Захурделило під вечір,
Побіливши чорноту, –
Мов незримий ключ лелечий
Пухом сіяв на льоту.
Засніжило безупинно,
Мальовничо, навсібіч –
Срібнопере шумовиння
Озорило довгу ніч.
Застеляло аж до ранку
Посірілий ледве брук, –
Мов пухку, ворсисту тканку
Небо випустило з рук.
Нині тільки світла пуща
Безперервно погляд ссе,
І морозом невсипущим
Окільцьовує усе.
26.01.16

Одвічний пошук (вірних???) Галатей...
Чи не втомився ти, Пігмаліоне,
із криги рук та з холоду очей
між нами насипати терикони?!

Перемовчи! себе перехитри,
пошли любов (незвиклу до мандрівки).
Кургани. Степ. Сполохані вітри
Несуть мене до іншої криївки.

В душі моїй гірчиця проросла...
Кривавий слід омани у заграві...
Куди ж без тебе? - мрії? - без весла?
Серця міняти? знов?на переправі?

Терпке, мов глід, колюче, як осет,
Убивче слово дивиться із дула.
Міраж кохання (прикро!) - силует...
Кінець! тебе, минущого, забула.

1
На чортовім колесі нишкне убогий.
Шипшинові зарослі, шкіра, хвости.
Розхитана гайка. Відпиляно роги.
Відлічують чотки: прости...відпусти...

Ні грошей відмитих, ні хитрої справи.
Смолою пропахли висоти оці.
Єхидни голодні, яруги, заграви.
І кінчик пера у вологій руці.

Це бал птахоїдів, де смикають серце,
Викльовують очі, бажають най-най...
Впритул підповзають - і тичуть люстерце;
Жбурляються жовна слабким у курай.

Повітряні кульки чіпляє босота.
На флаєрах - чітко - місця та ряди.
А жертва десята оплакує соту...
Не вмієш літати - вампірам годи.

Чортисько вчорашній сумує за пеклом:
Там просто і чорно, там жалю нема,
Там стогнуть протяжно Горпина і Векла,
Бо в рай полетіла з драбини кума…

Схопився за мрію… і вийшов на люди.
Як жити-дружити – не знає ніхто.
Пливкий ескалатор… жетон за ескудо…
І ти вже не чорт – а святий у пальто.

2
Над виром орацій перевертні, діви.
Нанизуй браслетики на очерет...
Ти можеш ледь-ледь відхилитися вліво,
Закинути вірша в лункий інтернет...

Його пропальпують. Ось бач: стетоскопи
Повзуть, наче тлусті едемські вужі.
Кричи - бо клювали... І знатиме Сопот,
Як голос шанують зраділі чужі.

...Добріють під сюр-колискову малята.
Зайчатко вухате жує полини.
А колесо крутиться… як йому стати?
І заздро зітхають імлисті млини…



2016

Вот и день прошел с мозолью ,
Ну, а Таня тужит, что ли?
Все подумали, что да -
Имя дано навсегда.

Но Танюша сквозь снега
Пробралась - и рада - дома.
В доме Тане все знакомо:
Мяч лежит в углу - и цел -
Ну, никто на мяч не сел!

Суп не съели и коты!
Посмотрели тупо - ты,
Ну, Танюха, знать не знаешь,
Но котов таки динамишь!

Тут Татьяна улыбнулась
И над чайником нагнулась:
Кофе-пар, вечерний праздник
Все ж догнал ее, проказник.

На минуту отложила
И подружкам доложила:
Всіх вітаю, щастя хай
Заглядає в кожний край,
Де Тетяни проживають,
Де нема? Таких не знаю.

Прозорою, мов ніжна павутинка,
Найкращою з усіх, що бачив світ,
Здавалася душа цієї жінки –
Був ладен цілувати її слід.

Та холодом осіннього туману
Вломився в душу морок самоти…
І розважалось товариство п’яне,
І світ померк – чужою стала ти.

