Поет високі любить ідеали,
Живе у них, неначе у раю.
Пописує сонети, магістрали
Та крутить дулі в сторону мою.

Хто гладить по загривку - той і друг.
Хто шльопає в долоні - той товариш.
До критики серйозної оглух,
Закуклився, неначе той опариш.

Поплескує поблажливо лопатки,
Сприймаючи мене за парвеню.
Вже має німб. Але не має гадки
Чому його злостивого ціню.

Пощо прощаю зверхність недоречну,
Плювки у спину, чорний бруд думок.
Чому йому відповідаю гречно
І навзаєм не шлю йому плювок.

То пальця хоче вкласти в мого рота,
Поторсати продовгуватий ніс.
Гадає, що родився ідіотом,
Пігмеєм, що до нього не доріс.

А тут - раби. Обмежені дебіли.
Любителі грошей і ковбаси.
Узріти його велич їм несила,
Не відають гармонії й краси.

Липка хвала - дешева і солодка -
Отруює найліпшого митця.
А він цвіте, немов стара кокотка,
Яку ведуть з борделя до вінця.

Тому й лікую гумором спесивця,
Пихи збиваю шапку з голови.
Аби не попалив Пегасу крильця,
Зазнайства прищ не вискочив новий.

Чавитиму погорду наче муху,
Здиратиму бундючності кору.
Аби він став аристократом духу,
Відповідав майстерному перу.

02.05.2017 р.

I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.

II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.

III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменю – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французьких королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".

IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.

V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.

VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!

VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?

В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.

VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.

Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.

X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.

XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".

XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?

А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.

XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".

XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.

І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.

XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.

XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.

XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
мій стомлений, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і надіслать Армаду,
отой – поможемо тираду
урвати і перукам лік,
упалим зі голівок славних
(о, глупа нескінченність), – він,
один-єдиний твій уклін,
хай до побоїща у лавах
глядацьких так і не призвів,
та звів на ноги й ворогів.

XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій мимоволі,
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, й сміття доволі.
Він мусить копирсатись в ньому, й край.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлука, бач, копилить не лопуцьку
губу (й російський цензор – звір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.

XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.

XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
із тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.

В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.

Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.


«1974»

Немає гірше злючого плебея,
Який живе, ображений на світ.
І злобою спонуканий своєю,
Навколо ллє багнюку із боліт.

Відсутні гальма і бракує встиду,
Запрограмований він на одно –
Аби найдужчу викликать огиду,
Аби навкруг розкидати лайно.

Ненавидить аристократів духу,
Піднятися не здатен до висот.
Паскудить, де лиш може, наче муха,
В городі творчості він – як осот.

Хвороба в нього, певно, є зіркова,
Він щедро сіє воші і плювки.
До рівня українського Баркова
Все прагне опуститися таки.

Антигерою, слава ця – гіркая,
На постаменті ти – неначе гном.
Про що писав, тепер оте й ковтаєш,
В клозеті захлинаючись лайном*.


1.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Надійкі
А ти мовчиш. Відверто мовиш,
Посміхаєшся.
Додому прийду, ти обіймеш,-
Привітаєшся.
Ну і що, що мовчиш, ті слова
Перламутрові
Можуть виїсти душу наскрізь
Мовою ртутною.
А давай помовчим, коли ніч
Перетне весь світ.
Ти розкажеш мовчанням мені
Мрій своїх політ.
А як сонце-поколото кине
Коріння землі, –
Ми назустріч до нього підем,
Мов малі..

«СказавГосподь: «Я шукаю робітників».
Відповіла Йому Тора:
«Я даю Тобі 22 робітників».
Це 22 літери Тори»
1
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна й брехлива сталінська доба,
Сердита на весь світ й од світу загратована,
Де кожен злочин освячувавсь спланованим «Ура!»,
Де честь прохромлював гострий чекістський чобіт...
Як стерти з пам’яті оті червоні сторінки,
За сім десятків літ просяклі кров’ю,
Щоб розпрощатись з жахом навіки
І в днину завтрашню дивитися з любов’ю?
***
«На кремені вирослий колос...»
Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
Мозолів і крові, й поту стільки було віддано,
Щоб збулось нарешті те, що Бог заповідав:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

----------------------------------------------
Танхума-Еламдену. Цит. по: Э.Э. Урбах «Мудрецы Талмуда». Иерусалим, «Библиотека-Алия», 1989, стр.63.
Максим Рильський «Моя Батьківщина»
Дунам – одна десята гектара, «сотка».
Уривок з популярної в Ізраїлі пісні «Дунам тут і дунам там»(слова Єгошуа Фрідмана, музика – Менаше Рабіна).

