Вона з’явилася як нежить
Ви уявіть! ви уявіть…
Це як стрибок у прірву з вежі
Це як іржа вчепилась в мідь…
І рве, шматує всмерть… безвихідь
І тут і там… в дрібничках теж
Боюсь, авжеш, що серце схибить
Живу і сплю посеред веж…
08-09-2018

На Дніпрі не видно голих торсів,
Повтікали, мабуть, в інтернет.
Отже, наступила, браття, осінь,
Треба написати про сумне.

Листячко пожовкло на каштанах,
А трава у крапельках роси.
Буде молоко, сирок, сметана,
Сіна предостатньо накосив.

Приміряє світ вбрання печалі,
До зими схиляє терези.
Кабанець уже дебелий, в салі,
Трощить моркву, бульбу, гарбузи.

Журавлиний ключ летить у небі,
На кордоні товпи земляків.
Втікачі завалюють поребрик,
В єврозону лізуть як жуки.

Щось змінити ніц не маю змоги,
Я ж не імператор чи брамін.
Перша охра сиплеться під ноги,
Завтра - закривавлений кармін.

09.09.2018р.

Серед жінок найкращі - буркотухи,
Глибинна суть - енергія, порив.
Люблю, коли у мавок очі - вугіль,
Здригаються від люті пазурі.

Прикинься геть затюканим Адамом,
Захоче діва цяцю - лізь у борг.
Але не сперечайся із жінками,
Прослухай краще мовчки монолог.

Дружина кожна хоче жити з шиком,
А ти - слабак! Жоні не догодив.
Тому, як полетять у небо крики -
З цілунками до литки припади.

Аби тебе не торсала за шкуру,
Про гроші не нагадувала би,-
У ліжку будь невтомливим Амуром,
У любощах строптивицю топи.

Пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби,
Війну і мир усоте пережив.
Гризуха увігнала в карка зуби-
Пора нести красуню в спориші.

09.09.2018р.

Стемніле небо майже все в диму,
Розкурює Симаргл вечірню люльку.
Нічні вогні сміються у пітьму.
Це – для вогню небесного – пігулки.

Підтримують багаття чарівне,
Яке не згасне, певне, до світанку.
І виглядом приваблюють мене,
Та не зігріють, наче Лель – коханку.

Лиш пестять погляд ніжністю тонів
Декоративні попелу жарини,
Ці – без тепла і запаху – билини,
Мов штучні квіти в Ночі на вікні.

8.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

1

Малюй не тату - щасливість.
Хай вірять у барви ті...
дрібненькі сливки в жаливі,
три пави на конфеті.

Не треба запевнень, доста...
Є казка, місцинка, трон.
Карету о двадцять шостій
оббризкає з Гангу слон.

Вертляві пажі, паяци.
Лелітки... трава... салют.
Танечниці... регіт грацій...
Всі кладки-мости палю.

Лишаю міцну орелю.
Її відбирати зась.
Орієнтирчики - гелем -
обводить хитрун-карась.

2

Не вірю. Бо знаю більше,
змету із ферзя жуків.
Поезій тьма-тьменна в ніші...
Хлібини-слова - пахкі.

2018

Колись же заморишся ти всіх підряд жаліти,
А болю набридне блукати твоїм тілом -
І ти його лишиш у спадок цьому світу,
Що з доброго дива назвали чогось білим.

А в нім білизни – як в нечищеному димарі,
А того, хто вичистить – тисячі літ ще ждати.
І ти забуваєш і сни, і стежки старі,
Котрі невідступно ведуть до сільської хати,

Де груші достигли – та так і згниють на пні,
Де привиди вуликів гонять ще бджіл за взятком,
Де сплакались шиби… І знаєш: чи тут, чи ні,
Хай через «не хочу», а мусиш – почнеш спочатку.

Серпень пахне медом і дощами,
і теплом нагрітих сонцем стріх,
скошеними вкотре споришами,
що уперто лізуть на поріг.

Серпень пахне яблуком налитим,
і свіженьким, з печі, пирогом,
кавуном зеленим, соковитим,
і грайливим, молодим вином.

Він по вінця соками налитий,
віддає усе - бери! - не жаль!
Він дощами й грозами умитий,
наче справжній золотий Грааль.

Він останній - мов остання нота,
крапкою стоїть в кінці рядка,
він зачинить на замок ворота,
хоч тремтить від почуттів рука.

Серпень йде, та залишає радо
сонця смак на денці тарілок,
і нектар із серцевини саду,
хай п'янить у вересні ковток.

08.09.2018

Мир духу вашому!
О ні!
Не мир,
а меч!

