О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній –
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Бо в зрілості не так кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (Від Трипілля) (2002)

служу у світі тільки Слову
я тихим голосом своїм…
служу я Богові однóму –
лише йому і відповім…

Не всім судилось в добірному гурті бути сьогодні –
М’ятою-рутою побратими вітають живих із безодні.
А ті, що зібрались довкола Тараса,
Пригадають літа молоді. Чи не найкращі.
Міфом і сміхом гірким видасться нині,
Як фах здобувавсь в «найщаслившій країні»,
Де партизани вчорашні із пароксизмом
Голови наші дурили марксизмом,
Де в студентській їдальні розкішним обідом
Гірчиця була із безплатним хлібом.
І все ж попри злидні та несусвітній морок
Ми самотужки дізнавались, хто справжній ворог.
І як Вкраїна в борні минає московську Голгофу,
Є ж бо і наших зусиль хоч трохи :
Кожному з нас була як найбільша життєва спонука -
Мову вкраїнську зберегти для дітей та онуків.

Весняне небо розлилось блакиттю,
Цвіте трава краплинами роси.
А у садах, що розпустились миттю,
Весь день дзвенять пташині голоси.

Весняне небо мов прозоре око
Всміхається і сонечком горить.
Злетіти б нам аж ген туди високо,
Й поговорить, про все поговорить.

Піти б в поля напоєні нектаром
Тих квітів що так буйно розцвіли.
Візьми собі, візьми мене задаром,
Візьми й до свого серденька тули.

Поки земля у травах зеленіє,
Поки в очах втонула неба синь.
Візьми мене, візьми хай серце мліє,
Візьми мене й ніколи не покинь.

Як я тебе, люби мене так само,
Ніколи я тобі не скажу ні.
Поклич мене немов зорю до храму,
Не погаси запалені вогні.

2017р.

На волю вирвалось маленьке сонечко —
пiсля зими.
Cтоптало клумби всi, тепер на гойдалцi —
аж верещить.
Хоча замерзло вже, та в хату вимани-
ти анiчим,
хiба бешкетника утихомирити
обiймами?..

28.03.2017

А хто казав,
що буде легко!
Спокутуй гріх
за пестощі життя.
На серці янгол,
Бог - далеко,
світ у зіницях,
золотко, ти - я.
Молозиво -
ковток жасмину,
коліна стерті -
ходунки, тримайсь!
Упав - не плач,
іще не зимно.
Літак у небі.
Списаний трамвай
везе настій
валеріани.
Кінцева незабаром…
Скільки ще
зупинок болю,
як не стане?
У ступці вічність
літечка товче.

2017 р.

Шлях короткий
тернистий
шлях
ти стоїш
на семи вітрах
і гориш
як горить свіча
і тремтиш
до твого плеча
тулить вечір
холодну млу
пхаєш ступні
в густу золу
що від вогниськ
лишила слід
стигне морок
студений світ
світ
як лід

2017

Фарби, музика і слова.
День напрігся і навпіл тріснув.
Як обтяжена голова,
Як у серці моєму тісно.

Фреска злущилась – помира,
Звук злетів і навіки канув.
Врешті-решт фоліант згора.
Час всміхнувся і скоса глянув:

– Я – одвічне і назавжди.
Маєш сумнів чи так повіриш?
Ти ж шукаєш свої сліди
І безодню собою міриш.

Все безмежне – воно в тобі,–
Час і простір, душа і мрії.
Що хвилює тебе в журбі?
Що бентежить твої надії?

– Не питай, защемить бува
Так, що зовсім немає спасу.
Фарби, музика і слова, –
Неміч слова і плинність часу.

На сонці сяє-виграє
Кожна його червона крапля,
Дівочу шию обів"є,
Немов би обійняв коханий.

Її серденько звеселя
Воно, яскраве, гарне, чисте,
Надію в серденько вселя
Милим дароване намисто.

