*
То пламени играют языки…
А может, это мыслей лепестки?
Я так невольно ими восхищаюсь...
Явилось озаренье – мне с руки!..

*

И огненный язык вдруг воспарит,
Потрескивая, вновь заговорит,
А иногда выстреливают искры:
Как в жизни: прочный мир – и всё горит!..

*

Гудит огонь, как на семи ветрах.
Поленья рассыпаются во прах.
Проходит всё…но теплится надежда,
Что истина рождается в словах.

*

Весёлого огня искрятся тени.
Так долго греют душу и колени…
Иллюзия окутала меня,
Что бесконечно пламени цветенье.

*

Красива углей тлеющих картина.
С моей любовью музыка едина…
И – восстающий Образ из огня:
Цветущи и влекущи георгины…

лютий 7524 р. (ВІд Трипілля) (2017)

«З дурнем каші не звариш»

Каже якось товариш:
«З дурнем каші не звариш».
Стали бульбу ми варити,
Щоб у дурні не пошитись.

«Дурню море по коліна»

Дурню море по коліна –
Коли випита чарчина.
Щоб не стати дурнем, брате, –
Треба дві чарчини мати.

***
Дурному море по коліна?
Чудово! Щоб не утопати –
Упрошуй дурника уклінно
Іти у парі з ним купатись.

«Дурням закон не писаний»

Щоб закон був і для дурнів –
Стали дýрні не дурнì:
Бюлетені пхають в урни –
В Раді будуть на коні!

«Дурний як пень»

Запиндючилися пні,
Що вони усі дурнì
Та почулось гасло шкурне:
«Кожному пеньку – по дурню!
А тоді ввійшли у смак:
«Як пеньків, раптово, брак? –
Хай тоді, без балачок,
Дурня вибере пеньок.
Решта дурнів – то розумні,
Хай не корчать з себе дурнів,
Без пеньків нехай не плачуть –
Їм субсидії призначать! »

«Пошли дурня по раки, а він жаб наловить»

Колись давно в річках водились раки,
Тепер і мудрий рака не найде.
Пірнають вперто дýрні-небораки,
А там лиш квакне жаба де-не-де.

«Не тямить голова, що язик лепече»

«Слуг народу» не назвеш дурнями нізащо –
Кожен гострий на язик, а в ділах – ледащо.
Червоніє мікрофон за тиради речі,
Та не тямить голова, що язик лепече.

04-05.02.2017

Ти мене мені не повертай,
я собі без тебе не крилата.
Тишу ворохобить зірка злата -
дзенькнула, упавши...
Зачекай!
Ще мене мені не повертай...

Хоч до ранку, першої роси
за межею стримай зойки світу,
погляди і хижі голоси,
не студи сю купіль розігріту.

Хай на вікнах місячна тасьма
заколише, заговорить ранок.
Знаєш-бо, солодшого нема
за цілунок теплий наостанок,
що вуста спивають на порі
в мент, коли соплять ще димарі.

Тож мене мені не повертай.
Хай побуду тишею чи йгрою,
тільки ж у тобі, аби з тобою
під крилом у ночі...
Зачекай!
Ще хоч мить мене мені не повертай...

7.08.15 р.

Чисте бажання закутаю в ризи любові,
Йтиму до тебе по вулицях міста старого.
Одіж святкова чіплятиме декого, мабуть.

Можуть залапати навіть, або забруднити.
Можуть порвати навмисне і тицяти пальцем,
Через проріхи вдивляючись в голу основу.

Тільки –
Я не вбоюся очей тих недобро нечистих.
Чисте бажання з собою тобі принесу я.

***************************************

гарячковість мого бажання
ти підкреслиш своїм умінням
і можливо мене пораниш
мій найперший
та піднебіння
зачекалось тремкої зливи

ой, лякає мене сміливість
12.01. - 11.02.2017

Мрії вичахли потроху.
В душах – пліснява і мох.
Морок мацає мороку:
Що – розважимось удвох?

Вись – вакантна. Вакханалій
Потребує час-крутій.
…Порох струшую з сандалій.
…Мне війна доріг сувій.


11.02.2017

Не вміємо літати як птахи,
Як ці дуби, не вміємо мовчати.
Чи друзі ми чи, може, вороги?
Напевне так ми не змогли б сказати.

Не віримо ні людям, ні собі,
Не бачимо, де праведне, де грішне,
Загублені в стотисячній юрбі,
Самих себе шукати будем вічно…

Приземлені, безликі і слабі,
Свої земні гріхи ми тихо лічим…
Химерні шати, пишні й дорогі,
Нам затуляють сонця ясні вічі.

З дитинства нам знайомі береги
Та море синє вільні запитати:
«Скажіть чому, чому не птахи ви?
Чому ви не навчилися літати?»

Лютий, 2017

Утихає зал. І я на сцені
До людей іду із-за куліс.
Чую я далеке сокровенне,
Що усіх очікує колись.

