ıı.

дивак ішов собі шляхом
там балки падали & шифер
стреміли копи чи шерифи
під недешевим коньяком

там убивали просто так
тому що вітер нині свище
бувало що дивися вище
передбачав якийсь контракт

немає грошей без життя
немає зброї ~ без містерій
є замкнуті є інші двері
є мрець який кохав затям



ııı.

вона явилася під вечір
на шиї сяйний діамант
тонкі парфуми & туман
услід за нею так до речі

в її очах читався страх
необережний невідвертий
нешлюбний син тієї смерті
котра ступає по смертях

він обіймав її за плечі
цілуючи вузькі уста
у засвітах чи у світах
моя ти наречена речел



ı.

бродвей палаючих симетрій
робота & пекельний храм
крокуй усупереч вітрам
котрі продерлися крізь нетрі

соціопати й мізантропи
вони тебе або навспак
хто вижив декларує факт
зі суду робить цирк на дроті

на хвилі радіо~ таксиста
передають весільний джаз
конає осінь попри нас
на серці стомленого міста




 

Пухнатий снiг iз неба сипле густо,
Вкриває мiсто бiлим покривалом,
Троянди пелюстки в букетi нiжнiм
Сніжинки ловлять лагідно губами.

Ми стоїмо посеред казки тої,
Затихло все – i не поворухнутись.
I не промовить слова нi одного,
I дотиком хвилину не злякнути.

А очi в очi, а душа у душу
Так проросли, що роз’єднати важко.
I серце в серце дивиться уважно,
Прощаючись… прощаючись назавжди.

А снiг iде, i ми не бачим бiльше
Нi мiста, нi людей, нi квiтiв дивних.
Гарячi сльози провели дорiжки
I впали тихо на троянди сніжні.

Не спиться, вийду з хати в двір. Чому ночами,
Ти наче привид перед моїми очами.
Зорею ясною заглядаєш в вікно,
І воскресаєш те що так давно було.

Як в дзеркало, на ту зорю з небес дивлюся,
Так, наче я її утратити боюся.
Боюся щоб ще раз не повторились,
Помилки ті що вже були колись.

Той спомин через роки в сьогодення,
Вертає те, за що нема прощення.
І та зоря що через вікна заглядає,
То погляд твій, що за минуле докоряє.

Чому, коли пливуть по небу хмари,
Зорю сховають, та душа тобою марить.
Чи я несу через життя своє земне
Те світло, що з очей твоїх осяяло мене.

2015р.

Прощай, тепло. Скінчилась казка нині.
Мережки літа складено у скрині.
Смугасте листя, мов тільця осині
Зненацька обезжалені, летить
Згори униз, а потім знизу - вгору.
Лише пощо танок нам цей, amore,
Ці небеса і їхнє сонце хворе,
Що час від часу кашляє і спить?

А тільки прокидається, усоте
Свій ласий погляд кидає на соти.
- Чи є в них мед? - Немає меду, що ти...
Меди осині - лиш сльота гірка.
- Котра година зараз? - Пів на синю.
А бал почнеться в десять на осінню.
І - раз, два, три! - на талію осину
Грайливо ляже променя рука.

Дзиґар проб'є опівночі, amore.
А потім будуть злив дзвінкі докори.
Впадатиме у пожовтіле море
Струмочком недописаним ота
Осина осінь чи осіння туга,
А, може, двійко їх - і перша, й друга.
І, може, закінчиться чорна смуга.
І, може, розпочнеться золота...

2016

Скільки доль у однім вагоні:
Сльози, усміх на сотнях лиць.
Хтось відкритий, як на долоні,
Хтось - мереживо таємниць.

Може, дехто любов забуде
Поміж плетива поїздів.
У квапливому морі люду
Віднайти б я тебе хотів.

Нездоланно-жарку, як ватра,
Що пороги усі злама.
Не потрібно мене шукати:
Я прилину в твій світ сама.

Легкокрилістю махаона
Уквітчаю мережку днів.
Не шукай мене на перонах,
Поміж плетива поїздів.
@ Уляна Чернієнко - Дмитро Нірода

Світе вечірній, із синього скла,
День мій невтолений, у запитаннях!
Де моя спрага, відчута сповна,
Ліній готичних в небо спинання?

Відповідь прагну зусиллям знайти,
Гостру і точну, як вістря собору,
Що обертає барвисті світи,
Рухом єдиним мчить їх по колу.

Та не давайте розгадку мені,
Ту, яку серце незважено просить.
Зайвого я не бажаю, о ні,
Знати, що є вона — досить.

