Щедрий вечір добрим людям,
хай добро панує всюди!
Щедрим людям добрий вечір,
хай Різдво зігріє плечі!

Хай Христос панує в душах
і добро панує в справах!
Згине хай ворожа туша,
щезне вся орда лукавих!

Хай Любов наповнить серце
і тягар покине душу!
В грудях залунає скерцо…,
а іще сказати мушу:

Хай пощезнуть кровососи!
Кріпне хай мета єдина!
Хай сконають різні …роси
і розквітне Україна!

07.01.2016

Хвилюється – сумна «Калина»!
Завмерла – саме в цей ось час.
Ім’я засновника і сина
Згадалось – кращого із нас!

Колеги по перу зібрались –
Небайдуже – в полоні дум…
Багато дечого–згадалось:
Скорбота й вдячність,біль і сум.

Зірвалося життя поета–
Зненацька– в потойбічний світ!
Тому й звучить мінор куплету,
Невичерпної туги звіт.

В натхненні зріс цей «Цвіт калини"!
Багато здібностей і сил
Вкладав він, як в свою дитину,
Йдучи в здобутках - до світил.

Життя дороги незбагненні–
До кращих прагнучи часів,
Вразливу душу дні злиденні
Вели у пошуки шляхів.

Блукав від «тину і до тину» –
Сумна історія життя…
Як світ в вікні була «Калина»
Для нього - далі - небуття…

Сумує, плаче «Цвіт калини» -
СЕРГІЙ ПЕТРЕНКО-хто він був?!
Поет – пісенник України!
Щасливу долю не здобув!

Поет,невизнаний сьогодні–
Його переживуть віршІ!
І втілені в пісні народні–
Торкнуться й нашої душі!

Не згасне полум’я «Калини»!
Бо щирість, пристрасть в ній живе!
Вона - як рідна Україна,
Зростає,втілює нове!

14.10.2017

Раз садівник троянду посадив
в своїм саду, на самім чільнім місці.
Навколо неї день і ніч ходив,
все поливав, носивши воду в мисці.

Завітну мрію він плекав роки,
яка яркіша сонячного світла –
зануритись у ніжні пелюстки
троянди, що у всій красі розквітла!

Вдихати пахощі у прохолодний час,
насолодитись виглядом чарівним…
Старий останніх сил своїх запас
поклав, щоб справжню виростить царівну.

І довгожданий час таки настав,
у всій красі розквітла біла квітка.
Знов ночі садівник і дня не спав,
все поливав і поглядав на хвіртку.

Та не встеріг… Одним негожим днем
підступно в сад забрався підлий злодій.
Це порівняти можна лиш з вогнем,
нема страшнішого за цапа в огороді…

Трояндою недовго молодик
позабавлявся, вельми ж був убогий.
Зустрів невдовзі новий він квітник
й змарнілу ружу викинув під ноги.

23.10.2017

Троянда помаранчева,
Мов сонечком налитая,
Красива, оксамитова,
Так пізно розцвіла вона.

Та не боїться холоду,
А ночі тепер зимнії,
Виблискує, як золото,
Росою вранці вмитая.

Погожі дні осіннії
Її так пестять лагідно,
Їхнім теплом зігрітая
Троянда помаранчева.

2017 р.

Туман зника і вранішня роса,
Ласкає сонце землю обережно.
Душа летить мов птах під небеса
Щоб подивитись край землі безмежний.

Приходить час і в грудях знов болить,
Під небом думка доганяє хмари.
Чи знала ти, чи знала ти коли?
Що все життя душа тобою марить.

Були надії більші і малі,
Та все в цім світі то лиш Божа ласка.
Душа тебе любила на землі,
А ти хотіла неземної казки.

Цей милий світ був раєм для життя,
Ще спомини постійно душу тішать.
Та вже назад немає вороття
І складно все. Хотілось би простіше.

З тобою поруч бути так пишавсь,
Та ти на все дивилася тверезо.
І навіть той малий останній шанс,
Так обережно клала на терези.

Парище.
2017р.

Ну ось і ти, мій затишку ясний.
Немовби задрімало все довкола…
Багряно-золотаві бачу сни,
Їх розвіває осінь світлочола.