І з відчаю у грудях похололо,
Ти вже не та – і що там не пиши.
Ти більше не зупинишся ніколи
У дикім танці тіла без душі.

Не обіцяй майбутньому майбутнє:
не журналіст воно чи лекторат.
Бо січень в гості не іде до грудня,
а журавлів не верне листопад.
Не обіцяй майбутньому, що світлим
воно колись нарешті настає.
Горіть свічкам, які поставлять діти, -
оце й усе, що правдою ще є.

Майбутнє - це хроме на долю серце,
це абордаж піратських "не питай!"
І щоб майбутнім не було усе це,
пообіцяв Христос людині рай.

Ну, є прихисток мріям у дорозі.
Є розрахунок. Воля навіть є.
І все одно мужніє лиш волосся,
що з голови, як Бог учив, спаде.
Хай будуть дні - свята чиїсь і будні...
Серед троянд і мак нехай росте.
Не обіцяй майбутньому майбутнє.
Воно не хоче зраджувать себе.

Майбутнє - це хроме на долю серце,
це абордаж піратських "не питай!"
І щоб майбутнім не було усе це,
пообіцяв Христос людині рай.




25.01.2016

Мені і досі спати не дає
містерія загадок та історій
що, як океанаріум, снує
ілюзії моїх археологій.
               Мені здавалось у дитячих снах,
               що я умію видимо літати
               у лісі, у ярузі, у полях,
               де віє тільки вітер пелехатий.
Я бігав подивитися туди,
де все було знайоме і відоме
ще на печі. Зачерпував води
холодної і біг мерщій додому.
               І бачив по дорозі ті кущі,
               і ті яри, і ті дуби кремезні,
               які мені наснились уночі,
               коли чесали кучері березі.
Запитував: «куди – отам, де став,
завіялося селище рибаче?»
Я й не гадав, що уві сні літав
у ті часи, яких ніхто не бачив.
               Окремою сторінкою жили
               чудні герої вуйкової скрині:
               Декамерон і золоті осли,
               і Апулей, ідальго і Добриня.
І візії у інше житіє, –
як можна не уміти малювати,
коли у тебе очі й руки є,
і аркуші не м'ятого формату?
               Я малював окраїни здаля,
               де почивали задунайські греки,
               і дивував дідуся Коваля,
               які у них були високі глеки.
Були печери в Замковій горі,
а може і фантазії дитячі.
Та вірили мені Золотарі,
які шукали інше залізяччя.
               А я не вірив, а чудово знав,
               де є усе, що можна закопати.
               Але на ранок там, де я копав –
               ні ями, ані сліду, ні лопати.
А через рік навідали село
сусіди, що кочують і донині.
І як же мені весело було,
коли катали у новій машині.
               І я радію за свої скарби
               у аріях відомого вокалу.
               Хто б чув її вокабули, якби
               щось і моїй родині перепало?
Але на що́ мені ота мана?
Мене програмувала інша сила
іще раніше – ще коли вона
мене купала й на руках носила.
               А я співав їй арії свої
               і викликав до лісу соловейком.
               Усе було моє, а не її,
               але тоді, коли я був маленьким.
……………………………………
Тепер немає ні золотарів,
ні козаків, ані басаврюків
Малої і Великої могили.
               Усе великороси перерили.
               І знаю я – у глибині віків
               іржавіють ще Каїнові вила.

2006, 2016

Планета ця вкрита була озерами…
Річками з повільною дуже просинню…
По них марсіяни пливли галерами
в сезоні безчасся між літом і осінню…

Хай шкіпер од штилю був і не в захваті,
рудий супокій лився в келихи літрами…
І тануло Сонце в блакитному заході…
Фантасти писали про Землю вітряну.

Плескались хвилини мляво за звичаєм
традицій повільної незнищенності.
Та раптом… Безчасся в тумані відчаю
труснуло світ ревищем нескінченності!..

Розчавило швидкістю астероїда
сезони безчасся на зими без осені.
І спокій ізнов… Лиш так гуманоїдно
в пустелю повзе всюдихід Curiosity.

