Довірливість нам, зазвичай, виходить боком,
бо часто з підлістю приходиться стикатись,
а світ настільки став нещирим і жорстоким,
що боїмося ми уже і закохатись…

18.06.2017

Спить сон- трава в лісах і жито коситься
У коловерті незворотності подій,
І відійшла весна у смуток осені,
Мов лист жовтіючий, що сплинув по воді.

Вже небеса здіймаються загравами,
Немов багаття з тогорічної трави...
Та у коханні розставання правило
Не є прокляттям. Як надходить час- пливи

У ті краї, де дихається, мріється,
Де ти повернеш все, що спалене дотла,
Де душі втаємничено зустрінуться,
Якою б довгою розлука не була,

Де від Перуна блискавиці вогнищем
Ти запалаєш знову, наче сухостій...
Все буде добре. Біль від втрати пройде ще.
От тільки спомини- пустіть мене!.. Пустіть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117061801038

Мандрую я підземкою щоднини,
Найважче, звісно, у годину-пік.
В юрмі людській обличчя моє синє,
Хтось парасолю угвинтив у бік.

Тітки щокаті тиснуть на мозолю,
А зусібіч розставлено торби.
Мені пора виходити на волю,
Та у проході товпляться баби.

Хвилину тому вигнали мужчину,
Із м'ясом одірвали куций хвіст.
У боротьбі із ними я б загинув,
Я ж - літератор, а не каратист.

Вони з базару їдуть у Святошин.
Ну, а мені потрібно на Сирець.
Боюся зачепити їх до дрожу,
Попробуй квакни - зразу вхопить грець.

Міцну прорвати годі оборону -
Стовбурчаться цицьками навсібіч.
Продряпуюся у кінець вагону,
Торкаючись пухких жіночих пліч.

Отримую краплину насолоди,
Хоча скриплять у тисняві кістки.
Але не встиг я вийти із вагону -
Назад заперли тлусті жіночки.

Хитрую. У котячу лізу сумку,
Аби у ній однесли на перон.
Не можу більше цю терпіти муку -
Міняю музу на м'ясний батон!

Не раз казала мама "Їж котлети!
Глитай ковбаси та ікру топчи."
А ми - поети - у харчах естети,
Натхнення - головні у нас харчі.

Мої брати! Однині я не з вами.
Пишіть без мене лірику в усмак.
А я піду вбирати кілограми,
Нарощувати сало на кістяк.

18.06.2017р.

То – вісь землі, розчахнута навпіл…
То – серце, перекраяне думками…
Веди мене між хмурими ровами
брутальних чвар, роїв отруйних пчіл,
пустот, і нечистот, і осміяння –
на твердь зеленобарвну… острівець –
і я назву твій дар благодіянням,
що я дійшла до раю навпростець,
що на свої невиважені плечі
не переймала липових потуг…
Веди мене до краю… Зілля клече,
а станеться – на Тройцю зійде Дух –
і я таки намарю крок у казку,
де мій народ пізнає благодать.
Веди мене, я матиму за ласку
і дим, і чад, і кожну чорну п’ядь,
аби лишень не лживити думками
і з часом не зійти на манівці,
аби слова голодними вовками
на смолоскип не вили у руці,
допоки їх вполює сіть лукава
лицàрських слуг чи місячних заброд,
що їх звела історія дуплава
в одне безбарвне місиво… «народ»,
що, де приляже, там і заночує,
і, чхаючи на клич поводиря,
тоді його підносить, воздаря,
коли його вже голосу не чує.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Я ПОЛУМ’Я В ТОБІ-ВОДІ!

Я полум’я в тобі-воді! Пірнай за виднокрай!
Сягай за вінця іскр, вогонь з роси ковтай,
Розбарв в своє́му кольорі й замріяно втопай
У чуттєграї двох, в глиби́ни чар! І виринай
Багря́ними світанками жаги! Ніц не питай:
Любові цвіт цілуй – смакуй до дна свій рай!
Стелися небом з поміж зорь і прірву сколихай!
Ми питимем нектар й розпе́стимо розмай
До воскресіння з забуття, замандрені у плай
Тихої ніжності… Вдихай мене! Кохай!

