Надія завжди окриляє нас,
її ми відчуваємо турботу.
Вона потрібна кожен день і час –
як сон вночі чи крила для польоту.

Ті крила виростають не у всіх,
хоча літати мріє чи не кожний.
Злетіти – що ступити за поріг…
А далі полетіти ти спроможний?

Над долею полинути – це шик,
піднятись над химерою обставин!
Із того може вийти лише пшик,
коли пари́ти витримки не стане…

Ми часто проти совісті грішим,
землі тяжіння раптом подолавши,
але пусто́ти у своїй душі
заповнюємо, лиш на землю впавши!

Згадалась раптом ти мені,
І небеса оці холодні
Знов запалали, як вогні –
Жарини хмарної безодні.

Вони у спогадах горять,
Як дивовижне запинало.
На нім вечірняя зоря
Серця вогнисті вишивала…

А потім – хмар свинець довкруж!
- Де ділась мрій чарівна сила?! -
Життя, немов холодний душ,
На землю грішну опустило.

5.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Вона мене покликала на борщ,
Дала черпак чи то велику ложку,
Аби емаль обточував об корж
І голод угамовав потрошку.

Глитав картоплю і масні хрящі,
Сьорбав гаряче, наче поросятко.
А за вікном сопливили дощі,
Вітрисько шарпав помідорну грядку.

Із часником духмяні пампухи
У кишківник застрибували хутко.
І щоки роздимались як міхи
Коли жував усмак курячу грудку.

Запив застілля кухликом води,
Подякував сердечно господині.
Вона ж мені: - Наївся? То плати.
Знімає з себе плаття та хустину.

Мені убгала ліфчик в п'ястуки,
На плечі панталони впали м'яко.
Заворушились капосні думки,
Прокинулась утомлена кабака.

Та не зірвав кохання я дари,
Не впестили Венеру хтиві длані.
Зрекла сусідка:-Лахи ці бери
Та випери із порошком у ванні.

Дарма хотів помножити гріхи -
Вона ж ловила на борща мужчину.
Бешкетували вчора дітлахи
І поламали для прання машину.

Вже навзаєм готую підлу мсту -
Я теж хитрун, а не дурна роззява.
Скручу їй чайник, газову плиту,
І запрошу увечері "на каву".

05.07.2017р.

Богині Баст гнучке котяче тіло
на розпашілих побережжях Нілу...
Вже Клеопатра поринає в ніч,
легку накидку пориває з пліч --
гойдає барка Месектéт*1 на хвилях
м`які ложниці царських спочивальнь,
інтими сонцесяйних почувань --
тут Цезаря невтолені змагання:
безсонна ніч... остання ніч кохання,
осягнення солодкої мети --

ах, Юлію, ще встигнеш відпливти
в підземний Стікс -- пронизаний ножами --
до стін Тартару, Вогняної Брами,*2
що отверзає смертникам уста --

отак стебло в Озіріса вроста
і через тіло зерням проростає*3 --

ще самка-яструбиця розпластає
по твоїх членах пір`ячко своє,*4
і заклене: "О ж и й, якщо ти є
просвітленим, непроходящим богом,
і твоє сім`я плодиться без меж --
тоді ти Оком Гора вік почнеш,
і твій к і н е ц ь обернеться п р о л о г о м
до вічного блаженства і життя --
нехай воно коштує пролиття
гарячих крапель цезарської крові...
...А зараз -- ніч в Єгипті, Ніч Любові,
сплетіння тіл, узори із ліан,
захланний подих уст, безумний тан
до повної нестями і знемоги...

...Це, певно, Хапі*5 оре перелоги,
благословивши Гора гордий лет...

...Світає... Повноводить Ніл... А х é т"*6 ...

8 травня 2003р.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Господи! Спаси і збережи
світ цей грішний, що крихкий настільки.
Ти прости і злості не держи,
та пробач мені мої помилки.

Господи, гріхи мої прости,
змилуйся прошу, великий Боже!
Вбережи нас грішних від біди,
бо крім тебе це ніхто не зможе.

16.05.2016

Прощення попросити кожен має,
бо кожен з нас у чомусь завинив,
а ненависті той лише не знає,
хто у житті ніколи не любив.

