Санчо, брате, руку дай з екрану -
важко встати в нинішній добі.
Лицарем з відомого роману
я виходжу на нерівний бій.

Тіло ще важке і безпорадне...
Ми не розуміємо - чому
доля нас розстрілює нещадно,
давить танками майданів брук.

Знаю - зловживали пустослів'ям,
за любов померти кожен міг.
Нагороду вітер нам розвіяв
порохнявою уздовж доріг.

Лицар, вмію грати й говорити,
знаю кулеметів мову злу.
Я не вперше буду знову вбитий,
і не вперше знову оживу.

2018 р.

Імітації дружби, інтелекту, брусниці...
Десь чаяться хороші, заморочують ниці.
У святенника ложка для причастя осібна.
Заміняла Сизифа...
врівноважую...
дрібно...

Обтрушуся...
умиюсь...
повитісую блоки.
За життя деміургу не позбутись мороки.

Акуратно постукаю... Мо', відкриється брама -
а за нею стежина мухоморна... та сама...

2019

Багатозначність поглядів твоїх,
Коротких стріч притишена нірвана,
Розлук невідворотність невблаганна
І міражі незвіданих утіх.

Заплутана потаєна стезя
До лабіринту зводить манівцями...
Та все, що зледеніло поміж нами,
Розтопить несподівана сльоза.

Спермотоксикоз - тяжка хвороба,
Нумо, озирніться навкруги!
Бачите,- страждалець супить лоба,
Прагне ласки молодих богинь.

Хоче мавку стиглу обійняти,
Трохи поносити на руках.
Парубок у силі! Гей, дівчата!
Пожаліти варто козака.

Та, на жаль,- невиорані "нивки",
Вітер тільки плахти надима.
Від бичка розбіглися корівки,
Легінь моцний, а грошей нема.

Та даремно читачі ридали,
Хлопець -надсучасний, не вандал.
Має вдома з гуми причандали,
Еротичний на TV канал.

У державі котрий рік гармидер.
Обвикають хутко мужики
Утішатись дешево й сердито -
Не дай Бог лишитися руки.

22.01.2019 р.

Сусіди виручать

Буцімто і розумний, у літах,
Німотна теща, і жона не гавка.
Але в гніздечко шершнів (от біда!),
Іздуру язиком поліз у шпарку.

Виною всьому - клятий самогон,
Унюхав випадково на городі.
Крізь соломинку висьорбав його,
Півмісяця щасливий колобродив.

Аж тут весілля! Донька на сносях!
Секрет розкрився, всіх довів до сказу.
Кричить кохана, наче порося,
А теща люто проклинає басом.

- Ну, випив би з каністру,- то пусте,
А двісті літрів - чи не забагато?
Тебе у домовину покладем,
За те, що зіпсував дитині свято!

Найліпше блюдо, звісно - самогон,
А магазинна трута дорогезна.
Іди шукати випивку бігом,
Інакше кров закрапає із леза!

Від горя трохи не зійшов з ума,
Без буль-буль-буль жінки не пустять в хату!
Та...еврика! Згадалася кума
І запах спирту між зелених грядок.

Знайшов я бодню. Вгруз в ріллю до пліч,
Замурзав пику, джинси із котону.
Пійло качав насосом цілу ніч
І зціджува потроху у бідони.

Нектар моцнячий! І на смак як мед!
Тепер жінкам я знову вельми любий.
А на весіллі гарний був бенкет,
Сусідку вечір цілував у губи.

08.01.2019р.

Горе-творець

Розумним став. Аж сива борода,
Тому, сестриці, слухайте уважно:
Як муж плаксивий - це страшна біда,
Якщо поет - "простітєльно", не страшно.

Мистецтво без сльозавих горопах
Немислиме! Повсюди хлипи, нюні.
Від захвату читач белькоче" Ах!",
Аж на Парнасі чується відлуння.

Той не поет, хто в рот набрав води
Й заліг у ліжку, мов усохлий бублик.
Тож не соромтесь,- хлипайте, брати,
Розчулюючи душі дів опулих.

Підлатую стару ліричну сіть,
Ерато обціловуючи руки.
Я теж сльозавець. Аж рука дрижить,
Коли описую любовні муки.

Трагедію умочую в печаль,
У музи та Пегасика судоми.
Авторитетний гуру я в дівчат,
Поези хоч плаксиві та вагомі.

Ну, що ж,- сонета хутко дострочив,
Вліпив з інета фото - прілий грицик.
Ходіть до мене, любі читачі,
Не залишайте з "горем" наодинці.

08.01.2019р.

Селяві

Із хмарини дощ урешті капнув,
Висохла травиченька довкіл.
Важко розлюбити окаянну,
А терпіти вже не маю сил.

В хаті є усе: дітки та гроші,
І землиці стогектарний пай.
А жона невірна рулить "Поршем"
До коханця ув альковний рай.

Згасли юність і чуттєвий спалах,
Час руйнує невмолимо шлюб.
Дякую, що в очі не брехала,
Відрубала чесно "Не люблю".

Ні, не буде криків, шарпанини,
В серці й так достатньо ям і вирв.
Чистий одягається напірник -
Марно сподіватися на мир.

Посадив себе на цеп за грати,
Ну, а ти із гавані пливи.
Без любові буду доживати,
Може це й на краще. Селяві.

08.01.2019р.

** ** **
Де наш кобзар-перебендя?
Якщо хтось те знає,
Просіть нехай в Україну
Він мерщій вертає.

Поки він рихтує кобзу,
Чи десь притомився,
Тут у нас на президента
Блазень зголосився.

Певно зиск із того має,
Чи вдачу зміїну,
Бо паплюжить рідну мову,
Ганьбить Україну.

