***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

                        І
Одного разу, так буває
і не один, буває, раз,
коли її уже немає,
щось «зааукає» у нас.

І пригадаємо кубіту,
яку чекали за селом,
аби надією зігріти,
якби судилися обом

урочі сни у віщі ночі,
усміхнені віч-на-віч очі
і у руці рука її.

Але Дунаєм чи Невою
тече надія за водою
у володіння нічиї.

                        ІІ
Жила-була. І як її не звали:
Гафійка, і Оксана, і Орися...
Якби ми не боялись опектися,
кого би ми лишень не цілували?

На головне не вистачає часу.
Ні. То не те – фарбовані лисиці
або чужі і файні молодиці.
А от свою упізнаю́ одразу.

Найперше – щира усмішка й довіра.
А далі – як усю себе покаже
і як її душа на душу ляже...
Але вона напевне із ефіру?

                        ІІІ
Уже не парсеки між нами,
а води на самому дні.
Живемо одними думками,
плекаємо мрії одні.
Хоча я гадаю, що знаю,
що – всує і як – напока́з,
у сто разів більше згадаю,
якщо поцілуєш цей раз,
коли залишаю навіки
і землю свою, і любов.
Немає у серці обнов.
Обійми живої – це ліки.
Але не об'єднують ріки,
як дух у душі охолов.

                              2016-2017

Як буйно квітнуть уманські сади!
Як вірші розтікаються папером…
«Він гарний ніби бог! І він у дверях.
Це він! Диви, який він молодий!

Які у нього очі! А вуста…
А вірші!
Так, здається, вірші також…»
Дівчата із робфаку ув атаку
готові за такого. Висота

дівочих мрій приземлена – і край.
Хай навіть на будові комунізму,
а хочеться любові і щоб різні
там вірші і романси, і щоб рай…

Так хочеться звабливості принад,
панчох без дір і гарної сукенки.
Голодні комсомолки і студентки
ідуть гуляти у царицин сад.

Лише тепер у парку без царів,
ім’я йому «інтернаціоналу»*.
- Колись панам поеми тут читали,
а нині він поезію дарив, -

у Раї* очі світяться, вона
усім розповідає про Сосюру*.
- Ти знову закохалася?! – це Шура,
сусідка по кімнаті.
- І вина

моя лише у тім, що я сама
закохуюся стрімко, безнадійно
в поезію…
- У нього! – це Надійка.
- Нехай і так… Надворі ж не зима.

А навесні у слова два крила.
не ходиш по землі – злітаєш вище!
І пишеться! І пишеться!
- Тихіше!
Ти б краще нині хімію здала…

***
Лягали тіні на нерівний брук,
він вів до раю цю маленьку Раю…
У заростях бузку за водограєм
була і вільність рим, і вольність рук.

І ще була некошена трава.
(які тоді в «Софіївці» покоси?
Хіба на сіно.) У кульбабі коси
і у «гарячці тіло й голова».*

Була гроза і злива, як стіна,
і грот Каліпсо*, де чекали сонця.
(Грот щастя подарує в тридцять восьмім –
його не розстріляють*. А вона,

покликана коханням у сніги,
поїде до промерзлої Росії*.
Поезії вкидатиме насіння,
та паростки не матимуть снаги

рости так пружно, рясно, як тоді.*
-У Лету кануть вірші, книги… Рая.
Аж десь у двадцять першому згадають,
мовляв, була, писала… й поготів.*)

***
Як буйно квітли уманські сади,
як замітало місто пелюстками!
…Він приїжджав не раз іще сюди.
А потім інший. І вона – до мами…

Нерівний брук губив сліди обох
і сам губився під асфальтом в часі.
І тільки парк, як рай. І сивий Бог
на лаві в парку. І білети в касі…

Угруз у ціль підступності кинджал,
Бо не допер які сьогодні "друзі".
В підлоті - майстер. Професіонал.
Підкрався близько, і не промахнувся.

Я поділився золотом душі,
У час скрутний прийшов на допомогу.
А він складав на купу бариші,
Мої кишені видоїв потроху.

Благаючи витискував сльозу,
Вологою убризкуючи щоки.
І я давав. Тепер сухар гризу.
А він, урешті, дав бідноті спокій.

Казав, що - рак. Ще трохи - і хана.
А виявилося, він - звичайний злодій.
Бо досягнула вух моїх луна,
Що їздить він тепер уже на "Шкоді".

Молився щиро. Клав на пуп хреста.
Останні крихти віддавав собаці.
Нотаріусу диктував листа
Аби в гробу лежав у вишиванці.

Був на словах завзятий патріот,
Душив кацапів голими руками.
Він знав, що я - заможний, і не жмот.
І моє серце - не холодний камінь.

Але в усьому є глибинний зміст,
Закінчимо історію цю темну:
Влетів у стовп учора аферист,
Таки попали небеса у шельму.

Піду на зиму різати дрова,
Длубати землю та косити трави.
Грошей немає. Світла голова.
І злодіям тепер я нецікавий.

12.06.2017р.

Як це, люди? Як це – мати ховає сина?!
Як у двадцять один таке можна собі зробить?!
Як тепер їсть, і спить, і живе саме та людина,
Що на горі чужім хоче статки собі зробить?

