Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс».
І снує думок суцільна єресь, -
хто кого із палуби жене...
Я не розумію, що ся стало, -
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба хитається та стогне.
Під гармошку палуба «чарльстоне»,
Палуба сьогодні не засне.
Там, на баку, плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить вояк на бочкотарі,
прихилився чубом до гітари
і мудрує пальцями одне.
Він гітару і себе замучив,
та одне оте своє озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать –
їжа, пиво! Нащо їм сумне?
Їм би, може, ще і спати треба?
То чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Той томати он жує та солить,
карти хтось засалені мусолить,
чобітьми підлогу хтось мозолить,
Ну а він гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
поки душі кожного кричали:
«Громадяни, слухайте мене…»

Хтось колись їх теж отак не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
та байдужу душу що торкне?
І тепер з душею в груди вбиту
слухати не хочуть пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, боєць , на тлі цієї тари
я такий же, тільки без гітари,
і мене висотує земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Боязно, що чути не бажають,
і боюсь, - як чути починають, -
їхні душі пісня омине,
може в ній нічого, окрім болю,
вимученого оцього з кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

2000-18

А серце обливалося керваво,
коли благословляла на війну.
Чи знало, чи напевне відчувало
рвучких обіймів поминальний сум.

А потім – світ перевернувся вдруге,
утратив колір, запахи і звук.
У відчаї – рятунок від наруги
на відстані Твоїх тендітних рук…

А потім, потім – чи надовго, мамо? -
дитинне щастя чайки на межі.
В недобрий час у чорне око впало
і втоптане під чоботи чужі.

Чужі… Свої часами ще чужіші…
Єдине слово і: життя, чи смерть?!
Кінець… Червоно на уламках тиші,
і давить подих, і зникає твердь,

і пошугом на прадідівській груші –
«о незабутній смутку», «тихий жах»*!!!
Блаженна Мати на Вкраїні сущій
Віддала душу «за други своя»*.

А син вернув в обійми захололі.
Укотре знову струсонуло світ…

У сяйві материнської любові
через роки – в останній свій політ…

Ти варила з троянди варення,
А думки сновигали по хаті:
Від «якби вже скоріше померти»
До «ще лампу ось розмалювати б».

Ти укотре хапалася неба –
Небо знов прикидалось фантомом
І цідилось байдуже крізь тебе,
І вертало безжально додому,

Де настирно-задушливо пахнуть
Неживі зацукровані квіти -
І малюнком на гасовій лампі
Не вернути їх. Не воскресити.

Не кожному, хто просить, подаю.
З часом навчився розрізнять професію й нужду…
…Попервах, як із найщасливіших країв
Мене фактично відпустили голим,
В центрі Єрусалима стрівсь мені прохач.
Хоча тої пори самому годилося б простягувати руку,
Не спиняючи ходи, я нашкріб щось там йому .
І раптом одчайдушний крик почувся.
Обернувся - бачу: за мною біжить «каліка»
І з прокльонами дароване жбурля в мій бік.
Відтоді ані теревені про хвороби
(найчастіше несумісні з виразом обличчя),
Ані про те, що діти помирають з голоду…
Не йму ні жалості, ні віри.
А подаю старезним дідусям й бабусям,
Що сором’язливо відводять погляд.

Убережу невдаху-чоловіка
Од вибору ледачої жони:
У руки мавці устромляй мотику
І хай на грядці поле бур'яни.

У трудівниці видно лиш огузок,
А у валяки - завжди сонний час
Якщо від праці зменшується пузо -
Хапай дівча за литку й хутко в ЗАГС.

Якщо ж сидить за компом - пише вірші,
А поглядом літає в небесах -
Тікай од неї у кущі скоріше,
Інакше боком вилізе краса.

Ще не спіймав горобчика у жменьку,
Один як перст копаюсь на межі.
Городами пливуть задки пухкенькі,
Але, на жаль, у всіх вже є мужі.

25.05.2018р.

Встанеш ти і спозаранку
Чай чи каву собі наллєш.
Будеш згадувати мене на світанку,
Будеш мріяти, думати з ким.

Ночами ти не будеш спати.
Рікою їх проллєш.
Будеш згадувати мене на світанку
Тримаючи свічку, яка горить.

Будеш згадувати мене на світанку,
Будеш думати щодня, і в мить,
Коли свічка твоя догорає,
Коли свічка твоя згорить.
червень 2016 рік

На межі із лісом у кінці городу
Та яблуня-дичка виросла висока,
Яблука великі, жовті та рум"яні,
Але терпкий присмак та ще й кислий мають.

