Заквітло підвіконня цикламенами,
і у саду галявини пробились рястом
підсніжників, крізь вогкий гобелен. А ми
милуємося первоцвітами і щастям.

Відлига сонячна рясна на дотики,
мімозовий розмай від неба до тюльпанів,
і схрещення долонь - томливість котиків,
прискореного подиху, щаблі фатальні.

Тендітні гіацинти, стрілки крокусів -
чарини росяні, п’ємо із них чар-зілля
спокусливо-хмільне. Ще тихий крок до слів,
ковток до пестощів і стогін до похмілля.

А деякі поети
тупі як школярі.
І як мені за єто
писать коментарі?
Усічені ґлаґоли
сто років на слуху.
Та впертюхи ніколи
не чують, – ху із ху.
І ніби є таланти,
а в серці – наче тать
якісь чужі мутанти
не припиня писать.
Їм туго слухать фрази,
а то, бува, й слова.
Але ж тобі, заразо,
ця тема не нова.
І хочеться такого
або таку узять
та за совкові роги
і у, і на послать.
Аби запам'ятало,
якщо не доганя –
коли папуг чимало,
не щезне кацапня.

02/19

Кажуть люди – буде добре,
Як забуду я колись,
Що вона пішла за обрій,
Повернутись боячись.
Кажуть люди – натомилась
І спочити прилягла
Там, де тільки Божа милість
Тішить душі та тіла.
Кажуть люди – сліз вологу
Час зітре з мого лиця
І не буде монологів
Про матусю без кінця.
Кажуть люди, – я їм вірю,
Що розвіється пітьма,
Хоч і мами на подвір’ї,
Як учора, вже - нема.
Кажуть люди...

07.02.18

Тобі би лиш вісімдесят було...

Ховався б день у тіні вечорові,
А ти гостей чекав би за столом,
Погладжуючи сиву шерсть котові.

А лютий замітав би всі стежки,
І сніг жбурляв на яблуню розлогу.
Ти б розставляв з напоями пляшки,
Ліхтар світився би біля порогу.

Ти завжди так чекав оцього дня,
Щоб з'їхались і діти, і внучата,
Щоб за столом зібралася рідня,

Та вже сім років я не маю тата...

06.02.2019р.

Ще не настав день.
Ще не настав час.
Тиша - анітелень...
Ще не існує нас.
Ще не існує світ.
Спить безрозмірна ніч.
Сонця нема - лід
Божих торкає віч...
Ще не розмерзся він.
Ще не потрібен брід...
Слова лише дзвін
Первісний родить рід.
Первістком - сонця лик.
Промені вишиття...
Бог до тепла звик,
Тішиться мов дитя.
Бог розв'язав час.
Бог подробив лід.
Бог розпочав нас
І загубив слід...

Знову минув день
Німо втіка час.
Тиша, анітелень...
Він не знайшов нас...

2018

Уже багато так перебуло.
Уже багато так переболіло...
Фарбує світ зима укотре білим
у сніг, як пух, чи янгола крило.

Різдво надії посеред снігів...
Різдво життя між зимна і тривоги
ізнову й знов заспівує про Бога,
І губиться між тисячі слідів...

Уже укотре спрага на тепло.
Коротка втіха вкотре переквітла...
Шукаю світло... Давнє юне світло,
що густо-густо часом замело.

2018

Розвішав дядечко Туман
Просушувати Ковдру білу,
А Сонечка нема й нема,
Лише дрібненька Мжичка сіє.

Намокла Ковдра іще більш,
Стала важка, що й не підняти,
Нема куди сховать її,
А як же мокрою вкриватись?

Ой, Хмарко, Хмарко, відступись,
Нехай же Сонечко всміхнеться
Та може Ковдру просушить,
Буде вона м"яка і тепла.

Хмаринка чула й відпливла
І Промінці враз застрибали,
Це Сонечко дало тепла,
А Ковдра та чомусь розтала.

2017 р.

Я чекаю від тебе листа, 
як чекають узимку на літо,
не знаходячи в домі кута,
де б не маятися, не боліти
божевіллям скорботним. А ти
в іншім вимірі, не дотягнутись
до блакиті, лиш до самоти
і сирітства душевної скрути.
Відступає  зима, ярина
випікає млинці маслянисті,
а хатина твоя мовчазна
у снігах, калиновім намисті.
Не діждатись на звісточку, щем
огортає відлунням  далеким.
Відчиняю веранду ключем,
забігаю в дитинство...
- Мам...Де ти?

2019р

Ой, не хлипай дружинонько люба!
Не кажи, що тебе не люблю!
Бач, цілую животик під пупом,
Я у тебе мужик-однолюб.

