Недоля літає, а доля воркує,
що ладо у неї один.
Голубка гукає, а голуб не чує.
Минула пора роковин.
                   Не прилітає сизокрила
                   як у минулому було.
                   Учора милого любила,
                   а нині – вирій у село.
І сонечко сяє, і вітер гуляє,
і лине у душу весна.
А щастя минає. А лада немає.
Літає голубка одна.
У бабине літо вертається осінь.
У мареві мало надій.
Недоля воркує. А доля голосить:
– голубонько,
                   – голубе мій.
                   Літає милий, сизокрилий
                   один у недосяжну вись.
                   Чого удвох не долюбили,
                   не надолужимо колись.

                                      2012-2017

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки - красуні! Засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі, неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

В церкві - айстра і гнила колода,
Жовторота суне до вінця.
Чистий розрахунок, а чи мода?
Пахне грішми фабула оця.

Масажує дід обвислі щоки,
Крем тональний квецяє губу.
У люстерці - майже ясний сокіл,
Хоч пора лежати у гробу.

Тема не нова, слизька, печальна
(молоденькі яблучка смачні!).
Лестощі й кохання пероральне -
Чи такого хочеться жоні?

У саду щепив столітню грушу,
Та усох тендітний пагінець.
Пень старий дитя в обіймах душить,
Оживає напівдохлий мрець.

Нещаслива. Та зате - багата -
Цвілого юнь вціловує коржа.
О, нарешті! Труп несуть із хати!
Гигнув дід! Тепер гуляй душа!

20.11.2017р.

Життя нестерпне заслужили.
І винні в цьому тільки ми.
Тепер кайлуй, напружуй жили,
Муруй кацапові доми.

Щодня цвяшок несли з роботи,
Хто більше вкраде - той герой.
Халявним ласує голота,
А в результаті - геморой.

Отой, що цупив унітази -
Тепер Народний депутат.
Зубами клаца біомаса,
Несе під Раду транспарант.

Я теж ходив у тій колоні,
Ковбаси роздавав людві.
Вона голодна. Просить моні.
Думки ж - померли, неживі.

Тепер чекає шоколаду,
Пахтить липуча карамель.
Неситі обирають владу,
Вона ж їм дулю чи шинель.

Не допоможуть банки, трасти,
Батіг, закони і тюрма.
Рецепт простий: не треба красти.
Пігулки іншої нема.

20.11.2017р.

Наш світ – руїна. Все летить у прірву!
Розірвано намисто слів і днів…
Вже перли істин падають у вирву –
люцифер, видно, добре зголоднів.

Сади рубають, в’януть буйні крони,
а під ногами тліє прах надій…
Народ плюндрують «графи» і «барони»,
тиран на троні, крамар, лицедій.

Руйнуються міста людсько́ї віри
і манускрипти мудрості димлять.
Чатують в небі ворони-вампіри
на плоть людську, байдуже вік і стать.

Уже гірчать, а часто навіть нудять,
вервечки обіцянок-молитов.
Керує кат, закони вершить, судить
і не боїться Всесвіту основ.

Нас у полон хапають темні сили,
над світом душ панує чорна мла.
Цивілізації вони не раз губили,
бракує людям світла і тепла.

Світ нетривкий, звучать останні ноти, –
пророчить старець, лірник і скрипаль.
Чи тільки я у дні сумні скорботи
жахливу чую думу цю, на жаль?!.

Молись. Епоха зла прийшла дочасно.
Уже зоріє твій Армагеддон.
Лиш боляче бува і вельми жасно,
як зневажають світовий закон.

Оздобить слава перлами корито,
Натре до блиску саморобний німб.
Усі спішать кудись несамовито,
Підкорюють зачовганий Олімп.

…А ти сиди в не-затишку своєму,
В тіні мовчання – вже сама як тінь –
І душу потрясай: до сліз, до щему,
До крику, до осяянь, до прозрінь…

20.11.2017

У нас не любов, а сталева, стабільна статистика:
У тижнях, годинах і дотиках тільки числа,
За звичай реал, та місцями мінлива містика
І геть не солодка - солона, а часом кисла.

У нас не стосунки - тиради, "Ти - винен" і титри,
По кожній розмові рефреном реве реквієм.
Ти гумку візьми і з життя мене свого витри,
Словами пройдися по спині, немов києм.

