Не квітчаю сю осінь омріями,
не вінчаю сі ранки надіями,
бо сльоза обернулась у камінь
на мальованій дійсністю рамі.
Бо немає вже доброї радоньки,
ані віри незлої, ні правдоньки -
лишень кучері чорної зрадниці,
котра пнеться іще у порадниці.
На пусте, бо світання проплачені...
Вже не марю про тихі побачення
з небрехливим і сонячно-чистим.
Із покорою жду падолисту.
Потім - снігу, жаскої хурделиці,
доки всюди нарешті застелиться
не брудне і, як звикле, невміле -
а лиш біле, по-справжньому біле...

29.09.16 р.

Це коли небо у вовняному шалику виглядає сонце щоранку
і до чаю тонко нарізає лимон як освячену проскурку.
Сиві вітряки слухають від вітрів останні новини
і, стиснувши кулаки, розмелють кам’яними жорнами – своє зерно – на своє борошно.

Птахи на перехресних вітрах прораховують векторні діаграми
магнітного поля землі і екліптики Сонця аж до кінця зими.
А у теплих вуликах бджоли розказують малечі медові казки
про інші галактики і позаземні гігантські квіти.

Беру перо - й не пишеться рядок.
Під сканером очей - неначе гола.
А ти... Ти, як завжди, замовк.
Мій монолог - нав'язлива розмова.

Я не спиняюсь. Паузи нема.
Боюся тиші, що от-от зависне,
Попереду морози і зима,
Що холодом своїм нестримно тисне.

І стиснута пружина у мені,
Я лицемірю, а ти бачиш правду,
Яку піймав, угледівши на дні,
На мому дні,
А то уже - не жарти.

Я схиблена, і ось вже кілька днів,
Чатую, сканер непокоїть душу,
Беру перо,
І з поміж усіх слів, про тебе аж занадто... Милий друже

У погоди – одні чудеса
на порозі пори дощової.
І на плетиві урни живої,
мов у маках, яріє коса.
Осіняють її небеса
у молитві за душі героїв.

Буйний жовтень малює й собі
обереги багряного літа
і осінньої мли оксамити,
утираючи сльози вербі.
І берези стоять у журбі,
опустивши опалені віти.

Затуманені роси рясні
умивають своєю сльозою
самоцвіти трави лугової.
А яса укорочує дні
і лишає надії одні
у чеканні тривоги нічної.

Осипаються ризи краси.
І марніє опалове диво
на узорі очей бірюзи.
І дописує вітер курсивом, –
у шаленій атаці грози
ще гряде очищаюча злива.

10.2016

1

Освічені, освідчені,
Пригнічені в метро...
Очищення - скаліченим.
А музі болеро.

Цукерочку - лайливому,
Обманеним - хурма,
Поштівку дам поштивому.
А злому ніц нема.

Роздам проміння, пасіки,
Цинобру, цинамон
Марієчці, Івасику.
Лишивсь хамелеон.

Нестиму на тарілочці.
Дорога за мости.
Ще є намисто білочці,
А синові "прости".

Матуся хоче спокою.
Та де ж його куплю?
Журбою надвисокою
Хвалюся журавлю.

2

Дісталась до Пирятина
Путівчиком вогким.
Ось бублик доганятиму.
...а каву пити з ким?

Лишатися не хочеться.
Народиська потік.
Ні логіки, ні почестей...
У всіх - діла... путі...

І лиш коти-пухнатики
Підходять: "Няв" та "няв"...
Ген силосом із Аттики
Годує дід коня.


2016

Справжні друзі, плюшезвірі...
Ви моїй душі - по вірі.
Пес рожевий, кінь брунастий.
Я виходжу сонце пасти.

Хоче чаполоч гостинця,
Зло - не варте і мізинця -
Визирає з хати зранку,
Покусає... за фіранку...

Черепаха мне афішу,
Каже: "...вірші важливіші".
Пес танцює за сосиску,
Хоч не вийшов хутром, писком.

Бісеристий шлях, лелечий.
Коловрати... колотнечі.
Бабці шепчуть: "Все гріховне".

