сьогодні дощ приходив тричі
і тричі змінював обличчя
так наче їх являлось троє
і тричі зазирав у вічі
а я незмінно був собою
а перший дощ прийшов знімілим
торкався віт прозорим тілом
шукав уста щоб говорити
слова які не говорили
дерев хиткі дереворити
тремтіли дрібно і волого
росла трава росла тривога
а другий дощ прийшов понурим
грім клекотів у горлі в нього
наповнив сенсом ринви й рури
а третій шамрав таємниче
немов когось він тихо кличе
в його очах питання роєм:
чи я змінив подобу тричі?
чи у вікні було нас троє?

12.05.2019

Молодиця в голубій спідниці,
Щоб тяжку розвіяти журбу,
Голубі розплющивши очиці,
Задивилась в далеч голубу.

Поїзд голубий вона уздріла
І таке намислила собі –
Справжні козаки кудись поділись,
Залишились тільки голубі.

1990-2019

Я стою і дивлюсь - береги, береги.
А між нами ріка і роки.
Я стою на краю, а вона за рікою.
І щасливо всміхається, зове за собою.
У ромашковім платті, тримає букет білих - білих ромашок і в віночку із них.
Та не можу дійти, бо між нами ріка.
А її знаю я , то знайома моя.
Не прийду, вже не жди, в твій ромашковий рай.
Де акації п'яні білим цвітом горять.
Не чекай, бо не можу я в ту річку
війти.
Переправи немає - не пливти не пройти.
Ти щаслива і юна, і про це знаю я.
Та не треба шукати нам тепер переправ.
Ти про це добре знаєш, бо ти юність моя.
Залишайся у щасті, бо ти є моє я.

©

У загравах століть
Відбивалися коні і люди,
Зупинялася мить,
Ніби в тому німому кіно.
І злітав з верховіть
Сильний вітер і бив нам у груди.
Ми по війнах ішли,
Нас вбивають сьогодні й давно.

Ми нескорені. Так!
Ми замучені, може, прокляті,
Що бідою запряжені долі,
Неначе воли.
Та від всіх ворогів
Козаки відбивались затяті,
І посічені війнами
В хати під вишнями йшли.

Крізь пороги Дніпро
Протікає в яснім Запорожжі,
Наче тисячу літ
Люд живе на його берегах.
А в донецькім краю
Нас розстрілюють сили ворожі.
Піднімаються ввись
Від синів наших душі, мов птах.

І стоїть в німоті
Серед поля висока раїна.
Наче матінка тут,
Що пожала пшеничні снопи.
Так віками одна
Між річок і лісів Україна,
У молитві святій
Скам’яніла, зайшовши в степи.

Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…

То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом,
у серце засіває пустоту…

Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.

На урожай розкрили ласі рота,
але до сквири* варто чи звикать?.
Щоби бур’ян у полі пропороти –
погоди з моря нічого чекать!

(Доросла казочка на дитячий манер)

Сонце зранку швидко встало,
ще і півні не співали.
Готувало, прибирало,
сорочки, білизну прало.
Напекло млинців, оладків,
накупило шоколадки,
м'ясо, сало, ковбасу,
понаводило красу
на городі і у клуні,
заплело косички доні,
сина відвело в дитсад -
а втомилось від порад.
Місяць просить пелехатий:
- Сонечко, іди вже спати!
Завтра буде новий день
для роботи і пісень!
- Ні, - сказало сонце, - досить!
І пішло до кума в гості.
Кум  біжить щасливий з хати
любе Сонце зустрічати!

