Ввійти в астрал? Згубитись у нірвані?
Не бачити, не чути, заніміти,
перетворитись в незворушний камінь,
посеред ненажерливих термітів?

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани?
Так, над усе – лишатися собою,
бо всі ми камінці у кладці Храму…

І кожен з нас – бруківка із Майдану,
розколота, обвуглена цеглина
на блокпосту рубіжного кургану…
Такий накал, що і німе каміння

заворушилося і сотенноголосо
волає: «Схаменіться, браття-люде!
Допоки крові?… і причинні-босі?..
і сироти?... і посмішки Іуди

з білбордів, із листівок, із екранів?
З-за пазухи у жменю прохачеві
допоки замість паляниці камінь
і темінь в душах, мов у риби в чреві?!..»

Новітня ера наднових героїв –
каменярів народної держави –
солдатів, волонтерів – одностроєм
ідуть! Йдемо! І не спинити лави!...

ой жовнірики мої
зелен-свити
море квітів море їх
ран у світу

море спалених доріг
не злічити
ой жовнірики мої
де ви діти

стихло серце у боях
тиша мліє
лине в пісні солов'я
душу гріє

на пагонах спить зоря
сніг на віях
храми у свічах горять
дзвони сіють

дзвони сіють імена
незабутні
проростає глибина
в Божій студні

скільки тої глибини
світу треба
від війни і до війни
клаптик неба

ой жовнірики мої
кожен воїн
що за правдою стоїть
серце гоїть

де надії по краї
болю вилив
ой жовнірики мої
де ви милі

4 Березня, 2016

відносно але цікаво
думок перелітний щебет
чи випито рань чи каву
чи просто налито неба

в дощівку зоря упала
хвилюється перед Богом
чи вітер в дощі приспали
дороги й поріг знемоги

леліє солодкий подих
кульбабові парасолі
чи осінь майструє сходи
для першого кроку долі

насвистує хто важливо
чи птаха яка чи куля
чи може крадеться злива
розхристана і нечула

хрести від руки на карті
обози розбиті світом
а може то смерті жарти
і гинуть в окопах діти

і дим із руїн змією
ковтає нетлінь запеклу
чи може то над землею
не рай проліта а пекло

і мати прозора квітка
ні сліз ані слів лиш очі
чи сонце заходить рідко
чи серцем до сина хоче

2 Березня, 2016

Ніч ховається за ранок –
ось і день новий настав
і вуаллю із туману
опускається на став.
Трави, росами умиті,
день доводять до пуття,
час, пресований у миті,
випромінює життя.
А на обрії – о диво –
сяйво ранішніх заграв.
Потягнувся день сонливо
і на повну міць заграв.
Просинь неба ізвисока
оглядає білий день
і про синь моргає оком,
що за хмарами гряде.
Хтóзна, чи згодяться хмари
небо вимити до дна,
а чи, може, грім ушкварить
й знахабніє дощ – хто зна?
Не злякати нас дощами
(не боялися ж зими),
думає, що кине камінь
в нашу грядку дощ – а ми
будем скиглити, що нежить
подолає нас умить? –
У суху пірнем одежу:
більше нежитю – не жить

Не втрачаймо ж бо довіри
до багатства мовних плес:
вчімося, вилазьмо з шкіри
і – до віри у прогрес!

01.02.2017

Блукаю, де блукав завжди
Цим спогадом, що в млі зникає...
Тікаю, як тікав, туди,
Де на цих струнах вітер грає…

Де кольорово мріють сни,
Я чую шепіт вітру знову –
Крізь ніжний гомін тишини
Там ллється музика казкова.

Осінь, 2004 р.

***
БИТА ДОРОГА ЛЯГАЄ ПІДКОВОЮ
ТІНЯМИ МАНТІЇ ГРИВИ ЗИМОВОЇ
У НЕОСІДЛАНОГО КОНЯ
БУЙНОГО ВІТРУ І МАГІЇ ЧОРНОЇ
У ЗАМЕТІЛІ УБРАНІЙ ПОПОНОЮ
МИРНОГО ДІЯМИ ОБРІЮ ДНЯ
І СИЛУЕТОМ ЗОРІ ВЕЧОРОВОЇ
НЕОПАЛИМОЇ В БІЛОМУ ПОЛУМ'Ї
………………………………..
поки зі сходу не йде кацапня

***
ЛЮБО І ДОРОГО
ДИХАТИ ПОРОХОМ
ДИМУ ВІТЧИЗНИ КОЛИ ЗАМЕТУТЬ
СИВІ МЕТЕЛИЦІ
ВІЙНИ-ХУРДЕЛИЦІ
……………………………..
поки зі сходу кацапи підуть.

