Сподівалася, літо попереду,
відбивалась від сонячних зайчиків.
Було добре в неділю, а в середу
стало кепсько, побачила в зачісці
нитки срібла - туманові присмерки.
В малахітову скриньку від поглядів
заховала малинові присмаки,
сон-траву, абрикосові спогади,
колискову ніч, любощів пахощі,
простирадла, любистками зіткані.
Зберігала надалі, як ласощі,
самоцвіти планидою зібрані.
Час від часу природі корилася,
відпускала з душі пересмішника
і літати навчилася, крила, як
розправляти у зоряних віршиках.
Подорожник, алоє - для зцілення -
водограя медову мелодію.
Я звільнилася! Боже, чи вільна я?
За вікном осінь косить амброзію!
2019р.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Спочатку плакала, а потім
не проронила ні слівця, -
на чай запрошена жеброта,
з привабним обрисом лиця.
Зайшла до мене, мов на страту,
і почувалась, як трофей,
бо тужний погляд по кімнаті
блукав у пошуку дверей.
Я ж пригощав дбайливо чаєм
її й базікав невпопад,
адже хотілося до раю
ціною віршів і шарад.
Не раз згвалтована, убога, -
вона ж просилася піти
по неоглядним перелогам
у безкінечність самоти.
Лиш вибачалася за тіло,
що у обіймах не було, -
котре мене не обіігріло,
але й хвороб не додало...
22.02.18

Коли тебе хоч день я не побачу –
То сам не свій, на цілий світ лихий.
Тьмяніє світло дня в очах незрячих,
Думок чітких порушується стрій.

Мені потрібна ти, немов повітря,
Хоча б ковток, хай може і гіркий,
Впіймати б погляд твій зрадливо-хитрий,
Й пропасти в трясовині голубій.

А поряд ти – ще більше шаленію,
Ятрить зневіра, чорна і гірка.
Тебе б забути, поховати мрію,
Але не піднімається рука.

Виходжу тихо на нічний балкон,
Вдихаю сум і сіль з морським прибоєм,
А зорі тонуть у глибинах темних.
Навіки гаснуть їх святі огні.

Якби ж могла я стати теж такою!
Вночі сіяла б, кликала б до себе
Втонулих в бурю духів із глибин,
Ну а тоді я теж упала б в ніч.

І тут лечу – не можу розібрати
Чи я – зоря, чи просто я, чи хто.
Який мій напрям – вгору чи донизу?

Це не важливо – суть уся в польоті,
У змахах крил незримих за спиною
І в ночі цій, у морі і у зорях.

2018

Розпалю краще віршем камін
увімкну сірником святодійство
і ковтатиме сльози вже він
і гулятиме димом над містом…
Крізь подібне тепло не пройти
ні добавити ані відняти
сірниковий мільйонний мотив
нічієї до ранку кімнати…
22-02-2019

Якщо тобі нестерпно в самоті,
поклич мене, переборовши страх,
а не тримай бажання взаперті
і суму тінь на зболених устах.

Взаємних ми не маємо боргів,
аби зробити доленосний крок.
Відчуй мене на відстані снігів,
на віддалі галактик і зірок!

Візьми собі на згадку щастя мить,
гарячого цілунку ніжний смак,
а серце хай як в юності щемить
і птахом б’ється щирій пісні в такт.

Лиши мене в своїй душі навік,
у мріях світлих і ранкових снах.
Не буде ближчим жоден чоловік
уже, кохана. То планиди знак!

Притулити це літо
до грудей, до чола.
(Поколовшись об трави,
скажу: «Ну і хай» собі).
Відгриміла декада
грозова-дощова,
і сусідські порічки
до мене всміхаються).

Небом дане, буденне,
вже не буде таким
в листопаді похмурім
чи в січні засніженім.
Тож думки невеселі
ще у квітні відкинь;
тож мінорний мотив
з голови навесні жени.

І повзтиме старою
черепахою час…
Хай ніхто зі сторонніх
не лізе у рай мій:
ні жебрак без грошей,
ні волхви із дарами.
Вечір.
Червень.
Цвіркун, що не змовкне до рання.
Це, напевне ж,
найбільше
із існуючих щасть.

До Лютого прийшов у гості Квітень,
Сніг розтопив, Підсніжник розбудив
І Сонце по весняному вже світить,
На світі й не таких буває див.

