Раптова зустріч там, на перехресті,
Спинила дихання і обпекла.
Злякалася звалитися у нестям -
Не прийняла жаданого тепла.

грудень 2016

Нехтую твої правила,
Відверто і принципово,
То для тебе не ново –
Буднів нудьгу розбавила.

Нехтую, бо відстоюю
Самість, себе саму ж,
Байдуже, хто для мене ти –
Друг, брат, чи – муж.

Я чимчикую, уперто,
Ти ще захочеш до мене,
Ти ще захочеш відверто,
Ніби трава зелена.

То аксіома долі.
Бути ж собою – закон.
В мене свої правила.
І свій маленький трон.

* * *

А дозріла калина
червоніла у садах, наче кров.
І лунали навколо вибухи, й люди гинули.
Недолугі ангели
кружляли понад могилами,
від підступних осколків
ховаючись
серед крон.
І ридали вдови, чотирнадцятий проклинаючи рік;
і впадали земні у зневіру – не вважали за гріх.

Жовтизну та багрянець
гойдало степовими вітрами,
навіваючи спомин про літо
м’ятно-любисткове.
(Вбережи, Одигітріє,
кожного з наших від рани,
а усіх, що по той бік –
вбережи від повного
охлобистнення).
Схід не завжди
асоціюється з ранком
новим.
Жив-був пес...
Давно. До війни ще.
Ох і жалібно вив!..

Все усталене, звичне
набувало присмаку гіркоти.
Повний переселенців,
черговий состав
гуркотів...

Між чутками і чудами -
дві сполучні посудини.

Від хвали до провини -
біполярні судини.

Навмання ненавмисне ми
живемо з несумісними:

на три "хочу" - шість "мушу".
Все життя: душа в душу...

22.12.2016

Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
свіжим леготом вітру з вечорового океану.
Край неба палав у партері китайським віялом
і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка,
та, чула до глупства, сочилась в листах потала.

Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.

Існує думка, наче ми – лука*we*,
у світі жаби – пишні спори*she*.
Нема на нас ні гласу, ні цуна*me*,
а що той глас, однаково глу*he*…

Добудем долю, ситу і бага*toо*,
де щедре "на" вагоміше за "д*i*",
і дідько в ребра жадібному га*do*,
що поучав – у пазуху хо*why*…
22.12.2016

смотрю смотрю -
не по годам
ни то ни се ни это
пойду- ка я
и жизнь отдам
пойду-ка я
в поэты…
пускай плюют, мол рифмоплет
в лицо в анфас и спину
я с волшебством впишу: - «улет!»
вернусь в строку с повинной
пускай возрадуется чернь
и нам и им дороже
а на душе знакомый червь
он есть посланник Божий
все возмущается: - слагай
не спи не жди не сетуй
ах как могуч и сладок кайф
особенно к рассвету…
22.12.2016

Загубилась в думках - так трапилось,
Ніби вежа в пухкому тумані
Заховалась.
Потроху, краплями
Ледь помітними тишком розтане
Той туман - і відкриється вежа,
Її тонкі, засніжені кості,
А я буду наосліп вештатись,
Мій туман не спадатиме в роси.
Не спадає, а ще й густішає,
І хвилює, і сам хвилюється,
І вкриває нещадно брижами
У думках перехрестя вулиці.
Нічогісінько не розумію
І бреду манівцями - в тумані,
Потонувши приречено в мріях,
Наче вежа, стрічаю світанок.

Кажеш, що грішна любов?
Може… Не знаю.
Довго стежками блукав,
Шукав свого раю,

Прагнув поволі піти,
Не рушивши тиші.
Листя пожухле, листи,
Зірки якнайвищі…

Знаєш, в едемі твоїм –
Яблука райські.
Пахнуть пружнасті плоди
На срібленій таці.

Не їж, бо пізнаєш гріх,
Заблудиш у мревах.
…Десь буйно-зелений обліг,
Облудниця Єва.

