Дощовою осінню відчутні сильніше
Минулих миттєвостей кроки,
Спільно приємні, як в юності легкі уроки.
У полум'ї кохання згорає все до сліз,
І душа одразу розкрита навстіж.

Пісні ліричні – ніби постріли впритул,
Тривожать душу під забралом змін,
Все ближче траєкторії від нових куль,
А приспів шаблею поділить серце знов навпіл.

Ось ранкове сонце ковзає по зранених серцях,
Новий день, мов бритва, мене оновлює щораз,
Та чомусь щоночі «відкочуюсь» назад.
Поспішай назустріч, рятівний мій час!

Ми готові розкривати душу всім,
Окрім так часто неуважних лікарів,
Та, очевидно, заблукали вже навік
У зачарованому колі вечірніх ліхтарів.

Випадкова алея вкрита листям сутінковим,
Дивно, але дощ і хмари теж лягають, наче ковдра...
Ось так щороку осінь загадкова.
І не важливо вже, що ллє, мов з відра...

2019

Хоч у моді котонові трени -
Я вимогливий надто до шат.
Пальтіпаси не личать натхненню,
Краще - тога з пахучих троянд.

Гарні рюші з ліричного мусу,
Опахала з мажорних пісень.
А в трико і кокошник вдягнувся
Друг-поет і віршатко пасе.

А картини! Цицясті німфетки!
Еротичне іде "на ура"...
На безглуздя сяйнисті пайєтки
Налипає сусальна мура.

Розпопсятилася примадонна,
Шлягерує шансонистий вальс.
Ех, понизити б ґвалт на півтона,
Соло - скрипочці! Геть контрабас!

Був, колись, я не хлопчик, а вихор,
Час змінився, вляглась пилюга.
Піп вчорашній, сьогодні - розстрига,
Ангел Божий - у пеклі слуга.

Написати хотілося правду,
А виходить кошлатий фантазм.
Може, марно вишукую вади?
Ліпше крикну: - Бравіссімо! Клас!


14.12.2019 р.

***
Єпархія іудина єднає
юродиву юрму на всі часи.
Це обо-юдо-любіє, єси?
Парафія неситого гундяя
і в Україні все іще бажає
дешевої чужої ковбаси.

***
Війна іде. Біда – не за горою.
Вимолюємо волю у Отця.
Та із ордою
нерозлийводою
ми будемо аж до її кінця.

***
Чи маємо ми успіхи, чи ні,
чи у Європі, а чи на війні,
а як уміли так і показали
двійні стандарти і діла дурні
у вигляді російської навали.

***
Нічого, що керує ще зелене,
і нічого пеняти на ману,
що мали барикади іноземні,
а маємо невидиму, тюремну,
іще не узаконену стіну.

***
Стіну епоха може і зруйнує
великою до ворога любов’ю,
та рубежі, уже политі кров’ю,
залишимо напам’ять одесную.

***
Самі кацапи не підуть
і треба віником паршивим
повимітати це вошиве
на всі віки у дальню путь.

‘***
Московія лукава, та вона
ніяк собі не вириє могилу,
аби свою історію до дна
побачити, яка вона брудна,
і як її свинота перерила.

12/19

Червоний буйвіл п’є.
Вже в озері нема.
Повітря сохлим тхне.
По Африці – зима.

Червоний буйвіл п’є.
Є ніздрі повні мух.
На спині ґави є.
Води нема, є дух.

Він сильний, він ще п’є
уявну рідину,
де бегемот встає
і тупає по дну,

де тростина вмира,
і смерть – чеканий гість.
Це африканська гра,
де хто кого поїсть.

Чи тигр-тореодор
його сьогодні вб’є,
коли, мов кров з-під шпор,
червоний буйвіл п’є?

Чи пума не дарма́
в савані дожида,
коли для всіх зима –
однакова біда?

Гіпопотам упав
і покидає нас.
Мільйони чорних ґав –
в його останній час.