***
БУДЕ СІЯ́ТИ І НАМ ПОМАГАТИ
ЗОЛОТО НЕБА І ТЛО ГОЛУБЕ
ВІТЕР ЗАВІЄ ЗИМА ЗАГРЕБЕ
І ДВОГОЛОВИЙ НЕ БУДЕ ЛІТАТИ
Є КОМУ ВИМЕСТИ ЖОВТУ ПАЛАТУ
…………………………….
тільки-но путя удавить себе.

***
ВИЮТЬ СНАРЯДИ
ЛІТАЮТЬ РАКЕТИ
ТРУПІВ УЖЕ НЕ РАХУЄ ВІЙНА
ЦИВІЛІЗАЦІЯ! ПІВНІ ПЛАНЕТИ
ЛИСІ ЧУБАТІ ПАКУЮТЬ ГАЛЕТИ
…………………………….
поки на раші зимує весна.

               02.2017

Будемо ми колишні,
Будемо ми чужі.
Цвітом заплачуть вишні,
Звіються міражі.

Будуть чужі оселі,
Будуть чужі міста.
Висушить, мов пустелю.
Душі нам німота.

Не позостане знаку,
Зарубок чи слідів
І не буде ніяких,
Навіть гірких плодів.

Вигасне шал емоцій
Вигасне… І мине.
Тільки іскринка в оці
Інколи спалахне.

***
таврований довічним вигнанням
безмовно гнаний голосу данням
я – Вічним Жидом горнім пілігримом
упав у тебе, мій Єрусалиме…
знов розітнувшись на твоїх гробах
в пил розсипався на твоїх горбах…
із пороху – стенався в плоті страх
творящим словом вічного ruah …
кричав тобі своє «не я! не я!
я – неміч… подивись, душа моя
безцільна… безнадійна мов броня
кривавих сліз моїх… о ні! не я… не я…
не я!..» мій вічний Храм… з таким трудом
я зміг не оглянутись на Содом
я знову над розореним гніздом…
я знову
сам один
перед судом…
***
відкинутими часом манівцями
коріннями у вічності без дна
до мене прихилившись камінцями
про юний Храм заплакала Стіна…
і тихий ледь відчутний голос Бога
шептав Ім’я повіривши мені
в приречення моє до діалогу
у моє серце в чистому вогні…
***
Твоє в мені – увись!
моє – кудись… і щезло…
я – пролетівши крізь
переступивши через
глухі пороги догм
курильниці кумирів –
в ім’я таємне – Бог –
в німе похмілля миру…
***
біль сирітства реве пророками…
звіра загнаність… одинокими
всі підуть… свої рани ятрячи
і не чуючи… і не бачачи…
за серпневими зорепадами
тишину вбивати тирадами
ради декількох звуків Імені…
я життя на Ім’я це виміняв…
***
на протязі холодних полюсів
мене залишило збентеження часів…
заброджене вино… завершення молитви…
архіви створені… сувої перевиті…
скотилась мова у тлумачення закону…
у мовлення… у труби Єрихону…
всі тексти
всіх часів
у тиші і безпеці
Бог ревно береже в своїй бібліотеці…
_____________
ruah (давньоєвр.) – у Книзі Буття – дух, дихання, Дух Божий, котрого Яхве вдихнув у Адама.

В кав’ярні, у барі дими -- від зими до зими,
Сховати людей і обкурену суть не воліють.
Навколо настійні «налий», « заплати» і «візьми»
Плекають постійну покору зеленому змію.

Мене і багатство моє не представить капшук.
Принука домислити давні притлумлені думи.
Ну хто я тепер -- волинянин, чи то поліщук?
Гублюся, як віхтик, у цьому незручному тлумі.

Нечувана дума качино підсіла за стіл,
А я cподівався, що це козачисько Голота…
Ну, пий-упивайся, напомацки міцності стін
Радій і вклоняйся. А біди народу – гидота.

Не радість, а згуба печалить мене одного:
Голота ота – у краватці, фірмовій білизні.
А кров не гуде – це практично для часу мого.
Яка ж бо наруга панує, кавує, кайфує – ого!
Всебічна ганьба, голизна і прихована тризна.

2.
Недоброю звісткою двері до виходу звуть.
Немов у метро: там підземне повітрячко грає.
До сауни відьма на шпильках окреслила путь,
А я ще не п’яний; мене заохочує раєм.

