Холодні дні,
І погляди холодні.
Фінал зими – арктична метушня.

Гарцює лють,
Забувши, що сьогодні
Останній день її календаря.

28.02.18

Нарешті, сніг! Найперший справжній сніг –
Землі сумної сірої причастя.
На душу мерехтливо сяйвом ліг,
Даруючи натхнення їй і щастя.

Пречистий сніг! Хрусткий, морозний сніг.
В кінці зими, на самому краєчку.
Лунає у дворі дитячий сміх,
Летять сніжки, мов курячі яєчка.

А заметіль продовжує танок.
Двірник невтомно стежку прогортає.
І мабуть, твій пропущений дзвінок
Мені життя і радість повертає.

28.02.2018

Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...

Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...

Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...

Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Аристократи духу вже не ті,
Письмо - і не письмо, якась гидота.
Отримую усе чого хотів
(зв'язався зі спесивим ідіотом).

Він на словах - моторний дуелянт,
Сонетні руни виплітає ловко.
Але насправді - полюбляє мат,
І дулю моцну тицьнути ув око.

Можливо я простак, в письмі - лопух,
Спесивості не покусали мухи.
Писати під хмельком - для всіх табу,
А в цього в кожнім слові дух сивухи.

Спиняти марно. Перепон нема.
Усіх під ніж: старих, жінок, малечу.
У розумі - ненависть, бруд і тьма,
Потворний карлик розправляє плечі.

Пиха митцеві - непосильний груз,
Душа чорнильна учорнила карму.
Хотів літати в славі чорногуз,
Та низько впав з горба в смердючу яму.

28.02.2018р.

Зранені душі - покльований градом дах,
Зранені пальці - від потисків рук нещирих,
Слухай між слів, слово - лише вода
Чути іржавий дзюркіт на три-чотири.
Краще мовчи. Все вибухає від
Речень і фраз, слів і окремих звуків.
І шкереберть котиться десь на схід
І постає пустищами розпуки.
Знову вода. Наче прозора, так.
Чути мені всі її сто мелодій.
Тільки життя вже не піде навспак,
Смерть на полях, наче раптовий злодій.
Стрічка новин, смайли сумні ліпи
І не дивись в погляди на світлинах
І прожени думку, а що, якби
Там-от була саме твоя дитина.
Просто живи, тихо собі молись,
Просто подай ближньому хоч секунду.
Стихне вода, спокій прийде колись.
Просто війна. Він не зникав нікуди.
2018

1

Вутлий лис, товстенький кролик
малювали цебра, шполу...
Із болота мус носили,
наступаючи на вила.

2

В кого більше ран і цяток -
запитаємо в ягняток...
Хто маститий? хто взірцевий?
Хто вдоволить королеву...

Ось вона проходить ланом...
- Сперечались непогано.
Де творіння пречудові?
Догодили ви слонові.

Прибирайте ці палітри.
Ось вам дружби півмакітри!


3

...а ягнята ні словечка...
Ремиґають звично гречку...

Край ріллі - дрохвичка-ласка.
Із осла сповзає маска.

Дар під'юдження у моськи.
Сленг - заслинений, матроський.

Почекаємо картинки,
Де злоби - ані шерстинки.


2018

Ця майжевесна засніжена,
І заспане сонцеоко,
Безрадності нашій тішаться,
Арктичній, сумній, глибокій.
Зіщулиться ніч від мінуса,
Поморщиться чорносливом.
І завтра ніщо не зміниться
Не стане ніхто щасливим.
Сто тисяч відтінків білого,
Сто тисяч лютневих версій
Ми - холоду скам'янілості,
Пульсує саме лиш серце,
Неначе червоне яблуко
Чи в косах іспанки квітка -
Я весну вдихаю зябрами,
я весну беру за свідка.
2018

Послухайте-но, діточки, на вушко,
Новісінькую казочку оту.
Жив-був на сайті песик Обісцюшко,
Що ненавидів люто чистоту.

Він авторів усіх тут оббігає,
Немов запограмований у грі.
На кожного він лапку підіймає,
Так територію свою ж бо намічає,
Лиша сечею він коментарі.

"Улюбленцям"-лелекам лишить знаки
Уваги найніжнішої таки,
На пам"ять їм дарує залюбки -
Як ордени, кавалки добрі каки.