Ще Зимонька повернеться з Морозом
Та Вітром сильним, снігу вкине рясно.
Але серед Зими - весняне диво -
Наче "Дванадцять місяців" у казці.

2019 р.

Хоч ще зими студений подих,
Як тінь, остуджує чоло, -
Сніг перевтілює у воду
В землі пробуджене тепло.
Воно уїдливо, зісподу
Руйнує гори кучугур
І рветься швидко на свободу,
Як світла радість із зажур.
Так позбавляє всіх сонноти,
Слух провіряючи, мошва, -
Так жданий березень ворота
Для стрічі з лютим розкрива...
21.02.18

Прави́м бажаєш бути чи щасливим? –
запитувала ти мене не раз
і, знаючи уяву хворобливу,
собі питання ставив усякчас…

Зі щастям разом правота у парі
чи здатні мирно по життю іти?
А чи не краще оминати свари,
і не палити зведені мости?

Невже щасливим можна бути в світі,
лиш вічно потакаючи брехні,
і як це пояснити нашим дітям,
уникнувши неправди й маячні?

Невже прави́м себе відчути можна
на згарищі стосунків, почуттів?
Чому людина нині неспроможна
в полеміці знайти належних слів?.

Коли? Невже? Чому? – одні питання
і відлітає затишок, як дим…
Завітне, люба, маю я бажання –
щасливим хочу бути і… прави́м!

Що обирати? Вбийте – не пойму,
що діється? Яке то євре-рило
ще націю зі сцени не дурило,
а ми іще не хлопали йому?

І хлопаємо – іноді очима,
долонями, і вухами інде,
і нібито не знаємо причини,
чому немає нашого ніде.

І наче обираємо не здуру,
і ніби не із п'яні до керма...
А пролізають в урну ще до туру
усі, по кому плакала тюрма.

Але чому не націоналісти,
а коміки і рашеські нацисти,
що апріорі нації чужі,
ідуть у ногу до казни і трону
як сателіти п'ятої колони,
яким байдужі наші рубежі?

02/19

І все ж – нехай війна й руїна! –
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.

І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
якщо простять її зірки.

А ми – такі інопланетні –
вже зустрічатимемо вас
в далеких галактичних нетрях,
де пломінь розуму не згас.

Хоча матерій темних сила
його задмухувала і
землян скалічених сліпила
в окопних зморщинах Землі.

А потім злісно, в час навали
орди одвічної війни,
тіла скривавлені зривала
з душ. Разом
з ляком вишини.

Тож ми, зібгавши одежини,
злітали й вірили у млі:
за нами зірвуться невпинно
стрімкі космічні кораблі!

З Непалу, Гани, Мексики,
і з України, й з Сент-Люсії..
І, як простять її зірки,
то навіть, може, із Росії.

2019

Хоч натомлене серце збивається з ритму,
І невпинно холоне,спустошена часом, душа, -
Я вдивляюся в світ до цих пір ненаситно,
Як у небо високе з гніздечка невміле пташа.
Сотні раз намагався безсило присісти,
Дати спокій собі і не бути комусь тягарем,
Але далеч ясніла привабливо й чисто,
І п'янила зухвало то м'ятою, то чебрецем.
Тож, збентежений змалечку світу привітом,
Уповільненим кроком продовжую власний маршрут, -
І радію життю так, як вміють лиш діти,
Коли їм цю можливість дорослі в дитинстві дають.
19.02.18

Мчать життя коліщата,
а ти в чорній габі.
Будеш інших прощати -
то пробачиш собі.
Віра втратила крила
від жури і сльоти,
якби Бога молила,
не пила б самоти.
А волошкою в житі
в далині - небеса,
будеш вишні садити -
зачарує краса.
Материнка-душиця
зацвіте у саду,
щоб кохання напитись,
треба гнати біду!
Не картай долю люту,
за снігами дощі.
Хтось зіграє на лютні,
стане млосно в душі.
Світ постелить завчасно
покривало з трави.
Народилась для щастя -
то, будь ласка, живи!