2016

Мій світ шахівниця, із мріями замість фігур
Дебют уже зіграно, саме пора міттельшпілю,
У жертву іще не принесено жодної з тур,
Зіставлено спосіб з метою і засоби з ціллю.

А мрії поволі з казок виростають у міф,
І лінії росту того, то всуціль асимптоти.
Ти преш до вершини, і начебто ясно – Сізіф,
А камінь з душі забери і не видно вже – хто ти.

У небі хтось курить смачні запашні цигарки,
Синоптиків зводячи з розуму хмарами диму,
Це тільки здається, що пити давно нема з ким,
Це тільки тому, що я пив не за те і не з тими.

То чорний пішак наточив мені келих вина,
І все натякав, як злодюжка, на обмін ферзями,
Кінцево, він посланий мною був зопалу на…
А потім я знову каміння тягав до нестями.

Збирав, розкидав, а розкидавши, знову збирав
І думав, чи скоро вже трапиться склеїти ласти,
Аж раптом почувся був запах некошених трав
То просто Сізіф познайомився з Еклезіястом.

«Усе марнота» – написали вони на стіні
І стали призерами конкурсу стильних муралів,
Поштарка на ровері бачила їх у вікні
І довго сварилась на них за відсутність моралі.

Могла й не кричати, каміння ж бо стане на всіх,
І свій Шоушенк є у кожного Форреста Гампа,
І добре, що з неба летить не каміння, а сніг,
І досі у Львові ще блимає гасова лямпа.

А черга до Раю немов на кордоні із фур,
І ангели-митники часом бувають нещирі.
Мій світ – шахівниця із мріями замість фігур,
І кожного ранку хтось ходить е2-е4.

знову на вогник. скорше на дотик
лагідний спосіб… шурхіт вдогін
все, що болить - настромлює дротик
хай від усіх прихований він

плачу й сміюся вглиб… на фундамент
башня до неба впору якраз
(все задля неї серденько -дама…)
білий мій світе щоб без образ

нумо в обійми! годі вже панно
скільки мовчань у нетрях доріг -
ніченька зникне ранок настане -
калачиком хто у твоїх ніг?!

і цілуватиму з сумом на дотик
милі дрібнички сумісних суєт
тільки щоб ти твій образ супроти
скайпом - дзвіночком крізь інтернет…
………

Місячне сяйво. Кленове осоння.
У Маленького принца нічка безсоння.
Він сміється. І сміх котиться до моєї оселі
І кружляє на літерах паперової каруселі...

За вікном втішаються клени:
У Маленьких принців як у них -
золоте, кучеряве волосся.
Листя клена - зірки.
А на кожнім листочку
Поселилося дзвінкоголосся...

абрикосові кісточки
лізуть під ноги
аж у листопаді
дивно
думається мені
і пригадується
як гуртом кушували
соковиті літні плоди

ледь помітно
сніжинки врізаються в плечі
настає пора коли
ковдра набуває сакральності
і людей на вулиці меншає
уночі ходжу тільки я

у підошві застрягла кісточка
так іноді докучає думка
недоречні залишки літа
лізуть під ноги
пізньої осені
і ніяк їх не оминути
хіба що стерти у пил по дорозі




22.12.2013

Крутій Тоні - явно, так, їй не здається,
крутій Тоні явно так їй не здається.

2016

я торкаюся тебе поглядом –
і очима – неначе злизую –
той момент, коли за завісою
непритворності знову маска...
я багато уже побачила,
я угледіла в тобі – ласку,
й час, і відстані, і обставини
винуватити перестала я!
я розледіла, ні, злизала,
що? моє лишень. не сказала.

Але навіть на тім вокзалі,
Коли кава поспішно стигла,
До розлук я таки не звикла!
Але, подумки, відв*язала...
Я торкаюсь тебе поглядом,
У думках – усе заколисую,
Обіймаюся, певно, всоте,
І собою наскрізь пронизую!

Я торкаюся...тебе...поглядом

Ми – трансформери –
Я трансформуюся в тебе –
А ти – у мене.
Води джерельні чисті,
Трава – зелена...
Тихо уловлюю схоже в тобі своє «я»,
І на третину
Думками
Твоя є... Твоя!

Я дістаю
Із твого потаємного схову
Факти з життя,
Які змінюють мою основу...

Клубні сімнадцять чи двадцять?
Під кайфом кураж.
Кайф віддаляє твій берег,
Який був лиш наш...

