Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам'яна стіна-потвора
та плющ свої розвісив коси.
Щодня на ньому листя рідше,
злетіло майже все униз.
Ставало жінці гірше, гірше
і вічність завела каприс…

Огрядний лікар на ту пору
уліз до спальні, що удав.
Оглянувши уважно хвору,
він мало шансів жінці дав…
Вона ж утомлено лежала,
вслухаючись у вітру свист,
і відлетіти загадала,
як упаде останній лист…

Про те товаришці сказала,
яка дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… – Все одно
ти будеш жити! – говорила,
– до сотні років, навіть ще.
Весна настане, верне сили,
стіна прикраситься плющем!

У комірчині, за стіною,
один художник жив. Старий
мав диво-мрію „з бородою“ –
шедевр намалювати свій.
Але усе зійшло на галас
і він зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось,
своїм колегам. Тим і жив…

До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
повідала про серця тугу,
тягар великий на плечах.
Уважно вислухав сусідку,
поспівчував маляр як міг
і повторяв переповідку –
Аби вночі не випав сніг!

Стемніло. Дощ пішов зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!

І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь,
а ніч прийшла – не спочивала,
бо очі не могла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощеться на склі,
негода гне-ламає віти,
та уявляла лист в імлі.

Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста увійшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні…
В житті такого не буває,
бо лист усе ще на стіні!

Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сили
вже поверталися у сні.

Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудився, як це сталось –
ніхто не знав. Та у дворі
знайшли мольберт його і кисті,
драбину побіля стіни…
Чом уночі ходив до міста? –
гадати лиш могли вони.

За кілька днів старий художник
почив у бозі далебі,
а у кімнаті жінка кожна
схиляла голову в журбі.
Ще хвора гірко сумувала –
старий бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…

Тоді подруга, руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру, як вона.
– Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній, пожовтілий
на стінці більше не бринить…
В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевра написав собою,
коли упав останній лист!

Життя людське – багаття край дороги!
В пітьмі безмежній, попри застороги,
то же́вріє тихенько, то горить…
А те ураз на Всесвіт запалає,
але надовго дров не вистачає –
зоря засяє на одну лиш мить…

Погасне ватра – все укриє мла,
життя людське перегорить дотла,
довіку так не випаде світи́ть…
А попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю,
розвіє вітер і не заячи́ть.

Те попелище поросте травою,
постане сад немовби сам собою,
підніметься колосся золоте…
Віками так було на білім світі
і бавити їх буде той же вітер…
Роздмухає життя він молоде!

Стигне ранку лагідний бурштин
Сонечко, шануючи суботу
Завагалось сходити хвилин
Десь на п'ять... а, може, я ті сходи
Оком сонним не порахував
А вони ж круті, старі, щерблені!
Раптом ключ в замку закалатав
— Я вже тут! І прочиняє двері
Сонечко моє.

2016

Нажахані вампіри, клопи та комарі
Бояться уночі піти на лови.
Зібралися на раду у заячій дірі,
Гадають, пійло де знайти здорове.

У плоть устромиш ікла - суцільна наркота.
Після вечері - ув очах тумани.
У крапельці вологи прихована біда -
Самі уже, неначе наркомани.

Та це іще терпимо - сьорбається в усмак.
Дурман штрикає, далебі, півсвіту.
У Дракуля - проблема. Його якийсь чувак
Нагородив підступно гепатитом.

Клопу потрібна клізма. У комара - гельмінт.
Москіт - малий, а гості - триметрові.
Чухмариться собака і чхає люто кіт,
І супить кліщ свої кудлаті брови.

Вампують до знемоги і теща, і зятьок,
У кожнім слові цвіркає отрута.
Повагу поховали, закрили на замок.
Ножі гострять уцуплені у Брута.

Сумна чекає доля заражену сім'ю,
Немає шани, то не буде миру.
Втелющилася дума у голову мою,
Що ми уже не люди, а вампіри.

П'ємо не тільки соки - смакує крик і гнів,
Чужим плачем одгикуємо сито.
Образи, наче сіті, сплітаємо зі слів.
Хіба ми люди? Може, паразити?

