Небо, річка, сизі верби,
Тополиний пух,
Зірка звіробою в травах -
Український дух.
З журавлиної криниці
Я нап"юсь води
Не забуду край свій рідний,
Та прийду сюди
Через роки і століття
У житті новім,
Ще попрошусь в Україну
ТАМ я розповім
Про чарівний край, пісенний,
Землю цю святу
Не забуду Буковини
І сюди прийду.


29.05.2016.

(переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

Вчора ще всі турботи були далекі,
Та вже здається не підуть вони.
О, вірю я у вчорашні дні.

Раптом так половина вже не та в мені,
Наді мною нависає тінь,
Яка прийшла у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

2016

Полем стелеться дим...
Догоряють опалені квіти...
Para bellum. Іди
По дорозі воєнного літа.

Пил доріг припаде,
Наче висохла кров, на минуле.
Біль розлуки пройде,
Мов бажання, що ніби поснули.

Смак полину гіркий,
І не гоїть запалені рани
Ця земля, на якій
Визріватимуть чорні тюльпани,

Що в краї полетять
Материнського сповнені плачу.
І не треба питать-
Вже Тисиною плаває кача.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071000829

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.

2016

В саду, де М., французький протеже,
палку красуню індіанської мав крови,
сидить співець, задивлений у даль.
Сад гусне, що петит у букві "Ж".
Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
Етер вечірній чистий, мов кришталь.

Кришталь допіру вряд чи уцілів.
М. троє літ ловив свої синиці.
Увів шампанське, кришталí, бали.
Чим побут розмаїтив поготів.
Затим республіканські піхотинці
М. розстріляли. Жалісні курли

пом’якшують стужавілу блакить.
Кий селянина оббиває груші.
В ставу три білі качі на плаву.
Слух пізнає у лопотінні листь
арго, що чують витончені душі
у пеклі, у тісному колі вух.
-------------
Облишмо пальми. Уявім платан,
депеші М., коли простоволосий,
в халаті, він сідлає свій гамак
і думає за брата, – як ся там
(ба, також імператор) Франц-Іосиф,
мугикаючи сумно "Мій бабак".

"Вітаю Вас із Мексики. Мої
недужають в Парижі. За стіною
палацу бій, огняні півні круг.
Столицю, брат, оточують рої
пеонів. Але мій бабак зі мною.
І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

І, далебі, третинні вапняки
вивітрюються, буцім навіжені.
Плюс екваторіальні небеса.
А після кулі протяги стійкі.
Так і нирки вважають, і легені.
Пітнію, ластовиння обліза.

Пріч усього, знеміг од веремій.
Алеї Відня згадую зі щемом.
Дішліть ще альманахів і поем.
Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
бабак зі мною, братику. А ще Вам
моя мулатка кланяєтся. М".
-------------
І решта липня никне у дощі,
як співбесідник, сам собі на думці.
Що вас чіпає мало в стороні,
де все в минулім, розвій, діячі.
Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
Прохожий тоне в жовтій пелені.

Навколо ставу густо заросло.
Кишать вужі і ящірки. У кроні
сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
І гибель для династії – число
наслідників, коли бракує тронів.
І наступають вибори і ліс.

М. був би не впізнав палацу. З ніш
почезли бюсти, портики – пожухлі,
стіна осіла яснами в байрак.
Ясніє зір, а далі не видніш.
Сади і парки переходять в джунглі.
І мимоволі з губ зринає: рак.
1975
* "гочкіс" – марка кулемету

Дороги, зарослі стежки, непротоптаний схил..
Тече у незвідану безвість життя-Ніагара.
Було у мені достобіса поламаних крил...
Утрачені дні, мов коріння раба-яничара.

Закрила себе на мільйон потаємних замків,
а як же почути у прірві свободу, що кличе?!
Побачив-прийшов-переміг, (ти з отих козаків,
яким підкорялося ще й не таке таємниче!)