Прощення треба лише вам самому –
очистить душу це, добавить сил.
Промовити „Прости“ – усім відомо,
насправді важко, мов лишитись крил.

Й прощати вміння має з нас не кожний,
це як благословення, Божий дар.
Лиш добрі люди на оте спроможні,
що не пізнали ще бісівських чар.

26.02.2017

Липневий вітер легко дише
У верховітті де-не-де,
Порушує казкову тишу,
Що тихі роздуми пряде.

І вимиває ласка саду
Роздратування і нудьгу,
Розчарування і досаду,
Вливає радісну снагу.

І хочеться, неначе вітер,
Зробитися ураз легким,
Куйовдити і ворушити
У ватрі неба хмарний дим.

4.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось з таким я Сонечком дружу
ми в такому вигляді не перші…
Господи, мерсі… мадам бонжур
скільки ще лишилося до звершень
щоби ті промінчики в букет…
хай би шепотіли разом в ліжку
воєдино - вимовить Поет
а Художник пензлем зріже трішки…
спозаранку наш пташиний гам
порозбудить все живе на світі
ти тепер від щастя сам не сам
наче побував у Афродіти…

а воно ж таке… таке як всі
ну хіба сміється…
і кирпате
любить без усього
по росі…
і завжди - завжди недосипати…
04-07-2017.

Цього ранку невпинно дощило.
Я зі смутком дивився на схід.
«Черепаха Шалена» летіла,
І маля озиралося вслід.
Долі нам не судилося знати.
Милосердний накреслює шлях.
Тож постійно мені відбувати
У маршрутках, авто, поїздах.
Ця печальна, знайома дорога,
Що від себе й до себе завжди.
А сльозина вславлятиме Бога
Між краплин дощової води.
2017

На кінчику пера - тремтить отрута.
Ще мить - і скрапне, наче кислота.
Добряче заробив колись Іуда,
Коли узяв срібляник за Христа.

На кінчику пера - дитяча казка.
Мелодія глибока і щемка.
Ще книжні (не живі!) добро і ласка
У розум уростають юнака.

На кінчику пера - жадання крові
Та заклики до лютої війни.
Гримлять залізних лошаків підкови,
Чуби холопів смикають пани.

На кінчику пера - слова присяги,
Яку дає країні кожен з нас.
Аби священні синьо-жовті стяги
Вернулись у Тавриду і Донбас.

На кінчику пера - жага наживи,
Дратує зір сусідові земля.
Феміда присуд надсилає мстивий:
Була - моя. Тепер уже - твоя.

На кінчику пера - слова любові,
Букет пахкий півоній і жоржин.
Пташиний спів, і зорі вечорові,
Квітучий сад щасливої душі.

Коли в житті настане кепсько дуже,
Проблем на плечі вляжеться гора -
Ходи на вогник слова, милий друже,
Тебе зігрію кінчиком пера.

04.07.2017 р.

Статей стосунки – те́мінь споконвіку,
хто б вам і що казати не старався,
та ощасливить жінка чоловіка,
де б той нещасний марно… не ховався!

Альбом із фото знову погортаю –
згадаю все, що об‘єктив піймав.
Вже багатьох на світі цім немає,
та у живих міцніє дружби сплав.

Шкільні роки, весна життя, минуле…
Перед очима крутиться кіно.
То щоб нічого ми не позабули,
згадали все, минуло що давно.

Книжки, екзамени, п‘янкі безсонні ночі,
кохання першого такий приємний щем.
А руки пам‘ятають стан дівочий,
і ніжні губи, й танці під дощем.

Вступні екзамени і знов безсонні ночі,
нова сторінка в нашому житті.
Перед очима знову твої очі
і постать юна в маминім шитті.

Пальміра, південь, море, яхти, чайки,
вечірній пляж і хвилі на піску.
Усе уже в минулому, звичайно ж,
та ще так хочеться посидіть на містку…

Екзамени, диплом, сім‘я, робота,
в ній можна проявити свій талант.
В минулому День армії і флоту,
й тридцять три роки старший лейтенант...

