Люба дитино, ти поглянь, подивися,
Отам за межею якраз.
На тому кущі поселилася птиця,
Я такої не бачив ні раз.

На птиці отій золоте диво – пір’я,
Як дрібно воно мерехтить.
Немов в небесах пролітало сузір’я,
І на ній зупинилось на мить.

Як дивно отам засіяли околи,
Ти люба дитино дивись.
Такого уже не побачиш ніколи,
Як полетить та птиця у вись.

2015р.

Ця осінь - зійшла тінь конкістадора:
надсадно напливає - тягло сунеться,
скарби згрібає у кишені вулиці -
ненатла, одержима, блиском хора.

Витрушує до одуру - захланно-
останні друзки золота - аж хрипне.
Осипані дуби у колі злиднів -
звойовані - як міць Тенотчітлану.

Обвал палаців, гуки конвульсiйні,
цей надвиг мряковизни - шитий зливами.
Вишпилюється стерня снами сивими-
мечами наче - в груди злочасині.

А ти у цій облаві всеприречень -
мені як просвіт, диво незатулене -
тому й жива отим любові струменем,
бо чим ще жити у віків на плечах?

І.Г...
Очевидець уважний подій
І любитель мандрівок, до речі, –
Ти не відаєш про супокій
Та нудотне гниття в порожнечі.
Я навмисно лічби не веду,
Бо не навчений заздрити, звісно, –
Маєш друзів, як цвіту в саду,
І тобі поміж нами не тісно.
Загнуздавши крилатий Пегас,
Щоб розширити здібностям межі, –
Ти дивуєш майстерністю нас
І душевністю світлих поезій.
Всюди чутка іде по землі,
Що дерзання твого не спинити, –
Тож тримайся міцніше в сідлі,
Щоб не впасти коню під копита!
13.09.16

Десятирічне сонце угорі
За витівками нашими встигало
Заледве. І посаджений горіх
Гойдав поміж гілок яскраве гало.
І плюскіт хвиль, дитинний і дзвінкий
Балакав з нами про усе на світі,
Як ми пускали плавати вінки,
Що розсипались на дрібненькі квіти.
Усе було поділене на твердь
і все було поділене на воду
В старих пеньках стрічалася нам смерть,
На вигоні - повнісінька свобода.
Гукала зголоднілих пастухів
Додому баба, вічна, ніби поле.
Маєтки наші - хата, двір і хлів,
Город, квітник, дровітня і стодола.
Давно немає баби у селі
уже картопля нам так не смакує,
Тоді усе - від неба і землі.
Тепер усе - лиш всує, всує, всує.
Хоча... Листочок лине до води
І час піде назад колись, напевно,
Бо ж цей горіх такий ще молодий,
І це сум'яття ще таке непевне.
2016

Ряхтливі крутелі галактик
у річищі кольору часу
кудись непоспішливо линуть
помежи поверхонь уяви.

Поверхні ці є берегами
струмочків, річок і каналів,
що, злившись фарватером світла,
до розуму світ розмивають.

Лише наднові бульбашками
круг лопаються на хвилях,
планет розкидаючи бризки
у квантовій піні прибою.

Зірками, що вже догоріли,
пропалені карти небесні,
але неземні капітани
свої кораблі не спиняють.

І вже край червоних сузір’їв
трикутники їхні тріпочуть,
як тризуби листя калини
край вибухів ягідних гирл.

2016

Я чую трепіт її частого дихання,
Я бачу які в неї очі, чисті прозорі.
Тільки я знаю, що це не кохання,
Це просто в небі моляться зорі.

Я питаю її. Що ти тут, як ти?
Я вона каже, та так. А як у тебе?
А десь над нами хмаринки – зоряні яхти,
На білих вітрилах пливли по небу.

Наша розмова – для знакомства лиш привід,
Вона усміхнулась і з рукава здмухнула пилинки.
А над нами місяць наче привид,
Висунув роги із за хмаринки.

Я любувався красою її білого тіла,
Серце в грудях завмерло, не билось, чекало.
Вона була ангел, піднялася і полетіла,
На прощання рукою мені помахала.
1999р.

***вірш експериментаторський. Авторські знахідки)

Життя, ну чому ти несешся
Безтямно- нестримно вперед?..
...Повз вікна стрімкого експресу
Проносяться крони дерев,

Що, ніби покинуті діви,
Схиливши голівки свої,
Мене вибачають, бо діла
Не маю до них. Зачаї-

Всь у травах загублений смуток
Прогаяно-зниклих поба-
Чень. Нині минуле спокутуй-
Бо стрімко надходить доба

Каміння, що кидав раніше,
Збирати врожаєм у ко-
Шик. Пам"ять підкаже вірніше
До смутку підібраний код...