2017 р.

Ти порівняв мене з весною,
Сказав, що я така ж нестримна,
І літом названа тобою,
Така ж палка, яскрава й дивна.

Схожість із осінню шукаєш
В моїй душі ліричній тихій.
Але упевнена, ти знаєш -
В серці зимі немає місця.

2017 р.

До гикавки наївся б крашанок
Без хліба та без звичної пампушки,
Але до Паски рот свій на замок
Закрив і тихо вию у подушку.

Не бачу я звабливої груді,
Не цьомаю кохану у сідниці,
Весь піст сиджу на хлібі та воді
І погляди відводжу від спідниці.

Я заздрю і спортсменам, і митцям,
Сусідському собаці за парканом,
Їм можна з’їсти півкіло м’ясця
І закусить вареником в сметані.

Не знаю, чи сьогодні я засну,
Бо з чаєм з’їв я хліба тільки скибку
Я не дозволю нині таргану
Украсти із тарілки навіть дрібки.

А він принишк, вчуваючи кінець,
Який його чигає невблаганно,
До кухні зась ходити на ралець,
І воду пити зась з моєї ванни.

Я запитав учора у попа,
Чому він завжди тлустий наче діжка,
А я змалів, став схожий на клопа,
Худющий, наче з підворітні кішка.

„Тебе”, він каже, „всушують гріхи”,
Що каяттям і постом ще не змиті,
Та з слів оцих сміються й дітлахи,
Бо грішників товстих багато в світі!

Блищать звабливо вікна гастроному,
І зір шукає вуджених ковбас,
Ще трохи й я потраплю до дурдому,
Бо там не тільки уживають квас.

Мій нюх не гірше став чим у собаки,
Уява ж домальовує дрібки,
Сусід курча розжовує зі смаком,
Сусідка топче з серцем пиріжки.

Та я не буду їхнім епігоном,
Хай почекають шинка та окіст,
Закінчаться вже скоро макарони,
А разом з ними і нелегкий піст.

Прощальним холодом, зима
До скла засмучено припала,
Бо, несподіваним привалом,
Лякала вдосвіта дарма, –
Адже боялися тепла
Побляклі в сутіні сніжинки
І ні одна із них зупинку
На склі зробити не змогла…
Прощалась швидко й спроквола, -
У шпарки стужею не лізла,
А нишком, мов коза облізла,
З мого обійстя геть пішла.
27.03.17

Цього не вчать у жодній школі...
Могти - талан. Цьому не вчать...
Бо у юдолі мимоволі
чоло таврує нам печать
судьби
незрима, невідома,
що відо світла й темноти...
Терпиш іти...
Долає втома.
А мусиш йти.

2017

Ми з прадавніх часів поклонялись вогню і водиці,
Що текла-струменіла з холодних прозорих джерел.
Люд щоденно схилявся до неї, землі-годівниці,
Що з глибинних пластів життєдайную силу бере.

І родила вона, вся полита сльозами і потом,
Спочивала під снігом півроку остуджених днин.
А весною завжди починала щоденну роботу
Від зорі до зорі для моїх українських родин.

І шуміло колосся пшеничне від краю до краю,
Спілі яблука падали в осінь в пожовклу траву.
Йшли у вічність роди, та збирали сини урожаї,
Зберігали державу, тримали в руках булаву.
27.03.17

Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі -
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі
Лежать сини Вкраїни з міст і сіл.

І шириться навкруг батьківське горе,
Хоч опадає з вишень білий цвіт.
Весна пройшла через війни простори
Й заполонила сонцем цілий світ.

Та у людських серцях панує морок,
І холод в душах не розтав. А страх -
За день майбутній, що згорить як порох,
За те, щоб не настав держави крах.

Синочків наших рідних і єдиних
Ця влада кида в пекло без жалю.
Сама втече за межі батьківщини,
Щоби вітрил забракло кораблю.

