День за днем летить навперегін...
Квапляться хвилини і секунди!
Комусь в житті трапляється свій дзвін,
А хтось у нім лишається попутним...


І так той час іде невпинно,невблаганно!
Веде нас доля різними шляхами...
Новорожденному ще жити притаманно,
а хтось іде у вічність зі своїми орденами.


Чи встиг ти все сказати,все зробити?
Насіяти добра по всьому світу?
Усіх пустити в серце й полюбити?
Спіши...бо раптом можеш не успіти.

Всі ідеї – птахи, що летять до сильця.
Очеретом блакитним здіймаються вени.
Розвиваєш ідеї свої до кінця,
а кінець – це початок нової проблеми.

У нестримного духу нема майбуття,
в безоглядній відвертості зріє помилка.
Йдеш до царствених рік неземного злиття --
опиняєшся в місці, де грузько і мілко.

І як мантру твердиш на ходу, на бігу:
чи в черницях живеш, чи в обіймах богеми,
не доводь до кінця свою думку-жагу,
бо кінець – це початок нової проблеми.

2019

              І
Воюємо, аж тирса облітає.
Хто опинився вище, той і пан...
Папуга озивається із гаю, –
сатира не лікує, а вбиває.
Виною тому – підлий графоман.

Ату його! – за те, що каже правду
і так багато, що ніякі пні
не доганяють, де чиї пісні...
Важливо інше – ідучи позаду,
нема фасону на очах рідні.

              ІІ
І скаляться лукаві любі друзі,
і убивають щирі вороги...
Поезія – вода, бульки й круги.

Де істина конає у нарузі,
там шолудиве надриває пузо,
аби й на пісню не було снаги.

Журі вітієватої сердючки,
маруфи із російської попси,
де не посій, уміють гріти ручки...

Дурні-дурні, а хочуть ковбаси.
А як же пити-їсти не даси?
І їдуть найбідніші білоручки
афішувати вражі голоси.

              ІІІ
А що хотіти? Еталони – валом.
Імперії, союзи і спілки
очолюють геракли та амбали,
засушені й пузаті вояки.

Війна і сарана... А на підсосі
і телепні нової еРПеЦе,
і юрмища типових малоросів...
Набиті дурні – нації лице.

Вони ще є – опори і оплоти,
дурної сили браві патріоти.

У оглашенних місія така –
очолити одурену піхоту.

Єднаються корисні ідіоти
із п'ятою колоною совка.

02/19

Дурні хахли ділили булаву
І рвали одне одному горлянки.
Ніхто не хтів іти на "мирову",
Тепер на трунах свічі-недогарки.

Сусіда під шумок загамав Крим,
Ледь не ковтнув і решту України.
Тепер тут кожен другий - пілігрим,
Дарма благати помсти у ериній.

У Дикім полі вигорів курай,
В крові лежить, окрадене, півмертве.
А ті, що зверху,- нам малюють рай
І просять ще яси, пені, пожертви.

У серці біль, з-під ніг тікає ґрунт,
При владі професійні баламути.
Зневіра - найстрашніша із отрут,
Вбиває все. Майбутнього не буде.

Народ ізнов готують до гризні,
Сьогодні не у тренді миротворці.
Так хочеться дожити до весни,
Умитися веселкою і сонцем.

24.02.2019 р.

Еринії - богині помсти у давніх греків

На рамі шибки волоконце,
Давно примерзлих павутин, –
То заворушиться на сонці,
То припиняє рухів плин.
Бо ще із пригорщі потрохи
Зима притрушує сніжком
Сади схололі і дорогу
Зчорнілу звично за вікном.
На ній, зіщулившись од вітру,
І зір напруживши, і слух, –
Кіт вдалеч нявкає привітно
І сумно мружиться навкруг.
На всі чотири боки водить
Невпинно поглядом ясним,
Адже вчуває хід і подих
Невідворотної весни.
24.02.19

