У калюжу з неба
Місяць впав. Вам треба?
Сонце на тарелі, може, треба, ну?
Хто, скажіть, під трелі
Майбуттям застрелив
Мій колишній світик?
Де ти? – не збагну.

…Сон простий і ясний
Бачу я прекрасно:
Бредемо лугами поміж літніх плес –
Я із вірним другом.
Над вечірнім пругом
Сонце. І злітає
Щастя із небес…

День рудий – потіха.
З ластівками стріха.
В пам’яті, як в краплі, дні встають і дні
Випукло і строго.
Правда ж, вік недовгий?..
Теж мовчиш, мій друже?
Бачиш їх у сні?

28 червня 2015 р.

Я брів по галактиці давніх часів,
Осяянням бачив простори,
В сузір’ї забутих імен так хотів
Тебе знайти – пристрасть в покорі.

Натягнуті струни чекання ячать,
В печалі зітхаючи гінко
З розлуки з тобою, що наче печать
У цім іншомірнім затінку,
Де тиша плакуча мені загляда
Ув очі, де час затонулий,
Який всі творіння земні, як вода,
Навіки скриває в намулі.

Я знаю, що, зблиснувши у небутті,
Буття твоє все ж не померкне, –
І ти в незвичайності чистій, святій
Воскреснеш, красива й безсмертна,
Від злої непам’яті в інших світах,
Де сплутані дії й події,
Де сплять знов повергнуті в попіл і прах
Причини, і мрії, й надії.

Дивлюсь на грядущі склепіння часів,
Де, знаю, в нещасть наших свято, –
В сузір’я забутих імен, як і всім,
Пора мені також вертати!

24 червня 2015 р.

До нестями впився
І лежить
Каменем чужого спотикання
Мій Пілат і Брут.
А час – біжить,
А година ж, Господи, не рання,
Й до смеркання котиться гарба,
І воли волочаться, горбаті…

Не щастьба, мій Бруте,
Не судьба,
Мій Пілате, тішитись на святі!
Ти зчорнів,
Пекельних справ коваль,
Від своєї чорної роботи
Й не тобі судилася печаль
Святоочищальної Голготи.

Я ж знайду і змогу, і снагу
Власний гріх донести до розп’яття
Й на хресті не вихриплю прокляття,
Кров’ю осльозивши пилюгу!
Мій брутальний Бруте,
Мій Пілат,
Підлий мимоволі,
Від неволі,
Маю милосердя я доволі
І для тебе –
Ти ж мені як брат,
Хоч і каїн!
Каюсь, далебі,
Не востаннє.
Знову спотикаюсь.
Матюкаюсь.
Хрест несу в собі
Твій.
І хоч кляну –
Не відрікаюсь.

1996

Для долі кожному по аркушу.
З одного й другого боку.
Ми починаєм писати тоді,
Як навчились тримати ручку чи олівець?
Ні, набагато раніш.
І річ не в тім,
Що один встигає зробити лиш начерк,
Інший закінчує другу сторінку.
Набагато важливіш,
Як зосереджено пишеться.
А ще – де поставити крапку...
P.S.
Дописую першу сторінку.
Боюсь переходить на другу.

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

2002

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з'являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

Охоплені сонячним світлом,
В нерідній для них стороні, –
Магнолії рясно розквітли,
Бентежачи душу мені.
Краси неповторної квіти
Дбайливо, неначе плащем, –
Укрили оголені віти
Лілово-прозорим вогнем.
Наповнили запахом моря
Сплетіння знайомих алей
Отам, куди йдуть відучора
Гурти галасливих людей…
23.04.16

Синочку наш, захиснику, солдате,
Ти як отам, на тій страшній війні?
Не сплять в тривозі вдома батько й мати
І моляться за тебе вдалині.

Від кулі молять, від жахів полону,
І в бога просять миру і добра.
Сльозу пекучу і гірку, й солону,
Стирає бабця і твоя сестра.

А ти в морози мерзнеш у окопі,
Чому й за що стріляє в тебе «град»?
Століття двадцять перше у Європі,
А зло війни винищує солдат.

Ніколи в світі жодної із воєн
Не починав наш гречкосій-народ.
Козацьким духом сповнювався воїн,
Хоча тяжів до миру і свобод.

Отак було в державі і донині,
Та вороги і мови, і краси,
Що зачаїлись тихо в Україні
І проти неї підняли списи.

Війна прийшла на терени країни,
До кожної родини, в кожен дім.
Тепер повсюди смерті і руїни,
Бо «руський мір» провинним є у тім.

Вбивають українську душу й тіло,
Щоби боялись ворогів «хохли»…
Майданом побороти зло зуміли,
Продажність і підступність - не змогли.

Та розбудили отакенне лихо,
Яке осиним викрилось гніздом,
Яке в офшорах вижидало тихо,
Не заробилось потом і трудом.

Тепер частіше всюди «Плине кача»,
Могил горбочки снігом застеля.
А українська мати гірко плаче
І проклинає ворогів з кремля.
21.04.16

Магнолії розквітли у саду,
Між біло-фіолетової тиші.
Тихенько поміж вітами іду,
І чую - вітерець гілля колише,
Магнолії розквітли у саду.

Між хмарних виглядаючи отар
У чашечки магнолій неквапливо
Із неба ллється сонячний нектар,
Тріпоче щастям захмеліле диво,
Між хмарних виглядаючи отар.

Така солодка ця ясна печаль,
Немов із висі сад увесь накрила
Та біло-фіолетова вуаль –
Магнолій ніжних кольорові крила,
Така солодка ця ясна печаль.

21.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

13 Ніч. І бажання солодкі відчули весну.
13 Щойно десь квітка болотна позбулася сну.
13 Папороть сил набирає, бо поки нема.
13 Серце твоє відпускає прийдешня зима.