Цього не потрібно. Бажається дотик руки,
Отой елегійний, якого отримано в танцях,
А бачу – здивовані брови, гарячі шовки
І сонми дівуль, що додому розходяться вранці.

Постава відверта. Це має валютну ціну.
І дешево, курям на сміх, окільцьовані пальці.
Сюди я себе та ідею приніс осяйну --
А в лярви щелепа відвисла, як в неандертальця.

Я пекло побачив? Воно проминуло. Прожив.
А йшов до кав’ярні, не маючи задньої думки.
Та кров запеклася гарячих поєднаних жил –
Мене й України. Невчасні хиткі облаштунки…


Я думав : попереду тільки дорога пряма,
Та в ній і кав’ярня – суцільна проблема, пітьма.
Ніяк не надійні оспівані далі манливі.
І добре, що ясно: назад повертання нема,
І знову іти невідомо куди – неможливо.

Срібні пальці дощу
обнімають за плечі
парасолю мою
у веселих тонах.
Акцентую важливе,
заношую речі -
до дірок у свідомості
і почуттях.

Так замріяно вітер
куйовдить волосся,
де краплина дощу,
мов тіара сія.
...І танцює душа,
задоволена й боса,
на травичці рясній
в Єлисейських полях.

2017

Заморожена ярість. В чорних вирвах зима.
За туманами поле і просвіту нема.
І життя не блефує – тихий день в стороні,
зі світанку й до рання не вщухають огні.
Чорна стужа липуча. Чи то кров, чи мороз,
але надто їдуче, але дуже всерйоз.
З того боку безумці і дилема одна:
мир заради омани чи ілюзій війна.
Навпіл долі і люди. На межі двох епох –
не віки сивочолі, а убивчий молох…

- Хай гаразди ведуться усякчас в кожен дім!
Ідол миру сміється: хай поб’є усе грім!
Всепогодні умови – шаленіє війна,
і копає могили уже третя зима…

03.02.2017

Я радий, що ти згадала
Про те, що єднало раніш, –
Що в Києві й за Уралом
І біди, і радощі ті ж.
Приємно, що ти відучора
Нарешті лякаєшся теж,
Що стогони болю і горя
Зникають у нетрях мереж.
Як сумно і радісно чути
Таке довгождане “прости”, –
І знать, що омани отруту
Бездумно не випила ти...
02.02.17

Полюби мене знову, кохана,
Відречись від огуди й журби,
Хай на серці затягнеться рана,
Полюби, полюби, полюби.

Полюби мене знову - до болю,
До тремтіння щемливого рук.
Я страждання твої обезболю,
В білі шати я сум уберу.

Полюби мене знову… Як пісня –
Хай життя наше лине в світи,
Хай веселка у небі повисне –
О світи мені, сонце, світи!

Полюби мене знов. Хай зігріє
Нас повітря жагуче весни.
О прилинь, о прийди, наче мрія,
Наче казка - в мої віщі сни.

24.01.7520 р. (Від Трипілля) (2013)

І мелодії-хвилі ваби
перено́сили знов до книги -
до подушки найкраще книга
на продавленім ліжка дні,
і нехай там про вищі сили,
та ніхто не цурався втіхи -
у любовних обіймах краще,
ніж у Ветхій повік порі.

І у чарах не потонути,
хоч і сім раз по сім на тиждень,
або раз, та ніхто не зможе,
то Ніхто і не супив брів.
та чи Він лаштував усе те,
і земних не минав наближень,
тільки ангели Божі знали,
але хто би їх розумів?

Тож не каюсь, тому й не каюсь,
бо, і зрештою, скільки можна?!
Хто й для чого тоді ту книгу
про одне й те саме писав,
не сказавши ні разу фразу:
«тільки жінка безмежна, кожна.
І коли ти вже в ній і з нею -
це найвище з духовних справ!»?

Як у слабого, мені ломить усе тіло…
тремчу… палаю, мов з гарячки…
хтиво жадаю…



Аби ти знову пригорнув мене до себе,
щоб цілував нестримно мою шию,
щоби ласкав по спині… зверху… вниз…


Хворію по тобі, за твоїм духом,
за запахом, за поглядом, за словом…


Не в силі… сумувати за тобою…
помираю… без ласки, без твоїх обійм…
і без турботи, без любові, без жадання…


бажаю… хочу… я волію опинитись в тобі…
Візьми ж мене… з собою… у наш рай.



29.01.2017 року

Не суддя ти мені, не Бог,
І не совість і не покута...
З-поза мурів моїх тривог
Ллється щира твоя цикута.
Ллється хиба твоя за край
І тумани лягають певно.
Не питай мене, не питай.
Все даремно... Усе даремно.

