Коли ілюзій кінчиться мара –
утрата сенсу(плакати, радіти)?
Я – Магомет(не йде моя гора).
Я – поганин(замовкніть, неофіти).

Не знаю я, чи сумніви сумні,
а чи утіхи грішної принади
рахують до життя в минулі дні
усі здобутки, промахи і вади,

але вага із світу не речей,
із світу не тяжіючої далі,
стискає карк до вивиху плечей
або хребет ламає в ідеалі.

Коли не вибір залишає крок,
тоді і убивають, щоб любити,
і на могилі зведений курок
утішно клацне: ми з тобою квити…

25.12.2016

*
І знов народжується той,
Кого не змучаться ніколи
Вести у храми й на престоли,
Чи то ізгой, чи то герой?

І знов співають: «Слава! Слава!»
І озираються довкола:
Чи не запросить хто до столу,
Чи дасть копійку за слова?

І знову біситься зима
Морози з ланцюга спустила
На натовп той, де груба сила,
На той, де мудрості нема.

А він являється ізнов!
Його не будуть розпинати.
Лиш так, щоби дивилась мати,
Як із долонь сочиться кров.

Але до того ще іти,
Колядувати і говіти,
Вирощувати дивні квіти…
На гріб їх завтра принести.

24-25.12.16

Віє, віє вітер з півночі та сходу,
Небо темно-сіре - просвітку нема...
Що там нарікати на святу природу?
Як на серці - осінь, на душі зима...

Нам ніхто не зробить в заметілі - літо,
Бо погоду в домі творим ми самі!
Кожен день любити вчімося відкрито,
Усміхаймось щиро Матінці-Зимі!

Хай цвітуть на вікнах дивні білі квіти,
Іній припорошить, морозець скрипить!
В захваті сміятись будуть наші діти,
Затишно у домі, як вогонь горить!..

Як же небагато нам для щастя треба!
Миру і надії, радості й тепла!
Щоб над кожним домом посвітліло небо,
І Любов до ближніх між людьми жила!
12.12.2016

Всім - Добрий вечір! Сонечко зайшло...
Вогонь священний над Землею сяє!
Пів світу зустрічає вже Різдво,
Народження Ісуса прославляє!

Про це співають Ангели з небес,
І кожну душу радість зігріває!
Бо сталось диво! - чудо із чудес,
І людство Сина Божого вітає!

Розділимо в цей вечір радість ми,
Зі щирим серцем будемо багаті!
Бажаєм всім - щасливої зими!
Веселих свят і миру в кожній хаті!
24/12/2016

Напівсон зимової пори
У часи відлиги нетривкої…
Смутку мій, зі мною говори
Мовою святого супокою.

Тисне трохи це зимове тло,
У повітрі щось в`язке, мов іго.
Хочу, щоб на серці відлягло
Хоч на час непевної відлиги.

Може, скресне крига навкруги,
До грудей полине знову й знову -
Хвиля щастя вдарить в береги
Зміною розтрощеній любові!

25.12.7524 р. (2016)

Конча Озерна, півострів Печалі

16 г. 06 хв.

Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Дон Кіхота.
В турнірах і боях,
на званих вечорах
ще майорить його непереможний стяг.

І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні дульцінеї й донкіхоти.
Як луки і поля,
як небо і земля,
як одинокий місяць і ясна зоря.

Не надійні небеса і позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
І він у білий світ
несе, як заповіт,
її чаруючий, її коханий цвіт.

І тому-то, сеньйорити, і того-то
у бою вінчає доля Донкіхота.
Чекайте до вінця
та бережіть серця.
А лицарі стійкі і вірні до кінця.