Тривога зникла, тільки холоди
Із сутінками разом наростають.
О ніченько, на хвилечку зажди –
Хай намилуюся красою гаю.

Ген обрій тихо плавиться здаля,
Вогні осель спалахують, як зорі,
І місяць – у колисці немовля –
Його колише неба сонне море!

22.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Стрілою вдаль летить життя дорога!
У ньому має все свій день і час…
Скінчили мить у раковині ноги –
і молодість закінчилась у вас.

У поглядах я – ярий холостяк,
мене життєвий безлад не турбує.
Порядку потребує лиш дивак,
а геній же над хаосом – панує!

ЛЮБОВ

У щирої Любові – серце Бога,
Нектарний смак і пульс із феєрій
У зореквітті почуттів. Без некролога
І без свідоцтва смерті. В ній – напій
І спрага творення, із полум’я волога,
Журби глибінь і неозорість мрій
У просторі безмежності – облога
Цілунків милості, звитяги та надій.

Любов – є рай, книга волінь розлога,
Спокута доль, жнива життя й сувій,
Що пише шлях незримого порога
Між Небом і Землею в світовій
Грі Розуму у вічнім: де дорога
До миру душ і благочинних дій?
Буття – рух вій, Любов – є перемога
Над тлінністю його! Бог – в Ній!

Павло Гай-Нижник
22 жовтня 2017 р.

Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині травень. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,
Ллю у черево зранку його.

Повсихали у погребі миші,
Там давно вже нічого нема.
Лютий голод як вітер колише,
Треба випити хутко вина.

Кум, утомлений, спить на дивані,
У барилі сивухи відро.
Він сумирний коли в дупель п'яний.
Як тверезий - зриває шатро.

Ображає сусід, каже "ватник".
Я ж - господар! Хазяїн, таки! -
Хоч усохнув давно виноградник
Та вирощую хрін, буряки.

Розбавляю пивко недогоном,
Три ковточка - і вже у раю.
Сумно дивиться Бог із ікони.
Він - тверезий. Йому не даю.

З рота запах гнилої безодні,
Перегару густющі клуби...
Йду трусити сусідів сьогодні,
Тра помацати їм погреби.

Зорі. Темінь. На вулиці глухо.
Я у засіках. Вліз у діжу.
Все по честі: півлітру сивухи
За картоплі мішок залишу.

03.10.2017р.

Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Зімбабве здатись у полон,
Але прогнали геть ледачу пику.

А винуваті - "кляті москалі".
Навчили "боженят" брехати-красти.
Тому в господі ми не королі,
Ще трохи і посклеюємо ласти.

Хто може - мастить лижі за кордон,
Лишаються убогі та нездари.
А, може, це лише жахітний сон,
Наведені мана, полуда, чари?

Ми - діти ворохобної доби.
Дорвалися, нарешті, до свободи.
Почовпаю до лісу по гриби -
Ще безкоштовні ці дари природи.

22.10.2017р.

Лечу у даль, мов вітер, я сміливо,
І байк несе, де вулиці сумні,
У скверах ліхтарі горять ліниво,
Про себе, вітре, розкажи мені.

Сідає сонце тихо і зрадливо,
Сховались вже останні пломені,
Дорогою все мчуся я стрімливо,
О вітре, ми з тобою тут одні.

Укрила ніч з небес шляхи дбайливо,
Ніде не чутно навіть метушні,
Стрілою в тінях линемо мінливо,
О вітре, вже горять коліс вогні.

Творили ковдру сутінки примхливо,
Кінця шляху не бачу я в імлі,
Це – безкінечність, стало так щасливо,
Я вітром став і плину між вітрів.

© Володимир Верста
Дата написання: 31.07.17

Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...
Доле-доленько, рідненька,
Не порань мого серденька,
Подаруй любов святу в осінній рай.

Полинами стежка бродить за селом,
Осінь тихо вихваляється добром,
А за обрієм високо
Вже чатує одиноко
Та, що думку оповиє вічним сном.

В зневірі в завтрашньому дні
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати
В хмільній знемозі вільгість пліч.

