Коханий, осміхнись мені на втіху,
Чому ж бо так сумні твої вуста?
Мені кортить до тебе, якимсь лихом,
Невже ти мислиш, що зрадлива я?

Для мене ти однісінький під Сонцем,
І кращого не хочу, завше б так!
Ти мені найрідніший, і не просто,
Я тебе покохала, врешті, й вкрай.

Ти, важко так, подібен літанії,
Зо світу ізійшла б якби не ти...
Тебе кохаю. Чую, що ж там, гину:
Всі ляпсуси дарую, чом би й ні?..

17.05.18.

А ти вкотре вдягни вишиванку свою кольорову.
Так пасує вона до квітучого міста у травні.
Оберегом стають візерунки усі загадкові.
І традиції в них оживають правічні, прадавні.
І нитками барвистими шлях пролягає широкий.
І життєва дорога осяяна сонцем привітним.
Україна вдягла вишиванку, надію і спокій.
Випромінює світло.
17.05.2018

Цієї днини - справжнє літо,
Уранці луг запнув туман.
Хотілося би порадіти,
Та спокою, на жаль, нема.

З села пощезли чорнобривки,
Здорові парубки-воли.
Лишилися одні каліки
Й бабусі, чорні од ріллі.

Втопає діл у живокості,
На цілий кут - одна вівця.
А ще недавно в хаті гості
Шукали вільного стільця.

Усе іде за Божим планом,
Сади паршивіють од тлі.
Пекін лаштує каравани
Нових господарів землі.

А, може, - це небесна кара
За те, що був весь вік німий?
Пірнуло сонечко за хмару,
Умовк у хащах соловій.

17.05.20218р.

Терпи

Поглянь в очиці Президента,
На вигляд - чистий херувим.
Якби ж він став до кулемета,
Дав приклад мертвим і живим.

Хотілось радості, озону,
В душі щоб грав акордеон.
А в нього - гроші за кордоном,
В жони - торбеха за мільйон.

А поруч - хитрі баламути,
Народ скликають до бузи.
Остерігаюсь, браття, бунту -
Добра не буде із грози.

Чи знають відповідь піїти?
Ввіллю журбу в один рядок:
Попробуй все перетерпіти,
Інакше - хрест і моріжок.

А цей - хай тоне у перинах,
Заскаче, з часом, як блоха.
Війна в країні - це руїна,
А мир - це вирок ворогам.

16.05.2018р.


Натурпродукт

Ось вам, братику, пролог,
Сало й молоко:
Поросятко "рох" та "рох",
Курочка "ко-ко".

Задубіли мозолі
В битві за удій.
Важко жити на селі,
Розкидати гній.

Прямо з гілки рветься фрукт,
Чисті ягідки.
Натуральний їм продукт -
В тебе не такий.

З чортовиння ковбаса,
Не харчі, а прах.
Тридцять літ, а вже пузань,
І здоров'ю швах.

Вавка в шлунку загриза,
Влада, цигарки.
А горілка! Не бальзам -
Трута для жуків.

Гарно тріску пережуй,
Цвіле канапе.
Бджілка у саду "жу-жу",
Кізонька " бе-бе".

16.05.2018р.

Машину часу ти створи собі,
великих коштів це не вимагає.
Зате допомагає далебі
в щоденних мандрах аж за небокраєм.

Вона відносить нас у ті часи,
як Всесвіт був мов макова зернина.
Зробити може це без зайвих сил
й пересічна у творчості людина.

То що вже говорити про майстрів,
хоч дрібку хисту що до того мають?!
Та зауважить треба в кілька слів:
одні творять, а інші – витворяють…

Твоя уява – ось той апарат,
феноменом що у народі зветься.
Вона за світло швидше у стократ
просторами космічними несеться.

Підвладні їй галактики, світи,
які звичайним людям недосяжні.
Подорожуєш часто, друже, ти
машиною у часі неосяжнім?

Я гімн співаю кращій із машин,
яка четвертий вимір підкорила.
Бо наша думка – справжній чудоплин,
то величезна, незбагненна сила!

Машина ця незвідане творить,
а осягнув минулого все сутнє –
вам відстань підкоряється і мить
у подорожі в чарівне… майбутнє!

Уява дозволяє зазирнуть
в його найпотаємніші глибини.
Не зміг би час і простір розітнуть –
не написав би навіть половини!

12 – 18 травня 2018

Перевантаження снів
Намальована замітаюся
Намиваю твоїх слідів
Ти природньо не каєшся
Переганяють думки
Зірку викриту не калічила
Місяць уповні легкий
Та проти мене свідчення
Перечула усі пісні
Не врятована телеграмами
Я-для-мене-моя-мені
Вже давно у тобі поламані

Перенасичений день
Різні вектори рвуть емоції
Біля тебе досягнуто Дзен
Усе інше велике збочення

правда завжди гірка
правда завжди така...
наче прорвало небо
наче порвало греблю
а перегать хитка
не перегать - руїни
тріщини, шви, шпарини
стіни її - в дірках...
правда - вона така...

