Як літай не літай, доведеться
Впасти нижче поверхні землі,
Що суцільна і рветься, як серце.
Ось вона – гойдонулась в імлі.

І немає отого зупину:
Падолист, падодзвін, падопад…
Падо-падо… і ти – бадилина,
І тебе не вернути назад.

Піїт я скромний, наче, не буржуй,
Позаминулорічну їм тараньку.
Не помолившись віршів не пишу,
Вдягаю на кожуха вишиванку.

Люблю природу, жінку та город,
Не бряцаю хрестами на параді.
Із виду - стопроцентний патріот -
Святе письмо й іконостас у хаті.

Блукаю поміж строф, рядків і рим,
Строчу навлежачки, уприсяд, на колінах.
Поезами завалений весь дім,
Нема паперу, то пишу на стінах.

Натруджена скрипить тендітна кисть,
Проорюють чоло глибокі зморшки.
Несу добро, красу, благую вість,
Лише немає ні штанів, ні ложки.

Казали "Геній! Видавай книжки!",
А я простак, сприйняв слова на віру.
Зібрав грошви дві скрині й три мішки -
Продав гараж, машину і квартиру.

Поплескав у долоні видавець,
Подякував за творчість і співпрацю.
Народ волає "Браво" Молодець!
Давай, неси труди свої на тацю!".

Купила книжку жінка, сват і брат,
За гонорар придбав паленки кварту.
Немає покупців, кишені мат,
Полинули до Пізи меценати.

Дописую верлібрів том новий,
Обламує талант гілляку плідну.
Агов, братове! Ось рахунок мій!
Спасайте, я щезаю, гину, блідну.!

12.01.2018р.

А мені в далечінь,
У таку далечінь,
Де лише далечінь далечіней.

Де за далеччю даль,
І за далеччю даль,
Де ця далеч росте безупинну.

Це моє – висота,
Височінь, вишина.
Піднебесність і вись височіней.

На високості виш,
У склепінні горищ
Маю намір твердий оселитись.


12.01.18

Сказав безумний, – Вже немає Бога,
лиш брехуни і злодії кругом,
не варто нам чекати допомоги,
пропали ті, хто радує добром!

З небес Господь людей оглянув спішно,
безумця щоб розгледіти того,
чи розуміє він, що Бог безгрішний,
чи дійсно ще шукає хтось Його…

Невже їм глупим розуму не стане,
закон надалі щоб не попирать?
Чи дурня Люцифер кричить вустами,
що не потрібна Божа благодать?

Лиш в праведності вся Господня сила!
Для людства настає нелегкий час,
бо праведників майже не лишилось,
їх з кожним днем все менше серед нас…

12.01.2018

У небесному колі містики,
поза обрії висоти
уявляю веселі бісики
у очах, що ховаєш ти.

Ой не зайчики, і не сонячні,
і не лінії Ліссажу…
Оживає удень і поночі
еманація міражу.

Невидимкою одинокою
не міняється. І за це
помережане поволокою
незнайоме її лице.

А за віями очі карі і,
як сугестія у вікні,
самота моя... А жура її…
Ще чекаємо...
                   Уві сні…
Висихають
                   мої гербарії.
Ну за що
         це усе
                мені?

                                      01.2018

Я не буду боготворить
ни тебя, ни кого-то еще.
Я надежде скажу - гори,
а мечта снова не в счет.

Я не буду строить дома
из песка, сказок и слёз
или ждать без конца май,
где полюбит меня Крёз.

Но навстречу тебе иду
повернуть просто нет сил
мою нежность возьми - ту,
о которой и не просил.

Январь 2018

Тоді іще літалося обом,
І мірялися мрії, як обнови.
І світ здавався білим і чудовим,
І говорилось без крапок і ком.
І небо розтікалося, як став
І лоскотали п'яти сині птиці...
Літалося... А нині тільки сниться
Небесна гладь, прозора і густа...

«Я не піду за музику, бо сі бою єго крику,
Бо музика ледащиця, цілий тиждень волочиться»
Приспівка до танцю

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок, як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

Може й не все я знаю.
Факели – то химери.
Мовлю, – Христос ся рождає!
Чую, – а ти Бандєра...

Чую усе про нього,
але не знаю, звісно,
що він робив лихого
більше, ніж комуністи?

Може, ціляв у спину
то́му, яке ніяке?
Може любив країну
гірше аніж поляки?

