Блукаючи у нутрощах планет,
поєднаних із другим боком неба,
вигадую нових зірок сюжет,
в якому все навколишнє потребу
вчуває несвідомо, і ланцюг
моїх слідів, наївний мов графіті,
торкається площин, драбин, яруг,
які ланцюг видовжують у ниті.

Або в канати, ванти, леєри…
Чи що там ще потрібне для підйому
зсередини назовні? Де вітри
галактикою згвинчує до грому
не в купі хмар, а в гурті двигунів,
приєднаних до світу глибочіні
і до зірок, які у надра змив
ранковий дощ в краплинок метушінні.

Той ранок просочився в надра надр,
щоб випаровувати небо знову
в сюжети мріянь. І міцний скафандр
моїх жадань дарує думці й слову
запас недоторканний висоти,
яка усіх висот високих вища.
Я вгору йду в світи й поза світи,
а за спиною протягами свище
печерами порепана земля.
Я краю крила. Я збиваю ноги.
І знов розпочинаю із нуля
людини вічний колообіг.

2019

Поети чубляться до скону,
Бо нетривкий між ними мир,
Бо кожен має власний гонор,
Бо кожен сам собі кумир.

Отак стражденна Україна,
Зневажена поміж людей,
Відроджується й знову гине
Через амбіції дітей.

З жиру казяться буржуї,
Люд аж вивалив баньки:
Ікебани по фень-шую
Із...засохлих кізяків!

Діви мацнути боюся
(може це мужик в літах?) -
Із трусів звисають вуса,
А з панчішок - борода.

Там де розум - ірокезик,
Щоб лякати чуваків.
З силікону губи, перса
І сідниченьки м'які.

Одежинка для весілля -
Те що треба! Ну й кіно!
Бо фата - побите міллю
Із опудала рядно.

В молодого туфлі-краги,
У наколках моцаки.
В тренді плями, діромахи
(стиль столичних жебраків).

У болоті жаба кумка,
А коза із лугу "Бе-е-е!"
Тьху на вас! Ходжу я в брюках
І сорочечці з хе-бе.

23.01.2020 р.

Алине - явно, а Риане и Рине, никак, не сдаётся,
Али неявно Ариане-Ирине никак не сдаётся.

2020

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Калатала у пролісків дзвоники,
цокотіла звабливо підборами,
запрягала оливкових коників –
мандрувати казковими долами…
Ти була сміхотливою тишею,
Від ялиці хвоїнкою гострою,
твої зорі були найвищими…
То було все… до першого пострілу.
Оселилась в набаті церковному,
покотилася хвилями слізними,
по могилах при місяці повному
мандрувала безсонною тризною.
Помирала щоденними втратами,
потім знову вмирала - із відчаю,
бо юрма є завжди дурнуватою:
обирає, хто сік з неї вичавить.
Бо людці поставали воронами
і з нутра Україну роздзьобують.
Сталагмітами гірко-солоними
прабатьки наші долі оздоблюють.
- Ти скажи, чом ридаємо тяжко ми,
І чому стоїмо понад урвищем?
- Бо пожежу ми гасимо кращими,
а вождів обираємо юрмишем.
**************************
- Важко жити тобі напівмертвою,
всі думки твої – зболені й хворі.
Анікого не зробиш ти жертвою,
бо сама собі… hikikomόrі.

Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Співайте, сини!
Місто чекає від вас!

Співайте, сини!
Повернулись євреї!

Співайте, сини!
Я нічого за це вам не дам!

Співайте, сини!
І навіки прощайте!

Співайте, сини!
Фарисеї послухають вас!

Мовчали вони.
Грали арфи, цимбали та цитри.

22 липня 1995 р., Київ

***
А ми такі усі єдині,
що і не треба злуки,
бо завдяки лихій годині,
аби не заблукали, нині
приклала Раша руку.

***
Ніяк не угомо́ниться совок
ані у школі, ні в селі, ні в місті.
Йому б зашити рота на замок
і кинути телекіно у смі́ття,
аби воно, як завчений урок,
не ширило неоковирні вісті.