Василь Мошуренко, член Спілки письменників України,

На аркуш «начесав» думок,
як… вошей – на хустину…
А далі – начепив замок:
на душу на дитинну…

Думки… думки… думки-думки!
Багато їх упало!
Та давить серце щем гіркий:
ще ж скільки(!) «гнид»
зосталось…

Повилупляються вони:
думки – кусючі воші –
і будуть нагло лізти в сни…
стріляти – межи очі!

А я їх знову «начешу»
на аркуш сніжно-білий…
Нового вірша напишу:
про те, що наболіло…

21.07.2008р.

(пародія на його твір)

На аркуш начесав думок,
Як вошей на хустину.
Але свербить іще лобок
Потилиця та спина.

Душу завзято комашню,
Яка в мотні сховалась.
А я ж –поет! Я – не меню!
Натхнення свіжа парость!

Нажирувалися вони,
Оці кусючі воші.
Здорові, нече ті слони,
Гризуть мене без грошей.

Комах чимало начешу
На аркуш сніжно-білий
І тихо ззаду підсажу
Пегасові на крила.

Нехай чухмариться лошак,
Зубиськами скрегоче,
Бо тільки пукає, удак,
Літати геть не хоче.

26.03.2017 р.

Земля у травневім розмаї.
Пора-не-пора – реноме:
Надія держАл настругає,
Ілюзія кульок надме.

Підбілені вилиці вулиць
Бентега тюльпаном торкне.
Знічев’я чийсь правнук «погуглить»,
Почухає лоба: «Я не…»

І хроніку бою, як гирю,
Рвоне ветеран… Вип’є «сто»…
А душі – голубками миру –
По колу… увись… над АТО.

01.05.2017

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...

Пані, не пийте – це забагато,
Пані, цей шинок можна минути
І сюди не зайти.
Пані, Вас надто всі добре знають,
Тут – у Дубліні, там у Слайго,
Вибачаюсь, у Слігех, але то все одно.
Пані не пийте, коли нетверезі –
То вже занадто – впадете у бруд,
Плаття біленьке стане плямистим,
Ой, як не гарно буде тоді.
Пані, не пийте, це Вам не личить
Потін і пиво – це ж просто блуд.
Пані, ми звикли до Ваших візитів
У кожну халупу і замки князів,
Пані не треба шаленим віскі
Туманити розум! А їй не втямки...
У нас в Ірландії люблять вмирати,
Люблять і жити – інколи й так,
Пані не треба, так безтурботно,
Так недоречно дивитись на нас,
Ви ж за роботою, Ви ж на службі
В Кромвеля, Вільяма чи може в Генріха
Того, що восьмого, тільки не в нас!
Краще до справи, на нашому острові
Раді-радісінькі геть всі без винятку бачити Вас!
Пані не слухає, келих за келихом
Перехиляє та все у нутро,
Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!
Донхади й Патріки, Гормлейт і Грейнн –
Плачуть і журяться,
що ж таке робиться –
Пані бліда
віскі упилася, просто біда!

Чому мені гірко, коли я на тебе дивлюся?
Мов камінь у грудях заклякли пекучі слова.
Я хочу тебе і водночас тебе я боюся…
На мрій попелищі колишній вогонь дотліва.

Іскринки очей вже ніколи мене не зігріють,
Згубився твій образ у хаосі лжі й суєти…
Згасаючі спогади в сумерку літ даленіють.
Усе у минулому. Нинішня ти – вже не Ти.

Він сидів на самому краї того, що називається підсвідомістю. Легенький вітерець куйовдив його русяве волосся. Маленькі хвильки приємно охолоджували втомлені від далекої подорожі ноги. Очима, сповненими захвату, він споглядав яскраві зорі, що висипали на темно-синє тло неба. А рука, опущена в воду, черпала срібло від місячної доріжки.
Вічність і швидкоплинність часу перетікали через Нього…

У вічності картина – не одна.
Човнярка-доля каламутить воду.
На мілині, просвіченій до дна
Вселенський спокій поряд з нами ходить.

Вода колише теплі промінці,
Думки у вись здіймаються прозорі.
І віриться – із срібла у руці
Душа твоя ліпити може зорі…

Чи збагнемо, що ми лише гості у цьому шаленому світі
І, що всесвіт примарний – намріяли… ой, диваки!
Впала зірка прозора у вицвілі трави і більше не світить…
Ці шляхи чорно-білі нам нині далися взнаки…

Кимсь запалена свічка, і ніч, що між рими шукає рятунку,
Перегорнуті книги усоте, і сотні думок.
Ще прощаються зими снігами, безбожною хугою, лунко,
Хоч і мрія від мене лише за малесенький крок…

Нам відведено муку (мо’ щастя?) – любити, горіти, вмирати,
Ти шукатимеш крил, щоб у небі пізнати мене…
І до біса умовності, люди коли нам у небі крилато!..
…Ти залишишся віршем, все інше – пролине, мине…

***
Квітнева віхола сміялась ялово,
І ранок пробував тепло на смак.
Весна скуйовджену ховала голову
І було холодно. Точніш – ніяк.

