Венери дочко, усміх твій сп’яня,
Могутнім хистом володієш ти,
Що лютого Юпітера спиняв,
Який грозив богам стрілою мсти.
Твоя небесна цнота – дар святий –
Мені світила, як я був сумним, –
І дух мій ніжну радість умістив,
У серці справжня втіха струменить.
Захоплена блаженством неземним,
Моя душа впадала у екстаз,
Її навік від прикрощів звільнив
Твій блиск безжурний, що промінням став.
І це для мене найцінніший дар,
Солодший за амброзію й нектар.

Ти пiшов. А я тобi услiд
Ниточку любовi положу,
Щоб дорогу не згубив до мене.

Ти пiшов. А я у твої днi
Нiжностi навiю, щоб тобi
Легше повертатися було.

Ти пiшов – я ласкою очей
Шлях твiй освiчу,
Щоб ти не збився з нього.

Ти пiшов… А я бажаю, щоб
Всi дороги привели тебе
В серце моє, любий.

Як закохаєшся, бува,
Або відлюбиш мимоволі, –
Душа народжує слова
Зачаті в радощах і болях.
Отож, напевно, відкохав
Чи вкрай душею занедужав,
Якщо нема до віршів справ
Уже ні в радощах, ні в тузі...
14.05.16

Ми сьогодні удвох
Вже не ті, що були легкокрилі.
Наших споминів блог
Дощовою завісою вкрило.

Розірвалась вона,
Мов завіса тендітна у Храмі,
І розриву стіна
Постає непохитно між нами.

Мелодрама дощів-
Наче постать Евтерпи лірична,
Від якої спочить
Часу вдосталь. Попереду- вічність.

Руку дай і пройди
По застиглій долоні прощання.
Дощ змиває сліди
Що лишило на спомин кохання...

У альтанці удвох,
Мов на острові у океані.
Екзальтація... Крок
До надії- можливо, останній,

І прощальні слова,
Наче щирість раптового блуду...
Дощ кохання змива.
Все скінчилось. Нічого не буде.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116051600814

Бузиною квітне небокрай,
Край дороги сурми нахилились.
Виснуть на промінні міражі –
Ворожбі всміхаються невинно.

Гасне зірка у шипінні жал.
Жаль бентежить, муляє знемога.
Здогадатись важко муляжам,
Шамкаючи міфи, що до злого
Не прийде ні успіх, ні любов,
Бо ні букви, ані тої титри
Бог не вкраде з музики лекал.

Каламбуром заздрощів розбитий,
Селекційно виведений з тьми
Гасне світ, майбутнього не вартий.
Ватра – на вершині! Відпочинь.
Почитай непереможні мантри.

15.05.16

Весна засіває розгублений цвіт…
У безчассі леткому нелегко зростити сльозою.
Павутинка долонь прихиляє до щастя печаль.
Я хотіла б зібрати слова порозсипані мною.

Іду, що не крок солонішає біль…
Пам’ятливі етюди зринають росою на квітах.
До денця торкаюсь душею пригублених вин.
Я тебе відпускаю, мелодіє дивного літа.

Лети.. Понад вигоном вранішніх трав,
над отавами днів, над сльотою міжзоряних воєн.
Я тебе загадаю в одне із наступних життів,
А у цьому – пробач. Не зумієм злетіти обоє…


15.05.2016

Квітує травень. Сипле дні за днями,
Дощами сіє. Ось і двадцять два.
Сто п`ятдесят і п`ять вже літ за нами
Відлунюють. А пам`ять все жива.

Тарас Шевченко. Всім ім`я відоме.
Так мало жив, багато так зробив.
Він слово щире, рідне і вагоме,
Нам на сторожі щедро залишив.

У сорок сім. І мало, і багато.
У розквіті таланту ти пішов,
Але навчив нас волю цінувати,
Не кланятись до панських підошов.

Любити! І свободу, й Україну!
Багату й вбогу – лиш за те, що є.
І безталанну бідну Катерину,
І Перебендю, і село своє,

Хруща малого, і калину, й вишню.
Батьків і сиріт щиро шанувать.
У світ широкий слово твоє вийшло,
І смерть не в силі щось там диктувать.

Тарасе, батьку! Ти ж лише людина…
І біль у серці птахом тріпотів.
Відчув ти: наближається година.
«До Канева!» - лиш друзям шепотів.

Вже стан важкий, вже муки невимовні.
І кожне слово – надлюдських зусиль…
Про що ти думав? Села рідномовні?
Про заповіт? Дніпровий шепіт хвиль?