Бери мої води в безжурні свої береги,
Насичуй повітрям задавлений сирістю простір.
Щоб сяяли очі, щоб світ зеленів навкруги,
втікали із серця образи (непрохані гості).

В саду незбагненнім, під кронами вічних олив,
мій друже, коханий, мій Всесвітом названий брате,
ти обшир забутий любов'ю своєю відкрив
і вето наклав на можливість мене закривати.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо та брехня, немов лапша прокисла,
На вухах засмерділась і провисла –
Від неї скоро голова облізе.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо він так вміло вводить нас в оману,
З екранів, як у ванній із двох кранів,
Летить брехня і з нею – правди мізер.

Я хочу розтрощити телевізор,
З якого суєтне весь день белькоче,
Не сутнє в простір цвіркотить пророче –
Та нам воно потрібно до зарізу.

А, може, винні не TV - бандити?
А, може, – правді подивитись в очі?!
Ті, хто усьому вірить так охоче,
Дракона – у собі – повинні вбити!

04.10.2015 - 08.07.2016

Печальні хмари шаруваті...
Хтозна коли їх вечір витре.
Немов шматки брудної вати,
Розтертої кимсь на палітрі.

Та Бог-художник залишає
Ці барви темні так охоче.
Немов зібрався "у розмаї"
Зобразити принади ночі.

1.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Малює життя мою долю, фарби кладе на основу.
Кажу йому - отам, в полi, бачу я волошкову –
Синю таку, незабутню. … Мовчить, нiчого не каже.

А ще он оту, сивеньку? – чи то вона вже зелена –
То льон лягає од вiтру i очi мої збиває.
Я спалахів хочу в серці таких, щоб душа світліла,
І щастя ув очі ясні, і радощів, і натхнення.

I хочу ще, хочу, хочу, ти чуєш, художнику, де ти?!..
I знову мовчить. Нiчого – може йому виднiше.
Може, хтось краще бачить, як воно буде згодом,
Коли все збереться докупи i стане видна картина.

Але… часом… так гадаю, що десь, колись – на світанку,
Або десь удень чи ввечір – гляну я на творiння
Художника i зненацька для тОго творця та й для себе
Такого понамалюю, що сяйвом заграє небо
I скаже – ось так же треба!!!

Тодi невдалий художник – вiддасть менi пензлi в руки,
Скаже - малюй, Ларисо, сама, мо' вийде щось гарне.
Художнику, може... зараз?.. Заки я ще бачу колiр,
I поки я чую фарби, i очi мої ще яснi –
Дозволь менi положити хоч кiлька мазкiв на долю
Таких, щоб душа раділа -
І кольором триєдиним.


Мовчиш...
А я таки маю
У серці крихту надії –
І фарби просяться в душу…
І очi малюють мрiю...

18.09.2014

А на улице день-день,
А под ивою тень-тень,
И по небу плывёт след
Наших прожитых лет.
Я смотрю тебе вслед-вслед –
На душе моей свет-свет,
И признанье шепчу я,
Что навеки твоя.
А на сердце легко так,
И, как пёрышко, мой шаг,
Облаков невесом бег,
И так будет вовек.
Будет солнечным день-день,
Будет ивы манить тень,
В небеса уплывать след
Вместе прожитых лет.

До безхмарного ранку не склалося нам
Ні дійти, ні добігти – жадали так зорі,
Тож даремно пожертвою зно́сила в храм
Я всі перли, які познаходила в морі.

Та зіркам надто мало безцінних перлин,
Їм життя би на кін, як надійну відплату,
Сипонули під ноги промінням жарин,
Білозубо сміявся півмісяць щербатий.

Я пройшла по жаринах, танцюючий крок
Полонив геть Купайла вогнистим шаленством,
І, забувши пророчі промови зірок,
Він в дарунок підніс, наче квіти, блаженство.

Позлітала пелюстячком нічка утіх,
Мій вінок вітер кинув у річку від злості,
Як взаємність палку наших душ устеріг,
Всю багрянцем скропив конюши́нову постіль.