...примовкай, жертовний овне...

Голомозі кроленята
Просять брилика і свята.
Глід хапає за петлицю.
Світ абсурдів. Добрі лиця.

Все розквітле, все суттєве!
Мну євшан... Іду в дім Єви.
Там кошулі, парадизки.
Розбігайтесь, хижі лиски.

Ось кашне жовтогаряче.
Калатає серце - зряче.
А стежа пливка, небесна.
Зійде сонце - річка скресне.

2016

Коли немає нічого
і тільки самі умовності...
Ні доброго, ані злого -
порожня сторінка… без повісті.

Коли так було багато
того, що не відбулося...
...І свято - уже не свято,
а тільки сухе відголосся.

2016

Пане Боже, помилуј нашу Вкраїну;
Даруј їј волі ј незалежноcті, культури ј заможноcті;
Захиcти її від внутрішніх і зовнішніх ворогів;
Позбав комуніcтів, реґіјоналів, Володимира ј Московії;
Віднови цілісність, зміни правопис, та українізуј її.

          10.10.2010

Хтось мріє ще про штат Огайо,
Я ж мов навіки прикипів
До цього затишного гаю –
Супутника щасливих днів.

Лікуй мене, мій любий друже,
Рятуй – сказати не боюсь –
Од ницих покидьків байдужих,
Од мертводухих черствих муз.

І од колег, що тільки б`ються
За премії і ордени.
Од сітей хижого падлюцтва,
Користолюбства борони.

Хай зле, лихе отут загине,
Даруй душевного тепла.
Щоби кохана Україна
Мов квітка у гаю, цвіла.

27.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Ти не міг бо того не знати...
Боже, Ти, що створив людину:
За любов і добро... Заплата
буде зрада і ніж у спину...

2016

Я дихаю вітром, а вітер дихає мною.
Квіти ростуть із червоного перегною.
Насіння металу росте –
життя просте:

іди в бої, бери її,
іди в бої, кохай її,
іди в бої, живи для неї.

Насіння металу росте, але ти
зрости
лілеї.

2016

***
Не до апокаліпсису, та
ожили ні живі, ані мертві.
Притуляють лукаві уста
комуняки й злодії у церкві
до ікони Месії
з хреста.

***
Що діється і хто керує нами,
якщо не сепарація іуд
із гаслами, – даєш вперед ногами!
Колоною, але усі – до ями!
А от найголосніші –
не ідуть!!!
Свої слова закреслюють ділами,
а бездіяльність видають
за труд.

***
Не чекаємо ери нової,
поки є у душі еСеСеР
і з протягнутою рукою
виживаючі, яко ізгої,
і учений, і вчитель, і воїн,
і каліка, і пенсіонер.

***
Були борозняки, а є – хрущі.
Немає кулі до чола ясного.
І як його судити отакого
із хащею лукавої душі?
Нахапає собі і – у кущі
або у кущі житія
земного.

***
Була ідея, тай і вийшла –
вся...
І Україна дмухає на воду,
аби утихомирити свободу
або ошоколадити ве-пса.
А ми угодували поро-ся,
з якого мало вигоди народу,
зате умиротворюємо-
ся.

***
Умиротворюємо ворога,
а він
бере смертями
утридорога
взамін.

***
То таке уже кредо поета, –
зарядити усім заповіт
і на цілий палаючий світ
поливати, як із кулемета,
записний бойовий
кондуїт.

***
Для декламацій б'яшемо вірші.
Поезії – своєму читачеві,
щоб розтікався мислію по древу
на рівні окянної душі,
осмислюючи істини...
…дешеві?

                              2016

…частина друга. стій. присядь.
попий водички із відерця
допоки ше жевріє п’ядь
доріг твоїх живого серця
вдихни навзрид… не оминай
оті дощі, що про дитинство…
пройдись крізь дати й імена
і визнач власне, теж корисно

роздвиг рожай і «Отче Наш»…
моливсь як мама… як бабуня —
а світ тріщав од лжі і лаж
і скиглив в заздрощах манюньо…

Рожай — плід, утвір; народження; природа, різновид, рід, вид, походження

– «Я вам, куме, не в обиду
Говорю, як рідному –
Ваша жінка спить з сусідом,
Тож візьміть до відома».