2015

Перину бабуся-зима підбивала
І ненароком її розірвала,
Посипалось з неї білесеньке пір"я,
Лежить у саду та у нас на подвір"ї.

А вітер-пустун його далі поніс
На поле і луг, на дерева у ліс,
Далеко-далеко, що й звідси не видно.
На чому ж це спатиме зимонька бідна?

І плаче вона, покотились сльозинки,
Мороз перетворює їх на крижинки.
Зимо-бабусенько, ти не журися,
А за роботу мерщій вже берися:

Візьми упіймай ту пір"їну найбільшу
І нею казки пиши, а може й вірші,
Картини малюй, плети бісером срібним,
Щоб всі милувалися витвором дивним.

2016 р.

З народу вийшов і писав для нього,
Пензлем чаклував, неначе маг.
Ні, не забути генія такого,
Ім"я Шевченка житиме в віках.

Лунає його Слово невмируще
З поезій славнозвісних "Кобзаря".
Через роки в серцях і нині сущих
Й прийдешніх сяє генія зоря.

2006 р.

Барвиста парасолька повсякчас
Від поглядів ховала і негоди.
Ми цілувалися під нею раз по раз,
І вушко лоскотав твій теплий подих.

У чорно-білі прохолодні дні
Нам світ здавався різнокольоровим.
Закохані були ми і чудні,
Наївні і смішні вели розмови.

Потерта парасолька вже давно
Забута десь у комірчині тьмяній.
І ми удвох в кімнаті мовчимо...
А парасольці сниться дощ весняний.

22.01.2016 р.

О. М.

Я гамую в собі кохання,
Боячися на лезо страждання
Впасти, наче метелик в огонь,
Не відчувши причалу долонь.

Я гамую в собі кохання,
І мої інтернет-зізнання
Вже висять на гілках беріз
У полоні небесних сліз.

27 грудня 2015

Зв`язки зі світом – три нитчини.
Коти колошкають диван.
Летить пелюстя… мак… тичини…
Блукає Вій між ікебан.
Чорти відкрили бляклі очі.
Запхали в трумнище – не те.
Столочити гаївки хоче,
Хоч і старезний, а росте.

Русалки нишкнуть на подолі,
Той греблі рвав – тепер мости.
А парка тче злидотні долі,
І бубонить: «людва...прости».

Хибкий завіз матеріалу,
То й вовна з кужеля тонка.
Всі розрахунки - по безналу.
Тече Супій – густа ріка…

…В яру капустку трощать кози.
Дід Яшка хвалить картоплі.
Внук захищав метаморфози,
Зловив у передсердя «плі».

Іду - під жаб різноголосся.
Час благодатей, здивувань…
Линяли змії, лиси, лосі…
Ташань шаліла, мов Тайвань.

Та знов туман, лілова тиша.
Там-сям рибалки, ятері.
І Син – по хвилі... Бачиш? Пише,
Як десь охвітно – угорі.



2016

Замовляйте любов, білу птаху у синьому небі.
Нехай зорі очей надихають на ніжні слова.
Відпустіть журавля, стане вам і маленького хеппі…
У театрі весни знову кругом іде голова.

Замовляйте любов і налийте вишневого соку,
наче збурену кров, що бажанням кохати кипить.
І смакуйте жагу, не зважайте на погляди збоку.
Замовляйте любов, бо життя проминає як мить…

25.01.2016

Летять птахами спогади,
сідають на плече,
примарними принадами
уяву обпече,
вчорашніми надіями
наповнить келих дум,
та мріями-повіями
вдоволений лиш сум.

Я проганяю спогади,
хоч і стискає жаль,
мінорними акордами
звучить моя печаль.
Та день новий освітиться,
сховає, що було,
щоб всі журливі спогади
снігами замело!

2016

Як дерево огненне у вікні,
так я збираю фібрами коріння
підземні соки і несу тобі,
вібруючи від сонного гудіння.

