У кімнаті пахне мандаринами й кавою,
А у душі невимовна туга,
Ця іторія стала не цікавою.
Як так? у ворозі бачила друга.

За вікном темна ніч і мороз,
А в очах бринять сльози гарячі,
Я втомилася від твоїх проз,
І від цих примарних побачень.

Як могла я так помилитися?
Як не розгледіла холод в душі?
Так буває,мабуть,коли закохаєшся..
Понад річкою тихенько шумлять камиші...

Місяць світить порцеляновим променем.
Ступай , кричить, не забарись.
Посеред весняного веселого гоміну
Поцілуй любов , проснись .

Ти летіла так необережно , пусто ,
Потрапляючи в пастки .
Справжність і відвертість – їх не густо.
Але й досі любиш ще казки.

Місяць світить . Дихає зірками .
Посмішка сховалася в руці.
Коли злагода між серцем і думками –
Промінь порцеляни на лиці .

2016р.

Я - не для чорного світу.
Лементи псів - не для мене.
Віття гнучке, розмаїте...
Кози щипають зелене.

Шматами щастя торгує.
Крекче: "Беріть, бо останнє".
Вже захлинувся Чугуїв.
Тепло у сяйнім жупані...

Глянеш на мерзлу криницю,
Стрічку поправиш - і сонцем
Грієш півсонну синицю
З богом у лівому оці.

Зорним даси цільнозерне.
Котиться альфа асфальтом...
Відьму від променя верне.
Слизень хизується альтом.

Каїнам крає онучі
Гава на дзиглику ночі.
З кошика діточок сучих
Ной переносить у ночви.

Знову пручаються знані,
Кажуть - не все підпалили.
Мушлі шукає у ранах
Свинка-царівна безкрила.

Знову предтечі, каліки...
Плине "спасіть нас" у глеках.
Йду... доплітаю туніку.
Дух від ковтьоби далеко.

Просить буденнячко: "дай на...".
Протуберанці - край диска.
Чічка всміхається файна.
...мова дрімає в колисці...

2016

Могутній Боже! Світів Владико,
І сонць великих, і серць малих!
Над Білоруссю, над краєм тихим,
Розсип проміння щедрот своїх.

Дай спору в праці щоденній, щирій,
На кусень хліба, на рідний край.
Повагу, силу і велич віри
У нашу правду, в майбутнє – дай!

Врожаїв щедрих дай житнім нивам,
І вчинкам нашим пошли вмолот!
Зроби могутнім, зроби щасливим
Наш край прадавній і наш народ!

03.2016

А пам’ятаєш, скільки тих пригод
було у нас на нашому горищі?
Були ми, наче фабрика й завод
де ціни на продукцію найвищі.

Я був передовим робітником,
а ти мене до кузні ревнувала,
але ні стінгазета ні партком
про наші шури-мури ще не знали.

Купались ми, як сир у молоці,
щосереди, а то і щонеділі.
Чекали комунізму у кінці,
а от дітей робити не уміли.

Бо у Союзі сексу не було!
Були паради і були накачки.
Але великій партії на зло
ми не чекали на її подачки.

Ти говорила, що менталітет
у мене, як у того піонера,
якому надоїв імунітет
майбутнього революціонера.

У що завгодно вірили тоді
любителі напитись і поїсти.
Але у горі, радості й біді
ми флібустьєри і авантюристи.

Я був тобі Отелло «во плоті»,
а ти мені, звичайно, Дездемона,
аж поки я у вирій полетів,
а ти за сиром каркала, ворона.

Що є, то є. Але немає зла
на явне, що мені було таємне.
У нас була любов така взаємна –
оскомина і досі не пройшла.

Коза не чує правди від козла,
якщо вона для неї неприємна.

2007

Як втратити жінку?
Цікаве питання...
Зроби все як треба,
Щоб вийшло не так.
Он, бачиш зупинку,
Під білим світанням,
Там тихо у небо
Злітає літак.
Я їду додому,
А ти залишайся.
Чекай її, чуєш,
Щоб втратити знов!
Кінець є усьому –
Не цим переймайся,
Бо сам добре знаєш –
Така вже любов…

21.08.2013

Вернувсь додому. Що змінилось? Ніц.
Сусідня лиш збезлюдніла садиба,
Яка в мою уходила, мов шліц,
Розбиті вікна, металева штиба.

