Впадає ця річка у море.
Охоча вона до злиття.
Наповнена,в щасті і горі.
Таке, мабуть, має життя.

А море – воно величаве!
У водах своїх крижаних
Розтопить журбу і печалі.
Зігріється сонцем у них.

Де ж річка,була невеличка?
Пірнаючи в хвилі,біжить.
І миле її,гарне личко.
У щастя порине на мить.

11.06.2018
Свидетельство о публикации №118061103903

* * *

Протягом тривалого часу
житиму з клеймом недосяжного.
(Хвилі вже прогрілись, напевно –
і чекають,
доки
пірну).
Хто там зажуривсь? Не печалься!
Публіка поважна уся вже там.
(Я, щоб не впізнали, допетрав:
взяв – та і підстригся «під нуль»).

…Що ви, тут, солодкі, забули?
Філію давно ліквідовано.
Тобто, ні копійки немає
в дюжині стільців чи канап.
Бачите: нещасні бабуні
теж сюди приперлись по долари.
Ви їм повідомте: «Намарно.
Влада перекрила канал.»

Стомлені колеса, крутіться!
Рухатися далі і далі нам.
Чесно? Я не можу сказати,
чи достатньо сили в мені.
Руку переможцю потисне
той, хто опинявсь у нокдаунах.
І підпалить, гріючись, запит
визнаний безгрішним
міністр.

В ній згас вогонь. Вона померла,
Хоч тілом ще була жива.
Її нескорена Говерла
Шпилем уп'ялась у слова.

Не стало сліз. Закам'яніла.
Зів'яла. Змовкла назавжди.
Здолати серцем не зуміла
Непереможної орди.

Злилась із натовпом сп'янілим
У зазомбовані рядки.
Колись була єдиним цілим,
Та розлетілась на друзки.

Заблукаю в тобі перед досвітком,
обернусь на ласкаву зорю,
запаливши ледь вичутим доторком
розколисану душу твою.

Пригорнуся до неї розніжено -
так у щасті іще один день
світлорусопухнастими віями
до моєї щоки доторкне.

І допоки за сонними шторами
сонце місто будити зачне,
розмалюю тремкими узорами
щось між нами таке неземне.

7.06.18 р.

Розтрощена. Розбита.
Знецінена украй.
Рікою з бруду вмита.
Болить,кровить -- нехай!

Всміхнусь. Сховаю сльози.
Хай думають -- свята!
Не дістають погрози
До висоти хреста.

Минеться. Чи зумію
Із дна -- до перемог?
Загину чи вцілію --
Це знає тільки Бог.

Хтось виліпив місяць
Із меду липи.
Поліз до неба
Його почепити.

І з нього стікали
Медові краплинки -
Засяяли рясно
Солодкі зіринки.

Льодяники з липи:
Жовтенькі, духм'яні,
Червневий дарунок
Для ніченькомами.

Боролась. Довго. Не здавалась.
Йшла проти зброї голіруч.
Із катом сам-на-сам зосталась,
А він щораз скидав із круч.

Вставала. Голову здіймала
До ще не бачених висот.
Трави м'якенької шукала,
Та полум'ям колов осот.

Марніла. Танула від спеки
У найжорстокіший мороз.
Не помічала небезпеки
Між наростаючих загроз.

Ридала. Прагнучи любові,
Відкрила серця наготу.
Єство здираючи до крові,
Забула геть про німоту.

Змирилась. Відчай-безнадія
Здолали непоборний страх.
Померла недосяжна мрія
Із кислотою на вустах.

Коли відкрились очі,
Нема чого боятись.
Світанок проти ночі --
Куди вже їй змагатись.

Пітьма здіймає крила,
Щоб тінню охопити.
Не знає: їй несила
Світанок засліпити.

Її очам не видно
Крізь прірву порожнечі:
Змагатись не солідно
За неістотні речі.

Розвиднілось. Світає.
У зла -- одна дорога.
Завжди перемагає,
Хто в серці має Бога.

Замовкнути...
Сподобитись на тишу.
Утнути - що ніколи не було...
Надворі ніч...
І вітер не колише...
Німує мить...
Нічне небесне тло
сприяє мовчазній несловомові,
та думка не мовчить:
снує-снує...
Емоція -
розляпка кольорова -
на біле чорним у рядки стає...
Для чого? -
запитаюся у неба.
Воно й не кліпне -
хмари угорі
закрили простір
в собі і до себе:
Бо є...

2018

Не заживають наші рани.
Летять у небі журавлі,
а молодого ветерана
везуть до рідної землі.
Його матуся проводжала,
Пишалася уся рідня.
А мила так його чекала!
І не діждалась того дня.
У караулі на колінах
стоять селяни без шапок.
Мале село – надійна зміна,
допоки є бодай куток.
Невтішні вдови йдуть полями
і дивляться із-під руки,
чи не вертають журавлями,
убиті їхні вояки.
Вони не стали на коліна
і виконали заповіт.
Іде у вічності по мінах
цвіт нації – наш юний квіт.

 06/18

У перемоги – два боки медалі.
Ведуть любов і віра до мети,
і є надія, що підемо далі,
аби з низин сягати висоти.

                 І я іду своїми берегами,
              а наді мною білі журавлі
     курличуть заповіт моєї мами
         мені живому на моїй землі:

- Умій оберігати і давати
усе хороше, що у тебе є,
як і тобі дає Вітчизна-мати
обіцяне, заслужене, твоє.

