саме тоді валахському цареві спало на думку (звичайно, якщо афінський цар підтримає ідею припинити війну), влаштувати герць двох леґенів. Зі свого боку він уже визначив Ариста. Але перед тим, як повідомити про це Іраклія, він спитав думку племінника.
Арист з радістю погодився на двобій, адже приїхав сюди не на прогулянку, а перемагати ворога.
Отримавши згоду племінника, валахський цар відправляє до Афін своїх посланців, щоб ті переказали афінському цареві цю пропозицію.
Цар Іраклій спочатку розгубився. Він не знав, що йому робити, яке рішення прийняти. Його царство зараз трималося на волосинці. Важко було знайти серед своїх вояків леґеня, хто зміг би протистояти Аристу, адже всі добре знали про його силу і вдачу. Арист завжди отримував перемогу в поєдинках, і в того, хто виходив з ним на двобій, заздалегідь з’являвся панічний страх. Арист був непереможним воїном.
Єдина надія була в царя на Полідора, але той отримав аж два поранення. І лікарі визнавали, що рани не скоро загояться.
Своїми сумнівами Іраклій поділився з радниками. Та їм наче заціпило, бо нічого путнього не могли запропонувати. Тоді Фроніст, один із його мудреців, порадив просити чужинця захищати їх від ворога до повної перемоги, бо лише він мав на це неабияку силу і хоробрість, що засвідчив у боях проти валахського війська.
Цар уважно вислухав Фроніста, але не пристав на цю думку, оскільки вважав, що не має жодного права піддавати новим випробуванням чужинця і наражати його на смертельну небезпеку.
Поет
Із радниками цар мерщій сідлав коней в дорогу,
забувши про насущний хліб у клопотах і воду.
Розмови їхні чула всі царівна Аретуса
і зрозуміла, у якій цар опинився скруті.
Для неї ліками були ридання і зітхання,
до няні якось дівчина звернулася ізрання.
Аретуса
Я бачу, розуміє цар, як тяжко буть самому,
аби ж то Еротокрита він повернув додому.
Людей, що вигоду дають, розумних, дуже смілих,
не відправляють в вигнання, самі тоді жаліють.
Якби з’явився зараз тут наш Еротокрит хвацький!
Мабуть, він більше вартував, ніж все наше багатство...
Поет
А по обіді там, де цар все радився без ліку,
почулись кроки впевнені і голос чоловіка.
Це Еротокрит поспішав, аби усе дізнатись,
як скоро знов підуть у бій, чи довго треба ждати.
Застав царя змарнілого у роздумах печальних,
а біля нього радники сиділи і мовчали.
Коли дізнався він, чому катується Іраклій,
явивсь перед владикою у всій красі бурлака.
Царю низенько поклонивсь, як раб стояв слухняно,
на нього зла вже не таїв за змушене вигнання.
Еротокрит
Достойний царю, між царів усіх лиш ти великий,
відкинь страждання і не муч себе отак, владико.
Я чув, непроханий валах чекає щось від тебе,
зроби, що просить, і забудь, зніми тягар із себе.
Хто, як не ти, з-поміж царів найкраще військо маєш
і найдосвідченіший? Скрізь про тебе, царю, знають.
Єдиного із воїнів, якого ціниш гоже,
без сумніву на той двобій поставить сміло можеш.
Його я бачив у бою жорстокім позавчора,
надіюсь, рана, що була, загоїться вже скоро.
Цар
А воїн той, котрого ти помітив позавчора,
який відзначився в бою, лежить смертельно хворий.
Поранення у голову велике відбулося.
Казали вчора лікарі: без пам’яті і досі.
Говорять декотрі, йому із кожним днем все гірше,
тому ні спис, ні меч йому не знадобиться більше.
Отож не хочеться мені від страху знов труситься,
я краще військо поведу, щоб з ворогами битись.
Еротокрит
Якщо довіришся мені, твою проблему зможу
сам вирішити без страху, валаха переможу.
Хвалитися негарно, та за справедливість, царю,
я недруга не випущу, помщуся за зухвалість.
Цар
Мені щодня ти помагав, як тільки ті напали,
хоробрий воїне, прийми від мене всі похвали.
Про що я мріяв так давно, на старості отримав,
ти від сьогодні, воїне, мені будеш за сина.
Еротокрит
Владико, я прошу тебе, не дуже з цим барися,
дай відповідь тому царю, що я готовий битись.
Хай призначає герцю день, щоб достеменно знати.
Терпіння в мене лопнуло – не можу більше ждати.
Поет
І скоро вісті про двобій повсюди розлетілись,
від радості в двох таборах вояки шаленіли.
Три дні минуло, а коли четвертий вже доходив,
то пізно ввечері удвох зійшлись без перешкоди.
Всю ніч цар з Еротокритом бесідували плідно,
цар говорив про тактику, учив, як битись гідно.
І цар валахський не сидів, спокійно склавши руки,
племінника навчав також військової науки.
Цар Еротокрита вдягав турботливо, все тіло,
де тільки можна прикривав залізом, так уміло,
аби не ранили його. (Дивіться, що за штука,
як з часом змінюється все – оце і вся наука!)
Він меч йому красивий дав і спис добротний також,
пишався вершником, та й кінь був гарний у вояки.