***
Звичайно, що євреї – це найкраще,
що можемо обрати ми – дурні.
Годуємо і поїмо нізащо
ще й мусимо хвалити це ледащо
за деякі сеанси маячні.

***
Одноязикі москалі,
між нами є, таки, окопи,
невидимі у перископи...
Ми українці – сіль землі,
а ви – безмовні остолопи.

***
Ви, чиї надії у кремлі,
вірні ліліпуту-мародеру,
боїтеся імені Бандери?
Вас чекає пугало землі.
Гайда у обійми СеРеСеРу.

***
Ей, у серпентарії
переділені на класи, –
смолоскипи й тулумбаси
ще дійдуть до Таврії!
Ми – пассіонарії!
Ви – лайна зелена маса.

22/01/20

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Природа, речі, ми і час…
І бумеранг навколо долі.
Як мало доброго у нас,
в театрі слів, де ситі ролі.
Європа чиста і пуста.
Надія вічно неумита.
У нас зажурені вуста.
Розрада суму – оковита…
Десь усередині в душі
надрив бажань, натуга всує,
і графоманії вірші,
і, навіть, мрія не смакує.
Ми заблукали в час глухий.
Кричи у пустку, хто почує?
Вік повертає на круги,
де шулер дурнями махлює.
Немає Бога, можна все?
Але ж божественне усюди…
Воно нас терпить і везе,
та утішає: добрі люди!
А люди дивляться ефір,
з думок будують власні вежі,
і досягають чорних дір,
пізнавши «правду» із мережі…

21.01.2020

Вчила мене стара мати
грати і співати
і навчила часто, часто
сльози проливати.
Та й тепер, буває, плачу,
плачу, як згадаю,
хто отих дітей циганських
музиці навчає.

2020

Нині воюють Словом
Без вояків і гармат.
Там, де російська мова -
Там України нема.

Там є шансон і водка,
Кров ручаями тече.
Пушкін - сяйна обгортка
Гицля з кремлівським мечем.

Суне із півночі темінь,
Лиху кажу: - Не підходь!
Руни сплітаю священні,
Водить рукою Господь.

Снулі говірку ординську
П'ють, наче свині з калюж.
Мово свята українська -
Світло для праведних душ.

і рука моя Вам – востаннє –
беретѐ? – о даремний дар!
не беруть дання̀ на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)
у пустелі дому німого
кожен виправдає себе
і у свідки прикличе Бога
душу заживо погребе
під уламками аргументів
(очевидних як білий день)
атавізмів і рудиментів
бідна логіка упаде
пам'ять вислизне з-під уламків
покаліченою втече
до своїх повітряних замків
під гаряче ліве плече…
…дощ за нами іще поплаче…
безголосе моє незряче
серце… без вороття дитяче
радість сонячна обпече…

Ішли два буддисти,

Ченці молоденькі,

Ченці молоденькі ішли...

Аж ось перед ними

Велика, глибока

Калюжа вляглася на шляху...


Стояла дівчина,

Дівчина тоненька.

Не знала, що далі робить,

Чернець один проворно

Дівчину взяв на руки,

Через калюжу швидко переніс.


Пішли вони далі,

Один чернець похмурий,

Товаришу суворо докоряв:

"До жінки доторкнувся

І тим себе збезчестив,

Хіба ченцеві личить так робить?" --


"Я дівчину давно вже

На березі залишив,

Як тільки через воду переніс,

А ти вже дві години,

Похмурий та сердитий,

В думках без відпочинку

несеш її, несеш!"

Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,
у зграї неначе примар,
лишень споглядають довкола,
де зімкнене траурне коло.

Жалобою вінчане Небо.
Сльозу омиває дощем.
Скорбота у серці та щем.
Для дівчини сукня весільна
труну покриває суцільно.
***
Виною пригнічене Небо…
Можливо, пташиний щебет,
покликаний Волею Бога,
зернятко надасть допомоги.
Якщо це, звичайно, можливо.
Та тільки не станеться дива.
Лиш мріється: жити щасливо.
Це кожній людині властиво.

