Перемагає дієслово!
І знає не один поет,
що солов'їна наша мова
і Україна калинова –
неперевершений дует.

Одна будує, інша дбає
і дім, і націю свою.
Одній без одної немає
ані мети, яка єднає,
ані удачі у бою.

Одна за іншою ридає,
коли чужа біду несе.
А інша радує і знає,
що ні на що не проміняє
оте, що в неї – над усе.

І хай ікається на Раші,
коли доп'є чуже вино –
не вип'ємо з одної чаші
за убієнні душі наші,
якщо обоє – за одно.

Якщо обоє – мова тата
і Мати наша дорога
уміють душі лікувати,
і одна одній помагати,
коли роз’єднує яга.

Одна сіяє, інша – сяє
у низині, на висоті.
Навіщо гори золоті?

У світі кращої немає
од неї у моєму краї
і не буває – у житті.

11.2016

Стівен Хокінг лякає: незабаром кінець…
Цей оракул все знає, а бодай його грець!
А утім, вибачайте, він в парезі давно.
Тільки водить очима та віщує одно:

Ось натисне топ-дурень на жасну кнопку «Пуск»,
Землю нашу рідненьку трафить ядерний луск.
І розійдуться зшивки всіх умов для життя,
і покотиться торба з вишини в небуття.

Або інша проблема – вірус генних хвороб
осідлає планету, мовить розуму: Стоп!
Недолуга людина не врятує себе,
бо геномні бацили – то великі Цабе.

Або робот-залізка в тестуванні ума
мудраків переплюне – купно всіх, зокрема.
Ну а як він мудріший, то, людино, корись.
А не хочеш служити, до загину котись.

І стає дуже лячно, особливо вночі,
коли темінь у вікна хилитає корчі.
Ач, віщун-розумака нажахав цілий світ.
Б’ється в шибу метелик, наче той зореліт.

А ти знаєш, це вихід – скарб зібравши в суму,
полетіти у Космос, ну хоча б на Луну.
Вибачайте, на Місяць – от цей суржик дістав!
Знав би, хто прочитає, то би так не писав.

А ще краще у далі, де сусідів нема,
і покоїться в пеклі непогрішна вина.
Де життя одиноке, отже ризик – зеро.
І щоб знову надія: Бог, палата, ребро…

16.11.2016

Золотисте поле хлібне
І бездонна неба синь -
України-неньки символ,
А ще кетяги калин.

І верба, що біля ставу
Миє ноги у воді,
Також диво-вишиванки,
Витвір вмілих рук майстринь.

Квітнуть мальви-охоронці,
Й сонях, наче оберіг,
Та барвінку сині очі
Пильно дивляться у світ.

Це дітей вони скликають
Та й на батьківський поріг,
Звідси ж шлях свій починає
Батьківщина для усіх.

2016 р.

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась,
Запитала себе я тихесенько:
-Хто ж це грає так гарно, божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії,
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

***
Хай світ померкне, хай упаде ніч
зловіща на сади, поля, дороги.
Уперто йтимеш істині навстріч,
за світелко тримаючись убоге.

Ітимеш повз калюжну чорноту,
котра ховає зранені глибини,
й кричатимеш у темну пустоту -
що ти - людина, все таки людина!

Хай каже хтось, що ти негречний дух,
мовляв, зірвавсь із тями спозаранку.
Хіба комусь відомо до ладу,
що ти - свободи подих, а не бранка?

І навіть ся окружна чорнота
не здатна присилити твій супротив,
жагу знайти негненого стовпа
і ще не згублені на опізнання квоти.

То ж ти дійдеш таки туди колись,
де можна глянуть істині ув очі,
не важачи на те, що навіть вись
сховалась нині за плечима ночі...

10.10.16 р.

Небес молоко
ПроснІжило зиму... Ми стрілися знову.
Пройдемо містком.
Він льодом блищить дивовижно казково.

Це річка сумна
Наділа його пекторальку на шию.
Її глибина
Вдивляється в душу очима надії,

Надії на те,
Що все ще удруге здійснити можливо,
І ось розцвіте
Зимова троянда кохання... Щасливі

Ми будемо знов,
Зігріті теплом відлетілого літа...
Та час відійшов...
І річка засмучено льодом укрита...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116111701010

1

Не в дуеті, не в зграї самосмисли шукай.
За лавандовим плесом розруйнований рай.
Шлях тече із наперстка...
Заболочений ліс.
Хтось тремку повітрулю на листочку приніс.