Бо наше майбутнє не путнє чи й зовсім відсутнє -
Розвести гуаш, нанести татуаж на стаж,
Який не змінить, бо то досвід - прокляття могутнє,
Відрізок життя з правом впливу на весь метраж.

30.03.2016

Уже злетіла багряни́ця з лісу,
опа́ло злото, хочеться тепла́.
Стоя́ть дерева журно – голі й лисі…
У ле́ту казка бронзи відійшла.

А вітру поміж віт – таке роздо́лля!
У кронах він уже не застряє́.
Усе тепер підвладне його волі,
ганяє ни́зом листя як своє.

Сумує на узліссі кущ калини,
хоча прикраси з нього й не зняли́.
Пернатих прихисти́ть у зимню днину,
щоб потім пташенята розцвіли́.

Останні дні… Усе чекає зи́му,
з її морозом-дідом і сніжко́м.
На все свій час. Сьогодні лиш зази́мок,
а далі стало – срібним ланцюжком!

Все, що промовиш вголос –
Справді не стане тліном,
Линутиме у космос,
Мов молитви на колінах –

Інколи те, що вголос,
Краще було б не чути,
Та ні один логос
Небом не є забутим.

Сказане спересердя -
Часто отруїть душу…
Чуєш, спинись, не сердься,
Тут промовчати мушу…

рУкописи не тліють,
перипетії долі –
отже, прощай, молися,
з миром у кожнім слові!

Між полум’ям свічок – таке пекельне диво, –
В єдиний згусток мрій збиваються думки.
В нестерпній маячні безглуздо і примхливо
Складаються вірші і пишуться рядки.

І цей пекельний біль летить в твої долоні, –
Ти біле полотно здираєш від грудей,
І стигне знову жах в твоїм забутім лоні.
А чи буває так – ти не питай людей.

І скільки тих свічок від тебе і до мене
Сьогодні запалю, і згасиш знову ти,
Не знає навіть Бог. Та, мабуть, й це даремне,
Бо не горять вони в тенетах пустоти.

...Згоріло все до тла. Ранкове небо марить.
Нема і не було – безглузда маячня.
Ти спиш, в твоєму сні ніхто тебе не зранить,
Але до чого віск і над тобою я?

Стою собі над річкою,
Дивлюсь у далину,
Обнялася з вербичкою
Я, мов з подружкою.

Розповідаю тихо їй
Усі свої жалі,
Про радість, а також і біль,
Співаю їй пісні.

Уважно мене слухає
Та листям шелестить.
Мене, люба подруженько
Лиш розумієш ти.

Тут можу я поплакати,
Ніхто не бачить сліз,
Вона ж гіллям помахує
Та нахиляє вниз.

Я розумію і без слів
Хотіла що сказать.
Приємно завжди відчувать
Дружнє плече її.

2017 р.

Поки кращі книжки ще лежать на полиці,
А найкращі пісні іще пишуть на диск
І ще поки поети важать ручку в правиці,
А спортсмени-призери ще міряють тиск.

Поки сонце не встало, не прокинулись квіти
І порядки наводить не схопились вітри
Ми з тобою підем на край світу, мов діти,
Поєднавшись навушником з mp3.

І нехай пошукають щасливих поети,
Щоби скласти про них кілька стриманих од
І нехай починають художники терти
Свої помилки в начерках і складають в акорд

Музиканти пісні про двох щастям повитих,
Що колись на світанку край світу знайшли.
Нам до них нема діла, тих славою впитих.
Для кохання не знайдеться похвали.

2015

Що це було -- тяжкий урок
чи попередження суворе?
В якому світі живемо
тепер – старому чи новому?
Вдяглись травою забуття
метеоритні свіжі рани,
і вовче космосу виття
лякливих духом не дістане.
У повсякденність увійдем,
в її тісні знайомі схрони,
вози поставимо кільцем,
мов атаковані мормони.
Перетрусило – і пройшло.
Вразлива думка відступає.
І безіменне сите зло
у напівтемряві дрімає.