в кожного правд чимало
правда прокляттям стала
правда...

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так як зі мною не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною

знову.

 
Давно-давно переповісти всі казки
про стиглий біль & непрозорість світлу
забити щодо заповіту
хіба є зміст якісь борги ділити з кимсь

Радіючи хто зна з яких причин
мов та смарагдова полова
Весна цнотлива & шибайголова
зачинить миттю вікна раю граючись

Наслухавшися синкретичних цвіркунів
кудись податись би кінців не звівши
як той лайдак нічим не видатний
на маячному приміському дні

Що в глупу ніч не ліпшу & не злішу
позбувся глузду над реаліями снів




 

Літній дощик – до-мі-соль-ка…
Розпустили парасольки
Пелюстки свої барвисті.
Нотки з неба срібно-чисті –
Ля-мінорний водоспад.
Квітне вулиця, мов сад.
А як дощик відшумить,
Сонце визирне за мить:
Всі намоклі парасолі
Стулять пелюстки поволі.

05.2018

Довершена - над вирами подій
і в’яззю музики, понад словами,
і відчуттями, відчаєм надій -
так наскрізно переплелись ми з вами.

В надсні, де неземне й земне,
я вас торкнувся тільки раз устами,
і все змінилося тоді, і не
вернутися до спокою з нестями.

Яким чаклунством пробудили ви:
картини ці - світів, картини драми,
що ми спокутуємо на Землі
усе, чого й не сталося між нами.

Я пригадав, як ми жили тоді,
розсипаними Безміром зірками,
і ті предивні для Безмежжя сни,
де ми дві риски, сплетені тілами )(

Ні, не лише згадав це - я ожив,
і дихаю віднині кольорами,
земний, як блюз, дограючи́ мотив,
де я і ви розділені віками.

Поволі ступаю вузькою стежиною,
Погожою я насолоджуюсь дниною,
Волошкою-квіткою - неба краплиною,
На травах зелених росою-перлиною.

Колосом стиглим, що буде хлібиною
І винограду гнучкою лозиною,
Милуюся жайвора піснею дивною,
Що зранку лунає десь там понад нивою.

Річкою, що протікає долиною
Та хвилею манить до себе грайливою.
Лебідкою гордою та білокрилою
І буйного вітру могутньою силою.

Барвінку хрещатого очима синіми,
Намистом, дарованим мені калиною.
І почуваюсь безмежно щасливою,
Пишаюся матінкою-Україною.

2017 р.

Ох, у нас, братове, і "король"!
Для розумних - із баблом кормушка.
Я не провокатор і не троль -
Мудро-хитрувата хохло-тушка.

Підлабузник щиро - не секрет -
Сильним світу всмак огузок лиже.
Влада лестунам - пріорітет,
Біля неї паші значно більше.

На Майдані пекло - дим, огні,
Небеса чорнішають од гніву.
Це дурниці. Нащо це мені?
Хай потопче курку трохи півень.

Штука гибла корабель без щогл,
Як держава гоїв безголова.
Проти влади я - пусте ніщо,
Квакну слово - полетить полова.

У країні завжди щось не те,
Брат у брата із кишені краде.
Хай народ бунтує і гуде -
Я стежину протоптав до влади...

15.05.2018р.

Ювілей

Рисачив у дитинстві як гепард,
Літав Тарзаном по дубах і кленах.
І ось, дожився - скоро п'ятдесят,
Цікавлять ліжко й ложка здоровенна.

Тріщав підступно шифер на дахах,
До ночі з другом грали у футбола.
А нині тіло прагне тихих благ,
Живіт росте, розтягується воло.

Іще недавно - коник-стрибунець,
Безстрашний послідовник Чингачгука.
Сьогодні теща кликала на герць -
Сумирний став. Карасик, а не щука.

Щодня улітку дріботів на пляж,
У школі, на перервах - гвалт, кориди.
В портфелі двійка - ось і весь вантаж.
А нині - жінка, позики та діти.

А восени - в березові гаї,
Боровички не відали пощади.
А зараз, мабуть, добре переїв -
Ступають важко по долівці п'яти.

А сни! Польоти зоряні! Вінтаж!
Без крил стрибав у прірви відчайдухом.
Наносить час зі зморшок татуаж
І опадає сивий волос пухом.

Немало у Дніпро стекло води,
Куняю від утоми на зупинці.
А духом - ще нівроку, молодий!
І вірю, що подобаюся жінці.

15.05.2018р.