Мухоморні низини. Розмальований пень.
Стережися мисливця. Кінь крилатий - мішень.

Птахоїди... гармати... скорпіона жало.
Мантикора хвостата джерґотала про зло,
Зарубцьовані рани облизала, мов кіт.
Лоскотанням утішена йде від воріт.

Смертоносна істота. Рудувата трава.
Янтареві очиська витріщає сова.
Кораблі у калюжах, паперові граки.
Ти підходила тричі до амвона... руки.

2

Сонцесхови. Трампліни.
Ніч-гущавінь. Жарінь.
Плин по колу до вишні, де гілля поколінь.
Кропивою, любистком обростає душа.
На останній щаблинці - ні образ, ні гроша.


2016

зима сліди і долі замела…
нарізала наділи і надії…
виблискує посеред ентропії
агонія високого чола…

ще літом тіло спалене дотла…
розвіяне на неминучі вруна…
піснями виливається на струни
гармонія високого чола…

де древня Риба мертвою сплила
там Водолій не каламутить воду…
переосутнюється з пороху в породу
іронія високого чола…

Попереду також самотній чоловік.
І я за ним іду, і нам обом – не краще.
Для нас по-іншому працює часолік --
І гостро відчуваєм овид фальші.

За нами тінь одна – загострена життям.
Для нас оцінене сміється диво – жінка.
Вгорі не сонце -- тільки біла сотня плям,
Під ноги стелиться стезя, а не стежинка.

Ніхто-ніщо не змінить нашої ходи.
Ніхто-ніхто не бачив нашого величчя.
А ми таки – затято і печально молоді.
У нас -- означені дороги на сторіччя.

Тому хода легка, як пір‘я на вітрах,
Або ж - липка, як мед, як сік оливи.
Йдемо завжди, хоча давно дійти пора.
І зупинити нас довіку неможливо.

Сосни дивляться сни. У них віщі вони, мов у жриць...
Заколисує вітер - дерева вклоняються світу.
Я тебе не віддам, охоронцю моїх таємниць,
Ми доглянемо вдвох несміливий росток первоцвіту.

Заколисуй мене ніжним шепотом древніх легенд,
Химороддям думок, безбережжям солодкої рими.
Я боялася.Так! - що довірливе серце - ущент!
Чи боюся тепер? Так! - пройти нерозважливо мимо.

В сонних нетрях лісів заблукала сполохана тінь
Перелесника чи невідкритого міфами духа.
Соснам тепло. Вони сплять у лігві своїх сновидінь.
На твоєму плечі сплю я...
дихаю з соснами -
слухай...

Коли осіннім розчерком пера
Багрянець розтікається по кленах,
Згадай весну…нехай Твоя жура
Розвіється, зав’яжеться зеленим.

Коли стікають нудно перли сліз
Прозорими і сизими дощами,
Коли думки летять ген, під укіс,
Згадай очей весняних криптограми…

Згадай п’янкі черемхові зірки,
Коралові уста рясних тюльпанів,
Гірський кришталь бентежної ріки,
Квітчасті німби, плетені вітрами.

Коли мережать пензлем сніговим
Хурделиці на склі...морозять рану.
Згадай пташиних ранків передзвін
У солов’їнім тремоло…сопрано…

Коли примхливий, в’їдливий мороз
Глибоко проникає в Твою душу…
Згадай, згадай…тепло ранкових рос,
Вдихни життя у зледенілу мушлю.

листопад, 2016 р.

* * *
Мільярди списів, ціль одна –
убити вічного дракона.
В театрі мрій іде війна –
осінній хіт: падіння клона…

Ніхто не буде без призів:
роздача слоників на щастя,
вуаль бажань із гожих слів,
червона нитка на зап’ястя.

А у дракона – сто життів,
а може, декілька мільярдів,
і кожне хоче поготів
свою пробігти сотню ярдів.

Нам не знайти, чия вина,
допоки списи в інші бОки.
Тому й не кається війна,
і не вивчаються уроки…

15.11.2016

Забився простір пишномовним словом,
Обіцянками поле зацвіло.
На тім суцільно-витканім покрові
Уже нема де ставити тавро.
Та перекрита правда йде на вибух,
Рвучи облуду влесливості слів!

Хтось приміряє весь народ до диби –
Чи вивернуться руки у катів?

16.11.2016

Уперше порадіти зміг –
Згадали Райнова й Еміля,
Хоч це, можливо, просто збіг,
Але була якраз неділя.

