Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Віршоробний онанізм.
Хоч сухенькі пледик, майка,
дід Оверкій знов заліз
на вербу - і гострить швайку...

Хто б його з верхівки зняв,
та запхав у халабудку?
Зашкарубла кішка: " ...няв...".
Індюки втікають прудко.

Та Оверкію дарма!
Прочитали вірш синиці.
"Це - словесна куркума!" -
б'є гурман по синій пиці.

Дід сміється... пухне ніс.
Мить аншлагу недалеко.
Хтось халатика приніс,
штрудель... і труди Сенеки.

2019

Пучечки сонячних тюльпанів
у двір зненацька забрели.
Буяли гордощів каштани,
шпурляли погляд таїни.

Криївки сонячних тюльпанів
обмовкам рук давали лад…
Листівки днів тихцем ступали:
садили — й вірили в свій сад.

...В моїх очах сміявся смуток
і дотулявся до «прости!..»
Не можуть пагони розлуки
обличчя сонячні нести.

2018

Знов попереду фонтан! –
повідомив капітан.
Поміж хвиль пірнає глиба,
всіх вітає диво-риба.
Це відомий на весь світ
велетень – блакитний кит!
Хоч вусатий, та без вусів,
їсть планктон, коли не в дусі,
а як гарний апетит –
рибу ловить на обід.
Не піймати монстра в сіті,
кит найбільший в цілім світі,
та попав і він в лещата –
треба й монстра захищати!

Вірити в краще, ділитись добром,
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.

Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Кохати і впевнено йти до мети,
Оце воно є - справжнє щастя.

2019 р.

Є коли і є чого радіти
і немає у надії меж,
поки посилає ще привіти
та, яку у серці бережеш.

А коли іще буяє літо,
а у неї мандри та кортеж,
не очікуй вірної кубіти.
Що було, ніколи не найдеш.

Не очікуй унісону серця.
Іншому луною обізветься
магія, якої не було.

І надія іскрою погасне
у її очах, але не ясно
ще, кому із нею повезло.

07/19

Війна за Небо. Тисячі життів
Сплюндрованих, роздавлених, розп'ятих,
Вже скінчених та знову розпочатих,
В ім'я та проти знищених богів…

Не мати почуттів,- в чуттєвім світі жити.
Не мати сенс жалю,- коханням скаженіти.
Весь Світ загине, бо загину я.
Чи Всесвіт не моя краплина крові?
А кров тече з любові до життя.
Хай це життя лише для смерті маю,
Чі пекла світ не гірший світла раю?
Все Вічність… Чи Буття, чи Небуття…
Війна за Небо. І одне моє життя.

Коза рогами гахнула у тин,
Белькоче: - Помогти поетці мушу.
Ця "допоможе", тільки в рай впусти,-
Кавалками "краси" завалить душу.

Прийшла й до мене. Бекає. Ти ба!
Не відає про незавИдну участь.
Я ж - правлю роги, це - моя судьба,
Зв тамаду на шоу "Місс Вельбучність".

На небі реготала чортівня,
У пеклі рвали животи пророки.
Усівсь на неї, наче на коня,
Вона ж уперта - хтіла стати гопки.

Учасно, браття, розпізнав подвох,
Огузком притулив її до праски.
По ріпиці пужалном вправно "Цьвох!" -
Сумирнішає Божа твар від "ласки"!

Ну, все. Гаразд. Стрибай тепер за тин
І більш не лізь без дозволу у хвіртку.
Рецептик від зазнайства лиш один:
Лупи козу! Як Сидір напідпитку.

02.07.2019 р.

1

Креативною бути посміла.
Йду, дратую нехлюй, індиків...
Рій учора дзумів так зраділо,
відвертала свинота пики.

Три перлинки від жовтого шлейфу
загубила десь там, за полем.
Наступив на калюжну злу ефу
послідовник... і виплив голим.

2

- Добра фіфа... чи хвойда-фея......
шкірить зуби... Пса маже глеєм.
На пегаса немає мані.

Очеретяно у лимані.

Може, вірш допишу за тортом.
У шезлонг усідаюсь гордо.

Непомітні підходять... "Майє...
хто надвечір твій шлейф тримає?".