Немов один Адам
в мільйонах чорних єв,
зимує буйвіл там.
Він – сонце, воду п’є.

20 вересня 1994 р., Богдани́

Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов причастя,
Найдорожчим статком переллєш. Чи віршем.
Трепетом озветься дня твого стежина -
Новизна вже мріє прорости натхненням.
На долонях - благість. Нею ти - єдина.
То якого треба ще тобі знамення?

Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Нині знаю - звикаєш до всього,
Та торкнути живе мимохідь
Первоцвітом, між нами (нікого)
Через сім літ

Ще пульсуєш під шкірою скрізь,
Ще розхитуєш межі тактильно,
Наполохали щастя колись,
Час, напевно, збирати каміння
За сім століть

13.12.2019

Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,
усі її і радощі, й жалі.

Недавні екзекуції й етапи
ще пам’ятає небо і земля.
Усюди опустошили кацапи
питоме слово, заодно й поля.

Бо чую що? А лайку посполитих.
А бачу що? А висохлі кущі.
І ви хотіли, щоб чужа молитва
була почута і пішли дощі?

Філософи московської науки –
данайці ще несуть свої дари.
Я вам про це, а ви мені про муки,
задля артикуляції жури.

І не котіть на мене вашу бочку,
не дуйте на ворожі вітряки,
а, долетівши у найвищу точку,
до мене підіймайтеся, таки.

Іще триває світова посуха,
допоки над городами летить
усе, що Богу затуляє вуха.

І поки є у головах розруха,
ви Сина розпинаєте в ту мить,
коли не боїтеся сили Духа.

12/19

Пекло, якого немає...
Донорство кровопивць...
Права рука вбиває,
Ліва - хапає "вбивць".

12.2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він та́к шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

(2018)

Я - Божий раб, слуга небес, невільник,
Шепоче отченаш щодня гортань.
Хрест на душі, на шиї, на могилі...
А решта - це житейська суєта.

Ходжу у храм, поводжуся святенно,
Є чорна ряса, дуля в рукаві.
Гріха боюся та...грішу щоденно,
А син мій недоладній - рідновір.

Для нього божество одне - природа,
І сам він також, каже, - напівбог.
Анафему шепчу синочку потай
І проклинаю, щоб скоріше здох.

Товчу його як грушу, длані в саднах,
Під Біблію кладу, немов під прес.
Для нього я не батько - чорний зрадник,
Затурканий релігією бевзь.

Чуже дитя. І це моя провина,
Хоча його ще в льолі охрестив.
Стою перед амвоном на колінах,
Шепчу затято: "Господи, прости!".

13.12.2019 р.

Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.
А на очах мара-облуда,
а на вустах запір чуттів,
і кожний перший – не іуда,
і кожний другий поготів.

Її за хвостик щур кусає:
- Давай, ледащо, гоу геть!
Бо він себе за мачо має.
Як не послуха – буде смерть…
Почни із себе – знак питання.
Усяка влада від небес?
І кожен раз любов остання –
квичить кабан, брехав і пес.
Король щурів і щуроловів,
він об’єднає всіх підряд,
і поведе песиголових
мовчання слухати ягнят…

У ті роки, що вже минули
і у наступні, ач… – фак ю!
Боги померли чи поснули
після вечірки в стилі ню?
У цьому східному бедламі
щурів не менше, ніж свиней.
Пошлю листівку далай-ламі,
нехай розкаже про людей.
А ще про сонце із артерій
безперестанного Буття,
про сон душі і крах імперій,
і біль нестерпний як життя…

11.12.2019

Сонячний зайчик – пустуне́ць
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колі́нцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,
маленький метлявий гризун,
що в очі лізе
і ко́леться
сліпучою шерсткою,
настирливо ризикує
позбутися двох зайвих вух!

Що він і хто?!
Не приховуй когось на колінцях у себе!