2017

Як не як – Новий же рік!
Зустрічайте,щоб не втік!
Із далекого кордону
Від засніженого трону
Королева снігова,
Як копієчка нова
Ось з’явилася, нарешті!
Зачекались її честі!
Залишила свій палац –
Гнів її іще не згас!
Мала клопоту багато,
Бо проблеми в "сніжній хаті"!
Як же трапилось таке?!
Явище хибке, бридке:
Повний неслух у палаці,
Не залучені до праці
Двійко слуг – два втікача,
Особливо, те дівча
Королеву засмутило,
Втеча зроблена так вміло!
Поцілунок врятував,
І хлопчисько все згадав.
Королева відійшла,
Розумом своїм дійшла,
Адже рік Новий підходить,
Хай позаздрять її вроді!
Швидко сіла за кермо –
І помчалося «Рено»!
Свято буде бездоганне!
Може там знайде кохання?!
Посмішка розтопить лід,
А любов розкриє світ
Почуттів, добра, натхнення
Й принесе Благословення!
Зрушиться міцний кордон,
Сніговий розтане трон.
Не потрібно їй лакея,
Бо вона вже - добра фея,
Гарна, мабуть ця ідея?!

Рік Новий, як і торік,
Скоро ступить на поріг!
Зустрічаймо,разом,дружно!
Колектив у нас потужний!
Танці, музика й вірші
Ллються щиро,від душі!
Свято, як завжди вдалося!
І хотілось,і моглося!

19.11.2017

Ось царство Снігової Королеви,
Де вічна мерзлота із нею в змові.
То сильна та могутня влада зла,
Що нищить все навколо аж дотла.

Там тиша – бо завмерли на півслові
Всі, хто потрапив до її полону.
Давно забули Батьківщину й мову,
Стоять, неначе в черзі на кордоні.

Як можна швидше той кордон зламати?!
І скинути з людей нещасних грати?!
Щоб сонце, посміхаючись, зігріло
По-справжньому,ту кригу розтопило.

Для цього треба тільки полюбити.
І сила ця вам допоможе ЖИТИ!
А також всі кордони відновити!

18.11.2017

Більшовикам здійснить переворот
лише в одній Росії і вдалося.
Республік решту, пам'ятай народ,
захоплювати потім довелося!

04.11.2017

Твій світ розділений на чорне й біле
Всі межі є означені й чіткі
А я малюю крихтамі вугілля
Вплітаю в танці ноти самоти

Ця боротьба: невпинна і невтішна
Я поруч, най би хто не виграв в ній
Я одночасно слабша і сильніша
Ніж ти гадав, виходячи на бій

Залиш в минулому всі цикли і моделі
Німі образи, біль, самотності ночей
Як світла промені крізь темряву пустелі
Я прокрадусь розвіяти тугу твоїх очей

Зруйнуй уявні стіни: гнів і страх
З душі твоєї виринає сяйво опівнічне
Злітай на крилах, вільний сивий птах
В житті щасливим можна стати двічі

19/11/17

Могила всіх зрівняє у правах:
Одружених, холостяків, коханців.
Із них Ісус, Єгова і Аллах
У райські пущі навербують бранців.

Монах суворий уподобав піст -
Земля завчасно простелилась пухом.
Він - праведник. В Едемі - перший гість.
Тепер щодня спілкується із духом.

Між гуріями плаче дідуган,
Вподобав див спокусливу дружину.
А поруч танці, співи, балаган,
Шербет горою, і солодкі вина...

Тут мир і спокій. Сонце угорі.
Немає грошей, шуб і кадилаків.
Відсутній суд, арбітри і журі,
Цвітуть сади, коноплі, кока, маки...

Архангел сипле щедро теплий суп,
Нежилаві без кісточок биточки.
Це добре, бо зоставсь єдиний зуб,
Смоктати брагу утомився з бочки.

А на землі орудують кати,
Куди не глянь - усюди чорта роги.
Чому ж тоді не хочем я і ти
Наїстися грибів й піти до Бога?

19.11.2017р.

У житія свої процеси:
паради зір і лет комет,
путі-дороги і колеса...

А од Європи до Одеси,
кому цікаво, не секрет –
моє дитя уже професор.
У неї – арії і меси,
а тато, майже-що, поет,
а ладо, майже-що, да Вінчі –
маестро геніальних рук,
а син її – це мій онук
і найболючіший мізинчик,
який удався до наук.