На цій землі, де є ще окупанти,
у кожного ілюзія своя.
Але уміймо оволодівати
оазою земного житія.

У білому волаючому світі
ще шаленіють зайди-вороги,
і материнські давні заповіти –
це наші обереги-береги.

           Тому й іду своїми берегами.
               А наді мною білі журавлі
     несуть жалі до вирію, до мами,
                 яка чекає миру на землі.
 
06.2018

***трохи іронічне, трохи історичне***

*історична довідка. Римський імператор Нерон їздив до Афін (культурного центру Римської імперії) на поетичні змагання і перемагав на них. Світоній, інші джерела*

Ой як сурми когорт бойові заревіли,
Непохитної величі Риму краса!
Це сенатори римські у путь відрядили
Імператора... В Греції йде фестиваль.

Світ великий... Та плескають весла галери...
І на морі поганий мобільний зв"язок...
-Як себе почувають коханки-гетери?..-
Про усіх піклуватись набридливо, блін...

Син Богів (всиновили, то їжте!.. Хай очі...)
У простій одежині (ну... Скромний дрес-код)
Сам Нерон репетирує, вірші шепоче.
Фестиваль поетичний. В Афінах арт-центр.

Вітер дме в паруси, корабель підганяє,
Згідно Пушкіна текстів... Ой!.. Інші ж часи!..
Ось і зустріч. І пічку Нерон колупає,
Мов засватана дівка... Бо прийнято ж так...

А на фесті вже судді місця розділили
І вінків нав"язали. Хтось їстиме суп
Без лаврушки. Лаврушку усю закупили
По базарах. Своїх протеже вшанувать.

Як же судді ті очі од дива "роззули"-
Хоч би хто попередив!.. Хоч хто б подзвонив!..-
Що учасник Нерон "набиватиме гулі"
На загальних засадах... Ну що тут робить?..

Як йому пояснити, що згідно закону
Запізнився... У списках такого нема...
-Он позаду стоять шість когорт легіону.
Не заваджу?- зі смутком питає Нерон...
...............................................
Велелюдно у Римі Нерона вітали.
-Аве, Цезарю!!! Це небувалий тріумф!!!
Вінценосний зібрав всі вінки фестивалю!
...Від ваги колісниці зламалася вісь...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118052700741

Мова

П'яниця лається з баюри,
Від оковитої шиза.
Мовчу, коли балака дурень,
Інакше бевзем стану сам.

А матюки уста розверзли,
Колінцем врізали новим.
А мо', порядні лиш тверезі,
А цей - босяк, не херувим.

Сів у маршрутку - в'януть вуха,
Кляне панянка - не алкаш:
Із рота вилітають мухи -
Спинити зась - ввійшла у раж.

А поруч шпрехає дитятко,
Бабуню посилає на...
Коли мовчить - усе в порядку,
Говорить - розуму нема.

Підходити боюся ближче -
Отрута крапле з язика.
Онучок грається у "Witcher",
І мова як у відьмака.

10.06.2018.


Witcher" - (англ. відьмак) кривава комп'ютерна гра, одна з найкращих у світі в своєму жанрі.

Хома

Істину втопили у вині,
Мудрість заховалася у дірку.
Бач,- повзе мураха по стіні,
Клацають жувала без зупинки?

Хоче їсти, чує павука,
Корму у норі чекає матка.
Преться люд у рай без повідка,
Чи у пекло попереду татка.

Арахніду кузька - бутерброд,
Ангельським чортам пожива - люди.
А мені потрібно на город,
Я - Хома, обходжуся без чуда.

Піп щебече: "Віруй і плати!
А інакше - казани гарячі!".
На спасіння просить золотий -
Дай лукавцю, й не очікуй здачі.

В церкві на губі лабає дяк,
Я ж - земельку засіваю житом.
Вірую у жінку і шмурдяк:
Мавка - рай, а пекло - оковита.

10.06.2018р.

Сльоза – то тихий зойк душі,
який словами важко передати,
то відчаю гірко-солоні шати
і розпачу шляхетні кунтуші.

Сльоза – уранішня роса,
що щедро омиває спрагле серце
і у потоці невимовних герців,
підносить душу прямо в небеса.

Сльоза – немов рідкий кришталь,
змиває смуток і гіркі образи,
у мрії застигає, як алмази,
що ніби масло розрізають сталь!

Гірка сльоза – це кров душі,
така прозора, кришталево-чиста.
На ній поети місять своє тісто
і нею пишуться вірші…

Кинута дружина заколише кицю...
Муж пішов до юнки - це наснажно й ницо.
На серванті фото: ще у парі... море...
Біс гріхи у пеклі зважить-проговорить.

Ритвини кохання. Сливи піднебесні.
Шепче сива жінка: "...вибачу... воскресни!".
Осудили люди, кажуть - винна трішки.
Носить жаль пекучий, заливає в діжку.

Витіка водичка...
Бовваніє Лета.
Компонує жінка віршики-букети...

Стрічечки на призьбі, ще міцненька хата.
Будячки шерхочуть... Мальви пелехаті.


