Не відпускай! Ти чуєш? Швидкоплинну!
Не замикай засуви – ще не час!
Я повернусь рум'янцем неодмінно,
Щоб почитати в тиші трохи нас.

Свіча горить, я бачу твоє чадо
У королівстві крихітних світлин,
Серед історій давніх знає правду
Лиш світлячок з прихованих щілин.

Не відпускай! Молюся! Невблаганну!
Не залишай край неба вкотре знов!
Хай оповитий щастям бездоганно,
Перегорнеш таємно цей альбом.

18.06.2015

Співзвучно настрою, печаль
Бринить, як жайвір, без утоми.
На мить відхлинувши у даль –
Назад вертається по тому.
Звідкіль з’явилася вона,
Така небачено глибока, –
Украй прозора і ясна,
І нездоланна на всі боки?
Тяжке й гнітюче відчуття
Незрозумілої тривоги, –
Моє наповнює життя,
І так нерадісне й убоге...
12.05.16

І знову я біжу кудись по колу, де всі стежки - як навісні мости…Сліпців і звірів - тьма…ну а навколо – до вітру пришвартовані дроти…Такі міцні, що годі обірвати, такі колючі, що не обійти…І видає лукавий автомати…і ти уже не годен утекти…Бо всі стежки ведуть лише до себе, бо всі дороги сходяться в одну…І ти руками ловиш клаптик неба … і гойдалку - легку і навісну…Здіймаєшся над буднями і пишеш…так пишеш, аж заходишся плачем…Написаним уже живеш і дишеш, сплітаючи любов і дикий щем, і світла незнищенного вітрила, що потайки торкаються небес…Ти щось таке в поезії відкрила, що стало таємницею чудес…Що стало кодом вічної свободи , що здатне оживляти плоть і дух…І ці таємні надкосмічні коди – до СОНЦЯ траєкторія і рух…Твій білий біль і сонячна молитва…Приреченість свята і далина…Не програна іще з собою битва…. Іде війна...

На лики дивлячись і дати,
Навколо прибраних алей, –
Мовчу в жалобі винувато
Межи гуртів сумних людей.
Хрестів закляклі частоколи,
Незрушні плити кам’яні, –
Ріднять невигаданим болем
Веселі долі і сумні.
Бо і чимало безіменних,
Або покинутих могил, –
Сьогодні, радо і смиренно,
З горбів струсили давній пил.
Нема, мабуть, числа і краю
Людському стогону й плачу,
Адже жалі серця всі крають
І втрати душі всім печуть.
Отож не дивно, як напружу
Свій слух, почути, як затим
По наді мною мертві душі
За пам'ять дякують живим…
Провідав недругів і друзів,
Без пишних фраз і різних поз, –
Усіх згадати в шані й тузі
На кладовищі довелось.
10.05.16

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

говори зі мною тихіше,
щоб ніхто нас не чув.
обіймай мої плечі міцніше,
щоб вогонь спалахнув.
в тебе очі зеленого кольору,
а губи на смак - як отрута.
я мінор - в протилежність мажору,
і назавжди твоя грішна спокута.
сніг не зможе мене зігріти,
але ж ти не байдужий нічліг.
хай мерзнуть зів'ялії квіти
на перехресті моїх доріг.
не залишай мене одну,
я боюсь ганебної зими.
порви останню струну.
закрий мене своїми крильми.
нікому не довіряй таємниць,
не кажи, як нас не стало.
я проїду тисячі залізниць,
щоб сонце тільки для тебе світало.