Відквітнуть конвалії білі
У теплому лоні лісів,
І зродяться споминів хвилі
На плесах побачених снів
Про небо, від зір кришталеве,
Й до любощів двох ненасить, –
Про грішне кохання травневе
Швидке і коротке, як мить.
Відквітнуть конвалії білі
У присмерках сонних лісів, –
Чи стане колись в обох сили
Забути щасливість двох днів, –
Омитих нічною росою
Й окроплених ранку слізьми –
Ночами любилися двоє,
А днями – журилися ми?
Відквітнуть конвалії білі
У чарах принадних лісів
І, знаю, почується милій
Під вікнами осінню спів
Про білі конвалії в лісі
Й тюльпани, пригнічені скрізь, –
Про душі спочилі у втісі
Кохання, гіркого до сліз…
10.05.18

Scordati dell’amore
e del vecchio ardore
lasciati un ricordo
delle alme l’accordo

*

Nega la tua passione
del tuo spir’to un prigione
nella ferma ragione
avrai un altra prigione

*

Ti rimembra uno sguardo
come un salto del pardo
una falla in una nave
il venome soave

*

Dimmi tutti i bisogni
dei miei ottimi sogni
d’una vita beata
nel mio duolo creata

*

Dammi nell’abbondanza
una vana speranza
una piccola cosa
il profumo di rosa

*

Dammi come una celia
uno tasto di sveglia
di serata un abbraccio
non intendo che faccio

Усім самотнім матерям присвячую

А понад хату - яблуня стара,
їй три гіллі -
мов три терпкі любові:
одна - як світ,
а друга - як жура,
а третя переламана у слові.

Так понад хату - яблуня сама.
Їй - всі вітри і доля, як чересла.
Яка цьогоріч віяла зима!
Та все ж весною яблуня воскресла.

Ще до вікна у нахильці - цвіте.
Ще прилетить яка весела бджілка.
А там, дивись, - і яблучко, і те -
до сонечка. І на душі не гірко.

Снага дотліла і згоріли нерви
Розказуючи казочку, єси...
Цвіте Едем, гадюка шепче Єві:
- Прекрасна пані! Яблучко вкуси!

Вкусила. Бо нутро людське голоде,
Нагодувала й мужа із руки.
Тепер брати вбивають первородних,
А випаде нагода - навпаки.

Поспільство зуби вибило Гекаті,
В Харона з рук поцупили весло.
То, може, елохім не винуваті,
Ми добровільно обираєм зло?

Я ж - мрійник. Домальовую картину -
Дніпро шумить, Карпати первозда...
Планета задихається від диму,
А смітники - завбільшки як міста.

Сміється у рукав Єгова мудрий,
Бо глиняні почубились раби.
Питаю Бога: - Нащо тобі люди?
Але мовчить небесна голубінь.

елохім - боги

12.05.2019р.

Зустрінь мене, як світлу ніч,
Повиту пустотою, -
Впізнай мене, як марну річ,
Залишену тобою.
Почуй мене в душі своїй,
Як солоспів печалі, -
Відчуй, як вогнище надій,
Згасаюче помалу, -
І слід щасливої пори
Знайди отам, - на споді,
Хоч він, короткий і старий,
Кохання не відродить.
30.04.18

Впаду на землю
Й сонця булаву
Кульбабою
Закину у траву.

Нехай розквітнуть
У людських серцях
Оці пухнасті
Золоті сонця.

Бо радують
Уже багато літ,
Відколи цей
Існує білий світ.

Усе, що мали, це – до хліба сало.
Що маємо? Дорогу у Союз.
Що мало бути¿ Карта не упала,
але циганка лиса загадала, –
червова дама і виновий туз.

А що то буде? Очамріли люди,
сліпі душею. А тупі серця
завісила із ящика полуда.
І поки ще оказії не буде,
Кассандра не показує лиця.

Пороблено, напевне, нашій нені.
В історії такого не було,
щоб одуріло місто і село.
Якщо її очолює Зе-Ленін,
то це не інше що, як енело.

У нації єдине і найкраще
медійне чудо уркоговоряще.
Обрали найрідніше і своє...

Богдан сміється, а Мазепа плаче...
Та не ховай очей, воюй, козаче,
на перемогу ще надія є.

05/19

1

Людське дитя - беззахисне, дрібне -
Учора народилося по зливі.
Шукає цицю. То щоку торкне,
То плаче, бо матуся з`їла сливу.