Націю дбав щосили
і не брехав ні слова.
А за ідеї вбили.
Мало нам тої крові?

Вже і Сосо відмили.
Люде, питаю знову, –
чим же вам догодили
грозні і дяді вови?

                                      01.2018

1
манірна ніч готична… по дотичній
усі часи… чудесні паралелі…
пустелі всі і скелі… води вічні…
азур морів у місячній пастелі…
я схований у дух гірського вітру
у павутиння бабиного літа
у Будду і у сонячного Мітру
і у мінойські лабіринти Крита…
вогонь без міри – згасли піраміди
всі перемоги – Піррові, здається,
ефеба вік – політ ефемеріди
життя фарбує і фарбує скельця…

2
на павутинні бабиного літа
лечу-лечу у музику чекання…
мій літній подив хлипнувши востаннє
гора ховає сонцем розігріта…
я відлітаю пасмами туманів
під колискову лісу в сновидіння
у журавлине жалібне тужіння
крізь дивного життя земне тяжіння…

3
ми будемо жити… ми будемо жати жито…
жалітимем все живе і з еллінами дружитимемо…
ми будемо щастя щадити і щедро сади садити
судів неправедних-скорих висміювати вердикти…
впаде золотим зерном наша смерть у зелене диво
і дихатиме земля уповільнено і правдиво
і дмухатиме теплом нам на душі шовкове сонце…
і Богу подякуєм за знесилюване безсоння…

***
Поет і муза…
Не дует, конфуз.
Сучасний туз не потребує муз.
Йому цікаво: тема, текст і рима
(Якщо відверто і коли без гриму).

***
Поет і зламане перо.
Митець і вкрадена жар-птиця.
Де творчий стіл – там тускле тло,
Де був Пегас – вляглась телиця.


***
Вись – стеля, глибина – підлога,
А творчість стелеться під ноги,
Можливо винні ті дивани,
Що наплодились горлопани.

11.01.18

Допоки будеш забувати
й ховати свій від мене лик?
Чи довго ще себе картати
я буду, Господи? Мій крик

почуй, прийди на допомогу
і ворога стрілою вразь!
Він не злякався навіть Бога,
вознісся наді мною враз!

Як довго ще лунать тирадам
в моїй знедоленій душі?
Пишу тобі, мій Бог, рулади,
сонети, фуги і вірші…

Очам моїм дай, Боже, світла,
щоб не заснув я смертним сном
й ворожа сила не розквітла,
малим щоб став він, ніби гном!

На милість Божу уповаю
і про спасіння знов молю!
Новий псалом Тобі співаю,
лиш одного Тебе люблю!

11.01.2018

Як цікаво дивитись... Примружені вічі...
-Моно Лізо! "Колись"! Що за "Кодом Да Вінчі"
Ти приховуєш- зраду свою несміливу,
Чи чуттєвості зливу, чи хтивість звабливу,

Що прикрита покровом сімейної долі?
...п"є з корита вівця розклонована Доллі,
Що сім"ю зберігає від ночі до рання...
Yes!.. Але Маргарита свій келих кохання

Відпила, доторкнувшись душею до тіла,
Отого, із яким так солодко грішила,
Ще не відавши Майстра свого... Із фантазій
Виникають реальні романи наразі...

...ти іще зберігаєш тепло свого дому,
Та думками тікаєш до того Содому,
Де смарагдова ніч лоскотатиме лоно...
І розтоплена пічка холоне... Холоне...

...приховала ряднина оголені груди...
Дочекатися днини... Що збудеться- буде...
Відлетіти до мороку місця події...
І у погляді не безнадія... Надія...

Ти обов"язку спадок важкий у шухлядку
Приховай, мов дитині своїй чоколядку,
Що дістанеш утішить, коли вередує...
-не дивися!.. Бо поглядом свічку задуєш!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011101481

Тебе стрів надвечір біля ганку,
Ніби сонця промінь в серці бив.
В радості я мріяв аж до ранку,
Промінь той, всю ніч мені світив.

Хочу я тебе стрічати знов і знову
І відчуть тепло її руки.
В душі горить свіча кохання зову,
Ти для мене сонце та зірки.

Ти - світ новий в серці народився,
Ніби з ним прожив я все життя.
Як грім весняний небом прокотився
Пробудив мої кохання почуття.

В час щасливий я з тобою зустрівся,
На Святий вечір, в Новий рік.
І для мене світ земний змінився,
Ти, є - моя кохана, а я твій, любий чоловік.