Все нюхають ці автори сердешні,
Та стало вже і їм не все одно:
Колись тут пахли вірші, як черешні...
Тепер куди не стань - сеча й лайно.

Як на "ПМ" заходимо щоразу,
Вдихаємо цих "пахощів" букет.
Поети ходять вже у протигазах!!!
Ну де це, люди, видано таке?

Хіба усіх вас жах не полишає,
Хіба не нудить від таких чудес?
Вже мантію учителя вдягає
На себе засмердючений цей пес!

На ноги лізе людям, як на сучку,
Собачий бомж, ти все йому дозволь?!
Він скоро всіх нас доведе до ручки -
Огидне гавкало, смердючий троль.

Шепнім адміністратору на вушко,
Ой, діточки, ідею цю просту -
Женіть із сайту цього Обісцюшка,
Як любите хоч трохи чистоту!

28.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Себе жабисько тигром уявило,
І стало надимати живота:
Я з"їм тебе, лелеча клята сило,
Та вже потуга нині щось не та!

Надувся люто й луснув - засвистіло,
Де сила тигра ділася ота,
Мов пукнуло гидке зелене тіло -
Травиченька голівкою хита!

Не вчи орла без гордості прожити,
Од того будуть наслідки сумні -
Надмешся тигром, схочеш полетіти,
Та луснеш, наче жаба у багні!

27.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Невдасі увижаються тхори,
Пацюччя, павуки, блощиці, змії.
А я люблю тигрячий дужий рик,
І хрускіт на зубах тонкої шиї.

Чалапає в багні король ропух,
Лаписьками перебирає ряску.
А я люблю важкий тигрячий дух
І на обличчі жертви жаху маску.

В болоті бусл годує комарів,
Довгастий дзьоб вистукує рулади.
А я люблю когтисті пазурі,
Та ікла, що не відають пощади.

Потрапив бусол до котячих лап,
Із пащі визира пір'їна сива.
Лелека - велет для ропух і жаб,
Для тигра - ненавариста пожива.

27.02.2018р.

Злигалася зміюка із тхором:
Давай лелеці лапи переб"ємо!
Я обів"юсь, а ти зубами: "Хром!"
Перекуси і вирішиш проблему.

Немає птаха і нема проблем -
Учив колись диявол із болота.
І вчиться в нього це поріддя зле -
Слизька, смердюча заздрісна сволота.

І причаїлись тихо у кущах,
І підповзли, підкралися у тиші...
Та бусол дзьобом у зміюку: "Бах!"
А тхір утік, як завжди, насмердівши.

Хто любить у природі чистоту,
Перед зміюкою не знає страху,
Не дасть тхорам запанувати тут,
В борні поможе він святому птаху!

27.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Я на тебе не злюсь. Це весна забарилася вкотре.
Стелить місто крихке понад нами шатро крижане.
Ти майстерно береш найсумніші мінорні акорди.
Щоб відчути мене.

Я до тебе мовчу. Знову вітра шукаю у полі.
П’ю малиновий чай, впорядковую все до ладу.
Я сумлінно ходжу по хиткому нерівному колу.
Не боюсь, що впаду.

Відкриваю замки, переводжу годинники в хаті.
Забиваю цвяхи у цупку безборонну стіну.
Я чекаю тепла у пучечках пахучої м’яти.
Я вертаю весну…
27.02.2018

Вгортаюся у галуни, єдваб,
Приречений для царствених вакацій.
Нехай кавалки підбирає раб,
Естетові ганьба бруднити пальці.

За вікнами буденності пейзаж -
Старенька торбу тягне із базару...
Мене ж такий дратує антураж:
Співати хочу! Торсати гітару!

На фронті лиш невдахи-вахлаки,
Нехай воюють, не моя проблема.
Саджаю різнобарвні квіточки,
Пахучих яблунь виписав з Едему.

Вмирає пес? Нехай собі вмира -
Ще можу заразитися смертельно.
Такі ж як я - дочка моя й жона,
Розважливо-охайно-мудрі вельми.

Без чистоплюйства нині аж ніяк,
Тому у вись стовбурчу гордо носа.
Але обцас потрапив у кізяк
І розімліла гордовита поза...

То що, браток,- відомий персонаж?
Хлебчу кисляк, а кіт-хитрун сметану...
Тепер іди, картопельки насмаж.
А вірш забудь. Писалося зоп'яну.