Одвічний забіг... Іподрому,
Що зветься "потреби життя",
Не рідко, бува, невідомі
Спізнілі слова каяття...

Пробачте. Мені мимоволі
Несила спинити забіг.
Ви погляд, насичений болем,
Залиште на спогад собі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091200972

чеканить ніч усі мої чекання…
мої родинні рани… думи ранні
додумує… донизує разки –
розсудливо розказані казки…
зітхає на сузір’я Козлотура
на тіні на оливкових котурнах
вливає монолог протагоніста
амброзією у вуста Арфіста…
ніхто не вірить більше в ритуали
шпарини духу скрізь позатирали…
зірвали маски… розігнали хо́ри…
хирі́є нерухома Терпсихора…
терпіння християнського наука
у Себастьяна цілиться із лука…
цілує стигми… забирає землю…
крізь неминуче тіло ми ковзне́мо
із міфу – через мову – до небес…
- Христос воскрес!
- воістину воскрес!

Час летів, поспішав, спотикався і біг –
нам не вистачить ніг,
нам не вистачить ніг,
але вистачить наших сердець.
А безодні німі.
І у них ми самі
ідемо до вогню навпростець.
І напевно печаль,
та нічого не жаль.
Та нічого не жаль – навпаки.
Бо це ще не кінець
І тут кожен боєць
до останньої в світі руки.

2016

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не як зима, котру лише фанати снігу просять,
Хазяйкою ввіходить у наш побут осінь:
За парти садовить невгамовних діток,
Паркам і скверам шати обновляє літні,
Копа картоплю, дебелі гарбузи стягує докупи...
Із-під руки погляне доокіль (нічого б не забути):
Хай буряки поростуть ще трохи,
Капусту хай наповнять нові соки...
Коли ж «кру-кру» долине звіддалік,
Останнім клопотам осінь припинить лік,
Спину натомлену розігне тої ж миті,
Щоб журавлів у дальню путь благословити.
А як майбутній урожай завруниться любо,
Руки наречених посплітає й поведе до шлюбу.

Коли закінчиться війна,
Пройде зима минуть морози,
У матерів обсохнуть сльози.
Коли закінчиться війна,
О дай то Боже.

І знову сонечко загріє,
І зацвіте і заяріє,
Загоїть рани і руїни
Моя рідненька Україна,
Така, що кращої нема
У всьому світі.

2016р.

1

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти - пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме...

2

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу - полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет... і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

3

А оь і літо...
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
Безсмертником на дні цебра - найперше.

2016

Я зникну на роки і на країни,
Стривожена, без цілі і керма.
В раптовій екзальтації—без зміни,
В нерозумінні тихому—сама.

Як уві сні з відкритими очима
Кружлятиму --ви будете в той час
На запитання знизувать плечима
І думати про тих, хто біля вас.

Але зненацька, боячись не встигнуть,
Я побіжу, як знайдене дитя,
Коли човни при березі застигнуть,
До скорого готові відплиття.

І стане мені ясно до нестями,
Чого мені ніколи не забуть.
І доторкнусь до кожного устами—
До кожного, хто наладнався в Путь.

В години ці скорботні і урочі,
Що напливають десь із давнини,
В тумані будуть голови і очі,
В тумані будуть люди і човни.

Я розіллюсь як повінь і як повість,
Щоби піймать останній дотик рук.
Я не навчилась жить, але натомість
Скінчила академію розлук.

2011

Імперським послідникам сниться «совок» –
Віджилий «Союз нерушимий».
Втішають себе серіалом казок
Про вибір Донбасу і Криму.

Сплітають байки про єдиний народ,
Про братство та інші дурниці.
Убога уява у підлих заброд,
Дурному дурне і насниться.

Московські бандити в донецьких степах
Синів України вбивають.
Засвідчують факти – в реальних ділах
Ніякого братства немає.

які ми, боже, вже несхожі
які ми, боже, вже чужі.
і хто-зна, що нам допоможе -
це все мана та міражі...

і ріже серце спомин жовтий
про тих, 
вже з кими нам не бути...
налий, мій кате прерозкутий!
у жилах світу цього
трута.

