Уляглося сонце на перину хмари
і холодна сутінь потекла на нас
легкотілим пухом, довгожданим даром,
втіхою короткою у спекотний час.
Як вода джерельна, воскресила сили
і прогнала трохи настрої сумні,
адже незабаром сонце відпочило
і розпорошило сутінки ясні.
25.06.18

В тіні липи, біля хати,
спочивають поросята.
Цілий день вони трудились,
п'ятачками в мисці рились –
їли моркву, бурячок
ще й зелений кабачок.
Після того в калабані
влаштували справжню баню –
розляглися біля миски,
із води стирчать лиш писки.
Спека скрізь, а їм комфорт,
свинкам у багні – курорт!

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався у баченому мною,
і виявив за ними, що стілець
освітленням зливався зі стіною.
На лампочку, розжеврілу від яв,
потерті меблі шкірилися потай,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій з нерухомости зідвинув.
І щойно привид тут колись і жив,
то він, авжеж, покинув дім, покинув...

В небеса упала горілиць,
хай вони жарини серця студять.
Поміж нас не стало таємниць,
й вогняної пристрасті не буде!

На порозі осені - печаль,
бурштиновий кульчик загубила.
Причастилась тайн, пустий Грааль,
сперлася на вицвілі перила.

Палить... На городах пирії,
засмалила куривом дощенту.
Не дивлюся в очі нічиї,
доля розставлятиме акценти.

В повісті нетривіальних проз,
на краю захмареного неба
ми чекали на - апофеоз,
а любов то - альфа і омега.

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,
Забравши з собою небачені сни.

7 березня 2019

Люблю Вас чи ненавиджу?.. Не знаю…
Слів дармових така важка вуаль.
А літо знов леститься аж до краю,
Тремтливим смутком пагорків спіраль.
Не островки – маскована сторожа,
Де верб’яно розрісся волі смак…
І ділимо: на гоже – і негоже;
І з відчаєм ховаємось в кулак.
Люблю Вас чи ненавиджу?.. О зграє,
Що розгулялась шумом, та лишень!..
Коли світає з погляду «Кохаю!»,
Здається: в дні новий зринає день.

2019

У Рашію не їдуть поїзди,
на заході триває чудасія,
очолена комуною орди,
і ласі на корупцію жиди,
улещують розбійницю Росію.

Воняє небезпекою біди,
але червоні лінії зелене
не дуже помічає, як на мене,
і пхається непрошене туди,
де діє проституція таємна.

Нам, вибачте, сьогодні не сюди,
де тиснуть лапу кавалери й леді
і лижуть ню «тайожному» ведмедю
від низу тіла і до бороди.

Кому у хаті не дають води,
той грюкає дверима спересердя.

26/06/19

(За мотивами телефiльму "Чорнобиль")

Чорнобиль пошкоджує долі:
З нежданих заходить боків.
По вінця наповнені болем,
Уже понад тридцять років
Минуло в чутках, недовірі.
Все людство здригнулось тоді.
Заплутані, незрозумілі
Політиків хитрі ходи.

Був вибух – ось так почалося.
Хто бачив, той довго не жив.
Від жаху здіймалось волосся,
Смертельний у атома вплив,
Бо атом – невидимий ворог,
Носій небезпечного зла.
Посіявши сумніви, сполох,
Отруєні люди й земля.

Сміливці, що в перші хвилини,
Назустріч примчались біді,
Їх дії рішучі та вмілі,
Дали вони вихід воді.
Потрібно відкрити всі крани,
Зробити найшвидше, мерщій!
Ціна неймовірної драми
Вже йшла на мільйони життів.

Робилося все, як і треба:
На поміч прийшли шахтарі.
Та тільки Чорнобильське небо
Сховалось в хмарини й згори
Не може збагнути причини
Трагедії, що на брехні
Усе обростала щоднини,
Вже годі, сказали їй: ні!

Так правда розкрилась нарешті:
Радянського устрою міф.
Про те, що у всьому ми перші,
Правителів скоєний гріх.
Відкрита Чорнобиля правда
Про вибух: відбувся чому?
Та думати треба про завтра:
Тривожно на серці тому.