Чорний морок за імлою ночі
Сліпить і пронизує мене,
Та якщо можливо, Авва, Отче,
Хай мене ця чаша омине.

Я люблю сценарій непохитний
І у п'єсі гратиму на біс.
Та у драмі цій я буду вбитий.
Кожна крапля крові – море сліз.

Все жадає миті однієї.
Від своєї долі не втекти.
Я один. У ложі – фарисеї.
Жити – це не поле перейти.

                              1997, 2017

Не зупиняє нас імла,
Ні сніг, ні лід, ні дощ, ні вітер.
Нам вистачатиме тепла
Для душ, в романтиці зігрітих.

Хай вітер лиця обпече,
Нехай зігне утома ноги,
Не проміняти ні на що
П'янку романтику дороги.

Наш шлях завжди за горизонт,
Де скелі небо закривають,
Де гір неписаний закон,
З якого винятків немає.

Та тільки ось одна біда –
Час повертатися в долини.
Та пам’ятаємо завжди,
Що є не скорені вершини.

Щоб в душах пломінь не схолов,
Ми падаєм, щоб підніматись,
Змовкаєм, щоб співати знов,
Йдемо удаль, щоб повертатись.

2008 – 2017

Що найгірше... Зникають люди
Понад берегом в річку. Бути
Всім у Леті. Чого боятись?
Там вже друзі. А тут - не знати.

Тут повірять, як "люди кажуть".
Пуд не з'їли... І мало каші,
Путь самотньо пройти у лашах
З того саме, що - "люди кажуть"...

А чи варто кидати в гарті?
А чи варто міняти щирість
На довіру - "сказала більшість"?

Затягнулись тенета долі,
Може, просто не досить солі?
Може, й так...
Та король знов голий...

Ностальгія є мрії осадом
в спогадання туманній сфері,
а безмежна галактика – посагом
для міжзоряної Гуттіере.

Іхтіандр навчився літати
і покинув земні океани,
аби більш не сидіти за ґратами
в тих, кому ще літати зарано.

Бальтазар і Зуріта вже скніють.
Молоді ж, навпаки, – багатіють
і, з зірок повертаючись, дюзами
знову збовтують осади в мрії.

2017

Білим болем літа запорошено,
Білим инеєм кришаться сни
І не знає душа розтривожена:
До котрої припасти весни?..

До котрої піни яблуневої,
До яких благодатних криниць,
Де ще втоми нема полудневої,
Тільки втіха розквітлих зіниць...

Тільки млосно від радості світлої
У прийдешньому юному дні,
Де тремтінням жаги заповітної,
Так окрилено мариться в сні...

До котрої весни притулитися
Між життєвих крутих берегів?
... Мерзнуть літ пообривані китиці
Між заметами зимних снігів.

2017

***пісенно***

Заметіль, заметіль
Розливається холодом світу.
І не видно довкіль,
В закамарках промерзлого сіті,

Тих слідів, що вели
До твого нещодавно порогу.
Часу плин... Часу плин...
І прохання злітає до Бога-

Віднайти, віднайти
Ті шляхи, запорошені снігом,
Донести, донести
До порогу спеленену ніжність,

Що неначе дитя
Буде бавитись, серцем зігріта...
Та нема вороття...
Тільки сніг... Тільки туга... І вітер...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117020901870

Згадай, коли юним був ти,
мов сонце світив.
Сяй же, красо безумства!
Нині ж у тебе в очах
чорний морок і жах.
Сяй же, красо безумства!
Ти давно у двобої
дитинства і слави, гордий своїм «я».
Став ти мішенню далеких насмішок,
ти вже чужинець, легенда і страдник. Сіяй!

В тайну сягнув, як пророк,
запрагнув зірок.
Сяй же, красо безумства!
Ночі й сліпучого дня
страх пройняв аж до дна.
Сяй же, красо безумства!
Ти є надто ретельним,
що аж до нудоти гордий своїм «я».
Буйний дикуне і ясновидо,
ти просвітитель, художник та в’язень. Сіяй!

Де ти тепер — тут чи там?
Віддався вітрам?
Сяй же, красо безумства!
У тебе багато личин,
в нас також, ти не один.
Сяй же, красо безумства!
Повернешся у світло
вчорашньої слави, гордий своїм «я».
Врешті, хлопчисько, програв ти звитягу,
правди старатель і жертва ілюзій. Сіяй!

(2017, 2026)

у променя натягнута струна
до крихти серця в годівниці
візьми тепло у вирій не минай
моя розгублена жарптице

неси його через орду снігів
повз леду ковані палаци
у сивий край молочних берегів
у душ розмай у сон акацій

неси його у доброті людей
в очах тих рідних і далеких
від променя струна тебе веде
мов небо у журбу лелека

15 Березня, 2016

я сльозина в очах
а навколо мене лиш ти
у прозорого неба нутрі
в'януть миті мов квіти
горять мов листи
наче подих останній зорі

на життя полотні
розмалюю сумне
кольоровими снами дітей
попіл серця на вітер
прийміте мене
раннім променем в човен грудей

хай гойдає нас кров
в теплих ріках судин
сила - слово душа із вітрил
є чому відболіти
ти такий не один
об якого день зуба гострив

бо пульсує весни
набігаюча мить
кожна крапля виношує рух
Бог у білому світі
живе між людей
у забутий мандрує мов пух

я сльозина в очах
а навколо лиш ти...