Руками промені втискали полум’я
В сердечні помисли сліпих бажань.
Та було холодно. Обійми – зболені…
І голос горбився, і я страждав.

Ти відсувалася до віртуальності,
Бо було холодно. І день такий!
Звучали втіхою слова намарно ті,
Що я їх довго так в душі ростив.

Та було холодно. Весніло колами.
Вікно зашторене гасило день.
Ставали настрої не рок-н-рольними
Та іній скрикував лиш де-не-де.

27.04.17

Заграй, синочку, на баяні
Щоб не тривожилась душа,
Турботи справжні і уявні
Хай змиє музика в дощах
І розлетяться пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Заграй, синочку, на кларнеті
Хай у душі струна бринить
І у життєвому букеті
Сіяє хай веселки мить,
Щоб розлетілись пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Заграйте, діти, нашу пісню
Розвійте сизий іній скронь,
Зігрійте тиху осінь, пізню
Теплом ріднесеньких долонь
І розлетяться пелюстками
Черешні цвіту навесні
Переживання, сльози мами
Й думки розпачливо-сумні.

Посеяла людям годочки-года свои житом,
Убрала планету, укрыла тропинки травой,
Детей научила, на свете как с правдою жить им,
вздохнула легонько – и в небо пошла на покой.

- Куда же вы, мама?! – взволнованно кинулись дети.
- Куда вы, бабуля? – внучата бегут до ворот.
- Да я недалёко… где солнышко в дрёме не светит.
Мне время в дорогу… а вам – подрастать без забот.

- Да как же без вас мы?.. да что вы надумали, мама?
- А кто же, бабуля, нам будет помощницей в снах?
- А я оставляю вам радуги все с журавлями,
и росы на травах, и золото на колосках.

- Не надо нам радуг, не надо богатства и злата,
лишь только бы ждали всегда вы нас возле ворот.
Мы справимся сами со всей вашей вечной работой, -
останьтесь же, мама, останьтесь на век! - не на год.

Она улыбнулась, седою красавицей-долей,
взмахнула рукою – взлетели края рушника.
«Счастливыми будьте!» - и стала задумчивым полем
для целой планеты, и памятью нам на века.


23.02.2012

Які тюльпани за парканом!
- О юна панно, чи вина?
- Вам личить усміх.
- Щастя, панно.
- До дна.

Усміхається. Леготом наче.
Наслухає.А хто це? Бог зна.
Притулила тонесенький пальчик
біла вишня до неба.
Весна.

Ах ці тюльпани за парканом!
Ах серцеїди!
В чім вина,
що там, на небі, написала
"Люблю"
чи вишня, чи весна?

1

Поети - для дебілів,
Прислужники царят,
Премудрі, недоспілі -
Шикуються у ряд...

Вирує колотнеча.
Втискаюся.
Лечу.
Сенча...
Гора овеча.
І чийсь хвилястий чуб.

2
"...агов! - гукає Мова.
Намітка - свіжа кров.
Твоя місцина ловка:
Між голубів та сов...
Урвала кус, хосенно.
Отримала ключа.
Потенцію шалену
Юрма не поміча.
Та ти ж сама хотіла
Вільготності вітрів!".

Як солодко до тіла
Тулився вірш... горів...

Вироювався обшар -
Зористий плексиглас...
А я шептала: "Довше б...
Які дива припас?".


2017

У цьому світі вічних перемін
Ми- в'язні. Час - то наші грати.
Усе він перетворює на тлін,
Лишаючи плачі та біль утрати.

Він данину бере собі щодня,
Таврує на чолі глибокі зморшки.
І столяра майстерна п'ятірня
Уже для домовини теше дошки.

Учора був моторним юнаком,
Сьогодні - сили п'ють старечі болі.
А завтра - цвях у віко молотком
Тобі у гроб заб'є нечула доля.

Один лиш крок - і вже тебе нема.
Грошву за труд отримають музики.
І ти вже там, де морок і пітьма
Нарешті упокоїшся навіки.

В один лиш бік це крутиться кіно,
А ми у ньому тільки епізоди.
Порушити нікому не дано
Закони рівноваги і природи.

Допоки не торкнулося гниття
Та не сумують на могилі дітки,
Поетові належить за життя
Своїх думок залишити відбитки.