2016

моя залежність вже не лікується,
ніч забирає слова.
твої думки іменуються,
утворюючи дієслова.
ми будемо займатись любощами
на ліжку наших страждань.
я зникну з дощами
не скажу й прощавай.
лікар, введи мені морфію,
щоб забути про біль.
я напишу твою біографію
розсипаючи сіль.
а може це буде не сіль -
героїн кокаїн.
поїхали у бориспіль?
щоб летіти до теплих країв.
включимо воду,
і змиємо гріх.
я піду шукати свободу,
яку ти не зберіг.
люди не вигадали любов,
бо кохання - це бог.
не знайшла я свободи основ,
ну і вистачить з нас перемог.
я хочу пити тебе, наче вино
і метафізично руйнувати себе.
кінець, титри закінчилось наше кіно,
апостол Петро нас до раю веде.
знайшовши тебе, знайшла я архе.
не треба дурману другого.
вимикай світло,я вимкну себе.
відчуваєш нашого бога?

2016

Це був вечір справжніх див
Очі він тобі відкрив
І упала пелена
Ти тепер, як я, земна
Став недійсним твій квиток
Від землі і до зірок
Хтось наклав на тебе штраф
Ти маршрут свій не прогав

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Ти занурилась в той стан
Який нас усіх дістав
Я казав цей стан не твій
Для принцес і для повій
Натиснула ти на дно
Вийшло все як у кіно
Думала дістанеш торт
Тебе ж кинуло за борт

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Пелюсткова віхола в саду,
Цвіту яблуневого розмай.
Нареченій-яблуні фату
Пустотливо вітерець зриває.
А вона шаріється, тремтить
І шепоче вітру: «Ач, гультяй…
Так одразу поспішаєш ти…
Хоч весільну сукню не знімай…»

04.05.2016

Час мінливості і непевності,
мов сипучі піски -- реальності,
відлетілої одностайності
спотикання подолом темності,

щоб спішити вперед, де гамірно,
від осель із сумними ларами
чи в гіпнозі людськими хмарами
за сопілкою йти із Гамельна.

Час, в якому дражливі жителі
починають війну за спогади,
бо підламуються світогляди,
мов античні колони Крітові.

Обертається у зацвілий крам
спадок той, що дідами зібраний,
світ — у хаосі, наче зібганий.
..."Ще не було так", — видається нам.

2016

Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Невже не можна вбити те хамло,
Щоби упали від війни окови?

До гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
Уб'ють чи розтерзають люди радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!
11.05.16

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Зорі ганяють за місяцем дикими бандами.
Європа цвіте лілеями! – і трояндами,
Європа покрита хрестами церков і могил.

Ніч. Ніч. Ніч...

І дрімає вона, все чекаючи сил,
а кошмарів нема – Європа сама.

Ніч. Ніч. Ніч...

А кошмарів нема, бо вони наяву.
Європу терзає! – терзає живу
і Європа ридає.

2016

А на дворі пурга. Запроси мене в гості на каву.
Я зніму чобітки, що ступали в замети січневі.
Буде дихати блюз і минулого теплі октави.
Так пасує тобі ця сорочка яскраво-вишнева.

Так ритмічно підуть всі годинники в темних кімнатах.
Я поскаржусь тобі на зимову погоду зухвалу.
Буде грітися час у кожусі із білої вати.
Ще заквітнуть колись в цьому горщику радісні кали.

Ще мине заметіль. Наші тіні сплетуться вузлами.
Ця нейлонова ніч спалахне сірниками грайливо.
Ти запросиш мене на духмяну засніжену каву.
Якщо буде пурга, якщо лютий завітриться сивий…
12.02.2016

Відшаруділи ночі і вітри,
Відстугоніли тучі і заграви.
Тепер мене із пам*яті зітри,
Бо рідними у світі цім не стали.

Бо сонце, розколисане жалем,
Пірнає вже навік за чорний обрій.
Ми багнули зріднитися, але
Жадання ці віднині у жалобі.

Дзеленькнуло у грудях сотий раз,
Та вже докупи віри не зібрати...
Мовчи, молю, не треба фальші фраз,
Не варто словом ще і ще карати.

Загоїться колись оця печаль,
Затягнуться у серці рвані рани.
І ми колись ще стрінемось, хоча
Лиш сиві тіні стануть межи нами...