Коротше, змоклий біг поет,
Натхненний Райновим і снігом,.
«Все суєта, - кричав, - суєт!"
"За вітром, - скрикував, - гоніння!»

А в Києві всю ніч мело –
Це ж не Канари й не Гаїті -
І виграш випав на «зеро»,
Як у печері рикнув йєті.


16.11.16

В травневої ночі бажання дівочі
У шелесті трав колоситься роса
Струмок таємниць що до дива охочі
Збирається в коло краси забуття

Коханню співається ода зізнання
Любов заплітає вінком почуття
Відвертість відвертості щира розрада
У цій мелодійності співом душа

Вся ця невагомість , яскрава прозорість
Дзюркоче струмок в щебетанні пташок
Я вже поспішаю у цю неповторність
До лагідних , ніжних , взаємних думок.
2016р.

не молитвою
з храму
відпускати словами
зупиняти очима
до відчуження рис
до кордонів
між нами
що дзвонили ключами
подавались дверима
у недавнім колись

у думках
до знемоги
малювати дорогу
не стирати
що прагну
у недотиках уст
і ліпити з нічого
кожну грань
кожен огин
мандрувати із танго
у засніжений блюз

ні летіти
ні сісти
осипатися в листі
не жаліти падіння
у обійми зими
наші відстані
вистріл
але спогади чисті
де цвітіння весіннє
і незнані ще
ми

2 Грудня, 2015

Уперше порадіти зміг -
Такого не було ще зроду.
Що у неділю випав сніг
І розігнав людей з природи.

І мокрий сніг летів на став
І канув, як у річку Лету.
Іще й натхнення додавав
Зраділо-змоклому поету.

Неждано почалась зима,
Дала збагнуть мені нагоду –
Нічого ліпшого нема,
Як вірш писати у негоду.

13.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Радить Євангеліє тримати такт
Навіть із тим, хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт може мова йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Кидається він з прокляттями прожогом
На душу, ошелешену од несподіванки.
...Ні, не судилось, видко, дорости мені
До бозна кому прийнятного повчання Йсуса .
Презирством намагаюся відбутись,
Та під завісу не витримую
І раджу майстрові проклять
Ретельніш чистить язик свій недолугий.
На більше неспроможен життям набутий такт,
А із-за такту рветься несусвітній монолог...
...То, може, я помиляюсь,
Дослівно сприймаючи настанову Йсуса?
-----------------------------------------------------------------------
«Хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього й другу» -Євангеліє Матвія, 5:39.

Даруйте мені, Президенте,
що я не із того почав,
не ті виділяю акценти
у ролі слуги й опонента
народу, який Вас «обрав».
Від імені цього народу,
як і на Майдані, стою
за волю його і свободу,
і за …незалежність мою.
І це означає сьогодні,
що як і тоді, не за Вас
ішли у єдиній колоні
герої небесної сотні
у пафосний діями час.

Немає у мене акцизу
із хмизу багаття сім’ї,
але запитаю її, –
а де ото голуб ваш сизий
ховає маєтки свої?
А, може, далекі офшори
це наша надія одна –
корупція нас не поборе,
аж поки триває війна?
А, може, усе було всує,
що нині ніхто не рятує
і не розуміє ніхто, –
чому воно не атакує,
придумане Вами АТО?
Якщо попадає у точку
оця рокіровка ідей,
чи це не війна у розстрочку
із тисячами смертей?
Якщо у народу є право
на те, що Закон ухвалив,
то де на ахметок управа?
Чому я годую державу –
цей онкологічний нарив?
Очікуєте компліменти?
Та їх може бути і сто,
та лише із того моменту,
коли не вмирає ...ніхто,
за те, аби Ви панували
із того моменту, як ми
за волю не душі поклали,
а шанс – називатись людьми.
Ми ще повоюємо, доки
узріємо води мутні,
куди довоєнні потоки
стікають у руки одні.
Ці руки нічого не брали! –
ми чули уже і не раз.
Вони лиш медалі чіпляли
та ще приголубили Вас.
І Ви не упали із неба,
навіяні, як на духу,
і трактора навіть не треба,
аби осягти, – ху із ху.

Ми раді і пресі, і Раді,
що Вам не дає одкоша,
що братія Ваша при владі
дорізує нас без ножа.
Усе обіцяють, хороші.
А Ви їм на це, – ні-гу-гу.
А уряд міняє на гроші –
калоші на босу ногу́.
Нехай канцелярія пише,
аби годували її.
На ладан ще мало хто дише –
шість арів дають врожаї.
І маємо кожному чину
за гроші у банці на смерть
не зайві – свої! – два аршини
від імені лєрок і петь.