То пісня тужно даленіє,
То плине поруч без кінця, –
Малює образ твій, як мрію,
Німе свідоцтво олівця.
О недоторкане видіння,
В тенетах чудного вбрання, –
На фотокарточці настінній,
Навпроти погляду щодня!
Це ж треба, гарною такою,
Уміти мучить і любить, –
Влітати радістю дзвінкою
Та, як печаль, зникать за мить.
Не здогадаєшся, напевно,
По кім оцей невчасний звіт, –
Чому змережує даремно
Пожовклі аркуші графіт?..
Малюю все, що недоміряв,
Коли співаю те, що чув, –
І витираю звично з вії
В душі освячену сльозу…
24.02.18

Ще багаттю палати... Як буде куліш до смаку,
Що не із концентрату, в закіпченому казанку!..)))
Ми удвох біля вогнища. Згодом заллємо вогонь
І кохатися підемо під розчепірення крон

Верб сумних, що зеленим волоссям укриють своїм
Переплетення тіл... Зараз тільки вечерю доїм...
Ти, кохана, з рушниці вологи краплини зітри,
Мов сльозини... Їм нині не час... Хай чекають пори,

Як розлука захоче, мов привид, торкнути плече,
Бо у вІйни дівочий щораз виливається щем
Сльозогінно... неначе від газу Майдану пори.
Кача плине... У темряві шерех сполоханих крил...

На приховану творчість, на острів, куди через Стікс
Пролягає місточок, немов обіцянки пусті,
Припливли полювати... Чи ні... Ми цінуєм життя.
Тільки віру козачу у себе вбери і затям-

Це я міг би сказати душевно, без обеняків-
Різні влади даремно вбивають у нас козаків.
Дух козачий у нас, відчуваєш кохана!.. У нас
Наша сила і вдача... Кохатись ідемо нараз,

І сполохана кача злетить на два срібних крила...
Я віддячу за те, що мені ти себе віддала,
І до ранку над темними водами Відьми-ріки
Буде плинути стогін солодкодівочотривкий.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119022507431

віє вітер по Волині...
студить зболені долоні...
виє біль по Україні...
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся...
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи... ні єгипти…
...віє вітер – гонить рими…
море хвилями здіймає…
ти навіщо мені, Криме,
коли Лесі тут немає…

Який типаж —
ці ваші віщі сни!
Даремний бій,
уперті звитки сірі...
Питають землю
хмари знавіснілі:
над чим болю
й коли вже завеснить?
А сни ідуть,
вичовгують підлогу.
Вороння в небі
молиться сповна.
Де півтора, а де
спада пів дня
і кличе віти.
Хрипко, на підмогу.
…Чекаю світла,
та боюсь весни,
де котики —
вертливо попід ноги.
Зелені стріхи
вилізуть до Бога.
Навіщо вам
ті ошалілі сни?!

2019

Вижив. А мусив попасти на зуби Гекаті...
Слава героям! Із фронту вернувся! Ура!
Що, рідна ластівко, хочеш зі мною літати?
Ніч для закоханих душ - це найліпша пора.

Хоч після бою суперників несли на ношах,
Ями копали врагам, а мені повезло,-
Я нещасливий, бо мучає заповідь Божа:
Вбивство - не подвиг, ножака напоєна злом.

Там, де я був - смерть співає печальні мотиви,
А на окоп маскувальну накинуто сіть.
Дай поцілую твій лик, щоб забути про вирви,
Длань поклади на те місце, де рана болить.

Снилася майже щоночі старенька матуся,
Небо молила - Спаситель мене й уберіг.
Ось, біля тебе. Та коле холодна тривога
За Україну та внуків без рук, і без ніг.

Вчора могилу заквітчував другу вінками,
Гарні і хрест, й домовина - жалітися гріх...
Грій мене жінко, обпалюй кохання вогнями,
Кличуть мене побратими у світ неживих.

25.02.2019 р.

Падають зорі сльозами
за нами,
гаями,
плетиво міста
мережать
трамваї і ми.
Місячне деко
далеко
краями тужавить,
дивиться згорда
крізь нас,
яко відлік весни.
Дико
столикі
і вікна ліхтарні, і вії
на протиріччях
одвічно
стають до борні.
Гублять цілунки
галунками
лавочки зрілі…
Погляд — мені,
а печенько на завтра.
Весні.

