і він написав "у моїй кімнаті чорні шпалери"

і були ті хто сприйняв це до непристойного буквально
сказавши "а в нього хороший смак"

і були ті хто знав що шпалери в його кімнаті білі
сказавши "ого ти ввімкнув негатив на камері стільникового"

і були ті хто любив ставити непрофесійні діагнози
сказавши "він просто шизик"

а ще були підлітки графомани інваліди дитинства і прості імбецили
й вони сказали "нічо собі депресивно"

а він потім глянув на сонце
на чорні шпалери що були білими
і подумав "повиснути чи полетіти"

2017 р.

Цей світ – це крамниця дзеркал.
Кожне око вола від роботи втомленого,
Кожне крило метелика з тінями літа,
Кожен пазур крука, що ситий падлом –
То свічадо, в яке зазирає
Сліпа дівчина Сонце.
Приходять в цю крамницю-шибеницю
(Для шибеників марнословів)
З монетами-каменями
(Навчилися жебраки-королі
Карбувати монети з каменів)
Люди з зеленими віями-повіями:
Міняють камені на свої відображення:
Кричать їм крамарі босоногі:
Купіть замість відображення дзеркало,
А вони пальцями
По струнах цих гострих поглядів
Відображень себе у дзеркалах нескінченних:
Може хоч десь ще є музика –
Не нашими кристалами солена,
Не нашим залізом кривавлена:
Бо навіщо ж
Бо чого ж
Бо ніколи ж –
Нам помирати час, а ви в дзеркало
Зазирати вчились і марно,
Тепер продаєте за безцінь чи то фарбуєте
Світло своє чорними літерами:
Наче цей світ закіптюженими,
Непрозорими
Як зворотній бік дзеркала.
Куди зазирати не вільно.
Нікому. Навіть вам...

   Цей дощ потрібен тобі, зів’ялій траві, кволій річці.
   Ти радо підставляєш обличчя теплим краплям,
мружиш очі, смієшся, біжиш лісом, – ти і дощ...
   Кому потрібна ти в своїм щасті і сумі,
в зухвальстві і тендітності рухів, мрій?
   Кому впадеш дощем на плече,
пригорнешся і принишкнеш в солодкому муркотінні?
   Кого чекаєш тремтінням рук, сльозою радості і печалі?
   Хто возведе тебе до божества і надії,
хто впаде перед тобою на коліна і прокляне світ без тебе?
   Я?

я не скажу так як говорили січові стрільці
бо я не зумію
вибач

але пал мого серця до твоїх послуг
мої думки до твоїх послуг
і як буде треба
перестати дихати
для тебе
добре

як буде потреба
відстояти тебе
дорогою ціною
добре

але коли треба
тебе покинути
зрадити
відмовлюсь

як стануть на кін
моє серце
мій подих
від них
відмовлюсь

я не скажу так як говорили січові стрільці
бо я до того невдатна
вибач


2017

Тим тьмяним довгим коридором
Далеко не втекти,
Навколо стіни
Оточення, облога.
Не здолають волі
Ті лінії прямі,
Що тягнуться кудись вперед.
Кінця не видно
Та зійти не вийде
Із того шляху
Вузького як змія.
Чи довго?
Бо коридор ще виведе на волю,
Хоч би вже вікно
Попереду,
А далі
Буде.

За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.

Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.

Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?

А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!

2017

II

Поприпікали до осі
Часник, сапфіри та багно,
Над жилами ятріє шрам,
Під ним співає у крові
Струна, вгамовує борню
Давно забуту. Цей танок
Уздовж артерій, колоо-
біг лімфи – у шляхах світил,
У колообігу осей,
Понад якими сидимо
У світлі, що мережить лист,
І чуємо гонитву, що
Як завше над сльотою йде,
І в ній ні вепр, ні гончий пес
Не вороги поміж зірок.