Проводжає мама
Сина на війну
Душу розриває
І собі, й йому
Тихими сльозами,
Що із серця йдуть
Слів... немає в мами,
Скроні аж гудуть,

Бо не знає мама
І ніхто не зна:
Чи надовго буде
Клята ця війна,
Чи вже скоро діти
Додому прийдуть
А хто зна чи прийдуть,
Чи там пропадуть.

Люди, схаменіться!
Досить воювать
З весни було треба
Ниви засівать -
Нині замість жита
Міни та гроби...
Сохрани нас Боже!
Господи, прости,

Якщо ми у чомусь
Були не праві,
Може наші предки...
Але трударі
Не могли нікому
Аж ТАК насолить,
Щоби пропав спокій.
Боже, як болить

Вся оця неправда,
Весь той чорний жах
Коли вже скінчиться
Цей безумний страх,
Коли буде тиша
На нашій землі,
Кому "війна" треба?
Чому люди злі?

Годі воювати,
Досить зазіхать
Ще й "братами" гарно
Себе називать...
Ми б чудово жили
Без таких братів,
Жили, працювали,
Ростили синів,

Але не для того,
Щоб йти на війну -
А радіти сонцю
І кожному дню,
Бо життя дається
Один тільки раз...
Матінко Христова,
Помолись за нас.

11.07.2014.

листя злетіло – з висохлої душі –
білого-білого дерева – геть у гетто…
мені оголошена мурахолюдниками вендета
і не рахуються мною зароблені бариші…
о Маргарито, я теж в пустоту не вірю…
я не питаю чому ти одна і п’яна…
здираю з себе й палю шагреневу шкіру
ріжу ножем з мене писаного Доріана…
о Магдалино, лети… далина лиш тобі дається –
ти уже там звідки видно усмі́шку Бога…
я обнімаю останнього єдинорога…
фенікса вигодовую сонцем серця…

 
& невагомість ~
горня злоба
позірна мовби позолота
у страстотерпницькім вінці
допоки ти на линві цій

& нерішучість ~
як не бути
не їж лайна, не пий цикути
щоб не помислили старці
допоки ти на линві цій

& непричетність ~
меццо форте
у камізельці з оцелота
експертний висновок відстій
допоки ти на линві цій

& незугарність ~
чистопробна
усі але, аби не жодне
із них передовсім

на стертій
линві
цій




 

1.
Смолистий ворон, дивлячись у очі,
Приносить попередження пророчі
На шлейфі чорнім оксамиту крил -
Сумні новини з персональним почтом…

2.
І лебеді в січневих сизих хмарах,
Неначе хворобливості примара,
Летять на північ в зиму зимувати!?!
Омана то чи витівки туману?...

3.
Синиця прилітає на гостину,
Шукає крихти чи смачну зернину,
Напевне нащебече в долі змін.
Чи звеселить засмучену годину?….

4.
Незнана птаха горда, чепурна
Два тижні гоїла натомлені крила,
Відпочивала…Танцем попрощалась!
І полетіла в Божий світ одна….

5.
А чайка з вороном, кружляючи по колу,
Ділили голуба при Папському престолі,
Ледь вирвався із дзьобів знавіснілих…
Молився Рим за українську долю….

6.
Тут чорний крук з розкошланим крилом
Враз озирнеться - вмить скує морозом,
Наче сказав би, мови Бог не дав,
Страшні слова, що гіркнуть полином….

7.
То голуб увірветься у світлину,
Крилом змахне зі столу скатертину,
Засунеться в далекий тихий кут,
Піди знайди непрошену пташину…

8.
Птахи, як концентрація повітря,
Крилами в піднебессі ловлять вітер
І трансформують нам енергію ефіру...
Що це - прикмети?... Чи старі повір’я?...


©10.09.2016

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо? Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні,
В кулак не стискається,
До неба тягнеться,
Яке усміхається...

Осяяний осінню,
Сам осенію.
Обрій синіє.
Темніють сіна.
Перетемніє. Пересиніє.
Пережовтіє моя сторона.
Старовина проросте новизною
Над крутизною років і віків.
Коні проскачуть –
Лишиться зі мною
Цокіт-працокіт
Уявних підків.
Осінь – остання? Передостання?
Настрій мінорний душу пройма.
Де ти, найперше юне кохання?
Втома. Судома. Осмута. Сума.
Осяяння осінню. Спомини сиві.
Онде – щасливі. А осьде – сумні.
Геть пересохли ріки бурхливі.
Переіржавіли зорі на дні.