Хай каже мені сенс — тебе нема,
і все це—плід бурхливої уяви,
та дерево, прозоре, як хурма--
у кольорах вечірньої заграви.

Я поринаю поглядом у жар,
тулюся ним до стовбура і крони.
Ще судорога в полум’ї—і жаль...
Хвилина — день у темряві потоне...

2014

Є у тебе не одна надія,
а у мене мрія є одна,
що у парі не одна зігріє
наші душі радісна весна.

Будемо міняти наші ролі.
Ти – усе мені, а я – тобі,
поки є ще ми і наша доля
має очі синьо-голубі.

Будемо і далі раювати.
Я – усе тобі, а ти – мені
і оберігатимуть пенати
наші ночі і урочі дні.

Ми обоє у полоні долі.
Але ти посіяла її.
І тому зуміємо у полі
вижати багаті врожаї.

І літа не треба доганяти,
і весною – осені чекати...
Всьому є призначення своє.
Хай оберігають нас пенати
у своїх оселях біля хати.
поки мрія і надія є.

2010

Летіли пера золоті - червоно танули.
Розбитий обрій огнедухо розпачав.
Вампуму рвалися шнури магічні й гранули
і падав лук із індіанського плеча.

А ти біжи од люду й повні блідоликої!
Тікай, Дономо! Крізь роки, дівча, тікай!
Уже тебе зі світу твого ницо викроїв
упирний постріл і захопницька рука.

Не обертайся на ліси свої скопичені,
залізно змієм обрейковані стежки...
Гітчі-Маніто розгорне - налиті свіченням -
тонкі прожилки твого серця й пелюстки.

Впрягай оскаленого вовка, душу вітрову!..
визбируй пера в міріадах рос вогких.
У танець сонця потече трависте видиво,
зіркове пасмо і тремкий долини сміх.

А сосни - стрілами у небо вічне пущені -
несуть на вістрі чорні накипи заклять:
за плем"я вбите, за гірку дорогу мучення...
і долетять вони!.. Хай що там - долетять!

Іде село повз мої вікна.
Сплетінням різної ходи:
Іде як дама - п’яна, літня.
Як чоловік! – «вряди-годи»
Як «розмальована спадковість»
Побитих під буденний гнів.
Інтелігентна випадковість,
Що не вростається в синів.
Іде цинічно, підло. Стиха
чорнющим ротом цебенить.
Іде, засмітнюючи лихом.
В обіймах, заздрість, аж кипить.
Біжить дитяча безказковість.
Мчить юність «модня» і смішна.
Іде доросла беззмістовність.
А людяність???
Між них – сумна…

14.03.2011.

В тонкому прядиві сніжинок
Зимовий вечір заблукав.
Сторуким лезом павутинок
Шкребе по склі морозу шал.
Алхімік-місяць у задумі
Зі снігу видобув алмаз...
В моїм забіленому сумі
Біліють рими білих фраз...
А у мереживних сорочках
Заснули зморені сади.
У кришталеві сни струмочків -
Наплинуть віддзвони весни...

2016 р.

Якщо «у друзі» вас не додали,
Не варто сумувати,
Так само крутиться Земля
І є про кого дбати…
Так само хочеться любити
І щоб кохали нині,
І не в мережах, поруч бути.
Бажання ці здійснимі!

2013

ця тиснява навколо континентів…
ця жадібність хронічна до вбиття...
цей світ хвальби злощавих сантиментів...
цей день… і той… все зникне в небуття…
а ти один із хмизом на століття
палай! гори! мій світе без вогню --
допоки ще в обісті сонця літер
ти можеш з рими виліпить: "Люблю!"