20.01.2020.

Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/
Під нею у тебе зелене трико.

А ти запиваєш абсент лимонадом,
Сміливо смієшся і мучиш мене.
Ці жарти розщеплюють запал як атом,
Я зможу..
Не смійся, ти!
Зможу..
я..
не-е-е..

Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.
А вікна ― основою
доблесті:
ялинку в собі
леліють.
Позиркують кульки
поблиском
та няньчать сніжок
завії.

2017

Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,
І радість див розхлюпуєш світами.

Горять мости на ковзанках подій,
Тренують волю долі перехрестя,
А ти даруєш пригоршні надій,
Як порятунок від безсиль нашестя.

Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Він дивиться як гаснуть ліхтарі
На площі, як дзьобаті трунарі
Штовхають віз, запряжений волами,
Наповнений прозорими тілами,
І прапор майоріє угорі
Чорніший чорного. У жодному дворі
Ні вогника. Позачиняли брами
І гетто спалено, і бігають щурі.

Він дивиться, як котяться зірки
З зеніту у надир, як дим гіркий
Летить понад бляшаними дахами,
Як падають підбитими птахами,
Мов ангели, сріблясті літаки
Крізь крони лип, ламаючи гілки,
На землю, вкриту сірими снігами,
Салюти б’ють зі сторони ріки.

...Салюти б’ють, вогні злітають вверх,
Можливо обстріл, може фейерверк,
Проте війна, і пошесть, і навала
Несуть усі ознаки карнавалу -
Бразильська самба затопила сквер
(Від little party ще ніхто не вмер),
Здригається небесне покривало
В одному ритмі з музикою сфер.

А він стоїть по декілька годин
Отак щодня, ковтає жовтий дим
Від сигарет, і прикладає руку
І відчуває силу інфразвуку,
Що лине резонатором скляним
І там, за цим бар’єром льодяним -
Чекає смерть, що з`явиться без стуку,
Й життя, що відбувається не з ним.

Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,
а я ж на неї робила, як руки тремтять.
Пощо ж вона нагнала мене вітром?
І землею напнула?
Що ж я се
три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога?
Заки начати мені наново ткати
на той світ?
так хоч загорни мене в їх,
аби земля не лякала.

І мовив їй той, хто брав од неї:
…мені понад сим не хмари водити
і не отари вести,
мені свого полотна вдосталь,
аби руки од землі витирати,
а сим я Бога окутаю.

21–22 серпня 1993 р., Богдани́

Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,
а живемо надією одною.

Якщо реалізуємо своє,
яке вже узаконене роками,
не оминемо і своєї карми...

Коли і віра, й сила духу є,
а Ерато заснути не дає,
лишається приходити до тями.

01/20

У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -
Голем я, нечуйна лялька.

Не бачу рожевих снів,
Захмарено чорний обрій.
Бо душу віддав війні,
А крівцю - голодній мойрі.

Порожній я, від і до,
Нема ні боргів, ні здачі.
Лиш крила не взяв ніхто,
Занадто вони гарячі.

Рубай! І мене спасеш!
Ось гостра сокира, плаха...
Можливо купити все
За пір'ячко вогнептаха.

21.01.2020 р.

Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв.
І пішла би гуляти містом.

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...
І була би тобі - прозора
і гарячо-хмільна, мов літо.

Забрела б у шалену зливу
і кружляла в ній
довго-довго.
О, яка б я була щаслива
у обіймах твоїх медових!..

І, до ниточки
вся промокла,
я б нічого уже не чула...
Там, де ніч над серцями змовкла -
я в обіймах твоїх заснула.

Вітре, вітре, вітровію,
Все летиш собі та вієш,
Наскрізь холодом проймаєш,
Тішишся собі й співаєш.