Кум: «Воно не дивина,
І не те траплялося,
Головне, щоб з ним вона
Сексом не займалася».

На чужині швидко літа пробігають,
На чужині гірко, те усім відомо.
Повертай додому я тебе благаю,
Повертай додому, повертай додому.

Посивіла вдома матінка старенька,
Притомились очі сина виглядати.
Повертай додому, повертай скоренько,
Не гоже старенькій потайки ридати.

На чужині важко знаю, знаю сину,
В світі так ведеться, рветься там де тонше,
В матінки без тебе в грудях серце стине,
І не світить сонце у рідне віконце.

2016р.

У тиші келії моєї
понад водою край села
немає пасії тієї,
якою ти колись була.

Але у бабиного літа
у борг позичимо вогню,
аби у полум’ї горіти
бодай феєрією ню.

І хай світлиною палає
і поетеса, і поет…
А над водою хай літає
усім невидимий дует.

Хай буде мода на поета.
Ми намалюємо сюжети,
які навіяні в журбі, –
ти будеш вірною собі,
а я писатиму сонети,
які присвячую тобі.

29.2016

Коліями срібними, бордюрами
відміряють метри-кроки.
Восьма ранку — бордюрами
балансують у межах мови.
Хитаються лінивими хвилями
від зупинки, до зупинки. Сонно.
Вода здригається хвилями:
свинець у черевиках. Важко.

Голосним сплеском! Вихором!
(Падати у воду холодно!)
В тротуарах не потонете,
посунете на свою роботу.

2016

Люба дитино, ти поглянь, подивися,
Отам за межею якраз.
На тому кущі поселилася птиця,
Я такої не бачив ні раз.

На птиці отій золоте диво – пір’я,
Як дрібно воно мерехтить.
Немов в небесах пролітало сузір’я,
І на ній зупинилось на мить.

Як дивно отам засіяли околи,
Ти люба дитино дивись.
Такого уже не побачиш ніколи,
Як полетить та птиця у вись.

2015р.

У долині під горою б’є джерельце,
Синьооке і нестримне наче серце.
Невгомонне, голосисте мов дзвіночок,
Одягло на голову з трави віночок.

До джерельця стежечка прим’ята,
Пахне доокола рута – м’ята.
А воно все пісеньку співає,
Та напитися водиці зазиває.

Не змовкає, оживає знову,
Ти почуй, почуй його розмову.
Ти почуй прохожий, зупинися,
В синьооку душу задивися.

2003р.

Надто часто в серці порожнеча
виє лунко, наче блудний пес.
І настрашеність моя овеча
в шкіру - ніби сотня гострих лез.
Вивертають душу злі очиці,
що не мають істинного дна.
Я - звіриця в темному звіринці,
а дверей до виходу нема.
Навіть вікон у рожеву цятку...
Навіть пензля і пожухлих фарб...
Кожний слід веде чомусь у мряку,
де нема ні сповідей, ні правд.
Тільки тлінь і вичовгана ява
марноти на скверному столі,
тільки триба вічності лукава,
що давно відниділа в малім.
Я би рада визріти що інше,
думку в щось неприкре заплести...
Страшно, бо на серці все частіше
порожнеча виє, наче пси.

23.09.16 р.

Де берегів високі кручі
і мелодійний плескіт хвиль –
сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.

На березі пустім, під дубом.
В задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…

Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Дивився він на спіле жито,
як тихо стелиться туман…

Як в річку сонечко сідає,
аби умитим вийти знов,
а серце спомин розриває,
журба, ненависть і... любов.

Пригадував він рідну хату
і матінку біля воріт,
як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.

Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
Не за козацькими харчами –
свободу віднайти хотів.

І пригадалися походи,
як він ординців воював,
а ще п‘янка дівоча врода
тої, яку давно кохав.

Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник –
у край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.

Вона там згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…

Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід!

