Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:

Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» – прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами –
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні –
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

І
Агітація

Ніякому нічим не докучаю.
Усякому радію уві сні.
Ну – не літаю... Але крила маю.
А що іще лишається мені?

Ну що іще, як не писати вірші?
Ну хай і рветься іноді тонке.
Але кому від того буде гірше,
коли моє шугає у піке?

Ну помічаю дещо недолуге,
про що мовчати, ну буває, гріх.
Ну обійду на повороті друга,
але хіба це ображає всіх?

Ну от візьму й понатикаю: збіги,
рашизми, ізми тощо, ну то що –
мені за це іти у вищу лігу,
аби явити, що таке ніщо?

Ну намалюю ради епатажу
одну копицю невідомих слів,
ну, не поїду, поки не помажу,
коли поетофобу надоїв.

Ну, рию землю і пиляю дрова,
і не шаную язикатий рід,
ну, заримую слово до любові,
аби уже не каятись, що дід.

Ну не умію я копати яму,
або іти у ногу як усі,
але умію видувати гаму,
на сонечку ходити по росі.

То вилізайте і дивіться вгору,
і запихайте іншого на дно.
Ну уявіть, що ви моє кіно
і не пишіть, а думайте прозоро.
Яке кому від того буде горе,
що не читають люди все одно?

ІІ
Апробації імітації
Я дуже мирний до пори,
коли біда мені – не горе
і на іронію з нори
буває по коліно море.

Надія є, що омине
мої путі та веремія,
яка спокушує мене
укоротити жало змія.

Адже, коли у парвеню
язик не прикусити вчасно,
то і коню буває ясно,
що уявляє це нещасне,
яке сидить у позі ню.

Ну і нехай. Про що я, власне?
Слова – то іскри із вогню,
що родять полум'я незгасне.

ІІІ
Апеляції на інсинуації
Біда, коли паяци-ерудити
уміють і дурниці городити,
і заглядати у чужий город.
І не поймеш, за що його судити,
і де кого чекає ешафот?

Коли Феміді затулити очі,
то true & false дають одне зеро
і протяги якої-небудь ночі
доточують оказії сорочі
і усікають гусяче перо.

На бестію пера немає ради.
Але яка підсудному досада
за скоєні й не скоєні діла...

І як не согрішити у гордині,
коли усе прощається людині,
яка тебе до цього довела?

                              03.2017

З концертами на фронт... Цукерки, автомати...
А там - голодний вишкір недружньої товпи,
Байдужжя териконів. Затужить сива мати.
Лічилка бізнесмена - примнож-греби-купи...

Убивства задля благ не вмію розуміти.
Амеби розплодилися, цитати із клоак...
Вмирають голуби, ще не розквітлі діти.
Я відвертаю погляд: проходить ось вояк.

Мій давній пацифізм - не слабкість придиванна.
Я - лиш одна з мільйонів, що хоче миру тут.
Вершать судьбу Вкраїни у Мінську, Бонні, Каннах...
І шириться арена, кривавиться батут.

Чого ми дочекалися, виходячи на площі?
Добродії цяцянками усипали горби.
Два прапори край дзьоба вітрисько, знай, полоще.
В тунелі чорноземні втискаються гроби.

А може, все не так - і нумо щебетати...
Всі жертви призабудемо, і гопака утнуть
Новітні шкуродери, салаги, бюрократи.
У чому ж воєн диких життєзбережна суть?!


2017

Усі перейдені світи
живуть у галасі людському,
де тінь земної суєти
ще не відмовила нікому.

А десь ілюзія весни,
гармонії душі і слова.
В саду бажань літають сни,
і мліє пам'ять світанкова.

Та що було, уже нема.
Усяке суще не навіки.
Одна бентежна давнина.
Плацебо, кажуть, також ліки...

18.03.2017

Чи оплакують зиму дощі,
Чи весною від радості плачуть, –
Не розкажуть промоклі плащі
Молодят після довгих побачень.
Але я й не чекаю в цю мить
Від одежі ніяких пояснень
Ні про те, чом донині дощить,
Ні про те, чом немає прояснень.
Адже скоро малини кущі
Мені живо пояснять на дачі
Чи оплакують зиму дощі,
Чи весною від радості плачуть.
18.03.17

Я тебе зацілую до болю,
Я тебе закохаю до ранку,
Я тебе піднесу до небес,
Я у тобі вогонь розпалю,
Поки нас не поверне до тями
Спантеличений сполох світанку,
Поки наші чуття не загаснуть
Від пекучої хвилі жалю.