10 Березня, 2016

малюй мені море на мокрій піщині
даруй мріям колір у сонця краплинах
я крихітний шерех душею віднині
я небо заснуле на віях осінніх

хай скрипка зустріне свого Паганіні
а день усміхається довго і синьо
я казка нечувана досі в дитині
я ласка зворушена дотиком дивним

хай миті погожі і сни зозулині
не зійдуться клином у сум не полинуть
я спокій вражаючий там за дверима
я те невмолиме у тім невгасимім

4 Березня 2016

Лиш куряву прибив цей дощик вечоровий.
Пливе в калюжі біла хмарка-човен.
У намистинах зорецвітна матіола.
Пурпурне небо ще не піниться довкола,
ховає сонце, мов червінець у панчоху.
Густіє небосхил, зі глибини потроху
спливають де-не-де сріблясті квасолини.
На зморенім коні мрійливо вечір лине.
Нашвидкуруч ніч одягає темну тогу,
збираючи важкі валізи у дорогу.
Снодійні краплі у повітрі пелюстковім.
На повні груди літо дихає у полі
парфумами землі, ванільними, терпкими,
присвячує Всевишньому натхнені рими.
Пора й мені молитися, на серці втішно -
ніщо не стане поміж мною й небом вічним!

2016 р.

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?

На перехрестях чужих доріг
Чужа.
І оминає людей потік
Одна.
Не зрозумілі її прості
Слова.
Тут не чекають її давно.
Шкода.
Така буденна і марудна
Іржа.
Час викидає за виднокрай
Речей.
Німу, невидиму і пусту
Ту тінь.
Порозсипалися уламки
Ідей.
У порожнечі, тій що поміж
Світів,
І понад стінами загаслих
Тих мрій.
В хитросплетінні вже забутих
Дротів
Застряг колючкою лиш сховок
Зі змій.

Де річка Вовк впадає в Буг Південний,
Є селище міського типу мальовниче,
Красується тут православна церква,
Собор Михайлівський, костел є католицький.

Ікона в ньому дуже-дуже цінна
Божої Матері, це добре знають всі,
І влітку на Ягодну їй вклонитись
Паломники приходять звідусіль.

Життя для всіх розмірене і тихе,
Вирує лиш базар по вихідних,
Але не дай,Господь як сталось лихо,
На поміч поспішають геть усі.

Кармелю-меснику тут пам"ятник величний
На площі височить біля костелу,
А на старому цвинтарі - могила,
Ідуть сюди вклонитися Устиму.

Людей талановитих тут багато,
Традиції шанують, давній звичай,
І погуляти люблять тут на свято.
То ж розквітай надалі, мій Летичів.

2017 р.

               VII(і наші, і чужі)
Не треба їхати на дачу,
аби отримати респект.
Дивися телепередачу,
рішай онукові задачу
і говори, що ти естет!
Але й сусіди не ледачі,
що не квартира – то поет,
у коридорі – туалет,
у ліфті виховані мачо
виписують іх-y-z.
Онуки іншої планети
усі «глаголять на свойом»
не те що, – «как адін умром»,
але за «єто і за это».
Навчала школа і батьки
і виростає покоління,
реалізуюче уміння
із точністю до навпаки.
Або не те «навикладали»,
не те у голови заклали
премудрі наші вчителі,
або ще тих не люстрували,
які усе ще москалі.
Двомовна аж!.. – уся еліта
то пише вірші, то стіхі,
і невідомі неофіту
путі історії лихі.
І плодять янусів каліки,
як і самі із юних літ,
щоб на віки або навіки
їм зав’язати білий світ.
А що! Вони – культуріш-русіш
на кухні чешуть язикі,
під вікнами загальний нужник,
а у під'їзді чистий суржик,
– а хуліж! Ось то ми які!
А винні українці, звісно,
одні вони бомжі і рвань,
від них жидам-кацапам тісно,
куди не йди, куди не глянь.
А дуже хочуть у Європу!
« Не вышла рожа!» Ось і все.
Ось те гальмо, що до потопу
або у прірву нас несе.
Москалики готові рачки
лизати Путіну кіло,
щоб українця – і заначки
у нашій хаті не було.
Жандарм розтерзаного світу
і прогресивний прохіндей
купив довір'я у людей.
Чума двадцятого століття
у двадцять першому гряде.
Митці червоного терору,
непереможні у бою,
уже показують за морем
кваліфікацію свою.
А ошелешені народи –
пролетарі усіх країн
чекають місію зі сходу –
клеймо душителя свободи
і ескалацію руїн.
Росія Трампа вже купила.
І ворог з номера один
перетворився на горилу,
яку вже обнімає мило
така ж макака через тин.
Масштаби світу, дачі, сайту
не співрозмірні та, – окей!
Лобами буцають гіганти,
а гулі-рулі – у людей.
Не чудеса, що знову й знову
доктрина Рашії така,
що розпирає чудака
від непомірної любові
до цитаделі язика.
Не дивно, що апологети
Росії Путі на планеті
забули, де чия земля.
А дивина, що і поети,
які готуються у Лету
іще на прив'язі кремля.
Які пихаті їхні лиця!
Але на що така рідня,
що бреше світу наодинці,
що найправдивіші – ординці,
усе високе – кацапня,
усе ніяке – українці?
А як перечити, коли
є й українці язикаті,
які уміють показати,
що це вони!.. вони були
герої, доні і сини,
вони одні і їх плакати
супроти горя і війни…
Якщо ви за, хіба я проти?
Бряцайте опуси свої –
і пересмішники мої,
і недалекі патріоти.
Ховайте і своє лице
за лик совковий і привітний…
…………………………….............
Та, незважаючи на це,
гряде ще день правдиво світлий.