Гілля гнеш, а то ламаєш,
Галасом всім набридаєш,
Наче у дуду ти свищеш,
Вітрюгане ти вітрище.

Ти на річці хвилю гониш
Та лякаєш море штормом
І бушуєш в океані
Буревієм чи цунамі.

Хочеш силу показати,
Щоби всі тебе боялись.
Але знаємо ми добре,
Що буваєш ти і добрим.

Теплим, лагідним та ніжним
І співаєш гарну пісню
То сумну, а то бадьору
І веселу й колискову.

Щось шепочеш вранці квітам
По секрету тихо, вітре,
Пестиш кучері берізкам.
Отже ти буваєш різним.

2017 р.

Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі й рослин.
Скажете по-юдейськи: «Є в нього мазаль».
Є, щоправда, не завжди, на жаль.

Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!
- Не лижеш гузно владі, паразит!

За непоштивість плакатимеш гірко -
Гуртом штовхнемо сонного під КраАЗ!
Люби, плюгавцю, гнома-недоріку,
Інакше жаба цицьки хутко дасть!

Зі всього кодла не до шмиги жодний,
Та похвалю...пройдуся наждаком:
О, владоможці! Крези благородні!
Люблю вас... наче палицю Рябко.

20.01.2020р.

Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крильми голублять небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
На роздоріжжі сподівання,
не на порозі самоти.
Шлях вкаже Бог і зірка рання,
що світить зоряно, як  ти!
17.01.2020р

Przebacz, a Bog nie winnym razem
przebacza bo gniew innym razem.

2020

І навіть не поцікавилась.
Є коло у парку імені Ґолікава,
по якому щовечора чиркає відчай,
його камуфлює незвичний
для цих місць
ароматно блакитний дим
"Rothmans".
Поруч посольство Сполучених Штатів.
Але відчай – мій.
І він не рветься у чужі обійми.
Навпроти посольства Сполучених Штатів –
лікувальні заклади
інституту кісткових захворювань,
але мій відчай не скаржиться
на хитку опорну систему.
Він сідає на зелену лаву,
щойно пофарбовану,
і констатує весну,
яка дивно прилипла до демісезону.

У відчаю голос красивий.
От-от надірветься.
Улюблена пісня у відчаю – "Ніч",
про сосни, які стоять до ранку…
Ти навіть не поцікавилась,
чому я у відчаї.
Але я люблю цю пісню співати,
стоячи на східцях
дванадцятиповерхових прольотів!

Там я росту по-справжньому.
Там простір, якого більше ні́де знайти.
Там ніхто, ніхто не ходить.
І я можу вільно кататися на поручнях.
Спускатися перилами
до необхідної відмітки.
І ходити пішки щоразу вгору.

28 березня 1994 р., Київ

Багряна осінь перейшла у снігопад,
Під ним листочки жовті залишились.
А сніг все падав, падав невпопад,
Лиш червоніли ягоди калини.

Нехай іде, стежки усі вкрива,
Душі б лише завії не торкнулись,
То й знайдуться для когось в ній слова,
Які зігріють ніжністю й розчулять.

2020 р.

у нашій славній пиріжкарні
печуть найкращі пиріжки
смачні пухкі поживні гарні
але бувають з тарганом

"Порошки" ж відрізняються від традиційних «пиріжків» тим, що парні рядки в них римуються, при цьому останній рядок виділяється своєю довжиною: він складається всього з двох (інколи до 4-х максимум!) складів. Кінцівка «порошків» — це їхня основна "фішка", що допомагає створити дотепну мініатюру з несподіваною розв'язкою.

***
Здіймав poetto патос "вІрші"
і не терпів м'яке "віршІ"
ну хоч якийсь замінник сексу
душі

***
пікантна дездемонна в пачках
отелло скубає плюмаж
в очах марксизм, і купа свінгу
вінта-а-ж

(Г.М.)