3

Хор цикадний. Сороча каша.
Вуж звивається: "...це - не наша".

Повітруля жадає соку.
Планку піднято зависоку.

Узвичаєні трабли. Хижо.
Мастить лиска шершаві лижі.

Черепаха повзе з лорнетом.
Бейдж на панцирі, під секретом.

2019

Рожеві фламінго
пливуть у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні –
на крилах рожевих
у неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони біль*
у рожевому сні.

Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітки пелюстка,
рожевий листок,
рожевими ранками
завжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі ковток!

Рожеві фламінго
в рожевому мареві часу
долають невпинно
рожево-густу далечінь,
надії рожевої вічно
рожеву окрасу
підносять рожевими пасмами
у височінь!

* Яскраво-білий колір; білість.

Садок повен сонця і квітів,
Милуються ружами крокуси…
Для тебе – найкращі у світі
Усі мої ракурси, фокуси.

Мій профіль кохаєш без тями,
Ні з ким не порівнюєш подумки.
І ніжно «збираєш» губами
По тілу розкидані родимки.

Я статус щасливої жінки,
Либонь, заслужила у Доленьки.
Обожнюєш, ніби родзинки,
Усі мої вади й недоліки.

Життя – то з ваніллю, то з перцем.
Буває: ні гречки, ні ґречності.
Спасибі, що згладжуєш серцем
Всі злами мої й суперечності.

30.06.2019

Хворим нервом броня
Розтягнута:
Дзьобнув жартом,
Посердив плач.
Тятива спілкувань
Роздягнута
В попередніх метких
Подач.
Гріє вітер,
А сонце сторожко
Післямовами зирить
Здушено…
Ми тримаєм
Колишні ворохи,
Замельдовані
Непорушністю,
А довкола ―
Пристиглим подивом
Перешіптуються.
Дарма!
Хворим нервом
Лоскоче згорблена
Спілкування
Хитка стіна.

2017

І
Всі грішні, і лукаві, і не дуже,
не пам’ятають, де вони взялись.
Історії релігії байдуже,
від кого ми народжені колись.

Та не байдуже Духу на амвоні,
які у кого серце і душа
і чи помісна у Його долоні
парафія в парафії чужа.

А от убийте, я не розумію,
якої чаші, місії, події
не вистачає ласому попу?
А може цей очільник мімікрії
чекає індульгенцію месії,
коли у Київ завітає Пу?

ІІ
І на холодне дує, і на мокре,
упав у єресь і «несе пургу».
Але навіщо ставити укотре
і Богу свічку, й чорту кочергу?

Не помогла анафема Кирила,
не помагає і її зняття.

Гіркою буде будь-яка кутя,
якщо в макітрі є нечиста сила.

Помазане, та не умите рило,
очікує у пеклі каяття.

ІІІ
У Храмі Єпіфанія немає,
тому що Філарета вистачає
у ролі патріаршого цабе.

Та чули не одні дереворити,
у кого риза плямою покрита
таємного агента КаГеБе.

***
Несповідима ані путь Господня,
ані стезя Люцифера по ній.
Хто уповає на цабе сьогодні,
опиниться як є – у западні.

07/19

На Купала ворожила долю
І Дажбогу всі несла дари.
Щоби Лада усміхалась полю,
Щоб холодні не прийшли вітри.

Щоби зранку у моїй криниці
Скибку місяць на живій воді
Колихав, а потім багряниці
Всі шляхи закрили ворожді.

Щоби люди усміхнулись радо,
Якнайшвидше скінчилась війна.
Я просила і Дажбога, й Ладу,
Щоб у безвість відійшла вона...

Ворожила з ночі на Купала,
І просила долю не собі -
Мирної і скорої ухвали
У війні, не в горі і журбі.

Ворожила в ніч купальську жінка...
02.07.18

Я дивлюсь в ілюмінатор
на зустрічні кораблі,
а під кілем в нас – екватор,
тобто талія Землі!
На містку шалена спека,
десь подівся навіть бриз,
зачаїлась небезпека –
парус, як мішок, повис.
За півдня на водній гладі
показалися зірки –
вечір! Прохолоді раді
ми й бувалі моряки.