Ще не вмерла Україна й житиме віками,
якщо ми не доконаєм власними руками!
Якщо той одвічний принцип „Моя хата скраю…“
ми не зміним кардинально – „Вмію, хочу, знаю!“

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла наша воля та вже меркне слава.
Не живе, а животіє вся наша держава.
Вороги самі не згинуть як роса на сонці
поки будем дожидатись, стоячи в сторонці.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Ще не вмерла Україна і не вмре ніколи,
якщо ми усю гидоту виметем довкола!
Ворогів здолаєм разом, скинем кровососів,
гнид здолаємо своїх ми і всіляких …росів.

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Не потрібно помирати ще й ложити душу,
ворогів трусити треба ніби дичку-грушу.
Треба битись, браття милі, за нашу свободу
й доказати: українці – козацького роду!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

Загримить козацька слава від Карпат до Криму,
і часи настануть славні – четвертого Риму!
Тільки ми і наша праця звеличать країну,
бо ніхто крім нас не любить нашу Україну!

Часу й сил не пожалієм ми за Україну,
бо її ми щиро любим, лиш її єдину!

січень 2016

Люблю світанки барвінкові,
Коли вгорі – сама блакить, –
І сиві пагорби дніпрові
Відкриті зору кожну мить.
Люблю дивитися як віти
Верба полоще у росі
Там, де нема в цей час на світі,
Крім мене, жодної душі.
Люблю босоніж почалапать
По дну піщаному ріки, –
Вдихати плес далеких запах,
Човнам рибацьким завдяки.
Люблю послухати незримих
Пташок веселі голоси,
Бо в їх піснях вчуваю рими
Багатомовної краси.
Люблю вздовж берега топтати
Стежки за синій небокрай,
Щоб твердо впевнитись і знати,
Який красивий рідний край.
28.10.16

я нічого не боюся… крім музики
коли гола душа моя буде мусіти
йти покірно… крізь Гомерове місиво
пробиратись із Вергілієм лісом і
літати мерехтливим метеликом
між горгонами і поміж химерами
не ридати за своїми померлими
і звучати… і світитися перлами…
поміж тернами заснулими зернами…

я нічого не боюсь… крім поезії
коли всі мої слова нетверезими
все танцюють і танцюють пушинками
над морями… над полями… вершинами…
не вертаються до мене – збуваються…
висипається пісок поміж пальцями…
вимивається… крупинками золота
мова грається…
дитина дитиною…

і беззвучне моє: «відпусти мене…»

О,
О!

2016

Ви, кажуть, катаєтесь часом
зупинок одну або дві.
І кажуть, що нібито зайцем,
а інде, – ганьба голові.

Бо якось на велосипеді
об'їхали наші місця,
коли Ви були попере́ду
аж до Окружного кільця.

А там і рукою подати
за те окаянне кільце,
аби на чолі депутатів
явити народу лице.

По ул. Ушакова Миколи,
до де.14 веде
дорога у вигляді кола,
якої немає ніде.

А там у під'їзді четвертім
є озеро й водоканал
і ані бомжі, ані черті
не можуть зайти у підвал.

А там, аби Ви подивились,
немає де стати нозі
і криси усі потопились
у тій лікувальній грязі.

А ми ж комірні заплатили
і за ВеДеВе, й ПеХаВе.
А досі ще не пояснили,
куди наш будинок пливе?

Запрошуємо на регату.
За ці незначні комірні
ми хочемо Вас покатати
на плоті або у човні.

А нам і біда ще на горе.
У ЖЕКу немає судна,
зате – які запахи моря!
...із самого-самого дна.

Готуємось до експедицій
із Вами, звичайно, і ЗМІ.
У чунях спимо й рукавицях.
Ідемо назустріч зимі.

Усе буде добре зимою.
Вода замерзає у лід.
Тому усією юрмою
ми й пишемо цей заповіт.

Коли наш будинок і Рада
упадуть у Вас на очах
цією зимою, Аллах
і Вас не покине позаду.
Катайтесь тоді до упаду,
але на своїх ковзанах.

10.2016

Я у бою за нашу Україну
не убиваю ворогів моїх
ані а ля буяни, ані тих,
які таємно ціляться у спину.