(7.12.15)

Ось три сосни глобалізації.
Торкнись кори – не розбереш:
кора берези це, акації?
Чи байдуже. Одне і те ж.

На кроні - імпортні істотності.
Їх імпортують ще. До новизни.
Лиш тільки функція самотності
і залишилась у сосни.

І поруч мох, і що – лиш скотч його.
Орієнтир – не так, як знав.
У соснах цих так мало отчого,
що навіть всесвіт заблукав.

11.05.2016

а морю не нужны твои обиды,
настроение, проблемы - все равно.
ему просто хочется тебя обнять,
забрать к себе и больше не отпускать.

а морю правда все равно, что ты грустишь.
ему и дела вовсе нет до твоей боли.
ему бы быстрее тебя обнять
и песочное дно свое показать.

ты печален. тебя что-то разъедает внутри,
а оно только и хочет, как легкие заполнить твои.
ты едешь к нему, ты радуешься ему -
но морю это и вовсе не к чему.

ты ступаешь на берег и чувствуешь мокрый песок,
прохладные волны бьют в живот,
и водоросль щекочет пятки ...
но это пока, пока касаешься почвы.

морю все равно, что ты умеешь плавать,
что ты какой-нибудь плавец или олимпийский чемпион.
ведь против него - просто ничто,
а из его объятий так и не выбрался никто.

Так воно споконвіку ведеться –
Правлять світом грошиська брудні.
Все купується, все продається,
І питання – лише у ціні.

У традиціях ницого роду
Арифметика вбивчо проста.
В світі мало змінилось відтоді,
Як Іуда запродав Христа.

Ця уява занадто хвора для вдалого дня,
Ця присутність надто чужа для права дізнатись.
Ця притомність безсила - іржава стара броня.
Цю правду бездушно кволу не абстрагувати.
Навколо – занадто! Такий велелюдний рух
Усе заважає майбутнім собою ставати.
Та зціпивши зуби до болю в кінцівках рук,
Ти вкотре пройдеш перемову із внутрішнім катом.

2016

Для офшорного цукорку
жерти головне ікорку
і аби йому годили
олухи-гельмінтофіли...

маленька ґретель маленький гензель
дробили черству ґалету
сестричко глянь
ми повернемось стежкою в дитинство
мої солдатики даруватимуть квіти твоїм лялькам
татко читатиме казку про музик із бремена
мама вишиватиме
дядько віллі принесе гостинця від зайчика
з вікон нарешті поздирають огидні газети
а на сніданок буде справжній хліб
із справжнісіньким маслом
залізні птАхи налетіли
чорним димом все покрили
татків завод
мамину лікарню
церкву святої анни
і крихти склювали
нікому повертатись

Швидко множачи журини
Головні на дріб’язкові, –
Забарилася дружина
Десь у рідному їй Львові.
Розібратися несила
І додуматися ні з ким:
- Телефон чи загубила,
Чи нема бажань на звістки?..
Це раніш було байдуже
Хто й куди наскільки рушив,
А сьогодні туга душить
І бере на змору душу.
Мов у склепі кам’яному,
Почуваюся в кімнаті –
Самоти гірка оскома
Прагне серце доконати.
06.05.16

Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.

Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.

І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.

2015

Спіймавсь за прутик я могутньою рукою,
не Гамасєка я!- кричав. Бо з болю.
Не так боліло ми кільце анальне
Як серденько стискалося банально.

На що мені жінки, я маю порно.
І моцні ноги, ввінчані копитом
На голові корона моя - роги
Хоча вона пуста. Давно вже спита.

Село моя судьба. Я там родився.
Як рік прожив, воно вже стало містом.
І Бог беріг мене, як я казився,
щоб срака була чиста, жодних глистів.

За прутик вхоплю хлопчика сракально,
Хай не вгризе мене зубами кролик білий
Жінки, я вас любив регіонально,
А прутик в сраці теж, хоча то й сміло.