                              1996,2016

він торкався дощу
він рівнявся на сонце
я собі не прощу -
ні дверцят ні віконця…

виглядаю як лис
трохи схожий на вітер
застрелюся колись
спершу спробую з літер…

хто ж його породив
ні спитати ні взяти?!
серед страху і див
ще півкроку до страти

і було ні гроша
ні притулку ні мрії
хтось одів в торгаша
хтось штовхнув до повії

а воно а чи він
все одно приголубив
привело до Афін
до просвіти від згуби

тільки нині чомусь
контробанда тай годі
а ще бряцькає гусь
і зів’яло в городі

я дивлюсь з перехресть
виглядаю - де ж родич?..
а на ньому вже Хрест
і на палі як здобич

розіпнуть серед втіх
на Горі всенародно
випадковість чи збіг?
виглядає природньо

вже здебільшого в снах
він приходить зненацька
я ж йому в попихах
заціловую лацкан

наливаю обом
все із того графина
його трусить від бомб
а мене від Кабміну…
25.12.2016.

Життя боротьба -то борися.
Як жаркий вогонь - гори.
Де треба - плющем стелися,
Де можна - то гордо йди.
Ступай по воді, бо змиє
Всі зайві вона сліди.
І в хвилях бурхливих сповиє
Добути кінець доби.
А вранці з тієї хвилі
Постане воїнів рать
Прекрасних в рушійній силі -
Нехай вороги тремтять.
Веди за собою військо
І наступай раптово
Розумно й відважно битись
Учні твої готові.
Іаков, Семен премудрий,
Андрій, його добрий брат,
Матвій, і Пилип, і Йосип...
Лиш Юд серед них нема.
Нехай з берегів виходить
Отруйна кривава ріка.
Чекати на краще годі -
Надія така крихка...
Втопи страх у непокорі
І крик у душі змовчи...
Коли ж запалати зорям,
Як не тепер, вночі?

ЛІНА КОСТЕНКО

СПИНИ МЕНЕ…

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Перевод на русский язык

Нинель Новикова

ОСТАНОВИ МЕНЯ.…

Останови уймись уйми меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть

2016

Не підняти слова до жаданих висот,
І тобі не повірить ніхто так, як хочеш.
Не погодитись можна у царстві марнот,
А у наших реаліях ти -- потороча.

Ось і правда, і суть -- по землі попливли.
Ти повинен терпіти це гріхопадіння.
А не можеш -- то блазнем побудь, на столі
Поклади неосудне округле каміння.

Подивується, ніби ображено, гість:
«Я – не зло, я – утоми і віри осколок…»
А твоя оболонка торкнеться обійсть -
І луна: замикається вічності коло.

Це також непогано. Життя! Повнота!
Як утомишся добре – лежи і осмислюй,
Що на світі ти – ще примітивний мастак:
Хоч і повністю чесний -- сердечний навмисне.

***
Приходять сни
із літа до весни,
а розказати нікому,
буває,
коли її немає.

***
– От і побачились.
Не пізнає́ш ...свою? –
Це – із колись.
Не бачу, а стою.
А на межі – нікого і ніде.
А час іде.

***
Малюю очі,
а думки урочі
закреслює жура самотини.
Минулі мрії
і мої надії
оповивають кольорові сни.

***
І у свята яса –
нічого не робити
і думати, але не говорити, –
пробачте, небеса.

***
У мене карма Савича.
Напишете мені, –
і гавані,
й пристанища,
й причали,
і...
мене ловили і...
піймали.

***
Минає час,
і день,
і місяці́...
Літа...
І досі десь
у самому кінці –
мета..

                              2016

Весь пропахнувши безмежжям,
я нічний згадаю степ,
де межи зірок Пегасу
заблукали табуни.

Де старенька Андромеда
доньку жде окрай села,
де Волосся Вероніки
терпко пахне чебрецем…

Ми купалися із нею
в запашних сузір’ях трав:
навіть зараз материнка
у скафандрі пахкотить.

Синтезоване повітря
б’ється в просторі легень
чи зітханням, чи луною
тупоту та змахів крил.

То летить скакун з Пегасу
ген до тебе, Вероніко,
щоб ти звихрила на ньому
космос вітром степовим.

2016

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…

***
Ніч клинописом перепише
Світ по снігу до неспання.
Задивована: білі вірші
Хтось розсипав у срібній тиші! –
Йду. Збираю. Несу, як вишні,
Як у пазусі кошеня.