Проходьте повз!
Бо я не маю, що вам дати –
закрите серце, міцні грати.
Навіть солодкого цуката
не знайду…

Вітер знов
лоскоче вії
і вуста…
Старі надії неспроста
зрадливо плачуть під вікном,
бо ж потяг мій давно пішов…

Ну що ж…
Поплачте й ви:
і рідні,
й друзі…

Ну а я
у прірву скину дурноватого візка
і побреду до берега крутого
(чи побіжу
з прискоком? –
не важливе слово)…
Кинусь із нього
у солоне море…

Що там побачу?
Кому треба – скочить за мною!
Я ж до неба – випірну!
І помолюсь…

За Світло й Щастя,
Мир і Волю,
подякую
за щедру Долю:
за Мрії,
Дії
і Натхнення,
Нові Ідеї
і Знамення,
полум’я серця,
перемоги,
незвідані шляхи й дороги!..

Ну все:
готова до Нових Угод!

Кому потрібні паровози,
коли стоїш ти на порозі
Нового Світу?

І Пригод!


24.01.2016

Якщо ти родом із кнурів,
Та із свиньми з корита їв,
То і без метрики все ясно,
Чому ти черево наїв.

Якщо ти родом із сім’ї,
Де лиш корови й бугаї, –
Тобі бицюрою упертим,
Судилось бути аж до смерті.

Якщо ти виріс між вовків,
І все життя по-вовчи вив,
То ти і сам хижак запеклий,
Й дітей наплодиш хижаків.

Як мавпа ти з гнучким хвостом,
Й запобігаєш перед злом,
І вмієш тільки мавпувати, –
Й на старість будеш мавпуном.

Якщо ти зроду гад слизький,
Твій рід гадючий і гидкий, –
Довіку будеш плазувати,
Шипіти й крадькома кусати.

Як ти сліпий і чорний кріт,
І в норах жив увесь твій рід,
То ти ніколи не прозрієш,
Ніколи не побачиш світ.

Червоно обрій догорів
І день погас тим часом.
О!Не забуду я тих днів,
Коли були ми разом.

Вуглини-очі!Мов пожар
Ви душу спопелили,
Забрали спокій, тільки жаль,
Що тугу й біль лишили.

Усе минуло, наче мить,
Та тільки в серці рано
Зосталась й досі ще болить,
Не заживає рана.

1983 р.

Вимирає село.Наша вулиця тиха сьогодні,
Із десяток дворів.А раніш було більше пів сотні.
Заросли бур"янами обійстя,городи й подвір"я,
Та порожні хати в землю вгрузли майже по вікна.

А як сад квітував!І родили в нім яблука й груші,
Ми збирали черешні і вишні,малину смачнющу.
Постаріли дерева,посохли,вмирають,як люди.
Ой,невже зовсім скоро ні села,а ні саду не буде?

2016 р.

Пам'яті полеглих

Налий мені, товаришу, вина,
Щоб голова нестямно не боліла, –
Щоби пішла зі спогадів війна,
Немов утома, після сну, із тіла.
Присядь, мій друже, також край стола
І помовчи в підступному смерканні, –
Допоки тане свічечка мала,
З вогнем зустрівшись вперше і востаннє.
Але не думай звично про своє
В притулку спорожнілої хатинки,
Де вечорами сумно заграє
На протягах віконних павутинка.
Народжені наругами орди,
Летять до нас вони з-за небокраю, –
І дивна злука – музики й біди,
Нестерпним болем душі розпікає.
23.01.16

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Ти вчися чекати тієї нагоди,
що вправно слідує за місяцями,
хапайся міцно за примхи природи,
тікай, долаючи спритно паркани.

Тікай від теплого лапатого снігу,
вітрів, що боляче вдаряють у ноги.
По тобі точно не лишиться сліду,
сніг замете усі найближчі дороги.

Пробач і зла не тримай на неї,
пройшовши мости, долай перехрестя
чекай попутніх, перестрибуй рейки.
Дорога завершиться і прийде щастя

І відстань буде розірвана часом
і час на двох поділиться згодом.
Усі шляхи не пройти за першим разом,
та разом здолаються усі дороги!

2016

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Полнолуние. Полночь. Подарочный запах конфет.
И свечной огонек отражается в темном окошке...