Іще не застують екрани,
і досягається мета.
Її майдани –
не монблани,
але узята висота.

Нехай щастить моїй дитині.
і хай довідається нині
її широкий білий світ,
що є майбутнє України.
Нехай триває цей політ.
І хай у нашої родини,
як у червоної калини,
ніколи не зів'яне цвіт.

                                      19.11.2017

Поспішність – це прокляття віку,
де чоловік, змахнувши піт,
життям гасає, як шуліка,
і думає лиш про живіт.

Поспішно п‘ють, поспішно люблять,
і опускається душа.
Поспішно б‘ють, поспішно гублять,
а після каються й грішать.

Але хоч раз на світі білім,
коли він спить або кипить,
все ж зупинись, як кінь у милі,
що прірву чує з-під копит.

На половині стань дороги,
довірся Небу і Судьбі,
про себе думай після Бога,
та в діях звіт віддай собі!

Під шурхіт листя, що спадає,
збагни, забувши хриплі крики:
сум‘яття – жаль лиш викликає,
хто ж зупинився – той великий.

Пил суєти вкрива дороги,
тож пригадати вічність гоже.
Свинцем нехай наллються ноги
і нерішучість переможе.

У ній буває також сила,
коли по хибному шляху
вперед на вдавані світила
бредеш по-пояс у снігу,

мов листя топчеш люду лиця…
Стань, ти осліпнув ніби Вій!
І шанс свій, просто зупиниться,
безумством поквапу не вбий.

Коли до цілі йдеш убого,
немов по східцям, по тілам,
зроби зупинку, бо без Бога –
ти по собі крокуєш сам!

Якщо тебе штовхає злоба
на гибель власної душі –
облиш і пострілом чи словом
ти честь убити не спіши!

Наосліп рухатись не можна,
сліпих потрібно зупинить.
Замри у леті куля кожна,
ракети й бомби всі замріть!

О, людство, розуму ти згусток,
молись, піднявши очі ввись;
серед занепаду й розпусти –
ти зупинись! Все ж зупинись...

22.09.2016

Заплуталось літо у листі,
Спадає теплом до землі...
Танцюючи вітер узліссям
В букети складає пісні:

Зелені, багряні,.. В зажурі
Березові підзолоті...
Кружляють легкі партитури,
Лунають осінні пісні.

Колись тебе я люто ненавидів
всіма своїми фібрами душі.
Хоча давним-давно уже не видів,
та очі залишилися чужі.

З них холодом ласкаво й зараз віє
і так же визирає пустота.
Там заповітні не живуть вже мрії
і покосилися колись п’янкі вуста.

Проходить все… Уже давно минулись
і ті часи, коли тебе любив.
Образи, зради, ніби сон, забулись
і жаль недовгу ненависть змінив.

18.09.2017

В тишині ми одні. Ніч зоріє,
А в душі десь на дні пісня зріє.
Хто так зміг нас обох переплести,
Що очей і думок не відвести.

Наче мед, наче хміль пахнуть губи,
Хто так зміг щоб обом було любо.
Хто так зміг що з очей світло ллється,
І в обох наче дзвін серце б’ється.

Хто так зміг, чи той день, чи той вечір,
Що немає між нас порожнечі.
Хто нам дав отаке клопотання,
Що в цім світі зоветься коханням.

Хто любові нам дав так багато,
Що аж хочеться землю обняти.

Парище.
2017р.

купив яскраву сорочку –
і вирішив жити далі…
я стримано і потрошку
піду в потаємні далі…
лататиму зранку арфу
поллю лілею зів’ялу
омегу верну і альфу
і силу в душу охлялу…
купив собі і сандалі
бо гостре каміння в полі…
і вже не жахно йти далі…
бо далі – уже доля…

Тиша вечір обплутує
Золотими тенетами.
Мить ця душі озвучує,
Робить хлопців поетами.

Як душі не озватися
Почуттями незнаними,
Як від тиші сховатися,
Що зоріє коханими?

Враз позаду лишаються
І вагання й тривоги,
І нові простеляються
Світанкові дороги.

В тиші ночі весняної
Все без слів зрозуміло –
Тільки б серце коханої
Поряд гаряче билось.