13 Ніч. На містичні узлісся летять солов"ї.
13 З неба спадають зірниці в долоні твої.
13 Час наближається Першотравневих Подій.
13 Відьмо! Лети і омийся в весняній воді.

13 Ніч. Голе тіло холодне торкає пітьма.
13 Ти насолоду свободи відчуєш сама.
13 Сили Пітьми набери- Вальпургієва Ніч
13 Сил чималих забирає... То Сили поклич.

13 Ніч. В піднебессі замріяний Місяць постав.
13 В озера плесі відбився Закоханий Став.
13 Тіла красою порадуєш Сили Нічні.
13 Будеш нічною принадою... Може, мені...

13 Ніч нам до зустрічі килим постелить із трав.
13 Виливом пестощів, пустощів буде ця гра,
13 В ній поєднаємо душі свої і тіла,
13 В ній Двоєднання порушимо Блага і Зла.

13 Ніч. Це не вітер, це спів твоїм серцем луна.
13 Вся опромінена світлом нічного вікна...
13 Пісню весни і надії співа Гамаюн...
13 ...Не розкривай до Подій таємницю свою!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116041700291

Ще не тікали люди с тих земель,
Але гонителі вже чують запах крові,
Вже сплетена мотузка з конопель,
І цвяхи із заліза вже готові.

Вже лагодять каменярі моста,
Вже жінці прокуратора не спиться,
Вже сивий тесля витесав хреста,
Вже виткана посмертна плащаниця.

Вже в алавастр налили миро й мед,
Та сенс того ще сховано. Одначе
Є в світі Той, хто знає наперед,
І у саду ночами тихо плаче.

Я вірую...А вірш, від слова "віра".
Я вірую...Отож - пишу вірші.
Ти віриш: небо хлюпотить в душі.
Плюскочуться іскринки синіх мрій,
Солоною краплиною із вій
Збігають веселкові кольори,
Щоби піднятись потім догори.
Ти віриш: лагідно верба муркоче:
Пухнастим котиком душі торкатись хоче,
Що лапками ступає по веселці,
Яка стежиною веде до сяйвосерця.
Ти віриш, журавлинний ключ відчине небосині,
Де квітнуть хмари яблуневим цвітом нині.
А віриш,уночі матуся-нічка
Усіх зірок цілує в яснощічку,
І колискову лагідно співає,
І люльку-місяць тихо колисає...
Ти віриш - вірш в тобі.

Весняне повітря несе живодайне тепло.
Пісками дочасно спливають невпинні хвилини.
Земне існування – суцільний довічний полон,
Усе пережите – випестує розум зміїний.

Проб'ється крізь темінь і сонячне сяйво затінить
Правічна мінливість, що ставить питання у лоб.
Та хай би там що, але досвід людини безцінний
І враження кожне лишається часу на зло.

На чорне і біле не ділиться порівну світ,
Бувають захмарені днини і місячні ночі.
Виховують нас і ламають дороги нові

Тоді, як душа очевидне прийняти не хоче.
Бувають слова, що руйнують чужий заповіт,
І краплі, що влучно і впевнено камені точать.

2016

Вже день передвечір’ям дише,
Серпневу кидаючи тінь.
І сонце зайде вже лівіше,
Ніж ще учора. І хотінь

Все більшає, ніж на світанку.
А дня бездонного катма.
Ще треба полюбить коханку,
Якої ще чомусь нема.

Та не ревнуй мене, не треба.
Убуде з мене, пропаде?
Подібний, мила, я до неба
Й до сонця, що праворуч йде.

Йде битим шляхом, щедро гріє,
Та по дорозі, як на сміх,
Заверне в гості до Марії,
Що жде також тепла і втіх.

Сидить, як з пісні, край віконця.
Того, єдиного, нема.
Я їй вділю окраєць сонця,
Щоб їй розвиднилась пітьма.

Не треба кпинів і злорадства.
Лівішає серпневий крок.
Я, світ рятуючи від бабства,
Примножую у нім жінок!

Я теж колись, як всі, одвічу.
Рентгеном, Боже, просвіти
І лівизну мою одвічну,
І їх святенність правоти.

21 серпня 2015 р.

Хтів би вітром стати, мила,
Щоб твоє піддерти плаття.
Ти б у мент його згубила
Так, як губить цвіт латаття.

Цілував би я коліна
Й вище – всю тебе, смугляву.
Ти б тремтіла, стебелино,
Мила квітко величава.

І було б це доброхітно –
Ані примусу, ні сили.
І відчула б ти: вагітна
Легковійним вітром милим.

І просилася б ти: «Мамо,
Не жени у світ за очі!..
Не була я з парубками –
Вітер це мене зурочив!..»

26 жовтня 2015 р.





«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні

Він десь один. Стомився від журби.
Самотність дзвонить у ночах безсонням.
Лиш чути скрип старезної верби
І пугачевий крик за оболонню.

Один тепер у світі. Без крила.
А на однім не піднесешся в небо.
Його кохана поряд скрізь була
І в ній була невидима потреба.

Мовчить усе – і пісня, і слова,
Мовчать і не тривожать вірні друзі.
І навіть чути, як росте трава,
І лопається брунька у напрузі.