Хай жура відлітає у вирій,
Краще в небо сяйне посміхнись.
Бо мені ще здійснити по силі
Кожен твій сексуальний каприз.

Не печалься, квітуча калино!
Хочеш - в пазуху пишну пірну?
Я - твій раб, добровільний невільник,
Ти для мене - і пряник, і кнут.

Бачиш, курці сподобався півень?
Льоха борова кличе "куві!"?
Тож і ти мене взором грайливим
До принад чудодійних зови.

Чути ахи та охи в отавах,
Сонце зирить на диво з небес.
Нам Венера вигукує "Браво!",
Бог-Ерот шепче в захваті "Єс!".

06.02.2019р.




Поспи!

Я на Парнас прибрьохав із трущоб,
Живу з Ерато, там у неї спальня.
Кажіть, братва, - писати вам про що?
Любовне? Чи, можливо, про кохання?

Ця тема для піїтів заважка,
Бо хлипати з надривом треба вміти.
Мене ж бо муза у альков гука,
На гаєчку націлюється гвинтик.

Пустив до неї вчора недорік,
Від зляків досі хреститься перстами.
Добу лікую. Вогненосний пік
Цілую нетерплячими вустами.

Спинюсь тоді, коли за небосхил
Закотиться утомлене світило.
Інакше будуть снитись їй жахи
І тиждень не пускатиме до тіла.

А потім буде рись, галоп, алюр,
До вечора стрибатимемо гопки.
Коли ж засне - винця собі наллю,
Лякливій музі дам до ранку спокій.

05.02.2019р.

примітка: Ерато - муза любовної лірики

Живу!

В нас кохання гаряче як лава,
Мавка хтива на черево " гепс!".
Після любошів писок у вавах,
Не цілує - кусає як пес.

Кігті грузнуть у плоть як стилети,
У кривавих подряпинах торс.
Хоч я муж у еротиці тертий,
Перед нею безсилий колОс.

Її хіть розворушить і камінь,
Після січі ковтаю бромід.
Учепилась у карк п'ястуками,
Аж очиці вилазять з орбіт.

Знаю, миша тигриці - не пара
Та обвикнув лягати під танк.
То малечі потрібна віагра,
Я ж чманію без неї і так.

Смерть над вухом стоїть із косою,
Жде, чи варто зітнути главу...
Помираю вночі під красою,
Хай. До вечора знов оживу.

05.02.2019 р.

Зима

Узимку вірші пишуться щодня,
Бо нічого робити, любі друзі.
Не злажу із крилатого коня,
На вуха теми шепчуть хтиві музи.

Творю про пишні пазухи богинь,
Про тілеса закоханих у милі.
А от весною вже не до снаги -
Висотує на грядках праця сили.

Кайлую від зорі та до зорі,
Навідуюсь у хату лиш поїсти.
Аж до Різдва не відаю перин,
Бо тут село, всі ледацюги в місті.

А про серйозне, звісно, - ні чичирк,
Ще бризне із очей гірка водиця.
Бо я таки - розумний чоловік,
Псувати настрій людям не годиться.

Пд стріхою бурулі як мечі,
Весна на носі, тане льоду пряник.
- Не байдикуй! - вродливиця гарчить.
- Хапай на руки і неси до ванни!

05.02.2019р.

Дієта

Страждати навчився тихенько,
Забися у кут й ні гу-гу.
З ковбас переходжу на еко,
Лиш овочі бгаю між губ.

У моді травиця зелена,
Пророслі зернята вівса.
Життя - не життя, а геєнна,
Я б трохи сальця покусав.

У тещі та жінки дієта:
Банан, корінь хрону та мус.
А я ледь із праці приплетав,
Мій розум волає: "Рятуйсь!".

Медичну покликав карету
Аби не відкинув копит.
Бо цеглу тягаю з цементом,
А діви чухмарять пупи.

Наштрикають хай вітамінів,
Фізрозчину бодню ввілють.
Ще й гени у кволості винні,
Не можу прийняти "на грудь".

У ліжко покликала любка,
Мені ж не до хтивих парцел:
Попастися хочу на луках,
Хоч гиччям напхати пузце.

04.02.2019 р.

Ух!

І тем нема, і настрою, і часу -
Усе переточила суєта.
Здаюся. Ну, а ви ідіть у наступ,
Поезію тягніте за хвоста.

Ридайте над віршатами у муках,
Вимучуйте катрени і рядки.
У мене ж на руках вмостилась любка,
Розстібую на платтячку замки.

На вічності стіні писати кинув,
Пегасик захворів, "кахи" й "кахи".
Пірнаю у неорану долину,
Тону у хвилях ласки і жаги.