Не судилося нам ранок спити на двох,
Не зустрів нас Ярило на вищій орбіті,
Тільки лиш з-під землі, пробиваючи мох,
Ми, як брат-і-сестра, позростали по світу.

Одвічна боротьба –
Між Богом у собі
І Богом від попа.
Ти у захопленні!
А піп киває - хтивість.
Ти у природі не шукай гріха,
Бо міра відчуттів – то Божа милість.

Проте……

Спокуса загострює смак…
Ту пристрасть приборкає розум...
Щоб не опуститись у морок,
Відчуй задоволення брак -
Позбудься переситу шворок….
© 07.07.2016

То правду мовить Синевір –
В Галичині спокуси звір
Хлопам так вибирає очі,
Що й значення нема, чи хочуть
Вони зустрінути гріха -
Та доля в них тепер така,
Що мусять на дівок дивитись,
Як мають чим – тоді хилитись
До них, неначе до ярма -
І в тому вже гріха нема.

Легенда каже, що колись
В горах Карпатських поселивсь
Один пречорний чарівник –
Побув недовго і десь зник.
Тоді ще два за ним прийшло –
І ті пропали, як на зло.
Мольфари, мабуть, їх знайшли,
Як дочекалися весни.
І відтоді спокуси хіть
В Карпатах бродить, як ведмідь.


07.07.2016

Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.

У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.

Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.

Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.

День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.

2015

Ніч ведично- купальська...
Вітер хвильку жене...
Як сьогодні ти палко
Обіймаєш мене!..

В річку сонно-казкову,
Мов у вир, затягну,
Бо сьогодні нам знову
Цю долать глибину!

Срібний місяць грайливо
Нам цілує сліди...
Роздягнись і сміливо
До води підійди!

Що сумуєш, кохана?
Уповільнила крок...
Стисла серце омана
Знов ревнивих думок?

Перемінливим галсом
Проплива впалий лист...
І не віриться часом -
Все скінчиться колись...

Ти не думай про осінь -
Її може й не буть.
Хай рікою відносить
Тих думок каламуть,

Тих химер переливи,
Мов картини Далі...
І коханок, можливо,
Не було взагалі.

У казковій безодні
Уповільнився час.
Ніч купальська сьогодні
НАМ присвячує НАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116070610153

Найбільша у світі - жіноча тривога
Недоспані ночі і зведені дні
Щиріщі за сльози, молитви до Бога
І крики, і відчай - німі

Найглибші, то є чоловічі печалі
Велична постава і очі сумні
Приїлись, як пси, сьогоденні деталі
А серце і воля - в тюрмі

Все має дійти до логічного краю
Забутись і стертись у сні
Я поруч, тихенько тебе обіймаю
Лишаю по собі - пісні

2016

Ты громко смеешься,
Твой взгляд стал теплее.
Я тихо вздыхаю...
Смогу ли? Сумею?

Решиться. Стать ближе,
Развеять печали
Когда ты не рядом,
Я молча скучаю

Глаза голубые
В них небо и чайки,
И смелость рассветов,
Закатов отчаяние

И грома раскаты,
И теплая осень
Возможно когда-то
И ты меня спросишь

Смогу ли? Сумею?
Решиться. Стать ближе...
Осеннее солнце
Нам плечи оближет

По теплому морю
Босыми ногами
Смывая усталость,
Обиды, печали

Стирая из памяти
Прошлого тяжесть
И лунной дорожкой
Все заново ляжет

Когда не сложилось,
Прощаться не нужно
На новой странице
Рождается дружба

2014

Бывает так, что тишина рифмуется
И голос сердца в пустоту вплетается,
И кажется, что ничего не сбудется,
И мысли беспокоятся и маются...

Це місто, що змієм кусає самого себе
За хвіст опівнічного потяга від Лісової,
Скидається зранку на древній затертий ковчег
З якого нагнали старого відлюдника Ноя.