Усе на світі має певний вік –
І дерево, і квітка, і людина...
Сльозою обпікає чоловік
Свою щоку. Пішла його єдина

У засвіти, у вічність, в небеса,
Себе звільнивши від жалю і болю.
Без неї він тихесенько згаса,
Не нарікає на свою недолю.
20.04.16

а знаєте, херово, коли твоя голова - твій ворог.
і ти не можеш нічого змінити...
а тільки - думати, думати...допоки закипиш...
незнаючи, що вчинити.
вирвати, чи переписати ти не в силах, бо це не книга.
коло тебе сидить твоя совість і не радить тобі в цих діях..
совість - є! щасливці ті, що її не мають.
кожен по своєму гребе і по своєму "вигрібає".
кожен знає за що він б'ється і на що чекає
кожен з нас насичений перцем і поволі згорає.
чи щасливці ті, що існують мріями?
ризикують днями міняючись вірами...
кожен з нас - насичений попелом(!),
що з'їдає пам'ять або діє як опіум.
от і бався думками на порозі "розкутості".
твоя правда гірка, і кипить у "присутностях" ....

2016

Життя іде. Туди, та не тудою.
Дорогу видно лиш на пару кроків.
Нема дарунків, все береться з боєм.
Штурмуєм волю вже багато років.

Тій білці в колесі до нас далеко -
Біжи й крути, і думати не треба.
А тут помисли, як злетіть, лелеко,
З підбитими крильми у синє небо.

Воно то можна длубатись в пилюці,
З калюжі пити каламуть смердючу,
А ми рвемося в невимовній муці
До сонця, вверх, у далечінь сліпучу.

Нам шлях скривляють, ставлять перешкоди
Чужі нещирі і свої щербаті.
Та ми мілкого не шукаєм броду,
Повзти не вміємо – бо ми крилаті.

Злітаєм, падаємо, знов злітаєм –
Чи то наш хрест, а чи проста потреба?
Є істина, яку з дитинства знаєм, –
Хто крила має, завжди прагне неба.

Я мрію про далекі землі
І невідкриті острови,
І про релікти дуже древні,
Бога́м забутим молитви́.

Під хлібним деревом я б хатку
З гілок і листя збудував
І доживав би у достатку
Подалі від сує́тних справ.

І зійде Милістю Наснага –
Високим римам запорука;
І про цей рай складеться сага,
Якщо не трафить доля Кука.

2011

Купе, пейзажі, залізниця…
Колише потяг. Та не спиться,
Бо зі сусідньої полиці
Дебела тета так хропе…

Цікаво, що тій теті сниться?
Бо обірветься ось полиця…
Чи відшкодує залізниця
Тортуру мізків у купе?

2013

Україна – мати.
А держава –
Мачуха,
Гендлярка
І повія…

Тільки й слави,
Що золотоглава
Предковічна
Київська
Софія!

Тільки й щастя:
Пісня солов'їна,
Цвіт калини,
Запах м'яти-рути…

Йшов до мрії –
Думав: Україна…
Пустка –
Слова рідного не чути!

2003

Твій образ в голові своїй тримаю,
аби заснути перед сном тебе згадаю.
Укрилась міцно я обіймами твоїми
й до ранку в безпеці почуваюсь.

Мені так хороше, так добре із тобою,
в обіймах теплих не боюся своїх снів.
Я просто знаю, просто відчуваю,
що ти моя опора, моя радість.

Щоночі ти у сни до мене йдеш
і проганяєш всі жахи і примари.
Світліші сни, кожен із ним мов радість.
Снися мені, снися мені до рання.


21.04.2016р.

Минуло днів сумних чимало,
І ось розкрилилась вона –
В саду навколо забуяла
Свіженька зелень весняна.

Сяйнули неба очі сині,
І вгору потяглось тоді
Трави шовкової проміння –
Зеленим сяйвом на воді.

Крадеться вечір ген зісподу
Від сонця весь він розімлів.
І пестить ніжно прохолода
Шовкові промені землі.

20.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доторкнутися… Хоч до руки…
Несміливо губами - до вій,
Зазирнути у очі гіркі…
Та, коханий, вже знаю, не мій…

Не згадає мене ні на мить:
Що роблю і куди я іду.
Серпанковий світанок бринить,
І розквітла та вишня в саду…

Затужу я собі на біду,
В росних травах стежину примну,
Віднайду нашу вишню в саду
І до серця її пригорну…
22.07.2013

Весна в очах заграла переливами
І квіткою розквітла у душі!
Я знов легка, як марево над сливами,
Коли у сад злітаються хрущі...

Так пахне все звабливо, любо, солодко,
Так на деревах пелюстки тремтять,
Як крильця бабок, витканих із золота,
Що в синє небо піснею летять!

Отак би йти - куди іще не знаю,
Збирати цвіт отой, легкий, мов дим…
Забути все лихе. Торкнутись раю.
І сад назвати іменем твоїм...
17.04.13

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Ти ще не бачив справжньої мене,
Не відчував правдивості моментів.
Поряд з тобою я сама вже не своя,
Так важко залишатися собою.

Нервово смикаюсь, невпевнено тримаюсь,
...Так хочу розповісти про важливе.
Я шаленію, гублюся у натовпі.
Боже волаю дай ще трохи сили.

Хочу відкрити душу, вийти із пітьми,
Але боюсь же, що мене не зрозумієш
І висмієш несмілі почуття.

Тебе люблю... так відданно...так палко...
І кожна мить без тебе - наче пекло...
Кожна секунда поруч - немов рай...


19 квітня 2016 року

Звеселяє й бентежить утішено
Розполохане серце весна, –
Медоносне цвітіння горішини
Відбивається в люстрі вікна.
Соловейко співає між вишнями,
Посилаючи сонцю привіт, –
І збувається втоми торішньої
Омолоджений зеленню світ.
Наче плату за мужньо подолані
Нещодавні негоди, – весна
Безперервно несе задоволення
І надіями живить сповна.
20.04.16

Стою перед іконою, молюся,
Тепло з небес вливається рікою,
Гармонією сповнюється тіло,
І світ ясніє, і душа співає.
Люблю ікону цю. Чому – не знаю.
Щось в ній таке, що відкриває душу
Відразу, без прохань і без молитов.
То й прибігаю сповідатись часто.