У вихорі злітаємо до неба,
Із голови тікає шмаття рим.
Я у раю! Сонетів тут не треба,
А доля стогне: - Я твоя! Бери!

Мій шлях кармічний - це любов до жінки!
Це - істинна поезія душі.
Цілую ніч грудей рожеві піки
Під спазматичний рип старих пружин.

30.01.2019 р.

Неба по́сти ― дощі з дахівок:
Мрії вільні, як гра левад!..
Насторожений звід верхівок
У пакунки сортує лад.
У мажор ледве стиглим плесом
Сніг здивовано двір веде
Під обновкою вірних весен ―
Паперовим човном-вождем.

2018

Яка багатоколірна зима!
Ти тільки придивись до неї пильно.
Мороз на синіх тінях крадькома
Мережки викарбовує повільно.

Беріз тендітних зозулястий клин
Скував надійно у прозору крицю,
А на зелені плахти у ялин
Парчу накинув срібну. Хай іскриться.

Убрався у бурштин високий дуб,
Немов кольчуга різьблені листочки.
Хатини вікової темний зруб
Видніється край лісу, під горбочком.

У небо дим, як сизий табунець
Баских коней. Навколо тиш медова.
Візьми багатобарвний олівець,
Зима сьогодні - різнокольорова.

05.02.2019р.

Зеленіють жита і любов непроста
В двадцять першім столітті – не мрія!
У панчосі нога, притягальні вуста –
Хтивогуба красуня Марія.

Трохи є сивини у волоссі моїм,
Ну а біс у ребро, певно вцілив.
Я дивлюся на ніжки стрункенькі твої,
І в собі почуваю ще силу.

Наче гетьман Мазепа* - на тебе запав!
Ох, дурні ці, вже сиві піїти.
Руки тягнуться, Господи, знов до гріха…
Ти ж умієш лиш гроші доїти.

Навіть сексу нормального в нас не було,
Лиш полапать дала себе мила.
І забрала у мене останнє бабло
Й за кордон із бойфрендом «звалила».

Зеленіють жита і любов непроста!
В кого вчилась, в якої повії?!
У панчосі нога, притягальні вуста –
Ох і стерва ж ти, хитра Маріє!!!


5.02.2019

Продати голос, яко брех.
Украсти щастя на копійку.
А потім бідкатися: Ех,
життя скотилося на двійку.
І до, і після є резон,
а мить вагання – то лукаве.
Укотре дивлюсь ретро-сон,
а там жага земної слави.
А там жага людського «Я»,
тотожність ситості і влади.
До дідька лисого дурня,
але шикуються в армади
оті, що завше за народ,
та проти луди і свавілля.
Найбільша трута їх «чеснот» –
зневіри лютої похмілля.

Сичать, кусаються вужі.
Не знають злагоди і миру.
У чвані виросли мужі
і разом вирили сокиру.
І ми – штики у цій війні,
мета якої топ-вершини.
Спокусі важко мовить «ні»
у час обідраної днини.

Ми не раби… але раби –
то наші давні побратими.
Якби ми знали і могли,
то не ховалися б за ними.
А так зима і довгі сни,
а ще ілюзії, омани…
Обсіли обриси весни
зими ядучої тумани.

02.2018

Життя сторінки, наче книга, гортає –
Хвилини , години, роки,
Та тільки нічого назад не вертає –
Вперед лиш його сторінки.

У своє минуле я часом вглядаюсь,
Німе, наче ночі пітьма.
У себе самого я часто питаю:
«Невже там нічого нема?»

Сумні і похмурі, як ночі осінні,
У безвісті згублені дні,
Безповоротно майнули, як тіні,
Лишивши на згадку мені

В місцях потаємних вечірні розмови,
І міста примарні вогні.
І друзів, що все розуміють з півслова,
І п’яні веселі пісні.

Хмільна атмосфера кафе і пивничок,
Підлога у купах сміття.
Туман тютюновий, і гамір п’яничок –
Моє, чи чуже це життя?

Напевно і годі уже рахувати
Невдачі свої й помилки,
Жалі і образи, поразки і втрати –
Нічого не вернуть роки.

А може й даремно так гірко картався
За роки, що марно прожив.
Нехай помилявся, з дороги збивався,
Зривався – та все-таки жив.

Дарма, що не ружами вкрита дорога.
Дарма, що років не вернуть.
Та помилки вчать, й за одного такого
Чимало щасливих дають.

1979-2019

***
А мутанти дуже неуважні,
і у декларації – бомжі,
вірні пси у будь-якої влади,
ради зради
і наїдку ради –
слуги у народу і ...чужі.