Ти вимолив складну у Бога долю,
Але дав ваговитий добрий плід.
Не витримало серце стільки болю.
І зупинилось. Зупинився світ…

В далекому чужому Петербурзі
Помер поет. Холодні дні були.
На мить завмерло все. Молились друзі,
Про похорон розмову завели…

До Києва, у рідну Україну!...
Хатиночку купити він хотів,
Садочок мати, діточок, дружину….
Людського щастя скільки ж треба всім?

Тебе боялись. Й мертвого боялись!
І дозволу вернутись не дали
Твоєму тілу. Певно, сподівались,
Що згине слава в білих ночах мли.

В останню путь... Смоленське кладовище.
Тумани петербурзькі. Царська Русь.
О Україно! Тараса не знищить!
«До Канева!» - сказав. І повернувсь.

Труна поволі тихо мандрувала,
Освячувала дивне місто Санкт,
На острів, що Васильєвським назвали,
Адміралтейську площу, на проспект.

А далі із Московського вокзалу
В первопрестольну поїздом везли.
І друзі Честахівський й Лазаревський
У супроводі день і ніч були.

Зі залізниці – на Арбат відомий.
Прощатися прийшов московський люд.
А там і церква Тихона. Свідомо
І Тихонравов, і Бодянський тут.

Поштовий тракт, і пароплав, і потяг.
За містом місто, за селом село.
Забрали з петербурзького болота,
Яке в собі таїть гріхи і зло.

Поштовим трактом – в СЕрпухов. У Тулу,
Орел, Кошелевку, Дмитровку, Упорой.
Березовку і Севськ ото минули,
Вже Лозняково видно за горою.

Проїхав Толстодубово, і Есмань.
Там Глухів, славне місто. Кролевець.
Алтиновка. Втомилися вже, чесно.
Хоч довгий шлях, та буде ж і кінець.

Батурин, Дочь, Комарівка і Ніжин,
Дівиця, Носівка. Нанизує печаль.
Скрипить ще віз. Болить ще рана свіжа.
Тепер на всіх цих селах є печать,

Тепер стоять там знаки верстовії:
«Цим шляхом йшов Тарас». Та ба, не йшов…
Були ще мрії і були надії,
А він уже у вічність відійшов.

Везуть труну. Вже видно Козелець.
Проїхали і Смітовку, й Залісся.
Втомились коні, на межі терпець.
Вони ж везуть не прах, а слово й пісню!

І – Бровари. А далі – славний Київ,
Студенти воза везли, не воли.
Ти батьківщину так давно покинув,
Але тебе забути не змогли.

І тисячі киян прийшли прощатись.
Тут шепіт. Дама в траурі. Вона
Вінок терновий на той гріб дощатий
Поклала мовчки. Хто то? Репніна?...

Собор Успенський. Дві доби. Родина
Отут ховала б. Стільки корогов….
І прийняла б столиця України,
Та заповіт дотримали його.

Бо Честехівський вперто послідовний,
Він був із другом в передсмертний час
І пам`ятав той шепіт невимовний.
«До Канева!» - велів йому Тарас.

Вже по обіді з тілом домовину
Із церкви понесли на пароплав.
Як блискавку, розносили новину.
Прощатись кожен йшов. Оркестр заграв.

Брати й сестра, і друг Сошенко, й Чалий
З дружинами, і сотні, тисячі
На панахиді в Каневі мовчали.
Гора Чернеча! Ти хоч не мовчи.

Готуйся, бо сьогодні в твоє лоно
Найбільший скарб Вкраїна віддає.
Сюди прийдуть - побачиш ще! - мільйони,
Господь-бо по заслугах воздає.

Козацький віз, китайкою покритий,
Віз гріб поволі. Йшов хрещений люд.
Він вчив їх землю – не себе! – любити,
І закликав позбутися всіх пут.

Мацкевич Гнат служив Заупокійну.
Надгробне слово впевнено сказав:
«Благоговій до граду, Україно!
Шевченка прах аж тут покій дістав.

Бо на одній з найвищих гір Дніпрових
Як на Голгофі, водрузиться хрест».
На краєвиди берегів чудових
Вказав не випадково Божий перст.

Нарешті вже скінчилися насилу
Ті п`ятдесят і вісім довгих днів,
Подумаймо: з могили у могилу…
Та поховали там, де Він хотів.

Ще кілька днів селяни і міщани
Носили землю канівську в шапках,
Молилися щоразу в знак пошани,
Аби достойно вшанувати прах.