У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
Внутрішня свобода від земних бажань,
Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
Зсередини та ззовні, але
Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
Вознесення без поруху, зосередження
Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
Поясненним, зрозумілим,
Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
Проте нерозривність минулого й майбутнього,
Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
Боронить людську істоту від вічності й небуття,
Котрі не спроможна знести плоть.
Час минулий і час майбутній
Майже несумісні з притомністю.
Бути притомним – означає не належати часові,
Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
Тільки часом час упокорений.

13.08.2017

- Де ти був, Адаме?
Може ти був тінню
І ховався у закутках свідомості,
Куди ніколи не зазирає сонце?
Де ти був, Адаме?
Може ти став потоком нейтрино
І летів у нескінченність
Доки світ ще був молодий,
А нескінченність такою маленькою?
Може ти серед дерев ховався
Дерев’янівши суглобами,
Зеленіючи пальцями-листями,
Вростаючи в землю-твердь
Коренями, що були щойно підошвами
Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
Де ти був, Адаме?
Може ти захотів дізнатися,
Що таке смерть темна
І ставав на мить Порожнечею?
Може ти став на мить бурлакою,
Волочився за межею буття,
Де нікого ніколи – всі тільки туди,
І ніхто не буде йти звідти?
Де ти був, Адаме?
Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
Де нащадки твої нерозумні
Відбирають життя одне в одного,
Волю міняють на шматочки металу,
Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
Де ти був, Адаме?
Може ти був теоремою,
Яку доводити поки що нікому,
Чи то непотрібно,
Чи то усвідомив себе крапкою
Нескінченно малою?
Де ти був, Адаме?
Може ти став самою Самотністю,
Одинаком простору
І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
І не хотілось складатися з кварків,
Що ніколи не бувають самодостатніми,
Одинаками буття?
Де ти був, Адаме?
- Я був ніде.

Розпечений серпень –
і зовні, й всередині нас.
Вночі піднімаються трави достиглих бажань.
Це – серпень,
і пальці твої – найніжніші серпи,
жнуть солодко повне колосся
налитих грудей,
а руки – мов коси,
що стан без жалю підтяли,
знялися налякано перепелята цілунків.
Я падаю, падаю в трави гарячі, де ти,
з єдиним бажанням –
з тобою, мій серпню,
почати вогненні жнива.
А там, на світанку,
останній серпневий дарунок –
роси прохолода живильна,
щоб знову воскресли
ще тліючі пристрастю,
й досі гарячі тіла.

Він повернувся –
Тінню старого ясена,
Криком сови серед ночі тужливих снів,
Шурхотом миші
На горищі порожньої хати минулого,
Жеботінням струмка
Серед лісу торішніх снів.
Він повернувся –
Вологим туманом дощавої осені світу,
Світлом місяця холодної ночі буття,
Квіткою звіробою,
Холодом джерела,
Стукотом крапель дощу
(Того, що падав сьогодні
На мій тимчасовий прихисток).
Він повернувся –
Круговертю сонця над отарою хмар,
Останнім променем вечора,
Першим променем ранку.
Він повернувся –
Жаром вогню,
Тишею вересневого лісу:
Мокрого і сумного, як наше минуле
(Вересовий трунок),
М’якістю моху, твердістю каменя,
Блиском металу і легкістю дерева,
Світлом і темрявою
(Заплющую очі).
Він повернувся.
Він поруч.
Незримий для всіх.
Але не для мене...

Застороги -
мов візитні картки доброзичливців:
колюче пам'ятаю прізвища тих,
хто радив бути від тебе
подалі.
Тож не дивно,
що я уперто уявляла себе поруч тебе.
...Цього літа
почуваюся ластівкою -
безпечно вигойдуюся
на високовольтних дротах
твоїх спокус,
де поцілунки похапцем -
наче тренувальні польоти.
"Звісно, я вільна,
звісно, можу літати куди і коли захочу"-
щебечу все невпевненіше
у відповідь на твоє
запаморочливе джигунство.
Ти спроквола додаєш напруги,
фантазуючи вголос про наше майбутнє,
замість якого
мені бачиться хлопчисько,
що безжально видирає
пташине гніздо мого серця,
навіть не ховаючи
блиску в очах.