Так, подолав! Так, зіскочив!
І пиво пянить.
Я пригорнутися хочу –
І кайф той спинить!
Я обіймаю, у очі наївно дивлюсь.
Знов обіцяєш – остання, мовляв,
Не хвилюйсь...

Ці обіцянки не варті нічого! Дарма!
Я - все надіюся, вірю!
Для тебе ж – слова!
Так, я хотіла,
Щоб діти з твоїми очима.
Ти – обирав дещо інше –
У чому причина?

Я трансформуюся в тебе...
А ти – у мене...
Море уже далеко...
Трава – зелена,
Інеєм вкрита,
Місцями – пожовкла трава...
Ти обирав дещо інше –
Слова...лиш... слова...

Я трансформуюся в тебе,
А ти - у мене,
Води джерельні чисті,
Трава – зелена...
Фальші у світі між нами
Нема! Нема!
Правда твоя – все ж
Помалу мене вбива...

Між нами диміли гори.
Між нами палала осінь.
Повірила, заговориш
мій смуток на віщу просинь.

Повірила, намольфариш -
і тугу свою забуду,
допоки бентежні хмари
шукатимуть сонця згубу...

Ступила на стежку темну.
Казав же ж: де темно - зорі!
А там голосили ревно
лиш тіні жаскі в затворі.

Злякалась, не приступила!
Та пізно, з-під ніг - каміння...
Казав, що даруєш крила?
А вийшло, що то - падіння.

Його вже й не заговориш.
Зосталась оманна просинь
десь там, де диміли гори.
Десь там, де палала осінь...

12.08.16 р.

Одаліско, прокинься!-крижиною очі мовчать...
У полоні розкошів ти хочеш безвільно сконати?
Крил нема - сил нема. Гасне полум'я вільних багать,
Віднаходиш укотре, як зашморг - нові султанати!

Прагнеш бути найліпшою в ханстві з усіх танцівниць?
Та для владних очей - ти лукум. Апетитний смаколик.
Як мертвіє душа - то кінець. Волі - зась! Одяг - ниць!
Найдорожче - за ніч... І не дихати вітру ніколи!

Одаліско, не спи! Не тони у брехні позолот,
А невже твоя гордість ізроду тебе не боліла?
Як же страшно, коли, наче дар для душі - ешафот -
Безпринципно готують принади звабливого тіла.

Із пам`яті усе тебе стираю…
Ох, відболіло… Сам лиш знаю, як.
У снах і до омріяного раю
Не світить більше чарівний маяк.

Змиваються водою миті милі
І кануть тихо в Лети непроглядь.
Лише вібруючі озерні хвилі –
Як струни вітру, тихо шепотять.

І пестять віти лагідні сторуко,
Прозоро так прояснюючи суть,
І чуть усе ясніший серця стукіт:
Забудь її. Забудь її. Забудь…

20.10. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Гібридна, бридка, пеклом проклята
(колись не змовчить... все розкаже нам)
німіє, брехнею уражена -
їй вибухи, як знаки оклику!

Голодна, брудна, приголомшена,
оглушена "буками", "градами"
голосить полями кривавими -
неназвана...
неоголошена...

10.2016

Людина літня мов мале дитя,
Їй що небудь нового вічно треба.
Їй хочеться від звиклого життя,
Злетіть над хмари – де доокруж небо.

І знов злітає думка наче птах,
І живить серце ще якась надія.
Ще хочеться блукати по світах,
Тинятися в незбутніх давніх мріях.

Вона уже пізнала що життя,
Є в неї найдорожчим божим даром.
Вслухається в своє серцебиття,
Чекає те, що прийде незабаром.

І вже не виставляє напоказ,
Якщо в житті ще щось нове відкриє.
Для неї лиш душа дороговказ,
Душа – вовчиця, що на місяць виє.

Людина літня йде десь крізь туман,
Вдивляється у непрозорі скельця.
Вона пройшла крізь правду і обман,
Звіряючи лише удари серця.

2015р.

Холодна осінь. Днів сумненькі личка.
Дощів, туманів гусне круговерть.
Насипала шипшини в рукавичку,
Заповнивши й кишені нею вщерть.

Маленькі дзбаночки так пишно червоняться,
Здається, сік з них вихлюпне от-от.
Корисна радість, вітамінне щастя
На гілочках аж мліють від щедрот.