Сказати хочу, друже, без прикрас,
що ми з тобою на краю безодні –
настав нарешті розпроклятий час,
не буде завтра краще за сьогодні…

Та ми самі б собою не були,
носи якби схилили й склали руки.
Ми будем пити, друже, як пили,
а печінки – залишим для науки!

Хто буде красти в армії –
повідрубаю руки! –
із пафосом, від партії,
зрекла одна падлюка.
Від партії, від партії,
навіщо інциденти.
Таке ж не може ляпнути
особа Президента!..
Злетіло слово пташкою.
По суті, не по формі,
подивимось уважно ми,
в чім суть тої „реХворми“.
Що, менше стали красти вже
в тилу сановні суки?
Простим же хлопцям „без війни“
все відриває руки…
Чим далі в ліс, тим більше дров,
нерадісна картина…
Щоб Україну зберегти –
потрібна гільйотина!

10.01.2018

Спаси мене, Всевишній, і помилуй,
від брехунів свавілля захисти.
Тварюк нечесних розвелася сила,
горять до неба із олжі мости.

Із нечестивих кривда вуст злітає,
у очі прямо дивиться брехун.
І гіршого у світі вже немає,
як зовсім стихнуть звуки правди струн.

Куди ж поділись праведники, Боже?!
Не витримали всіх випробувань?
В біді стражденним нам хто допоможе?
Хто змиє бруд і знищить ницу твань?

На Господа потрібно уповати,
але й вуста свої контролювать –
як срібло, по сім раз переплавляти
і лиш тоді чорнить чи прославлять.

10.01.2018

Бог правду любить, – каже нам Давид, –
і праведника Він завжди спасає.
Він праведник, Він ненавидить гнид, –
Давиду вторить вже пророк Ісая.

Колись на хрест потрапив Божий син,
усі гріхи спокутати щоб наші.
Дощі із жару проливає Він
на нечестивців зі своєї чаші.

Воістину, чудний твій, Боже, лик…
Хоч ненависть Твоя весь час зіяє,
чому ж насильник досі не поник,
а праведник найбільше потерпає?..

10.01.2018

 
зліва юрбились химери облізлі
чийсь та кінець обіцяючи близько
справа заходив хор мантикор
сяяв у блискавці брук~ мельхіор

кривди століть набивались тісно
через уривки сутяжних істин
грець як є транслювався скрізь
гала~ ніч нон~ стоп бенефіс

у фальцеті що геть кришився
зяяв звих пост~ апокаліпсичний
& котились у небо пляшки
& гвардійці ще вчора зі шкіл
& пітьма з-за очниць примар
сон чи жар ✴ нуар~ сінема



 ✴,~


яких мій ангеле знесиль ще
& втіх відлюдських ще яких
най брудно льодяніє сніг
хай вітер незворушно свище

бо світом що запекло звик
блукають злидні лиш & вірші
щоб оминуть якнайвірніше
порожні зливи золотих

& місяць у зіницях вічей
немов гачок не то гаплик
над прірвою мізерних слів
на пам’ять часом ніби вічну



 ✴,~


кіна яскраві з кров’ю
не достають нерв

у відступі із поля
вмираючих & мертвих

з вигляду випадкових
& випадкових не

вітер дме попіл
всього що
нема більш
поки оце йдеш




 

Співатиму пісню свою тобі, Боже,
щоб ворог розлючений пав.
Суддею величним Ти стань на сторожі
усіх моїх лицарських справ!

Радітиму величі я урочисто
і мудрості, Боже, твоїй.
Із днів безпросвітних зірви Ти намисто,
наблизь нас до праведних мрій.

Позбавив Ти ворога лютого зброї,
і пам’ять про нього прогнав.
Дав мудрості бідному люду сувої,
дорогу в майбутнє проклав.

В майбутнім народи чекає суд Божий,
де кожен за все відповість.
За все, що зробив чи подумав негоже,
за підлість, підступність і злість.

Співаю Творцю цю величну осанну,
Всевишнього славлю ім’я.
Дорогу Його з Гетсиманського саду
повік не забуду вже я.

10.01.2018

На гори київські – туман
Упав червоною зорею,
Зими справдешньої нема
Лиш полум`я тепла над нею.

Мов розтопило сніг увесь,
І понад садом неукритим
Він випаровується десь,
І небо хоче оповити.

Поволечки холоне вись
І світло дня потроху тане.
Зима повіялась кудись,
Лишивши марево туману.