Зацькований мисливець у високих чоботях,
з рушницею напоготові,
до ночі бігатиму по кімнаті
і розстрілюватиму
зелені, мов ліс, шпалери,
засніжені лінії гардин,
кришталеві фужери в серванті,
запилені стелажі з поетичними спадками,
портрети співробітників,
автопортрет і тебе, –
усе неживе, що оживало
в грайливому баловнищі
цієї округленої ясноти́.

Що він і хто?!
Розстріляю і спатиму.
Спокійно.

І тоді уранці на колінцях твоїх
я рахуватиму гільзи,
а з-за пояса тягтимуться вуха
великого запатентованого світла.

Це моя здобич.
Це я здобуду день, коли ніхто і ніколи
не наважиться зазіхати на наші скарби!
на моє мужнє ставлення до твоїх колінець!

29 січня 1994 р., Київ

ЖНИВА ДОВІЧНІ

Через часи, крізь вічність між життями
Мандрує доля в ниву власних жнив,
У свято тризни неосяжними шляхами
В мить нескінченну. Янгол засурмив
У чреві Альфи знов різдва глоса́ми,
Й в луні́ Омеги вій рух вже убив
Заздалегідь призначено. Страстями.
Наріжне втілене не в рай, що уявив
Розум, уятрений страха́ми й манівцями,
А в незбагненному, що мав і загубив:
Хто годівничий пса? Що є за каяттями?
Де по́тайки у лабіринті сенс спочив?
І чи він був у коловерті між смертями…
Хіба на мить. Враз сплив й благословив
Усіх цілованих і обережених чуттями.
І не кажіть: він нас колись любив…
Я вас кохатиму довічно й до безтями,
Так, наче знов мій дух Бог воскресив.

Павло Гай-Нижник
13 грудня 2019 р.

Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів − о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів −
допомагало подолати втому,
втішало їхнє сяєво і спів.

Чи листя, чи сніжинок зорепади,
чи квітів карнавали, чи плодів −
всім занепалим шал їх серенади
журбу і золотив, і солодив.

Співали полум’яні їх овали:
«О панни, ви ж не хворі, не старі!»
Похмурих перехожих лікували
ноктюрном променистим ліхтарі.

2017

Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти
Отруюючи душі і слова.

А вслід малоросійські байстрючата,
З щурячих повистрибувавши нір,
Волають божевільно «благим матом»,
Що тутечки повсди «русский мир».

Та цур вам, спадкоємці Тамерлана,
Пощезнете у безвісті століть
Разом із вражим кумом препоганим.
Бо на коліна наш народ не стане
І не простить.

Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
Пливу у плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…
Я чую музику вітрів,
що дмуть у сопілки печер.
Пече жаринами з-під брів
твій погляд. Крає як мечем!
Той образ подумки пишу
на шовку спогадів своїх.
У серці но́шу ту ношу́,
складаю у дірявий міх…
Дивлюсь у дзеркало віків,
де вічний холод і туман,
а за завісою шовків
видніє сутність… із оман.

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...

То що, мій онученьку,- зрадиш і ти?
Зміняєш чужинців на кревних?
І Каїн, і Авель для тебе - брати,
Батьки - це адами та єви.

Обрізана плоть, пейса, ідиш, іврит,
Кошерна ягничка, ярмолка...
Похрещені вбили Свароговий рід
Законами "око за око".

Дажбога та Ладу ковтнув чорторий,
Ярила порвали на кусні.
Один тільки я і зостався живий,
Дніпром-Бористеном зовуся..

Забиті у серце бетонні мости,
У венах - фосфати і хлорка.
Водохреща. Диякон читає Псалтир,
Стрибає народ в ополонку.

І Велеса внук утопив у олжі,
В Єгови ж виклянчує чуда.
А хвилі шепочуть: "Свої - не чужі!
Та якось воно уже буде-е-е-е.....".

Гнітюча ця яв не обернеться сном,
Замулилось русло прадавнє.
Любов християнська впивається в дно,
Ще трохи - і річки не стане...

13.12.2019р.

