Котився місяць небосхильним колобком,
Запеченим із дріжджового тіста,
Від нього лилось збіглим молоком
Ледь пінне сяйво на дрімотне місто.

Воно текло уздовж будинків по спині,
Поміж балконів з димом тютюновим,
В зимовій безліхтарній тишині
Торкалось вулиць пензликом шовковим.

Театр тіней в алеях сонних оживав,
Хитались декорації з каштанів,
Сахалась ніч погордливих постав,
Набряклих від насичених туманів.

А місяць лляв молочне світло навкруги
Без перешкод з поверхонь ніздрюватих,
Лискучим сяйвом збризкував сніги
Та сьогодення від брехні щербате.

Я іду. Сіре мрево ілюзій на тлі роздоріж...
Темні сумніви п'ють мене - (оскаженілі вампіри!).
Із відмерлого поля зібравши волошки у вірш,
Йду шукати в пустелі оазу незламної віри.

Пролітають повз мене мільйони байдужих облич,
Лицемірство затяте - пронизливим струмом по спині.
Ти в змарнілому серці зерно прорости. Закурлич,
забери мене звідси на крила свої журавлині.

Кілька кроків у безвість (до тебе) - а скільки зусиль!
Я іду. Хоч лякають прокляттям пекельні Бермуди.
У мені - Магдалена, Ревека, Марія, Рахиль...
Як без тебе, мій світе, мій янголе- демоне буду?!

Ті журні звуки скрипки Паганіні...
То плакали, то сипали дощем,
Усотувались в душу...по краплині...
Вичавлювали звідти гострий щем.
А далі...у солодкому зомлінні,
Палали свічі зорями журби,
Співало небо соло провидіння,
І дарувало вічності скарби.
Стогнали струни...пломенів маестро,
І завмирала фібрами душа,
Сполохана етеровим оркестром.
Чи є в безкрайній музиці межа?..

Яв - це модерний душ Шарко. За копійку, задармо...
Ось падькадьомкає сокіл, я похвалю: "прегарно"...
Буде за лестку накрапане синє-червоне-біле.
Пера жар-птиці - прибляклі - він пофарбує уміло.

Критикували занепад. Вени чомусь без тиску.
Десь на зупинці Веприк воля згубила колиску.
Понабивала гулі, сіла співати на шпали.
Пісня її чудова, зайців-слухачів чимало.

Я б уже й закосичила, вишила плахту на просі!

Марфа йде... Страшнувато. Квасу баварського просить.
Грядку її зайняло чорне поріддя Кука.
Бабцю, беріть ось, пийте! Ліс простягає руки.

Вітер гойдає зілля, фанти кладе на могили...
Дід Залізняк веселий - німці його не вбили.
Синові - грім-конячка, дочкам по сукні з шевйоту.
"Переварю пишносела..."- цмакає швабське болото.

Мій український Боже, юрми веди, наснажуй.
Бачиш, застрягли гарби посеред антуражу.

2016

1

По шкірі - дотично...
Палити не можеш.
А час виставляє павучу сторожу.
Утішуся злетом, горняточком кави.
Ти любиш, не брешеш... а очі лукаві.

Тут джаз… Надихає охвітна береза.
Ти пий… Ось цукерка, я вельми твереза.

Ось рибка надії - блись...блись... - між тарані.
Тобі некомфортно. Я Майя, не Аня.
Кастровані тигри, вгодовані сойки.
І блюз недослуханий тлумиться зойком.

Розкремсаний спокій. Безсоння... Навіщо?
Торішній жасмин, шкаралуща і кліщі.
Тонка прозаїчність, метелик на шторі.
Прасіті лілові у білому морі.

2

Це меганаївність. Весна-забаганка.
Жмуточок поезій. Розсипана манка.
Замотую пальця - поранив осотом.
Малюєш русалочку зеленороту...

Картина вже продана.
Трішки сумливо.
Ти хочеш у Хіос, там сміх і оливи...

А тигрів дратують осінні мурахи.
У двері - ослиці по слово... по лахи.
Із яблучних зернят приносять намиста.
Не бійся мене. Я - остання, пречиста.

3

Душевні стриптизи і голка довженна.
Я вприснула сяйва у ляльчині вени.
Лягаю - вдивлятися в малева Босха.
Меди на ослоні, знекрилені оси...

