Гірка печаль у кожнім слові –
Це знак біди.
На цьому острові любові
Навкруг – води!

А материк за небокраєм,
Рятунок – там!
Слова і сльози я ковтаю
Напополам.

У цьому дикому нещасті
Десь вихід є.
І віри в зраду і напасті
Ще не стає.

Одна посеред океану
Без тебе вже.
Не йме душа моя обману
І береже

Гарячі ночі, руки, губи –
Все відбуло…
Прокинулась - ти поряд, любий…
Що це було?
10.02.16

Із сумлінням прожити непросто:
Розкуйовджує плани і снива.
Обіцяла весніти о шостій,
А внизу осінь-яв метушлива.

Жолудяно... Дешеві горіхи.
Поприбирані парки, шатерця.
Інспектує стозуба зловтіха,
Тож ховай переповнене серце.

Нерозумно збирати дрібнички.
На мотузочці ринда із грушу.
А сумління - то злива, то мжичка.
І не збрешеш... межі не порушиш.

Ген гургочуть вагони важезні.
Катавасії-війни у кастах.
Дріб алмазний всотався-пощезнув
Над желейною вежею щастя.

Актуальні міцні парасолі,
Обережність у натовпі, звіти.
Плин планктону, хвилясте роздолля.
Під навушником - реп чи сюїта.

Перекочено нулики, дині...
Розтлумачені сенси на пальцях.
Є макуха, зачумлені свині.
Ще ворожать вовчиці на смальці.

Буратіно закопує зелень.
Ваготіє земля-тимчасовість.
Житіє дух змережує гелем.
Коригує - політерно - совість.


2016

Земля під ногами—хмара,
Світло—як білий шовк,
Речі навколо—пара,
Форм видозмінний полк.
Печерний вогонь незгасний,
Спектри і вітражі.
Світе мій дивний, здрастуй,
Хто я тепер?—скажи.
Вийшла з старого дому,
Дивне моє ім’я.
В світі німого грому
Хто це стоїть?—не я.
В дзеркало обережно
Кидаю погляд свій.
Тінь на лиці належна—
Довго тривати їй.

2014

Вже сніг насипався на коси,
Не тане білий – сивина…
Життя змолочені покоси,
В коморі збіжжя. Давнина

В житті усьому проглядає,
Кухвайка тепла застара...
Роса під ранок випадає
В холодну ніч, удень жара.

А до колодязя далеко
Іти стежиною в траві,
Не заважає мамі спека.
Сховались кури в кропиві.

Отак закутана на ганок
Виходить мати. А літа
Уже далеко не світанок,
І не метка уже, не та.

Колись дитячим сміхом хата
Сміялась, бідкалася теж.
Була любов’ю так багата,
Здавалось, їй не буде меж.

Та відлетіли в далеч діти,
Пішов на цвинтар чоловік.
Онукам тільки порадіти,
А самота вбиває вік,

Висотує її судини.
Хіба оце назвеш буттям?
Це ж нині літо. В зимну днину
Все на печі, таке життя.

Не хоче їхати до міста,
Де тепло, чисто, невістки.
Де безкінечних днів намисто
В маленькім просторі. Кістки

Так ниють там на непогоду,
А тут вбирає біль земля.
Топтала ряст в усі негоди,
Концтабори. І вже здаля,

Ізбоку дивиться на долю –
Невже таке пережила?!
Як сотні літ - жита у полі,
Із квітів п’є нектар бджола…
09.02.16

І приходить Іуда, кожен раз, як Месія,
і приносить Надію в рамці праведних слів,
уповзає в доВіру за канонами Змія
і Любов, Божу ласку, обертає у Гнів…

12.11.2016

Зимна ніч, аж ломить кості,
за вікном пітьма.
Я зайшов до себе в гості,
а мене нема…
Заблудився мабуть знову
посеред доріг.
І потрапив помилково
не на свій поріг.
Заблукав посеред поля,
бо навкруг пітьма.
І тепер шукаю долю,
а її катма.
А вона мене шукає,
але зась найти.
Все сердешна нарікає…
Так і до біди
недалеко. Дуже близько,
зовсім рядом вже.
Під ногами мокро, слизько,
лише кінь ірже…
Заблукав я не на жарти,
вже бракує сил.
Допомоги мені варто
в когось попросить.
Та нема навкруг нікого,
жодної душі.
Лиш одна пуста дорога
у нічній тиші.
Що робить? Куди подітись?
Як же далі буть?
Плакати чи веселитись?
В чому вища суть?
І така біда частенько,
дістає пітьма…
Що ж робити доле-ненько?
Чом мовчиш, німа?!.

і насіявся туман на очах постави…
відгукнувся півник живо своїм співом
і зависла благодать-та понад ставом
у маленькому селі від траси зліва…
а яка ж там осінь - самотності потреба?!
осторонь ржетлійший світ гризе конкретно
все, що лізе вгору… щоби впасти з неба…
чим же нам не привід сісти за лібретто?..
18.11.2016.

СЛОВО
А першим було Слово. І Слово було Богом,
яке шанували і цінували,
аж до поклоніння, себто обожнювання.

Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!
(Любов СЕРДУНИЧ)

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Я знову відшвартую свій вітрильник
і тихо попливу до царства снів.
Не стане на заваді мій будильник,
бо я його завчасно зупинив.

Піднявши простирадло ніби парус,
на середину ліжка запурхну,
а там на мене книжка зачекалась,
я з нею грань уяви перетну.