Блазень блазнем, навіть має
Зовнішність негожу,
Невластиву українцю,
На пацюка схожу.

Недолугий і зелений
У серйозних справах.
Де й коли ще правлять блазні?
У яких державах?

Вертай швидше, наш кобзарю,
Заспівай, щоб очі
Відкрилися на облуду
Тим, хто блазня хоче
Обирати на гетьмана,
Щоб весь світ сміявся
І всяк ворог України
З радощів ус-ався…

Склав Ковіпа
4-5 січня 2019 р.

1

Не личить левиці ловити форелі.
Із прихистку вийшла.
Міазми… тунелі…
Стрибки триметрові... Ущелини, кручі...
Кігтиська міцнющі, ліани тягучі...

Руде левенятко примружить очиська.
Сердитий татусь повернув з бойовиська.
Не варто кусати за гриву чи бока!
Граційна левиця, криваві патьоки...

Лежать кісточки від газелі та зебри.
Назавтра всім прайдом – на зоряне дербі.
А тропи колючі. За хвилю до трапа
Лиши найслабкішим замурзану шкапу.

2

Втекли антилопи. В бік сонця – гієни...
Тягни носорога з імлавої сцени.
У лігві просторо.
Облизуйся, кішко...
Пригадуй суперниць ошкіри-усмішки.
Залатуй циганською голкою рану.
Тобі прокидатися, золотце, рано.
Канапку зжуєш, та й відсунеш заслони.
Дими...
Алгоритми війни-оборони.

2015

Той „Незрівняний світ краси“
заворожив мене навіки –
стрункі реліктові ліси,
„Осінній лист“, кохання ріки.

„Червона рута“ й „Водограй“ –
як перші кроки до вершини.
Шумить там „Гай, зелений гай“,
горить карпатська горобина.*

„Стожари” та „Чумацький шлях“ –
як заклик: „Гей ви, козаченьки!“
І „Килим з маків“ у полях,
і „Скрипка грає“ – рве серденько!

Ще „Сонце у твоїх очах“
і смерекова рідна хата.**
„Ліхтарики“ там по ночах
зорять нам шлях до мами й тата.***

А „Пісня буде поміж нас“,
здійснилась заповітна мрія.
„Дай Боже“ нам, „У добрий час“,
чарівна „Квітка-розмарія“.

Твій рідний край – мій рідний край,
єдина русичів „Родина“.
Квітує вічно хай розмай,
не заросте твоя стежина!

Приходжу знову я сюди
Немов у пазуху до Бога.
І тут милуюся завжди
Красою Києва нічного.

Спостерігаю вкотре он
Як грає барвами ліниво,
Переливається неон,
Мов усміхається мені він.

Давно поганий настрій зник,
Розкішне видиво розквітло –
Сяйний неоновий квітник,
Розливши золотаве світло.

І я від подиву німів,
І завмирав, як вітер в гаю.
Бо ця краса – без зайвих слів –
І темряву перемагає!

7.11.7526 р. (Від Трипілля) (7.01.2018)

Словно сказочный, в инее лес –
Свой наряд получил ниоткуда…
Это диво из зимних чудес,
Белоснежно-ажурное чудо!

Даже ветер, проказник шальной,
Притаился за мягким сугробом.
Поиграть не решился с сосной,
Притворился порядочным снобом.

Наблюдая за всем на лету,
Покружит осторожная птица.
Веток хрупких щадя красоту,
Потревожить наряд их боится…

Вот и я, замирая, стою
И боюсь даже след здесь оставить…
Словно в сказочном зимнем раю,
Где лишь Господа хочется славить!

2017

Ці кола… вужче, ширше, рівно.
За роком рік минає час.
Життя духовне і комірне.
Дві шістки в прикупі – я пас.

Молюся, марю, медитую.
Я повернуся за віки.
Нагода буде – не спасую
Два рази поспіль не з руки…

07.01.2019

1

Красиво плине жінка,
дитинка-херувим.
Штовхає бабцю Зінку
хлопчак - бреде на ви.

Дивлюся, мовкну, сяду -
незручні є місця.
Люблю обійми саду.
Де ж фаетон митця?

2

Лякають пси бродячі,
печалять жебраки.
Я вельми добра... наче,
а стрічні - навпаки.

Не звикну до матюччя.
Обходжу ромських пань.
Хотіла жити лучче...
Намріяла Шампань.

І брудно, і святково...
І кепі набакир...
Полюють казанови.
Панянок - звабний вир.

3

Вітання із-за Ласпі
отримане, авжеж.
На ялинковій лапі -
провісники пожеж.

У ніздрі вдарить гостро
пахотнява - шашлик.
Ліпила Майя острів.
А волхви рипко йшли...

2019

А краще б нам було не знать
Про чвари, що коїлись поміж дідами,
Про те, що хтось когось там обдурив,
До нитки обібрав чи за межу священну виліз...
Ми, зрештою, як і вони, так звані вороги,
Вийшли на світ оцей безгрішними.
Навіщо ж каятися привселюдно в тім,
Що просто не могли ми бачити й чинити?
Бо ж каяття – постійно оглядатися назад.
На поступ уперед – сили потрібні...
То ж чи не краще в злагоді та мирі
Свої й чужі нам доглядать могили?
Хай квіти й дерева, посаджені отам,
Загоять давні чвари й рани.
Може, тоді Всевишній скаже нам:
«Отак живіть, щоб тішився Я вами!»

Коли життя ламає долі щит
І хмара застеляє промінь сонця,
Шукають люди захисту від бід,
Вимріюючи бога-охоронця.

Шаманять і кадилами трясуть,
Воскурючи з жиру фіміами.
Але в душі злостивця каламуть,
В кишені - ніж на ближнього чи камінь.