Тільки б в очі дивитися
Дорогої людини.
Мите, можеш спинитися
Оцієї хвилини?

1978-2014

Так, наче камінчики,
щільно один до одного,
без жодної краплі цементу:
сонце у вікна,
ясні молоді обличчя
і – діамантом на дні свідомості –
блакитні озера Твоїх очей…

Ввесь світ починає тулитися
бешкетним пухнастим котиком
до моєї голої литки.
2017р.

Під вересневим сонцем самотності
ще стигнуть слова,
важніють і повняться силою
аби прорости крізь асфальт
або трепетну душу.
А по темних закутках мозку
Ізлазяться звуки, мов змії, в клубок…

І я щось плестиму з тієї вовни.
Побачимо: светр чи кольчугу?
2017р.

Коли не ждеш нічого й ні від кого,
а просто йдеш у сіру далечінь,
тримаючи за руку міцно Бога
і янгола на схудлому плечі.

Коли не маєш вижухлих ілюзій,
ні сподівань, ані пустих надій.
Бо добре знаєш - зраджують і друзі,
і йти відтак приходиться одній.

Такій безсилій, начебто, і голій
у цій усюдисущій марноті.
Усе, що є - це відчай сили волі
на схиленому вихором хресті.

Тому й немає зайвини в хотіннях,
ні білих веж, ні зболених темниць.
Лиш ця хода, лиш це руки тремтіння...
І осінь у полоні гострих шпиць.

17.11.17

Пора збиратись у дорогу,
Дописано веселий вірш.
На часі обростати мохом,
Поринути у спокій, тиш.

Засилосовані копиці,
Дріма картопля у льоху.
Зустріну зиму у столиці -
Коту чавитиму блоху.

Не треба бур'янів сапати
І люто длубати город.
Та поштальйон приніс квартплату:
До неба розчахнувся рот.

У Ізі все у шоколаді,
Бо має газову трубу.
А я знесу получку дяді,
Замок повішу на губу.


Застуджені хрипочуть гланди,
За борг одрізали тепло.
Пустив у хату квартирантів,
А сам поїхав у село.

Не зручно геть куняти в шубі,
Придбав у Мойші віз лайна:
Шкваркочуть кізяки у грубі,
Вдоволено сопе жона.

До ручки ми дійшли, неначе.
А, може, влада - чисте ге?
Народ визбирує кізяччя,
Воно іще не дороге.

18.11.2017р.

А на плесі тінь сидить кошлата,
Барви чорні - антрацит, смола.
Муза в річці обчищає п'яти,
Баговиння капає з крила.

Кликала у гості молодиця -
Прилетіла, щоб допомогти.
Зріє дума в неї на сторінці,
Шкряботить перо словес ряди.

Вилізає про любов поеза,
Темрява гнітюча аж дзвенить.
Смиче коси муза поетесі,
В'яже глузду золотисту нить.

Та коту під хвіст уся робота,
Чи поетка випала не та:
Музонька беркицьнулась в болото,
Тихо плаче, на душі сльота.

Віршотрясець закусив вудило,
Пише, а читач опух, зомлів.
У блокноті в мене біло-біло -
Слухаю пташок небесний спів.

18.11.2017р.

Час плине швидко, мов неосяжна гірська ріка
Чи є хтось в світі, хто би на нього не нарікав?!
Лиш тільки літо було та знову прийшла зима
Ти обернувся, а вже не маєш того, що мав

Життя крізь пальці сочиться наче річний пісок
На гілках квіти з крижинок льоду, а був бузок
Що навесні нас бавив спалахом своїх натхнень
Але є віра - за ніччю знову настане день

Так буде завжди, природа tempora вже така
Час – течія є, прямує в вічність ріка з струмка
Він нами править, ми наче бранці, допоки він
Не зупинив ще життя земного недовгий плин

Час невловимий, він наче є, втім, його нема
Тож планувати чи рахувати його дарма
Для нас він простір, що йде з зачаття у небуття
Але, насправді, все це омана, час - відчуття

Не відкладаймо на післязавтра життя своє
Латинське ego перекладають як «той, що є»
Є тільки зараз, в оцю годину, лише одну
Що було й буде, не екзистує, подібно сну.