Про м'яке

Про владу хоч і не пиши -
Вовків бояться сонні вівці.
Ну, що ж - залізу у кущі
І настрочу бігом про циці.

Думки невтішні прожени
Про Крим, Донбас і триколори.
М'якушки ж - наче кавуни!
Забудеш про країну хвору.

Купив злодюга рідний край,
Лишилися пахучі дулі.
А ти у пазуху пірнай -
Там тепло, не літають кулі.

Країна корчиться в огні,
Розгублено в майбутнє блима.
А груді - пишні, запашні,
Збивають тайнами хмільними.

Он, копів марширує полк,
Товпу жене в собачу буду.
Сховаю писка між цицьок -
На владу гавкати не буду.

15.05.2018р.

Дивлюсь історії у вічі

Народ-бідняк… Чому така в нас доля?
Черствий окраєць лютої біди…
Віками як тонка билина в полі,
поміж Європи й хижої Орди.

Зі споконвіччя ми «З варяг у греки»,
поміж ковадлом й молотом віки.
Не завжди нас спасали обереги,
як насувались ворога полки.

А їх було у всі часи удосталь,
хто прагнув хліба, меду і землі,
Повзла на землю-матінку короста
з усіх усюд… Великі і малі!

Себе у найми часто віддавали,
аби життя дітей своїх спасти,
та сюзерени нами торгували –
ярмо і внукам випало нести.

А ворог нині, він буває різним,
не завжди той, що зброю й лати вдів.
Але підступний, з вигляду не грізний,
у вишиванці і вінку зі слів.

І зараз ми вже вкотре продалися
за обіцянки щастя і добра
чужим вождям, а ті мерщій взялися
на наших спинах будувати храм.

Одначе свій! Не наш, не український…
Фундаментально, міцно – на віки.
А куполи замість хрестів чужинських
вінчають інші – їхні теж зірки!

Хрести перекочовують на цвинтар,
куди простий переселяють люд.
Народ-бідняк, народ-жебрак і митар,
а що йому чекати від іуд?!.

Чекати нічого – історія все знає.
Пильнуй, щоб не лишитись за бортом.
Побудувати рай у власнім краї
у змозі бідні люди лиш гуртом!

Історії Вітчизни гляну в вічі
і бачу нелегкий, тернистий путь.
Її переписати можна й тричі,
але життів – ні разу не вернуть!

Корупція – як ракова пухлина,
просякли нею людства всі шари.
Вона була завжди, але вершина
її розквітла нашої пори.

Хабарників в наш час, на жаль, багато,
ми замастились жирно в тім лайні.
Тому почнемо факти викладати
з футбольного кумира – Платіні.

Коли Мішель ганяв м’яча по полю,
для нього рівних поряд не було.
Але констатувати маю з болем,
що й „профі“ те болото затягло.

Корейська закінчилася прем’єра,
як зачитав недавно вирок суд.
З подругою пуститися в аферу
вже Пан Кін Хє, у корупційний блуд.

На хабарі спіймали й президента
не самого багатого Перу.
У чому суть гучного інциденту?
Кучинськи Педро теж „метнув ікру“!

Таких у світі немала когорта,
та й ми до неї лепту додали,
хоча американці Манафорта
лиш вдома за корупцію взяли.

Ми лідерство упевнено тримаєм
у цім питанні навіть в дану мить.
Над Янеком процес іще триває,
а за суди забули й говорить…

Я не сказав вам ще і половини,
але підняти раджу всім абсент,
як в найбіднішої в Європі України –
все ж найбагатший нині президент!

На жаль, шановні, ні з чим привітати,
ідуть не як хотілося б діла.
Та ризикну, панове, запитати –
Так що, корупція нас всіх перемогла?!

травень 2018

Кущилися хмари, люд так ними марив,
Та тільки всміхнувся на небі небесний отець.
В землі наче рани потріскані шпари,
Далеко за обрієм стелиться білий ситець.

Всохли ліси вже, океани й болота,
Збираються в вирій в зів’ялих лугах журавлі,
Кінчається серпень і терпне голота,
З надією дивиться в небо з сухої землі.

І знову прогнози мов в душу занози,
Віщують постійно лише африканську жару.
І що тут робити, хоч смійся хоч в сльози,
Дощу не віщують в гарячу серпневу пору.

У пеклі сухому душа знемагає,
Хай Господь Великий мене за оте вже простить.
Що думка мов птаха до неба сягає,
Що буду дощу і роси в нього трохи просить.

2015р.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

І, ось, як завше, скошена трава,
Мого кохання огняні доріжки,
Як боляче ступати, хоч на край,
Як боляче мені. Остигніть трішки!

Щовечора у мене б'ють гвіздки,
При лоївковім світлі юродиво,
До сходу Сонця почуттям різким
Кохання. Я вмираю, втім щаслива!