Молитви тільки дві: "Подай!", "Пробач!",
Від глупства розум у кебеті висох.
Уклякнув на колінах раб-прохач,
Цілує руку грішнику у ризах.

Сусід сусіда вкинув у ставок,
Зоп'яну матір син влупив обухом...
Якщо і є всеблаге божество,
Воно від криків жертв давно оглухло.

Вина із бару сулію дістав
(двохтисячне Різдво стрічають люди).
Увірувати важко у Христа,
Якщо його в душі нема й не буде.

07.01.2019 р.

В повітрі несуться, кружляють сніжинки:
Рухома, в мереживі біла вуаль.
Зникають поволі останні стежинки.
Зростає чимдуж завірюха, на жаль.

А вітер тріпоче, дерева в поклоні.
Оголені віти схиляються вниз.
Неначе розкриті зненацька долоні.
Такий черговий був Небесний сюрприз.

…Різдво наближається: вітер вщухає.
Для першої зірки відкритий вже шлях.
Вечерю до рідних нести поспішає
Дівчатко із вогником щирим в очах.

«Ми з мамою вранці пекли пиріжечки!
Скуштуй їх, будь ласка, бо дуже смачні.
А ось ще дарунок: корисний, доречний.
Червону хустинку вдягнеш навесні!»

І враз потеплішало, радість на серці.
Чудова Різдвяна усміхнена мить!
Відкриймо ж до світу чарівного дверці!
Нехай же ніколи душа не болить,
А іскра добра не згасає, горить!

06.01.2019
Свидетельство о публикации №119010610497

Це різдвяна історія. Місто веселе не спить.
У високих будинках чекають дарунків і дива.
Щедрий вечір іде, усміхаючись людям щасливо.
І магічна така, урочиста готується мить.

Це різдвяна історія. Зірка з’явилась ясна.
Всі бажання твої неодмінно здійсняться, побачиш.
Буде іншим цей рік, неймовірно світлішим і кращим.
І мине заметіль. І заквітне у січні весна.
06.01.2019

Зима у розпалі, зима
І сіє чарівний сніжечок
Землі – на очі, груди, плечі.
І, ніби рідну, обійма.

Сховалися морози строгі,
Легка завія моросить.
І сад принишк біля дороги…
І вітер задрімав на мить.

Така ідилія зимова –
В клубок мотає білу нить.
Лиш угорі пташина мова
Струмком весняним жебонить!

6.11.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

               І
Спускається на землю благодать
і ангели беруть найвищі ноти...
Над головою липи шелестять,
а пращури діждалися суботи.

Не заважає м’ята і трава,
гіркий полин оповиває душі.
Звикає до земного голова,
не помічає ні жари, ні стужі.

                ІІ
Людей перемагає довгий сон –
гартує, підбадьорює, лікує
усіх, кому із небом в унісон
сьогодні чути Боже алілуя.

У небі обнімаються крильми
давно почилі душі найрідніші.
Духовний світ радіє, що і ми
його переливаємо у вірші.

Діждалися і мертві, і живі
цієї миті, що жила віками.
Плекаємо традиції нові,
освячені самими небесами.

               ІІІ
Виходимо у світ із кабали.
Чого боятись вічної імли?
Ми завжди є і живемо усюди.

Лікуймо наші душі від застуди.
На цьому світі все пережили,
на тому світі гіршого не буде.

01/19

У пору холодну, в місцині, гожіш иншої до жари,
ніж холоду, радше плоскої поверхнею, чим гори,
родилось маля у печері, щоб світ спасти;
мело, як лишень в пустелі може взимку мести.
Йому все кругом здавалось огромом: грудь матері, жовтий пар
зі волових ніздрин, волхви – Балтазар, Гаспар,
Мельхіор; їх дарунки, звезені для царя.
Він був схожим на цяту. Був цятою, як зоря.
Уважливо, не змигнувши, крізніючи у рідкій
хмарині навпроти яселець, бозна-відкіль,
зі глибин уселенських, з тамтешнього їх кінця,
зоря дивилась в печеру. І це був погляд Отця.






---------------------------------

(пісня)

Ой, вітре, вітре,
Ти буйний вітре,
Нажени хмари
Не знаю звідки.
А хмари сиві,
Ще й кучеряві,
Дощі ряснії
Із них пускались.

Землиця-мати
П"є не нап"ється,
Буде плекати
Врожаї щедрі.
Хлібу святому
Життям завдячуй,
Голова всьому
Є ж бо він завжди.

Ой, вітре, вітре,
Розбрату хмари
Розжени звідси,
Хай буде радість
В кожній родині,
Кожній оселі
І сонце миру
Світить із неба.

2018 р.

А правда у вічі - завжди моветон.
Мовчи у хустинку чи шнапс - велемудро,
коли промовляє огрядний патрон:
"Давайте бухати, а праця - на утро".

Не варто казати про курс - навмання,
проекти із хибами, з ганджами "смєти".
Якщо ти сідаєш на правди коня,
то шлях манівцями, тобі - у поети.

Між мушель розкритих, рожевих перлин
побачиш пластмасові торси і кулі.
Усе перемеле Високості млин:
і липи одквітлі, і пера зозулі.

Прокраяти мусиш лахміття брехні,
ще зопалу звалиш у крейді боввана.
Опінії пишуть на сцені, в пивній...
Тобі ж - репутацію створять погану.

А правда - зіжмакана, кинута на
прослави і розкошів кедрові шкіци.
Радій - хмаровиння, смугаста луна...
І жменя піску - з берегів Біарріца.