2019

Вона сміється, наче сипле перлами.
З-під вій іскрять лукавинки і бісики.
Ті очі можуть бути тільки першими-
єдиними. А кожне слово – піснею.

Бо ж руку подала без тіні сумніву,
природно й просто. Темрява розтанула,
як усвідомив у долоні сутнісно
маленький скарб тендітно-порцеляновий.

Вона сміється. Перлів не збиратиме –
з них проростуть лілеї перламутрові.
Збігають миті і стають крилатими, ,
бринять в душі віршами незабутніми…

Хочу хатинку дивну,
коника, трійко овець.
Сварки деконструктивні,
знов - за ідеї - герць...

В селах принишкли груби,
меж срібляний ажур.
Я не спілкуюся грубо,
з янголом світла дружу.

Музика щастя, ківі,
шатра при стежці... храм...
Не надихають ліві,
праві тасують крам.

Гірки американські,
рейваху перегук.
Еллі летить до Гданська,
В Кембрідж - її онук.

Прямолінійні вежі,
віра у ліпші дні.
В бабці кулястої - нежить.
Березень вкляк на пні...

2019

Кажуть, що жінка примхлива,
Неначе погода весняна,
Та все ж вона незрівнянна -
Лагідна, ніжна, зваблива.

Їй серенади співали
І цілували очі,
На подвиги краса жіноча
Чоловіків надихала.

Музику, вірші, картини
Й інші шедеври творили
Заради коханих, єдиних,
Бо в слабкості жіноча сила.

Жінка така загадкова,
Немов усмішка Джоконди.
Хай її дивна врода
Чарує всіх знову і знову.

2007 р.

***
А у Патагонії – війна.
Дикуни не поділили каву.
Ліві і не праві
дзьобають роззяву,
бо у Патагонії – війна.

***
А інакше не заробиш євро
як у власній хаті на крові.
Злі і неправі
б’ють по голові,
бо інакше не заробиш євро.

***
А у баби Ярини на дачі
два собаки, але не ледачі.
Не одному вони
полатали штани,
захищаючи Ясю на дачі.

***
А у діда Макара з Яремчі
чоловічі діла – не лелечі.
І ні те, і ні се,
і телят не пасе,
бо немає корів у Яремчі.

***
А у Амазонці не дарма
пощезали зайві крокодили.
У Дніпрі та Нілі
їх даремно з’їли,
а у Амазонці
не дарма.

***
А по радіо чути, – Ура!
А на телеку – соло Щура:
узурпація стеле,
корупція меле,
а війна убиває.
Ура!

02/19

Не діти ви Мої. Раби.
Не з милосердя вивів Я вас із Єгипту.
І заповіді, передані Мойсеєм, теж рабом Моїм,
Не зважувать і розглядать зусібіч тоді ви поклялися.
І що ж натомість: ця незрозуміла, темна й многолика
І потребує роздумів перш, ніж її виконувать…»
На милість покладаєтесь Мою.
Мовляв, якщо Він про гніздо пташине дбає,
То й ми, порушуючи заповіді,
Навіть цілковито зрозумілі,
Кари Його уникнемо.
Не уникнете, бо страх переді Мною
Не передує у ваших намірах і діях.
Та що це я про вас, посполитих.
Коли й такі мудрі, як цар Соломон,
Не зміг утриматися од спокуси .
Не брать жінок багато наказував Я,
Щоб не зробить серце розпусним.
«Ні, я візьму і не розпущуся!»-
Хвалився Соломон зухвало.
А на старості жінки серце йому вкоротили.
І розум засліпили: не бачив кому трон лишає,
Бо невдовзі син недолугий через зарозумілість
Царство назавше роз’єднає і посіє розбрат.
«Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові,-
Старшини говорили, коли ще Соломон був живий,-
Рабом він буде по всі дні твої».
І що ж спадкоємець відповів, порадившись
З такими ж, як і сам, безтурботними дружками?
«Мій батько наклав на вас ярмо, а я ще додам,-
Хвалився Рехав’ям перед зібранням сивочолим.-
Батько мій бичами вас карав, я ж скорпіонами каратиму.
Зрештою, мізинець мій грубіший за стегно мого батька ».
І, позабувши клятву, дану на Сінаї,
Камінню й деревам, а не Мені ви почали молитись...
Отож, допоки не перестанете одмолювати злочин,
Не звертайтеся до мене і неминучої чекайте кари:
Розсію вас для науки по всіх світах…
Та, зненавиджених тільки за те, що ви юдеї,
З нового виведу Єгипту.