***
А пропаганда, як того і слід
очікувати, розділяє маси.
У кого серце – лід,
іде у люди від
політики, а коміки – до каси.

***
А злоба дня сьогодні – обрання
нової касти зайвої еліти.
І недоумків – тьма,
і горе од ума,
і є кому за зраду оніміти.

***
А наші злодії найліпші у світі.
Кермо їм давай, а не гроші.
Пишу заповіти...
У нинішнє літо
вертаються урки хороші.

***
А усі нерони хочуть перемоги –
бути корифеями юрми.
У багеті – роги,
ратиці... убоге,
а до слави лізе між людьми.

***
А на горбі попахує болотом –
очухались козирні патріоти.
І їхало, і дибало,
і таке саме здибало.
Злодії окуповують висоти.

02/19

Сьогодні – радість і дива.
Таке осмислення.
Мовчать віднайдені слова.
Тире між числами
На мудрій сутності хрестів –
Рекламні ролики.
Регоче, нібито простий,
Картяр за столиком…
Тобі й мені він розповість
Азартну істину…
І у світлицю кине злість,
Очами їстиме
Фіранку, за якою день
Ніяк не скінчиться.
Але із уст – анітелень.
Думки – мов китиці.
До нас осмислено усе,
А ми – домислимо.
Не просто так мій пес Персей
Рвонув за гицлями…
Це – і життя, і навіть сон,
Нестача вищості.
А далі – друг мій горизонт:
Три крапки з вічністю…

Вогнем холодним обпекло мене
І викинуло на узбіччя долі.
Осиротіла?! Думалось, мине
Страшна хвороба у вселенськім полі.

Усім богам я ставила свічу,
Молилася за тебе до світання.
Не помогло! І серцем я кричу,
Беззучно плачу за моїм коханням.

За теплим словом, поглядом твоїм,
За ніжністю у кожнім вдячнім слові...
Осиротіло щулиться весь дім,
А був же храмом нашої любові!

І на столі стоїть п'янке вино,
Яке ти готував для наших друзів.
Та болісно кривавиться воно,
Бо все сумне у цій безмірній тузі.

Коханий мій, куди ж тепер іти?!
Січневий день в морозному світанні.
По вінця налилося гіркоти.
І ніч оця в родині вже остання.

По квітах завтра твій проляже шлях
У вічність, у безмежжя, у безмене.
Трояндами обпалиться земля,
Гарячим снігом у замерзлих кленах.

В останній путь від мене, від рідні,
І вірних друзів, воріженьків щирих.
Пробач, коханий, їм усім, мені...
Прощай навіки!.. Але я не вірю!..

І рветься серце і душа болить,
І зрозуміти ще ніяк не хоче.
Що в неї вкарбувалася та мить,
коли твої я закривала очі.

Коли холодним стогоном лягла
У нашому будинку мертва тиша.
І врятувати я вже не могла
Тебе, одного в світі. Хтось запише

На небесах твоє святе ім'я
І забере тебе від мене, друзів.
Було кохання, музика, сім'я,
Що залишилось на вечірнім прузі?

Хто обізветься до гітарних струн,
Торкнеться клавіш чи напише слово?
Самотній дім, а на душі валун,
Та я тебе чекаю знову й знову.

А серце ще не може зрозуміть,
Що я самотня... і уже без тебе.
Бо відбулася в долі чорна мить,
Коли на плечі впало ціле небо.

І темні хмари ніби навіки,
І стугонить у скронях мертва тиша...
А ти у згадках молодий, стрункий...
На жаль, вже не обнімеш, не напишеш.

У мене все від тебе. Відколи
Зустрівся в долі молодий, чубатий.
Безмежним щастям роки відгули
У колі друзів, у родинній хаті.

Прощай моє кохання, назавжди...
Тепер вдова... Вбираюся у чорне...
Пробач мені, що не змогла біди
Відкинути, убити. Горе горне

Мене до себе. Я його боюсь
І кличу наших друзів на розраду.
Чекай мене, колись і я приб'юсь
До вічності, до тебе, рідний ладо.

Мамо, я хочу на ноги…
витягти біль я мушу
молю і благаю Богом
душить безсилля душу…
Мамо, я знаю вам важко
бачити сина таким
хлопчина… як його… Пашка
що з ним?…
05-02-2019

Якже це так, бути в Єрусалимі
І на вулицях не бачити пінгвінів?
Стоять вони ще зовсім молоденькі
І ловлять (не таксі) а тремпи.
У чорних штанях , у сорочках зі снігу –
Чом не пінгвіни? От тільки шляпи
Та ще ціціти, та пейси, наче козацькі оселедці...
Воно і справді далеке од вбрання пінгвінів.
Хто б оцих хасидів – учнів єшив
Одразу визнав за своїх,-
Так це пінгвіни з Антарктиди...
І тільки на Пурім чи на Песах,
Коли, віддавшись на всю потугу оковитій,
Аби не відрізнити Мордехая од Амана,
Тоді-то пінгвіни схожі на людей.