Поглянув у люстерко і став ураз блідий,
Себе не можу геть я упізнати.
Є щупаки у роті. І прямо на губі
Вмостився кровосисний апаратик.

19.06.2017р.

Очі чорнії, очі сяючі,
Очі пристрасні і палаючі!
Як люблю я вас! Як боюся вас!
Бо зустрів я вас у недобрий час!

Ох, темніші ви ночі темної!
Чую подзвін я по душі моїй,
Бачу полум'я спопеляюче,
Серце спалене в нім страждаюче.

Не сумую я, не печалюсь я,
Бо такою є доленька моя.
Все, що доброго Бог одміряв нам,
Я пожертвував огняним очам!

Осінні ябка соком наливаються, –
Порипують (а чи здалось?), тугі.

А доля – літня жінка чи літавиця –
Втекла у сад від смутків і страхів.
Помолиться своїм богам чи літові,
Заплющить очі – і пізнає суть…

…Відмежуватись від усього світу – і
Вслуха'тися, як яблука ростуть.

19.06.2017

Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»… Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне, бачиться, просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів, безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…

«Така, як ти… раз на життя»… Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза», український «Mьюз»!..*

Зринають весни, шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!

11. 02.2012

*"Мьюз" - назва відомого музичного закордонного гурту.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Десь за поворотом день за днем зникає,
Мов туман ранковий тихо розтає.
Де літа поділись молоді - не знаю,
Вже моя життєва осінь настає.

Устеляє землю килимом багряним,
Ароматом яблук повняться сади,
І вродила щедро віршами й піснями,
Копіткої праці є рясні плоди.

Хтось читати буде, а хтось заспіває
Поетичну сповідь, що від серця йшла.
Якщо добрим словом і мене згадає,
Значить недаремно в світі я жила.

2017 р.

Травами шовковими літо йде босоніж:
Біла вишиванка і великий бриль,
Шаровари сині та широкий пояс,
У руках тримає ще й батіг Петрів.

Та коса на плечах, наче лезо гостра,
Поклепав господар же заздалегідь,
Вийде на зелений цей безмежний простір,
Заходиться класти трави у покіс.

І запахне сіно свіже та духмяне,
Бо суниць у ньому дивний аромат.
Та мені дитинства роки нагадає,
Які не повернеш ти уже назад.

2017 р.

Зимний вітер терниною грається,
У вікні задуває свічу.
Ти на зустріч з коханцем зібралася.
Я один. Я прощу. Я мовчу.

Ти не знаєш, на кого ти молишся –
Він кохає тебе жартома.
Ти об терня холодне поколешся,
Як ітимеш додому сама.

Я, до щастя свого дослухаючись,
Зачекаю тебе при вікні.
Хай із ним ти жагуче кохаєшся,
Таїна ця належить мені.

Все, що в серці твоєму туманиться,
Я у тиші своїй зрозумів.
І коли він з тобою розстанеться,
Ти даси мені знати без слів.

пролог

О, Греціє! Зевес! Еллада!
Геракла нині зна усяк.
А наш божок із шоколаду,
Цукерка "Тузік" його знак.

Нацупив модну вишиванку,
Рече з трибуни, наче піп.
Рахунок - у юдейськім банку.
До влади намертво прилип.

1

Коли печінку Прометею
Щоденно дзьобали орли,
У славі сяяла Ахея,
Боги Олімпу ще жили.

Але сьогодні - нові храми,
В руїнах капища старі.
Єврей та грек торгують крамом,
Баблом стирають мозолі.

І в нас юдейські вже порядки,
Запанувало всюди зло.
Дажбога зрадили нащадки,
Сварога кинули в Дніпро.

Ізраїль нині у пошані.
І український неофіт
Гряде у води Іордану,
Вивчає ідиш та іврит.

Царюють Сари та Ребеки,
Гендлює Ізя та Абрам.
Став зовсім рідним бог далекий,
Хоча слугує він не нам.