2018

 
Зауважив, собі зауважив ~ диви
Як усе назагал пісня
Чи пролитий гас, а чи сплін у трубі
& Ніде нікуди не дінься

Марнувати слова, сумовиті навскіс
До смаку рихтувати мушлі
Не лихварити, не зростати у зріст
Не навіювати зворушень


Кіч ліричний у пієтичну ніч
Відпочинку після турботи
Хмари ~ тіні & молодик льодяний
Напівмороків теж достоту

Десь неквапно зникають імпресії літ
Неповинні, у сенсі, без ради
& Чумацький стікс у небесній землі
Ледь збагненні вістить принади




 

А ми з тобою ніби вже мудріші.
Ступаємо по лезу невагомо.
Напружену розламуємо тишу.
Ми вітру довіряємо прудкому.
Заштопуємо знічені вітрила.
Завбачуємо виважену правду.
А ми з тобою ніби вже щасливі.
Ми знаємо, що сонце вийде завтра…
08.06.2018

Гідра корупції - саме у владі.
Проти народу скоїла зраду.
Суд, прокурори підвладні наказам
Перших осіб, діють злочини разом.

Скільки ж терпіти безчинство, свавілля.
Дуже цікаво, чи є в світі зілля,
Щоби зцілити ці душі продажні,
Вирвати пазуру їх епатажну.

Гальма відсутні, швидкість шалена.
Завжди в дорозі їм світло «зелене»!
Статки нарощують: мало все,мало!
Темні часи в Україні настали!

Крим віддали, а Донбас у вогні!
Скільки загиблих в злочинній війні?
Другий майдан нам не дав результату.
Бідний народ став ще більше страждати!

Ціни страшні, вже субсидій немає.
Ситий голодному все дошкуляє.
Плаче народ і сміється нервово!
Вже розлучатися люди готові.

Треба ж було, так усе занедбати!
Кличуть до себе пройдисвітів грати!
Вибори – тільки у них і спасіння.
Може, дійдЕмо тоді розуміння.

Очі відкрийте, йдучи з бюлетенем.
Думайте, друзі, про власні кишені!

09.06.2018

Пливе в карміні сонячних сходин
по бруку Львова аргентинський вечір -
над суєтою, втомою судин
тремка надаритмія кровотечі,
мелодія пробуджених клітин,
смаки мигдалю, кольори вина,
зустрічні зори, півтони любові:
я не один, і ти вже не одна -
дві лінії в одній танцебудові, ((
в якій щемить на двох вся мить земна.

О зупинися час!
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn бентежний,
світла цинамон.

Ти - скрипка, рухи, подихи смичка,
а я - мотиви, простір, і звертання,
уваги врівноваженість рвучка
до злету від земного обертання
твоїх чуттів тонкого каблучка.
І пауза. Затакт. Акорду крок,
немов красі лише ми у покорі,
немов завжди триватиме танок,
і сяятимуть вічно танго зорі, -
лиш музика, ні згадок, ні думок!

Не зупиняйся час.
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn духмяний,
ночі цинамон!

 
огневі палітри позбавлені
інфрачервоного спектра
потвори намарені лавкрафтом
гротески без пам’яті предків
 
у магії спалахах магнію
едіп ув обіймах електри
оздоби над міру вражаючі
деталізація екстра
 
фрагменти злостиві & ряжені
синкопи безтямного скерцо
крізь прірви що перечіпляються в
 
зірниці прийдешнього пекла
& мови врочисто безжалісні
що їм ні до чого переклад
 
 
 
 
 
 
 
 

З видом юдейським, на жаль, я не юдей.
І не тому що хрещений.
Просто , як мені здається, не та ментальність.
І справді, попрощавшись, як англієць, негайно ж зникаю,
а не стовбичу в дверях ще з годину.
Не жестикулюю попід носом співрозмовника.
Не кричу на мінімальній відстані.
Не гукаю, а сам іду до того, хто мені потрібен.
Уже в Ізраїлі зайшов якогось разу в синагогу
i здивувався, що нема в ній , як у церкві,.. святості:
одні сидять, інші шпацерують, розмовляючи.
Чому це так, збагнув, занурившись в іврит,
де на відміну од грецької , звідки походить «синагога»
просто як«зібрання», в івриті це «дім зібрання»,
де можна зустрітись з товариством,
погомоніти про життя , а вже потім помолитись.
Ніхто мені не доріка, що не ходжу в синагогу,
хоча й запитують бува : «Ти сфараді чи ашкеназі?»
Одбуваюсь буденним: «Ані масорті»,
Себто такий, хто дотримується приписів юдейських.
Адже й справді, як і ті, хто запитує, молюсь щоранку
молитвами, котрі так густо пересипані Псалмами.

А я сьогодні ночував у мами...
Дитям малим по ніжність і любов
В обійми теплі вечора прийшов.
Яке це щастя- ночувать у мами!..

А вечір так поволі догорав
І не хотів у темряву спливати...
Мов у дитинстві, поправляла мати
Мені подушку, щоб зручніше спав...

А ранок запалився у журбі.
Я мав іти стежиною своєю.
Я був у мами... Я втішався нею...
Помилуй, Боже!.. Дякую тобі!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118060709335

В гіллі дерева, у кроні,
причаїлася ворона.
Як дозорні всіх віків –
виглядає простаків.
Хтось замешкається трішки –
враз вона, немов мартишка,
підлетить і дуже хвацько
відбере яскраву цяцьку
та мерщій несе до схрону.
Хитра – злодійка ворона!

Стоїть висока, ніби шафа,
під пальмою струнка жирафа.
Листочки з дерева зриває
й хмаринок ріжками сягає.

В красуні гарні, довгі ноги,
мандрує вільно без дороги.
А шию щоб обпеленать,
потрібен шалик метрів п‘ять.

Усе життя вона гуляє
і не лягає ні на мить.
На ніжках навіть спочиває,
бо стоячи жирафа спить.