Як це – матері тій свого меншенького ховати?!
Як ту грудку землі… самі знаєте… Як їй? Як?!
Десь в підвалі стоять кляті гральні ті автомати,
Десь азарт заправляє - чортів дідько танцює гопак…

Можна винних шукати і горілкою біль залити,
Але це не поможе. Не згоїться рана на шрам.
На чужому нещасті… Ви знаєте, що й говорити…
Не мовчіть. Не терпіть. В цьому місті ще жити нам.

P.S. Тут немає власних назв, але це біда багатьох міст

Червень 2017

Сьогодні не модний уяви розмах,
Достатньо лише позолоти.
Ступає піїт по чиїхось слідах
Не схибивши а ні на йоту.

Природа, кохання, коза-дереза,
І, звісно, на обрії чайки.
Зачовгана стилом до блиску стезя
В інеті визбирує лайки.

Мені вже казали, що я грубіян -
Збиваю курчаток на злеті.
Мовчав би, неначе тубільний бовван,
Дрімаючи в позі естета.

А я зависаю на голій стіні,
Бо тут ще немає страховки.
І граю без фальші на творчій струні
Піднесення, відчай, неспокій.

Нелагідний погляд уп'явся в горба,
На хвилю одну озирнувся -
Моїми слідами тупоче юрба:
Попи, космонавти, бабусі...

Догнали. У гніві штовхають у бік
Аби шкандибав я і далі.
І знову іду бездоріжжям у сніг,
Тікаю у світ віртуалу.

Прокинувся. Глипнув. А то лише сон.
У ньому немає секрета.
Учора без закусі пив самогон
Себе уявивши поетом.

Мордяка опухла. В жорсткому моху.
І погляд, немов у шкелета.
Піду я на кухню гасити жагу -
Не буде із мене поета.

12.06.2017р.

Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть.
І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля.
І етер майже бешкет, адже так роздувсь,
що не диво прияти боїнг за мотиля.

Це ми живемо не там, де родимося – а так
усе на своєму місці, і не корить судьби,
а як стачить дрібниці, щоб з’їхав дах,
напохваті вільха, в’язи, або дуби.

Як могутніш коріння, то кріпше під осінь бздо,
щойно ти просто лист, Жодних, втім, заборон
хоч горіти всю ніч, як ввімкнеш гніздо –
і взяти на облік своїх ворон.

Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч,
на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять.
Та землю, в яку лягати – раніше, а чи пізніш,
і тільки у самоті, можна не цілувать.


«1993»

Не зви мене, я більше не вернусь,
втомилось серце болем обливатись.
Краплиною сльози униз зірвусь,
та не дозволю згадкам повертатись.

Не клич мене, хоча й ляка розлука
нестерпним холодом в душі і самотою.
Але прощати зради – більша мука,
це глум один, знущання на собою.

Намарно не гукай, якщо не склалось,
не стало одного життя на двох.
Лише оскома на губах осталась,
а в серці дика пустка, бачить Бог.

Не зви мене, я більше не вернусь,
шляхи назавжди наші розійшлися.
Вже краще в самотині залишусь,
а ти шукай своє, а ще – молися.

23.02.2017

Тихо сяду край дороги
під крислатим дубом,
де кобзар два віки тому
свою думу думав.

Думав думу про свободу,
про щастя і волю
для вкраїнського народу.
Про козацьку долю…

Про лани широкополі,
про дніпрові кручі.
Як не було щастя-долі,
люд i зараз мучать...

В душах кобза хай співає
і дзвенить бандура.
Лихоліття подолаєм
і мине зажура.

Бо бандура ніби шабля,
кобза – наша воля.
Лине пісня над ланами –
то співає доля!

Не уявляю те моє село
без неї – не тієї, що немає,
а тої, що у поле вибігає,
яке снігами ще не замело.
Але якби зустрілися ми знову,
то із якою? Їх же явно є
за все моє святеє житіє –
що і не грішно вимовити слово.
Але уже ніколи не скажу
оте єдине, що не забуваю.
Та – не почує, інша не чекає
і лиш одну у серці бережу.
Немає долі – оживає мрія,
яка веде до іншої мети.
Ой, не одній у полі вітер віє.
І замість неї появилась ти.

Були ми і зелені, і дозрілі,
дивилися за обрії краси,
але в'язати долю не уміли
на вольній волі путами яси.
Пережили негоди і пригоди,
вилазили сухими із води,
минали гречку, поки дідоводи
занадилися у чужі сади.

І ти чужа. Зів'яле – не зелене.
Не оживає зжате на межі.
Була ти незамінною у мене,
аж поки стала тягарем душі.
І де – у полі вітер, янь у небі,
ручай зелений і таємний гай?

Чому усе минає, не питай.
Нікому перевіяне не треба.
Я інь уже чекаю біля себе.
А ти у полі іншого шукай.

                              06.2017

***
А на світі є іще пілати,
що не чують істини і правди,
що існує у собі сама.
Повелись на іншому таланти
і пейзажі є кому писати,
а про всяку всячину – нема.