«Бери, це щиро. Не шкодуй пташині!
Залиш по кілька ягід для краси.
І на Камінній слухай в самотині
Птахів, вітрів і тиші голоси».
11-20.10.2016

  
підпільний вхід до вивіски ін ред
немов пригода ще сьогодні може
& в люстрі понад баром кожен
себе знаходить схожим на портрет
 
усякий тут пильнує свій момент
дізнати ще намарність плинну
нехай чуття наповнять & припинять
бокальний видзвін декількох монет
 
отак займи належний табурет
злидарю мій недбало пропорційний
& випий за рясні дива осінні
а що здалось недивним те дурне
 
 
 ✴ ✴ ✴
 
 
& світ невидимий обійме
все сутеніюче земне
одинаків & благовірних
тебе й мене
 
чуття безпосереднє & наївне
у вікна вигляне ~ щось ше
чи місяць золотиться вийде
мон шер ~
 
 
 
 
 
 
 
 

О, вороженьки не дають дрімати –
тоді чека, а нині еФеСБе.
Поширюють культуру ...азіати.
І як тоді своє не захищати,
якщо ми захищаємо себе?

Оклигуємо буйні і наївні.
Уже не дивовижа – коляда.
Колись осоловіє і орда.
Але чому каца́піє країна,
де мова має бути, як вода?

А пам'ятаєш, окаянний брате,
що є у нашій мові, - назавжди?
Якщо на ваш великий перекласти,
це означає, нібито, послати
тебе і іже знаємо куди.

Бо ви усюди. Вже і на івриті
лунає ваше, – ме, якшо не, – бе.
Де язикаті, там чекай рашиста.
То як вас, м'яко кажучи, любити
якщо ми поважаємо себе?


Вам у Бермуди, а не у Європу,
де ми були раніше, ніж вона.
Та як ізолювати за окопи
усіх, кого чекає гепа-допа,
і вас, кого збагачує війна?

І королеви, і а ля дворяни,
якими аж зашкалює екран,
кому я пишу оди і романи?
Чому у хаті охають селяни,
коли лютує опер капітан?

Ворота на Росію не закриті.
Навоювався, тай тікай бігом.
А як іще худобину учити,
якщо не гнати у своє корито
вилизувати мову язиком?

Орда воює, поки не конає.
Ідуть за окультурення бої –
за капища й кадильниці свої.

Хіба не мова нас оберігає?
Якщо за неї націю вбивають,
то як же обеззброїти її?

10.2016

Вона йому зростила два крила.
Як зрозуміла, що уже не мила,
Сама в чужу дорогу провела
І з усміхом його благословила.

Свою удачу кинула до ніг,
Щодня за нього все молила Бога.
Своє кохання, ніби оберіг,
Йому услід послала, на дорогу.

Таким буває справжнє почуття,
Що нагороди і подяк не просить –
Аби лише коханого життя
Не стало схоже на сльотаву осінь.

2016

а на квіти сніг
як холодно
та розквітли вже
де ж дітися
а тепла нема
хоч вовком вий
сонця хочеться
так хочеться
раптом зглянеться
і визирне
раптом стиглий дощ
ввіллє тепло
жити хочеться
так хочеться
та на квіти сніг
все падає

Не дерев'яні ми. Дереворити
ще нагадають украдену мить,
як і донині, минулим укрита,
казкою видимою оповита,
візія осені милою снить.

Місце ікони не пусто у свято.
Пізно молитися їй, та зате
наша надія і мрія крилата,
не обіцяючи все і багато,
ще подарує своє і просте:

тішитись нею, сльозою умити,
рідне і чуле душею зігріти
і уявити її, як дитя.
Поки на покуті буде кутя,
Боже, не дай мені дерев'яніти
у роковини усього життя.

10.2016

Постели перед сном трішки музики прямо під серце.
Борони мої сни. То – мелодії з ритмів і слів.
Ще додай кардамон.Чи... спробуймо каву із перцем?
Борони мої сни, бо лишилося мало тих снів.
І пробуджуй мене вустами, як теплим туманом.
Говори мені ніжно, говори, говори, говори...
Ніби рухались далі – зали́шилось все так само.
Листя падає в душу. Печале моя, догори...
Догорай, як цей лист, як осінь, щоб раз – і наза́вжди.
Я ж піду народитися, заново, зовсім, як сніг...
Тихо падає листя. Та цей листопад несправжній.
Навіть осінь несправжня... Хто б їй тепер допоміг?
Ще для неї не час,я ще серцем живу у літі.
Бачиш, очі в любові гріються й пахнуть, як мед.
Тихо падає листя. І добре так осені в світі,
Що й слова тепер зайві, хіба що вино і плед....