1997

Як та зоря що все сія,
Ти була такою.
А спомини, а спомини,
Не дають спокою.

Злітає в вись душа сама,
І падає безсила.
Тебе нема, тебе нема,
Мов обламались крила.

Ми тим що було в нас давно,
Не вміли дорожити.
І холодно, і холодно,
На світі стало жити.

Немов пісок збігає час,
Назад все не вернеться.
Один лиш раз, один лиш раз
Любов в житті дається.

2015р.

Ти сьогодні захотіла в гори втекти,
Де небо проткнули смерекові вістря.
А я закриваю очі і бачу як ти,
На повні груди вдихаєш свіже повітря.

Душу повільно став наповняти спокій,
І в тіло почала вливатися сила.
А я буду чекати на тебе, допоки,
У твоєї душі знову виростуть крила.

Ти все вище і вище ідеш без вагань,
З першим сонячним променем попід руку.
І дивуєшся все, як це у вранішню рань,
Тихо довкола, немає жодного звуку.

А смереки протягують руки – віта,
Несуть свої обійми до твого тіла.
Вбираєш тілом силу Карпатського літа,
Така щаслива в обійми смерек влетіла.

Ти торкнулася їх своїми руками,
Вкрита сонцем і смерековою тінню.
І любуєшся довго гірськими струмками,
І ще дивуєшся квітами у цвітінні.

Закрию очі, бачу як виникає,
На твоєму обличчі усмішка мила,
Розумію, що гори тебе забирають,
І у тебе знову появилися крила

2015 р.

У дощ-вівторок, десь на перехресті,
Я налечу на тебе… і тоді
Розвіються пахкі листки «Альцести»…
Постанемо крилаті, молоді.

Куди покличеш? Хутір зник із мапи.
За хмарами людви – сонцеворот…
…ти епатуєш… згадуєш етапи.
Записуєш мій номер у блокнот…

Докурюєш цигарку. Джинси «левіс».
За мною ладен в пекло, на тахту…
Твій цирк зачинено, подохли леви.
Обрав, Аїде, жіночку не ту.

Гуде танцпол життя...
Базар – ліворуч.
…й морозиво розтало, і крило…
Ми приземляємось.
Пітьма…
Це… Овруч?
Отут ще важать щастя – на кіло…

2015

...На сонце дивишся охоче
Доки воно не сліпить очі,
Як блиск його болючим стане
І оком кинути не схочеш…
© 06.09.2016

***
…Ярило світить нам протягом дня,
Панує місяць завжди у сій час,
Перетинаються лише у півтонах –
У сутінках, щоб жоден з них не згас….
©21.10.2016

Вже діти надівають окуляри,
Вже внуки поглядають на дівчат.
Жіночі вже не божеволять чари,
І музи десь поділися, мовчать.

Приходить найблаженніша пора:
З самим собою стрітися пора.

Я смертю лиш живу… Та не таю –
Щасливий я в моїй нещасній долі;
А хто боїться смерті і неволі –
Ввійди в огонь той, котрим я горю.
Мікельанджело.

Тече пісок, як вічність, поміж пальців –
пливуть хвилини нашого буття…
Ще на землі, а вже космічні п’яльці
волочать нас на край – до забуття.

Хоч нам принадно мить ту зупинити,
щоб побродити в звабах стромовин,
вбираючи красу… Та годі й снити –
безбожник ти чи вірний християнин!

Та все – так брижко, ламко… І відносить
життя по крихтах, мов драгва боліт,
безпечність днів. І знов приходить осінь
непогамовних й неповторних літ.

Мить осяйна... Ні з чим її не сплутать!
Чарівний світ – усе у ньому є…
Чи знайдемо відгадку його суті?..
Про все це тут колядництво моє.

Одно лиш знаєм: на землі ми – гости
вервечкою біжучих пражних днів…
Питання в тім, що впорав для погосту*,
яким вогнем…
для нього
ти згорів.

23.05. 2015
______
*Тут громада, спільнота.

 
Мій острове, печаль & пристрасть
крізь бурі та роки
близькі~ далекі сонце й місяць
ти все самий такий

Спекотна мла тобі властива
щемкий пташиний літ
палаючі очниці тигра
хтонічний мегаліт ~

& Аз, у спогляданні звістки
за письменами змін
куди не знати ані звідки
такий самий
один




 

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

Вечір біля ставу романтичний,
Де сп`янінням диха кожна мить.
Ніжне плесо хвилями велично,
Ніби арфа – струнами – тремтить.