Міняю турботи на протуберанці.
Черв`як дощовий у кільковій бляшанці.
Пайєтки пришила.
Пугукають сови...
Злинаю.
Ідуть холоди-птахолови.

Лишаю любові крупинки робусти.
А муза сміється: "ой леле... попустить"...

В цинобрових нетрях ваксується шкіра.
Ти моря глибини сімкартою зміряв.


2016

Як нелегко прийдеться
Шляхом долі іти,
То приєднуйся серцем
До Одвічних Святинь.

В мандрівних піруетах
Крізь шляхи і роки
Ти до серця планшета
Завантажуй книжки,

Бо звірятимеш долю
По героїв ділах,
І побачиш навколо
Втаємничено, як

Вже твої розгорнули
Прапори перемог,
Як свистітимуть кулі
На розламах епох,

Таємниці відкриті
Неозорих небес,
І твоя Маргарита
Розшукає тебе.

Як єством відчуваєш
Що надходить пора,
Бо до прощі чекає
Вже Чернеча гора,

Де земля, наче мама,
Вбереже від біди,
До якої, прочанин,
Ти, нарешті прийди...

...Сонця силу сприймає
Виноградна лоза...
...Серце співом стікає,
На Шевченків "Кобзар...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116031701162

Усміхайся, коли болить
Усміхайся, хоч як нестерпно...
Може, врешті настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане затерпне...

Загрубіє, застигне враз,
Перетворить себе на камінь.
І на порох зітреться час,
Проминувши собою нас
В небуття безіменній брамі...

Усміхайся... Люби... Болить?..
Ти живеш і бува нестерпно.
Врешті, може, настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане - затерпне.

Усміхайся...

2016

О! Ці метелики… такий солодкий лоскіт…
Півподиху і тремоло підкриль…
Маленька гусінь - з кокона у розквіт
розбудить шторм ендо_морфінних хвиль.

О! Так! Іще! Призупинись… і чвалом!
Мустангом диким, м’язами у піт,
у феєрверкову люмінесцентну хмару,
у позагалактичний мезосвіт…

2016

Не нарікаю. Не клену. Не стогну.
Найгірше – ось: не розправляю крил.
Бреду… Стою… Так, певно, і застигну,
Узувши душу в мішуру бахіл.

Щокрок – то знов нова медична тема.
Тож ампутую паростки бажань…
Я – скручена у джгут туга дилема,
Що вгрузла у липку болотну твань.

Мені б рвонути, розірвати коло,
Що вже давно в трикутник розтяглось.
Колючі дні минають гірко й кволо,
Думок тривожних стільки тут сповзлось…

Душа давно за зоною комфорту.
Нема для неї щастя мережі.
Та всі ці болі, зібрані в когорту,
Чомусь таки для мене не чужі…
04.02.16

Покидаючи світ, анічого собі не візьмеш,
Все зостанеться іншим – чи хочеш того чи не хочеш.
Звідкіля ж узялась ця зажерливість людська без меж,
Що вражає людей, до мирської утіхи охочих.

Все зостанеться іншим, коли в позасвіт відійдеш,
І звільнившись від тіла, душа буде гола і боса.
Навіть крихти багатства свого на той світ не візьмеш,
То ж навіщо ти всує марноти у Господа просиш?

Заплітала вітер у волосся.
Приміряла небо до душі,
Аби не піти завчасно в осінь,
У дощів безмовних, міражі.

Плакала росою на світанні.
Дихала легенями лісів,
Аби не згубитися в тумані
Відболілих спогадів і снів.

Цілувала днів щасливі очі.
Кожен дотик сонця берегла,
Аби не піддатись чарам ночі,
Що повільно у мені текла.

Виринала музикою з серця.
Піднімалась птахом до небес,
Аби слід віднайдений не стерся,
По якім знаходила себе.

А куди прийшла тепер – не знаю.
Так, з дороги збилася немов…
Долинають голоси із раю
І болить в мені твоя любов.

Як я літаю, Боже, як літаю,
За спиною тріпочуть крила сильні,
Немає меж і ген до небокраю
Несуть мене мої думки пташині.

Нап’юсь життя, скупаюся у щасті,
Схмелію від кохання в надвечір’я…
Зненацька бачу на своїх зап’ястях
Якісь вузли, замотані в ганчір’я.

Зненацька чую біль в суглобах дикий,
Здіймаю очі і краєчком зору
Ловлю оскал зникаюче-безликий,
Мотуззя бачу, що веде угору.