Діти, онуки – продовження життя,
До них накращі почуття,
І думка в мене завжди є,
Хай їм здоров'я Бог дає,
Про все, що мріють,
Хай здійсниться,
А з мріями надія сниться,
Завжди щастя нехай мають,
Хай люди їм добра бажають! 2009

Своїм думкам не дам я ради,
Вони плетуться в голові,
І не потрібні їм поради,
Не сплять вони навіть у сні,
Я маю кожну пам'ятати,
Для того щоби запитати,
На що потрібні ви мені,
Мій розум може не бажати,
Проте вони усі мої… 2009

Анумо у сторону жарти,
Бо тема серйозна, ще та:
Ніхто не уміє кохати,
Лиш пишуть,- у цьому й біда.

Не ходиш наліво під верби
Із сонмищем лакомих гейш.
Тому що Ерота не треба,
У ліжко і не заженеш.

Талантище ж родиться фавном,
Блукальцем жіночих бермуд.
А євнухи пишуть погано,
Не вірить сонетикам люд.

Така от, панове, дилема.
Колеги гарчать звідусіль:
- Коханння - це трепетна тема!
Про неї пиши як усі!

До біса скопців безталанних,
Втомився їх слухати крик.
У Едем покликала пані,
Піду. Я, усе ж, чоловік.

21.02.2019р.

Повтори

Усе життя - це коди і повтори,
До рота ложка носиться щодня.
Поезія рутинна апріорі -
Спитай свого крилатого коня.

Хай істина лежить без комбідреса,
А око тішить правдоньки шкелет:
За тезою крокує антитеза,
Доточиш синтез - ось тобі й сонет.

Прологи передують епілогам,
Постскриптум неодмінно у кінці.
Пегасами протоптана дорога
Зручна для графоманів та митців.

За присудка вчепився міцно підмет,
За ними - глянь - означення біжить.
Шукає розум логіці епітет
І зграйки рим підштовхує у сіть.

P.S:

В кімнату впала місячна доріжка,
Спочити уляглася суєта.
Ритмічно жінка рухається в ліжку,
Повторюючи танець живота.

21.02.2019 р.

Музика...

Аріозо якесь не таке,
Партитура - ні в тин, ні в ворота.
Глас " орфея" зайшов у піке,
Дикий крик вилітає із рота.

На обличчі столітній бодун,
Антураж - плавки, хрест, аксельбанти.
Це - сучасний співак-болботун,
В підворітні навчався скавчати.

Бек-вокал - голяка, без колгот,
Світять в темряві фосфором губки.
Текстик також не пхе, а ого!
Про амурні діла та розлуки.

А товпища гукає "Ура!",
Попід сценою вальс хороводить.
Кожне слово, насправді,- мура,
Кожна пісня - музичні відходи.

Розпопсятились мізки людви,
Їх би з ями, умити блакиттю...
Ти мене у цей жах не зови,
Бо оглухне гармонія миттю.

В павутині сяйні вітражі,
Глузд і логіка котяться в прірву.
Син до клуба на шабаш біжить,
Галалакати буде під пиво.

21.02.2019 р.

Думкою багатію

Владі, певно, вірив я дарма,
П'є кровицю стоголова кобра.
Цуцик здох - субсидії нема,
Суддям все пішло і прокурорам.

Каша - із перлової крупи,
Спредом намащу шкоринку хліба.
Може, час податись у попи?
Ні, бо нефотогенічна кирпа.

Гарно влаштувались Верть і Круть,
Заступили тушами корито.
Брехунякам грошики дають,
А для правдорубів рай закрито.

Претендентів на папаху тьма,
Скалозубить зграя пустозвонів.
А вагітна муза йде в сільмаг -
Огірочків багнеться із бодні.

Впав з небес. Тепер вже все одно,
Вогнище снаги погасло в дюзах.
Длань митця розписує панно,-
Вірші гарні... тільки не для пуза.

20.02.2019р.

Ох!

На ласкавицю зранку полюю,
Скоро ніч - результату нема.
А давай я тебе поцілую,
Ти ж у мене квітуча хурма.

Ти ж у мене лебідонька юна,
Сонцесяйна богиня небес.
Від любові кебета чавунна,
Сам гарячий, неначе АЕС.

Ой, вродливице,- глипни ласкаво,
Ніжку можеш поставить на грудь...
Мне у пальчиках локон білявий,
Оком "блись", станом знадливо "круть".