Все минулось. Розпалена ніч –
І таке прохолодне світання.
Як забились серця в унісон –
Так і врозтіч розбіглися знов.
Ми уперше з тобою удвох,
І, напевно, навіки востаннє.
Не збагнемо ніколи, мабуть,
Чи то пристрасть була, чи любов.

Я вітаю, березню мій милий,
Чую, заховавшись у гілля,
Птах у нім висвистує щосили,
Навіть не збагнеш – ізвідкіля…

Тільки стрепенешся і зрадієш,
Тільки озирнешся навкруги –
Відлетіли в далеч сніговії,
Тільки лід ще тисне береги.

Між дерев розчуленого гаю
Дихаю на повні груди – ах!
І душа розвеснена співає,
Наче той – під небесами – птах!

18.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Весна – вона і в Африці весна.
Куди не їдь, не меншає народу.
І як не нарікай, вона одна
виводить суєту на чисту воду.

Омиє повінь коси берегів
і понесе дощі до водопою
потоками з ярів і ручаїв
новою повноводною рікою.

Напоїть плеса, ниви і луги,
і у лози її зелені віти.
А пломінь веселкової дуги,
посіє білі й сині первоцвіти.

І оживуть оазою гаї,
і вигоять ночами солов'ї
чиєсь забуте одиноке серце.

Аукнуться забуті міражі,
і залунає арія душі
веселою мелодією скерцо.

                              03.2017

Сідаю на скраю чужої весни
Читаю як грають дощеві струги
Молюся дивлюся як спішить життя
Боюся що вкусить мене ця земля

Думками я в мами бачу її біль
Ця драма роками росте мов кукіль
В городі в народі в себе в чужині
Час злодій взяв тоді матінку мені

Дорога до Бога матусю вела
Ворога в порогах не мала вона
Я знаю що в раю вона у святих
Згадає що я є свій серед чужих
Рядками про драму минулих років
Ночами і днями несу людям спів
18.03.2017р.

Дивися: надве́чір вибрунькує березень враз
на за́ході сонцем палким, наче сік звіробою.
Мов снігу весною, боюся забути про нас –
і потайці йду за тобою.

І чую: шепоче крізь тишу воскресла трава,
солодке життя прибуває березовим соком.
Росте світ природи і всесвіт моїх почувань,
безмежно яріючи, поки

міняю на віру всю сутінь, бо чорна, чужа.
Пропахле весною, пухнасте, у котиках, місто,
обплетене тісно мереживом снів і бажань,
вертає чуття і барвистість.

І небо стає мені ближчим, і сотні зірок
втрачають свою не подолану досі холодність.
Про тебе на них ворожу, мов на картах Таро,
самотньо в нічнім пантеоні.

Над місяцем – тиша, в сузір’ях – сріблистий туман.
Зітру арабесками слів цю безмовність розмиту.
Веди мене далі, на світло, веди навмання
крізь березень в ягідне літо!

2017

Де ніжність двох поєднаних сердець?
Мелодія забутого кохання?
Дорогою прямуєм навпростець -
І чуємо у відповідь мовчання...

Чи істину знайдемо чи брехню?
І що навколо себе ми побачим?
Чи відблиски великого вогню?
Чи знов спіткає нас гірка невдача?

Чи причарує лагідна весна?
Чи зможуть сонця промені зігріти?
Нам заважає клітка ця тісна,
Яку самі не в силах ми розбити...

До сонця прагнемо зробити крок,
Серця йому бажаючи відкрити,
Та бачим тільки сяйво цих зірок,
Тих, до яких не можем долетіти…

2016 р.