***
я вам послав імейл учора
ви мовчите мабуть облом
у нас весна а шо у вас там...
прийом...

***
схід веселкового реґґі
зарості маріхуани
тигр доїдає негра
травень
(Сонце Місяць )

***
а дві квитанції за світло
за жовтень і за листопад
як папірці пожмакав звикло
усі підряд

***
нема про що писати вірші
думки як петлі ліссажу
капусти кислої поївши
лежу
(Сидорів Юрій)

***
А їй ще пічку би й колонку
чи твердопаливний котел
бо скільки там гігакалорій
з Отелл

***
в підвалі гамору багато
сусід поставив на "Бєду"
й мене гукає на регату
іду

***
могучий голос батареї
щоночі чує весь стояк
коли сусід об неї здуру
фігак
(Устимко Яна)

В безодні мрій затоплено причали,
Втонули в Леті роки молоді.
Я не шукав у суєті печалі -
Сама прийшла непрошеною в дім.

Огрійна блаж - для праведників, чистих,
А я пішов, беззбройний, на війну.
Сніжок уп'яте білить сіре листя,
Якби ж то і мою сховав вину!

Куди не гляну - кров: братів, ординців,
Бризки на хмарах, на душі кармін.
Я дідом став у молодому віці
Та від жури навіки онімів.

Осліп мй дух, оглух від динаміту,
Не відаю, ця дійсність - сон чи яв?
Благаю Бога з пекла відпустити,
Але мовчить небесний судія.

21.01.2020 р.

Повіває тепло
Як було восени.
На осонні – зело.
Ні зими, ні весни.

Щось у лісі не те.
Поздихали вовки.
Омела не цвіте,
А лоза – навпаки.

І не ті кольори,
І – у голову хміль.
Насолили майстри –
Є і рани, і сіль.

Що собі не роби –
Ні туди, ні сюди...
От пірнути б якби
За обійми біди.

****************
До Йордану сама
Доливаю води.
Ополонки нема,
Щоб упасти туди.

2020

Маленький,

маленький

Наперсток

Найгустішої

Кави…


Вогонь, гіркота

Із присмаком

Дурманного солоду…


Найглибша

глибина відчуттів,

Коли

витончена

«розпуста»

Обертається

святістю…


Ця кава

щезає,

Ледь доторкнеться

Губ,

Полум’я пропалює

Наскрізь,

Вирує надлюдська

Сила…


Спалахує -

Жага.


«Ще, ще,

Благаю – ще,

Молю!»


«Годі!

Що означає –


Не –


Бут –


Тя…»

Збав ходу, і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе, півночі, півроку,
півжиття без знаття проведу.

Ти розгледь, це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,
ледь почути, відчути ледь-ледь.

Як давно я тобі все одно,
ще давнішою є ця наївність,
ще старішою є ця невинність
і любов, за якою я йшов.

У траві, де мій біль – деревій
білі кетяги ллє за тобою,
я стою після смерті з косою,
сміх! і поспіх удаваний твій.

Поспішай, і мене залишай
у місцині прегарній, претихій;
що ж, якщо це єдиний наш вихід,
не зважай на любов – зневажай!

28 квітня 1996 р., Пуща-Водиця

І небо, і Земля існують у пустелі.
Галактики зірок і броунівський рух
пронизує один-єдиний Божий дух,
об’єднуючи їх законом Торрічеллі.

Природа сущого боїться пустоти.
Процеси хаосу – дорога у нікуди,
але ідуть по ній непересічні люди
на перепутті до кінцевої мети.

Цивілізація являється пустою
породою землі. Це той же діатез
на мантії Землі – і суші, і небес,
який лікується вогнем або водою.

Те, що було і є, посилює уяву
про те, що буде і повториться не раз
у просторі імли і не лякає нас,
що по усій землі орудує лукавий.

І по інерції ще котиться процес,
запущений колись людиною одною,
формуючи її заочний інтерес.
Історія не вчить, але, само собою,
окаменілості із ери мезозою
показують, куди веде людей прогрес.