Це місто дощенту забите не стільки людьми,
Як болем, думками і ще, зовсім трохи, тобою,
Ранкова імла спокушає: «прийди і візьми»,
Тривога у серці дзвенить, мов годинник із боєм.

Не спиться вночі, бо у небі ширяє війна.
Виходять із себе, з Єгипту, чи навіть з запою
Заморені мешканці міста, де посланий на…
Приходить назад і, буває, береться до зброї.

Це місто розпалось би навпіл якби не мости,
Дніпро напуває його не святою водою,
Ніколи його не залишу, бо в ньому є ти,
А отже нас тут, божевільних, як мінімум, двоє.
(с) 5.07.2016

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

У неба сьогодні - відтінок легкого дощу,
Трембіта той настрій не в змозі ніяк відігнати,
Він наче піддався, згорнувся клубочком, ущух,
А потім зіп’явся - на ноги смереки цибаті,

Клубочиться хмарами, висне на кронах сумних,
Залисини гір бліднуватим вкриває муаром,
Трембіти самотньо гуляють неспішно між них,
Немов перехожі по місту нічним тротуаром.

Удосвіта сонце стрічають гуртом вівчарі,
Пробуджують ранок, розводячи залишки ночі,
Згасають останні спізнілі зірки – ліхтарі,
Неспішно і сонно, та наче якось неохоче.

Розводи молочні ще небо просушить у синь,
Сіріючий настрій дощем не проллється, а м’яко
Сховається в лапи до сосен опівдні, як тінь,
І там мимоволі від хвойних амброзій заклякне.

Суд. Розглядається справа.
Свідки. Вони звідусіль.
Є звинувачення. Докази.
Я звинувачую біль.
Вперта тривала байдужість,
черствість чиєїсь душі,
очі, відведені в сторону, -
спільники. Геть не чужі.
Біль би не був так винний.
Навіть би не існував.
Він все одно коїться…
Безліч у суду підстав.

05.07.2016

Згадую серпанок того літа,
Вітром переплетені слова.
Все, що не втекло від нас рікою,
Осінь листопадом замела.

Ні, не повернутися в те літо,
Віршем не торкнутися грози,
Що тоді гриміла понад нами,
Серце зачиняла назавжди.

В очі зазирає сивий вечір,
Все минуло, все перецвіло.
..Спогад, наче спалах блискавиці,
Раптом зупинив моє перо.

05.07.2016

Ей, чужинцю, з яких ти мандруєш країв?
Я думки розказати бажаю свої.
Ти письменний, калам бачу я при тобі.
Хочу чемно тебе запросить на обід.

По Знання ти прийшов, чи по Віру?
Зараз здогад я свій перевірю...
Ти хоч трохи філософ, мій друже?
Я твою рівновагу порушу.

Філософію сЕю ти трохи сприйняв,
Як Ісус Фарисеїв думками довбав?
Хто правий? Пошкреби по дурній голові.
Бо Ісус тут- правий. Фарисеї- праві.

Зачитаю маленьке есе я,
Як жили споконвік Фарисеї.
В "шоколаді" від вигуків "браво!"
І вважали- дано їм за правом.

А Ісус не вважав. Бо Закони Нові
Вже роїлись в шаленій його голові.
Світло меркне в Пітьмі. Світло краще пітьми.
Храм зі Світла збудуєш з оцими людьми?

А народу це дійство веселе
До душі. Що жаліть фарисеїв?
Та тенденція є. Кепкували
І тоді, як Христа розпинали.

Не второпав? Чи вибір зробив? То іди.
Не туди. У пустелі немає води.
До оази- он бачиш, висить вказівник?
А чому запросив? Ти з"явився і зник.

А місцевим не треба казати.
Бо місцеві ще ті тут хлоп"ята.

Всі письменні. Тому- СТУКАЧІ.
Прислухаються!.. Йди вже мерщій!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070500763

У краю неляканих метеликів
Розлилася спека медоносами.
Синій дзвоник з оксамитним келихом
Вмисне зачеплю ногами босими.