Наранок посміхаюсь, безталанна,
Я вірю у мару - чого не слід,
А, справді, чого варте те кохання?
Одначе, я пишу про нього в світ.

Багато вже написано по тому,
Про ніжності, цілунків рясний плід,
Та зроду я не бачила такого,
Щоб любощів було занадто. Ні!

Нехай же зазіхають наші діти
На ту любов: без краю і кінця,
Про неї я писала б ще із віку,
Про нас з тобою, як полишуть гам.

Бо ще ж бо не дописана сторінка,
Рядок урвався….,слів іще пітьма…,
Як добре те, що можу, хоч ізрідка,
Вдихати весь оцей амоніак.

14.05.18.

1

Я чистоплюй, живу як у раю,
Кую бабло, роблю лиш те, що хочу.
Онук не був на службі, у бою,
Цукерку їсть коханий мій синочок.

У офісах гарують обидва,
Вдихають пилюгу клавіатурну.
А я куняю, чи плету слова,
Творю прекрасне, зважене, культурне.

Нехай воюють дурні-вахлаки,
Я ж хочу миру, неземних пейзажів.
Вирощую поези-огірки...
Пора обіду - треба з'їсти каші.

2

А мій онук лишився без руки,
Синок помер від пострілу у груди.
Він був селюк ( як я) неговіркий,
Чорноземи орати більш не буде.

На Сході досі клацають курки,
Вгортає скроні пухом тополиним.
Синичок погодую із руки
Й піду на цвинтар гомоніти з сином...

14.05.2018р.

Світло

А які потреби нині в люду?
Їсти-пити? Тішити уми?
Дуже легко мазати все брудом,
Сонце в тьмі побачити зумій.

Подивись на руки хлібороба,
Удихни землиці дух важкий.
Нам усім без нього буде "торба",
Хай зернята сипле у мішки.

А неситий пхає харч у ковбик,
Фантики жбурляє у кущі.
Все підчистять бджілки-чорнороби:
- Сійте мотлох діви та мужі!

В кожного народу власна карма,
Може нам підкинули не ту?
"Люди- свині!" - шепотіла мама
І саджала ружі у саду.

Люд звикає жити поміж бидла,
У Дніпрі тече вже не вода.
Доторкнутись хочеться до світла...
Та довкола рохкає орда.

14.05.2018р.

Я б розкрила всі вікна,
Щоб відчути запах свободи,
Присмак гіркої правди,
Що терпко псує насолоди.

Я б написала портрет,
Де воліла би стерти
Усе:
І твої/мої руки, і шаль, і дим сигарет.

Заліпила б усі конверти,
Написавши тобі щось вогнисте
І до непристойності особисте.

Я б почала курити,
Могла б всі секрети розкрити
Або ж
Без тебе навчитися жити.

Могла б,

Але не хочу.


2018

Світ веселковий реґґі,
дні не такі й далекі,
наші серця на злеті!

Леді моя, міледі -
променю танець в меді!

Гусне бурштинно поспіх,
літо у снах розпусних.
Зоре, моя ти, Зоре,

реґґі удвох і море -
тепло-голубозоре.

Дюни, сердець тимпани,
криє прибій нірвани
смаку марихуани.

Чари над ворожбою.
Знову лечу тобою

в близькості безберегі,
о зорепад! о реґґі!

Складніш знайти гармонію в світах,
коли «вільніші» люди і стихії.
Густіш знання, і розцвітає страх,
і всі праві в сувоях безнадії.

Так витончились ниточки зв’язків
поміж людьми, аж страшно потривожить!
Хитнеш, і з роздратованих умів --
грім відповідей, голосно- несхожих.

Куди ж тепер, і як тепер знайти
загублену у сутені дорогу
і повз ілюміновані світи
досвідчену пронести осторогу?

Інтуїтивно, стримуючи крок,
без права обернутись чи спинитись,
ступаєш – і прохання до зірок
єдине у душі – не помилитись.

20І8

Ой, Сірко, мій добрий друже, скажу навіть брате,
просинайся – змії підлі заповзли до хати.
Оповили кровососи сіттю Україну,
осідлали, на аркані тягнуть в домовину.

Все добро, що дбали спільно, миттю розібрали
і панують у Вкраїні лютії шакали.
Прокидайся, підіймайся, славетний козаче,
бо знедолений народ твій нині гірко плаче.

Плаче бідний і не знає – варто всім зібратись,
вкруг такого отамана треба гуртуватись,
славних прадідів великих правнуки погані,
щоб нарешті вже здолати нам своїх тиранів.

Ой, полковнику козацький, хоч і польський пане,
з Богуном і Дорошенком розкусив Богдана.
Тож не станеш присягати і тепер нікому,
будем долю здобувати для рідного дому.