І не біда, коли я лаю їх
не дуже полум'яними словами,
аби не обгоріли між боями
свої або чужі серед своїх.

І може, чимчикуючи до ями,
найдеться ще блукаюча вівця,
яка не розуміє до кінця,
куди іде з моїми ворогами.

Воюю я, міняючи місця,
на рубіконі передислокацій,
не визнаю ані колаборацій,
ані амбіцій іншого бійця.

Я не готую акцій і овацій
полеглим у гібридному бою.
Я захищаю націю свою
в ім'я майбутніх незалежних націй.

10.2016

Я іду до школи,
Стрімко – не спроквола.
Швидше крок, швидше крок –
Бо лунає вже дзвінок.

Вчителі хороші,
Прагнуть – не за гроші –
Нас навчить, нас навчить,
До науки долучить.

Є куток у класі,
Ми до нього ласі:
Де куток, там горох,
Ой, який смачний куток.

У кутку веселім
Зробимо оселю.
Раз куток, два куток –
І закінчився урок.

Я іду до школи,
Вже не до футболу.
Раз урок, два урок,
Ой, який веселий крок!

28.10.2016

Зробив я винахід, аж лячно,
а може й відкриття!
Полегшає віднині значно
чоловіків життя.

Воно не менш революційне,
аніж у жінки ліф,
бо працюватиме надійно,
що у будинку ліфт.

Скомпонував у дум польоті
дизайнерський прикид.
Тепер у крайньої, у плоті,
завжди товарний вид.

А рейтинг вище буде мати
аж восьмого айфону!
Лишилось доопрацювати
бретелі з силікону.

Ви знаєте, як пишуться вірші?
Бува достатньо пару слів чи й слова.
А далі – виключно політ душі…
Поглянеш і поема вже готова!

Бува проснешся раптом серед ночі,
бо в голові щось мишкою шкребеться.
То думка б‘ється в двері снів пророчих,
немовби птах назовні з клітки рветься.

А іноді нахлине ярко спомин,
сумний чи радісний – це вже як пощастить.
Ті згадки линуть, мов весільні дзвони,
бува підносять, а коли й занапастить.

Ця музика, мов світла пісня рання,
буває в серці зіркою бринить.
Немов кохання, перше чи останнє,
що душу пестить в кожну її мить.

Трапляється душа моя болить,
або сердешна безутішно ниє.
Коли все людство третім сном вже спить,
горить вогнем вона, протяжно вовком виє.

Усе в поезії залежить від душі,
по-іншому не пишуться вірші…

2016

Не вимагають вдумливих рецензій
Метелики чи квіти поміж трав,
Якщо малюк їх неумілим пензлем,
Побачивши уперше, змалював.
Здивовано вглядаюся в отави,
На річки голубої відбитті, –
І жаль стає, що кольори яскраві
Дорослі зрідка бачать у житті.
Мина дитинство швидко й невловимо,
Непізнане ніким до глибини, –
І барви з часом робляться блідими,
І смуток криє радісні тони.
Наявні фарби не лягають в’юнко,
На пожовтіле і холодне тло, –
Розчулений побаченим малюнком,
Ніяковіло чухаю чоло…
27.10.16

Чорні Ніндзя йдуть
І нитки несуть.
Будуть шити-вишивати,
Чиюсь душу споряджати
Ув останній путь.

На порозі стане мати:
"Ні, не дам я вишивати!
Не на те я вас зродила,
Спестувала і зростила,
Щоб пішли за грати."

Тихий голос чуть:
"Мамо, це наш путь.
В Чорних Ніндзя чорне серце
В чорних грудях тихо б'ється,
Поки не уб'ють.

Чорним Ніндзя, нам,
Матері синам,
Героїчино треба битись,
Щоб лишень не забаритись -
Дати хліб рабам.

Бо раби журби не знають -
Наяву собі дрімають.
Як худобу напувати
Їх, і вдосталь годувати
Чорні Ніндзя мають.

Чорні Ніндзя йдуть,
І нитки несуть.
Гарно шити -
Треба вміти,
Щоб в рабах колись збудити
До свободи лють!"