Одні слова, та істина нова
не оживає. Що не голова –
то маємо стару номенклатуру.
І напинає неук лаври гуру,
якого урятує булава.

А люду хоч би що і трин-трава,
аби свою отримати натуру.
І чуємо на поприщі культури
одні слова.

Але і не качаємо права,
і не причетні до макулатури,
яку несемо в урну верхотури...
Аж поки не почуємо, – овва!
Одні слова.

02/19

І
Над забуття здобуття, що як води в долонях -
мало зібрали долоні маленькі, тому дорогі
всі ті бентежні краплинки, що й без долоньок твої,
зміни вбирають, як танець вбирає кружляння.

Лінія руху, як продихи дотику губ, лине далі
і трансформуєшся нею під чарами життєлиття.
Тіла ж одежі, лиш якір у шафі на дні, і колодязь все глибший


ІІ
А зорі у цім кружлянні - мої і твої, лети,
я знаю, що ти зумієш, без ляку і чорноти,
нехай і була усім ти, та все навкруги не ти.
Нечулість, облуди, стіни, марно́ти, гріхи, хрести,
і понад незриме - вище, аніж молитов слова,
мелодію вихру, виру, весняний розлив несе,
і з кро́ві римується доля, пульсує: "жива", "жива",
жнива ці зігріє Сонце, що спопелить не все
над блисками вод кохання,
в глибинах смаку glacé...

Я думав, що не зможу жити
В оцій пустелі кам’яній,
Куди заходять зрідка діти,
Щоби прогнати смуток мій.
Уже хотів тікати звідси,
Сховавши обриси лиця,
Туди, де досі по-сусідству
Є ще не скорені місця.
Але щораз пересторога,
Важка, нещадна і глуха, –
Ставала поперек дороги
До неминучого гріха.
Несамовитий крик чесноти
Постійно чувся удогонь
І я дивився то на фото,
То на свічі сумний вогонь,
То на неприбрані знов речі,
То на затаєння листа, –
І в неподільній порожнечі
Зникала нишком самота…
22.02.19

Сподівалася, літо попереду,
відбивалась від сонячних зайчиків.
Було добре в неділю, а в середу
стало кепсько, побачила в зачісці
нитки срібла - туманові присмерки.
В малахітову скриньку від поглядів
заховала малинові присмаки,
сон-траву, абрикосові спогади,
колискову ніч, любощів пахощі,
простирадла, любистками зіткані.
Зберігала надалі, як ласощі,
самоцвіти планидою зібрані.
Час від часу природі корилася,
відпускала з душі пересмішника
і літати навчилася, крила, як
розправляти у зоряних віршиках.
Подорожник, алоє - для зцілення -
водограя медову мелодію.
Я звільнилася! Боже, чи вільна я?
За вікном осінь косить амброзію!
2019р.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Спочатку плакала, а потім
не проронила ні слівця, -
на чай запрошена жеброта,
з привабним обрисом лиця.
Зайшла до мене, мов на страту,
і почувалась, як трофей,
бо тужний погляд по кімнаті
блукав у пошуку дверей.
Я ж пригощав дбайливо чаєм
її й базікав невпопад,
адже хотілося до раю
ціною віршів і шарад.
Не раз згвалтована, убога, -
вона ж просилася піти
по неоглядним перелогам
у безкінечність самоти.
Лиш вибачалася за тіло,
що у обіймах не було, -
котре мене не обіігріло,
але й хвороб не додало...
22.02.18

Коли тебе хоч день я не побачу –
То сам не свій, на цілий світ лихий.
Тьмяніє світло дня в очах незрячих,
Думок чітких порушується стрій.

Мені потрібна ти, немов повітря,
Хоча б ковток, хай може і гіркий,
Впіймати б погляд твій зрадливо-хитрий,
Й пропасти в трясовині голубій.