Дивлюся відсторонено, як крила -
Мої злітають знов до небокраю,
Як сіпає мотузка за вітрило,
І як когось від сміху хилитає.

На дибі я… а так раділа світу,
А так назустріч радісно всміхалась,
Гадала, що знайду свою орбіту.
Оце вона?.. Нарешті спам’яталась…

На дибі я… ти дивишся уважно,
Дбайливо, і викручуєш суглоби
Лише тоді, як послухом зневажу,
Коли звільнитися роблю я спроби.

Що?.. Поламала гру? Схопила руку?
Як добре гралося сліпим наївом.
На дибі вивертав, здіймав на муки,
Ще й дивним насолоджувався співом.

Так більш не буде. Будеш чути крики,
Нехай естет в тобі закриє вуха,
Можливо ти і режисер великий.
То на, дивись. І на тобі, послухай.

В твоїх обіймах засина зима,
І хочеться солодких ніжних снів,
Як первоцвіту сонця й перших днів,
Під променем смарагдова трава
Зігріта і мрійлива, певно, я...

Окраєць неба у твоїх очах,
Весняної прозорої блакиті,
Поринути у неї, потопити
Печалі-смутки, вірити в дива...
І позабути про усе на світі.

Тепло на серці, в ньому розчинюсь,
Тепло в душі, бравурні ноти віри,
Лишайся молодим і собі вірним,
Таким, як є... душею прихилюсь.
В твоїх обіймах засина зима...

Немов би Велес поводив
Мене сьогодні серед казки.
І усміхалися сади,
Від божої світились ласки.

Нікуди я не поспішав,
Упившись неба чистотою…
Свистіло весело пташа
В гіллі високо наді мною.

І сяяв промінець між брів,
І пестив лагідно й помалу.
Немов би я весну зустрів
Й вона мене поцілувала.

16.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Час віршів у стилі Кей, Поллока.
Гарлем поліцейських авто...
А я доростала до сволока,
Наймалася у шапіто.

Хиталися мури, балясини…
Три клоуни вийшли на біс.
Ньюнишпорки ходять між класами.
Якби ж мене хто переніс

У казку, де рега вікторія,
Фламінго, фламенко, халва...
Нашепче вітрище: «о соррі...я...»;
І падає жолудь. Овва...

Не треба поетові ніші,
Дух сам обирає із веж.
Субретки - моторні, блідіші -
Лякаються словопожеж.

Ловитви земні чи під хмарами…
Спіткаєш кохання – мовчиш.
О скільки леліток затьмарено…
І цьомкає-піє чийсь чиж...

Чекала орла аж над куполом,
Кришила хлібець, медовик.
Чимало слоняток прогупало -
Тлумило пломіння гвоздик.

Горіхи в траншеях - розколоті.
Купуй проїзний чи злинай.

…«ти майя... ти лана... ти дороті...» -
Гуркоче всесвітній трамвай.



2016

Ві́дзимки* холодні.
Чорно - де не глянь.
Вітер-ворохобник
розпанахав рань
в тисячі краплинок
хвацького дощу.
Сонце - на спочинку,
сірість хто ж оцю
всилі раз - і дзвоном
вщент об височінь?
Вітряниця* громом
неба голубінь
вижене з підхмар"я
в ранок яровий* -
березень розгульний
тут вже молодий!

...............................
*Відзимки - провесінь, рання весна;
вітряниця - гроза;
яровий - весняний.

ID: 651809
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651809

Небо теплою шкірою
Обтягнуло мене.
В Бога ще вірую, вірую!
Від людей щось жене, жене.
Янгола сиплеться слово,
Ув душу мою.
А від людей любові
Не п’ю, не п’ю.

Сльози кричали в землю,
Біль догори.
Ходила у люди – темно
Йшла в явори.
В річці топила волю,
Дух засурмив.
Янгол прийшов і довго,
Журив, журив…

Поміж людей боюся
Сонця нема.
Плаче вогонь, що прийде,
В душі зима.
Немає вже того зілля –
Щирість людська.
Крихту добра, в свавіллі
Гордість стиска.

Боже, може ми звикли,
Без Світла жить?

13.04.2011.