Сьогодні туга серце сповиває,
Прийшла до храму, піднімаю очі –
Нема ікони, замість неї пустка.
… Заснути хочу. Тут. На цьому місці.

Торкається мого плеча хтось тихо,
А я й не обертаюсь, сил не маю.
– Тобі погано, що з тобою сталось? Ти щось згубила?
– Так, згубила.
– Бога?
– Та ні, ікону, лик Його знайомий.
– А з ким ти розмовляєш? З Ним чи з ликом?
Мовчу, німію… Господи, та що ж я?
Та Ти ж зі мною! Ти в мені безмежно
Радієш світу чистою Любов’ю,
У вічність нею двері відкриваєш.

… Та краплею невіри наостанку
Дитячими сльозами я благаю –
Як навіть я втомлюся чи змілію,
Тримай мене, прошу, не покидай…

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас



Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995

Нашіптуй мені спасіння,
бо хочу забути осінь,
бо хочу зайти проз вітер,
допоки ще сніг - не сніг.
Допоки зима - лиш дата,
а небо іде за сонцем,
бо знає, що світло - радість,
а барва несвітла - ні...

Вишукуй слова найліпші,
такі, щоб не мала змоги
вмочити у сумнів серце,
втопити в зневірі день.
Бо топчуться вже довкола
зчорнілі, гіркі залоги,
хапаючи знов до танцю
недужих листків огень.

Знайди на тарелях білих
мальовану білим чічку,
аби заплести відраду
у відчай мого несну.
Бо вже запалило серце
останьої змоги свічку -
зайти проз пекучий холод
з надією на весну...

І тільки се мляве сяйво
ще вабить у даль нечорну,
ще бавить наївну думку
веселкою в далині.
Знайди мені ліку, друже,
на муку мою незборну,
допоки зима - лиш дата
а сніг - ще не зовсім сніг...

(5.12.15)

1

Прости весну за голос, Мандельштаме,
і виправдай замети навісні,
а також сіль районного поштамту,
цю білу сіль на голеній стіні:

вона невідворотно відкладалась
(я маю на увазі, біла сіль) –
чи, може, штукатурка осипалась,
як варто осипатися росі –

такий лютневий осад безсоромний
або лютневе свідчення німе
спокутуватиметься вельми скромно,
бо березень спокутуватиме

лише сирі автобуси на Київ,
а решта – перебільшення, котрі
насправді дурнуватий сон сокири,
яка давно не бачила зорі.

2

Лучче карна підведи до зради
альбо жля на вої налети –
теплий вітер, княже снігопаде,
без упину бреше на щити.

Біла кров лютіша за черлену,
але нас ніхто не остеріг:
не потяту і не полонену
ляжемо росою на моріг,

аще не сльотою на асфальті
бензобаку сивого опріч:
хто не був порубаний на Альті,
танутиме ринвами узбіч,

бо неситі стріли березневі –
як волосся ханської весни –
литимуться на потіху дневі
на дажбожі внуці та сини,

тож і не запитуй, хуртовино,
рукава даремно не мочи,
чом назад не заверне дружину,
льоду, наче слави, іщучи.

Березень-квітень 2016

І спала я, і плакала вві сні
під лампами безжалісного слідства,
і прялось на земнім веретені
видіння триєдиного сирітства;

воно було як п’ятниця страсна,
як у війні—неміряність покосу,
гарячий зойк останнього вікна
в стрибку із вогняного хмарочосу,

як погляд намагнічений у тих,
кому до ночі з голоду померти,
як аутодафе скорботний хід
у ковпаках огидно-гостроверхих.

І знала я, застигши на краю
над прірвою розбурханого сміху,--
епоху цю, заплакану, мою
знов радісно розхитувати лиху.

І в час глухий тернового вінця,
коли душа, здавалося, пропаща,
хотілося волати до Отця:
«За що ти нас лишив напризволяще?»

2015

Це повечір"я не закінчиться ніяк,
І сутінки - як феї полохливі.
Між листям хмари - мовчазні і сиві,
І ліс старий - як велета кістяк.

Стежина вниз - до темної ріки,
А може й далі - в очерет і в воду,
В густе шипіння крижаного броду -
В липкі обійми мертвої руки.

Вже схід і захід - як кільце сталевих пут.
Далекі дзвони і незримі люди.
Це повечір"я - поцілунок Юди -
Ще світить сонце, але темрява вже тут.

Задиркувате місто хлюпає неонами,
реве висотками - каліче плівку неба,
вибізнесовується ендрями ворголами,
росте, мадоннами видупується голими
і доларує на крові підняті греблі.

і так стоїш отут - на протязі неспинному,
у павутинку духу ловиш сни і спохлип
і як земля двигоче давніми коріннями,
як із туману випливають Кічі й Чумені
одне до одного - у річці ночі змоклі.

У нього - пасма вороновані - аж полохко
і три кондори в серці вигніздили волю.
У неї - руки, як ліани - проти мороку
як індіянська пісня, як магічні сколихи...
і так пливуть Вони велично - так поволі,

летять, звиваються - незбуто-незустрічними,
ідуть крізь мене - недолюблено-тривожні
аяхуасковими стеблами магічними.
Oповивають повні голубими стрічками
i так у душу... так у совість - так не можна!

У цьому місті, де висотки в хмари ріжуться,
химерні будні запливають чорним лоєм -
отак стоїш отут зі сажею на вилицях,
і у потилицю потаймир дме і піниться...
Вони цілуються у мене за спиною.

