Мій син спить на білосніжній постелі,
На ній хмаринки й ведмедики веселі.
Ти спиш на холодній землі, зі зброєю в руках,
Твій сон мов миттєвість, зникає як птах.

Мій син до порядку букви збирає,
Й чудернацькі слова уже промовляє.
Ти мовиш: «До останнього подиху боротись повинні
За наших дітей, їх мрії невинні».

Мій син розсипає пісок у долонях,
Мудрує, як вежу міцну збудувати.
Ти біль свій приспав на втомлених скронях,
З ворогом знову ідеш воювати.

Мій син квапливо вмостивсь на кріселку
І ложку знайшов до снідання.
Ти чорного диму вогненну веселку.
Бачиш з вчорашнього рання.

Мій син усміхається щиро до неба,
Де сонце є, місяць й мільйони зірок.
Молимось тихенько, Солдате, за тебе,
Цілуєш ти знову свій образок.

Ти не думай про біль, його вітром сповиєш.
Для шматованих ран ти сильний й молодий.
Пам’ятай, що допоки, Солдате, воюєш –
Син мій маленький живий…
2015 р.

Стань для мене єдиним
У широкому сенсі..
На – життя, не годину –
Поселися у серці..

І душею, і тілом –
Як задумав Всевишній,
Щоби знати хотіла
Лиш тебе, з-поміж інших..

Стань оселею й домом,
У житті – найціннішим.
Не далеким знайомим,
А отим – найріднішим..

Щедрим, добрим, уважним,
Справедливим й надійним.
І твоїми – назавжди,
Стануть мої обійми..

Повсякчас і щоденно
Будь зі мною ласкавим –
І я сірість буденну,
Розфарбую – яскравим..

Щиросердістю схожим,
Будь на сонячне літо.
І тоді я не зможу –
Тебе не любити..

Не словами, любов'ю –
Завоюй підсвідомість.
Ну, а я познайомлю
Тебе з щастям, натомість..


Стань героєм із пісні,
Будь натхненням одвічним
І я гордо засвідчу –
Ти на першому місці *

© Аня Тет, 2014

Колись мудрі люди казали,
Що із собою слід брати
Воза, човна і сани,
Як до березня в гості збиратись.

Бо зранку він приморозить,
Ще й снігом притрусить зверху,
Розлиє удень ріки-води,
Що треба братись за весла.

А сонечко "блисне" весняне,
Підсохне трішки дорога -
Ховай тоді човен і сани,
Впрягай бери коней у воза.

Такий бо вже він вередливий,
Характер має упертий.
Обов"язки в нього важливі:
Відкривати у весну двері.

2016 р.

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Ти зачаровано поглядаєш у виш,
Ти вільним птахом знову десь летиш.
Насправді не маєш часу чекати,
Щоб мрію свою ген наздогнати.

Отже, не спізнюйсь й не квапся також,
Формула істинно мудрих вельмож.
Відкрий свого щастя оксамитову скриню
Й даруй всьому світу щодня одну жменю.

Скарбів тобі вистачить, як шелесту вітру,
Квітковими барвами доповниш палітру.
А чужа думка на існування має право,
Її ще в блискучу формують оправу.

Та не значить це істину, пріоритет.
Залучи до безглуздого імунітет.
Не обмежуйся пошуком важливої дати,
Кожен день зустрічай як малесеньке свято.

Розмалюй добрий задум найперше у серці,
А тоді для гостей відкриватимеш дверці.
І подякуй за те, що світ можеш любити,
Думкою жваве натхнення ловити.

Навчися птахом вільним літати,
Якщо ти маєш мені щось сказати.
Навчися щасливим іти під дощем,
Накрившись із мрій зітканим плащем.
2015 р.

Тулиться ніч простирадлом чоренним до шиб,
Зорі над містом заснулим горять смолоскипами.
Ти - характерник? (тихцем зазирнула углиб,
в нетрі очей, де спокусливі вогники нипають).