Розгубилися всі думки,
Блудять сироти попідтинню.
Кліпне день і стече в роки.
Промайне десь у згадці тінню
І розтане... Бо ти - не Бог.
Не розгойдуй у серці смуту.
Понад мурами всіх тривог
Лиш любові свята покута.

2017

Вона носила вірші між думок...
Їх пагони, мов проліски з під снігу
тягнулися до неба, до зірок,
сердець людських, проталюючи кригу.

Вона носила світло поміж брів...
Його проміння пестило зіниці
зустрічних віч і лагідно зорів
ласкавий усміх збайдужілим лицям.

Вона тулила сяйво до грудей....
Плекала, мов жарину в серці ватри.
Калічилась прорізами ідей...
Чужих ідей, що вилися, як мантри

довкіл її чутливого єства,
довкруж її щемливої незгоди
молитись не до Бога - божества
наскрізної фальшивої породи.

Вона носила втишену печаль...
Тавро на серці стигло полиново.
На помежів'ї снів тужив скрипаль
та инеєм обтрушувалось слово...

2017

Оця біда, війни криваве лихо,
а чи звитягу принесе у дім?
Лиш дзвони б'ють: набатом, рівно, тихо
у ріднім краї, може, і в чужім…
Не розумію марення людського –
шукати долю дикої орди
і плюндрувати єдності дорогу,
щоб повернути, дідько зна куди…
В минувшину, ілюзію, оману?
У сите стійло з куснем ковбаси?
Чи спокусились за чужим парканом
на сучі брехи, луди голоси?
Тепер війна із Богом і собою
за Руський мир, в якому суть живих –
це вічний зов над лютою юрбою
ділити світ на наших і чужих…

02.02.2017

Люди б’ються за міфи, ідеї, фантоми,
за портрет у піску на краю океану,
за уроки пори початкової школи,
за ведучу, від штучного пафосу п’яну,
за слова мерехтливі – «велика», «культура»,
що забилися в пам’ять твердіш «отченашу»,
так, що пружиться зверхності мускулатура,
і душа поривається в бій рукопашний.

Люди йдуть убивати за гордості рану,
за навіяну пам’ять уявної слави,
за напій одурманливий самообману,
маячливий делірій сліпої розправи,
за відлуння книжок, недочитаних змалку
(а дочитані – з пам’яті стерті, забуті),
і за те, щоб віддати себе до останку
добровільно незрячій, розбурханій люті.

Люди прірви розхитують в древніх глибинах,
давні струпи зривають, горять в лихоманці,
у чужих – власну хитрість ховають – провинах
і втрачають себе в макабричному танці.

2017

Загублена у всесвіті печалі.
Забута у словах, що відянчали.
На заході ожинового літа -
маленький віхоть сонячного світла.

Та не питай, не розтривожуй ночі!
Зірки до сповідання неохочі.
Із небом розстаються у мовчанні -
безвільному, самотньому згорянні.

І я колись безвільністю згоріла
десь на межі потуг душі і тіла,
у всесвіті печалі загубилась,
а відшукати слід назад уже несила...

31.07.13 р.

Збережи свою душу в обіймах розпусти,
Не ганьби свою честь задля миті розваг.
В галасливих палацах, на ложі Прокруста
Хай прикриє тебе розшматований стяг.

Україно моя, кароока коханко,
Не для сліз тобі стрічку у коси вплели.
Пригорталася серцем, чекала до ранку,
Коли вийде Тарас на круті береги.

Обступили у похоті бісові діти,
Зазирають за пазуху, рвуть подоли.
Скільки будеш зневагу до себе терпіти?
А гріхів не замолиш – і ти не моли.

Україно моя, пригорнусь – не злукавлю:
Ти намріяна світом безмежних ланів.
В незгасимій любові благаю і славлю, –
Не ганьби свою честь перед честю батьків.

Нема надій і віри вже нема
Що згине враз війна, неначе буря, –
Вона повзе Донбасом, як чума
Несамовита, нагла і понура.
Реве біда над попелом степів
І “Градами” викопує могили
Усім, хто воювати не хотів
І тим, кого спиняли й не спинили.
Яка розрада в горі та чому
На це не мають відповіді люди
Окрадені та скривджені в Криму,
Ошукані та змучені повсюди?..
О, Господи, загинути не дай
Дурним навдивовижу власним дітям, –
Адже погублять розбратом наш край,
Такий чудовий у жорстокім світі.
01.02.17

І
Буремний схід стужавів, посивів,
На териконах ранами садніє.
Нестерпний біль сльозами матерів
У чорних домовинах безнадії.
Де правда, де – олжа… Як розсудить?
Ти на чиєму боці, любий сину?
Чи поховатися у норах від біди,
Чи мужньо боронити Батьківщину?