І піднялась могила так, що годі
З двох берегів не бачити її.
І хвиля прокотилася в народі,
Бо сказано було у «Кобзарі»:
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,
І вражою злою кров`ю волю окропіте!»

І виросли сучасні Нігояни,
Бо ще в садочках знають Кобзаря,
І всіх героїв на ім`я пом`януть,
Вкраїни засіяє ще зоря.

Чи ти, Тарасе, нашу Україну
Уставши з гробу, упізнав би днесь?
Це лиш початок. Вже було Руїна.
Випробування час усім дає.

Усе ти бачиш з Канева. Й чекаєш,
І молишся за весь хрещений люд.
Не кидать неньку в горі закликаєш,
Не сподіватись на людський лиш суд,

Бо буде Божий Суд. І Україна
Розквітне. Ми в це віримо весь час!
І усміхнеться втомлено родина,
в якої батько – наш пророк Тарас.

Такий життєвий шлях отой тернистий,
Такий посмертний, Боже, нелегкий!…
Стоїть Тарас, упевнено й врочисто,
Із Канева вдивляється в віки.
12-14.05.2016

«Ой пішла я в понеділок, в суботу вернулась.
Вибачайте мені, сестри, що недовго була.
У вас лагідно і тихо...Янголи довкола...
Та я в кожнім із них бачу любого Миколу.
Залицявсь він до Горпини, Секлети і Марти,
А до мене не озвався ні словом, ні жартом.
Ізтончилась я і стала, немов та билина.
Було личко, як яблучко, тепер, як калина.
Та не рада я нітрішки, що милий у варві,
Бо ж люблю його так палко по Божому праву.
Таж і гроно діточок щораз вві сні бачу...
...Засилай скоріш сватів! Не барись, козаче!..»

***
Обранці долі і юрби
окупували Україну.
Офшори мають і торби
обранці долі і юрби –
інакомислячі донині
і «обереги, й берегині» –
обранці долі і юрби,
і колоради у щілині –
колони п'ятої раби.

***
А на Расєї, як собаки,
готові урки до атаки.
І в Україні де-не-де
готові урки до атаки.
І кагебе, й енкаведе
сідають з камери у танки.
Готові урки до атаки,
але відомо, як і де
кінчають бійку забіяки.

***
Народженій у вирі бід,
клювали очі Україні.
Але за що, її, невинну,
народжену у вирі бід,
жеруть і нині людоїди?
Вона є образом Вітчизни
і миролюбної сусіди,
народженій у вирі бід.

***
Живе у генах наше майбуття.
Ще лежимо упоперек на лаві,
а вже у найвіддаленішій справі
живе у генах наше майбуття.
Радіємо смиренні і лукаві –
аякже! Зупинись на переправі.
Живе у генах наше майбуття.
І віщі сни забутого життя
кошмарами наповнюють уяву.

***
Генії гібридної війни
убивають мрії і надії.
Мається еліта сатани –
генії гібридної війни.
Бестії, юродиві месії,
ідоли країни і страни,
генії гібридної війни
хочуть Україну на Росії.

***
Не помагає неуку наука.
І зайві муки, і немає бука
на дуку. Крадія-багатія
рятує наша кругова порука.
Не помагає неуку наука,
порочне коло і круги своя.
Такою є наука житія –
не помагає неуку наука.

2016

Тінями , звуками, пазлами.
Склалося наше життя.
А може колючими фразами.
Ударами без каяття?..
Чи може розбитими вікнами
В домі твого почуття ?..
Снігами, пігулками, ліками
Зірками, де снів прикриття.
Квітами ніжними , росами.
Настроєм, світлом із бра.
Травнем холодним і росами.
Сонцем наступного дня :)

Привіт, це я - холодний вітер.
Навію тугу і печаль.
У чашці, в листі у повітрі.
У квітах , в стоплених свічках.
Привіт, це я ..я скрізь, повсюду.
У снах, у мріях, у піснях.
Тебе так мало , що ти всюди.
В моїх несказаних словах.
Привіт, це я , - на моніторі.
І в переписках, сайтах , теках.
І навіть в твому коридорі.
І в пролітаючих лелеках..
Привіт, це я...

Я стаю кульбабою гірською
і вростаю у травневу зелень...
Не журися, світочку, за мною,
не схиляйся жалісно до мене.

Хай недовго буду золотава
і на сонечко весняне схожа.
Ти поглянь, які довкола трави,
як розгойдуть пахуче ложе!

