До медпункту завітав
дід старий Микола.
Біль сердешного скував,
виглядає кволо…

Фельдшер хворого оглянув,
живота пощупав.
Де вже можна він заглянув,
покрутив за пупа…

У вас грижа, – важно мовив, –
треба процедури.
Зовсім бути щоб здоровим –
пропишу мікстуру.

П‘ять разів її на день
будете приймати
після їжі, а тепер –
йдіть собі до хати.

Той діагноз дід послухав
та й насупив брови.
Ще почухав біля вуха
і таке промовив:

Що й робити вже не знаю,
щоб позбутись грижі…
Бо удома я не маю
в себе стільки їжі!

березень 2016

Додому чоловік прийшов, –
мов люстра сяє весь.
– Ти що, на службі скарб знайшов,
вкусив скажений ґедзь?

– Я вільний – майже прокричав,
мене уже звільнили!
– Чи з дуба головою впав?
– А інших – посадили!

Люба наша передача, вся Канатчикова дача
у суботу дико скаче і до телика біжить.
Замість того, щоб підмитись, причесатись, поголитись,
вся лікарня буде битись лобом в стінку і тужить.

Заливав, здійнявши баньки, красномовець-баламут
про нікчемність чар коханки перед чарами Бермуд.
Мізки всім порвав на шмаття, звивини позаплітав –
з глузду поз‘їжджали браття, хто ума хоч трішки мав.

Шанобливий шеф-редактор, може краще про реактор,
про російський нанотрактор, так неможна, з року в рік –
тарілками все лякають, ніби з неба ті шугають,
то у них піндосів лають, то настав рашизму вік.

Ми самі уже з вусами, тарілки б‘ємо весь час,
нам уже набридло сало, подавай горілку й квас.
А пігулок кілограми – ми в унітаз, хто не дурак.
Оце життя, а тут Панама… От і раз, не можна ж так!

Не хотіли ми скандалу, нам вождя не вистачало,
натуральних буйних мало, тож бракує вожаків.
А на вигадки підступні, мітли є у нас і ступи,
ангел кожному, заступник, на плече тихенько сів.

Їхні ж бо чорти лукаві бермутять воду у ставку.
Вигадав усе те рабин, що горілку п‘є в шинку.
Ми про вибухи й пожари готували ноту ТАСС,
тут прибігли санітари й постриножували нас.

Всіх метких і надто спритних оповили служки ситні.
Бився в піні старший спритник, як відьмак на шабаші –
Розв‘яжіте простирадло, щоб тобі сконати, падло,
проковтнуть тяжке ковадло! Так бермудно на душі…

Сорок душ щозміни виють, розпеклися добіла,
дуже нині всіх турбують в геометрії діла.
Всі з котушок позлітали, навіть хто й ума не мав,
і тоді шеф-лікар Павлов вето на екран наклав.

Он він, змій, в вікні мелькає, штепсель у карман ховає,
ще і фельдшеру киває – недалеко й до біди.
Нам лишилося напитись, в шати білі нарядитись,
і на дно болота злитись, як у Мокшу, назавжди…

Завтра ж нас спитають діти, повернувшись з-за бугра –
Татки, що робити літом, бо в Криму страшна жара?!
Ми відкриєм нашим чадам правду, а вона – лайно:
Турок виявився гадом, відпочинок – лиш в кіно…

Ось артист-надомник Рудик, має радіо він „Грюндик“
і його ночами крутить, ловить, педро він, ІДІЛ.
Там інструктором скитався, але з розуму подався
й до лікарні він припхався із діагнозом „Дебіл“.

Ті, хто вижив в катаклізмі, всі в глибокім песимізмі,
їх в скляній прозорій призмі у лікарню привезли.
А один із отих тролів, що сидять на дачі в „Олі“
нарікав на свою долю і заламував масли.

Що було там, як ти спасся?! – кожен ліз і докучав.
Троль же тільки дико трясся й про недопалка волав.
Він то плакав, то сміявся, а то фиркав мов їжак –
він над нами потішався. Що там взяти? Бо ж дурак!