осіння сінь на клаптику чеснот
запахло сіном... скошене ще влітку
свята вечеря в колі семи нот
душа чиясь запуталась у сітку…
і зорі одяглися в кожушки
в предтечі перемін на білй колір
і вкотре ніч пристане до башки
своїх чеснот, що виткала в неволі…
….. 27.10.2016.

Малює осінь сизі силуети –
сіріє поле, гай
               і тінями копиць.
на сонці висихають,
                павши горілиць,
покоси осоки і очерети,

палає купиною
                віття ковили
у догоранні бабиного літа.
І ми
     за ворітьми
               жили собі були,
і дожили...
         Душа
               замаялась горіти.

І ніби не війна,
           а наче – ми не ми,
і не зима, а стукає у двері.
І, може, то не кров,
         пролита між людьми,
а сльози висихають
                        на папері?

Курличуть журавлі
                за обріями дня.
Показують до вирію дорогу
пряму – у небеса,
            далеку – навмання,
усе одно до Отчого порогу.

Ключами летимо.
               А далі – селяві...
Попереду нові орієнтири.
Колоною –
            сапери і мортири,
на моторошні подвиги нові.
А у траві –
               уже нові
                            квартири,
свої онучі
                і чужі мундири.
А нелюди живі
            жадають ще крові,
рихтуючи котурни
                      на Сатира.

10.2016

Спіткнулась.
Упала.
І плакала гірко
Від болю,
А чи від жалю.
Від наших
Стрічань,
Як від бублика
Дірка –
Нема
І не буде –
Люблю.
11.02.12

Орнаменти міста на брижах туманних рік
і жовтої сонця рибини в небес намулі.
Підпалює листя, чи, може, мости в минуле,
розхристаний жовтень у парку, немов двірник.

Минеться й ця осінь, як довге німе кіно,
збідніють на тлі сніговому троянди білі.
Так добре було б несподівано і несміло
для когось у холоді збутися теплим сном

і словом до когось у пік мовчазної гри
промовитись лагідно, солодко тихим соло,
глибоким, як мантра… Пастелі дощу довкола –
осінньо-тремких арабесок останній штрих.

Нудьга і тривога в повітрі, як дим, а втім,
ще – море відтінків і безмір живих емоцій.
У місті натхненно і ніжно на кожнім кроці
вирізьблює день візерунки людських життів.

2016

Зненацька десь поділася утома
І в пам’яті згубилися жалі, –
І весело, і сумно, і відомо
Що станеться зі мною на землі.
Мов соромливо дивлячись крізь шпарку,
З прискореним на час серцебиттям, –
Зарані відчуваю кожну сварку
І до примирень бачу вороття.
Усе майбутнє, в мороці і світлі,
Цвіте й шумить, немов під вітром гай, –
Так дно сліди показує від кітви,
Так звуками вчувається ручай.
Замислений, насправді я не знаю,
Побаченим ділитись беручись, –
Чому цілунки щоки обпікають
І серце калатає, мов колись?
Передчуття, прозріння чи уява,
Між суєтою прагнень і надій, –
Примушують не думати про справи,
Не перейматись безумом подій.
Так лялечка закутана у кокон,
Вслухаючись у невідомий світ, -
Напевно бачить невідкритим оком
Зелений луг і сонце, і політ...
26.10.16

Збреши мені, що завтра буде ясно,
що сонце розласкавить сіре небо,
і стане серцю добре, любо-красно,
аж квіти забрунькуються проз ребра.

Збреши мені, що нині ще не осінь,
а літо, розпогоджене цвітінням,
і заплету ромашки у волосся
і душу закосичу просвітлінням.

Збреши мені про пору і погоду,
про колір листя, і жагу до цвіту,
бо щось колюче штрикає зі споду
мого зневоленого, вичахлого світу.

Збреши мені, не дивлячись на правду,
не дивлячись на яви гостру шпильку,
й повірю може, і знайду розраду
своїй журі гіркій бодай на хвильку...

3.10.16 р.