Але ми є! Відродимося знову!
З полови проросте надій зерно,
Утвердиться закон, ожиє слово,
І українець стане за стерно!

Попутний вітерець напне вітрила –
І попливе держава вглиб віків.
Розправлять українці руки-крила
І заживуть в краю своїх батьків.
27.03.17

Прекрасні ясні, ясні зорі
Над Україною пливуть.
З собою в далі неозорі
Ледь, ледь мигаючи зовуть.

В темряві вітер протріпоче,
Зорю сколише золоту.
Тендітне серденько захоче,
Впіймати пісеньку оту

Що лине світом первоцвітом,
Струною срібною дзвенить.
Душа із зорями та з вітром,
Всю ніч тихенько гомонить.

Душі приємно, тепло й літно,
Немов душа на вівтарі.
А очі дивляться привітно,
Як стигнуть зорі угорі.

Душі здається що озветься,
До неї рідная земля.
Та тільки шелест вітру ллється
В зарожевілії края.

2017р.

Ковбасна елегія

Довкола все забризкало сльозами,
Любов учахла прямо на очах.
Утік коханий до своєї мами,
Сховався, наче в келії монах.

Йому щодня вареники в сметані
Варила у відернім чавуні,
Аби набрав ще сотню кілограмів
Та не гримів кістками щоб мені.

Кістяк його у смалець огортало,
Хода також сповільнила свій рух.
Таки навчила їсти його сало
Без хліба та без інших потерух.

Було за шию боязко тримати,
Легенький був, немов курячий пух.
Тепер та шия, наче у бичати,
А черево - з картоплею лантух.

Попід очима кола позникали,
Тремтіння рук і кволий голосок.
Відра капусти стало йому мало,
Лише байдужим став він до жінок.

Нехай втіка на мамину дієту,
На суп і хрін, без м'яса і котлет.
Трава - найкраща їжа для поета,
Хай знову стане, наче той шкелет.

Я утоплю в борщах своє кохання,
Курятиною горе закушу.
Не виправдав мої він сподівання,
Побіг служити вбогому віршу.

28.02.2017

Він був сліпий... Вони були сліпі.
Незрячості безмовна засторога
Штовхала в темінь... Не до того Бога,
що вмер за них у муках на хресті.

І не туди, де пращурів волхви
молилися над па'ловінню* ватри,
натхненно проговорюючи мантри,
любов'ю спопеляючи гріхи...

Він був сліпий із давньої пори
в несліпості, що душу таврувала.
І рвала... Рвала, боляче так рвала!..
Прозрінь потуги - болем, догори.

...Ось до щоки притулена рука -
хвилинна спрага ніжності простої,
колись нетребної, у зрячости - сліпої...
Впекла сльоза несплакана, стрімка...

2017

*па'ловінь - (жін. рід) язики вогню

В забутій казці спомин дива, -
твоє сполохане єство.
І посмішка твоя примхлива,
і в пасмах сховане чоло.

І груди - підземелля ночі,
і проміж ніг шалена мить.
І біс зневажливо пророчив, -
То не твоє, то тільки хіть.

ЛІНА КОСТЕНКО

НАСТАНЕ ДЕНЬ…

***

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої соцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.


Перевод с украинского языка

НИНЕЛЬ НОВИКОВА

НАСТУПИТ ДЕНЬ…

***

Наступит день, увешанный плодами.
Не надо им ни славы, ни хулы.
Мои цветы, подбиты холодами,
хорошую вы завязь принесли.

И ничего, что вороны летали,
что миновал который жизни год.
С такой вот боли и с такой печали
душа не выдаст бутафорский плод.