А саме дороге – це діти, внуки,
кому і з правнуками вельми повезло.
Маленькими все лізуть нам на руки,
та то в житті для нас найменше зло!

Мелькають сторінки, літа і весни,
все більше поглинає нас фантом.
Минувшина щоб дійсно не воскресла -
я тихо закриваю свій альбом.

28.02.2017

Він потайний, товариш мій,
сам у собі і сам не свій.
Закрив він кришкою в недузі
всю темну глибочінь нудьги.
Та думи в кришку дико тузять
і розбивають кулаки.
Нікому він про них не скаже
й не виплаче їх у жилет,
бо все навскіс у ньому ляже
і може вибухнуть поет.
Немає вибуху, лиш видих,
немов сумний жіночі крик.
Як в бурю ревний моря вигук,
мов відчайдушний тигра рик.

Раніше був я всім відкритий,
не здержував себе ні в чім,
та долею не раз був битий
і не дивуюсь вже нічим.
Бо заморився і знітився,
ще й посміхатись перестав.
Я рибою об лід все бився,
та сам собою вже не став.
Усе навскіс, немає сліз,
а тільки гарячковий схлип.
І ось привіз турбот лиш віз
й торішній пух змарнілих лип.

Старий мій, нелюдимий друже,
давай посидимо удвох.
Ми за життям уже не тужим,
воно дістало нас обох…

12.03.2017

Тихий день -
ідилія дощу,
сьогодні я тебе
прощу
і відпущу…
Ці істини прозорі,
як неба край,
самотній день,
і тепле літо
завершено,
запахли квіти,
ідилія всепрощення
просочує траву –
я ще живу.
14.06.2016р.

Мені п‘ятнадцятий минало,
я пас корови за селом.
У небі сонечко сіяло,
простіше кажучи – пекло.

Вздовж Вовчої, під Бурханами,
у Дякому, попід ліском,
де й не паслись рогаті дами:
за садом, током і містком...

Корівки хрумали травичку,
щоб повернутись з молоком.
В обід й під вечір до водички,
спішили, щоб попить гуртом.

Співав у чистім небі жайвір,
його міняли цвіркуни.
Такий веселий, творчий гамір
стояв із самої весни.

Напарники – дядьки хороші,
свою колоду кожен мав,
бо в дурня грали не на гроші,
як зазвичай хтось не дрімав.

Я не вигадую історій,
оскільки маю, що робити.
Мій батько їздив в санаторій
й була потреба підмінити.

А як вставати не хотілось
зі сходом сонця кожен день!..
Лиш думка в голові й крутилась –
чи скоро вихідний, він де?!

Пливли роки мого дитинства
поміж річок, лугів і нив,
та це було б найбільшим свинством,
якби когось я в тім винив.

Сільські ті університети
тепер найбільше до душі
і не боюсь, якщо поети
мої ці висміють вірші.

23.03.2017

Накладаються тіні на тіні
рінню ( як давно я хотіла це
слово ужити десь,
чи ж важливо, що суть не та, як лягає воно на плес-
о). О, перенос вийшов невимушено так, легко.
Леткість думки і леткість слова –
воля вільного?
Влаштувати ще можна лови слова:
словом, наче магнітом, втягнути риму.

Стримувати жагу важко, але можливо.
Хтивість у всьому є,
тільки в мені ллється вона цiвкою в ніжність.
Трунок п’янкий п’ю рiкою.
Не скою зла.
Тінню на тінь ляжу лише на ріні.

04.07.2017

Сплять гірські вершини у обіймах ночі,
білий кущ калини спати лиш не хоче.
Шелестить тихенько, згадує пісні,
що співав хлопчина молодій мені.

Облітає білий із калини цвіт,
з тих часів минуло три десятки літ.
Похилила віти на горі калина,
сивину ховає вже й моя хустина.

З гір густим потоком засіває млу,
вітер на всі боки гладить ковилу.
Підіймуся вгору, сяду під калину –
ні, не вічне горе, скоро відпочину...

26.03.2017

Розквітнули волошки у житах,
як сині крапельки, що з неба щедро впали.
Хоч літо ще, та осінь золота
нам заспіває скоро величі хорали.