Тобі я мила не була.
Обрид і ти. А пря тривала.
І, мов злочинниця, страждала
Любов, що виповнена зла.

Мовчиш, хмурний. Мов брат мені,
Та як зустрінемось очима –
Клянуся висями земними,
В огні розплавиться граніт.

A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці одинадцять миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

1.

Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

…Приручила бісиків.
Одчепився Дракула.

2.

У тіньочку вишеньки
Шию льолю віршику.
Сонце - до колисоньки:
"Люлі-лю.., вампірчику!"

21.10.2017

І

Я запалю ясний вогонь, як промінь.
Що в серці засіяє, ось, держи!
І пустить в душу свій магічний корінь,
Та все ж його ти завжди бережи.

ІІ

Скажи, благаю, як зламати холод?
Цей вічний лід, цей ілюзорний холод.
Скоріше, замерзаю, розкажи!

Вкажи той шлях, тут тільки лише голод.
Мерзенний, мертвий, невгамовний голод.
Іскри дорогу тихо покажи!

ІІІ

Іскри нема, лише трагічна темінь,
Пегаса мовчки, ніжно запряжи,
Вдихни повітря повнії легені
І в темряву біжи, біжи, біжи!

© Володимир Верста
Дата написання: 25.07.17

І

Нічні вогні заманюють до себе,
Згасає сутінковий вже ліхтар,
І здавлює так сильно тут між ребер,
Я падаю з небес немов Ікар.

Спаливши крила, і у пекло прямо
Вогню уже і зовсім не боюсь,
Лишень йому я вірно віддаюсь,
Благаючи розплавити всі ярма.

ІІ

Гаррота убиваючи велить:
«Не бачити тобі уже блакить
Небес та сяйва мерехтіння зір».
І я згоряю в звуках сотні лір.

ІІІ

Загублений, немов святий Офір,
Все більше відчуваючи Ефір.
Словам любові більше ти не вір!

І місто все давно вже глухо спить,
Зоря і місяць в небі гомонить,
Лиш серце в грудях тихо палахтить.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.07.17

Золотом, золотом, золотом
Листя в траву опада,
Та гріє ще спину на сонечку
Старезна розлога верба.

Дупло величеньке у стовбурі,
Кора вже потріскана вся,
Узимку знаходять там схованку
Синички й дрібна комашня.

А сніг задзюрчить лиш струмочками,
Зрадіє бабуся-верба
Та затріпоче листочками,
Вона ще не всохла - жива.

2017 р.

В твоїх очах я майже потопаю.
Тріпоче серце... що це сталось з ним?
Та менш за все тепер про нього дбаю:
Хвилює час, швидкий перебіг днин...

Як житиму тоді, не уявляю,
Коли тебе – перлину із перлин, –
Твоїх очей заманливих глибин
Не буду бачить... Ось що серце крає!

Та чи годиться сумувать завчасно?
Сьогодні ще нікуди я не йду,
Ніщо не провіщає нам біду...

А літечко нам маки родить рясно.
І я ще, ніби, не такий старий...
На мить, будь ласка, поглядом зігрій.

Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Струну урвавши літа гонорову.

І що мені, що час такий ловкий?—
Бо це ж не я крізь нього пропливаю—
Це він об мене сточує боки,
Ледь серце доторкнувши гострим краєм.

Глибока суть налита у слова,
Як досвід - в чорній космосу утробі.
Лавує осінь ярісно....овва —
несхибно так, яко пророцтва Хопі.

Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни затяжна круговерть
Найцінніше, що мала – забрала.
Вирувала, несла, невблаганна була –
Чом лиха в світі цім присудилася доля?
А було ж два крила, в серці радість цвіла,
Залишилась тепер чаша горя і болю.
Як же мрії ясні і обійми й пісні,
Де тепло ніжних рук його милих?
Обеліски стоять і хрести кам'яні
У вогні назавжди і душа скам'яніла.
Ще як «кача пливла», вже тоді не жила –
Побратими несли на руках його тіло,
Бездиханне таке… Всі завмерли слова,
Зупинилось життя… і усе почорніло.
30.07.16

Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до іуд прийшла,
Щоб стали всі вони на шлях спокути.
До тих, що довели до бідності народ,
Безсовісно обкрали, геть до нитки.
І весь цей хитромудрий жлобний зброд
Вернув народу вкрадені пожитки.
Хай більше не горюють матері,
І сивина батькам не сріблить скроні,
Та лине пісня українська на зорі.
Ростуть жита і колосяться повні.
Народу нашому, що стільки пережив
Нехай нарешті доля усміхнеться.
Бо він, натруджений і щирий, заслужив.
Мені так хочеться!
Так хочеться всім серцем!!!
27.01.16.