Я кинувся був тільки до воріт,
До лави, де з Марусею сиділи,
В очах стуманив хтось ударом світ:
Що з нею стало і куди ся діла?

До матері: - Марусю де найти?
Я не пацьорки віз їй - справжні перли!
Мені вслід: - Вар’ят! Ніц не знаєш ти!
Вже десь з півроку, як болячка зжерла.

- Була здорова, як ішов в АТО,
Я цілий рік на рандку сподівався.
- Що за болячка? Та не зна ніхто.
Та ти б, Василю, так не побивався.

Воно якось то трафило само:
Спочатку мати - за три дні згоріла,
І на Марусю зодягли ярмо –
Вона й секунди не була без діла:

Бо менших - троє, дедьо – той запив,
Корову, трьох пацят забрали з банку,
Ходила заробляти - аж до жнив,
Здається до якоїсь колєжанки.

І хутко так змарніла, зсохлась вся,
Затим – злягла, не годна була встати,
А біди – ті чатують на живця,
Зійшла Маруся, як небога-мати.

На третій день, як схоронили ту,
Заслінку у печі хтось не зогледів…
Усіх сховали під одну плиту,
Селом всім проводжали з милосердя.

- Ой, нене, як то? Ну а дохтори?
- Та гро́шей не було, щоб погукати…
І хто поможе? Біг хіба згори…
- Жирують нині тілько супостати?

- Та тихше, сину. Найдеш ще собі!
Ну що тут вдієш, раз часи шалені,
Ми їх несем на власному горбі,
Бо у простих – міцніші є рамена.

То добре, що прийшов, хоч без руки,
Бо вже ні Йван, ні Міха не вернулись.
Наразі відвертілись всі крюки́
Від мобілізації, осколків, кулі.

- То хай! Я не шкодую, що пішов,
Бо йти потрібно, я був теж не проти.
Але Маруся… То ж моя любов…
Чому ні пари з вуст про ті бідноти?

Не хтіли помогти? Та знали, то -
Вона була частина мого серця!
Не втішить, неньо, вже тепер ніхто,
Я - назавжди розбите болем скельце.

Піду до неї, трохи помолюсь.
Я так жадав угледіти хоч шпіцик
Від мештів, шепотіти їй «Марусь…»
Та я без неї – як безхатній цуцик!

На цвинтар шлях. І як туди дійти?
Хрести, хрести – знайомі все обличчя,
Із докором: «Пощо́ живим є ти,
Невже могили нам всім більше личать?»

І наче сором десь в мені пече,
Хоч не ховався ні за чию спину,
Нема за що у діл спускать очей,
Не знаю сам, чому я не загинув!

Не раз, не два у пеклі побував,
Одне тримало – ве́рнуся додому,
Маруся стріне, підемо на став…
Та я - живий, завдячуючи тому…

Що не дзвонила? Я їй сам казав:
Гарячі точки. Та як захворіла?
Покликала б - то прилетів назад…
А так в труні не бачив її тіла…

То може ненька жарти втнула мі?
Мо певно так, пожди́ – за все віддячу:
Сидітиме – десь тиждень, як в тюрмі!
Та на хресті - портрет Марусі наче…

Голубко, зоре… Я не уберіг,
Бо був далеко... Чом хтось не підсобив?
Пече вогнем коліна згірклий сніг.
Не можу більше, меркнуть очі. Пробі!

І
Смутку досвітній, ти болем у мені бриниш,
Плачеш луною і тихим подихом вітру.
Серця стукіт відлунює дзеркалом тиш.
І вбирає у себе промені світла.

А ще вчора ти небо руками тримав,
І літали у небі ворожі непрохані зорі,
І боліли рамена і руки, і ти проклинав,
І молився. Від болю, від втоми і горя.

Ти ніби не чув, як бій довкола гримить.
Як небо іскрить серед ночі і плаче безсило,
Ти не знав, що до вічності лишиться мить,
І що поруч лежать загублені крила.

ІІ
...А потім був біль. Як докір, як спомину
Спалах. І до мене з високих отав
Ішов батько - усміхнений, втомлений.
Так, ніби давно вже на мене чекав…

Я – живий. Я – живий! Я не можу не жити,
Поки сонце і хмари, і трави в росі.
Та ми з татом отаву підемо косити.
У інакшому, мабуть, матусю, житті...

...все дощ за моїм вікном.
А в тебе як, правда, сонце?...