Ох і литочки! Просто бомбезні!
Вже здаюсь, без " Лягай! Хенде хох!".
Дай полащитись, наче той песик,
Потім в рай упірнемо удвох.

Як і завжди, лягаю із низу,
Аж по тілу пішли дрижаки.
Мить - із мене посипалась тирса,
Але я ще моторний таки.

Хоч не вчився коханню в Парижі -
Жінку ласкою розвурушу.
Ваша карма - читати цей віршик,
Ну, а наша - секрет, не скажу.

19.02.2019 р.

Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Шаленіти од пристрасті знову -
Під чудні солов`їні пісні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
Коли всі нас полишать напасті.
Ця зима – лиш прелюдія щастя –
Вже готує розмаєві дні.
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні
Після довгої, мила, розлуки,
Завмирать од солодкої муки…
Вийми душу, о люба мені!
Ми зустрінемося навесні!

20.12.752 р. (Від Трипілля) (20.02.2019)

Вітер розвіє мої слова.
Дощ змиє останні сліди.
Як довести собі, що жива,
А не примара у чиємусь сні?

Чую ім'я своє в молитвах близьких.
Вони рятують мене вже не раз...
Чого ж варті ми без тих,
Хто ладен гріхи спокутати за нас?

2019

- Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
І водометом вже
Не загасити
Проміння Тих, кого
покликано Світити...

Чи можна
зібгати в долонях
обірвані пасма
ду́мки?
Чи треба
зривати піони,
якщо вони пахнуть
гулко?
Бо там,
у пелюсток чаші,
сховався невидимий
лірник,
що пестить
обличчя наші,
коли ми загубимо
вірних,
і ані сльозини в стулках,
а руки біжать
пелюстково.
І пахнуть піони
гулко,
і гріють комашку ―
слово.

2017

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

 
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж
із чим не згодний, але ну та хто я

урешті, нарікати щоб на злість
собі чуттів тутешньо~ немісцевих
сумлінно нижучи слова до слів якихсь
відлуння крізь давно закриті сцени

та буде що було, лише без насолод
услід натомість абсурдистські шати
щораз розпочинати монолог
& знову, не завершивши, злишати




 

Про що співає буйний вітер?
Про те, що є дива на світі,
Тендітні та духмяні квіти,
Як весело сміються діти.

Про сиві та могутні гори,
Морів безмежнії простори,
Ліси, степи, поля й діброви,
Про стан дівочий й чорні брови,
Про тії очі волошкові,
Надії повні та любові.
І про птахів, вечірню тишу,
Про те, що серце наше тішить.
Спинитись хочеться хоч трішки
Послухать спів буйного вітру.

2017 р.

Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.
Довічний друг моїх думок,
Небачений ніколи, –
Зроби мені назустріч крок,
А також власній долі.
Чуттям одним себе й мене
Бери єднай, – серйозно, –
І швидко смуток мій мине,
Неначе сон порожній...

У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,
Їх доправили вниз,
Закатали у гіпс...
І тепер вони - пам'ятник в Рахові.

В старовинному замку в Мукачеві,
Кажуть, привида п'яного бачили.
Він живе там давно,
Полюбляє вино.
Отака чудасія в Мукачеві.

Я зустрів на базарі в Хмельницькому
Дівчинисько з великими цицьками.
Я покинув базар,
Погубив свій товар,
Отака одісея в Хмельницькому.

На одному з майданів Житомира
Паркувалась автівка без номера.
Нагодились менти,
І зробили кранти,
І немає автівки в Житомирі.

На вокзалі зчепились у Жмеринці
Дві закляті бомжихи-суперниці.
Бились не на життя,
Аж летіло сміття.
А той бомж вже давно не у Жмеринці.

Шахрая упіймали в Тернополі.
Всі його обзивали і копали.
Повинився шахрай
І подався у рай
І нема шахраїв у Тернополі.

Десь давно, за Союзу, у Вижниці
Загубились літаючі лижниці.
Хтось їх бачив колись,
Полетіли кудись,
І немає тих лижниць у Вижниці.

У центральному парку у Харкові
Дві ворони сиділи і каркали
Про Союз ССР
І «ужасних бандер»
І чого не почуєш у Харкові.

Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –
Завтра ж так і не прийшло…

Звідсіля було їм видно
Всього світу новий день.
Чую й зараз я відлуння
Їхніх запальних пісень.