Усі «найбідніші» – до каси!
Немає ату або вет.
І Ви їм готові щоразу
подвоїти ще – на буфет.
Гуляють мільярди де-юре
та все у кишені одні.
У друга і п'яниці Юри
нема індульгенцій шпані.
Бо ви не за мир, а за дружбу
великих злодіїв-братів,
то маєте дяку за службу
і піт – на чолі ворогів.

А ми – наче із підворітні…
А ви – у параді лампас
формуєте клани елітні,
і клоуни є про запас.
Субсидії ллються рікою
і в уряді – повний атас!
З протягнутою рукою
протягнемо й ноги за вас.
Бо нації мало що треба,
коли основного нема.
А треба, підемо на небо.
Однаково буде зима.
Нічого. Майбутнє – на носі,
надії усі – на морози.
Прикусимо злі язики.
А люди узріють, таки,
хто нехотя дує і досі,
та все – на чужі вітряки.

11.2016

Коли з неба зірка пада,
Загадай мерщій бажання.
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.

Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Підставляв тобі коханий.

Щоб земля родила щедро,
Солов"ї в садах співали,
І над нами - мирне небо
Й Україна процвітала.

2016 р.

А мені здавалось ще далеко осінь,
Молодо так серце билося моє,
І тепла та ласки душа прагне-просить,
Та життєва осінь усе ж настає.

Золотом вкриває землю лист кленовий,
А бабине літо сяє-виграє,
Вплело воно стрічку срібну в коси довгі,
У вирій зібралось літечко моє.

Літа молодії перейшли до діток,
Юності вітрила до внучат пливуть.
Сонечко любові! Ти яскраво світиш,
Зігріти серденько моє не забудь.

2016 р.

Вже гаснуть зорі й сіють сивий попіл.
Гіркий і сірий, мов торішній сніг.
Скрізь пустка дика, лише гордий сокіл
немов завис над перехрестями доріг.

Всю землю щільно темні хмари вкрили,
немає розуму, навкруг одні нездари.
Все тяжчі й тяжчі у орлана крила,
його не оминули теж почвари.

Країна в хмарах вся крокує у непевність,
над головою хижо вітер свище.
Чекає що на нашу незалежність –
свобода, воля, може попелище?..

Іде народ дорогою кривою,
у небі круків хижих ціла тьма.
За що боролись, брате, ми з тобою?
Чи вся та кров пролита задарма?!

Невже проміння не прониже морок?
Невже і дітям не всміхнеться щастя?
Невже погаснуть всі блакитні зорі?
Невже людська надія так і згасне?

Невже джерела нам назавжди отруїли?
Невже не зможемо ми підлість подолати?
Невже не знайдемо в собі останні сили
свою дорогу у майбутнє відшукати?!

2016

Потоки слів і ріки бруду,
мільйони голих обіцянь.
Брехні лавини й словоблуду,
озера хвастовства й стенань…

Знайома всім така картина,
бо кожен день і кожен час
багном вся правляча „родина“
з екранів заливає нас!

А потім та „родина“ підла
свої збирає бариші.
Народ вважає гірше бидла
та веселиться від душі.

Чи довго нас дурити будуть
ці горлопани й торгаші?!
Та не давати жити люду,
поки ми пишемо вірші…

2016

По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя — вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз... Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре —
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже — все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...

2015

Ось вже остання одежа скинута,
полягла у бою із вітром безжальним.
Залишились дельти рікок північних
наповнились струмки вен пульсуючих.
Чорно-гранатове гілля дерев у парку
спалахи літа-весни-осені вистраждало
і тепер морозом на склі звивається,
наближаєтся з трепетом, несміливо.

Так довго ліпили у мріях зиму,
аби злипались чудернацькі крони,
плавленим пластеліном сніжної ковдри,
аби наближатись ближче, аби торкатись.
І цілуватись тими місцями гарячими
з яких навесні проростуть бруньки.
І обніматись, так кронами обніматись
щоб від тисячі іскор танув сніг.

2016

У глибині сибірських руд
Не полишайте сподівання -
Не пропадуть ваш хресний труд
І дум високі поривання.

Надія - розпачу сестра -
В пітьмі Аїдового царства
Збадьорить духом, і лицарства
Свята повернеться пора.

І дружба, і любов до вас
Дійдуть і крізь холодні мури,
Як вільне слово - без зажури -
В невільний долітає час.