27.02.2018р.

Ішла самотність у сліпі дощі
І день осонцено котився.
A я, таки наляканий , мерщій
Напав на сірого котиська.

− Коти, вoркоте, десять давніх бід,
Сиди поважно у квартирі.
А я… а я – у простір, у політ,
Аби життя змінити сіре.

Непевно похмурніє сірий кіт.
Якась вина у нього зріє.
Отак нам добре, бо навколо − світ,
Пухкі у ньому наші мрії.

Сушу вітрила, напинаю парус,
перегортаю час...
Ввижається мені безликий Янус
у деяких із нас.

Ілюзія високого польоту –
побілена імла,
коли душа навиворіт - болото,
ячить одне, - ла-ла...

Дуелі із чужої оперети...
І на кону не честь,
а явне заперечення поета,
аби звучало, - жесть!

На капищі іуди, фарисеї.
чий ідол - сатана.
Заради перемоги нічиєї
об’явлена війна.

Як два боки фальшивої монети
цареві і юрбі,
не устоїть єпархія поета,
поділена в собі.

Виходять на арену лицеміри,
дешевої парафії кумири,
пірати висоти.
Опричники конаючої віри
указують, не відаючи міри,
куди кому іти.

                   02.2018

Поки несповідимі путі,
по яких я ходити боюся,
найцінніша мені у житті -
моя рідна, єдина матуся.

З нею легко по світу іти
із дитинства за обрії дальні.
Не лякає жура самоти
і її горизонти фатальні.

Чую діда, - шукай талану,
поки доля твоя за горою...
Але знаю, - із нею одною
я своєї мети досягну
і її не залишу одну,
поки плинуть літа за водою.


1991

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

У птаха знову трапився заскок -
Жінкам вподобав смикати огуззя!
Потрібен бевзю ще один урок,
Хвороба прогресує в чорногуза.

Розвинулась в бусла самохвальба,
І щоконадимання що є мочі.
В мовчанні люду - осуд і ганьба,
А він вчуває оплески жіночі.

Заслаб. Нема в поезії вогню,
Зникає стиль, натхнення і харизма.
Потрібна п'явка! Виссати дурню.
А на десерт - семивідерна клізма.

Лелека, друзі, нині не такий,
Ропухами вдавилась нагло муза.
Тож нині після нього лиш цятки:
Сміється з нього братія у вуса.

У коматоз упав од клізми бусл,
Сатира діє краще динаміта.
Ще оживе. Намацується пульс.
Ротяку ж гуморескою - зашито.

27.02.2018р.

Сопілко, мене твої чарують співи.
Може, в них кохання є,
Навіяне журбою самоти,навіяне
Чистими потоками бурхливих рік.

Минає час і кожний крок
Здається тим, що вже давно минуло.
І хочеться, щоб світлі подумки
Сьогодні не змарніли.

Дорога, кольорові краски майбуття,
Прикраси, чи примари щастя,
Твої земні чудові співи, Сопілко,
Приносять вирій дня,приносять загадку життя.

Крізь сни далеких мрій,
Крізь прозорість чаші майбуття,
Сопілко, грай, далеко в горах!
Де простір с тобою у вінчанні виграва!

Грай,для всіх мелодію святу, красиву!

 
коли навзаєм неважливо
що саме ти натомість зриш

& все лиш тільки пляшка пива
& може принагідний вірш


двійник відбиток або привид
майбутнього у тьмавій млі

& твій апостол вудить риби
& сіль виблискує мов лід




 

Може, Редакція Майстерень зазирне сюди
http://maysterni.com/publication.php?id=131432

пояснить панові Чорногузу, що його коментарі зайві, підозри та погрози (завдати удару) безпідставні. Чи так чоловіки тепер шанують жінок...

Є мій нейтральний іронічний вірш "Муза не винна", де не зачіпається честь пана Чорногуза. Жодних співпадінь.
На таку експресивну реакцію читачів, тим паче Ярослава Чорногуза - схрестити шаблі - я не розраховувала. Оминаю його сторінку.
Немає у мене шаблі. Немає предмету для дискусій.
Петро - вигаданий персонаж. Не уявляла нікого з авторів ПМ, коли писала.
Чому я маю видаляти вірш?