2017

Паралельні світи.
Поблукаємо між…
Янголе, присвіти:
Вірш…

27.03.2017

Та ж весна.
Синє тло…
Буде все,
як було:
літо,
осінь,
зима.
А мене
вже нема…

26.03.2017

Рожева тінь гарячого світання
Мигоче і ясніє на воді, –
Її безмежжя сила нездоланна
Долає всюди сутінки бліді.
Вона спиває подихом пекучим
Холодні роси з прибережних трав,
Коли біжить повз освітлілі кручі
В яри, побляклі без ранкових барв.
Вона в сльоту туманну оболоні
Врізається з розгону і навкіс,
Щоб увільнити луки із полону,
Вологою утворених завіс.
Ані гаїв дубових загорожі,
Ні далечінь, мінлива кожну мить, –
Світання тінь утримати не можуть,
Або пітьмою ночі затінить.
26.03.17

Своє життя ти сам собі прожив.
За тебе це нікому не під силу.
Тебе Господь єдиного створив.
Усе твоє – колиска і могила.

Немає однозначних кольорів:
Отам-то – біле, а отам-то – чорне.
Не загубись у круговерті днів –
Життя одне. Єдине. Неповторне.

Не камінь серце - тепле, для людей -
Пригрієш їх на грудях ти, нівроку...
Та скільки не показуй їм дверей -
Усе виходять боком...

За тридцять срібних зраджують богів
Без докорів сумління і безжурно,
Тебе ж, простого смертного, і поготів -
Здадуть задурно.

Та тільки зрада друга - то не горе,
Весь світ театр, тож треба вміти грати,
І знати: той, що у дзеркалі актор
Тебе не зрадить.

зима, родня по крови, между строчек
просвечивает снегом белизны
и топит запах мачехи-весны -
любимый запах тополиных почек,
которого не будет у листвы…

Ну ось і ти, мій саде дорогий,
Чарівна потаємная місцино.
Мене оберігають тут Боги,
І з волі їх сюди натхнення лине.

І душу підіймає в небеса,
І все дрібне униз летить, мов клунок.
І огортає ніжність і краса,
І свіжий подих, як весни – цілунок.

Він мов на мить усе навкруг протяв –
Пташки сміються співом превеселі…
На цьому сміттєзвалищі життя
Мій саде, ти – оазис у пустелі!

26.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад і. Г.Гришка, ділянка Криму

Якби ти знала, як мені болить
Те, що давно боліти не повинно,
В твоїй душі печаль не защемить,
Бо ти ні в чому нібито й не винна.

Я сам собі ілюзію створив,
Я сам себе загнав до лабіринту.
Я сам себе збагнути не зумів,
І що вже з того, як ти там і з ким ти.

Уже не віднайти твоїх слідів,
Не відшукати втрачених ілюзій.
Хоч я тобою ще не відболів –
Та ми вже радше вороги ніж друзі.

Ми вороги? Які ж ми вороги!
Ми як дві зірки із одного неба.
І поєднатись нам не до снаги,
І розійтись несила.
І не треба.

Все суєта суєт… А як же вічні зорі?
Жагучий бій сердець, вітрило біле в морі?
Розсипалася сіль – проекція на будні.
Ласує шубу міль, стирає зуби кутні.

А десь любов-ріка у пошуках кохання
тече крізь диво-сни у водопад бажання.
Пересихає час і оголяє русла.
У твані тих доріг ти, душе, не загрузла?

2017

Невдячна

Мене кохана кинула учора,
Стрибнула геть козою у кущі.
Моя душа уже добу як хвора
І ніс обсіли молоді прищі.

Жона в мені зневажила піїта,
Віршів писав для неї я мішки,
Тому за ніч наплакав півкорита,
Зарюмсав килим, ковдру, подушки.

Читав творіння лежачи у ліжку,
Гекзаметром щоніч декламував.
Вона ж просила гладити їй ніжку,
Хотіла аби груди цілував.

Невдячна! Позатикувала вуха,
В куток забилась наче кошеня.
Мої сонети геть уже не слуха,
Ерато непотрібні їй знання.