Живе у лісі хитра лиска,
в норі у неї там прописка.
Туди несе вона курчат
для ще маленьких лисенят.

Руду й пухнату шубу має,
хвостом сліди всі замітає.
На зайчика й мишок полює,
а во́вка – здобиччю частує.

До курника біжить щоночі,
бо півника піймати хоче.
Стемніло й злодійка руда –
уже з-за тину вигляда.

Тому вночі Бровко не спить,
він хитру злодійку провчить –
мерщій прогонить аж до дуба
і та втече латати шубу.

Непо́квапом іду у пізню осінь
тобі назустріч, крізь холодний вітер.
Зимові роси миють ноги босі,
усе лихе із пам’яті я витер.

Уже іду до тебе я крізь роки,
туман, негоду, стужі, буревії…
Відлунюють, як дзвони, лише кроки,
але замовкли юності надії.

Останнє листя долу опадає
і хороводить у повітрі чистім.
Іду до тебе тихо виднокраєм,
як і тоді – карпатським падолистом.

Мене несе стрімка гірська уява,
до Синевиру лину водоспадом.
У думах знову дівчина русява,
а я іду крізь осінь листопадом…

Мене шукай, де відізвався вечір
На стишені слова, емоції, думки.
Нам буде знову тісно, і, до речі,
Бажання пристрасні рвонуться напрямки.

І, нібито всесвітня, насолода
Нас, упокорених, доречно поведе
У хатку, ту, що у кінці городу,
І сто жмень радості притисне до грудей.

Прошелещу підсохлим дивним листям,
Прошепочу: в небаченій облозі ми…
І що тобі? Посмійся. Розізлися!
Глибокі очі бачу не твої − пітьми.

І ми удвох уперто й несвідомо
В надію, що остання, знову проросли.
Не десь в Опішні, а чи Оклахомі,−
Удома, де калинонька, бусли

І рідко сум полонить. Заховайся!
Давай же вип’ємо свою тривку вину.
Вона легка, як хліба півокрайця,
Вона важка, як шепіт полину.

Насправді це − свята пора таїння,
Де ми удвох на тлі життя, небес…
А далі − так, так, − дощ, як те насіння.
До нас у нього вічний інтерес.

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Так смішно і сумно, не друже, так лунко з порóжна...
Так хитко і ветхо на сім шашелéвім містку...
Були ми з тобою спочатку ніким, а відтак - подорожні -
пліч-ó-пліч долали недружби примарну ріку,
бравурних ілюзій... а може і навіть амбіцій.
Несли нас потоки, а ми, нахапавшись води,
ще міряли броди, а вже журавлі та синиці
давались у руки, упавши на наші сліди.
Кого тобі баглось? Кому пасувалася клітка?
Опалі пір'їни стелили на землю печаль...
Тобі ж не терпілось вдягнути здобуті лелітки
і перехилити святий, як здавалось, грааль...

Журавоньку білий - ти вільний і гордий, як небо!..
Душа не захланна - тебе відпускаю - лети!
Пташáтко дрібненьке й тебе відпускаю від себе:
неволити волю - губити невинні світи...
Мій н éдруже дивний... Й тебе відпускаю - навіки.
У серці ні туги, ні жáлю й ні сліду зітхань.
Як дружба існує - вона ластівками без ліку
в душі загніздиться з напоєних сонцем світань...

Я по тобі сумую, юродиво
Оці слова виштовхую із рота,
Містечко наше, стомлено-красиве,
Стягає простір й продає за долар...
Усе мине опісля як згодяться
Тобі за літо витрибеньки в тісті.
Я тяжко так сумую, добрим часом,
Від ревнощів розносить геть за місто;
В річищі, край господи, тоне правда,
Про те що я не хтіла досі вабить
Твої неквапні очі післязавтра.
Я по тобі сумую без підстави.

06.06.18.

 
червлений червень сокровенний знак
на яшмово-серпанкових містах
безладне марево & що за ним ~ хто зна
твій млосний демон-охоронець мрій
чиї думки як вицвіла вода
недбало здмухує неявних комарів
& навстіж двері у свічадні дні
хлипкий хлопчак соромиться дівчат
& мчить на дідовім ровері мов дурний
в його саду злотіюча іржа
гнилий бетон у сонячнім вапні
скарби склозвалища поважливо блищать
узвар небесний ллється крізь дахи
& колір затерпає ніби смак
пригод обіцянки у спізненні лихім
якби прочинена душі тюрма
& плине ранній літній ранок тим
в дрімоті відчуттів розгубленим дитям
усе гортаючи назад життя
в примарливому дрейфові міськім
провулками у тьмяновогких вічах брам
& над асфальтом свіжоніжний дим
твій перехожий тип зникає сам
& одкровення пломеніючі сліди
миттєвості зринають зусібіч
за стрічнім рогом вулиці невдах
а там ~ у сяйно-попелястій ворожбі
чар літеплий & час тремкий що птах
журне дитя в очікуванні див ~
твоє покликання & вибір назавжди




 

1

Діагнози - на обличчі
Землячка тупа за край.
Мовчати мені не личить.
Згадала кіно "Банзай"...

Не стріти таку в Одесі:
пливе десь по Ворсклі... тут.
І хвалить її Телесик -
за сало, городній труд.

Вона мене вчить говірки -
і певна, що глузду саж.
Наснилась та сіра Вірка,
тремтить у диму плюмаж...

2

Колючі гілки акацій.
Кумівства жовтавий лій...
Так тихо в моїм палаці...
А муза кричить: "Наглій!