Є ще вірш Любові Бенедишин "Від Петра до Миколи".
Там розмай імен. Вона пише "всі персонажі вигадані, будь-які збіги з реальністю випадкові".
Вона на сайт не повернулася. На Фб вірш публікується. Я його в коментарі показала.
Бо там епіграф - рядки з мого вірша, вона з мого дозволу взяла "Солома, шовк, щириця - у віршику Петра".
От і все. Імена довільні, вона це пояснила. Про її вірш можна писати на її сторінці на фейсбуці.

А про мого вигаданого ліричного героя - віршівника Петра - взагалі смішно дискутувати...

Мене не цікавлять баталії, тим паче - Чорногуза-Сушка.
Вони можуть без сторонніх з'ясовувати стосунки, на сайті влаштували словесну баталію.
Пан Чорногуз вигадує, що мій вірш про Петра - це "пасквіль", написаний, бо Сушко мене "просив". "бо сам не може". Абсурд.
Чи я б слухала О.Сушка? На замовлення не пишу. Мене Сушко ні про що не просив.

Миритися чи ворогувати друзям - вирішать вони самі.
Я оминала їх, як могла. Мене не обходять їхні чи то чоловічі ігри, чи то розбрат.

На протязі кількох років доводилося читати отут на сайті, що хтось побачив себе у моєму ЛГ. Дехто запевнював, наче ліпше за мене знає, про кого чи про що я писала.
Загальновідомо, що я відверта - і не побоялася б сказати, про кого саме вірш.
Але прототипів немає. Збірні образи.
Якщо мене не захистить Редакція Майстерень, то вирішу, що я тут зайва.

Русь-Україна нам дана споконвіку,
Богом рождені на вкраїнськїй землі.
Так було, так є, так буде довіку,
Не скорить — слов'янів Русі.

Роди за Родом Богам Славу во здали,
Плуг мавши, священний меч Перуна.
Пісню Перемоги й Слави співали,
Відважно боролись за вільне життя.

За Русь-Україну кров проливали,
За Волю пролита вона є Свята.
Впавши на землю, вони не вмирали,
Світять до нас, як небесна зоря.

А ми, як синове — їхні нащадки,
З гордим серцем Славу несли.
Ставши Майданом в смертельну хватку,
Волю і Славу Вкраїни ми зберегли.

Високо несучи Прапор Вкраїни,
Твердо крокуєм крізь грізні літа.
І Воля жива, і Слава навіки,
Ти непорушна, Україно, і Воля твоя є Свята.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991

Ой, джані, джані! Крики, регіт, виски -
Циганський табір сходить на перон!
Украли в мами сина із колиски:
Був селюком. А виросте барон.

Звисає з рюкзака руда голівка,
Брудна ганчірка витира сопляк.
Сьогодні гарно продавалась "ширка":
Біляш дитині змащує кулак.

Пополювали вдатно людолови,
На росяній траві зникає слід.
Нехай несуть слов'янки чорноброві -
Без кровозмін вироджується рід.

Були ромали знані конокради,
Тепер - новий товар, новий закон.
А, може, дитинча програли в карти,
Чи батько поміняв на самогон?

Чи благо це, а чи небесна кара -
Ніхто не зна, усе поплутав чорт.
Співати буде рома під гітару,
Не знаючи ні букваря, ні нот.

Я вмію тебе упіймати, пташко,
Руками, поглядом, сіттю, врешті.
Моє бажання стає неважко
Тобі, малій, пожиттєвим арештом.
І це, до речі, не так погано:
Тепло між пір'ям, насіння в дзьобі -
Співай свою пташину осанну,
Спини, втікачко, щоденні спроби.
Тебе я чую в зеленій хвилі,
Тебе пасу я очима всюди.
Куди б не цілилась ти на виліт,
Там птахолова ознаки будуть.
Тримаю міцно твої крильцята,
Таки піймав я тебе, пташино,
Ти навіть зблизька - далека цятка,
Що мріє тільки про хмар глибини...
2018

Нехай буде зима, як весло
Опущу в тьми розгукані води
(Скільки вже нас туди відпливло!),
Як мене у поквапливий холод…
Як мене одвезуть за село.