Павло Гай-Нижник
16 червня 2017 р.

Стояла кузня на краю села,
але не всяк до неї завертав.
Хоча була хатина чимала,
один старий коваль і працював.

Колись осіннім вечором туди,
зайшла мара у довгім балахоні.
Хотілося напитися води
чи задубілі відігріть долоні.

Хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості,
але коваль все молотом махав,
помітив не одразу сиву гостю…

Коли угледів – обух уронив,
закляк на місці, ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось умирати…

Та простягнула діду знаряддя.
– Поправ, козаче, вельми притупилось.
Подумав майстер – Не одне життя
од того інструменту загубилось…

Весь вік для люду щиро пропрацював,
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а як відмовиш, коли кирпа просить.

Узяв косу і руки затремтіли…
Він уявив, як знов іде у хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду…
Простягши косу, твердо відказав, –
Для мене досить, іншим же – не буду.

Готуючись піти у небуття,
він посмішку помітив у старої.
– Ішла сюди не за твоїм життям,
не тну людських голів уже косою.

Отих турбот мене уже давно
лишили ті, які живуть смертями
чужого, друга, брата – все одно…
А дехто не жаліє рідну маму!

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
ідуть нові небесні батальйони…

Уже давно нема мені роботи,
життя лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили!.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!.

Стаж у поезії – то вже велика справа!
Він вам вагу чи впевненість дає?
Чи може то понтонна переправа
із дійсності в якесь життя своє?

Поет чи поетеса ви зі стажем,
а тим, хто перший написав куплет
куди подітись зі своїм ажіотажем?
А може він майбутнього поет?!.

В поезії не в стажі вирішальне,
сказав би навіть я – не головне.
Пишіть душею, ніби в час вінчання,
а стаж вас, любі друзі, не мине.

06.04.2017

Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,
Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…
Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,
Вабить чужими окрасами щастя хмільне.
Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?
Вік неспокійний у вирі подій і крамол?
Просить зернини і спокою нива незорана,
Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.
Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,
Губляться мрії і люди в неріднім краю.
Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –
Вростаю корінням, як древо, у землю свою…

і наче світ весь побілів
і вицвів цвітом безтілесним
та вітер все те перекреслив
і випер зелень із морів
семи стихій своїх небесних

людської сутності сувій
не перетнув забракло сили
і знову плач біля могили
бо той хто смерть сюди навіяв
у вічі посміхався мило…

2017.

До церкви дехто бігає щодня,
Поститься,обціловує ікони.
Гадає, що від чорта це - броня,
Від сатани - надійна охорона.

Дає на храм грабунок, хабарі,
Священника слова у вухо ловить.
Каплицю власну має у дворі,
Духівнику гріхи несе на сповідь.

В поплічники бере собі попа,
Йому одвалить чесно десятину.
А завтра знову - хараман, татьба,
І каяття чергове на колінах.

Людські гріхи мурують Божий дім,
В оклади переплавлена мерзота.
І сліпить очі цуплений калим -
На куполах іскриться позолота.

Виблискують віконниці нові.
Та тільки небо відає напевне,
Яку цеглину клали на крові,
Ну, а яку вмуровано за кревні.

На полотні буденності мазки-
Іду на луг уранці по солому.
А там сусід обносить буряки,
Несе мішок не в церкву, а додому.

Він у божниці мало не свояк,
Тому йому пробачу цю провину.
Це небеса мені подали знак:
Пора попу однести десятину.

17.06.2017р.

Троянди під вікном, як вишиванки,
Так душу мою тішать всі роки,
Білі, рожеві, жовті вони зранку
Вітаться зі світом залюбки.

А на пелюсточках - краплиночки прозорі,
Роса на сонці сріблом виграє.
Як я люблю трояндове це море,
Купаю в ньому серденько своє.

2017 р.

1

Юнка із Шабо -
Камея антична,
Острах і зваба -
Шовковички смиче.

Вулиця довга.
Пахотнява, спека...
Поли Дажбога
Леліють на глеках.