Ронін.
А був же колись самураєм,
За тисячі лі, за тисячі крапель клепсидри.
Тепер без мети
І даремно дрімає катана
При поясі.
Там, де стримить Фудзіяма,
Мріє під хмарами,
Шляху немає
Для роніна.
Безліч доріг
Розстелилося напереріз,
Та немає тієї,
Що поверне звання самурая.
Відраяла воля
Світ.

а, знаешь, даже если случайно
вырвется наружу тепло
то все города
мигом здесь заиграют, будем танцевать
мы под этим мостом.

и ты согласись — что-то весит всё это:
стекать мне соком,
греть слёзы летом,
падать дождём на асфальт,
от жары умирать при свете.

Ты видишь!!! осень не наступила...
Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
согреешь ладошки ним ты
и на ступенях сидеть устанешь
исчезнув в переплётах
надежд разбитых.

а, знаешь, даже если однажды
кто-то умолкнет из нас двоих –
второй подхватит дыхание слаще
мирно уснув на сгоревшей любви.

07.08.17.

Малі світлячки
Хороводять довкола ночі,
Маленькі крилята
Тріпочуть між подихом сну
Та безсоння.
Розвіяли задуми
Поруч забутого столу
Із лампою
Так хвилює те світло яскраве,
Що сміє тривожити ніч
І комах,
Які вогник малий,
Та близький
Відшукати не в змозі,
Сліпить їх вогонь
Такий неосяжний, далекий,
Та ближча таки
Небезпека.

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Увесь останній день липня
На душі хурделиця
Нібито почнеться грудень
І буде біло
І стерто
І чисто
Однак виявилось, що то були букви
Вони кружляли, вовтузились
І створювали в голові хурделицю
Щоб опісля, коли все вляжеться
Було біло
І стерто
І чисто
І ось, майже вийшло
Висипаю усі сніги, усі хуртовини у ці рядки
Брудню чорнилом папір
І на душі, незважаючи на серпневу ніч, стає
І біло
І стерто
І чисто

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи(прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
- ?!
- Усе починається з жінки.

Полудень.
Місто, вишите
перехрестями зустрічей,
урочисто лежить під ногами перехожих,
які, кваплячись,
проминають одне одного
і не помічають стару акацію.
Акація ж - молиться.
Вона схожа на католицький монастир:
сотні черниць у білих капелюшках(намітках)
легенько
б‘ють поклони,
нашіптуючи літанію.
Дерева – не люди:
зазвичай у дерев
більше часу для молитви.

Вибило північ на Ратуші,
Прокинулось місто,
Приспане ліхтарями
І кроками перехожих,
Котрі поспішають
Залишити вулиці.
Минула вже північ
Згадала гучно -
Скінчилась доба,
Почався відлік
Сторінки чистої.
Змінить усе
Коло наступне,
Огляду коло
Зірветься з місця
І скотиться з Замку Високого
Вниз.
Всі ліхтарі
Згаснуть вже скоро,
Тільки фари машин
Розріжуть простір
Та вже не сполохають чари,
Що ранок готують.
Збудив місто годинник на Ратуші,
Важко тепер засинати.

Синім конем скаче провісник світанку,
Сіріус – неба блідий поет складає касиди
Про незримих прочан у плямистих сутанах.
А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
Може люди в брудних халатах не знали,
Що світанок приходить за сірістю Неба,
Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
Серед соломи вчорашнього дня – байка.
Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
Серед сірості передчуття
Світанку.

Дзеркало
В яке зазирнула ніч
Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
Тільки темрява
Крізь яку проростає трава
Так само нечутно, так само незримо
Як кванти моїх меланхолій –
Джазових ретроілюзій.
Федеріко зіграв на гітарі
Ноктюрн Порожнечі
Перш ніж піти – по-іспанськи.
Країна загірна моїх мрій кольорових
Стала садом ноктюрну
В якому прозорі яблука
Дозволяють побачити тьму –
Ту, що там, у нірвані –
Царстві вічного спокою.
Та, за межами скла,
Там, де око втомилось бути вітрилом
Джаз Порожнечі грає дивак
МузИка-безхатько Час.
Я ледве торкаюсь леза ножа
(А він теж металеве дзеркало)
І думаю необачно:
Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
Якщо кожен почує
Ноктюрн нірвани?
Погризене яблуко
Планети Земля,
Пісня першого землероба,
Що помер на світанку...
А пам’ятає тьму,
Яка панувала у просторі,
Де зірки всі без винятку
Згасли на мить...