Не додає до пієтету
це заяложене, – ханжа…
Ой, є ще нині пацієнти
на кінчику пера поета,
які заріжуть без ножа
за іронічні компліменти.
Та не надійтесь, окупанти,
що ми, буває, відкоша
даємо дуже делікатно,
бо є і міра, і межа,
яка нейтральна. А чужа –
для іншого менталітету,
який приписуєте нам
чужим по духу українцям,
які вже напились по вінця
отрути вашого вина.

               Епілог
Духовно і на розум бідна,
душевно хвора і негідна
існує ще людина-вовк.
Але нема чого радіти,
що ожили у цьому світі
такі герої із казок.
Тому самі себе не лаймо.
Усе лихе колись мине.
Ціною чого – не питаймо.
І вас не буде, і мене…
Але забуте пам'ятаймо.
Ми заплатили свій оброк
життями(і «мішками крові» –
найгероїчніший …совок),
аби усі були здорові
і був осиковий кілок
затесаний напоготові.
………………………...........
А я уже не рад і сам,
що попадають у герої
оці «розбійники із гною»,
як научає Уільям…
О! Я овацій не почую,
а за оказію таку
я опус цей запатентую,
як у терновому вінку
мою анафему совку.

                              2010,2017

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують червінці
В руках іуд-запроданців?!
Чаїно
При битому шляху кигиче мати,
А я, на перехрестях розіп’ятий,
Оглумлений забродою-чужинцем,
Дивлюся безпорадно на руїни
Святої прапрабатьківської хати.

2003

Я не з вами і не́ проти вас.
Я сама по собі.
Мандрівниця.
Блудна діва, що згаює час,
не вартуючи навіть мізинця.

Не дивіться осудливо, ні.
Що той осуд колючий безвольній?
Тільки вітер живе у мені,
тільки рани од світу незгойні.

Я не скаржусь, пробачте!
Ідіть
зазирайте у душі цнотливим,
возносіть їх аж до верховіть,
додавайте лжелету й лжесили.

А мені... А мені не туди!
А мені на поля, у безлюддя,
де затоптує сонце сліди
усілякої скверни й облуддя.

Де неторкане мрево снігів,
де мож голосно так голосити,
що аж чутиме вухо богів,
пустомольбами густо набите...

Я не з вами і не проти вас.
Я сама по собі...

2.10.17 р.

Хтось вийшов з мірилом теслярським
І з обрію в зорях досвітніх
Витесував лави кухонні,
Споруджував тин, аналої.
А обрій – аж в землю вгинався,
Голубив її, не одіту,
Ссав місяць щокатий, уповні,
Ведмедиці перса поволі.

В ніч промені зір пломеніли,
Ніяк не тесалися в рамки,
Язичницьки шкірили голки,
Ламались і падали в небо.
А обрій - з упертістю хвилі
Тягнув бурлакуюче лямку,
Вплітався сум‘яттям примовклим
У морок обіймів Ереба.

Крізь сон вслухаючись в слова
І світ не бачачи віднині, –
Лежить матуся, мов жива,
В тісній утробі домовини.
Сльоза згорьована моя
На щічці маминій не тане, –
Ствердивши холодність лиця
І нерухомість неслухняну.
То плачу, наче немовля,
То мить розгублено німію, –
В снігах розкопана земля
Бідою наглою чорніє.
Немає матері… Нема
Дзвінкої радості моєї, –
Лиш туга болісна й німа
Зростає в серці й над землею.
Скорбота втрати не дає
Ні говорить мені, ні дихать, –
І в’яже прядиво своє
В душі засмученій безвихідь...
08.02.17

Кров не водиця,
Світе немилий.
Гімн для годиться,
Жевжики, вила…
Звідки, кудою?...
Дивні пришельці…
Сум за бідою,
Зношені берці…
Губиться гривня
В пащі мільйонній.
Страшно і дивно
Вчора, сьогодні…
Мріяли, прагли…
Снилося, може…
Пафосні зали,
Пишні вельможі.
Битви без правил,
Тупіт на місці.
Кволенька слава,
Оплаканий «двісті»…
Ветха бабуся,
Полатана свита…
З темені рвуться
Народжені жити…

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

1

Проминала хатки, хитавиці...
Маю діжечку - дар Діогена.
"Будь людиною..." - виє вовчиця,
Наближається... ікла довженні...