А поряд ти – ще більше шаленію,
Ятрить зневіра, чорна і гірка.
Тебе б забути, поховати мрію,
Але не піднімається рука.

Виходжу тихо на нічний балкон,
Вдихаю сум і сіль з морським прибоєм,
А зорі тонуть у глибинах темних.
Навіки гаснуть їх святі огні.

Якби ж могла я стати теж такою!
Вночі сіяла б, кликала б до себе
Втонулих в бурю духів із глибин,
Ну а тоді я теж упала б в ніч.

І тут лечу – не можу розібрати
Чи я – зоря, чи просто я, чи хто.
Який мій напрям – вгору чи донизу?

Це не важливо – суть уся в польоті,
У змахах крил незримих за спиною
І в ночі цій, у морі і у зорях.

2018

Розпалю краще віршем камін
увімкну сірником святодійство
і ковтатиме сльози вже він
і гулятиме димом над містом…
Крізь подібне тепло не пройти
ні добавити ані відняти
сірниковий мільйонний мотив
нічієї до ранку кімнати…
22-02-2019

Якщо тобі нестерпно в самоті,
поклич мене, переборовши страх,
а не тримай бажання взаперті
і суму тінь на зболених устах.

Взаємних ми не маємо боргів,
аби зробити доленосний крок.
Відчуй мене на відстані снігів,
на віддалі галактик і зірок!

Візьми собі на згадку щастя мить,
гарячого цілунку ніжний смак,
а серце хай як в юності щемить
і птахом б’ється щирій пісні в такт.

Лиши мене в своїй душі навік,
у мріях світлих і ранкових снах.
Не буде ближчим жоден чоловік
уже, кохана. То планиди знак!

Притулити це літо
до грудей, до чола.
(Поколовшись об трави,
скажу: «Ну і хай» собі).
Відгриміла декада
грозова-дощова,
і сусідські порічки
до мене всміхаються).

Небом дане, буденне,
вже не буде таким
в листопаді похмурім
чи в січні засніженім.
Тож думки невеселі
ще у квітні відкинь;
тож мінорний мотив
з голови навесні жени.

І повзтиме старою
черепахою час…
Хай ніхто зі сторонніх
не лізе у рай мій:
ні жебрак без грошей,
ні волхви із дарами.
Вечір.
Червень.
Цвіркун, що не змовкне до рання.
Це, напевне ж,
найбільше
із існуючих щасть.

До Лютого прийшов у гості Квітень,
Сніг розтопив, Підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.

Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед Зими - весняне диво -
Наче "Дванадцять місяців" у казці.

2019 р.

Хоч ще зими студений подих,
Як тінь, остуджує чоло, -
Сніг перевтілює у воду
В землі пробуджене тепло.
Воно уїдливо, зісподу
Руйнує гори кучугур
І рветься швидко на свободу,
Як світла радість із зажур.
Так позбавляє всіх сонноти,
Слух провіряючи, мошва, -
Так жданий березень ворота
Для стрічі з лютим розкрива...
21.02.18

Прави́м бажаєш бути чи щасливим? –
запитувала ти мене не раз
і, знаючи уяву хворобливу,
собі питання ставив усякчас…

Зі щастям разом правота у парі
чи здатні мирно по життю іти?
А чи не краще оминати свари,
і не палити зведені мости?

Невже щасливим можна бути в світі,
лиш вічно потакаючи брехні,
і як це пояснити нашим дітям,
уникнувши неправди й маячні?

Невже прави́м себе відчути можна
на згарищі стосунків, почуттів?
Чому людина нині неспроможна
в полеміці знайти належних слів?.

Коли? Невже? Чому? – одні питання
і відлітає затишок, як дим…
Завітне, люба, маю я бажання –
щасливим хочу бути і… прави́м!

Що обирати? Вбийте – не пойму,
що діється? Яке то євре-рило
ще націю зі сцени не дурило,
а ми іще не хлопали йому?

І хлопаємо – іноді очима,
долонями, і вухами інде,
і нібито не знаємо причини,
чому немає нашого ніде.

І наче обираємо не здуру,
і ніби не із п'яні до керма...
А пролізають в урну ще до туру
усі, по кому плакала тюрма.