2

Шлемо молитви небу день-у-день,
Над власним богом чинимо наругу.
Але Єгова знищить всіх упень,
Залишаться гебреї й їхні слуги.

Він - бог крутий. Як і його народ.
З чужинцями ділитися не буде.
Із ним буцається хіба-що ідіот.
А більшість, зазвичай, розумні люди.

Візьму собі наймення... Шимпанзон,
На пуп навішу зірочку Давида.
Тоді я не побачу Єрихон,
Мої онуки не утратять діда.

"А греки тут до чого?" - скажеш ти.
А в них також не Зевс тепер на троні.
Які на смак зрадливості плоди -
Про це не скажуть старці на Афоні.

Ярмолку одягати вже пора.
У синагозі вже достатньо людно.
Зійшла над Україною зоря:
Вже не чужа. Хоча і шестикутна.

18.06.2017р.

Здрастуй, красне літо! роси і тумани!
Зоряні світанки, ночі чарівні!
Засинаю пізно, прокидаюсь рано,
Так на серці легко й сонячно мені!

Як виходжу з хати - кожен день, мов свято!
Радісно вклоняюсь мальвам у саду!
Вишні попаліли - як же їх багато!
Сонечко цілує зелень молоду!

Ягоди вродили в цьому році рясно,
Квіти застелили всі мої стежки!
Здрастуй, моє літо! ти таке прекрасне!
Я прийшла до тебе через всі роки!

07.06.2017

Чудовий червень - короткі ночі,
Вишневі зорі, тривожні сни...
І сновидіння такі пророчі,
Відлуння щастя і пульс весни.

Приходить все, чого серце прагне,
Магічні дії у кожнім дні!
Реальні мрії, кохання справжнє,
Послання неба тобі й мені!..

10.06.2017

хоч Сонце малюй, хоч книгу пиши -
все рівно об Камінь спіткнешся
бо ти, якщо тут - і хай не грішив
зіграв свою арію-сейшен...

хоч в церкву ходи, хоч в чарці топись -
все рівно дощитиме в травні
затопчуть, зімнуть… принаймні колись
настане їх день предостаній

і все промайне в секунду оту
зітреться і грань панібратства
живіть собі, люди, серед тортур
не вас притомило від блядства...

в мереживі Крим, ковбасить Донбас
безвізом накакали в душу
півсвіта оце глузує із нас
я перед ним повзати мушу?..

та ні… та ви що? хто сироїд?
гасаю по колу подібних
родили ж не вас серед горя і бід?
отож бо, цураймося бідних…

хоч Сонце малюй…
хочу книгу пиши…

18.06.2017.

Довірливість нам, зазвичай, виходить боком,
бо часто з підлістю приходиться стикатись,
а світ настільки став нещирим і жорстоким,
що боїмося ми уже і закохатись…

18.06.2017

Спить сон- трава в лісах і жито коситься
У коловерті незворотності подій,
І відійшла весна у смуток осені,
Мов лист жовтіючий, що сплинув по воді.

Вже небеса здіймаються загравами,
Немов багаття з тогорічної трави...
Та у коханні розставання правило
Не є прокляттям. Як надходить час- пливи

У ті краї, де дихається, мріється,
Де ти повернеш все, що спалене дотла,
Де душі втаємничено зустрінуться,
Якою б довгою розлука не була,

Де від Перуна блискавиці вогнищем
Ти запалаєш знову, наче сухостій...
Все буде добре. Біль від втрати пройде ще.
От тільки спомини- пустіть мене!.. Пустіть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117061801038

Мандрую я підземкою щоднини,
Найважче, звісно, у годину-пік.
В юрмі людській обличчя моє синє,
Хтось парасолю угвинтив у бік.

Тітки щокаті тиснуть на мозолю,
А зусібіч розставлено торби.
Мені пора виходити на волю,
Та у проході товпляться баби.

Хвилину тому вигнали мужчину,
Із м'ясом одірвали куций хвіст.
У боротьбі із ними я б загинув,
Я ж - літератор, а не каратист.