Підхопився алкоголік, чорноротий пан Ярмольник –
треба випити на стольник. Нумо, третім хто?! Вперед!
Розходився, мов гарячий самовар чи сива кляча,
ідеолог не іначе, творить знов велосипед…

Боляче по нашим душам коменти за сотні миль
б‘ють. Америку заглушим і задавим Ізраїль.
На річницю перемоги знову проведем парад.
Нахріна шляхи-дороги? Втаємничемо квадрат!

Розкажіть нам про офшори, золоті високі гори,
про панамські ті комори і про власний скромний хлів.
Та куди ж дівати гроші, де кишені в макінтоші?
І коли, пани хороші, вже підете до богів?!

Кисельовські передачі нам розкажуть по удачі,
до істерики і плачу доведуть вони народ.
Нас візьміть до свого стану, будь-кого ми враз дістанем,
перетворимо в дебілів, зазомбуємо…їх рот!

І працює ж ця ідея не один десяток літ,
ненавидимо ми геїв, але йдем за ними вслід.
Залишилось кілька кроків і тоді усім триздець…
Вовчик – ось уся морока… Ну й Висоцький, молодець!

25.05.2016

Світе видимий і невидимий,
Поділіться нарешті мною.
Кожна думка, обом вам кидана,
Повертає навспак луною -

І оглушує, і обплутує,
І випалює звичний обрій,
І, в пекучий самум закутана,
Не приховує взір недобрий.

Голка труєна і розжарена
Вже в польоті - хуркоче-грає,
Межисвіття укрите хмарами,
Звідки пущена – не вгадаєш…

Я між вами немов на гойдалці:
Ні спинитися, ні сплигнути…
Сім багать перепинять голку цю:
Гріх не мій – не моя й покута.

– Діабет у вас шановний, –
лікар тихо промовляє, –
Зовсім він невиліковний,
лиш дієта і спасає.

Цукру вам не можна їсти,
та й солодке все практично.
А іще картоплю й тісто
і отак уже навічно…

– Лікарю, а сексом зранку?..
– Так, з дружиною, легенько.
– Але ж маю ще й коханку…
– Ні, бо то вже солоденьке!

2016

Старий знахар
зелень-ковдру сплітав:
м'ята-рута -
подих її не забути,
чаберевий куточок -
незлічити тих ночок,
і солодкі вуста -
маку в полі доста.

Темно-сині волошки...
О! Якби хоч на трошки
повернутись в минуле,
що не зникло... поснуло,
та пірнути в ті очі
де солодкий обман,
лазуровий туман...
І солона сльоза -
Волошкова роса.

Старий знахар
землю всю уквітчав
своїм спомином.
Бо кохання співає
в зморшках серця його
весногоміном...

Занедужав Грицько і пішов до лікарні,
але лікар попався йому жартівник.
Подивися уважно й сказав, що останні
доживає години життя чоловік.

Засмутився сердешний, та лиш на хвилину,
завернув в гастроном і скупився на славу.
Наостанок порадую власну дружину –
розмірковував він, уявляючи Клаву.

А удома Григорій сказав своїй киці
за проблеми свої та ідею про п‘янку.
– Будем пити всю ніч і до ранку любись!
– Ох, і хитрий який, не вставать тобі зранку!..

23.04.2016

З дружиною ми вийшли із крамниці.
Назустріч нам – маленьке кошенятко.
– Яка красива і пухната киця,
давай голівку одірвем малятку.

Прохожі всі немов заклякли миттю.
Один так і присів з відкритим ротом...
На вигляд люди літні та привітні,
а в дійсності – закінчена сволота?!

Жорстоко може нас би і не били,
та церемонії б розводити не стали,
аж доки із пакета рибу цілу
ми для кота малого не дістали…

Попереду кремезний молодик,
в автобусі на кріслі розвалився.
Увесь здоров‘ям дише його лик,
а поряд, збоку, дідо притулився.

Ну й шия, – тихо шепче дідуган
і хитро так собі очима грає.
Бо сало треба їсти, – мовби пан
йому той молодик відповідає.