Приспів
Молися за країну, сину!
Славетну, вільну, хлібосільну,
Миролюбиву, життєдайну,
За рідну землю Богом дану.
Своїх дітей, онуків, сину,
Навчи любити Батьківщину.
Хай буде шаною в родині
Одвічне: «Слава Україні!»

ІІ
Гуртуймося, брати, пліч-о-пліч ми,
Бо сила духу в єдності й любові.
Нам розбрату не треба ми за мир!
За чисте небо, зорі світанкові.
Збудуємо вселенський Божий храм
У кожнім домі, в кожнім серці, сину!
Ніколи не дозволим ворогам
Перетворити край наш на руїну!


2016р.

Прощально січень паркові стежини
висріблює перлинками зими,
а лютий пуховì свої перини
гаптує білоцвіттям сніговим.
І морозець ще завдає мороки:
носи щипає й вуха не щадить,
як візажист, рум’янить щедро щоки,
й за комір шугане вряди-годи.

Сніжи, зимо!
Завією урвися на манеж.
Морозь, зимо!
Ще в силі захурделити – еге ж!

Суперниця-весна на півдорозі
Виборсується вміло з кучугур,
Зима, засівши у своїй облозі,
Не хоче залишатися в боргу:
Останній шанс-надія – місяць лютий
Стає на оборону рубежів…
Дрімає парк, іще морозом скутий,
У кроці до зимової межі.

Морозь, зимо!
І пильно за суперницею стеж.
Гуляй, зимо!
Ще трішки погуляєш і гайнеш.

Володарка-зима – хоч не охоче –
таки вчуває подихи весни:
і дні уперто непідвладні ночі,
й природа досипа зимові сни.
А парк, увитий сніжною габою,
ачей, лише вимріює весну…
Моє ж єство брунькується весною
і тане, утікаючи зі сну…

Гуляй, зимо!
Сніжинок на прощання намереж.
Прощай, зимо!
Рушає у дорогу твій кортеж.

29.01.2012 (31.01.2017)

***
Ми – еліта? Паяци, та й годі,
у городі – чужа бузина.
І мені така сама ціна.
Але ми не ізгої народу.
Я хотів би робити погоду,
та погода – стихія дурна.

***
Одному все не обробити.
Безрукому найлегше жити.
І це не є його вина,
коли не має чим гордитись.
Але якщо на все годитись,
то це і вада головна.

***
Юрмою управляє тамада,
парафією – преса, Дума, влада.
Це – у Росії. А у нас – біда.
Немає меду і гірка кутя.
Обурює і правда, і неправда
про нашу владу і її вождя.

***
Не армія усьому голова,
і не герої вештають над нами,
і не юрма обрадує ділами.
Народне віче – ось та бойова
традиція і віра вікова,
що і веде, і сяє маяками.

***
Хто іде, той не має педалі,
хто не пише – читає моралі,
а буває інде навпаки.
Моралісти забули, таки, –
аморально ламати скрижалі,
до яких не приклали руки.

***
Що заслужили, те усі й «получимо».
Ви не шуміть, то ми і не озвучимо.
І не читайте, що дурний писав.
І не радійте, що кімвал гучав.
Самі себе обов'язками мучимо,
а їх на нас ніхто не покладав.

                              2017

У Чорному морі вода солона,
І я випускаю своїх акул,
А правда, вона така, не тоне,
А правда – вона виростає в тонну
З піщинки вибудує мур...

А правда лиш в тім,
Що я – не вдома
з тобою...
Й дім є не в тобі...
Акули – гнів на себе вдвоє...
Кого картатиму тоді?
Мене зїда помалу розпач,
Бо поруч з тим, кого не хочу,
Тримати в серці і руці...
Душі невидимі синці...

Для тебе я занадто гарна?
Занадто мудра і зухвала?
Поглянь – всередині дитя...
Розгублене, неначе здобич,
Ти не побачив іще досі?
А я – відчула смак життя
Із тим – хто пара і не пара,
І з ким ширяти любо в хмарах...
Різницю тямлю... досвід є...

І щось тихенько шепотало...
Краси і розуму замало...
Як не твоє – то не твоє...