Вони з базару їдуть у Святошин.
Ну, а мені потрібно на Сирець.
Боюся зачепити їх до дрожу,
Попробуй квакни - зразу вхопить грець.

Міцну прорвати годі оборону -
Стовбурчаться цицьками навсібіч.
Продряпуюся у кінець вагону,
Торкаючись пухких жіночих пліч.

Отримую краплину насолоди,
Хоча скриплять у тисняві кістки.
Але не встиг я вийти із вагону -
Назад заперли тлусті жіночки.

Хитрую. У котячу лізу сумку,
Аби у ній однесли на перон.
Не можу більше цю терпіти муку -
Міняю музу на м'ясний батон!

Не раз казала мама "Їж котлети!
Глитай ковбаси та ікру топчи."
А ми - поети - у харчах естети,
Натхнення - головні у нас харчі.

Мої брати! Однині я не з вами.
Пишіть без мене лірику в усмак.
А я піду вбирати кілограми,
Нарощувати сало на кістяк.

18.06.2017р.

То – вісь землі, розчахнута навпіл…
То – серце, перекраяне думками…
Веди мене між хмурими ровами
брутальних чвар, роїв отруйних пчіл,
пустот, і нечистот, і осміяння –
на твердь зеленобарвну… острівець –
і я назву твій дар благодіянням,
що я дійшла до раю навпростець,
що на свої невиважені плечі
не переймала липових потуг…
Веди мене до краю… Зілля клече,
а станеться – на Тройцю зійде Дух –
і я таки намарю крок у казку,
де мій народ пізнає благодать.
Веди мене, я матиму за ласку
і дим, і чад, і кожну чорну п’ядь,
аби лишень не лживити думками
і з часом не зійти на манівці,
аби слова голодними вовками
на смолоскип не вили у руці,
допоки їх вполює сіть лукава
лицàрських слуг чи місячних заброд,
що їх звела історія дуплава
в одне безбарвне місиво… «народ»,
що, де приляже, там і заночує,
і, чхаючи на клич поводиря,
тоді його підносить, воздаря,
коли його вже голосу не чує.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Я ПОЛУМ’Я В ТОБІ-ВОДІ!

Я полум’я в тобі-воді! Пірнай за виднокрай!
Сягай за вінця іскр, вогонь з роси ковтай,
Розбарв в своє́му кольорі й замріяно втопай
У чуттєграї двох, в глиби́ни чар! І виринай
Багря́ними світанками жаги! Ніц не питай:
Любові цвіт цілуй – смакуй до дна свій рай!
Стелися небом з поміж зорь і прірву сколихай!
Ми питимем нектар й розпе́стимо розмай
До воскресіння з забуття, замандрені у плай
Тихої ніжності… Вдихай мене! Кохай!

Павло Гай-Нижник
16 червня 2017 р.

Стояла кузня на краю села,
але не всяк до неї завертав.
Хоча була хатина чимала,
один старий коваль і працював.

Колись осіннім вечором туди,
зайшла мара у довгім балахоні.
Хотілося напитися води
чи задубілі відігріть долоні.

Хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості,
але коваль все молотом махав,
помітив не одразу сиву гостю…

Коли угледів – обух уронив,
закляк на місці, ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось умирати…

Та простягнула діду знаряддя.
– Поправ, козаче, вельми притупилось.
Подумав майстер – Не одне життя
од того інструменту загубилось…

Весь вік для люду щиро пропрацював,
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а як відмовиш, коли кирпа просить.

Узяв косу і руки затремтіли…
Він уявив, як знов іде у хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду…
Простягши косу, твердо відказав, –
Для мене досить, іншим же – не буду.

Готуючись піти у небуття,
він посмішку помітив у старої.
– Ішла сюди не за твоїм життям,
не тну людських голів уже косою.

Отих турбот мене уже давно
лишили ті, які живуть смертями
чужого, друга, брата – все одно…
А дехто не жаліє рідну маму!

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
ідуть нові небесні батальйони…

Уже давно нема мені роботи,
життя лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили!.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!.

Стаж у поезії – то вже велика справа!
Він вам вагу чи впевненість дає?
Чи може то понтонна переправа
із дійсності в якесь життя своє?