6.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

...Ще надто далеко до хати.
І жах - наче брила в душі.
"Я бігтиму..."
Не озиратись!
Мороз - поза шкіру...
Мерщій!

Вже дишуть у спину...
Істоти,
що вкотре не наздоженуть:
крилаті та чорні -
достоту,
пекельна і темна їх суть.

Добігти!
Чи встигну замкнутись?

...Прокинулась.
Ранок.
Сніжить.
І вкрадливий голос у вусі:
"Біжи, моя люба, біжи..."

01.2018

Ранувато про нас говорити. Слова,
Як і дихання, – спільні, бо наші. Летіти
Забажалося мріям чужим. Афродіти
Традиційно позаздрили нам. Ділова

Атмосфера лише у пісочниці. Там
І клепсидра, і час не згадаються. Овид
Безперечно зове до матусі. Розмови
І в дитячому світі надмірні. Густа

Повіває печаль. А чому? Розповім,
Розгадавши просту таїну. Неодмінно
І продовження буде осмислене. Гімни
Зазвучать недалеко, як треба. Траві

Не довірим себе тенденційно. Краса
Не осмілиться бути без нас. Однозначні
У коханні – йдемо непомітно. Удача
Полохлива і просить затишшя. Оса

Й есемески, емейли – нестримні. Гріхи
Ми свої не відкриємо людям. Відомо,
Що тоді й накохатись можливо. Удома
Не відчутно: ти іншої крові. Пихи

Позбуваються в тілоєднанні. Такі
Тамувались у мене думки. Політати
Неспромога – сім’я не пускає. Утрати
Порахують за нас вороги. Мастаки…

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

Не забуду ніколи (він був, чи примаривсь,
Вечір цей): у пожежі зорі
Тліло небо бліде у розчахнутій хмарі,
І на жовтій зорі – ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
А смички розливали жалі.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Подивилася. Стрів ніяково й зухвало
Погляд гордий, віддавши уклін.
Кавалеру навмисно і різко сказала:
«О, уже закохався і він».

І відразу у відповідь гримнули струни,
Заспівали шалено смички…
Та була ти зі мною у зверхності юній,
В ледь помітнім тремтінні руки…

Підхопилась поривом крилатої мрії,
Ти пройшла, наче сон мій легкий…
І зітхнули духи, засоромились вії.
Шепотіли бентежно шовки.

Із свічада глибин ти очима кричала,
Слала погляди знову і знов…
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

2017
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

В РЕСТОРАНЕ

Никогда не забуду ( он был, или не был,
Этот вечер): пожаром зари
Сожжено и раздвинуто бледное небо,
И на желтой заре – фонари.

Я сидел у окна в переполненном зазе.
Где-то пели смычки о любви.
Я послал тебе черную розу в бокале
Золотого, как небо, аи.

Ты взглянула. Я встретил смущенно и дерзко
Взор надменный и отдал поклон.
Обратясь к кавалеру, намеренно резко
Ты сказала: « И этот влюблен».

И сейчас же в ответ что-то грянули струны,
Исступленно запели смычки…
Но была ты со мной всем презрением юным,
Чуть заметным дрожаньем руки…

Ты рванулась движеньем испуганной птицы,
Ты прошла, словно сон мой легка…
И вздохнули духи, задремали ресницы,
Зашептались тревожно шелка.

Но из глуби зеркал ты мне взгляды бросала
И, бросая, кричала: «Лови!..»
А монисто бренчало, цыганка плясала
И визжала заре о любви.

19.04.1910

Все – просто!.. Навіть – простіше...
А ти – забула або: "Навіщо?.."

А я був впевнений, а я – був...
Із часом також про все – забув!..

Пригадую дівчинку, що переживала
усі ймовірності так, наче вмирала...

Так, наче бажане – вже насправді...
І навіть "про щастя" – в
кадрі!..

Близько, близько все – до серця...
І назавжди в тобі – її скерцо!..

Навіть трішки краще, аніж
було б насправді.
"Ось, відчуваєш –
її Аркадія?.."

І це – лиш сама уява, знаєш?..
А ти так само... усе – забуваєш?..

12.08.2017

припадають порохом чобітки з кришталю
на горищі в темені, над тісною спальнею,
з кумачу фіранки б'ють безсило крилами -
не злетять підранки, а були вітрилами

хмелем феї-хреснії чари пов'язали,
казино відкрилися де збирались бали,
із бетону вулики небеса підперли,
чи то ми здоросліли, чи казки померли.