Ти велетень і красень, як в кіно, –
промовив дід, – Одне лише негарно,
онучку, можеш їсти хоч лайно,
а шию треба мити регулярно!

19.06.2016

Старий багатий Мойша занеміг,
доправили магната до лікарні.
Навкруг рідні, як у собаки бліх!
Хвилюються. Чи сподівання марні?

З палати вийшов лікар як месія.
Мерщій до нього кілька з того люду:
– Що, лікарю? Є хоч мала надія?!
– Ні, любі, звичайнісінька простуда…

08.06.2016

Багато горя завдають розводи,
та більш за все страждають наші діти.
Причин цьому, як зір на небозводі,
і винних треба строго засудити.

Одні говорять – винуватець жінка,
сміливо твердять інші – чоловік.
Не все так просто, тут своя родзинка,
всього було за некороткий вік.

Прихильниця я істини старої,
не вчіплять мені локшину на вуха.
У розпаді сім‘ї повинні двоє –
це підлий чоловік, а ще… свекруха!

12.08.2016

Бразилія, серпневий вечір в Ріо,
сховалось сонце, все – кінець жарі.
На стадіоні, як увійдеш вліво,
десятки три зібралось комарів.

Сидять собі під козирком, чекають,
коли підрулить підходящий харч.
Аж раптом, щось страшенне підлітає,
та придивилися, а то – колега Арч…

– Що сталось? Неймовірна панорама!
За ніч таку як масу наростив?!
– Дивуюсь сам, додав півкілограма,
як спринтера російського вкусив…

07.08.2016

Говорять – мужики уже не ті,
нема останнім часом джентльменів.
Надійного не стрінеш у житті,
що й говорити вже про суперменів…

Та заперечить вимушений все ж –
то безпідставних наговорів хвилі.
Учора бачив мужика, еге ж,
катав панянку той в автомобілі.

Він не ловив під час негоди ґав,
хоча його й не заставляв ніхто –
над нею пів години зонт тримав,
як та міняла колесо в авто!..

12.08.2016

Суперник Тайсона по рингу занедужав,
загроза зриву бою нависає.
Організатори захвилювались дуже,
мерщій заміну хворому шукають.

До матчу як лишалися хвилини,
щоб хоч би якось там зарадить горю,
порадив один вуйко з полонини –
поставить в ринг з м‘ясного ряду Борю.

Пообіцяли хлопцю сотню баксів,
якщо він вистоїть хоча би перший раунд.
Погодився і вистояв, як в касі,
хоч думали всі лише про нокаут.

Знов загадали Борьці стільки ж рівно,
якщо м‘ясник і в другому не ляже.
Не ліг, всі в шоці. Тисячу! – надривно,
Як третій вистоїш – хтось із начальства каже.

В Бориса враз перекосило рожу,
таких не бачив, хоч давно живу.
Він процідив – Ні, більш стоять не зможу.
Я зараз того Тайсона порву!..

17.06.2016

Жінки додому йдуть із сінокосу,
обидві на плечах тримають коси.
Мотоцикліст їх обігнав без голови
і зник мерщій у хмарі куряви…

– Не бачила такого я давно!
Можливо тут знімається кіно?..
– Сміятись гріх… Хіба ти не відчула?
Тоді вже косу краще б повернула…

Раз зустрілися у барі
поціновувачі мов
і у п‘яному угарі
повели розмову вкров:

В кого краща рідна мова
і співучіша вона,
діловита, гонорова
й купа іншого багна…

Вот, к примеру, „незабаром“ –
непонятна слова суть.
За иль впереди амбара…
Надо так уж завернуть!

Візаві не ликом шитий –
непонятна і мені
ваша мова. Що ж робити?
Візьмемо хоча б „срав…ни“!

Хлоп зібрав останні сили, –
Не прибічник я брехні.
Зовсім тут не зрозуміло –
так покакав ти чи ні?!.

30.03.2016

– На парті син ваш вчора муху змалював,
так я об неї ледве руку не розбила.
Мене він дуже цим, зізнаюсь, здивував, –
жалілась батькові учителька Кирила.