Моя знахідко нетутешня!
Хто згубив тебе край зими?
Донести б тебе обережно,
Загорнувши в тепло одежі,
В свою душу беззастережну,
Між небесним і між земним…

Ти не бійся! Ти будеш жити –
Відігрію і відпущу…
Ти підеш в яблуневе літо,
У нестриманий чардаш вітру
І в осінній ноктюрн дощу.

Усе не втямлю – і для чого
У час ненависті і сліз
Смішна, самотня, як панчоха,
Із віршами на перекіс
Душі, причетної так само
До святості, як до гріха,
Я розкошую щедро ямбом,
Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки
Наздоганяють вдів зрання,
І до останньої воронки
Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,
Що смерть вгодовує живцем,
Я по-дитячому панічно
Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,
Та в них – посвячення у плай.
Лишають їх, як зерна, дітям
Вже на прийдешній урожай.

І не бояться недомовок
Світи, що в серці прижились.
Душа, долучена до Слова,
Зросте потрібною колись.

Третій рік живемо наздогад
Від Покрови і знов – до Покрови.
Йде зима. І черешневий сад
Спокушає оберненням в дрова.

Він зануриться в сніг, як у ніч,
Він вбереться востаннє у пряжу,
І на час, обживаючи піч,
Сад мій літо своє перекаже.

Я не знаю сильніше тепла
Мого саду і того, хто поряд.
Я так само згорала дотла,
Сад – від жару.
А я – від горя.

Хочу тиші як клятви, як знак,
Що вже час закладати прийдешнє
Там, де сад залишив післясмак
І війни, і вогню, і черешні.

Правда людства жива:
Всьому хліб голова.

Ми ж до нього – з ножем:
Краєм, кришим, жуєм.

Хтось насититься сам,
Крихти кине птахам.

Буханець… візаві…
Що в його голові:

Сівачеві пісні?
Ярий стогін стерні?

Славослів’я єлей?
Біль голодних смертей?

Знає все, що було…
Хліб цілую в чоло.

Думка не полиша:
В хліба теж є душа.

24.12.2016

Що за задум на лиці?
Наче мармур ночі.
Два маленькі промінці
Зорі - ясні очі.

Десь далеко вдалині,
Тліє повечір’я.
Ти всміхаєшся мені,
Я ж – одне довір’я.


На траву роса паде,
Свіжий вітер війне.
Холодає, я тебе,
Одіну в обійми.

1982р.

Чужі святі, чужі талмуди,
зате гріхи таки свої.
Хоч і волієш їх не чути,
але голосять… солов’ї.
Куди не глянь, вони усюди –
помірні, так собі, малі…
Одні печуть тавром у груди,
усілись інші на чолі.
Гріхи одверті і під спудом,
усталені, як день і ніч,
людьми прощенні, самосудом
і покаянням біля свіч.
Ходою тихою й галопом
у веремії суєти
поміж любов’ю і пороком
блукаю я, а може, й ти…

23.12.2016

Яке Різдво, коли у нашу хату
Непрохана прийшла раптова смерть,
Яка забрала в діток батька, тата,
Наповнила бідою дім ущерть.

Комусь Різдво, бабусі - голосіння,
І дикий крик матусі з-за стола.
Втекла надія наша на спасіння…
А на порозі нашім - півсела.

Коли устигли все оце почути?
Бо це ж матуся перша новину,
До телефону звечора прикута,
Узнала, подзвонивши на війну…

І на родину в цей різдвяний вечір
Наклала смерть своє страшне тавро.
Лягла війною на худенькі плечі,
І принесла біду, взяла добро.

І враз пустою стала наша хата,
Хоча тепер заповнена людьми.
Залишила війна мене і брата
Без тата. Але як чекали ми,

Його дзвінка у цей різдвяний вечір,
Почути щоб вітання з далини.
А замість цього в хаті товкотнеча,
З-під хустки в мами пасмо сивизни.