Зливи не буде,
Розігнано тучі.
Гронами - люди...
Котиська худючі.

Ельф у лататті -
Причаєні змахи...
Кликав на паті
Двох жаб, черепаху.

2

Музика... піна...
Ось вермут налито.
Вина-рубіни...
Чужі - знакомиті.

Рибко червона,
Приплинь! Я - твереза.
Амфори... гони...
Ходіння по лезу.



2017

Сивіють наші матері
Ще зовсім-зовсім молодими,
Бо їх синочки на війні
І захищають Батьківщину.

Уже й у сина сивина,
Хоч дуже юний ще хлопчина.
Війна проклята, це вона
Усім їм скроні посріблила.

У душу всипала жарин,
На голови свинець кидає,
А в полі - урожай із мін.
То що ж це має бути далі?

Замовкли в лузі солов"ї,
Лише висвистують снаряди,
І плачуть дітоньки малі,
Дитинство в них забрали "Гради".

Вони дорослими стають,
Так й не набавившись ляльками.
Верніть дитинство їм, прошу,
Та припиніть війну, благаю.

2017 р.

Болять слова фантомами думок,
Як ті підбиті кулею підранки.
Все важче брати душу на замок,
Свідомо їй обравши долю бранки.
Не докричатись знизу до небес -
Багато слів у порожнечу ляже.
Там кожен свій плекає інтерес,
І тільки час цю істину докаже.
Не вір вустам, що меду додають
І не ведись на їх лукаве слово.
Гіркою правду всі зазвичай п'ють,
Та відділяють зерна від полови.
Не бійся вже признатися собі,
Що ти стаєш нарівні з цілим світом.
А те що кров, то це ж у боротьбі -
Само собою треба розуміти.
І - не проси! Ніколи не проси
З чужого краю блага, чи пощади.
Ти власну гідність з честю пронеси,
Щоб мати змогу з гідністю прощати.
Я знаю,- важко! Важко через край,
Щоб через кров свою переступити.
У тебе вибір. Отже, вибирай!
Ти маєш слово ділом підкріпити.
Тоді лиш вражі пута розірвеш
І спраглу душу випустиш на волю,
Коли збагнеш, - для кого ти живеш.
А ще - кому довіриш власну долю...
18.01.16р.

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Урочисто так, не шпарко,
лине борт мій попід аркою.

То кільце є орбітальне.

Не летальне, а літальне
хмаромор’є піді мною
мріє даллю неземною,
а попереду – зоря.

Там, за нею десь, – Земля.

Колір в неї – теж блакить.

Слід інверсії, мов нить…

Я свого польоту ниттю
хочу зшити дві блакиті.

Аби мостом для шевця
став, нарешті, звід кільця.

2017

Після роботи хочу відпочинку.
Лежати голічерева без руху.
Дрімаю. Але тут мені на пику
Усілася товста зелена муха.

У снах моїх виспівувала птаха,
Летіли в небеса чарівні звуки.
Але у ніздрю заповзла комаха,
Туди ж, по лікоть, я засунув руку.

Мушва втекла. Її я не подужав,
На мене витріщається зі стелі.
Заплющу очі - знову лізе муха,
А я вужем звиваюсь у постелі.

Надумав поступити досить хитро,
Для неї пропоную голу п'ятку.
Але вона вподобала макітру,
Лоскочуть носа знову її лапки.

Схопився я, неначе з переляку,
Аби зловити капость ту за шкірку.
Вона ж на згадку залишила каку
І вилетіла кулею в кватирку.

Немає сну. Приперлася сусідка,
Обплутала плітками мої вуха.
І стало на душі нестерпно гидко.
Згадалася мені нахабна муха.

Не знаю, скільки зможу це терпіти...
Але мені до рук прийшла удача:
Убгалась муха їй у рот одкритий,
Сусідка від образи виє, плаче.

Пішла нарешті. Пити марганцівку.
Нехай тварині шлунок буде пухом.
Сатири я дописую кінцівку:
У цьому світі теж потрібні мухи.

16.06.2017р.

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

А день заколисує ніч.
А дощ заколисує хмари.
Допоки на з*ярений спіч
збираються знову почвари.