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

О, мій Березове, колисочко рідненька
дитинства босоногого мого!
До тебе лину думкою зчастенька
і серед радості й серед тривог.

Броджу стежками, скупаними хмелем,
спиваю споминів густі меди.
О дякую тобі, кохана Земле,
що научила рівної ходи.

За те, що сонце запалила в грудях,
аби світило в найтемнішу ніч,
аби усі очорнені приблуди
тікали від душі моєї пріч.

Спасибі за жаскі дощі і хмари,
безжальний вітер, хугу і туман.
Навчилась так обходити примари
й розпізнавати підступ і обман.

Я дякую тобі за справжніх друзів,
кохання першого сліди яркі,
за тих людей, що серцем небайдужі,
і тих, що найрідніші - за батьків.

А ще за вдачу сю твою багату
на веселкові барви і весну.
О, як залюблена в мої Карпати,
в безмежжя гір осонцену красу!

Березове, колисочко рідненька,
святий початку витоків моїх,
схиляю голову свою низенько
перед тобою із доріг усіх!

4.08.16 р.

Вечір згадався – місячний, синій.
Був я тоді молодим і красивим.

Як неповторно, як же нестримно
Все пролетіло... далеко... мимо...

Вигасло серце, і вицвіли очі...
Синяве щастя! Місячні ночі!

Дрімав похмурий, чорний ліс
У макраме сплетінні.
Один яскраво сяяв лист –
Останній лист осінній.

Все листячко давно в смітті –
Перетлівало тихо.
А цей - усе на висоті,
На щастя, чи на лихо.

І звідки сили дістає?
Триматись, знаю, тяжко.
Таємний стимул, мабуть, є –
Ота співоча пташка.

Вона, бувало, прилетить
І біля нього сяде.
Листок у захваті тремтить,
Як чує серенади.

Її не стало. Пожовтів,
Оплакуючи літо.
Триматись більш не захотів.
Зірвався. Тихо полетів –
Нема для кого жити…

2016

Цей ранок загубився на шляху,
Блукаючи непевно у тумані.
В таку годину, тиху і глуху,
Слова усі несказаними стануть.

З цупких обіймів зайвого страху
Випручуються промені старанно,
Долаючи прискіпливу нудьгу
І стаючи причиною світання.

В запеклій щодобовій боротьбі
Суцільна темінь із ясним промінням,
Із перемінним успіхом двобій –

Постійна смерть і вічне воскресіння.
Отак показано в одній добі
Захопливе мистецтво світлотіней.

2016

Не забути: вела мета...
снив Майдан... плакав Крим...
і є ця...
(трясця!) ні, не АТО, а та...
як її... з п*яти літер, здається...

18.10.2016

Коли його ладнають трішки нижче,
Тоді до хати можуть залетіти
І вітер, і сміття із попелища,
І пелюстки розхристаного квітня,
Завихрюючи безлад до горища.

А як занадто високо підняти,
Об нього спотикатись завше будуть:
Переступати людям важкувато
Цю не тобою зроблену споруду,
Щоби зайти всередину – до хати.

Гадаю, чи спроможеться людина
Свій больовий поріг переладнати,
Щоб і не плакати, немов дитина,
Щодня готуючи себе до страти.
І щоб душа не стала, як льодина.

18.10.2016

Наче сад занедбаний, цей гай –
Озеро закидане гілками.
У верхів`ях вітер сновига,
І шепоче зшерхлими вустами.

Промінь сонця поміж віт зачах,
Все навкруг од холоду німіє –
Буреломи товсті у кущах
Причаїлися, неначе змії.

Мов би жовтим полум`ям жива –
Вкрила береги яскравим пледом
Вицвіла високая трава,
Пофарбована немовби медом!

16.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

***
Одна з перлинок Закарпаття –
Село Жденієво, а тут –
Легенди сиві, любі браття,
Потоки Жденівки* снують.

У давнину, коли ще гори
Не чули звуку бензопил,
Місцевий люд, від роду гордий,
Господарем у краю жив.

Красуня Єва розквітала
У цій місцині. Славний час.
Та ворогів страшна навала
На край посунула якраз.

Юнак із криці, а не глею,
У обороні краю став,
Прощався з любкою своєю
І «Жди ня, Єво”** – прошептав…

…Стекло з водою літ чимало,
Легенда й досі ще жива.
Село Жденієвом назвали,
Хоч Єви там давно нема…


***
Жденієво… Пенати раю…
Природи Божа благодать…
Легенди з віком не вмирають…
Хіба уб’є новітній тать. –

Уп’явся п’явкою у гори,
Урвав жаданий ласий шмат,
Висмоктує плаї і звори,
Леліє власний райський сад.