В палаті сонце. Радощі-дзвінки.
Усе - для малюка: цяцьки і люля.
А десь ховають воїна. Вінки.
І харапудиться-мовчить зозуля.

Скажіть собі, майбутні матері:
Чи ви народите дитя для жертви?
Оті пани, що сіли на горі,
Звикають крівцю пити, ситно жерти.

В котлах для люду - шкура та крупа.
Щедротно - перців суміші та солі.
Герой чи ні - отой дідок з УПА...
Новітні героїни... ломки-болі.

Ну як свою кровинку вберегти?
Якби ж варили голови незлецько.
Ідуть на ху..., біжать на ви і ти.
А в пелюшках - сонцята і опецьки.

2

У купелях любисток, м`ята, хміль.
Бульдозером рівняються голготи.
Осіннє остигання краснопіль.
Цвяхи вбивати - є й така робота.

02.10.2015.

Cяє даль зорею золотою,
наміри окрилює міцні.
Конюшина злету салютує,
ми весні даруємо пісні.

Забуваємо, що у неволі
і жури, і сумніву жили.
Ніби отамани, анемони
на бої ведуть і на бали!

12.05.2012

***андеграунд***

Поєднались інкруаябль
З мервейозою. За плечима
Є чимало... І ти, і я,
Несерйозні у благочинні,
У обіймах міцних пітьми,
Мов оголений тіла дотик,
До заплідненості німий,
На розвалині ешафоту
Протанцюємо вільні па,
Ніби темряві вічний спротив
(знаєш танець такий- гопак?)))
У розбурханості польоту,
Бо відновить напій Cognac
Крила спалені за плечима,
Возлетіти бажаєш як...
І польоту свого причину
Ти натхненному поясни!..
Неба темряву, світло неба,
Зміни осені чи весни-
Все для мене... А я- для тебе...
...та пітьма провокує світ,
Одяг тіла не криє душу,
Як народжено первоцвіт
З дивоіменем revolution
У розбурханості бажань
Шлях проторить у час буремний,
Надихатись сакральних знань,
Апріорі які таємні,
Мов до помсти сліпий порив,
Боронити свої кордони,
І покласти Святі Дари
До погруддя Наполеона.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119051108908

Недомарцьовані коти,
Немов об'ївшись блекоти,
Кричать і плачуть до нестями.
Їх чую я і чуєш ти...
Нам час оказію знайти,
Щоб позмагатися з котами.

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

А ти не виходь із кімнати, не роби дурниці.
Навіщо буднє сонце? Є ж цигарки на полиці.
За дверима - безсенсові лови зойків щастя.
Сходиш у вітряну вбиральню - мерщій вертайся.

Не вислизай із кімнати, не видзвонюй мотора,
Оте чудне просторище зліплене з коридору,
І впирається в лічильник. А якщо прийде краля,
Лементуючи, вижени, й не торкайся до шалі.

Сиди, уявляй, що потерпаєш від міозиту.
Чи є що краще за стіну, табуретку вкриту?
Навіщо йти звідти, куди вертати надвечір
Таким, яким був, тим паче - похнюпивши плечі?

Не вилітай із клітки, танцюй, відчуй босанову,
Накинь пальто на голе тіло, капці на босу ногу.
Нехай вітальня пахне капустою, мастилом лижним...
Ти настрочив багацько літер, а наступну - кишни.

Не виходь із кімнати, чатують запити, допити.
Живи тепер сам собою, впивайся інкогніто
Ерго сум, як підкреслила формі палка субстанція.
Не рвися з кімнати, там звичний рейвах, не Франція.

Не стань ідіотом, спробуй тим, чим інші не спроможні.
Не йди з цієї кімнати, дай волю картині кожній.
Злийся лицем зі шпалерами текстури папірусу.
Вбережи дух від еросу, космосу, раси, вірусу.

2015

Иосиф Бродский

Не выходи из комнаты, не совершай ошибку.
Зачем тебе Солнце, если ты куришь Шипку?
За дверью бессмысленно все, особенно -- возглас счастья.
Только в уборную -- и сразу же возвращайся.