Поет чи поетеса ви зі стажем,
а тим, хто перший написав куплет
куди подітись зі своїм ажіотажем?
А може він майбутнього поет?!.

В поезії не в стажі вирішальне,
сказав би навіть я – не головне.
Пишіть душею, ніби в час вінчання,
а стаж вас, любі друзі, не мине.

06.04.2017

Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,
Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…
Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,
Вабить чужими окрасами щастя хмільне.
Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?
Вік неспокійний у вирі подій і крамол?
Просить зернини і спокою нива незорана,
Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.
Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,
Губляться мрії і люди в неріднім краю.
Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –
Вростаю корінням, як древо, у землю свою…

і наче світ весь побілів
і вицвів цвітом безтілесним
та вітер все те перекреслив
і випер зелень із морів
семи стихій своїх небесних

людської сутності сувій
не перетнув забракло сили
і знову плач біля могили
бо той хто смерть сюди навіяв
у вічі посміхався мило…

2017.

До церкви дехто бігає щодня,
Поститься,обціловує ікони.
Гадає, що від чорта це - броня,
Від сатани - надійна охорона.

Дає на храм грабунок, хабарі,
Священника слова у вухо ловить.
Каплицю власну має у дворі,
Духівнику гріхи несе на сповідь.

В поплічники бере собі попа,
Йому одвалить чесно десятину.
А завтра знову - хараман, татьба,
І каяття чергове на колінах.

Людські гріхи мурують Божий дім,
В оклади переплавлена мерзота.
І сліпить очі цуплений калим -
На куполах іскриться позолота.

Виблискують віконниці нові.
Та тільки небо відає напевне,
Яку цеглину клали на крові,
Ну, а яку вмуровано за кревні.

На полотні буденності мазки-
Іду на луг уранці по солому.
А там сусід обносить буряки,
Несе мішок не в церкву, а додому.

Він у божниці мало не свояк,
Тому йому пробачу цю провину.
Це небеса мені подали знак:
Пора попу однести десятину.

17.06.2017р.

Троянди під вікном, як вишиванки,
Так душу мою тішать всі роки,
Білі, рожеві, жовті вони зранку
Вітаться зі світом залюбки.

А на пелюсточках - краплиночки прозорі,
Роса на сонці сріблом виграє.
Як я люблю трояндове це море,
Купаю в ньому серденько своє.

2017 р.

1

Юнка із Шабо -
Камея антична,
Острах і зваба -
Шовковички смиче.

Вулиця довга.
Пахотнява, спека...
Поли Дажбога
Леліють на глеках.

Зливи не буде,
Розігнано тучі.
Гронами - люди...
Котиська худючі.

Ельф у лататті -
Причаєні змахи...
Кликав на паті
Двох жаб, черепаху.

2

Музика... піна...
Ось вермут налито.
Вина-рубіни...
Чужі - знакомиті.

Рибко червона,
Приплинь! Я - твереза.
Амфори... гони...
Ходіння по лезу.



2017

Сивіють наші матері
Ще зовсім-зовсім молодими,
Бо їх синочки на війні
І захищають Батьківщину.

Уже й у сина сивина,
Хоч дуже юний ще хлопчина.
Війна проклята, це вона
Усім їм скроні посріблила.

У душу всипала жарин,
На голови свинець кидає,
А в полі - урожай із мін.
То що ж це має бути далі?

Замовкли в лузі солов"ї,
Лише висвистують снаряди,
І плачуть дітоньки малі,
Дитинство в них забрали "Гради".

Вони дорослими стають,
Так й не набавившись ляльками.
Верніть дитинство їм, прошу,
Та припиніть війну, благаю.

2017 р.