Ти можеш, ти мусиш, Майє...
Ти їм улаштуй лікнеп".
..............................
Подолком (лечу...) майталаю...
Скавчить прибазарний реп...

3

Посію насіння гостре.
Чи зійде... рілля суха.
Повсюдоньки Cosa Nostra.
Отара веде пастуха...


2018

Не сердся, струнка маракуйо!
Не дуйся, гостренький мій перчик!
Давай у вуста поцілую,
Чи ніжку гладеньку попещу.

Хай все, що стривожило серце
Злітає насінням кульбаби.
Я мудрий, неначе Гельвецій,
А в ліжку - Амур вельми зграбний.

Вуста розкопилюй хутенько,
Бач - руця повзе під запаску...
Витягують гнів твій обценьки
Моєї уваги та ласки.

Поблимай, кохана, привітно,
Не чмихай ображено носом.
Глянь - киця дрімає окітна..
То що - може приндитись досить?

Тулися до мене поближче,
Отак як учора на лузі.
Давай но задуємо свічі...
Всміхаєшся? Отже ми друзі!

06.06.2018р.

Підкажіть!

Які жінки найкращі - мо', білявки?
Заплутався - ніяк не доберу.
Губами доторкаюся до мавки -
Лежить красуня, мов холодний труп.

Трапляється - на вигляд пришелепа,
Картоплю тільки бачить у жуках.
А шалом аж добризкує до неба!
Розбурхає й столітнього дідка!

А ця? Начебто з виду Афродіта,
Опуклості - аж вирячив баньки.
Як тільки пупа хочу їй зігріти -
У відповідь лунають хропаки.

Одна на одну діви геть не схожі -
Костисті є, і булочки м'які.
А, може, тільки ті жінки хороші,
Які не сплять в обіймах мужиків?

06.06.2018р.

Порча

Неначе хтось навів навмисно порчу,
Відправив на курорт на тиждень друг...
Вертатись з Еміратів я не хочу!
Сподобалося, браття, просто "Ух!".

Дівуля розминала зранку п'яти,
На пляжі - опахало і гамак.
Удома ж - тля, нахабні колоради,
На полі із сапою краков'як.

Правителю скомпонував цидулку,
Коли писав - аж скрапнула сльоза.
"Бажаю політичного притулку!
Рятуйте! Вдома теща загриза!".

Уранці мускулисті поліцаї
За вухо відвели до літака.
Що за народ! Поганці! Краснобаї!
Не вірять українським мужикам!

Захряснулася хвіртка. Лев у клітці.
Жінки стрічають - у руках дрючки.
Кабанчики рохкочуть у повітці,
На мене піднімають п'ятачки.

06.06.2018р.

Не хвалися ти завтрашнім днем,
бо не знаєш ,що день той породить.
Чи співатимеш гучно пісень,
чи печалі сльозу тихо зрониш.

Все минає,життя відліта,
наче іскри,в безмежжя прозоре.
У жита заховались літа
і принишкли в глибокій розорі.

Що посіяли -те і пожнем,
нива колосом низько додолу.
Не хвалися ти завтрашнім днем,
день прийдешній у Божій долоні.

06.06.18.

ЗОЙК

Ми розкохалися як серця зойк – миттєво.
Пропульсували марафон той, наче спринт.
Зірвали спільні вени враз і пожиттєво,
Розтро́щивши любовний лабіринт
До підмурівка. Біль – це не суттєво!
Вона як перша кров, як вічна гра у флірт
Різдва зі Смертю – ось, що є чуттєво,
А не оманливий і пристрасний репринт!

Павло Гай-Нижник
5 червня 2018 р.

Під смарагдовим склепінням,
У смарагдовій траві
Я смарагдове проміння
Легким* поглядом ловив.

Зелен-вітром розповиті,
Віти зелено цвіли.
У смарагдовому літі
Виглядало з-під поли,

І стелило світлотіні,
Бризки усмішок ясні,
Із салатовим відтінком -
Сонце кидало мені.

Чарами до оніміння
Сповивали у траві,
Мов коштовного каміння –
Диво-сяяння живі!

5.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Є у житті головний персонаж.
Хто ж він такий, швидкоплинний для нас?
Може зимовий чи літній пейзаж?!
Ні! Це неспинний,крокуючий час.

Рани лікує, не так вже болять.
Може привести навіть до тями.
Діла йому нема до проклять.
Здатний стирати в’їдливі плями.

Згадку про смерть заспокоює час.
Щастя наблизить,радісну звістку
Настрою хвиля зміниться враз.
Знову життя набирається змісту.

Він у житті головний персонаж:
Все віддаляється, плине наш час.
Зрілістю вміло поповнить багаж.
Любить сюрпризи нести повсякчас.

Наче осяяний мудрістю птах,
Стрімко летить у роки і віки!
Тільки не знає зворотній він шлях.
Так не буває, щоби навпаки.
Всі ми підвладні йому навіки.
Вічно у небі лиш світять зірки!

05.06.2018

Нічка нанизує зорі в намисто -
Небо вдягає його урочисто.

Нічка сплітає майстерно мережки -
Небо вбирає хмаринні сережки.

Нічка майструє кулон золотавий -
Місяць у небі блищить величавий.

Нічка глядить ніжно світові в очі -
Хвилями море тихенько шепоче.

Лагідно ніченька світ обіймає -
Небо милується, Благословляє...

Вважав, дурний, війна - для всіх війна,
Очільник - на коні, у перших лавах.
Та влада пальці в дулю загина -
Із ворогом іде торгівля жвава.