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

І
Мокрі конов’язі пристані. Понурої їздової
грива змахує сутінь, буцім відгонить сон.
Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої
тишу їй в унісон.
Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага,
і рука, несумісно зі горлечками метка,
прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго
кам’яного платка.

II
Площа порожня, набережні відлюдні.
Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві:
діва в шальварах сама награє на лютні
подібному Мустафі.
О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі
вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит,
повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі
коханців, її співців.

III
Ніччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій.
Каблук у самотині простукує діабаз.
Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій,
сахається і від вас
і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум,
вогке відлуння: воно обдає теплом
мармурний, гулкий, пустий акваріум
зі запотілим склом.

ІV
В бликах з вікон в каналі непереливки оку –
олія у бронзі рам, кут рояля, слухач.
Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь!
зябру щулячи, лящ!
Від нежданої візії горівіч – богині,
що зняла з себе все, обертом голова,
і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні
лампочок, вимовляють "а".

V
Як тут били хвости! Як тут лящами вились!
В нересті як щораз йшли косяки в овал
дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз
як хвилював!
Як сироко – лагуну. Як посеред панелі
тут розкисали сукні та панталони в щі!
Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі,
перевертні, плащі?

VI
Так меркнуть люстри в опері; так медузі
вторять, у ніч спадають об’ємами куполи.
Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі
до площі, мов камбали.
Так підбирає гребні, тіпаючи куделі
модниць, старий Нерей – донечкам на порі;
кидаючи холонути жовті безплатні перли –
вуличні ліхтарі.

VII
Так вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці
ноті у горню тиш, крівлями горілиць,
і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці
товпляться до зіниць.
Тільки фальцет зори між телеграфних ліній –
де непробудно спить громадянин Пермі.
А вода аплодує їй, і набережна – як иній,
осілий на до-ре-мі.

VIII
І похресник Лоренів, у рвінні ревні
збагривши, немов за борт, буквиці норовкі,
пнеться смиренно не перегнути в крені
зі випитим узнаки.
Час роздягатись, зняти сукняний панцир,
впасти у ліжко, потемки в нім знайти
плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем
ніжність не зішкребти.


------------------------------------

ПЛИН

Вічне вчора...
Життя... Буде...
Завжди завтра...
Навіть без нас...

Павло Гай-Нижник
17 листопада 2019 р.

Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності,
що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого каміння.
Хто зміг би так бездумно покохати?
Не знаю я….
Мов поплавок на хвилях,
купався я в твоїй п’янкій принаді,
корали, перли, скрині золоті
щодня стрічав,
я дихати не думав навіть,
бо вічна ти, а я такий, як всі –
однаковий тобі…
На глибині, на дні
я сліз своїх солоних не відрізню
і не відчую, мабуть,
виблискування срібною лускою
у кожній хвильці місяця сумного,
що ти його щоночі зустрічала.
Така глибінь, русалко, наді мною,
такі тенета і така байдужість!
Я зосереджусь на своїй провині –
у кожній римі,
що колись стулила
тебе й мене в одну рожеву казку…
Хай завтра й ти відмовишся від ролі:
твій океан великий, як безумство,
як Всесвіт поміж мною і тобою.
Його любов’ю звати я не смію,
він – скоєна луна мойого болю.

10 червня, 11–12 грудня 1991 р., Київ

Чорною ниткою смутку,
Доленько не вишивай,
Радості білою, прошу
Наше життя прикрашай.

Нитку блакитну любові
Вплети у віночок життя
І на його рушникові
Хай буде твоє вишиття.

Рожевою ниткою щастя
Ти помереж всі стежки,
Червоною виший кохання,
Хай в серці палає завжди.

2019 р.

Отут і сьогодні. А лячно не буде?
А раптом невдача? Духовні Бермуди…
Дорога до неба – пустелі і гори.
Дорога до щастя – стезя до комори.