І такі твердючі яблука у неї,
Що ніхто не хоче плодів яблуневих,
Лиш одне надкусить, скривиться і кине,
Каже, що не любить тих яблучок кислих.

А коли сушити яблука кислиці
Та іще додати сушеної сливи,
То зможемо пити ми узвар смачнющий,
Навіть додавати не треба і цукру.

2018 р.

Зріє зело у городі.
Господи-Боже, єси.
Іскри роси на укропі,
наче веселка краси.

Вірую, вірю і знаю,
як, і коли, і чому
йду я стезею до раю,
щоб уклонитись Йому.

За небеса наді мною,
хмари і Божу росу.
Все, оповите Тобою,
я на вівтар понесу.

Все на землі невмируще –
роси, і душі, і цвіт...
Віра у істину сущу
все ще утримує рід.

Де вже піднятися вище?
Йду по зеленій траві.
Де ви, мої візаві?

Вам би до хаосу ближче?
...........................................
Вітер опівночі свище
лиш у пустій голові.

Доля у кожного своя,
І на очах у всіх вона,
Її ніяк не сховаєш,
І не заміниш, ні на мить,
Те, що дано тобі долею,
Зумієш перемогти боротьбою,
Боротьбою за життя, існування,
Мати для цього бажання,
І хтось, раптом тобі допоможе,
І на долю свій слід прокладе,
Добро здійсниться, проросте
І людина долю змінить...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.40

Життя нам сюрпризи підносить,
Коли ми їх зовсім не чекаємо,
І якщо, хтось навіть запитає,
Що нового, і як живемо,
Відповісти, дуже-то не просто,
Бо ж, не знаємо наперед,
Все так, сьогодні ненадійно,
Вийти може навпаки,
А як, впевненості треба,
Втомилися ми від всіх перешкод,
Влаштовано все в світі складно,
Для щастя потрібен позитивний заряд ...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.20

Потреба в сповіді? Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
І хрест зів’яв, покорчило метал
Від сповідей і від химери щастя.

Не вірю я ні в біль в очах твоїх,
Ні в слово, що минулим пліснявіє,
Ні в праведне, ні в первородний гріх,
Ні в рай, ні в пекло – поховальні мрії.

Та кривить посмішку спокуси вірний біс,
М’якеньке хутро мостить під коліна
І сповідає, й каже, що невинна.
А що згоріло, те не варте сліз.

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

А місточок веселковий
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.

А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
Сліплять очі всім.

Протримавсь хвилину-другу
Веселковий міст,
Розігнав у серці тугу
І не стало сліз.

Та й розтанув, заховався
За хмарок табун,
Все ж душі теплом торкався,
Усмішкою вуст.

2018 р.

Коли, наповнений солодкою любов’ю,
Схиляв я голову свою перед тобою,
Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя...
Ти знаєш, як відносився до слави я.
Ти знаєш світ, його падіння, злети -
Всю суєту, що докучає всім поетам.
Мене стомили бурі, я не відчував
Дзижчання дальнього докорів і похвал.
Чи до чужих чуток тоді мені було,
Коли, поклавши руку на моє чоло,
Ти ніжним поглядом мене боготворила
і шепотіла тихо: «Ти щасливий, милий?
Скажи, ти іншу так любити вже не будеш?
Мій любий, ти мене ніколи не забудеш?»
А я затих у хвилях цього почуття,
І напивався насолодою життя,
І думав, час мине, та грізний день розлуки
Ніколи не прийде... І що ж? І сльози, й муки,
І зрада, і брехня на голову мою
Звалились раптом... Хто я? Де я? І стою,
Як подорожній під грозою у пустині,
І все затьмарилось в моїх очах... І нині
Я переповнений бажанням лиш одним:
Бажаю слави я, щоб іменем моїм
Наповнився твій слух, щоб кожну мить ти мною
Оточена була, щоб славою гучною
Все, все навкруг звучало голосом моїм
І щоб, захоплена у тиші ним одним,
Ти пам’ятала біль, і відчай мій, і муки
В нічнім саду, у наш останній час розлуки.

Із архіву

Сиджу у темниці тісній і сирій.
За ґратами – воля. Орел молодий –
Мій вірний товариш махає крилом
І їжу криваву клює під вікном.

Клює тай киває мені у вікно,
Неначе зі мною задумав одно.
І зве мене поглядом, криком своїм,
І мовити хоче:« Летімо, летім…

Ми вільні, мій брате, пора вже, пора.
Он глянь, за горою біліє гора,
А ген, у імлі за морями - моря,
Де вільно гуляють лиш вітер та я.