Біля шляху полини сторожею,
Стежка поміж них біжить лощиною.
Затишний цей рай із ласки Божої
Здавна звуть малою батьківщиною.

Синь вгорі напоєна нектарами,
Синь земна – у джерелі кремнистому.
Літо на горбку в суничнім мареві
Розкидає ягоди намистами.

Загублюся у світах некошених,
До небес торкатимусь долонями,
І до мене, сонцем запорошені,
Усміхнуться рудуваті соняхи.


04.07.2016р.

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Вітер позривав сливки-сережки,
Дощ - і ні туди ані сюди.
Сипле липа квіти медосійні,
Плаче липа - в серці омела.

Світ увесь розчахнуто-двоїстий.
Сміх і сльози. Радість і війна.
Поле битви.. Світла пам'ять зорям -
Тим, що не сховалися в житах.

04.07.2016

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

З автобуса
на зупинці «Джерело»
майже випав, наче з сауни вийшов,—

і в ліс.
А позаду гроза,
щоразу ближче, росте, чорнішає,

ричить!
Прискорюю свій крок
і прискорено темніє над головою, довкруг.

Стихло,
принишкло все в лісі,
тільки страх мій не стихає, а кричить до болю.

Властиво,
не страх, а пульсуючі скроні
від швидкої ходи: чи встигну перед зливою?

Ноги самі
знаходять знайомі стежки,
а десь там, там уже край лісу майже видно.

Хмара поре
наді мною своє черево
об вершечки сосен, і за мить ринуть її води.

Від болю
стогне хмара, завиває.
А в голові моїй: гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!

Ще трохи,
ось, нарешті, ще 200 гупів, і
я буду на порозі свого дому, на порозі дому…

А за мною —
лють! а в спину — шаленство!
Та я, хух, встиг. Я встиг. Встиг! Встиг! Встиг!

(4 липня 2016)

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

мої думки про тебе як молитви
перебираю низки тихих слів
і ними сплачую богам я мито
щоби життя твоє було як спів

щоб вберегли тебе від непогоди
від напасті від лиха від біди
щоб сил дали пройти всі перешкоди
щоб ангел за плечем стояв завжди

а як відійде від плеча від твОго
то я за тебе витримаю битву
до самого останнього порогу
мої думки про тебе як молитви

30. 06. 2015

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
Лиш інструмент уміло налаштуй,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Отож вважай, мене не замордуй.

Як зазвучить та музика чудесна
На струнах арфи в дивному саду,
Тоді я поміж ніг твоїх воскресну,
І вже нікуди звідси не піду.

Не схочу ні Десни ані Дунаю,
Ні Сяну, ані Дону, ні Дніпра,
Коли тебе я файно покохаю
На берегах Серету і Дністра.

Ми звикли до війни, як до негоди.
Ховаємося глибше під навіс,
допоки торохтять вгорі підводи
і голосно скрегоче неборіз.

Ми навіть голошпиці парасолі
не кличемо до помочі на рать.
Вже й образи безмовні мимоволі
лиш ликами священними кричать.

Та ми ті вуха, що давно не чують,
щосили затикаємо дарма,
все нижче й нижче стягуємо чулок,
аби не видно білого чола.

20.09.16 р.

Десь остигають
                    попільні світила…
Десь майбуття зникає таїна…

Вогонь і час –
                    одна й та сама сила,
що всесвіт цей
                    випалює до дна,
а плоть людську
                    до генів динозаврів.
А гени ящерів –
                    до квантів, бран і струн…
Горять сонця
                    на куполах у лаврі,
димлять лампадки
біля чорних трун,
і меншає
                    речовини у світі,
і часу меншає:
                    з епох – до миті,
в яку і математик,
                    і фанатик,
відкинуть, врешті, смерті маячню
не в поклонінні
                    попелу галактик,
а в естафеті їхнього
                    вогню.