Допоки у квітах бузку
вишукує щастя комашка,
на списанім кимось листку
одне лиш читається: "важко".

І Бог утирає сльозу,
з далекого зиркає неба
на краплі дощу, на грозу,
сумує, та знає, так треба.

Аби розговілись сади
на яблука стиглі та груші,
аби отчий дух просвітлив
загублені в потемках душі.

Аби на світанок з ріллі
вродило на добру поживу,
конечно стражденній землі
стерпіти іще одну зливу.

Стерпіти зневажливий спіч,
що тягнуть зусюди почвари,
відбути невиспану ніч
і хмари, і хмари, і хмари...

8.06.17 р.

Спочити мріяв ти на Бурханах*
і першим сонця промені стрічати.
Тебе колись тут народила мати…
Тут дім знайшов поета тлінний прах.

Лежати мріяв ти на вишині
пташини щебетливого польоту,
дивитись зверху на людську роботу
і рідну пісню слухать уві сні.

Ти мріяв спочивати між ланів,
де колосяться пшениці і жито,
де народився й пощастило жити,
де в пошуках себе знайти зумів.

Ти малював віршами білий світ,
аби слова в них піснею лилися…
І з часом мрії ті твої збулися –
Любив, творив і мріяв доста літ!

Я утону в твоїх очах,
що глибиною полонили
і тугою мене сповили
за братом меншим...
Просто жах!

Як тяжко і душа щемить,
тебе вже більше не побачу.
І що воно – життя собаче?
Як гуркіт грому, просто мить.

Я чую твій басистий голос,
перед очима ти стоїш,
улюбленець всії сім`ї,
гориш промінням ніби колос.

Твій смух – багаття з молоком.
Статечний красень як з картини,
безстрашний норов, незупинний
боєць, гроза, зірвиголов!

Неправда, стрінемося знов –
не в цьому, так у іншім світі,
бо вічна лиш одна любов...
Її ми подихом зігріті!

Я утоплюсь в твоїх очах,
назавжди в душу ляже смуток,
тебе довіку не забути
і твоє ім`я на вустах...

жовтень 2015

Жагу пiзнання звівши обережно,
спокiйно крила опустивши долу,
не боячись за цноту й незалежнiсть,
iду блаженно на твiй чистий голос.

Коли дiйду? — Коли пора настане,
небесна манна ти, небесна манна...



15.06.2017

Ніхто й нізащо нас не переможе,
як животіти не захочемо в ярмі.
Забрати честь повік ніхто не зможе,
якщо її ми не утратимо самі.

Зі слів не варто городить рогатки,
бо вчинки скажуть красномовніше за нас.
Якими будуть пам’ятати нас нащадки,
покаже остаточно тільки час.

15.06.2017

Бульбашка світла на моїй долонці,
Лусне і вилетить звідти сонце.
В небо підніметься - тануть хмарини
Від загадкової сонцежарини...
Вітер, що грався зірками на вітах
Й пісні співав, закарбовані в мітах,
У здивуванні притих, зачаївся:
Жбанок зі світлом у небі розлився...

М'ята пахуча, милована ранком,
З неба ловила краплини світанку...

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Минає термін дії рандеву,
коли атрофувались апетити.
І ради чого я іще живу,
якщо немає ради кого жити?

А доля ще продовжує політ
і буде що недолі забувати.
Бодай іще якихось -надцять літ
мене у Леті є кому згадати.

І може бути, що стезя моя,
нечуваного ще багатія,
не заросте одними бур'янами.

Це означає, що не марно жив
і поки мав надію і любив,
то багатів майбутніми літами.

                              06.2017

Щебет, воркование и свист. В голубом и шелковом июнь. Бархатной сирени аметист. Голуби шелковицу клюют. Голуби воркуют. А о чем? Птичий заливается народ. Он как будто вовсе не при чем. А она шелковицу клюет, ягоды роняя на асфальт – там их остальные доклюют под скворчиный тенор или альт.

Голуби.
Шелковица.
Июнь.