І помандрую так на хвилях мрії
до ранку світом, доки не проснусь.
В цій подорожі справдяться надії,
за хмари з вітром легко підіймусь.

Полину над гаями чи над морем,
над пасмами із глибини віків,
над щастям, біллю, радістю і горем,
над тягарем минулості років.

Ширятиму з минувшини в майбутнє,
на сотні літ в космічну далечінь.
Загляну в незначне і дійсно сутнє,
шугну в безодню й знов у височінь.

Сновидою пройдусь понад ланами,
відкрию таємницю майбуття…
Отак подорожую завше снами
і пропливаю всім своїм життям.

Яка магічна річ корабель-ліжко,
які у царстві снів живуть дива.
Яка ласкава й чарівна усмішка,
до себе кожний вечір зазива!

Мандрівки ці все більше до вподоби,
під враженнями їх, коли проснусь.
Отак колись, щоб оминуть хвороби,
із подорожі зовсім не вернусь…

Укотре уночі мандрую снами,
пливу старим човном життя рікою,
подорожую часу полюсами,
душею лину в заводі покою…

То човен серця, дно крихкого скла,
до нього зазирають срібні риби,
як сніг холодні. Вже нема тепла,
лиш музика тече, мов льоду глиба…

Вітрило не тріпочеться від вітру,
безсило висне в темряві нічній,
та музика, як неземна палітра –
чарує слух і зве у світ надій…

А кожне сниво, нібито верблюд,
пустелею бреде душі моєї.
Щось волохате, вовни сірий жмут,
картатий твід для осені тієї…

Бреду оазою, якої вже нема,
до пальми, що давно уже зрубали.
Напитись хочеться з криниці, та дарма –
її засипали сміттям і затоптали…

Плетуся руслом вічної ріки,
що висохла під полуденним вітром.
Мій дім згорілий тлітиме віки,
із пам’яті його не скоро витру…

Сліпе дитя – пожива для щурів,
риплять подерті ясеневі двері
в чистилище. Весь світ – великий хлів!
Де рай, де пекло в грішнім інтер‘єрі?!.

Уяви якір – у пісок буття,
а мушлі дум – в лагуни існування!
Сновидою-човном у майбуття
пливу, не полишаю сподівання…

1.

її малював
рікою зі світла
невинні слова
літали на мітлах

і кутики губ
не сум роздягали
тремтіли від згуб
невпинного шалу

приспів

хай серденько знає
де стежка
у рай
пташина душа
в’є гнізда
де тихо
іди
не минайся
світи
не вгасай
іскриною мрії
краплиною втіхи

2.

хай осені сплін
лягає на плечі
у неї
є він
вона
його втеча

від злих язиків
і друзів нещирих
ще губи
п’янкі
хвилини
не сірі

приспів

3.

і світла ріка
його поглинала
і бігла рука
порогами шалу

зникали слова
мов іній в осонні
він рай сповивав
в ажурне безсоння

приспів

3 Грудня, 2015

Матiоловий запах на вечiрнє повiтря лягає.
А по ньому поверх пташка тугу свою сповива, -
Може ти прилетіла, прилетіла до мене, матусю,
Може пiсню твою зараз чую в своєму саду…

Де ти, мамо?.. Далеко водить душу твою синє небо…
Бачиш – внуки уже на своє пiднялися крило?
Глянь – калина набралась, вже набралася повного цвiту,
I барвiнок стрімкий в'є до хати дорiжку легку.

Подивися очима ти моїми на вишню пiд плотом,
Ти садила її у останнiй свiй рiк на землi.
І цей спогад сильнiшим, і цей спогад сильнішим не буде,
Як молитви мої, що до Бога щоденно ношу.

Спи, голубко рідненька. Кажуть, роки усе забирають.
Кажуть, бiль стане меншим, i висохнуть сльози колись.
Може й так... Але вiчно буде плакати бiлим цвiтiнням -
Як у пiснi колишнiй – твоя вишня, матусю, в саду.

Ластівка прилетіла до моєї хати,
А я тую ластівку хочу запитати.
Скажи мені ластівко, скажи мені пташко,
Чи в далекій стороні було тобі важко.

Ластівка хвилюється, крильцями тріпоче,
Про далеку сторону говорить не хоче.
Знаю, знаю пташечко, знаю моя люба,
Комусь мила чужина, комусь вона згуба.

Довелось мені в житті чужини пізнати,
Мені теж про чужину важко споминати.
Не хвилюйся ластівко, вий хатинку свою,
Про далеку чужину знаєм вдвох з тобою.

2015р.

Писанкове

З підворіття гУцула на стежу
покотилась писанка,
росте.
Ей, закінчуй, зимо, в горах лежу*
преч** весни в одежах із мережив,
бо вона вже з небом тет-а-тет,
бо сягнули ромби писанкові
полонин.
Хвилясті та прямі,
доточили лінії казкове,
без якого і катма обнови,
що услід буятиме зимі.
Доокола сто цяток у мандрах,
ялинковий та зірчастий рай.
Світлопоступ.
Обрії – меандром.
Великодньо.
Таїнства пора.

*Лежання при хворобі;
*збоку.