Шукай на полиці, шукай у кишені.
Воно таке тепле у жадібній жмені.
А небо – то мрія, що вмерла в польоті.
І як не смакуєш, не солодко в роті.

Готовий до бою, кохання і пива?
Хай бій зачекає, на вулиці злива.
Усе так буденно і туга не зріє –
отут і сьогодні зима перевіє…

11.12.2019

Пастуше, всі твої баранчики
розбіглись небом - хто куди...
Палає місто помаранчево,
фата-морганить без води:
чорти в розетки пхають пальчики...
Стрибає пульс. Танцюють зайчики.
Пливуть трамваї крізь меди...

Застигло сонце поцукроване,
немов бджола у бурштині.
І перехожий, поцілований
теплом у тім'я, мов у сні,
асфальту твердь не відчуваючи,
примарну чуючи трубу,
лежить, немов відпочиваючий
на білім пляжі Малібу...

Фіксує, хоч уже не дивиться:
1. Шалена спека. Серпень. Сіль.
2. Солдатик в натовпі на милицях.
3. " Пивна" , MacDonalds, "Кури - гриль".
4. Ліхтарний стовп, "підлитий" песиком.
5. Засмаглі литки пишних краль.
6. Політ бджоли над м'ятим персиком.
7. "Швидка", що спізниться, на жаль...

Що «літо північне – карикатура південних зим ».
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закривать руками лиця,
Аби криниця Землі Святої наповнилась по самі вінця.

Багатострунна сніжна вертикаль.
Небесних арф лунають дивні гами.
В зимовім храмі схований Грааль
Дивує таємницею віками.

Снігами снить безмірна далина.
Малює знак рукою абсолюту.
До двох сердець торкнулася зима.
Уламки щастя кригою закуто.

Вервечкою присипаних слідів
Блукають спогади минулих весен.
В бузковім вітрі потонулих днів,
Завіяних у простір піднебесний...

Знов під тремтливе сяйво ліхтарів
Невпевнено прийде холодний вечір
Самотнім перехожим. А згори
Ніч-віхола опуститься на плечі...

Of the face in general, let me say it’s a house
built by men and lived in by their dreams.

When you’ve been plucking eyes
out of the floorboards as long as I have,

you’ll see this, just as you’d see
the patience it requires

to...

Бачиш, брате, як повниться світлом душа,
Сокровенне вплітаючи в вірш,
В небо думка злітає несмілим пташам,
І щемить в глибині все частіш?..

Онде місяць над стріхою спішно зійшов,
Сяє ясно зірок водограй...
Не зміряй своїм розумом Божу любов —
Лиш смиренням її пізнавай!

Б‘ється серце квапливо — зболілось либóнь,
Та спочити йому не пора —
У руках твоїх шпарко палає вогонь,
Ніч згорає під тиском пера!

Підіймайся і словом літай поміж хмар,
Та забути не смій одногó:
Варто помислом гордим привласнити дар —
І позбудешся, брате, його!
_____________________
2019 р.

Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там є?

Похіть веде нас на цей подвиг.
Очі ночі сухі.
Камінь упав на мої ноги –
і я при тобі.

Я проковтну увесь твій біль,
бо сивим – не боюсь.
Зате, коли трафить зима чи сніг,
ти видихни літо з легень.

Але побійся носити ноти
усіх моїх пісень:
голос проріжеш в своєму горлі
на все.

У мене є одна лишня струна,
яку прокляли усі.
Якби ти знала, яка вона,
то плакала б уві сні.

Не обертала б мене в свою віру,
красиву і нетривку,
а мовчки при долі своїй сиділа б,
раділа б дзвінку…

Але я німію, коли щасливий.
Тільки мозок пульсує це;
він завжди пояснював дивне вміння
щасливим кінцем,

він завжди боявся свободи слова
навколо власних справ,
він завжди запевняв, що моя свобода
це – те, ким я став,

і що повіє тепер за одною одна,
одна за одною – ти…
А так цвіте ще багато модних,
розумних та не пустих.