Вечір нас двох на сеанс зорепаду привів...
Музика! чуєш? - і щастя закутує ритмами.
Вільний, як степ, а близький мені, начебто Львів -
(галицький герб на козацькій душі твоїй витканий?)

Як же без голосу мужнього? як же це - без?
Ніжність і спокій, натхнення шалене п"ю квартами.
Сили землі! О незвідані сили небес!
А чи направду такої крилатості варта я?

Ти - характерник! властитель нескорених веж!
...Ранок хмаринами вкрив соромливо - багряними...
Завтра укотре на крилах мене занесеш
В кола сакральні та в обшири понад курганами?

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

Спонукають до звички триматися сторч
«екстрасенси», «ікс-фактори», «хати на тата»…
Шоу.
Чи не мутація кожної з порч
(Україна на них ще і досі багата)?
«Відворотної» сили нема.
Чи екран
ворожінням відлучений атому Бога.
Уявляєте шоу: сам собі пан
з міністерського крісла - на кастинг,
де Гоголь?

10.03.2016

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільна.
----------------------------------------------------------------------------------

На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.

у столиці жила панна
гордовита неначе пава
не кохала Петра ні Йвана
фліртувала лиш для забави
спокушати вдавалось їй легко
та і у́смішку мала чарівну
і дивилась на них зверхньо
не було їй гадала рівного
покидала їх несподівано
закохавши у себе стрімко
і сердешні покинуті стрімголов
накладали на себе руки
а нового свого коханця
ніби щось їй було пороблено
перш водила немов на бійню
показати своїх колишніх
і нещасних її самогубців
вона мала гарненькі груди
і тугеньку звабливу дупцю
а від погляду било струмом
а від голосу мліло серце
і не мали ні крихти надії
хто кохати її насмілювався
і піддався любовним чарам
від її невимовної аури
ви сміятися будете довго
про її діагноз дізнавшись
а ім’я вам проте відоме
воно зверху
дивіться у заголовку


09.03.2016

Проковтнула сльозу,
Наказала собі не стогнати,
Не кричати й не кликати в свідки ні сумнів, ні жаль.
У шалену грозу
На війну проти скнивого ката
Одягла обладунки: - зіграємо, підлий москаль!

Скільки житиму я - ворогів буду бити без міри,
Скільки дихати буду - я погляд свій не відведу,
Доки ти не підеш і не лишиш Укрáїну в мирі,
Буду битись з тобою я, навіть коли упаду.

Якщо вийде мій час,
Якщо подих мій зірветься птахом,
Якщо сонячне світло дочасно застигне в очах,
Твій закінчиться фарс
І імперія вкриється прахом,
Чесні месники світла піднімуть тебе на мечах.

Заспокоїла серце – все одно більше разу не вмерти,
Написала листи і у світ заповіт віддала….
…Ти не плач, не журись і прости мені, мамо, цю жертву....
Вперто брови звела й гордовито свій бій прийняла…..

©09.03.2016

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Веселий вогник блимнув і зачах.
З усіх усюд - ні звіту, ні привіту.
Безкрайній хаті смутком зносить дах
і хочеться зашторитись од світу.
Гудуть вітри незгод:
гримлять баси...

Похилий день
з золи жаринку вигребе.
Зійдуться на пораду всі часи.
Поміряються мітками всі виміри.
Сховає морок гарне і страшне.
Лиш вічне бовванітиме між стінами.

...Безкрайня хата
двері не замкне.
До ранку
шепотітиметься
з тінями.

08.03.2016

Ця хвороба йде від снігу
Від прогірклих хмар хрипіння
На деревах сяють німби
А земля у ластовинні

Залізничний запах міста
Вибухає ніби пальма
І виблискують на диску
Поїздів плакучі гальма

Ще небес не зріють злаки
Це ще станеться не скоро
Та болить у грудях пагін
І жене весну крізь горло

І бринить, вібрує струмом
У повіках обважнілих
День блискучий ніби пума
Фіолетовим пунктиром

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Незборна сила духу нескореного серця,
А очі – два озерця, де таїни глибінь,
Довершена як воїн, зірвиголова в герці
Із ворогом-ординцем, нещадним у злобі.