2018

Змії дерев обвили обняли обдурили.
Яблук небесних хотіла? А яблук – нема!
Ти сподівалася, Діво, ти вірила в диво.
А за вікном – дощі, бо ж –
Зима…

Нам народився Ісус
І розквітли троянди –
Цього шаленого січня співають птахи.

Місить малеча багно, оминаючи ями,
Гроші рахуючи, гублячи копійки.
Ми засинаєм. Щедра кутя-від-мами
Свічка не гасне. Ходором ходять гріхи.
Тихі прийшли з того світу впокоєні душі –
Кожній – є крихта і крапля, і місце є…

Діво, ти втратиш Його цього року скоро –
Тільки три місяці буде життя твоє.

10.01.2018

Я адреси їх не пам'ятаю,
забуваю лиця, пазурі.
Телеграми-блискавки чекаю,
а мене минають поштарі.

Лицарі інтриги і дуелі
хочуть за поезію у бій,
бо її польоти вище стелі
каламутять декому напій.

І куди їй різаній тікать(ти)
по болоту, забува' коли,
хо’ або не хо' повоювать(ти)
і ширя' як бойові орли?

О, мої язичники на слово,
неприємне пам'яті дідів,
поки є Оранта і Покрова,
маю йти за віру козаків.

О, мої високо-парні птиці,
то не я націлюю рушницю,
де і курка лапою гребе.
Журавля боятись не годиться.
Поки маю у руці синицю,
захищаю мову! Не себе!

                                      10.01.2018

Давню казку, мов бубликів в’язку
В закапелках душі віднайшов
І твою несподівану ласку,
Що так схожа була на любов.

Ту любов, що колись загубилась
На чужих непривітних стежках,
Мов зоря з небосхилу скотилась
На юрмою вторований шлях.

Завмирало журне відгоміння
На схололому згарищі мрій.
І спадали тумани осінні,
Мов лаштунки у драмі моїй.

Я зможу чекати сумлінно.
Ламати на крихти вівторки.
Щовечора грати у твістер
Із груднем зухвалим у парі.
Я буду чекати незмінно…
Імбирне міситиму тісто.
За комір триматиму вітер,
Що спритно роздмухує хмари.
Я можу чекати невпинно,
Збираючи спокій у жменю.
І диву радіти буденно
Навчуся,
Повір,
Неодмінно.
5.01.2018

Спокій чорних зірок опадає на тіло під шатами
Лиш одна в ложесна не тяжіє подібно квазару
Що писала вогнем «мене текел…» царю Валтасару
Віфлеємський алмаз, не вимірний земними каратами

Вируватиму я, що край леза огнивом засвітиться
(Як колись Саломе танцювала для п'яного Ірода
На відзнаку за що, він занадто коштовну офіру дав)
Хай примерклі агати займуться в сатинових китицях!

Я терпітиму. Біль струменітиме в землю гранатами
і вбиратиме краплі страждання зміїного плоскінь. Ці
мужі конопель отруту ковтають, а довгих кіс кінці
оплітаються стеблами в пасмо. Ніхто і не знатиме …

Так, буцім Лівій Тит який, і він
в шатрі своїм сидів, тримав незриму
на оці пустки окіл широчінь
і м’яв в сухих руках листа із Риму.
Палило сонце. Стільки поспіль днів
він брів один в безводнім океані,
що зір у поміч роздуму склянів
і запеклася слина у гортані.
Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс.
І вхід намету зовні, поза сумнів,
пісок заніс, заніс, поки він думав,
відкіль оця волога в кілько сліз.

---------------------------

За горлянку учепився час,
Скоро час лягати в домовину.
Старість - це потвора без прикрас,
Виїда зсередини людину.

Де ж та юність? Де шалена хіть?
Де любов, що обривала віжки?
Я літав. А нині все скрипить,
Чимскоріш бажаю впасти в ліжко.

Зморшки орють втомлене чоло,
У руці тремтить із супом ложка.
Аполон пощез. А є вайло,
Хочу позитиву хоч би трошки.

Намалюю хутко олівцем
Краплю щастя на оцій сторінці.
Бачиш, сонце сходить за Дінцем?
За вікном цвірінькають синиці.

Засіяли в серці вітражі,
Зникла на обличчі груба зморшка.
Внук благає: -Діду! Розкажи
Гарну казку про Котигорошка!