Двогострий меч — розрубувати сіті,
В яких навіки можна скалічіти!
Щоб світ ловив вас — але не впіймав
В нагальний поспіх невідкладних справ,
У дріб’язок щоденних колотнеч, —
Меч духу вашому!
О так! Двогострий меч!

Чи все-таки не меч?
Не меч, а мир?
О Господи, як хочеться спокою!
І щоб фортуна міркою скупою
Все ж відміряла кілька мідяків
на працьовиту бідність наших днів,
накреслюючи радості пунктир...
Мир духу вашому!
Благословенний мир!

Слова... слова... Химери і омани...
І суті сум... і присмак гіркоти...

А ви, моїх рядків парафіяни,
В них мир чи меч хотіли б віднайти?

2000

Усі рядки, слова – ба! – навіть літери
Здаються вкрай обмеженими, щоб
Момент узяти і назавжди висікти
В усіх його переливах. Пройшов –
І все, навік. Лиш образ, лише спогади,
І вірш – немов дзеркальне відбиття
У водах хвиль, без умислу змонтоване,
Одна з найбільш оманливих вистав.

Надворі після ночі ледь світало,
Ще й зіронька ранкова в вишині,
Село ж вже прокидатись починало,
Його будили голосні півні.

Аж тут загуркотіло десь раптово
І блискавиці срібна тятива
Безкрає небо навпіл розколола
Та вітер листя із дерев зривав.

А дощова завіса пеленою
Окутала всі вулиці й сади,
Лякав світанок сильною грозою
І до роботи не пускав людей.

Та дощ скінчився так, як і почався,
Ніби й його хтось дуже налякав,
Разом із сонцем ранок прокидався,
Бо в нього, як людей багато справ.

2018 р.

Надія є. І це немало,
коли ще є вітрила.
Недоленька причарувала,
та не приворожила.

У неї запасні причали
і є попутні крила.
Її йому подарували
і душу відпустили.

І ось вони на перехресті –
заручники тієї честі,
що іноді, як путо
перепиняє на порозі. ..
З недолею – не по дорозі,
а долею забуті.

09.2018

Покаюся. Ізнову, браття, винен,
А, може, то у мене їде дах?
Поцілував богиню нижче спини,
У відповідь лунає млосне "Ах!".

Рожеві щічки вусами погладив -
Летять у піднебесся крики "Ох!".
Підстрибують як м"ячики принади -
О, як же гарно, друзі, нам удвох!

А шийку поцілую - мружить очі,
У губки - ноженятами "хвиць-хвиць".
Постійно стогне, крутиться, бурмоче,
Мене поклала в ліжко горілиць.

На дзигарях старих година шоста,
Від криків всеньку ніч не спав Рябко.
Не любощі - катівня чи Голгота,
А з клуні чути "Рох!, "Му-му!", "Ко-ко!".

Піду, мабуть, не догодив Венері
Чи не туди з цілунками пірнув.
Та мавка зачинила хутко двері,
Веде в альков загладжувать вину.

07.08.2018р.

Відквітнуть конвалії білі
У теплому лоні лісів
І зродяться споминів хвилі
На плесах побачених снів
Про небо, від зір кришталеве,
Й до любощів двох ненасить, –
Про грішне кохання травневе, -
Швидке і коротке, як мить.
Відквітнуть конвалії білі
У присмерках сонних лісів, –
Чи стане колись в обох сили
Забути щасливість двох днів
Омитих нічною росою
Й окроплених ранку слізьми –
Ночами стрічалися двоє,
А днями – журилися ми?
Відквітнуть конвалії білі
У чарах принадних лісів –
І, знаю, почується милій
Під вікнами любого спів
Про білі конвалії в лісі
Й тюльпани, пригнічені скрізь, –
Про душі спочилі у втісі
Кохання, гіркого до сліз…
10.05.18

Довкола поле із нарцисів, -
подарував би всі тобі.
А ще навколо - ніби тиша,
але душа чогось чекає вдалині.

Я обнімаю твою тінь,
що сонце принесло здалеку...
Тебе побачити б серед квіток, -
і вниз як птах - помчати з висоти зірок, -
покажуть шлях мені брати-лелеки.

2018

 
У місті веж & плинних дивовиж
вином кривавиться надвечір
гульба щодалі голосніш ~
губися між
нестримних протитечій

заходячи до вуличок бічних
де виринають півреально
машкари із колишніх днів
щораз лячні
& загалом печальні

за кроком крок старіючи кудись
щезаючи у морок зі щурами
за лемент гальм колісний виск
святечний зблиск
шантанно~ресторанний

в ті кола де хронічні типажі
& твій північник безталанний
вертаючий домів чужих
все знов до них
важливі повертання

бруківкою з пелюстям хризантем
розкришеним брунастим листям
сподіваним таким дощем
мов щем лише
до рими ледь навмисно


над містом видив & містичних мрій
крізь млисті сни боронь над ранок
Святий Ґеорґу нагорі ~
коминарів
барокового храму




 

Чарівливий світиться неон,
Тихо заповзає він до гаю.
І розкішну літню зелень он
Полум`ям жовтавим випікає.