Скрижалей свого роду не гидила ганьбою,
А він тобі, стражденній, вклоняється до ніг –
Вертай додому, рідна, але вертай живою! –
Чадить сортир кремлівський, який не переміг.
Едикти кривосуддя тебе лише гартують –
Не зрадила присяги під тягарем хреста…
Кати твої пощади чекають з неба всує,
Обраннице достойна Господнього перста!

08.03.2016

Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.

Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...

Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...

Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...

Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...

(1.111.15)

Шукайте жінку – де вона зимує,
І де вона весною відтає,
В якому вона вимірі існує,
Знайдіть її, хоч де вона не є.

Знайдіть її у просторі безмежнім,
Поки її хтось інший не знайшов,
Поки не згасло почуття бентежне,
Що просто називається любов.

Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.

Піснею ніч розцвіла солов’їною,
Місто мовчало, притихле на час,
Ґрона духмяні акації білої
Ніч, цілу ніч розум тьмарили в нас.

Зливами сад був умитий весінніми.
Темні яри потопали в воді.
Боже, якими були ми наївними!
О, які юні були ми тоді…

Роки промчали, нас роблячи сивими.
Де чистота гілочок тих живих?
Тільки хурделиці білими зимами
Все ще нагадують нині про них.

В час, коли вітер дме з лютою силою,
Знов, ще ясніше, завважую я:
Ґрона духмяні акації білої,
Ви неповторні, мов юність моя!

03.2016

Гніздила тополя під лемент воронячих криків
У зачіску голу, що звався колись «їжачок»,
Заколками хижі, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітінням не вийшов прикраситись строк .

Розкидала голчасті хатки із першої спроби,
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільність з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх гойдатиме трохи незграбно в гілках,
Як в небо полинуть, теж буде з батьками радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй певно насняться всі злети юнацько-дитячі,
Як пухом летіла з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легка та душею гаряча,
Бо обіч світили так близько осяйні зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати те вічне, здавалось, уміння,
Та певно не може прожити наразі вже без.

У небо полинуть пташата, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт, не спиться їм начебто вранці,
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними все ж краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – вже при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та власне у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.

Когда сильны, глядите свысока,
Не исполняя то, что ЕЙ обещано.
И вряд ли, озаботит хоть слегка,
Что рядом загрустила Ваша Женщина…

Но если вдруг нагрянула беда,
Или болезнь вцепилась в тело бешено,
То на пути отчаянья всегда
Охранный щит поставит Ваша Женщина.

Она спасет, поможет, не предаст,
В своей любви всесильна, как Богиня,
И о себе забудет ради Вас –
Душа семьи и жизни Берегиня!


08.03.2016

Мокрий березень. Дощить.
Хмари не злізають з неба.
Фарби синьої біжить –
аж сама собі не треба.
Дні вимочують весну,
як розхлюпане ганчірка.
Через дощ і не збагну:
восьме, а чому так гірко?
Восьме березня в соку.
Переберезнево слави.
Гей, кота хоча б в мішку!
Щоб сухого лиш… І кави.

08.03.2016

Метелики злітають в одночассі,
Колують пишнобарвним конфеті...
О, скільки їх, кружляючих у вальсі,
Покраплених, пістрявих...у житті...
А скільки їх, влітають у кватирки,
Нараз відкритої космо-душі,
І проникають у осяйність зірки,
Відлунням досягаючи віршів...
Тріпочуть крильцями у зоні світла,
Хитають вітром порухи думок.
Яка неперевершена палітра!
Політ увись крізь морок...до зірок!
Метелики снують у суголоссі!
Знімаючи нектар тичинок-слів,
Влітаючи у мислі безголосі,
Заманюють нас безліччю світів.
Мені хоча б на мить у їхні мандри
Й не перетнуть екліптику душі,
Учути тихий звук - Псіхеї мантри...
Як Данаїди, путь свою вершить.