Чекаємо, знову в надії.
В шаленому темпі подій.
Здійснились, щоб бажані мрії.
Сльоза не торкалась до вій.

23.06.2019
Свидетельство о публикации №119062304557

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури
Ріже пам'ять на скалки печалі.

Думав, проживеш хоча б до ста,
Але спиш під травами-вінками.
Вирвано з родинного гнізда
Оберіг тепла, наріжний камінь.

У безсмертних закороткий вік,
Удихнув - і вже прощатись треба.
Лиш у снах я бачу мамин лик,
Наяву - пусте й холодне небо.

25.06.2019 р.

Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Того ми не уміємо прощати,
Хто наповняє мову ницими словами,
І ними силує усе казати,
Кидає у яругу колискову мами.

І цього не хотіли дарувати,
Коли нікчеми оберталися катами,
Готові бісу душу дарувати,
Аби усі довіку були їх рабами.

Собою не почали торгувати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі не хотілося ховати
І примиритися, як долю поламали.

У ногу не уміли крокувати,
Де обирати мали не свої дороги,
І спину радо у дугу згинати,
Ганчіркою лягати на чужі пороги.

Ми не бажали і не будем нині
Ховати істину за новими словами
І засипати бісер поміж свині,
І загрібати жар не своїми руками.

Та особливого у нас немає,
І течія омани не лякає,
Як помиляємось і набиваємо синці…

І віримо надія не минає,
А мрія терні до зорі долає
Де совість нас чекає усі дні.
2019

Лікував від гарного смаку.
Тьменна ресторацій при дорозі.
Руколи насипав на лукум...
Прилітав на паті Осборн Оззі.

Три відьмички різали перкаль,
від серветок тхнуло темним пивом.
Годував блеф-кухар серед паль,
прав завісу... Я прийшла - спесива.

Зажадала: "...ковбики - не те,
хай завія пудрова мете!
Хочу торт суничний..."... "Є ірис -
кухар проказав, - киселик скис..."...

"У какао муха золота...
нагодуй до несхочу кота!
Півголодна в хащі полечу".

Мишу-бі запечено сичу...

Обірвала мову.
"...цок...геп...цок..." -
б'є мушву кухарський молоток.

Феям догоджають не усі.
Пропливли словесні карасі...

2019

Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,
де героїня
фантасмагорії подій –
моє видіння.
Моє видіння, що летить,
у небі тане –
фата Моргана... А за мить
уже й не гляне.
Уже й не гляне, бо у нас
нема героя.
Але обіймуться не раз
жура з журбою.

06/19

Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капища Каїна жертвою…
я тебе вигоїв марною піснею –
небо спустилось між нами завісою...
я тебе виболів… вибілив зимами…
і відпустив тебе в тінь...
що сказав тобі?..
що я зробив тобі?.. що не зробив тобі?..

В'яли  лІта рясні спориші,
прохолодою дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тьмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись
на крутім перехресті широкім.

Міражі, алегорії снів
розчинились у вранішніх росах.
Акварельний мольберт почуттів
окропила любов -вінценосна.

Аритмія у серці щораз,
щастя ніжності - сонцем під вії.
Не з'єднає розчулених нас
інтернетний зв'язок ненадійний.

У приваті мого забуття
для кохання відчинені двері.
Ти для мене не тільки життя,
крапля крові на білім папері.

Обмаль нам залишилося втіх,
золота мить - найвищої проби.
Із мережі дум м'ятних моїх
ти не зникнеш ніколи, любове!
2019р

Г. С...
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…
23.06.19

Жив веселий щиглик в світі,
та попав в підступні сіті
якось хмурим днем улітку
і змінив гайок на клітку.

В ній зернята і водичка,
навіть свіжа є травичка,
тільки замкнені дверцята –
мало місця, де літати…

Сниться щиглику діброва
і веселка кольорова.
Ранком, лише сонце блисне,
він свою заводить пісню.

Мріє все про луг і річку,
свіжу весняну травичку.
Бачить братиків між листям
і себе у небі чистім!

Начерк

У Княжому місті ліхтар ліхтарю
Солодить купелю фонтана.
Розгойдує літо вечірню зорю, —
Палац припасує на вбрання.

У Княжому місті моргає, як цвіт,
Колесам кармінна бруківка,
Коли під’їжджає віночок століть
До парку на щедру маївку.