Посушило спекою траву,
Вже вона – прим`ято-поруділа.
І її колише, ледь живу
Легіт соромливо і несміло.

Всохли молоденькі деревця,
Стовбури – як ті довгасті струдлі.
Листячка скрутилися тільця,
Мов старечі пальці закоцюблі.

І сяйливий дух отут вита
І крадеться холоднеча рання…
Так приходить осінь золота -
Ця пора світіння й умирання.

7.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Житомирський обласний Центр народної творчості оголошує Всеукраїнський літературний конкурс “Житомир TEN”

До участі у Конкурсі запрошуються учасники літературно-мистецьких об’єднань, члени поетичних клубів, самодіяльні автори.
Вік учасників – від 16 років.
Твори на конкурс приймаються з 10 вересня до 15 жовтня.
Конкурс проводиться з метою:
- розвитку жанру поезії;
- популяризації та вшанування імені видатного житомирянина – поета і перекладача Бориса Тена (Миколи Васильовича Хомичевського);
- обміну досвідом і зміцнення творчих зв’язків між українськими літературно-мистецькими об’єднаннями, поетичними клубами, самодіяльними авторами та залучення їх до участі в культурному житті Житомирщини.
На електронну адресу конкурсу zhytomyr10@ukr.net учасник надсилає добірку творів з 5 віршів (поеми до розгляду не приймаються), яка розглядається членами журі, та заявку учасника за встановленим зразком.
Після попереднього ознайомлення із творами журі прослуховує конкурсантів і визначає переможців за такими критеріями оцінювання:
- актуальність і тематична спрямованість творів (гострота тематики, особливості авторського стилю, розкриття головної думки і художніх образів твору);
- оригінальність сюжету та версифікаційна майстерність (володіння різними жанрами поезії (вірш, сонет, октави, катрени, терцини, рубаї тощо); для римованих віршів – дотримання віршового розміру, ритму, римування; володіння різною віршовою технікою (ямб, хорей, амфібрахій, дактиль, анапест, білий вірш, верлібр); наявність новаторських експериментів (вірш у вірші, паліндроми, вірші-фігури тощо));
- рівень володіння словом (культура мови, виконавська майстерність, володіння увагою глядача).
На конкурсі учасники читають 1 вірш, тривалість виступу не повинна перевищувати 3 хвилин. За підсумками конкурсного перегляду журі визначає 10 переможців. Після закінчення конкурсу переможці беруть участь у заключному гала-концерті.
Конкурс відбуватиметься 26 жовтня у Житомирському обласному Центрі народної творчості за адресою: м. Житомир, вул. Трипільська (8-го Березня), 5.
Про графік проведення конкурсу буде повідомлено додатково.
Телефони для довідок: (0412) 240-886, (099) 506-73-07
З метою максимальної відкритості Всеукраїнського літературного конкурсу «Житомир TEN» учасники можуть ознайомитися зі складом журі.

Суддівський склад-трійка:

Григорій Цимбалюк (м. Житомир) – письменник, член Національної Спілки письменників України, упорядник і головний редактор альманаху «Житомирський феномен» (2008), редактор журналу «Світло спілкування», лауреат обласної літературної премії імені Василя Земляка (2012 р.), премії імені Василя Юхимовича (2014 р.) та Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка (2015 р.). Автор книг «Ціна печалі» (2003), «Прелюдія фіналу» (2007), «Канчук для баніта» (2008), «Акорд» (2009), «Іпостасі» (2011), «Проща» (2012), «Лицар нескореного духу» (2014), роман «Сага про камінь» (2014), «Жорства» (2015), «Рокада (прифронтова лінія життя)» (2016). Має численні публікації в різноманітних вітчизняних антологіях, літературних журналах і газетах.

Віктор Крупка (м. Вінниця) – поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, член Національної Спілки журналістів України.