І на очах людей застигли сльози,
На цілий світ лунає мамин плач…
Святковий вечір втік у верболози…
Нажаль, у смерті не бува невдач.
24.12.16

Вірш створено у співавторстві з поетесою Тетяною Череп-Пероганич

Хтось котиться кОлобом... Вирвано ріпку...
Дожерла Ворона свій сир залюбки...
В акваріум змолоду вкинуто Рибку...
В палаццо шаблонне... (Читайте казки!..)

Заграють на стінках смарагдові зблиски,
Мов сто Алладінових скарбопечер...
I'm sorry!.. Зупинка!.. Чому не на місці
Те риб’яче серце, що жаром пече?

В перснЯх золотих годувальника руки
Із кормом корисним... Візьми, оближи!..
І множиться від бездіяльної муки,
Доводить до сказу той риб"ячий жир...

Єдине бажання, якого від тебе
Жадає ловець - ти його назавжди...
Зникають під псевдо- неоновим небом
Таємні бажання... Хвостом по воді...

Чотири стіни... Як їх Рибці здолати?!
Хіба у думках, а чи може у снах?
Свої не розкриє господарю карти-
Бажання, комусь навіваючі жах…

VIP-зона – і тут головна він персона!
Із рибки свободу зідрав, як луску…
Чотири стіни – до мети перепона,
Ти чим заслужила покару таку?

Сама, мабуть, винна... Дала себе взяти...
Пірнула в акваріум – розум був де?!
Краса ця, у воду стікаюча, клята,
А як врятуватись – немає ідей...

Вона молода. Їй би треба любити!
Та й імідж у рибки – рабиня бажань.
Як в Господа волі тепер заслужити,
Позбутися як «золотих» домагань?

Хвилюється – хвилі хвостом розганяє,
Не вірить, що дійсністю стане мета,
Бо через четверту із стін споглядають
На неї два хтивих очиська Кота…

...стрибок в невідомість з обридлого блиску...
Де Рибка? Хазяїн знічев’я тупив.
Босоніж наскочив на риб’ячу кістку...
Кіт ситий... Погрався скоріш... Недоїв...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122410955

Аби не додати болю -
Спамом запаюю вікна.
Задум до глуму звикне,
Лиши лише трохи контролю.
І за ніч, як відсіч те "друзі",
Втручання влучає по суті,
І душить заношене худі.
Тримає, латає по смузі
і бісить ескізність молитви,
Смішні та невтішні неправди.
Б-же, мій друже, дай ради!
Зайди з-за спини, вибий бритву.
У трюмі, в трюмо коридорах,
З півсто тих апостолів скаче.
Я пада у воду гарячу,
У лячній, невдячній покорі.

грудень 2016

Ридає розчарована блядота –
ніяк не вбачить сенсу у житті.
Шукає сині вічності ворота,
та їх серця для пошуку не ті.

Бо лиш герой, повіривши видінню
страшного духа, взявши за броню
палюче світло – не загине тінню,
а стане вічним втіленням вогню.

Бо лиш поет, не тонучи в розмові,
узявши чесне золото любові,
із неї викує смертельний ніж.

А ти, нові будуючи порядки,
і прополовши збур’янілі грядки –
свої навіки слабкості заріж.

2016

– Причащайтесь,
їжте, любі,
святе моє тіло! –
усміхається калач
нам
окрайцем білим.

– Пригощайтесь,
не цурайтесь,
ламайте проворно! –
підморгнув і житній корж
першим
куснем чорним.

Дух домівки…
Хоч не з печі –
з шафки духової,
сонцем
над столом пливе.
Світить над журбою.

…З трепетом перехрещу я
скибку запахущу:
в хліб,
замішений з любов’ю,
Бог
вдихає душу.

24-26.12.2016

Я так ніколи не тужив
Я так ніколи не вагався
Я до і після розділив
Коли між нами світ стирався

І осінь плакала дощем
Ключами небо роверансом
Палав я вражений вогнем
Спустошений болючим жахом

Коли хто думав , чи гадав
Що все так станеться раптово
Хто у любові щастя мав
Для того все минає довго
2016р.