Отамане запорозький, не сидів в окопі,
воював ти з козаками навіть у Європі.
Перемогам в Україні і ліку не маєш,
як Вітчизну захищати – справу добре знаєш.

Щоб гриміла понад світом і слава, і воля,
разом захистімо, браття, нашу рідну долю.
Подолаймо і почвари, і пітьму ворожу,
а Сірко нам, українці, в цьому допоможе!

Ой, Тарасе, батьку славний, як тобі там спиться?
Чи, поете, з пір недавніх нічого не сниться?
Не болить твоє серденько і душа не плаче?
Чи не згадуєш, Кобзарю, долю гайдамачу?

Як ножі тоді святили і збирали військо,
за підмогою ходили в братство запорізьке.
Як тяжкі зривали пута і петлю із шиї,
а навкруг танок водили ворони та змії.

Повернися в Україну та зійди на кручу,
подивись, як люд нещасний сльози ллє пекучі.
Як старий Дніпро сумує, закутий в кайдани,
бо простий народ в’ярмили глитаї-тирани.

Одурили, обібрали, розвели по хатах,
а на троні засідає нині цар пихатий.
Всі міста заполонили зайди та чужинці
і в степах уже немає місця українцям.

Просинайся, піднімайся, навісти Вітчизну.
Скільки можна вже справляти по загиблих тризну?
А з тобою разом, батьку, зі східного фронту
з військом скоро завітають Залізняк і Гонта!

Сидів Митець і майстрував намисто,
на вісь уявну зорі насиля́в.
У відблиску проміння золотистім
світил десятки тисяч перебрав.

Їх обирав по ро́зміру і масі,
по кольору, вазі і густині…
Ішло усе повільно, та із часом
проглянули узори вдалині.

А о́бриси являлися чіткіше,
аби зати́м засяяти в віках.
Он Лев і Діва, Лебідь, а простіше –
усе і нині звуть… Чумацький шлях!

1

Як цуцик, побитий не вперше,
стояв біля брами піїт.
А муза дістала із верші
помаду (читай - динаміт)...

- Ну, що - написати пророче...
чи знову про циці, первак?..
До ночі він думав - чи хоче
абищо запхати в рюкзак.

2

Кульбабки до сонця летіли.
Гордився рясний часничок.
Піїт наближався до тіла...
Із мрева - фігура Вовчок.

За нею кремезні мужчини.
Говірка плитка, дощова...
І певно, немає причини
Тікати. Але ж кропива...

3

Кому догоджати на крайці?
Герой наш зігнувся в дугу.
Дари поскладали данайці
на синю китайку - благу.

Світ ділиться й ділиться на категорії:
елітними звуться й простими.
А правда витає собі посередині -
десь поміж тими і сими.

Бо що визначає елітність чи простість
і за якими, ознаками?
Приходимо голі однаково в "гості" -
Лишаємо тут всю знаковість.

Бо там непотрібно - межа межею.
І, кажуть, в ціні лиш єдине:
людяність, там бо ніяк без неї.
Се мірка для ймення - людина.

Природа не творить елітних чи прОстих -
Се хворі мозкові блуди
І хмара безмірних понтів і злості
між тих що зовуться "люди"...

Коли тобі звіряються в любові...
Коли тобі звіряються в журбі...
так важко в ціль потрафити у слові...
В немові - мов у зріючій тяжбі.
Бо так й життя під серцем визріває
і пульсом таїни у скроні б'є.
То ж хай із вуст ні слова не злітає...
Ти - тільки нерв, що болем віддає...

2018

Так судилося вербі,
Що життя усеньке
По коліна у воді
На ставку маленькім.

Котики свої вона
Гарненькі пухнасті
Тоді, як прийде весна
Гуляти пускає.

В літню спеку всім вона -
Затінок від сонця,
Від дощу теж заслоня,
Наче парасолька.

Восени жовтавий лист
На воду пускає
І цікавії казки
Теж розповідає.

Взимку прихистком бува
Птахам та комашкам,
А як знов прийде весна,
Зеленіє й пахне.

2018 р.

Будує люд катівні, Колізей,
Жує чуже, спливаючи від жиру.
Платити доведеться за усе:
Удар ножем та усмішку нещиру,

Не кинув бідакові мідяка?
У світ пожбурив словеса зневаги?
А доля вже занесла кулака,
Вірянин скаже: "Це - Отець Всеблагий".

Ізмалку начиталися казок,
Насправді - не побачим їх ніколи.
Рядочками заляжем у пісок,
Харон у Стікс усіх зіпхне з гондоли.

Не знає піп нічого до пуття,
Мамоні кожен другий ревно служить.
Насправді, покарання - забуття,
Та мертвим і воно уже байдуже.