***
А на Ялті, як і має бути,
виродились йєті і манкурти.
Одвисає хоботом губа.
Горді і буряти, і якути –
з чукчею в одній державі – круто,
а із Україною – ганьба.

***
А на небі ідоли – ніякі,
а розперезались, забіяки,
і те саме діють на землі.
Помічають деякі поети
Марса і Арея силуети,
а скелети їхні – у Кремлі.

***
А на тій Кубані-Лугандоні
чуки й геки, наче на долоні,
але їх там нібито нема.
То не зеки-фурії воюють,
а великі гобліни торгують
і охороняється тюрма.

***
А на нашій сусіді-повії
не одна іще санкція діє
за її інтереси чужі.
Захотілось безвізу
і гарпія лізе
за неписані їй рубежі.

***
А за успіхи наші великі
наша влада не в'яже ні лика,
ні розв'язаного язика.
Запізнилося НАТО.
А чекати й мовчати –
це стратегія наша така.

                              2017

Вітер куряву здійняв,
Вгору пил стовпом підняв,
Крутить, крутить вихор сірий,
Хмари сонечко закрили.

Вітер все гуде й співа,
Раптом срібна тятива
Блискавиці вогняної
Небо навпіл розколола.

Обізвався звідти грім,
Щось сердитий дуже він,
Все бурчить, бурчить, бурчить,
Значить дощик буде лить

На луги та на поля,
Легко дихає земля,
І посіви зеленіють,
Теплому дощу радіють.

2017 р.

Стежечка, заквітчана ромашками,
Біжить кудись далеко так хлібами.
І перепілочка, оця маленька пташечка
Своє гніздечко у житах сховала.

Високо в небі ще одна пташина
Ранкової пори отак тріпоче,
Над полечком чудова пісня лине,
Це привітати жайвір усіх хоче.

Іду стежиною тією серед поля,
Музику літа слуха бентежну.
Земля вкраїнська - моє щастя й доля,
Її люблю всім серцем я безмежно.

2017 р.

Приходимо в світ цей не з власних бажань,
А з волі любовної втіхи.
Відтоді супутником наших дерзань
Стають прижиттєві віхи.
Коли торувалась дорога у світ,
Від хати, від рідної стріхи,
Ми батьковий в серці несли заповіт
І сльози матусі, як віхи!
Прийдешнє не в змозі ніхто осягти:
Надягши вояцькі доспіхи,
Комусь випадає наш дім стерегти -
У доблесті теж свої віхи.
Непросто орати життя цілину,
Трапляються, певно, й огріхи.
Свою зарубцюєш на серці вину,
Як знак нещасливої віхи.
Колишнім бажанням нема вороття,
Вже вкладено шаблю у піхви.
Впаде на скрижалі сльоза каяття -
Предтеча останньої віхи...
13.03.93р.

Усе минає. Імовірно –
і час, і люди, і Земля.
І Сонце падає у прірву,
яка невидима здаля.

Все падає. Тіла, і трони,
і водопади, аж гуде,
і, може, яблуко Ньютона
на тім'я йєті упаде.

Усе кочує – горе, лихо,
війна, стихія і біда.
У світі не буває тихо,
коли на Ви іде орда.

Усе іде. Дощі і гради
як не великі, то малі.
У душу заповзають гади,
хоча літають журавлі.

Усе літає. Кулі, тучі,
орли у бій за ратью рать
і урагани неминучі
кудись у тартари біжать.

Усе біжить у дні урочі –
літа, і весни, і роки,
І як не мріяти щоночі,
аби втекли бойовики?

Усе тече: вода і ріки –
у океани і моря,
аптекою – пілюлі й ліки,
а газ і нафта – з димаря.

Усе очікує моменту
і думає, – піде у Лету,
аби осмислити старе.

Нове на лапу... ой, бере.
Одні поети на дієті,
а решта чавкає й жере.

                              06.2017

На Львівській в нас купаються джмелі.
Там кущ який прозоріє дивинний.
Вгорі поважно мріють кораблі,
внизу якісь комашечки малі
автомобілять звинно і невпинно.

Мов діти, розгойдалися джмелі.
А шумовиння празного, а втіхи!
Нам римою - фантазії Далі
(аборигени й білі кораблі).
- О дивовижа! - хтось прокаже стиха.

Забуло, мабуть, небо про людей.
А тут - розор, непевнощі, проблеми...
У синагозі молиться єврей,
Мечеть араб одвідує окремо.

Утрачено до люду інтерес,
Не плодяться пророки та герої.
Ми - дзеркало озлоблених небес.
Ми - яблуко від яблуні гнилої.

Єгова нині всіх кладе в покос,
В підпіллі Один і Аматерасу.
Свою маківку чухає Христос -
Торгують Словом криведники в рясах.

У висях колотнеча. Йде війна.
Нещадна до суперників заруба.
І рикошетом гине сарана -
Прочанин утрачає свого чуба.

Струмує кров бруківкою липка,
Розкидано довкола плоті шмати.
Фанатика тренована рука
Жбурнула в натовп бойову гранату.

Летять каміння, палиці, ножі,
Прокльони, матюки, жахні образи.
Лежить любов убита в паранджі,
І крапле слина з рота біомаси.