Старі кайдани вже тріщать,
Тюрма палає, і свобода
Вас радо прийме біля входу,
Й вам браття віддадуть меча.


1999 - 2016




Олександр Пушкін

* * *

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:

Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.

1827

... коли розплющить місяць свої очі
відро криничної пришкандибає в хлів…
а піч як піч, заквокче по-дівочі—
в хустиночку загорнуть чорний хліб…
і встане він і вийде спозаранку
з косою а чи просто з батогом
вона його чекатиме на ганку
і порівно світитиме обом
сонечко…
15.11.2016.

...а люди хороші. Впадеш - підведуть.
І кожен торує поламану путь.
Біжить ескалатором цівка надії...
Вікно прорубали.
...живу-молодію...

Валізи із салом тягли у вагони,
Шукали прихистя у Брно, Лісабоні...
Співали про степ. Вишивали кошулі.
Мільйон кавалькад зупинялось... минуло.

Усіх обійму - та не всіх пожалію.
Зливається кров у бокату сулію.
Поміж волоцюг там і сям - волонтери,
Закуплять-відправлять...
Читаю Бодлера.

Злітати б розкрилено. Сонячно - вище!
А люди окуклюють низ.... попелища...
Стрибає утіхи смугаста опука.
Шукає качаток пажерлива щука.
Із осами Сіпсик воює патлатий.

Ну як між добра нице зло розпізнати?


2016

піском засипало по шию
сонцем повіки собі зашию
розвію по вітру свій розум-дим
і стану каменем золотим

2016

Я вимкну інтернет і телефон,
Не знати щоб, не бачити, не чути
Отих, що за приміркою корон
Себе лиш бачать. Соком із цикути
Готові щедро частувати всіх
І, величчю впиваючись своєю,
Займаються солодшою з утіх:
Рівняють інших з чорною землею.
Не знаю, як вести із ними бій:
Йди до людей, написано, з любов’ю...
Та, на коліна ставши: «Боже мій,
Sauve-moi de tels amis*»,– промовлю.

*Sauve-moi de tels amis (франц.) –врятуй мене від таких друзів.


14.11.2016

Наснився сон, уже під самий ранок,
Такий вже добрий і такий щемкий.
Теплом засіяв душу наостанок
Та обернувся спомином летким:

У край фіранки вітерець повіяв,
Відкрились очі, перейшли кордон,
Де снилось щастя.

… У колисці мрії –
Згорнусь клубочком,
Повернуся в сон,
В якому тато у садку бджолинім
Збирає літо у пахучий стіг.
В кутку стрічає гронами калина,
За нею розкошлатився горіх.
Де сонце висне у високім небі,
І жайвір звідти пісню пролива,
Де проростає на майбутню требу
Поміж землі трава, трава, трава…

Хіба ж це сон, коли відкриті очі,
І запах сонця забиває дух?
Мого дитинства райського куточок –
Так хочеться, щоби не зник, не вщух,
Щоб в нім життя було, щоби калина
Там наливалася із року в рік,
Щоби усіх скликала на гостину.

Хіба це сон?..
– Це щастя оберіг.

14.11.2016

У моє надвечір’я вривається спомин знечівя,
І журба дорогої землі, тягарем знов у серце паде.
Та земля , від якої якось в далечінь відлетів я,
Де над вечір червоним неоном палає полум’я руде.

Далеким маревом вона мені являється у млі,
Й так хочеться душі туди вернутися скоріше.
Де хліб шумить на скибі чорної землі,
Чомусь лиш там мені становиться світліше.

Знов Бабче мариться мені, старе село,
Де я родився й вчився жити змалку.
Закрию очі – наче й віку не було,
І самому себе стає мені чуть жалко.

Думки немов дороги простяглись,
Тримати тугу вічну – терпнуть руки.
І те що є тепер, і що було колись,
Життя у всесвіті всього лиш крихти муки.

Я повернусь, до тебе ще устами притулюся,
Ти не злякайся, я не прийду проститися.
З чужих світів до тебе повернуся,
Тобою рідна земле причаститися.

2012р.

Я не писав сьогодні принципово,
у мене нині санітарний день.
В віршах ретельно чистив кожне слово,
порахував всі такти у пісень.

А потім довго-довго ладив рими,
жіночі й чоловічі шліфував.
Старався уникати „Риму“ з „Кримом“,
а також „серце“ з „перцем“ оминав.

Нудна робота, що там говорити,
давно себе я так не муштрував.
Жилета з рукавами щоб не зшити –
довідники і словники гортав.