о кісток зігрівало манто дощове,
А тепер актуальні трико та кальсони -
І нехай завірюха безсило реве
Чи співає з вітрами арктичної зони.

Завітає до саун і лазень народ -
Обмивати прихід щотижневого свята.
У фанатиків чисто таких насолод
Процедура і мною за приклад узята.

Під горілку, вино, кабанця чи сома,
Під намащені скраби, шампуні та гелі,
Традиційно обмитою буде зима.
Де накриті столи - там і люди веселі.

На селі, у райцентрах і по хуторах -
Не життя, як немає пристойної лазні,
І настільки недовго живеться, що страх.
Там не женять праправнуків люди нещасні.

Опадає з небес білосніжне рядно,
Снігові панталони дерева вдягнули.
Звідки б вітер не дув - а зірве все одно,
І шатрами напне на хати і притули.

У несвіжих онучах дубіють стовпи,
Переможні бої підраховує трясця.
Як не маєш кальсонів, негайно купи,
А сімейні труси для зими не годяться.

На півметра углиб промерзають лани,
І скляніють ставки від поверхні до мулу...
Я латаю кальсони - зносились вони
До дірок у матні ще за осінь минулу.
Зима 2018-2019 р.р.

Літратурна дружня пародія
(Олександр Сушко)

Підлі сусіди

В хуртовину не гріють кальсони й трико,
Вітер дме у простуджені гланди.
В клуні півневі тепло, сокоче "ко-ко",
А мене жінка вигнала з хати.

В Емірати дружину послала кума
відпочити. А я біля паці.
Під горілку-вино, кабанця та сома
Обціловую ніжки любасці.

В нас бо зимно, гуляють арктичні вітри,
А в дубайців засмажених літо.
Та жона повернулася дня через три -
Напоумили підлі сусіди.

На морозець штурхнула мене без обнов,
В спину гепнув тяжкий ополоник.
Огортаю главу в білосніжне рядно,
Синій пуп - у вогкі панталони.

У несвіжі онучі ручиці вмотав,
Шепче небо: "Провину спокутуй!"
Не зігріюсь - чекає надгробна плита,
Тож ховаюсь до песика в буду.

04.01.2019 р.

Споріднені душі на спінених конях
стриміли крізь час і пустелі безсоння,
летіли до цілі, стрічались нечасто
під небом холодним примарного щастя,
і що їх ріднило? і що їх єднало?
та кров, що водночас в обох пульсувала?
взаємне відлуння? задавнений спогад
у зарослях сонних, де більше – нікого,
і де лиш єдине дає тобі сили –
тепло перелітне сердець розпашілих,
отих, що прямують нечутно і струнко
по різних дорогах в одному керунку?

Одна завершила призначену міру,
та тінь її лине розпластаним звіром
у смертнім високім своїм супокої
по темних вибоїнах тверді земної,
від неї – не суму одвічного клекіт,
а чуда гарячий євангельський шепіт.

2019

Признач мені побачення
на березі Дніпра.
Яке це має значення,
що грозова пора.
Над вирвищами розпачів
пливе моя печаль,
втопили дощові плачі
небесну пектораль.

Признач мені побачення.
Прийду, можливо, ще
вночі, так необачно я,
під зоряним дощем,
щоб смакувати з кавою
солодких губ щербет.
Зірницями і зливою -
напитися тебе.

Лютневий день вже довшим став хоч трішки
І сонце повернуло на весну.
Це відчувають навіть руді кішки,
Бо усю ніч співають під вікном.

А вдень щебечуть весело синички,
З калюжі п"ють водицю горобці.
То значить веснонька, напевне вже десь близько
І тішиться душа порі оцій.

2018 р.

Бенкетує зима. У хмарині зашпортався промінь,
Чорні вирви на полі пшеничному сніг обілив.
А мені би весни - щоби луками ширилась повінь
І летіло із ясних небес журавлине "курли".

Щоб дзуміла бджола серед цвіту черешень та вишень,
А над садом веселка яріла опісля грози.
Та у громі гармат гаснуть клапті розбитої тиші,
А поораний мінами сніг у кривавій росі.