Люблю улітку я волошки цвіт,
що майорить поміж високими хлібами.
З теплом дивлюсь уже десятки літ
я на улюблені квітки моєї мами.

Від щирого серця, з душі, що розквітла,
народяться ніжність і радість у світі.
Від доброго слова утвориться світло,
хай люди теплом вашим будуть зігріті!

Даруйте тепло і щедрот не чекайте.
Робіть це з любов’ю й завжди пам’ятайте, 
що варто у світі похмурому жити
для того, щоб радість і щастя дарити.

Ідіть до людей, не чекайте подяки
чи вигоди там, преференцій всіляких.
Даруйте любов їм, надію та віру
і стане наш світ веселішим. Я вірю!

06.04.2017

Ой, не світи, Місяченьку, не світи нікому,
коли йтиме козаченько від мене додому.
Коли буде повертатись до дітей, дружини,
щоби люди не дізнались, що був у Галини.

Ой, не світи, Місяченьку, ти у темну нічку,
я ж своєму миленькому подарую свічку.
Щоб та свічка в темну нічку горіла-палала,
бо солодшого за нього я іще не знала.

Ой, не світи, Місяченьку, сховайся за хмари,
в темну нічку краще діють мої чорні чари.
Вони манять і дурманять, збивають з дороги,
у власного ж чоловіка усе ростуть роги…

Ой не світи, Місяченьку, – все йому шепочу
бо я жінка молоденька, ще кохатись хочу.

25.05.2017

Ой Тамаро, ти Тамаро, Тамаро Дудкова!
Чом насупила як хмари свої чорні брови?
Чом примружила хитренько свої карі очі
й зустрічатися не хочеш зі мною щоночі.

Ой, Василю, Василечку, ти такий гарячий,
не пройшло іще й неділі як мене ти бачив.
Як частіше бачить хочеш, то мерщій женися,
та якщо грошей не маєш – тільки посміхнися.

Я щоденно на роботі, зранку й понад вечір,
мені тільки не хватає – ще й жону на плечі…
А зустрітися так хочу, люба, із тобою,
що молю – прийди, кохана, в хатку під вербою!

Хоч ти хлопець і примітний, маєш гарну вроду,
та не знаю через річку я мілкого броду.
Якщо хочеш, Василечку, частіше стрічатись
збудуй місток кришталевий й марно сперечатись.

Хоч я хлопець молоденький й до дівок охочий,
та не можу все ж забути твої карі очі.
Карі очі, чорні брови мене полонили,
файні ніжки й стан дівочий зведуть до могили…

Збудуй місток кришталевий, перильця із срібла,
щоб при місячному сяйві вистачало світла.
Замість хатки під вербою ще й палац до неба,
як збудуєш, Василечку, – вже піду за тебе.

Ой, ти доле, моя доле, мабуть не женюся,
як гуляти так не вийдеш – в річці утоплюся!..

24.05.2017

Уперся ти - бетонний мур…
крізь вущко краще й легше
і ти погодився б на тур
якби ж то власний екшен…
Мерлін Монро якби ж то, і
кортеж і охорона
у множині… до скронь і вій
щоб стерео, не моно…
і щоб струмочком в чорні дні
попід паркан та й в річку
і ти відмовиш, скажеш: - ні!
хіба поставлю свічку…
04-07-2017.

Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.

Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

2013 рік

"Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua



(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

За вікном поселився дощ,
Без байдужих й величних площ,
Без звитяжного - йду на прощу,
Він прийшов - і віддався... - нема....

А чи пісня землі сумна?

Порадій, матусю за синочка свого,
Ти ж добра бажала для нього завжди.
Нині він щасливий, живе у любові,
То ж за нього, рідна щиро порадій.

Поруч з ним людина, котра розуміє
Та кохає вірно й віддано його.
Нарешті здійснились заповітні мрії
Про щасливу долю синочка твого.

Молиться на тебе він, мов на ікону
І згадує часто, ніби про святу.
Тішся, люба ненько, тішся за синочка,
Хай душа співає у райськім саду.

2017 р.

Молода вербичка
Ранесенько встала,
Вмила своє личко,
Косу заплітала.