Створили, мабуть, нас дурні боги,
Усує витрачали свої сили.
Бо стали ми живому вороги,
Вгорнули прутня у листочок віри.

Покинув бог дітей своїх таки.
А ті зросли. Вподобали сокири.
Напружують у лютощах мізки
Аби забудька вкласти до могили.

Божок ослаб. Сточилися різці.
Онуки купно пишуть некролога.
Чи скоро стисне Homo у руці
Голянку нерозважливого бога?

11.06.2017р.

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

Я намалюю перший день весни,
лиш віднайду в душі яскраві фарби.
Хай ляжуть ізумрудами вони,
мелодіями чарівної арфи.

Я першу квітку намалюю у яру,
яка до сонця пробивається з-під снігу.
І крапель кришталю весняну гру,
і зеленіючих лугів яскраву книгу.

Я розфарбую ниви і поля,
підбавлю красок у гаї і гори.
Оновлено всміхнеться всім земля
і бірюзою зблисне тихе море.

Дорослих підмалюю і дітей,
добавлю людям свіжості у лиця.
Окреслю променями сонце золоте,
хай все довкола трішки звеселиться.

Наповню світ я подихом весни,
усе те власним серцем намалюю.
Гімн напишу пробудженню ясний
і ту картину людям подарую.

01.03.2017

Я слухав Ніч і ті її слова,
що жоден День не може бути вічним.
Ще теплилась надія ледь жива,
та все одно, бо день скінчиться ніччю.

Все має свій початок, свій кінець
і тільки Всесвіт істин тих не знає.
Так влаштував, так вирішив Творець,
а ми лиш книгу Вічності листаєм.

У кожного у ній своя глава,
та обраним дістатись може й розділ.
Хоч всякий має в ній свої права,
але обов’язків позбутися не просто.

Я слухав Ніч і зрозуміть спішив,
до ранку часу обмаль залишилось.
Невже весь день я лиш людей смішив,
а сталось зовсім інше, ніж хотілось?!.

08.06.2017

Людмила вийшла в люди –
вступила в інститут.
У Люди гарні груди
і ще отам, і тут.

У Люди оченята
грайливі та ясні.
А ще у Люди тато
і кілька сот рідні:

завклуб, завгар, завскладом,
завфермою, завгосп –
у Люди все до ладу,
у Люди все ого!

Людмила вийшла в люди
з далекого села,
а матір сварить люто
за «когутські» слова.

І батька сварить також,
як привезе торби,
то шикає на нього:
«По-людські говори!»

Людмила в люди вийшла,
тепер міська вона -
аж ніби трохи вища…
А розуму нема.

Проте невдовзі буде
із дівчини цабе,
тож величає Люда
на «ви» сама себе.

От водить віднедавна
екскурсії у парк,
розповідає плавно,
про те, хто, скільки, як

любив Софію палко
і цілував куди;
які царі у парку
ходили, де сліди.

Байки великоруські*
повторює щорік.
У приклад ставить Люську
з обкому чоловік.

Людмила вийшла в люди –
забрали до Москви.
Тепер й батьки до Люди
звертаються на «ви»…

Шукай мене серед моря бурхливого-
його велич і сила захопили мене.
Шукай мене у світанку звабливому-
Його краса мій сум прожене.
Шукай мої очі між зорей ясних
в сузір'ях Орла й Оріона.
Я в кожній краплині дощів тих рясних,
Я в звуках церковного дзвона.
Я там, де є спокій, тепло і любов
І вранішнє сонце, й тиша дібров.
Шукай у польоті вільних птахів
і між таємничих життєвих шляхів.
Шукай мене всюди, як схочеш знайти
Ми мовби Орфей й Еврідіка.
Судилося з тобою нам разом ідти
Як знайдеш- твоя я довіку.

2017р.

Ходи до мене, друже, на поріг.
Покинь печалі, відпочинь хвилину.
Нарешті тещу злу ти переміг,
Поклав ту капость у дубову скриню.

Не буде більше гризти як блоха,
І вухо не вчуватиме прокльонів.
Радій, що обійшлося без гріха
І на руках твоїх немає крові.

Пішла сама, нахрумавшись грибів,
Які на тижні назбирала в лісі.
Я знаю - ти давно цього хотів,
І хтось учув мольбу твою у висях.

Розвиднівся, нарешті, білий світ,
Невдячна закінчилася робота:
Для мамці доця, звісно, меч і щит.
Для тебе ж була баба чорнорота.

Музики чарку випили до дна,
Уклали гробарі в могилу кості,
І прихопивши сулію вина
З поминок розійшлись останні гості.

Хоча не буде позик і боргів,
Та житимеш однині на зарплату.
Забудь ковбаси, з сиром пироги,
Щоденна страва - хліб і чай із м'яти.

Розбагатів хоромами свояк -
Хазяїном у хаті ти не будеш.
Він був ласкавий, хитрий потурнак:
Бери дружину - жити лізь у буду.

А шурину дістався мерседес
Та жирної землі зо два гектари.
Твоє лише - жона й у буді пес,
І струни від розбитої гітари.

Зосталася десятка в портомоне,
Нема тарані жирноі до пива...
Сваритися із тещею - дурне.
Цінуй ії, допоки вона жИва.