Нам радості не завжди вистачає
і недостатньо щастя, зазвичай.
Але чому таке в житті буває,
коли настане негараздам край?

Виною отому одна потвора,
великий, лютий триголовий змій.
То джерело нещастя, бід і горя,
заклятий ворог світлих дум і мрій.

Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим каяття.
Довбешка друга підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.

А третя ще огидніша за інших,
вона з рідні гордині із гординь –
бажання мати неодмінно більше,
невдячності постійна чорна тінь.

Живі батьки, брати, здорові діти!
Чому не привід дякувать Творцю?
Щоранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю…

Ходити здатен по землі ногами
і досить добре голос чути свій…
Упораєшся з тими ворогами –
сконає враз і триголовий змій!

Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції -
Я там шоколадну красуню зустрів
І бачив багато ще дечого.


18.10.17

Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя…
Ще ж не відшуміло диво золотисте.
Не зносила осінь золоту хустину,
А зима-бабуся диба на гостину.
Хай зігріє осінь ще теплом з рум'янцем,
Погуляє в росах в чоботах-сап'янцях.
Не було ще «літа бабиного» нині,
Рано ще ходити осені в ряднині.
Сонечко обтрусить бахрому неждану -
Почекай ще, зимо, ти прийшла зарано.
Засміється осінь – знову потепліє,
І висока просинь чисто заясніє,
В сяючих іскринках, сонечком зігріта…
Мчить на павутинках, догорає «літо».
06.10.17

Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою
Мого народу. Не плачте тяжко.

Запам'ятайте: була я щирою,
І Україну любила віддано.
Жила у серці з любов'ю й вірою,
Від тата й неньки усе то придбано.

Хотіла людям я долі кращої:
Щоб діти наші зростали вільними,
Щоб не рабами були пропащими -
Людьми були у свободі сильними.

Я не злякалась катівень ворога,
Усе до мами думками линула.
Я заплатила за волю дорого -
За Україну мою я згинула.

Я у гаю розцвіту калиною,
У білий сніг упаду кровинкою, -
Завжди я буду із Україною!
Бо народилась я українкою!
19.10.17
Галина Онацька

І

Ніч. Тишина. Хтозна?
Чи день гучний? І сон?
Я сплю! Я сплю? Яка?
Тут істина? Лиш трон.

І... тисячі корон!
Чи королева зла? Добра?
Можливо, мертвий клон!?
Тих почуттів. Що помира.

Побачити бажала, що вона.
Одна. У серці. Рубікон!
Не перейти! Палаюча ріка.
І самота! Побляклий фон.

ІІ

Сталевий погляд! Я молю!
Молю її. Я весь горю,
Хоч слово мовити прошу!
Страждання ці не опишу.

Можливо, досі я ще сплю.
Кричу, чекаючи терплю.
О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов несу.

Жагою відповідь ловлю,
Та темряві лише велю:
«О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов несу».

ІІІ

– Чи Янгол ти? – мовляю я, –
Сюди прийшов забрать мене
До Емпірей, що вогняне
Являє сяйво, як зоря!

Чи Демон ти? – глаголю я, –
З горнила пекла, що ковтне,
Всіма Кругами проведе
І згине серце бунтаря.

– О, хто ти? Хто? – вмовляю я.
І світло ясне спалахне,
Закуту душу сколихне.
– Я – муза вірная твоя.

© Володимир Верста
Дата написання: 10.07.17

Чом погляд твій, сумний такий, о, друже?
Невже ти справді думав, що згориш
У вогнищі... І стане все байдужим,
Й любові вже, мабуть, не сотвориш?!