Смердючий газ, вугілля, шоколад -
Широкий вибір! Люд гешефтам радий.
Навзаєм - у гробу - солдата шмат
Під канонаду вибухів снарядів.

В господі хазяйнує гвалтівник,
Приваблює ординця кров невинна.
Хохол розумний, торгувати звик,
Штовхвє ув обійми Україну.

У крамаря державності кермо,
Цукерка, наче кіл, стоїть у горлі.
Невже усе до краплі продамо -
Ні честі не залишиться, ні волі?

05.06.2018р.

Весело

Чому ж так "весело", братове?
Усе довкола - клас! Зер гут!
У Президента - дача нова,
У депутата - "тачок" гурт.

Міністр ухопив заводик,
Під поліцаєм - "шаурма".
А я відрощую животик,
Від пережору задрімав.

За пенсію на Марс літаю,
Получку роздаю бомжам...
Прокинувся - мене хитає,
Дивлюсь на світ - болить душа.

Мовчить зажурена громада,
TV показує муру.
І де тут вимисел, чи правда -
Уже ніяк не розберу.

05.06.2018р.

Болить

Кому й навіщо пишеться цей вірш,
Якщо у ньому глузду ні на йоту...
Казала неня: "Лишнє все відріж,
Зостав лиш голу правду для народу".

Вже скоро час до краю добіжить,
Пече тривога, бо немає миру.
Держава є. А звичаї - чужі:
Ординська мова, іорданська віра.

Єдиний Бог. А як нас розділив!
У кожному селі церков грибниці!
Ворушаться на Сході москалі,
Сподобалася їм хохляцька крівця.

А влада завела народ у тьму
І ссе громаду, мов павуччя муху.
Онукам залишаємо війну,
А на додачу - в головах розруху.

Попереду - розпродана земля,
Підуть із молотка сади й городи.
О, рідна Українонько моя!
Колиска підневільної голоти...

05.06.2018р.

Пахтить...

А деякі митці - м'якенький шовк,
Потрібні грошовиті меценати...
От щурик наполоханий й умовк -
До вуха долетіло слово "влада".

Сидить у шпарці тихо, не пищить,
А крихти пахнуть, хочеться пожерти...
Сумління шепче: "Заспокойся, цить!
Один лиш крок від слави і до смерті".

В корито скопом лізуть пацюки,
Попробуй доступись - з'їдять без солі.
Без премії з державної руки,
Неначе наркомани без уколів.

Мені ж хвали окови затісні,
Бо слухаюся голосу громади.
Прожити можна, друже, й без писні,
Якщо вже пигеш - не проси у влади.

05.06.2018р.

Вільний

Як і завжди був необережним,
Правду в очі - от і всі діла.
А розчарування як пожежа,
Щиру приязнь спалює дотла.

Не схотів і дрібки прибрехати,
Хоч язик, неначе помело.
І тепер нема у мене брата,
Чи його насправді й не було?

Доки слово крапало сиропом,
Правду, наче муху, придушив -
Був йому товаришем до гроба,
А тепер не рідний, а чужий.

Змию жирну сажу недомовок,
Власну душу вивільню з тюрми.
Почуваюсь, друзі, пречудово.
Спробуйте пожити без брехні.

05.06.2018р.

Пісня Життя… ці святкові пташині акорди,
що волають з вершин: «пробудись!»…
Посилає Зима, наче луни, розталі офорти:
– Мамо… мамо… прокинься
і дзвінко співай, як колись…

На Голоску* в ліску вже весна владарює, о диво –
геть же, геть, заметілі, щезайте і йдіть в небуття…

Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені голосом маминим Пісню Життя!..

Проспівай мені, мамо, лікуй і образи, і рани,
Наче воду цілющу на втомлені чола пролий…
Ця Зима промине - і Весна, наче пава, постане,
і народиться ранок… голублений і голубий…

Ми усі на Землі – в нетрях часу лишень подорожні –
Та в розкрилених наших дзвінких і квітучих устах
Зріють чари хмільні… і слова визрівають неложні…
І зринає у небо з’ясніле стривожений Птах…

На Голоску в ліску вже весна владарює, о диво! –
Вже й веснянка-паняночка,
наче лу́на з небес, з небуття…
Прикликаю тебе, пташко з Ирію, душко вразлива,
Проспівай мені вдосвіта зраночку
Пісню Життя!..

– Гей, веснянко-паняночко, у рожевім серпаночку,
пробуди мою мамочку – з небуття у буття…

…Вдосвіта зраночку
прощебечи мені, мамочко,
Пісню Життя:

«Ку-ку, ку-ку, птичко мала,
Ти нам співала, правду сказала,
Зникла, зникла, зникла Зима».


5 червня 2018

Тонке й оголене стебло.
Над ним безжалісно занесена рука.
І неважливо, що було,
Важливо, - що немає вороття.
Один чіткий
нестриманий удар!
І чути: обірвалося життя...
Ти зберегти, здавалося, хотів
Для вічності її ім’я.
Її нетлінний ніжний цвіт
Лишив у склянці на столі.
Для неї ж зупинився цілий світ!
А ти зі смерті довго ще радів...