Мене щоночі допікають музи,
Чуття свої зливаю на папір,
І хоч завжди голодне моє пузо,
Та я літаю в небі поміж зір.

Я виплачу, колись, моє кохання,
Забуду, що вклонявсь її красі.
Жона ж, моя, на жаль, така банальна,
Шанується лиш в сексі й ковбасі.

березень 2017 р.

поет імітує Бога
чатує на нього…
дратує частково
і Бог ховається в слово…
ховається в звук
і поетові все сходить з рук…
і руки беруть смичок
біжать по тремтячих струнах
це ворожіння на рунах
на ниточці павучок…
і Бог слухає і прощає людині гординю
і наділяє сенсом і світ і людину…
навколо суцільні кола… церкви́ і ци́рки…
вітри прилітають до прочиненої кватирки…
янголи прилітають – діло не в вірі чи у невірі –
а в тім щоб випорснути із сенсу услід за вітром…

Це — час відталих і щасливих сліз
(хто вигадав, що плачуть тільки в горі?),
окриленої щирості поріз
в зустрічному – до єдності – напорі,
нежданніша з усіх земних погод,
стрімка, непрогнозована, раптова,
що укрива цілунками щедрот
правдивого зворушеного слова.
Чи ж серце пожаліється на те,
що мре надія, марна і остання,
коли воно, як соняшник, цвіте
на пагорбі полеглого кохання?
О, плач-щеміння зрушених пластів
що – у гарячій первісній основі!
О, гул новонароджених світів
із залишків загиблої любові!

2017

***
Твою осяяну красу
Малюю ніжною пастеллю,
Стелю ажурно небо Лелю,
Лелію ласкою. Несу

До тіла вранішню росу –
Кладу мазок м’якого пензля,
Шліфую вигини, мов тесля,
І руки терпнуть завчасу.

Творю тебе – себе творю.
Загоюю сердечні рани,
Веду повільно до нірвани,
Раюю в райському гаю.

Здаю бажання у полон.
Вологе лагідне пелюстя
Тулю до подиху, до уст я
І відлітаю в унісон

Словам, не сказаним тобі,
Чи несказанному настою
Мелодій, сплетених тобою
У сну безмежжя голубі.

Душа згортається в клубок,
Немов дитятко, що в утробі.
Ховається в твоїй подобі
І в’є собі в тобі гніздо.

24-25.03.17

Сукенка біла апетит псує.
Ти кажеш, направляючи мінет:
– Свій голод акуратніше тамуй –
Найбільше видно бруд на чистому.

25.03.2017

Зреклися його не вперше.
Не вперше його судили.
Ув очі - хвалебні верші.
Позаочі - словом били...

Прокльонами - винуватий!
Звучав недвозначний вирок...
Судили... Могли б - до страти.
Незмога - до злоби виру.

За все... За добро й недію.
За мовчки терпленну муку...
А бог сивочолий сіяв
Між рідних людей розлуку.

У суддей - серця порожні...
Йому - за любов заплата.
Мозолить криваво кожний
Шляхи, що посмів долати...

2017

Коли безмовність торкає неба,
душі пориви чужими скуті,
уже не знаєш - чого ж бо треба? -
свідомість в'яжуть, стискають пута

розмов облесних, чужого зору,
чужої думки, що топить власну,
і вже в усе, що було прозоре,
зміїться чад і в зіницях гаснуть

вогні тепла і скляніють рухи
твого чуття, що спило отрути
з осих світів, де, за силу духу,
вбивають спрагу собою бути.

2017

Хто я – оцій столикій людві, що пливе у шторм …
Коржі пліснявіють, покльовано карти, крупи.
Уже ні смажених жартів, ні повсякденних норм.
"Терпи …" – шепче бабця, складає пучки докупи.

Ще варить у мідній джезві каву пузатий кок.
Щури обнюхали сир "едем", закаляну миску.
Папуга злетів із клітки, гойдає млинок,
Гугнявить про безголів`я, утрачені зиски.

