Берег моря... Закат...
Совершенно один,
Как "Челюскин", зажатый
Громадами льдин,
В эроманию тел
Я гляжу, как маньяк,
Где маячит пробел-
Твоей майки маяк,
Что не даст кораблю
В бурю сбиться с пути,
Где любовь ты мою
Обещала спасти.
Только жаль, на "Челюскин"
Не "тянет" мой челн,
Увлекаемый бурей
Эротики волн,
И в пучину страстей
Увлекает волна...
Связь разорвана...
Майка твоя не видна.
Я купаться пойду,
Озираясь вокруг,
Но, вернувшись обратно,
Почувствую вдруг,
Что прожить без тебя
Все равно не смогу...
Как ребенок... Один...
На морском берегу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070300734

Заспіваю тобі колискову
Чистим голосом рідної мови –
Хай вколисує любу малечу
Пелюстками тендітного льону,
Що бабуся тримає в долонях,
Засіваючи небо надвечір.

Тихим шелестом вітру у полі,
Що на ясені влігся спроквола –
Хай вколисує любу малечу
Чистий голос прарідної мови,
Що співає тобі колискову
Клекотінням далеким лелечим.

Гарячі вишні. Виплекані сонцем,
Вітрами пещені та росами умиті.
Червоні зорі. А чи, може, сон це?
Та ні! Це правда. Спека. Червень. Літо.

І їж, і рвеш, і їж… Спинитись годі.
Такі жагучі… З дерева – устами…
І будень святом став собі сьогодні.
Ще вишня гарна. В кульчиках востаннє.

Ще досягаєш ягоди, і пнешся,
Скуйовдивши мереживо зелене.
Гіляка – вниз. Переляк. І здригнешся.
Напевно, досить цього щастя з мене.
30.06.2016

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

Затихає заводь колихлива,
В`яне над верхів`ями зоря.
Блідне сяйва чарівливе диво,
Мовби дотліває, догоря.

Плавиться поволі літня днина,
Неохоче вечір настає,
Лагідний, мов полум`я каміна,
Тихо темне п`є вино своє.

25.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.

Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,

йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.

Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин

заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.

Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,

ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.

Всі наші витівки бешкетні,
й оті — дві пари в ряд — сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.

А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.

Мій любий краю, найрідніший,
Широколанові поля
Твої для мене наймиліші,
Бо ти є ба́тьківська земля.

Твій дух завжди був повен сили,
Крізь всі часи та всі віки
Тризуб і гілочку калини
Пронесли в серці козаки.

Немов насіннячко кульбабки
По всій окрузі рознеслись
Твої знедолені нащадки,
Щоб повернутися колись.

Із них ніхто не забуває,
З якого виріс він коріння,
Бо в кожнім частка є від краю,
Що надихає на творіння.

Плодами красяться садочки,
Поля – зерном опісля квіту.
Здобутками сини і дочки
Уславлять край по всьому світу.

Гуляє привід і вражає людей:
чому це привид ще не зичив
й не позичить грошей?
І манекен мовчить?..
Хоч прагне гарно жить…
Розкішний одяг не встигає зносить.
Мов кістка,
«Київські» у горлі торти.
Печуть у Липецьку їх, певно,
найбрудніші чорти.
Чи вже не в Липецьку,
блоху єгипетську
кує «Рошен» із сої вічної в Росіїї мерзлоти?
Та попри все це очевидно –
АК.
АК в перекладі з «геройської» -
Автобанк Коломойського.
Там «ліквідність» така,
що руку
з рук у руки
миє лиш
ПРИВАТна рука.


02.07.2016

Це коли небо ще затемна йде на поле як на святу прощу
та від зорі до зорі — не розгинаючи спини — жнивує.
Колосся розливається гігабайтами міжзоряного генетичного коду
і від земних небезпек свої золоті скарби у античних кошиках зберігає.

У гніздах птахи своїх малят астрономічної навігації навчають —
і всі разом очікують першого вильоту із святочним нетерпінням.
А пузаті банки та глечики за столами хазяйновито досхочу ласують
свіжозвареним полуничним, вишневим та абрикосовим варенням.

День народження –
як усі дні день.
Заохочення
для душі лишень.
Хай усі свята заждуть-дрімають,
одного тебе нехай вітають,
голосно тобі хай скажуть:
- Будь! Будь! Будь!
Хай у тебе д н і в, як рій бджолиний,
буде у житті щасливім, сину!
Хай міцну здоров’я має спину,
світла голова свою знаходить путь!