Боявся любити, боявсь,
Бо грішне все, грішне…
Нехай це провина чиясь,
Комусь буде гірше.

…Згорала любов у вогні,
Кришились остроги…
Залишив усе мені,
Усе і… нічого…

***
Якщо, буває, сяють зорі, –
то це емоцій ціле море.
Якщо викопую слова,
аби боліла голова
у читача і візаві,
то що у мене в голові?

***
Душу притягує зваба,
тіло – тепло на печі.
Діда улещує баба,
баба Яга – рогачі.
…………………….
Неусвідомлена жаба
тисне людей уночі.

***
Що є, то є. Поети з іменами
із малечку припали до стремен.
І пішому до кінного – ген-ген...
Але гоноровите до безтями
не додає харизми до імен.

***
Кусає легко. Гоїти не вміє.
Така удача братії коша.
Та я молюся, – змилуйся, Месіє,
убий у серці фарисея змія
і, може, не зів'яне ця душа.

***
Тузи і дами ...тет-а- тет,
і епігони, і клеврети
не дочувають, – є поети!
Усе перенесе поет,
аби любити опонента,
якому в якості валета,
не вистачає еполет.

***
Ніхто не хоче бути, як усі.
Але ж не всі паяци будуть барди.
А нумо, недотуркані, мерсі,
хапати «вопіючого» за фалди.

                              2016

Я збільшу милої лукаве горе --
Згадаю і мишей, і кажанів.
Згребу її ручищами потвори,
Щоб не складала возвеличення мені.

Хай жаско буде полонянці давній,
Нехай щипне мене, укусить і т. п.
Бо я – дійшов до часу вакханалій,
Вона - і досі ще торкається небес.

Ще з тобою, доле, ми не квити...
Як подарувала ти весну
я не вміла нею ворожити -
ти - вплела ми в коси сивину...
Перше пасмо...
І весни не стало.
З яблунь опадав медовий цвіт…
Ти початком літа вповивала -
я рушала у стрімкий політ
геть від світу.
Далі, далі, далі…
Ти скотила по щоці сльозу,
ніби мати…
Навздогін - печалі
у мою розбурхану грозу,
у громи і срібні блискавиці…
Мокла я…
Дощі були рясні.
В квітлім серці ти кувала крицю,
Я металась у тривожнім сні.
Рубцювалось,
тріскалось… Боліло.
Ти мені всміхалася – терпи:
ще не решта пасем побіліло,
і жнива попереду,
серпи…
І порізи ятряться в дорозі,
щоб кропити крівцею стерню…

Ось стою смиренно на порозі
твоїм, доле…
Ще живу чи сню?..

2016

Пам'ять
влаштована дивним чином...
Вона не шукає причини
за що любити
чи не сприймати,
що зберігати,
а що забувати...
Які моменти,
обличчя, фрагменти...
Кого позбуватись,
чим перейматись,
доки вертати,
куди,
на скільки,
в яку годину?..
Щоб потім знову
сивіла днина
потоком різних
причин неясних,
потворно-чорних,
світло-прекрасних...
Нових,
наснажених
чи надпитих
із чаш півповних
напівпорожніх,
щербатих,
тріснутих,
битих і...
Ліпимо...
Світло і сірість
на сивих порогах
отсеї пані -
Пам'яті...

Вклоняюся їй
у ноги -
винна і вдячна...
Веди за собою,
вийся змією -
я за тобою.

2016

День заплющив очі,
Ліг відпочивати,
Руку простяг Ночі
Вечір так галантно.

А та заходилась
Зорі рахувати,
З ліку бідна збилась,
Стільки їх багато.

Місяця спитала,
Той знати ж повинен.
Зібравшись з думками,
Він так відповів їй:

-Сказати не вдасться,
Нема в тім потреби,
Зичу стільки щастя,
Скільки зір на Небі.

2016 р.