Дякую.
2016

P.S. Хотів додати про ветеринара,
регіоналили ми клініці немало)
Після коня регіоналив я дохтора,
він відімстив за мене кішці ще учора.

А вдома жінці дохтір відімстив анально
Бо я кентавр, а штамп заміжжя то банально.
Жінки кентаврам треба для відмазки,
Society завжди вірить тільки в сказки.
Дякую.
2016

Небо вкрилось тінню грозовою,
Розгортає хмурощі свої.
Зеленаво-свіжою красою
Буйно наливаються гаї.

Чи ту вись так сильно туга крає,
Що аж хмарний наплива туман?
Десь твоє лице за небокраєм
Виринає з нього крадькома.

І відкривши світло коло себе,
Дощ неначе заридав за мить…
Певно, треба виплакатись небу,
Наче за тобою потужить.

8.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, Ольжин став

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Вже немало років накували для мене зозулі,
Та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Але там – наші діти і внуки…
Хоч не кровні, а всі – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
Бо не відають ще злодіянь золотої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
Не минатиме бою й моя поетична стежа…

09.05.2016

Здіймає вітер  віхолу... весняного цвітіння,
Занурюючись у тюльпановий муслін.
А білої черемхи квіт п'янить аж до зомління,
До памороки...усуваючи той сплін...
Той терпкий біль...зацвілий морок, ночі гостре лезо,
Заглиблене у срібну паморозь душі.
Дарує ранок сонячно-кульбабову імпрезу,
Вдихає небо прану в сонячні дощі...

Імплантація пам’яті.
Прижилося.
Вже святкуємо власне загарбання.
Прикрашаємо рідними барвами
І вплітаємо мак у волосся.
Перемоги бракує нам.
Може
Ця ілюзія жити поможе?
Поміняє поразки на успіх?
Перетворить нам сльози на сміх?
Воскрешатиме націю?
Може
Прикладе до душі перехожий
Пелюстину, червону як рана?

Наша правда в святкове не вбрана.
Проступає крізь чорне вогонь.
Ми в собі не убили тирана,
Наше краще в бою полягло
Не за нас,
Не на нашому полі
І на боці чужому.

А нас,
Нас учили себе не любити,
А героїв усіх розп’яли
Й поливаючи брудом, казали:
Все це зрадники, вбивці, вандали,
Це бандити, бандерівці.
Ми ж
У мовчанні ховали терпіння
І, смиренно збираючи зброю,
Берегли, як зіницю, коріння
І серця гартували до бою.

Наша правда, як пісня, не згине,
Загірчить між словами полинно
І могутні розправивши крила,
Вільно, впевнено в небо полине.
Поглинаючи міфи імперські
Про героїв надуманих.
Схоже
Час просіяв, промив, перемножив,
Порівняв і здригнувся: навіки
Москалі прокляли чоловіка,
А систему прославили.

Що ж,
Ми людині і Богу вклонились,
Помолились і встали з колін.
Наша воля тепер переможе
І згуртує у істині.
Він,
Той що крові бажає – загине,
Хто з мечем – від меча і помре!
Мій народ – це граніт, а не глина,
В нього власна трагедія є!

08.05.16

Зеленими хвилями рясту розлився сад:
не вітер – то дихати землю навчає синь.
Спиняється ранок між тінями тіней, над
верхами будинків зриваючи стиглі сни,

і лиш удає прохолоду – та все дарма:
я знаю байдужість у безліч її облич.
Летіли купатися пта́хи в озе́рці хмар –
на ціле відлуння грози відігнали ніч.

Усюди кульбабно, шафраново де-не-де.
Каштан величавий у цвіті, мов білий бог.
Із променя шиє сорочку для мене день,
і я загортаюсь у сонце, нам добре вдвох.

2016

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...
P.S.
Живемо на відстані війни.
Так хочеться,
Щоб відстань та була позаду.
Якомога далі.
Десь на межі історії та міфів.