Повниця*

Чи зоря над руками чиїмись,
чи туману хиткого виток –
біля образу в образі їмость**
допильнує тутешніх жінок.
Коровай куштувати припросять
дарувальників сонно-хмільних,
і під образом в образі осінь
молодят берегтиме од лих.
Що галасвіта*** – те не світлиці,
де святиться душа без окрас.
Може, й образ на мить усміхнеться,
що Господнє посіяв навраз.****

*Дарування грошей молодій парі на весіллі;
**дружина священика;
***по всьому світу;
****навіки.

*****
- Де твоя, скрипалю, муза?
- Поневолена… Не тут.
Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

- Звідки, осене? З полону?
- Так, від горя аж до гір.
Розкладу свою попону,
розцяцьковану – не скромну
всім вітрам наперекір.
Бірувати б*, бірувати б
до появи Косарів**
увійти в небесні шати
на найвищій на горі
і додолу в три поклони
золотавих місяців.
Розцяцькованій попоні,
горам, бердо*** вже невгодній –
скрипалеві манівці.

- Що, скрипалю, зникла муза?
У руці багрянці – жмут.
- Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

*Спромогтися;
**сузір’я;
***западина поміж гір.

*****
Полювали вітри розсерджені
(всі прозОруч, усі з пітьми)
на дерева з двома осердями:
здобич, гУцуле, на! Візьми!

Два осердя, о, два осердя.
Не майструйте ніхто стола,
бо гаряче на ньому ствердне,
бо холодне на смак – зола.

Вітер-велет, ватаг, за річкою
вмить заблудлого зіштовхнув
з дужим деревом, що зі свічкою*:
маєш, гУцуле, дивину.

Зі свічі не ладнайте ліжко –
сон лихий на такому,
в нім
шепіт шатана** – гейби трішки,
але з обрисами
вогнів.

Два осердя, свічу – на вогнище:
одкричать, як сичі, між гір,
доки небо в нічне полотнище
не дов’яже з іскринок зір.

*Дерево з гіллякою-приростом, що стрімко росте вгору.;
**чорта.

*****
Не розбуджене дримбами* сонце –
просто вогниво,
те, без якого
нікудишнє кресало,
і в оці
подорожнього
небо й волога
од жалю.
За тихеньке простибі**
понад горами
сонцеві бігти.
Не шкодуйте
ні губ, ані дримбів,
щоб зігрітись хутчіше
півсвіту.
В надвечір”ї прощально,
протяжно
звуки музики
витіюваті.
Стільки й сонця,
що в кільцях мосяжних,***
у нічне подорожньому взяти.

*Губні музичні народні інструменти;
**дякую;
***елементи кінського спорядження.

2016р.

1
Давно гримить страшна війна.
Моя найперша в тім вина,
Бо я кричав: – Хай буде Хам,
За нього голос свій віддам!
Хай хоч який, а все ж він наш!
А він начхав на мене, зваж.
2
А він хотів, щоб весь народ
Заткнув собі і вуха й рот,
Щоб як в Союзі, як завжди,
Були тихіше ми води.
Донбас бандитським став, не наш,
І шахтарі замовкли, зваж!
3
Коли схотів розумний люд
Позбутися московських пут,
Коли в Європу шлях проліг,
Нас Хам розвів, він переміг.
В Москву гарант подався наш.
Ми знов рабами стали, зваж!
4
Та гарна молодь, майбуття,
Бажала іншого життя.
На площу вийшли, на протест,
З піснями, дружно, як на фест...
Майдан залитий кров'ю наш!
Спецназ кричав з акцентом, зваж.
5
Ті покидьки, свої й чужі,
Місили молодь від душі,
Був кожен, наче наркоман:
Гатить кийком, в очах туман,
Телеекран скривавив наш...
Донбас не все побачив, зваж!
6
Хто совість мав, батьки, діди
Помчали на Майдан, туди,
Де б'ють студентів, ллється кров,
Де Хам надії поборов.
Чому народ страждає наш?
Піднявся він на спротив, зваж!
7
Так революція гряде,
Бо правди нам нема ніде.
І так відроджується рід,
Щоб захистить себе від бід.
Тут кожен рідний, кожен наш –
Відчув це на Майдані, зваж!
8
Там молодь і викладачі,
Чергують вдень, не сплять вночі,
Афганці, вчені, лікарі
Стоять стіною до зорі,
Не спить притихший Київ наш.
А вже зима надворі, зваж!
9
Там, на Майдані, – кожен брат,
Будують купи барикад
І провокаторів женуть:
Знайома для спецслужби путь.
Ще пам'ятає захід наш
Чекістів вигадки, ти зваж!
10
Відомий стиль, знайомий слід.
Боролися аж десять літ
Проти загарбництва Москви –
Майдан цей спротив поновив.
Підручник був брехливий наш,
А ми про це й не знали, зваж!
11
Все прибувають з різних міст
Ті, в кого є до правди хист.
Несуть бабусі їм дрівця,
Всі носять їжу без кінця.
Який народ хороший наш!
А скільки шин везуть їм, зваж!
12
Священики вкраїнські йдуть,
І паства вирушає в путь.
Все їдуть люди з міст і сіл,
А там почався вже відстріл...
Майдан оточено вже наш!
А броника спинили, зваж.
13
Горить Майдан, димить Майдан,
Вмирають хлопчики від ран,
Їх палять у страшнім вогні,
Їх труять газами – та ні,
Вони стоять! Це символ наш,
Це наша сила й слава, зваж!
14
Бруківка, шашки димові
Й палюча думка в голові:
Не відступати! Вчив Тарас
Боротися – прийшов цей час!
Читав тебе, Кобзарю наш,
Там вірменин на площі, зваж!
15
Поборемо!!! І ось фінал:
Тікає Хам, немов шакал,
Тікає свита, хазяям
У ноги падають, як Хам.
Господар їм – сусіда наш –
Вкраїни завжди хоче, зваж.
16
Казав колись Дудаєв: – Ви
Наступна здобич для Москви.
Уже і Грузія й Чечня
Зазнали, що таке війна.
Московія – це ворог наш
І всій Європі ворог, зваж!
17
Країну туга огорта,
Бо "Кача" плине й плине та...
Ніколи діти і брати
Вже не пробачать вам, кати!
Майдан увесь у квітах наш.
Там стільки жертв невинних, зваж...
18
І ось війна. Вже без забрал
Прийшов наш ворог й Крим забрав,
А звідти – до Європи шлях.
Тут майже кожен олігарх
Москві вклонився – сором наш!
І хлібом не вдавився, зваж!
19
За хліб, за золото й бурштин,
За нафту й газ, за лану клин,
Вугілля, шахти і завод –
Готові зрадити народ!
Олігархат жирує наш,
Бо з ворогом він дружить, зваж!
20
І ось сміліше суне кат,
Луганщини відтяв він шмат
І шмат Донбасу вже схопив,
Своя там "влада" і попи,
Там руський мір, Масква, кримнаш!
Вбивають патріотів, зваж.
21
Неначе мало нам зечні
Завезено в радянські дні,
Так ні: везуть іще сміття,
Для армії це прикриття.
Чужинці край вже ділять наш:
"Здесь мой земля!" І крадуть, зваж!
22
А церкву – як не зачіпай?
Це ж сіті на увесь наш край!
Затягується туго сіть,
А піп московський все хитрить:
"Язик" буває в нього наш,
Та служить ворогу він, зваж!
23
Ще Київ слухає Москву:
Суди, освіта, СБУ,
І в армії – кому скажи! –
В начальства й паспорти чужі!
...Майдан на фронт подався наш,
Багато хто поліг там, зваж.
24
Ми добровольців, як могли,
Озброїли, усіх вдягли.
Народ, як в Січ, їх споряджав,
Наш "генофонд" усе згадав!
Безстрашно доброволець наш
Повстав за Україну, зваж!
25
Так армію нещасну ми
Поволі витягли з пітьми,
Адже "скорочена" вона –
Давно ж пеклася ця війна...
Тепер є досвід гарний наш
І наша зброя власна, зваж.
26
Багато стримано атак.
Багато діється й не так:
Хтось землю захищає, хтось
Нажився – так вже повелось.
Все ж там видніше: наш – не наш,
В тилу із цим складніше, зваж.
27
Іде війна. Всі як один
Не хочуть смерті. Всіх країн
Досяг наш стогін, всі за нас,
Та ще не всім злякатись час...
Не всяк і в нас насправді – наш.
А час давно проснутись, зваж!