Окутана мрій теплом,
тебе виглядаю, серце.

Невдачі, день болю мій -
пульс рветься в твоїм зап"ясті...

Зіпрусь на крило надій -
на тебе чекаю, Щастя.

Сміливий, ти все ж прийшов!
Сон пестив нас двох вершковий....

Я з вірою в диво знов
приймаю тебе, Любове!

ID: 652839
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652839

Ми зустрілись з тобою неждано
У моєму, за містом, саду...
Сподіваюсь і досі, кохана,
Що побачу тебе молоду.

Бачу, певний - належиш другому –
Самотою за обрій пішов.
Бо у домі своїм, як в чужому,
Сподіваюсь на першу любов.

Хоч і знаю, що див не буває
Навіть в цім, у казковім раю
Та я вперто, як мрію, чекаю
На кохану, на першу, свою.

І тепер, коли роки на схилі,
Але мрія незмінна моя.
Я любитиму все ж до могили,
Поки ряст піді мною й земля.

Не лишав й не втрачав я надії
(Бо я твердо упевнений в цім).
Якщо тут не здійснилися мрії
То здійсняться, кохана, на тім.

Я зустрівся з тобою неждано...
В марноті одсвітилось життя.
Та я вірю і мрію, кохана,
В учорашнє своє майбуття.

Небо заховалося у трави,
Зник останній промінь. З висоти
Ніч скидала морок кучерявий
На будинки, вулиці, мости.

Шепотіла місту: «Люлі-люлі»,–
Проспівала декілька псалмів,
А проте квартири незаснулі
Вікнами світилися в пітьмі.

То блідими, мов примарне сяйво,
То ясними, як палкий вогонь,
Видавали світу одностайно
Таїну своїх нічних безсонь.

Тільки їм в подробицях відому –
Радісну, печальну чи сумну,
Вікна – незамінні душі дому –
Трепетно вдивлялися в імлу.

Місяць завершив діла пастуші,
І здалося в темноті мені,
Що не вікна, а пречисті душі
Світло випромінюють в пітьмі.

18-19.03.2016р.

«В обличчя вітер – та крокуєш все ж,
Бо час на вірші пропонує бартер».

Іван Гентош. «Поет і час…»



Тут без півлітра і не розбереш,
Сучасна економіка – не жарти:
За все платити – треба мати кеш,
А хтось «на вірші пропонує бартер».

Поети стали, наче торгаші,
Собі кишені вже понабивали.
В «Майстерні» я не понесу вірші:
Який там торг? У них лише є бали!

Не понесу їх також на базар,
Де повно є банальних віршомазів,
А поміняю на любий товар –
«…є бартер»… Є пародія… Є Базів!

04.03.2016

Усе ще хочуть нас нагодувати
із панської злодійської руки.
А може досить, окаянний брате?
Наїлися «добра» за три віки.

І напоїли, і сікли на пласі,
і у бою – у спину різаком,
і в казематі… Пухли у ГУЛАзі,
та гидували вашим язиком.

Отямитися не могли раніше
і відали, що це життя одне,
але уже не може бути інше,
аж поки агітація мине.

А ми і досі закликами ситі.
«Немає революції кінця?»
Ідемо молоді несамовиті
у ролі віковічного бійця.

Але не виживаємо святими.
І не рятує армія юрми,
в якій жили братами побратими
великої союзної тюрми.

І нині намагається держава
орієнтири правити мої.
І маємо – завоювати право
устояти на захисті її.

Та дякуючи бойовій науці,
є висота, і є мета свята,
і є знання, що довіряти дуці –
це наша ахіллесова п’ята.

Нехай твердині будуть непорушні,
і хай на небі не воюють душі,
і не у пеклі буде наш парад.

Нехай не буде реву канонад,
а батареї й бойові «катюші»
накриє Божий і вселенський «град».

2016

«Як вам я?
Мене кохають…»
А угорці, значить, знають,
що розпутна я,
як ширінька короля.
Ну, налийте хоч вина.
Доведіть мене до сліз…
«Українка-антифриз!» -
спокушає
(от каприз!)
жіночий біс.
Може,
вип’ю. Може,
й ні…
І в угорському вині
Шандор Петефі
на дні
шукає істину.
Показала –
всюди хіть.
До гріха не доведіть.
До гріха не доведіть…
Бодай освистану.
Тіло любите?
Авжеж…
А талант?.. Та ніби теж…
Від фойє «Відомих лиць» -
чоловічих вам
сідниць!
Там, мабуть,
і вам
уже
прописано.