2016

Закручена
Спіралями із буднів,
Воланнями – у серця пустоту,
Питаннями: «Що далі з нами буде?
Чи я колись до себе доросту?»
…Зберу – вузлом закручені спіралі,
Як спраглий кущ листочками росу.
Через потік величний магістральний
У тишу парку біль перенесу.

З асфальту на траву переступаю.
Тут пахнуть медом липи вікові.
Зелені руки міцно біль хапають
І розсипають – цвітом по траві.
Живицею у мене входить тиша.
О, ні! Співає щемом солов’я,
І накривають спогади колишні,
І виринає з пам’яті ім’я…

Цвіте жасмин. О, скільки в ньому сили
Та ніжності! Душа уже щемить.
Ми обійнявшись тут колись ходили…
Не час мені – назад. Іще хоч мить!
Іще хоч мить пилинкою у раї!
Ще накриває голову гілля…
Обов’язки – суворі самураї
На дно ховають все ж твоє ім’я…

Мені пора. Пора. Іти повинна.
Прощаюся, як струшую росу.
Та потайки я квіточку жасмину
В очах, у серці бережно несу.
ID: 671740

Мряка сіяла сумно і м`яко,
плакав дощ і зі мною балакав
про Марокко, а може, Монако,
де розплескано море блакиті,
про тепло говорив і про квіти,
про незвичні, свої не помітив.

Сутінки наближались липневі,
ми з дощем підійшли до лілеї,
марокканської барви, і в неї
кожна квітка - маленьке Монако...
Дощ балакав зі мною і плакав,
мряка сіяла світло і м`яко.

07.2015

Берег моря... Закат...
Совершенно один,
Как "Челюскин", зажатый
Громадами льдин,
В эроманию тел
Я гляжу, как маньяк,
Где маячит пробел-
Твоей майки маяк,
Что не даст кораблю
В бурю сбиться с пути,
Где любовь ты мою
Обещала спасти.
Только жаль, на "Челюскин"
Не "тянет" мой челн,
Увлекаемый бурей
Эротики волн,
И в пучину страстей
Увлекает волна...
Связь разорвана...
Майка твоя не видна.
Я купаться пойду,
Озираясь вокруг,
Но, вернувшись обратно,
Почувствую вдруг,
Что прожить без тебя
Все равно не смогу...
Как ребенок... Один...
На морском берегу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116070300734

Заспіваю тобі колискову
Чистим голосом рідної мови –
Хай вколисує любу малечу
Пелюстками тендітного льону,
Що бабуся тримає в долонях,
Засіваючи небо надвечір.

Тихим шелестом вітру у полі,
Що на ясені влігся спроквола –
Хай вколисує любу малечу
Чистий голос прарідної мови,
Що співає тобі колискову
Клекотінням далеким лелечим.

Гарячі вишні. Виплекані сонцем,
Вітрами пещені та росами умиті.
Червоні зорі. А чи, може, сон це?
Та ні! Це правда. Спека. Червень. Літо.

І їж, і рвеш, і їж… Спинитись годі.
Такі жагучі… З дерева – устами…
І будень святом став собі сьогодні.
Ще вишня гарна. В кульчиках востаннє.

Ще досягаєш ягоди, і пнешся,
Скуйовдивши мереживо зелене.
Гіляка – вниз. Переляк. І здригнешся.
Напевно, досить цього щастя з мене.
30.06.2016

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

Затихає заводь колихлива,
В`яне над верхів`ями зоря.
Блідне сяйва чарівливе диво,
Мовби дотліває, догоря.

Плавиться поволі літня днина,
Неохоче вечір настає,
Лагідний, мов полум`я каміна,
Тихо темне п`є вино своє.

25.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.

Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,

йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.

Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин

заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.

Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,

ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.

Всі наші витівки бешкетні,
й оті — дві пари в ряд — сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.

А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.

Мій любий краю, найрідніший,
Широколанові поля
Твої для мене наймиліші,
Бо ти є ба́тьківська земля.