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках гам, похлюпує питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться обік від палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуг, примар, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім святá, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем
і зболено очікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха,

але триває. Погляди вождів
племен у денцях кухлів бачать далі,
де не ступала ворога нога.
Ті ж зуби, що оскалювали гнів,
мов колесо, яке пригальмували,
заціпило на усмішці, й слуга

їм підкладає їжі. Уві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній із секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
в її ганьбі й погряз, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених гризотами тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Чужаки з її дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, що волхви чергові.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
як вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Плямкає останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу,
ні Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по инший бік
стіни всю ніч поборює недугу;
не спить – щоб не спалили вороги.

І ворог никне. Світло від зори
на обрії збавляє світ полуди,
повзе у вікна, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
надибує сліди і рештки учти,
вагається. Однак, руша у путь.

------------------

Ви не хочете говорити,
Ви воліли б про це мовчати.
І біжать підоспілі квіти,
Ті, що марять снопом початим.
Та зненацька підкрадусь знову,
Затулю вам собою душу.
Буде липень плести розмову
Із клубка, що слова пастушить.
Буде жнивно. І будуть зорі ―
Розполохані потерчата...
Загубили вівтар любові,
Та жадаєм про це мовчати.

2017

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем.

А вже надвечірній загуслий оранж –
в руках ліхтарів.
На півслові
стихає отой гуркотливий гараж,
і крани цибаті готові
закинути голови й так, без голів,
собі пролітати по небу,
ловити на вудочки плетива снів,
знімати зірки, коли треба
закоханим,
й бути закоханим теж
і так, без голів, кружеляти:
– А пахне як біло заквітчаний беж.
– І зовсім не хочеться спати.
І попри оранж, крізь утому і тиш
вдихати якусь розімлілість.
Ти майже кохаєш і майже летиш
незграбно, невміло, несміло.

Як сталось, що у зла слуга - добро?
Напохваті майстри в купипродайок?
За кожен подих - податі, оброк,
Та, пори все, не повзаю - літаю.

Фарбує чорним демон білий світ,
У байдуж умочає кисть малярну.
Коноплі в житі висіяв сусід,
Припрошує онуків до дурману.

Тут ліпше бути дурником німим,
Прилюдно устромити в носа пальця.
Бо Київ - це столиця шаурми,
А рідна мова - забавка паяца.

Гукають мертві: - З пекла утікай!
А не втечеш, то пожалієш,- вір нам...
Країною лечу кривих дзеркал,
Невже моя це ненька Україна?

01.07.2019 р.

Тепле літечко надворі,
дуже хочеться на море.
Разом з мамою і татом
станем подорожувати.

Побудуємо вітрильник
і на ньому, як на крилах,
обігнем усю планету,
щоб спочить від інтернету.

Назвемо його «Дельфіном»,
щоб морями легко линув
і над хвилями злітав,
океани він долав.

Відпливаємо з Одеси,
вже «Лузанівка» й «Пересип»
розчинилися в тумані
прохолодним ранком раннім.

Тато, звісно ж, капітан,
проведе судно в туман
поміж рифів і мілин –
в світі він такий один!

Мама, ясно, буде коком,
бо вона одна, нівроку,
може готувати все
ще й останніх не пасе:

паруси нам підлатає,
в кубрику попідмітає,
хутко палубу помиє
і сніданок всім накриє.

Ну, а я, як самий юний
обійму посаду юнги,
бо моторний і завзятий –
буду всім допомагати!

01.07.2019

Прилетіло НЛО
У моє село,
Шандарахнуло й сільраду
В друзки рознесло.
Довго люди гомоніли –
Що воно було?
Голові, видать, воздалось
За колишнє зло.
Був колись він партократом,
Іроду служив,
Маму, тата, брата, свата
Підло заложив,
Владу, суд, прокуратуру
Внаглу купував,
А тепер прийшла розплата,
Звідки не чекав.

Побивається голубка над голубом вбитим,
Їсти й пить вона не хоче, плаче із жалю.
Каменем і гордий лебідь полетить донизу,
Коли втратить він кохану не дай, Бог свою.