Ой, Ганнусеньки-Ганнусі,
Ваше свято на порозі.
Хай же Ангел-охоронець
Вас від лиха оборонить.

Та від злого захистить,
Ви ж у злагоді живіть.
Усі панночки і пані
Відзначайте свято Ганни.

У серденьку квітне ніжність,
Душу вашу не засніжить.
Будьте завжди молодими
Ви, Ганнусеньки й щасливі.

Матінка Діви Марії
Хай здійснить всі ваші мрії,
Радість принесе у хату.
Ще раз, Ганни вас зі святом.

2016 р.

між небом і землею
між миром і війною
тече ріка до Бога
і ти стаєш рікою
накочують на берег
хвилини думи хвилі
а там своє болюче
а там чужі могили

між правдою і лжею
між сущим і марою
на чорно-білих нотах
ранковою порою
хтось грає полонези
хтось марші трубадурів
а безталанні долі
ховаються до мурів

чекати й дочекатись
як зоре-світні далі
піднявшись вище мрії
розвіють всі печалі
і вийти на окраєць
дороги чи безпуття
та перейти у диво
із немочі в могуття

20.12.2016

Як втілення пташиної ганьби,
Якій польоту воля і не сниться,
Вгодовані і ситі голуби
Боками труться біля годівниці.

Їх творчий голод поклику ущух.
Докіль годують- жерти будуть доти,
Усе одно, з брудних чи чистих рук...
Хоч наче ж мають крила для польоту,

І особисто можуть щось знайти
Без “кіпешні” приниження у зграї.
Автівки давлять, ловлять їх коти,
Немов пташиній гідності навчають...

У зграї легше. Невід"ємний дар-
Ця сіра маса... Тільки б не відбиться...
А знаєте... МЕНІ ЇХ НЕ ШКОДА.
Ех ви ж, мої невільно-вільні "птиці"...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122101017

когда - то были молодыми
носили замшу… макинтош…
пешком от Киева у Дымер…
талант, кричали, не пропьешь
из-под пробирки и лекала
пытались вырваться в кабак
где водки было всегда мало
и бармен очень не дурак…
красив и ловок в абсолюте
искусный маг и шкуродер
исчез любой бы на распутье
а он все там же до сих пор…
не обвиняем, мы не судьи
тем паче, нам ведь все равно
где не отнимешь - не прибудет
жалеешь только об одном…
ведь во дворе иль у подъезда
ловили слухи словно мух
а дядьки тетки компартсъездов
нас брали больше на испуг
взамен бузили на асфальте
на дискотеке - все магешь
пешком во сне до самой Мальты…
талант, кричали, не пропьешь

но седины мазок венчальный
хранитель судеб всех времен
и не всегда пусть театрально
писал и вглядывался он…

когда - то были молодыми
держало время нас в узде
и дым не выветренный "Примы"
теперь практически везде…
20.12.2916.

Не укради у ближнього свитинку –
Закон суворий і для всіх один,
Бо враз побачиш небо у клітинку,
Якщо ти рядовий громадянин.

Та не усім в нас писані закони,
Державні люди мало не крадуть,
Хвала рукам, які крадуть мільйони –
Імущі владу сраму не імуть.

Покращення життя уже настало,
«Понятія» вже вищі за закон,
Хвала рукам, що пахнуть криміналом,
Для них немає жодних перепон.


2012-2016

Якщо я ди́шу ще, за-ра-за...
А мо' дишу́?..
Як не пиши –
ваяю і пишу вірші́.
Тому ці вірші – не образа,
якщо комусь не до душі.

Пишу я мовою, наразі,
бо й читачі їй не чужі.

Пишу, – і я її кохаю,
прошу́ і про́шу, – так буває,
коли усе, як два по два –
і поетично, і прозоро,
як у Шевченка – море грає,
а у Луценка – грає море,
як знову пісенька нова...
Але – узять, бува і но́ва –
це суржик, раша і полова,
які жують апологети,
на все готовий піонер,
і світові авторитети,
і академік есесер,
і ...починаючі поети.