2015

Усі оці нестерпні люди" - написав Франсиско Гавілан.
А вірш мій

Загалом

Усі оці нестерпні люди
Несуть закони, іскри, сіті..
Гойдають палі, амплітуди...
Тікай у ліс чи на Гаїті...
Поставлять в коло, під березу,
Зітнуть вітрило, сволок, пальму...
Ну як мені між вас - тверезій -
Постійно тиснути на гальма?

Ховали очі, саквояжі,
Летіли - на табло без дати...
Герої, милиці на сажі...
І холоднеча серед вати...

Усі оці хороші люди
Украли хвилю чи вбивали
За дозу, чин, екстаз, ескудо,
За текст, піар, петельку, сало...

Усі оці - сердечні, тихі -
Несли каміння, щастя, лихо...
На тлі печер і хмарочосів -
Чорняві, білі, рудокосі...
Усі великі та зугарні
Шукали Нарнію намарно.

Меткі, підвітряні та горді
Пройшли цмоковини, фіорди...
Гортали Біблію, талмуди,
Здирали шкіру, наст, облуди,
Пінгвінів гріли, сніг смоктали,
Перетікали в Стікс, аннали...
Ставали врешті міддю, мохом.

О, Боже милий...
О епохо...

2015


Себе не пригаси.
Горіння - соло.
Вітри розвіють сум і попілець...
І буде правда - без`язика, гола,
Як придиванний вигнутий стілець.

І десь отам, де жаб`ячі хорали,
А діда Оха погляд - мов ропа,
Гойднуться ті, що красно помирали,
І скаже перша з мокрих:"Ти сліпа...".

І буде небо, птахолови, сіті.
Мов тога Аристотеля, туман...
І ти стечеш у рідне буйноцвіття,
Де бюст Родена гріє клептоман.

А поки що - висвітлюй всі кути,
Де пута, кості, тупіт пустоти...

2014

Кудись долетиш...

А ти зупинися. А ти відпроси
Для себе промінчик, жарину роси...
Не треба погоні. Не варто в юрму.
Не вчи ні врага, ні відчайну куму.

Дивись: полуниця до стежки повзе,
Квітує, не знає чуток із газет...
А ти розпросторся! Пульсує мішень.
Так біло – над світом убивств, одкровень...

Тепер недосяжна. Фільмуєш сама.
А десь дерибани, вогні сінема...
Лягають у трави, під скрегіт коліс…
Ти – маятник, привід (не привид) і вісь.

Ти слухала, мліла, ти йшла повз тунель.
Пощезник манив до гурточків, капел.
Циганка наперсток міняла на дім.
Кивали гаркавці:«Полегшає всім»...

Лети...
Хилитайся...
Кудись долетиш.
Найперші набутки: спрозорення й тиш.
Не бійся, що скажуть шаленці:«Ату!».
Нехай собі ділять кіот, пустоту...

Годинника точність і спокій орлиць –
Над вирвами віри і вишкіром лиць.

2014

Шановні друзяки-поети,
Дарую востаннє привіт.
Ще трохи - і кану у Лету,
Зітхне із полегшенням світ.

Не буду мозолити очі,
Лякати талантом невдах.
Життя залишився шматочок,
За хвилю з пістолі бабах!

Не звикнув писати олжею,
Не стачило, мабуть, ума.
Існую і так за межею,
Мене поміж вами нема.

Затримався надто у світі,
Між геніїв труся як в'юн.
Прекрасних пейзажів лахміття
Засмічує душу мою.

Порвалася нитка у мойри,
Фарбує долівку рубін.
Мій попіл - із урни - у море.
А пам'ятник ставте собі.

06.01.2019р.

Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Туман підступно криє повороти,
лягає сиво на долоні площ.
Чому такий холодний він на дотик -
цей дощ...

Крізь сито хмар стікають покраплинно
хвилинами години рік у рік.
Вже не один із них за обрій сплинув,
та я не звик...

Не звикну до заплаканого неба,
до монотону сірого буття.
Байдужому дощу гріха не треба,
ні каяття...

Ні співчуття, ні жалю за минулим,
за шляхом, що лишився за горбом.
Та щось передбачає серце чуле
не на добро...

Не за добром летить в туман тривога,
аби минути новий поворот
і в гості не потрапити до Бога
під крик ворон...

Та промінь в далині темнобузковій
розносить береги свинцевих хмар.
І забуяла світом сонцеповінь
як Божий дар!

Як хутко переправила волан
вже на мою ти половину поля,
порадивши мені писати план
півріччя – як я бачу свою долю…

Зізнаюсь чесно, навіть не чекав
такого я зухвалого напору,
бо планів перед тим я змалював
на все життя рожевих цілу гору…

Про творче і сімейне майбуття,
про наші спільні вечори-світанки,
в минуле що немає вороття,
що ти для мене жінка, не коханка!

Але у тебе, мабуть, власна гра
і правила її сама ти пишеш…
Мені б оте давно збагнуть пора,
та я вслухався безнадійно в тишу…

Пора скінчати гру ту в бадмінтон,
де перемогу віддано зарання.
Любов програла черговий аґон,
на справедливість марні сподівання.

В сезон дощів,
Як сонце на часину прогріло ранок,
Бачу: якась комаха борсається в траві.
Схиляюсь – оса...
«Допомогти? А як ужалить?
А, може, потяг до волі – сильніший од інстинкту?»
Витягую з трави і ставлю на долоню.
Розглянувшись довкола,
За мить якусь, надсадно ревучи, оса злетіла.
Та що це?Замість узять керунок до родини
Оса закружеляла наді мною.
Коло...Друге...
І низько так, що тільки й гадки –
Ужалить клята.
Ну що ж, така в агресора розплата за добро.
Аж ні. Вище й вище здіймалася оса.
Вже й слід згубився. Тільки відлуння гулу.
І радість на душі –
Пам’ять обійшло ще одне зло.