Пов"язала стрічку
Зелену-зелену,
Глянула у річку,
Наче у люстерко.

-Ой,яка красуня, -
Мовила про себе,-
Мною всі милуйтесь,
Кращої й не треба.

Прилетів вітрисько,
Коси розкуйовдив,
І висмикнув стрічку
Та жбурнув у воду.

І за течією
Зеленая стрічка
Попливла далеко,
То й плаче вербичка.

Вона ж так старалась,
Зранку чепурилась,
Тепер бідолашна
Без стрічки лишилась.

Розтріпані коси,
Зім"яті подоли,
І капають сльози
На траву додолу.

Кожна з них намистом
На сонці заграла.
Ось тоді й вербичка
Плакать перестала.

2017 р.

У бур'янах ховаються городи,
Напризволяще кинуті лани.
Це - вік новий. Гастрономічна мода.
Селянський труд сьогодні не в ціні.

Рукам онука рало вдивовижу,
Нога боїться стати на стерню.
І дух землі лякає його свіжий -
У цім себе, а не його виню.

Малим його не брав на косовицю,
Де луг тонув у співі солов'я,
Води не пив із чистої криниці,
Не проростив хоча б одне зерня.

Вишневий сік, рум'яні абрикоси,
Дозрілі дині, спілі кавуни -
Йому матуся з маркету приносить.
Але його немає в цім вини.

Коли і де ця трапилась підміна -
Мовчить моя немудра сивина.
Росте байдужим до землі хлопчина:
Це лиш моя, а не його вина.

І цей тягар нести уже несила
Та пити буду чашу цю до дна.
Для чужини ростуть в онука крила -
Це не його, а лиш моя вина.

Як вбережуть його небесні боги
І в сад душі навернеться весна,
Мо, прийде він із дальньої дороги,
І скаже: - Дідо! Це моя вина!

лютий 2017 р.

***у формі діалогу. трохи сюр***

Завмираючий клич
Вовкулака у такт солов"ю...
Здистильовану ніч
Без смаку я отак відіп"ю,

І в холодній пітьмі
Вітерець від крила кажана
Доторкнеться... Амінь!
Десь на мене чекає Вона,

Та, якої бажав
Все життя подарунком Небес.
Прохолодою жах
Мов травою по кісточці... Без

Черевиків, босо-
ніж, прочанин, до тебе іду.
Прохолода сльозо-
ю роси у відьмацькім саду.

Приворотна трава,
Як стерня, поколола мене.
Проростає крізь твань
Випадкових ІНЕТу тенет

Ця трава, що її
Ти відвар подавала мені.
Це життя чи Аїд?
Поза гранню чекаєш чи ні?

..............................
-Я чекаю тебе, мій відьмак.
Бачиш,
Як втрачаєш своє, то ще як
Плачеш...

З віртуалом у відьом така
Вдача-
Розміняти чи здать у прокат
Важче

Приворотний для тебе настій,
Ніж
Непосвяченій, іншій, простій...
Ніж,

Цей обставин одвічний уділ,
Ріже
Наших снів, наших душ, наших тіл
Ніші,

У яких ми ховаєм своє
Щастя.
Віртуал нам бува надає
Час цей...

То відпить віртуалу спіши
Смутком
Час роз"єднань для тіла й душі...
Outcome.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117070401043

Святкуємо сьогодні гарне свято –
день юних квітів нашого життя.
Тут не важливо, мама ти чи тато,
надії то на світле майбуття.

Сьогодні ми вітаєм наше завтра,
маленьких, більших, навіть молодих.
Ніколи не погасне хай ця ватра,
ми все життя радітимем за них.

Нехай в віках те полум’я палає,
малеча краще хай живе за нас,
бо ліпшого в житті батьків немає
як чути сміх дитячий повсякчас!

01.06.2017

Прокотився Місяць небом, зіроньки сховались.
Не прийшла чому, кохана? Що у тебе сталось?
Аж до ранку сподівався стрітися з тобою,
та усе ж не дочекався в лузі, під вербою…

Занедужала можливо в цю травневу нічку?
Я чекав тебе до ранку, люба, біля річки!
Ліг, укрився з головою, та не годен спати…
Прийде ніч і під вербою буду знов чекати!