            І сучасною мовою
Конаю в Сибірі за правду і гріх
заручником віри – один за усіх.
За волю у світі, за плем’я моє
орел двоголовий у тім’я клює.

Клює тай спочине – мурує вікно
і наче пакує мене заодно
з моєю країною у каземат
великий сусіда по імені - кат.

Одумайся, кате, пора вже, пора.
Нас вдома чекають і гори, й моря,
де воля гартує поета перо,
де сивіє нині мій синій Дніпро.

      05.2018

Усе частіш у вікна заглядає
В зелених шатах весняна краса.
Усе частіше я себе питаю:
Чи ми ще вдвох чи я лишився сам?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох торкалися зірок.

Лютує хуга в нашому ваганні,
Замовклі припорошує слова,
Якщо вони між нами не останні,
То й музика ще й досі в них жива?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох, що ми удвох торкалися зірок?

7526 р. (Від Трипілля) (2018)

– Новий рік невдовзі, діти.
Що ми будемо робити?
Діти хором за хвилинку:
"Прикрашатимем ялинку!"

І зітхнув малий Хома:
"Так ялинки в нас нема…
Не внесли її до хати,
жаль таку красу рубати."

Тут утрутилась Яринка:
"Хай росте собі ялинка!
Уберемо ми їй віти,
будем хоровод водити.

В новорічну ніч сніжинки
також сядуть на ялинку."
І сказали хором діти:
"Край, ялинка буде жити!"

Жив на світі їжачок,
мандрував він полем, лісом.
Шубку мав із голочок,
не боявся вовка з лисом.

Груші, яблука йому
до смаку, а ще - грибочки.
Як приємно одному
жваво бігати в садочку.

Він на місці не сидить,
хоч гуляє й наодинці,
бо колючому кортить
відшукать смачні гостинці.

25.02.2017

Сонечко вийшло – пройшла непогода…
Гарна дівоча приваблива врода.
Як усміхнешся – сердЕнько співає!
Рідна онуко, тебе я вітаю!!!
Дзвоник останній - дороги безмежні
Світ відкривають - і ти незалежна!

Маєш життєві шляхи прокладати:
Впевнено треба мети досягати!
Мрії нехай всі здійсняться наразі.
Вдалого шлюбу з коханим, щоб рАзом
Йшли у любові, у злагоді, щасті.
Хай не торкаються біль та нещастя!

Дівчинка люба, моя Вероніка!
Сенс і спасіння життя мого, ліки!
Теплий твій погляд і лагідні очі –
В них моя радість, їх бачити хочу
Кожну хвилину, моє ти озерце:
З нього наснага приходить до серця!

ПрОшу я Божого Благословення!
Кращої долі для тебе, натхнення!
Щиро люблю я тебе, Вероніка!
Ти моє сонечко, справжнє, навіки!

23.05.2018
Свидетельство о публикации №118052309123

І все безперервно, по колу, невпинно:
Будинок, робота, кафе, може, ринок,
Дорога назад навмання.
Як не дивно, повернешся знову в будинок.
З почином!
Ти можеш іти на концерти, в театри,
На площі, до парку читати Петрарку,
До сотні речей можеш мати завзяття,
Уникнути пастки нікому не вдасться.
Ти можеш гуляти всі ночі до ранку,
У морі чи склянці топити світанки,
Проте скільки б ти не пробіг, а настане
Та мить, коли Каїн стає первозданним.
І все починається знову по колу,
І вдягненні в місті - в Едемі вже голі,
І старець стає немовлям.
За основу беремо не плід,
Бо шукаємо корінь.
Знаходимо.
Знову не те, знову коло
З рефренів, анафор і тавтологій
Уранці, удень, уночі і підвечір.

Ба! Замкнуте коло і є безкінечність.

Всесвіту таріль весняна,
чисто вмивана дощем.
Небо в хмарах полотняних
нахилилось над хрущем…

Стільки запахів у листі,
стільки соковитих фарб
крізь бетонні лики міста
мироточать на бульвар.

Сходить тісто у макітрі
із моїх надій і снів.
Наберу в легені вітру
й причащуся од весни!
2018р.

 
всілякий ґречний героїзм
що живить наші жили кволі
жадаючи авжеж бо крові
її вампирський героїн
 
ві а зе чемп’єнз для мільйонів
виспівують сакральні квін
а хто живий лишився він
снує один думки потворні
 
прощання тьмянокольорові
зоря полин безсмертний цмин
у літургії не до змін
обійми грізної любові
 
дзеркальний глузд антагоніст
натомість цукру кине солі
у нього небезчесна роль є
за змістом знищувати зміст
 
гаптований
круками
долі
 
 
 
 
 
 
 
 

Не бачиш виходу і гірший кожен день?
Тобі насмілилися долю поправляти?
Запам’ятай і знай. Анітелень!
Бо невідомо, де вовки, а де телята.