10.06.2017 р.

Уже немає фотокопій
соціалізму і війни.
А нащо? Є живі окопи.
Аудиторія Європи
фіксує роги сатани.
Така історія. Уміє
наваксувати і – ...адью.
Тому у ній шукати всує
фізіономію мою.
Якщо то я – отой, на фото,
іще вигукую, – я сам!
то це душа моя на фронті
набої подає бійцям.
А той один, що біля мене
ховає цівочки очей,
не має імені нацмена.
Його рука – моє плече.
І ці героями бували,
і їм казали, що – орли!
...коли за пайкою вмирали,
аби стахановці жили.

Якби тодішні непорядки
винищували «на корню»,
то ми раніше із рогатки
повибивали б кацапню.
І нагадали би Полтаву,
Батурин, і четвертий Рим,
і нашу кров, і їхню славу,
і як завоювали Крим,
як у забої наші хлопці
виховували їхню рвань
і де стояли запорожці,
коли освоїли Кубань.
Якби то діяли мазепи,
а не палили палії,
то ми не мали би халепи,
що й нині є ще москалі
у школі, в армії, у владі,
у кривославній сарані,
і у мундирі на параді,
і командиром на війні.
І не було б тоді зарази
із тилових АТОшних крис,
що не почує наше, – брись!
на їх команди і укази
як мало бути ще колись.

Ідуть вісімнадцятилітні.
Ідуть батькам на зміну діти,
напевне чуючи щодня,
як озвіріла кацапня
висотує полки елітні.

О Боже, Боже, де ти є,
коли Тебе ніде немає
у цьому нищеному краї,
коли диявол на моє
купує душі й продає,
і за чужі гріхи карає?

                              06.2017

… Цей Сад Любові ще живе в мені.
Зелена буйність вруниться і спіє –
Така зухвалість, молодість в вині,
Така тонка настроєність, Леліє!
О, ні – дощі червневі хай падуть!
Хай воловодять скрізь стрімкі потоки!
Чим глибше русло – тим повніша путь:
Пора Цвітінь, твої найкращі роки…
Ти у цвітінні, й справді, неземна –
Інанна, чи Ірніні надмогуча!
Живильна крапля спраглого вина –
І розійдеться тьма, громи несуча…
Я ще нектар пригýблю досита!
Я ще дитя своє не відголублю…
Життя – прекрасне! Днина – золота!
На мент її нікому не уступлю!

П’яніння Духа – з роду тих п’янінь,
що їх до тла не випалить посуха…
Така жага життя! – що й серце слуха:
не одбуяла ще пора Цвітінь…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Як згасне останній промінь,
А Сонця дукат червоний
Покотиться в море чорне
За спіненим шумом хвиль,
Ти знов розтривожиш сон мій,
Мов Місяця диск уповні.
Ласкаві твої долоні,
Неначе фантомний біль...

Ба, в небі лютують грози -
У Вищих свої розбірки,
Брунатні степи шмагають
Нагайками блискавиць.
Як солодко нам і гірко...
Я ж досі шукаю зірку,
Що впала колись із Воза
В глибини твоїх зіниць...

Зацитькаю серця стукіт:
- Не рухайся! Просто слухай...
В любистку твоїх цілунків
Чи марю я, а чи сплю?
Як стогін, краєчком вуха:
- Моя найсолодша муко,
Кохана моя чаклунко,
Я досі тебе люблю...

Попелюшка загубила черевичка,
Вибігаючи з освітленої зали.
- Фе, бридка яка,
і сукня їй не личить, -
Дами розмальовані сказали.
Шепотіли принцові у вуха,
Насміхалися з її блідого личка,
Та слова злостиві
Принц не слухав -
Думав про дівча без черевичка,
Про вуста трояндово-рожеві,
Пелюстково-трепетно-дитинні...
Ой ці черевички кришталеві!
Ой ці очі волошково-сині!

А вона всю ніч себе картала,
Що не рівня цій придворній знаті!
Загадкова королева балу -
Попелюшка у чужому платті.
Нащо було слухатися Феї?
Хоч не мед життя - вона терпляча!
Ой ці ночі в пахощах лілейних...
- Ти ж бо сильна! А такі не плачуть...

У бою, без сумнівів і страху,
Лицар сміливішим був за лева.
Полонивши серце бідолахи,
Утекла майбутня королева,
Без якої білий світ не милий,
Без якої згасли в небі зорі.
Полетів шаленець, мов на крилах,
Переплив зо три глибоких моря.
Заблукавши в непролазних нетрях,
Де нема ні правди, ні закону,
Полював на велетенських вепрів,
Майже рік прожив без інтернету,
Голови стинаючи драконам.

Втім і розшукав, і одружився,
Бо сюжет у казки романтичний:
Про кохання, Попелюшку, Принца
І про кришталеві черевички.
Заздрісники довго пліткували:
- Чари, не інакше! Сміх та й годі!
Зміями отруйними сичали:
- Знову розум підкорився вроді?!

Справді, незбагненна таємниця!
Так розташувалися планети?
Вгледіти принцесу у служниці
Здатні лиш закохані й поети.
Дарма, що в мозолях рученята,
Руки милих - крила лебедині.
Головне - не зовнішність, дівчата.
Важить більше те, що всередині.