Але чому не націоналісти,
а коміки і рашеські нацисти,
що апріорі нації чужі,
ідуть у ногу до казни і трону
як сателіти п'ятої колони,
яким байдужі наші рубежі?

02/19

І все ж – нехай війна й руїна! –
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.

І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
якщо простять її зірки.

А ми – такі інопланетні –
вже зустрічатимемо вас
в далеких галактичних нетрях,
де пломінь розуму не згас.

Хоча матерій темних сила
його задмухувала і
землян скалічених сліпила
в окопних зморщинах Землі.

А потім злісно, в час навали
орди одвічної війни,
тіла скривавлені зривала
з душ. Разом
з ляком вишини.

Тож ми, зібгавши одежини,
злітали й вірили у млі:
за нами зірвуться невпинно
стрімкі космічні кораблі!

З Непалу, Гани, Мексики,
і з України, й з Сент-Люсії..
І, як простять її зірки,
то навіть, може, із Росії.

2019

Хоч натомлене серце збивається з ритму,
І невпинно холоне,спустошена часом, душа, -
Я вдивляюся в світ до цих пір ненаситно,
Як у небо високе з гніздечка невміле пташа.
Сотні раз намагався безсило присісти,
Дати спокій собі і не бути комусь тягарем,
Але далеч ясніла привабливо й чисто,
І п'янила зухвало то м'ятою, то чебрецем.
Тож, збентежений змалечку світу привітом,
Уповільненим кроком продовжую власний маршрут, -
І радію життю так, як вміють лиш діти,
Коли їм цю можливість дорослі в дитинстві дають.
19.02.18

Мчать життя коліщата,
а ти в чорній габі.
Будеш інших прощати -
то пробачиш собі.
Віра втратила крила
від жури і сльоти,
якби Бога молила,
не пила б самоти.
А волошкою в житі
в далині - небеса,
будеш вишні садити -
зачарує краса.
Материнка-душиця
зацвіте у саду,
щоб кохання напитись,
треба гнати біду!
Не картай долю люту,
за снігами дощі.
Хтось зіграє на лютні,
стане млосно в душі.
Світ постелить завчасно
покривало з трави.
Народилась для щастя -
то, будь ласка, живи!

Діти, онуки – продовження життя,
До них накращі почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все, що мріють,
Хай здійсниться,
А з мріями надія сниться,
Завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм добра бажають! 2009

Своїм думкам не дам я ради,
Вони плетуться в голові,
І не потрібні їм поради,
Не сплять вони навіть у сні,
Я маю кожну пам'ятати,
Для того щоби запитати,
На що потрібні ви мені,
Мій розум може не бажати,
Проте вони усі мої… 2009

Анумо у сторону жарти,
Бо тема серйозна, ще та:
Ніхто не уміє кохати,
Лиш пишуть,- у цьому й біда.

Не ходиш наліво під верби
Із сонмищем лакомих гейш.
Тому що Ерота не треба,
У ліжко і не заженеш.

Талантище ж родиться фавном,
Блукальцем жіночих бермуд.
А євнухи пишуть погано,
Не вірить сонетикам люд.

Така от, панове, дилема.
Колеги гарчать звідусіль:
- Коханння - це трепетна тема!
Про неї пиши як усі!

До біса скопців безталанних,
Втомився їх слухати крик.
У Едем покликала пані,
Піду. Я, усе ж, чоловік.

21.02.2019р.

Повтори

Усе життя - це коди і повтори,
До рота ложка носиться щодня.
Поезія рутинна апріорі -
Спитай свого крилатого коня.

Хай істина лежить без комбідреса,
А око тішить правдоньки шкелет:
За тезою крокує антитеза,
Доточиш синтез - ось тобі й сонет.

Прологи передують епілогам,
Постскриптум неодмінно у кінці.
Пегасами протоптана дорога
Зручна для графоманів та митців.

За присудка вчепився міцно підмет,
За ними - глянь - означення біжить.
Шукає розум логіці епітет
І зграйки рим підштовхує у сіть.

P.S:

В кімнату впала місячна доріжка,
Спочити уляглася суєта.
Ритмічно жінка рухається в ліжку,
Повторюючи танець живота.