Болять слова фантомами думок,
Як ті підбиті кулею підранки.
Все важче брати душу на замок,
Свідомо їй обравши долю бранки.
Не докричатись знизу до небес -
Багато слів у порожнечу ляже.
Там кожен свій плекає інтерес,
І тільки час цю істину докаже.
Не вір вустам, що меду додають
І не ведись на їх лукаве слово.
Гіркою правду всі зазвичай п'ють,
Та відділяють зерна від полови.
Не бійся вже признатися собі,
Що ти стаєш нарівні з цілим світом.
А те що кров, то це ж у боротьбі -
Само собою треба розуміти.
І - не проси! Ніколи не проси
З чужого краю блага, чи пощади.
Ти власну гідність з честю пронеси,
Щоб мати змогу з гідністю прощати.
Я знаю,- важко! Важко через край,
Щоб через кров свою переступити.
У тебе вибір. Отже, вибирай!
Ти маєш слово ділом підкріпити.
Тоді лиш вражі пута розірвеш
І спраглу душу випустиш на волю,
Коли збагнеш, - для кого ти живеш.
А ще - кому довіриш власну долю...
18.01.16р.

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Урочисто так, не шпарко,
лине борт мій попід аркою.

То кільце є орбітальне.

Не летальне, а літальне
хмаромор’є піді мною
мріє даллю неземною,
а попереду – зоря.

Там, за нею десь, – Земля.

Колір в неї – теж блакить.

Слід інверсії, мов нить…

Я свого польоту ниттю
хочу зшити дві блакиті.

Аби мостом для шевця
став, нарешті, звід кільця.

2017

Після роботи хочу відпочинку.
Лежати голічерева без руху.
Дрімаю. Але тут мені на пику
Усілася товста зелена муха.

У снах моїх виспівувала птаха,
Летіли в небеса чарівні звуки.
Але у ніздрю заповзла комаха,
Туди ж, по лікоть, я засунув руку.

Мушва втекла. Її я не подужав,
На мене витріщається зі стелі.
Заплющу очі - знову лізе муха,
А я вужем звиваюсь у постелі.

Надумав поступити досить хитро,
Для неї пропоную голу п'ятку.
Але вона вподобала макітру,
Лоскочуть носа знову її лапки.

Схопився я, неначе з переляку,
Аби зловити капость ту за шкірку.
Вона ж на згадку залишила каку
І вилетіла кулею в кватирку.

Немає сну. Приперлася сусідка,
Обплутала плітками мої вуха.
І стало на душі нестерпно гидко.
Згадалася мені нахабна муха.

Не знаю, скільки зможу це терпіти...
Але мені до рук прийшла удача:
Убгалась муха їй у рот одкритий,
Сусідка від образи виє, плаче.

Пішла нарешті. Пити марганцівку.
Нехай тварині шлунок буде пухом.
Сатири я дописую кінцівку:
У цьому світі теж потрібні мухи.

16.06.2017р.

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

А день заколисує ніч.
А дощ заколисує хмари.
Допоки на з*ярений спіч
збираються знову почвари.

Допоки у квітах бузку
вишукує щастя комашка,
на списанім кимось листку
одне лиш читається: "важко".

І Бог утирає сльозу,
з далекого зиркає неба
на краплі дощу, на грозу,
сумує, та знає, так треба.

Аби розговілись сади
на яблука стиглі та груші,
аби отчий дух просвітлив
загублені в потемках душі.

Аби на світанок з ріллі
вродило на добру поживу,
конечно стражденній землі
стерпіти іще одну зливу.

Стерпіти зневажливий спіч,
що тягнуть зусюди почвари,
відбути невиспану ніч
і хмари, і хмари, і хмари...

8.06.17 р.

Спочити мріяв ти на Бурханах*
і першим сонця промені стрічати.
Тебе колись тут народила мати…
Тут дім знайшов поета тлінний прах.

Лежати мріяв ти на вишині
пташини щебетливого польоту,
дивитись зверху на людську роботу
і рідну пісню слухать уві сні.

Ти мріяв спочивати між ланів,
де колосяться пшениці і жито,
де народився й пощастило жити,
де в пошуках себе знайти зумів.

Ти малював віршами білий світ,
аби слова в них піснею лилися…
І з часом мрії ті твої збулися –
Любив, творив і мріяв доста літ!

Я утону в твоїх очах,
що глибиною полонили
і тугою мене сповили
за братом меншим...
Просто жах!