...Та прекрасне мріялось дарма,
З хати - вирва в сина та невістки.
Танк потрапив в ціль. Дітей нема.
Хлебче кішка молоко із миски.

В Дикім Полі кинуті хати,
Тягнуть долу спогади і втома.
Я дивлюсь на схилені хрести:
Нащо жити, ви скажіть, старому?

10.01.2017р.

                   І
Усі умремо. Настає той час,
коли і суєта суєт минає.
На одрі ні чужий іконостас,
ні Божий Дух нікого ще не спас
ні у Аїді, ні в Едемі раю.

На цій землі і найцінніший дар
не грає ніякісінької ролі.
Чи воїн ти, чи піший, чи гусар,
юродивий, а чи могутній цар –
усі однаковісінькі і голі.

                   ІІ
Немає винятку. Уже
очікує лиха година,
якою не була людина.
Їй-богу, не питай, – невже,
невже і я у чомусь винен?
Якщо і віруєш, то нині
і віра не убереже.

                   ІІІ
Дожилися до суду. Біда
наступає катюзі на п’яти.
А йому як із гуся вода:
не упійманий – не винуватий.

Вояки полягли на війні,
а живого кидають за грати
за накази чиїсь дурнуваті,
за державу свою у вогні...

Боже, як воно гірко мені,
що за себе пора помирати.

                                      01.2018

Я станцюю на лезі –
На срібній заточці півмісяця.
Плач за мною, коханий, розврунюйся дикими травами…
Я крещендо,
Я шал,
Я заверчена світлом, як саваном, –
Недоспівана пісня шамана гортанна. І кришиться

Спокій чорних зірок на долоню дрібними агатами.
Доторкнешся стегна, до розкрилля високо тягнутися,
Аж закінчаться сили, бажання пощезне ураз. Ти сам
Назовеш мене бісовим маревом, дівкою клятою.

І забудеш, як спав між конвалій сердечного вистуку,
Двоєдиного в мріях вчорашніх, а нині остарілих.
Я станцюю востаннє:
Падучою зіркою,
Павою.
Я метелик, що свічку собою
У вибух
Запалює.
10.01.18

Приходь. Проходь... Сідай.
Розказуй, як там справи –
справа й зліва?
Чим живеш? Радієш чим?
Нудьгуєш?..
Уважність до подробиць
кожних чую
та незабутність
до вагомих діл.
Навпíл... Висóти
в кожного свої,
і перетнутись було б
нам, мабуть, непросто...
Але ж, нарешті, маю
гостю! Але ж
буває, врешті,
й квітка – зим?
Засим дивись
іще кудись за спúну,
кудись уверх,
звичайно ж,
а не вниз.
Туди, де, мабуть,
линуть справжні
мрії – нехай
мої й за мить –
твої ж. Також.
Сьогодні я – багач,
отож, ділюсь
озимим... Нам
до весни іще
іти, іти, іти...
А ти підглянеш
трішки в мою
скриню –
найзаповітнішого?
Отож –
ходім?

Вином і сумом повнить осінь келих,
на сонці грані років виграють.
В вервечку снів барвисто-невеселих
поринула моя життєва путь…

Туман тривог думки усе клубочить
і образи летять за неба край,
та пам’ять відпускати ще не хоче
ласкаве літо й весняний розмай.

Багрянець листям стелиться під ноги
і на узбіччя падає душі.
Іду вперед наосліп, без дороги,
туди, де щедро пишуться вірші…

Туди, чекає де мене безмежність,
немає тиску стелі де і стін.
Іду вперед, забувши обережність,
туди, де не важливий часу плин…

Чи всім, хто перший, уготована корона?
Адам, Іван Христитель, сам Христос…
За ним: Стефан в суді синедріону,
а там між варти - молодий Савло, -

ще так далеко до його прозріння!..
Ще буде шлях… У кожного він свій:
стоїть Стефан під зливою каміння –
апостол-першомученик святий.

Зразок мети, незламності і віри,
і сили духу, що змагає все!
Із позачасся шле свої офіри
до кожного, хто далі понесе

дарунок пишний імені і долі,
на третій день співаючи Христу.
І хай здобуде у Всевишній Волі,
величних справ корону золоту!