19.03.2016

Не сумуй, що на сватів
Онук більше схожий,
Краще, люба, – порадій,
Що в ньому хороше:
Як і тобі, йому найгірш
Без діла сидіти.
Як і мені, йому миліш
Щось в землі робити.
Як і обоє ми, щораз
Горта книжку радо,
Просить помочі у нас
Ревним мурмурандо.
Наче вкопаний, стоїть,
Коли грає тато,
А на кухні він не гість,
Спішить помагати...
І якщо онук од нас
Візьме все хороше,
То не варто тут гадать,
На кого більш схожий.

Когда падал снег, нам было тепло.
Вода становилась тугой как стекло
И время на кухне из крана текло,
И острая бровь дрожала.

Когда восходила кружащая тьма,
В бродячей собаке вмещалась зима,
Когда налипала на веки сурьма
И влага текла сквозь скалы,

Когда задыхалась на сгустке плеча
Свеча, исчезая, беззвучно крича,
Змея, рассеченная вспышкой меча,
На коже узором свивалась.

Когда опускалось на самое дно
Беззвездное небо и гасло окно,
Сквозь длинные пальцы лилось полотно,
И горло луна обжигала.

Когда полнолунья павлинье перо
Роняла жар-птица, нам было тепло,
И время по темени струйкой текло,
И острая бровь дрожала.

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Там, де небо - зелений рубін,
Я вчора зустрів титана.
У нього на плечах залізні горби,
Замість очей - вулкани.

Небо - широке, дорога - вузька:
Двом на ній буде затісно.
А голос мій - рипіння візка,
М'язи мої - наче тісто.

Я думав, він скаже "Гниле м'ясце"
Та й плюне мені в обличчя.
А він подививсь на моє лице,
І потім... зійшов на узбіччя.

Київ, 2011

"Ранний" мой стих, написан в период баррикадных боев на Майдане

Умея любоваться красотой
Разливов рек, закатом и восходом,
Любуйся уходящими на бой
Последними солдатами свободы.

Впитай в себя, любуясь красотой
В огнях тревожных, в зареве пожаров,
Суровых лиц поток волны морской,
Как сагу о парижских коммунарах.

Умейте любоваться красотой
Последнего форпоста баррикад,
Омытых кровью грешной и святой,
С которых больше нет пути назад.

Проникшись грохотом набатных барабанов,
Суровым обликом восставшего народа,
Огнем в глазах и боевой кровавой раной,
Любуйся заревом пришествия Свободы.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474036
рубрика: Лирика
дата поступления 21.01.2014
автор: Сокольник

Востаннє березень укутався в сніги,
Патлате небо плахтою лляною
Прикривши верб півкуляні стоги,
За обрієм збиралося в сувої.

Весняний аромат в повітрі розлили
Відлуння нетерплячки стоголосі,
Пастельний настрій цнотної імли
Настійні співи турбував за коси.

Ловлю в долоні добрий гумор цей -
Найкращу із відомих панацей.

Котився місяць небосхильним колобком,
Запеченим із дріжджового тіста,
Від нього лилось збіглим молоком
Ледь пінне сяйво на дрімотне місто.

Воно текло уздовж будинків по спині,
Поміж балконів з димом тютюновим,
В зимовій безліхтарній тишині
Торкалось вулиць пензликом шовковим.

Театр тіней в алеях сонних оживав,
Хитались декорації з каштанів,
Сахалась ніч погордливих постав,
Набряклих від насичених туманів.

А місяць лляв молочне світло навкруги
Без перешкод з поверхонь ніздрюватих,
Лискучим сяйвом збризкував сніги
Та сьогодення від брехні щербате.

Я іду. Сіре мрево ілюзій на тлі роздоріж...
Темні сумніви п'ють мене - (оскаженілі вампіри!).
Із відмерлого поля зібравши волошки у вірш,
Йду шукати в пустелі оазу незламної віри.

Пролітають повз мене мільйони байдужих облич,
Лицемірство затяте - пронизливим струмом по спині.
Ти в змарнілому серці зерно прорости. Закурлич,
забери мене звідси на крила свої журавлині.