28.04.2017р.

Ліктя надкушено: шкода того, що вибрала,
Вирвала, видерла, виламала у пагоні,
Вийняла паростком... Вислизнув між фалангами...

Виправдано вибагливі
ми розійшлись калібрами.

Ми роздяглись верлібрами, змовченими зізнаннями,
Змочені в точках дотику, зважені у словах...
Зустріч нова ввижається, знакова, вузлова...

Вірити так привабливо:
Ми розійшлись коханими.

2017

Перетворення з жінки на жінку, із себе на себе,
із дзеркального пилу на здатну дзеркалити гладь
ти, тойбічно присутній, голодний на ласку Цербер
спричиняєш в мені і вчиняєш зі мною. Могла б
так і жити, як досі, без тебе - Єхидни сину,
уриватись, де тонко, миритися на ножах...
Я могла б. Я завчила цю роль у незламно сильну.
Я могла б... Та не хочу.
Бо бути без тебе - жах...

2017

я живунеживу чи по той чи по цей бік екрану
заворожена ним і цією між нами гранню
і цією між нами міжнамістю знаєш міжсвітом
міжсезоння пульсує щоразу гучнішим бітом
я впускаю тримаю насичуюсь видихаю
так циклічно скільцьований з кожного треку граєш
про не-нас не-мене голосами чужими і мовами
я практично повірила світ поєднався змовою
задля того аби ти ще виник ще стався ще трапився
так циклічно скільцьований в часу і простору капсулі

(цей потік в голові не спинити він самопороджений)

цей процес не зупинить ніхто окрім тебе
отже

2017

А всередині я кричу
І долоні втискаю в стіни
Цей делірій стає постійним
Відкипає від смислу знак
Позаяк...
Лікувати мене не годен
Час по колу пласкому ходить
Я від тебе стихійний подив
На скадровану пам'ять вчу
І мовчу...

[А всередині я...]

2017

Поцілунку вологого глянцю
Тендітне торкання...
Фрази зайві...
Піддавайся! Танцюємо танці
П"янкого кохання,
Ніби в сяйві
Світла місяця... Дівчинко, хочеш,
На руки до мене
Впасти нині?
Фар зустрічних фіксуючий розчерк...
Бажання шалене
У машині...
Ліхтарів стоголовистих очі
Лякливо втікають
В морок ночі...
Просто зараз у мороці хочеш
Поринем до раю?
Знаю- хочеш...
Сплине ніч, нам дарована Богом,
Оман міражами
Зблисне ранок...
Ми станцюємо ТАНГО ДОРОГИ,
З"єднавшись губами
Наостанок.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117043000240

Воно тебе просвердлює наскрізь
У душу зазираючи глибОко.
Бажає, аби швидше удавивсь -
Тобі несите, завидюще око.

Аби тебе покинула жона,
Добро покрали та згоріла хата.
Аби вселився в душу сатана
Та мордував у будні та у свята.

Аби довіку не було грошви,
До Господа пішов раніше сроку.
Пильнуйте, любі друзі, аби ви
Собі такого не надбали ока.

28.04.2017р.

За містом постав чудернацький квартал
У місці багнистім, пустельнім.
Жили там поети і кожен стрічав
Колегу із усміхом зверхнім.

Даремно і день сонцесяйний вставав
Над цим сумовитим болотом;
Бо кожен із мешканців тільки і знав –
Вино і безтямну роботу.

У дружбі клялись, напиваючись впень,
Базікали п'яно й цинічно.
На ранок їх рвало. Затим цілий день
Вершили свій труд поетичний.

Надвечір вилазили з будок, як пси,
Дивились, як море горіло.
І кожній зустрічній злотавій косі
Втішались дотепно і вміло.

Розніжившись, снили про вік золотий,
Кляли видавців одностайно.
Крізь сльози всміхалися квіткці малій,
Хмаринці в блакиті безкрайній.

Так жили поети. Не гірше, ніж ти
Шановний читачу, мій друже
Не гірш обивательської суєти,
Твоєї мілкої калюжі.

Ні, любий читачу, мій критик сліпий,
Бо є у поета, одначе,
Хмаринки, і коси, і вік золотий,
А ти цього навіть не бачиш.

Радієш собі і дружині своїй,
Та ще конституції куцій,
А ось у поета – всесвітній запій,
І мало йому конституцій.

Нехай я помру, під парканом, як пес,
Хай доля у землю втоптала,
Я вірю: то бог мене снігом заніс,
То хуга меня цілувала!

Нінель Новікова

Переклад з російської мови

С. Е. ( Сергію Ефрону)

Я з викликом ношу його кільце!
–У Вічності – жона, не по бумагах!
Його вузьке, загострене лице,
Неначе шпага.