І дядько Ариста свого племінника нівроку
зумів представити тоді із вигідного боку.
Настав той довгожданий час, година, що чекали,
про бій аби нарешті вже угоду підписали.
Коли розвиднилось, війська – всі строєм з верховини
з царями на чолі униз спустились на рівнину.
Чорнило, пера і папір принесли спозарана,
угоду кожен із царів підписував старанно.
Угоду невідкладно тут при всіх оголосили,
аби багаті, бідні – всі почули царську милість.
В угоді, що підписана, так розуміти гоже:
«Сьогодні воїн – той, котрий в двобої переможе,
один із двох, які на герць підуть на цій рівнині,
щоб захистить свого царя мечем і списом нині,
і подолає ворога, той зробиться героєм.
А цар, якого воїн вмре, покине поле бою;
так він і спадкоємці всі платитимуть повічно
царю, що переможцем став, законну дань щорічно.
На землях той звойованих владарювати ладен,
і військо іншого царя буде тому підвладне».
Сьогодні мали битися. Сюди їх запросили,
двох красенів, двох леґенів – обидва повні сили.
Коли почули звуки сурм, уперше хлопці смілі
змінились на лиці ураз, і врода побідніла.
Один супроти одного стояли остовпіло,
Іржали коні легенів, і зброя вся блистіла.
На місці гарцювали ті, пилюку вверх здіймали,
хотіли ринутись вперед запінені, зухвалі.
Коли удруге сурми клич всім заявив про битву,
здавалося, що смерть сама когось до пекла кличе.
***
Два легені, як звірі, з безумством і люттю кинулися в бій. Земля враз затремтіла під кінськими копитами – аж пилюга піднялася до неба, люди кричали в скорботі, серця царів стиснулися і готові були тріснути.
Поет
Неначе в морі два вітри у небо піднялися,
неждано з гуркотом увись і там жорстоко бились.
Із морем бились, гнівались і роздували чвару,
на узбережжі куряву перетворили в хмари,
один дув сильно з Заходу, а інший дув зі Сходу,
північний теж південного перемогти був згоден, –
рівнина задвигтіла вся, у горах одізвалось,
коли встромилися списи у груди двох зухвало.
Мов каменя від блискавки, що вилетів з-за хмари,
на землю кинули, а він все трощить, все ламає,
і гуркіт грому і вогонь несли лише нещастя,
обвуглювали все довкруж, коловся мармур часто, –
отак мечі вогнем пекли повітря що є сили,
гриміли й блискали щораз, як двоє ними бились.
Раптом Еротокрит високо підняв меча і хотів поцілити Аристові в голову. Але той, спритно виставив щит і так врятував собі життя. Удар був настільки сильний, що щит розколовся навпіл. Арист обійшовся легким порізом на обличчі. Він, помітивши, як рука Еротокрита знову здійнялася вгору, щоб вдруге нанести удар, гострим мечем штиркнув супротивника крізь лати. Обидва були закривавлені, але білю не відчували.
Здавалося, що Еротокрит має перевагу, потім перевагу отримував Арист. Напруга зростала. Арист жбурнув на землю розбитий щит, і обхопивши двома руками меча, готовий був опустити його на голову супротивника, але Еротокрит виставив вперед свого щита і – меч ламається надвоє, як свічка. Удар був настільки сильний, що лезо меча сковзнуло по металу і врізалося в шию коня, і той замертво звалився на землю. Еротокрит схопився на ноги і став чекати на свого ворога. Але і той, бачачи пішого, зіскочив зі свого коня і попростував у його бік.
Так заново розпочали бій. Лиш мечі виблискували на сонці – і чулися жорсткі удари.
Коли повечоріло, воїни відкинули свої мечі і взялися за кинджали. Після запеклої сутички гине Арист, але перед тим встигає ранити Еротокрита.
Поет
Валахи побивалися, що сталось таке лихо,
до Ариста підходили, ридали ридма тихо.
Найдужче плакав цар з лицем печальним і суворим,
він був чорніший навіть хмар, що покривають гори.
Всі обладунки з нього зняв – усе, що було можна,
із тугою поцілував, прощаючись, небожа.
І втіхи не знайшовши тут, він плакав безупинно.
Валахський цар проникливо казав:
Владистрат
Мій любий сину,
якби я знав, що ти помреш в двобої цім за мене,
я б краще, все, що цар хотів, віддав би достеменно.
Й не тільки те, що вимагав, а й інші речі радо,
аніж синочка втратити, де ще такого знайдеш.
Від Півдня і до Півночі, від Заходу й до Сходу
такого більше не знайду, природа більш не родить.
Хай буде проклятий той день, і рішення трикляте,
коли з Валахії прийшов сюди повоювати.
Міста і села погубив і сам в неволі гину.
Мене не пожаліє тут ані одна людина.
Із часом все стає на лад, що схочеш, будеш мати,
і швидко повертаєш те, що сам колись утратив.
А твій відхід, синочку мій, приніс велике горе,
і те, що в мене смерть взяла, не поверне ніколи.
П'яту частину Ви зможете прочитати у виданні, яке побачило світ у 2016 році.
Рейтинги: Народний
- ( - )
| "Майстерень"
- ( - )
ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Огляд
Executed in 0.3236 seconds