Я уже було оділа вишиту сорочку,
ще й намисто начепила аж у три рядочки!
Та ступити не устигла і кроку із хати –
на побачення з тобою не пустила мати…

Макогоном частувала, а ще брала тичку,
що з тобою простояла я минулу нічку.
Як чоботи узувала – знову мене била
і кохатися надалі геть заборонила!

А іще сказала мати, стрінусь як з тобою –
замість хати буду жити в лузі, під вербою…
Так сварила доки зорі залишили небо,
та мені, повір коханий, не життя без тебе!.

Прекрасне почуття любов
хай не старіє, не зів’яне,
бентежить серце полум’яно
та гріє душу знов і знов!

Любов не гасне і не тліє,
зворушує своїм огнем,
пробуджує сердечний щем
і щастя заповітні мрії!

Любіть! Любіть безмежно,
чисто, ніжно!
Любіть! Любіть,
мов квітку білосніжну!

В нічному небі місяць човником пливе,
дорогу прокладає між хмаринок.
Стих пустотливий вітер, спить усе живе,
але зірки й не мріють про спочинок.

Пливуть хмарки-лебідки в невідомість,
нема в них дому, рідного гнізда.
Космічне світло проникає в підсвідомість,
як в душу пісня невгамовного дрозда.

Їм в такт моргають кришталеві зорі,
що таємниці космосу несуть.
В світи вони так манять неозорі
і сяйвом від жури мене спасуть.

03.05.2017

Весна іде! Повітря чисте.
Ясніє синню небосхил.
Зазеленіло перше листя –
природа додає нам сил!

Весна прийшла! В високім небі
хмаринки повагом пливуть,
немов кораблики. Їм треба
ще линути в далеку путь.

Весна спішить! Поля і ниви
уже чекають трударів,
а доля нелегка, примхлива
їх піднімає на зорі.

Весна стоїть, вже скоро й літо,
а там невдовзі і жнива,
заколоситься буйно жито...
Дай Бог нам пишний коровай!

04.04.2017

Ця ніч жахливою була,
Розхитано поета нерви.
Дарма убив я комара,
Вкривавив дорогі шпалери.

В клубах густої темноти
Знайшов упир для себе дірку.
Знадвору тихо залетів
У незачинену кватирку.

Бенкетував, прудкий носань,
У ніздрю хобот нагло тицяв.
Дзумів, нахаба, як оса,
Смоктав мене, неначе цицю.

За ніч обридла нота "до"
Мене довела до нестями.
До рук узяв я молоток,
А результат - кривава пляма.

Мене чекав страшний удар -
Не стану вже богемним тузом.
Це не звичайний був комар,
А власна зголодніла муза.

На шафі хлипає Пегас,
Дарма очікує на друга.
Вже не писатиму для вас -
В житті настала чорна смуга.

03.07.2017р.

Замело́, запороши́ло, все накрив туман.
Мабуть рано ми ріши́ли, що втекла зима.
Крутить-вертить завірю́ха, морозець скрипи́ть.
Навіть пес, схили́вши вуха, в бу́ді десь сиди́ть.

Стрілися весна з зимою десять днів тому.
Кажуть пахне вже весною в нашому дому́.
Та у білої цариці інші є думки́.
Ще кожух нам пригоди́ться, валянки й шапки́.

Густо землю накриває сніжна пелена́,
щоб багатим урожа́єм встати на ланах.
Не сумуйте, добрі люди, бережіть себе.
Трішки хай зима ще буде, а весна прийде́!

25.02.2017

Відкрию вранці вікна в сад,
де яблуні та вишні.
Навкруг альтанки виноград,
й дві груші в цвіті пишнім.

Горіхи, сливи, алича
ще й персики в рядочок.
Давно саджати я почав
зелений той куточок.

На віти в квітні „сніг“ впаде,
розквітнуть абрикоси.
В моїм саду вже рій гуде,
працюють „медоноси“.

Черешня у червневі дні
порадує врожаєм.
Айва дарує плід мені
й малина догоджає.