ІІ
Життя прожити вартує точно лише живим
В часу потоці пливу у шлюпці і ти пливи
Пливи поблизу, я хочу чути твій баритон
Змахни весельцем, хай занесе нас в якийсь затон

Човнів пелюстки притягне мірта, а в ній причал
Він зветься зустріч, яка розгонить мою печаль
Там Хронос протос скерує звуком, зупинить час,
Скоротить відстань, що розділяла раніше нас

Нехай зима вже, я згодна навіть на темну ніч
Є перевага бо вже не видно й не чутно ніц
Нехай не видно, нехай запізно, але ж це ти
Зі снів своїх дерзнув нарешті в мої зайти

Я хочу чути про що завгодно, лише кажи
Ловити голос твій, чоловіче, не мій, чужий
Чужий і рідний, із найдорожчих, хто тільки є
Тебе з мільйонів моя свідомість розпізнає

Скеруй у мірту хоч ненадовго ти човенце
Тебе торкатись я хочу ніжно, ти знаєш це
І цілувати, куди не видно, тож навмання
Все довідчути допоки Хронос мить не відняв.

На уроку мовознавства вчителька Оксана
про слова розповідала вправно й полум’яно.
Говорила про відмінки, розділові знаки
і наводила, як приклад, термін «посіпа́ки».

Мовив хтось, що у контексті слово недоречне,
і поволі поміж людом сталась суперечка:
означає що те слово, як його вживати,
чи про нього є підстави свою думку мати…

Посилалась викладачка на мультфільм і пресу,
зокрема, шкільний посібник, модну поетесу.
У житті всього буває, нічого стидатись,
але спробуєм, панове, разом розібратись.

Надає хтось перевагу каві, інший – чаю,
та відношення до всього – су́тність визначає.
Одне слово зігріває, навіть го́їть рану,
віддає запрілим інше, присмаком поганим.

Що ж той термін означає? Попихач, лаку́за,
цербер, полигач, прислужник і лакей у ту́за,
поштурхо́висько, поплічник, ренегат, псявіра,
яничар, холоп, приспішник чи бісова шкіра…

Запитати панство хочу, щоб відкрити більма,
чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?
Ростимо́ із них ми нині ли́царів-коза́ків
чи прислужників ганебних, ницих посіпаків?!

Націю оберігають люди,
а не революції й АТО.
Іншої історії не буде.
Дихає вона на повні груди
і не одцурається ніхто.

Поки обирає Україна,
небо правди мітить у бою
пасинка і вірного їй сина.
Ера від авара до русина
виконає місію свою.

Є у цій історії етапи
і немає поки-що кінця.
Є вуздечка ворогу на храпи,
і ніхто не перекроїть мапи
неба на очах її Отця.

Омофор у неї – Діва-Мати.
Гасло віче – олігарха геть!
Хай воюють неогерострати…
Маємо у люди обирати
того, що воює і за честь.

Ми не інки, майя і ацтеки.
У вар'ята ще пульсує кров!
Подих волі ще не охолов.
Бійтеся «атошника-абрека»,
що карає по закону стека,
як останній першим увійшов.


                                      11.2017

Смуток в серце болем впився
Біль у серці залишився.
Як стебельце б’ється серце
Туга повнить світ.
А кохання вже химерне
І ніхто його не верне.
Квіти – мрії і надії
Осипають цвіт
І душа немов холоне.
Лиш думки летять як дзвони
Понад полем – очеретом
Летом, летом.
Та душа даремно марить,
Небесами чорні хмари,
І чужа холодна сила
В’яже крила.
Чи ще тугу свою лишу?
Чи ще болі заколишу?
Чи напишу свої жалі
На скрижалі?

Парище
2017р.

Столиця. Місто. Телевізор.
Ручиці чешуть животи.
Роботи мало. Трішки. Мізер:
Носити ложку у роти.

А у селі усе інакше,
За ралом в полі півжиття.
У ванні теплій не розм'якнеш -
Трощу дубове колоддя.

Он, опацятилась кнуриха,
Баньки до ранку не склепляв.
Бо я - хазяїн, а не мниха.
А пес у буді "Гав!" та "Гав!".

Долоні як совки лопати,
Мозолі чорні і тверді.
Боюся ними жінку м'яти.
А ми ще зовсім молоді...