Він злий на увесь божий світ,
Бо той не стелеться йому під ноги.
А те, до чого змалку звик,
Стає щоразу поперек дороги.
В літах уже - і варто б щось змінить
Собі і людям на догоду,
Та він розмову припиняє вмить,
Відбувшися категоричним: «Годі!»
Отак-от і стовбичить посеред життя,
Де попри сварки порозумітись хочуть...
...Серед буйнотрав’я наїжачений будяк
До сонця намагається доскочить.

Що мені – тенета, гак,
Пастка і решітка…
Я ніхто, ніде, ніяк,
Ні-про-що й нізвідки…

27.10.2016

Човни… комфортні кораблі…
Яхтсмени… гондольєри…
І я, ніяка на їх тлі,
Прикута до галери…

27.10.2016

Спішать до мисливця опеньки.
Годує господаря грядка.
А в когось – «чарівна» кишенька.
А в когось – «чарівна» шухлядка.

12.10.2016

Перекрило щось усередині, то й мовчу.
Проривається часом краплею вірш-віщун.
Переходжую, час родити пройшов давно.
Чи потужитись?..
Може вилізе… не лайно.
18.03.2017

Я – ідіот?! А чом і ні?
Із давньогрецької: особа,
яка в свої приватні дні
заради «Ми» не тратить лоба.

Нехай усе побив би грець,
ознаки тої не зрікаюсь.
Це не діагноз, а гравець.
А хто із мудрих скаже: каюсь?!...

Багато з них давно в умі
вознесли догми в постулати,
живуть осяяні в пітьмі
новонароджені пілати.

Феміди слово є закон,
а чи слухняне право-дишло,
в якому правда – моветон:
само собою якось вийшло…

І нині маєм те, що є,
що не згубили по дорозі,
коли згрібали в міх своє,
а ще чуже, хто був у змозі.

Я не покину жур святих
заради свята на омані.
Із глини зліплю трьох дурних
і їжачка, що у тумані…

17.03.2017

Це скільки часу легітно стекло,
Який тамує учорашню силу!
У вічності прояснене чоло:
Ні, Радіонa не забуло Сильне.

Степанко вчасно йшов у світ. Село
Не бачилo таку юнацьку мужність.
Війні тоді завиграшки було:
Стелила шлях, дала надію, друзів.

Повернення щемкі настали дні.
Не та Олика… Радзивіллів замок…
Оунівці і днини вогняні,
Примружені повстанcькими вітрами.

Не довго по Волині втіха йшла.
Фашист ошкірився натужно, владно,
Жадав покори, щоб іржа-імла
Тлумила правдоньки святі свічада.

Тризуб, орел і зорі з-над Москви,
Надія й мука на олицькім тракті
Спиняли серед зимньої мокви,
Але Степан ішов, за вищим знаком.

Це допомога Божої руки.
Вона відкрила превелике серце
У краї, у повстанськім, де вовки
Пили-хлебтали кров козацьку з перцем.

Покинута домівка. Назавжди.
Степанове призначення -- пустелі.
У душу закрадались холоди:
Нова земля, тропічні паралелі…

В Австралії прамову боронить –
Не в Луцьку , Львові, там, де моветони
Значущості своєї розіпнули нить
І боряться, як і жили, -- умовно.

В Австралії кокó і кенгуру –
Не рідні мальви, сонце-покотьоло…
Постив Степан, щоб не писать «муру».
Не Брут Хома – але окреслив коло.

І не чужинський біснувався Вій,
Псував авто і сіяв анонімки --
Зродився українофобозмій
Уже не від москальки, не від німки…

І пан Степан розчулився в листах,
Мені писав: паскудне товариство…
А сам – думками, зором, ніби птах,
Ширяв іскристо, легко, чисто.

Я мав би старості додати сил,
Про Сильне щось утішне написати...
Але у нас були дурні часи,
Коли в еліті – бевзі пелехаті.

Хто не продався – України цвіт…
Але за неї – не ішли на страту.
І без війни синам летіти в світ?
З якого боку проклинання, зрада?

Тепер так само. В домі – околіт.
На чужині – і дурнів небагато,
І крила там розправлені в політ.
Німує Україна. Сум. Утрата.
Столітня недобачена загата.

Горе - темна хмара очі зашторює повстю,
В землю щільно втискаюся ноги розправивши.
Розум мій на приціл концентрується повністю,
Знову палець курок натискає мов клавіші.