Вечір. На темній розбурханій річці – білі човни
Місяць і зорі, вони…
Верби, неначе старі босоркані, гадають своє
Тінь балансує – нема…є...

Арки небесні, закохані очі кольору слив.
Граючи в ляльки – росли.
Мліли фортуни, світи у долонях, просивінь скронь,
Курище, вітер – вдогонь…

Що нам зосталось ? Укоськані хмари, відлуння, громи?
Повені, юрби… десь – ми.
Юні мадонни лічили зірниці, сни неземні…
Ніч відпливала в човні…

А після її відходу портфелик лише зостався
В квартирі, яка належить живому комусь давно.
Портфель витягають зрідка, він пахне її котами,
У ньому лише минуле, поблідле німе кіно.

Світлини з нерівним краєм і датами на звороті…
Насіяні петлі літер в чиїхось старих листах…
Яких тільки тут немає мандрівок, людей, курортів!
Для неї – лише найкраще з начальницького поста.

Вона з ним – через півсвіту, покинувши батька-матір,
Угору щаблями влади за руку одна іде.
Коли він удома пізно, то лається завжди матом.
Дружина – єдиний спокій чекіста НКВД.

У час повоєнний він їй приносить журнали моди
(Укупі з її минулим в портфелі лежать вони),
І хутро, і капелюшки – підкреслить жіночу вроду…
До чого тут він? А люди зникають і без війни.

Вона не питає зайве, вона не почне істерик,
Вона тільки раз народить пропаще якесь дитя.
В квартирі вона пильнує чотири кути і двері,
І того, хто в цьому місті керує чужим життям.

Вона побувала всюди, доглянута і спокійна…
(В портфелі лишився ґудзик коштовний з її пальта.)
І доля її – мов ґудзик, самотня, мала, покійна -
Вона його поховала, без нього вона не та.

Без нього навколо прісно, а люди – то завше пустка,
У неї нема роботи, бо фаху давно нема.
Немодні її фасони, суцільна її відпустка,
З квартири виходить зрідка, а вийде – немов німа.

А люди так мало значать, немовби колись для нього
(Він вірив у справедливість, а натовп кричав «Кати!»).
У неї слабке здоров’я і майже не ходять ноги,
Їй решту життя пустого замінять людей коти.

Вона продає помалу, у неї багато краму:
Серванти, прикраси, одяг, сервізи і килими.
Аби молока і хліба… Вона не піде до храму,
Для неї туди ступити – як потяг до Колими.

Єдину-одну молитву комусь вона промовляє,
І просить швидкої смерті, і просить харчів котам.
Тоді він завжди приходить і трохи її лякає.
І каже щораз те саме: «Тебе я вже не віддам.»

Вона відійшла раптово, сусідам аж легше стало.
Порожнюю її квартиру замешкає інший хтось.
І тільки коти голодні під вікнами завивали,
Чи, може, то вітер, врешті, і людям таке здалось.

Усі її дні і ночі в портфелик малий вмістились,
І що його тут сказати? Поблідле німе кіно…
І доля неначе ґудзик, і серце, як льоду брила,
А мало би простелитись побіленим полотном.
2016

/Моему сыну Олегу посвящается/

Весна тогда за окнами цвела…
В день Матери я сына родила!

Была счастливой самой-самой-самой –
В день Матери я тоже стала мамой!

За все мои страдания – награда,
Мой сын – моя надежда и отрада!

Какого еще счастья маме надо,
Когда и воспитатель из детсада
В четыре года, в самом юном веке,
Его звала надежным человеком?!

Была тому, наверное, причина –
Он с детства настоящим был мужчиной!

Но пролетели годы жизни скоро –
Он стал для нас единственной опорой…

Жена и дочка любят, обожают
И на работе сложной уважают!

Вот день Рождения его очередной –
Будь счастлив, сын великолепный мой!