Дивлюсь в глибоке Чорне море –
Вода бурхлива і солона,
І правду діти – хтозна де...
Як має бути – так і буде,
Хто зна, як краще,
Просто буду. Моє мене таки знайде!

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

* * *
Це небо таке високе,
а сходи такі круті.
Молитва – не караоке
і наміри – не путі…

* * *
Доля земна, як синус –
угору, узвишшя, спід.
Тіло людське на винос,
душу ведуть на звіт…

* * *
У поті чола, у поті…
Часу нема на сон.
Скніємо на роботі
Слово святе – закон…

* * *
Чомусь униз не треба сили –
закон тяжіння… чи жаги.
А щоб угору – де ті крила,
сріблясто-сяйні, без ваги?…

* * *
Прости, Спасителю, Іуді…
Він лиш на уділ Твій вказав
і сам себе у злій покуті
за срібло зради покарав…

* * *
- Я з ним не був, його не знаю
(скоріше вмру, а не зречусь).
Де кров тече уверх до раю,
я не боятися учусь…

* * *
За око – око, зуб за зуб.
Рука відплати утомилась.
Якби то згинув ярий згуб,
душа від крові би умилась…

01.02.2017

Яро, наче водоспад,
мчиться апарат мій над
річкою з неону
в таємничу зону.

Там, у краї дикому,
біля річки витоку,
дівчину й космічний скутер
загубив старий комп’ютер.

Що із нею, я не знаю:
дані з мережі збираю
низки зверхніх сателітів
на знервованій орбіті.

Випромінює в пітьму –
ще віток тому німу! –
і в неоновий потік
низка електронний крик.

Даль від покликів тісна:
– Таю! Тая! Таїна!!!
Та вщухають, як у штилі,
електромагнітні хвилі.

І антен потужних криця
нашу Таю-таємницю
не знаходить і не чує.
Мій двигун реве й злобує.

Мій двигун гуде, що треба
інше нам пізнання неба,
щоб ніколи не зникав
той, хто в небі заблукав.

Щоб любові виник витік
у пустелях аналітик,
бо в любові все, що є,
відображенням стає.

Й ним пов’язане з тобою…
Он, з неону піді мною,
постає зоря ясна.
Тая?! Тая… Таїна.

2017

Зізнатися хочу тобі у любові,
Моя Україно, матусе моя,
І як підібрати те правильне слово,
Щоб висловити всі свої почуття?

Тобі я поклястися хочу на вірність,
Бо віддане серце єдиній лишень,
Яка найдорожча, миліша, найближча,
Присвячувать вірші, співати пісень.

Для тебе, рідненька я не пошкодую
Ні сил, ні здоров"я, а ні життя.
Всією душею постійно з тобою,
Як ти розквітаєш, щаслива і я.

2016 р.

Ранок розплющив очі блакитні,
З сестрою-зорею вітатись хотів,
Та не вдається ніяк їм зустрітись,
Як він прокидається - нема її.

Коли світанок тихенько крадеться,
Згасає на небі ясна зоря.
Бо споконвіку уже так ведеться -
Усьому в природі своя є пора.

2017 р.

Вона сама спинилась біля мене
І дивно подивилася в мій бік, –
Немов якась знайома чи нужденна,
Чи та одна, що сниться з року в рік.
Вона стояла близько і мовчала,
Ніяковіючи від самоти, –
Гадаючи, що їй робити далі: –
Чекати ще або пора іти?
Замислена, розгублена, безвинна,
В наївності стурбованій своїй, –
Вона в очах розтоплювала синій
Мороз вогнями гаснучих надій.
Хотілося мені, щоб він розтанув,
Щоб не журилась жінка, як вдова, –
Щоб не барився жданий і жаданий,
Немов моя відрада чергова.
Безкрайня ніжність пульсувала в жінці,
А не шуміла буря грозова, –
Стояли двоє мовчки на зупинці,
Чекаючи на дії та слова…
31.01.17

Одні казали, що буде просто,
Незле і тихо.
Сніги небілі, відлуння, кості,
Всевольне лихо…

Стріляють в тіло – вбивають душі.
Де, воля, Боже?..
Безликі тіні у шкаралущі
І крик народжень…

Усе впереміш… Йдемо кудою?
Чи є? Чи бути?...
На місці топчуть помежи млою –
Сліпі манкурти.

Договорились? Печуть у грудях
Огні, омани.
Що далі буде?... окопи, груддя
І смерть за нами…

Божки бездушні десь на Мальдівах,
У злоті вілли…
Ти ще не вмерла, Враїно-Діво,
Від зайд зчорніла?