01.07.2016

– У тебе очі зелені, в них колір весни і жита.
– А в тебе вони сині - сині, немовби небо відкрите.
– У тебе в очах сльозина, чому ти її зронила?
– Бо маю любов у серці, і щастям заполонилась...
– Чому ж ти так плачеш, сестро, що душу твою тривожить?
– За тебе радію дуже, то й стримати сліз не можу.
– Сестричко моя хороша, ти будеш завжди зі мною.
– Ми будем стояти, рідна, одна за одну горою.
Уверх ростемо ми разом, бо маєм одне коріння,
Одного ми роду діти, з одного зросли насіння.
В одної очі зелені, а в другої сині-сині.
Це сестри землі моєї, родин своїх берегині.

коли стеля нависла над розумом,
коли крейда осипалась попелом,
коли важко вдихнути свободою -
спраглість фарб вже ніщо не заповнює.
час навпомацки зупиняється.
сіє променем собівартості.
залишає краї особистості
і тушкує байки - імовірності.
коли стеля нависла над розумом,
коли ти вже не дихаєш простором, -
три, чотири кутки і ти в схованці -
відкривається дах ілюзорності.

2016

Літо до літа… Міцніє сімейний шов:
маєво літ – у стібку до стібка навзаєм.
Рідне обійстя, де завжди цвіла любов,
і дотепер плодоносить дарами раю.

Звідси весільний рушник нас повів у світ,
і вишиття його барвами гріє й нині.
Стільки у парі долюблено зим і літ,
дяка - веселкових. І не було полинних...

Діти у ролі … батьків(!) – це ж коли, коли?
Діти дітей(!)… Ми давно – дідусь і бабуся...
Час наші скроні так місячно забілив...
А почуття вгамувати, мабуть, забувся…

23-30.06.2016

Я хотіла би вам розказати,
Як чебрець шаленіє духмяний,
Як вітри тут ганяють крилато.
Від повітря гірського йдеш п`яний.

Я б хотіла…

Як хотіла би я показати,
Як Говерла стримить величаво,
Як сніги майже кольору м`яти
Освіжають Карпати ночами.

Не зуміла…

Так хотіла би вам передати,
Як на Камені Писанім красно!
Як там легко від щастя ридати,
Забуваючи болі дочасно

Всього тіла.

Як хотіла б ще раз це відчути!
Та ні вірші, ні книги й картини
Не дадуть повноти. Тільки бути
І ходити там треба людині.

Затремтіла…

27.06.16

Того, кому плескала французька Опера,
Хто «дихав» Фаустом і грав Тореадора,
Убили на Донбасі російські снайпера….
Можливо, Франція відчує смерть актора…?

Відколи світ в прадавній Україні,
Сини за Бάтьківщину битись не цурались,
Хто вмер за волю - славні і донині,
Лиш душі воїнів у вирій піднімались.

В усіх краях у будь-які часи
Життя для жертви обирає кращих,
Щоб крок за кроком їхні голоси
Сумління й душі пробудили наші.

Слава Героям!!!

©29.06.2016

Млосні видихи
крізь ліси проціджує
розпашіла синь.

Змовкли й вивільги —
на гілках сидять, осьо,
з нудами в очах.

(30 червня 2016)

До осені – рано. На зиму – нізащо
не хоче до раю ніяке ледащо.
Марія небесна усіх береже.
На віники є ще. Нові – вони кращі,
аби вимітати імення чуже.

Немає ума і помірної дози.
Оман і мімози побили морози –
не буде прощань і немає жалю.
А літні, весною не витерті сльози,
засіють напам'ять осінню ріллю.

На інше, вагоме немає ще сили.
Змію укусили, й бідою накрило,
і долю украли старечі літа.
За що умирали? Опущені крила.
Герої не ті, і еліта не та.

Гартуємо волю. Її аромати
уже не забути, якщо пригадати
бої, барикади і рубаний лід...
Зоря зодіаку описує коло,
і місяць ясний не опалить ніколи
буяючий білою тогою цвіт.

2016

Британія пішла.
Пішла не по-англійськи.
Не двері грюкнули,
не грозовий над Лондоном
влупив у вікна
фронт.
Європа чи не та,
чи гріх оглух
і збайдужів до віскі…
Є В Р О Р Е М О Н Т!