І знов надію людство бачить.
Охвітне свято, біла вись...
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося, молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома.

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж...

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Чадять свічки, молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.
...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим.
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати...
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017

Подивись мені, люба, у вічі
і відверто усе розкажи:
чому згасли зіниць твоїх свічі,
як дісталась цієї межі…

Чом потухли іскринки кохання,
все накрила жури пелена,
і ковтала слова ти останні,
а між нами ставала стіна?.

Ти повідай нарешті, кохана:
«Напівзваба – то майже не гріх
і в очах твоїх, птахо жадана,
бачив я лише відблиск своїх?.»

Можливо, сніг засипле слід,
в душі залишений тобою...
Порозгортала знов у світ
тканини білої сувої
всевладна в просторі зима.
Ступає гордо в довгім шлейфі,
що сріблом вишила сама.
Сумну мелодію на флейті
їй тихо вітер награє.
Складають модні "па" сніжинки,
а вечір зорі дістає
з бузково-синьої торбинки,
давно вже втративши їм лік,
так легко й вправно ним початий...
Без тебе кожна мить, як вік,
та жодну з них не наздогнати.
Де ліхтарів засяяв цвіт,
сніжинки крутяться юрбою.
Біліє світ... Чорніє слід,
в душі залишений тобою...

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида – жовтогаряча.
Хоча – нарешті – просторо уму.

..........

2014


Стерео

Є три кінозали і кілька валют.
У кожному - стрічка.
Повтор чи дебют.
І люди заходять... І гасне екран.
Присутній отримує декілька ран.

Є ті, що не вміють нести у світи.
До кого належиш, дружбане мій, ти?
Чи лихо троюрідне серце пече?
Чи плюнеш "баласт" - на старече плече?
Чи сняться по фільму війни голуби?
Ти просто дивився крізь цівку доби.
Тебе заманили.
Сценарій не твій.
Лушпайки змітаєш між цноти повій.
Пітнієш, бинтуєш...
Блюють слабаки.
Не бачиш дороги, свічада, руки...

Хтось каже "баталія", мати - "молись".
І шкіриться зранена стереорись.

Забілює дощ на афіші число.
Ти лиш споглядальник афер, НЛО...
Поміж ампутацій, сирітства і зрад
Клади свої мідні на чийсь мармелад.

2015

Дилеми

Стоїть бабуся. Дивиться на хату.
Була гніздом, колискою...
АТО...
Тепер за стелю - неба зорний батик,
У кожного свій жереб, враг, жетон...

Війни старе дитя.
Курні дороги...
За ласощі - калина, бузина...
"Таки вціліла..." - шепче. Від порога
Ітиме по заковах, письменах...

Кому вона потрібна? Відтремтіла...
Перевела козу, годинник... дух...
Плевели з кров"ю...
Сонце в попіл сіло...
А я старих жалію.
Підійду.

Згорьовані полільниці-бабусі.
Нам довго йти до їхніх мозолів.
Отямтеся, біляві, чорновусі!
Врожай смертей збирається з полів.

Нема вини, яку б не спити разом.
Нема такого дідька, щоб палав.
Повзе-звивається війни змія-зараза...
Шкварчить надії жирна пахлава...

Свої - чужих. Свої - своїх.
Дилеми...
Двигтять дерева лісу і родин...
Маразми юних, олігархів схеми...
А я - у схизму.
Боже, пощади...

Ти Всевидющий, Триєдиний.
Чадно.
Вкажи яскиню. Гіркне фіміам.
Дала клубок Тезею Аріадна...
Ну що усім заблудлим нині дам?

2014


Пацифістське-2

Косять буйну траву...
І ніхто не спитає – навіщо.
Там і сям – стовбурці... Пронеслася травнева гроза.
Шкутильгає бабуся Мінерва... Утупиться віщо,
Пробубнить шепеляво:«...не буду ні проти, ні за»...

Розцвітає жасмин – і зарано, і пахко, і пишно.
Підміта дітлашня біля лави агітки й бички...
І смердить учорашнє – мов риба стара з попелища.
І майбутнє циганить «зелені» з лихої руки...

У сусіда – ремонт.
Скреготить... піднімається... пада...
Хочуть всі перемін. І міняється шило на ми...
І Георгій застиг на іконі: прохромлює гада...
І гадаєш собі.
І вкриваєш набуте крильми.

І мабуть, доживеш. І лишишся терпкою, чужою
Серед цих краєвидів, де бути – мудріше за бунт.
Захрипає мій голос: війна... І не випити лою,
І не сходять, мов плями родимі, іуди з трибун...

У столиці казкар вимережує заклики й тези.
Колобок лівий бік припалив у Луганську вночі…
На бальзамі з кульбаб можна жити доволі тверезо –
Між отими, що груди підставлять під кулю і чіп.

Як не хочеш у кров, залишайся в акації пінній.
Як не маєш ножа, відламай від хлібини шматок.
Ну невже зупиню бронебійно-трасуючі... міни?
Наутилусом серце пливе – повз ЧАЕС і АТО...

21 травня 2014

Усе життя – то безперервна школа,
а кожен день – завжди якийсь урок…
Хоч за плечима досвіду стодола,
та ризик є зробити хибний крок.

Усе на тім шляху не прорахуєш
і верх беруть частенько почуття.
Ступив лише, а за спиною чуєш –
помилочка! Таке воно життя…

Учителів дорогою багато –
хороших і лихих (буває все).
Частенько попадаються загати
і не завжди повз неї пронесе…

Отак попав негадано в заплаву
гірський ручай, життя мого потік.
Мороз скував його у сніжну лаву,
на вічний спокій той струмок прирік?