08.05.2016

Ніколи не кружляти сном,
в якому б Він мене чекав?
Не стати хвилею й човном
під “Dance me to the end of love”?*

Біжучих, ламаних вогнів
не чути в розквіті судин,
щемливі русла всіх часів--
у жмені стиснутих хвилин ?

Не плакать сліпо, навмання,
і у зірок питати знов,
як на балконі хлопченя,
що вперше звідало любов?**

У хмизі витоптать вогні,
не допустить нових заграв?
Лиш той повірив би мені,
хто би цілком мене не знав...


*Leonard Cohan https://www.youtube.com/watch?v=IEVow6kr5nI
** Максим Тарасівський "О множественности миров" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538

2014

Сидів Коряка-розкоряка,
На вулиці. Ні дощ, ні мряка,
Ні спека- все ніщо для нього.
Такий собі Великий Йога.
Сидів, коцюрбився у позі,
Мов наркоман у передозі,
Пив дощ із неба, дощ і їв,
(ще, може, ротом мух ловив)
Коротше, Гуру, хоч куди...
Ішла дівчИна до води
(хотіла, бачите, скупатись,
Бо у дівчат такий вже статус-
Як не купається- бруднуля)
-Іди до мене- враз почула-
Я- Гуру, я тебе навчу
Купатись в крапельках дощу,
Ловити мух у позі пави
І споглядать, що роблять гави.
Інакше, трясця твою мати,
Ніколи ти не будеш знати
Шляхів коротких до Нірвани.
За це співай мені осанну,
І сплачуй раз по раз данину-
З мух, що наловиш- половину.
Питає дівчина (вона
Хоч молода, та не дурна)-
Скажи мені, чи ти не дурень?
З чого ти взяв, Великий Гуру,
Що Гуру ти, а не ледащо,
Що під дощем купатись краще,
Аніж у річці чи у ванні,
Що шлях короткий до Нірвани
Відкриється лише тому,
Хто ротом добре ловить мух
І на землі вмостився рачки?..
.............................
Такі Корячки-розкорячки
Нерідко прагнуть вчити нас...
Подумайте. Бо- САМЕ ЧАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050800959

«Матуся», «мама», «матінка», «мамуся»,
«моя рідненька», чи коротке «ма»…
Де б не була, за Тебе я молюся, -
на всю планету в мене Ти одна!

Мене подарувала цьому світу,
чи радше – світ мені… Безцінний дар,
величне таїнство небесного привіту,
коли ангеликом я визирнула з хмар…

Розрадиш, зрозумівши на півслові,
не дорікаючи, і лагідно навчиш…
Прости за прикрощі, за хвилювання, болі,
що завдала Тобі нехотячи.

Нехай завжди щасливий сміх витає
із уст, і серця, і душа співа,
пишаючись життєвим урожаєм
своєї доні, ластівко моя!
2016

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:
Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» — прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами —
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні —
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

Як почне нестримано співати
Поміж верб зелених соловей, –
Отоді збирає втішно мати
На городі внуків і дітей.
Внучку – сапку, а синку – лопату, –
Правнукам – насіння огірків
Лиш заради цілі – щоб не втратив
Рід наш копачів і сіячів.
До снаги не всім вклонятись низько
З вдячністю пробудженій землі, –
Тож , бува, присядемо на призьбі,
А матуся каже звіддалі:
Чом же ви так швидко натомились,
Хилячи додолу предків стяг, –
Працю не сприймаючи як милість,
Між забав щоденних і розваг?
Чом земля не зріднює вас, діти,
Мов дорогоцінності й герби, -
Злиднями загубитесь у світі,
А сюди вернетесь, як раби?..
Не лякайтесь, що кінець городу
Тягнеться невидимо на схід, –
І що потоптав коренеплоди
В зненавиді вічний наш сусід.
То все наше… Отже до роботи –
Підгортати, сіяти , копать, –
Поливати вічно землю потом
І тоді зародить благодать.
07.05.16





Обсипаний, поколотий

Я не вмію злізати на дах
і додолу залізти не вмію.
Не такий вже широкий в плечах
і не сильний такий щоб на шию.