29.06.2016

Пронизує музика... вабить магічний спів,
у серці нуртують знову баси гітарні.
Ти влив мені в душу акорди своїх степів...
І ми - летимо, під нами - міські кав'ярні.
Напоєна жаром, палає безмежна вись,
кладу свій маленький світ на твої рамена.
Ми - два напівсяйва, що в сонце одне злились,
ти жив у мені, ти був від початку в генах.
А що буде потім? - до краю? дотла? без меж?
Нашле Вій страхи чи Хорс - неземну пожежу?
Щоб маки цвіли... і волошки в очах - простеж,
окрилюй мене, бо я вся тобі належу!

Куди поділася корупція?! –
Душа сумує і страждає,
Адже у нашій Конституції
Статті «корупція» немає.

Щось не таке в країні діється –
Ми перетворюємось в «зону».
Чи то закони профануються,
Чи живемо не по закону.

Юна феє доросла і боса,
ще учора були ми малі.
Як ти вірила, що на покосі
залишили тебе журавлі.

Героїне ночей серенади,
ну які ще у тебе літа?
На твої соковиті принади
ще чатує пора золота.

І лишається мало чекати
ті мелодії білих ночей,
і навчишся сама чарувати
таїною урочих очей.

Ще почуєш і оди, й поеми.
І співатимуть їх солов'ї,
як зігріє Хуан чи Ромео
неціловані губи твої.

Нарече і тебе – Маріанна
чорний лицар на білім коні,
і смарагди дівочого стану
не один обійме уві сні.

І покаєшся, може, у тому.
Та коли поведе у жита,
ти повідаєш лише одному,
що таке ця болюча цнота.

І по лінії …не Мебіу́са
за фігурою …не Ліссажу
цілуватимеш очі і вуса
і пізнаєш у щастя межу.

І почуєш ти слово напутнє,
що фігури і лінії ті
хай вивчають уже молоді.
А твоє особисте майбутнє –
це, – уа! – у колисці почуте,
і гріхи, що малюють святі.

1992-2016

Небо дощовите. Сірувата днина.
Змочений росою килим трав’яний.
Крізь туман чорніє дерево єдине --
мовчазний і вірний древній вартовий.

Прошиває час він, лицар твердокорий.
Спробуєш вселенський стовбур обхопить –
радісно відчуєш, як в рослинні пори
вся душа із тіла звільнено стримить.

З репано-вогкою чорною корою
світ також – притихлий, сірий, дощовий.
І ніхто не скаже, мудрості якої
дерево в тумані – вічний вартовий.

Дивлюся на доспілу я шовковицю
не тільки з апетитом - із цікавістю
і черевом, і розумом полізу я,
порівнюючи дерево й поезію:

чим гілка вище, тим принади більші,
чим задум вище, тим сильніші вірші,
і яскравіші... Ягоди поїв
і найгарніші, і най, най... Бо їм
своє життя продовжити в мені.
Але про них написані пісні,

чим далі я відходив, тим сумнішали:
що не поласував я найсмачнішими!

18.06.2016

Я знесилена диким вітром –
він в обійми мене узяв.
Чую пуп’янок нерозквітлий
серед скошених перших трав.
Чи живий цвіт, чи ні – не знаю,
чи завмер в летаргії - сні.
Тихе слово у світ злітає –
наче липи бджолиний спів.

Ганити Конституцію дарма:
у ній права, свободи – для Людини.
І є Гарант… Гарантії ж нема…
Та це не Конституції пухлина…

28.06.2016

Обіцяли – буде нині дощ.
Ще нема. Витає десь у небі.
Тру бруківку древніх львівських площ,
Обсервую вулички в потребі

Увібрати неповторний дух.
Щоб надовго в пам`яті тримати.
Набуваюсь. Вловлюю лиш рух -
Запах кави довго міг тривати…

Звук живий проник в моє єство -
То джаз-фест на площі Ринок тішить.
Хочеш – слухай. Хочеш – пий вино.
Мить лови! Її не буде більше.

Люду повно. Липа, як дурна,
Лиє запах – голова п`яниться.
Я є ТУТ. Тут Є. І вже нема
Всього того, що дає журиться.

Традиційно йду на Вернісаж.
Вишиванки, камені, кожухи.
Заньковецька. Опера. Мій час
У фонтані вмию, а не руки.

Файно, як ніколи. Щастя є.
Барви, звуки. Леви гонорові.
Місто рідне, нині ти моє.
Де ви там? А я таки у Львові!