10.11.2016

Любий хлопчику мій,
Якби знав мені скільки ночей,
Верболозами сплутаних,
Степом розлогим укритих,
Скільки є у мені несумісних
І дивних речей,
Я планета, дивуюсь собі сама –
І – сьому світу...

У мені дує вітер із пристрастей зітканий і...
Як його зупиняти – я ще не навчилася, правда...
Я палаю вогнем у нестримному буднів вогні
Я не можу спинитися,
Та і спинятись чи варто?..

Вміло зіткана з пилу небесного –
Пилу зірок –
Я втискаюсь в свідомість,
Тому - ночувати – не вдома,
Я пізнала закоханість...
Святість і звабний порок...
Я пізнала...
Але не здолала мене іще втома!

Любий хлопчику мій,
Не рахуй мої дні і роки,
Я ще юна, дивися, кохай,
І направду – ще юна!

Розбуди, оживи і розбурхай,
Незримі сніги –
розтопи,
Визволь муз моїх,
Щоб смак життя не забула!

Перемагає дієслово!
І знає не один поет,
що солов'їна наша мова
і Україна калинова –
неперевершений дует.

Одна будує, інша дбає
і дім, і націю свою.
Одній без одної немає
ані мети, яка єднає,
ані удачі у бою.

Одна за іншою ридає,
коли чужа біду несе.
А інша радує і знає,
що ні на що не проміняє
оте, що в неї – над усе.

І хай ікається на Раші,
коли доп'є чуже вино –
не вип'ємо з одної чаші
за убієнні душі наші,
якщо обоє – за одно.

Якщо обоє – мова тата
і Мати наша дорога
уміють душі лікувати,
і одна одній помагати,
коли роз’єднує яга.

Одна сіяє, інша – сяє
у низині, на висоті.
Навіщо гори золоті?

У світі кращої немає
од неї у моєму краї
і не буває – у житті.

11.2016

Стівен Хокінг лякає: незабаром кінець…
Цей оракул все знає, а бодай його грець!
А утім, вибачайте, він в парезі давно.
Тільки водить очима та віщує одно:

Ось натисне топ-дурень на жасну кнопку «Пуск»,
Землю нашу рідненьку трафить ядерний луск.
І розійдуться зшивки всіх умов для життя,
і покотиться торба з вишини в небуття.

Або інша проблема – вірус генних хвороб
осідлає планету, мовить розуму: Стоп!
Недолуга людина не врятує себе,
бо геномні бацили – то великі Цабе.

Або робот-залізка в тестуванні ума
мудраків переплюне – купно всіх, зокрема.
Ну а як він мудріший, то, людино, корись.
А не хочеш служити, до загину котись.