07.03.2016

Не переймайся тільки нами –
Онуком, мною та синами.
Аби не сталося біди,
Про себе думай. Не вряди-годи,
Як ти це робиш досі.
Не ті літа вже, бо не осінь,
А зима гучніш нагадує про себе.
Та, мабуть, на жертовність
Тебе послало невмолиме Небо –
Писать отак свою житейську повість.

Весняний день хапається за промінь,
виходить з нір, випурхує з зими.
Струмками голоси влилися в гомін,
говорить все, що бачилось німим.

І марно зір чіпляється за простір –
хитливі риси зраджують собі.
Дивись, весна вилонюється з брості
і світ зазеленіє далебі!

Корсет снігів послабило вершині
ласкаве і зворушливе тепло,
і пролісок за виспівом пташиним
до сонця підійма своє чоло.

Кістяк горіха обліпила зграя –
в долину повертаються граки.
Густий туман іде стрімчастим плаєм
від березня до квітня навпрошки.

Між горами, за прядивом імлистим,
рухома неосягненим чуттям,
природа під торішнім падолистом
уже нове вистеблює життя.

Хто запалює зірки –
Це природно, що жінки.

Хто засвітить місяць в небі –
Це жінки, бо так їм треба.

Світло вимкне хто в кімнаті –
Звісно, що вони, трикляті.

Хто мордує нас до ранку –
Звісно, що вони, коханки.

Хто зготує вранці каву –
Звісно, що вони, ласкаві.

Хто з’їдає печінки –
Все вони, оті жінки.

Торішнє листя сподівань стає землею,
Шматочкам ґлею зручно у серцях,
І прах до праху… і останній цвях…
І голоси… і голосіння за ідею…

На волосінь від божевілля сни пророчі,
Немає панацеї у словах,
І жах скорботу водить по шляхах,
Ступає душами зневіра, гаснуть очі.

Зими холодні поторочі тягнуть пащі,
Поживи хочуть, наче яничар
З царату зайвохромосомних чвар.
Та цур потворі потойбіччя! Геть, пропащі!

Уже весніється. Страшаться сірі хмари
Тепла надії й усмішки добра.
Кора земна! Прийшла уже пора
звільнятися від зла північної почвари.

І враз… росте крізь помертвіле свіже листя,
І ніжну силу крапельки життя
Дитя землі здіймає наче стяг…
Це білі проліски розквітли в серці міста.

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.

Коли сади
оазою               буяли,
і  утопало  у  росі   зело,
і так  у світі  весело було,
але і цього видавалось мало,
я бачив очі, що мені сіяли,
і ангели у небі малювали
об'явлене мені
твоє число.
Давно-давно,
але        ще         пам’ятаю
і  білі  хмари,  й небо  голубе,
і    сонце   догораюче,    і   скраю
зелені    шати    гаснучого    раю,
де     я     ішов     побачити     тебе –
таку   чарівну,  як  зелені  шати
і     білі     тучі     в небі     голубім,
таку  мою, що і  не розказати
як   я   і   досі   дякую
тобі.
                               


                     03.2016

Лікую зуби, а на серці – рана.
І не тому, що зуб мій – золотий.
Мене лікує(уявіть!) Оксана
і я радію, що іще живий.

Я слухаю її з відкритим ротом.
І що не каже, я киваю, – yes!
У неї очі, наче із небес.
А я стікаю слиною і потом.

У голові у мене є ще ґлей,
але готовий я віддати зуба,
аби отак прижала до грудей
нехай і не Оксана, але люба.

Буває у житті чудова мить.
Колись із ностальгією згадаю.
Вона мене запитує, – болить?
А я у очі їй відповідаю,

що я стійкий, як укри у бою.
Лежу й не ворушу́ся, як убитий.
Яка вона хороша – не сердита.