– Та то ще що! Малий недавно крокодила
зобразив прямо в ванній, на шпалері.
Коли ж умитись я пішов уранці – з милом,
враз вискочив у намальовані ним двері!..

16.06.2016

1

Люди зубожілі, взори злі, неситі.
Швендяння... валізи... брудно, бо "апрєль".
Вимити б країну в мідному кориті!
Наливали братики енд сестрички гель,

труть дерева, шахтоньки, хилитають вежі.
Мапи розшматовані, встромлені ножі.
Йду собі - окремішня. І належу, й стежу.
Випивайли, панночки, шизики - чужі.

Зупинюся літеплом. На дорозі вибої.
Жінка ось у "мильницях", флаєри - з руки.
Народися птахою чи німотствуй рибою.
Глипає сомнамбула, лементять граки.

2

Розлюблю.
Шаріюся... та прилюдно каюся:
Ні, нема рожевого - червінькове скло.
У коні троянському - гам, ікорка паюсна...
Вибирай танечницю, щонайменше зло.

Не доїду в Гаспру - ту, де жила між смоквами.
Зеленаві гаруси потекли зі скель.
Затуляю вуха. Знов набридле "ок...ква...ми...".
Хочу в даль - у Делі, Бангалор... Марсель.

2018

– Іване, звідки в Вас оцей костюм?
– В Парижі я купив його недавно.
¬ З ума зійти, якийся швацький бум!
Сидить як влитий, виглядає славно!

А то далеко від Одеси, Вань?
– Та кілометрів пару тисяч буде.
– Ну, ти скажи, забита глухомань,
а й там уже навчились шити люди!..

26.05.2016

Великий день і сонце сяє,
мов посміхається з небес,
всім добрим людям промовляє –
Ісус воскрес, Христос воскрес!

Таки проснулася природа,
розквітнув сад і луг увесь,
весна явила миру вроду –
воістину Христос воскрес!!!

Вітаю всіх з цим древнім святом
і зичу радості й добра!
Хай стане раєм ваша хата
і буде щастя в ній гора!

Якою ти красивою була!
Гадав - такою будеш і до скону.
Пора ж цвітіння тихо відійшла,
Не плодоносить життєдайне лоно.

У зморшках заховалася краса,
А в косах запашних - сріблясті ниті.
Чому ж кохання досі не щеза?
Вже осінь, а в душі буяє літо.

Якби не ти - до сонця не злетів,
Таланту брость усохла б, не розквітла.
Та чудеса трапляються в житті:
З'явилась ти - моя оаза світла.

Не викуєш від смертоньки щита,
Виліплює гончар для праху урну.
Ти постаріла, вже немолода,
Проте люблю так само як і юну.

10.04.2018р.

Коли під тихим небом кришталевим
Немов зникають десь лихі думки.
Здається – усміхаються дерева,
Свіженькі випускаючи бруньки.

Просторо сонцю, розгулятись є де…
Воно у верховітті догоря.
І – мовби із трояндового меду
Доріжку простеляє ген зоря.

І спів птахів – легкий то звуку лоскіт,
Рожевощока з ніжністю мана.
І опливає злагіднілим воском
Ця чарівлива днина весняна.

10.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Послухай, що сказати тобі мушу,
хоч несерйозно, якось так скажу.
Опалену свою вітрами душу
я на твої долоні положу.

В кінці ми підсумовуєм дороги –
було щось поміж нами не дарма.
Якщо стою біля твого порогу,
то іншого шляху мабуть нема.

Навіщо серед ночі запрягати
знесилених в гонитві рисаків?
Чи ж варто знов від себе утікати,
летіти птахом в глибину років?..

Останній тиждень стукали морози
в розбите скло мого вікна душі.
Й берізки накопичували сльози,
весною щоб стекли вони в вірші.

Не вірячи ні віршам, а ні прозі,
нічого не сказавши, ми мовчим.
Як верби на тріскучому морозі,
очам лиш довіряємо своїм.