І Бог_Творець сльозами світніх злив
за тих "господів" свідчив - "не створив!"
ні Ра, ані Йегова, ні всі інші.
Але не кожен серцем це відкрив...

Стинати голови - потрібно мати хист,
Холодний розум і, звичайно, міру.
Різник у своїй справі - це артист.
Маестро ловкий швайки та сокири.

Жилаву плоть уковтують щодня
Учителі, шевці та ескулапи.
Кувікає розпачливо свиня,
З борща стирчать увись курячі лапи.

На луках дожировує бичок,
Кролі останню вточують морквину,
Аби я їх повісив на гачок,
Розбатував і вицідив кровину.

Для кожної тварини - свій підхід,
Не пхають м'ясо зразу до утроби.
Ламаю шиї тим, хто має хвіст,
А довбня - для бичка твердого лоба.

Ножа свиноті суну під ребро -
Вона недовго ратицями сова.
Несу у льох удушене добро.
Здирати шкіри - то окрема мова.

Щодня мій пес гризе кістки нові.
Спочатку вив, поглядував вороже.
А нині лиже руку у крові,
Бо знає - я його не потривожу.

Харчі у місто їдуть із села.
Буркоче шлунок. В роті повно слини.
Аби людина ситою жила -
Померти неодмінно хтось повинен.

Тужавіє купюрами кабза,
Продав і м'ясо, і телячі мощі.
Розумний чоловік колись сказав:
Не пахнуть кров'ю та убивством гроші.

Тарілі повні. Ремигає люд.
Ми - спільники. Убивці й канібали.
Разом цей гріх знесем на божий суд,
Дамо одвіт за тельбухи та сало.

Хай кажуть, що не маю я душі -
Пора іти до праці у повітку.
Іду гострити крицеві ножі -
Биточки просять у сусіда дітки.

14.06.2017р.

Раннє літо, синій вечір, зупинився час.
Випускний, усюди квіти, плавно лине вальс.
В ньому смуток і зітхання, ще й розбіг доріг.
В нім юнацькі сподівання і шкільний поріг.

Десять років відучились, ніби й не було.
Враз дитинство розлетілось, як об камінь скло.
Завтра юність нас чекає, нові відчуття.
Новий розділ відкриває книга нам "Життя".

За собою двері школи тихо зачиню
й запрошу на вальс, у коло, лиш тебе одну.
Будуть радощі і горе, щирі почуття.
Буде щастя ціле море й пізні каяття.

За вікном червневий вечір, йде з акацій сніг.
На твої дівочі плечі він фатою ліг.
В синім вальсі, танці звершень, я тебе кружу.
І в житті сьогодні вперше, що люблю скажу.

Чом же сумно так на серці, чом душа щемить?
Очі чом твої, як скельця? В них сльоза бринить…
У дитинство нам немає більше вороття.
Синім вальсом запливаєм ми в нове життя.

листопад 2016

Життя мінливе, як зимовий день,
ще зранку сонце, та сльота надвечір.
У метушні турбот – не до пісень,
не помічаєм очевидні речі!

Мелькають миті, місяці, роки…
Як мало ціним все, що нам дається.
Немовби попереду ще віки,
немов усе з минулого вернеться.

Неначе можна поміняти все,
всі помилки і похибки поправить.
Та течія ріки життя несе
туди, де вічність завше балом править.

Немов усе ми можемо забуть,
усе начати заново, спочатку,
утрачене кохання повернуть,
як у мороз вдягти свої пальчатки.

Немовби варто лише побажать –
усе потоне в веснянім розмаї
і врунами укриє сіножать
та барвами веселки вмить засяє.

Невідворотно все ж настане час,
коли ми зрозуміємо – все тлінне.
Як не крути, життя навчає нас –
воно коротке, надто швидкоплинне.

Давайте зберігати і цінить
усе, що небесами нам дається.
Буття тендітне, як тоненька нить,
а там, де тонко, зазвичай, і рветься.

Тож пиймо, друзі, божий дар щодня
і будьмо вдячні щастя покривалу,
аби не поглинала метушня,
а вдома – лише радощі чекали!

Як передать тобі словами
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю - слів не треба,
Лише поглянути на тебе,
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.