У прийдешньому, через сто років від теперішнього дня, ким ти будеш, читач віршів, що залишаться від мене? У прийдешнє, через сто років від теперішнього дня, чи вдасться їм донести частинку моїх світанків, кипіння крові моєї, і спів птахів, і радість весни, і свіжість квітів, подарованих мені, і дивні сни, і річки любові? Чи збережуть пісні мене в прийдешньому, через сто років від теперішнього дня?
Не знаю, і все ж, друг, ті двері, що виходить на південь, відчини; присядь біля вікна, а потім, далі завісивши серпанком мрії, згадай про те, що в минулому, до тебе рівно за сто років, неспокійний радісний трепет, залишивши безодню небес, до серця землі припав, привітом її зігрітий. І тоді ж, звільнений приходом весни з пут, захмелілий, божевільний, самий нетерплячий на світі вітер, що несе на крилах пилок і запах квітів, південний вітер налетів і змусив землю цвісти. У минулому, до тебе рівно за сто років, день був сонячний і чудовий, з душею, повною пісень, в світ тоді з'явився поет, він хотів, щоб слова, як квіти, цвіли, а любов зігрівала, як сонячне світло, в минулому, до тебе рівно за сто років.
У прийдешньому, через сто років від теперішнього дня, співаючий нові пісні поет, чи принесе в твій будинок привіт від мене і сьогоднішньої юної весни, щоб пісні моєї весняний струмок злився, брязкаючи, с биттям крові твоєї, з дзижчанням твоїх джмелів і з шелестом листя, що вабить мене в прийдешнє через сто років від теперішнього дня.
Рабіндранат Тагор
Переклала на українську мову 5.06.18 5.50

Поезія мені – уже не хобі.
Вона – манера усього життя!
Ковток води серед пустелі Гобі,
Чорнобиль із проектом «Укриття»…

Поезія – потреба говорити,
свої думки загалу донести.
Бо як без них у цьому світі жити?
Що на піску наводити мости…

Вона не тимчасова забаганка,
ліричність – повсякденний стан душі.
Поезія – дружина і коханка,
повітря, що спресоване в вірші!

Віки тому, у сиву давнину,
на світ людина вільною з’явилась,
щоб миру пізнавати таїну;
раділа сонцю, небу й геть не злилась.

Вклонялася вона своїм богам:
Сварожичу, Перуну чи Дажбогу…
До капища, що заміняло храм,
лежала нелегка її дорога.

Пройшли часи, пролинули віки,
десятки й сотні літ уже минуло.
Змінилось все, не ті тепер роки –
любов і щирість в підлості втонули…

Душа моя зажурена болить,
що правлять світом зовсім інші боги.
Замінюють невірні їх за мить
й слов’яни вже забули про Сварога…

Відчути хочу свіжість чебрецю
й духмяну прохолоду рути-м’яти.
Вві сні я часто бачу казку цю,
яку нізащо часу не відняти.

Чому рабом повинен хтось рости
й духовного у чім причина панства?
Скидаю в прірву всіх церков хрести
і тим руйную сам фундамент рабства!

Якщо в твоїй душі багатий світ,
він завжди переможе підлу хтивість.
Здолають безліч незборимих бід
добро, любов свята і справедливість!

Переконати я нікого не берусь,
та завше, вирушаючи в дорогу,
схиляю голову і подумки молюсь,
а не спішу чужу вдягати тогу.

І повернувшись з мандрів, зазвичай,
як пілігрим до отчого порогу,
у благодаті рину знов ручай –
молюсь одному у всім світі Богу!

Я повертаю пам’ять родову,
рішуче відхиливши штучну ширму.
Творцю дивлюсь у вічі й тим живу,
а весь непотріб без жалю – у вирву!

02.96.2018

Вітер липам заплете зелені коси,
Проспіває невигадливий мотив,
Вернемось сюди в якусь із сотень осінь,
Вернемось сюди в сезон холодних злив.

Небо ліпить Єв ще із сузір'їв ребер,
Та усе скінчиться, літо все ж мине.
Схочу заховатись якось я від тебе,
Якось ти забудеш, де знайти мене.

У чиїмсь житті настане просто осінь.
В нашім - це сезон прощальних надто злив.
Розплітатиму я липам жовті коси,
Ти ж, мабуть, сумний співатимеш мотив.

2018

Розпач і туга – змарнований час.
Відлік збагнути його неможливо.
Бідкаюсь в злиднях щодня, повсякчас.
Втрат було надто багато журливих.

Де ж та осяяна зоряна мить?
Важко відчути свою неспроможність.
Тяжко, нестерпно серденько болить.
Це зрозуміє далеко не кожний.

Наче завіса нічна пролягла.
Смуток в думках, відганяю тривогу.
Творчу стежину я, мабуть, знайшла.
Нею крокую й віддячую Богу!

04.06.2018
Свидетельство о публикации №118060408896

 
усе друзяко мрії мрії
неперевершений джекпот
відлуння десь~ високих нот
у етернальному ефірі
 
ступати легко без турбот
над кістяки й суціль поцвілі
пінапи правильні настінні
застигле бурштином село
 
у креденсах чиїсь жабо
сливе шекспіра не слабо
хіба пропав пияк завсідний
 
а в полі благодать їй ~ бо
прямують від щедрот посіви в
синь вітрову на позитиві
 
 
 
 
 
 
 
 

Сміх і гріх! Побився за поези!
Збаглося творити під ларком.
Вискочив мужик злегка тверезий,
Каже: - Геть! Торгую тут пивком!

Думав, що втечу стрімкою тінню...
Я ж не тільки дядько-поліглот:
З розвороту "замочив у диню",
На додачу - хук і аперкот.

Не народ пішов, а орки злобні.
Карате займаюсь - час такий.
Кулаки у мене, наче довбні,
Не у моді нині здохляки.