Приходять сюди щовечора,
у єдину тиху кімнату,
рахувати скрипучі припливи
океану поту
                     і важкої роботи.
Щораз упираються в межі,
мозолями малюють нові.
Яка вага тисне шипами,
що її підіймають
                          дитячі тіні?
Кілограми тротуарних образ
обростають чавунними м'язами.
Угору! Цей келих за вас!
гострі словом,
                      глибше зламані.

2016

Лане тремка, не бійся...
Тихо спадає лист...
Котиться вогко лісом
Пінний густий батист
Здимленого туману.
Лячно тобі одній...
Сиза густа омана
Липне до білих вій...
Ока твого меткого
Заполоняє взір.
Чей же учула злого?..

...Диха ледь чутно звір
Сторожко і чутливо -
Ось вже й стрибок завис...
Сіється зимне мливо
Поміж густих беріз,
Понад черлені трави
Суне у глупу ніч...
Бійся, тремтлива лане,
Вкритих туманом стріч!
Бійся, втікай невинна,
Прудко біжи, стрімка!..
Поки чужа неспинна
Тремом зайшлась рука...

2016

Нінка – мов картинка берегом пливе,
чергова родзинки – платтячко нове.
Груди-горошинки, ніженьки стрімкі.
укривають спинку кучері п‘янкі!

Нінка – що картинка, гарна і струнка,
ніби балеринка, то́чена така.
По́стать горда, вдача, очі – ліхтарі,
але часто плаче з ночі до зорі…

Нінка, як картинка, дівка – хоч куди,
та додівувалась раптом до біди.
Мокрі сині очі, плутані слова,
никне стан дівочий й горда голова…

Нінка, мов картинка, каблучки – тук-тук,
знов у вечоринку повертає звук.
Талія оси́на, ві́ченьки сумні,
народила сина в дальній стороні…

Нінка, як картинка, вітер в голові,
гне додолу віти, свище у траві.
Хвилями він грає, обвиває стан,
мізок накриває знов густий туман…

Нінка – що картинка, щастя все ж нема,
вже й життя минає, а вона сама.
І не розійде́ться той густий туман,
все себе питає, чом такий тала́н…

Нінка, мов картинка, стежкою біжить,
ро́ків павутинка на чолі́ лежить.
Нінка – літня жінка, сива голова,
вже зігнулась спинка – пам’ять ще жива!.

Запалала зоряниця на сході країни,
котрий рік нога московська топче Україну.
Котре літо гинуть люди і палають хати,
котру осінь нас ґвалтують "брати"-супостати.

Все гримить, усе палає, рвуть землицю "гради"…
Час іде, а ноша тяжча – треба обирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.

Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
боронімо Україну, як завжди, собою.

Вип‘єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистімо рідну Матір і майбутнє наше.
Аби лиха не пізнали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.

Запалала зоряниця, сяйво на півнеба...
Знову, браття-козаченьки, вибирати треба!

* * *
Відгомоніла золота діброва,
Одвеселила мовою беріз.
І журавлі летять печально знову,
Вже ні за ким з жалю не ронять сліз.

Кого жаліти? Той, хто любить мандри
Прийде і стане знов мандрівником.
Про всіх одійшлих конопляник марить
З широким місяцем над голубим ставком.

Самую серед голої рівнини,
Зникають журавлі у далині.
І дум веселих сповнений я нині,
Та не шкода минулого мені.

Не шкода літ, розтрачених намарне,
Хай обліта душі бузковий цвіт.
Вогонь палає горобини гарно,
Та не зігріє ні людей, ні віт.

Ні, не зотліють горобини грона,
Не спалахне від жовтизни трава.
Як тихо дерево листочки ронить,
Так я зроняю ці сумні слова.

І якщо час їх вітром розметає
Й тоді згребе, мов непотрібний хмиз,
Скажіть отак: діброва золотая
Відлебеділа мовою беріз.

30.04.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

* * *
Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник
Пройдет, зайдет и вновь оставит дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой.
А журавлей относит ветер вдаль.
Я полон дум о юности веселой.
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава.
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком...
Скажите так... что роща золотая
Отговорила милым языком.