А в левиці стобарвна парсуна.
В бік овечки дивлюсь іронічно.
Слон пожежний фіранки розсуне,
Я сідаю, мандрую за Ічню.

2

Вуж соромить за крила і правду.
В сон - зміївни плямисті, безокі...
Умовкаю... А слів міріади.
Мо`, шедеври сплету ненароком.

Вчать симпатики війн і гашишу,
Бджолоїди, кочерги-хапуги...
Закапелки - для доброї миші.
Ген пегасся пасеться муруге.

Людозвірі вгризаються, брешуть...
Напинаються вени і шатра.
Доварила зайчатам кулешу...
Розпросторює сіверко ватру.


2017

* * *

Коли вже та весна, о, йоханий бабай?!
Та це я не про Вас. Помилуйте, сержанте.
Триває між теплом і лютим боротьба –
ну, я рознервувавсь… Ну що мене – саджати?

Коли вже білий цвіт покличе у сади,
коли уже сміття позбудеться перон цей?
За «йоханий бабай» ніхто ще не судив –
ото ж, не варто й вам,
моралеохоронці.

А вітер не стиха. А потяга нема…
У Шармі – штиль і плюс. Від заздрості не тріснути б!
Сумний холодофоб, нещасний травнеман,
чекаю і терплю. Радію святу Стрітення.

мить навчає світ не боятися
умираючи біля скронь
життя першого чи дев’ятого
утікаючи із долонь

молитовного боже праведний
царю вічності що єси
в небесах святих наче каменем
злою карою не виси

не жаліє нас доля кожного
чи не кожного через раз
не знайти когось нетотожного
що не відає горе-час

дочекатися болю світлого
і туман-сльозу на траву
замести гріхи каянь мітлами
і прокинутись наяву

08.02.2017

***Трохи екзотичне***

Із розкішною панною
(хоч голівка пуста)
До Нірвани ми падали
У кружлянні листа

Віртуозного па-де-де
(не зваяє Роден...)
Ти ще вдягнена де-не-де...
Трохи згодом - ніде.

Провалились до рання ми
В матіолові сни
Із розуто - торканнями
Ніг струнких білизнИ....

А за ІНШИХ ОБСТАВИН я
Ще тебе нахилю...
Ах ви ж ІНШІ ОБСТАВИНИ!..
Я також вас люблю...

За пікантними стравами
(ти на блюді курча,
мною міцно приправлене)
Ми проводимо час.

Перелитий у келих сум
Порожніюче зник...
Переконливість голосу -
Видатний показник

Розділитися нАдвоє...
Поєднатися знов...
Ах ти ж гріхопривабливе
Пізнавання основ,

Як наповнений золотом
Розкусити горіх -
Чоловічий обов"язок
(Чи солодкий наш гріх...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117020800987

               VІ(персона із вагона)
А ось поет-громадянин
неміряного віку.
Йому не заважає тин,
але оскільки я один,
охороняє жінку.
У нього фурія слабка
на голову буває.
Мені їх жаль. Судьба така
у відставного вояка,
що я усе прощаю.
Нехай радіє, що живе
і хвалиться даремно,
як пасажира у еСВе
отруював таємно,
як убивав на чужині
людей у спину – на коні
з нагана Кім Ір Сена.
Нехай показує свої
високі нагороди,
за те, що жив на врожаї
таємного сексота.
І як, не маючи душі,
сміливий і відважний,
присвоював пайки чужі,
але писав такі вірші́
о верности лебяжьей.
І як гордилася страна
сібірскімі стрєлкамі.
Яка ціна, кому хана
у бойні між боями.
І як сміливо роззував
убитого солдата,
і як за Сталіна стріляв
у свого лейтенанта.
І як чіплялися йому
заслуги на погони
і за УПА, і за ОУН,
і за «заградзагони».
Йому і нині ще війна
за мать-Расєю – мать родна.
Годує п’яних-ситих.
Медаль у нього не одна
і кожна – за убитих.
Лякає іноді, що є
у нього ще набої,
наган від Кіма за досьє
у ро́ки параної.
Та пасіює лисий пень
і виступає піна,
коли почує, – добрий день!
і, – слава Україні!

………………………........
Надокучаю я комусь.
Усе відомо. Все це всує.
І що я тільки не почую
уже й дивитися боюсь.
Самі дивіться, посполиті.
Немає диму без огню.
І хай ненаситні і ситі,
і срамота у позі ню
мої фантазії у ситі
перевівають на брехню.
І я там був. Меди не пив,
але чував не раз, а більше,
які картини найчастіше
являв совіцький детектив
передовий і найчесніший.