Не плач за тим хто не жалкує
Сліпий від власної ваги
Не йди за тим хто вже не чує
Помер від пустоцвіту гри

Лети чим далі , забувайся
Не ранься лезом самоти
Забудь не варте , розкривайся
Цвітінню гідної весни

Тоді і станеш помічати
Тоді і станеш вірить в те
Що цілить там , де хоче знати
Твоє кохання , чи чуже.
2016р.

(пісня)

Лебедики-лебеді,
У блакитнім небі ви
Махали крилятами,
Із нами прощалися.

Лебеді-лебедики,
Летите далеко ви
Через море синєє,
Яке грає хвилями.

Бо впадуть сніжиночки
Пухом лебединим вже,
Мороз скує річеньку,
Сховає водиченьку.

Як вена-паняночка
В зелень заквітчається,
Знову горді лебеді
Прилетять до нас тоді.

2016 р.

Заколисана вітром заснула зима,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.

Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять, мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Натомилась вона, то ж нехай ще поспить.

Вранці знову до рук біле сито візьме,
Кучугур височенних насіє-навіє.
Що вона господиня, хай кожен збагне
І виконує справно її повеління.

2016 р.

Що рік наступний нам готує?
Якого щастя сурогат?
Бажання миру, ладу всує
і неодмінний плагіат?

Здоров’я щоб, а ще багатства…
Казкова паличко, гряди!
Вже на столі марніють яства.
Гей, небожителі, сюди!

Старий й новий роки зустрілись –
рукостискання, неформал.
У голу кістку пси вчепились,
в театрі часу повен зал.

Вистава йде, ось на екрані
вузько-поштива голова
у одежині від Армані
віщає правильні слова,

що тяжко нам, та ми встаємо
і гідно виклик несемо.
Дрібниця наче, а приємно.
Давай, друзяко, поїмо,

Бо наготовлено чимало,
а вже годинник північ б’є.
Ось олів’є, копчене сало
і до сальця, звичайно, є.

На пересіченні умовних
і наслідкових величин
у мить зеро роки жертовні
штовхають люду часоплин

у коло вічної гризоти
і невмирущої мари,
що кануть в Лету всі негоди,
підніме щастя прапори

отої славної країни,
де все до ладу і гаразд,
де нівельовані руїни,
немає дук і повно ґазд.

О люди, люди, небораки,
ждемо на коду лже-вистав –
на гору лізуть наші раки
свистіти дружно: час настав…

23.12.2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Худа, неначе висохла гіляка,
Лишились тільки шкіра і кістки.
Цікаво подивитись на собаку,
Що кинеться на неї залюбки.

у засідці сидиш один
думки повзуть у дві колони
одна у бік «сковороди»
а друга в церкву до Ікони
і знову ти на самоті
у центрі
майже зубожіння
а ще лишилися оті…
для чорнозему як
насіння
23.12.2016.

Минає час і все хороше тане,
ховаючи люб’язне у ніщо.
Подяка Богу, якщо ниють рани,
а не байдуже зиркає: а що?...

Є ентропія фізики і щастя.
На віки вічні втрачене тепло.
Гаряче серце криють чорні масті,
і горб росте, де в ангела крило.

Життя іде, хороше і не дуже.
- Налий-но, доле, ще раз на коня.
- Ну, будь здоров і прощавай, мій друже.
У голі п’яти колеться стерня…

22.12.2016

А я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано,
вдосвіта,
Неспішно у ранкових вправах,
Неспішно п’єш ранкову каву,
Допоки я мандрую космосом,
І піді мною простирадла,
Моє ім’я неначе мантру
Ти промовляєш тихо поспіхом,
Я усміхаюся крізь сон,
І бачу Ріо-де-Жанейро,
І чую спів «ель коразон»,
Про неї, про Любов, про неї!
Я ніжуся, і аромат
Із кухні дразнить мої ніздрі,
Волосся жмут уже пропах
Кавовим димом, пахне місто.
Я ніжуся. І мружусь, ще!
Потягуюся усім тілом,
Оголюю своє плече...
Від щастя ніби захмеліла.
Пірнаю у м’який халат,
Занурююсь в духмяну ванну...
Ні, я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано.