Кулі - трасири, пунктиром окреслюють межу,
Вампір появився мов тінь на розбитій стіні.
Сутеніє, знов совою за ворогом стежу,
А ворог бє градом, мурашки ідуть по спині.

Осколки жалять, не спасуть ані чин ані ранги,
Хіба що земля прихистить у розірвані груди.
Нарешті в прицілі. Відсилаю смерть бумерангом,
Осиновим колом. Вампіру спасіння не буде.

Правда за мною, і війна ця зовсім не лажа,
Спалені села, до щенту розбомблені хати.
Про все нащадкам історія потім розкаже,
Сьогодні є правда. Ворог прийшов нас вбивати.

Рана у спину, ми того зовсім не чекали,
Слово вороже не варте копійки ні цента.
Ворог навпроти з явним монгольським оскалом,
Ворог навпроти з явним московським акцентом.

Не можна втрачати сьогодні ні віру ні пильність,
І не вірю що Путін нарешті дійшов розпуття.
Нам вже не потрібна від ворога лютого милість,
Війною цією лже братні розірвані пута.

Втискаюся в землю, в окопі холодно й гірко,
На все в цьому світі своя відміряна мірка.
Куля за кулею, ворог червона ганчірка,
Куля за кулею, йде на війні перестрілка.

2016р.

Мов соловейко, світ наповню співом
І піснею твій спокій обірву, –
Впаду на тебе, наче літня злива
На стоптану і вицвілу траву.
Тобі на втіху, швидко не втомлюся,
В тобі, як вітер в лісі, не згублюсь, –
Щоб час утіхи стримати у русі,
На заздрість безіменному комусь.
Моя любове – сонце цілоденне, –
Вогонь, в якому радісно горю, –
Вривайся жаром блискавично в мене
Додай іще взаємності вогню!..
17.03.17

В ущелині грізній Дар`ялу,
Де Терек вирує в імлі.
Над прірвою вежа стояла
На чорній високій скалі.

У вежі старій, височезній
Цариця Тамара жила,
Прекрасна, як ангел небесний,
Як демон, підступна і зла.

І там у тумані щоночі
Яскрів промінець золотий,
Впадав подорожньому в очі,
Манив на спочинок нічний.

І чувся там голос Тамари,
Що кликав, жадав і благав,
Всесильні були в ньому чари,
Була невтолима жага.

На голос незримої пері
Йшов воїн, купець, мандрівник.
Йому відчинялися двері,
Стрічав його хмурий служник.

В парчовій одежі сиділа
На пишній постелі вона,
Чекала на гостя.. Іскрились
Два кубки хмільного вина.

Гарячі спліталися руки,
До уст прилипали уста
І дикі, нечувані звуки
Всю ніч розлягалися там.

Неначе до вежі пустої
Ватаги коханців палких
Зійшлися до тризни нічної,
До буйних весільних утіх.

Та щойно ранкове проміння
Торкалось гірського хребта,
Ізнову імла й безгоміння
Нараз оселялися там.

Лиш Терек гримів по камінню,
Здіймаючи грізні вали;
У клекоті вод білопінних
За хвилями хвилі пливли.

З риданням знеживлене тіло
Спішили вони віднести;
На вежі тоді щось біліло,
Звідтіль долинало: прости.

Так ніжне було те прощання,
Так солодко голос звучав,
Неначе майбутнє стрічання
І пристрасті шал обіцяв.

***
На путі до комунізму
є лише одна «страна»,
із якої йде війна.
Гідра імперіалізму
виявляється – вона.

***
Самі на себе кидаємо міни,
самі собі найбільші вороги…
І за́ що ображаються боги?
Немає у Росії України –
такі моєї нації борги.

***
Ми не маємо освіти
і культура ще не та,
щоб Росію засудити.
Обрусіли неофіти,
ощетинилась орда.

***
Ніякої претензії немає
до моськи у великого слона,
коли вона не дуже голосна.
Але як він на неї наступає,
то як не буде гавкати вона?

***
І з українця роблять москаля,
подібного не звіру, то худобі.
Невиліковні у тотальній злобі
дефекти ген у променях кремля
і у рентгенах ящика для зомбі.