О, не выходи из комнаты, не вызывай мотора.
Потому что пространство сделано из коридора
и кончается счетчиком. А если войдет живая
милка, пасть разевая, выгони не раздевая.

Не выходи из комнаты; считай, что тебя продуло.
Что интересней на свете стены и стула?
Зачем выходить оттуда, куда вернешься вечером
таким же, каким ты был, тем более -- изувеченным?

О, не выходи из комнаты. Танцуй, поймав, боссанову
в пальто на голое тело, в туфлях на босу ногу.
В прихожей пахнет капустой и мазью лыжной.
Ты написал много букв; еще одна будет лишней.

Не выходи из комнаты. О, пускай только комната
догадывается, как ты выглядишь. И вообще инкогнито
эрго сум, как заметила форме в сердцах субстанция.
Не выходи из комнаты! На улице, чай, не Франция.

Не будь дураком! Будь тем, чем другие не были.
Не выходи из комнаты! То есть дай волю мебели,
слейся лицом с обоями. Запрись и забаррикадируйся
шкафом от хроноса, космоса, эроса, расы, вируса.

1

Гнат волає зі шпарки: "...в окопи!";
критикує сусідського сина,
мріє про... протитанковий опель,
вимережує вірші на динях,
десь рибалить, саджає капусту,
секс у шлюбі описує хвацько.
Там, де совість, - імлистенько, пусто.
Є для муз торохтун - давня цяцька.

Похвалився: вже маю тепличку,
на світанні римую, по зливі.
Білять мавки, забризкують личка:
тля зневолила вишню і сливу.

До жуків маю давню відразу.
Не хвалила варення ні разу.

2

Подивлюсь на словес ворушіння.
Вірші ж - пагоди!
Бачу - калоші.
Їх лишати б сушитися в сінях.
Є й для мене поети хороші.

До гармонії стежка зміїста.
Я шаную Тагора, Арфіста.

Треба крапку поставити йодом.
Мова з Гнатом - лише про погоду...

2019

Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

Місяць - то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.

Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.

Там,у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.

Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І гопачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

В селі Господь живе не по кутках,
Як думають насмішники, а всюди.
Освячує покрівлі, глеки, блюда
І ділить навпіл двері при зірках.
В селі Творця достатньо - в чавуні
Він варить у суботу сочевицю,
Танцюючи сонливо на вогні,
Мені підморгує, мов очевидцю.
Він ставить загорожі... Ось віддав
Дівча за карбівничого. Для жарту
Притримав качку, опускає вплав...
Мисливець в неї цілився азартно.

Можливість Божу працю споглядать
І слухати, як осінь студить воду, -
Таки ж одна-єдина благодать,
Доступна атеїсту на природі.

2015

..................................................................

Иосиф Бродский

В деревне Бог живет не по углам,
как думают насмешники, а всюду.
Он освящает кровлю и посуду
и честно двери делит пополам.
В деревне Он - в избытке. В чугуне
Он варит по субботам чечевицу,
приплясывает сонно на огне,
подмигивает мне, как очевидцу.
Он изгороди ставит. Выдает
девицу за лесничего. И в шутку
устраивает вечный недолет
объездчику, стреляющему в утку.
Возможность же все это наблюдать,
к осеннему прислушиваясь свисту,
единственная, в общем, благодать,
доступная в деревне атеисту.

У селах Бога доста, крім покуть,
усюди – далебі, даремні кпини.
Він святить крівлі, горщики із глини,
і хатні двері ділить навпіл тут.
Його в селі – надміру. В чавунці
він щосуботи варить сочевицю,
танцює на пічному пломінці,
підмигує мені, як очевидцю.
Горожі зводить він. Благословить
дівицю за лісничого. В підначку
влаштовує, як завше, недоліт
об’їждчику, що цілиться у качку.
Оказія усе це споглядать,
осінньому наслідуючи свисту,
єдина, вочевидьки, благодать
в селі, що випадає атеїсту.