1924

Чорним полиском в'ється дорога,
Жовте листя в калюжах - під ноги
Розкидала, підняти в знемозі
Пізня осінь моя, пізня осінь…

Мокре гілля у світлі ліхтарнім
Ледь відсвічує сріблом примарним,
А на плечі спадає журливо
Мокрий сніг – незакінчене диво…

Я б у тебе тепла попросила,
Та із прірви піднятись – несила,
Не злетіти у небо, мій друже,
Як листочку – із тої калюжі.

Мені приснилась ніч, із зорями пів неба,
Осінній падолист, і десь далеко я.
Ти кликала мене, а я спішив до тебе.
До тебе я спішив, Україно моя.

До тебе я спішив, в обійми світанкові,
І серце розривали солодкі відчуття.
Колись ти серцю дала надії і любові,
Які несло воно через усе життя.

Від тебе я пішов, із тих садів квітучих,
І спомини про них, не зміг збороти час.
Зігрів мене в світах.вогонь твій неминучий,
Який в моєму серці, ні разу не погас.

Лунала ще з дитинства, твоя далека пісня,
Ним кликала мене знедолена земля.
Я повернусь тепер, я повернусь опісля,
Я так тебе люблю, Україно моя.

Львів.2014р.

Якщо стрімкий життєвий крутінь
З дороги виштовхне на край -
Терпи, неси й не нарікай,
Не скочуйся в узбічну сутінь…
Не втратити щоб цілі й суті,
Свій зір і крок не зупиняй…

©25.10.2016

Всі кудись йдуть:
Хто поспіхом, хто -не кваплячись,
Хто сам обирає путь,
А хто чекає, що візьмуть за руку і поведуть...

Хтось йде з усміхом,
Хтось - понуро.
Хто вприскок, а дехто
Обережно собі ступає,
Є такі, що завжди на бігу,
А кульгаві - на ногу одну припадають.
Хтось прямує собі,
А дехто: попідтинню, городами...
І, не знаючи броду, -
Шубовсь! -
І уже по воді, по вірі...

Хтось у двері постійно стукає,
Не чекаючи, що відчинять, йде до інших дверей.
Є й такі, що заходять у двері,
І постійно для них все відчинено.
Не потрібно з ноги - просто так, без ваги і причини.

Є такі, що на місці постійно топчуться,
Поглядаючи на світлофор,
Є й такі, що крокують упевнено
Не по зебрі, а навпростець,
Інші - задніх пасуть овець,
Що не крок -то затор, затор...

Хтось чвалає, а хтось чалапає,
Тупотить, ледве тягне ноги,
Хтось упевнені робить кроки,
А хтось шаркає й ноги не підіймає.

Всі ідуть: хто наліво,
А хто до Бога.
Комусь вишитим рушником
Устелилася вся дорога.

Хто за картою йде,
А комусь навігатор
Відміряє його екватор.
Хтось тверезий, а хтось під мухою.
Ідучи, дехто репчик слухає...
Хтось блукає з чужого розуму,
Хтось не знає куди - все в роздумах.

Я іду: по землі, по небу.
Онде дороговказ спалахує.
Я оукей та дійду і без тебе
До мети. А ти йдеш...

Собі в утіху шепочу слова,
Що варто жити, доки ще жива
У мене пам’ять ніжності тієї…

О так! Ще варто в цьому світі жити,
Бо чую голосукохані оксамити
Ще іноді з мобілочки моєї!

2016

Подивися вперед, бачиш хвиля палена,
І по небу хмаринки поплили у далеч.
А під ними земля, в небеса окаймлена,
І ховається в обрії синьому Галич.

Здійнялись до гори чорні вежі і вишки,
Вбиті в землю давно заіржавлені палі.
І забулось уже як пра діди опришки,
Тут ціляли в панів із своїх самопалів.

І ще може колись, як буде в тім потреба,
На святій цій землі, де ти змалечку ріс,
Знов пра діди зійдуть по драбині із неба,
І піднімуть ще раз заіржавлений кріс.

2015р.

Радіопередача