Безмовний рот, що кутиками вниз.
І болісно-розкішні, горді брови.
Трагічно у роду його злились
Дві древні крові.

Тонкий, як віти юних яворів.
Чудові очі – марні і безмірні! –
Під крилами розкинутості брів –
Дві прірви.

В його особі лицарям усім
Я вірна – вам, хто помирав без страху!
Такі – в фатальні грозові часи
Складали станси – та ішли на плаху.

29.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

С. Э.

Я с вызовом ношу его кольцо! –
Да, в Вечности жена, не на бумаге! –
Чрезмерно узкое его лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно- великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Он тонок первой тонкостью ветвей.
Его глаза – прекрасно-бесполезны! –
Под крыльями раскинутых бровей –
Две бездны.

В его лице я рыцарству верна.
–Всем вам, кто жил и умирал без страху! –
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы и идут на плаху.

03.06.1914

Надежда Мартынова Данчак
СВОЯ ЗЕМЛЯ

Чи є у світі щось миліше,
Чим рідний КРАЙ, своя Земля,
І чисті води, пісні солов*я.
Душею прикипів до рідної Землі,
Де вся твоя сім*я, діди, бабусі,
Це все твоє рідне і близьке,
Чужого нам не треба, хай тільки все своє…
Радіють діти, онуки бігали свої,
І раді були всі на батьківській землі,
Що соловей співає,гудуть джмелі,
І сонце сяє, теплом всіх зігріває –
Це РАЙ на рідній матінці Землі.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2017
Свидетельство о публикации №117013004650

«Від теплого слова і лід розмерзає».
«Вола в'яжуть мотуззям, а людину словом».
«Добре слово варт завдатку».
«Добре слово краще, ніж готові гроші».
«Слово до слова — зложиться мова».
«Слово старше, ніж гроші».
З української народної мудрості

Тішу себе що ангел,головний мій лікар,
прийме до уваги голоси всіх тих,
хто, не відаючи про мою хворобу,
до традиційного «Добридень!»
додає таке доречне: «Будь здоров!»
Бо ж день оцей мине, а призабуть хворобу
хочеться і завтра, і позавтра…
І що, коли під натиском «Будь здоров!»
рак, що потайки вліз в мої груди,
з Божою поміччю порачкує з переляку
і вже не стачить у нього сил на свист.

Травню молодий,
у цвітінь, у пахощі
нас веди обох.

Знову нам годи
ласкою бузковою,
солов’їним «тьох».

(29 квітня 2017)

Мальоване сонце киває спросоня,
Мов випуклий сонях у Бога в долонях.
Насичує моря блакитні зіниці,
Проміння над степом волочить мов шпиці.

М'якими вітрилами збуджує майво,
Весняне натхнення оспівує сяйвом.
Мальоване сонце, кудрявий Ярило,
Моїй Україні думки засліпило.

2017 рік

До тебе –
безкрилим птахом прилечу,
і обігрію…
Із неба
туманом тихо припаду
тобі на вії.
Смерканням
ночі, місячним любистком
явлюсь до тебе.
Мовчанням
Розкажу, що більшого
мені не треба.

2017 рік

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Хай пошиє мені сорочку в клітинку,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
без жодної голки й тканини турецької,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй знайти довгу піщану косу,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
між морем Азовським і морем Чорним,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Скажи їй докупи зібрати усі ножі,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи
і спалити усе на дні ріки глибокої,
тоді знову буде вона любов'ю моєю.

Якщо ти їдеш до Хмельницького на ярмарок,
залізяки, цукор, цяцьки і лахи,
нагадай про мене одній тамтешій лисиці —
колись була вона любов'ю моєю.

Переклад з російської мови


З МОГИЛИ…

Проходиш, на мене схожий,
Очі потупивши вниз,
Як я колись! Перехожий,
Прислухайся, зупинись!

Узнай – набравши травинок
В букетик, де маків цвіт,
Що звалась колись – Марина
І скільки я мала літ.

Не думай, що тут – могила,
Що раптом з’явлюся, зла…
Сміятись і я любила
І стриматись не могла.

Рум’янились мої щоки
І кучерики вились…
Я теж була, ясноокий!
Не бійся і зупинись!

Собі тут біля гробниці
Ти ягідок назбирай –
Від цвинтарної суниці
Солодшої не шукай.

Похмуро лише не стій ти
І дуже сумним не будь.
Подумай про мене світло –
І легко мене забудь.

Як сонце тінню мережить
Піт на твоєму чолі…
Нехай тебе не бентежить
Мій голос із-під землі.