Господи! Прости мені вину,
Що я шлю їх на страшну війну!
Хлопчики, народжені у мирі,
Світосяйно вічні. Дай же сили!
Дай мені повірити, що нині
Це останні відлітають в ирій....

Вбивають кращих на війні і в тюрмах,
Дорогу стелють злодіям згори.
За вбитими синами сурмлять сурми,
І ангели злітають крізь вітри.

Заплаче небо гірко через хмари,
Засипле снігом кров чужа зима,
Поповняться їх зорями стожари.
А їх не буде, їх уже нема...

Хоч райдуги розквітне перевесло,
Коли настане сонячна весна.
Сини уже ніколи не воскреснуть...
То ще скількох їх забере війна?!
31.01.17

Полинна твоя доля материнська,
о земле, – цвіту праведних дітей
розвіяно по закутках чужинських.
Засмучене лице твоє святе.

Вони жили, твоєї ласки спраглі,
аж не спочив допоки їхній прах
у роттрдамах, мюнхенах і прагах*,
в заокеанських землях і світах.

А ти чекала, рідна, на ізгоїв.
У злуку щиро вірила … І днесь
з’єднався – вже навіки – із тобою
один із них – твій люблячий Олесь…

29.01.2017

Присвячується моєму братику...

Люлі-люленьки, нам Борисика
Заколисує сива вишенька.
Не натішились ясним сонечком,
Горе вдерлося у віконечко.
Рідну лялечку Бог у рай забрав,
Янгол матінці сльози витирав.
Люлі-люленьки, Боже борони…
Над могилкою чорні ворони.
В серці матері – туги віхола,
В грудях - молоко ще не висохло…

2016 р.

І потьмяніють білі орхідеї
на підвіконниках душі моєї,
бо сонце в кіптяві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась.

Безперестанку вперто воювати
за правди світло, і гучні дебати
ятрити знову й знову марно, марно...
Брехня живе безкарно.

Собі між люд насіює полови.
До дії дія і до слова слово.
І знов кайдани, знову чорні пута.
Не можу те збагнути.

Та хай! Усе... Маліє денна плата.
Відходжу геть від Юди і Пилата.
Відходжу в тінь - то їм таке здається.
А Сатана сміється.

І плаче янголик душі моєї -
тьмяніють онде білі орхідеї,
бо сонце в кіпятві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась.

28.01.17 р.

Життю жертовно,
а смерті – «хлібно»…

Волає Воля без-
вісно, утробно.

Душі невтішно.
Словам – безслівно.

Так Небу жалібно…
Так світу жлобно…

31.01.2017

Свято літа минає,
Сивина покриває
Роззолочені сльози
В журавлиних краях,
Що розсипались світом
Дорогим заповітом
Найсолодшого дива
У дзвінких ручаях.

Намалюй мені пісню
І осінню й непізню
У полях колосистих
Де співає душа...
Намалюю світанок,
Наш замріяний ганок,
Захід сонця багряний
У густих споришах.

Літо скоро минає,
Душу сум огортає
Пісня осені чиста
Ген за обрій летить
Ми з тобою навіки
Повноводнії ріки
І освячена вітром
Для нащадків блакить.

30.01.2017.

Я – непримітний подорожній, –
Мов каплю дощику в росі
Мене уздріти може кожний,
А розпізнати – не усі.
Я поміж вами, як стеблина,
Прим’ята іншими, в жмуті, –
І бранець ваш, і серцевина
В непереборній тісноті.
Але мене не поневолиш,
Сплетінням різним завдяки, –
Бо змалку втомою і болем
Щодня вимірюю роки.
Так живучи мовчазно в гущі
Вмовлянь, оман, подій, болінь, –
Я непримітним став живущим
У марнім шумі голосінь…
30.01.17

У небеса пішло сьогодні сім
Синів найкращих рідної держави.
Не маючи ні орденів, ні слави,
Пішли у вічність, не минули зим.

У душах владних, вдягнених в льоди,
Не защемлять серця. А де жалоба?
Вони самі не перехрестять лоба
І не приїдуть з Києва сюди.

Бо знають чітко - тут нема АТО,
А є війна, де убивають кулі,
І не поможуть у кишені дулі.
Тому на фронт не їде з них ніхто.
30.01.17

Пам'яті Андрія Кизило з Умані,
позивний «Орел»


І скільки вбитих упаде в безодню
Ніким неоголошених страждань?
Три роки від учора й досьогодні
Кривавляться сніги удень і в рань.