Січе завірюха суворі обличчя.
Несуть урагани у інше сторіччя.
Вичавлює вітер сльозу.

Негода гартує ім'я чоловіче…
Але у нікуди і нація кличе,
якщо не іде на грозу,

якщо виростає німою лозою,
а лико обдерте у неї козою
на горе і лихо своє.

Нічого не чує і ходить сліпою
за тою, що ніби веде за собою,
а ради й собі не дає.

Сікли і садили. Усяке бувало.
І гілля вербове лозою ставало.
Усе – із роси і води.

Із редких парней залишилося мало
тієї еліти, що ріпу чесала
сивіючої бороди.

               12.2016

Когда пустыню сумрак обнимал,
они пришли сюда, ведомы верой.
Уже звезду вынашивала тьма,
и вол дыханьем согревал пещеру –
большой и верный, словно древний род.
Пожёвывая сено, у порога
стоял осёл, упрямый, как народ,
не ведающий истинного Бога.
Сплетались воедино языки
горящего огня под низким сводом,
простёртым, как ладонь большой руки,
заботливо над яслями у входа –
над каменной кормушкой для скота,
что ныне колыбелью света стала.
Над тем, в ком отразилась высота
безмерного, родившегося в малом.

Стихотворение создано в соавторстве с поэтессой Натальей Цыгановой

Разливается красками вечности
Отгоревший огнем листопад
Наших встреч календарной беспечности...
И уже не воротишь назад
Это диво процесса познания,
Что на жизни разлито холсте
Примитивом картин Пиросмани. Я
Дорисовываю в темноте
Одиночество ветренно- зимнее,
Словно вдаль уходящий трамвай,
И подернута савана инеем
Память сердца... Но все же жива...

Неслучайных случайностей вестница
Не щедра на покой... значит, мы
Не могли в этой жизни не встретиться...
Взяв сердца друг у друга взаймы,
Мы совсем не учли- все, что временно-
На губах постоянством горчит.
И трамвай на холсте, неуверенно
Зазвенев в посеревшей ночи,
Растворится в предутреннем мареве
На последнем из тысяч колец
В листопаде, сгорающем в зареве
Двух рассыпанных в искры сердец...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122300208

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Раптова зустріч там, на перехресті,
Спинила дихання і обпекла.
Злякалася звалитися у нестям -
Не прийняла жаданого тепла.

грудень 2016

Нехтую твої правила,
Відверто і принципово,
То для тебе не ново –
Буднів нудьгу розбавила.

Нехтую, бо відстоюю
Самість, себе саму ж,
Байдуже, хто для мене ти –
Друг, брат, чи – муж.

Я чимчикую, уперто,
Ти ще захочеш до мене,
Ти ще захочеш відверто,
Ніби трава зелена.

То аксіома долі.
Бути ж собою – закон.
В мене свої правила.
І свій маленький трон.

* * *

А дозріла калина
червоніла у садах, наче кров.
І лунали навколо вибухи, й люди гинули.
Недолугі ангели
кружляли понад могилами,
від підступних осколків
ховаючись
серед крон.
І ридали вдови, чотирнадцятий проклинаючи рік;
і впадали земні у зневіру – не вважали за гріх.

Жовтизну та багрянець
гойдало степовими вітрами,
навіваючи спомин про літо
м’ятно-любисткове.
(Вбережи, Одигітріє,
кожного з наших від рани,
а усіх, що по той бік –
вбережи від повного
охлобистнення).
Схід не завжди
асоціюється з ранком
новим.
Жив-був пес...
Давно. До війни ще.
Ох і жалібно вив!..

Все усталене, звичне
набувало присмаку гіркоти.
Повний переселенців,
черговий состав
гуркотів...

Між чутками і чудами -
дві сполучні посудини.

Від хвали до провини -
біполярні судини.