Ти знову в римах тонеш мимовільно.
В сонетах красномовного краю,
У пошуках священного раю,
Скитаєшся світами - підневільним...

Фатального чекаючи фіналу
Від Мойри, що плете цю нитку зла -
До тих шляхів сакрального порталу
Куди тепер вона вже завела...

...В вогні згорю... І Феніксом повстану
Із попелу забутих почуттів!...
У пошуках чарівних берегів -
Я до зірок палаючих дістану.

© Володимир Верста
Дата написання: 05.07.17

Три долі краплі вогняні
Упали у твої долоні
На перехресті дивоснів,
Немов дощі на підвіконня.

І перша крапля то життя
В його скорботі та стражданні.
А друга час без вороття.
А третя- суму поєднання

Із радістю тепла очей,
В яких антонімом морози...
І річка вічності тече,
В якій водою дивосльози,

У забуття казки нічні.
І придивляється до тебе
Він, над яким витає німб...
Три долі краплі впали з неба...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102000803

Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа вони мої.
Не спіши, не квапся, прошу, бо на все прийде свій час.
Намилуюся на роси і на золото прикрас.

Я ще «бабиного літа» п'ю вина міцний нектар,
Ясним сонечком зігріта слухаю твоїх литавр.
Молоде вино осіннє і солодке, і хмільне,
Ще яскраве небо синє не самотнє, не сумне.

Ми ж бо, осене, з тобою, ще підемо в листопад…
В жовтих косах сивиною розмалює іній сад
Але те – колись ще буде… Ти сьогодні – золота!
То ж з тобою ми забудем про печаль і про літа!
10.10.17

У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом малим захищав,
Усю Україну, як нашу з бабусею хату,
А потім Господь його в військо небесне призвав.

Я чув від бабусі, що звідти уже не вертають,
- Ой, бідні сирітки, - сказала сусідка в той день.
А зір так багато, усі вони ясно сіяють
І там десь наш тато.
- Мамусю, він скоро додому прийде?

Матуся мовчала, котились щокою сльозинки.
Лиш нас разом з братом міцніше вона обняла:
Мої ви хороші, мої ви кохані кровинки…
Ну як вам сказати, що тата війна відняла?
18.10.17

Вливається ранок спокійною осінню в дім,
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
Тополі в полоні туманом насичених марень,
а небо у тихій заду́мі, тремтливо-блідій.

У зо́лоті кленів кружляє загублений час,
і світ за вікном – наче давня пожовкла світлина.
Космічну печаль обернувши на крик журавлиний,
розхристаний жовтень у місті тужливо почавсь.

Цей ранок осінній – мов довге мовчання. Межи́
реальністю й снами - ажурна межа, тільки й чути,
як пахне жасминовий чай, розганяючи сутінь,
і ніч догорає в живому багатті жоржин.

2017

1.

Голосок мелодією бавиться.
І стрибають, мов по бездоріжжю,
Пальчики по чорно-білих клавішах.
Пальчики… не рук – тендітних ніжок.

Ходить час долівкою холодною.
Підманула доля, підмінила…
Пісня – як місток понад безоднею.
Рук нема.
То й що?
Зате є крила!

2.

Голосу божественного соло.
Музики доріжка, звуків шлейф.
Як фальшива нота ніжки коле!
Дівчинка привітна, ніжний ельф.

3.

Сцена усміхатиметься шатами...
І (щоби зручніш) клякне рояль.

Пальчики втомились…
А хто знатиме?
«Грай-біжи,
виспівуй, Лореляй!»

19.10.2017

Трапляються на світі різні люди,
бракує їм то слави, то тепла…
В таких осіб вдоволення не буде,
най папороть для нього розцвіла!

Ніколи і ні в чім їм не вгодити.
Завжди не те, чомусь не там, не так…
То промайнуло надто швидко літо,
то осінь недостатньо золота…

Причіпками і шматтям негативу
його душа наповнена ущерть.
Намилити комусь спішить він гриву,
життя для них – суцільна круговерть…

А своє „фе“ воно іще з порога
жбурне в обличчя, ще й не ворогам,
бо для таких усе не слава Богу,
всередині у них зануда й хам.