                      але і це ще не кінець.

Він виходив із міста і здалеку не було видно,
Що несе у руках, чи хреста чи дворучний меч,
У повітрі стояв запах свіжого прісного тіста
А зустрічні жінки згадували історію своїх втеч.

Він колись розповів їм про кожний із своїх шрамів
І промовчав про той, що через Неї одну.
На його черевиках пил монастирів і ашрамів,
Хоч ходив він і не по воді, переважно по дну.

Він би може й хотів колись голову прихилити
До чиїхось колін, але Та, що його приняла б
Кажуть досі ще не з’явилася на цьому світі,
Ну а іншим він вічний слуга, але жодній не раб.

Він мовчить у юрбі, і мовчить наодинці з собою,
Бо давно все сказав, не залишилось більше слів.
Є одне, але він береже його для останнього бою,
Аби наостанок промовити, як вижити б не зумів.

Я вдивляюся вкотре у простір, у себе, в тумани,
Шукаючи трасу останньої з його власних втеч,
Поки ниють ночами у серці мені його рани
І ввижається у руках чи то хрест, чи дворучний меч.

Почув якось тетеря солов’я:
– Хотів би заспівати так і я.
А соловей йому: «Учися брате,
але потрібно з гами починати.

Тож прилітай удосвіта в садок:
найперше почнемо із ноти ДО,
а далі – РЕ, МІ,ФА і, без принуки,
до ноти СІ – оце й уся наука».

Назавтра зранку сіли за урок:
за гаму узялись за кроком крок,
але, як не старався тетерук,
не міг і нотки вивчити без мук.

Ніяк не заспіває той мотив,
що соловейко легко виводив:
– Твоя наука – марнота марнот,
майстерніше співатиму без нот!

-----
На сцені теж, буває, безпардонно
глухі тетері мучать мікрофони,
хоч кирпу гнуть – ні голосу, ні слуху:
«зіркам» слони так само топчуть вуха.

03.02.2017

Дай мені ще життя, й наспіваюсь вволю
в кафе "Рафаелла". Або до столу
сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
тих іще побувалій, співанці не завдасться.

Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
щоб з криївки, з-під лаку й пилу, бодай в шпаринку
бачити літ за двадцять розквітлу мою кровинку.

Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
надто, як речі з виду крупніші за тебе й старші.
Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
А там і неясний абрис, в бентезі, геж, не оманній,
тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
Спішу, Ненсі, вірша дотісую і трішки дерев’янію...
«1994»

Все більш розпливається значення слів і речей,
і тоне у далечі погляд коханих очей.
Позаду лишаються кривди, тривоги, труди,
життя постає ніби символів знаних ряди.
І ти ще за сміхом ховаєш цікавість і страх,
а очі виказують ту найпильнішу з уваг,
що – в гіллі ряснім новозрубаних впалих дерев,
в стрілі антилопи, яку переслідує лев.
Твій зір понад голови лине і понад часи,
в обставинах місця – ні сенсу нема, ні краси,
і тільки одне гріє душу, холодну, як скло,
протяжливе – тих, хто лишається вдома – тепло.
Ти знаєш – доходить до краю ця п’єса чи гра,
щось тихо чекає, а значить – в дорогу пора,
і двері відкриті, і світлими стали труди,
і ти, як лосось, відчуваєш підказку – куди.

Іде вистава і личин
у ній не менше, ніж акторів:
і Вічний Жид, і сучий син,
і топлес неба – юні зорі.

Міняє ролі режисер:
ось ти герой, а ось іуда,
а ще ковбой, а ще тапер…
За «Мурку» плата – два ескудо.

Кишеню часу гріє зло.
Світ поділили частоколи.
Пливе Харон. Суши весло!
У кого нині є оболи?

Відтінки чорного на смак.
Відтінки білого на дотик.
На небо вішають собак.
Із духу виліз нео-гностик.

Іде вистава. Флеш юрби –
"цепна" реакція загалу.
Усе на "Біс!" було б, якби
не вийшов дідько до фіналу…

07.02.2017

Зав'язавши слова
У тугий і заплутаний вузол,
Заховалась душа
Між остатками фраз, мов лахміть.
Відучора ми вже
Не родина,
І, навіть, не друзі.
Мов китайська стіна
Поміж нами зневіра стоїть.

І бажання нема
Подолати столітнії мури,
Збудувати життя
На підвалинах зрадних навік.
Краще плаха на мить,
Аніж довготривалі тортури,
Де прощенням катує
Віднині чужий чоловік.

І само розчинилось
У просторі душ наших коло.
Не розтав на асфальті
Зчорнілий утоптаний сніг.
Не жалію себе,
Розриваю всі пута довкола,
Щоби вийти за межі
Протоптаних нами доріг.
06.02.17

- Якби я знала! Боже, як болить!
Накласти б руки, та немає сили.
Якби я знала цю останню мить.
Ти допоможеш? Ти не кинеш, милий?