І стає дуже лячно, особливо вночі,
коли темінь у вікна хилитає корчі.
Ач, віщун-розумака нажахав цілий світ.
Б’ється в шибу метелик, наче той зореліт.

А ти знаєш, це вихід – скарб зібравши в суму,
полетіти у Космос, ну хоча б на Луну.
Вибачайте, на Місяць – от цей суржик дістав!
Знав би, хто прочитає, то би так не писав.

А ще краще у далі, де сусідів нема,
і покоїться в пеклі непогрішна вина.
Де життя одиноке, отже ризик – зеро.
І щоб знову надія: Бог, палата, ребро…

16.11.2016

Золотисте поле хлібне
І бездонна неба синь -
України-неньки символ,
А ще кетяги калин.

І верба, що біля ставу
Миє ноги у воді,
Також диво-вишиванки,
Витвір вмілих рук майстринь.

Квітнуть мальви-охоронці,
Й сонях, наче оберіг,
Та барвінку сині очі
Пильно дивляться у світ.

Це дітей вони скликають
Та й на батьківський поріг,
Звідси ж шлях свій починає
Батьківщина для усіх.

2016 р.

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась,
Запитала себе я тихесенько:
-Хто ж це грає так гарно, божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії,
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

***
Хай світ померкне, хай упаде ніч
зловіща на сади, поля, дороги.
Уперто йтимеш істині навстріч,
за світелко тримаючись убоге.

Ітимеш повз калюжну чорноту,
котра ховає зранені глибини,
й кричатимеш у темну пустоту -
що ти - людина, все таки людина!

Хай каже хтось, що ти негречний дух,
мовляв, зірвавсь із тями спозаранку.
Хіба комусь відомо до ладу,
що ти - свободи подих, а не бранка?

І навіть ся окружна чорнота
не здатна присилити твій супротив,
жагу знайти негненого стовпа
і ще не згублені на опізнання квоти.

То ж ти дійдеш таки туди колись,
де можна глянуть істині ув очі,
не важачи на те, що навіть вись
сховалась нині за плечима ночі...

10.10.16 р.

Небес молоко
ПроснІжило зиму... Ми стрілися знову.
Пройдемо містком.
Він льодом блищить дивовижно казково.

Це річка сумна
Наділа його пекторальку на шию.
Її глибина
Вдивляється в душу очима надії,

Надії на те,
Що все ще удруге здійснити можливо,
І ось розцвіте
Зимова троянда кохання... Щасливі

Ми будемо знов,
Зігріті теплом відлетілого літа...
Та час відійшов...
І річка засмучено льодом укрита...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116111701010

1

Не в дуеті, не в зграї самосмисли шукай.
За лавандовим плесом розруйнований рай.
Шлях тече із наперстка...
Заболочений ліс.
Хтось тремку повітрулю на листочку приніс.

Мухоморні низини. Розмальований пень.
Стережися мисливця. Кінь крилатий - мішень.

Птахоїди... гармати... скорпіона жало.
Мантикора хвостата джерґотала про зло,
Зарубцьовані рани облизала, мов кіт.
Лоскотанням утішена йде від воріт.

Смертоносна істота. Рудувата трава.
Янтареві очиська витріщає сова.
Кораблі у калюжах, паперові граки.
Ти підходила тричі до амвона... руки.

2

Сонцесхови. Трампліни.
Ніч-гущавінь. Жарінь.
Плин по колу до вишні, де гілля поколінь.
Кропивою, любистком обростає душа.
На останній щаблинці - ні образ, ні гроша.


2016

зима сліди і долі замела…
нарізала наділи і надії…
виблискує посеред ентропії
агонія високого чола…

ще літом тіло спалене дотла…
розвіяне на неминучі вруна…
піснями виливається на струни
гармонія високого чола…

де древня Риба мертвою сплила
там Водолій не каламутить воду…
переосутнюється з пороху в породу
іронія високого чола…

Попереду також самотній чоловік.
І я за ним іду, і нам обом – не краще.
Для нас по-іншому працює часолік --
І гостро відчуваєм овид фальші.

За нами тінь одна – загострена життям.
Для нас оцінене сміється диво – жінка.
Вгорі не сонце -- тільки біла сотня плям,
Під ноги стелиться стезя, а не стежинка.

Ніхто-ніщо не змінить нашої ходи.
Ніхто-ніхто не бачив нашого величчя.
А ми таки – затято і печально молоді.
У нас -- означені дороги на сторіччя.

Тому хода легка, як пір‘я на вітрах,
Або ж - липка, як мед, як сік оливи.
Йдемо завжди, хоча давно дійти пора.
І зупинити нас довіку неможливо.

Сосни дивляться сни. У них віщі вони, мов у жриць...
Заколисує вітер - дерева вклоняються світу.
Я тебе не віддам, охоронцю моїх таємниць,
Ми доглянемо вдвох несміливий росток первоцвіту.

Заколисуй мене ніжним шепотом древніх легенд,
Химороддям думок, безбережжям солодкої рими.
Я боялася.Так! - що довірливе серце - ущент!
Чи боюся тепер? Так! - пройти нерозважливо мимо.

В сонних нетрях лісів заблукала сполохана тінь
Перелесника чи невідкритого міфами духа.
Соснам тепло. Вони сплять у лігві своїх сновидінь.
На твоєму плечі сплю я...
дихаю з соснами -
слухай...