Что просить у Того, для Кого невозможного нет,
Если даже намек на желание кажется пошлым,
И от прошлых надежд одиночества веки дрожат,
И не ждешь ничего от людей, хоть и выбился в люди?..

Только трое из них, только трое тобой дорожат.
Лучше этих троих и надежней, пожалуй, не будет.

Ну а ты шелкопряд, и давно уж на ус намотал,
Что свой кокон мотать исключительно нужно из света.
Даже если тебе мотыльком никогда и не стать,
Одеваешься в свет, и возможно, оденешь раздетых.
И тогда – вот тогда! для тебя невозможного нет,
Хоть какой бы на вид не казался ты маленькой сошкой.

Полнолуние. Полночь. Подарочный запах конфет.
И свечной огонек отражается в темном окошке...

1


Шторм...
Алогізми.
Крохмальні уми.
Пітні керманичі вклякли - "не ми...".

Сонце кривавіє...
Хвилі...
Вівтар.
Шкалик осанни.
Ловитва примар.

Гам санітарів, пацьорки на спи...
Голка сумління штрикає: "не спи...
Знаєш лічилочку цю - ор...ріс...тур...
Вже не настачиш на юрби мікстур"...


2


Баглося прихистку, вальсу дощів!
Ветхий лускунчик на дні зледащів...
Кінь Дон Кіхота застряг у ласо.
Жок і аркан змалював Пікассо.

"Хто ж тут безумець?!" - регоче Ежен,
Гімн дописав - і затихнув блажен.


3


Реквієм
Роли.
Вільготна луна.
Плигом щурі - із діри кавуна...

В кутиках моляться бабці сухі.
Склад епітафій фарбують лихі.

Фіфи складають альбоми, зонти.
Кок презентує салат "левентик".

Смажаться пончики...
Дим - до небес.
Син народився у пахощах мес.


Пончо плете Есмеральда глуха.
Бал у Глевасі поволі стиха...


2016

Як голосно чорніє сонна тиша…
У чорному квадраті – чорні сни.
І чорний кіт полює білі миші,
чекаючи зеленої весни.
Вона осяє ночі і квадрати,
і визволить із темряви кота,
і щезне сенс вухатого шукати,
тим більше, як його уже нема.
Усе навколо світлом подобріє,
і посмішки осядуть на уста,
і ясне коло, вочевидь, зігріє
линялого від старості кота.

22.01.2016

… а за окном мороз и стужа
а за окном бесстыжий мир...
какой пассаж, за этот ужас --
сопровождает конвоир...
22.01. 2016.

я завжди довіряв очам...
я прибічник ходити яром...
я руками життя вивчав...
я любив розганяти хмари…
а до сонця і трав -- босоніж
а до себе, дослівно, змісту…
а коли підсували: " - Їж! " --
я надовго виходив з міста…
23. 01. 2016.

Вірш створено в співавторстві з поетесою Надією Капінос (Уляною Задарма)
Оригінальна компоновка твору

(10) Самотній Лялькарю, ти- тут? Ти- там?
(10) Ти вигадав День і створив ляльок...
(10) Електросигнали- ген по дротах-
(10) Біжать безупинно... Амінь!... Все ок!

(09) Та тільки глянь!.. Щось пішло не так-
(09) Світ прагне змін, а не коректив.
(09) Списом Лонгіна нагрудний знак
(09) Від них отримав, як сам хотів.

(10) Ти множив хліби, ти по морю йшов,
(10) Ти ніжно з хреста поглядав - униз,
(10) (...бо кодове слово в цій грі - ЛЮБОВ,
(10) Яким запускається механізм...)

(09) І після того покинув все-
(09) Творіння, творчість, весь задум свій
(09) На плечі тих, хто найвищий сенс
(09) Лише у догмі відчув твоїй.

(10) Та тільки озвись!.. Щось пішло не так-
(10) Зміліли моря у якийсь момент.
(10) І догма твоя- лиш Формальний знак...
(10) Аншлюзи... Аншлаг ...Аплодисменти!