І лелека одиноко сумний лугом бродить,
Коли згине лелечиха у дорозі десь,
Більше пари він ніколи собі не заводить,
Зберігають вони вірність на життя усе.

Не завадило б і людям у птахів повчитись
Як по справжньому кохати і життя любить
Та виховувати діток, теплом їх зігріти,
Був би світ тоді добрішим, краще б стало жить.

2019 р.

Мой Ангел плакал на плече,
Так горько, так надрывно.
Он обвинял себя в беде,
Так искренне, наивно.

Но не печалься Ангел мой,
Вины твоей в том нету.
Хранитель мудрый и родной,
И лишь себя я призову к ответу.

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Черемха запашна перецвіла,
обсипалось пелюстя
світанкове.
О, дай мені здійняти два крила,
над осяйною долею, любове.

Цвіте пахуча липа за ставком,
в рясних садах пташині переливи.
До тебе в'ється стежка бережком,
а ти без мене, радосте - щасливий.

Не вишиваю більше рушники,
і не чекаю на гучне весілля.
Торкнувся несподівано щоки
промінчик сонця, напоїв чар-зіллям.

А я для тебе дзвін, що пролунав,
не залишивши спогадів відлуння.
Покоси оксамитових отав,
волошок і ромашок повна клуня.

У небесах клекочуть журавлі,
і від любові голову втрачають.
Якби ж мене кохав ти, як її,
я б не блукала поміж пеклом й раєм!
2019р

Невагомі, притишені, сірі
Та убогі, в уяві моїй, –
За високим парканом зневіри
Поховалися тіні надій.
Ось і все, що лишилося нині
Від навали швидких сподівань, –
Наче крихітний світ мій загинув
У зростаючій товщі смеркань.
Ось і все, що збентежує душу,
Мов ріку з берегів каламуть,
Але годі про це вже – я мушу
Незборимим і радісним буть...
30.06.19

1.
І слів, і звуків
було замало.
Усьому світу
про біль кричала:
терзала струни,
тягнула соло.

...На крихту щастя
зміняла голос.

Бо все, що треба
в житті - кохання,
і рветься з туги
струна остання.
Зажди, покаро!
Мовчи, спокуто...

...На крихту щастя
боюсь дихнути.

2.
Не стало легше
душі і тілу.
Безцінну крихту
недоля з'їла,
лишила плату -
чуток міазми...

Порожня дека.
У горлі - спазми.

29.06.2019

Фарбую очі Неба,блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця.

Рожевий усміх Сонця - заграву світанкову,
що день новий вдягає у ніжність пелюсткову.

Верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп'янках відкритих.

Та легкий подих ранку, пречистий і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

Ця дорога веде у провалля, а інша у яр,
Крила зрізали гноми та пір'ям оперюють культі.
Небеса недоступні, за ноги хапає Тартар -
Уготовано вертел іржавий спесивій Гаруді.

Упіймали бродягу. То, може, напхати живіт?
Буде люкс-холодець зі старої дзьобатої шкапи.
Нащо птахові розум? Просвітлення? Вільний політ?
В курки - як не крути - із борщу визиратимуть лапи.

Підсобили брати - їм не вперше ловити дива,
Взимку буде бульйон і м'ясце до перлової каші.
Та спочатку - у кліть, хай посидить, хоча б до Різдва,
Відгодую не гірше, аніж поросятко у сажі.

P.S.:

Світом править краса. Кожен другий - різник або гицль,
У естетів-гурманів за душу поетову - сварка.
Вогнептаховий дзьоб і опудала зграйки жар-птиць -
Гарні в гнома трофеї. Довкола ж - безсонячна мряка.

30.06.2019 р.

Не зрозуміти біль душі
за кольором одежі,

Не вилити жалю
рікою тихих сліз...

Цвіло життя і вибігло
за вечорові межі,

Лишивши по собі
на згадку кілька слів.

Було життя.
В надію-сподівання
барвінки сповивали висоту...
Зосталося
сльози німе зізнання
у вічність відпустивши доброту...

Не зупинити біль душі
свічею на світанку,

Не вилити жалю
росою вечорів...

Цвіло життя і вибігло
за межі свого ганку,

Залишило для нас
на згадку кілька снів.