28.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***


Идешь, на меня похожий,
Глаза опуская вниз.
Я их опускала тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти – слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь – могила,
Что я появлюсь, грозя…
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились…
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед –
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь.
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли…
– И пусть тебя не смущает
Мой голос из-под земли.

03.05.1913

Сьогодні в Україні відзначаються 70-ті роковини злочинної акції тогочасного комуністичного керівництва Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини – примусового переселення (депортації) українського населення (150 тис. чол.)з етнічних українських теренів Закезоння у північно-західні землі Польщі (колишні німецькі). Ще раніше – протягом 1944-1946 років (перший етап загальної символічної акції «Операція «Вісла») у різні регіони тодішньої УРСР було евакуйовано майже 500 тис. чол. Під цю м’ясорубку попали і мої батьки.
Тому добре знав з їх розповідей ще у дитячі та юнацькі роки про те пекло, яке довелося їм пережити.
Хто не байдужий до своєї історії, мусить не забувати і про це.
Я пам’ятаю…
http://maysterni.com/publication.php?id=89861

На березі ледачі товстуни,
Засмажені до повної знемоги,
Збирали, наче хоботом слони,
Усе, що море вкотить їм під ноги.

Драглисті руки! Гори-животи!
Обвислі щоки, пащі наче сумки!
Їм родичі не люди, а кити -
У складках жиру потопає думка.

В новому віці смальцю ореол
Запанував понад усі порядки.
І Фідія фактурний Дискобол
Осліп аби не бачити нащадків.

Ну як мені в шеренгах животів
Вибагливу вишукувати музу?
Хотів про море! Про вітри хотів!
Але складаю оду жиропузу.

Куди не глянь -одні черевані!
На вас дивитись більше я не хочу.
Аби не стали снитися мені
Піду додому і закрию очі.

січень 2017р.

Тримайся за неї,
мій Боже.
Вона сильна.
Вона все зможе.

Між кулями ворожими
до тебе
пройде живою.
Мій Боже.

Принесе тобі
у молитві Слово,
хліба, води
і набоїв.

Стане поруч з тобою —
плече до плеча.
І рука твоя не схибить,
мій Боже.

Солодким медовим цвітом
Ти бавиш в мені дитя.
Хорунжим, морським привітом
Пізнати даєш життя.
І в радості, чи в турботі,
Ввісні, чи то наяву,
В буденності, чи в роботі, -
Плекатиму тінь твою.
Мовчать надранкові роси,
І сонце давно не спить.
Це ти розпустила коси
З очей висія блакить.
Моя Чародійна Панно,
Святиня моііх надій.
Мені з верховини данна,
Сопутниця моііх мрій.

2016 рік

«Хананаміті, хананаміті».
Дивись, нас кличе дорога квітів,
Щасливий ранок і теплі ниви,
Садів духмяних весільні гриви.
Рум’яне сонце в твоїх долонях,
Й хмарки стокрилі, немов на конях.
А ти хворієш, досить хворіти.
А як же квіти, вони, як діти.
Ти скажеш тихо: «Треба летіти!!
Ходімо ж, любий,
Хананаміті.»

2017 рік

Буття - кав`ярня, цирк,
Мажорна баркарола.
Заклякнув поводир
У позі дискобола.

Вирує хвильний плац,
Пливуть макітри в Лету...
Вареник - за ерзац
Ікри чи арбалета.

Лайдак у ріг щедрот
Засунув носа, пальця.
Фурчить коловорот...
Несе неандертальця.

Рудіє між парсун
Серпанок бабці Єви.
Учора плив Богун.
Вже - пагін яблуневий...

Виловлюй - та хутчіш -
Рюкзак у хрестик-нулик.
Між якорів, афіш
Пресується минуле...


2017

Майбутнє роду вперлось у реактор,
Зітхає тяжко знівечений ліс,
Навік своїм корінням тут уріс
Приречений до смерті гладіатор.

Сумний самітник пекло рукотворне
Не проміняв на Ĕдем вдалині,
Печуть його невидимі огні,
Що еманує сатанинське ґорно.

Колючий дріт - його терновінець,
Жахний дарунок часу і прогресу,
Навіки всі тут втратив інтереси
Всеблагий, всепрощаючий Отець.

І тихо духів смерті, а не світла
Несе у море проклята ріка.
Стирає сльози витертий рукав,
І десь годинник тинькає обридло.

Іду від отчого порогу
у рай, додому, ...на війну.
Якби не ці мої дороги,
то як би бачив я весну?

   Уже поорані окопи
   і маки, краплями крові́,
   які посіяли укропи,
   малюють обрії живі,

де і мене чекає мати
і мила, ...файна на виду.
А я від вибуху гранати
у небо зоряне іду.