Усе простіше? То бери, бери тоді −
Поли полин, і, звісно, давній щезне смуток.
Повірив у суттєве − ходиш по воді,
Це значить, що назад себе не повернути.

Собі зрадій і тихо Богу помолись.
Тобі сьогодні дуже добре пощастило.
І цвіль весела на кухонному столі −
Додаток до неперевершеного стилю.

Твоя хода нестримна − прямо в епіку. Бувай!
Пора життя, і не на часі просто воля.
Нехай Бабай з тобою, а чи Менелай,
Вкусити можуть інтернетні давні тролі.

А ти живеш… Бо що? Бо є така пора.
Не п’ята − перша, ще до тих, що в кожнім році.
Тебе не дожене історія стара:
Минуле наше − це мара, мура, діра…
І ти − герой, бо новачок в отій мороці.

От я і знову під небом, до мене схильним,
заваленим перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрку полівку
вітаю навзаєм свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і скула брили в густій щетині
буцім ті ж самі. І тхне, в патині,
бляклий, у просту смугу відріз тривкою
моквою до виднокраю з гомерового сувою.

Першими це помітили, імовірно, дерева,
чию нерухомість також не зачіпає рейвах
птичий з їх метушнею, що відбиває строгість
погляду на сторукість, й надто – на одноногість.

У незворушнім, рівнім, майже тойбічнім світлі
сута різниця риби, що йде у сіті,
і вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адепту ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу до безодні, виплід в оледенінні,
я лишаю на рідну, ржаву, гранітну масу
сірі краплі зіниць, до відома позачассю.



---------------------------------

Каштанова свіча
Яскраво так горіла,
Торкнутися плеча
Твого я так хотіла.

У вальсі закружлять,
Поринути у казку,
Кохать, кохать, кохать
І дарувати ласку.

Та з радості співать
Щоби душа хотіла,
Від щастя раз у раз
Моє серденько мліло.

З тобою ми удвох,
Сп"янілі від любові,
Сховатись під крило
Її були готові.

2018 р.

Не знав такої ще біди,
Став схожий на шамАна.
Щодня рука туди-сюди -
Хвороба нездоланна!

А жінка,мов гаряча піч,
Жадає чоловіка.
А я чорнилом день і ніч
Забризкую сторінку.

У кого - грип, у кого - сказ,
Шуми летять зі шлунка.
Такі хворобм не для нас:
У римачів - писунка!

Весна буяє! Рай! Краса!
Народ упився квасом!
Мене ж болячка загриза -
Нема від неї спасу.

Рятуйте, бо мені каюк!
Пегасик ледве дише!
Кажіть хутчій рецепт од мук,
А я віддячу...віршем.

23.05.2018р.


На дні


Електорат скликають на олжу,
Закинули партійні бонзи вуди.
А я на дні колодою лежу,
Повз мене пропливають час і люди.

Крізь воду око зріє бюлетень,
Погойдує папір намоклий хвиля.
Іззовні ґвалт, а тут анітелень,
Рекламного не чує вухо дриля.

На писка око вирячив линок,
Убгався у пахвину рак зухвалий.
А на землі збирається оброк,
Агітки чорта демос задовбали.

З трибуни злодій плеще язиком,
Лякає білорибицю на плесі.
А ми на пару із водяником
Косиці мавкам чешемо по черзі...

Прокинувся, по телику мура -
Обітниці виплямкує ротяка.
Цікавий сон. Але, на жаль, мара.
Чому ж рука трима за клешню рака?

23.05.2018р.

Я інший, я не Байрон, ні.
Я невідомий як обранець,
Але – як гнаний світом бранець
З душею рідної землі.

Почав і кінчу я раптово.
Мої досягнення малі.
В моїй душі надії тонуть,
Як в океані кораблі.

Хто може, океане хмурий,
Тебе пізнати в силі? Хто
Юрмі мої відкриє думи?
Я – або Бог – або ніхто!

І особисто
Ні, я на Байрон і не ви,
хто пише ясно і прозоро.
Мої ліси, моря і гори
не вище вашої трави.

Я не завершую раптово,
початі зопалу, рядки.
І човники мої готові
на дно великої ріки.

Хто може вирвати з неволі
хоча б одного з багатьох?
Єдиний воїн є у полі.
Ні ви. Ні я. А тільки - Бог.