1

У Монако ліпше...
Тут - ковтьоби, дим...
океани пива, сурогати кави.
Хоче соплемінник вмерти молодим:
труїться хот-догом, п'є... шліфує навик.

Похвалила Галя річку, явори,
жабку в очереті, боса-неумійка...
Під сосною стала - прив'яжіть... Горить!
Прапорець-веселка з написом "лесбійка"...
...................................................................

2

А хотіла ж паті... дзюркоту оаз...
Пироги і халу вкрадено не раз.

Пожаліти Галю прийдуть не чужі.
Заросли незлецько межі-рубежі.

На музейних землях - три корчми, млини.
Віруси безмов'я, душе, зупини...

3

Плинний білий лайнер сниться на грозу.
Може, із Монако моні привезу.
Начеплю намисто з перлів-дрібнячків.
.....................................
"Древа" із Крячківки закодує спів.

2019

Товстолобі авто
гомоніли у затінку двору…
Літо гралося в сонце –
атлет волейболу й м’яча,
і спішили у тінь
перегріті на сонячних зморах,
і ховались квапливо
у шепіт дерев-паничат.

Товстолобі авто
роззиралися в просторі схову,
їх лискучі боки
відбивали моменти політь:
хтось підвозив чужу
розповнілу од весен розмову,
хтось захоплював серце,
а може, увесь білий світ.

2017

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , у погляді плай
Відвертість ласує свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни...

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плин
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох не повторних уже половин...

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Посіяними іскрами роси
Душі моєї стелиться дорога
Я біля тебе квітами весни
Сяю зірками у обіймах неба

Не вабить чорно - білий світ
Стирає фарби смуток за тобою
Я розумію , цей між нами біль
Буде своїм , точніше буде мною

Не нам нажаль судилося цвісти
В садах Едему квіткою душею
Така коротка мить була - взайми
Світанки сонця , забуття красою

Я позбираю іскорки роси
Цій долі цю дозволю розкіш
Я біля тебе квітами весни
Горю зорею - падаючи з неба.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Куди втікає те дитинство,
І де його тоді шукать.
Що за невидане блаженство,
В калюжі просто пострибать.
І навзнак на землі лежати,
Рахуючи з хмарин коней.
І як шалаш зробити – знати,
І із скакалкою стрибать.
У хованки десь заховатись,
У «дочки й матері» погратись.
І вчасно влучний пас віддати,
А днів сумних не помічати.
І миті ці такі щасливі,
Та швидко так біжать від нас.
Життя доросле й метушливе,
Все розставляє по місцях.
Й так хочеться хоч раз вернути,
Дитячу віру в чудеса.
Коли батьки живі й щасливі,
Для нас були чарівниками сили.
Під Новий Рік приходив Миколай
І подарунки під подушки клав.
Та швидко так летять роки,
І поряд інші малюки
В калюжах по дощу стрибають,
А із стільців шалаш складають.
У піжмурки по черзі всіх шукають,
І де країна Дива – знають!
Та чути раптом за спиною:
«Мамусю! Ти – допоможи!»
І з усмішкою осяйною,
Ти згадуєш, що чарівник вже ти!

28.06.2019

Знак достатку всіх часів –
у сметані карасі,
але ті того не знають –
у сметану не бажають!

Мого пера засніжені рівнини
Проміння шовку сонячного дня
Душі моєї - прохолоди днина
Мене минає розпачу гроза

У зливі відійшов у водограях
Стікав дощами у грозі - весні
Я попрощався з нашими ночами
Які далекі , і такі німі

Пробач мою самотню насолоду
Той цвіт опалий , гіркоту нуги
Пішли у спокій , осені негоду
Десь погубились розпачу сліди


Життя вогонь - таке близьке видіння
Сонячний промінь райдужного дня
Душі моєї любляче прозріння
Я весь належу - течії пера.

На городі між грядками
сторож оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а стару мачулу-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
вигорів уже на сонці,
ні на що не гожий.

Та слугує ще загалу
рам'я і понині –
щоб ворони не клювали
кавуни та дині!

На баштані кавуни
виросли нівроку –
тут і там лежать вони,
не ступити й кроку!