Хоча, звичайно, що бува'
ув ослика свої слова,
аби витьохкували рими
та ще й оце, – у-в-о..., у-в-а… –
охайні і неповторимі.
На те і є свої права –
одне у одного і досі
прикурювати папироси,
аж туманіє голова:
«ума і хиби – парадокси».

20.12.2016

***вірш може бути прийнятим за взірець при написанні "квітометафорячих" творів***

В оксамито-волошковому тумані,
В терпко-солодко-вершковому дурмані,
Прокидаюсь і виходжу в світле поле
Виглядати, де ж ти бродиш, моя доле.
І бруньковою сльозою умиваюся,
В помаранчеві суцвіття я вдивляюся,
Мелодрамно-світанково мені стало,
Бо квітчасто-пелюсткове небо стало...
Я залюлю-заколишу мрію світлу,
Занесу назад у хату дивоцвітно,
Свічку сльозновосковую запалю,
Бо люблю тебе, люблю я,
Бо люблю...

25.08.2015

Коли ти зможеш зупинити
Незримий і невпинний час
І зможеш до зірок злетіти,
Щоб цілий світ відкрить для нас,

Ми попрощаємось з журбою,
Що проростає з самоти,
I знов зустрінемось з тобою,
Розлучені не назавжди.

2012.05.13

Замерзали думки на скрипучім морозі.
Залишалась, щоправда, одна:
Щоб скінчитись цій клятій дорозі,
Щоб не стала притулком останнім вона...
...Отакою, як нежить, непрохана
Вряди-годи юність моя в старість заходить,
Задубла од холоду, голодна, сумна...
І тому, хто з безвідрадності виводив її,
Я щиру молитву складаю щодня.

не лишилось від тебе
ні сліду ні діла ні посліду
на тобі пів життя 
як в дахау
проводили досліди
помирали птахи на дахах
поза зоною світу
і доступу
помираємо ми
у фортецях
зі власного досвіду

Сни забутого плоду
білий сад виколисує.
Безшелесна природа
ошелешена тишею.

Безголосі кантати:
струни - нервів канатики.
А мені б - заспівати.
А мені б - не заплакати...

12.2016

носить ясновидець окуляри
не вживає ліків рецептар
кодекс честі написали лярви
позичає на дурняк лихвар

цоб цабе візниця наче цезар
депутат на окрузі живе
за роботу агітує ледар
залізяччя по ріці пливе

збіглися докупи всі незбіги
у Сахарі під ногами твань
визрівають у кишені фіги
сутеніє доленосна рань

як у цьому світі жити далі
парадокси хиби і ума
тисни череваню на педалі
навіть якщо ровера нема

20.12.2016

Колихаю тебе, рідна ластiвко,
Люба ягідко, миле сонечко.
Заглядає до хати дрімотонька,
Разом з мiсяцем у вiконечко,

Хай насниться тобi, моя квiточко,
Волошковий рай iз веселкою,
Хай зігрiє цілунками лiтечко,
Хай наспiвує соловейками.

Оченятка твої вже злипаються,
Їм шепоче сон щось тихесенько.
День iз нiчкою розминаються,
Обіймають дитинку малесеньку.

Ось так, життя все в каламуті
Проходить під диктовку зла.
Країна ј люди, все забуто,
В пекельні кола владь звела.
У боротьбі, в смертельніј січі
Зіјшовсь ди*вол із добром,
Тримає б*с в ярмі одвічнім,
Позначив націю тавром?
Четвірка, з царського ось роду,
З одним рефлексом. Лиш бере.
Для себе лиш. Не для народу.
А нарід в муках стогне ј мре.