Насправді, щастя є і зовсім близько,
воно десь тут, на відстані руки.
Розгледіти його у бруду бризках
дано не кожному одітому в шовки.

Воно у вірних друзях, наших дітях,
у мирі й стуці серця в кожну мить,
що пощастило жити в білім світі,
творити, сподіватись і любить!

19.10.2017

Я лечу, не знаю болю,
що я знаю забуваю!
Я повзу, мети не бачу,
бачу тільки, що втрачаю.
Я один та не заплачу!

Мовчки я дійду до раю,
болем душу так позначу.
Там згорю, дійду до краю,
Серце викину на здачу.
серце навпіл розриваю.

Сили марно я розтрачу,
не люблю, лиш роки гаю,
щось знайду але все втрачу!
Вірних завжди залишаю,
сам собі фінал назначу.

З сумом очі закриваю,
свято вірю лиш в удачу.
Марно щастя в ній шукаю,
ранок розпачем відзначу
і врешті смерті я програю!

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

Після марного скитання
лабіринтами дзеркал,
любовних тіней чергування,
мов іронії оскал,
бачу дивне сновидіння,
литий ніжністю опал,
бачу лагідне створіння,
у нове життя портал!

З очей пронизливих проміння,
глибоке, чисте мов кристал,
думок швидких важке сплетіння,
за мить цей погляд передав!

Душа її - легким світінням,
мов жар багаття зігріва,
розстати в ній одне бажання,
зі страхом, як дитя, сприйняв.

Прийшло так пізно розуміння,
що дивний сон реальним став!
У сні я вигадав кохання,
за сон життя своє прийняв.

Так легко промовляв прощання,
з тобою, мов у шахи, грав
і в зрячого сліпця блуканні -
за безцінь я любов продав!

Світло місяця веселе!
Вся затоплена оселя!
Що ж ти спати не даєш?
Сяйво щедро роздаєш?
Сни розвіялись, як мрії,
Плинуть, не спіймати, в вирій!
Світло темряву поглине,
Спів чарівний всюди лине!
Пісня ця на небосхилі,
Як в морському вирі, хвилі.
Ну, а місяць, повним став,
Хизуватись забажав:
«Гарний я, для всіх взірець,
Небосхилу я вінець!»
Гарна ніч, красиві сни,
З сяйвом місяця, засни!

05.03.2017

На зустрічі сказала всім,
Що їй ще тільки двадцять сім,
Ні, двадцять вісім, так, мабуть
Долають цифри той маршрут
Років, ту відстань, крок за кроком.
Сягнути не вспіваєш оком,
Як зміняться вони в числі...
Та все пливуть, як на човні.

Роки майнули, плинуть - згадка:
Стежина та, по ній - дівчатко
Крокує весело до хати,
А на порозі – стоїть мати.
Простягує вона долоні,
Та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато,
Гостей сьогодні в нас багато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча,
Радіє, бавиться, хоча,
Треба їй вірша ще читати,
Гостей же треба потішати!

Майнула так ось - зникла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
Уже давно, і цифри ті,
Змінилися вони в числі.
Але які у неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
А постать, врода, її натхнення,
І СЬОМА збірка на сьогодення!
Поета поклик, майстерніть, хист,
Найголовніший в житті цей зміст!
Пера її, чудовий стиль
Поринув, до життєвих нив,
І зазвучав чарівний спів
Мелодій віршів, їх мотив.

22.05.2017

Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,
До люду став глухий, нечулий.

На плечі кинув камуфляж,
Сходив під банк мітингувати.
Там завжди раж, ажіотаж -
Підзаробив купюру м'яту.

А потім - шасть у перехід -
Просити милостині в люду.
Сльозавий геть у нас нарід,
Віддасть усе що є без суду.

Ідуть зі школи дітлахи -
Сьогодні буду без обіду.
Тікати марно без ноги...
- Гони бабло, хутенько, діду!

03.10.2017р.

(за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - первородний. Отже, взяв усе.
Молодшому лишилася свитина.
У полі вівці доїть і пасе,
Впрягається у плуг, немов скотина.