скажи так моя дівчинко вимови так
і життя надкуси немов хліб – відчуй смак
улови кожну ноту весняного хору
і хай щось тебе вдень міцно держить внизу
і підживлює як виноградну лозу
ну а щось уночі хай підносить угору

пий життя так неначе це в спрагу вода
глянь довкола – весна як і ти молода
у кишені дорослі ховаються мрії
інша повна дитячих секретів однак
скажи так моя дівчинко хай буде так
простягни мені руки – в долонях зігрію

коли щось не туди чи не так знов іде
погляд може твій різати щось нетверде
чи метелика може він враз оживити
небо травень бере на зелені ножі
скажи так моя дівчинко так прокажи
засніжить хай навкруг від вишневого цвіту

відкривай де іще не відкрита земля
я дивитимусь пильно та тільки здаля
зігрівати в долонях – найвище завдання
дослухатись як серце маленьке: тук-тук!
піднести руки й дати злетіти із рук
облітає із вишні пелюстка остання

доторкнуться до губ мокрі пальці дощу
тихо вимовлю так і тебе відпущу
навесні усе прагне і лине угору
не спиняй свій політ на шляху до мети
розкриваю долоні – гей! пташко! лети!
пам’ятай що я – завжди
я – поруч
я – поруч

Чи нам потрібні спокій, мир? Аякже!
Ми ж не шаленці, а здорові люди.
Онук мій поруч ув окопі ляже,
Огулом ворогів душити будем.

Та можна обійтись без автомата -
Підлота по усіх кутках зміїться:
Яничарня! Підступна чорна зрада
Штовхає нас в обійми до ординця.

Кремлю - Донбас, і Крим, і рідну матір,
Навзаєм же - газок смердючий з дупи.
Продаймо все! І будемо багаті!
Триматися хохли не здатні купи...

P.S.:

Чи місце мертвим у земній юдолі?
Це вже не люди, а мара, фантоми...
Веде рабів Мойсей впотьмах, до волі,
Помруть усі. В дорозі. Від утоми...

11.05.2019р.

Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В Донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Чому війні не зламано крило,
Щоби від неї впали всі окови?

До Гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
І в річку Лету всіх відправлять радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!

Не вчи літати. Я тепер безкрила.
Та не питай, хто крила обрубав.
Не відав сам, як пристрасно любила.
А я була у бе́зумі сліпа.

Вже й не згадаю, як воно у небі,
Чи легше, ніж ходити по землі.
Буває лиш – дістану нишком гребінь,
Вичісую затаєні жалі.

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ті що пішли - з водою, чи без води,
стали слюдою, покладами руди,
стали вугіллям, коренями дерев,
зіллям, камінням - від блазнів до королев.
Де і коли перерветься твоя струна?
Сам і налий - доведеться пити до дна.
Безмір і час, не порушений плин ріки...
Бджолами струшені з яблуні, пелюстки....

Вже не маскуючись як-небудь
В імлі прозоро-голубій,
Я заховаюся від тебе
У нездогадливій тобі.
І хоч не знайдеш – то не збудеш
Мене без болю та жалю,
Бо стану серцем бити в груди:
Люблю тебе, люблю, люблю…
01.05.18

Коли Земля ще оберталася повільно
і спілкувалися ми не через скафандри,
закохані розпочали космічні мандри,
маховики галактик зрушивши невільно.

Бо математика усесвіту відчула
свою поезію, яку життям назвала.

2019

Солдат писав додому лист із фронту
Коханій, мамі й дітям: - Дорогі,
Мене чекайте, дасть Бог, повернуся,
Будемо жити в щасті і добрі.

Він повернувся - дому вже немає,
Нема ні хати, ні його рідні
Оте життя, котре війна розбила
Виднілось, ніби марево. У сні

Він був господарем свого обійстя,
У сні кохав, любих дітей ростив...
- Навіщо сталася війна проклята?!!!
У рідних він пробачення просив,

Що вижив, коли їх уже немає...
Йому несила жити на землі.
І тихо, навіть соловей співає
Вечірні поминальнії пісні.