15.03.2017

1

...берег підсвідомості...
звомплена кора.
Янголів і демонів авантюрна гра.
Гобелени в пір'ячку - на тинках... Село.
Гоблінам однаково: дзвони замело.

2

Їде автолавка сном...
Пахощі... дими...
Тиха тітка Ліна (ось!) хилита крильми.
Десь шукає пасіку буркотун Андрій,
заманулось пряничків - постує - старій.

Вітер за п'ятірочку
підведе... й за так...
Чарочка - за мірочку,
сіє пастернак...

Відхиляю хвірточку. Шиба тьмяна... щем...
До рідні далекої, сивої - дощем.

Вутенята збилися
у ковтун... коза...
На порозі - милиця...
Кішка прослиза.

Що тобі, Софієчко, передати від
сестроньки далекої з-за рудих боліт?

Позавчора снилися хутір, півмлина.
Потерчатка гралися крем'яшками на...

2018

Я сяду за кермо свого авто
й порину у романтику дороги.
Ніщо вже не бентежить і ніхто,
усе я залишаю за порогом.

Асфальтова ріка біжить удаль,
мелькають за вікном дорожні знаки.
Упевнено я тисну на педаль,
бо рух в наш вік – то добра все ж ознака.

Дружище вірний, мій автомобіль,
удвох доріг здолали ми немало.
Ділили навпіл радощі і біль,
долали неприступні перевали.

Весна прийшла, звучить пташиний хор,
та й зі здоров’ям – дякувати Богу!
Тож запускаю вправно я мотор
і знову вирушаю у дорогу.

Життя коротке, ніби щастя мить,
і марнувати нам його не варто.
Вперед, вперед, поки воно горить,
поки не згасла ця яскрава ватра!

06.04.2018

Коли земний кінчається політ
і покидає плоть душа людини,
то по дорозі у безмежжя світ –
в чистилище вона спочатку лине.

Вгото́ваних тортур вкусивши смак,
залежно від земних особи вчинків,
душа, пройшовши фейсконтроль, відтак
іде у рай чи пекло для спочинку.

Коли земний я свій закінчу шлях
і в інший світ душа моя полине,
до пекла спершу полечу – на жах
мельком погляну, ли́ше на хвилину.

Затим до раю та́кож зазирну
у праведним відкриту неба браму –
релігії з’ясую таїну,
як світлі душі там живуть погляну.

Непо́слухом я був усе життя
і не лиши́вся б зрештою собою,
якби душі́ нікчемності буття
в раю обрав чи пеклі, між юрбою.

Небесну варту чемно попрошу,
хвилину-дві на мене зачекати,
і босоногим, як по споришу,
покину ті засиджені пенати!

Душа моя прошиє жар і лід,
розірве цей старий уклад обтяжень
і утече в безмежжя дивосвіт –
пригод собі шукати й нових вражень!

Листопад
Падолист
Десь, в імлі
Зітхає ліс
Холод у думках
Вирує
День летить
Туман чатує
Ночі холодом
Ясніють
Ночі – сови –
Відчай –
Гріє –
Подих – пара
Свічки – очі
Сліплять – сріблять
Ночі
Ночі

Тіло мліє
Сонну тугу
Жаль ятрити
Морок

Смутно
Вітер кронами блукає
Зойкає, шумить, співає
Шкіра доторку шукає
Кожний нерв
Тремтить і грає

Мертва пісня, -
Сонна, сльотна
В горлі струни
Здерті
Кожна
Мить осіння
Тягне довше
Мерзне місто, -
Дощ регоче

Ранок близько…
Темно, вогко
Перші дзвони, -
Лунко, сльозно

Водою прозорою ранок у місто скотивсь –
до вуличок білих квітневого хрещення дотик.
Дерева зачули весну крізь вразливу дрімоту
в яснім воскресінні земної краси й голосів.

Мовчиш, та до мене зусюди говорять світи.
Летять зорепадами ночі у збурену тишу.
І сонце зароджує силу в мені дивовижну,
спиваючи з обрію густо розлиту блакить.