Пахне порохом, сталлю горілою, збройним мастилом,
В очі дивиться смерть, зубоскалить і каже: - Привіт!
Куля влучила в друга, що ж - сьогодні мені пощастило.
Завтра черга моя, шепче доля "Пиши заповіт".

Ув окопі тіснім позмиваю гріхи власні кров'ю,
Сходить сонце, у вогнищі лютому світ запалав.
А весна зовсім поруч - тягнуся до неї рукою,
А на ній тане сніг віднімаючи краплі тепла.

03.02.2019 р.

Зимою віє. Дні і ночі – білі,
у хижі тепло, на подвір"ї – дощ,
а у Європі жовті заметілі
замайоріли на арені площ.

Америка утратила надії,
що скрепами орудує вона.
Вселенське зло поширює Росія.
Із півночі повіяла війна.

Неситі юди, іроди, пилати
активізують засоби мети.
Лишається дорогу обирати,
куди тікати і кудою йти.

Нічого не планується нового
і вічного – ні доброго, ні злого.
Зійдуть сніги, появиться зело.
І в Україні запанує літо –
пора неперевіяне ділити.
Усе – як і раніше, як було.

02/19

Укриті сивиною юнаки –
не вигадати більше покарання!
Як плачуть на очах чоловіки –
в житті немає гіршого страждання,

Не марево і не за себе жаль,
на келиху суха скорина хліба,
а серце загорнулось у печаль…
Ідуть у небо в першу чергу глиби!

Та вибухів не чутно в тишині,
хоч душу розриває кілотонна,
і стогони солдатські на війні –
життєві переписують закони.

А сльози чоловічі – як роса,
то на щоках алмази благородства,
виблискують вони на небесах,
їх витерти із пам'яті не просто.

Немає неприродніших картин,
це не вірші, а вже сувора проза,
заплаканих досвідчених мужчин…
Не дай узріти чоловічі сльози!

Безмежний біль, що залишився жить,
а друга не устиг закрить од кулі,
бо послизнувся у останню мить,
і дружба залишилась у минулім.

Серця залізні кращих із мужчин
останнім часом крає чорна туга
і не спасає жодна із личин,
коли рідні привозять тіло друга.

Важка, пекуча воїна сльоза,
що крізь метал проходить ніби масло.
Пішов на небо не один козак,
аби зоря Вітчизни не погасла!

На березі бюстгальтер безсило обвис,
У панчохах – дірки – завірюхи то діло.
Від морозу тече вже із неї кумис,
І сережки з обірваних вух погубила.

І сказала тут кумові мудра кума,
У гранчак наливаючи сніжну сивуху:
Традиційно обмитою буде зима,
Ми будем захищатись від холоду духу.

Опадає з небес облапошне рядно,
Снігові панталони дерева напнули.
Звідки б вітер не дув, а зірве все одно,
В протигази одягне хати і притули.

У несвіжих онучах дубіють стовпи,
На голівках з підсвіткою – презервативи.
Ну а грабам-незграбам кальсони купив
І на них одягнув заодно Бог кмітливий.

Захистить він жонатих, а також удів,
Скільки б небо не кидало білим лайниськом.
Тепло нам, скільки б вітер у шиби не бздів!
В рік свині ми впились до свинячого виску!

У гальюні – галюники! Й вітру нема.
В катафалку чорніє щось, бачим надворі.
- Кумо, глянь, у труні (вже обмита!) зима –
Не зуміла пройнять і умерла – від горя!


3.12.7526 р. (Від Трипілля) (3.02.2019)

Спалахував, неначе порох,
вона ховала сірники.
Чужинець їй - ні друг, ні ворог,
на стелі спільні павуки.
У серці спогади трухляві
не колють скалками давно,
пожухла осінь палить трави,
вкриває небеса руном.
Любов шалена рве кайдани,
та жалість дужча за любов.
Уже весна не лихоманить,
і порох відсирів, либонь.
Зітліли - рушники, провини.
Минулі повісті, лиш мить.
Не плач, що душу сорочину
нема до кого притулить.

Б’ється... Серце зими.
В узголів’ї клопочуться зорі:
Гордий Віз одпочив,
Поки люд пересів на санки…
Трусять з неба сніжки,
Розцяцьковані дрібками див,
На обличчя полів і плечисті, як стоги,
Діброви
Мирні світу куми.

Зріють серця псалми.
І різдвяно здіймаються дзвони…
Суголоссям — мороз,
Що підхукує стиха в пучки.
Звабний іній значки
На гілляччя розвішує лоз
І дитинно пашить, перевитий у радісні
Грона.
Втішно!.. Казка зими.