Я відомий в окремих плітках
і в глобальних тенетах відсутній.
Розуміюся не на жінках,
не на «дідівським», не на майбутнім.

Батьківщина моя - не Китай.
Собівартість незмінно стабільна.
Обіцяю: мене не придбай.
Я залежна людина. Бо вільна.

07.05.2016

Життя – рапани черепашка.
З малої цятки в'ється в даль.
На траекторії кривої
Буває радість і печаль.

Та равлик зник і що тоді?
Відполіровані морями,
Лежать надламані рапани.

Та серед них є і такі,
Чиї спіралі – над віками.

7 травня 2016

© Дмитро Сич

Прийшла весна, та краще б оминула,
Та краще зразу – осінь і зима.
Та краще б спогади навік заснули…
Те, що було – тепер уже нема.

Лишився сад в зеленім запустінні,
Лишився дім, що пусткою пропах.
І спогадів смутних ожили тіні,
Й ведуть мене по зниклих вже стежках.

Так, я тут жив, та що кому до того, –
Мій слід давно вже вимили дощі.
Гіркий наліт байдужого, чужого
В зіницях вікон, в шелесті кущів.

Вже рік, як тут мене не зустрічають,
Як я тут не господар, і не гість.
Мене тут ні про що не запитають,
Та і мені ніхто не відповість.

1989

Перша гроза, наче хрещення
щойно збуйнілим садам.
Тайни весняної звершення -
ця піднебесна вода.

Краплі дрібненькі, намолені
радісно так жебонять
поміж листками-долонями -
сіє гроза благодать.

І зодягається свіжістю
зливою скупаний світ,
вірою, отчою ніжністю
горнеться спрагло до віть.

Поки вгорі поза хмарами
дзвони колишуть громи,
серце хрещається чарами
віщо-святої весни.

5.05.16 р.

Хай буде вічність, космос поміж нас,
В яких тебе не зможу обійняти,
Коханням душі входять в резонанс,
І це насправді – більше, ніж багато.

Хай світить сонце сяйвом з вишини,
Його проміння вип’ємо нектаром,
Одної не сягнувши площини,
Серця палають незгасимим жаром.

Гроза ясніє райдуги мостом,
Іду по ньому через всі століття,
Танцюють зорі в небі вальс-бостон,
Торкаючись в поклоні верховіття.

Між нами простір, вишитий з надій,
Такий тремкий, безмежний і чутливий,
Єднають сни нас кінчиками вій,
І вже від того у житті - щасливі.

немає слів
думки тобою тяжіють
весняні вірші вечорів
гріють

лине туга
струни душі зачіпає
її мелодія проста
крає

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невже ж ви оселились навіки?

Поріділий змикається стрій,
ген за обрієм. Не на параді.
Знову сходи весняних надій
"Град" побив - і нема на те ради.

Донесе з позачасся луна
щемну пісню про День Перемоги.
За сльозою - ясна далина,
та немає навспак дороги.

Будні. Горе. І - свят, свят, свят...
Світлом дому в окопі зігрітись...
Блокпости, наче скелі, стоять
поміж тінями палеоліту.

І трамбують криваву траву
бронтозаври війни - БеТееРи.
...Поспішають на передову
чи то янголи, чи волонтери.