***
Є у Гаазі суди й адвокати,
а в Україні дві жовті палати –
Крим і веселий Донбас.
А на Росію Європа напала...
А у ефірі немає каналу,
щоб не охаяли нас.

                              2017

1

Вірші - хмарини, озера, цукати...
Ось лабіринт. Увійду - міркувати.

Де ж ти, гармоніє?
Лилик - зі стелі...
Вхід оминули осли, мудрагелі.

Жодного променя, скошені глиби.
Може, проплине оперена риба...
Кине русалка перлину довгасту...
Ні, накришила бульок пінопласту.

Скати ворушаться, кубляться змії.
Овид потворний хвалити не вмію.
Я б і не проти побачити зірку -
Візія зимна простує в комірку.

Дам їй дорогу - за тиглі розбиті.
Червоноротим вар`ятам налито.
Сизі молока, зелені канапи.
Біс вирлоокий вичісує шкапу.

2

"....це глибина..." - хрумкотить безголосся.
Бачу броварню, де бабряться лосі.
Зайва мандрівка у чорну пащеку.
Ліпше б читала трактати Сенеки.

- Вийди мерщій на галяву під зливу!
Слухаю музу свою вередливу.


2017

ЛІНА КОСТЕНКО

РАНА ВЕДМЕДЯ

Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
жили в печерах дикі племена.

Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші.
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.

Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя –
і зупинився дикий чоловік.

Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав –прокинулась уява.
І це був перший – первісний! – митець.

Не знаю, де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисячі віків.

Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не є – спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози.

Перевод с украинского языка

НИнель НОВИКОВА

РАНА МЕДВЕДЯ

Ещё не знали кисточки и краски,
Ещё веками скрыты письмена.
Была нага природа и прекрасна.
В пещерах дико жили племена.

Ещё тех сосен не касался иней
и плуг земле не грезился в тиши.
Изысканное совершенство линий
не волновало дикости души.

И не было ни анта, ни венеда.
Но раз под вечер, на разливе рек,
старик-валун похож был на медведя –
остановился дикий человек.

Нет, муза не дарила вдохновенья.
Не рассветало в сумерке сердец.
И разум спал – проснулось озаренье.
То первый – первобытный! – был творец.

Не ведаю, где краску эту брал он.
В каких моллюсках пурпур тот нашёл?
Стоит медведь – цветёт живая рана –
Из глубины веков до нас дошёл.

Глухих лесов «прапрааборигены».
Людского духа даже не азы,
но как ни есть, спасибо вам за гены.
Пусть дальше совершенствуется жизнь.

2017

Повітря сперте в гробниці літератури,
тут замурованим бути живому поету,
чиї орієнтири -
не на чотири,
а на безліч сторін світу.
А він і не стверджував що гравець
на тимчасовості шахівниці.
Бо не наростила його творчість біцепсів накладних
з книжкових накладів.
І не оперся на точку зору
критиків короткозорих.
Але він зачекає,
бо має
за звичність
вічність.
І через якусь тисячу років
від його кривдників не залишиться сліду кроків,
розсунуться стіни,
і з подихом змін,
через мільйон світлових,
можна щось й сотворити,
роздмухати в душі із ідей світи,
подати плани на неба підпис,
звернутися до вищого правосуддя,
долучитися дописами
до галактик нових надбуття.
Щоби не зотліти
в старих книгах,
та не стати пилюкою в майбутнього ногах,
не замуровуйте, а давайте літературі дихати.

Ой летіло щастячко через пліт,
Зерняточко гойне несло у світ.
Поки вибігала із хати я,
Щастячко завіялось у поля.
Виглядаю щастячко я тепер
В понедiлок, в середу і в четвер.
Вже й сукенку вишиту одягла,
Щоб зустріти щастячко край села.


17.03.2017

За славу
десь із кубків п’ють,
кують
гаряче щастя
в зоряний свій час.
А в мене –
що не спроба,
то дебют
і кожна перемога –
тільки старт.

04.08.2016

Мовили,
бавили,
вабили,
замислювали,
переконували
вірші мої –
фабули,
вірші мої –
формули.