Мой ангел любимый бесстрастно-страстный,
Ты мой мужчина безвластно-властный,
Ты мой единый, ниспосланный Небесами,
Средь мириадов звезд, Сияньем Ясный.
Меня окутал в объятьях нежных,
Уста сомкнулись в любви безбрежной...
Сердец стозвон - на всю Вселенную....
Всё в унисон,
Любовь Нетленную...
Избранник мой и сердца Сладости,
А я твоя...
Невеста Радости...
Пути очистились земных свершений....
В духовной благости,
В душевном Трепете...

7.07.2016

дУше моя, зоре...
Ти - мій світанок прозорий...
Ти - мій потік натхнений...
Ти - моє щастя-горе...
ЧОго ми зовсім різні?
Душі такі рідні!!!
Стільки століть блукали,
Поруч завжди були...
Ти мій коханий акторе,
Ти мій недочернече....
Тебе вкружляють потвори,
Щастя мого предтече!
Будеш зі мною поруч?
Будеш мене кохати?
Слухати і цінувати? -
Буду навіки з тобою...
Буду твоєю флейтою,
Буду твоїм деревом...
Буду продовженням роду...
Ніжністю та Любовiю...

27.07.2017

Накотилося
Буйне цунамі літа
На моє місто…

Моє життя, як на Великдень цвинтар –
Хоругви, натовп, священик відправляє.
Пасха, радісний сум. Сонячно.
Моя душа – як Великодній дзвін, – будить,
Будить, будить.
Мій дух – як Слово Бога, – сущий.
Мій світ – як кулька в руках дитини.
18. 04. 2017 р.

Сестро моя, жаринко серця,
Любов’ю засвіченого,
Самовіддана ти – безконечно.
Життя твоє усміхнене зникоме.
Джерело світла твого – з тобою.
Так є. Так буде.
15.05.16р.

, , ,
От же й біло
під чашечкою конвалії!
А пахощі
загусли чистотою.
06.05.16р.

, , ,
Дерево дихає листям,
задихається вітром
радісно,
як у купелі.
У життя
біжить.
Cонячно.
27.06.2016р.

Український народ – консонантне письмо:
співвітчизники губляться в світі,
немов голосні у словах,
покотившись за межі Вітчизни.
А оті, що лишилися – майже без голосу, бо
Їх уперто не чують і навіть не хочуть почути
чи то приголосні, чи то прихвостні - все поєдналось!..
Тиснуть, душать слова-можновладці , тяжіє над краєм
безсоромна пожадливість - наголос серця ганебний.
…Золота і проклята десятка людців найбагатших,
що тримаються вкупі, неначе міньян іудейський,
б’ють поклони , приносять нас в жертву єдиному богу -
грошам.

Як ти, Господи, терпиш
небачений глум від людей -
знахабнілих, які уявляють себе
навіть вищими Тебе?
Це вони безсоромно
рахують прибутки щодня,
бо прибрали до рук нафту, золото,
землю, і воду,
і правічні ліси - словом, те,
що Ти дав безоплатно
нам усім, хто живе на Землі !
Найспритніші з безумців –
Ти, Господи, будеш сміятись -
продають навіть
ґрунту ділянки на Місяці!
Добре,
що ми маємо щастя -
щодня милуватись зірками,
безкоштовно, уволю,
допоки вони недосяжні
навісним багачам.
Будь-котрий з них, якби тільки зміг,
зачинив би у власнім маєтку ,
як в клітці,
Велику й Малу Ведмедиць.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни. І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі? Для втіхи і омани?
Для відчуттів, що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того, що безшелесно причаїлося в твоїй душі
і чекає.
На кого?
Задурене місто розчавлює скло,
вдирається до кімнати, згортає на підлогу безглузді рукописи.
Воно нічого не бажає знати про себе.
Підминає останню мрію і нагадує про те,
хто ти, звідки й навіщо.
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі сукню...

Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
Струнами гітари іспанської,
босоногими танцюристами
Острова карибських елегій:
струни
дощу.
А ви думали, що то слова чужої пісні
Лісового заброди-привида чи то волохатого.
Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
Пошию з них собі одяг
Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
Банькуватих гумолапів склолобих.
Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
Стін лускатих смолою плямованих.
Втеча. Куди і навіщо? Куди....
Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
Фламенко липневої зливи,
Нагадає тобі про Іспанію,
З якої тікай – не тікай,
Танцюй – не танцюй,
Стріляй – не стріляй,
Літо. І жмуток трави.
І Сонця колесо – туди закотися,
Куди коні блукають щовечора –
Коні зоряні.
І Сонця колесо – таки крутися,
Нагадає тобі про вічність
І про скрипку без струн
Нічного метелика нічийого
Й сірого – наче ти – відлюднику...

… вбраний в криваве світанок
просить хвилинку спокою… Тужне голосіння матері
за сином, що не повернувся, розриває груди
отерплому з жалю Небу…

«Мамо-о, не плач»!

- Безневинно убитих в Садах Едемських чи бачило Ти?
-Бачило!
- Як їм там?
- При столі, переповненім їжею ситною і медами хмільними,
на ложах м’яких серед трав шовковистих
вони спочивають.

…Дзвони всіх церков, злиті у надголосний передзвін,
б’ють на сполох: вставайте, люде, Небо на землю паде!

Батьки, сини, брати, вбрані яко вої, припадають
до палких жіночих уст, пошерхлих маминих рук,
пухких дитячих тілець - покидають оселі…

Війна… Ідуть мовчки, їдуть незнаними шляхами,
повзуть глибокими ярами – навсе́біч рідна земля…
Аж раптом –«градом» ошукана тиша і вперше, і вдруге, і вкотре…
Соловій-розбійник у верхів’ях дерев свистить-не вщухає…

…Вбраний в криваве світанок – на землі тільки залишки тіл…

…Повертайтесь живими! – молять безмовно
палкі жіночі уста…

…Повертайтесь живими! – пригортають
уявні постаті синів материнські руки…

…Таточку-у, де ти? – дитячі слізні благання…

…Німа стіна болю зависає над комином хати –
і пісня ураз народившись, розгойдує простір:

«… бо війна війною, гайта-вйо, вісьта-вйо,
в ній є Божа сила, гайта-вйо, вісьта-вйо»…

Соловій-розбійник верхів’я дерев нахиляє.
Йому, ненаситному, крові людської замало –
від шаленого свисту, мо’, і всесвіт пустелею стане…

…чей, і ранок криваво народжений,
рясно сльозами зрошений, уже й не настане!

Лячно і порожньо… Морок регоче, оскаливши зуби,
затягнувшись цигаркою, брутально лається:
«…мать… всьо майо…»! «… Всьо-о-о майо-о-о»…

Тільки що це… Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…

… пісня має бути доспівана…

… «… гайта-вйо, вісьта-вйо»…

2014 рік

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)
(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом,2016)

А за вікном – нічого крім темряви
(Друже, ти гортаєш книгу,
А там: на чорних сторінках
Чорні літери Ночі),
Ти дивишся в Небо –
На полотно оксамиту
(З якого кат шив собі балахон) –
Там нічого крім темряви –
Чи то зорі згасли,
Чи то очі посліпли:
Тьма Ніщо нескінченного,
Там – за дверима світу,
Тут – за межею повітря,
Нічого, нічого, нічого
Крім Темряви.
Шиють із неї шати,
Стелють тканиною Тьми
Постіль. Для сну.
Навіть яблукам Небуття
Нікуди падати:
Ні верху, ні низу –
Нічого крім темряви.
....................................
А може хтось
Почувши крик птаха чубатого
Птаха хвостатого
Замовить собі в шинкарки
Темряву на сніданок.
Може.
А може хтось
Зробить з тої тьми струни
І заграє нам пісню Вічності.
таки в тому шинку –
Життя п’яного.