27.06.2016

На перехресті з'ятрених світів
запалює вогні нове зачаття,
допоки день останній не змілів
занесеним над урвищем розп'яттям

Спішу до нього ревно навпрошки,
здираючи до крові згрублу шкіру,
аби торкнутись Божої руки,
аби вернути в серце отчу віру.

І падає з-над обрію зоря
на янгола невидиму долоню.
Вимолюю у Господа щодня,
аби пробачив маловірну доню.

І душу зрятував од колючок
чванливих слів розбещеного татя,
на перехресті з'ятрених думок
благословив життю нове зачаття.

24.03.16

Ми утрьох сьогодні:
Місяць, я і кіт,
Що муркоче тихо
Стародавній міт.
Місяця кружельце
Дивиться на нас:
Чому забарились
У вечірній час?
Хмари подушками,
Ковдрою трава,
Тиша вечорами,
Спатоньки пора.
Позіхає рута,
Задрімав полин,
А коту не спиться,
Марить небом він.
Раптом зам'яукав
Дивовижа-кіт:
У очах зелених
Місяця відсвіт...

Колись були емоції, а нині
реакції на доброту і зло.
Немає де подітися людині,
аби жури у думці не було.

Один гальмує, інший жме педалі
і забуває, що біда лиха.
Ти із душею, а тебе – подалі.
І ти ідеш подалі од гріха.

Ти апелюєш, – схаменися, сину,
одумайся і не карай сусід...
Ну, а воно тобі – ножа у спину,
бо хоче пити-їсти людоїд.

Ми їм уже годили у союзі
і потакали по усій землі...
А, може, досить, наші любі друзі?
А, може, охолоньте, москалі?

У кожного на істину є право,
але її немає у собак.
Тому за нашу історичну славу
ще шаленіє лютістю русак.

Емоції! І забувають люди,
що у раю не водяться верблюди,
а на землі парафія така,
що іноді не варта п'ятака.
Не вистачає бісеру. І всюди –
емоції реакції совка.

06.2016

Виринає силует осики
у оазі буйної лози.
І такий пейзаж цей український,
що і на утримати сльози.

Лепеха, занесена із Криму
певно, що у дзьобі журавля –
символ Трійці і чи не єдиний
оберіг од зайди-москаля.

Де-не-де гойдаються берези.
Вигнались у небо ясени.
Згадують акації – Одесу...
Є і верби. Журяться вони.

І одна, як сирота, соснина
забуває згарища свої:
і бори-діброви, і гаї,
і сокиру у руці людини,
що явилась у лиху годину
викорінювати рід її.

06.2016

Як же на природі добре, Боже!
(Комарі лиш поїдом їдять).
Тут ніщо тебе не потривожить,
З неба зійде Божа благодать.

Тут купання дике щастям дише,
Гай в обіймах сутінок завмер.
Тільки зрідка рве смеркання тишу,
По воді б'ючи хвостом, бобер.

Стрекотіння жаб, їх перегуки –
Ніби мерехтіння голосів.
Мовби українським Чингачгуком
Над водою дуб старий висів!

24.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, на крузі.

Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом

нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.

Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?

2015

Повернуло життя на собаче
і старече біда стереже.
Та не вию, не ту́жу, не плачу,
що до осені близько уже.

Бо і пісня уже не зігріє
і не вигоїть рани сонет,
як немає у серці надії
доживати, як вміє, поет.

І не буде відомо нікому,
що веде у поезію ту,
і чого повертаю додому
пішака на останню версту?

О мої віршомовні поети,
мотивація є. В колії,
по дорозі у шати її,
де не ходять відомі і метри,
на дузі із п'яти кілометрів
я верстаю рядочки свої.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

Падає небо на трави шовкові.
Сіє акація білі дощі
на неозорі поля полинові.
Сипле перлини гроза вечорова.
Свічами сяють гаї і кущі.

Поза горою – півколо веселки –
воду черпає коромисло дня.
А за оборою пхає щеня
і на коняку сідає Омелько.
Трохи хитається. Пив – на коня.

Чується цокіт копит за водою.
І озиваються скраю села
нерівномірні удари луною.
Цапа Омельчиха б’є коцюбою,
а мужики «забивають козла».

Доню гукає налякана мама.
Ось і вона. І несе рогозу
у пелені. Зачиняється брама
і у дворі починається драма –
доять обоє брикливу козу.