2017 р.

Маленька бджілонька літала
Над квітами, нектар збирала
Усеньку весну й літечко.
Трудилася ж бо недаремно,
Та наносила стільки меду
Що для усіх нас вистачить:

Для діточок і для дорослих,
Залишиться також і бджолам,
Щоб їсти мали зиму всю.
Отож подякуймо комашці
За те, що працвала тяжко
Й дала нам смакоту оцю.

2017 р.

Кохана жінка мружиться у ліжку
Після нічного з нею рок-н-роллу.
Бажаю знову глянути на ніжку
Аби уздріти правду її голу.

Я - твій Адам. А ти, начебто - Єва.
Живемо разом під єдиним дахом.
Від погляду ховається суттєве:
Пощо красі неоковирні лахи?

Так само правду вмащуєм брехнею,
З історії плетемо небилиці.
Свій родовід виводимо з Юдеї,
Із гусака малюємо жар-птицю.

Шпаклюємо бридкі прищі на носі,
Грабованим хизуємося кешем.
Багаті, кажем. А насправді - босі.
І брешемо, і брешемо, і брешем...

Жона махнула вчора макогоном.
Іти на працю. Але пика синя.
Піду синець припудрити під оком.
Сховаю правду. Істинну причину.

13.06.2017р.

Він до мобільника припав,
Мов немовля до цицьки матері.
Хитається у такт із заплющеними очима,
Немов сновида, там, де мала б сидіть ,
А тепер стоїть, скоцюрбившись, бабуся.
Ніколи йому глянуть за вікно,
Аби побачить, що намалювала ніч...
В режимі автономнім домчить так до роботи.
Немов папуга, привітається з колегами.
А по роботі, уже вдома,зануриться
У такий звичний віртуальний світ...

P.S.
Прогрес спроможен поліпшити життя,
Але безсилий надолужить те,
Що не додала родина.

Чого ти снишся? Не літа між нами,
а буревії і сухі дощі.
А ти чоло опалюєш устами…,
тримаєш руку на моїм плечі.
               Хіба на це бувало часу мало,
               коли не римувалася весна
               із нинішньою назвою – війна?
Тоді зоря Полярна ще сіяла.
Тоді не віщували ще сичі
такої віроломної омани.
               Ти дивишся у сивину туману,
               а я не ту чекаю уночі.
І що узріє сніжна королева?
               Скалки неутолимої душі
               у серці Кая, що малює мрево,
               які ми одинокі і чужі.
А я й не помічаю ту пилину,
що ранила у серце ще живе.
Уміють люди на лиху годину
полірувати дзеркало криве.
               І я тобі наснитися боюся
               понурою вороною у лузі.
Доведений орлами до плачу,
я ще іду, хоча летіти маю.
І хай чоло від опіку палає,
а ти чекай.
               У вирій –
                              долечу.

                              06.2017

Коли життя стікає по руці
Патьоками пульсуючої крові,
Кладе на серце лють свої ключі,
Вуста коробить нехороше слово.

А друг мовчить. Уже не має сил.
Блукає погляд, гаснучий, далеко.
І падає вчорнілий небосхил,
І чорного крука лунає клекіт.

Нову собі шукає ворог ціль -
Забув уже про страченого брата.
А над окопом стелиться ковил,
Що не згорів під залпами із "Града".

Заснув мій друг. А я іще живий.
У ящиках немало ще патронів.
І знову кров. І знову буде бій.
І снігом угортає мої скроні.

13.06.2017р.

Чуєш, мій ангеле неба,
як то я вторю тобі,
поки чекаю на тебе
у суєті і журбі?

Може і ти одиноко
маєшся десь уночі,
поки дрімаюче око
люду пильнують сичі?

Ніби чекають годину
заходу нашого дня…

…і колискову щодня, –
люлі, ой люлі, дитино.

Може, і ми двоєдині,
поки п'ємо на коня?

                              06.2017

Змагаються силою дужі борці,
Повітря вібрує від хрусту.
А з доброї волі, ще юні митці,
Лягають у ложе Прокруста.