Слова, що їх вони співали,
Останнім стали їм причастям
Побіля барикади на світанку.

Друзі, ви мені пробачте:
Я – живий, а вас нема.
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.

У вікні – примарні лиця,
Тіні ходять міражем.
При столах – стільці порожні…
Друзі не зберуться вже.

Друзі, друзі!.. не питайте,
Сенс у чому ваших жертв.
Порожньо в кафе. Ніколи
Не співати вам уже…

Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я - це святиня коштовна, а не балаган,-
Жалість - це не любов, а тягар на порізаних венах,
Добровільна офіра Тантала і самообман.

Серед ясної днини засмучене сонце померкло,
Бо коханка до вирію кличе, блага :"Закільцюй!"
Щастя зовсім немає, існую між раєм та пеклом,
Крок ступив за поріг та у серце урізавсь ланцюг.

Ось і все. На папері кривавиться сповідь,
А щаслива дружина у ліжку мене обійма.
О, мій Боже! Верни хоч краплину любові,
Сили волі покинути жінку нелюбу нема.

19.02.2019 р.

Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.
Рожевощока й тонкостанна,
Солодка й лагідна, – ввійди
У сни осяянням останнім,
Або в життя – і назавжди!..

 
Ця самота є дощовою
Від моря, над відтінки вечорові
понад рівнини дальні й ген за овид
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста

Дощить кругом у нечіткі години
де всі провулки досвіту чекають
коли тіла, що ніц їм не судилось
в гіркій розпуці осягають зайвість
як ті містяни, попри їх ненависть
в одній постелі разом спати мусять

річками ллється самота суспіль...




 

Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,
Десь на їх смарагдовому дні?

Розсипи зірок, як аметистів,
Заховались поміж ніжних вод.
Б`ють джерела там у них пречисті –
Промені духовних насолод!

Розтопили холоди узимку
Світлі думи, вчинки і слова.
Теплі хвилі дружньої підтримки
Спромоглися сотворить дива!

Наче звуки чарівливі наю
У твоїй заховані душі.
До глибин із ними поринаю
І злітаю з ними до вершин.

Ти сказала: певно, тимчасове
Мною це захоплення твоє…
Та живе у ньому віще слово,
Що у вічності гніздо зів`є!

15.12.7526 р. (Від Трипілля) (15.02.2019)

На ангела обличчя вельми схоже,
немов мадонна істинна вона.
Стоїть чемненько, вся свята і гожа,
а у душі насправді – сатана!

Молодість – це лише миті,
пройде, розтане, як дим.
Найщасливіший у світі
той, хто живе молодим!

Хто молодіє душею
весь, без оглядки на вік.
Не опинись за межею –
жінка ти чи чоловік.

Бо перетнувши дочасно
власної долі рубіж,
ми переводим сучасність
у площину роздоріж.

Кожного з нас перехрестя
завтра чекає своє:
слава, достаток, безчестя…
Все те для кожного є.

Молодість скінчиться скоро,
перегорить, ніби хмиз,
Піде дорога під гору,
ну а життя – під укіс…

Бути стривайте дорослим,
краще живіть молодим!
В старість поринути просто –
молодість тане як дим…

Музи заслабли, хворіє крилатий мій кінь,
Критик сказав, що віршую я дуже погано.
В пущу іду викорчовувати штурпаки,
А на Парнас хай стежину торують титани.

Збився приціл, а на рими утратився нюх,
Грона сонетів подібні, неначе сосиски.
Досить уже грамузляти "безсмертну" дурню,
Краще саджатиму граби, дуби та берізки.

Хай соловейки тьохкочуть у кронах дерев,
Зайчик стрибучий кохає у травах зайчиху.
Ліс - це чудово! Тож заступа в руки - й вперед!
Ну, а хорей з анапестом - мені не аміго.

Ями довбає на пару писучий мій кум,
Саджанці гурт графоманів стромляє у землю.
Друже, до біса елегії! Речі пакуй!
З тебе не вийде ні Блока, ні Пабла Коельйо.

Десять гектарів за весну - оце вже воно!
І не журись, що діброва іще по коліна.
Замість поезій зростає зелене рунО,
Внуки подякують потім тобі неодінно.

18.02.2019р.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.

Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?

І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.

Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.

Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...