Серго Сокольник (непідкупний) (м. Київ) – поет, письменнкик, ВТС Конгрес літераторів України, також Літспілка Славутич. Переможець IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (диплом 1 ступеня, 2018), лауреат XXXIII Всеукраїнського пісенного вернісажу – 2017, лауреат Всеукраїнського поетичного вернісажу ім. Максима Рильського «Троянди й виноград» (2017), переможець Шевченківського Всеукраїнського конкурсу літературної спілки «Славутич» (2016), переможець двох Всеукраїнських конкурсів дитячого журналу «Пізнайко» (2016), має почесні дипломи за майстерність міжнародного фестивалю «Каплантида – 2017» (номінації «Поезія» і «Мала проза»). Автор книг «Одвічність…бажання» (2014), «Горизонт подій» (2018), співавтор поетичної збірки «Сонячні руни поезії» (2015), має численні публікації у літературних збірках, альманахах і періодиці (національній і міжнародній).

Все може статися щомиті…
Чи, мов, підкошений впаду
Під абрикосами на квіти,
В сповитім зеленню саду –
Чи, може, казкою з туманів,
Не втихлих мрій і дивних снів –
Наразі з’виться неждано
Та, що забути не зумів.
Все може трапитись щоденно…
Чи звістку добру, чи сумну
Пташа наспівує для мене,
Збиваючи цвітінь ясну?
Все може збутись дуже скоро –
І всі дізнаємось про те,
Що нам готує неозоре
Життя – живе і золоте.
Усе відбудеться раптово,
Як все незвичне і чудне –
Комусь у серце влучить слово,
Когось обачно омине.
14.05.18

Очищає Господь Землю,очищає сльозами неба,
Крапелинами Він хоче доторкнутися й до тебе:
І душа, що спекоту стерпіла,
Усміхнеться світові несміло...

Чи то твій голос, Боже, твій вічний тихий шепіт
Цвіт вишні колихає і листям шарудить?
І кличе душу мою в світи давно затерті.
Бо знищити не ладна, що не могла створить.

Куди й та ситість ділась і мудрість – вільна пташка!
У небо за водою. Я ж знову, мов дитя,
До світу зголодніла. І стигне згусла кашка…
Хай трохи почекає – самотність знайду я.

Твій подих завжди свіжий. Аж в грудях похололо.
І вже там сивий смуток собі кубельце звів.
Вертайся, душе моя! Згадала дане слово.
Без тебе як зігрію, кого і Він велів.

Чи то весняний вітер зірвав хмарки і квіти,
Й за ними полетіли усі мої думки?
А я без них, мов хмарка, й собі давай висіти.
Підвішена ж до Тебе назавжди – не роки.

Нічого такого не сталося
Ніхто ані вмер, ні зблід.
Маленькі щоденні радощі
Згубили до щастя слід.

Такого нічого не сталося
Вже тридцять із лишком літ.
Вершину не взято і зірку не знято
З небес, чи у фільмах своїх.

Нічого такого не сталося.
Та й станеться чи? Ох біда –
Красуня з холодним поглядом
Всю душу мені виїда.

На клечанні висхлому - дині.
Колода зуміла пливти.
Щетинку відрощують свині,
збиваються гуси в кути.

Доліплюють вежі безрукі,
лягають боліди у твань.
Ляльок голубаві перуки
тасує меткий черевань.

Яскріє шампанське. Облесно.
Струмує кальяновий дим.
В конвульсіях - слинявий месник,
таз бачився мідним, гнідим.

Експресії-змови. Хвоїсто.
Щось білка длубає-гризе.
Повсюд - сінема... Й ніде сісти,
скришити синичкам безе.

На дні портмоне - карамельно,
липневі світлини, листи.
Мельком друг морелькою стрельне,
Потрібна для донорства ти.

Торгує чинами і фахом
тупенький пеньок Насреддін.
Мігрують обшмульгані лахи.
Гримкоче - покайтеся! - дзвін.

Пасльоном зарослі яруги.
О, скільки за Пслом перспектив...
Складаю нажите - удруге.
Сідаю мачечок товкти.

2018

З голодухи я тещу подряпав.
- Добре,-каже,- чекай, не кричи!
...недосмажені курячі лапи
Розбудили мене уночі.

Жінка з ляку зомліла у ліжку,
Я зелений, гарчу, наче рись.
Теща сміхом впивається нишком,
Взяла цебра, зібралась до кіз.

І мені скоро час на роботу,
Одягаю хутенько штани.
Трохи, правда, напнувся животик
І затерпли (сидів!) "кавуни".

Входить теща, аж йокнуло в грудях,
Верещить між ногами свиня:
- Буде зятю любимому блюдо!
Із підливою! Чудо! Ням-ням!

Похудішала втомлена кирпа,
Не жував вже нічого три дні.
П'ю чайок,- там і м'ята, і липа,
А м'ясця вже не хочу! О ні!

05.09.2018р.

Под ветвей густым плетеньем,
Где и в травах изумруд,
Изумрудное свеченье
Я ловил и там и тут.