Щоденний фітнес для хребтини -
Плуги, копиці, лемеші.
Нас Бог ліпив з м'якої глини,
Та ми сталеві у душі.

Коли ж прийду вночі із ниви -
Тулюся нишком до жони
Й дивлюся "Зважені й щасливі":
Там топлять сало товстуни.

19.11.2017р.

У сон мій ненька завітала,
Так тихо-тихо підійшла.
-Як ти там, доню? - запитала,
Легко торкнулася плеча.

Дивилася на мене ніжно,
Ми ж так не бачились давно.
Вже літ багато відпливло,
Коли пішла у осінь пізню.

Я прокидаюсь - сонце світить,
Портрет матусі на стіні,
Здалось - всміхнулась вона звідти
Привітно й весело мені.

2017 р.

Я не хочу нікого, крім тебе...
Не хочу нікого...
Двох світів поєднання потреба
Ця ланка зв"язкова,

Що ти нею для мене дарунком
З"явилася ночі,
Тим вологим палким поцілунком,
Мов Демон наврочив,

Від якого у тілі вогненний
Порив двоєднання
Сил стихії злиття білотемно-
го... Зветься коханням

Володіння принадами тіла
Жіночно-п"янкого,
Що ти ним на мені "поробила"...
Крім тебе- нікого...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117111800294

Знову Ти у провесні
Милосердних ваб
Пізнаю, для повісті:
Море. Берег. Трап...
І музИки зіграні
Поміж нот - глагол
А моїм, розгніваним,
Забивають гол…
16-11-2017.

Ридають старі полотна -
Картинами їм не бути
Від часу вони голодні
І часом вони забуті

Митець їх навік покинув
Жовтіти під шаром пилу
Сміються із них картини,
Сміються із них - безсилих

Хоч сенсу у них немає,
Порожні вони і люті,
Та все ще вони чекають,
Коли ж їх наповнять суттю

І пензлик – м'який, мов вата,
Прийдеться по їхній шкірі
Колись будуть цінувати,
Колись таки в них повірять...

У цьому світі ми лиш гості,
допоки рухаються кості.
Як тільки рух той затихає –
душа на небо відлітає...

То що, миритись будем, чоловіче?
На часі розкопилити губу.
Не сердься, краще сядь до мене ближче,
Зніми сорочку файну, голубу.

Ну, ляпнула макітрою по носі,
Бо ти мене старою обізвав.
А серденько ридає навіть досі,
Палає од тяжких душевних вав.

Сиди у хаті, їж кунделик з маком,
Не відпущу від себе ні на крок.
Ще парубком навчився, бахуряка,
Розбещувати поглядом жінок.

Сусідка в двір - уже цілуєш щічку,
Кума у дім - ялозиш їй вуста.
Аби не я - усіх тягнув би в гичку,
На сіно, в ліжко і м'які жита.


Потиличник - моя надійна зброя,
Даю щодня аби не переїв.
Як щось не так - не матимеш покою,
Язик у мене - жало у змії.

Та годі, ось дивись - м'якенька циця,
А я погладжу ще й по голові...
Розм'якнув муж. Не хоче вже сердиться.
Жона ж готує капості нові.

16.11.2017р.

всі однакові… все однаково…
я до Тебе не дотягнусь…
нахились драбиною Якова
до розпечених моїх вуст…
я боротимусь і благатиму
як у прірву: благослови!
і матерії кожним атомом:
забери мене з мурашви!
де душею тілá торгуються
у важкому зо́лоті слів…
і вузлами в’язані вулиці
в’язнів гублять і королів
голих… ви́міряй мого імені
потаємного простір-час…
і святи мене… і світи мені…
доки світ в мені не погас…

Всевишньому і задарма злодія не треба:
Їх удосталь зібралося і на сьомім небі.
Тож послав Бог козакові щасливу нагоду,
Як уникнути кінця прадавньому роду.
Невідь відки узялася вся у шатах білих,
Наче просто зійшла з неба Пречиста Марія.
Простягує степовичка засмаглії руки,
Щоб звільнити неборака од скорої муки.
«Що ти, діво, не мара (бо й таке бувало),
Перед шлюбом із лиця зніми покривало».
Підіймає діва руки, та чомсь неохоче,
Відкрива своє лице й заплакані очі.
Одвернувсь злодій нараз і звернувсь до люду:
«Ліпше вже на шибениці урізати дуба!»
Не второпав недотепа на гірку ту пору,
Що то віспа із красуні зробила потвору.
Не додумався поглянуть дівчині у вічі,
А вона могла б невдовзі помогти і Січі:
Народила б їй на славу хлопців-одчайдухів.
Не спромігся глянуть в завтра – Бога не послухав.