             05/18

І коли навзаєм проклинали
В пристрасті, що душі розпекла,
Обидвоє ще не уявляли,
Як земля для нас обох мала,

Як то пам'ять зболена терзає,
Наче найлютіша із недуг,
І щоночі серденько питає:
Де подівся мій коханий друг?

А коли, крізь хвилі фіміаму,
Грізно і уроче хор гримить,
Зазирають в душу нелукаво
Неминучі очі із пітьми.

...чи винна вона, що привабило тіло,
а дзеркальце-свято "бери!" миготіло...
Ланцюг той підпиляний вітром по зливі.
Торочить у будень: "...сімейна... щаслива...
і кава у постіль... і срібла шкатула...".
Ті блискавки й зорі вогкі не забула!

Пустила жага ворухкі метастази.
Три душі Шарко - та застрягла в тій фазі,
де їжі не треба, в оселечці просто...
І жевжик цілує - сільський Каліостро.


2018

Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але порахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна та була війна?

Аби відповісти на ці питання,
історію потрібно добре знать,
бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Хоча минуло вже багато років
з тих пір, як закінчилася війна,
жахи у пам’ять врізались глибо́ко
і їх не дасть забути нам вона!

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій – офіра
життів людських мільйони. Та чому
загинуло в рази нацистів менше,
хоча у наступ спершу йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі «СмерШу»
гарматне м’ясо дикої війни…

Діди потужно йшли тоді в атаку
з гвинтівкою одною на… п’ятьох
і не було косі смертельній браку
в людських життях. Не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан,
ленд-ліз – заокеанську допомогу,
оточення і… черговий казан.

А скільки у ворожому полоні
і безвісти сердешних полягло,
та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо бранців завсіди не шанували,
живий з полону – вила під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
умить ліпили зрадника тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій воєнній, нелегкій порі?!.
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурливому Дніпрі,
як греблю Дніпрогесу підірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,
а далі – як Славуту форсували,
в бажанні знову дивувати світ.

Життя солдатські танули намарно
на ворогом мінованих полях…
Просякла кров’ю переможців гарно
і наша, і Європи вся земля!
Їх на загибель гнали у атаку
по мінах і під вогняним дощем,
бо Жуков ліпше шанував собаку –
«Баби нам понароджують іще»…

Понині серце корчиться в судомах,
у спраглім горлі просто бракне слів
при згадці тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, її страшних фронтів.
А скільки їх могло б іще пожити…
Перелічити – не стає рядків!
Серед дорослих діти… Діти-діти,
нероджені від згублених батьків!

А скільки ще каліками вернулось
з жаских полів кривавої війни…
Чому так швидко та біда забулась
тими, кого тоді спасли вони?
Не кличу я Творця на допомогу,
але чому нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?.

Чом нині "переможці зла" з собою
несуть нову загарбницьку війну?
Росія стала з Ненькою до бою,
любов поправши братську і земну!.
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим Донбас.
Попереду скрутні часи, буремні –
вони уже рабами бачать нас.

Обвішані цяцьками мов ялинки,
у орденах, медалях в сім рядів,
трясуть жирком «блондини» і «блондинки»
зразка кінця сорокових років.
В душі глибокі кровоточать рани,
я ту картину серцем не збагну –
навіщо ці міфічні ветерани,
які плюндрують пам’ять про війну?!

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій
в терорі, геноциді, катаклізмах,
й після війни УПА ішла у бій…
У бій з оскаженілим комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
подарувати вбивства і борги,
що на «братів» уже не варто злитись,
простити їх гріхи нам до снаги…
Підставне виникає запитання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповненім людськім?

Мо діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори вели,
знущались і в потилиці стріляли
тим, що голіруч у атаку йшли?
Чи внуки тих, що ницо ґвалтували
і підло грабували мій народ?
Тепер вони спасителями стали
і перші у святковий хоровод!.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому перемоги тої суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені як у раю живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто допоміг долати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня – свято Перемоги?
Учасників все менше тих подій…
Удавкою сплелися їх дороги,
народ не привели до світлих мрій.
Зі святом цим вітаю обережно,
аби знічев’я не просипать сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль.

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...
2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Прилетіли міна, куля та граната -
За "дарунки" дякую Кремлю.
Мова - окупанта, церква - окупанта:
Чим народ роз'єднаний зцілю?

Поруч ниє морда: - Что мнє ваша мова?
І вєздє похожіє попи...
В ліжку розляглася дівка чорноброва -
Кацапура ватника зробив.

Бородаті лики моляться у Лаврі,
Від Москви чекають пільг і благ.
Паства на колінах, розчахнула гаври,
Дулі заховала в рукавах.