Іду – на Ви... на ви-могу встаю
і пенсію нащупую свою.
Пора
         за задоволення
                              платити.

03.2016

Вдалося захопити їм Надію,
Та на спасіння віра є у нас.
Але у мами льотчиці — Марії,
Оцю надію викрадає час.

Приборкати дочка зуміла крила,
Що бережуть країну від біди.
Але Надія, мамі рідна, мила,
Знаходиться в полоні у орди.

Коли ж тепер повернеться додому,
Її дитина, сонечко її?
Сльоза вже пропікає час і втому,
І скоро в лист одягнуться гаї.

І на порозі он спекотне літо,
А в маминій душі живе зима.
Не дай же Бог її дитину вбито!
Але ж у бранки нині дім — тюрма.

Бо викрадена ворогом з Росії,
Посаджена в азійський каземат.
Бездушному народу, їх месії,
Настане час прозріння і розплат!

Щомиті про свободу мати мріє,
Та бореться за донечку свою.
І молиться Вкраїна за Надію,
Щоб опинилась у своїм краю.
18.07.14

Посварилися, зачепилися,
Дорікаючи одне одного,
Кожен жертвою став на милицях,
Бо вважав себе з тіста доброго.

Посварилися, розкричалися,
Обмінялися горе-фразами,
Безуспішно все сперечалися,
Кожен думав, як він ображений.

Посварилися, розгойдалися,
Пригадали ще пильне-давнішнє,
Нагнітали й не відступалися,
Кожен в дзвони бив: надто правильний.

Посварилися і розбіглися,
Голосно услід щедро лаючи,
Кожен на своїх довгих милицях,
Хай, мовляв, нехай, ще життя навчить!

9-07-2015 В. Пригорницький

Покотилося з гори наше щастя,
І над прірвою грозилося впасти,
Зупинилося на краю безодні,
Щоб не завтра щось робили – сьогодні.

Подивилося на нас, та й спитало:
Було щастя вам багато чи мало?
Почекало, позітхало, та й впало.
Може, дійсно, забагато ми мали?

Пізнається майже все в порівнянні,
Наше щастя, як мірило останнє,
Чи багато його мали, чи мало?
А тепер його і зовсім не стало…

4-07-2014 В. Пригорницький

Ласкава погляду душа
Мелодія кохання щира
Тебе голубить спів струмка
Твоя весна - в тобі красива

Ти від Адамова ребра
Той рай собою прикрашала
У неповторності творця
Цей світ - вразливості навчала

У гармонійності перлин
Оазис потаємних втілень
Цей геніальний збіг причин
Творив тебе - бальзамом зцілень

Усім відома ти така
Що тільки раз цвітеш - єдина
Любові муза чарівна
Кохання - колискова доля.
2016р.

Фаланги пальців до пера
Тягнутися не перестануть,
Як звично трепетна пора,
Веде тебе на синю паводь.

На крилах мрій лети туди,
Де труд – солодкий відпочинок.
Душі крильми пролепоти
На звуки неземних сопілок.

Бо лиш подалі від землі
Ми з плоті линемо наївні.
Даруй словам низький уклін
У невагомості чарівній.

А світу тишу над усе
Лиши у спокої небеснім.
Поет печаль перенесе
Під сонцем, блискаючим перснем.

Лиш поспіши, бо вже весна
По днях завіяно-буремних.
Брунатним брунькам затісна
Одежа в пагонах деревних.

На лоні вод крилата тінь
Черкне похитуване плесо.
Мов голуб, чисту голубінь
Душа минає безтілесо.

21 березня 2015 р.Б.

Поїв мене, мов кавою, дощем,
Добавивши в горнятко трохи льоду,
А я була калиновим кущем,
Замріяно вмліваючим з негоди.