09.01.2018

Ненадовго, бо жевріють ніжні проміння світанку
Небо землю ще бачить в обидві яскраві зіниці
Поміж них перламутром відблискують світні зірниці
Реверанс Місяцівни до Сонця зникає в серпанку

Дочекається доки вечірня заграва розтане
Доки люди підуть на гостину або вечорниці
Замилується личком своїм у люстерці криниці
Огорне покривалом зірок вигин гожого стану

Починає дивитися в хвіртки, різьблені віконця
Он, хлопчина не спить і немає ні тата, ні мами!
Він замріяно стежить як світло іде килимами
Віддзеркалюють зорі розвішані в хаті суконця

Стій-но, відьмо прозора, безстидна, хижачко розкута!
Не чіпай юнака, забирай краще тих, хто старіші
Утікай, пам’ятають цигани візит твій торішній *
Очі пустять на персні, волосся і шати на пута

Неодмінно піду, лиш побавлю себе білим танцем
Чом ти стовпником, отроче, став і завмер незворушно?!
Обійму тебе лагідно буде можливо задушно
Як полегшає, звіємось в небо залите багрянцем

Найпростіша зі здобичі стане примхливій Царівні -
Цей циганський юнак, що батьків його продані душі
В співробітництві з бісом отримують хліб свій насущний
Їхні внески різняться, тому і застави нерівні

Що то діється? Руки втрачають звичайну рухомість
Чари знищує звідкись повстала невидима сила
Це лунає зі скиту молитва про зниклого сина
Місяцівна прийшла по трофей - утікає натомість.


*Посилання на фабулу вірша "Про Царівну Місяцівну" Федеріко Гарсія Лорка

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я заблукав у місті зла і тьми.
На троні – посіпака, пес нікчемний,
сидів бундючно і читав псалми.

Я бачив Попелюшку всю у чорнім,
та кукіль вибирала із вінця.
Чернець, що «Марсельєзу» грав на горні,
невинності зразком був для ченця.

Пусту колиску ненька колисала,
дитину вже поховано давно.
«Титаник» сива хвиля підіймала,
він виринав і знову йшов на дно.

Згустились хмари, потемніло море,
а вітер заревів як у сурму.
Проснулися гармати із «Аврори»
і сполохи розрізали пітьму!.

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я нетрями блукав у місті тьми –
шукав дорогу вийти, та даремно…
Як довго ще блудитимемо ми?.

Від нього немає спасу.
Він бачить моі сліди.
Хоч стій, біжи, чи іди,
Наша зустріч-питання часу.

Через біль, через жах і задуху
Лабіринтами вулиць, днів,
За собою чуючи спів,
Я тікаю від нього щодуху.

Я ховаюсь в тумані ночей,
У пожовклих садах сновидінь.
Та тягуча і згорблена тінь
Вже моіх доторкнулась плечей.

Сил немає позбавитись пут..
Та вже пізно. І чую крізь сон
Його голос, як тихий прокльон-
Зупинись, зачекай -я вже тут.

Майстре, майстре ,
Що ти робиш !
Ти пощо талант свій гробиш ?
Нащо ти малюєш лиця ?
І для чого тут криниця ?
І навіщо нам вода ?
Може, правдонька гірка ?
Може, краще пуд той солі ?
Добре, майстре!
Годі, годі.
Залишайся.
Я піду.
Ти шліфуй
Свою інфу.


09.01.18

Хочу забыть воспоминания, -
В моей душе наводят грусть,
Печаль, сомнения и терзания.
Как будто не было. И пусть.
Хочу забыть ушедшие годы,
В коммунистической стране,-
Где гибли целые народы,
В голодной смерти и в войне.
За серп и молот мы боролись,
По пятилетним годам.
И на нищету, мы напоролись,
На зло соседним врагам.
Никто не думал о свободе,
Нас нищета равняла всех.
День и ночь текли в заботе,
Как труд Сизифовый, за грех.
Но в глубине, - в сердце гложет,
Борьба свободы и темноты.
Казалась, жизнь стране дороже,-
Но для страны, ты - порох ты.
За "благо" шли в бой народы,
Каналы, стройки, целина.
Но ложь была, как вечны воды
И в ней страна погребена.
Но час пробил. Судьба свершилась —
Самораспадом СССР.
И вновь державы возродились,-
Державы вольные теперь.
И я вдохнул глоток – свободы,
Свежесть - ласку ветерка.
И окунулся в мир свободы -
Но путь за блага не легка.
Борьба за Волю еще длится,
Телами дочек и сыновей.
И еще не раз, слеза прольется,
Наших, Украинских, матерей.
Август 2017 р .