Відкрию вранці вікна в сад,
де вітер грає в герці.
Він навести поможе лад
в житті, думках і серці.

06.02.2017

Засоловів сніжком зимовий ранок
і морозцем підтягує світанок.
Над річкою пливе густий серпанок,
відкрию двері і ступлю на ганок.

Не видко горобців, ще сплять синиці,
не чути голосів другої птиці.
Лиш піднялися спозаранку, на зорі,
і глодом ласують яскраві снігурі.

Кінця черговий добігає рік…
Яким він буде двадцять перший вік?
Ніхто цього не зна і я не знаю,
але непросто буде… Так гадаю.

27.12.2016

Відвідала нас знову пізня осінь,
осіннє золото, черлений клена лист.
Сталеві фарби замінили просинь
в низькому небі. Чути вітру свист.

Та не боюсь холодного я вітру,
що з хугою у танці вічно спорить.
Зі скла в салоні лише іній витру
і несподівано для всіх гайну на море.

Покрилось воно ковдрою із піни,
та чомусь я не бачу Афродіти.
Чи взимку заховатися за стіни
воліє красота усього світу?

Хай упадуть у воду небеса.
Хто переможе в цім одвічнім спорі?
Зимою в моря є своя краса,
знайшло домівку все прекрасне в морі.

Нехай говорять: взимку – не сезон,
що краще з лижами поїхати у гори.
Я лину думкою завжди за горизонт,
туди, де хвилі в берег котить море!

01.12.2016

Останній день сьогодні листопада
і осені останній в році день.
Останній лист з дерев повільно пада
і наїжачився старий, трухлявий пень.

Осінні промені нетеплого вже сонця
несміло визирають з-за хмарин.
Бездомний кіт ще гріється в сторонці,
йому стрімкий байдужий часу плин.

Та завтра вже зима затрусить снігом
сади і парки ніби із перин.
Я силюсь встигнути за часу бігом.
Чи довго ще триватиме екстрим?..

30.11.2016

Найкращі все ж мініатюри
це ті, що пишуться з натури.
Ці риси мають і вірші,
коли течуть вони з душі.
Якщо ж сипнути перцю трішки,
то вийде інший твір – усмішка.
А ще тварин добавиш зграйку,
дивись і вийшла справжня байка.
Коли ж переперчиш куплет –
побачить світ уже памфлет.
Окремо слід назвати оду,
останнім часом на них мода.
Співають тут і славлять там –
одна задуха й фіміам…
Де ж заведуться таргани,
жирафи, леви і слони
ще й феромони, ніби з крану,
там добре пишуться романи!
Мольберт художника – від Бога,
на ньому різнобарвні краски…
Та все залежить лиш від нього,
що вийде – жах чи справжня казка!

04.09.2016

Твоя душа така проста і чиста
ще й по-дитячому окрилено-легка.
Вона немов та райдуга барвиста,
така ж прозора, як вода струмка.

Твоя душа – це птаха у польоті,
як жайвір, що у небі майорить.
Як ластівка, по крові й навіть плоті,
що неба стрімко розріза блакить.

Твоїй душі – ніщо сталеві ґрати!
Наповнившись первинністю ідей,
вона ще буде двері відкривати
для вірних й доброзичливих людей.

23.05.2017

Закружляло плавно в танці листя золоте,
ось і осінь в вишиванці на гостину йде.
Заквітчала ліс і поле в дивні кольори,
що тримала у коморі лише до пори.

Сонце ніжно землю пестить, грають промінці,
ще й круті кульбіти креслять жваві горобці.
Листя тихо облітає із дерев, кущів.
Землю ніжно колисає, лине в серце спів.

То співають срібні струни у моїй душі,
крутить колесо Фортуна, пишуться вірші.
Появилась в небі просинь, зайві каяття.
Вже іде чаклунка-осінь… до мого життя.