   Іду до Отчого порогу
   без ніг, але й без каяття.
   Якби не ця моя дорога,
   то як би я любив життя?

О, як любив я майбуття
у піки болю і тривоги!

                                             04.2017

БАБУСІ

Трохи довгастий, точений овал,
Одягу розтруби пишні…
Юна бабусю! Хто Вам цілував
Губи - погордливі вишні?

Руки, що в залах палацу колись
Вальси Шопена так грали…
А вздовж обличчя блідого вились
Локонів чорні спіралі.

Погляд вимогливий, темний, прямий,
До оборони готовий.
Так ще дивитися спробуй, зумій!
Юна бабусю, то хто Ви?

Скільки можливостей з Вами пішли
І не можливостей – лячно! –
У невситиме провалля землі,
Двадцятирічно полячко!

День був невинним і вітряним був.
Зорі темніли, згасали.
Юна бабусю! Жорстокий цей бунт
В серце – не Ви мені вклали?

27.04.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:


БАБУШКЕ


Продолговатый и твердый овал,
Черного платья раструбы…
Юная бабушка! Кто целовал
Ваши надменные губы?

Руки, которые в залах дворца
Вальсы Шопена играли…
По сторонам ледяного лица
Локоны в виде спирали.

Темный, прямой и взыскательный взгляд.
Взгляд, к обороне готовый.
Юные женщины так не глядят.
Юная бабушка, кто вы?

Сколько возможностей Вы унесли,
И невозможностей сколько? –
В ненасытимую прорву земли,
Двадцатилетняя полька!

День был невинен, и ветер был свеж.
Темные звезды погасли.
Бабушка! Этот жестокий мятеж
В сердце моем – не от Вас ли?

Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Під ліхтарями — тепло, непорушно,
немов у ваті.
Культі асфальту втоплені у тінях
і ніздрюваті.
Поснули люди. Блякла скатертина —
в нерівних складках.
Слідкує тиша. Скніє недопите
вино в карафках.
Життя застигло в спазмових обіймах
чужої форми —
в рідких зірках, кошлатому тер’єрі,
деревах чорних.
Навкруг стоять істоти без обличчя,
мовчать уважно.
...Тривожно між пришельців незнайомих —
і страшно.

2017

У кожного народу свій Христос,
Свої Пілати і свої Іуди.
Накидали своїх гріхів обоз,
І понесли чужим богам до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія або князь
Краде потроху бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого крова.
У рай (не свій!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І Бог чужу молитву не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

Зі мною поряд, мирно, звично,
як іноді в одній сім'ї,
здавалось, будуть жити вічно
усі ровесники мої.

Здавалося, усі сусіди –
моя родина по крові́,
коли обманюючи біди,
ходили по одній траві.

Не ті уже луги пастуші,
і ті околиці доріг,
поза-якими наші душі
шукали інший оберіг.

Переступаючи минуле,
зі сходу рушила орда.
Мене – хорошого!!! – забули.
Між нами буча і біда.

Старі любителі Союзу
уже – заплічних діл майстри.
Наїли людоїди пузо.
Немає брата у сестри.

Язикомовна Україна
вертає на свої круги.
Нав'язують чужу руїну
свої варяги-вороги.

Весна Росії йде по колу
і має вишколи і школу.
А далі? П'ємо – на коня?

Крові жадає кацапня...
І не очуняє ніколи
ця інфікована рідня.

                              04.2017

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п”янить –
Доба епохи золотої,
І золотого чуда нить -

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

7508 р. (Від Трипілля) (2000)

І
На етюди
Минають покаянні дні.
Гріхів уже немає,
та є Амур, що навесні
на інші спокушає.

Лукавий ангел у серцях
ламає перепони
і наяву, а не у снах
підсовує скоромне.

Перелопативши труди,
ідемо на етюди...
Праворуч – озеро, сади,
наліво – пересуди.

Життя малює аніме,
якого не буває,
і уявилося саме
біля хатини скраю.

Пейзаж – опалені кущі,
палітра Маріули…
Вона малює, як дощі
оплакують минуле.

І як не вірити у ці
видіння випадкові,
коли усмішка на лиці
і очі загадкові?

І як повірити у те,
що за межею раю
буває грішне і святе,
яке не спокушає?

І це тобі не фаберже,
омріяне весною.
Вона як писанка уже
мальована тобою.

І дивуватися не зле,
коли ми не ліниві
на несподіване, але
не видумане диво.

Нічого доля не дає,
аби минало всує.
У неї – кожному своє
у пам'яті ночує.

За ці омани нічиї,
і за оказію її,
і за дівочу вроду
дарує доля не одній,
але обіцяну не їй
мою поему-оду.