1

Чарка веселощів - чаю,
дрібка меліси, гризот.
Всіх відпущу, пробачаю.
Віршів нових з вісімсот.

Варяться щі та пельмені,
гази вбирають носи...
Дивні присмаки - у жмені,
муза хихоче: "Неси...
Хай понаснажують. Сій же!".
Тиша. Весна чи зима...
Хорт зупинився: " ...о, свіже...".
...котиться зріла хурма...

Сала накопчено з бодню.
Прілі агітки, димок...
Ген уклякають голодні.
Тут карнавал... чи амок...

2

Не загублюся між масок,
балерунів, пелерин.
Ось атрибут садомазо...
Шлягери...
Душе, твори!

Напівдитячі утішки,
Слогани для шмаркачів...
Не похитнулась нітрішки.
Зодчий - "своя" - по плечі.

Ось деміург за полтину.
Десять муфлонів.
Парнас.
Вись оглядаю дитинно.
Мудрість несе ватерпас.
........
2018

Озвучена, проспівана поезія

Знову, дурний, вийшов з дому без шапки.
Сам невдоволений.
Сіють дощі.
Тим часом скронями, наче по грядках,
Вітер скитається, тихо скавчить,
Дім віднаходячи десь у волоссі,
Може, у зморшках посеред чола,
Може, за вухом.
Безпам'ятний, босий,
Вітер - навзрид, мов чуже немовля,
Десь попідтинню забуте навмисно,
Напризволяще покинуте чи
Промислом долі - одвічне розхристя.
Вітер зітхає.
Все сіють дощі.

Ти так, напевно, і візьмеш за звичку
Бути притулком для тисяч вітрів.
Поміж волосся, у рисах обличчя
Ти якийсь вітер приспав і пригрів.

Знову виходиш із дому без шапки.
Хмари - на небі,
Мир - на душі.
Вітер не скиглить - співає колядки,
Поки не втомиться.

Стихли дощі.

Ти можеш мене забути.
Це сила твоя і слабкість.
Побіля старої гути
Зітруться сліди у крапку.

Не так перейшлося поле,
Не плакали ми ніколи.
Було забагато волі
І присмаку пепсі-коли.

Від серця до видноколу –
Загроза мене забути.
І правда , як дівка гола,
Боїться остуди-блуду.

Де забагато волі,
Там дощ укісно йде,
Душа частенько гола,
Інфляція ідей.

Оці прадавні вади
Природа рівноважить.
Шмагає радо градом
І щирих, і продажних.

Я - кілер! А наймають - читачі.
Благають звідусіль про допомогу.
Улітку бевзя щиглем замочив.
Оклигав. Знов у хвіртку суне роги.

В недопоета віхоть у руці,
Але ротяку має надвелику.
Дрижать мисткині та старі митці:
Дрібний дристун, а крику аж до гику.

Обпудило, сохате, всі кутки,
Піїтам сумно, лячно, не до жиру.
Потрібна клізма! І біжать рядки,
Рецепт відомий - гумор та сатира.

Мікстура файна. Наче одшептав,
І прищекнув лопату-язицюру.
Сатирик я, для муді - вовкодав,
Деру живцем із мухоїдів шкуру.

Вже не бебека, щезла байбуза,
І сльози не зволожують повіки.
Тож я піду, бо вже кричать "Спасай!":
Точу перо, хай трохи покувіка.

09.01.2017р.

Лелеки, лелеки, летять, летять лелеки
З Центаври Альфи до Сонця і Землі,
Долають, долають нові й нові парсеки -
Їх на Центаврі звали «журавлі».

У небі, в небі єднаються щоночі,
У вирій прагнуть, прагнучи біди,
А із Центаври Альфи войовничі
Летять, кружляють і туди й сюди.

Навала валом на планету впала,
На нашу Землю, квітчані сади,
На чорноземи, орачів і рала,
Навала впала і туди й сюди.

Ой, очі, очі, очі ви дівочі,
Де ж ви навчились зводити людей,
Перетворили білі дні у ночі,
А чорні ночі в білі, еге-гей!

Позаплітали на вербі косички,
Гарбу перевернули гарбузів,
Ой-ой, дівчата, що у вас за звички,
Від ваших чарів я осатанів.

А поки хату файно підметете,
Вівса насиплю в яблуках коню -
Тоді із вами вип’ю tête à tête я
І голих в ліжко згодом затягну.

09.01.18