21.02.2019 р.

Музика...

Аріозо якесь не таке,
Партитура - ні в тин, ні в ворота.
Глас " орфея" зайшов у піке,
Дикий крик вилітає із рота.

На обличчі столітній бодун,
Антураж - плавки, хрест, аксельбанти.
Це - сучасний співак-болботун,
В підворітні навчався скавчати.

Бек-вокал - голяка, без колгот,
Світять в темряві фосфором губки.
Текстик також не пхе, а ого!
Про амурні діла та розлуки.

А товпища гукає "Ура!",
Попід сценою вальс хороводить.
Кожне слово, насправді,- мура,
Кожна пісня - музичні відходи.

Розпопсятились мізки людви,
Їх би з ями, умити блакиттю...
Ти мене у цей жах не зови,
Бо оглухне гармонія миттю.

В павутині сяйні вітражі,
Глузд і логіка котяться в прірву.
Син до клуба на шабаш біжить,
Галалакати буде під пиво.

21.02.2019 р.

Думкою багатію

Владі, певно, вірив я дарма,
П'є кровицю стоголова кобра.
Цуцик здох - субсидії нема,
Суддям все пішло і прокурорам.

Каша - із перлової крупи,
Спредом намащу шкоринку хліба.
Може, час податись у попи?
Ні, бо нефотогенічна кирпа.

Гарно влаштувались Верть і Круть,
Заступили тушами корито.
Брехунякам грошики дають,
А для правдорубів рай закрито.

Претендентів на папаху тьма,
Скалозубить зграя пустозвонів.
А вагітна муза йде в сільмаг -
Огірочків багнеться із бодні.

Впав з небес. Тепер вже все одно,
Вогнище снаги погасло в дюзах.
Длань митця розписує панно,-
Вірші гарні... тільки не для пуза.

20.02.2019р.

Ох!

На ласкавицю зранку полюю,
Скоро ніч - результату нема.
А давай я тебе поцілую,
Ти ж у мене квітуча хурма.

Ти ж у мене лебідонька юна,
Сонцесяйна богиня небес.
Від любові кебета чавунна,
Сам гарячий, неначе АЕС.

Ой, вродливице,- глипни ласкаво,
Ніжку можеш поставить на грудь...
Мне у пальчиках локон білявий,
Оком "блись", станом знадливо "круть".

Ох і литочки! Просто бомбезні!
Вже здаюсь, без " Лягай! Хенде хох!".
Дай полащитись, наче той песик,
Потім в рай упірнемо удвох.

Як і завжди, лягаю із низу,
Аж по тілу пішли дрижаки.
Мить - із мене посипалась тирса,
Але я ще моторний таки.

Хоч не вчився коханню в Парижі -
Жінку ласкою розвурушу.
Ваша карма - читати цей віршик,
Ну, а наша - секрет, не скажу.

19.02.2019 р.

Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Шаленіти од пристрасті знову -
Під чудні солов`їні пісні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
Коли всі нас полишать напасті.
Ця зима – лиш прелюдія щастя –
Вже готує розмаєві дні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні
Після довгої, мила, розлуки,
Завмирать од солодкої муки…
Вийми душу, о люба мені!
Ми зустрінемося навесні!

20.12.752 р. (Від Трипілля) (20.02.2019)

Вітер розвіє мої слова.
Дощ змиє останні сліди.
Як довести собі, що жива,
А не примара у чиємусь сні?

Чую ім'я своє в молитвах близьких.
Вони рятують мене вже не раз...
Чого ж варті ми без тих,
Хто ладен гріхи спокутати за нас?

2019

- Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
І водометом вже
Не загасити
Проміння Тих, кого
покликано Світити...

Чи можна
зібгати в долонях
обірвані пасма
ду́мки?
Чи треба
зривати піони,
якщо вони пахнуть
гулко?
Бо там,
у пелюсток чаші,
сховався невидимий
лірник,
що пестить
обличчя наші,
коли ми загубимо
вірних,
і ані сльозини в стулках,
а руки біжать
пелюстково.
І пахнуть піони
гулко,
і гріють комашку ―
слово.