Твій дух завжди був повен сили,
Крізь всі часи та всі віки
Тризуб і гілочку калини
Пронесли в серці козаки.

Немов насіннячко кульбабки
По всій окрузі рознеслись
Твої знедолені нащадки,
Щоб повернутися колись.

Із них ніхто не забуває,
З якого виріс він коріння,
Бо в кожнім частка є від краю,
Що надихає на творіння.

Плодами красяться садочки,
Поля – зерном опісля квіту.
Здобутками сини і дочки
Уславлять край по всьому світу.

Гуляє привід і вражає людей:
чому це привид ще не зичив
й не позичить грошей?
І манекен мовчить?..
Хоч прагне гарно жить…
Розкішний одяг не встигає зносить.
Мов кістка,
«Київські» у горлі торти.
Печуть у Липецьку їх, певно,
найбрудніші чорти.
Чи вже не в Липецьку,
блоху єгипетську
кує «Рошен» із сої вічної в Росіїї мерзлоти?
Та попри все це очевидно –
АК.
АК в перекладі з «геройської» -
Автобанк Коломойського.
Там «ліквідність» така,
що руку
з рук у руки
миє лиш
ПРИВАТна рука.


02.07.2016

Це коли небо ще затемна йде на поле як на святу прощу
та від зорі до зорі — не розгинаючи спини — жнивує.
Колосся розливається гігабайтами міжзоряного генетичного коду
і від земних небезпек свої золоті скарби у античних кошиках зберігає.

У гніздах птахи своїх малят астрономічної навігації навчають —
і всі разом очікують першого вильоту із святочним нетерпінням.
А пузаті банки та глечики за столами хазяйновито досхочу ласують
свіжозвареним полуничним, вишневим та абрикосовим варенням.

День народження –
як усі дні день.
Заохочення
для душі лишень.
Хай усі свята заждуть-дрімають,
одного тебе нехай вітають,
голосно тобі хай скажуть:
- Будь! Будь! Будь!
Хай у тебе д н і в, як рій бджолиний,
буде у житті щасливім, сину!
Хай міцну здоров’я має спину,
світла голова свою знаходить путь!

01.07.2016

– У тебе очі зелені, в них колір весни і жита.
– А в тебе вони сині - сині, немовби небо відкрите.
– У тебе в очах сльозина, чому ти її зронила?
– Бо маю любов у серці, і щастям заполонилась...
– Чому ж ти так плачеш, сестро, що душу твою тривожить?
– За тебе радію дуже, то й стримати сліз не можу.
– Сестричко моя хороша, ти будеш завжди зі мною.
– Ми будем стояти, рідна, одна за одну горою.
Уверх ростемо ми разом, бо маєм одне коріння,
Одного ми роду діти, з одного зросли насіння.
В одної очі зелені, а в другої сині-сині.
Це сестри землі моєї, родин своїх берегині.

коли стеля нависла над розумом,
коли крейда осипалась попелом,
коли важко вдихнути свободою -
спраглість фарб вже ніщо не заповнює.
час навпомацки зупиняється.
сіє променем собівартості.
залишає краї особистості
і тушкує байки - імовірності.
коли стеля нависла над розумом,
коли ти вже не дихаєш простором, -
три, чотири кутки і ти в схованці -
відкривається дах ілюзорності.

2016

Літо до літа… Міцніє сімейний шов:
маєво літ – у стібку до стібка навзаєм.
Рідне обійстя, де завжди цвіла любов,
і дотепер плодоносить дарами раю.

Звідси весільний рушник нас повів у світ,
і вишиття його барвами гріє й нині.
Стільки у парі долюблено зим і літ,
дяка - веселкових. І не було полинних...

Діти у ролі … батьків(!) – це ж коли, коли?
Діти дітей(!)… Ми давно – дідусь і бабуся...
Час наші скроні так місячно забілив...
А почуття вгамувати, мабуть, забувся…

23-30.06.2016