Та ні, не спорудили ще затори,
у серце лине пісня солов’я,
а десь там, вдалині, чекає море!
Кохання море, вчителько моя.

Ну хіба у тому є вина,
Що мій муж не воїн, а амеба?
Сестроньки, скінчилася війна,
Мужикам ховатися не треба.

Крим і так давно вже був не наш,
А Донбас - хіба це Україна?
Чоловіче, половкіше ляж,
Хоче сексу ранком жінка вірна.

Кинуть нас і НАТО, і ПАРЄ,
Попрошайка ми для них капризна.
Хай москаль собі усе бере -
В нас землиці зайвої до біса.

Нині у ціні нейтралітет,
Чорна зрада, чоботи зимові.
Ноженята кутаю у плед:
Як же гарно жити безголовій.

05.01.2019р.

Ти одинокий пілігрим,
завжди самотній подорожній,
і у пилюці придорожній
лежить уже природній грим…

Торуєш ти безлюдний шлях,
оточення тобі – пустеля…
Величчя храм, твоя оселя,
а кусень хліба – у полях.

Ти клоун, блазень, арлекін,
сумний паяц із чулим серцем,
що калата у ритмі терцій.
Усе поставлено на кін…

Талан у тебе – як сума!
Іще від отчого порога
отак лягла тобі дорога
і іншої уже нема…

 
Сонце Місяць

рибалку з вудкою гойдає місяць
прозорий човен сковзає у тінь
у зачарованому лісі всюдисинь
тут квіти-сни & звірі мов казки
крізь м’яко зблискуюче листя в
півтемряву зникає лицар
на однорогу ніжно-сніжному
& магію змальовує неспішний
химерний майстер зоряних світів


Галина І.

твоя долоня
дерево правічне
загасить сонце - поминальну свічку
що палить будні скривлених світів
приречено тріпочуть чорнопері
у срібній павутині тамплієрів
похмурих павуків-хрестовиків


Сонце Місяць

глибинні спалахи
між стінами покою
щезають у сплетінні рун & знаків
лунким ароматичнім коридором
квітують маки, рута & левкої
за голосами що ясні дзвіночки
любов & смерть блукають над водою
під стелею врочисті зодіаки
’імпровізація...’ (зазначено у ролі)
пекельні вічі стежать за тобою


Галина І.

під стелею врочисті зодіаки
пливуть у ніч
і місяць ніби глечик
пролив на плесо золоту доріжку
згусає в шумовинні красноталь
і дві зорі - прозорі мов кришталь
тобі скотились в ліжко


Сонце Місяць

перецвітає акварель рослин
& кров зо стиснутих садів~судин
дзвенить безоднею
& ліс облудною стіною
замовк довкола вогкої постелі
& все похмурніші пастелі
наближують наближення доби
хто йде сюди?
ЩО йде сюди?


Галина І.

на струнах лісу граєш вічний смуток
вростають сни корінням у стіну
на пуп’янку - сльоза із бурштину
вгортає сутінь
густо пахне рута


Сонце Місяць

прадавній цимбаліст
сріблистий мов сова
мовчить на самоті вслухається із ляком
якась прикмета з кожним нотним знаком
природа снить як сунеться імла
із гілля опадає вогкий лист
шпалери розбухають мов кора
нікого & нічого, мовби гра
зв’ядають квіти.. тліє мряка...
дракон-під-берегом вилазить із кубла


Галина І.

дзвенить луска
завіси ніби крила
у вікна линуть
ніч у спину дише
усі стежки збігаються у тишу
сивіє кущ над яром наче лунь
лискуча зграйка місячних відлунь
тріпоче у волоссі мов рибина


Сонце Місяць

лихі дріади
блискають очима
на смолоскипи вершників брязких
нетопирі потворніші за гріх ~
рятуються небесними шляхами
славетний витязь Казимир
жене у напрямку боліт ~
сафарі на живих мерців
що прикидаються казками
& ягуар ошкірюється вслід


Галина І.

перетікає мла через поріг
колюче гілля в душу цілить
і ягуар із зорями на тілі
згорнувся чорно біля ніг


Сонце Місяць

коли прокинеться
Царівна Мрій
в оточенні мелодій пелюсткових
за межами бентежних таємниць
& сутінкових інфразвуків
коли прочиниться вікно
зі співами птахів дзвінких
у предковічне та казкове
барвисте місто, самоцвітний ліс

усе осяє вищий зміст




 

Лише торкнувся ненароком
Її манливої руки, –
А серце втратило враз спокій,
У довгій тузі, на роки.
І дотепер небалакучий,
Хоч і відвертий без пуття, –
Соромлюсь вигуком озвучить
Непогамовні почуття.
Бо все робити треба вчасно, –
Доїть корів, сідлать коня, –
Заміжня жінка та – нещасна,
Мені стрічається щодня.
І тупо більшає провина,
В моїм стражденному єстві,
Що невідомо в ці хвилини
Їй про чуття мої живі.
Не раз її спиняв раптово,
Але збороть себе не зміг
І те, невимовлене слово,
В душі ховав чомусь, як гріх…
Фата-моргана незабутня
І мрій солодких таїна, –
Ти досі в снах моїх присутня,
Неначе юність осяйна.
04.01.19

Коли вщухає хуртовина
І світ ясніє навкруги, –
Червоним, білим, жовтим, синім
Переливаються сніги.
Іскряться райдужно й блискочуть
Вже одноколірно за мить, -
Чи не тому, що жадні очі
Впіймали сонце, сніг, блакить?..
03.01.19

Не знайти більш такої персони,
Наче бог з найепічніших вір.
Коло тебе співали гарсони,
А солістка гортала клавір.