Де хмара чекає на першу несмілу грозу,
як море, ставати відкритою, морем ставати,
імлою нектарною в чистого ранку на варті,
задумою клена, що кроною в небі загруз…

Дбайливо загорнена в срібну вуаль далина.
Світанок зриває над озером лебедів гроно.
І нас непомітних, і снами оздоблений промінь
барвисто вплітає помежи бруньками весна.

2018

Були так довго разом, що припав
на друге січня раз, і два вівторок,
що скинута у подиві брова,
як щіткою зі скла автівки – морок,
з лиця зганяла смуток і печаль,
лишаючи проясненою даль.

Були так довго разом, що і сніг
сліпучий вікувати мав надії,
а щоб повік їй мружити не міг,
ховав я ті долонею, і вії,
не певні у долоні рятівній,
метались, як метелики у ній.

Були отак неквапні в новизні,
що і тісні обійми уві сні
безчестили увесь психоаналіз;
що губи, зголоднілі по плечу,
з моїми, що гасили вже свічу
і не чинили опору, зливались.

Були так довго разом, що в’юнкі
шпалерні ружі трапили в немилість
березових гаїв, і навпаки,
та деяка грошва в обох водилась,
і обрій з моря тридцять вечорів
пожежами Туреччині ярів.

Так довго прожили удвох, без книг,
без меблів, зі старезним, незугарним
диванчиком, що й він утратив лік
трикутних візій перпендикулярним,
устромленим знайомцями дарма
над злитими крапчинами двома.

Були так довго вдвох, що заразом
дві власні тіні видались обом
за двері запобіжні – в сни і смисли,
та стулки самохіть не подались
урізнобіч, і ми проникли крізь,
і чорним ходом у майбутнє вийшли.

-------------------------

І коли відречеться від тебе
навіть білий освячений дим,
все одно задивляйся на небо
й не бануй гореслізно за тим,
що пішло, навіть не озирнувшись,
замітаючи байдуже слід.
Усілякі трапляються душі,
та від того не меншиться світ.
Та від того добро не маліє,
просто треба зібратись і йти
від розпуки до світлої дії,
що веде до спізнання мети.
Що жадає від тебе одного -
не звертати із добрих доріг,
передбачених люблячим Богом
для всіх.

5.04.18 р.

Сон дорогого коштує, коли
являєшся такою ж молодою,
як і тоді, коли ми ще були
щасливими. І ти, і я - з тобою.

Літали і над нами янголи.
Ішли дощі і падали росою,
де ми нектари юності пили
і називались - нерозлийводою.

Але, буває..., буде уві сні,
ти знову руку подаєш мені...
Чого лише у світі не буває?
І ми йдемо. І сонце угорі
бажає нам до самої зорі
шукати час утраченого раю.

03.18

Запалю поминальну свічу,
Помолюся за убієнних
Тихо-тихо.І помовчу.
Нехай візьме Господь до себе

Їхні душі, щоб жили там
В Небесах, у садочку райськім,
Кожен з них ж бо життя віддав
За свободу та мир і щастя

На вкраїнській своїй землі
Для дітей, матерів, коханих,
Щоби буи вони в теплі,
Ворожнечі щоб лід розтанув.

Ти гори ж бо, свіча, гори,
Прожени усю злую силу.
Сяють зорями нехай згори
Душі тих, хто за нас загинув.

Запалю поминальну свічу...

2018 р.

У скуф'ї піп навідався в сільмаг,
Вподобав мій пружний опуклий вигин.
Еротоманець. А казав - монах,
В дірі сидить, читає мудрі книги.

Рече: - Проскурок хочу напекти.
А погляд хтивий, чорнориз - не лейба.
Одразу видно - парубок "святий",
Такий мені у поміч дуже треба.

Із бізнесом ухоркалась одна,
А ще й кабанчик рохкає в повітці.
Моя "мисля" практична - не брудна:
Хай Бог поможе одинокій жінці.

Із ним була поблажлива, м'яка,
Хутенько умостилась на коліна...
Краса здолала врешті мужика.
А згодом народилася і трійня.