Хай зима в даль мене забере,
Ця найближча покревниця смерті,
Хай впаде, наче сльози, на хрест,
На могилу й алеї простерті
Сніжна цвіть із небесних дерев.

2018

Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

***примітка***пісня написана на прохання виконавця Руслана Іщенко
I
Палає у небі зірниця...
Тривогою фронт зачаївсь...
Вам тепло, вам затишно спиться,
Дружино і сину мої?..
І я у холоднім спокої
Стискаю в руці автомат.
Я нині готовий до бою,
Бо я України солдат.

ПРИСПІВ
Як холодом сковує втома...
Я пам"ять свою відімкну.
Там тепло, як тепло удома...
Та шлях мій туди крізь війну.

II
Зоріє холодний світанок.
Ти всі завдання поскладав
До школи, мій сину, на ранок?..
А тато до ранку не спав.
Не спав, бо отримав учора
Нове бойове завдання,
І дивиться в очі суворо
Холодний учитель- війна.

ПРИСПІВ

III
Були ми, кохана, з тобою
Немов у чарівному сні
А нині, можливо, до бою...
І знову згадався мені
Той келих кохання безсонний,
Востаннє пролитий на стіл...
Ніч на бойовому холодна,
І інеєм вкрито приціл...

ПРИСПІВ

IV
Все буде, все буде, кохана,
І спів солов"я у гаю,
І буду у ранок весняний
Я руку тримати твою.
Шляхетності шлях до відваги.
У світлі розвіється мла.
І я не зречуся Присяги,
Щоб рідна країна жила.

ПРИСПІВ


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118022512523

і йти відкрито відкрившись небу
відкривши сенси відкрити світ
вознісши світу щемкий молебень
лягти стрілою на тятиві
польоту пісню вплести у гребінь

Читач:
- А пісня – «куві-ківі»?

26.02.2018

в моїм вікні - вишнева павода
вона у небо виросла й замріла
торкає сніг її м'які уста
збентежено
поривчасто
невміло

а світ затих
постелі білизна
і пальчики по клавішах роялю
не спалося
птахами - до вікна
птахи у леті снігом опадали

а зранку - ця небесна павода
це зречення
в снігах посутня вишня
покірна світу
тиха молода
їй сукню одягли
важку і пишну

А ваговиті заздрісні таки.
Довбають дятли поетичну гілку.
З букета вівці смичуть пелюстки.
На дрова перепилюють сопілку.

З хазяїна у власному саду
Останній сік висотують прибульці:
-Ось тут не те, не так, не до ладу,
Неестетично, римування куце.

Заліз в матню літературний жук
(це місце є найкращим для науки!):
-Ось я тобі, нездаро, покажу
Як варто брати олівця у руки!

Літає віхоть, маже горопах,
Втікають графомани, люди, блохи.
Ображена душа моя рида,
У соловейка стогін, а не тьохи.

Забув, що нині празники - Пейсах,
Од голоду кабан кричить в повітці,
Зучора не доїлася коза...
Задосить з мене посмоктали крівці!

Жона ревнує, каже: - Ти лиш мій!
Холодні музи! Я ж - огонь! У салі!
Пора на поле розкидати гній,
А ви без мене бешкетуйте далі.

25.02.2018р.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так же можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».
P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

1

Солома, шовк, щириця -
У віршику Петра.
Стомилася правиця,
творіння - на ура...

Лисиця хвалить: "...любо...".
Скрекоче жабка: "...єс...".
Петро оближе губи,
гордиться - мов Зевес.

В серванті три шухляди
набиті письмаком.
Із аркушів наяди
волають - бракне ком...

Метафор запозичив
у класиків - цабе...
Пишається паничик,
Жар-птицю, знай, скубе...

Погляне муза... Скисне
у глечику нектар.
Стежина прямовисна.
Петро украв ліхтар.

Всенощно пише-креше.
А вдень біжить у сквер.
Заробить на кулешу,
Повію, револьвер...

Квітує-плодоносить
його зарослий сад.
Кусають мудрі оси,
дзумлять: "...а ріст назад".

Розчахнена олива.
Дрібнюня кукуля.
Софізми там - курсивом...
Гойдається петля.


2

Печальна ця картина...
Поета не бентеж.
А винна скарлатина.
Ускладнення, авжеж.

Творити в лихоманці
Природно для душі.
Лягли цезаріанці в
низенькі спориші.