Полосаті і рябі,
з жовтими боками.
Я один візьму собі –
пригостити маму.

Але сторож в курені,
може насварити –
попрохати слід, мені
треба це зробити!

Раптом вийшов з-за сосни
дідо не старенький
і вручив два кавуни –
татку і для неньки.

Літа не додають до віку,
а віднімають те, що є.
А як рокам немає ліку,
то й інтересу не стає.

Немає часу у людини,
коли ще дибає за двох.
А до лихої йде години –
то ось тобі і епілог.

Тоді і видавай негайно
томи, поему напиши
або есе і оду файну...
Але нікуди не спіши.

Рони як дуб весною листя
свої останні сторінки
і... не барися у ярки...

Під полинами є ще місце...
А як нічого не боїшся,
проси у милої руки.

06/19

Боляче чути обіцянки
Десятирічні соло - бранки
Невтомні блазнів забаганки
На плечі наші - панів статки

Один на одного зливають
Не червоніючи все грають
І так все швидко забувають
Коли мандат свій - залишають

Актори різних коаліцій
Оберігають зміст традицій
Завжди у ракурсі амбіцій
Психологічних блеф - позицій

Вже стільки років набивають
Офшорам адресат міняють
Так безсоромно розкрадають
Де зупинитися - не знають

Дійшли до того що вбивають
Народ свій власний зневажають
Так ситно п*ють , і наливають
Із глузду з*їхавши - ікають

Боляче чути обіцянки
Десятирічні блеф - антракти
Продажні , рідні куртизанки
Вже не до сміху - ваші жарти.

Питань невирішених куча
Єство обтяжує моє, –
Життя так важчає і мучить,
Що смерть відрадою стає.
Ані присісти, ні дихнути,
Якщо в проблеми вічні вгруз, –
Сьорбнув би з радістю отрути
І втоми вічної позбувсь.
Але такі думки подалі
Жену з дурної голови,
Коли дивлюсь на витривалість,
Під сонцем всохлої, трави.
Промінням змучена достоту
Й людьми затоптана без мір, –
Трава виконує роботу –
Встеляє килимом наш двір.
І марно скаржитись не хоче,
В обіймах горя і біди, –
А тільки жалібно шурхоче,
Мов просить крапельку води...
29.06.18

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Мішок уже розв’язаний. Європа
побачила у величі й красі
із булавою у руці холопа
малої і чумазої Русі.

Велике Пу взуває лабутени,
а Зе – свої котурни по нозі.
Одне одному рівні сюзерени,
але не підходящі по вазі.

Поопускали очі і васали,
і авгури пропащої Руси,
аби не засміятися у залі,
де одягають шорти і труси.

Оце і все нечуване – уголос,
куди ВеЗе і що гальмує віз
та лає Мову, Армію і Томос
і не використовує безвіз.

Не добачає ні хвоста, ні рила,
ні ратиць у данайського коня.
Що не посада – чергова свиня.

Йому і зрозуміти не під силу,
яке лайно зелене оточило
це миле і мале жи...
                          кошеня.

06/19

Мечты – ведь это лишь обман души,
А значит не робщи и не кричи,
Когда не сбудутся причудливые грезы,
И не помогут горестные слезы,
И не помогут небеса!
Мечты – обман!
Воображения игра.

Пеньюар шовково-ніжний
одягає ніч духмяна.
Ти пухово, білосніжно
огорни мене, жаданий.

Остигає кава чорна
в мигдалевім амаретті.
Мідний дощ  - гучна валторна,
крушить сутінки на злеті.

Губить в небесах підкови
білий кінь - Пегас надії.
В поліфонії любові -
вмиротворення стихії.

Чуйний дотик первозданний,
світ гойдає органічний!
Я люблю тебе, коханий,
і триватиме це вічно!

Доки радість безупинно
вип'є кров мою до краплі.
Доки пісня лебедина
розриває душу навпіл.

Доля райдуги малює
на сусальній акварелі.
Доки серце, що люблю я -
б'ється хвилею об скелі.

В царині земного раю,
млосній пристрасті шаленства -
від блаженства помираю
й воскресаю від блаженства!