Я на ньому - сонячна пір'їнка,
перша радість, перший усміх Бога...
Не зітхай: "Яка нещасна жінка..."
Не суди: "Схибнулася небога!"

Бо у вени я вбираю небо!
Бо не флешка в серці в мене - струни!
Утікаю, світочку, від тебе,
всевельможний і такий розумний...

І стаю кульбабою гірською,
і вростаю у травневу зелень.
Бджілоньки танцюють наді мною,
вітер пригортається до мене.

12.05.16 р.

Шнурами змій розстрільні списки
повзуть мовчазно в звивах літ.
В кривавих вискалився бризках
нових часів Старий Завіт,
де племена, у порох стерті
в підніжжі буйних восхвалінь,
тілами битими простерті,
з синцем розверзлих піднебінь,
усе течуть, зламавши руки,
під непочутий схлип «чому?»,
усе тужавіють з розпуки
і глухо валяться в пітьму.

І розколихується морем
мурашник жирної землі—
первісним морем неозорим,
що топить власні кораблі,
жбурляє вниз, приймає злочин,
стягає сонце у імлу,
в тужне виття жертвоприношень
завжди голодному—кому?

Боки Сатурнові глибокі—
маля звивається в руці,
засіли «трійки», скляноокі
і незворушні, як жерці.
Самі собою «Ave Caesar!”
кричать розтріскані вуста,
і вже душа твоя належить
кошлатій ночі до Христа...

Були жнива. З людей копиці
захланно ставили у ряд,
під ухкання нічної птиці
справляли первісний обряд.
І без’язикі ці дерева
ковтають тихо, як в диму
питання, виштовхнуті з чрева—
за що убито їх? чому?

2015

Грона безу од вітру пішли у танок,
Як у вальсі – нешвидко і чуло.
Наче груди великі розкішних жінок
Фіолетові сукні напнули.

Пахнуть ці диво-сукні розквітлим бузком –
Мов краси таїна у гіллі є.
І для того земля вже заходить хитьком,
Хто од пахощів цих захмеліє.

Ти цей солод, о вітре, по світу розвій,
Хай тривожить серця до смеркання…
Ось на вітах бузку заспівав соловій,
Ароматом сповитий кохання.

14.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мій далекий невидимий острове,
Моя самосте гостро осіння
Я для тебе билинку у Господа
Пророщу, ту, що раєм висіює

Ту, що цвітом чоло твоє зросить,
Ту, що вродить рясними ранетами,
Виростатимуть крила мов сосни,
Прибуватиме сила між скелями

Мій далекий, мій зболений хлопчику
Під Бутівкою, Пісками, Маріком
Я вслухаюся в простір до подиху –
Небо падає, небо падає….

Ти на чатах, я поклик твій всотую,
Я руками затримаю небо
І стоятиму каріатидою
І молитимусь гордо за тебе

Проростатимуть маки до обрію
На затоптаних ордами жнивах
Батальйони небесними сотнями
Ми разом, до останньої битви

́Проростали корені - виростали верби у моїй душі.
Пагони вербички вітер колихає у нічній тиші.
А лелеченята у гнізді поснули і наснилось їм,
Як у хмари сині з крилами пірнули в неба глибочінь.

Усміхався місяць, в оберемок зорі старанно зібрав,
Мов лелечий тато теплозіроньками небо прикрашав.
Між гіллям розлогим місяцеві крила люляють лелек...
Нічка милувалась снами пташеняти серед верб й смерек.

Збирались звірі на прогулянку морську.
Всі, як належне, за квитки платили віслюку.
На палубу по трапу по хисткому сходили
І, спершись на поруччя, нахиляли голови:
Царевого чекали високочтимого приходу.
Ну, як тут небуденну пропустить нагоду?!
І ось нарешті лев з‘явивсь під оплески згори.
Дорадник-лис про щось з ним говорив.
Підняв велично лев свою державну лапу,
Аби подякувать і гордовито піднятися по трапу,
Та змушений був тут же її й опустити:
Віслюк насміливсь шлях перегородити.
«Що робиш?»,- своїм очам лис не повірив.-
Перед тобою ж сам цар усіх на світі звірів!..»
«Беріть квитки, бо гроші всі я мушу передать в казну».
Зо злості лев мовчки віслюка так стусонув,
Що той на землю уже мертвий повалився.
« Зготуй негайно трапезу!»- наказує він лису.
Хоч знав хитрюга всі пристрасті цареві,
Хоча боявсь нещадної розплати лева,
Та спокуси сила, видно, вже така,
Що серце з’їв і мозок віслюка.
Розглянувсь лев і гримнув у злобі:
«Де те, що мені так до вподоби?
Негідник! З’їсти насміливсь ти?..
Що ж, кару належну мусиш понести».
«Володарю, не морщіть державнеє чоло:
Мозку і серця у віслюка ізроду не було.
Інакше б про казну не став би він патякать
Тому, хто всім своїм життям за неї платить».