Із Сірком зустрівся. Каже: - Бачиш руки?
Їх тобі у позику даю.
Братчиків - на волю, ворогів - на муки,
Знищиш всіх - опинишся в раю.

Бачу бій кривавий, чую шабель дзенькіт,
Крапле кров з Сіркової руки.
Як же їх багато - тих, хто зрадив неньку,
А ще більше - сонних хохлаків...

22.05.2018р.

Зупинись!

Запиваю самогон розсолом,
Ляжу в ліжко і натисну пульт.
Розбишацькі настрої - крамола.
Заклики до бунту? Буде суд.

Влада краде. Та хіба уперше?
Пообвик, що правлять брехуни.
Кожен другий в Україні лежень -
К бісу революції огні!

Платять менше, ніж рабам у Римі,
Не біда - на пійло гроші є.
Владу інший хай бере за вим'я,
Я ж - хохол. А, отже - не боєць.

По пивницях вечорами носить,
Наче в бурю човника без щогл.
Лиш у нені побіліли коси,
Бо із мене виросло ніщо...

P.S:

А народ у вир пливе нестримно,
Чтачить сил піднятися увись?
Утікає за кордон країна:
О, мій побратиме - зупинись!..

22.05.2018р.

Запитай

Сопе та стогне люд у полі,
На грядках куряву здійма.
Зіщипують із бараболі
Жуків дружина і кума.

У Президента є заводи,
У депутата - віз бабла.
Мене ж спасає лиш городик
У верболозах край села.

Народ звикає до наруги,
Забили баки Верть і Круть.
Війна, реформи і злодюги
До гробу націю ведуть.

Як сил не буде і стогнати,
Від грошей лишиться діра -
Штиками стануть і лопати:
До гайдамаків не пора?

22.05.2018р.


Молитва за генія

Молюсь за генія щодня,
Свічки стромляю у менори.
Хай муза клята не куня!
Пегас-лайдак глибоко оре!

Аби овацій вдарив град!
У друзі бгались епігони!
Хвали солодкий лимонад
Зволожив поетичне лоно.

В поклонах об долівку "Лусь!",
Гуркоче лоб, немов мортира.
О, як же гарно я молюсь -
Аж сміхом душиться сатира.

Усе тепер іде на так,
Тікають по кущах таланти.
Піїти утрачають смак!
Навзаєм пишуться... присвяти!

Молюсь: - Вернися на стезю!
Пером не смикай спорадично!
Не будеш слухати - вкусю!
Пора наквецяти про вічне.

22.05.2018р.

 
зовні старіючий вайлд
присвіши на лавці в парку
прикуривши безвісної марки
цигарку вдивляється вдаль
 
недалечко цвіте мигдаль
провокуючи розмисли марні
від кав’ярні до буцегарні
пломеніюча пастораль
 
штучний рай весь облудний кайф
мораль неетична до карми
& мли непочатий край
& нетребні мов пентаграми в
повсякденно сусальному храмі
 
одкровення але ~ нехай
 
 
 
 
 
 
 
 

слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Вони удвох самотні серед світу.
За тисячі парсеків поміж них
зеленим оком месенджер посвітить,
тихеньке «дзень» - і стрепенеться вдих...
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Непогано )
(а між рядочків: - Далі! Не мовчи!)
- У місті будеш – забігай на каву! )
(і смайликів побільше, лайків…) Чи
така вже віртуальна ця реальність?
Чи, навпаки, - реальна віртуальність?

Покохай мене щиро
Покохай від душі
Покохай так завзято
Щоб заграло струні

Зачеркни все минуле
Хай лишається там
Де уже не розквітне
Де дорога у Храм

Покохай винятково
Покохай до сльози
Покохай загадково
Мелодійністю гри

Ми разом подолаєм
Ми разом досягнем
Біди перелистаєм
Все з початку почнем

В мальовничий Оазис
Що посієм - зберем
Занотуєм цей опис
У душі - збережем

Заспівай мені пташко
Заспівай , звесели
Романтично , привітно
В моїй мрії живи...

Кому судилося кохать -
той куштував дари вагання...
Кому судилося пізнать -
той був невільником для щастя...

Кому судилося любить -
той визнавав душі відвертість...
Кому судилося простить -
той помічав сторонню зверхність...

Кому прийшлося оминать -
той знає крутість поворотів...
Кому довірили спинять -
той мчав на швидкості скрізь простір...

Такими стимулами вчить -
гранує гармонійність власну
Такими нападами злить -
долать дилему на все здатну.