Бджола летить запилювать квітки,
Вродлива стать перемагає всюди.
Знімають ряси батюшки й дяки,
І служать Богу як звичайні люди.

09.04.2018р.


Муза і ковбаса

Несу щодня до хати провіант,
Бо для митця харчі - як січка паці.
Опасистість примножує талант:
Хай повняться кунделиками таці.

Аби писався жваво постмодерн -
Поет щодня повинен пити-жерти.
Поїв - і ручка, наче автоген,
Випалює на вічності сонети.

Пожуй сальця із часничком усмак,
Бо лірику ця страва необхідна.
А ківі - для титанів-розумак -
Просвітлення від них, і муза плідна.

Якщо кортить писати про дуби -
Глитни борщу, умить попруть пейзажі.
І хай сметана крапле із губи,
Строфою у блокнот піїта ляже.

Коли я ситий - наче у раю,
На волю рвуться музи і таланти.
Чекайте, ось ковбаску дожую
І про кохання всядуся писати.

10.04.2018р.

Богемний муж

Дядечко - відомий всім атлет,
Штангою жонглює у Європі.
А для мене оковита - мед,
Ні про що думок нема у лобі.

Коле щічки лютий дід Мороз,
Холодно лежати в калабані.
А дружина - майстер-віртуоз,
Грає знаменито на баяні.

Браги в кухоль хлюпнув із діжі,
В пащі, наче у пустелі Гобі.
А дідусь майструє вітражі,
Кращі, аніж у калейдоскопі.

Бормотуху уливаю в рот,
Заїдаю лайкою і матом.
А онук уквецяв натюрморт,
Позавчора став лауреатом.

Пляшка з пійлом завжди на виду,
Хлюпається рідина в стакані.
А в синка - скульптури у саду,
З мармуру витісує титанів.

Мало випив. Не засну в рову.
Та нічого - скоро надолужу.
Я, братва, з богемою живу.
Отже, до мистецтва небайдужий.

11.04.2018р.

 
весни дівочий глас
зі стягами своїми ген
полине до безвісних нас
& вибраних імен

тиш тіней лісових
зриватиметься раз у раз
лунатимуть совиний сміх
& заяча нора

& блудний син помиї днесь
чужим полишивши кнурам
мандрує навпростець

сади, що зводив праотець
& весь небесний храм
збагнути інде десь




 

Бог створив Сонце й Небо,
Життєву силу дав Землі.
І створив подібних Себе, -
Адама і Єву в любві.
Адам з праху сотоворенний,
Божий — це є, творчий путь.
Божий дух йому вдихненний.
Щоб подібним Богу буть.
Адам — постаті кримезний,
І був мудрий, на той вік.
Мудрість Божа є безмежна,
Адам продовжить людський рід.
Щоб родилась плоть від плоті,
Між людьми любов була,
Творча мудрість в цій роботі,
Єву, Бог створив з ребра.
Щоб була вона вродлива,
Граціозна і струнка.
Щоб принада невловима,
В жіночій постаті була.
Щоб жіноче розмаїття,
В мужському серці вік цвіли.
І жіноче різноквіття,
Не мало тління і пори.
Адам і Єва, - вінець творіння,
Благословенний людський рід.
Плодіться, - ви життя насіння,
Любовю наповняйте Божий Світ.

Відкриття у науці Микола вчинив –
Він поета з курми хитромудро схрестив.
Всі ми знаємо яйця прості й дієтичні,
В Суходолі несуть відтепер поетичні.

Та марнують добро господині тамтешні,
Із яєць поетичних готують яєшню.
А продовжив би справу наш славний новатор –
Поетичний з'явився б у нас інкубатор.

Погане забувати – то наука,
я зараз говорю не про склероз.
Забути вчасно стрес – це гарна штука,
то краще, ніж лягти в анабіоз.

Забути горе, сумніви, печалі,
війну, утрати, ревнощі чи біль –
не гірше, ніж безсонними ночами
життя свого крутити водевіль.