Не бушує, стихла щука сита,
Миролюбна й лагідна стає.
Тільки десь раптово з верховіття
Жолудь лунко об водицю б`є.

Мов горить од сонця неслабого
Крона дуба, наче тліє хмиз.
І скидає легко на дорогу
Ці жарини тліючі униз.

Під габою неба голубою
Мріяв так тебе я віднайти.
Щоб сиділи ми отут обоє
І горнулася до мене ти.

Та не чути – мого серця крику,
Між тремтіння хвиль, гойдання віт…
Замість мрію обіймать велику,
Обіймаю цей маленький… світ.

27.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

І скільки ще таких смертей
Впадуть у серце України,
Яке нагадує руїну
З розбитих доль її дітей?!

Невже не бачать небеса,
Що кращі відлітають в небо?
А ворог все бере огребом,
Талант вмирає і краса.

За що тепер отой сусід,
Що рвав сорочку, звався братом,
Прийшов не в гості, а вбивати,
Приніс нам повно горя й бід?

Є доля нашої вини
У тім, що сльози скрізь рікою,
Що ми живемо в неспокої
І гинуть у боях сини.
08.09.16

Вже не весна і вже не літо,
Пожовкла росяна трава,
Вже на ланах немає жита,
А за вікном гуляє вітер
І тихо-тихо завива.

У скло віконне дощ хлюпоче,
Сльозами сірими спада.
Буде іти мабуть до ночі…
А десь далеко грім гуркоче,
По вулицях тече вода.

А сонце хмари знов сховали,
І кулі жовтої нема.
Десь журавлі, що відлітали,
Сумную пісню закричали,
Бо підступала вже зима.

Вже не весна і вже не літо,
Пожовкла росяна трава,
Схилила Осінь руки-віти,
Бо двері для зими відкрито,
І тихо плаче, мов жива.

2014

Твоя загублена сльоза
Мій вічний смуток оросила
Дощем вологим небуття
Минуле спогадом пригріла

У цю чаруючу красу
У неповторну мелодійність
У чуйну , лагідну весну
Де повінчали нашу вірність

Кохання світлого душа
Мотивом оди зазвучала
Струна з струною два крила
У вальсі небом полетіла

Солоний присмак на роках
Холодний піт , і божевілля
Прикус до крові на губах
І розуміння - любов вічна.
2016р.

Літній геній на причілку
Мне-глянсує глину...
Хто ж це бачить? Сонце, бджілка,
Вітер - щохвилинно.

"Щось та буде..." - каже дідо.
Злива просить кухля.
"Три ескудо!" - тиче Гвідо,
Сів... а лава струхла.

Куманці, таріль, барило
Замовляли майстру.
...а у нього саме крила...
Дух черкнув по айстрах.

Унизу палає горно.
Ген сітки... онучі...
Пес скавчить, що вище - чорно.
Зоряно. Пекучо.


2016

Осінь в суцвіттях золотих
Плекається , іскрить , палає
В твоїх обіймах дорогих
Душа свій спокій колихає

Таке приємне забуття
Чарівна , ніжна насолода
Небес блакитна чистота
Роси прозорої волога

Так я найкраще розумів
Чим дорожить , до чого прагнуть
Всю підібрав доречність слів
Де домінує тільки вдячність.
2016р.

1

...а ковчег обирати нелегко.
Фатум завше глумливий.
Мостять гнізда безхатьки-лелеки.
Край боліт є пожива.

Плавом сунуть розкуті, убогі.
Бовваніють клондайки.
Кажуть, мертвих немає у Бога.
За столом наливайко.

Тихі змови, хитляві котурни,
переломні моменти.
То мінор, то святково-бравурно.
З ям повзуть диригенти.

Какофонії, сплески рапсодій...
Дефіле і дефолти.
Може, премій плюгавцеві годі:
вже прийма щосуботи.

Може, варто дітей пожаліти -
допотопних, тямущих?
Підкувати б модерно еліту,
що гарцює найдужче.

2

Рвуться линви і клепляться коси.
Маячки понад плесом.
Їдуть гарби - то рівно, то косо.
Червоніють колеса.

Золотаві снопи і пожитки,
що ніколи, нікому...
Хитроокі бредуть ворожбитки.
Підтанцьовують гноми.

Побігайчиком (бачиш?) - Майбутнє.
Промінець по шипшині.
Кутуляє Вчорашнє на кутні -
то скриншоти... то скриню.