Сива бабуся із білої хати
опочиває на призьбі рудій.
Біля ворини, де трісок багато,
крицею кіски орудує тато –
фуркало теше Олесі малій.

Сонце сідає за обрії поля.
Сонний гарбуз обіймає патик.
Баба куняє. Буяє красоля…
А на городі гуляє квасоля,
в’яне цибуля і сохне часник.

Пахне аптекою біля стодоли,
де тютюнові ростуть лопухи.
Чути із печі, – кахи, та кахи…
За осоко́рами ходять по колу
у хороводі малі дітлахи.

Як же ідилію цю не любити?
Он і Омелько іде навмання
і випиває горня на коня.

Чути вечірню. І, чисто умиті,
іконостаси і дереворити
зирять із раю минулого дня.

1994-2016

Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.

Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --

туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ —
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!

Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.

2015

Идет-бредет какая-то бабуля,
А вы ее насмешкой злой кольнули.
Зачем напрасно старость обижать, –
Ведь никому ее не миновать.

Ей, может, жить уже совсем немного,
Она давно о смерти молит бога,
И каждый день плетется наугад,
Одной тропинкой много лет подряд.

Когда-то бабка девушкой была,
Когда-то красота ее цвела,
И чьи-то руки пылко, неумело
Ласкали жизнерадостное тело.

Она любила, счастлива была,
Но вот весна и молодость прошла,
Чужое тело ноет и болит,
Согнул в дугу дряной радикулит.

И мы свое когда-то отпоем,
Отлюбим, отстрадаем, отживем,
Другие поколения придут,
И нас раскритикуют, осмеют.

И вот тогда, о чем-то попросив
Того, кто будет молод и красив,
Услышим оскорбительный ответ:
«Чего пристал, вали отсюда, дед!».

1976

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

(На даче у сына)

Здесь Самара** с Днепром
повстречались когда-то,
Раздвигая зеленых лугов берега.
Приднепровье, что рыбой издавна богато,
Не ступала сюда террориста нога!

Стрекотали весь день скандалистки-сороки,
Сосны тихо скрипели с утра на ветру,
Трясогузкам с гнездом столько дел и мороки!
Как гусары, удОды брели по двору.

А невидимый филин смеялся и плакал,
Что мне сердце пронзил тощий розовый*** кот,
Положив мне на плечи изящные лапы,
Он в глаза заглянул и неплохо живет!

Во дворе настоящие райские кУщи –
Ослепительных роз водопады свои
Распускают кусты все шикарней и гуще!
Серенады любви им поют соловьи…

Строй экзотики южной в симметрии строгой,
Но свое, есть свое – мне милее оно:
Утром юная вишенка, душу растрогав,
Протянула мне ягоды прямо в окно!

И от солнечных ласк зарумянились щечки
У зеленых плодов молодых абрикос.
Вылез еж из кустов – я здесь главный и точка!
По делам побежал, что-то хрюкая в нос…

Вот огромный бассейн с голубою водою,
Чистотою хрустальною манит в себя…
Здесь мой сын все руками своими построил,
Эту землю, семью и природу любя!

Жизнь семейная может быть трудной и зыбкой,
Но немало воды из Днепра утекло,
А невесточка светлой своею улыбкой
В это гнездышко вносит добро и тепло!

15.06.2016

*Крымское урочище – дачный кооператив под Днепропетровском
** Самара – река, впадающая в р. Днепр в Приднепровском районе
***Розовый кот – удивительно нежный окрас
беспородного дачного кота

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

… Кохання хочу літепла,
Від пристрастей тонкого болю.
Щоб ми сплелись, мов ковила,
Десь у степу, у дикім полі.

… Щоб вітер вив, імла повзла,
А ми - стояли нерушимо,
І душі наші до вершини
Життя несли у два крила.

… Щоб зорі обрієм пливли,
А потім - в ніч сльозами впали.
Я знаю, що давно колись -
Всі так жили. І так кохали.

02.10.2015


Оригинал
Светлана Мамрега (г. Белгород)

… И нежной хочется любви,
Животной страсти, чуткой боли –
Чтоб мы срослись, как ковыли, –
В степи глухой, в пустынном поле.

… Чтоб ветер выл, мела пурга,
А мы стояли – корень в корень –
Душой и сердцем – небу вровень,
Слагая жизнь свою в стога!