Як тяжко і душа щемить,
тебе вже більше не побачу.
І що воно – життя собаче?
Як гуркіт грому, просто мить.

Я чую твій басистий голос,
перед очима ти стоїш,
улюбленець всії сім`ї,
гориш промінням ніби колос.

Твій смух – багаття з молоком.
Статечний красень як з картини,
безстрашний норов, незупинний
боєць, гроза, зірвиголов!

Неправда, стрінемося знов –
не в цьому, так у іншім світі,
бо вічна лиш одна любов...
Її ми подихом зігріті!

Я утоплюсь в твоїх очах,
назавжди в душу ляже смуток,
тебе довіку не забути
і твоє ім`я на вустах...

жовтень 2015

Жагу пiзнання звівши обережно,
спокiйно крила опустивши долу,
не боячись за цноту й незалежнiсть,
iду блаженно на твiй чистий голос.

Коли дiйду? — Коли пора настане,
небесна манна ти, небесна манна...



15.06.2017

Ніхто й нізащо нас не переможе,
як животіти не захочемо в ярмі.
Забрати честь повік ніхто не зможе,
якщо її ми не утратимо самі.

Зі слів не варто городить рогатки,
бо вчинки скажуть красномовніше за нас.
Якими будуть пам’ятати нас нащадки,
покаже остаточно тільки час.

15.06.2017

Бульбашка світла на моїй долонці,
Лусне і вилетить звідти сонце.
В небо підніметься - тануть хмарини
Від загадкової сонцежарини...
Вітер, що грався зірками на вітах
Й пісні співав, закарбовані в мітах,
У здивуванні притих, зачаївся:
Жбанок зі світлом у небі розлився...

М'ята пахуча, милована ранком,
З неба ловила краплини світанку...

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Минає термін дії рандеву,
коли атрофувались апетити.
І ради чого я іще живу,
якщо немає ради кого жити?

А доля ще продовжує політ
і буде що недолі забувати.
Бодай іще якихось -надцять літ
мене у Леті є кому згадати.

І може бути, що стезя моя,
нечуваного ще багатія,
не заросте одними бур'янами.

Це означає, що не марно жив
і поки мав надію і любив,
то багатів майбутніми літами.

                              06.2017

Щебет, воркование и свист. В голубом и шелковом июнь. Бархатной сирени аметист. Голуби шелковицу клюют. Голуби воркуют. А о чем? Птичий заливается народ. Он как будто вовсе не при чем. А она шелковицу клюет, ягоды роняя на асфальт – там их остальные доклюют под скворчиный тенор или альт.

Голуби.
Шелковица.
Июнь.

І Бог_Творець сльозами світніх злив
за тих "господів" свідчив - "не створив!"
ні Ра, ані Йегова, ні всі інші.
Але не кожен серцем це відкрив...

Стинати голови - потрібно мати хист,
Холодний розум і, звичайно, міру.
Різник у своїй справі - це артист.
Маестро ловкий швайки та сокири.

Жилаву плоть уковтують щодня
Учителі, шевці та ескулапи.
Кувікає розпачливо свиня,
З борща стирчать увись курячі лапи.

На луках дожировує бичок,
Кролі останню вточують морквину,
Аби я їх повісив на гачок,
Розбатував і вицідив кровину.

Для кожної тварини - свій підхід,
Не пхають м'ясо зразу до утроби.
Ламаю шиї тим, хто має хвіст,
А довбня - для бичка твердого лоба.

Ножа свиноті суну під ребро -
Вона недовго ратицями сова.
Несу у льох удушене добро.
Здирати шкіри - то окрема мова.

Щодня мій пес гризе кістки нові.
Спочатку вив, поглядував вороже.
А нині лиже руку у крові,
Бо знає - я його не потривожу.

Харчі у місто їдуть із села.
Буркоче шлунок. В роті повно слини.
Аби людина ситою жила -
Померти неодмінно хтось повинен.

Тужавіє купюрами кабза,
Продав і м'ясо, і телячі мощі.
Розумний чоловік колись сказав:
Не пахнуть кров'ю та убивством гроші.