02.06.2016

Подіум доби:
лахмітниці і модниці.
Шльопанці, підбори.
Акустика: «В Едем!»
Старти безнадій:
з порога – перегони ці.
Всі жадають щастя:
від мідій до Медей.

02.08.2015

І ти помреш. Сьогодні, може завтра, –
Для цього не потрібно талану.
Життя – воно чогось, можливо, й варте,
Щоб народитися й чекати на труну.

Але для чого ці шалені муки,
Пекельні муки суміші єства
І на хресті розп’яті мертві руки,
І воскресіння Вічного Христа?

Чому в твоїх очах надмірний спокій?
Ти знаєш? Ти була, напевно, з ним.
І все, що діється ,– лиш вигадки пророків
Для нас, далеких, відданих сліпим.

І кожен сполох на твоїм обличчі,
І мертва посмішка бездомної душі, –
То тільки Всесвіту неходжене узбіччя,
Як ще тобою не написані вірші.

Вже скресла крига, крига скресла
І річка вийшла з берегів,
Несуть птахи на крилах весну,
Чується їх вітальний спів.

До сонця тягнеться підсніжник,
В "жилах" беріз пульсує "кров".
Краса незаймана та ніжна
В серцях пробуджує любов.

2017 р.

Я небо для тебе.
Чи то так здалося?
В задимлених стеблах -
розгублена осінь.
Дошарпує вітер
пожовклу сторінку.
Я небо
у вікнах
чужого будинку...

2017

Стояла жінка край вікна,
Зажурена така й сумна,
Дивилась пильно на дорогу.
Їй же поганий сон наснивсь,
Ніби то просить її син
Прийти йому на допомогу.

Бо він поранений лежить
У ворогів, які взяли
В заручники, дарма, що хворий.
Чи правда це, не зна вона,
Від нього й вісточки нема,
Тому і на душі тривога.

Та раптом промайнула тінь,
Здалося раптом, що це він,
Її синочок дорогенький.
Та й поспішила до воріт,
А й справді він отут стоїть,
Не підвело її серденько.

Синочку, рідний!Ти?Живий?
Дай хоч обніму, любий мій,-
Кинулась сина цілувати.
А він мовчав, забракло слів,
Матусю до грудей тулив.
Разом і рушили до хати.

Нехай в руці його ціпок,
Накульгує її синок,
Зате живий, радість велика.
Обличчя в шрамах - не біда,
І скроні вкрила сивина,
Кажуть це красить чоловіка.

А ще мужчину прикраша
Щира відкритая душа,
Готовність край свій захистити,
Бути опорою сім"ї,
Старенькій ненечці своїй,
Відданість матері-Вітчизні.

2016 р.

Все, що маю в душі,
Все, чим серце багате,
Я тобі принесу
І до ніг покладу:
Моїх дум пелену,
Мої радощі й втрати
І тебе від біди відведу.

В очі гляну твої,
Як у небо зористе,
Рву струну за струною,
А пісні нема.
Покотилося долі
Сльозами намисто, –
Інший, люба, тебе обійма.

Все по-божому є:
Горе ходить за щастям,
Квітка в полі цвіте,
При дорозі – бур’ян.
Де ж те місце моє?
Серед кривди й напасті,
Чи в очах розійшлось, мов туман?

Я не хочу тобі
Тії долі бажати.
Знову квітку шукаю,
По полю бреду.
Все, що маю в душі,
Все, чим серце багате,
Я тобі принесу
І до ніг покладу.

Що краще: чи мовчання, чи слова?
Як говорю, у ній палає гнів.
Мовчання – серце болем розбива
І душать жовчі хвилі навісні.
Моєму серцю то подвійний гніт,
Бо гордощі скували язика.
Вуста і думку ціпило мені
І я при ній бовваном замовкав.
Та серце і у тиші відшука,
Як сокровенне мовчки донести.
Легкого погляду стріла тонка
Очам її писатиме листи.
Її глибокий розум без проблем
Читати зможе мій сердечний щем.