… Чтоб плакал звёздами закат –
А звёзды плыли… плыли… плыли…
Я знаю – много лет назад –
Так люди жили. И любили.

Я в белесом дыму задыхался и падал устало...
И не ждал ничего - и не думал, что вновь оживу.
Но симфония жизни в усталых висках зазвучала -
Как же вовремя Вы рассекли снов моих глубину.

Вы летели... молчали... и только дрожащие губы
Еле слышно шептали запретную мантру любви.
Я застыл... знал уже - эта буря погубит.
И себе - отойди, оборви, отпусти, не зови...

Но сквозь чащу ресниц, нежно-хрупких, как тонкие стебли,
Сорвались мы в бездонность слияния пристальных глаз.
...Бесконечности ветер летал и ласкал, не колеблясь,
И дрожащие губы и кожи манящий атлас.

31.07.2015


Оригінал
Вiктор Остапчук

На гарячих щоках починається неодходимiсть...
То не даль, то не обрiй, не слiд у вологiм диму.
То стинання глибин.
Ви так вчасно менi народились.
Я вже думав - себе пересохлого не пiднiму.
Ви летiли й мовчали.
I тiльки схвильованi губи
видавали загнуздану, стаєну вашу красу.
Я зарiкся - то буря, то кара, то згуба!..
Не торкну, не вiдкрию, не втримаю, не донесу...
Та крiзь зарослi вiй,голубих i ламких, наче стебла,
ми пробiгли i впали на галявину злитих очей.
...I трава припадала - квiтуча, настояна, тепла -
до тремтячих, розвихрених, темних,солоних плечей.

Не стане тебе.
Не буде.
Життя не верне навспак.
І жити продовжать люди
і сонце сміятись буде...
Час - вірний, то ж буде так.
Час прийде...

2016

На зварений джем прилетіла голодна оса,
Усілась на крайчик великого мідного тазу,
Так смачно пахтіла едемського саду роса,
Що влізти у солод рішила небога одразу.

З усього розгону пірнула у центр насолод,
Залипла без права звільнитися навіть уявно,
Їй вчасно прийняти б якийсь від спокус антидот,
Тоді не прийшлося би сили втрачати намарне.

Із порухом кожним влипала все більше у джем,
Уже не до їжі, бо вирватись треба на волю,
Дрібними їй видались інші дві сотні проблем,
Кляла без розбору зрадливу поспішність і долю.

Кружляла довкола армада із дружніх розрад,
Дзижчання небоги ставало чимдалі глухішим,
Хтось кинув, як лозунг: «Мажорний тримаємо лад!»
Його нарекли всі одразу одним з наймудріших.

Веселий мотив геть розвіяв липкий чорний страх,
Під співи осу проводжали до раю із ягід:
«Ця смерть є найкраща - для обраних тільки комах»
А сонце сповзало все нижче клубочком на захід.

Торкнулися сутінки крони найвищих дерев,
Весь натовп стражденних, стомившись, хотів на спочинок,
Постала між ними одна з найскладніших дилем:
Іти відпочити, чи добрий продовжити вчинок.

Вже більшість жадала скорішої смерті оси,
А та, як навмисне, ніяк не хотіла вмирати,
Від люті дзижчали чимдалі, тим зліше усі,
А хтось закричав: «Судити! І вироком - страта!»

Нового вождя прокурором обрали ураз,
Знайшлись адвокати, суддя і ще парочка свідків,
Хтось привід надумав, згадавши одну із образ,
Відсутність обставин доповнили ниткою пліток.

Спекталем страшним осиний здавався той суд,
Бо кожен ужалити прагнув небогу сильніше,
Що, мовби, частенько стрибала, не дивлячись, в блуд,
І їла солодке – на заздрість літаючим іншим.

Ще довго нектарні смаки ворушили б гуртом,
Та вийшла хазяйка, заквітчана усміхом в здобу,
Оса опинилась раптово за мідним бортом,
А губи, як маки, знімали вже з варива пробу.

Раділа врятована, липли лиш крила до п’ят,
Та тільки колеги довкола кружляли із люттю,
Немовби украли нахабно в них привід для свят,
Всі наміри кращі давно уже були забуті.

І щоб вже намарне отруту в собі не нести,
Її спрямували на усміх на сяйнім обличчі,
Надовго лишились на згадку укусів сліди:
«Уперш, як чинити, подумай не менше, ніж тричі!»