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»
P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

У Бурідана був осел,
Що пив водичку із джерел
Та на копички поглядав,
Що наросли із гарних трав.
Хотів смикнути він сінця
З якогось боку (чи кінця),
Як чує голос десь згори:
– Ой, Мирцю, і не говори,
Такий лаштуємо стриптиз,
Що можем гепнутися вниз.
Він заважати не посмів
Та й відійшов від пустунів.
Копичка ще одна була –
Над нею місячна імла
Серпанком ніжним уляглась.
Там ще компанія якась
Розпочинала свята хід:
– Василю, щастя до ста літ!
Скубнути вже хотів осел
Із цього місця дивних зел,
Як бачить – жінка із мечем!!!
Тьху… переплутав – з рогачем.
Осел із ляку заревів,
На нього зверху хтось злетів,
Слідом посипалось з копиць
Молодиків і молодиць…
Воно б нічого, та одна
Панянка – гола, як струна!..
Та жінка, що із рогачем,
Зайшлася голосним плачем:
– Та ти ж казав, що Василя
Вітати будеш у полях!
Та ти ж казав – корпоратив
Літературний оплатив.
Ой, щоб таке заримувать
До голої до букви «ять»?!!
Ой, зараз буде і тобі,
І цій панянці, і юрбі!..
Пан Мирослав неквапом взяв
Нагу панянку із отав,
Підвів до пана Василя –
То наш даруночок, мовляв –
Стриптиз нормальна ніби річ,
Та ще на сіні, та у ніч…
І тут стривожилась земля –
Кобіта пана Василя
У сон влетіла на снопі.
А чи на місяця серпі.
Пан Мирослав промовив: - …ля! -
Ослу так вчулося здаля.
А пан Василь чогось збілів,
Мабуть, печені переїв.
Його кобіта ніжно так
Поглянула на гультіпак…
– Позичте, пані, рогача –
Давно не грали ми в «квача» .
Тут пан Василь уверх злетів,
Зірок нахапав із світів,
Ув оберемок їх зібрав
І став вкладати серед трав.
Рогач вже тане ув імлі,
Снопи сюркочуть: - Люлі-лі…
Пан Мирослав в обіймах сну
Панянку чує голосну –
Вона співає: – От же, …ля,
Трави наїлося теля.
Яке теля? – То ж був осел,
Що пив водичку із джерел
Та на копички поглядав,
Що наросли із гарних трав.
Стоїть осел, чи то теля –
Щось не розгледжу звіддаля,
Радіє авторам обом,
Що частували добрим сном.

шепоче на вухо коханий коханий коханий
ти просто прекрасний цілісно-досконалий
особливо коли так пожадливо їж витираючи пальці почергово
о скатертину серветку моє коліно а потім у зворотньому порядку
коли захланно п’єш і відразу п’янієш але кажеш ну ще по одній
і так доки бармен не скаже слухай ми вже закриваєм
а ти знову повторюєш ну тоді налий ще раз і до завтра друже
адже куди мені ще іти де мене ще потребують де розуміють
ти зворушливий як кошенята в кошику такий ніжний
коли плачеш що у тебе паскудні аналізи
і того ніяка сука не хоче тебе спермодонором
навіть гірше хоча куди здавалось би гірше
у тебе навіть нирку купити не хочуть
ти просто розкішний коли ляскаєш по сідниці офіціантку
а вона дурепа регоче й чекає коли ти спитаєш
слухай мала ти коли закінчуєш зміну але ти ж не питаєш
адже у тебе є я у тебе є та яка щоночі шепоче тобі
коханий коханий ти прекрасний коханий
у тебе є маленька ельза з її ніжністю щирістю
та рештою непотрібних тобі речей
яка терпляче і віддано чекає той найкращий день
коли скаже тобі тихо і без істерики
-іди геть, задрав ти вже, не люблю я тебе,
і не любила ніколи, так, жаліла просто,
адже жінки завжди жаліють своїх чоловіків

Ой, там за селом , край поля тай росла струнка тополя.
Гіллям вітер зупиняла і сестричок затуляла.

Якось вітер зупинився й на тополю задивився.
- Ти, тополе, горда, мила, в чім, красуне, твоя сила?

Я гуляю по всім світу- зиму,весну,осінь ,літо.
Всіх красунь зачарував, звабив їх і приласкав.

Ти лиш цього уникаєш, в поле гнівно проганяєш.
Озовись:"Лишись зі мною".- Назову тебе жоною.

- Вітре, буйний , вітре сильний, в тебе дух і подих вільний,
Під твоїм крилом степи, море, гори і ліси.

Ти ж бо, вітре,прагнеш волі, то ж іди гуляй у полі.
Я , кохаю сонця промінь, серце мліє, наче пломінь.

Вперше вітер чув відмову ,зашумів сердито знову..
Розгнівився на тополю, руки їй скрутив до болю.

Коси рвав в густій імлі, прагнув вирвати з землі.
Але швидко притомився та й у поле відкотився.

А тополя розігнулась, сонцю милому всміхнулась.

Горить рідна Україна.
Полум'ям палає.
ЇЇ тіло у руїнах,
кров'ю істікає.

Яничаре, сучий сину,
глянь, як ненька гине.
Зрадив її - й на чужину
втік, а кача плине.

Гинуть дітоньки невинні,
матінки ридають
(їх синочки в домовині).
Рід твій проклинають.

Встали хлопці за Вкраїну,
встали за Єдину.
Живе дух у них козацький-
ти ж згинаєш спину

перед Пуком, що за зраду
платить всім "деньгами".
А притиснуть, то за владу
здасть із патрохАми.

Ось така то тобі слава,
нерозумний сину.
Не давав Бог тобі права
рвати Україну.

Ох , правий був геній світу
(голову схиляю).
-доборолись твої діти,-
казав,-Аж до краю.
Доборолись...