Не сподіваюсь, не молю, не я.
Навіщо так болить? Чи зрада Божа?
Піду у вічність, вічне небуття.
А ти один, і Він не допоможе.

Але живи. Не відай тільки як.
Що люди? Різні, кожен на помості.
Ославлять, втопчуть.
Боже,
дивний знак,-
вже не болить,
і не німіють
кості.




07.02.2017р.

Війна у селах,
у містах,
війна у душах...
Яка ж вона...
Чому вона?!.
Я жити мушу!
Боротись мушу,
бо як ні -
впаду безславно.
А ворог
витопче й сльозу...
було так здавна.
Топтавсь по серці,
по душі
і по молитві.
І не було на цій землі
кривавіш битви
ніж та,
що з віри проросла
чортополохом.
А що любов'ю не зійшло -
укрилось мохом...
Старезний світ,
старезні дні
і душі сиві.
І сивий біль
торкає струн
журни'х, плаксивих...
Війна...
Війна, як чорна твань
на полі жита...
Прокинься, Янголе мій,
встань,
не дай мя вбити...
2017

А заримовані рядки -
Поезія не завжди,
І разом прожиті роки -
Не всі назвуть це щастям.

Гарні облесливі слова,
То не усі правдиві,
Брехня ж солодкою бува
І вірять їй, на диво.

Не люблять правди всі, на жаль,
Гірка вона частенько,
Не знать яка душа чужа -
Чи щира, чи нікчемна.

Коли ж в твою полізе хтось
І сипле "сіль на рани",
Не зрозумієш ти його
Ту в"їдливість й цікавість.

Хочеш комусь допомогти,
То запитай спочатку,
Найкраще допоможеш ти -
Якщо не заважати.

2016 р.

від людини залишаються дати…
від людини залишаються діти…
обирає кожен – ридати
чи ридаючи радіти… радіти...

Коли зима скінчиться біла-біла,
зі стріх притьмом закрапає весна -
забуду все, що в серці наболіло
і закружляю вальсами у снах...

Не стану перейматися журою,
Забуду про хвилин чіткий розміт
і стане звичне усього лиш грою,
стрімким акордом вигорілих літ.

Я знову буду юнкою палкою,
і співом солов'їним у гаях...
Коханий мій, побудь отут зі мною,
де зорі понад нами в небесах

немов колись, де ми з тобою юні...
в обіймах ніжних з ночі до зорі
збиваєм роси, що тумани врунять
о тихій передранішній порі...
2017

У проекціях снів,
Де літають бажання фантоми,
П"ються вина міцні
І обличчя фатально-знайомі,

Що поглинув Молох,
Світлотінню тендітно спливають,
Ми з тобою удвох
Від розливу жаги спочиваєм.

Колисає Морфей
Наш перформанс із тіл опіковий,
Де я був корифей...
Сон утоми... Ну що ти накоїв?

Ми неначе одне
У одного поновлюєм сили...
Ти мене... Це мине...
Вже минуло... Прокинулась, мила?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117013001469

Її нікому й ніколи не було видно,
Та всі знали, що вона неодмінно тут.
Багато кому було перед нею встидно
І всі робили вигляд, що її не ждуть.

Її голос не переміг би на талант-шоу
Бо і кастінгу напевно вона б не пройшла,
Але вона говорила - і всім відбирало мову,
А очі заступала якась біла імла.

Її портрети не висять у галереях,
Та кожен бачив напевне її у снах,
Скільки народу полягло заради неї,
Стільки ж загубилося на її стежках.

Її не можна назвати, ще немає такого слова,
І забути її так само неможливо ніяк.
Вона слухає тебе і чує, знову і знову,
Без чому, без навіщо, тому що і позаяк.

Може марно я вкотре вінки із літер
Виплітаючи мучуся знову й знов
Та не вщухне у серці незримий вітер
І не згасне до неї моя любов.

06.02.17

Вертеп. Можливо в домовині,
де не один сполохано крутивсь,
постануть образи невинні,
і відчай твій молебнем опустивсь
до Божих ніг,
до крапель крові.
Іуда ниць завмер
і лиже
цвях за цвяхом, -
жарт на сцені.
І шовковистий блиск
у небуття...