Із пам’яті стирати весь непотріб –
майстерності ознака, вищий клас!
Робити ліпше скопом це, не в роздріб,
але оте залежить вже від вас.

Учіться все недобре забувати,
негоди, тугу і подібний «хлам».
Не зможете у цьому ради дати –
деменція на поміч прийде вам!

З подружніми не грайтеся в любов,
послухайте життєвої поради:
хто зрадив раз – напевно зрадить знов,
на картах навіть нічого гадати!

Недовго той триватиме екстаз,
фіаско закінчиться вся бравада:
особа, схитрувала що хоч раз –
вже заразилась схильністю до зради…

Сімейним також маю що сказать:
новенького як вам би не кортіло,
та спробуйте перш ребус розгадать –
чи варто все ж мінять на шило мило?!.

На жаль життя дорога непряма.
Хто знає, що начертано судьбою…
В сім’ї стосунки – то суцільна тьма,
в них розібратись можуть тільки двоє.

09.04.2018

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.

У імлі стліває вогник
І сповільнюється подих
Сіро – ранки, блідо – ночі
Після сну у сльозах щоки

Іскри льоду не розтоплять
В мертвій жінці гасне погляд
Не відкриє пристрасть очі
Мертва жінка
Гиньте, зорі!

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло -
треба жити.

Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле
та звиваючись
від болю
стань у коло,
шепче доля.

Виросте
у серці квітка,
коло цвіту -
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки
сяйвонитки -
ТВОЄ КОЛО...

Мені би квиток
Один. На супутник
Вибачте, два…
Два - буде ліпше
"Забудь про бермуди,
Їхній трикутник…
Краще пиши у подумках
Вірші ..."

Читатимеш їх при взлеті за хмари
Дивитимесь в очі тій стюардесі
Яка тебе снила будучи впарі
На Чорному морі поблизу Одеси…

Одна маячня… забиті сосуди
Надвóрі ось-ось розквітне Великдень
Пити ковтками Його із посуди
Іще до народження кожен повинен

Травневі свята сьогоді це інше…
Задзюркотять їх струмочки у риму
А рима до рими - виростуть вірші -
І житимеш там, і умреш поміж ними…
09-04-2018

Вербова брунь на світлому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Палкий Вінченцо ллє мерло, сироп.
Свої чоловіки обходять: пава...
Кручу сюрреалізм-калейдоскоп.
Дивлюся тепло (Майя!), нелукаво.

О де мої виткі лавровінці,
де публікацій шквал?
Звичайним - простір...
Ось нагодую сов і горобців,
торкнуся хмелю висхлого і брості.

Та подаруй же, Доле, всюдихід.
Завис довженний ескалатор.
"Треба..."...
Стомився, скалозубить лисий гід...
..................................
Мій провідник - перекотикрайнебо.


2018

Тільки й жити на білому світі,
тільки й мати, що небо дає,
і уміти малому радіти,
що призначення маєш своє.

Але спокій нам тільки-но сниться.
Даленіє дитяче, - тік-так...
А майбутнє, очима синиці
у руці - як іржавий п’ятак.

Розміняти б на чисту монету
все, що зріло у вільній душі,
і не дати забути поету,
що воістину все – на межі,

до якої котили роками
неприкаяні наші літа.
Ось і осінь уже золота.

А які були весни між нами!
Але як розказати словами,
що минає лише суєта?


03. 2018

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

Діагноз є такий – байдужість!
Хвороба слабкої душі.
Коли обминаєш калюжі,
Відсидітись зручно в тиші.

Чужі не потрібні страждання,
Так краще, не бачити їх.
В колисанці – власні бажання.
Вони – осередок для втіх.

Напевне, і зараз так сталось:
В дорозі конфлікт назрівав.
Сумління чомусь завагалось,
А опір у жертви спадав.

Візьми, простягни свою руку,
Підтримай! І слово твоє
Врятує і дасть запоруку,
Що все таки людяність є!

Поклич, розбуди душу, серце!
Байдужим не будь, озернись!
Очистяться води в озерці.
Як гарно навкруг, посміхнись!

07.04.2018

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.