Яка ж то радість, Господи пресвітлий!
Яка ж то насолода у житті -
Що люди є хороші десь на світі.
А ще, бува, стрічаються й тобі.

О, як тоді у грудях заквітає
П'янка весна, хай зими у дворі.
Бо кращого, направду, не буває,
Ніж те зерно, що сходить на добрі.

І хай собі хурделять сніговії,
Хай ніч спадає в озеро жалю...
Душа твоя втішається, радіє,
Бо є добро ще тут, не у Раю.

Бо світло чисте ходить межи нами.
Нехай не часто, але є, та є!
Лікуючи твої болючі рани,
Упасти у зневір'я не дає.

Я дякую Тобі, Величний Боже,
За ці життя перлини осяйні -
Людей, і серцем, і душею гожих!
За те, що дав їх стрінути й мені...

(3.12.15)

Він випив сонце із моїх грудей,
І думав, певно, що на ніч стьмянію,
Що серце перетвориться у глей
Від чорної в’язкої безнадії.

А в мене сонць - усіх не віднайдеш,
Сузір’ями зоріють по судинах,
Для них безсилі знаки звичних меж,
Самі вгрівають душу зсередини.

І час від часу нові світлячки
Повзуть углиб, щоб сяйвом запалати,
Підпалюють каштанові свічки,
Бадьорять дух напоями із м’яти.

Я їх лелію, кутаючи в льон,
А як дозріють - в небо випускаю,
Хай в світ несуть негаснучий вогонь,
Іскряться рясно в зблисках водограю.

Не продавайте чисті почуття,
Дорожча честь за будь-яку валюту,
Бо чистоту душі не повернути,
З тенет гріха немає вороття.

Але «любов», як завжди, у ціні,
І тисячі продатися охочі…
Ідуть на торг, не опустивши очі,
Сховавши совість на самому дні.

Не продавайте чисті почуття…
Не у торгах продажних сенс життя.

Хочу забути як сміються твої очі,
як губи вміють ніжно цілувати,
а руки міцно-сильно обнімати.

Хочу забути я гарячку твого тіла,
тремтячих дотиків несмілих почуттів.

Хочу забути як кохалися з тобою
під цим вишневим цвітом восени,
і як же палко й до безтями ми любили.

Хочу забути я до тебе всі дороги.
Позаростали щоб кущами всі стежки.

Я хочу позабути, що кохаю,
хочу вже не належати тобі.

Вже відпусти мене...
прошу...
благаю...

19.04.2016 р.

Весна у білому вбранні
Не забарилась, трудівниця.
Вона квітує, їй не спиться.
Не спиться також і мені.

Хіба заснеш, коли птахи
Щебечуть голосно ізранку.
І відсуваю я фіранку -
Дерев побачити верхи.

Впускаю ранній холодок
І перші промені грайливі.
Вони цілують віти сливі
І забрунькований садок.

І я купаюся в теплі,
В моєму веснянім безсонні,
Де небо й синь ріки бездонні.
Щаслива я на цьому тлі.
19.04.16

                І
Ой, Расєя-мати,
вата і корито,
міни і гармати,
роги і копита.
Манія-ідея –
хочу еСеСеРу,
вікова вандея:
Сталін і Бандера.
Вічні хато-пали,
горе-лиходії,
а завоювали
дулю у Росії.
Нищили Кучума,
у казаха – юрту,
в Україні – думу,
а сьогодні – хунту.
А спитай у нього,
що воно у неї?
Ой, візьме на роги
за чужу Расєю.

                ІІ
– Ми такі наївні
п'яниці й нероби,
у своїй країні
українофоби.
Нам на допомогу
їдуть воєводи –
гоги і магоги
півночі і сходу.
Є за що конати –
за руїни наші,
за язик і Рашу,
є куди тікати.
Будемо служити
Путіну-уроду
Хочемо судити
іменем народу.
Наші отамани
за орла й корону.
Там, де є кияни,
буде сіра зона.
Ми – колона Раші,
а не ідіоти,
убивають наші,
ну а ми – не проти.
Урки-забіяки
це вам не укропи.
Повертай Аляску
і кусок Європи!
Де ти, наша Путя?
Чом тебе немає?
Ми уже по суті
«кровушка радная».
Няша і Захаря,
Таракан і Поні,
Ось яка ми пара –
злодії в законі!
Нас усе чекає
у Європі Київ
і охороняє
Петя Олексіїв.
І ракети всує,
і не треба міни.
Рашу копіює
влада України.
Їхні рожі – лиця
у тієї ж мами.
Візьмемо столицю
голими руками.
Перемре до літа
армія уперта.
Є іще еліта –
з матами поети.
І такі ж повії,
і язик руїни.
Буде у Росії
мати Україна.

                ІІІ
Ой не розуміє
чучело месії,
що не вся Росія –
зеки і злодії.
Що і прісно, й нині,
будуть славу мати
у своїй родині
воїни-солдати,
поки в Україні
будемо єдині
і у кожній хаті
Волю шанувати
і плекати Мрію,
Віру і Надію.

04.2016

І
Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
Під стелею пил і кришталю острів.
Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
сполосованій на луску і остов.
Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
тіло руша у будучину – вдягтися.
Крикни мені "замри" – я б заціп, як гамір
міста в часи дитинства, з лицем щасливця.
Світ постає із наготи і складок.
Більш у них і любови, аніж у лицях.
Як і тенор у опері наостанок
тим і солодкий, що зник в кулісах.
Проти ночі, синє око полоще
свій кришталик сльозою, щоб променів, ося́йний.
Місяць у головах, буцім порожня площа:
без фонтану. Камінь, утім, той самий.