Усі плоди вже птаству віддала,
Нез’їдене порозсипалось долі,
Холодне небо з вічами зі скла
Сльозило унісонністю поволі.

Я вітами ловила скорбний плач,
Що стиха шепотів мені: «Пробач…»

А після нас лишаються слова,
Що переходять у безмірну вічність.
Не загасити їх, немовби свічі,
Бо сила їх безсмертна і жива.

Від сотворення світу, з перших слів,
Що зібрані у мови, ніби перли,
Несуть в собі джерельну воду й жерла
Всіх воєн і сусідів і братів.

Та, маючи і вроди, і краси
Велику силу, щастя й осяяння,
Що людство називає їх коханням,
Вплітає слово в пісню й голоси.

Тому і править світом всім любов
До матері, до батька і дитини,
До рідної землі, до батьківщини,
Де в кожнім слові зміст людських основ.
03.03.16

Прибудуть стиглі вечори,
з дороги пильні прохачі,
вони розкриють до пори,
за що заплатиш ти і чим.
Вони візьмуть твоє майно, --
ти не оскаржиш їхніх прав, --
в уплату зроблених давно,
в часи безвиході, застав.
І як не боязко душі --
не буде критися ніде.
На білій хвилі пливучи,
час розрахунку надійде.
О необтяженість в кінці!
Відкрились двері, ти ідеш
і щось затиснуте в руці,
зітхнувши, вільно віддаєш.

2016

Ще борюкається зима,
Мов наждаком, повітря лиже
Морозом ударя по крижах,
Хоч снігу вже давно нема.

І щуляться дерева жаско,
Бо вчора дощ осінній лив,
А нині – холод лютий, злий –
Міняє мов погода маски.

І думка пробива чудна –
То, може завтра раптом літо
Прийде, спекотою сповите? –
Дай Бог, аби прийшла весна.

28.02.7523 р. (2016)

Марнослівні дифірамби
Промовляються дарма.
Лопотять словесні штапми:
Тут би, там би, їм би, нам би –
А державності нема.

Заплутане розплутати незмога...
Слова - не лезо,
тиша - не ножі....
І все тобі ні в чім і ні до чого
У тьмянім полиску холодної іржі.

Байдужа ніч клякає на порозі...
А ти сама давно, давно, як ніч.
На дзеркала дивитися не в змозі
У тьмянім вилиску невідболілих свіч.

Віддай сю мить, останню на сьогодні,
Лиши йому - чужому, не питай...
Думки тобі коритися не годні
У тьмянім відблиску, що падає за край.

(2.11.15)

Хто людям дав ці кляті почуття,
Емоцій вир без краю, без кордонів!?
Рослина он стоїть усе життя,
Хоч сніг, хоч дощ, а не кричить, не стогне.

Хто наділив свідомістю людей?
Якщо вже вклав, чому не всім сердешну?
Чому в одних - аж пломінь від грудей,
І синій лід відсвічує - у решти?

Хто воскресив з тієї мерзлоти
Притомний люд із пам’яттю мерзоти,
Якщо є шанс згубити цей почин,
Сповзти піском в відкриті ешафоти?

7-12-2014 В. Пригорницький

У полі жито вишивала,
Дозрілим колосом вела,
Родині кожній дарувала
Хліби до пишного стола.

А щоб удосталь всім стачало,
Старанно брала я врожай,
Несла в подолі та й співала,
Про теплі роси, про розмай.

Як я люблю ось ці хатини
У свіжій глині та вапні,
І огорожі із модрини,
І айстри в ніжному вбранні,

І диких трав зелені шатра,
І хлюпіт чистої води,
І на сухих кілках горнята,
І від качок мілкі сліди,

І щиру посмішку дитини,
Й криничний поскрип журавля,
Пишаюсь я, що Україна,
Що це моя свята земля!

21-12-2014 В. Пригорницький

Ми – українці, і споконвіків
ми арії, і скити, і поляни,
і наша Русь – земля пра-пра-дідів,
як і була ще за часів Бояна.