***

1 (мрія)
Перетече й моя ріка, впаде у море,
Минуле висохне. Душа плотвички
Луску осипле, відшукає тіло
Дельфіна. Щоб пісень співати людям,
Щоб захрустіла з каменю груднина,
Й людська душа почула дивну пісню.

2 (сподівання)
О, як би вам співала я ту пісню,
Яку ще розкодують в іншім часі!
Сміялася б і плакала очима.
Хай в тім житті, хай іншим поколінням.
Я б вчилася в Старих, вони ж-бо Мудрі…

Шукай дельфіна, слухай його мову.
Той спів лікує і рятує душу,
Чи чує хто?..
Ще – ні.
Я розумію.


3 (реальність)
А ви впіймали, з’їли моє тіло.
Душа із кров’ю відійшла у землю.
Кістки у жар, по трапезі, жбурнули.
Душа не встигла відшукати Тіло.
Приреченні, й мене, ви, прирекли.
Тепер німа. Навіки. Як усі…


12.04.2011.

Моя весна не стукає у двері,
не пише статусів: - Чекай мене – іду ;),
у неї власний пунктик чи критерій,
якось опівночі присяде на постелі:
- Будь ласка, почитай мені Ду Фу.

Моя весна не любить гамір міста.
Підземки, потяги. Привіт. Ну як? Егей!
Піарники, невдахи, егоїсти.
Їй до вподоби тихі пересвисти
шпаків, дерев і сонячних людей.

Моя весна – лише моя і тілько.
Хай вітер здѝміє, і хай мовчать «ВВ»,
он, березень вила̀днує сопілку,
он, сонце в калабанях бродить – мілко.
Моя весна усіх переживе!

2015 р.

Год високосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом,
В пыль об асфальт истирая полозья,
Холодно плачет над каждым окном.

Двинул бы речкой! – но там половодье,
Лед раскроило, и нету пути
Всем его дням двадцати девяти,
В белый кулак зажимая поводья,
Стонет февраль, обращаясь в утиль.

И под заборы, в канавы, овраги
Снег запасает, бормочет: «Фальстарт
Дан потеплению... будет и март
Зимние белые чествовать флаги
Под завывание вьюжистых мантр...»

Год высокосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом, -
Чтоб не забылись до марта прогнозы,
Вяжет для памяти ветер узлом.

2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Інсайт за інсайтом...
І хочеш-не хочеш -
Не буде спокійної гавані-ночі.
Зупинять, ославлять, забудуть, озвучать...
На вищих щаблях - вінценосні, липучі.

Був злет! Недобачили злюки і старці.
Чекаю на щастя в чудній маринарці.
Занадто яскравий метелик - самотній.
В охлялих верблюдів рефлекси блювотні.

Хтось руку простягне, хтось тицьне газету.
Непевні орбіти - живому поету.
Здеруться читці на котурни: "це кльово...".
Сплетуться інтриги під чай - містечкові...

Боюся вужа й ворожіння на на картах.
Циганка набреше... що й Нобеля варта.


2016

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І якщо цієї миті ллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

Забувається все,
окрім гострих болючих образ,
Забувається все,
окрім сяючих спалахів щастя,
Забувається все,
окрім декількох мовлених фраз,
Що поранили душу,
і в ній залишились назавше.

Пошануйте слова,
не кидайтеся ними дарма,
Побивати словами
болючіше, аніж камінням.
І нещадні слова,
від яких порятунку нема,
Проростають у зранених душах
отруйним насінням.

Говорили правильні слова.
Нарізали скло на вбиті вікна.
Мертвих научились цілувать,
Доки мертві до святих не звикнуть.

Сортували біль, як чукчі сніг,
Білий сум і чорний шум житухи,
Магію жіночих юних ніг,
Віщі з’яви ангелів і духів.

Білосніжну душу гартувать
Воском сосен і свічковим соком,
Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
Змішують у відчаї глибокім.

Простимо, що можемо простить,
Людям непридуманим нервовим.
Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
Горизонт поранений до крові.

Мертві нас хапають за рукав.
Діти просять ніжності та хліба.
І хреститись проситься рука
На Христову рану, не на німба...

15 берез.16

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

Після зимової млості
з прапором проліски в гості.
Перші. Нестоптані. Свіжі.
Все у весни найхуткіші.

Зводиться, зводиться стан
синіх чи білих землян.
Вітер тріпоче за чуба –
вчить не боятися дуба.

Страх?! Не лякатиме їх
навіть, як випаде, сніг.
Після зимової млості
сніг не збере свої кості.