Кілька кроків у безвість (до тебе) - а скільки зусиль!
Я іду. Хоч лякають прокляттям пекельні Бермуди.
У мені - Магдалена, Ревека, Марія, Рахиль...
Як без тебе, мій світе, мій янголе- демоне буду?!

Ті журні звуки скрипки Паганіні...
То плакали, то сипали дощем,
Усотувались в душу...по краплині...
Вичавлювали звідти гострий щем.
А далі...у солодкому зомлінні,
Палали свічі зорями журби,
Співало небо соло провидіння,
І дарувало вічності скарби.
Стогнали струни...пломенів маестро,
І завмирала фібрами душа,
Сполохана етеровим оркестром.
Чи є в безкрайній музиці межа?..

Яв - це модерний душ Шарко. За копійку, задармо...
Ось падькадьомкає сокіл, я похвалю: "прегарно"...
Буде за лестку накрапане синє-червоне-біле.
Пера жар-птиці - прибляклі - він пофарбує уміло.

Критикували занепад. Вени чомусь без тиску.
Десь на зупинці Веприк воля згубила колиску.
Понабивала гулі, сіла співати на шпали.
Пісня її чудова, зайців-слухачів чимало.

Я б уже й закосичила, вишила плахту на просі!

Марфа йде... Страшнувато. Квасу баварського просить.
Грядку її зайняло чорне поріддя Кука.
Бабцю, беріть ось, пийте! Ліс простягає руки.

Вітер гойдає зілля, фанти кладе на могили...
Дід Залізняк веселий - німці його не вбили.
Синові - грім-конячка, дочкам по сукні з шевйоту.
"Переварю пишносела..."- цмакає швабське болото.

Мій український Боже, юрми веди, наснажуй.
Бачиш, застрягли гарби посеред антуражу.

2016

1

По шкірі - дотично...
Палити не можеш.
А час виставляє павучу сторожу.
Утішуся злетом, горняточком кави.
Ти любиш, не брешеш... а очі лукаві.

Тут джаз… Надихає охвітна береза.
Ти пий… Ось цукерка, я вельми твереза.

Ось рибка надії - блись...блись... - між тарані.
Тобі некомфортно. Я Майя, не Аня.
Кастровані тигри, вгодовані сойки.
І блюз недослуханий тлумиться зойком.

Розкремсаний спокій. Безсоння... Навіщо?
Торішній жасмин, шкаралуща і кліщі.
Тонка прозаїчність, метелик на шторі.
Прасіті лілові у білому морі.

2

Це меганаївність. Весна-забаганка.
Жмуточок поезій. Розсипана манка.
Замотую пальця - поранив осотом.
Малюєш русалочку зеленороту...

Картина вже продана.
Трішки сумливо.
Ти хочеш у Хіос, там сміх і оливи...

А тигрів дратують осінні мурахи.
У двері - ослиці по слово... по лахи.
Із яблучних зернят приносять намиста.
Не бійся мене. Я - остання, пречиста.

3

Душевні стриптизи і голка довженна.
Я вприснула сяйва у ляльчині вени.
Лягаю - вдивлятися в малева Босха.
Меди на ослоні, знекрилені оси...

Міняю турботи на протуберанці.
Черв`як дощовий у кільковій бляшанці.
Пайєтки пришила.
Пугукають сови...
Злинаю.
Ідуть холоди-птахолови.

Лишаю любові крупинки робусти.
А муза сміється: "ой леле... попустить"...

В цинобрових нетрях ваксується шкіра.
Ти моря глибини сімкартою зміряв.


2016

Як нелегко прийдеться
Шляхом долі іти,
То приєднуйся серцем
До Одвічних Святинь.

В мандрівних піруетах
Крізь шляхи і роки
Ти до серця планшета
Завантажуй книжки,

Бо звірятимеш долю
По героїв ділах,
І побачиш навколо
Втаємничено, як

Вже твої розгорнули
Прапори перемог,
Як свистітимуть кулі
На розламах епох,

Таємниці відкриті
Неозорих небес,
І твоя Маргарита
Розшукає тебе.

Як єством відчуваєш
Що надходить пора,
Бо до прощі чекає
Вже Чернеча гора,

Де земля, наче мама,
Вбереже від біди,
До якої, прочанин,
Ти, нарешті прийди...

...Сонця силу сприймає
Виноградна лоза...
...Серце співом стікає,
На Шевченків "Кобзар...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116031701162

Усміхайся, коли болить
Усміхайся, хоч як нестерпно...
Може, врешті настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане затерпне...