ІІ
У келію
І як воно зі сторони
не смішно виглядає,
а юну діву за тини
ніщо не заховає.

Одне, що лицаря нема
або набив оскому,
бо як би писанка сама
котилася із дому?

Язик відомий талалай.
Куди би не кортіло,
а от екскурсія у гай –
це благодійне діло.

Куди дорога не веде –
у келію, до лісу,
а не усидіти ніде
Діані і Уліссу.

А тут і пасіка, й рої,
і аромати цвіту,
і краєвиди нічиї,
і є чим напоїти.

Не розійтися на межі.
Ачей і діду не чужі
цяцянки молодої?

У неї – скельця-візажі.
У нього інші міражі.
І тішаться обоє.

ІІІ
Її візажі його очима

Ой не байдужі до любові
веселі шукачі пригоди,
які видумують умови
і не цінують епізоди.

І сивочолого Жуана
не полишає ще надія,
що оживе його кохана
із юності єдина мрія.

І ось – явилася весною
шукати рясту проти ночі.
Світили юною жагою
її азійські карі очі.

Вони сміялися, і гріли,
і научали йти по лезу,
і нагадали ночі білі
і сині аромати безу.

І ось воно! Не за горою –
уже не перше, й не останнє,
очарування тою грою,
що не дає розчарування.

І не біда, що одинокі.
Але – розділені літами.
Напій березового соку
не додає п'янкої тями.

Ачей забули Божу ласку
незрячі душі? Цього разу
нехай гуляє їхня казка
поза тини і перелази.

А небо супилось грозою
і рикошетило громами...
І одинокою сльозою
луна упала за лісами.

.......................................
Надія чорними ночами
живе минулою любов'ю.

ІV
Його міражі її очима
Вона художниця сама
і не одна у мами.
У неї донжуанів – тьма.
Малює їх ночами.

У кожного свої діла.
Не помічають жінку.
І кожному вона дала
уже свою оцінку.

Сивобороді як завжди
бажають в «Отченаші»
собі насущної їди –
березової каші.

Кубіта – юна як весна,
а він, тугий на вухо,
не добачає, що вона
живе за Божим Духом.

Картина маслом – сивий Дон
і Діва, що ні разу
не переходила кордон
такого перелазу.

І усміхається йому
тоненьке юне чудо.
А він боїться, – обійму,
що скажуть добрі люди?

І буде снитися обом,
які активні на підйом,
були вони щасливі.

Ой, не дається висота,
коли неміряні літа
вертають неможливе

                              04.2017

Переклад з російської мови

З-під плюшу пледу, як знемога,
Сон учорашній визирав.
Що це було? Чи перемога? –
І хто програв?

Все передумую щоразу.
Усе переживаю знов.
У тім, чому не знаю назву.
Чи то любов?

Хто був мисливець? – Хто пожива?
Все по бісівськи – навпаки!
Що зрозумів глядач важливий –
Сибірський кіт?

У цій дуелі, хто був слабше?
Хто, в кого був лиш тільки м’яч?
А серце – чи моє, чи Ваше
Летіло вскач?

Що все-таки було – хто знає?
Чого так хочеться весь час?
Не знаю, чи перемогла я?
А чи здалась?


26.04.2017



Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

ПОД ЛАСКОЙ ПЛЮШЕВОГО ПЛЕДА


Под лаской плюшевого пледа
Вчерашний вызываю сон.
Что это было? – Чья победа?
Кто побежден?

Все передумываю снова.
Всем перемучиваюсь вновь.
В том, для чего не знаю слова.
Была ль любовь?

Кто был охотник? – Кто добыча?
Все дявольски-наоборот!
Что понял, длительно мурлыча,
Сибирский кот?

В том поединке своеволий
Кто, в чьей руке был только мяч?
Чье сердце – Ваше ли, мое ли?
Летело вскачь?

И все-таки – что это было?
Чего так хочется и жаль?
Так и не знаю, победила ль?
Побеждена ль?

Не плач, прошу, себе ти не жалій,
Подумай же хвилинку лиш над тим,
Що комусь в світі важче, ніж тобі
І за життя постійно ти борись.

Хоч як буває іноді і важко
Та до мети своєї йди сміливо,
В кулак зіжавши всі свої болячки,
То може й станеться у долі твоїй диво.

Чогось зумій старанням досягти,
А зоряна хвороба хай минає,
Не вимагай для себе похвальби,
Як заслужив, знайде тебе і слава.

Будь завжди переможцем у житті,
Успіху східці хай ведуть угору,
Твори добро, то й вернеться тобі.
Найголовніша перемога - над собою.

2017 р.