ІІ
Місяць тиші від маятників (в серпні метка і жвава
тільки муха в гортані висохлого графина).
Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
прожекторів ППО у пошуках серафима.
Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
пітного двійника зі дзеркала над комодом,
пчіл, до моря роями і минув улій,
щоби медом покритися сутозлотим.
Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним
м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
Безпритульному торсу і обом граблинам
особливо приязний вид розвалин.
Ці єврея ломану "р" одразу
признають за свою; пак, обом з перебором
слинний розчин у поміч, допоки Часу
варварське око обводить форум.

ІІІ
Черепиця горбів у пекельнім опівдні літнім.
Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні.
Так булизі за щастя гріх із блакитним спіднім
довгоногої феї. Я, співець нісенітні,
зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
в надрах вічного міста – дражню світило,
що наслало цезарям їх незрячість,
(заочі б стільки промінь сліпило
і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
Я, рукою за груди, де похололо,
пошуму літ облікую здачу.
І, мов книга яка, ли́сту аркушами – оливі
лавр шелестить на витлілій балюстраді.
І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

ІV
Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
тої, що чарівніша. Два молоді овали
зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
пояснює Долі те, що надиктувала.
Шелестіння паперу, червені крепдешину,
етер відгонить лавандою, цикламеном.
Перейначений зачіс; і лікоть – вдає вершину,
готову віддатись вітрам натхненним.
О, коричневе око всотує без зусилля
ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
І пильніш воно, і ніжніш за синє.
Та синьому – і того занадто!
Синє, власнику в поміч, напоготові
суть речей порізнити і сутню решту
(тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
Так орел розгледіти прагне решку.

V
Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
Тиша поснулого в ній провулка
виграє у бемолях, як у лусці рибина;
сепії пріллю і штукатурка
схлипне, зяброю мов рибини,
віддихом серпня, і, у гарячій
горла холонучи порожнині,
перлом розкочується Горацій.
Горі не звів я на горе хмарам
річ кам’яну – нажахати хмари.
За своє, чи ще чиє – "незабаром"
взнав я у букв, у чорнила фарби.
Так задрімують у обнимку
з "лейкою", вкоськуючи мінливі
сни, побачитись щоб у знимку
згодом, оговтавшись в перспективі.

VI
Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
Та сизіють у хмарах і пера сині,
і ніяк не боги ми в мініатюрі.
І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі,
висі тощо плоті недоторканні.
Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
і ні краю-кінця у цім безталанні.
Притулись-бо до портика, скинь бахили,
передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
як вода, наставниця красного слова,
в свердловині іржавіє й тхне юрою,
вторячи німфі, що дме собі в окарину,
цівка у цівку: що є сирою
і обіцяє лицю руїну.

VІІ
У цих вузьких вулицях, де нівроку
торопіють думки, в звивині вікопомній
підупалого в розмислі світу мозку,
де, то рвійні, то півпритомні,
ледь волочачи з площ свої черевики,
повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
– буцім голка шаркає край платівки,
уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
тішмось якмога з мізерій дробів
неспростовно конечного, безутішні
в жазі довершености, подоби
цілого. В човганні по булижні
підошов і відлунює невмируща
серенада, якою година она
зазиває будучину. Ніби який Карузо
кличе пса, що тікає від грамофона.

VIII
Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
світись – друже аркуша! – над чередою
літер чорних, напучуй їх черги смислом.
Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
– більше поверхонь, аніж покриє почерк!
То цівки твого кіптю витають, вищі
задуму автора цих торочок.
Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
(Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
О, скільки світла щоніч і сяєв
в цій настоянці мороку і чорнила!

IX
Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
Колонади в прямих колінах млість полуднева.
Яструб у головах, що квадратний корінь
зі бездонного, як до молитви, неба.
Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
тіло ще знайде сховок, а тінь – пропаща.
Вікна у цих широтах лишень на Північ,
де тим більше п’єш, що тихіша вдача.
Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
немічна дати ради поглядові рівнина,
десять грайливих пальців любого Ашкеназі.
Годі туди виставитись кордону.
Тільки перо в когорти букви шикує руба.
І брова з позолотою, буцім обрій, на заборону
заломила дугу, і темніє очима люба.

Х
Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
Ватяне одіяло безформніше, ніж Европа.
М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
Простір обклався стінами, як оброком.
Сойки пурхнуть і покинуть купи
піній, – від кинутого ненароком
погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
Так речі вільні канути у перспективі – паки,
тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
пропадаючи з виду, тремкі всим тілом,
з сушеним лавром над чіл, по насту
бредуть за межі, поза наділом
всякій великій державі, часу.

ХІ
Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
Опечена небом, податлива в пальцях глина –
плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
згодом стають катулом, статуями, трояном,
августом й таким іншим. Лічених днів богині!
Вам більше йметься віри, ніже яким днедавнім.
Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
Білий на білім, візія перецвіту
Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
серед ночі й руїн – ребер білого світу,
нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
і куполи догори, як соски вовчиці,
що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

ХІІ
Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
пустки мені, бо вона – Твоя.
Не біда, що чорна, не біда, що в ній
ні руки, ні лиця, ні його овалу.
Як незриміш річ, то куди ясніш,
що вона давно уже існувала
на землі, і, певно що – наверху.
Чи були більше мого Тобі завдячні?
Тільки те тримається на цвяху,
що навпіл не ділиться без остачі.
Був у Римі я. Світло лилося – так,
як і не марилося обломку!
На сітківці моїй – золотий п’ятак.
З ним і матиме мла мороку!




***




П’яцца Маттеї

I
І я пивав з цього фонтану
у центрі Риму.
Тепер, не мочачи кафтану,
канаю мимо.
Моя чарівна Мікеліна
у залік штрафу
звела мій вечір на павлина
в помісті графа.

II
Граф не відразливий ніскільки:
стрункий і сивий.
Я нахабнів із ним по свійськи,
він був журливий.
Ба, що трагедія і зрада
для слов’янина,
дурня, колізії не варта
для дворянина.