Пітьма, завісою своєю,
Покрила обриси дерев, –
Лягла, між небом і землею,
Смоли густої тягарем.
Сховала в мороці бруківку
Та по узбіччях розповзлась, –
І, уповільнивши мандрівку,
Лишила виміряним час.
Отож пробач, що дуже довго
Я, повен пристрасті й жалю,
Немов сліпий, до тебе човгав,
Щоб гордо мовити: “люблю”…
16.03.17

***
Очі дзеркал огидно множать порожність мас.
Натовп долає сумнів масою пустофраз.
Дикість іде на площу. Прощі не знає час.
Мудрість, на смерть подібна, слухає рок і джаз.

Різане тло модерну. Кров на сухих губах.
Небо чекає Брамса – в груди вдаряє Бах.
Вибухи, рани, рвані душі, немов прапори.
Ходять думки по колу, дулями догори.

Молиться синь ранкова. Поле злягань ідей…
Волю вбиває злодій і продає юдей…
День розбиває крицю, сліпо босоніж йде
Житом та понад прірву. «Жити, – питає, – де?»

Житніми крихтами болю давиться первоцвіт.
Світ збожеволів, Боже! Гине в утробі плід.
Чорних ідей багато, та, на догоду злу,
Я не куплю отрути – я від любові вмру.

14-16.03.17

Кожну секунду відчуваю: … поряд…
Збентежено шукаю твої очі,
поглядом між натовпом біжу…
Тону… Без тебе просто не живу!

З тобою все по-іншому – не так,
з тобою інша, й зовсім не така,
не впізнаю ні зараз, ні сьогодні…
Змінилась… чи завжди була така?!

Стомився день і впав додолу
тонкими тінями доріг.
Люд повертався із футболу
і спотикався о поріг.

Недільний вечір: пиво п'ється
і галасує дітвора,
хмільна стежина криво в'ється
у межах рідного двора.

А дома щастя: зла дружина
і «Огонёк» за давній рік.
На ньому глянцева світлина
і молодий ще чоловік

в юрбі(у касці і спецівці)
вітає радісно когось,
а той, ватаг(навколо вівці),
віщує пафосно про щось…

Про щось таке, у що й не вірить,
але є статус і статут,
є гастрономи із кефіром
і секретар, отой, що Брут…

Пройшли літа, як сон минули,
усохла значимість життя.
жилаві руки вже збагнули –
не буде свята-вороття

в оте минуле, що найкраще
(брехня солодка і липка)…
Стає із кожним роком важче
іти з футболу без ціпка.

І після пива(old tradition),
як кажуть люди за бугром.
Дружині – жменю чорних вишень,
щоб солодилась за столом…

16.03.2017

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Вуста суворо стуленi удень:
пiст Великоднiй душу очищає,
та грiх вночi вицiлює мiшень,
i я прошкую увi снi до гаю.

Там вiтер теплим подихом несе
у верховiття, обiймає тихо,
собою затуляє майже все...

Та раптом дужим пустотливим вихром
дарує шлях у мрiянi свiти:
вiн мерехтить i кличе за собою...

Блаженний усмiх в дзеркало летить -
Змиваю слiд водицею святою.

16.03.2017

Я вдячний Богові за все,
за все ,що щедро так дає
і вірю-Він завжди мене почує.
За рідний дім і за сім'ю,
за Україну,де живу
душа співа величне-Алілуя!

Алілуя!Алілуя!
Алілуя!Алілуя!

Я дякую за хліб щодня,
що милість вічна є Твоя,
за світ чудовий,бо його люблю я.
За друзів,мудрих вчителів,
за воріженьків-ворогів
прошу у Бога щиро -Алілуя!

Алілуя!Алілуя!
Алілуя!Алілуя!

Ми миру хочем,не війни!
Нам єдність ,Господи,пішли
і зло все зупини,Тебе благаю!
Нехай Любов єднає світ,
нехай в душі скресає лід
щоб люди всі співали -Алілуя!

Алілуя!Алілуя!
Алілуя!Алілуя!

Я вдячний Богові за все,
за все ,що щедро так дає
і вірю-Він завжди мене почує.
За рідний дім і за сім'ю,
за Україну,де живу
душа співа величне-Алілуя!

Алілуя!Алілуя!
Алілуя!Алілуя!

16.03.17.

А я все бачив і мовчав.
А що казати, слів бракує.
Заброда-пес у ніч гарчав
на бліх своїх, та, мабуть, всує.