Сумління - відтято. І сумніви - геть.
Пиши про природу і вроду.
Кого ще цікавить життя круговерть?
Кохання ж, не вийде із моди.

Навіщо гризоти або боротьба,
Та пошуки власної цілі?
Так легко нап'ясти собі на горба
Чужі, вже відточені, крила.

Змахнув інструментом -і вже полетів...
Невисоко. Десь до коліна.
Минеш і огуду, і слів заметіль,
І заздрості сніг-хуртовину.

Безкрила, безтямна. Іще й без хребта,
Без голосу власної пісні,
Струмує поезії сіра сльота
В уми молоді прямовисно.

Усе. Я закінчив. Однині мовчу.
Пащеку замкну, наче ляду.
До "киці" своєї на крилах лечу -
Співатиму їй серенади.

13.06.2017 р.

Рухайся обережно,
стисни свої жалі.
Танець на вістрі леза?
Босо на битім склі?
Рани бинтуй тугіше.
Зуби зціпи, терпи...
Онде - котрому гірше
кріпить тобі стовпи...
Мостить тобі солому:
схибиш чи упадеш,
прийме твою утому
побіля своїх меж
і прихистить розрадно,
згірклу розділить мить -
зболене серце, в саднах,
вірне, воно не спить.

2017

Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі уже ми були.
Обоє з гостинного краю
покинемо царство імли.

Залишимо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже допоки не смеркло,
немає попутних авто...

Немає? Радій! Слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.

Не будуть нещадно снаряди
нам тишу й тіла шматувать.
Там інший, найвищий, порядок
і божа завжди благодать.

Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.

Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас бо коріння,
діди ж козаки і батьки.

Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…

Ой, немає переводу козацькому роду,
Наша доля – захищати волю і свободу.
Наша доля в чистім полі правду боронити,
бо без неї, у сваволі, та чи ж варто жити.

Ой, у полі три тополі та ще й дуб з вербою,
погуляли білим світом, друже, ми з тобою.
Погуляли, постріляли, шаблі потупили,
скільки ворогів-поганців на горло згубили.

Хай росте густа пшениця, жито колоситься,
наші діти будуть жити, як пани в світлицях.
Наші діти, наші внуки з Дону й до Дунаю,
краще звістки козакові у житті немає.

Тож підемо боронити разом правду сміло,
щоби серце, козаченьки, потім не щеміло.
Розбудуємо Вкраїну, захистим свободу.
і не буде переводу козацькому роду!

Спектри всі сьогодні в небі є –
Із свинцю мов литі й сяйвом квітли…
Літо це – немов життя моє –
Темні хмари з проблисками світла.

Чи пливи у ньому чи тони –
Не уникнеш виживання змагу.
Тож цінуються – напівтони,
Де гармонія і рівновага.

Надмір у коханні – штука зла,
Спопелить, як полум`я те синє…
Хочеться помірного тепла
І терпіння й трішки – розуміння.

Лікування дай мені своє.
Хай живу у нім. Не знемагаю.
Й небо розпогодиться моє
Й соловейко заспіває в гаю!

11.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Щойно з дівчат котрусь наздожену,
тут таки маю її за жону.

2017

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Білі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

                        І
Одного разу, так буває
і не один, буває, раз,
коли її уже немає,
щось «зааукає» у нас.

І пригадаємо кубіту,
яку чекали за селом,
аби надією зігріти,
якби судилися обом

урочі сни у віщі ночі,
усміхнені віч-на-віч очі
і у руці рука її.

Але Дунаєм чи Невою
тече надія за водою
у володіння нічиї.

                        ІІ
Жила-була. І як її не звали:
Гафійка, і Оксана, і Орися...
Якби ми не боялись опектися,
кого би ми лишень не цілували?

На головне не вистачає часу.
Ні. То не те – фарбовані лисиці
або чужі і файні молодиці.
А от свою упізнаю́ одразу.

Найперше – щира усмішка й довіра.
А далі – як усю себе покаже
і як її душа на душу ляже...
Але вона напевне із ефіру?