Псують людці кармічні завитки,
На козобаси поміняли лютні.
Заплатять діти за гріхи батьків
Хворобами, нестатками, майбутнім.

13.05.2018р.

 
Славетні фолкові дні
Немов у чарі грали ми
Із ’Рівербота‘ рок
у дощ гримів
Опівніч ганяла
до псів

О, Ізабелло, ти горда Белло
Тебе роздерли
Тебе зорали
Ти справжня лиш
під макіяжем
Як не бажати
ліпших вражень?

Уздовж навахського шляху
Недопалки на
сміттєбаках
Кельнерки сумують
під дощем
Та їх бойфренди
мож’ підійдуть ще?

Матінку Гуску
несе в сніги
Зле взуття
злосні дітлахи
Потрібен хтось
щоби гнів зірвати
А я дріб’язок
що їй мов цвяшок у п’яти

Як напишу я
біль минув
Неточне
значення в цих букв
І швидка не встигне
будь-куди
Минуле ховає
всі сліди
Зупиняти мить ~
лапати дим

Сьогодні в одній
розважальній мережі
Бачив під дахом
кімнату для стежень
Для мами й тата
мабуть є різниця
Платить кіднапперам
чи вірить в поліцію

Ви, критику, собі там
Чи надбали якийсь
інакший крам?
Беріть шлунковий зонд
& абордажні сни
Утнемо щось разом
чому ні

Ось я у Торонто
джайвовим гостем
І на розі вулиці
пів на шосту
Жодного в підземці
кафешки пусті

І тільки на сільгоспринку
чую начебто услід:
Супроти вітру
ссяєш ти
Нехай не знаєш, але так

Немає друга
в грязі цій
Що сказав би
ти лиш ссяєш
як і всі

Уперше бачу я
такого брехуна
На кожне вухо в нього
окрема локшина
Як він пам’ятає
що брехав цей раз?
Бо все це не про мене
імовірно й не про вас




 

Чи впаде в долоні
     із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
     крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
     як найнятий,
         життя толкувати,
хоч знову,
     насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити
     пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
     та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
     коли щось простіше від простого,
і велич життя
     усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова
     поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
     все вже на світі не так
і, мабуть, життя
     не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
     розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова –
     у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
     хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
     усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
     і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі
     все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
     краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
     що під нами гойдаються,
на тій же воді
     та на іншому вже кораблі.

Коли почуття
     заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
     де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
     не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
     страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи,
     і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
     і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
     і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
     що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа,
     коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
     і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
     коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
     з долоні її відпусти.

І пристані інші
     хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
     безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
     якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
     там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний.
     Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
     Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
     “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
     це вже не буде життя.

І незрозуміле –
     це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
     немає твоєї вини,
бо цінність життя
     не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
     що не мають ціни.

Про що це я? А,
    про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
     за відміряну мить.

Про що це я? А,
     що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
    в якій ожила і тремтить.

        2002-2018

Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Везде окружают знакомые лица.
И в памяти с грустью мелькают страницы:
Листаем их, мысленно, снова и снова:
И жизнь пролетает со скоростью слова.
Со сцены слышны поздравления, речи.
Растрогали душу, как радостны встречи!
Вручаются грамоты, книги, награды.
Букеты цветов – все взволнованны, рады!
А там, за окном, что-то шепчут листочки.
Наполнены радостью, солнцем денечки.
Охотно общаются все медсестрички;
Расскажут, поделятся так, по привычке.
И зрелость, и юность – шагают все вместе.
Понять и прислушаться – дело их чести.
В умелых руках даже страшные раны
Залечатся быстро, легко, без изъяна.
И ночью, и днем, у постели, над нами,
Помогут, надежду вселяя словами.
…Оплот медицины - ее ветераны!
Их опыт, подсказки всегда так желанны.
В военные годы и в мирное время
Сестер милосердия гордое племя
На хрупких плечах, под огнем и обстрелом,
Рискуя, спасали бойцов они смело.
Их помощь и мужество неоценимы,
А подвиги вечно в народе хранимы.
…Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Любите, цените, дерзайте, творите!
Мгновений счастливейших не пропустите!
Вы так милосердны, добры - берегини!
Так будьте же ими всегда и отныне!

12.05.2018

У кожній крапельці дощу
Сльозинка неба...
Скільки краплиночок Землі
Для щастя треба?
Щоб зацвітали у пору
Садок і поле
І щоби спраги не відчув
Ніхто й ніколи.

Краплинок декілька, аби
Створить веселку
І ще чуть-чуточку налить
Ставок-люстерко,
Ще освятити повесні
Поля пшеничні
І благодатно оросить
Дуби величні...

Небесні сльози нам дають
Можливість бути,
Життю радіти і ніяк
Не знати скрути...
Хай небо плаче залюбки
Лише з утіхи,
Сльозинки падають рясні,
Тепленько-тихі.