                        І
Вірують люди у міфи, завіти
і неминучий один епілог,
поки існує на білому світі
істина Слова по імені – Бог.

Знаємо Духа. Чекаємо Сина.
Вільні у виборі ідола зла –
ліпимо глину. Ідемо у глину.
Маса велика. А сила – мала.

Пізно доходить, із ким по дорозі.
Дуже розумні, та заднім умом,
а насолили – йдемо напролом.

Поки народ почиває у Бозі,
підстерігає на кожному розі
мафія партії із батогом.

                        ІІ
Ми на землі – на своїй! – споконвіку
і на сторожі із давніх давен
пережили не одного владику
іноязиких і диких племен.

Та метастази пускає короста,
що завелась ще на княжій горі.
Братія вуличного відморозка
має і нині свої пазурі.

Ірод і досі ще діє підпільно:
іго церковне, солодка яса,
ниці раби і колонія підла –
п'ята колона скаженого пса.

Ідеологію ...комуністичну
опанували мої вороги –
нищити націю. Всю. До ноги.

Та надолужує силу і масу
нація духу критичного часу
і додає до снаги і ваги.

Маємо вже і дорогу єдину,
і у душі золоту середину,
то й не хитає туди і сюди.

Ще нагадаємо світу билини
протистояння Руси-України
і золотого кощія орди.

                        ІІІ
На подвиги великі і малі
ідуть ті самі, що ішли й раніше.
А решта – і не кращі, і не гірші:
тузи і кавалери..., королі...

Ми відбули своє на цій землі.
Чому його відбути мають інші?

                              10.06.2017

Вже минули осінь і зима,
І весна розтала сумовита.
Чом же досі холодок пройма?
А де літо-літо? А де літо?

Павутиння, тополиний пух,
Парашут кульбаби – у кульбітах.
Хмари погляд мов свинцем напух…
А де літо-літо? А де літо?

Он світило сонячне встає,
Скільки небо буде сльози лити?
Де кохання ділося моє?
А де літо-літо? А де літо?

Чую здалеку твоє тепло,
Сповнююся силою джигіта.
Вже слова усі в одне злило –
А де літо-літо? Аделіто?

Хмарний погляд проясни-но мій,
Хоче сонцем палко пломеніти.
Ти мене збагни і зрозумій,
Аделіто-літо, Аделіто!

Не торкнусь твого ніколи дна,
Степовичко, галицька кобіто!
У тобі – одвічна таїна –
Аделіто-літо, Аделіто!

Ще мій шал ясним вогнем живий –
У твоїх обіймах спопеліти,
Ти мене коханням оповий,
Аделіто-літо, Аделіто!

7.06.7525 (Від Трипілля) (2017)

На пішохідній доріжці стрілись ми раннього ранку.
На прив’язі він біг попереду хазяїна.
І раптом, наче вкопаний, спинивсь переді мною
І пильно так, по-людськи начебто на мене глянув.
Хвилина, друга, а він усе дививсь.
Погляд карих очей його непросто витримать було.
«Ходімо!- сказав хазяїн і за пасок дьорнув.
Пес неохоче зробив крок, прощально на мене глянув,
На подив хазяїна заскавучав і знехотя подріботів.
Може, намірявсь сказать щось на прощання?..
... Про реінкарнацію подумав я тоді без скепсису.

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

Воно в своїх очах величне,
бундючність з нього так і пре.
Для нього їсти – справа звична,
все чавка, смокче, топче, жре…

Йому все мало, очі б їли,
коли руками не сягне.
Таке наїло вже барило,
що землю під ногами гне.

Воно повчає всіх без міри,
все зауважує, корить…
В непогрішимість свою вірить
не полишає ні на мить.

У кожного в житті нерідко
своє стрічається воно.
Таких торкатись навіть бридко,
воно було і є лайно.

02.06.2017

Весь світ сьогодні одягає вишиванку,
йому ж сомбреро й сарі подавай.
Це що, чергова звичка, забаганка,
чи переситились своїм, дідівським вкрай?

Не так давно самих себе ж боялись,
хто б знав, що нас чатує знов війна!
На рідній мові розмовлять стидались –
тепер гіркі плоди смакуємо сповна!

Дивіться люди, знову б не загратись
і не отримати новий голодомор.
Ще треба з Кримом і Донбасом розібратись,
та жалісливців вже лунає хор.

Одним набридли рідні вишиванки,
а інших нудить вже від шаровар.
Кричать „Амінь“ панове і панянки,
бо лицемірство зараз вже товар.

Сказав і свого слова не порушу,
хоча подібні й не по серцю мені чвари.
Погляньте пильно кожен собі в душу –
народ ми вільний чи овець отара?!

08.05.2017

Наберися тепла від мене,
від моєї руки зігрійся,
хай воно протече по венах
аж у душу допоки вінця.

Зігрівайся… ділюся, щиро
сим теплом - протікає мною.
Хоч надворі дощить і сиро,
все минеться само собою...