И, развиты зелень-ветром,
Ветви зелено цвели.
В изумрудном дивном лете –
Тайный взгляд из-под полы

Расстилал мне светотени,
Брызг улыбки в тишине,
И, с салатовым оттенком,
Солнце их бросало мне.

Чарами до онеменья
Пеленало их средь трав,
Словно камень драгоценный
Мне даря…иль я не прав?..

Шандор Ременік

Чи знаємо ми, хто зав'язав:
Бог, Сатана, Злий, Добрий?
Та не розв'яже ні віра, ні знання, ні сила,
вічний на волосині життя вузол.
І чи знаємо ми, як зав'язали,
що зв'язали вузлом руки долі,
долі допитливі наші руки, і сміються
над зірваними, закривавленими нашими нігтями.

Там, на волосині життя, вузол долі,
і ні віра, ні знання, ні сила його не розв'яжуть,
хоч пропадає через нього лад думок
і з нізвідки повертається знову.

Хоч брали в облогу його розлогі філософські системи,
вся їхня потуга об нього розбилась,
низка розв'язань нескінченна і безпорадна,
бо вузол вічний.

Бо кожна билинка, кожна маленька квітка –
один гордіїв вузол жахливий.
І той залишиться, доки душі вистане,
хто буде початком смерті, боротьби, міркування.

А філософські допитливі пальці, певне,
мають ще більш нещасні залізні руки.
Цезаре, що двічі рубав вузла,
неборе – Ти теж не розв'язав його.

Csomó

Mit tudjuk mi, hogy ki kötötte:
Isten, a Sátán, a Gonosz, a Jó?
De nem oldja hit, tudás, erő,
Örök az élet szálán a csomó.
Mit tudjuk mi, hogy s mint kötötték,
Hogy bogozták a végzet kezei,
A végzet a mi babráló kezünk
És szakadt, véres körmünk neveti.

Az élet szálán ott a sorscsomó
És meg nem oldja hit, tudás, erő,
Bár eszmék rendje tűnt miatta le
S a semmiségből újra visszajő.

Bár ostromolták roppant rendszerek,
Rajta minden hatalmuk megtörött,
A megoldások sora végtelen
S reménytelen -- mert a csomó örök.

Mert minden fűszál, minden kis virág
Egy rettenetes gordiusi bog
És az marad, míg lélek lesz, ki rajť
Halódni, vívni, tépelődni fog.

S a tépelődő, babrálgató ujjnál
Még szánandóbbak tán a vaskezek:
Caesar, ki ketté vágtad a csomót,
Szegény - Te sem oldottad meg.

Забуваю недавнє минуле,
а про тебе тихенько мовчу,
аби люди хороші не чули
ані радості, ані плачу.

Що не є і не буде між нами –
осипається часу сувій.
А без тебе бодай вечорами
оживаю в полоні надій.

На ікону небес помолюся,
а у хаті, буває таки,
сповідаюся, що доторкнувся
мимохіть до твоєї руки.

Безтілесну тебе обнімаю
і не каюся. Богу хвала,
що не треба ніякого раю,
аби ти біля мене була.

09.2018

 
картяр небезталанний
спішить на свій тапчан
де гості сплять вальтами

бульварні ресторани
зачинено хоча
дві нетверезі дами
вливають ніби чай
в уста немов троянди
усім услід мовчать
озорені реклами
пін-апи з королями

час вимер у речах
утома непроглядна
& тлінная печаль




 

Сірий птах летить у небі ,
Хмари крилами він б‘є.
Волю нам здається ніби,
В образі своїм несе.

Сокіл - це прикраса степу,
Прадавній знаний оберіг.
В темні часи та небезпеку,
Наш край від ворога стеріг.

Полює він на здобич тільки,
Щоб молодь сильною росла.
І захищати міг би стрімко,
Коли в гніздо прийде біда.

Ну, а як буде необхідність,
Цей птах без страху, в одну мить.
Покаже ворогу всю міцність,
Й тризубом швидко вниз летить.

Ці риси справжні, соколині,
Є прикладом для нас усіх.
Єднання нації в Країну,
Він нам зробити допоміг!

30.08.2018

І бракне кисню у легенях,
І в серці солодко пече,
Коли торкається до мене
Вона оголеним плечем.
Мрійливим поглядом дивлюся,
В одну єднаючи думки, –
То на її волосся русе,
То на привабний згин руки.
То на очей блакить глибоку,
То на пожадливі вуста, –
Хоч приховать не може роки
Мої чуприна негуста…
18.06.18

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

1

Доста гранатів, медуззя, анчоусів.
Погляди зваби - між ребер баранячих.
Глипає - сукню оцінює осінь:
"...як тебе звати Моніка... Аня... чи...".