15.03.2016

В чийому серці пропаду ?
Якій душі впаду в обійма...
Мелодії якій скажу ?
Що ти звучиш в мені покірна

До чого зможу я додать ?
Такого подиху прозріння...
У погляді зміст прочитать
Допоки ще жива надія

Свій розгорну букет принад
І пригощу , запропоную
Відвертості палкий каскад
У сонці променем зігрію

В чийому серці пропаду ?
Якій душі відкрию всесвіт ?
В мелодії як прозвучу ?
Щоб тільки двом - той чути трепіт.
2016рік.

Швидка , стрімка струмка вода
Весни окрилена лебідка
Із неба , з гір летить стріла
У серце - де розквітла квітка

Де всі зібрались відчуття
Готові чути спів Амура
Де ніжна муза почуття
В нічному вирі - віща зірка

Я мрію стати одним з тих
Кого оросять твої чари
І не боятись гір крутих
А обіймать - висот принади

Пропасти у полоні хмар
В тій глибині любов пізнати
Знайти цілющий , солод дар
Який приречений - кохати.
2016рік.

1

Непереборні обставини... ніші.
Місце вакантне - для лева без холки.
Двері обрала: рожеві... темніші.
Плине канвою осріблена голка...

Мак і піони.
Кумасям би - м`яса.
Тішуся в дощ морквяним палантином.
Жди... підлітаю...
Вокзальчик без каси.
Світ без любові.
Автівку зупиним.

Нащо боятися? Індиферентно -
Звідки приїхав. Не стій здичавіло...
Клич на розвеснену яйлу... на Етну.
Пір`я вчорашніх жар-птиць спопеліло.

2

Ти примостив павуків на вокзалі.
Квас продає Дульсинея Мілоська.
Наобіцяй, що поїдем найдалі!
Двох кобилиць розчесав і укоськав.

Знай: не люблю канапе із газети.
Пересипаються в клатчі дрібниці.
Пересікаються альфа і бета...

...очі зелені... руді блискавиці...

Звісно, що лев.
Я повірила. Тепло.
Пил витираю пухівкою - з Еппла.


2016

Нехай проститься кожному усе.
І гнів, і гордість нас нехай не душать.
Любов жива омиє кожну душу
І сонечка у неї принесе.

Нехай не буде темряви між нас,
бо ласка Божа сходить в кожнім серці.
Хто вірить у любов - не знає смерті.
Йому підвладні прОстори і час.

Спасибі друзі вам і вороги
за цей безцінний досвід, за уроки.
У кожного із нас - свої пороки...
Прощаймо один одному борги.

А що мені – вітри? Хай про́йдуть по мені,
Зірвуть глевку печать сліпої безнадії,
Тріпочеться вуаль в розчахнутім вікні,
З якого самота несамовито віє.

Той невимовний крик саднить в гортані десь,
Вечірній простір рве, вриваючись у місто,
Мигтінням ліхтарів стоватнених сердець,
Яким не донесли такі жадані вісті.

А що мені – вітри? Дощами вщент нап’юсь,
Відкоркувавши хмар бездонні ватні глеки,
Від надлишку проллюсь уздовж балконних вуст,
Відчувши стиком сил тремкий бетонний клекіт.

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Все спочатку… Бетон космодрому.
Квіти з Тау Кита. Жалива
на узбіччі… Й жалобного грому
десь на обрії тужні слова.

Ось удвох, сидячи на причілку
бару з крил стріляних кораблів,
дудлимо ми з Ейнштейном горілку
за всіх тих, хто навік улетів.

І за тих, хто ніколи злетіти
чи не зможе, не схоче а чи:
не дано починати їм жити,
наближаючи зорі вночі.

Мов живопис той неандертальський,
наші мрії печер змінять світ!..
Ми загинули під Іловайськом,
розпочавши в безмежжя політ.

2016

1

Розбудили жінку. Повели кудись...
Зголодніли інки. І шаліла рись...

Шамкали спіралі: "ич яка... пішла...
Для такої кралі пещена смола.
Нам би... хоч на хвилю... крила золоті..."...
Ніс її (любила ж...) маковий потік.

2

Бджоли... словожала...
В унісон серця...
Віршем проводжала
Чорного шевця.

3

Рожевіли рифи...
Слід лишав циклон.
Поверталась тихо.
На плечі - грифон...