Коли осіннім розчерком пера
Багрянець розтікається по кленах,
Згадай весну…нехай Твоя жура
Розвіється, зав’яжеться зеленим.

Коли стікають нудно перли сліз
Прозорими і сизими дощами,
Коли думки летять ген, під укіс,
Згадай очей весняних криптограми…

Згадай п’янкі черемхові зірки,
Коралові уста рясних тюльпанів,
Гірський кришталь бентежної ріки,
Квітчасті німби, плетені вітрами.

Коли мережать пензлем сніговим
Хурделиці на склі...морозять рану.
Згадай пташиних ранків передзвін
У солов’їнім тремоло…сопрано…

Коли примхливий, в’їдливий мороз
Глибоко проникає в Твою душу…
Згадай, згадай…тепло ранкових рос,
Вдихни життя у зледенілу мушлю.

листопад, 2016 р.

* * *
Мільярди списів, ціль одна –
убити вічного дракона.
В театрі мрій іде війна –
осінній хіт: падіння клона…

Ніхто не буде без призів:
роздача слоників на щастя,
вуаль бажань із гожих слів,
червона нитка на зап’ястя.

А у дракона – сто життів,
а може, декілька мільярдів,
і кожне хоче поготів
свою пробігти сотню ярдів.

Нам не знайти, чия вина,
допоки списи в інші бОки.
Тому й не кається війна,
і не вивчаються уроки…

15.11.2016

Забився простір пишномовним словом,
Обіцянками поле зацвіло.
На тім суцільно-витканім покрові
Уже нема де ставити тавро.
Та перекрита правда йде на вибух,
Рвучи облуду влесливості слів!

Хтось приміряє весь народ до диби –
Чи вивернуться руки у катів?

16.11.2016

Уперше порадіти зміг –
Згадали Райнова й Еміля,
Хоч це, можливо, просто збіг,
Але була якраз неділя.

Коротше, змоклий біг поет,
Натхненний Райновим і снігом,.
«Все суєта, - кричав, - суєт!"
"За вітром, - скрикував, - гоніння!»

А в Києві всю ніч мело –
Це ж не Канари й не Гаїті -
І виграш випав на «зеро»,
Як у печері рикнув йєті.


16.11.16

В травневої ночі бажання дівочі
У шелесті трав колоситься роса
Струмок таємниць що до дива охочі
Збирається в коло краси забуття

Коханню співається ода зізнання
Любов заплітає вінком почуття
Відвертість відвертості щира розрада
У цій мелодійності співом душа

Вся ця невагомість , яскрава прозорість
Дзюркоче струмок в щебетанні пташок
Я вже поспішаю у цю неповторність
До лагідних , ніжних , взаємних думок.
2016р.

не молитвою
з храму
відпускати словами
зупиняти очима
до відчуження рис
до кордонів
між нами
що дзвонили ключами
подавались дверима
у недавнім колись

у думках
до знемоги
малювати дорогу
не стирати
що прагну
у недотиках уст
і ліпити з нічого
кожну грань
кожен огин
мандрувати із танго
у засніжений блюз

ні летіти
ні сісти
осипатися в листі
не жаліти падіння
у обійми зими
наші відстані
вистріл
але спогади чисті
де цвітіння весіннє
і незнані ще
ми

2 Грудня, 2015

Уперше порадіти зміг -
Такого не було ще зроду.
Що у неділю випав сніг
І розігнав людей з природи.

І мокрий сніг летів на став
І канув, як у річку Лету.
Іще й натхнення додавав
Зраділо-змоклому поету.

Неждано почалась зима,
Дала збагнуть мені нагоду –
Нічого ліпшого нема,
Як вірш писати у негоду.

13.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Радить Євангеліє тримати такт
Навіть із тим, хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт може мова йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Кидається він з прокляттями прожогом
На душу, ошелешену од несподіванки.
...Ні, не судилось, видко, дорости мені
До бозна кому прийнятного повчання Йсуса .
Презирством намагаюся відбутись,
Та під завісу не витримую
І раджу майстрові проклять
Ретельніш чистить язик свій недолугий.
На більше неспроможен життям набутий такт,
А із-за такту рветься несусвітній монолог...
...То, може, я помиляюсь,
Дослівно сприймаючи настанову Йсуса?
-----------------------------------------------------------------------
«Хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього й другу» -Євангеліє Матвія, 5:39.

Даруйте мені, Президенте,
що я не із того почав,
не ті виділяю акценти
у ролі слуги й опонента
народу, який Вас «обрав».
Від імені цього народу,
як і на Майдані, стою
за волю його і свободу,
і за …незалежність мою.
І це означає сьогодні,
що як і тоді, не за Вас
ішли у єдиній колоні
герої небесної сотні
у пафосний діями час.

Немає у мене акцизу
із хмизу багаття сім’ї,
але запитаю її, –
а де ото голуб ваш сизий
ховає маєтки свої?
А, може, далекі офшори
це наша надія одна –
корупція нас не поборе,
аж поки триває війна?
А, може, усе було всує,
що нині ніхто не рятує
і не розуміє ніхто, –
чому воно не атакує,
придумане Вами АТО?
Якщо попадає у точку
оця рокіровка ідей,
чи це не війна у розстрочку
із тисячами смертей?
Якщо у народу є право
на те, що Закон ухвалив,
то де на ахметок управа?
Чому я годую державу –
цей онкологічний нарив?
Очікуєте компліменти?
Та їх може бути і сто,
та лише із того моменту,
коли не вмирає ...ніхто,
за те, аби Ви панували
із того моменту, як ми
за волю не душі поклали,
а шанс – називатись людьми.
Ми ще повоюємо, доки
узріємо води мутні,
куди довоєнні потоки
стікають у руки одні.
Ці руки нічого не брали! –
ми чули уже і не раз.
Вони лиш медалі чіпляли
та ще приголубили Вас.
І Ви не упали із неба,
навіяні, як на духу,
і трактора навіть не треба,
аби осягти, – ху із ху.