Перебуде. Ніщо не вічне.
Знаю хибу - болять утрати
і стискають вузли кармічні -
що ні втяти, ні розв’язати,

відболіти лише по силі.
І нести, поки стежка в’ється...
Поміж літа - морози білі?
Наберися тепла від серця...

Тануть у роті грушкИ жовтобокі,
Злизує краплі верткий язичок.
Але побачило капосне око -
Глипа на мене товстий черв'ячок.

Всьорбують щоки у шлунок нектари.
М'якуш гризе, наче теща зятька.
Тут його хата, клозет, будуари,
Я ж в його дім устромив п'ятака.

Дати потомство однині не зможе,
Трупик мурахи затягнуть у ніч.
Мабуть, дарма я його потривожив,
Хочу відгризти макітру із пліч.

Він же маленьке, невинне створіння,
Я проти нього - коллос, Гуллівер.
Жити в плодах - не червова провина.
Я ж їх точу, наче дуба бобер.

Хрумати буду я грушками нОвими,
Нащо мені хробаки та кліщі?
Злочина скоєно. Хату зруйновано.
Кину недогризок геть у кущі.

09.06.2017р.

Слова любові
падали в траву,-
нестримний
полохливий табунець...

- Ти як?
- Хворію, зцілююсь, живу.
Бува, творю й руйную нанівець.
Дволика, кажеш, -
справді, не свята.

Куди ж ти, впертий,
знов за мною йдеш?
А там, в траві, дивись,
щось пророста:
чи давній сум,
чи блиск нових пожеж..

2017

Останній час кричить нарід завзято –
нардепам треба дати автомати.
Як не хотять нормально працювати –
нехай ідуть Вітчизну захищати!

Побійтесь Бога, людоньки, а то
ви з глузду з’їхали чи дурману об’їлись…
Коли їх обирали, ледь не бились –
тепер же всіх відправити в АТО?!
Екзамен цей не пройде з них ніхто!

Та вже, як вам набридли депутати,
не треба їм давати автомати.
Згадать достатньо сталінські штрафбати –
на кожного з них вистачить лопати.

Та й це не все – ще треба потрудитись,
щоб крутії ті не зуміли змитись,
а тому смертоносні їм лопати
до рук колючим дротом слід в’язати!

Щоб вже коли таки підуть до бою,
ніхто із них не позбавлявся зброї,
не спокусивсь лягти десь в оборону,
ну, а тим більше, здатись до полону!

А на чолі того численного загону
не треба ставити якогось вітрогона,
бо командир повинен бути не Х@йло,
а наш гівнокомандувач Брехло!

Боюсь, що в цій війні не виживе ніхто,
як той загін ми не відправим до АТО!

08.06.2017

(пісня)

Ой, лебідонько-лебідко,
Щось тебе давно не видко,
Гордий лебідь плава сам,
Засмучений одинак.

Тобі крилонька підбили
І ти вибилася з сили,
Гоїш рани ти криваві
У "хвості" ставка в заплаві.

Він тебе оберігає
І нікого не пускає,
То ж одужуй же скоріше,
Йому стане веселіше.

Ой, лебідонько біленька,
Крила розправляй швиденько,
Ще літатимете в парі
Ген високо аж за хмари.

2017 р.

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заргав.

І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні,
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж, барвінку килимом-травою,
Хай про тебе пісня лине ще одна.

2017 р.

Коли ти звикаєш до її тіла,
Сприймаєш як рідне її волосся,
Здається, все менше стає діла
До того, що справді не відбулося.

Що жив і помреш ти не так, як треба,
Що мрію свою поховав назавше,
Що ти півшляху не дійшов до неба.
І вже не дійдеш.
Її не пізнавши.

Вже на левадах срібно дзвонять коси,
Пахтить довкіл прив'ялена трава.
Цибатий бусел в дзьобі воду носить
Та бусликів маленьких напува.
А ті кумедно крилами лопочуть
І нетерпляче скачуть у гнізді.
По всьому видно - теж злетіти хочуть,
От тільки крила надто молоді!
Отож батьки й стараються нівроку,
То їстоньки, то питоньки несуть,
А на вербі стривожені сороки
Кота рудого стрекотом пасуть.
Шуліка висне ген, у піднебессі,
Полюючи на здобич з висоти,
Аж каченята на ставковім плесі
Лякливо запливли в очерети...
Хлюпочеться струмок у верболозі,
Грайливо хвилька хвильку доганя;
Буланий кінь пасеться при дорозі -
Якраз хвилина вільна є в коня!
Приліг і я на свіжому покосі -
Нехай рука спочине від коси.
Чогось мені, залюбленому в осінь,
Так забажалось літньої краси,
Так закортіло райдуги і зливи
І хвиль зелених в пахолоті трав.
Тоді б я став на всі віки щасливий
За світ оцей,що сам його обрав!
26.11.2007р.

У лексиконі перше слова - "дай".
Коли ж дають, бурмоче, що замало.
Чужий до рота пхає коровай,
Глитає до горлА халявне сало.

Кишені бабці патрає онук
Аби поласувати самогоном.
Вона ж сапу не випускає з рук,
І кров шугає у старечих скронях.

Бажає доня нові чобітки -
Віддала мама місячну зарплату.
Її цікавлять тільки парубки -
Нехай кайлує по неділях тато.