І мій мозок – мій.
І я – це я.
І струни ніхто не рве.
Нащо мені твої слова?
Мовчи…

Я в світло виллю даремні стіни
і на вікні напишу
велику літеру
чи ціле ім’я
твого фокстер’єра.
Піду.

Тіні на стінах швидко вистигнуть.
Слова ти забудеш сама.
Більше у тебе ніхто не вистрелить.
Буде зима…

19 листопада – 24 грудня 1990 р., Київ

Та адамашка, підбита вітром,
Що землю й небо твої з'єднала,
На шрамах серця сльозину витре,
Сповиє світлом, де болі - жалом.
Проб'ється зіллям і спозаранку
Росою вкриє забуті мислі.
Запахне щастям бузок на ганку,
Дощем проллються бажання стислі
Там, де снігами зима накрила,
Пречисто-срібно, що снам молочно.
Почута духом, розправить крила
Надії птаха пренепорочна.

ІЩось і було, а нація не знає, –
що то воно у Франції було?
У злодія на голові палає,
а виглядає, наче еНеЛО.

І наче упилася наркотою
Московія великого Пуйла.
Ні спокою немає, ні покою.

На бестію не вистачає зла.
Усюди п'янь, а лізе у герої
і на Олімпі «шороху дала».

ІІНемає світу ні кінця, ні краю.
Бери за даром райдуги дугу.
А їй усе іще... не вистачає
чужої хати у свою тайгу.

Освоєні на суші і на морі
усі скарби Великої Ріки,
а Раші мало. На біду і горе
освоюють її бойовики.

Майбутнє обікраденого люду
до самої окраїни землі
віками завойовують приблуди.

З червоною зорею на чолі
вони були однакові усюди.
Ідуть на мир війною москалі.

ІІІЯкщо Гаага обіцяє ґрати,
ніхто не розуміє, – в чому суть?
Йому ще, може, й Нобеля дадуть,
хоча пора по шнобелю давати.

Анжела ошелешена Пуйлом,
Емануель її не розуміє...
І, – «цо то буде»? Наркота у дії.

Нормандія поїхала умом...
Узгоджені «галюники месії».
Домовилися майже «ні о чьом».

..............................
Качають газ із Комі, Вєсі, Мєрі...
А, чокнутий на імені Бандери,
уже не розуміє аксіом.

Йому давай границі СеРеСеРу,
але коли показуєш на двері,
орда у вікна лізе напролом.

12/19

1.
Виправдань крайнощі.
Розпуки обнулення.
Течії радості.
У спогад занурення…

2.
Хвилі зневіри.
Тривоги маневри.
Слово – покірне.
Натягнуті нерви.

3.
Шквал безголосся.
Напруга параметрів.
Вибух емоцій!
Контузія пам’яті…

12.12.2019

Містом блукають трамваї - залізні ведмеді,
сонце підсолений сипле до ніг арахіс.
День прилипає асфальтом - розтопленим медом,
запахом кави - із присмаком стріляних гільз.

Місто пульсує-плюсує-фасує новини:
спека, гарячі путівки, прем'єра, футбол.
ВЧОРА НА ФРОНТІ солдат підірвався на міні.
Повний розпродаж купальників! Danke! That"s all.

Темрява. Свічка. Провалля. Вагон. Валідол...

Сніг перебілює барви осінні.
Паморозь сріблить зело.
Бризне на трави коштовним камінням...
Ніби тепла й не було...

Ні йти, ні - бігти, увімкнено гальма.
Мертвий сезон – на поріг.
Пустка відлунює дзвоном печальним
На перехресті доріг…

До кісточок аж пронизує вітер.
Холод стократ дошкуля.
А на газоні мертвими квітами
Встелена змерзла земля.

Їм не відомий блиск порцеляни.
Квіти під сонцем цвіли.
Ніжні голівки покрили тумани,
Мов полонянок імли.

Не здійснені мрії, згублені долі
Вкриє байдужості сніг.
Втрачений цвіт затаврованим болем,
Сумом лягає до ніг.