Під розлогим в’язом зі шептами "че-ша-ща",
завсідник тієї кав’ярні, що познача
місце – позаяк є дерево, хай то в’яз
або вільха – адже зелень переживе і вас,

я, себто – аніхто, уселюдин, один
зі, підсохлий мазок д’нієї з живих картин
малева пензля часу, який дібрав
зі збідненої палітри дещиці жизних барв,

сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
натурі усе це писано? які такі
неназвані, безпритульні контури небуття
ми відтворим у літніх сутінках – в’яз та я?
1988

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

Як добре не мати гальма.
Як добре бути безумцем.
А фрази - лише загальні.
Й невинності презумпція...

Бо з хворого що? Аналізи.
І ті хтось зробить "по блату",
зашоривши совісті жалюзі,
а ти хіба можеш чекати

на зміни.. вікно відкрите...
на розум... Дурня це, одначе!..
Розбити б... Все вщент розбити!..
Та чую, як Янгол плаче...

червень 2016

Ви ті, хто нас не дострелив
Хоча зі смаком катували.
І той ваш тиск, і той ваш вплив
Нас лиш роками гартували.

Ви несли горе – не добро
У наші біленії хати.
В ярмо нас ставили. Тавро –
Тим, хто осмілився повстати.

Які ж то, братчику, брати?
Що розривають Україну,
Що розоряють лан, хати,
Коли герої наші гинуть.

Під їхній пафосний мотив
В сумнівній величі держави.
Ми переможем тих «братів»,
Ми сумнів свій вже поховали...
26.01.2016р.

На тобі сонце, будь з ним легка й вдячна –

Казав чоловік і дивився безмежно гордо

Повітря ставало тягуче як мед і гаряче

Розпікало ніздрі і натирало горло.


Легені всмоктували його і жували, жували

Серце перекачувало кров як ніколи неспинно

Нагрівались дахи, плавилися мурали

Фарба текла по стінах як слина.


Чоловік цілував у шию – і було душно

Незахищене тіло перетворювалось у сплав металів

Світило в очі, у скроні пекло бездушно,

Ми чекали.


Ми дратувалися і нітилися, як непрошені гості

Спека нас збуджувала і бентежила

Пальцями гладив ребра крихкі і гострі

Ніби одне з них точно йому належало


Воно горіло в небі – липнева ватра

Пальці вгризалися в спину, спинялись вчасно.

На тобі сонце – погрійся в ньому до завтра
Потім загасне.

козак розкурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
розкурює люльку козак роздивляється хмару мовчить
казали епоха нова а по суті всього лише но́ві субару
і бари
і всім остогидлі ланоси
я хотів римувати до ланосів ануси
але́ козака задрочило і це
він аніразу не перднув
і не почухав яйце
і взгагалі
як я казав
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
і життя це криве і косе
його
задрочило
навколишнє
все

розкурює люльку козак
але́ ні
вже давно розкурив і говорить із богом
у сраному місті де срані вогні сраного пост модерну
у бога напевно пов'янули вуха
та що тобі боже вже слухай
емпайр
стейт
сраку
порухай
досить у доту задротити дурню
займися людьми
чи не варті вже ми
га

і тут козаку прилітає у пику нога
а бог починає кричати
я срав на це місто сраного пост модерну
а козак прездивовано
боже і ти?
а той
ти не міг стільки часу цього́
зро
зу
мі
ти

га

і знов козаку прилітає у пику нога
цього разу вже права
козак розізлився і дав йому тридцять підсрачників
а бог йому кари зачубні

і кров'ю стікали і зуби ламали
взаємна розмова тривала чимало
потратили сили перепочили вжили горілки і трохи амброзій
і вже у небес на порозі каже господь козаку

беззаперечно що срали на місто сраного ми постмодерну
я тебе зрозумів
ти мене зрозумів
але я вже нічого не верну
бо є усілякі закони які я придумав коли ми напилися із чортом

старого не буде але́ це нічого
місію маєш від мене для світу ти
в сраному місті сраного пост модернусіх пост модерністів
маєш успішно відпиздити
згода

козацьке обличчя було́ наче кримська погода
аж сяяло щастям і сміхом
товаришу та без проблем

козак докурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
його задрочив цей розрубаний навпіл художник
козак докурює люльку
повторює тихо
товаришу та без проблем

козак докурив і дочитує книгу дитинства
послання до людства
ґолем п'ятнадцятий
лем

2016