Таке відчуття, як промінчики сонця змушують мружитись
або в передранкових снах ловлю його прозорого
Любов не буває так просто, не буває за дорого
любов просто є, і я лю´блю його все дужче
Лю´блю його відвертого і постійного
з ним ми живемо разом, але між стінами
між часом, між безліччю безнадійного
я називаю це щастям, а не руїнами
називаюсь його дівчинкою дорослою
обрізаю і перефарбовую сво´є волосся,
щоб потім знову приходити так само за розкладом
і знову слухати про те, що любов не просять
ховатись в його обіймах, цілувати його зап’ястя
мати його постійного, мати його за щастя…

Маша Шулима
2018

Ходити повільно, маленькими кроками,
Завчити болячки та дивний діагноз,
Зневіритись в людях, повірити в Бога і
Чекати на вершників, сурми та Агнеця.

Минати байдужими рваними німбами,
З самотністю в парі, мов зрощені братці,
Обпитися жовчю й словами манірними
Забутих пісень під гітару на лавці.

Вже спогади блякнуть наривами гнійними:
Пригоди у знову далеких країнах,
Гулянки із друзями, звісно, покійними,
Думки, слова, вчинки — незграбні, наївні.

А все, чого хочеться — снів, де ти юний ще,
Із мамою клеїти м’яч чи сніжинки,
Так хочеться мріяти, завтра та любощів
І грітись руками коханої жінки.

13.05.2018.

У аптеці «скафандри» придбаю,
Спровокую кохану на гріх,
Хай над хатою бузьки кружляють –
Без роботи залишу я їх.

Бузьки з горя полинуть у мандри –
Безробіття вже їх дістає.
Доки хлопці купують «скафандри»,
Українців все менше стає.

вісім цяток зелених
у вечірній півтьмі
не питайте у мене
чи не страшно мені
в того монстра чотири
аж чотири хвоста
хоч тікай із квартири
і ховайсь під моста
каву цмулю з бідону
літрів десять за раз
розганяю бозони
в світанковий я час
впрягся в упряж з пташками
ріжем небо крилом
тоне в глеку з вершками
місяць збитий хвостом
не врятує психолог
треба тут психіатр
мій дев'ятий некролог
взяв в роботу театр

2018

Я хтіла б жавріти на сонці,
А, може, сунуть навмання,
Туди, де в нас лягають
в постіль
Всі клопоти, за ними й я.
Я хтіла б, осьде,
просто неба,
Лежать і бити байдики,
Утім зусім я ще зелена,
Зо мною і мої думки..
Я хтіла б обійняти море,
Щоби обидва береги,
Я хтіла б, хтіла, отакої,
Чому не можу, відкажіть?
Я хтіла б глипать з Евересту,
На просторінь Шенмуфену
Я хтіла б глипати, і, врешті,
Я хочу, хочу те, кажу!

05.05.18.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

Поети пишуть про кохання,
Народ на лірику підсів.
А я галушкою в сметані
Живу у пазусі краси.

Вінка сонетів довгу кишку
Наквецяла за ніч кума.
А я купив просторе ліжко,
Часу на шкрябання нема.

Знімає длань аксесуари
Із мавчиних дівочих пліч.
Як стану дідом - мемуари
Строчитиму і день, і ніч.

А нині - парубок нівроку!
А молодиця - пишний сад!
З такою тільки сниться спокій,
Їй треба ласки, не рулад.

Скажіть, ну нащо ті піїти?
Товчуть те саме знов і знов.
Коханням треба просто жити,
А не писати про любов.

13.05.2018р.

ІЛЮЗІЯ

В рок гли́боко пірнають сум і ним непещена самотність…
В безодню прірв і хаос дум, крізь заіржавлену кислотність
І рваний пульс, в убивчий струм. У божевільну ілюзорність,
Де світ оман п’є опіум облудних лун. Його потворність
Плекає середлюдний тлум, а заніміла невимовність
Ковтає первородний глум і тво́рить п’яну богородність
Гріха істоти. Вакуум вдихнув незайману природність
Й огидно сплюнув в подіум і на удавану вельможність.

Павло Гай-Нижник
13 травня 2018 р.

О, яка природа гарна,
О,як співає моя душа,
Ліс, річка, поле і місяць,
Навколо така тиша і краса.
Багатство це всім дано,
Не пред'являє рахунок воно,
Їм можна насолоджуватися весь час,
Душею своєю, як в рай потрапити.
Ось тільки, слід берегти,
Щоб не довелося потім шкодувати,
За тією красою, що пропаде,
І ніколи вже не прийде.
Природа не прощає зла,
Пручається вона,
І щоб нею милуватися
Нам потрібно дуже постаратися
Зберегти все те, що проростає
Цілющою силою нас живить,чарує,
На добрі справи надихає...
2009
Переклала на українську мову 13.05.18 8.30

Блакитна планета Земля,
Місця вистачить для всіх
тут сповна,
Потрібно всім це зрозуміти,
Цінувати і берегти те,
Що створив Всевишній
Для життя на ній для нас.