*Фотограф -- Марко Залізняк

Стежечками лісовими
У густій-густій траві,
Що звиваються, мов змії
Між дерев та між кущів,

Вдень, увечері і вранці,
А буває й уночі
Ходить звірина усяка
Пролітають і птахи.

Поспішає хтось на лови
Хто до річки чи ставка,
Хтось у гості, хтось додому,
Хтось від ворога втіка.

Є період, коли тиші
Тут дотримуються всі,
Бо звірі малят "колишуть",
Дбають про своїх - птахи.

Припиняються і "війни"
В цей періо між звірят,
Галас, крик також не лине,
Тиша скрізь і спокій, лад.

Цей закон для всіх єдиний,
Виконує звір і птах.
Але в тім то і біда,
Що порушує...людина.

2019 р.

Зими набридло помело,
але наснилося село,
стежина біла.
В цукровій пудрі хвойний ліс,
на соснах, тертий сир, кумис -
миттєво з'їла б.
В креманці неба - хмар вершки,
як дотягнутись? Не з руки,
стрибай -  дістанеш!
Смакує все, хрумкий сніжок,
солодкий місяця рожок
на таці тане.
Морозиво з дерев униз
за комір падає, облиш,
холодне дуже.
Мені льодяник до душі,
у бурштиновому ковші -
криштальні ружі.
Морозко пильно стереже
і порцеляну Фаберже,
Сваровскі стрази,
шипшини кований фасад,
обрамлений  казковий сад,
в туй  срібні вази.
Не розіб'ються, не боюсь,
до кипарису притулюсь
і стрепенеться.
Прокинуся, а за вікном,
сніги - мого життя альбом,
тріпоче  серце!

Осяяні місяцем стигнуть сніги,
Пружніють овіяні вітром дерева, –
А я помираю між них від нудьги,
Немов незабруднений лист аркушевий.
Сьогодні немає зігріти кого,
Хитання жіночі повсюди відсутні, –
Розпачливо й тужно гукаю: “Агов!..”,
Та чується всім це, як вибух салютний.
Мене ж це "Агов", наче дзвін катастроф,
Домучить до краю – повік заморочить, –
В минулім лишилась піддатливість строф
І зникла безслідно покора жіноча…
18.02.18

Зійшла планета із орбіти,
Згоріли залишки добра.
Я хочу ворога убити
Під люті вигуки "Ура'!".

Упав солдат в обійми тиші,
Його очікує труна.
В окопах не потрібні вірші -
Тут люди зайва зайвина.

Не у ціні з очей волога -
Гарчання рисі у ціні.
Кручу цигарку з некролога,
Від них задимлений зеніт.

Рука майбутнє людям пише,
Слова складає в гори гільз...
Без мене світу буде ліпше,
Його любити я спізнивсь.

17.02.2019 р.

Пісня тут

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=787349848304149&id=100010874232670&refid=52&ref=m_notif¬if_t=video_wall_create&__tn__=-R

Я починаю все з нуля…
Хоча земля з -під ніг втікає,
Але себе я обираю,
Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть
Летять минулії образи,
Пробачу все, та не відразу,
Позаду розпач, біль і смерть.

Я починаю. Стане сил
Аби знайти себе насправді,
Комусь нервове й злісне «хватит!»,
Але ця стежка – не моя.
Я розпочну себе з нуля!

Я згодна, захистом надійним,
Що спинить у мені всі війни –
Є віра і любов твоя.
Я розпочну усе з нуля!

Ранок, неначе кі́тва,
Пристрасть спинив безжально.
Певно, кінець ловитві,
Певно, віват печалі.

Скрута не пожаліє,
Безвість за душу візьме...
Годі впіймати мрію,
Як не стає харизми.

А вже весна долоні прикладає
до голого бентежного гілля.
– Не вір теплу! Нема його, немає, –
холодний вітер із-за небокраю,
а з ним глибинна і дивинна жля.
А вже весна сонцями дні полоще,
хоч лютий, лютий у календарі.
Душа й собі – розвоями на площі,
душа й собі вивільнюється з мощей
і лине вільноптахою д’горі,
бо то весна.
Можливо, і зрадлива.
Нехай.
Нехай співають горобці.
Веселощів їх – повна жменя, злива.
Ріка їх, многожильна й говірлива,
напише тихий усміх на лиці.