Така ось влади хижа сила.
Дикунства лють. Печерна мла.
Гидь вузьколоба. Боже Милиј,
За що, за що нам скільки зла?
За що караєш Україну,
За що немилосердно б’єш?
Ще ј насилаєш злу годину,
У душу горя додаєш.
Пошли Ти, Боже, долю людям,
А владцям розуму додај,
Врятуј монарха від безглуздя,
О, Господи, нам волю дај!

          10.10.2015

Сніги летять над Харковом грудневим,
У місті всюди біла круговерть.
Зима впіймала місто в сніжний невід,
Засипані яри і балки вщерть.

Повсюди білопінна сніжна зграя,
Мов ковдрою укрила всі садки.
Вже роззимилося на Миколая.
Чекаємо, на носі вже святки.
19.12.16

... Нам так хочеться слів -
їх завжди видається замало…
Але жодні вуста
не замінять очей глибини.
Зазирни і почуй
те, що серце тобі розказало.
У словах многосуть -
забагато у них зайвини…

2016

Пам’яті убитих українців
в ніч з 18 на 19 грудня 2016 року

Чому сніги не білі, а червоні,
А вибухи, немов німе кіно?
У голові дзвенять пекельні дзвони,
Чи я серед зими лежу давно?

То ж скільки не приходив я до тями,
І як далеко звідси вороги?
А смерть мою як сприймуть тато й мама,
За що й чиї я сплачую борги?

Моєю кров’ю плаче Україна,
Моїм життям в донецькому краю.
А після мене – ні дочки, ні сина,
Не лишиться у нашому раю.

Зостанеться єдина і кохана
Самотньою і без мого крила.
Вже не пече, лиш кров’яниться рана...
Немає сонця, дня… Є вічна мла...
19.12.16

Печера (який не який, – а дах!
не гірш дахів на прямих кутах!),
в печері їм тепло було з дитям;
пахло соломою і шматтям.

Солом’яною була постіль.
Зовні молола пісок метіль.
І, уві сні, з дрижаками тіл
на мливо те, щулились мул і віл.

Марія молилась; вогонь гудів.
Іосиф, похмурий, за ним глядів.
Малюк, що за малістю літ не мав
справи нагальнішої, дрімав.

Добіг іще один день – з його
тривогами, жахами; з "и-го-го"
Ирода, зойками війську вслід;
додався ще один – до століть.

Родителі тішились немовлям.
Дим віднайшов собі щіль, жалям
слідом. Лиш віл тяжким духом був
зі снив навісних(або мул) зітхнув.

Зоря дивилась через поріг.
Єдиним у світі, хто знати міг,
все, що погляд той означав,
був Малюк; але Він мовчав.



«1995»

***
Може і думали, може й гадали…
Тільки чому так активно мовчали?
Як не годи, а «кошмарити» слід,
щоб не мовчали, як риба об лід.

***
У полум'я не доливайте масло,
коли палають душі поетес.
Але оберігайте цей процес.
Коли на сайті смаленим запахло,
тоді до нього є ще інтерес.

***
Поезія ніколи не дрімає.
І у стакані буря настає,
коли повіє те, чого немає.
Нічого із нічого не буває,
зате ажіотажу додає.

***
Коли поети, знані поза очі,
уперше в очі глянуть візаві,
обов'язково, хай і проти ночі,
обнімуться розкуто і охоче,
як родичі по духу і крові.

***
Патетика і етика – полярні.
Виконуєш ти правила чи ні –
якщо слова нещирі й фамільярні,
усі аудієнції – нудні.

***
Не поривайся у двері парадні
і не чіпай за анфас.
Поки потуги твої делікатні
і по обличчю нічого не ляпне –
все обійдеться нараз.

                              2016

Попрощався Жовтень,
В дорогу зібрався,
Своє вбрання жовте
Кинув Листопаду.

А той його мочить,
Мабуть хоче прати,
Наступної Осені
Буде одягати.

Бо у Грудня-брата
Кожушок біленький,
М"якенький, пухнастий,
Валянки тепленькі.