Старанно заповнюю формуляри
сторонніх квартир.
Порушую у них відлік
секунд-хвилин-годин.
Та знаєш,
що б не робив -
я знову один.

у лікарняному парку
сьогодні
траву косили
зранку
в сріблястих росах
сизі стинали стебла

сонце
спиналося в небі
вище і вище й вище
сушить
серце тривога
сушить
проміння сіно
сонцестояння літнє
смерть причаїлась до ночі
2017

Уранці жінка варила каву з корицею:
Приводила мозок до тями, -
Прокидайся, противне створіння!
Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
Очі були без погляду, обличчя без виразу.
Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
Та душа не чула...

До неї долітали луною стинання тілесного "я",
Проте душі вони були не цікаві.
Їй було приємніше на рівні горизонту:
Там було видно минуле...
Вона знала й майбутнє!
Тільки сказати не мала права...

За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.

Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.

Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?

А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!

27.06.2017

Якщо дати людині у пику
Й слідом, ловко витягши фінку,
Трохи погратися перед її очима,
А потім ще й показати, як щільно
і ладно кастет лежить у долоні,
То між вами запанують гармонія мир і спокій,
Світ набуде чіткої форми, зіпнуться акрополі ієрархій,
Системи чеснот і етик розкинуть тенета.
І навіть коли її будуть вбивати
Трощити череп, кістки ламати,
Вона не спитає навіщо і нащо,
Бо фінка й кастет не питають дозволу, не знають альтернативи.
Єдине можливе -
Обрати собі теорію
За що віддати життя: за націю, територію
Чи заповзти в шпарину
Й увірувати під прапором кольору
Крові, хрещеним кастетом та фінкою
Що все це частина таємного плану
І все є не таким, як здається
Що велика мета завжди мріє про гідну жертву
Та головне вижити і зберегти людину
Десь глибоко-глибоко - всередині
Середини
Серця.

Пам'ять малює картини
Колишніх драм
І заступає собою
Безмежний світ,
І зупинити не хоче
Оте кіно,
Що колись я назвала
Своїм життям.
На екрані чужою
Сама собі
І вдивлятися годі,
Та відвести погляд
Несила.
Хіба розбити екран,
Порвати на шматки
Оту картину.
А далі.
Темрява,
Подруга давня.

Я іду до вікна
І стрибаю у тихий вечір

Що роблять на небі?
Хто вмирає, тих більше немає на світі

На небі дають їм морозиво
І чи існують там фарби?

Або фарби тільки уявний простір
Я в животі у мами

Бог робить там піцу
Коли виходжу назовні, здіймається галас

Мама кричить
Я кричить

Пекло, лишень, годі мені уявити
Я впевнений тільки, що воно є

На відміну від інших речей
У небуття колір білий

Мої мами походять від мавпи
Я більше не хочу дивитися на банани

Все це створює ґалас
І чистилище є, вірю я, ніби хімічна пральня

Все існуюче в світі вмирає
Та коли ми і далі живемо, приміром на небі

Капає дощ.

2017

Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
на роздоріжжях перекотиполя,
твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
а ти стоїш, наче горда наречена,
серед мужів норовистих,
все така ж недоступна...
Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
коханка...
Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
а у лоні – дитя,
що народиться теж
у кольчузі –
і не матиме стриму, ні віддиху,
кінні згубивши підкови,
налітаючи з лютим оскалом
на шатра сарматів –
ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
відвороту не знаючи,
кривду, як стяг, перейнявши...

Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
навернула його на дорогу, порослу євшаном,
аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

„ – Тримайтеся, браття наші,
плем’я за плем’я, рід за рід,
і бийтеся на землі нашій,
що належить нам і ніколи іншим...
Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх!

Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї,
і товчем до неї,
аби по смерті міг стати
перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
і щоб сказала:
„Не маю винити того, хто є повен землі,
і не можу його відділити од неї,
хай у ній і пребуде!”*

*Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).