Загрубіє, застигне враз,
Перетворить себе на камінь.
І на порох зітреться час,
Проминувши собою нас
В небуття безіменній брамі...

Усміхайся... Люби... Болить?..
Ти живеш і бува нестерпно.
Врешті, може, настане мить -
Перетліє, перегорить
І невиказане - затерпне.

Усміхайся...

2016

О! Ці метелики… такий солодкий лоскіт…
Півподиху і тремоло підкриль…
Маленька гусінь - з кокона у розквіт
розбудить шторм ендо_морфінних хвиль.

О! Так! Іще! Призупинись… і чвалом!
Мустангом диким, м’язами у піт,
у феєрверкову люмінесцентну хмару,
у позагалактичний мезосвіт…

2016

Не нарікаю. Не клену. Не стогну.
Найгірше – ось: не розправляю крил.
Бреду… Стою… Так, певно, і застигну,
Узувши душу в мішуру бахіл.

Щокрок – то знов нова медична тема.
Тож ампутую паростки бажань…
Я – скручена у джгут туга дилема,
Що вгрузла у липку болотну твань.

Мені б рвонути, розірвати коло,
Що вже давно в трикутник розтяглось.
Колючі дні минають гірко й кволо,
Думок тривожних стільки тут сповзлось…

Душа давно за зоною комфорту.
Нема для неї щастя мережі.
Та всі ці болі, зібрані в когорту,
Чомусь таки для мене не чужі…
04.02.16

Покидаючи світ, анічого собі не візьмеш,
Все зостанеться іншим – чи хочеш того чи не хочеш.
Звідкіля ж узялась ця зажерливість людська без меж,
Що вражає людей, до мирської утіхи охочих.

Все зостанеться іншим, коли в позасвіт відійдеш,
І звільнившись від тіла, душа буде гола і боса.
Навіть крихти багатства свого на той світ не візьмеш,
То ж навіщо ти всує марноти у Господа просиш?

Заплітала вітер у волосся.
Приміряла небо до душі,
Аби не піти завчасно в осінь,
У дощів безмовних, міражі.

Плакала росою на світанні.
Дихала легенями лісів,
Аби не згубитися в тумані
Відболілих спогадів і снів.

Цілувала днів щасливі очі.
Кожен дотик сонця берегла,
Аби не піддатись чарам ночі,
Що повільно у мені текла.

Виринала музикою з серця.
Піднімалась птахом до небес,
Аби слід віднайдений не стерся,
По якім знаходила себе.

А куди прийшла тепер – не знаю.
Так, з дороги збилася немов…
Долинають голоси із раю
І болить в мені твоя любов.

Як я літаю, Боже, як літаю,
За спиною тріпочуть крила сильні,
Немає меж і ген до небокраю
Несуть мене мої думки пташині.

Нап’юсь життя, скупаюся у щасті,
Схмелію від кохання в надвечір’я…
Зненацька бачу на своїх зап’ястях
Якісь вузли, замотані в ганчір’я.

Зненацька чую біль в суглобах дикий,
Здіймаю очі і краєчком зору
Ловлю оскал зникаюче-безликий,
Мотуззя бачу, що веде угору.

Дивлюся відсторонено, як крила -
Мої злітають знов до небокраю,
Як сіпає мотузка за вітрило,
І як когось від сміху хилитає.

На дибі я… а так раділа світу,
А так назустріч радісно всміхалась,
Гадала, що знайду свою орбіту.
Оце вона?.. Нарешті спам’яталась…

На дибі я… ти дивишся уважно,
Дбайливо, і викручуєш суглоби
Лише тоді, як послухом зневажу,
Коли звільнитися роблю я спроби.

Що?.. Поламала гру? Схопила руку?
Як добре гралося сліпим наївом.
На дибі вивертав, здіймав на муки,
Ще й дивним насолоджувався співом.

Так більш не буде. Будеш чути крики,
Нехай естет в тобі закриє вуха,
Можливо ти і режисер великий.
То на, дивись. І на тобі, послухай.

В твоїх обіймах засина зима,
І хочеться солодких ніжних снів,
Як первоцвіту сонця й перших днів,
Під променем смарагдова трава
Зігріта і мрійлива, певно, я...

Окраєць неба у твоїх очах,
Весняної прозорої блакиті,
Поринути у неї, потопити
Печалі-смутки, вірити в дива...
І позабути про усе на світі.