III
Горує граф над небораком
у грі без правил.
Він ставить Мікеліну раком,
як досі ставив.
І я не в накладі, по правді:
є місце гоже
у Римі – викрикнути "Бляді!",
зітхнути "Боже…"

IV
Катма ріллі, роняти сім’я
врожаїв слізних.
Потал, як в стійлах поголів’я,
як лав завсідних.
Чим був би Рим наразі? гідом
юрм із музею,
готелем, з "бусів" краєвидом
Терм, Колізею.

V
А так – дугою місце шиї
похнюпій в барі,
бо двері замкнені на віа
делі Фунарі.
Сидиш, нотуєш в нім нівроку
свою похнюпість,
кут зору зводячи у точку:
заледь не юність.

VI
Як нас вивищує це діло!
Як у печалі
забуте напріч плаття, тіло,
де, як кінчали.
Най ти лайдак і голь ганебна,
пил під забором,
на дворянина, джентльмена
кладеш з прибором.

VII
Ні, доповім я вам, утрата,
завал, непруха
із вас творять аристократа,
принаймні духу.
Забудьмо дешевизну графа!
Зведімо брови!
Хильне полинівки нетяга
хоч з принцом крови!

VIII
Зима. Дзвенить кришталь фонтана.
А ирій – синій.
Не облікує трамонтана
голок у піній.
Чим рік у лютеня розжився,
те й сипле окіл,
і кутається в тогу цісар
(вірніш, апостол).

IX
В морознім ирії, на диво
для віч прозорім,
проникнім, – і моїм, властиво
далекозорим –
на Півночі тускніють димні,
у поволоці
міста Европи. Я – у Римі,
купаюсь в сонці!

X
Я, дикої держави пасерб,
утерши писок,
великої не менше начеб,
також підкидьок, –
я щасний у колисці спільній
Муз, Права, Грацій,
де Назо вчив пісням Вергілій,
віщав Горацій.

XI
Візьмім, як вірша стрій у риму,
в лапки епоху.
Античні лоції з мейнстриму
мені в помогу.
Тим пак в кириличних забавах
метка, дотепна
і дотепер вожачка Жвавих
Сестер – Евтерпа.

XII
Не в чварах, я гадаю, щастя
в хоромі царськім,
а в тім, щоб лучачи зап’ястя
з котлом швейцарським*,
остаток плоті теракоті
піддати, сині,
почирканій Буонарроті
і Борроміні.

XIII
За Парок, за Натхнення Божі,
за меценатів
та видавців, що платять гроші,
в палкій посвяті,
століттям плинним не в зобиду
п’ю чоколатта
кон панна в центрі сього світу
і циферблата!

XIV
Із пагорба, що чув октави
в часини оні
від Тасса, види величаві
як на долоні –
не бані там, не черепиця
зі. Св. Отцями:
до краплі виссана, вовчиця
спить вверх сосцями!

XV
У її лігові я – дома!
Мій рот в оскалі
радінь, отак йому знайома
руїна в пазлі.
Огризок цезаря, атлета,
співця тим паче
є варіант автопортрета.
Скажу инакше:

XVI
раб підупалий, без господи,
притулку тощо,
під занавіс вдихнув свободи.
Вона солодша
любови, відданости, віри
(хреста, овалу)
до ери нашої й допіру,
попри поталу.

XVII
Тривка її позачасовість!
Хай отупіння
гарує Простором, як пошесть
чумна, та сім’я
свободи і в чортополосі
гайне у парость,
і дасть віддушину епосі
будь-де. І навіть

XVIII
осиптесь зорі в небозводі,
земля розверзнись,
негоже кидати свободі
доньку – словесність.
Вона, покіль гортань волога,
не самотинна.
Скрипи, перо. Тримайся слова.
Лети, хвилино.

лютий 1981
*котел – таборова ср-ср-на і англійска постолюдна назва годинника


--------------------------------

На перший погляд мишеня нормальним виглядало,
Віталось чемно зі всіма, чуже не гризло сало.
Довірливим було завжди, та вади кожен має.
Щоправда, не любило геть хати, оті, що скраю.
Та з часом збочення якісь полізли з мишеняти,
То сіпне котика за хвіст, то з ним іде гуляти.
А ще угледіло воно, що колір має сірий,
І закортіло закосить під Анестейшу Стілу.
Уже і різочок блага у вчителів сердечних.
Вже і сіднички підставля те мишеня безпечне
(А тих сідничок – сміх один, на розмір сорок шостий)…
А ще запрошує маля усіх хлопів у гості.
Якесь там сіно обіця в копицях із люцерни,
Хоча люцерни до землі ще не влетіли зерна.
Ой, мишеняточко мале, куди ти лізеш стрімко?
Сиди тихесенько, дурне, пантруй свою сторінку.
І чуєш? - носа ані-ні з нори ( чи то із ніші),
Тоді не схавкає котЕ і не затопчуть миші.

Я покинула себе і у тобі заблукала,
А твоя мені країна вдвоє краща, ніж моя.
Я б в ній гралась, як дитина, і днювала б в ній, і спала,
Все в ній —любо, все —новіше, лиш хазяйка в ній -- не я.

Знаю, скоро доведеться покидати мені казку,
Доки нам обом не стало вкрай незручно, на біду,
Та до того, як прощатись, ти розрадь мене, будь ласка:
Що, якщо назад дороги я до себе не знайду?

2015

Ти не кажи мені «прощай» –
Твою мовчанку я почую,
Я зачиню вікно в твій рай,
І ні за чим не пошкодую.

Коли заціплені уста
Вже не здобудуться на слово –
Чесніш правдива німота
Від неправдивої розмови.