2019

 
коли зима спиняється на хвильку
немовби знак анумо тихо там
усе що ти бажав забувши & не тільки
в обійми прийме безнадійна німота
 
що символічний сніг є зерна та вода
вогонь стає вином натхненням протидія
лампадкою у лабіринті тліє
недбалий хист чому би не портал
 
чому би не олтар де відпалав хорал
сміх мінотавра анізвідки & нікуди
 
бібліотек відлуння блудне
нестерпний пробіл згар et al
 
 
 
 
 
 
 
 

…у закутку і нудьга як і вічність
паводь весняна втомлених зим
кухлик вина, запалені свічі
спогади різні… сповіді рим
де ти, мій друже, неспокій-торнадо
спробуй вина! найкраще із вин
це вижимки з мене, не з винограду
маєш для цього кілька хвилин…
02-02-2019

Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)

Хіба митців роботи знамениті
Не найтвердіший мармур нам доніс,
Аби не зруйнували їх століття
І не згубилися вони крізь дні?
Навіщо ж я в душевній глибині
Її суворість ганив, не хвалив?
Лише такі досягнення в ціні,
Що важко й не одразу нам дались.
Нема фортець, що не впадуть колись,
Їх дрібка рушить, як іде пора.
До мене, вперте серденько, схились,
Аби тоді зміцнішати стократ.
Чим більше в боротьбі зазнаю лиха,
Тим більша від кохання буде втіха.

Два «водолії» у одній сім’ї -
Дві особистості та два таланти,
Що об’єднали здібності свої
В альянс каріатиди та атланта.

Нехай вони поезію несуть,
Тримаючи могутніми руками –
Це буде їх життя висока суть!
Аби не стали в склянці павуками…

2019

Традиційна осінь. Іншого немає.
Напиши про неї. Можеш – порадій,
Що тебе тривожать дивоурожаєм
У ліску опеньки гордо молоді.

Ті, що і для мене – настрій, не грибочки.
Він за день підніме душу сотню раз.
Побіжать осяйно поеторядочки,
Розігріють щедро поетоекстаз.

Хто запрагне втіхи – хай мене шукає.
Я ввійшов у щастя – ви за мною йдіть.
Ось вони: натхнення й дивовинограї,
І вірші Єсеніна, листопадна мідь…

А мені ж то власних – віри і невір’я,
Як багатства, досить; і не защемить:
Що оте пророцтво – з піднебесся пір’я?
І таки настане та, остання, мить?

Усвідомлю вічне – отепер і завтра -
У краю волинськім, де пішов у світ.
А що далі буде – не скажу, не варто.
Хай мені одному поболить одвіт.

У кожного в житті є листопад,
що відшумів, а чи грозить вітрами…
- Шерше ля фам – шепоче пізній сад
останніми тремтячими листками.

Йому болить… осінню пектораль
холодним вітром зірвано під ноги,
і час дощу дописує в скрижаль
зволожені алеї та дороги.

Нудна пора у паузах сльоти
дарує ніч погідного затишшя,
і позирають зоряні світи
на мокрі сни із чорного узвишшя.

Марудна річ – шукати ту мадам
(жіночого єства лукаву вроду)
на втіху бісу, ребрам і рокам,
зважаючи на ліньки і негоду…

Зриває час-вітрило у житті
амурне листя – марення-омани,
і ті потиху ниють в забутті,
а осінь мрій зализує лже-рани…

11.2018

Я куплю тобі дім на ставу в Підмосков`ї,
І тебе приведу в наш омріяний дім.
І посадим бузок біля нього з любов`ю, ДВІЧІ.
Заведем голубів ми з тобою у нім.

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ.
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Ну а поки у нас двору й саду немає,
Щоби я міг тебе вже до них привести!
Сам не хочу – разом - ми з тобою вгадаєм ДВІЧІ
Наші п`ять номерів – із шести!

Приспів:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Мало шансів у нас, та мужик, що чаклує
Кулі крутить в лото, повідомив мені -
Усі п`ять номерів, якщо він не блефує, ДВІЧІ
На які нам з тобою випаде дім.

ПРИСПІВ:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

з одного тіста ми
кориця з перцем
кавою пахнемо
пахнемо сексом

душею із села
де щирі люди
із нотками тепла –
яке там всюди:

в калиновім гаю,
у плідній ниві
з тобою ми удвох
таки щасливі

з тобою ми – птахи
і вільні душі
з одного тіста ми
з тобою, друже

Переклад пісні для мюзиклу. Запис у студії.
Виконує Ігор Деменчук.

А гілля берізок,
Наче серпантин
Блискучий та срібний,
Нахилилось вниз.