Тепло на серці, в ньому розчинюсь,
Тепло в душі, бравурні ноти віри,
Лишайся молодим і собі вірним,
Таким, як є... душею прихилюсь.
В твоїх обіймах засина зима...

Немов би Велес поводив
Мене сьогодні серед казки.
І усміхалися сади,
Від божої світились ласки.

Нікуди я не поспішав,
Упившись неба чистотою…
Свистіло весело пташа
В гіллі високо наді мною.

І сяяв промінець між брів,
І пестив лагідно й помалу.
Немов би я весну зустрів
Й вона мене поцілувала.

16.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Час віршів у стилі Кей, Поллока.
Гарлем поліцейських авто...
А я доростала до сволока,
Наймалася у шапіто.

Хиталися мури, балясини…
Три клоуни вийшли на біс.
Ньюнишпорки ходять між класами.
Якби ж мене хто переніс

У казку, де рега вікторія,
Фламінго, фламенко, халва...
Нашепче вітрище: «о соррі...я...»;
І падає жолудь. Овва...

Не треба поетові ніші,
Дух сам обирає із веж.
Субретки - моторні, блідіші -
Лякаються словопожеж.

Ловитви земні чи під хмарами…
Спіткаєш кохання – мовчиш.
О скільки леліток затьмарено…
І цьомкає-піє чийсь чиж...

Чекала орла аж над куполом,
Кришила хлібець, медовик.
Чимало слоняток прогупало -
Тлумило пломіння гвоздик.

Горіхи в траншеях - розколоті.
Купуй проїзний чи злинай.

…«ти майя... ти лана... ти дороті...» -
Гуркоче всесвітній трамвай.



2016

Ві́дзимки* холодні.
Чорно - де не глянь.
Вітер-ворохобник
розпанахав рань
в тисячі краплинок
хвацького дощу.
Сонце - на спочинку,
сірість хто ж оцю
всилі раз - і дзвоном
вщент об височінь?
Вітряниця* громом
неба голубінь
вижене з підхмар"я
в ранок яровий* -
березень розгульний
тут вже молодий!

...............................
*Відзимки - провесінь, рання весна;
вітряниця - гроза;
яровий - весняний.

ID: 651809
адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651809

Небо теплою шкірою
Обтягнуло мене.
В Бога ще вірую, вірую!
Від людей щось жене, жене.
Янгола сиплеться слово,
Ув душу мою.
А від людей любові
Не п’ю, не п’ю.

Сльози кричали в землю,
Біль догори.
Ходила у люди – темно
Йшла в явори.
В річці топила волю,
Дух засурмив.
Янгол прийшов і довго,
Журив, журив…

Поміж людей боюся
Сонця нема.
Плаче вогонь, що прийде,
В душі зима.
Немає вже того зілля –
Щирість людська.
Крихту добра, в свавіллі
Гордість стиска.

Боже, може ми звикли,
Без Світла жить?

13.04.2011.

***

1 (мрія)
Перетече й моя ріка, впаде у море,
Минуле висохне. Душа плотвички
Луску осипле, відшукає тіло
Дельфіна. Щоб пісень співати людям,
Щоб захрустіла з каменю груднина,
Й людська душа почула дивну пісню.

2 (сподівання)
О, як би вам співала я ту пісню,
Яку ще розкодують в іншім часі!
Сміялася б і плакала очима.
Хай в тім житті, хай іншим поколінням.
Я б вчилася в Старих, вони ж-бо Мудрі…

Шукай дельфіна, слухай його мову.
Той спів лікує і рятує душу,
Чи чує хто?..
Ще – ні.
Я розумію.


3 (реальність)
А ви впіймали, з’їли моє тіло.
Душа із кров’ю відійшла у землю.
Кістки у жар, по трапезі, жбурнули.
Душа не встигла відшукати Тіло.
Приреченні, й мене, ви, прирекли.
Тепер німа. Навіки. Як усі…


12.04.2011.

Моя весна не стукає у двері,
не пише статусів: - Чекай мене – іду ;),
у неї власний пунктик чи критерій,
якось опівночі присяде на постелі:
- Будь ласка, почитай мені Ду Фу.

Моя весна не любить гамір міста.
Підземки, потяги. Привіт. Ну як? Егей!
Піарники, невдахи, егоїсти.
Їй до вподоби тихі пересвисти
шпаків, дерев і сонячних людей.