Московія рече, що ми хохли
і зрадники імперії і віри.
Але такі «погані» ми, коли
не вистачає крові у вампіра.

Була Кубань. Є Таврія, Донбас,
та українців там лишилось мало,
бо наша Раша у боях за нас
кров нашу християнську проливала.

І ми уже ніякі не хохли,
а малороси рашеської мапи,
тому що нас очолюють козли,
недожиди, нацмени і кацапи.

Качає м’язи карла бойовий
і пуп землі у пролетаріату.
Тому що Путя не такий дурний,
і Лєніна уміє шанувати.

І вояки у Раші не дурні.
Грабують, убивають і – додому,
тому що це бойовики Чечні,
а от Росія й досі ні-причому.

І думають гібридні барани,
що ми усі петлюри і бендери,
тому що ми сьогодні – це вони
учора ще есери еСеСеРу.

Тому що мова нації – язик,
тому що комуняки захотіли
не жовте і блакитне, а навік
чуже рядно криваво-синьо-біле.

Налиті кров’ю очі у биків,
і зиркає колонія рабів
з екрану теле-ящика на себе.
І не гіпноз, і не телекінез,
але їм легко залишатись без
історії, якої і не треба.

2015

Що досі про тебе знали,
Згорьована пташко Надіє?
Що донедавна літала В мирному небі Вкраїни.
Що опустилась на землю,
Як круки московські з’явились.
У мішковині рядняній тебе відвезли
У рабський звіддавна свій вирій.
Гадали: заспіває одразу ж
Для бранців скроєну пісню:
Про милість благатиме слізно,
Щоб тільки лишитись живою...
Та не діждались страхаючи
Витязі колорадського роду?
Відки було їм, брехунам, знати,
Що в серці красуні – мужність?
Не заспівала в неволі
Уярмлена пташка Надія,-
З голоду ладна вмерти
За гордість і честь України.

Безлюддям дихав невесняний ліс,
Зійшли сніги, відкривши ржу підніжжя,
Дощі вмивали стовбури навскіс,
Розмивши всі стежини в бездоріжжя.

Ще пріле листя пахне, наче мед:
Гречано, терпкувато та гірчисто,
Земля укрита у листвяний плед -
Такий буденний, більше не врочистий,

Пранням і катанням все збулось позолот,
Побите живністю, як палантини – міллю,
Ще днів ясних та сонячний цейтнот,
Потроху серце поростає цвіллю.

Одна сосна лиш різнобарвить фон
У цілорічнім хвойному убранні,
Не мінить барви на верхів’ях крон,
Зневірою обтісуючи грані.

Торкнеш таку – і хвоя засніжить.
О, сосно люба, ти хоча б тримайся!
Пройде цей стан душевний, наче мить,
Дістанеш теж від щастя ще окрайця!

Що думаю – те говорю.
Моя віра здолає втому.
В Росії нікому не вірю,
Не прошу, не боюся. Додому,

В рідну свою Україну,
Повернуся – жива чи мертва.
Душу таку зміїну
Хай рятує суддя. Я – жертва.

В серці моїм Україна
Зорею завжди сіяла.
Слово своє останнє
Я вам усім сказала.

Біль у моєму тілі
Рішення не зламає.
Не торкайтеся, скам’янілі.
Воля ціни не має.
05.03.16

Якщо табу, то … хто ж його порушить
(сферичний ямб хорею докуча?).
Життя таке, що гривня весла сушить,
бо долар вбив якогось «Ілліча».
Ну, менше з тим… А як узгодить серце,
яке любові прагне і життя.
Контрацептиви в продажі. І все це –
не менше ніж «значуще здобуття!»
Зробився світ таким відповідальним:
увесь ТАБУ «ЖІНОЧИЙ ТУАЛЕТ».
Один лиш день у році, що, буквально, -
«жіночий» день… Дозволено. В кювет.


05.03.2016