У Княжому місті — квітучі ряди,
Окутують звичні паркани…
Дзеркальною залою ніч шарудить,
Тендітно, мов сукня у панни.

2019

У Жори відсутні дзеркальні нейрони,
бракує емпатії... Кілька емоцій:
від їжі вдоволення, злість, оборона.
Є аспідна латка на лівому оці.

Пірат-акробат, прибиральник у тирі.
"Тіп-топ"... Не зуміє художником бути.
Малюйте такого на якорі, гирі.
Для сну - впавутинений царствений кутик.

При ньому не мрійте уголос, не плачте,
не ждіть обіцянок у випарах кави.
Він ліз щонайвище... хиталася мачта.
Нептун пожалів - залишив-таки праве...

2019

Я - вогнептах, дитина сонця,
Люблю цей світ, не вередун.
Та заздрий люд на кожнім кроці
Кричить озлоблено "Ату!".

Блукаю лезами Оккама,
Ступаючи в сліди старі.
А в спину посмішка лукава
Встромила гострі пазурі.

ВІд зла не маю оборони -
Не я один такий ашуг.
І біле, врешті,- стало чорним,
А ворогом - найкращий друг.

Виспівую у три октави,
Дарую пісню цю тобі.
А підколодна із Полтави
Під'юджує на прю сліпих.

Присів утомлено на гілці,
Із крил осипалась олжа.
У дзьобі - зірка-зоряниця:
- Беріте! Це - моя душа.

24.06.2019р.

Захотілось неквапливо
Та, маскуючись найтихше,
Смакувати довго пиво
І писати дивні вірші.
Захотілося погнатись
До отого п’єдесталу
На якім подібних натиск
Тільки кращі зупиняли.
Захотілося край могили
Поцікавитись востаннє –
Чи мене ви хоч любили
Так, як я вас всіх старанно?..
Захотілося обняти
Ту, що буде неодмінно,
Бо нема нікого в хаті,
Крім мандруючої тіні.
Захотілося погладить
Молоденьку, сірооку,
Але мріям на заваді
Постають одразу роки.
Захотілося навали
Почуттів гарячих дуже, –
Як уже не раз бувало,
За якими серце тужить…
23.06.18

1

Від хмари до хмари - драбинки хитляві.
Залізла малеча на яблуньку, явір.
До зірки не так і далеко... та сонце
розбризкало чай... і пряде з волоконця...

Індигова кішка вмиває кошатко.
Кладе забувайло стонадцяту латку.
Слимак виноградний упав на тарелю.

Ось ворог - у шибу...
Втечу чи пристрелю?

2

Цяткує фіранки шовковиця-злива.
Пишу-медитую, бо вельми вразлива.

2019

Весна прийшла у наші села,
Корова гріється весела
І бик на вигоні гуля,
Спіймати хоче журавля.

Сидить ворона на сільмазі,
Неначе беркут на Кавказі,
Лежать пацята біля клубу
І кнур очікує на любу.
1973-2009

Муха і бджола

Запитав якось комар муху:
- Чи є тут в околиці квіти?
- Щодо квітів нічого не знаю, - відповіла йому муха. - А ось смітників повнісінько.
І муха почала перераховувати комару всі навколишні смітники, на яких йому обов'язково потрібно побувати.
Полетів комар в зазначеному напрямку і зустрів по дорозі бджолу.
Я правильно лечу до смітників? - запитав він у неї.
- Смітники? Я ніде тут не зустрічала смітників, - здивувалася бджола. - Тут кругом - одні квіти!
Переклала на українську мову 24.06.19 7.31

Прочитала цю знайдену в інтернеті притчу, переклала її на українську мову і прийшов на думку такий висновок:
Помічати диво-
Красу, людей, природу –
Джерело щастя !!!
24.06.19 7.48

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Рожево яблуньки цвітуть
У батьківськім саду,
Літа, мов лебеді пливуть,
Та я сюди іду.

Іду тоді, як достига
Черешня та стара,
Що над парканом простягла
Довге своє гілля.

І поспвшаю, коли там
Запахне медом скрізь,
А груші стиглі у руках -
І повні очі сліз.