Моя весна – лише моя і тілько.
Хай вітер здѝміє, і хай мовчать «ВВ»,
он, березень вила̀днує сопілку,
он, сонце в калабанях бродить – мілко.
Моя весна усіх переживе!

2015 р.

Год високосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом,
В пыль об асфальт истирая полозья,
Холодно плачет над каждым окном.

Двинул бы речкой! – но там половодье,
Лед раскроило, и нету пути
Всем его дням двадцати девяти,
В белый кулак зажимая поводья,
Стонет февраль, обращаясь в утиль.

И под заборы, в канавы, овраги
Снег запасает, бормочет: «Фальстарт
Дан потеплению... будет и март
Зимние белые чествовать флаги
Под завывание вьюжистых мантр...»

Год высокосный, и месяц вискозный
Тянется зябко нечетным числом
Дней для отправки сугробов на слом, -
Чтоб не забылись до марта прогнозы,
Вяжет для памяти ветер узлом.

2016

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Інсайт за інсайтом...
І хочеш-не хочеш -
Не буде спокійної гавані-ночі.
Зупинять, ославлять, забудуть, озвучать...
На вищих щаблях - вінценосні, липучі.

Був злет! Недобачили злюки і старці.
Чекаю на щастя в чудній маринарці.
Занадто яскравий метелик - самотній.
В охлялих верблюдів рефлекси блювотні.

Хтось руку простягне, хтось тицьне газету.
Непевні орбіти - живому поету.
Здеруться читці на котурни: "це кльово...".
Сплетуться інтриги під чай - містечкові...

Боюся вужа й ворожіння на на картах.
Циганка набреше... що й Нобеля варта.


2016

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І якщо цієї миті ллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Дихай на повні груди, слухай весняний стрим –
У золоті валторни грають тобі вітри!

Диких степів рулади, сонце і верболіз
На березневих крилах ранок уже приніс.

Вільністю зачарує, свіжістю оп’янить
Чиста і неосяжна юних небес блакить!

І розцвіте в буянні розкоші зваба вуст –
Променем оксамитним лагідно доторкнусь.

Хай же не буде спину весен твоїх і мрій!
Ти мій володар серця, демон і янгол мій!

Забувається все,
окрім гострих болючих образ,
Забувається все,
окрім сяючих спалахів щастя,
Забувається все,
окрім декількох мовлених фраз,
Що поранили душу,
і в ній залишились назавше.

Пошануйте слова,
не кидайтеся ними дарма,
Побивати словами
болючіше, аніж камінням.
І нещадні слова,
від яких порятунку нема,
Проростають у зранених душах
отруйним насінням.

Говорили правильні слова.
Нарізали скло на вбиті вікна.
Мертвих научились цілувать,
Доки мертві до святих не звикнуть.

Сортували біль, як чукчі сніг,
Білий сум і чорний шум житухи,
Магію жіночих юних ніг,
Віщі з’яви ангелів і духів.

Білосніжну душу гартувать
Воском сосен і свічковим соком,
Де «помилуй, Боже» й «ттвою мать!..» –
Змішують у відчаї глибокім.

Простимо, що можемо простить,
Людям непридуманим нервовим.
Мить – як вічність, вічність нам, як мить.
Горизонт поранений до крові.

Мертві нас хапають за рукав.
Діти просять ніжності та хліба.
І хреститись проситься рука
На Христову рану, не на німба...

15 берез.16

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

Після зимової млості
з прапором проліски в гості.
Перші. Нестоптані. Свіжі.
Все у весни найхуткіші.

Зводиться, зводиться стан
синіх чи білих землян.
Вітер тріпоче за чуба –
вчить не боятися дуба.

Страх?! Не лякатиме їх
навіть, як випаде, сніг.
Після зимової млості
сніг не збере свої кості.

15.03.2016

В чийому серці пропаду ?
Якій душі впаду в обійма...
Мелодії якій скажу ?
Що ти звучиш в мені покірна

До чого зможу я додать ?
Такого подиху прозріння...
У погляді зміст прочитать
Допоки ще жива надія

Свій розгорну букет принад
І пригощу , запропоную
Відвертості палкий каскад
У сонці променем зігрію

В чийому серці пропаду ?
Якій душі відкрию всесвіт ?
В мелодії як прозвучу ?
Щоб тільки двом - той чути трепіт.
2016рік.