P.S.
Скільки дорадників, як лис, ведеться й між людьми:
Готових можновладцю догодить і не обійти себе самих.

ЗіркИ
на білих
кульках новорічних.
Вдивляюся у них,
Як перший раз.
І в’ється
дОлі
золотава стрічка.
Не поєднати.
Вже немає НАС.
Чарує за вікном
Зима-чаклунка.
Зірки,
Та місяць,
Темнота гіркА.
Царівна-ніч
В небеснім обладунку
Всевладна.
Не дотягнеться
Рука…
Та серце
Все не вірить
У розлуку!
Уявну кульку
Сонцем наділю!
Спалю
Невір’я
Сльози і розпуку.
Тобі я звістку
З вітром перешлю.
*****************
Ёлочный шарик.
Было всё просто.
Вместе дышали.
Падали звёзды.
Звёзды
остались
только на шаре.
Значит,
не тем мы
небом дышали?
Ночь всё темнее.
Дни всё морозней...
Нет, не случайно,
падали звёзды!
Не закрепить нас
той мишурою,
что протянулась
над головою...
Чёрным узором
небо - безлунно,
а перед взором -
ёлка, как чудо!
Ёлочный шар я
светом наполню!
Будет посланьем
между тобою
и неостывшим
сердцем горящим!
Ветер
подхватит,
яркий, звенящий,
звёздный
подарок!
Он - настоящий!
Ёлочный шарик...
Просто прими его
С верой святою.
Он ведь наполнен
светлой любовью!
07.01.2014

Отак завмерти
На плечі твоїм…
Не думати.
Тепло твоє вбирати.
І повернеться –
Яблунь білий дим.
І нас повік
Уже не роз’єднати…

***************
Вот так
В твоих объятьях
Замереть.
Вдыхать
Твой запах.
Позабыть
Про зиму.
И в прошлое
На белый дым
Смотреть
От яблонь тех.
Тех дней
Неповторимых…
ID: 471216
09.01.2014

Чуєш? Серцю вночі не спиться!
Теплим спомином огортає…
Сніг при місячнім сяйві іскриться,
Тихо-тихо на землю лягає…

Десь під стріхою птахи ночують.
Гілля легко вітрець колише.
Чуєш, серце? Я знаю – чуєш.
Це для нас – така дивна тиша…

*******************
Слышишь? Сердце в ночи трепещет!
Помнит сердце... Ему не спится...
Фонари огоньками блещут,
Тихо-тихо снежок ложится...

Воробьи не снуют под крышей,
Ветерок не колышет веток.
Тишина. Чтобы мог услышать
Каждым нервом ты этот трепет...
ID: 470161
04.01.2014

«Тук-тук, – батько зайшов тихо
У кімнату доні. –
Я з відрядження приїхав.
Прокидайся, соне!
Ось привіз тобі, Іринко,
Сукню, черевички,
Білосніжні підколінки
Й іграшку-синичку.
Співом птаха тебе збудить,
Побажає щастя.
А натиснеш їй на груди –
Розповість ще й казку…»
Так сподобалась Іринці
Пісенька пташина,
Що в садок свого гостинця
Принесла дитина.
«Звідки пташка?» – запитали
Діти у Ірусі.
«Із Відрядження», – сказала.
«Звідки-звідки?..» «Друзі,
Є така країна в світі,
Куди їздить тато.
Це – Відрядження. Для діток
Там всього багато.
У країні дивовижній
Все-все найгарніше.
Хочу, аби татко їздив
У той край частіше!»

Хмара хмару між променів ген золотих
Цілувала, як голуб – голубку.
Пригадалася ти, пригадалася ти,
Пригадалася ти, моя любко.

Налягає на серце зажура легка,
Наче риси я бачу знайомі.
Потяглася до видива твого рука,
Мов до хмароньки білої – промінь.

Знову хмари зійшлись і увись потяглись,
Полетіли у небо безкрає…
Може знову нас Лель, мов колись, мов колись
Хоч думками навік поєднає?!

…Посвітліло навкруг, посвітліло навкруг
Від небесного світлого знаку.
Тихо сіявся дощ на розвеснений луг,
І від щастя, здавалося, плакав.