               IV(і з іншого боку)
Кацапи з чотирьох боків
мене одного оточили.
І може, що не на віки,
але «похоже» – до могили.
І що то діяти із цим?
Ой не нарають і поети.
Але відомо із Інету,
такі сусіди – не калим.
І ради лінії сюжету
я намалюю й ці портрети,
аби не путали ні з ким.
Він – майже доктор. Самоучка,
усіх наук я не назву,
та ясно, що хороша сучка,
коли погнали з еСБеУ.
Це не про неї. Є обручка
і нібито у дні відлучки
йому не треба Маріул.
І він у неї – підкаблучник.
А оба, – вай! і караул!
Гальма немає у макаки.
Оце і є її ознаки.
І що за диво, як щодня
на Раші казяться собаки,
у Лугандонії – різня,
а за тинами забіяки
і шолудива кацапня,
і всяка братія совкова,
що уповає на юрбу,
і убиваючи, готове
охороняти і на слово
увіковічене табу.
Але обоє – «патріоти».
Буває мовою, – гав-гав!
Вона би – Путіна не проти,
а він би – Няшу обійняв.
Кацапія – нечиста сила.
Завоювали, захопили
і перелази, і тини.
І пасіює тупориле,
не об'являючи війни.
І – начувайся, українець.
Коза накручує бика
і лізе битися ординець.
У нього місія така.
А я старий, а я гидую
уже й дивитись на таке,
де розуму шукати всує,
якщо утрачене людське.
Воно машиною багате,
а їздить по моїй землі.
Ой, виживають нас із хати
несамовиті москалі.
І гонорове, і лукаве
не має совісті і меж,
і на безверхого управи
у цьому світі не найдеш.
Нема поліції у мене,
хоча держава ніби є.
бо наші любі полісмени
шанують того, що дає.
Бо є і відео, що пише
і зафіксовує мене...
Тому – лишається одне.
І я у пам'яті залишу
як аплікацію Мане,
яке із них обох ...тупіше
і на всю голову дурне.

               V(мої АТО)
Нема ума – нема надії.
І як же знають вороги
закони мімікрії.
Як я – із лівої ноги,
то їм уже – не до снаги
мої природні дії.
Я не такий сякий-такий,
як їм, буває, треба.
І що умію залюбки
у ці напружені роки
триматися за небо.
Та не умію, як вони,
судити і пиляти.
І я ховаюсь за тини,
аби подалі од стіни
і дулі не сукати.
Бо, бачите, вряди-годи
у неї щось буває,
а у коханої біди,
аби узяти в рот води
ума не вистачає.
Така натура москаля
із рану до обіду.
То між собою, – ля-ля-ля,
аж пір’ям віє на поля,
то разом – на сусіду.
Вони сьогодні заодно,
але нема терпіння,
і скаче мавпа за тином,
і кидає каміння.
За те, що я, такий, як є,
і іншим не буваю,
і на моє у них досьє
чогось не вистачає.
А є то видумки її,
то брехні на людину,
що я чаклую врожаї
і застую рослинам.
І є догана не одна,
що я працюю дотемна,
марою одягаюсь,
лякаю їхнє кошеня,
буває, стукаю щодня,
а то і …усміхаюсь.
І є у мене не одна
Маруся і Марися...
Але до рівня дикуна,
як ця сімейка ще одна,
я ще не опустився.
Така свідомість у совка,
і біографія така,
що я́к би не учились,
на рівні п'ятикласника
і двієчника-сопляка
були і залишились.
Колись хвалився, як бував
у ролі супостата
і як у еСБеУ украв
психодегенератор.
І опромінює мене
через вікно напроти.
Таке і Путя не утне.
І як же кара омине
такого ідіота?
................................
Усі ми ближні. Селяві.
Веселі і печальні,
і слава Богу, що живі
і за АТО із візаві
не маємо медалі.
Але скажіть, що наяву
бажаючи безпеки,
я не по Біблії живу,
коли почую, – пасть порву!
І не пошлю
                      далеко.

                                             а далі буде

http://makrus-studio.com/node/1371

Помолись за мене, матінко, сльозами.
Світанковою зорею підведись,
На коліна опустись під образами,
Чистим, щирим серцем Богу помолись.

Я не вмію так, як ти, молитись,
Досі праведні звертання не знайшла,
Де мені, таким словам навчитись,
Щоб моя молитва до небес дійшла?

Як за себе грішну Бога попросити?
Зачерствіле серце болем не щемить.
Виплакані сльози важко відродити,
Мертвого зерна землі не воскресить.

Помолись за мене, засвіти лампаду,
Чи, принаймні, свічку, тільки засвіти,
Відведи, матусю, покарання, зраду,
Адже так за мене зможеш тільки ти.

слова - 2006р. музика - 2014р.

Робити світ добрішим - єдина моя мрія.
Писати такі вірші - де жевріє надія...
Терпіти пересуди та гордим не коритись.
Вони всього лиш люди - не варто їм молитись.

Мельничук Орися


Щастя є...воно в тобі,
ти вір, що все можливо.
А написані тобою вірші-
це твоє маленьке диво!
Це твоя перевага і кара
бо самотність диктує слова.
Вона щастю звісно не пара,
але в неї є своя краса.

Мельничук Орися


Згубилася віра ,пропала надія ,
солодка любов полином поросла!
Лишилась одна заповітная мрія
та високо в небі літає вона...

Мельничук Орися

Укрила землю пелена, немов сутана.
Регоче в небо сатана, від крові п’яний.
А там, у висі, душі тих, що мали крила…
А на згорьованій землі ростуть могили…
Та світ ледачо не прокинувся зі сплячки:
Єлеєм – тільки за балачкою балачка,
Не чує вперто сопуха Армагеддона…
А духи демонські злітаються з-за Дону…

06.02.2017