Тим, що відчайно плинуть до мандаринних лагун,
Хтось нагойдав у безвітря казок лелечих.
Ось Посейдон ламає скелю, балку благу,
Крекче, підваживши міх, на кремінні плечі …

Плаче малюк-сирота, шукає молочний сосок.
Ілюмінатор. Лета. Йод на сирійській таці.
Прокид на теплій косі. Тиш. Ігуана … пісок …
Віяла. Метушня лозунгів … кіл … конгрегацій.

Зорні віночки – по хвилях. Лякає війна.
Звір відгризає чуже, хилитає боввана.
Світ починався з казок. Знову плачна, сумна.
Є, що слухати, всім, хто бреде в караванах.

"Чай із полину й папайї … " – крекче стара Ассоль.
Русалка без родоводу вхопила люстерце.
Забути б сайту марнот і оман логін-пароль,
Рецепти із винним оцтом та кенійським перцем.

Зі сцени демонструє біцепси моцний мавр.
Фотографуйте без мене песиків Сарагоси.
Бронює найширше бунгало зло-бронтозавр.
…заплітаю мак і часник – Афродиті в косу.


2016

1

Нахаба щодня продукує образи.
Запрошує люд у охвітні оази...
Ерзацами повняться соти, полиці.
Обсипала строфи пожована глиця.

Вода скаламучена, муха дзумкоче...
Уже причастились медком поторочі.
Павук все латає обірвану сітку.
Нахаба ладнає ласо, чорну мітку.

Постукає в хату мандрівець - поляже.
А я утекла, ось долоні у сажі.
Тепер омину і термітник, і вежу.
Авжеж, до нахабних прояв не належу.

2

Таки озирнуся. Принаджено бджілку.
Пригоду забути б. Летять понеділки.
Джергоче сорока: "Живучий нахаба.
Нагадує щуку... і вовка... і краба...
Образи побрижили чай, три обличчя.
Луска-амальгама... і тога не личить...
Розкидані пера, жовтіють блокноти..."...

Немає краси між облаток мерзоти.

2017

Шукати істину в прямому світлі,
чи у відтінках,
у відлуннях тіней?
Знаходити у скошених руїнах,
вихоплювати іскрами із тління
та струшувати з віття, наче іній –
на все терпіння, понад все терпіння.

Шукати істину в прямому світлі,
її вогонь прийняти і вціліти.
Осліпнути і очі відновити –
і далі жити.

А шлях розмитий…


12.12.2016 – 25.03.2017

Поэт Дефонтер (УПП)

Перевод с украинского стихотворения
Сокольника С "Ти прости мене, Ніч..."

Ты прости меня, Ночь,
что желаньем любви я исполнен...
Милосердно прости,
ведь желанье - в упрямстве людском.

Как себя превозмочь -
всё сказать, кое-что не упомнив, -
так ведь прячет мотив
сущность песни чужим языком.

Светлолика, прости,
не поймать мне в ладони все звёзды,
что творят звездопад
из безумных страстей и оков.

Звёздным дождиком ты
понапрасну не плачь, - это грёзы.
По одной лишь... опять -
за любовь... из твоих родников...


Знаменка, 23 Марта 2017 года



* * *


Ти прости мене, Ніч...


Ти прости мене, Ніч,
Що волію кохання бажати...
Щиросердно прости,
Бо бажання - у звичці людській.

Звичайнісінька річ -
Все говорячи, щось приховати,
Як ховає мотив
Сутність пісні на мові чужій.

Зоресяйна, пробабч,
Шо в долонях не втримаю зорі,
Ті, які ти мені
Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,
Не губи їх даремно... I'm sorry...
Саме час по одній...
За любов... із твого джерела...