02.09.2016

Кряче ворон на ялині,
чути крякіт у кремлі.
Щось пороблено країні,
всім виною москалі.
Та не ті, з московським духом,
що шматують Неньку й рвуть.
А свої, із жирним брюхом,
що Вітчизну продають.
Що жиди, та не євреї,
ненажерність їхня суть.
Повдягались у лівреї,
все ковтають, не жують.
Все хватають, все їм мало,
ненаситні пацюки.
Очі вже позапливали,
крадуть, тягнуть на віки.
Час минає, годі спати
і терпіти цих злодюг.
Всіх здолаєм супостатів,
виведемо навіть дух.
Знов здобудем перемогу,
як у Другій світовій.
В завтра прокладем дорогу
і позбудемось завій.

09.05.2016

Я думу за чужі світи
іще із юності лелію.
Машину часу віднайти –
життя мого рожева мрія.

Співає птаха угорі
і жайворина пісня в‘ється
поміж високі явори.
Вона сумує і сміється.

Кує зозулиця літа,
та щиро років не жаліє,
і тане парою ота
мого життя рожева мрія...

Купаю ноги у росі,
усе пливу буття рікою,
та шальок часу терезів
не дотягнутися рукою...

Двомовні, дволикі, двожильні…
Безпутні, безкарні, безжальні…

Словес віртуозна коптильня.
Тривог віртуальна реальність.
Дилема: цідити крізь жили
Чи залпом – криваві коктейлі?
Нащадки Мойсея втомились
І ті, хто волає в пустелі.
І трощать каміння сізіфи:
Вершини не видно – бо смоги.

…Про світ новостворені міфи
Диявол нашіптує Богу.

03.07.2017

З-за обрію з‘явилось сонце ясне,
я підтюпцем біжу йому назустріч.
А навкруги все чисте і прекрасне,
сьогодні в мене із дитинством зустріч.

Біжу собі вздовж Вовчої на схід,
з-за річки линуть трелі солов‘я.
Я залишаю росянистий слід,
тут починалась доленька моя.

Зозуля років сто вже накувала
й усе своєї, мов не помічає.
Колись тут мене матінка чекала,
тепер один лелека зустрічає.

На пашу йдуть рогаті годівниці,
хоч не таке уже численне стадо.
Берізки, лиски, зіроньки, синиці...
Все ж до снаги їм нас почастувати.

А я біжу вздовж Вовчі до Коліна,
а потім ще й на Бурхани звертаю.
Моя мала й велика Батьківщина
привітно сина блудного стрічає!

03.05.2016

Ростуть кульбаби на городі
вздовж стежки, що веде удаль.
Хоча вони уже не в моді,
мені – як сонця пектораль!

А далі Вовча тихо в‘ється,
дола віраж за віражем.
Біля обриву хвиля б‘ється
і берег ріже як ножем.

Обабіч килими строкаті
зіткались з юності полів –
вони зажиток в кожній хаті,
окраєць хліба на столі.

Сміється сонечко відкрито
і дуже хочеться мені –
радіти, мріяти, творити
на цім життєвім полотні!

Весна приходить знов і знову
з падінням крапель на поріг,
бруньками котиків вербових,
пухнато-сірих, ніби сніг,
що дотає під косогором
і поїть землю досхочу;
із бірюзою далі моря,
куди я думкою лечу.
Із ніжно-зеленавим листом,
отав смарагдом молодих
і солов‘їним пересвистом,
і трелей зоряно-нічних.
Зі снігом цвіту на деревах,
що рясно укрива сади,
руни́ оленячого реву
і дзвоном плескоту води.
Із трепетом сердець у грудях,
тремтінням губ і пальців рук,
і неба глибини у людях
чи нових зустрічей-розлук…

Закрутило, завертіло, ще й вітрище свище.
Руки вже пополотніли, бо зима все ближче.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, тільки стирчать вуха…

Полетіли білі мухи, морозцем запахло.
Вчора брьохали по-вуха, а тепер протряхло.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
В буду юркнув наш Дружок, бо негода дмуха…

Заховалось сонце ясне, хмари небо вкрили.
На деревах цвіту рясно, та чи буде діло…
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, щоб не змерзли вуха…

Отака у нас весна, березень буяє.
Вчора ще була вона, а тепер немає.
Ой сніг-сніжок, біла завірюха.
Не забудь про кожушок, бо замерзнуть вуха…

19.03.2016