На ньому зірками
Іній сяє теж.
Зимонько кохана,
Душу не бентеж

Своїм диво-царством,
Мов із кришталю.
Пору цю прекрасну
Дуже я люблю.

2018 р.

Зима мине… і буде вам беззим’я
поля спочили, в травні вже пологи
я б теж поссав у нічки, любо, вим’я —
якби ж переродитися від того...

Побіг би в ліс вовчам в дебелі хащі
ведмежим був би - вирив би берлогу
людським - ніяк, усі вони пропащі
якби ж переродитися від того...

А янголом - злетів би враз у небо
я чую наперед: - побійся Бога!
не можу зупинитися - потреба
якби ж переродитися від того...
31-01-2019

На хмарині диво-хата,
Де маленькі віршенята.
Цілий день вони трудились
І від того потомились.
Намагалися в поета
Взнати ключик від секрету:
Поетичний журавель
Вірші носить до осель?
Чи знайшли їх, в риму вбраних,
На сторінках капустяних?

Натомились. Болять ніжки.
Радо мостяться у книжки.

Як писати,
Коли на душі
Спокій?
Підбирати
До творчості шифр,
Поки
Розлилися дощів за вікном
Краплі?..
...розійшлись і мені все одно.
Крапка.
...а якби тим дощам не лити,
А якби нам з тобою жити,
Люба дівчино, спомин ти мій літа...
...та "якби" не було у реалі...
...та аби ми співали далі
Пісню цю з дощовим фіналом...
... Та відійде день,
А за ним іде
Вечір,
І співать мені
Зоряні пісні
Легше...
Вхід до свіжих рим
Хід зірок відкрив
Навстіж.
- віднайди мене!
Де ти, згаяне
Щастя?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119013110267

Щадящий темп політ джмеля
візьме і випурхне з кімнати
мінор однаковий, що в "ля"
що в солов’їної кантати…
агов, замовте мікрофон
лишився слід від партитури
до рим потрібен іший тон
набрид червоночорнобурий…
31-01-2019

Я тебе побачу,
Я усе пробачу,
Спробую позбутись
Непорозумінь.
Заспокою рани
Я самообманом
І порину в хвилі
Синіх сновидінь.

Вийде на розмову
Зірка вечорова,
Променем осяє
Глибину душі.
Стрепенеться серце,
Трепетно заб’ється
Звільниться від фальші,
Бруду та іржі.

Я тебе побачив
І з очей гарячих
Із малих іскринок
Зорі зайнялись
Ще не все забулось,
Ще не все минулось,
Те, що мало статись,
Станеться колись.

Усі ми розпинаємось за Крути
ворожою ордою до сих пір.
А як воно інакше має бути?
Ми із Москвою не уклали мир.

Воюємо, та якось у півсили.
Прощаємо і грабежі, і мат.
Вони війну, таки, оголосили,
але ще кілька сотень літ назад.

А ми і не помітили навали.
Хотіли ще із ними десь іти,
хоча не тільки Крути показали,
які то є лукаві ці брати.

Нечиста сила зайняла простори,
виморюючи плем’я козаків.
І не вміщає горя Чорне море,
течуть рікою сльози матерів.

А на землі підпільна сіра маса
ще домінує навколо керма.
Поділена на касти і на класи,
юрба не відвикає від ярма.

І русофіл шурує у майбутнє,
аби юрбою правило безпутне
і націю єднало батогом...
Попутно забуваючи Вітчизну,
готуємо собі покутну тризну...
І кров тече, але б’ємо чолом.

01/19

Чужий я для тебе… Чужий!
Таким вже назавжди лишуся…
На мене ти зла не держи,
на тебе я теж не серджуся.

Та нащо надію мені
цей час ти дарма подавала,
хоча у душі глибині
ніколи мене не кохала?..

Навіщо старі почуття
у серці палкім розбудила?!
Ввірвалась у мирне життя
і спокою знову лишила…

Чужий я для тебе… Чужий!
Мені б зрозуміть це відразу…
Про дружбу відтак не кажи –
забудемо все і одразу.

Старий поет з душею молодою
у гариві завзято йде вперед.
Ще всюди чутно відголоски бою,
а в голові уже новий куплет.

З Вітчизною крокує у майбутнє
і горе з радістю у них завжди навпіл.
Свята бувають, та частіше будні,
усе під гору й рідко коли схил.

Іде вперед бадьорою ходою
і погляд свій спрямовує увись.
Старий поет з душею молодою
у серце вам постукає колись…

коли нас не стане
(ніде і ніколи)
земля буде жити
(міста і околи)
і люди вже інші
сумні чи веселі
плекатимуть щастя
у рідній оселі

01.2019