(09) І невмолимо усе не так...
(09) І знову з ран цебеніє кров...
(09) Десь вже будують новенький танк
(09) З фальшиво- Єлейних молитов...

(10) Безумні ж ляльки підпалили світ.
(10) Всміхайсь, ЛялькАрю! Знімаєм: чі-із!
(10) І куриться ладан... Смердить карбід...
(10) Ти став ще самотнішим, ніж колись.

(09) І навіть сам вже не скажеш ти
(09) Нащо творити, що ти створив.
(09) То пояснив би хоча б мотив...
(09) Чи ти заснув? То спокійних снів...

(03) ...Забутий
(03) Лялькарю,
(02) Ти - там?
(02) Ти -тут?


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116012300439

Ти – моя лебедина пісня,
Після тебе – уже ніхто
Почуття не розпалить пізнє
Ні за рік, ані два, ні сто.

Після тебе ніхто ніколи
Не озвучить душі струну,
Не ввіллється солодким болем
В потаємні видіння сну.

Після тебе нічиї очі
Не осяють мені пітьму,
І впаде безгоміння ночі
На довічну мою тюрму.

Схід, Захід, Південь, Північ – як одна
Освячена на всі часи родина:
Бувало, наче крицева стіна,
Осмучена не раз була полинно.
Розшарпана, приходила до тями
На грані леза свого небуття,
Але віками ти – неопалима.

Урочо Славнем линеш у світи,
Колиско незнищенного народу,
Ряди героїв – факели свободи,
А за зрадливих виродків – прости!
Їй-богу, ти окраса небесам:
Не за горами істини яса –
Агонія ворожої орди!

22.01.2016

Спалахи зір у мені,
Знову крамольні думки,
Пристрасть бушує на дні,
Настрій жагучо-п’янкий,


Знову оголений нерв,
Спогаду відголос в ніч,
Де я і ти, й навпаки –
Вибух планет віч-на-віч...

Ти мене знову позвав,
Я, мов осиковий лист,
Затріпотіла, ов-ва!
Ти вибудовуєш міст...

І полум’яна жага,
Знову туманить мій розум...
Зустріч з тобою? –
То так...

варт не сприймати серйозно.

Перезимую журно без тепла,
Засипаний безкрайніми снігами
Там, де зима спинилась і лягла,
Тріскучими морозами, між нами.
Переховаюсь під твоїм вікном,
Обабіч мною прибраної стежки, –
Де, вибілена завжди не вапном,
Берізка губить крижані сережки.
Перегукаю, в неї на гілках,
Тебе я співом, сповненим одчаю, -
Пересумую, як самотній птах,
Відлучений хворобою від зграї.
До ніг із віття скоро упаду
І обів’ю їх снігом, наче вихор, –
Перепиню заметами ходу
Твою легку, прискорену і тиху.
Перехоплю вітрами подих твій
І жадібно до любих губ приникну, -
Мов слід нестертий пам’ятних подій,
Як нинішній розлуці гордий виклик.
21.01.16

***
Єднаються і ситі, і голодні,
коли єднає їх сатанаїл...
Не миром ви помазані, шановні –
і щирі українці іншомовні,
і українофоб, і русофіл.

***
Дух барикади всує не помер
і у бою від єдності не тісно,
і знову об’єднатися не пізно…
Але не ясно, де ви є тепер,
глашатаї, що позаймали крісла?

***
Ой, не об’єднує стаття
на захист Ойкумени.
І досі на усіх путях
багатії крадуть життя
у тебе і у мене.

***
Любителі щі
об’єднали колони.
Гуляють хлищі,
депутати, барони.
Ідуть на борщі
європейські мільйони.

***
Тримати осаду?
Іти на твердиню?
Ідемо, якщо це важливо.
А бути у владі достойній людині
у наші часи неможливо.

***
Походами з майдану на базар
розпочиналась вільна Україна.
І – кому що́, а мерії – навар!
І як не регіони, то – удар!
Нокаут! І – здираємо коліна.