Літає "град" над кожним нашим сином,
Над батьком ще малесеньких дітей.
Тут захищають серцем Батьківщину,
Не думають про захист від смертей.

І звідусюди лиш одні загрози,
Нема хвилинки думати про сни.
А тут іще стоять такі морози,
Що навіть кров застигла від війни.

Та падають під кулями безвусі,
Не знані поцілунків юнаки.
І моляться за них батьки, матусі,
Горять по хатах зорями свічки...

Нема віійні кінця, не видно краю,
Де перемога стане на поріг?
Небесний Вседержителю, благаю,
Щоб мій народ найшвидше переміг!
30.01.17

Зливи...
кораблики...
віхоли... віяла...
нути...
Немає жаги.
Висох любисток.
А гречки ж насіяно...
Тицьнемо кущ шелюги.

Хай приживається,
Бростю зеленою
впевнює: вічна весна.
Глоба лякає
реформою енною.
Бачимо ритвини дна.

Темп ритенуто...
Позначення синім.
Випливли... Ноєва ніч.

Котимо зорі...
кавунчики...
дині...
в холод яруг-протиріч.

2017

Вечірня тиша задивилась в небо...
Там зорі мерехтливо гомонять:
- Невже душі народженій так треба
Відчути, зрозуміти тіла стать?
Навіщо дух, котрий у оболонці
Працює, ходить, спить, життям пливе
У брюках а чи, може, у сукенці...
Хіба для тіла там душа живе?
...а не суттєво! Хто я і для чого
Прийшовши на планету голубу
Всі здібності свої отут правдиво
Реалізую. Тільки не журбу
Сповідувать поміж людей ганебно,
Не плакать, не стогнати, не тужить
І для людей на радість-втіху бути,
Й для себе хоч би трішечки пожить.

29.01.2017.

Нічна западина. Сповільнення годин.
Душа теплішає у стані перемовин,
і крізь зірчастий, лунко вичищений комин
шукає зір когось у плетиві судин

святої тиші, що, мов виснажений птах,
злітає махом на земні затвердлі крихти,
на дні зіниць його гуляють жовті віхті,
і чорні крила спочивають на кущах.

Я міркувала – світ великий і чужий,
але в украдені нічні глухі години
замерзлим гостем він в оселю мою лине,
за день приборканий, з утоми півживий.

Я тереблю його, та носом він клює,
ми сидимо за ненакритими столами,
він вислуховує мої набридлі драми
або цікавість напівсонно удає.

2017

В судомах простору
народжені хвилини,
невпевнені в збереженні життя,
зливаються в речовини
                          краплини,
готуючи життя до відплиття
в історії ранковий океан,
в бурхливу даль пригодницьких історій.
І осідає космосу туман
на куполи земних обсерваторій,
в яких зненацька розуміє хтось,
що тут, внизу, стають туманом
                                  хмари.
Тож той, кому впізнати довелось
журбу падіння, зоряні байдари
здіймає курсом на архіпелаги
планет чужих, де часові моря
хвилюються думками, де наснаги
глибин шукають гострі якоря
речовини, де у фантазій вирі
історія втрачає безліч вад,
бо вічністю вже огортають хвилі,
уражений безмежжям, апарат.

2017

Розбентежились бентеги
Аж у жилах кров кипить,
Побентеженим сердегам
Вже не милий білий світ.
Розпечалились печалі,
Розжурилася жура.
Ці бентеги вже дістали,
Проганяти їх пора.

* * *

Який відсоток снігу в цім піску?
Ти – жертва ЖЕКів, зимо білотіла...
Якби не на короткім повідку –
ця юна хаскі в небо полетіла б!

Який відсоток зайвих серед нас?
Кого було б позбутися доцільно?
Ламають
керзачі дідівські
наст...
Тримаймося, мої дорогоцінні.

Кому ж перемагати, як не нам,
не надто ситим,
втім, і не примхливим!
Трива багатовимірна війна –
та віру й силу духу зберегли ми.

Немов дитина, пальцями – по склу
замерзлого тролейбуса.
Виводжу:
„Ламаймо наст. Лупаймо сю скалу.
Тримаймося,
мої
непереможні!”

У тлумі, шумі, гамі – драма,
а чи комедія життя?
Уїдлива до всього дама,
а чи веселощів дитя?

Буває, перша пустить сльози,
в журу сповиє кожен кут,
а іншій(сміх, вино і рози)
немає часу для покут.

Терплю обох, а що робити?
Це настроєве. В різний час
вони ідуть мене любити,
а я, виходить – ловелас…

2017