Тонкосльозо... прісно.
Здобрена кутя.
Розцвітали пісня
Й дерево буття.


2016

Ранкове сонце, як мана,
криваво світить через хмару,
і вал іржавого багна
сповзає, вихлюпнутий з яру...
Хто бачив це, той знає сам,
як небо звав Кирилів храм.

І бігли люди врізнобіч.
Це що? Це звідки? І за що нам?
Немов побачили увіч
єство Системи ржаво-чорне.
Став день пітьмою повен вщерть,
коли район накрила смерть.

Тепер тут парк, і міст, і шлях.
Життя вирує новочасне.
Рубці є й свіжі на серцях,
і пам'ять блідне, меркне, гасне
про душі тих, кого знесла
сльоза фатального числа.

13.03.2016

В бік Лімпопо стежина.
Підсипано золи.
Задобрено три джини.
Злий лемент: "...а коли...".

Накуплено верблюдів.
Прив`язано козу,
Що хрумкала над блюда
І гудила лозу.

Були танки драйвові...
Летіли камінці.
Жахалися в Айові -
Як можуть люди ці...

Радій роботі... муті...
Жбурляй свій стейк у Стікс.
Олігофрен роззутий
Шукає ксиву... ікс...

Зализуй рани... Схоже,
Дух тролить вічний Вій.
У храми - наче божі -
Заштовхано повій.

Рахує кіловати
Марусенька-свіча.
Путівець кострубатий,
Хоч шовку й вистача.

Вакцин і дощок - доста.
Земля парує, бо...
О, ні... Не варто з мосту.
Розправ чуже жабо.

...За озвірінням - тиша.
У Айболитя - кір.
Обходь тюрму, фетиші...
І пий густий кефір.

2016

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.
P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

...з циклу "ДЕХТО ЛЮБИТЬ ПОГАРЯЧІШЕ")))
ЛГ з автором не ототожнювати)))

Догорає зірниця.
Ніч лягла на поріг.
Наших снів полуниці
Я доїсти приліг...
Ми в розпуснім коханні
Ніч пускаєм "в розлив",
І роз"ятрюєм рани,
Що немов зажили...
Наші двері відкриті
Для тебе, моn амі.
Ти найгірший епітет
Подарунком сприйми.
Одинока й красива
По сусідству живеш.
Вже терпіти несила...
Хочеш сісти? Авжеж...
Так буває нерідко.
Невід"ємна деталь-
Не цінується клітка,
Хай би і золота.
"Рудіменти епохи"
Відкидаєм нараз.
Зоологія трохи-
Вірність шлюбу в наш час.
Ви обоє- світлинки,
Що мені до душі.
Серед свінгерів свинка
В сі-бемоль завищить...
Мов крізь хащі ожини...
Стогін- ах!.. Стогін-ох!..
То ж посунься, дружино!-
Тіснувато... утрьох...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116031301179

Свобода – коли ти вільно ідеш по землі,
Коли не чекаєш рахунків за щасливі дні.
Свобода – коли ніхто не краде твоє право
На вільну, соборну й незалежну державу.

Тобі двадцять чотири, а мені тільки два.
Щоденно клопочусь, щоб всьому навчитись.
Таких немає ніде. Ти в світі одна,
Де пощастило мені народитись.

Коли я виросту і знатиму багато слів,
То ось що найперше сказати б хотів.
Я хочу бачити щасливою державу,
Яка на простори свої має право.

Коли я виросту, то буду таким як мама:
Учитимусь й читатиму всілякі книжки.
Коли я виросту, то буду таким, як тато:
Придумаю стратегію до більшої мети.

Коли я виросту таким, як ти,
То зрозумію, чому маю тебе любити.
Бо на планеті ти єдина країна,
Де я отримав запрошення жити…
2015 р.

Листвой тревожное дыхание бежит
Мелькает взгляд, улыбка, рыжий локон
И ветер скручивает солнечную нить
Как гусеница скручивает кокон

Колючий желудь плазменного дня!
Качели возглас кислый и зеленый
Язык, прижавший к нёбу рафинад
Слоистый, ледяной и раскаленный

Язык, произносящий букву "л"
Волны стеклянная жемчужная изнанка
Ладони в сотнях лилипутских стрел
В струящихся пунктирным током ранках

2015

Доки слово* не сказане, ти – не абсурд, не невдаха,
Ти ще просто блукаєш в розхристанім вітром житті.
Ти годуєш себе, як буденного сірого птаха,
Що під стелю зліта чи похмуро сидить у куті.