Метеликом жовтим , метеликом синім
Два кольори вічні - тризуба життя
Вітанням зустрічним , вітанням привітним
Моя Батьківщина - Україна моя

В минулі століття , тисячоліття
Кругом ворожнеча , одна боротьба
Була завжди сильна , була завжди вільна
Душа наша щира - родюча земля

Червона калина - сестрами спільна
Накриють , пригостять - свідомим братам
Щаслива родина , молитва гостинна
Для тих кому віра - Божа роса

Ой роде мій власний , ой роде прекрасний
Мого серця доля , мого серця край
В мені ти квітучий , ніде не забутий
Ти прапору нашого - вишитий рай.

Ось мої веселі чорнобривці
У садочку, де знайшлася я.
Зріють огірочки у теплиці.
Кожному вигадую ім’я.

Це ось - маціпунє як дитина.
Лежні полягали у траву.
А найперший – може, і єдиний.
Ігорочок – так його назву.

Хай міцніє гудиння-пагіння.
Я стебельце кожне оброблю.
Перший виростає на насіння,
ну а інші росами поллю.

Злому назло:
Живу, сміюсь, радію,
Із ниточок
Вив"язую свій світ,
Господь дає:
І віру, і надію,
... й весни усмішку
....... для осінніх
............... літ.

Пора!

Люди люблять тістечка із кавою,
Шаурмою змащують персти.
Ти прийшов у світ живих - за славою.
Я прийшов - померти на хресті.

Куля в грудях...біль...бажаю спокою,
А осколок ногу відрубав.
Виплітай рядочки в'яззю ловкою,
Подивуй солдатів у гробах.

Час ще є. Пливе в окоп кривавиця,
Жайвори сюркочуть угорі.
Хай піїти із папером бавляться,
А мені шепоче смерть "Помри!".

Для труни шматок вдягнуть у кітеля,
Скажуть "Упокоївся Геракл".
Над собою бачу лик Спасителя,
Ти пиши. Мені уже пора.

21.05.2018р.


Без совісті

Жити зручно холодним, без совісті,
А сердечним - о ні! Навпаки!
Перший кроку не ступить без користі,
Другий - пташку годує з руки.

Де беруться катюги та ґицелі?
Ті, хто зраджує власний народ?
Глянь - довкола неситі...грибницями,
Чесний - гноблений, цинік - бомонд.

Брат на Сході конає під залпами,
Перед ним я у вічнім боргу.
А на полі - народець із сапами,
Позгинали горби у дугу.

Якщо хочеш - окрадуй у темені,
Хазяйнуй як ординець-монгол.
Я - вкраїнець, із Божого племені,
Ти - з байдужого. Отже, хохол.

21.05.2018р.

Мандрівочкою пахне уночі.
У серці оселилася тривога.
Веде у невідь бойова дорога.
І їй не салютують деркачі.

Про що дерчати далі, невідомо.
Потуга є, а тягне до землі.
Відчалюють у небо кораблі,
але причали їхні - біля дому.

І поки доля цвьохне батогом,
опинюсь у літаючій тарілці
і полечу, а час – усе на місці
тупцює і не зрушити його.

Дощі ідуть, кочують океани.
І я іду, не переводжу час.
Ось тільки перелізу перелаз
і осідлаю грози і тумани.

А я, ось-ось, і паруси напну,
і – гайда по своє на стики часу,
у простір перетворюючи масу,
помазану у небі на війну.

Міняються часи, віки, епохи,
але незмінна та єдина мить,
яка крізь мене нібито летить...
Моя дорога заростає мохом.
Вітрила надимаються потроху,
а незворушний час усе стоїть.

05.2018

Маргариток гудзички біленькі
На зеленій сукні диво-трав
Хтось залишив отакі маленькі,
Та ще й незабудки вишивав.

Сплів віночок із ромашок й маків,
І мереживо з волошок-васильків,
Татар-зілля постелив та м"яту
Й Клечану Неділю запросив.

А вона у гості поспішає,
Сіє дощик ситом золотим
На жита, що в полі дозрівають
І благословля на щастя й мир.

2018 р.

хай буде так, як накричать громи,
як навіщує на гнізді лелека.
і добрий звук старезної сурми
озветься десь з-за обрію, здалека.
і будуть руки сповнені тепла
тебе чекати юну для обіймів.
ця дивна ніч віддала, що могла,
собі лишила зорі поруділі.
…погасне мовчки вуличний ліхтар,
допише ноту стомлений маестро.
якби тоді у Господа спитав
про ті стежки, дороги, перехрестя…
ти нині там, ще юна, молода,
а я отут – свою чекаю осінь.
бо вік людський – нестримана вода,
а сивина – то ще не старість – досвід.
і знову час торкається зела,
вгинають гілля яблука доспілі.
свій кожен день прожила, як змогла
…а десь в дорозі сиві заметілі…

Шукаю вади у чужому оці,
Найменший гандж - як віхоть для бика.
Не втримати у гамівній сорочці
Сатирика дурного язика.