Тож луна досягала провінцій,
В кулуари столиці зайшла –
Компліменти лилися за вінця,
Щоконцерту – гала і аншлаг.

Ну і я, зачарована грою,
Не розчула за звуками слів,
Що у душу проникли, як в Трою –
Не в коні, а чомусь у козлі.

Понад вечір фальшивим акордом
Ми напились вини і вина.
В бороді, як здавалося, гордо
Виглядала тоді сивина.

Хоч в самого і різались роги,
Загравався, почасти у борг.
І мені, що звернула з дороги,
Баритоном підспівував бог.

Піддалися душевні скрижалі,
Обернувши «не можна!» в «але…»
Не завжди небезпека у жалі –
Змій буває ще той кавалер.

І тепер, як з манжета підсунув.
Я вдивляюся: ти, чи не ти?
Козлетоном волає парсуна,
Замість бога – убогий сатир.

***
Душа навиворіт…
Німих нема воріт.
Коріння в небо
І руки – пензлями…
Замки, мов сутінки,
І страхи-сумніви
Літають совами.

Словами зниклими
За авансценами
Із Авіценнами
Кричать не істини, а ниці з правдами.

Вже сонце висохло,
Як сповідь грішника.
Йдемо колонами німими й гордими,
Бо світло в імені
На срібло виміняв
Сліпець поранений любов’ю й вірою.

Тіла нанизані
На стріли плинності
І час намотує на очі відстані.
Зникає впевненість,
Як мури юності.
Усе повернеться.

Усе знеціниться.
І пензлі в небі…
А душі невідь
Куди зникають.

І ми зникаємо.

Апокриф кається,
Канон втрачається.
І вічність падає
У воду каменем.

04.01.19 © Василь Кузан

ЗАСИНАННЯ, СОН:
Цей день, як сотні інших днів, також минув,
і ти, вже вкотре не докінчивши розмову,
ідеш у темінь, щоби тихо стати знову
при вході в таємничі лабіринти сну.
І ось перед тобою плетиво ходів:
десь там — кути глухі, там — тіні Мінотавра,
а далі — видива про вчора чи про завтра,
в яких летиш мов птах і ходиш по воді.
Блукання, пошуки, погоні, метушня,
тебе втомили вже ті образи химерні.
Шукаєш виходу. І зрештою — ось двері,
які тебе введуть у лабіринти дня.

ПРОБУДЖЕННЯ, ЯВ:
.


(4 січня 2019)

А ти про мене
думаєш хоч
інколи?
Коли душа
з небес формує
віхоли.
І галки
кружеляють над
смереками.
Я знаю, що
не говори,
а деколи
тобі ввижаються
обійми
пристрасні,
коротка сукня
в рисочку
на пристані,
на ртутнім
небосхилі -
біла лінія,
стійкі парфуми
з ароматом
лілії.
Чи ти за
нею тужиш?
Ніч минає ця,
коли не я,
вона тебе
торкається
і на підлогу
падає
туман вагань,
панчохи
в сіточку -
обгортки
Інь і Ян.

2019р.

***
Тривожних снів заплутаний клубок
І днів пекельних непомірні втрати.
І непохитна віра: з нами Бог.
Тримайся: батьку, сину, брате.

НелЕгка ноша на твоїх плечах,
Її ні зняти, ні подарувати.
І всесвіт болю в стомлених очах.
Тримайся: батьку, сину, брате.

Своїх переконань не здай за так.
І зовсім скоро вже почне світати.
Знайде відплата Юду за срібняк.
Тримайся: батьку, сину, брате.

2019

Захурделило не тут,
бо земля, мов темний нут:
усміхається зубато,
десь далеко сніг лапатий,
десь далеко є родини,
що у них не в небі синім,
- у кімнаті - щастя лет.

Та іду, дивлюсь на землю...
І всміхаюсь: я ж бо кремній.
Я міцний малий горішок.
Вип'ю кави і - утішусь.....

Для жінки дарунок найкращий у світі,
Якому вона мала щиро радіти!
З далеких часів згадка є про хустину:
Частенько втішала вона і дівчину.

Хотілося в квіточках, із візерунком,
Красивим, що погляд милує, гатунком.
Вдягаючи вкотре, дивилась на себе.
Голівка гарненька та й постать, як треба.

Підкреслює вроду чарівну жіночу;
І колір пасує – відблискують очі!
Підвищує настрій, наснагу творити.
Знаходити сенс у житті та любити.

Та й зараз хустинки, у моді, до речі:
То втіха, щоб ними прикрасити плечі.
Солідність вони нададуть та осанку
Величнішу зроблять із жінки панянку!

Хустинки для дівчинки, жінки, бабусі:
Купуйте, даруйте - це, дійсно, спокуса!
Легенькі, тепленькі, з мереживом, дивні.
Усім до смаку, у красі – неймовірні!

04.01.2018
Свидетельство о публикации №119010405357

Ти чуєш, рохкає майбутнє
і пахне виборчим лайном?
То обіцяють гойні будні
мужі звитяжні за столом.

Там куций хвостик – символ вдачі,
корито – щастя живота,
престижне шмаття від Версачі
і віра в Бога золота.

Пухленькі щічки, сонні очі.
Фізіологія «хапка».
Стовпи державні жаба точить.
У поміч їй «своя» рука.

На часі тлусте і злодійське,
пожадне чавкання зажер –
болото рідне українське
від перших днів і дотепер.

В кінці зими повіє вітер,
лютнево-звичний студенець.
Впадуть ази собачих літер.
Настане брехові кінець?

Звичайно, ні. Років звіринець
на нашій страдній стороні
у сенсі луди – не чужинець,
у сенсі бучі – на коні.