З вовни рукавиці
І шапка із хутра,
То ж він не боїться
Морозенка й Хуги.

Він із ними дружить,
Бавиться у сніжки,
Разом вони будуть
Стелити доріжки

Миколаю-діду,
Який прийде хутко
Та маленьким діткам
Принесе дарунки.

2016 р.

Біжить струмком дзвінкоголосим,
Веселу пісеньку співа
Твоє й моє дитинство босе -
Найбезтурботніша пора.

Зелен-весною квітне юність,
Молодість літечком буя,
Усе росте та плодоносить,
А зрілість - врожаї збира.

Підсумки осінь підбиває
Негідних вчинків й добрих справ.
Так непомітно вже ступає
Тихими кроками зима.

Насипле щедро снігу в коси,
Спогади будуть й каяття,
І радості й печалі сльози.
А все разом оце - Життя.

2016 р.

Хата натягує вітер на плечі,
Комин до неба думками росте,
Втомленим звіром вляглася хуртеча,
Снігом занесло кущі хризантем.
Хвіртка чекає господаря звично,
Тиша морозом вбирає усе.
В шибку маленьке втулилося личко:
Татко ялинку із лісу несе.

18.12.2016

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

Жінка – не казка,
Жінка – не повість,
Не повсякденність,
Не випадковість.

Жінка – то вище,
Жінка – це ближче.
Очі – ув очі,
Обличчя – в обличчя.

Серце до серця
Доля злучає,
Тіло до тіла
Броду шукає.

Все, що стається –
Не випадково.
Жінку пізнаєш –
Тільки в любові.

Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
Цілу ніч шумує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
Дідусю самотньому не спиться
В мороці сріблястої краси, –
Незабутні бачаться обличчя,
Чуються знайомі голоси.
Спогадів лишилося чимало,
Радощам й утіхам завдяки,
Раз дівки до болю цілували
І до гаю кликали жінки.
Сипався іскринками додолу
Цвіт і лист з обтрушених дерев,
Хоч і не хотів у дружнім колі
Рахувати кількість королев.
Їх було, як шерсті на лисиці,
Як в старого спогадів у снах, –
Та нема потреби, щоб різниця
Виразно відтворювала шлях...
Слухавку тримаю біля вуха,
Очі не відвожу від дверей, –
За вікном вирує завірюха
Голосом недоспаних ночей.
17.12.16

Словами ніжними і поглядом ласкавим
обволікаєш так, що плівку хочу
віддерти чимось, змити із обличчя,
з душі своєї.
Як і любов твою,
котру приймаю
антибіотиками,
лікуванням -
від більшої хвороби.
Та верне вже від млосного терпіння,
від осаду стійкого піклування
(тепло ще більш посилює нудоту).

Як вийти із безглуздого двобою
твоєї муки і мого безсилля?

17.12.2016

…і ця радість живе на губах
хто розбещений наскрізь вітрами?
не торкавсь, не чіпав, а пропах…
і не кішка пробігла між нами
і ця радість солодкий наш гріх
віднесуть на поталу як здобич
ледве стримує сльози крізь сміх
не Одеса, не Львів, не Дрогобич...
і цю радість не стерлась з лиця
заховалась назавжди в підручник...
якщо пішки дійти Трускавця
чи звернути ліворуч від Бучі -
і ця радість вже буде з гори
абрикосовим цвітом дражнити
як мурахи - з кори до кори
як волошки і мед, і як жито…
17.12.2016.

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

ФІГУРКИ НА СЕРВАНТІ

Ковзанка. Вікторіанські часи.
Личка з тендітної порцеляни.
Всі троє сповнені лагідної краси,
жіночні капелюшки в дочки і мами.
Хлопчик сидить і дивиться, як
мама сестричку підтримує ніжно.
Стільки турботи в його очах!
І ручки склав він утішно.
В нахиленій позі його—порив
допомогти, коли треба.
Дікенс їх, певно, такими творив
дивлячись в сіре небо.
Він з ідеального їх полотна
кроїв у мрячнім тумані.
Раю загубленого луна—
в музиці, книгах і порцеляні.