За край села веде дорога,
Але у гори далі – зась!
Стоїть шлагбаум-засторога:
На територію не влазь!

Приватна власність – то не жарти,
Гарчить в оскалі алабай***,
І в камуфляжі грізна варта
Готова дати фас «Кусай!»

Десяток грізних охоронців,
У кожного – по АКМ****,
Скосивши очі проти сонця,
Спід лоба блискають: «Стрільнем!..»

І чую шепіт гір зі сумом:
«А хай би їх вже трафив шляк! –
Берлога**** путінського кума
на нашім тілі – як чиряк…»


14-16.10. 2016

Закарпаття, смт. Жденієво

 
Стрічні вогні проспектів
гротескові силуети
в кожному із елементів
магія й кабала

диспути безпредметні
& вогкі латунні монети
на смітниках у гетто
зростаючі квіти зла

ще нам твої прикмети
твої фуете одверті
& за інтернетом небо
попіл а далі смола

всі твої інтроверти
витончено ~ інертні
поведені на безсмерті
як~ небудь зогнилого тла




 

Йдемо з тобою осiннiм небом.
Грайливо сонце дарує промiнь
Крiзь Всесвiт в очi.
Хмаринка хоче
Догнати вiтер. А вiн, бешкетник,
Розкрив обiйми, зманив з собою,
Уклав на землю дощем дрiбненьким.
А трохи згодом оцей негiдник
Зчарує осiнь, таку безпечну,
I паде долу багряне плаття,
Надовго стануть нагими віти.
Ой, вiтер, вiтер...

Вони тут вiчнi, земля i осiнь,
Весна i небо, i сонце з вiтром.
А ми, як тiнi, проходим наскрiзь,
I линем в небо,
I линем в небо...

Ще палайте,
палайте,
палайте,
виноградом охоплені стовбури!
Не лисійте,
кленове* патлаті,
неминучість
зимову
спростовуйте.

...Ти від мене ховавсь, маслючаро?!
Втім, живи: вдома – окуні смажені.
Небо дивиться якось печально,
трохи змерзле,
не щедре на смайлики.

Лиш на мить
несподіваний промінь
ощасливить присутніх по вінця.
Богородиці вогка Покрова
на соснових
верхівках
повисла.




















________________________________________________
кленове* – тут: шанобливе звертання до кленів (по аналогії з „панове”)

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована мені бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

Хочеш ударити - вдар,
я ухилятись не стану.
Серце, як білий вівтар,
молиться безперестану.
Можеш не вірити, та
молиться і за тобою,
поки безвільні вуста
сховані за німотою.
Бачу плохі віражі
злоби твоєї гіркої,
гірко стає на душі
з видної яви отої.
Бачу нестримний кулак
марної чорнозневіри,
й падаю з того навзнак
в місиво відчаю сіре.
Пімше втираю лице,
гадку несу поза хмари...
Ти ж мені знову на це
сиплеш холодної чвари.
Рвешся роз'ятрено в бій
і тріскотять поторочі,
що поселили в тобі
злобу жаску проти ночі.
З'юджують знов на удар -
бий, ухилятись не стану.
Серце, як білий вівтар,
молиться безперестану.
Можеш не вірити, та
молиться і за тобою,
поки безвільні вуста
сховані за німотою...

12.07.16 р.

Скінчилось кохання... Буває...
Чому ж-бо сумую?.. Пустіть!-
Я римами порозкидаю
Слова непотрібно-пусті.

Я зважую (ні, не зважаю...)
Цю важкість у серці. Пройшло...
В майбутнє своє від"їжджаю
З кохання всім бідам назло...

І спомин- мені допомога
(Доїдеш- за опис засядь!..)
...Містично обабіч дороги
Фантоми бігбордів висять,

І кличуть мерщій завітати
В секс-шопи нових почуттів
Коханням пограти... Та ґрати
Мене не пускають оті-

Картини під назвою "Спомин
Того, що уже відійшло"...
І оmen, майбутнього оmеn
Неначе минулого клон,

У дзеркалі заднього виду
Тебе намалює нову.
Оце загальмую і вийду...
Бо поки кохаю- живу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116101705579

Без імені… Поховані солдати…
Чиї були ви доньки та сини?
Ховає сльози, зажурившись, мати
У ранній сніг своєї сивини.