Дивись – надвечір все академічно,
та скучнувато стало на душі.
По правилам: і точно, і практично,
а де ж пісні поділись і вірші?!.

Не варто говорити, помовчи.
Послухай тишу, там своя чарівність.
Не треба слів, ти подумки кричи
про сподівання юності і щирість.

Про щастя, горе, чисті почуття,
зітхання, тугу, біль і щем у серці.
Про підлість, смуток, пізні каяття,
та про життя у вогняному герці...

Не гоже говорити про любов!
Вона без слів усе сама розкаже,
у повній тиші завирує кров
і болем мовчазним на душу ляже.

Моїй душі пустих не треба слів,
повідає усе виразно тиша.
Як вогник світлих почуттів зітлів –
безмовно вітер хай полин колише…

Перший сніг. Вечірнє місто.
Серцю в грудях тісно-тісно.
Вікнам чорним дивовижа -
першосніжжя біла крижма
пеленає все довкола.

Йду, не кваплячись, по-воли
по розгубленій бруківці.
А за мною - білі вівці,
білі котики і миші
у вечірній білотиші.
Ніби казка, наче ява.

На долоньку зірка впала,
чи не зірка, а крижинка -
перша лагідна сніжинка.
Серцю в грудях тісно. Тісно!

Перший сніг файкує містом...

12.11.16 р.

А осінь ходить поміж нас
з обличчям сірим волоцюги,
і вітер-френд віщує глас:
Ідуть у гості завірюхи!

Утім, вже нині нанесло,
неначе в січні, перемети.
У тиші ранку спить село,
на вітах білі еполети.

Ще не зима, але оскал
її холодної породи
листопад місяць налякав,
заскливши в ніч сльотливі води.

Звичайно, осінь на круги
іще поверне млисте чтиво,
але сьогодні: топ-сніги…
Читай їх нариси поштиво.

14.11.2016

І
У полі віє хугою-пургою.
Посивіли дерева і трава.
Але цією ранньою зимою
ще диригує осінь дощова.
І на її пюпітрі щогодини
і що-не-день – новий репертуар:
то об’являє фуги хуртовини,
інде опереджає роковини,
а то назад гортає календар.
Не виплакані арії із опер
цієї симфонічної пори,
і, чинячи зимі шалений опір,
жовтогарячі, та бліді і мокрі
ще майорять осінні прапори.
І чуються нечувані мотиви.
То соло сюр, то шоу увертюр.
То буревій, розпелехавши гриви,
як огир б'є копитами алюр.
Що не чекай, а пізно або рано
і морозенко запряже у сани
булану, і гніду, і ворону,
а далі черга віхоли настане,
яка огорне мрякою тумани
і одягне у білу пелену
пейзажі й декорації казкові...
Почуємо рапсодію зимову,
її поліфонію затяжну
і на волинці місячну сонату...
І завітає гостею у хату
снігуронька, і занесе дари
улюбленець всієї дітвори –
із палицею – дідо пелехатий.
І, може, подарують меценати
забуті новорічні вечори.

ІІ
Зима іде із півночі і сходу.
Не помагають західні вітри,
і явно остогиділо народу,
що не утихомирює погоду
хороша міна на лиці у морди
і не така її манера гри.
Принесене чумою моровою
те саме, що украдене зимою
у осені – даремна суєта.
Але Кощій із торбою-сумою
існує. І не осінь золота,
а насуває золота орда,
на іншій території якої
одна яса і темрява густа.
У пам'яті малюємо ще казку
із контурами довоєнних мап,
і приказку, і лиховісну ласку
тісних обіймів і медвежих лап.
Десь вибухають карлики-гіганти
і на землі з'являються мутанти,
яких немає навіть у Перро.
І Лоухі* Ягою заглядає
за Калевалу*, де ще сонце сяє,
а Сампо* перемелює добро,
за сині води моря і Дунаю,
за Гоголевий, а не наш, Дніпро,
який і досі юний і широкий
у їхнє море чайок не жене.
Мотаються сороки білобокі,
сова, буває, крилами майне,
або ворона на вербі високій
очікує скоромне і смачне.
А іншого нічого не буває,
хіба що засумують упирі
на Лисій маргаритиній горі.
І очамріла пам'ять умирає
зимовою луною попурі...