CЛОВА
«Ну що б, здавалося, слова?..»
(Т.Шевченко)

Слова—ніщо, лиш музика за ними,
лиш дивно розтривожена печаль.
«Іди за нами», -- прошепочуть рими.
«Почуй мене», -- озветься стиха даль.

І в їхнім потаємнім діалозі
звучатиме бездонна таїна,
і стане лиш єдина в допомозі
нервова і вібруюча струна,

що між чуттями змішано-складними
озветься і покаже тобі курс.
Слова—ніщо, лиш музика за ними:
короткий схлип, і дихання, і пульс.


ДВОЄ

У неї є його дитячий голос --
      дзвінкий, настійний,
любов'ю довгожданою — обручка
      з його обіймів.

Йому ще тільки сім, і їй належать
   усі одразу
і відкриття його малого віку,
      й гіркі образи.

До загадки життя у неї виник
    безцінний ключик,
і подарунок цей дивує, тішить,
   лякає, мучить.

Тікає сон вночі, щемлять повільні
    світанки сині.
Вона одна із ним в цілому світі,
   в чужій країні.

Якої помочі в кого питати?
   Вона не просить.
Не поведе їх в путь від небезпеки
   розважний Йосип.

Сім літ — перлинами з дитячих вуст,
   пухнастим скоком.
Дорослішання мчить назустріч
   тунельним оком.

Ти десь далеко в світі моїх мрій.
З тобою прокидаюсь я і засинаю.
І в голові я чую теплий голос твій,
І дотик ніжний добре пам'ятаю

Приходь щоночі хоч би у ві сні.
Ми будемо триматися за руки,
Ми будемо тонути у красі
Яку в житті могли би ми відчути.

Весняний дощ, прошу тебе
Ти лий так сильно, як ніколи.
Хай твій потік усе знесе,
Усе сумне, що в моїй долі.

Без парасольки я піду
Хай краплі по щокам стікають.
Якщо нічого не знайду
Я вірю мрії не зникають!

(казка)

А художник-Дощик
Пензлем малював,
І собі у поміч
Вітерця узяв.

Порозводив фарби
Яскраві і гарні,
Та з Вітром загрався -
Все порозливав.

А вони змішались
В різні кольори,
Дощик став, заплакав:
-Що ж мені робить?

Фартушком яскрави
Сльози витира
Йому Сонце Ясне
І його втіша:

-Ти не плач, мій брате,
Швидко подивись
Які ж бо прекрасні
В картини тони.

Все, немов у казці
Сяє-виграє.
Дощик усміхався
Задоволений.

2016 р.

Ікону святої Варвари
Священник мені дарував.
-Щоби зло та біди минали,
Так щиро й сердечно бажав.

А церкву Варварівську нашу
Відвідувать часто могла,
Молитися, свічку пооставить,
Здорова й щаслива була.

І радісна вийшла із храму,
Аж серденько "било у дзвін",
Дарунок отця пригортала
Дорожчий всіляких скарбів.

2016 р.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Де твоя правда, друже? Там, де чужа олжа
ходить нага по світу, просить на хліб гроша.

Де твоя втіха, друже? Там, де земна біда
тоне у морі щастя без берегів і дна.

Де твоя мрія, друже? Там, де весни розмай
конику шепче палко: грай, мій скрипалю,грай!

Де твоя воля, друже? Там, де свята любов
поміж ганьби і воєн все ж обирає кров.

Де твоя віра, друже? Там, де зоря небес
мовить устами Бога: мужньо неси свій хрест.

Де твоя доля, друже? Там, де земля батьків
вкотре стає до бою з ігом лихих років.

16.12.2016