Тамує біль тією гіркотою,
Картає серце і рахує дні,
І мимоволі плине за водою,
Де жевріє надія в бур’яні.

О, славна моя ненько Україно!
Снарядами спаплюжена рілля!
Чому ж отак підступно і безвинно
Твоїх дітей чека сира земля?

Якого ти очікуєш фіналу?
І чи спаде оте криваве тло,
Що довго нам узріти не давало:
Де є добро, а де насправді – зло?

Сонце, мов цінну монету,
в кишеню хмар
то заховає,
то знову дістане
осінь.
Дивиться Всесвіт на мене,
мов крадькома,
крізь лазуро́ву,
незвичну для жовтня,
просинь.

Чую на площі буденні вже
“смерть”, “війна”.
Місто приймає
рясні дощові
гастролі.
Падає, падає
з ясена листя на
сірий асфальт,
наче артилерійський
обстріл.

Завтра б прокинутись,
а за вікном – весна,
а на душі
розцвітають сади
натхнення.
Що б не було,
неодмінно мине вона,
та, що на Сході,
і ця, що вросла
у мене.

2016

 
За мить одну піднесемо знамена
& рушимо іще в неясну путь
що карта випадкова некраплена
як ми не підемо ~ за нас візьмуть

У кінотеатральнім балагані
пасати чи мусони кокс & брют
манірні танцюристи мов останні
злі клоуни котрі все осміють

Але не переймайся тим о брате ~
до будь~ чого призвичимось, а тут
се запросто зникати & вмирати


Безкрає небо хмари
ледь торкнуть




 

Надумалося якось зодягнутись –
Щоб вийти в білий світ,
Зустріти нових друзів, усміхнутись,
Промовити – привіт.
Почула, що в єдиній лиш конторі
(Монополізм цвіте)
Вбирають душу в одяг непрозорий –
У тіло, що пусте.
Пішла туди, щоб вибрати пригідне,
Побачити ціну,
Примірки поробити необхідні:
А раптом не вдягну.
А там сказали, що ціни немає.
Примірка надпроста –
Заплющуй очі і бери, що скраю.
… Беру в мішку кота.

Оце то влипла я по самі вуха –
Насправді, в щось в’язке.
Навколо темно, мокро – і задуха,
Та добре, що мілке.
Тихенько так і тепло – можна жити,
Бувало гірш не раз.
Що двері щільно начебто закриті –
То з часом знайдем лаз.
Пригрілася, так добре якось стало,
Залишусь тут навік.
Та раптом щось навколо розірвалось,
І кинуло в потік.
Несе мене кудись та тисне люто,
І судороги тнуть,
За голову хтось взяв і так вже крутить,
Що відірве, мабуть.
І світло в очі б’є нестерпним болем,
І ззаду також б’ють.
Я криком голосним вітаю волю
І починаю путь.

Про те, як йшла, розказувать не буду,
Кудою і куди.
Всього було, стрічались різні люди,
Спливло води… води…
Я тіло берегла, щоб повернути, –
Оренда все-таки:
Ні-ні питтю, курінню, бо ж отрута –
Бувають диваки.
Та з часом помічати стала речі
Незвичні і чудні,
Згинатись вниз намірилися плечі,
Та й не вони одні.
До арендованого тіла звикла,
Вже стало, як своє,
Бажання повертатися десь зникло,
Свідомість повстає.
...Ось і ціна висвічується чітко –
Життя беруть взамін:
Все, що пройшла, від мітки і до мітки,
А тіло йде на тлін.

Хоч ти кричи, хоч плач, хоч скач, а підеш
Туди, де голим був.
Останнього свого земного сліду
Ніхто не обминув.
Хоча не вічні – правду кажуть люди,
У них прислів’я є:
Береш чуже, а віддавати будеш
Вже не чуже – своє.
Та з часом ти, забувши обережність,
У чергу станеш знов
За новим тілом – видадуть яке вже,
І знову стрімголов
Ти у Життя влетиш……………………………

Все на статки - копійка і цент:
Тут парча заяскріє, там - люрекс.
Літо граючись дбало про все,
Шелестіли зелені купюри.

...Осінь - інша. Сльоза і сльота.
І загублена стежка до раю.
Розпустила багатство за так:
Мідяки на узбіччі збирає.