Своєї жінки, звісно, що нема,
А старший не вилазить з-під спідниці.
Для Авеля - рабині і жона.
Для Каїна - жорстка петля на гілці.

Все по закону. Кожному - своє.
Писали боги Тору не для бунту.
Тож брат нічого брату й не дає.
Не має той хатини, жінки, грунту.

Майнула осінь. Надійшла зима.
І Каїн брата виштовхнув на плаху.
Ломака впала. Авеля нема.
Відновлено душевну рівновагу.

У висях вулик ангелів гуде -
Запланувало щастя людям небо.
Історія знайома? Щось не те?
А де й коли було усе як треба?

18.10.2017р.

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Ходять поміж тіней неформатні люди.
Шалики яскраві... погляди-сонця...
Перманентно - теми на плавучих блюдах.
Обирай хутенько більшу від пшонця.

Боротьба...
Смирення...
Пацифізм...
Тореро...
Ворохобні будні...
Кірасир-касир...
Золотаві музи. Страусячі пера.
Намереж романів... зароби на сир.

У ворони модус - ухопити крайнє.
Відокремлюй свіже. Нарости, шинкуй.
Час від часу чути: "Віра... Майя... майна!
Нащо те важезне?.. підніми легку...".

Дощ...
Гризе горішки шекерява білка.
Шкарлупайки мідні, зерна голубі.
Розроблю парцелу, мить до понеділка.
...шаблезубі тигри виснуть на трубі...
............
2017

1
Плести рукавички... мовчати.
Це ліпше, ніж мудро - про все.
Матвій примиряє багатих.
Три пляцки Пандора несе.

Пошарово ріжеш проблеми.
Кривавиться війн мармелад.
В болоті замурзані ему
Чекають: хтось винайде лад,

Тягач до іржі прилаштує -
І ліфт наш - увись до зірок...
Героям - віночки із туї.
...обпирскав брехні огірок...

Обіцяні візи-валізи.
Легкі на підйом - угорі.
Не знаєш: святі? горлорізи?
Женуть сонми буйних черід.

2
Осіння утеплена парка.
Фотелі на хмарі... де Бог...
Лишайся - тут є закамарки.
І чаєм пиши епілог.

Десь нижче пливе кон'юнктура.
Ось манна і решето див.
Радій: заростають баюри.
Охвітний весни рецидив.


2017

До осені пливуть літа мої,
А човен долі хвиля все гойдає,
Та у душі співають солов"ї,
Творча наснага ще не покидає.

Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов, турбота
І щирі-щирі милого слова,
Його кохання мелодійна нота.

Життя прекрасна кожна-кожна мить,
Хоч іноді й несолодко буває.
Ота іскрра щаслива ще горить,
Вогнем добра яскраво так палає.

2017 р.

Хай хуртовина хоч яка змага -
Допоки ти, допоки ти зі мною,
Моя дружино й музо дорога -
Не подола мою духовну зброю!

Ген сяє в небесах твоя зоря,
Під вечір опускає світлі вії.
Мій дух, мій шал поета-бунтаря
Ти мудро заспокоїти умієш.

Крикливу не сповідуєш любов,
Та йду додому я, немов до раю –
У затишку й комфорту тихий схов…
Ти не словами, діями – кохаєш.

І народилась в пору чарівну,
Де осінь, мов ізвечора й до рання,
У розквіту свойого мить сяйну
Під ноги сипле золото кохання.

В твоїй душі – омріяна весна,
Чудова ти і мама, і бабуся.
В родині нашій – постать головна
І я тебе утратити боюся.

Хай почуття живе моє святе,
І осяває шлях до небокраю.
Зорій мені, як небо золоте,
Що манить і ніколи не згоряє!

17.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.
Ніби солдатики,
чи динозаврики
як по команді —
"Усім розійтись"!
Розходяться
на однакову відстань.
Хто ти, гармато?
Риб'ячий корм,
чи свіжа отрута?
Хто ти, солдатик?
Ти динозаврик,
чи срібна куля?

Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,
І спокій, наче сон – він тільки сниться.