(С) Copiright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации 117022613536

Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
І кохання прирекло на довічну муку...
А ще – поруч з Андрієм Розумовським -
Не вельможним графом і послом,
А скрипалем,спроможним оцінити новий опус.
Влюбити юнака в милу йому Вкраїну,
Де селюками батько й дядько залюбки співали...
…І задушевні оповіді ті переливаються в мелодії.

Тремтлива гілка, мов рука,
Втирає слізоньки небесні.
Чого ж заплакана така,
Моя омріяная весно?!

І брівки супить чарівні,
Свою голівку відвертає.
Затихли радісні пісні
Пташині в затишному гаю…

Лиш вітер хмароньку сумну
Як сон, розвіює снагою.
Й весні: «Йди, любко, пригорну,
В обіймах дужих заспокою!»

24.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

В черевичках зозулиних фея присіла на тин.
Розглядає малюнки, намистечка, вишиті мальви.
Підбігає до черги окроплений дощиком син...
Не приніс їй нічого, общипує китицю сальвій...

На столі між гайок - недоліплений палевий кінь,
Олівець Н-4, блокнот, недописана казка.
Хилитається черга...
Бракує нетлінних творінь.
А у феї лиш усміх. Ні місць призових, ні підказки.

Похвалила усіх, роздала вісім жмень кукулі.
Змій таркатий просив політати до ранку над плесом.
Бились нетлі об шиби... Балакали з вітром кулі...
Чорт вигадував бомбу, хтось - вічний двигун, хтось - колеса...

Притомилася фея. Зів`янув зелений роброн.
Чорний кіт перейшов три дороги й одну автостраду.
Все принесене відьма сховала у кований схрон.
- Аж до сьомого поту... - сказала... Чи може, до граду.



2015

Соромливо, мов дівка, весна
Заглядає крізь шпарки у вікна, –
То теплом усміхнеться вона,
То холодними блисками зникне.
Голосна цілий день і німа
Уночі, як поснула пустеля, –
Чи боїться, чи тями нема
Господинею бути в оселі?
Довгождана така, – увійди, –
Перестань доокола кружляти!..
Бачу всюди знайомі сліди,
Та не видно принадних у хаті.
23.03.17

1.

Вже не видко денця…
Цівка…
Зло незряче…

Дірочка у серці:
Боляче – то й плаче.
Дзбан…
Весни по вінця.
Сивий сум – на коси.

Березень берізці
Витирає сльози…

2.

Вітерець погідний.
Небо. Мрій мережка.
...Подарує квітень
Золоті сережки.

До грудей пригорне:
"Як ти тут, кохана?"
В біле - туга чорна.
Шрам на серці.
Ранок...

23-24.03.2017

ЛІНА КОСТЕНКО

ПРАЩУР

Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір, –
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів із хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих суктовищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась
І розум був іще кошлатий… Бр-р!
Сліпого духу зарослі дрімучі,
печерна тінь у потолоччі трав,
він ще себе питаннями не мучив,
не каявся, не сіяв, не орав.
У груди сарні вскіплював стрілу
і твердо спав, упоравши ведмедя.
І наче Богу, кланявся дуплу,
Де срібні липи чаділи від меду.
Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.
Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
погладив раптом рябомизу самку
і перший в світі винайшов печаль.


Перевод с украинского языка

НИНЕЛЬ НОВИКОВА

ПРЕДОК

Когда рыдали сосны янтарями
и динозавры нежились в траве,
когда праптицы в небесах шныряли,
а в пралесах охотился пралев,
сходили льдины с гор возле пещер,
не ящерица, ящер был нередок –
каким он был тогда, мой личный предок,
неандерталец, вертикальный зверь?
А он ведь был, тот дикий, прадалёкий.
что уголёк с пожара приглядел,
на стойбища людские приволок он
медведя – в смертной схватке одолел.
Ему любовь тогда ещё не снилась.
Он, может, знал одну лишь букву «р-р-р».
Душа ещё ничем не осенилась,
И разум был ещё косматым… Бр-р!
Слепого духа заросли дремучие,
пещерной тенью в чаще он мелькал,
вопросами себя ещё не мучил,
не каялся, не сеял, не пахал.
В грудь быстрой серне всаживал стрелу
и твёрдо спал, разделавшись с медведем.
Он словно Богу, кланялся дуплу,
где липы мёд вдыхали на рассвете.
Из лапы ел. Он мясо с кровью чавкал.
А в ночь одну, когда зацвёл миндаль,
погладил вдруг веснушчатую самку
и первый в мире испытал печаль.
2017