у щасливих дітей
зелені коліна
лікті й долоні

у дорослих
зелені лише очі

бо коли вдаряєшся
об стереотипи
то слідів не видно

усі синяки збираються
під очима

від недосипу

бо сни лишились дітям
бо мрії лишились снам

2017

Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
це новий день ще ненароджених нас із вами,
проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
в омитому первозданним дощем райському саду,
чи в безкрайому зеленобарвному степу,
де малі однороги з променем сонячним грають,
припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
ми, невпізнані Часом,
розливаємо бризками світло на довколишній світ,
що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…

Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
Ми, надлегкі і вродливі,
невпізнані кульки озону – наче зародки
самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…

Хто знайде зачарований ключ до старої півстертої руни,
Хто між скель пересохлих маленьке джерельце помітить,
Той листком проросте на НЕВ’ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ…
31 січня 2016 р.

(Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

змахнувши з плечей
останні ноти пісень Guns N` Roses
ти йдеш на дуель із морем
сам
сам
сам

місяць відмовився бути твоїм секундантом
промінявши тебе
на ночівлю в обіймах сновид

ти ж знаєш що фехтуючи
з рибою-мечем у руках
ти ризикуєш поранити море
в саму глибину

невже ти хочеш
щоб перестали битися його хвилі

не викликай на бій левіафана
ти сам винен у тому
що всі твої вигадані друзі померли

ти вбив планету на якій вони жили
пострілом у голову

2017

Розквітає небаченим соняхом
країна мого дитинства –
грають ліри і арфи з-над лиману
мелодію зімлілого степу,
мовою милозвучною шепочуть
моє ім’я з акцентом
мешканки забутого Неаполя Скіфського
чи, може, Пантікапею… однако –
за давністю часу пам’ять
розмила координати
хвилями теплого моря…

Проте мені так тривожно і затишно
саме тут наслухать колискову,
ще задовго до мене проспівану…
Афродіта, мов діва, всміхається,
народжена з мушлі…

…Амфори повняться золотим зерном,
дзбани пивом, на сонці настоянім –
ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже, люди як фенікси,
з попелу в тіло вертають…

…Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі…
Крилаті грифóни на піхвах меча
звіщають наближення бою,
вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
шаленими ритмами кінських копит…

Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
Чи не таври-пірати чигають на здобич...
Закони честі списані
полинами гіркими та ще ковилою
у письмена запорошені –
меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
з легковійних наложниць у яму покладені –
безмовна візитка курганних скарбів…


…Не стріляйте у сонячного зайчика,
що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
він і досі світиться як Всевидяще Око
на незітертім золоті скіфської пекторалі…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

... а коли ж Купайло прийде у вінку з іван-зілля духмяного
і покличе до шлюбу перед очі кирниць живодайних
Іванка та й Ладу,
закликатимуть отці наші, сивостарці, отроків до Красних Гір,
аби силу юну біля Духових дерев семи дубам показали,
та й коників легкокрилих вороних в тридороги сідлали –
вже ж бо час настає з Диво-Ладом прощатися,
та й, творячи люби, од Живки-богині під рідні стяги ставати,
у ріках безбережних молочних молоде тіло омивати,
сорочину, радомилими руками в обереги розшиту, убирати –
та й ворога із землі руської-праотцевої без віддиху гнати…

…Того часу маємо бути далеко по Непрі буйголовому,
о Смерті-Дівиці Моренці-Красавиці не мислячи, –
і життя наше на полі серед жита пашнистого
ще й овса ядренистого
єсть красне…

… А тії юнаші проводили до січі суворої…
…Прощайся, народе мій, з Ладом…

* Непр - архаїчне: давня назва річки Дніпро (Дніпр).