13.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Чом ти мене не любив, як була я дівка?»
«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
«То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
«А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
«І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

Не відпускай! Ти чуєш? Швидкоплинну!
Не замикай засуви – ще не час!
Я повернусь рум'янцем неодмінно,
Щоб почитати в тиші трохи нас.

Свіча горить, я бачу твоє чадо
У королівстві крихітних світлин,
Серед історій давніх знає правду
Лиш світлячок з прихованих щілин.

Не відпускай! Молюся! Невблаганну!
Не залишай край неба вкотре знов!
Хай оповитий щастям бездоганно,
Перегорнеш таємно цей альбом.

18.06.2015

Співзвучно настрою, печаль
Бринить, як жайвір, без утоми.
На мить відхлинувши у даль –
Назад вертається по тому.
Звідкіль з’явилася вона,
Така небачено глибока, –
Украй прозора і ясна,
І нездоланна на всі боки?
Тяжке й гнітюче відчуття
Незрозумілої тривоги, –
Моє наповнює життя,
І так нерадісне й убоге...
12.05.16

І знову я біжу кудись по колу, де всі стежки - як навісні мости…Сліпців і звірів - тьма…ну а навколо – до вітру пришвартовані дроти…Такі міцні, що годі обірвати, такі колючі, що не обійти…І видає лукавий автомати…і ти уже не годен утекти…Бо всі стежки ведуть лише до себе, бо всі дороги сходяться в одну…І ти руками ловиш клаптик неба … і гойдалку - легку і навісну…Здіймаєшся над буднями і пишеш…так пишеш, аж заходишся плачем…Написаним уже живеш і дишеш, сплітаючи любов і дикий щем, і світла незнищенного вітрила, що потайки торкаються небес…Ти щось таке в поезії відкрила, що стало таємницею чудес…Що стало кодом вічної свободи , що здатне оживляти плоть і дух…І ці таємні надкосмічні коди – до СОНЦЯ траєкторія і рух…Твій білий біль і сонячна молитва…Приреченість свята і далина…Не програна іще з собою битва…. Іде війна...

На лики дивлячись і дати,
Навколо прибраних алей, –
Мовчу в жалобі винувато
Межи гуртів сумних людей.
Хрестів закляклі частоколи,
Незрушні плити кам’яні, –
Ріднять невигаданим болем
Веселі долі і сумні.
Бо і чимало безіменних,
Або покинутих могил, –
Сьогодні, радо і смиренно,
З горбів струсили давній пил.
Нема, мабуть, числа і краю
Людському стогону й плачу,
Адже жалі серця всі крають
І втрати душі всім печуть.
Отож не дивно, як напружу
Свій слух, почути, як затим
По наді мною мертві душі
За пам'ять дякують живим…
Провідав недругів і друзів,
Без пишних фраз і різних поз, –
Усіх згадати в шані й тузі
На кладовищі довелось.
10.05.16

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

говори зі мною тихіше,
щоб ніхто нас не чув.
обіймай мої плечі міцніше,
щоб вогонь спалахнув.
в тебе очі зеленого кольору,
а губи на смак - як отрута.
я мінор - в протилежність мажору,
і назавжди твоя грішна спокута.
сніг не зможе мене зігріти,
але ж ти не байдужий нічліг.
хай мерзнуть зів'ялії квіти
на перехресті моїх доріг.
не залишай мене одну,
я боюсь ганебної зими.
порви останню струну.
закрий мене своїми крильми.
нікому не довіряй таємниць,
не кажи, як нас не стало.
я проїду тисячі залізниць,
щоб сонце тільки для тебе світало.

2016

моя залежність вже не лікується,
ніч забирає слова.
твої думки іменуються,
утворюючи дієслова.
ми будемо займатись любощами
на ліжку наших страждань.
я зникну з дощами
не скажу й прощавай.
лікар, введи мені морфію,
щоб забути про біль.
я напишу твою біографію
розсипаючи сіль.
а може це буде не сіль -
героїн кокаїн.
поїхали у бориспіль?
щоб летіти до теплих країв.
включимо воду,
і змиємо гріх.
я піду шукати свободу,
яку ти не зберіг.
люди не вигадали любов,
бо кохання - це бог.
не знайшла я свободи основ,
ну і вистачить з нас перемог.
я хочу пити тебе, наче вино
і метафізично руйнувати себе.
кінець, титри закінчилось наше кіно,
апостол Петро нас до раю веде.
знайшовши тебе, знайшла я архе.
не треба дурману другого.
вимикай світло,я вимкну себе.
відчуваєш нашого бога?