08.05.2015.

У вагоні на візочку
В вишиванці сивий дід
Цілий сад везе, кілочки,
Що купив десь під обід.

Загорнув у скатертину
І везе цей сад в село –
І калину, і малину,
Щоб для правнуків було.

Він посадить, щоб далекі
Діти їли ті плоди.
На подвір’я, щоб лелека
Прилітав щоріч сюди.

Діду вже багато років
І йому не вродить сад.
Та роститиме, аж доки
Сам не піде в снігопад.

І залишиться від нього
Сад, багатий на плоди.
Щоби правнуки старого
Все частіше йшли сюди.

Щоби яблуні і груші
Пам’ять в серці зберегла.
І щасливі рідні душі
Не залишили села.

У метро худенький, сивий,
Сад везе в майбутнє дід.
Будуть правнуки щасливі
І багатим буде рід.

І про сонце, і про хмари
Написав поет не раз.
Римуванням всюди марив,
Відчував болючість фраз…

Та гнітило, що в діброві
Серед велетнів-дубів,
Грізно супить модні брови
Дім багатих, а не вдів.

І у вранішню годину
Він писав: - Йому болить,
Що багату Україну
Обікрали зайди вмить.

І нещасні жебраками
Розбрелися по світах.
За долярами, фунтами,
Полетів їх долі птах.

І уже скребуть Європу,
Миють, чистять і перуть.
Без родин, одні, наскоком,
На чужину їхня путь.

Скільки вдома є роботи
І самотня там рідня.
Та своїм кривавим потом
Умиваються щодня.

Може, міс, а, може, фрау
Указать перстом і – геть!
Дуже прикро за державу,
Де болото, а не твердь.

Розкошують бандюгани,
Ув офшори гроші шлють.
А в народу тільки рани
Незагоєні гниють.

У метро малі бродяжки
Заспівають за п’ятак.
Це майбутнє наше тяжко
Виживає, мов жебрак.

І догралися до краю,
Доборолись, дожились.
Не збираємо врожаю,
Землю злодії взяли.

І чомусь не українці
Правлять балом на землі.
Роздирають поодинці
І великі, і малі...

І болить в поета серце
За державу, за народ,
Що вмирає не за герці,
А за долю без свобод.

І на улюбленій скосили
моїй галявині красу,
(вертунчиком гучним, скаженим)
пісенну розквіту. Прощу...

Заплачу, захлинусь печаллю.
Та швидко радістю схопив
квітуче: мчанням і звучанням
дует нескошений - шпаків!

05.2019

Вербиченьці плакучій
Весна втирає сльози:
-Ти не сумуй, подружко,
Уже нема морозів.

То ж плакати не треба,
Вологи й так немало,
Он Сонечко із Неба
Вже Промінці послало

Тебе розвеселити,
Зігріти теплотою,
Тобі ж бо зеленіти
Й пишатися красою.

Ой, Веснонько кохана,
Тобі я вдячна дуже,
Лить сліз не перестану,
Недарма ж я плакуча.

2019 р.

Поміж небом
і землею -
зливи і сніги,
зорепади
і відради,
крила. До снаги -
вітру свіжого
свавілля,
соняхів лани,
верболози,
буйні грози,
подихи весни.

Поміж ним
і мною - осінь
стелить листопад,
сон серпанків,
горя лунки,
і коралі зрад.
Тиші дзвін,
пекельні мури,
патока брехні,
поторочі,
туги очі,
в спину ніж мені.

Поміж мною
і тобою -
повені ріка.
серця  дотик,
срібла ноти,
ягода терпка.
Аромат півоній,
травня -
яблуневий цвіт,
незабудок,
синіх буднів,
золото  трембіт.