Доки слово не сказане, все ще ціле і можливе,
І в полоні не скніє підступно упійманий дух.
Слово спрощує світ і буває холодне і мстиве,
і подібне до тих, що утратили в старості слух.

Балансуєш на грані чужого можливого слова,
Що печатку поставить на всю твою кручену путь,
Так що виляск піде і здригнеться тривожно основа
Павутинно-тонкої ілюзії значення «буть».

О безжальні породження втрати, падіння і злому!
Я втомилась від букв, категорій, означень, понять.
Розуміти без слів –ніби радо вертатись додому,
Де в німім діалозі всі тихим вогнем майорять.

*"failure"

2016

Надворі ніч. Заснути тяжко
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.

Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.

Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.

Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.

Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.

Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.

В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.

Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.

Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.

Яка чарівна ти, дівчино,
Які зіниці і уста!
В тобі незмірна висота,
В тобі незвідані глибини.

В тобі грайлива невимовність,
В тобі потаєна гріховність,
Ти, усміхаючись весні,
Вогонь запалюєш в мені.

Ти просто не блукай ще у вчорашніх снах.
Ти просто не шукай пробіл на сторінках.
Ти просто моделюй первинне міркування.
Ти просто ігноруй корисливі прохання.

Ти просто прочитай миттєвий цей пролог.
Ти просто пригадай із серцем діалог.
Ти просто відпусти, щоби спіймати знову.
Ти просто тінь скануй, як мрію кольорову.

Ти просто не питай, якщо це не важливо.
Ти просто не чекай знов на спонтанне диво.
Ти просто мовчазним сьогодні є промовцем.
Ти просто знову будь щасливим незнайомцем...
2015 р.

Надія у імперії єхидни –
не те, що Єва і велике Пу
десь у едемі – у СІЗО…
               Невинна
               слов'янка не покориться веспу́.
І орлеанська діва України
не буде сповідатися попу.
               Найтяжче помирати у неволі.
               А де та воля у такій юдолі,
               у ореолі мряки сатани?
               Суди Росії їдуть на гастролі.
               Які то суки й сукини сини
               цієї бойової сарани!
               На сцені – інквізиція Росії!
               І ватників у що не одягни,
               у них одна неутоленна мрія,
               щоб ми жили так само, як вони.
Раби у пана, слуги у чинуші
тримаються зубами за мурло,
бо закортіло їхньому карлуші
побути ще у ролі Отелло́…
Рашисти – новоявлені арійці,
у тартари несетеся на трійці,
як це іще у Гоголя було.
               Уламками великої культури
               заволоділи урки КаГеБе.
               Пишається юродиве цабе
               у ролі, апріорі – самодура.
               Та не перемагає диктатура,
               коли і небо жовто-голубе.
Дає отмашку лівою, а права
вже усихає, як і вся держава
на заході і сході од Москви.
Та аплодує нація ізгою.
Історія глуха. Іде на ви
орда гуманітарного конвою.
               О ви, одвічні нації кати,
               яка сліпа і зла у вас Феміда!
               Які самі ви криси і кроти!
               Не дай то, Боже, отаку сусіду,
               з якою – як не буча, то війна,
               і не перечекати лихо й біди
               аж поки перебіситься вона.
А на границі Азії-Європи
вмирають гуманоїди-укропи,
чужі обороняючи світи.
У негліже актори і актриси,
і з табакерки чортиків до біса,
і носії святої простоти
ідуть до невідомої мети.
               Вироджуєтеся, великороси.
               Тому то і жадаєте крові
               і булави.
                              Собі. По голові.
               Тому усе ще жалите, як оси,
               аби переповзали рівчаки
               опухлі алкоголіки й совки.
Злодії і садисти-кровопивці,
ви будете судимі, як убивці
дітей, жінок і їх захисників.
І поки помагає Божа сила,
Надія є і буде.
               Не скорили
               потуги ваші духу козаків!
Самі собі копаєте могилу
і на віки
               між націями
                              рів.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

На землі ми збираємо злото,
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре в болото
Оті вічні, безцінні мости.

Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.

Утомились народи від болю,
Обнімають ножами єство.
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.

Дзвінко дзвонять церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.

Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
2014 р.