05.05.2016

Знову додому на проводи їду,
де і печалі, і радощі всі,
липа Тараса од прадіда-діда
п’є-не нап’ється води у Росі.
Поки почую, як мати гукає,
і не побачу живими сусід,
може, барвінок мені нагадає,
де спочиває похований дід.
            Є, слава Богу, і пити, і їсти.
             І літургійна акафіста мить,
          може, зорею зійде урочисто,
               і засіяє небесна блакить?
І завітає рідня і знайомі,
і на хрести – силуети живі,
ближні, далекі, забуті, відомі –
діти дітей і дари у траві.
Душі несемо до мами і тата
і на Малій і на нашій землі.
Їм обіцяли усе... і багато...
Їх і немало у чорній ріллі.
Братська могила великій родині –
голодом гнане у яму село.
Цвинтарем стала одна половина,
іншої – ніби тоді не було.
Наче її ще і досі немає.
Буйні вітри перевіяли прах.
Наша історія їх поховає
на роковини у тих небесах,
             де не минає хода урочиста
          Божого суду, акафісту мить.
               Є ще юродиві і комуністи.
        Хто за убитих мені відповість?

05.2016

В усі часи було новеньке «плаття» --
Одне, чи два, із ситцю в квіточках.
Тепер на них із «секонд хенду» шмаття,
Турецькі капці на старих ногах.

«На вихід» є китайські чорні «брюки»,
Що в темряві іскрять, як світлячки.
Із нашого, лиш мозолясті руки
Та ще радянські, білі хусточки.

Такі от, за кордонами, як пані!
Поставлять зуби білі з порцеляни,
Мандрують світом. Ну, а ці що знають?
Зберуться, під наливку поспівають…

В селі ні фельдшера, ані аптеки,
А до району – важко і далеко!
Так доживають сиві бідаки.
«На смерть» собі збирають копійки.

Городи і садки позаростали…
Зате вирують митниці, вокзали.
То витікають, наче кров із рани,
Твої, країно, юні громадяни!

2016

Десь у тиші лісів відцвітає весна,
В смутку в"ялих конвалій похована літом...
Гіркотою полину принишкла війна
У долинах містичним туманом сповита.

Промінь сонця світанку розпалює гніт.
Все завмерло... Лиш Мати в тривозі за Сина,
Бо в лещата сталеві затиснуто світ,
І стискається десь металева пружина,

Та, що зірветься вмить у незвіданий шлях,
Що, немов Архімедова точка опори,
Дочекалась нарешті свого важеля
Перекинути землю... Злітає угору

Щемна туга за тим, що змінилось усе...
Цей солодко-гіркий дивний смуток у грудях
За минулим, що в споминів ліг несесер,
Бо того, що було, вже довіку не буде.

Сонце зблиском трагічним кида смолоскип
На хати, хмарочоси, вігвами, дували,
І відходять у вічність про щастя думки,
Мов нікчемності осінь зів"ялих конвалій.

Ніж свячений (як звуть Його?) патрає це
Догниваюче тіло пожухлого світу.
Сходить сонце, майбутнього прото-яйце,
І в одвічності відчай виписує літер.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050600763

вночі не сплять в кого совість нечиста
і люди старі
небагато їм ще зосталось
баба зіна повторювала це повсякчас
і знала що так і є
звикло не спала з третьої ночі
казала що звичка з’явилась після того як іван
чоловік її помер а помер він зненацька у сні
ще дужий ще спроможний пити щовечора
той самогон що вигнав напередодні
так кілька років поспіль
баба зіна розповідала він дуже добрий був
тільки от як вип’є то зразу до бійки береться
от я й ходила говорить із синяками на ногах і грудях
лише в лице не бив казав щоб люди з морди моєї не сміялись
і з нього що з потворою такою живе і не задавив ще
а він сам гарний такий був і замолоду і потім того й бісився
що не дівкою взяв мене і діток бог не дав нам
отак іванко завше прокидався о третій вже майже витвережений
йшов курити на подвір’я і дверима грюкав голосно так
я все питаю куди ти а він спи дурна йду гляну пес чогось гавкає
а теперки сумно в хаті і дверима не грюкне ніхто і пес не гавкне
того й прокидаюсь і ходжу собі сама
дверима грюкаю
баба зіна дивиться в небо й шепоче
люблю тебе іване як свою кров люблю знаю ждеш мене теперка ждеш
і пробач мені іване пробач не могла я більше хотіла і не могла
хай простить нас діва марія
пречиста