2016

Це був вечір справжніх див
Очі він тобі відкрив
І упала пелена
Ти тепер, як я, земна
Став недійсним твій квиток
Від землі і до зірок
Хтось наклав на тебе штраф
Ти маршрут свій не прогав

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Ти занурилась в той стан
Який нас усіх дістав
Я казав цей стан не твій
Для принцес і для повій
Натиснула ти на дно
Вийшло все як у кіно
Думала дістанеш торт
Тебе ж кинуло за борт

Це життя життя не сон
Хтось надію взяв у полон
Це життя життя не мед
Як завжди був правий Архімед

Пелюсткова віхола в саду,
Цвіту яблуневого розмай.
Нареченій-яблуні фату
Пустотливо вітерець зриває.
А вона шаріється, тремтить
І шепоче вітру: «Ач, гультяй…
Так одразу поспішаєш ти…
Хоч весільну сукню не знімай…»

04.05.2016

Час мінливості і непевності,
мов сипучі піски -- реальності,
відлетілої одностайності
спотикання подолом темності,

щоб спішити вперед, де гамірно,
від осель із сумними ларами
чи в гіпнозі людськими хмарами
за сопілкою йти із Гамельна.

Час, в якому дражливі жителі
починають війну за спогади,
бо підламуються світогляди,
мов античні колони Крітові.

Обертається у зацвілий крам
спадок той, що дідами зібраний,
світ — у хаосі, наче зібганий.
..."Ще не було так", — видається нам.

2016

Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Невже не можна вбити те хамло,
Щоби упали від війни окови?

До гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
Уб'ють чи розтерзають люди радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!
11.05.16

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Зорі ганяють за місяцем дикими бандами.
Європа цвіте лілеями! – і трояндами,
Європа покрита хрестами церков і могил.

Ніч. Ніч. Ніч...

І дрімає вона, все чекаючи сил,
а кошмарів нема – Європа сама.

Ніч. Ніч. Ніч...

А кошмарів нема, бо вони наяву.
Європу терзає! – терзає живу
і Європа ридає.

2016

А на дворі пурга. Запроси мене в гості на каву.
Я зніму чобітки, що ступали в замети січневі.
Буде дихати блюз і минулого теплі октави.
Так пасує тобі ця сорочка яскраво-вишнева.

Так ритмічно підуть всі годинники в темних кімнатах.
Я поскаржусь тобі на зимову погоду зухвалу.
Буде грітися час у кожусі із білої вати.
Ще заквітнуть колись в цьому горщику радісні кали.

Ще мине заметіль. Наші тіні сплетуться вузлами.
Ця нейлонова ніч спалахне сірниками грайливо.
Ти запросиш мене на духмяну засніжену каву.
Якщо буде пурга, якщо лютий завітриться сивий…
12.02.2016

Відшаруділи ночі і вітри,
Відстугоніли тучі і заграви.
Тепер мене із пам*яті зітри,
Бо рідними у світі цім не стали.

Бо сонце, розколисане жалем,
Пірнає вже навік за чорний обрій.
Ми багнули зріднитися, але
Жадання ці віднині у жалобі.

Дзеленькнуло у грудях сотий раз,
Та вже докупи віри не зібрати...
Мовчи, молю, не треба фальші фраз,
Не варто словом ще і ще карати.

Загоїться колись оця печаль,
Затягнуться у серці рвані рани.
І ми колись ще стрінемось, хоча
Лиш сиві тіні стануть межи нами...

(7.12.15)

Ось три сосни глобалізації.
Торкнись кори – не розбереш:
кора берези це, акації?
Чи байдуже. Одне і те ж.

На кроні - імпортні істотності.
Їх імпортують ще. До новизни.
Лиш тільки функція самотності
і залишилась у сосни.

І поруч мох, і що – лиш скотч його.
Орієнтир – не так, як знав.
У соснах цих так мало отчого,
що навіть всесвіт заблукав.

11.05.2016

а морю не нужны твои обиды,
настроение, проблемы - все равно.
ему просто хочется тебя обнять,
забрать к себе и больше не отпускать.

а морю правда все равно, что ты грустишь.
ему и дела вовсе нет до твоей боли.
ему бы быстрее тебя обнять
и песочное дно свое показать.

ты печален. тебя что-то разъедает внутри,
а оно только и хочет, как легкие заполнить твои.
ты едешь к нему, ты радуешься ему -
но морю это и вовсе не к чему.