01.20

Ай! Моє брязка́льце
троїсто лунає,
як циганська пісня
мре і серце крає!
Мре і серце крає
на циганській мові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.
Кінець пісні, танку́, горю
і моїй любові.

2020

Товпа булькоче: - Гетьмана на мило-о-о!
Та пізно. Бо у лобі ґлузду брак.
Ти сам і винен в тому, що дурило
Державою керує. Чи не так?

В кишенях дулі? Постуєшся? Висох?
Життя не мед, а з дустом хай Бог ми?
Жаліти дурнів, вибач - не навчився,
Бо я не лох, як і очільник мій.

А, може, таки лох? Не бачу правди
І ницості сьогоднішніх княжат?
Бо влади тільки той насправді вартий,
Хто ув окопах під вогнем лежав,

Хто сіє жито й золоту пшеницю
І не продасть країну за борги.
То, може, трон віддати удовиці,
Вояці без руки чи без ноги?

P.S:

Води брудної по коліна в шанцях,
Останній бій, в руці погнувся щит.
Прийшла пора вмирати за паяца,
А діти вивчать ідиш та іврит.

В мороз тріскучий чи густу сльоту
пливуть гріхи омиті за водою…
У звільнену ж душевну пустоту
уже нових пакуємо сувої!

Кого й чому христили до Христа,
коли купелі ще були не святом?
Обряди ці створили неспроста –
аби ти почувався винуватим!

З Йордану Водохрещу принесли,
щоб перестали бути ми собою,
а заблукавши в нетрях Кабали, –
у ополонку скопом, з головою!.

Життя одне і жити варто так,
аби зустріти Вічність із любов’ю,
бо підлу душу не спасти ніяк,
а гріх можливо змити тільки кров’ю!

Балакаємо нині про… Турботу,
Якою доля душу обсідає,
Затягує журою у болото…
Немає слів?.. І тема не чіпає?

Поговорімо брате за … Роботу,
Яка не дуже грошей добавляє.
Чекаємо омріяну суботу…
Що і ця тема душу оминає?

А далі, ми і владу обговорим,
Яка у вибори нас помічає,
Усе за неї енергійно робим…
Тебе від слова «влада» вивертає?

То може говорімо про... Родину -
Сміються діти, серце умліває
За нашу землю, мати-Україну,
Яку зі сходу зайда не зламає,
Бо є Карпати - гори-полонини,
Ліси зелені і степи безкраї,
Ми успіху радіємо родини,
Душа за Україну вболіває...

Не говорити, а себе змінити,
Якщо у суєті усе конає,
А марнота габою накриває...
І не вартує нині сльози лити,
І хомута за дещицю носити,
Омана щирі душі не чіпає.
2019

"Порохоботи" чи "ЗЕбіли"?
Біде чи золотий клозет?
Поспільство глупство навпіл ділить,
А я ізнов - ні те, ні се.

Владар наобіцяв пасатів,
Епохи бідності кінець.
Не вірю гномикам пейсатим,
Бо цар у лицедійстві - спец.

А той, що був - живе в достатку,
Добро в офшорах. "Молоток!".
Мовчу. Погавкав для порядку,
Щоб не забути хто є хто.

А чи потрібно бити в груди
За мільйонерів-добряків?
Ні дезертирів, ані хунту
Хвалити наче не з руки.

Лаштуй і ти на правду компас
Поміж брехні та безнадій.
Вона лежить, брудна, в окопах
І захищає рідний дім.

29.01.2019 р.

Пролунав останній дзвоник
і настало літо.
У село до баби з дідом
завтра я поїду!

Там червоні помідори,
гарбузи пузаті,
кавунів розлогі гори,
соняхи цибаті.

Молоко смачне у глеку
й пиріжки із печі.
Річка допоможе спеку
подолать малечі.

В ній клює плотва, тараня,
«карасі в сметані».
У дворі є калабаня
й хитрий кіт в чулані.

Ще під лісом там криниця
з журавлем дзьобатим.
Дожене мене сестриця,
з мамою і татом.