2

Вечір. Увімкнено тьмяні світильники.
Пахне вологою. Випари хвої.
Марити Греєм, пливти за вітрильником?
Час хилитає пурпурні сувої.

Мушлями виклади раму Івасику.
Скільки ж багатства у будній верейці...
Мудрість-акула наїлась карасиком.
Жінка-алхімік, пакетики спецій.

3

Знову штормило - і багнеться тиші.
Музи... нудисти...
Стрибки із трампліна...
Золотоноші фіранки колишуть.
Гумор стікає з пера Насреддіна.

Віз варяниць. Насічеш таз капусти.
Схопиш безе, не допивши узвару...
Ринок буття за п'ятак не відпустить!
Носиш клепсидру і хрестик - на пару.
..........
2017

Красуню цілувати - чиста блаж!
Найліпше - у вишнево-спілі губи.
Тремтлива длань заходить у віраж,
У відповідь лунає "Милий! Любий".

Догнала аж на старості судьба,
Покликало життя в свої обійми.
По душах промінь сонячний стриба,
Упали застороги, розум, ширми.

Танцюємо удвох тантричний вальс,
Розпліскується музика Вівальді.
А збоку зупинився мудро Час,
Даруючи хвилину благодаті.

Для чистих серцем рай один - альков.
Амур амріту наливає в джезви.
Цим Всесвітом керує лиш любов,
А жінка - це і є маленький Всесвіт.

05.09.2018р.

1

Він дарував мені грибочки,
в осоті-липні розшукав.
Ми роздружилися - і точка.
Я не пішла стріляти ґав,
голодна - не убила вовка.
Я ж - пацифістка... мегаґандж...
Остап устрелив зайця ловко,
співала нам всю ніч Соланж...

2

Хропів на пледі друг лукавий,
тхори конали - від гриба.
Кричав у лісі пугач: "...аве... ".
Була та приязнь... ой... слаба.

А що тепер? Свобода-воля.
Кришу на лечо марноту.
Нехай втіша Остапа Оля.
Ковтнув бджолівну на льоту.

Мовчить. Не просить антидота.
Лиш зазирає в каламар.
Мережить двадцять шосту оду -
Принцесочці смугастих мар.

2018

Нахмарилось... піде, напевно,
На небі стало брудно й темно.
Подвійне почуття в душі...
Завжди так, коли йдуть дощі.
Сумуєм - сонце вже не те,
Радієм - що не так пече.
І ось піднявся вітер сильний,
З дерев він листя позривав.
Цим листопада плин повільний,
Пришвидшив, й всюди розкидав.
Заморосило, загриміло
і раптом - Землю освітило!
І знов подвійне почуття,
Така, напевно, суть буття.
Що не буває однозначно,
Відразу - дивовижно й лячно.
А блискавка вогнями грає,
І в цю хвилину я згадаю...
Часто малим, я мріяв стати,
Дорослим - швидко, як мій тато.
Ну, а коли роки минулись,
В дитинство хочу повернутись.
Всміхнувся я від думки тої ,
Що самі не даєм спокОю.
Собі від того що не знаєм,
Що хочем і чого бажаєм.
Ми все життя щось вибираєм,
Як жити правильно, шукаєм.
Що краще чорний або білий?
І як нам досягати цілей?
Багатим бути та сумним,
Або веселим й бідним з тим?
Збрехати й до мети домчати,
Чи з правдою весь час стояти?
І раптом... зрозумів усе...
Що то не два, а лиш одне.
Давно існує в симбіозі,
Окремо бути, вже не в змозі.
Основа нашого Буття,
Єднання смерті і життя.
Це суміш доброго і злого,
В одночас складного й простого...
А дощ повільно припинився,
І, наче, світ весь оновився.
Хотілось би щоб він з водою,
Вагання геть забрав з собою.
Пустився знов, в вікно пиріщить,
Що змиє він, а що залишить?

05.09.2018

1

Наснився лан... свинцева хата...
Іду... твереза голова...
Гомінка лине ось черчата:
"...терпи... вихаркуй праслова...".

І лупить жевжик музу яро,
складає віршики у міх.
А комарва снує над яром.
Ну, хто б ту музу поберіг...

Потицяв спереду і збоку...
Всі пози випробував... Дощ...
Я підійшла: синець під оком.
Втішаю музу... Стежка прощ...

Стираю слиз, реп'ях - медаллю...
На вітті петлі... батоги...
А муза дивиться мигдально.
Услід нам - гетьте! ...гигиги...