Це ностальгії та сльоза
Бринить в моїх очах.
Сюди лечу, коли зима
На буйних мчить вітрах.

Бо все тут рідне і близьке
Ще із дитячих літ,
Тому завжди кличе мене
На батьківський поріг.

2019 р.

На травичці біля річки
скачуть козенята –
після па́ші до водички
привела їх мати.

В лепесі, поміж рого́зом
бавиться малеча,
за понтонним перевозом
показався вечір.

Сонце котиться за гору,
йде відпочивати.
Козенятам у цю пору
також треба спати.

Ты близко и за морем в одночасье.
Мне плохо без...Мне без тебя никак,
Любить тебя, какое это счастье,
мой ненаглядный, искренний чудак.

Мне свет не мил, когда тебя нет рядом,
терзает ревность и гнетет тоска.
Мне, мой хороший, многого не надо -
глоток любви и сердца облака.

Объятий плед и теплый свет в оконцах.
Внутри души - воздушный мотылек,
гроздь веточки сирени, капля солнца.
В глазах отображение, как Бог!
2019р

Дитя малює світ на площині -
Будинок, сонце, квіти і дерева,
Синіє смуга неба угорі,
Уся земля - у кольорі зелена.

Омріяне - у лінії прості,
Емоції - у кольори локальні,
Іронію і помисли складні
Уписує у обриси звичайні.

Ми бачимо, де доля наша є,
Воліємо рукою дотягнутись -
Картина малюка у даль веде
І вимагає душу відгукнутись.

Її утілює у цих речах,
Указує, які вони нагальні
А обрії міняє на очах,
Які у суєті були банальні.

І що би не шукали на землі,
Яку би долю обіцяло небо,
Цінуємо, як істини святі -
Будинок, сонце, ДІТИ і дерева.
2019

Гортало місто зшитки ліхтарів,
Дерев стрибали парасольки-тіні.
Десь наше сонце ― стомлений пиріг ―
Пило собі за ширмою мартіні.

Бриніла ніч, вростала у траву.
Кульбабам очі склеїла повидлом.
Йшли світлофори строєм за криву,
Де наші зорі білі… Халамидні.

Гортало місто роздуми доріг:
Фартовий злет вагався… Чи востаннє?
Якби ж то навіть барви ти зберіг, ―
Чи це було б розміткою кохання?

2018

Пісні порозбирали на слова,
А притчі розтягли на афоризми,
І, на догоду раціоналізму,
Вичавлювали людяність з єства.

Раціональність точить, як іржа,
Усе людське руйнуючи поволі.
Зростають люди – перекотиполе,
Яким од роду людяність чужа.

Відкидає тіні сонне місто
В світлі лампооких ліхтарів.
Захід сонця вже давно згорів,
Обвугливши сквери ряснолисті.
Повний місяць над нічним вокзалом
Пестить мене променем легким.
Я не ждана тут давно ніким,
Я — примара в серці вітровалу.
В суміші бруківки і піску
Присмак остогидлого розгулля.
В гаморі прощань і безпритулля
Вип’ю каву темну і гірку.


2019

Чи Ти не бачиш? Чи Ти не чуєш?
О Боже правий! Де правота?
Чому брехливих Ти не лікуєш?
Чи вже й на Тебе є сліпота?

Чом лицемірство людьми керує7
На гори бруду нема води.
... А Бог не бачить. А Бог не чує.
Рятує інших Він від біди.

Нікчемні люди в дрібних проблемах
Хай потерпають. Хай потерплять.
Їм легше жити в сварках-дилемах,
Коли в їх душах гріхи не сплять.

А як же правда? Прокинься, Боже!
Не знищуй в серці маленький Храм...
Бог не почує. Не допоможе.
Все неістотне вирішуй сам.

Привіт - привіт, неандретальцю!!!
Ай правда, чимось навіть схожі
Ці очі в дзеркалі і пальці…
Ні, краще вже крізь огорожу
Бо ще рванемось в бійку… можем
Є кілька сот претензій нині
Сумний занадто погляд, Боже
На фоні стрічки жовто-синій…
23.06.2019.