Хоч ходив уперто навпрошки
І завжди відкрито перед світом, –
Заблукали в спогадах думки,
Наче бджоли в яблуневім цвіті.
Заблукали в світлих нетрях днів,
Наче сови в сонячнім промінні
Там, де побувати захотів
І чому не буде воскресіння…
26.04.19

Мне дороже мой Праздник из праздников
Пуповины связав в узелок
Кто из вас издевается, дразнится…
Согласился бы я , но не Бог
Что ни день - все рекой испытания
Что ни час - предпосылка упасть
Не балласт погубил ведь Титаника
А изведать, исследовать Власть
Ковырнуть, так сказать, часть - Божественно
Преднамеренно - Мир Бытия
Параллели освоены Бесами -
В этом поле хранилищ не я…
Мне дороже из праздников Майские
Когда Женщина - почерк Любви -
Будто ласточка... голубем... аистом...
Ждет Судьбы своего визави
09.05.2019.

Молюском пірнаю у тишу – індигову, плинну...
Там жорна зірок мушлю тіла на порох зітруть...
Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
У просторінь злине, розкришиться... Вперто, мов ртуть,
Збереться в пульсуючу серед монад цятку-душу.
Її обхоплю міріадом клітин…
Стихне рух.
Розверзнуться жерла... Тонути у сяєві мушу –
І спрагло надіятись: лет до зірок повторю.

2012

Внуки Даждьбожі ідуть на смертельний двобій.
Правнуки Сварги, нащадки дітей Світовида.
Очі засліплені, розум до слова глухий, -
встала Обида!

Встала Обида, і тінь по землі пролягла
навхрест, розкраявши простір єдиного світу.
Сплеснули в небі два білих, два чорних крила, -
встала Обида!

Встала Обида, і жертви кладуть їй до ніг,
косять життя, наче те перестояне жито.
Ворони чорні сідають на кожен поріг, -
встала Обида!

Будемо босі брести по горілій стерні,
буде земля і сльозами, і кров`ю залита, -
хоч би лишилося це у тривожному сні!
Встала Обида…

2017

Каштани знову запалили свічі,
ввіткнули пірамідки у блакить,
а я думки свої зберу на віче,
бо в грудях все від болю клекотить…

Присяду під старим, крислатим дубом,
що сотні років дивиться на світ.
Чи козарлюга той гадав, чи думав,
що густо так розквітне пустоцвіт…

Куди поділась тяга до свободи,
чому пропала здатність міркувать?
Чом не хватає розуму народу
хоча б на пальцях рук порахувать…

Кого ми обираємо в гетьмани,
вручаємо кому знов булаву?.
Не вистачило чому двох Майданів
триматися хоча би на плаву?!

Мовчить сердега, нахиливши віти,
лише журливо листом шелестить.
Цей довго пам’ятатимемо квітень,
як люту зиму зможем пережить…

Знеболені з часом, та й досі болючі,
З кривавою смугою рани…
Війни відголоски, страшні та пекучі,
Незламні несуть ветерани.

Часу невблаганного відлік років,
Підкорений сивому плину.
Могутнього Всесвіту велич шляхів
Несе уперед, без упину.

Прийшла перемога, і вирвався світ
З жорстоких фашизму обіймів!
Стійкий ветеранів війни моноліт
Піднявся до людяних рівнів.

Опалені вогнищем пекла подій,
Звертаються вкотре до Бога,
Щоб чобіт чужий не порушив надій.
І мирна вела нас дорога.

До миру дорога прокладена нам,
Та тільки земля наша плаче.
Сьогодні достатньо вже втрат і страждань.
Повагою, миром віддячим.

***
...Віддячимо щиро у повсякденні.
Окрасимо смуток воєнних років.
Нехай не спіткають нас злидні нужденні!
Сьогодні і завтра, з життєвих шляхів
Достатку, здоров’я і миру усім,
Щоб війн нам позбутися передусім!

08.05.2018
Свидетельство о публикации №118050805509

Один із дідусів у Польщі згинув
(на міні підірвався в бліндажі),
За другого одне лиш тільки знаю:
- Загинув дідо, доню, на війні.