ты ступаешь на берег и чувствуешь мокрый песок,
прохладные волны бьют в живот,
и водоросль щекочет пятки ...
но это пока, пока касаешься почвы.

морю все равно, что ты умеешь плавать,
что ты какой-нибудь плавец или олимпийский чемпион.
ведь против него - просто ничто,
а из его объятий так и не выбрался никто.

Так воно споконвіку ведеться –
Правлять світом грошиська брудні.
Все купується, все продається,
І питання – лише у ціні.

У традиціях ницого роду
Арифметика вбивчо проста.
В світі мало змінилось відтоді,
Як Іуда запродав Христа.

Ця уява занадто хвора для вдалого дня,
Ця присутність надто чужа для права дізнатись.
Ця притомність безсила - іржава стара броня.
Цю правду бездушно кволу не абстрагувати.
Навколо – занадто! Такий велелюдний рух
Усе заважає майбутнім собою ставати.
Та зціпивши зуби до болю в кінцівках рук,
Ти вкотре пройдеш перемову із внутрішнім катом.

2016

Для офшорного цукорку
жерти головне ікорку
і аби йому годили
олухи-гельмінтофіли...

маленька ґретель маленький гензель
дробили черству ґалету
сестричко глянь
ми повернемось стежкою в дитинство
мої солдатики даруватимуть квіти твоїм лялькам
татко читатиме казку про музик із бремена
мама вишиватиме
дядько віллі принесе гостинця від зайчика
з вікон нарешті поздирають огидні газети
а на сніданок буде справжній хліб
із справжнісіньким маслом
залізні птАхи налетіли
чорним димом все покрили
татків завод
мамину лікарню
церкву святої анни
і крихти склювали
нікому повертатись

Швидко множачи журини
Головні на дріб’язкові, –
Забарилася дружина
Десь у рідному їй Львові.
Розібратися несила
І додуматися ні з ким:
- Телефон чи загубила,
Чи нема бажань на звістки?..
Це раніш було байдуже
Хто й куди наскільки рушив,
А сьогодні туга душить
І бере на змору душу.
Мов у склепі кам’яному,
Почуваюся в кімнаті –
Самоти гірка оскома
Прагне серце доконати.
06.05.16

Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.

Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.

І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.

2015

Спіймавсь за прутик я могутньою рукою,
не Гамасєка я!- кричав. Бо з болю.
Не так боліло ми кільце анальне
Як серденько стискалося банально.

На що мені жінки, я маю порно.
І моцні ноги, ввінчані копитом
На голові корона моя - роги
Хоча вона пуста. Давно вже спита.

Село моя судьба. Я там родився.
Як рік прожив, воно вже стало містом.
І Бог беріг мене, як я казився,
щоб срака була чиста, жодних глистів.

За прутик вхоплю хлопчика сракально,
Хай не вгризе мене зубами кролик білий
Жінки, я вас любив регіонально,
А прутик в сраці теж, хоча то й сміло.

Дякую.
2016

P.S. Хотів додати про ветеринара,
регіоналили ми клініці немало)
Після коня регіоналив я дохтора,
він відімстив за мене кішці ще учора.

А вдома жінці дохтір відімстив анально
Бо я кентавр, а штамп заміжжя то банально.
Жінки кентаврам треба для відмазки,
Society завжди вірить тільки в сказки.
Дякую.
2016

Небо вкрилось тінню грозовою,
Розгортає хмурощі свої.
Зеленаво-свіжою красою
Буйно наливаються гаї.

Чи ту вись так сильно туга крає,
Що аж хмарний наплива туман?
Десь твоє лице за небокраєм
Виринає з нього крадькома.

І відкривши світло коло себе,
Дощ неначе заридав за мить…
Певно, треба виплакатись небу,
Наче за тобою потужить.

8.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, Ольжин став

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Вже немало років накували для мене зозулі,
Та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Але там – наші діти і внуки…
Хоч не кровні, а всі – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
Бо не відають ще злодіянь золотої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
Не минатиме бою й моя поетична стежа…

09.05.2016

Здіймає вітер  віхолу... весняного цвітіння,
Занурюючись у тюльпановий муслін.
А білої черемхи квіт п'янить аж до зомління,
До памороки...усуваючи той сплін...
Той терпкий біль...зацвілий морок, ночі гостре лезо,
Заглиблене у срібну паморозь душі.
Дарує ранок сонячно-кульбабову імпрезу,
Вдихає небо прану в сонячні дощі...