ІІІ
Але зима лишається зимою.
Учора обіцяли снігопад,
а там і рік Новий не за горою...
Аби не кулі… І якби – не град.
Нехай і не поезія, а проза:
у синій іній заснують морози
узори віт і білі килими,
і на вікні мальовані мімози
засяють силуетами зими.
Її візаж, її мініатюри –
на дзеркалі хрещеної води.
І на новій зимовій партитурі
рефренами ударять холоди –
форте і п'яно на клавіатурі
голодної куті і коляди.
А на багату – обіцяють візи,
а не фермати і нові репризи
з діезами – а ля і – о-ла-ла,
а декому і оперні круїзи
аби у серці Муза ожила,
аби були герої й героїні,
достойні поетичного пера.
І молодий гуцул у полонині
заграє, наче вітер на соснині,
мелодію любові і добра;
почуємо, – ой, вівці та отари,
узріємо, навіяну у сни,
наяду, і уявимо до пари
її, як дивину старовини.
І хай би полонила амазонка
гусара-гусляра не на війні,
але, таки, на білому коні,
або яка русалка з ополонки,
та хай би і знайома незнайомка
покликала поета уві сні.
Тоді якоюсь іншою порою,
нараяне погодою ясною,
прокинеться торішнє і земне
і так повіє ранньою весною,
що і зима такого не утне.

11.11.2016

Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях,
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.

Вітер гойда високі полини
Там, де колись рум"янились суниці,
Юності птах давно змахнув крильми,
Пора чудова та і досі сниться.

2016 р.

Замри на мить
Десь за горами
Кидає сонце проміння золоте
В морську глибінь.
А небесами біляві хмари
Несуть з собою тінь,
І кидають згори
Ту чорну тінь на плечі.
Скоро вечір.
Карпати, багряним майорять.
За обрій упаде
Вже сонце ясне,
І квіти, що барвами горять
В пітьмі погаснуть.
Візьми кресало,
І викреши вогонь.
Хай полум’я горить
На чорнім фоні
Немов червоні коні.
Замри на мить.
Десь тихо, тихо
Струмочок шелестить
Про все на світі
Тобі у вуха.
Мовчи і слухай
Аж поки упаде летюча зірка.
Під хвилею думок
Скупається душа.
Знов стане голосна
І чиста мов струмок.
Так буде, аж поки вихор
Закрутить метелицю
Мов білу смерть,
І все зруйнує вщерть.

2015р.

Автобуси, вагiтнi пасажирами,
Тихенько від бордюру вiдповзають,
Маленькими ривочками осилюють
Дорогу, що заметена снiгами.

Свого чекаю, а поміж чеканням
Пiдстрибую і начебто танцюю,
Зi мною разом дивовижнi рухи
Повторюють всi люди на зупинцi.

Мороз цiлує мої щоки й носа,
I, мабуть, губи через мить зачепить.
Щоб не добрався вiн до них, спокусник,
Втiкаю в тепле черево маршрутки.

А люди в нiй сидять якiсь святковi,
Завмерли iз усмiхненим обличчям, -
З динамiкiв, як новорiчна казка,
Мiрей Матьє чудовий голос лине.

Pardonne-moi ce caprice d`enfant
Pardonne-moi, reviens moi comme avant
Je t`aime trop et je ne peux pas vivre sans toi

…Похмурий вигляд мало кому личить,
Сердитий – може тільки відштовхнути…
Нам зась чужому руку протягнути,
Порив душі всіх поряд спантеличить…
… Їх голови в девайси свої «вгнуті»,
Побачити вдається рідше й рідше
Від усмішки осяяне обличчя
І щирий сміх у натовпі не чути…
…Чи поглядом чийсь погляд перетнути
Наважишся? Весь шквал недоброзичень
Відчуєш зразу, заречешся тричі
Хоч подумки до когось дотягнутись…
…А очі в багатьох неначе кличуть -
Немає їм з ким болем поділитись,
Нема до кого душу прихилити…
…Світ «інфо» нашу людяність калічить…

©11.11.2016

Як перли диво-чистої роси,
Твої торкання квітнуть полум"яно...
У шал своїх обіймів - запроси!!!
На зустріч, що омріяна, коханий!

Пірну в волосся... лагідно чола
І вуст твоїх я спрагло доторкнуся...
Цілуй, цілуй! Без тебе - не була!
Твоя - у кожнім подиху, і рУсі!

Вогонь по тілу - від твоїх долонь.
Від поцілунків тих, що пестять тіло...
В душі - вогонь! У серденьку - вогонь!
І я уже всесильна, і стокрила!!!

Злітаю в небо! Віддаюсь тобі,
Цілую п"янко, шаленію знову!
Твої осяйні очі голубі
Без слів -
коханням
струменять казково!