о тягучі… медові… полином настояні дні…
щире золото кра̀дуть у скелях заховані гноми…
сонце палить сюжет на забутому кимось рядні
і злітаються зорі зустрітися на Меганомі…

позбираю у серце розкидані морем пісні…
позшиваю дитинні стежини сирими нитками…
не діждусь доки висходить хліб – і у торбу прісні
плескачі поскладаю… зайду на могилу до мами…

море скрізь… і у небі… і в мові… і в мене в очах…
все вернеться сюди – де гора як правічна пустеля…
о мій дім… діл втікає з-під ніг і спалахує стеля…
і така недоречна сльозина на солончаках…

Розлітались над лиманом
білокрилі пелікани.
Не збирають жолуді –
рибку вудять у воді!
Дзьоб у кожного з мішком,
пропливе під бережком,
не залишить навіть сліду –
все готове до обіду.
Ось такі вони гурмани –
риболови-пелікани.

Погляд зустрівся із тілом
Невтішні новини для мене
Згорбилось, нишком присіло
Час - нікудишній тренер…

Життя, воно - мінне поле
Вічно повзком, наче на фронті
Шлях нескінчений - по колу
Час заявити - годі!

Цікаво, що у сусіда?
Шпаринку беріг… самовбивця
Велике цабе… весь в діда
Час "зустрічати" Гриця…

Погляд в нікуди без тіла
О радощі першопроходця!
І підготовлено-зрілий
Час із архіву Сонця…
23.06.2019.

Руда баба, рудий дід,
Руда каша на обід,
Руді діти, руді внуки,
Не зарадить і наука.

І
Уже готова мафія нових
облич і лиць нуворишів у Раді
із пиками хирляво-молодих.
І вови ситі, і овечки раді.

Є лісапета і одне цабе,
педалі є і очмана рулює,
а ми уже очікуємо дулю
і у клітинку небо голубе.

Які миряни, то такі й пророки.
Ті самі гасла вигаслих ідей...
Все як було і буде у людей
і не клює ворона круку око.

На ладан економіка ірже,
корупції неміряної – море,
а їм усе ще, – хто кого поборе...

Гуляють королі у негліже...
Питається, – навіщо це чуже
у перспективі як і апріорі?

ІІ
Електорату все іще «ВеЗе»,
але війна не зачиняє двері.
Її реінкарнація повзе,
а шухеру немає у етері.

У Раді – тихо... В Думі – суєта!
Линяє Зе і Пу його не «мочить».
Уже немає у мішку кота,
але Європа протирає очі.

ІІІ
Розхитуємо маятник біди.
Уже на часі скасувати мову
і незагойні болячки орди
нап’ялити на голову здорову.

І цього мало! На кону піар –
живуча топоніміка Росії.
А далі буде – за один удар
перерубати вузлики Гордія.

Во славу визволителів-катів
оздобити іржаві п’єдестали
щурами тилу, рилами штабів,
які Союз тілами трамбували.

І п’ятою колоною іде
парафія конаючої ери,
очорнюючи місію ідей
у нації Шухевича-Бандери.

І фарисеї знову ожили,
і моїсеї збіглися до кучі –
очолити невидимі тили
і дочекатись видимої бучі.

О! Нащо нам такий печальний гімн?
І у команді точаться дебати, –
усе, що є, на інше поміняти
і захопити Український Дім.

О, дорогі і прези, і прем’єри,
як докучає ваша суєта:
і це не те, і місія не та...

Але зайняти кулуари мера,
осміяного вами у партері –
оце уже фатальна сміхота.

06/19

У вишиванці доля оживає,
Уміщує у хрестику усі світи,
На полотні історію лишає,
Утаємничені минулого сліди.
У вишитому – мрія, віра, воля,
Національні коди, істина свята.
На полотні – землі моєї доля
Ніби веселкою узори виклада.
У вишивці є сила родоводу,
Сакральна лінія поєднує серця,
Мелодія великого народу,
Яка оспівує дорогу до Творця.
2019

У передгроззя вишні гомонять.
Повчора чула шелестку розмову.
Тих балакух вціліло тільки п`ять.
Летіла зграя кажанів на лови.

А я стомилася від бесід, лиць,
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла під мечі грімниць.
Дух млоївся у зашморзі елегій.