Все ж убиває нас не лише куля,
граната, бомба, міна чи снаряд...
Ганебне слово також серце муля,
то смертоносна зброя, справжній яд.

Людей вбиває слава і байдужість,
з життя ідуть від горя і образ.
Не краще підлість, навіть недолугість,
від страху помирали і не раз…

Нам заздрощі до біса тиснуть шию
і боягузи врізують життя.
Погана слава віє суховієм
і майже позбавляє майбуття.

А скільки нерозділене кохання
у білім світі натворило бід?!.
І неважливо, перше чи останнє,
не заросте у серці його слід.

Це пам’ятайте, я прошу вас, люди!
Задумайтесь до «пострілу» за мить,
що може шансу іншого й не буде
і смерть чиюсь ще можна зупинить!

Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.

Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,
Глотая дым от лиственных костров.

Такая боль, что мнимая свобода
Ещё не состоявшейся войны
Вот так же в ноябре играла коду
На флагах, что уже обречены.

Такая жёлчь в пяти минутах солнца,
Последний раз идущего «на вы»
В корявый плод нездешних крючкотворцев,
В плакучий куст колючести айвы.

Такая гниль столетних чернозёмов,
Дорожный край, где вспомнишь перемать,
И чтобы жить когда-то по-другому,
Придётся никогда не умирать.
(2017)

ТОБІ – ПЕРВІСНІЙ

Ти пахнеш квітами і вранішнім теплом
З яких рясніє первозданність міту
І в заколиссі цім, мов неземним плодом,
Смакуєш медом ти мені й нектаром цвіту
З садів раєвих всіх. Розніженим крилом
Вкриває нас любовограй й в сюїту
Чарівних нот занурює усладовим вином
Як в доісторію Буття, в світанки Алфавіту.
Де Альфа та Омега пе́рвісним різдвом
Запліднюють природи суть, сповиту
Із нас та цнотою й неначе першим сном
Вкида у пристрасть див несамовиту.
І ти, з роси постала, м’ятним ясмино́м
Кохальні пишеш перли заповіту. Світу.

Павло Гай-Нижник
17 листопада 2017 р.

Облудники – то сорт лихих людей,
такі собі закінчені тварюки.
Лиш удає, що гладить він тебе,
а справді – витирає жирні руки!.

На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:
зелений, синій, золотий і білий.

Яка не є суворою зима,
не полиняє пам'яті палітра.
І не біда, що ти уже сама,
а я усе ще як у полі вітер.

Якою не почується журба,
а доля усміхається лукаво,
що покотило літо із горба,
твоє – наліво, а моє – направо.

І ти не умиваєшся слізьми,
і я не упиваюся журбою.
Минуле не дивує новиною.
Майбутнє не лякає. Адже ми
весною, очаровані обоє
одне одни́м, до самої зими.

                                      11.2017

О, Боже, увійди в мій дім!
Хай тільки мир панує в нім.
Позбав мене назавжди зла.
Надії, віри дай, тепла.

Великий Боже, всеблаги́й,
тобі подяка щира.
Хай образ твій і дух святий
над всім панують миром!

Благослови мій, Боже, труд
і змий з душі зневіри бруд,
щоб міг я тяготи знести.
Мою родину захисти.

Великий Боже, всеблаги́й,
тобі подяка щира.
Хай образ твій і дух святий
над всім панують миром!

Пошли здоров’я нам усім
і благодаттю вкрий мій дім.
Розвій лукавих навіть тінь.
Хвала, Творець, тобі! Амінь!

Обожнюю цю бестію
Загорнену в блават
Яка в думках се вештає
І цвиркає «віват»
Мої стежини втомлені
Очікувань томи
Збираю ЇЇ промені
І спробуй зупини…
16-11-2017
Блават — коштовна шовкова тканина