А якщо видригується рима,
Строфи як собачі ковтуни -
Ти сиди тихенько і не блимай,
Винуватим будеш без вини.

Вулицею суне книжна миша,
Мій товариш - знатний сонетяр.
Не чіпай поета! Бо заріже!
Чуєш, крук із дуба каже "Кар-р-р-!"?

Вдома вірша допишу про маки,
Закручу словесний пірует.
У торбині - гирі та нунчаки:
Я - сучасний, київський поет.

04.06.2018р.

Не біда!

Гурман щодня куштує ескалоп,
Пацяті січка падає у ночви.
Воно було маленьке. Підросло.
Тепер на світ ображено рохкоче.

Живуть разом у спільному дворі,
Пан - у світлиці, кнур - в хліву, де миші.
Свиню цінують тільки за жири,
А візаві за те, що пише вірші.

Написано: Вбивати - смертний гріх!",
Проте людині багнеться пожерти:
Щодня до рота пхає він живих,
Щоб крапали з руки сонети мертві.

Ну чим погані для котлет кицьки?
Чи пес, який куняє під парканом?
Так ні - іде свиня на шашлики :
І де тут справедливість окаянна?

Прийшов різник. Тварині буде швах,
Заточує об камінь ніж фартовий...
Застряг свинячий хрящик у зубах -
Та не біда, бо вірш уже готовий.

04.06.2018р.

"Никто не должен умирать?"
(вірша)

Фінал - холодне ложе,
Кінчається дорога.
Коли загине в'язень -
Спустішає тюрма.

Померти мусить кожен,
Хто вірує у Бога -
І атеїст затятий,
Й нехрещений Хома.

Мокриці - у шпаринах,
Герой - на полі бою.
А трудівник-дідуньо -
З косою у руці.

Усім - шматок сатину,
А піп за аналоєм
Читатиме молитву -
Хай слухають людці.

Мені Пегас одміряв
Життя Мафусаїла.
Пишу чудовні вірші -
Дивується товпа.

Бажаю перемир'я -
Боротися несила.
Я ж - мудрочола діва,
Хай дурень погиба.

Ловкенько на папері,
Слова - пахке повидло.
Обарвлено віршата
Сяйнистим кумачем.

Дивлюсь - а смерть у двері
Встромляє косу підло:
Не буде маршу слави -
Лягла поміж нікчем...

04.06.2018р.


Спокута

В усіх, хто любить дів тяжка судьба,
Ні на землі покою, ні на небі.
Скопитився нарешті я! Ти ба!
Обстригли півню гонористий гребінь.

В чистилищі - Петро й кагал чортів.
На терезах - гріхи й хороші справи.
Петро питає: - Ти блудив?
- Блудив
- Чи з багатьма?
- Голубоньок орава...

- Насилував?
- Та Бог із Вами! Ні!
Все полюбовно! Я - галантний мачо.
- Чому ж тоді стоїш такий сумний?
- Образив жінку. В ліжку зараз плаче.

Написано "Люби сиріт, удів'...
Ласкавець я, а не маньяк голодний .
Монахиню утішити хотів,
Аж тут "бабах" - і я трупак холодний!

Еге, козаче,- наробив ти лих,
Чинити так із сестрами негоже.
Шуруй назад спокутувати гріх,
А потім ми розмову цю продовжим.

04.06.2018р.

Уже пора

Мавка лає від душі,
Розмина як тісто:
- Будеш слухатись, кажи,
Бо не дам поїсти.

Кажеш, дуже натомивсь?
Не обманюй ладу!
Марш у ліжко! І на біс
Виконай "ламбаду".

Ми сім'я чи не сім'я?
Нащо парам ночі?
Три години - зверху я.
Далі - як захочеш.

Цить, гульвісо! Без бузи!
Поцілуй но груди.
Зомлівати лиш посмій -
Постуватись будеш.

Ох, і хтивий шалапут!
А казав, що лежень!
Ранок? Вже пора на труд?
Йди. А я полежу.

04.06.2018р.

Іду у полі чи гуляю в лузі –
попереду ідилія й краса.
Полохаю лелек і чорногузів,
і падають до ніг мені і Музі
не птиці, а прозорі небеса.

Сіяє сонце, зеленіє жито
і де-не-де волошки голубі,
неначе на могилі, на горбі
нагадують далеке пережите
але близьке не Музі, а собі.

Колись і тут гуляли отамани
і нальоту стинали як будяк
усяку погань. Та нема ознак,
чиї то тіні впали за тумани,
і наче незагойні їхні рани
ще червоніє у долині мак.

06.2018

Всю мудрість життя пізнаєш з роками,
Коли сто раз спіткнувшись, впадеш,
Коли лежиш із закритими очима
Постає питання: "Ти правильно живеш?"

Помилки в житті надають лише сили
Все для того, щоб їх не повторювати.
І не дай Бог тобі сидіти понуро,
"Мені не щастить!" - наполегливо бурмотіти.

Зневіра - завжди поганий порадник,
Жени його поганою мітлою,
Тоді твій крок буде вдалий
І ти зміцнієш силою і душею.

Приходить допомога тим, хто хоче
Домогтися мети і йти вперед,
Не до тих, хто над чужою бідою регоче
І до почуттів долгу холодний, як лід.

Нехай далеко мерехтять лише зірниці
Від зірок, які не призначені долею.
Міцніше вхопити свою синицю,
Поки журавель ширяє над головою.
Автор невідомий
Переклала на українську мову 29.05.18 8.40