Навмання ненавмисне ми
живемо з несумісними:

на три "хочу" - шість "мушу".
Все життя: душа в душу...

22.12.2016

Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
свіжим леготом вітру з вечорового океану.
Край неба палав у партері китайським віялом
і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка,
та, чула до глупства, сочилась в листах потала.

Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.

Існує думка, наче ми – лука*we*,
у світі жаби – пишні спори*she*.
Нема на нас ні гласу, ні цуна*me*,
а що той глас, однаково глу*he*…

Добудем долю, ситу і бага*toо*,
де щедре "на" вагоміше за "д*i*",
і дідько в ребра жадібному га*do*,
що поучав – у пазуху хо*why*…
22.12.2016

смотрю смотрю -
не по годам
ни то ни се ни это
пойду- ка я
и жизнь отдам
пойду-ка я
в поэты…
пускай плюют, мол рифмоплет
в лицо в анфас и спину
я с волшебством впишу: - «улет!»
вернусь в строку с повинной
пускай возрадуется чернь
и нам и им дороже
а на душе знакомый червь
он есть посланник Божий
все возмущается: - слагай
не спи не жди не сетуй
ах как могуч и сладок кайф
особенно к рассвету…
22.12.2016

Загубилась в думках - так трапилось,
Ніби вежа в пухкому тумані
Заховалась.
Потроху, краплями
Ледь помітними тишком розтане
Той туман - і відкриється вежа,
Її тонкі, засніжені кості,
А я буду наосліп вештатись,
Мій туман не спадатиме в роси.
Не спадає, а ще й густішає,
І хвилює, і сам хвилюється,
І вкриває нещадно брижами
У думках перехрестя вулиці.
Нічогісінько не розумію
І бреду манівцями - в тумані,
Потонувши приречено в мріях,
Наче вежа, стрічаю світанок.

Кажеш, що грішна любов?
Може… Не знаю.
Довго стежками блукав,
Шукав свого раю,

Прагнув поволі піти,
Не рушивши тиші.
Листя пожухле, листи,
Зірки якнайвищі…

Знаєш, в едемі твоїм –
Яблука райські.
Пахнуть пружнасті плоди
На срібленій таці.

Не їж, бо пізнаєш гріх,
Заблудиш у мревах.
…Десь буйно-зелений обліг,
Облудниця Єва.

Боявся любити, боявсь,
Бо грішне все, грішне…
Нехай це провина чиясь,
Комусь буде гірше.

…Згорала любов у вогні,
Кришились остроги…
Залишив усе мені,
Усе і… нічого…

***
Якщо, буває, сяють зорі, –
то це емоцій ціле море.
Якщо викопую слова,
аби боліла голова
у читача і візаві,
то що у мене в голові?

***
Душу притягує зваба,
тіло – тепло на печі.
Діда улещує баба,
баба Яга – рогачі.
…………………….
Неусвідомлена жаба
тисне людей уночі.

***
Що є, то є. Поети з іменами
із малечку припали до стремен.
І пішому до кінного – ген-ген...
Але гоноровите до безтями
не додає харизми до імен.

***
Кусає легко. Гоїти не вміє.
Така удача братії коша.
Та я молюся, – змилуйся, Месіє,
убий у серці фарисея змія
і, може, не зів'яне ця душа.

***
Тузи і дами ...тет-а- тет,
і епігони, і клеврети
не дочувають, – є поети!
Усе перенесе поет,
аби любити опонента,
якому в якості валета,
не вистачає еполет.

***
Ніхто не хоче бути, як усі.
Але ж не всі паяци будуть барди.
А нумо, недотуркані, мерсі,
хапати «вопіючого» за фалди.

                              2016

Я збільшу милої лукаве горе --
Згадаю і мишей, і кажанів.
Згребу її ручищами потвори,
Щоб не складала возвеличення мені.

Хай жаско буде полонянці давній,
Нехай щипне мене, укусить і т. п.
Бо я – дійшов до часу вакханалій,
Вона - і досі ще торкається небес.