Життя моїх батьків було нелегким:
Нестача, голод, матінка вдова,..
- Не знищуйте моїх дітей, благаю!
Онуків пошкодуйте, бо нема

Нічого гіршого у цьому світі,
Як доля незахищених дітей,
Вони не знають як їм далі жити,
У бідах звинувачують себе, й

Не відчуваючи тепла з дитинства
(в душі лиш порожнеча, морок, біль)
Не знають як дітей своїх любити,
Не вміють віддавати, бо звідкіль

Узяти їм оту любов і ласку,
Котрої не отримали самі...
Закінчуйте уже війну, будь ласка!
Хай будуть ясними наступні дні,

Щоби онуків наших не спіткала
Так ж недоля, як батьків моїх...
Прошу Вас я, молю і вимагаю:
- Політики, подумайте про всіх.

09.05.2015.

Час не наспів іще для газових печей.
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів:
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціліти:
Один – зі зламаним крилом прижився
Поміж ненависних орлів.
А другому – через колючий дріт
Вдалось перелетіти за кордон.
На Соловках двоє професорів згоріло.
А третій – став легендою у вічній мерзлоті.
***
Ортукан, де зібрано тисячу з-поміж 10 тисяч політв’язнів Норильлагу на Таймирі (середня Колима)

Колыма ты, Колыма, чудная планета:
Двенадцать месяцев зима, остальное – лето.
Будь проклята, ты Колыма,
Что названа Черной планетой.
Сойдешь поневоле с ума,
Оттуда возврата уж нету.
Пятьсот километров тайга,
Где нет ни жилья, ни селений.
Машины не ходят туда –
Бредут, спотыкаясь, олени.
***
З листів Михайла Драй-Хмари до родини

2 червня 1938 р.
«Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і – не спав три тижні, бо не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в нетопленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв.баланди),- тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших страв.

29 червня 1938 р.
Працюю на бурарі, дерев’янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі,- з 9 год. вечора до 7 ранку.

Без дати
Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли..
***
Розстрілювали не всіх одразу..
А кожного десятого щодня.
Аби од страху позосталі теж вмирали.
Професоре, сьогодні Ви серед тих,
Кому дано нагоду ще пожить.
Приречений на згин сусід - студент Володя.
« Моє ластовенятко, Оксаночко,
Як я марив пурхати з тобою
Понад голубим Дунаєм, куди водив тебе
Маленькою во врем’я оно.
Дружино моя люба, то не біда, що я постарів.
Ми ще ж не налюбилися з тобою...
Простіть мене, мої кохані, що сам іду на згин.
Володя мусить жить! Може, йому вдасться
Із цього пекла вийти і стать у лави тих,
Хто визволить із зашморгу конаючу Вкраїну.
Стільки ж поколінь наївними хохлами
Були ми й вірили, що хтось нам допоможе...
Тяглися до Москви...А в неї тільки й гадки,
Як неборака обібрать до нитки...
Отож, не зволікай, Михайле!
Можливо, це твій останній бій».
...І в розстрільну десятку став Драй-Хмара.
***
«О, гроно п’ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить
Твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри ».
Крізь всі поневіряння й смерть
Ти стало гордістю Соборної Вкраїни.

Мій дід перевертається в гробу -
Скацапився онук, матюк у пащі.
Хахлам сьогодні думати - табу,
А забавка єдина - "зомбоящик".

Поїв, поспав, поворушив жону,
Поклацав пультом, глянув що попало.
Вподобую дебільну регітню
Від "95-го кварталу".

Там весело. Сміється навіть кіт,
Вчувати "ги-ги-ги" приємно дуже.
Перевертні паплюжать мову, рід -
Усе, до чого я уже байдужий.

P.S.:

Останній цвіт докошують бої,
Мідяк бабуся подає каліці..
А у діброві плачуть солов"ї:
- Куди ж ви ділись, браття-українці?

09.05.2019р.

Поникла гілочка бузку…
З журби?
Мене, далеку і близьку,
Люби.

Майни, не спогадом, то сном
Хоч раз.
Бузок ще квітне за вікном
Для нас.

09.05.2019