Тарілі повні. Ремигає люд.
Ми - спільники. Убивці й канібали.
Разом цей гріх знесем на божий суд,
Дамо одвіт за тельбухи та сало.

Хай кажуть, що не маю я душі -
Пора іти до праці у повітку.
Іду гострити крицеві ножі -
Биточки просять у сусіда дітки.

14.06.2017р.

Раннє літо, синій вечір, зупинився час.
Випускний, усюди квіти, плавно лине вальс.
В ньому смуток і зітхання, ще й розбіг доріг.
В нім юнацькі сподівання і шкільний поріг.

Десять років відучились, ніби й не було.
Враз дитинство розлетілось, як об камінь скло.
Завтра юність нас чекає, нові відчуття.
Новий розділ відкриває книга нам "Життя".

За собою двері школи тихо зачиню
й запрошу на вальс, у коло, лиш тебе одну.
Будуть радощі і горе, щирі почуття.
Буде щастя ціле море й пізні каяття.

За вікном червневий вечір, йде з акацій сніг.
На твої дівочі плечі він фатою ліг.
В синім вальсі, танці звершень, я тебе кружу.
І в житті сьогодні вперше, що люблю скажу.

Чом же сумно так на серці, чом душа щемить?
Очі чом твої, як скельця? В них сльоза бринить…
У дитинство нам немає більше вороття.
Синім вальсом запливаєм ми в нове життя.

листопад 2016

Життя мінливе, як зимовий день,
ще зранку сонце, та сльота надвечір.
У метушні турбот – не до пісень,
не помічаєм очевидні речі!

Мелькають миті, місяці, роки…
Як мало ціним все, що нам дається.
Немовби попереду ще віки,
немов усе з минулого вернеться.

Неначе можна поміняти все,
всі помилки і похибки поправить.
Та течія ріки життя несе
туди, де вічність завше балом править.

Немов усе ми можемо забуть,
усе начати заново, спочатку,
утрачене кохання повернуть,
як у мороз вдягти свої пальчатки.

Немовби варто лише побажать –
усе потоне в веснянім розмаї
і врунами укриє сіножать
та барвами веселки вмить засяє.

Невідворотно все ж настане час,
коли ми зрозуміємо – все тлінне.
Як не крути, життя навчає нас –
воно коротке, надто швидкоплинне.

Давайте зберігати і цінить
усе, що небесами нам дається.
Буття тендітне, як тоненька нить,
а там, де тонко, зазвичай, і рветься.

Тож пиймо, друзі, божий дар щодня
і будьмо вдячні щастя покривалу,
аби не поглинала метушня,
а вдома – лише радощі чекали!

Як передать тобі словами
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю - слів не треба,
Лише поглянути на тебе,
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.

2017 р.

Маленька бджілонька літала
Над квітами, нектар збирала
Усеньку весну й літечко.
Трудилася ж бо недаремно,
Та наносила стільки меду
Що для усіх нас вистачить:

Для діточок і для дорослих,
Залишиться також і бджолам,
Щоб їсти мали зиму всю.
Отож подякуймо комашці
За те, що працвала тяжко
Й дала нам смакоту оцю.

2017 р.

Кохана жінка мружиться у ліжку
Після нічного з нею рок-н-роллу.
Бажаю знову глянути на ніжку
Аби уздріти правду її голу.

Я - твій Адам. А ти, начебто - Єва.
Живемо разом під єдиним дахом.
Від погляду ховається суттєве:
Пощо красі неоковирні лахи?

Так само правду вмащуєм брехнею,
З історії плетемо небилиці.
Свій родовід виводимо з Юдеї,
Із гусака малюємо жар-птицю.

Шпаклюємо бридкі прищі на носі,
Грабованим хизуємося кешем.
Багаті, кажем. А насправді - босі.
І брешемо, і брешемо, і брешем...

Жона махнула вчора макогоном.
Іти на працю. Але пика синя.
Піду синець припудрити під оком.
Сховаю правду. Істинну причину.

13.06.2017р.