                        ІІІ
Уже не парсеки між нами,
а води на самому дні.
Живемо одними думками,
плекаємо мрії одні.
Хоча я гадаю, що знаю,
що – всує і як – напока́з,
у сто разів більше згадаю,
якщо поцілуєш цей раз,
коли залишаю навіки
і землю свою, і любов.
Немає у серці обнов.
Обійми живої – це ліки.
Але не об'єднують ріки,
як дух у душі охолов.

                              2016-2017

Як буйно квітнуть уманські сади!
Як вірші розтікаються папером…
«Він гарний ніби бог! І він у дверях.
Це він! Диви, який він молодий!

Які у нього очі! А вуста…
А вірші!
Так, здається, вірші також…»
Дівчата із робфаку ув атаку
готові за такого. Висота

дівочих мрій приземлена – і край.
Хай навіть на будові комунізму,
а хочеться любові і щоб різні
там вірші і романси, і щоб рай…

Так хочеться звабливості принад,
панчох без дір і гарної сукенки.
Голодні комсомолки і студентки
ідуть гуляти у царицин сад.

Лише тепер у парку без царів,
ім’я йому «інтернаціоналу»*.
- Колись панам поеми тут читали,
а нині він поезію дарив, -

у Раї* очі світяться, вона
усім розповідає про Сосюру*.
- Ти знову закохалася?! – це Шура,
сусідка по кімнаті.
- І вина

моя лише у тім, що я сама
закохуюся стрімко, безнадійно
в поезію…
- У нього! – це Надійка.
- Нехай і так… Надворі ж не зима.

А навесні у слова два крила.
не ходиш по землі – злітаєш вище!
І пишеться! І пишеться!
- Тихіше!
Ти б краще нині хімію здала…

***
Лягали тіні на нерівний брук,
він вів до раю цю маленьку Раю…
У заростях бузку за водограєм
була і вільність рим, і вольність рук.

І ще була некошена трава.
(які тоді в «Софіївці» покоси?
Хіба на сіно.) У кульбабі коси
і у «гарячці тіло й голова».*

Була гроза і злива, як стіна,
і грот Каліпсо*, де чекали сонця.
(Грот щастя подарує в тридцять восьмім –
його не розстріляють*. А вона,

покликана коханням у сніги,
поїде до промерзлої Росії*.
Поезії вкидатиме насіння,
та паростки не матимуть снаги

рости так пружно, рясно, як тоді.*
-У Лету кануть вірші, книги… Рая.
Аж десь у двадцять першому згадають,
мовляв, була, писала… й поготів.*)

***
Як буйно квітли уманські сади,
як замітало місто пелюстками!
…Він приїжджав не раз іще сюди.
А потім інший. І вона – до мами…

Нерівний брук губив сліди обох
і сам губився під асфальтом в часі.
І тільки парк, як рай. І сивий Бог
на лаві в парку. І білети в касі…

Угруз у ціль підступності кинджал,
Бо не допер які сьогодні "друзі".
В підлоті - майстер. Професіонал.
Підкрався близько, і не промахнувся.

Я поділився золотом душі,
У час скрутний прийшов на допомогу.
А він складав на купу бариші,
Мої кишені видоїв потроху.

Благаючи витискував сльозу,
Вологою убризкуючи щоки.
І я давав. Тепер сухар гризу.
А він, урешті, дав бідноті спокій.

Казав, що - рак. Ще трохи - і хана.
А виявилося, він - звичайний злодій.
Бо досягнула вух моїх луна,
Що їздить він тепер уже на "Шкоді".

Молився щиро. Клав на пуп хреста.
Останні крихти віддавав собаці.
Нотаріусу диктував листа
Аби в гробу лежав у вишиванці.

Був на словах завзятий патріот,
Душив кацапів голими руками.
Він знав, що я - заможний, і не жмот.
І моє серце - не холодний камінь.

Але в усьому є глибинний зміст,
Закінчимо історію цю темну:
Влетів у стовп учора аферист,
Таки попали небеса у шельму.

Піду на зиму різати дрова,
Длубати землю та косити трави.
Грошей немає. Світла голова.
І злодіям тепер я нецікавий.

12.06.2017р.