По маківці вистукувати дятлом
Умію вправно, люди кажуть "спец".
Стрічаю ранок віртуальним "батлом",
Увечері з "бомондом" лютий герць.

На сайті я стара цепна собака,
Від графоманів відганяю муз.
Учора лінувався - недогавкав,
Сьогодні буду всіх підряд "кусь-кусь".

Тобі зі мною краще не дружити,
За тиждень неодмінно заклюю.
Хай мліють у страху недопіїти,
Почують скоро критику мою.

Нап'яв личину фанаберства строгу,
Пора когось погризти на почин.
Якщо зі мною хочеш діалогу -
Кивай, в долоні плескай і мовчи.

20.05.2018р.

Місток дерев’яний. А як перейти? Не збагнути...
Рудою усмішкою блисне земля з-під трави.
Хлопчиська у пошуках: вигадати і утнути.
Сплелися дівчатам з кульбаби віночки нові.

І квапиться знову минуле рибалити: отже,
Захопленню вірне без ліку вже стільки літ.
Там гамір дитячий на сотій тарзанці. Мій Боже!
Згадалася гуля на лобі – ще той самоцвіт.

А річка – та ж сама, хоча і вода утікає,
Почесні архівники давніх пригод – береги.
Зривається в сполох з гілля схарапуджена зграя.
Бешкетникам-друзям назріли гнучкі батоги.

Там білі фіалки під зрізаним (шкода) каштаном
У трунку дитинства. І сонце у чорній воді…
Емоції щастя лежать у шухляді листами.
Те місце незмінне.
Та ми коло нього - не ті.

Грім покотиться і відлуниться…
Та одначе зійду з автобуса
Я на дуже знайомій вулиці.
Там, де школа… велична глобусом.

Загальмовано щось у Всесвіті.
Це − нудьга непророслих зерен
В ріднім полі круги окреслити
Кличе вічний на вітрі терен.

Та вступаю у сад затишений −
Ніби ґудзики, спілі сливи…
О, звабливе життя престижами
І природністю після зливи.

Громові обізвуться гуркоти −
Біля школи зійшов я , рано…
Краще − в хатку із котомуркотом,
І дивитися з-за фіранок

На осінні життя запросини,
Де усім буде вельми добре.
А самому − ногами босими
Йти і йти на застиглий обрій…

Переповнений він чеканнями.
Тож одчинить утробу-мушлю.
Грімотиння нашле чеканного
І сто смислів − мені у душу.

рятую радість… з хащі небуття…
виманюю своїм арфічним співом
схиляючись над родовим архівом –
сувоями життя і маяття…
протоптую стежини в чагарях
до світлої галявини з озерцем…
учитуюся спорожнілим серцем
у літери в далеких букварях…
мені шість років… і усі живі…
ні порівнянь… ні спогадів… ні часу…
лише сюрчання коника в траві…
і Еллі ще вернеться до Канзасу…
і Пітер Пен здорослішає ще
Котигорошко ще покаже змію…
… шукаю радість жа́хно і натще́
у заростку хмільного деревію
і море – пес кудлатий і старий
незрадно лиже босі мої ноги…
я падаю лицем у деревій
у стогін прохолодної вологи
і п’ю росу як сльози із очей
у мами що мене чекала марно…
ранкове сонце гріє… не пече…
і в небесах і на душі – безхмарно…

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Коли на слово сказане твоє
Твій друг байдуже дивиться крізь тебе,
Коли руки тобі не подає,
Не підпускає, як змію, до себе,
І погляди відводячи у бік,
Зневажливо киває головою,
Не говори: « Се хворий чоловік,
Він очманів, охоплений бідою... »
Не говори: « Невдячних справ дитя -
Воно пусте, у діях непостійне,
Як сон важкий усе його життя...»
Чи ти правий? Чи ти уже спокійний?
Якби то він упав тобі до ніг,
Аби у тебе вимолити дружбу...
Але якщо її ти не зберіг
І нею зловживав собі на службу;
Але якщо ти, граючись, ятрив
Його вразливу душу і втішався,
Що волі власній друга підкорив,
Аби тебе, принижений, боявся;
Але якщо ти сам неправді злій
Про нього був незримою луною;
Але якщо ланцюг накинув свій,
Аби він поплатився головою;
Але якщо побачити зумів
Твої таємні і жахні діяння -
Іди собі, не трать даремно слів.
Ти – парія. І вирок цей останній.

2002-2018