2

Мистецький світ... яруги-ніші.
О, скільки хмар над ним спливло...
Я роззираюся - ще піша...
Для когось - відьма, НЛО...

Яка ж від сяйва небезпека?
Траву прим'ято... Єва... гад...
Несе маляточок лелека
В обітований райський сад.

3

Сприйми добу. Люби не мляво.
Пиши про війни, карасі...
Шедевр ховає за халяву
невдатний мачо. Плач... не сій...

А літер доста... Всюди музи.
Голодна? Ось шашлик із жаб.
Ой, відхиляйся - аркебузи...
Поклич на чай... стели єдваб.

..........2018

***
сачком натхнення звізди ловлю щоночі
приколюю їх не як метеликів
і не на листочок у рамці
заплітаю в коси тобі
кохана

прокинеться сонце
захоче змести з неба крихти світил
а їх нема
всі у волоссі твоєму
іскряться

позбав сонце розчарування
люба
поділися з ним сяйвом любові
а мені хай залишиться
теплий аромат
передрання

05.09.18 © Василь Кузан
 

Думками бреду я ромашковим полем,
Де в юності часто бувала не раз,
Приємні ті дні не забуду ніколи,
Хоча вже давно промайнув отой час,

Ці квіти чудові у пам"яті й досі
І в серці цвітуть жовтооко вони,
Та й у житті все постійно ворожать
Щасливую долю та ніжність мені.

2018 р.

О. Я…
І ніч, і сум, і піаніно
Незрозумілий лад октав, –
І вечір, місячним промінням,
Яснів до ночі й реготав.
І скрип дощатої підлоги,
І вуст розквітлі пелюстки, –
І втіхи мріяної трохи
В руці від іншої руки.
І тіні, й протяги, і гамір,
І свіч задушливі вогні, –
І ти – жадана до безтями –
Була чи виділась мені?..
17.07.18

Дозволь торкнутися дощу
Розпаленілими устами
Цей дощ не бачив і не чув
Як ми кохались до нестями.

Дозволь торкнутися душі
Розшаленілими словами
Ми не свої і не чужі,
Ми просто тішимось тілами.

А десь, у схованках єства
Думки чаяться потаємні.
Вони чистіші за слова,
Бо сокровенні.

Закарпатський край мальований на горах,
Розкинувся поміж сади й ялини,
Немає наймилішої землі,
Ніж нашої рідної України!

Кущі,ялини й будинки на подвір'ї,
І сонний Львів у жовтневому цвіті,
Міжгір'я...і ресторани у весіллях,
І в садах чудові квіти.

Карпатські села та карпатський говір,
Несуть українське слово"Пилипець",
Хто народився в Пилипці,
Той славний молодець.

У нашому краї і серце співає,
Лелеки здалека нам вісті несуть,
У нашому краї і хмари яскраві,
Озера,озера мов струми течуть..

У нашому краї і душа завмирає,
А навколо літають птахи,
Щоб ніколи ви смутку не знали,
А завжди радість несли.

Тут колискова лунає і нині,
Яку мати співала дитині,
І ніжно до серця вона пригортала,
А дитина,мов та пташина спала.

В трусах їжак. Сидіти вельми складно.
Але терплю, товпі дарую "Chease".
Тепер в інеті хвалять не безплатно,
Читач крутий, катюга-кісткогриз.

І критики кусають, наче мухи,
Спеців словес розмножилась орда.
Клавіатура мокра від сивухи,
Горюю, зранку трохи поридав.

Прозрів! Із мізків висипалась тирса,
Знайшов рецепт, щоб не лягать під прес:
На картку синув - і....єлей полився!
Возноситься мій настрій до небес!

Але зірвавсь болід із пелетону,
Приходить меседж: "Всьо, скінчився рай!
Останній раз полаю безкоштовно,
А далі - за готівку, так і знай!

04.09.2018р.

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
(спекуляція)
 
 
як воно ~ велемудрий артуре
ллється пиво & раки варяться
далі мерлін із вітром грається

ґвіневера все марить зграями
королівство собі регочеться
ґалагад майорить дівочістю

підмайстри пишаються бздурами
чи венера в пабі сатурниться
над чеснотами із докуками
аквілони крізь хмари хукають

уроборос красно звивається
у жорстокий розкішний вакуум
ватра мре & кволо спалахує
цирк поїхав ~ зостались бахури




 

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Росія повзе, випускаючи щупальця хижі,
Імперською гиддю пустошачи скрізь, як вогнем.
Пришелець із пекла, що всупереч логіці вижив,
Фатально над кожним із нас нависає мечем.

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох...
Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
Бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни жне-приплямкує: "...нумо...".