У осердях негоди і хуг,
На розхрестях туги і завії
Щемом нив не засію під плуг.
Хай приймається зерня надії.

Що живе, те лишає ясу.
Я її не ховаю між ребер:
Звикла дневі віддати красу,
Тіні ночі відклавши для себе.

І шукаю смаку в гіркоті,
Як дитя, вчуся наново кроків,
А плече підставляють оті,
Хто цінує життєві уроки.

І запалений промінь щомить,
Крізь тумани знемог і вагання,
Амальгамою сили дзвенить,
Коли стежки торкає світання.

За позування сплачена ціна
В той самий день - три наших воїна
Убиті!
Не останні….
Високий Cаміт у Нормандії
На хліб мастив поразку всій команді…
Сюжети…
Незнані….
Подейкують, ще буде так не раз,
Поки життя сприймається як фарс….
Аби не гірше!….
Майбутнє…
Їм «порішати там усе скоріше!…»
Нам сумувати від зелених рішень
Щораз?……
Сподівання….
© 11.12.2019

Балакали і волали,
Не переконали.
Образою годували,
Губи надували.

У істериці кипіли,
Ноги тупотіли,
А питаю: « Що ділили?» -
Двоє оніміли...

Не побачити сніжинку,
Що почне лавину.
Уже годі нагадати
Образи причину.

Оминаємо багаття,
Що буде палити.
Шануємо його силу,
Що має зігріти.
2019

Вони говорили, що ти вже зламана,
Сміялись у вуса гнилими зубами,
Пшениці зерна тобі у рани
Брудними пальцями напихали.
Вони підпирали тобі повіки
Штиками рушниць - аби не закрила,
Щоб бачила добре криваві ріки,
Голі тіла, глибокі могили.
Вони дублювали знову і знову,
Щоб вкарбувала собі довіку
Дочок згвалтованих тихе слово,
Вбитих синів передсмертні хрипи.
Вони говорили, що ти вже їхня,
Що в тебе нема ні сім’ї, ні мови,
Що тільки з ними ти знов розквітнеш,
Били, а потім клялись в любові.
Вони без тебе ніхто, і знають це,
Тому і примушують зватись сестрою,
А вмите сльозами – святіше лице,
А той хто чесний – сильніший воїн.
І в кіс золотавих твоїх покосах,
І в синіх глибинах твоїх очей
Сам Всесвіт розплати у Бога просить.
І Бог вже стоїть за твоїм плечем.

2019

То, хто ж я, сестри? Штепсель? Тарапунька?
Беззубий пень? Із вусами хлоп'я?
Не дід і не юнак, а лисий вуйко,
Ні бе, ні ме! Ні риба, ані м'я!

- Йди в монастир,- збиткується сатира,-
Пракорінь спить - таких беруть у скит.
Для музи ти, немов на шиї гиря,
Підтоптаний, невизнаний піїт.

Від зморшок не зарадить санаторій
Та поцілунки мавоньок палкі.
Жуй сухарі. Але memento mori
Й майбутній трем старечої руки...

Плету зі слів мальованки ажурні,
Відшукую гармонії портал.
Думками - ще у юності безжурній,
А грішним тілом - вже давно не там.

11.12.2019 р.

Memento mori - пам'ятай про смерть (лат.)

Порожня банка – ґеніальна річ!
холодна – лід,
прозора – світ,
пластмасову по́кришку скинь:
море – вухо болить!
Чим літровіша за розміром,
тим більше почуттів,
тим менша твоя аномалія розвитку,
тим краще…
Сям-там –
а порожня банка
на припічку
або падає і вщент,
тоді ти шукаєш іншу
і не знаходиш… –
Феноменальний момент!
прив’язаності до порожньої банки.