Листочки лопотіли про мороз,
Петарди, цвяшки, гусінь, лезва, круків.
Я знаю ліки, і рецептів стос…
– І вербам – зле! – кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань!
Літоростки впинались в горло, плечі...
Біль струменів…
Яскріла чорна твань.
Навскісний дощ тлумив камедетечу.

2015

Дідуганище я, а не мачо,
Вже такий собі - не о-го-го.
Не пишу про кохання гаряче,
Бо подумають - дядя... того.

На умі сіножпать і скотина,
Чуєш - рохка у клуні свиня?
Де пракорінь - давно павутина
(сорок років як він закуняв).

А колись - ти послухай, будь-ласка -
Ми з жоною не злазили з лож.
А тепер мартопляс - гарна казка
Із минувшини. Тямиш? Отож.

Зеленіє під грабом травиця,
Утомився, приліг в оксамит.
Захропів... а у снах - молодиця!
Сіла зверху і каже: - Привіт!.

Ну, а далі - цілує де треба,
Ста годочків, немов не було...
Та не зміг полетіли у небо -
Я й у снах напівмертве вайло.

Отака от судьбина у діда,
Не бере мене хіть в оборот.
Сна немає. Та є оковита,
Вип"ю чарку - і знов на город.

21.06.2019р.

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ідуть трояндові дощі:
Троянди плачуть уночі
Там, де спадає краплі щем,
Твоїм
Моїм
Лунким дощем.

І на трояндовій землі
Світають сонця чималі.
Пуп’янконотний,
Як модерн,
В обіймах квітів
Новий день.

… Ідуть трояндові дощі:
Троянди мліють уночі,
Колишуть світ
Скісним дощем.
То щем…
То щем…

2017

Галактику видніше в глупу ніч,
в яку найменша зірка власне світло
безстрашніше впинає в померк, ніж
озброєна до сяйва наднова.

Бо та мигне зі світлових сторіч
сама, та й все – загасла і одквітла,
лишивши нам від мерехтливих бриж
лише слова.

А от думки свій не спиняють лет
і всесвіт через край самого себе
Чумацьким Шляхом виливає в небо
сонця гарячі крижаних планет.

Слабкі світила скручені в спіраль
утішливої катастрофи руху.

Виблискує опівночі емаль,
гамуючи усіх безодень скруху…
І хтось іде по світлу, мов посуху,
у ночі даль.

2019

О переможна і стрімка прямолінійність,
з якою в русі залишається позаду
знайома станція, де тліє точка болю!

Хоч і не хочеш – а підхоплять твою волю
доріг оглушливі чавунні водоспади,
і поїзд в даль тебе котитиме без збою.

Ось у вагоні ти і серце відірвала
від острівця того із паростю живою --
те, що за спиною, лишилося безликим.

Воно розгойдується дзвоном без’язиким,
під вітром ходить нетутешньою травою
і віддаляється із віхами і віком.

Прийшло "сьогодні" -- і «злоба довліє дневі»,
«довліють» в ньому час, тривога, люди, речі,
назустріч – товпища, базари, перегуки,

новітні станції, видовища і бруки...
В минуле дивишся, в вікно ввернувши плечі,
але навколо вже -- коліс ритмічні стуки.


2019

Голова, як у коня,
на спині її – броня,
живота сховала в крицю,
не дістанеться лисиці.
Сміло лізе уперед,
не завада й очерет.
У житті не знає страху,
наша ніндзя-черепаха.
За плечима триста років,
і мільйонів десять кроків.
Як сова, але не птаха,
мудра бабця-черепаха.

Мамо, серце моє, цілую твої долоні.
Мамо, ніжність твоя зігріває завжди мене,
І хоч час залишив білу фарбу у мене на скронях,
Я дитиною горнусь до тебе й шепочу: нехай не мине..

Не мине ось ця мить, як у сяйво обіймів пірнаю,
Не мине оця мить, коли світло із рідних очиць,
Коли стукаю в двері і в надії солодкій чекаю,
Щоб угледіти усміх найдорожчих, ріднесеньких лиць.

Мамо, щастя моє, поцілунок мощу на обличчі,
Мамо,радість моя, сяю ясно від твого тепла,
І тихенько благаю у ікон,що стоять на полицях:
Божа Мати, прошу, щоб матуся ще довго жила...

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...