Життя моє, струмком дзвінким,
Крізь товщу літ біжить невпинно, –
Не боячись приходу зим,
Які спинити біг повинні.
Його бурхлива течія
Долає різні перешкоди –
Струмує прудко і сія,
Неначе блискавка в негоду.
Життя, відмірюючи час,
Спішить, у радощах і смутках,
Межи горбами по ярах,
Щоб загубитися в майбутнім…
22.03.17

˜ ˜ ˜ ˜ ˜ ˜
Це цього меча болю мені обіцяв Симеон?
А що ж тоді інші? Це все не мені, а так просто.
Я б вирвала, Сину, ці цвяхи із Твоїх долонь!
А меч в саме серце в’їдається різко і гостро.
«Не може Він вмерти!...» - а що ж це тоді, як не смерть?
Вмираю сьогодні і Я, дивлячись на ці муки…
Достатньо вже болю! Спиніться, кати, буде вщерть!
Лишіть Його ноги, хай будуть пробиті лиш руки!...
Прибийте й мене… Скільки цвяхів у ваших кишенях?
Достатньо на всіх? Бо дивитись на це – той же біль…
Сину мій, скільки щастя приніс Ти для Мене,
Стільки ж болю мені Ти завдав. Сину мій, Сину мій…

Це були лиш думки.
І ні слова Вона не сказала,
Тільки серце цвяхами оці роздирали гадки.
Вона з кожним ударом із Ним у мовчанні вмирала,
І згадала, як пряла для цього хітону нитки.

Гасне день на горі.
Та не може Вона надивитись
На це Сонце своє, що світило так ясно для всіх,
А сьогодні погасло.
Лишилась Йому помолитись –
Померлому скаже усе, що почути не встиг.
Так нелегко Їй біля мертвого Сина стояти,
Рахувати краплинки, що котяться й котяться з ран, -
Рідна кров тут тече, – з її серця. Вона ж, Його Мати,
На Голгофі вмирає із Ним.

Сину мій, Ти не Сам…
(Ів. 19, 17-25)

29.05.15

Мені давно не чотирнадцять*
й на сорок вісім* не утну,
але і вісімка, на щастя,
не вередує ще: «Ану,
стань, шісточко, позаду,
мені у лідери – з руки…»

Тому треную хитрий задум –
літа укоськати таки.
Вони ж підсміюються з мене:
«Наївний ти не по роках!»

…Мого життя всевладний тренер
мене тримає у руках…

22.03.2017

В кожної планети є своє кільце:
чи радіаційно-плазмове кільце,
а чи то камінно-крижане кільце,
а чи сателітно-роблене кільце.

Кільцями усесвіт оповив планети.
Кільцями смертельні оповив планети.
Кільцями живлющі оповив планети.
Кільцями розумні оповив планети.

Так на шию бранця вдягнено нашийник,
так закуті ноги у важкі кайдани,
так до стінки неба ланцюгом тяжіння
вічний рух по колу навіки припнутий.

Але якщо небо кинути під крила
і на кільця з ребер їхніх подивитись,
роз’яснить пілоту світло вертикальне,
що вони – колеса для планет одчайних.

Що на них спіраллю вічного безмежжя
можна нескінченно всесвітом котитись…
Чуєш, як колеса стукотять по стиках
всесвітів проекцій на лискучі рейки?

2017