Не личить музі прутик.
Цілує у чоло.
Петрові б - на батути...
Чи в батьківське село.




2018

Йдуть у владу тільки шахраї?
Ледарі брехливі та підступні?
Ну то й що? Хай гавкає зоїл,
Теж знайшовся - лицар непідкупний.

Хай мозолить рало бевзю длань,
Поціляє снайпер у аорти:
В час важкий сховає Іордань,
Не у моді жанни й донкіхоти.

Одберу у лохів коровай,
Наплету указів і законів.
Потім хоч до гробу проклинай,
Та роняй в поділ сльозу солону.

Нині управитель непростий,
Чинш ховає в тридев'ятім царстві.
Праведники розкидають гній,
Панові коритись варто пастві.

Скоро віче, випустимо пар,
Звично люду тицьну дулю в пику.
Бюлетень міняю на сухар
Й пару гривень на тютюн-горілку.

Язицюра молотити звик
Отченаш і заповіді Божі.
Йди, працюй, трудящий чоловік,
Я тим часом попакую гроші.

26.02.2018р.

Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…

Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…

Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На морове своє розп’яття…

Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000.

Під ногами біла ковдра
Рип - рип,
В оборозі стара хвіртка
Скрип - скрип,
А собака з-поза хати
Гав - гав...
Що зима прийде я ,звісно,
Знав? Знав!

Сіє, віє завірюха
Ме - те,
Пощипав мороз за щічки
Ме - не,
Грію пальчики замерзлі
О-х-хох...
Де ж ти пташечко миленька
Тьох - тьох.

Пройдуть роки - мене забудуть,
Століття - що зробили ми - зітруть.
Народи теж тисячоліттями не будуть,
Одна за одною епохи відійдуть ...

Земля розтане у безодні темній,
А потім й сонце десь там пропаде ...
Куди, навіщо світ наш зникне?
І що в заміну сущого прийде?

На прямі й прокляті запитання
Відповідей так ніхто й не знає -
Ні наука, молитви чи заклинання -
Сенсу (чи мети) цей світ не має...
(з російської) 8/2/2018

Я пригощу тебе морозивом…
І замалюю твій анфас
Верлібром, віршем, встигну - прозою
І віддішлю в майбутнє нас.
На себе звідти споглядатимо.
Найкраще буде олівцем...
Хто зна, щось може ми і втратимо?
Але сьогодні не про це…
Диви, яка чудова оповідь?!
А ритм який! Готовий блюз.
Давай зійдем хутенько з повені
Не берег Музики І Муз?!..
Я пригощу тебе...
25-02-2018

З двох одне передсердя належить мені?!
Чи це, дійсно, кохання, а може все ж ні?!
Я незручні питання поставлю, pardón!
Ви - Галантний Жуан, Маньєристе, Ви - Дон?

Гострі скелі вкривають пухнасті сніги.
Сніг важкий, хоч сніжинка не має ваги.
Проросте зовсім інше, ніж був насадив,
А кохання на трьох - справжнє диво із див.

Напочатку це гра і панує в ній шарм.
Насуває лавина за шаром ще шар.
Тож щасливий фінал як джекпот в казино.
Недовіра на оцет оберне вино.

І пройдеться смичок по відкритій струні.
Тліє плоть, лежачи у красивій труні.
Вимирає кохання мов той мастодонт.
Do you know what is love, or you really don’t?!

Не писатиму усе підряд,
Гонорари дуже мені любі.
Ставить видавець дезидерат*:
Казочка дитяча - з морем трупів.

Хай од жаху гикає читач
І ковтає безупину ліки.
Зароблю тоді лише на харч,
Як упир залазитиме в шибку.

Тож чіпляю клешні, моцаки,
У рови наплескую отрути.
Проти мене Стівен Кінг м'який,
Стиль у мене сатанинський, лютий.

Буратіно татка загриза,
А Мальвіна смажить Карабаса.
Хвостиком вимахує коза,
Цілиться в опуклості, зараза.
.
Казочка шалена! Вищий клас!
Персонажі - у страшних укусах.
Та регочуть Галя та Юрась,
А дядьки всміхаються у вуса.

Видавець од люті сам не свій,
Муза не сприймає кон'юктури.
У сатири вовкулаки й Вій -
Це лише смішні карикатури.