Блакитна планета
Кружляє у Всесвіті,
Мирно плаваючи
Серед таких же інших,
Дбайливо охороняючи
Спокійне життя.

Блакитна планета
зустрічає схід Сонця,
Промені його гріють
Кожен в ній куточок,
Новий день на планеті
Кожен по своєму
Зустріне і проживе.
Захід теж кожен
зустріне особливо,
Адже бажання, цілі,
можливості
У кожного з нас свої.

Блакитна планета
теж дихає,
Якщо родить земля,
І води течуть,
Важливо нам зберегти
Все живе,
щоб мирно
І щасливо жити на ній...
28.06.17 (написані в лікарні)
Переклала на українську мову 13.05.18 8.00

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

 
нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, кінець

для планів-барбарос, кінець
усьому, що збулось, кінець
безпеці й милостям, кінець
тобі не гляну в очі більш, ніде

уявляєш, як було б
свавільно без умов
гірко без надій
рятувальники в
безнадійній млі

згуба католику самота пустель
всі діти навіжені є
навіжені дітлахи
у чеканні дощів літніх

загрозливе передмістя
мчи гайвеєм кінґс, бейбі
химерні сцени, золота шахта
мчи гайвеєм вест, бейбі
мчи змією, мчи змією
до озер, правічних вод, бейбі
змія протяжна, семимильна
стара мов
цей світ, шкіра мовби лід
гайвей ― саме те
і вест ― саме те
бо тут ми всі у темі
ген автобус кличе нас
ген автобус кличе нас
шофере, куди в цей раз

убивця піднявся вдосвіта
взув черевики
взяв лице з античної галереї
& з тим, він пішов коридором
до кімнати, де спала його сестра
& потім
завітав до свого брата, & потім
він пішов коридором, далі
& двері ті
він прочинив
”Батьку?“
”Так, сину?“
”Я уб’ю тебе“
”Мамо? Я хочу...“

нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
нумо ж

вбий! вбий! вбий! вбий!


нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, і все

карайся, болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам, за грою в смерть
ось і кінець




 

Пора дощів жене траву угору,
І сонце за химери десь хова.
Пора дощів утомою заморить,
Притлумлюючи радості дива.

Дощів пора – води подібна глеку,
Що з неба в душу тугу ллє густу,
І прибиває знавіснілу спеку,
І чарівну дарує самоту.

Пора дощів бере тебе в облогу,
У розпачі ридають небеса…
Та увібравши ту снагу вологу,
Буяє ще розкішніше краса!

12.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Як захоче тобі невідомо про що розказати
Та білявка розумна, яку наполегливо ждеш,
Ти побачиш інакші світила і зміни, і дати −
І даремні старання вчорашніх інтимних пожеж.

Освятилося біло − білявки нестримне волосся.
І вона − ось, усміхнена, − може нарешті тобі
Розказати, що все-таки важко без тебе жилося
І не буде ще гірше, бо монстрик печалі пробіг,

Бо настала пора для взаємності та розуміння,
Що низенькі хмаринки себе підстеляють не всім,
А летять отуди, де остуда у душах осіння,
Де на протязі висне остиглий намріяний дім.

І серця провідчули надію, завмерло єднання,
Закортіло повірити у гороскопи, зірки…
А були у метро ви, такі недоречні, останні,
І нещадно обсипала вас воркотінням гірким

Жебрачиха вродлива в незатишному переході.
Відійшовши, помітите: ззаду − і злісне, й дурне…
У житті ще не раз це згадаєте: прикра пригода.
І вона таємниче зворушить і душу хитне.

Сердитий песик ззаду покусав,
Встромив зубиська у побриті ноги.
Сиджу й ридаю у одних трусах,
А шолудивець ловить поруч блохи.

Важкі часи - в країні гвалт, бардак,
Грошей на костомаху дуже мало.
Стирчав із буди із м'ясцем мослак,,
Хотів борща забацати з наваром.

Пес крав у мене шкурки ковбаси,
А я хотів поцупити у нього.
Але Сірко таки мене вкусив,
Бубнявіє в очу гірка волога.

Сусід у кицьки "Віскас" позича,
Учителька - у хом'ячків - зернята.
Охляв, мене здолає і курча,
Без грошей жінка вижене із хати.

Штанці іззаду хутко залатав,
Заходить сонце, скоро буде вечір.
Піду з мішком, сховаюсь між отав,
В городі кума розживуся дечим.

12.05.2018р.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.