2016

Комахами дрібними на вітрах,
захопленими в кручені потоки,
рецепторами внутрішніх антен
епохи ми уловлюємо зсуви.
І знов занепадає вічний Рим,
у небі, понад варварів наскоки
злі ангели розгнівано сурмлять —
— розплати тріумфуючі склодуви.

О, скільки людних стоптаних полів,
поглинутих пожежами й мечами,
загублених без думки і жалю
до всього, що меткі плекали руки,
осяде Атлантидою на дно,
прудкими заснується павуками,
і сни цивілізації минуть,
мов ефемерні никнучі сполуки!

Ногою не дістать твердого дна,
нас кидає у збурених стихіях,
де видимий оголений абсурд,
не криючись, сміється і панує,
знайомий світ зіщулено тремтить
і на очах безпомічно старіє,
твій голос за порогом помира,
і слово, що вихоплюється, — всує.

Зігнешся над травою забуття,
що споконвічні вистелила схили, —
багато відшуміло і пройшло
поміж земних спотворених проекцій.
Що діяти захопленим в потік
подій, яких не ждали й не просили?
...«Розраду філософією» нам
записував приречений Боецій*.

* Бое́цій (лат. Boethius) (біля 480– 524 рр. н.е.) — римський державний діяч, філософ, математик, християнський теолог, який займав високу державну посаду при Теодоріху Великому (королі остготів, що завоював весь Апеннінський півострів і Сицилію) і, заступившись за невинного, сам був несправедливо звинувачений у державній зраді і жорстоко страчений. В ув’язненні написав головний твір свого життя — «Розрада (або утіха) філософією», яка стала «золотою книгою» середньовіччя.

2016

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може,від того, що не знаю,
Коли і де судилося бачитись востаннє?
А, може, все починається спочатку?..

А я – спостерігач.
І я тамую спрагу.
Нап’юся слів “Не плач».
Чи приверну увагу…
Обабіч дивини,
але – у склянці часу.
В кредит неспані сни
і дно – на повну фазу.
Шкребуться сум і біль
у закутку.
Закладка:
«Немає батька. Хміль…
У тебе лише згадка.»

07.09.2016

До ваших гір в уяві прилечу,
Де чорно сяють ягоди ожини.
Де жовтий лист сповзає по плечу
І світить погляд вашої дружини.

Де вже осінні квіти і слова,
Шумлять гірські розбурхані потоки.
Іще зелена вруниться трава,
Та осінь вже стоїть за кілька кроків.
07.09.17

Я знаю, люди в більшості, невдячні.
Давно до цього звикнути пора,
Слова твої, холодні, необачні –
Нерівна і невиправдана гра.

Від них я довго, болісно хворію,
Бо жалять серце, наче та змія…
Нічого із цим лихом не подію –
Беззахисна перед тобою я!

2016

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Тобі не до розмов -
ти на війні
Мовчиш зціпивши зуби - справжній воїн.
І поки скрапують чиїсь буденні дні
Твої - гарячі стріляні набої.

Тобі не до розмов.
Та й що із них?
Хіба слова напоять спраглу душу,
Як в ній вогонь на видих і на вдих
Випалює давно пустельну сушу...

Ти більш мовчиш.
Та це не головне.
Іще пустеля явить дням оазу,
Нехай і не тепер, і не одразу
Минеться це. І ця війна мине...

2016

 
 ı.

літгер, типаж чи персонаж ~
всеєдно

не переймається, щоб аж
за переконливу сюжетну
криву

& наслухає до світань
відшукуючи ліпший звук
а там

най вічний циган візьме всіх &
переверне


 ıı.

в осінній візії на самоті поета
скрипаль~ скелет наснажений, притьмом
шкребе все ті й самі куплети
давно зарепаним у запалі смичком

& сипле листя перецвіле небо
за обрій линуть перельоти зграй
у фанаберію впадай, мінерво
ти не зважай, скрипалю, награвай

плюндруй надалі, у ригідній цій манері
словами заяложені чуття
що у світи себе одчинять, мовби двері
& майорітимуть, немовби стяг




 

Називаєш ім'я ще свого, ще незнаного бога,
Та воно вже чуже, вже думками розщеплене на
Зрозумілі концепції, образи, втілення, догми,
Завеликі, важкі, а моментами навіть нескромні...

І що маємо?
Ось надбання:
Бог - як був, лише нове ім'я.