***
Кричали всі, – пролетарі, єднайтесь!
Але ніхто в опалу не попав.
Люстрація!?               
              Не бійтеся
                                покайтесь,
хто вихваляв і, вибачте, лизав.

                              2016

Скільки прочитано вже віршів,
Скільки проспівано пісень
Про сонячний зимовий день,
А я іще один напишу.

Короткий він, як хвіст у зайця,
Зате яскравий, мов павич,
Сніжиночки сяють-срібляться,
Аж поки не настане ніч.

Мороз іде містком льодовим,
У дзвони кришталеві б"є.
Неперевершеною є
Природа-матінка чудова.

2016 р.

(пісня)

У села Козачки історія славна,
Козаків нащадки й досі тут живуть.
Про їхню звитягу лине пісня гарна,
Пам"ять про минуле тут свято бережуть.

Приспів:

Ой, Козачки мої,
Серцю миле, любе село Козачки,
Там в садах солов"ї
Та й витьохкують.

На горі Гарбарській, порослій сосною,
Де трава шовкова та й біля ставка,
Коли тепле літо вітається з весною,
Зустрічає сонце юність гомінка.

Приспів:

Розквітай,красуйся,село моє рідне,
Хай про тебе знає та й усенький світ.
Врожаїться нива колосом дорідним,
Береже Всевишній хай від лиха й бід.

Приспів:

2013 р.

І мить, і день, і місяці…
Роки, віки, тисячоліття…
Тримає всесвіт у руці
осінній сум, весняне віття.
Летить, кружляючи, Земля
(танцює сонце «па» пінгвіна).
Метафорично – міль кружля
навколо лампи Аладіна.
Ці міріади, прірва літ,
і вектор сущої тривоги:
а чи наш дім(ковчег і пліт)
не ляже вічності під ноги?
А чи у вирі чорноти
та не погине слава світу?
Там ходять люди(я і ти),
учені діти заповіту.
Сьогодні – мить, а завтра – день…
Між ними ніч – межа і поле,
і море траурних пісень,
і метастази болю – горе…
А також усміх уві сні:
усе там лагідне і добре,
не плачуть тонко голосні
і дідько спить у міху-торбі.
Летить, кружляє вік Землі
у срібну ніч по колу часу,
і мапа долі – на столі
у доленосного спецназу.

21.01.2016

… останій день Різдвяних свят
пірне углиб поетизацій
а ми повернемось до хат -
у світ брехні і девальвацій
21. 01. 2016.

Осінній дощ верби руде волосся
Студеними цілунками сповив.
Вона стояла гордо - гола й боса -
І не бажала розмовляти з ним.

Він їй намисто із роси накинув
І загорнув у мокрий чорний шлейф.
Вона ж ковтала крадькома сльозину
І віття притискала до грудей.

Закутав дощ вербу в туман прозорий,
Вмостився спати на її гіллі.
Вона тужливо кроною, в покорі,
Виспівувала туги та жалі.

На вушко їй прошепотів: "Кохана,
Усе для тебе, мила. Засинай!"
А їй наснився вітер десь під ранок -
Залітний теплий вітер - і весна.

21.01.2016 р.

Моцарта у самозабутті Перайя грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.
-----------------------------------------------
Йдеться про: Mozart Piano Concerto K.467-2.Andante.
Перайя Мюрей (1947) – американський піаніст сефардського походження. Його виконавська майстерність тричі відзначена премією Греммі, двічі - в номінації «Краще інструментальне соло», один раз - у номінації «Kращий камерний ансамбль».

Навіщо маска на обличчі,
Коли під маскою душа?
Навіщо щоб сумління вічне
Сказало, що собі чужа?

Не віднайти тепла у січні,
Не відігріти лютий лід,
Нехай усе здається звичним,
Нехай не йде і далі вслід.

І не зігріє та хустина,
Що на плечах лежить мов тінь,
І не здолати вже провину,
Що залишилася між стін.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.