Та час - спливає. Вже тобі пора...
Гірчать хвилини щастя полинами...
Та теплий пломінь в серці - не згора!
Не обертайся! Зорі - поміж нами..
ID: 545545

В1длуння

Надежда Мартынова /Данчак/

“Разом нас багато, нас не подолати”, -
Так радісно співали, що аж відлуння закричало,
-Як, що Вас так багато, пора гуманно вас кінчати,
Підвищив ціни в два-три рази, щоб олігархам-бідним дати,
А ви, той “сіренький народе”, тоді вже будете співати:
“Цінами можете нас подолати, в труну нас загнати,
І мільйона – два, три, п*ять нас не до рахувати».

Ми не бидло, ми не козли і не трусливі “хохли”.
Нас можна ще трохи як “кур” общипати та обібрати.
Ногами розтерти, на нас поплювали, пінку зібрати.
І в яму з непотребом нас поскидати, брехнею залити мізки...
То як воно сталось? – 50 мільйонів - треба звести...
П’ять /двадцять/ років добробут зростав, ВВП підіймалось.
П’ять, а то й більше, мільйонів куди подівалось?

А відлуння кричало : « нас стало, нас стало…».


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111050503633

І знову мряка вийшла на луги,
І тисне сум захолоднілу далеч.
І розгулявся вітер навкруги,
Тепло втікає, світла – мало-мало.

Короткий день зіщулився, поблід,
За обрій утікає він крізь віти.
І вечір – темряви густої – плід,
Усе навколо хоче оповити.

Імла-нудьга оточує мене,
Протягуючи щупальця далекі.
Гілки, дерева злиті ув одне,
Дня молоко мов допили із глека.

12.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.

Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…

Буває так, що світ увесь не милий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!

2016

Не претендує на пророцтво,
Мережить верші, от і все…
Прийшовши в світ хвилинним гостем –
Одною римою блажен.

Метання, помисли, образи –
Минуть у спогадах, роках.
Пташині добре з небом разом,
Й душа поета, наче птах.

Так вольно волі між словами,
Так славно славі між людей.
Іде повз вічні дреми, драми
Людина Божа – Єлисей.

Ідуть, царі, небоги, волхви,
Горять заграви, десь – бої…
Бредуть шляхом, як вічність довгим
Межи чужих – свої. Свої?

…А він мережить ґречний, грішний,
Хоч не Месія, не пророк.
Лягає каменем наріжним
Ще крок.

світалося
на всі світи
і засвіти
далеке я
у зорях
стало гаснути
і зодіак
у холоді блакитному
немов маяк
розтанув
поза вікнами

до суєти
дорогу ранок вистелив
де я
і ти
дві одинокі істини
і плаче сон
за прихистками спокою
ціна либонь
за крок
стає високою

впереміж гра
освітлюю
і дихаю
курли
чи кра
полине
понад стріхою
і що болить
переросте
у колоті
у світлу мить
де не вмовкає
молодість

безкрилий птах
ці перелітні спомини
бо у словах
летіли невагомими
і серця бій
що поростає холодом
уже не мій
а чисте
тиші золото

зима от-от
приспить снігами
дні
і ртуть
із нагород
є та
яку жалі
не вб’ють
хай буде так
аж до весни
воскреслої
любові смак
вдарятиме ще веслами

9 Листопада, 2015

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

1

Хусток наплетено - з брехні,
Бери пухнасту, грійся, душе.
Клюють синиці чепурні
Кармінні ягідки та груші.

Веде синів Лаокоон,
Укуси змій - мов блискавиці.
Ось правди лик-хамелеон,
Чуток хімічні полуниці.

Життя туманне, колихке -
І лиш Харона курс незмінний.
Орли над сарнами в піке.
Ридає ридма Прозерпіна.

Психею вибачив Ерот.
Скажені вівці гублять руна.
Вогніє мар коловорот...
...війна-хуртеча чорно суне...

2

Стаєш на межень - менше куль.
На скалки-друзки - обереги.
Про що питати у зозуль?
...сентиментально... безберего...

Заходь у храм чи у вагон,
Кричи закоханим: "...ой, гірко!"...
Дрижить країна-полігон.
І тхне-смердить вселенська сірка.

Не затихає тулумбас.
На підтанцьовки згодних - тьмуща.
Малечі казку тче Панас.
Перун викрешує грядуще.

3

Для оптимізму є фужер.
Втіх наливай, липнева доле.
Гармидер стихне - у четвер,
І... задзумлять гречані бджоли.


2016