А зорі падали на спід
і зігрівали голу землю,
і вишивався срібний слід –
котився з неба через греблю.

А хтось навпомацки ішов
і віщував про путь Господній,
хтось сипав сіль на рану-шов,
не довіряв угоді жодній.

На біле мовили брудне.
На чорне правили осяйне.
Казали, кара не мине
і все потайне стане явне.

Хтось спіднє дер на прапори
і вішав ідолам на вуха,
затято дерся догори,
а на вікні… зуділа муха.

І так товклися поміж меж,
своїх, чужих і пересічних,
що закортіло мені теж
сягнути обріїв магічних.

Та оголилась маячня
уже при першій юдо-спробі
і стало жаль святого дня
у рясно-перченій утробі.

Тож відійшов і став убік.
Нехай вирує і клекоче
війна питань, де ветхий вік
не розуміє тамагочі…

Без мене праведне життя
на грішні теми поділили.
Живу, мов кат, без каяття.
Офіри ж вибачень просили.

І я простив – собі і всім
аж до кінця, на …надцять років.
Моя фортеця – крайній дім,
де до провалля кілька кроків.

Бо я все бачив й розумів,
та не віддав на осуд слова.
Напевно, іншого хотів.
Тепер сиджу, ламаю дрова…

15.03.2017

Розбишака – ой, ганьба,
зовсім сорому нема:
у безчестя, у безслав’я
і неславу поринає.
Соромóта, осорóма,
опорóка - як оскома,
страм і стид, хула, наруга –
отака його недуга!
А без бéшкету, скандалу
добрі справи – на поталу,
страмовѝсько, страмотá
випирають без кнута,
а стидóвисько, осýда –
як бальзам йому на груди.
Без стидóвища, публìки –
без’язикий і безликий.

І позóрищем бридким
мова його ллється,
з неї нéчесть пре, як дим
з комина нечéстя.

Осудóвисько, бо в нім,
знать, живе лукавий,
оминайте його дім -
дім лихої слави!

22.02.2017

Блаженна посмішка і кінчик язичка,
Що краєм губ схвильовано крадеться
І десь, всередині, оманливо зника,
То знову квіткою-розпусницею в’ється.

І мре навкруг суєтне і пусте,
Під віями вогненний спалах ночі.
І тихе, безіменне, і ... близьке
Щось нерозбірливо і жадібно шепоче.

А вечір в ніч вітрила розгорта
І губить в снах червоне і зелене.
Лиш знову шепіт полонить вуста,
І язичок всміхається до мене.

Переораний “градами” степ,
Наче попіл, сухий і гарячий, –
Лиш полин обгорілий росте
Та акація зранена плаче.
Ніби сльози, там роси гіркі
На світанках зволожують сушу, –
Мов оплакує степ вояків
Одчайдушних впокоєні душі.
15.03.17

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло вже перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Якби знати, о, якби знати,
коли щісті ввійде́ до хати,
зготуватися би найкраще
та приймити то щісті наще.
Та убрати нову сорочку,
тай підсипати добру квочку,
аби курітка завеснили
зеленцем оповиті ниви.
Аби щісті росло усюди
аби вже не пішло нікуди -
ні до лісу, ані до міста...
Розчинити б у серці тіста
на паски́, на солодку бабу,
мати в собі відрадну раду -
великодну, таку спасенну,
Богом творену, сокровенну.
Аби кождий продреглий кутик
уродив благовісний прутик.
Аби в небі зійшло житами
те, що сіяне молитвами,
те, що люляне до світанку...
О мій Божечку, любий Па́нку,
якби знати, о, якби знати,
коли щісті зайде́ до хати...

15.03.17 р.

Дороги круті де байстрюки
Пишуть майбутнє для діток
Де ворог лютий дарить муки
Усім присутнім пише шок

Якщо ідемо без зупинки
Там де веде нас сатана
Духовно мремо гріха вінки
Кладе система не німа

Лиш одиниці чарки знають
Не п’ють брехні хоч є приказ
Вони мов птиці в світ літають
Щоб зрозуміти інший час
Прикличуть дітей. Парастас
По околиці хай співають...
14.03.2017р.