Із матриць мрій до трафарету:
паплюж усе, звелич себе,
задій китайську естафету,
хитай дорогу «цоб-цабе»…

Дали надії-зміни маху.
ілюзіон пустих вистав.
Тепер свиня несе на плаху
усе, що песик не украв:

останні щирі сподівання,
бажання миру і добра.
Такі наївні уповання?
Упали з кінчика пера…

12.2018

За гнилыми заборами-злыднями
На могилах свободы задушенной
быль разрухи бардачно обыденной
Захолустья и траурной пустоши

Там зазорно все то , что не велено
Там в цепях , заколоченный наглухо
Мир Немцова , позорно расстрелянный
полудиким кадыровским лабухом

Там остатки-ростки демократии
рвали с визгом , придворною свитою.
Псы что кличут себя мыжебратьями
Прикрываясь , "ничто незабытием "...

И к соседям и к тем что им верили
Приходили ордою мамаевской
Бей своих , клич лихой , клич проверенный
Чтоб чужие боялись и маялись

Превозмочь, обещая все ужасы
Помогали войной и пожарами
Убивали по братски дружесски
Со вселенской заботой и жалостью

Выражая любовь , сострадание
Притворившись пушистыми, белыми
На весь мир с крокодильим рыданием
Проклинали войну артобстрелами...

О. Квітень
м.Мукачево

1

Німби роздаються - просто на порозі.
Сутенер повії витирає нозі.
Прив'язав калитку до ноги пегаса
автор-гультіпака, замовляє квасу.

Ну, я а прозріла - та й пішла далеко.
При дорозі мливо, людолови, млеко.

Щось покласти мушу край дзвінкої брами.
Амфори високі - цапики лобами...

2

Розігнала гномів... Склеїла лілову.
В льолі - між лаванди - колисаю мову.
Принесла павиця лазурову фішку.
Слимачком-титаном креслиться доріжка.

Не піду пунктиром, бо непевно-слизько.
Ягідно-ожинна шерехтіє низка.

3

З лупою, лорнетом не шукайте, друзі,
сайтових особин, що пили не смузі...
Вірші - це ж полотна, співні панорми.
У моїх не миють сонні мами рами.

2019

Питаєш чом мовчу?.. Я здобула
в мовчанні досі незбангенну силу.
Нетребне говоріння підкосило
дівчисько глупе, щире на слова,
що втоптані у споконвічний порох
струхлявілих від глуму марних фраз,
звітріли, обезличилися враз,
як зайвину поглинув спраглий морок.

2018

"Мовчання - золото" - так хтось колись сказав,
Цей мудрий вислів треба пам"ятати
І балачками всім не набридати,
Краще буде тоді мені і вам.

Що ж тоді срібло ви мені скажіть,
Підтримка це і вчасна допомога,
Але без зайвих пафосних теж слів,
Та не чекати дяки ні від кого.

Ваш добрий вчинок завжди бачить Бог
Й сторицею за це Він вам віддячить.
Побільше справ і менше балачок,
Тоді усі вас будуть поважати.

2019 р.

Ох і лютий поетів гурт!
Той сокиру несе, той лопату.
Критикана загнали в кут,
За пиху надійшла розплата.

Ухопили мене за хвоста
Та із неба жбурнули в яму:
- Хай очуняє "суперстар"
Та почистить зубиська й карму!

Із Парнасу в болото"Плюх!",
Злиплась шерсть на змокрілій шубі.
Зустрічає дзуміння мух
І сестричок період шлюбний.

Хоч усіх і переказив,
Обійшлось цього разу без яду.
Більш не буду - клянусь усім -
Підгризати поетів ззаду.

01.01.2019р.

Кровосис

Не можуть критикани жить без крові,
І я сьогодні декого вкусив.
А поетеси вельми гонорові,
В усіх у стелю встромлені носи.

У їх творіннях ніц немає вади,
Бо кожне слово - вічності ковток.
Тому до них підкрадуюсь іззаду,
У дар небес встромляю хоботок.

В живиці є усе: Ерато стогін,
Хвалебні гімни, лірика щемка.
Обкусані у сонетярок ноги,
В ронделеплеток гузна у дірках.

Сисун ще той! Труйний язик в щелепах
Щоденно плеще гумором усмак.
Летять прокляття та плачі до неба,
Свербіж пиху до сказу аж дійма.

Від мене харапудяться таланти,
Не кличуть читачі "Віват! На біс!".
А, може, браття, досить кров смоктати,
Водицею із крана обійтись?

04.01.2019 р.

Я вишиваю ниткою безсоння
цнотливий ранок, знову наче вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь -
хрупкий, сором'язливий і тендітний.
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістав ключі Дажбог золоточолий,
розчісує ланам пшеничні вуса.

Я вишиваю нитками...

1

Без ноги йде вояка із посохом,
Сивий чуб замітає чоло.
Оминаю каліку із острахом,
І веселощів як не було.

Для держави солдатики - гвинтики,
Той - з Таращі. а той - із Прилук.
Йду до лазні. Під пахвою віники,
Треба змити кровицю із рук.

Думав, душу очорнену вимию,
Взяв із церкви святої води.
Та прикутий до спогадів линвою,
Де в бою умирали брати.

На стільниці калинова китиця,
Друг на фронті лежить у рову...
Льодом вкрилося озеро Вирлиця:
Я під кригою, мертвий, живу.

2
Не дивлюсь крізь рожевії скельця
На цей світ, бо уже у літах.
Колючки виростають із серця,
Бо там біль зачаївся і страх.

А на Сході орда виє люта,
Рве неспокій (у цьому вся суть)
За майбутнє, якого не буде,
За минуле, яке украдуть.

04.01.2018р