2
...будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Давати кожному своє – це означає: бажати справедливості і досягати хаосу.
Фрідріх Ніцше

Правду мовлю дурну, обсмалю на вогні кабана,
Повитягую з власних очиць шпичаки і колоди:
Люди люблять солодке ( у цьому не їхня вина),
Компліменти і славу - для его цілющі декокти.

Погортав альманах. Загалом - побрехеньки пусті,
Покарлючені істини, дрібка масних краєвидів.
Кожен твір недоладній, як постріл в бою холостий,
А слова - не слова, - збиті в строфи мерці-інваліди.

А в невизнаних геніїв криза - не плеще народ,
Не торкає поезія вишня утомлені маси.
Брат побіг на завод, кум сапає сусіду город,
Їх реалії -втома та піт, не зачовгані фрази.

Гинуть люди від раку, задавнених нейробластом,
Від писні -тільки я: почитаю і лускають мізки.
Просить песик "Погладь!" і вихляє кудлатим хвостом,
Я і гладжу сердегу, у пащу стромляю сосиску.

Пожалію й тебе. Напишу коментар-позитив,
Не казатиму "Більш не твори!" - це жорстоко і підло.
Правда спить? Ну і добре,- не буде халепи-біди,
Люди прагнуть хвали,. Умочаю перо у повидло...

04.09.2018р.

Капець

Розбестила монашка монастир,
Нагодувала братію любов'ю.
А у Полтаві - ніц нема, пустир,
Лише Пегаса дзеленчать підкови.
'
Із дня у день підкрапує сльота,
Мощуся на зимівлю, рию нори.
А жіночка, скажу я вам - ще та,
Опісля неї треба в санаторій.

Потроху музу ззаду підгриза,
Брикається постійно кінь крилатий.
Сатира виручає! Це - бальзам!
Намазався - і мухи до лампади.
'
Нарешті відкотився колобок!
Свободу удихнув на повні груди.
Побрити варто пахви і лобок,
Планую завтра вигулькнуть на люди.

03.09.2018р.

Відлітали в теплий вирій вже останні журавлі
І прощались з рідним краєм по пташинному в журбі.
Та журба тривожить осінь й відгукається в землі,
Дозріває — зріє зелень, зріють трави польові.

В пізню осінь, щедро сонце віддає землі тепло,
Щоб земля плодоносила й небо синє щоб було.
Тепло кожний хоче взяти і в плоди його налить,
Для всього живого в кожний рік могли родить.

Зелені руна, наче килим, простяглися з краю в край.
Котить хвиля по верхівках, росте гарний урожай.
Напуває дощик землю йде один і другий день.
Ростуть грибочки на пеньочку, так цвіте осінній пень.

У водоймах в кінці літа очищається вода.
В осоці і в очеретах вже не чутно деркача.
Пташки збилися до гурту і подалися в політ.
Павучки на павутинці в мандри рушили у світ.

День за денем все холодніше, вранці іній на траві,
Сонце гріє лиш в зеніті і скорочуються дні.
Тільки гілки верболозу, що росте біля води,
Зеленіють ждуть морозів, ждуть холодної зими.

Подих півночі відчутний, наніч вдарив морозець
І примерзле барвне листя гонить долом вітерець.
Жовте листя, жовте листя опадає на траву,
Осінь кличе, осінь кличе в гості зимоньку-зиму.

Вже зима не за горами й не затримає себе,
На зелені руна скоро снігу нанесе.
Так в природі повелося, пори року в побутті,
Осінь раз у рік приходить, а в людини - раз в житті.

На віях дрімає ще нічка
Та ранок цілує у щічку,
А далі пірнає в душу,
Тремтить - прокидатися мушу.

Протру оченята сонні,
Візьму його ніжно в долоні,
Присяду тихенько на ганок:
У небо полине світанок.

Прокинулись вишні та сливи,
Всміхнулися грушки цнотливі,
На листях у абрикоси
Рожевого ранку сльози.

А хмари схилили голівку,
Вдивлялися у долівку:
В пелюстки духмяної м'яти
Сповита біленька хата...

1

Мідна маска лицеміра,
цяточки на носі.
Я - жар-птиця - нині "сіра".
Йде, будяччя косить...

Рве петрові батіжечки,
на повійку гляне...
Покотилася у гречку
торба полотняна.

Наскиртує, сяде збоку,
ріже диню... Сумно.
Епігонив... от морока...
Повні шерсті гумна.

Облітала із пегаса,
гнав його скажено.
Гримкотів у тулумбаси,
напинались вени...

2

Не жалію. Пропускаю.
Всі слова на вітер.
Щит Евфорба - Менелаю...
А Єлені - квіти.

........
2018