Нащо, Чайко, втрачаєш волосся,
мов останню надію на завтра.
Скільки спити тобі довелося
трунку відчаю, пір'я не варта.

Доля терен, жаливу стелила,
самий рідний топив у  багнюці,
упивались голками чорнила
в душу, й досі уколи болючі.

Шторм кидав на обтесані скелі,
не було і за що зачепитись.
Неба жорна усе перемелють,
і біду, наче маки у житі.

Я  упевнена, сонце жагуче
зійде саме для тебе в ту пору,
коли ти оминатимеш кручі
і скидатимеш смуток у море.

І на крилах надії нестимеш
непохитної віри перлини.
Б'ється серце палке пілігрима
в кожній вільній, безстрашній пташині.

17.01.2020р.

Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрóхи,
Я вірші читав напам’ять,
Про моря та про остроги.

Як горами сходить місяць
І жаби танцюють танго.
Як женуть секретне віскі,
Про деталі контрабанди.

Що буває при пожежі,
Або навіть при гопстопі.
Що я знаю про безмежність,
Де розвіють прах мій потім.

Про життя реальні мрії.
Пасіку, що біля хати.
І дівчат, що раді вірить,
Як уміти розказати.

Безперервно
до миті ладнається
мить,
Вічний Шлях
весь на порох
розтертий,
Аметистова
чистого неба
блакить
На мольберті страждань
розпростерта.

Муза-Діва,
озвись,
щоб сльозами зійшов,
Полотно -
це ярмо і це - зброя,
Хай повернеться мій
Біль Натхнення ізнов,
Із яким ми знайомі
обоє.

Ми із Музою
дружби-боріння
зразок,
Наша Творчість,
неначе Причастя,
На картині лазурній
останній мазок,
Як печать
на Пергаменті Щастя!

Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, го́рами!
У ліс залітаю,
на пречервону горобину сідаю
і співаю без горя
від щастя!
Дійдіть до мене у сумі своєму!
У розлуці, пилюці, спонуці.
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму!

29 березня 2004 р., Київ

Штормило море.
Навісні вітри
вітрила рвали,рвали чайкам крила,
Кололи скелі на самотні брили.
І був у захваті від отакої гри
Нащадок Тора.
Штормило море.
Мітини рубці-
Хтось вже пропав,а інші у полоні.
І лиш на дні дрібненькі камінці
Сполохано ховались у долоні
Нащадку Тора.
Штормило море...

Не реорганізоване (незайве те) дереорганізувати,
нереорганізоване не зайве, Теде, реорганізувати!

2020

Мана́ зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У преЗЕдента в голові туман!

ПРОСВІТЛЕННЯ

Плетемо павутиння власного життя –
Пастку мережива собі та крил чиї́хсь
І долі заплітається коса на лезові буття,
Що розсіче його в армагеддон колись
Й зітре на порох. Ми – шлях невороття,
В неусвідомлене, що світ ковтне колись.

Вогонь бентежних тіл пала́ не крадучись,
А пекла ґарт його – кова́ль серцебиття…
Не харч щоденний перетравлювати вчись,
А їжу духу споживай, дум мудрих сповиття
Й весілля тварності як пошесті зречись…
Роки і дні земні – лиш смерті окуття…

Час нескінченний. Ми – пил його згниття
І порожнеча вічності. Цілуй не боячись
Безмежжя меж пізнань сил зачаття́
Природи невідомого і сенсу. Притулись
До краю незбагненного, до таїн відчуття,
Де кванти й гени в лабіринт сплелись…

Лік є примарою безчасся, як глибінь і вись,
А світ дотичний – іскра лиш, де миті метушня.
Наріжне не у тім, чи віра є у рай, чи каючись,
Живе острах гріха, а в дарі думки здобуття
Мистецтва знань і душ нейронів скрізь…
Роса сльози́ людини – геній відкриття.

Павло Гай-Нижник
18 січня 2020 р.