Ми раді і пресі, і Раді,
що Вам не дає одкоша,
що братія Ваша при владі
дорізує нас без ножа.
Усе обіцяють, хороші.
А Ви їм на це, – ні-гу-гу.
А уряд міняє на гроші –
калоші на босу ногу́.
Нехай канцелярія пише,
аби годували її.
На ладан ще мало хто дише –
шість арів дають врожаї.
І маємо кожному чину
за гроші у банці на смерть
не зайві – свої! – два аршини
від імені лєрок і петь.

Усі «найбідніші» – до каси!
Немає ату або вет.
І Ви їм готові щоразу
подвоїти ще – на буфет.
Гуляють мільярди де-юре
та все у кишені одні.
У друга і п'яниці Юри
нема індульгенцій шпані.
Бо ви не за мир, а за дружбу
великих злодіїв-братів,
то маєте дяку за службу
і піт – на чолі ворогів.

А ми – наче із підворітні…
А ви – у параді лампас
формуєте клани елітні,
і клоуни є про запас.
Субсидії ллються рікою
і в уряді – повний атас!
З протягнутою рукою
протягнемо й ноги за вас.
Бо нації мало що треба,
коли основного нема.
А треба, підемо на небо.
Однаково буде зима.
Нічого. Майбутнє – на носі,
надії усі – на морози.
Прикусимо злі язики.
А люди узріють, таки,
хто нехотя дує і досі,
та все – на чужі вітряки.

11.2016

Коли з неба зірка пада,
Загадай мерщій бажання.
Не проси великих статків,
А здоров"я та кохання.

Для дітей ночей спокійних,
Днів погожих сонцесяйних,
Завжди щоб плече надійне
Підставляв тобі коханий.

Щоб земля родила щедро,
Солов"ї в садах співали,
І над нами - мирне небо
Й Україна процвітала.

2016 р.

А мені здавалось ще далеко осінь,
Молодо так серце билося моє,
І тепла та ласки душа прагне-просить,
Та життєва осінь усе ж настає.

Золотом вкриває землю лист кленовий,
А бабине літо сяє-виграє,
Вплело воно стрічку срібну в коси довгі,
У вирій зібралось літечко моє.

Літа молодії перейшли до діток,
Юності вітрила до внучат пливуть.
Сонечко любові! Ти яскраво світиш,
Зігріти серденько моє не забудь.

2016 р.

Вже гаснуть зорі й сіють сивий попіл.
Гіркий і сірий, мов торішній сніг.
Скрізь пустка дика, лише гордий сокіл
немов завис над перехрестями доріг.

Всю землю щільно темні хмари вкрили,
немає розуму, навкруг одні нездари.
Все тяжчі й тяжчі у орлана крила,
його не оминули теж почвари.

Країна в хмарах вся крокує у непевність,
над головою хижо вітер свище.
Чекає що на нашу незалежність –
свобода, воля, може попелище?..

Іде народ дорогою кривою,
у небі круків хижих ціла тьма.
За що боролись, брате, ми з тобою?
Чи вся та кров пролита задарма?!

Невже проміння не прониже морок?
Невже і дітям не всміхнеться щастя?
Невже погаснуть всі блакитні зорі?
Невже людська надія так і згасне?

Невже джерела нам назавжди отруїли?
Невже не зможемо ми підлість подолати?
Невже не знайдемо в собі останні сили
свою дорогу у майбутнє відшукати?!

2016

Потоки слів і ріки бруду,
мільйони голих обіцянь.
Брехні лавини й словоблуду,
озера хвастовства й стенань…

Знайома всім така картина,
бо кожен день і кожен час
багном вся правляча „родина“
з екранів заливає нас!

А потім та „родина“ підла
свої збирає бариші.
Народ вважає гірше бидла
та веселиться від душі.

Чи довго нас дурити будуть
ці горлопани й торгаші?!
Та не давати жити люду,
поки ми пишемо вірші…

2016

По Хелоуїн-і — дощ з самого ранку...
Усміхнені опудала промокли
так, що сухої нитки не знайти.
Таке життя — вони це розуміють,
а надто той, що розуму шукав
в країні Оз... Прибитий до землі
загублений кульочок m&m's,
ще навіть не початий...
Як це добре —
коли б і що не коїлось у нас,
завжди гряде Його Величність Дощ,
з поблажливістю змиє всі сліди
й покаже — все повинно бути чистим,
умитим, мовчазним, простоволосим,
ледь сонним, нерішучим, вайлуватим,
мов знову народилося в цей день
і дивиться на світ короткозоро...

2015

Ось вже остання одежа скинута,
полягла у бою із вітром безжальним.
Залишились дельти рікок північних
наповнились струмки вен пульсуючих.
Чорно-гранатове гілля дерев у парку
спалахи літа-весни-осені вистраждало
і тепер морозом на склі звивається,
наближаєтся з трепетом, несміливо.