16.10.2016

нині не та Ітака –
дім Одіссею пастка…
пустка… забута казка
хлопчика Телемака…

в тугу закута гавань
зорями гаснуть звуки…
тче Пенелопа саван –
нікуди діти руки…

не журавлі – синиці…
лук не дрижить в долоні…
висохли колісниці
і розжиріли коні…

спить під пісками Троя…
сон її вічним буде…
йшли в Іліон герої
а повернули – люди…

тижбою усією
в землю роки відходять…
весело Одіссею
тільки угледить воду

хай Посейдон карає
човника б’є і вертить –
Час і той помирає
ні з ким грати в безсмертя…

хай же Еол сміється
віє в лице – не в спину
радісно стрепенеться
темним крилом Афіна…

в радості і у горі
еллінові і богу
мариться тільки море
тільки туди дороги
де Одіссей-бездомність
де Одіссей-безпечність
де Одіссей-бездонність
безум… і безкінечність…

Судилось їм нести йоре Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Хмари крильми гуртують птахи.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.
-----------------------------------------------------
Йоре – перший осінній дощ, який починається саме в Сукот (Кущі). Одне з трьох заповіданих Всевишнім свят, що закінчується Сімхат Тора – радістю нового читання Тори (П'ятикнижжя).

1

Знаємо: буде краще.
Віримо в дружбу-мир.
Кожного дня у ящик
Лізе під "геть!" кумир.

Щось нам твердять усоте.
Пасіонарно йдеш.
Ось джерґотить босота,
Б`є під дубами креш...

Бабці, немов пінгвіни.
Гелікоптерів шум.
Осінь.
Рахманно.
Тлінно.
Млосний опіум-сум.

І не врятує втеча.
Не проживеш десь там.
Бачиш Рибці лелечі...
Фото на Instagram.

2

Сумка не для маршрутки.
Кепі а-ля франсе.
Натовп гойдає чутку...
Хто нас усіх спасе?

Це баттерфляй безводний.
Фаза від себе... вдих...
Вірять у плов голодні
Біля ковбані лих.

Пси "Свіжину" обсіли,
Щось у очах таке...
Наче й воли ревіли...
Гейші дали саке.

Стели...
Каштани стиглі,
Флаєри - зусебіч.
Золото й мідь у тиглі.
Вірші-крилатки. Ніч.


2016

За Вашим часом це було вже пізно.
О тій порі не слід було дзвонити,
та я дзвінок так довго відкладала,
додаючи годин отой десяток.
І мала я одне лиш запитання —
чи Ви мій лист одержали останній
(листи чомусь так часто не доходять,
а надто ті — з поштівками чи фото...).
І я почула Ваш старечий голос —
розгублений, хоч Ви іще не спали.
Мені здалось, що Ви мене, далеку,
неначе й не одразу упізнали,
а потім засоромились, і стиха,
із поспіхом догідливим, сказали:
«Так, так, одержав лист, усе в порядку.
Як справи, чи усе у тебе добре?»
І потім, коли трубку я поклала,
сиділа я спустошена, роздерта
на клаптики свідомості, в якої
не стало лету. Все зійшло на шелест
сухого листя, і у нім гуділа
зненацька усвідомлена реальність...
Я Вас втрачаю — мій, з дитинства, друже!
Я Вас втрачаю — рідний мій знайомцю,
що був містком для мене в світ дорослих,
чий погляд був — ясного оксамиту
запрошенням у чоловічу ніжність
(хоч не лише — збагнула я — для мене,
але й мене також вінчав на царство!..).
Що буду я у світі цім робити,
без Вас, мій світлий лицарю любові,
що поклонявся загадці жіноцтва
усюди, хоч би де її побачив?..
Як далі мені йти по цій дорозі
до тої віхи, позначки чи миті,
де далечінь між датами народжень,
уже не означатиме нічого?
Чи варто йти, як Вас не дожену я,
коли дійду, то Вас уже не буде,
перехилюсь за край лункої прірви,
гукатиму — та Ви не обізветесь.
О бідний мій, невірний, любий друже,
стою на місці — і біжу за Вами...
Чому я так невдало подзвонила?
За Вашим часом це було вже пізно...

2014

У мерехтінні тихому води
Над озером сиджу в холодну пору,
Немов свою лікую душу хвору,
За ліками приходячи сюди...
У мерехтінні тихому води.

Легесенько висвистує пташина,
Мені позує просто на гіллі,
Немов мої розсмоктує жалі…
Слова утіхи, мила, говори-но…
Легесенько висвистує пташина.

Вже розмиває сутінню тони
І холодком все дужче повіває
Уся краса засмученого гаю
У спокої вечірньому втони,
Вже розмиває сутінню тони…

15.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)