24.02.2018р.

Король без почту – не король,
Придворних за́вжди вистачає.
Та при дворі найпершу роль
Не кожен підданий зіграє.

Принцесо всіх двірських інтриг,
Балів придворних королево,
Де твоя щирість кришталева,
Де ніжність поглядів твоїх ?

Чи винна з інтернету аватарка,
Чи віршів начиталась моїх ти?!
У мене закохалася поштарка
І шле мені закохані листи.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

Хоч я живу, хоч я живу в столиці,
Але не гоноруюся з тобов.
Бо знаю – чиста, як вода з криниці –
Ота проста народная любов.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.


Я зачерпну водицю ту відерцем,
Закохані співатиму пісні,
Мов поштою своє жагуче серце
Поштарка мила вислала мені.

ПРИСПІВ:

Поштарочка, поштарочка, поштарка
У мріях заціловує мене.
І у листах освідчується шпарко,
Аж із думок втікає все сумне.

24.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

ПІДСУМОК Дороті Паркер

Порізи болять,
Вода в ріці мочить,
Кислоти бруднять,
Від «хімії» корчить.
За зброєю стежать,
Газ буде смердіти,
Мотузка не вдержить;
Лишається жити.

Resumé by Dorothy Parker

Razors pain you;
Rivers are damp;
Acids stain you;
And drugs cause cramp.
Guns aren’t lawful;
Nooses give;
Gas smells awful;
You might as well live.


ДУЖЕ КОРОТКА ПІСНЯ Дороті Паркер

Я юна й віддана була,
І зранив хтось мене.
Зцілити серця не могла,
І чулася так зле!

В любові радості нема,
Вона – мов гостре скло.
Когось я зранила сама,
І це – найгірше зло.


A Very Short Song by Dorothy Parker

Once, when I was young and true,
Someone left me sad-
Broke my brittle heart in two;
And that is very bad.

Love is for unlucky folk,
Love is but a curse.
Once there was a heart I broke;
And that, I think, is worse.


УТІХА Дороті Паркер

Троянди висохла краса;
Її голівка обвиса
На зламанім стеблі.
Мені говорять: «Не журись!
Троянд є море, подивись!»
Лиш змовчати мені.

Вмирає пташка у руках,
І чую: «Сотні в небесах
Побачиш на віку!»
Коханий дівчину лишив;
І я не стала ждати слів:
«Тих хлопців – як піску!»

Solace by Dorothy Parker

There was a rose that faded young;
I saw its shattered beauty hung
Upon a broken stem.
I heard them say, "What need to care
With roses budding everywhere?"
I did not answer them.
There was a bird brought down to die;
They said, "A hundred fill the sky--
What reason to be sad?"
There was a girl whose love fled;
I did not wait the while they said,
"There's many another lad."


ВСЕВИШНІЙ! Автор невідомий

Всевишній!
Мав я дотепер
чудовий день--
не лаявсь і не пліткував
кота не копав, не плював,
не матюкався, не брехав,
даремно бучі не здіймав.
Звитягу всю збираю нишком,
аби тепер устати з ліжка.

Dear God,
So far it’s been a good day —
I haven’t yelled, I haven’t spat.
I haven’t gossiped or kicked the cat.
I haven’t lied & haven’t cussed.
I haven’t whined or even fussed.
But great the task that lies ahead,
For now I must get out of bed.

Як я тебе сьогодні привітаю?
Просто зіграю.
Я сяду за оцей чужий рояль.
І вальсу квітами тобі усе навколо закидаю …
А хто це буде? Та мабуть Шопен.
Тільки йому з тобою розмовляти довіряю.
Тільки у нього світ без недоречних сцен.
Порад не треба. Я і так все знаю …
Одна троянда випаде з вікна.
Мороз обіймами її одразу обплітає.
А я її розбуджу. Ось вона яка!
І не троянда. Жінка. Вона сяє …
В букеті цьому з тисячі троянд
Одну її я завжди упізнаю.
Мелодією кличу, обіймаю.
Я не Шопен. Короткий цей парад …
І я букет весь розпускаю.
Троянди падають на брук.
Ще мить в руках одну тримаю
І недоречний серця стук.
Що видає весь мій неспокій,
Чергові недоречні кроки.
І музика тепер десь збоку …
Та раптом очі. В них глибоко.
В них причаївся цілий світ
У них все те, що я шукаю,
У них мої всі так і ні
Я знаю. Просто все про тебе знаю.