25 грудня 1992 р., Київ

Мій малесенький білий і сонячний "Port Lligat",
Де рибальських човнів ще блукають солоні душі,
Де кімнати здаються за безцінь... З усіх принад
Не Wi-Fi, казино, ресторани, несправжні сУші,
А блаженна самотність. І голос - у кожній мушлі.
І примарні фрегати. Далеко... Далеко... Над...
Що над ними не владні ні спомин, ні біль, ні час,
Ні піски золоті, ні примхливе зелене море...

Обивателі цідять із пластика теплий квас
і фіксують на гаджети літа палкий анфас.
І уперто лунає стареньке терпке Amore...
Не про нас.

Втім... У тому напевно і є золотий резон -
Позбуватись Піщаних Замків в жаркий сезон,
там, де відчай у губи цілує безкрайнє море...
і містечко, забуте богами - примара, сон -
безнадійно - вже вічність - чекає
на Сальвадора.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Пояснюю, як ерудит, досвідчено цілком:
Чеширський Кіт - не індивід, що чеше язиком;
чеширський - не замислений, чи ширшати, чи ні,
а просто він - зачислений в істоти чарівні!

Чим ширші роти,
тим чеширші коти,
й хоч звичайні коти - звабні всі як один,
та чеширські коти -
із дивами на «ти»,
їх не можна скребти наче свійських тварин!

Усмішливий, вуркішливий від вусів до хвоста, -
вітайте непоспішливо Чеширського Кота!
Потрібен вам котусь в мішку, скажіть начистоту?...
Отож, вертайте усмішку Чеширському Коту!

(2018)

Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись
В зіткану хустки основу
Із молитовних суцвіть.
Ними дівча під Покрову*
Крону і світ, що стоїть,
Вкрило. І вишня всевишню
Тихо колише яву,
Мовби неспівану пісню,
Світлу, жадану, живу.

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в стозі сіна
Чи як ходити в ліс безбоязно без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Йсуса професором дядько Олекса
Навчає пріснопам’ятних Антея і Геракла не битися,
А скирдувать солому, аби худобі стачило до весни.

Рече колега: - Ти - мій кат! - і що?
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?

Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта
І контральто осяйної музи.

Летімо із парнаського горба
Увись, де чисто. Ми тут, брате, парії.
Ген, в лавровишнях, абриси обав,
Канкан танцює сонце у міжхмар'ї.

Хлюпоче в склянці часу бірюза,
Сховалися ненатлі щуки, люди...
От бачиш як тут гарно! Я ж казав!
Хоч і мороз, вітрище, місяць лютий.

Присів на ліру втомлений дієз,
Бемоль на лютні тринькає руладки.
Крилата зебра хвостика жує,
Стилом чешу їй маківку й лопатки.

10.12.2019 р.

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!

Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!

2 жовтня 1993 р., Київ (початок),
30 вересня 2008 р., Богдани́

Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!

І навіть якщо вам
підсунуть принцесу
у сукні,панчохах і білій фаті,
і песика в стадії сильного стресу,
бо вставили зубки йому золоті

Коня у попоні,
Слона на газоні,
і білий, немов молоко,лімузин...
Дозвольте на вухо... Лиш так,
щоб нікому...
ніде -нічичирк... щоб ніхто... Ні один!

Мовчіть, наче риба
в льодах Антарктиди:
нікому... Лиш Вам... Щб хто інший
не взнав,
що я закохався
без тями у Ліду
і вже на асфальті про це
написав.

А щоб здогадалась,
кого їй шукати,
під білими буквами "Ліда,ай лав!"
адресу, мобільний,
і розмір зарплати
червоною фарбою
чітко додав!

Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
міняти те, що не міняє суті.

Недолю не об'їдеш на коні,
не заарканиш волю якорями
у гавані біля одної ями.

І як уже не хочеться мені
табанити усе, що є на дні,
заіржавіле та одне й те саме.

12/19

Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався
осколками усміхнених дзеркал.

О, браво, біс! Фермату - на акорд,
і світлим спогадом нехай біліють скроні:
була моя рука в твоїй долоні…
Все інше – заяложений кросворд.