Вушка сміхом залоскочу,
очі - поглядом збентежу,
а вуста твої співочі
поцілую обережно.
І, покірна й соромлива,
в щастя вгорнеш довгу тугу
та радітимеш, як нива
під очікуваним плугом...
16.02.19

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі
і поки що ними владаю,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Хіба погано жити у нірвані,
Без звинувачень та прощальних сцен?
Вичерпую до дна себе коханій,
В жазі басок зірвався на фальцет.

В усіх ділах потрібно знати міру,
Робити піст, інакше вхопить шляк.
Але потрапив до Венери в прірву,
Медок амурний хлебчеться усмак.

Дрімати хочу, без зубів жувало,
Із виду - не Геракл, і не Антей.
Проте лечу галопом, риссю, чвалом
З коханою в осоцений Едем.

Як вечір - випускає жінка з клітки
Мій дух, і я лягаю на олтар.
Горнусь до неї, мов бджола до квітки,
Висотую амброзію-нектар.

Зима лютує, а в алькові спека,
До ранку не стихає хтивий крик .
Від заздрості побліднув місяченько,
За хмарою сховав сяйнистий лик.

17.02.2019 р.

Хто ж це цокає в віконце,
Ранком-вранці на зорі?
Ще не проснулось Сонце!
Шумить дощик у дворі.

То сильніший, то тихіший,
Грім по небу гуркотить.
Сон під дощик ще міцніший,
І засне, хто ще не спить.

Сонечко крізь дощ пробилось.
Ніжить промінь по щоці.
В тиші очі пробудились,
Чи від гвалту горобців.

Чи від півня — Ку-Ка-Рі-КУ,
Щебетання солов’я.
Чутно різні голоси здалеку,
Сповнена в піснях Земля.

Дощем зелень освіжилась,
Розкрились квітів пелюстки.
Щоб насіння їх родилось,
Є комашки, бджілки і пташки.

Небо синє та глибоке,
Щойно вмилося дощем.
Сонечко-всесвітнє око,
Землю славить з Новим Днем.

Ця історія знову почнеться для нас із кінця.
Не тривожся даремно, минуле пустивши за вітром.
Знаю, серце твоє крижане не зумію зігріти.
Знаю, вперте мовчання не буде ніяк до лиця.

Може, завтра зійдуть нанівець всі важливі слова.
І роздмухає хтось нашу віру, як попіл, по світу.
Знаю, вкотре знайду я уламок щасливої миті.
Знаю, буду жива…
17.02.2019

Буває, трапляється перехожий із чорним ротом,
і слово його – мурзата болонка із-під коліс.
Воно окупує мізки, чавить лещатами аорту,
а ти видихаєш тричі, регламентно, через ніс.
Обтріпуєш, наче запльований сніг з підборів,
питаєш у Господа: «Боже, чому це я
отут опинився сьогодні з Твоєї волі?
Навіщо мені безконтрольна фрустрація?»
А Він віддаля пробурчить тобі навздогін
з мережива протягів міста, з бетоних нетрів,
покличе в сифони провулку лютневий гімн,
і ти сумніваєшся: рада це чи відвертість;
що гнів, не тобою народжений у тобі,
відступить, мине, не візьме за мить на кольки,
не піде безмежними колами по воді,
не ляже на стегна негіддю з барахолки.

Дивись, як багнистий сніг під вузлатим в’язом
лежить, наче дохлий собака в калюжній мисці.
Забудь до наступного перехрестя цей напад сказу,
бо що посієш…
що врятувало б – це матюкнутись російською,
а ти не вмієш.
(2019)

Росла собі акація
Колюча й непідступна,
Згори все вона бачила:
В долині паслись гуси,

Вітрець травичку колихав,
Джерельце струменіло,
Її ж ніхто не привітав,
А як вона хотіла!

Махала вітами згори,
Мов кликала до себе,
А ніжні-ніжні пелюстки
Впали дощем рожевим.

Та колючок боялись всі:
Птахи, ще - вітер буйний
І лише бджілоньки малі
Жили із нею дружно.

Нектар збирали із квіток,
Щодня брались за діло.
Виходив, ой, смачний медок.
Акація раділа,

Що друзі в неї є такі
Усі трудолюбиві,
Хоч крихітні - сміливі,
Бо не страшні їм колючки.

2017 р.