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість весні?

Шпаркий мороз. До тебе хочу.
Удвох ми завжди непитущі.
Згадаємо і землю отчу,
І польсько-білоруські пущі.

У шибку стукається смуток.
А нас – не можна похилити.
Нас намагаються забути
І гулівери, й геракліти.

– Тримайся, друже, – ти охоче
Банальну думку розпинаєш
І будеш, ніби потороча,
То за Дніпром, то за Дунаєм.

А що мені? Мені – триматись,
Угрузнути у землю дужче.
Ізнизу видно всі утрати –
Тебе, мене, і Бога, й душу.

Потрібні нам не вознесіння –
Віршата, сонце на вереті.
У ріднокрай зове сумління –
Ще можна жити на планеті.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова.
Пухнастий сніжок рипить.
День, сонце, мороз, блакить.
Що вдієш, пора-порою.
Прощаємось із тобою.
Теплінню брунькує вись.
Ой, зимонько, не барись!
Швиденько пакуй валізи,
Облиш, що туди не влізе.
І звідси втікай хутчіш,
Весняний крокує гість.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова…

24.02.18

Доторком віддиху тиші мені не поймай,
Крайкою слова безсоння терпкого не руш.
Бачиш, як тіло хвоїнкою тане, сліпма
В жар летячи – в течію твоїх сонячних рук?

Що ж – оберни мене в попіл, у персть угорни,
Профіль солоний мій випий повільно до дна!
Краплю зрони й пропливи по мені, як човни.
Я ж поставатиму тілом, немов навісна!

Я кожну п‘ядь зацілую в тобі аж до ран
І прошумлю під тобою, як лан ячменів.
А на світанні, коли ти промовиш: «Пора», -
Тиша нагостреним лезвом озветься мені.

2018

ранковий ритуал міцної кави…
і сни гірчать якими я блукаю…
і пам'ять – чорний осад ворожіння –
ганьби́ть закони часу і тяжіння…

усе розмови і хитросплетіння …
побудь іще – я знаю стільки світла…
я розкажу усі мої видіння:
олива не поливана розквітла
і яблука достигли на морозі…
слова зникають… виникає титла…
я вилив море і почив у прозі…

я зачинився у Твоїх світах
я розчинився у Твоїх потоках
і виловив сумних і одиноких…
тепер вони у мене на плечах…

не йди… не йди… мене поглинуть сни
і не відпустять і залишать спати…
я ще навчусь і жити й виживати…
не йди… мені не вистачить весни…

1

Радіаційний, наче стронцій,
і карколомно різномовний,
запертий в черепній коробці,
усесвіт проситься назовні,
туди, де будь-яка істота,
по суті, є Великий Вибух,
де слів обвуглена марнота
міцна, неначе той запридух,
бо там без краплі алкоголю
в спіралі лущаться орбіти
та й розщепляються на долі
нового квантового світу,
нового всесвіту, і в ньому
я виникаю щохвилини,
зірками пінюсь, а по тому
зникаю знову і невпинно
пульсую, та й шукаю згоди
між ліхтарями й світлячками,
у чорний череп небозводу
зсередини б’ючи словами.

2

Десь, череп не пробивши простору,
хтось потопає в часу звивинах,
як в океані міноносному –
підводний човен попід хвилями,
і стукотить у дно з бездонного,
і ще гуде повітродувкою,
і мерехтить всіма нейтронами,
нейрони спалюючи думкою,
аж глибини клекоче вариво!..
Галактикою в ньому збурююсь,
бо в стукотіння це і марево
щомиті зовні я занурююсь.
В обшивку міст метеоритами
щосили в сподіванні грюкаю,
що витягну зірок магнітами
до себе тих, що каменюками,
дахами й цеглою засипані
та черепами геть огорнуті,
і намагаюсь ними дихати,
вдивлятись ними в барви й формули
того, що поки антрацитове
для зору, дотику, свідомості…
А ранок вже еритроцитові
сонця фарбує невагомості.
Тож додаю до пітьми подуву,
зриваю к дідьку піну побуту
і черепів тужаві глобуси
на єдність космосу випробую.

2017