Так довго ліпили у мріях зиму,
аби злипались чудернацькі крони,
плавленим пластеліном сніжної ковдри,
аби наближатись ближче, аби торкатись.
І цілуватись тими місцями гарячими
з яких навесні проростуть бруньки.
І обніматись, так кронами обніматись
щоб від тисячі іскор танув сніг.

2016

У глибині сибірських руд
Не полишайте сподівання -
Не пропадуть ваш хресний труд
І дум високі поривання.

Надія - розпачу сестра -
В пітьмі Аїдового царства
Збадьорить духом, і лицарства
Свята повернеться пора.

І дружба, і любов до вас
Дійдуть і крізь холодні мури,
Як вільне слово - без зажури -
В невільний долітає час.

Старі кайдани вже тріщать,
Тюрма палає, і свобода
Вас радо прийме біля входу,
Й вам браття віддадуть меча.


1999 - 2016




Олександр Пушкін

* * *

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:

Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.

1827

... коли розплющить місяць свої очі
відро криничної пришкандибає в хлів…
а піч як піч, заквокче по-дівочі—
в хустиночку загорнуть чорний хліб…
і встане він і вийде спозаранку
з косою а чи просто з батогом
вона його чекатиме на ганку
і порівно світитиме обом
сонечко…
15.11.2016.

...а люди хороші. Впадеш - підведуть.
І кожен торує поламану путь.
Біжить ескалатором цівка надії...
Вікно прорубали.
...живу-молодію...

Валізи із салом тягли у вагони,
Шукали прихистя у Брно, Лісабоні...
Співали про степ. Вишивали кошулі.
Мільйон кавалькад зупинялось... минуло.

Усіх обійму - та не всіх пожалію.
Зливається кров у бокату сулію.
Поміж волоцюг там і сям - волонтери,
Закуплять-відправлять...
Читаю Бодлера.

Злітати б розкрилено. Сонячно - вище!
А люди окуклюють низ.... попелища...
Стрибає утіхи смугаста опука.
Шукає качаток пажерлива щука.
Із осами Сіпсик воює патлатий.

Ну як між добра нице зло розпізнати?


2016

піском засипало по шию
сонцем повіки собі зашию
розвію по вітру свій розум-дим
і стану каменем золотим

2016

Я вимкну інтернет і телефон,
Не знати щоб, не бачити, не чути
Отих, що за приміркою корон
Себе лиш бачать. Соком із цикути
Готові щедро частувати всіх
І, величчю впиваючись своєю,
Займаються солодшою з утіх:
Рівняють інших з чорною землею.
Не знаю, як вести із ними бій:
Йди до людей, написано, з любов’ю...
Та, на коліна ставши: «Боже мій,
Sauve-moi de tels amis*»,– промовлю.

*Sauve-moi de tels amis (франц.) –врятуй мене від таких друзів.


14.11.2016

Наснився сон, уже під самий ранок,
Такий вже добрий і такий щемкий.
Теплом засіяв душу наостанок
Та обернувся спомином летким:

У край фіранки вітерець повіяв,
Відкрились очі, перейшли кордон,
Де снилось щастя.

… У колисці мрії –
Згорнусь клубочком,
Повернуся в сон,
В якому тато у садку бджолинім
Збирає літо у пахучий стіг.
В кутку стрічає гронами калина,
За нею розкошлатився горіх.
Де сонце висне у високім небі,
І жайвір звідти пісню пролива,
Де проростає на майбутню требу
Поміж землі трава, трава, трава…

Хіба ж це сон, коли відкриті очі,
І запах сонця забиває дух?
Мого дитинства райського куточок –
Так хочеться, щоби не зник, не вщух,
Щоб в нім життя було, щоби калина
Там наливалася із року в рік,
Щоби усіх скликала на гостину.

Хіба це сон?..
– Це щастя оберіг.

14.11.2016

У моє надвечір’я вривається спомин знечівя,
І журба дорогої землі, тягарем знов у серце паде.
Та земля , від якої якось в далечінь відлетів я,
Де над вечір червоним неоном палає полум’я руде.

Далеким маревом вона мені являється у млі,
Й так хочеться душі туди вернутися скоріше.
Де хліб шумить на скибі чорної землі,
Чомусь лиш там мені становиться світліше.

Знов Бабче мариться мені, старе село,
Де я родився й вчився жити змалку.
Закрию очі – наче й віку не було,
І самому себе стає мені чуть жалко.

Думки немов дороги простяглись,
Тримати тугу вічну – терпнуть руки.
І те що є тепер, і що було колись,
Життя у всесвіті всього лиш крихти муки.

Я повернусь, до тебе ще устами притулюся,
Ти не злякайся, я не прийду проститися.
З чужих світів до тебе повернуся,
Тобою рідна земле причаститися.

2012р.

Я не писав сьогодні принципово,
у мене нині санітарний день.
В віршах ретельно чистив кожне слово,
порахував всі такти у пісень.

А потім довго-довго ладив рими,
жіночі й чоловічі шліфував.
Старався уникати „Риму“ з „Кримом“,
а також „серце“ з „перцем“ оминав.

Нудна робота, що там говорити,
давно себе я так не муштрував.
Жилета з рукавами щоб не зшити –
довідники і словники гортав.

Дивись – надвечір все академічно,
та скучнувато стало на душі.
По правилам: і точно, і практично,
а де ж пісні поділись і вірші?!.