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Заблукаю у лісі-трилісі в ніч під Духів-день,
що вже мені втрачати – я і так, вся зіткана
з павутиння м’яких оксамитових барв
літечка красного, убрана
в багатозвуччя пташок на вікових деревах –
здорові були-и-и, дуби, діди велемудрі,
як ся маєте?!
Чи вже пригледіли місцину для нічних
летів-забав духів зеленотілих, веселунів вигадливих –
для людини зайшлої дивовижних потворних примар–
перелесників звабних лісу божого, дому Семиярового…
Сім сонць-побратимів живуть у ньому,
Сім Ярил, Сім Велесичів – заспіваймо хвалу
світлу юному, войську ратньому,
Духу братньому, незрадливому…

…Посідають опівночі всі, хто промовить
з віт спадаючі шерехом-шелестом
заповітні слова єднання – і палитимуть
вогнище, жар невгасимий,
із жертовного тіла Красних Дерев –
і радитимуть раду,
як то боронити святі дуби від чужинців…
…Коли помітять мене біля вогнища –
лише глянуть цікавим поглядом і запитають звичне:
З ЧИМ ПРИЙШЛА?
Відповім: - Із МИРОМ…

…Підійду до багаття, промовлю півподихом
ті завітні слова єднання – жаром-птахою
серце займеться… ласкою-вивільгою
озоветься… терен-ружею
розів’ється… вербовою смутою
та липовим солодом заколише…

…А на ранок
на рожевій жарівні Неба,
що звістить світу про Духів-день,
засвітиться людям як знак
миру і згоди великої, незламної
семицвітно тліюча Золота Головня*…

*головня – архаїчне: тліючий або обвуглений шмат старої деревини, який, за повір'ям, в ніч під Духів день перетворюється на золото.

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !

... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...

... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)

Ця землянисто-смарагдова змійка
з короною, окресленою на голові,
що завилася клубочком у припічку
трипільської хати– не така вже й дивовижа…

Хоч і не з казки Гофмана, вона оселилася
поміж мирних людей-орачів наче Домаха,
оберігати їх тихе житло –
зась чужинцю… нога твоя не переступить
заповітної межі, бо Змія-Цариця
обів’є стрімголов
землянисто-смарагдовим окриком-смерчем
і налякає до смерті…
Непідкупне досконале створіння –
призвичаєне до запаху молока
і людського духу – невпізнаний вартовий
дитячих невинних утіх…

…Цур Вам, пек – лиходії,
непрохані злидні убогі,
зайди вікові на дідівських порогах
пращурних осель землі моєї,
обжитої кровію і потом,
і вогнем святих дерев обкуреної…
Цур Вам, Пек!.. Домця поруч і Домин муж
при порозі… і численні Домцині діти,
з коронами, окресленими на голові –
святе сімейство божої благодаті
в старій українській хаті –
із лелеками, козами, овечками та коровами,
із теплим кухлем свіжого молока…

Прокукуріч мені, Півню Червоний,
третє тисячоліття до… і третє тисячоліття після…
Я народжусь із колоскової пісні-туги
Рожаниць довгокосих
у весільнім танку нареченої –
Діжі Коровайної
і променя Світла Прийдешності,
аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…

…і вустами – розквітлими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
та Духових Криниць, з зір утканих,
назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
така метаморфоза Часу мене не дивує…

Душі пращурів наших тут світять нам зорями
з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
холодним потоком сліз кришталевих, уста
отверзенні промовляють молитву прощення
і покони любові –
мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
і конвалій трепетливо-ніжних дарують
на втіху прийдешнім
дотик Волі безмежної
і блаженне відчуття спокою –

Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
Тричі зозуля прокує
ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.

Прийдіте, хто залишився,
на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у»…
Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у»…
Сльози очищення
потечуть між берегів-оберегів
до Мармореї в гості – «ку-ку-у»…

Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
в них Душі пращурів наших блукають
Єдинорогами, гляньте –
Їхні образи досконалі
свідчать про божу присутність –
дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
ДИМ СОЛОДКИЙ…

Возрадуйтесь, хто залишився –
заспівайте піснь переможну,
на жалійках веснянку заграйте,
благовонні дими воскуріть,
хоровод ритуальний почніте -
Долина Храмів оживе,
розсрібляться озерні дзвони…

Долину Храмів поети прийдешні колись
наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.

…Тричі зозуля прокує, (а горличка прогуркоче)
Тризну
Пам’яті…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)