2017

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

 
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж
із чим не згодний, але ну та хто я

урешті, нарікати щоб на злість
собі чуттів тутешньо~ немісцевих
сумлінно нижучи слова до слів якихсь
відлуння крізь давно закриті сцени

та буде що було, лише без насолод
услід натомість абсурдистські шати
щораз розпочинати монолог
& знову, не завершивши, злишати




 

Про що співає буйний вітер?
Про те, що є дива на світі,
Тендітні та духмяні квіти,
Як весело сміються діти.

Про сиві та могутні гори,
Морів безмежнії простори,
Ліси, степи, поля й діброви,
Про стан дівочий й чорні брови,
Про тії очі волошкові,
Надії повні та любові.
І про птахів, вечірню тишу,
Про те, що серце наше тішить.
Спинитись хочеться хоч трішки
Послухать спів буйного вітру.

2017 р.

Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.
Довічний друг моїх думок,
Небачений ніколи, –
Зроби мені назустріч крок,
А також власній долі.
Чуттям одним себе й мене
Бери єднай, – серйозно, –
І швидко смуток мій мине,
Неначе сон порожній...

У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,
Їх доправили вниз,
Закатали у гіпс...
І тепер вони - пам'ятник в Рахові.

В старовинному замку в Мукачеві,
Кажуть, привида п'яного бачили.
Він живе там давно,
Полюбляє вино.
Отака чудасія в Мукачеві.

Я зустрів на базарі в Хмельницькому
Дівчинисько з великими цицьками.
Я покинув базар,
Погубив свій товар,
Отака одісея в Хмельницькому.

На одному з майданів Житомира
Паркувалась автівка без номера.
Нагодились менти,
І зробили кранти,
І немає автівки в Житомирі.

На вокзалі зчепились у Жмеринці
Дві закляті бомжихи-суперниці.
Бились не на життя,
Аж летіло сміття.
А той бомж вже давно не у Жмеринці.

Шахрая упіймали в Тернополі.
Всі його обзивали і копали.
Повинився шахрай
І подався у рай
І нема шахраїв у Тернополі.

Десь давно, за Союзу, у Вижниці
Загубились літаючі лижниці.
Хтось їх бачив колись,
Полетіли кудись,
І немає тих лижниць у Вижниці.

У центральному парку у Харкові
Дві ворони сиділи і каркали
Про Союз ССР
І «ужасних бандер»
І чого не почуєш у Харкові.

Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –
Завтра ж так і не прийшло…

Звідсіля було їм видно
Всього світу новий день.
Чую й зараз я відлуння
Їхніх запальних пісень.

Слова, що їх вони співали,
Останнім стали їм причастям
Побіля барикади на світанку.

Друзі, ви мені пробачте:
Я – живий, а вас нема.
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.

У вікні – примарні лиця,
Тіні ходять міражем.
При столах – стільці порожні…
Друзі не зберуться вже.

Друзі, друзі!.. не питайте,
Сенс у чому ваших жертв.
Порожньо в кафе. Ніколи
Не співати вам уже…

Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я - це святиня коштовна, а не балаган,-
Жалість - це не любов, а тягар на порізаних венах,
Добровільна офіра Тантала і самообман.

Серед ясної днини засмучене сонце померкло,
Бо коханка до вирію кличе, блага :"Закільцюй!"
Щастя зовсім немає, існую між раєм та пеклом,
Крок ступив за поріг та у серце урізавсь ланцюг.

Ось і все. На папері кривавиться сповідь,
А щаслива дружина у ліжку мене обійма.
О, мій Боже! Верни хоч краплину любові,
Сили волі покинути жінку нелюбу нема.

19.02.2019 р.

Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.
Рожевощока й тонкостанна,
Солодка й лагідна, – ввійди
У сни осяянням останнім,
Або в життя – і назавжди!..

 
Ця самота є дощовою
Від моря, над відтінки вечорові
понад рівнини дальні й ген за овид
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста

Дощить кругом у нечіткі години
де всі провулки досвіту чекають
коли тіла, що ніц їм не судилось
в гіркій розпуці осягають зайвість
як ті містяни, попри їх ненависть
в одній постелі разом спати мусять

річками ллється самота суспіль...