Узяв кредит синок. Ввійшов у раж,
Віддав квартиру неньки у заставу.
Змінився кардинально антураж:
Була софа - тепер вокзальна лава.

Зросли байдужі доньки та сини,
Крадуть у себе, коли є нагода.
Жалю не відчувають і вини -
У цьому віці споживацька мода.

Можливо, винуваті і батьки -
Не стачило на виховання часу.
І виросли із діток гівнюки,
Не на своє облизуються ласо.

У хаті чути грюкіт і матюк,
Сердитий голос розмовляє басом.
То знову йде знервований онук
У бабці випорожнювати касу.

08.06.2017 р.

В спідничці джинсовій, у кофтинці з візерунками
Вистрибує малятко на колінах маминих
І тягнеться до всіх сусідів рученятками.
Мов на виставу, задивились ми і беремо в ній участь.
Не зуздривсь, як малятко притулилось щічкою до мене.
Од несподіванки і насолоди склепив повіки й думаю:
«Та це ж третє тисячоліття надійшло майже впритул!..»
Розумію, що цілунок цей – тільки інстинкт:
Дотиком, смаком, голосом, болем, плачем і сміхом
Дитятко відкрива для себе непізнаний поки що цей світ.
І все ж начебто вочевидь наблизилось майбутнє.

Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б'ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.

Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.

І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?

А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?

А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.

Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...

7.05.2017 р.

Вночі, коли засне тривога,
І місто гасне у імлі –
О, скільки музики у бога,
Які ж то звуки на землі!

І що мені життєві грози,
Коли розквітла ти мені!
Чого людські вартують сльози
На тлі призахідних вогнів!

Прийми, Володарко всесвітня,
Крізь кров, крізь муки, крізь гроби –
Жагучий кубок заповітний
Від недостойного з рабів!

Я далеко кудись утечу,
Бо до тебе дороги не маю.
Може я не насправді живу,
А тебе взагалі ще не знаю.
Може ти лиш моє почуття ,
Біль і виклик лихої тривоги.
Я б за тебе життя віддала,
Та напевно в нас різні дороги.
Що ведуть мов за руку кудись,
Де за хмарами сонце зникає.
Може я не живу взагалі,
А життя моє марно минає.
Ти уже не зустрінеш мене,
Бо вже пізно і часу не має.
Не було ні тебе ні мене,
Хто ми звідки?
Ніхто це не знає.
Те , що трапилось з нами видіння,
І кохання уже не існує.
Зрозумій , що мене вже не має,
Бо мій образ ніхто не змалює!
2011 рік

Дивилась в небо та молила Бога,
І в церкві свічку запалила.
То проклинала все на світі,
А після як вовчиця вила.
Змарніла мати біля сина ,
Схилила голову в труну.
Навіщо ж ти пішов єдиний,
На тую клятую війну?
Чому мовчиш , ти чуєш кличуть,
Тебе героєм як хотів.
Твій шлях троянди покривають,
Дали не мало орденів.
Ось обіцяли гроші сину,
І співчувають нам батькам!
А я ніяк не зрозумію,
Як можна жити тим катам?
Вони продавши все на світі,
Плюють народу у лице.
О Боже праведний, єдиний,
Коли вже ти припиниш це.
За защо нам це все за защо,
Скажи , а може чим згрішила?
Учора владу вибирала,
Сьогодні хоронила сина.
Рідненький знаєш ти відомий,
Про тебе всі в країні знають.
Чому нема мого синочка,
Коли герої не вмирають?

2016 рік

Рішення рішенню – ворог.
Думати ниньки – зась.
Сказано – дертися вгору...
Сміло в казан залазь...

Знишкли в барханах предтечі.
Хтось асфальтує глузд...
Оху старому на плечі -
Сотня нових облуд.

Жертвенні агнці... хлопці...
Єву сповідує змій.
Тьменна модерних опцій.
Вервиці веремій.

Ідоли.
Левіафани.
Знати б ще мову чужу...
Правнукам Гудеріана
"Гуд" на межі не скажу.

Діда мойого кровиця –
Маківка... полинець.
Зречення воїнів – нице –
Тих, що ставали на герць.

Хто переправить нас, Боже,
В обітований край?
Шанці.
Доктрини.
Ньюложі.
Ера тату-тавра.


2017

Кожен має свій вир і вершину,
є у всякого звір* і гора.
У одних усього в три аршина,
в інших – з пік, ніби чорна діра…

Кожен сам обирає дорогу,
що його поведе в майбуття.
А яка вона буде, лиш Богу
те відомо – таке в нас життя…

Та чим вище залазиш нагору,
тим загроза упасти росте,
тим невпинно густішає морок
і все далі летіти у степ…

07.06.2017

* Звір 2, звору, ізвір, ізвору, чол., діал. яр. http://sum.in.ua/s/zvir .

Боже, бережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Україну!

Боже, дай їм сили і укрий
од негод і куль, російських градів,
святводою рани їм омий,
нечестивців спопели і гадів.

Господи, дай мудрості і сил
хлопцям, що боронять Батьківщину.
Жителі численних міст і сіл
моляться за вас і Україну.